ФСБ підриває Росію

«Така активність з боку держави стосовно видання, безумовно, свідчить про те, що ви вторглись у заборонну зону, наступили комусь на хвіст. Не виключено, що ви стали небажаними свідками не самого вдалого епізоду внутрішніх розбирань у спецслужбах. Якщо факт мав місце, ніхто з протиборчих системних угруповань його не підтвердить. Усі зацікавлені в тім, щоб його сховати. Вони явно побоюються, що знайдуться нові живі свідки підготовки рязанських “подій”».

До цього часу Рязан із провінційного міста перетворилася в місце паломництва іноземних журналістів. Як дотепно підмітив Павло Волошин, Рязань «по кількості іноземних журналістів на душу населення незабаром зрівняється з Москвою». Номера «люкс» місцевих готелів були зайняті тепер іноземними кореспондентами, і усі вони, разом зі своїми знімальними бригадами, осаджували місцеві міліцію, ФСБ і навіть МНС. З цієї причини з Москви в Рязань прийшов наказ в УФСБ і УВС контакти з пресою припинити. Хтось з офіцерів, що уже встигли дати інтерв’ю, поспішно відмовлявся від своїх слів. По факту витоку інформації в рязанських силових відомствах почалася службова перевірка. А на всі журналістські запити Юрій Блудов сухо відповідав: «Без коментарів».

Від наміру судитися з ФСБ усі без винятку мешканці рязанського будинку відмовилися, хоча впевненості в невинності ФСБ не було. У будинок № 14/16 неодноразово приїжджали офіцери міліції і ФСБ, умовляли не подавати на організаторів навчань в суд. Навіть генерал Сергеєв приїзджав, просив не скаржитися, перепрошував за своїх московських колег. Коли 20 вересня 2000 року НТВ передавало репортаж про скорботний ювілей, що наближається, одна з жінок сказала: «Незабаром підходить ця дата, узагалі, з будинку хочеться піти. Тому що боюся, що річницю, не дай Боже, відзначать знову таким же навчанням. Я особисто сумніваюся, що це були навчання. Я сумніваюся». «З нами обійшлися, як з бидлом, говорила інша жителька будинку. — Якби нам хоча б над ранок сказали, що це перевірка, а то аж тільки через два дні… Ми не віримо, що це були навчання». «Я не вірю, що це були навчання, — сказала Людмила Картофельнікова. — Ну хіба можна так знущатися з людей? У нашому будинку на восьмому поверсі жінка похилого віку не змогла вивезти паралізовану матір і евакуювалася одна. Як же вона ридала потім у кінотеатрі». Герой рязанських подій Олексій Картофельніков теж сумнівався: «ніхто нам у той день не пояснив, що це були навчання. Так ми і не віримо. У нас адже ж — якщо щось вибухнуло, виходить, теракт. Якщо розмінували — навчання».

Сумнівалися не тільки жителі нещасливого рязанського будинку, але і російська преса. «Якщо власті переконливо доведуть, — писала «Версія», — що саме чеченські терористи підривали будинки зі сплячими жителями, ми якщо не схвалимо, то принаймі зрозуміємо ту жорстокість, з якою обрушилися на чеченські міста і села наші війська. Але якщо вибухи замовили не чеченці, не Хаттаб, не Басаєв, не Радуєв? Якщо не вони, то хто? Подумати страшно. […] Ми вже розуміємо, що просто так заявляти про те, що вибухи організували чеченці, ми не можемо».

Нарешті, сумнівалися численні іноземні фахівці. От що відповів на запитання про причини виникнення війни в Чечні Вільям Одом:

«Росія, на мою думку, сама сфабрикувала привід для цієї війни. Є досить переконливі докази того, що поліція інсценував деякі вибухи в Москві. Вони попалися на таких діях у Рязані, і спробували представити свої дії як навчання. Я думаю, що російський режим сфабрикував цілий ланцюжок заздалегідь спланованих подій для того, щоб сформувати російська суспільна думка і направити країну по шляху, що неприйнятний для більшості росіян».

Вийшовши за рамки правового полючи, ФСБ засновувала свою діяльність не на Конституції РФ і не на кримінальному і кримінально-процесуальному кодексах, а на власних політичних пристрастях, сформульованих в інструкціях і усних наказах. Беспрєдел, у який занурилася Росія, виник насамперед тому, що спецслужби планомірно і цілеспрямовано руйнували законодавчі основи російської державності. У цій війні найстрашнішою зброєю спецслужб були організовані ними по всій країні підконтрольні позаштатні спецгрупи.

Роздiл 8

Створення пiдконтрольних ФСБ позаштатних спецгруп

Позаштатні конспіративні бойові групи з колишніх і діючих співробітників спеціальних військових підрозділів і силових структур починають створюватися в Росії в 1980-х роках. Всього в Росії існує близько 30 силових відомств. Військові підрозділи були при кожнім з них. Важко сказати, наскільки ця акція носила організований, а наскільки стихійний характер. Очевидно, що ФСБ намагається скрізь мати своїх людей і, якщо не завжди організовує угруповання у формальному сенсі слова, то тою чи іншою мірою контролює їхню діяльність із самого початку. Показовою є історія створення в Примор’ї угруповання братів Олександра і Сергія Ларіонових.

Наприкінці 80-х років до одного із самих великих виробничих об’єднань Владивостока Востоктрансфлот за розподілом відправляються два брати Олександр і Сергій Ларіонови. Незабаром С. Ларіонов стає керівником комсомольської організації об’єднання. Коли почалося акціонування держпідприємства, брати Ларіонови, десь роздобувши гроші, самі і через підставних осіб скупили великий пакет акцій і зареєстрували при Востоктрансфлоті службу безпеки виробничого об’єднання під назвою «Система СБ». На базі цієї структури була потім створена наймогутніша і найкривавіша в історії Примор’я ОПГ.

Люди Ларіонових об’їжджали військові частини Тихоокеанського флоту, йшли до командира чи його заступнику по роботі з особовим складом, розповідали, що займаються працевлаштуванням бійців спецпідразділів, що звільняються в запас, у «Систему СБ», що займається боротьбою з оргзлочинністю; і після звільнення в запас бійці диверсійних підрозділів проиходили до них на роботу. Угруповання було побудовано за системою ГРУ; мали свою розвідку і контррозвідку, своїх «чистильників», бригади зовнішнього спостереження, підривників та аналітиків. В Японії було придбано найсучасніше устаткування — сканери, що дозволяють перехоплювати пейджінгові повідомлення і розмови по радіотелефонах, «жучки», прилади нічного бачення і спрямовані мікрофони, заховані в різні предмети.

Бригада Ларіонових діяла в тісному зв’язку з приморськими спецслужбами, насамперед з військово-морською розвідкою ГРУ. Замовлення на відстріл злочинних авторитетів надходили з місцевого УФСБ. Аналітики Ларіонових визначили сім «злочинних авторитетів», які очолювали угруповання, що контролюють Владивостокські бізнеси. Цю сімку Ларіонови вирішили «прибрати», а бізнеси забрати собі.

Першим в списку стояв бандит з кримінальним псевдо Чехов. Двоє ліквідаторів бригади Ларіонових організували засідку на трасі за містом і розстріляли з автоматів машину Чехова. Водій, що вискочив з машини, був убитий пострілом в голову, а пораненого «авторитета» відвезли в сопки, облили бензином і спалили.

Іншому «засудженому» кинули в спальню вибуховий пристрій великої потужності. Об’єкт тер-акту вижив, але обрушився під’їзд житлового будинку, загинули чотири випадкові людини.

У 1993 році всередині угруповання Ларіонових виник конфлікт. Один з її лідерів, Вадим Голдберг (чи Гольдберг) та його подільники викрали А. Ларіонова, вивезли його в ліс та вбили, завдавши кілька десятків ударів ножами. Довідавшись про смерть брата, С. Ларіонов сховався. Під кінець року всі члени банди, в тому числі С. Ларіонов і Голдберг, були затримані карним розшуком. На одному з перших допитів С. Ларіонов заявив, що поки говорити нічого не буде, але все розповість на суді: і про «Систему СБ», і про кураторів із спецслужб. Щоб цього не відбулося, Ларіонова вбили.

Перебував він у Владивостокському СИЗО №1, в одиночній камері, що посилено охоронялася . По дорозі на черговий допит назустріч Ларіонову в коридор вивели Євгенія Демьяненко, що провів за ґратами 19 років. Проходячи поруч, Демьяненко вихопив «заточку» і вбив Ларіонова одним ударом.

Помста Ларіонову на цьому не закінчилася. В 1999 році невідомі підірвали квартиру Ларіонова, де знаходилася його дружина, яка не постраждала. Через деякий час найманий вбивця розстріляв адвоката Ларіонова Надію Саміхову. Владивостоком поповзли чутки, що «спецслужби прибирають свідків». Дійсно, прокуратура підозріло довго тягла із судом. Слідство тривало кілька років, обвинувальний висновок був винесений тільки 14 січня 2000 року. Кримінальна справа по угрупованню Ларіонових нараховувала 108 томів. Але на лаві підсудних опинилися всего дев’ять чоловік. Троє вийшли прямо з залу суду, тому що їм зарахували час, проведений під слідством. Інші одержали від 8-и до 15-и років позбавлення волі (зокрема, 15 років одержав Голдберг).

Є підстави припускати, що на ФСБ працювала бригада відомого самарського кримінального «авторитета» Олександра Литвинки (кримінальне псевдо Ніссан). Литвинка жив в Україні. На початку 80-х років приїхав у Самару і незабаром за серію розбійних нападів був засуджений до сімох років. З колонії вийшов «авторитетом», псевдо Ніссан одержав за любов до японських автомобілів. Заручившись підтримкою самарских «авторитетів», таких, як Дмитро Рузляєв (Діма Великий) і Михайло Безфамільний (Біс), Литвинка створив свою «бригаду», кістяк якої склали колишні спортсмени-каратисти, що строго дотримувалися «сухого закону» і беззаперечно підкорялися наказу.

Незабаром Литвинка починає брати участь у війні за контроль над Волзьким автозаводом (ВАЗом). На початку 1996 року в пансіонаті «Дубки» проходить зустріч представників двох самарських злочинних угруповань. Після того як переговори вдало завершилися, четверо невідомих розстріляли тих, що зібралися з «калашніков». Чотири кримінальних «авторитети» й один «злодій в законі» були вбиті. В одному з нападників впізнали Литвинку, якого незабаром заарештували. Через місяць Литвинка з в’язниці був звільнений, обвинувачень пред’явлено йому не було.

З цієї хвилини в кримінальному середовищі Самари вже не сумнівалися в тім, що Литвинка працює на спецслужби. На одній із «злодійських» сходок Литвинку оголосили поза законом. Щоб не бути вбитим, Литвинка виїхав із Самарської області і з’являвся там рідко, в основному для того, щоб зробити чергове замовлене вбивство «авторитета». Напевне, саме він вбив у Самарі в 1998 році Дмитра Рузляева, а в 1999 — «авторитета» Костянтина Беркута.

Вдень 23 вересня 2000 року Олександр Литвинка був вбитий у Москві в районі будинку № 27 по вулиці Крилатські пагорби. Стріляли чотири чоловіки. На місці вбивства співробітниками міліції були виявлені кинуті два пістолети «Макарова» із глушителями, пістолет-кулемет «Кедр» і пістолет «Іж-Байкал». Там же був знайдений пістолет «Макарова», що належав убитому. Злочинці зникли з місця події на білому автомобілі ВАЗ-2107. Хто саме прибрав Литвинку — співробітники ФСБ чи самарські «авторитети», — залишається тільки здогадуватися.

Відома «курганська» бригада Олександра Солоніка (Сашка Македонського), що складалася в основному з колишніх і діючих співробітників російських спецслужб і підрозділів, також курирувалася спецслужбами, зокрема, СБП і ФСБ. «Курганське» угруповання з’явилося в Москві на початку 90-х і було взяте під контроль лідером «орєховського» угруповання Сергієм Тимофєєвим (Сільвестром). Тимофєєв був агентом МБ-ФСК і тісно спілкувався з колишнім офіцером 5-го Управління КДБ СРСР Майоровим, що пізніше очолив одну з охоронних структур у Токо-Банку. Майоров регулярно відвідував начальника Оперативного управління (ОУ) АТЦ ФСБ генерал-лейтенанта Івана Кузьмича Миронова, що був секретарем партійної організації 5-го Управління КДБ СРСР, до чиїх безпосередніх обов’язків тепер входив розшук терористів.

У середині 90-х всередині «орехівського» угруповання намітилися великі зміни: у Тимофєєва з’явився суперник — Сергій Буторін (Ося). У вересні 1994 року Тимофєєв був підірваний у своєму «Мерседесі». Один за одним зникли вірні Тимофєєву люди. Буторін створив власне угруповання, до котрого ввійшли люди з «орехівської», «курганської» і «медведковскої» ОПГ. Серед «чистильників» знаходилися бійці спецназів ГРУ, МВС, ВДВ. В оточенні Буторіна з’явилися діючі співробітники силових відомств, у тому числі один підполковник з контррозвідки (він був обвинувачений потім у ряді тяжких злочинів, але пізніше обвинувачення були зняті).

До кінця 1994 року у «курганцев» чітко позначилися лідери — Колигов, Нелюбін та Ігнатов. Слава про «чистильників кургану» розносилася по всій Росії. Одним з найвідоміших найманих вбивць став Олександр Солонік. Однак найбільш активним і небезпечним вбивцею у «курганській» ОПГ був Конахович.

Жорстокою була війна «курганців» проти «бауманської» ОПГ. Зі слів одного з агентів, що працювали в «курганців», під час цієї війни загинуло кілька десятків членів «бауманської» бригади, причому людей, як правило, викрадали, найжорстокішим образом катували (виколювали очі, палили вогнем) і тільки потім вбивали. «Бауманських» «курганці» охрестили «звіриною бригадою». За їхніми словами, там було багато дагестанців. Війна йшла, зокрема, за контроль над однією з фірм, що продають американські автомашини. Хитрість полягала в тому, що в автопокришках цих машин з Колумбії переправляли наркотики.

Розробкою «курганців» займався 12-й відділ МУРу. Оперативну справу вів Олег Плохіх. Два члени «курганської» ОПГ були нарешті затримані і посаджені в СИЗО «Матроська тиша». Один з них в розмові з адвокатом сказав, що якщо до нього застосують психотропні засоби, він може «розколотися» і все розповісти, а розповідей буде на десяток великих замовлених справ, включаючи вбивство Ліст’єва. Арештований просив перевести його в Лефортово й обіцяв почати співробітничати зі слідством, якщо йому дадуть визначені гарантії безпеки, тому що на рахунку «курганських» була безліч вбивств, у тому числі і так званих злодіїв у законі, за що за неписаними правилами російської в’язниці призначалася смерть.

МУР вже почав готувати переведення обох арештованих, але не встиг. Відбувся витік інформації, і «курганців» в одну ніч убили, хоча вони й сиділи в різних камерах. А їхні показання допомогли б розкрити не одне гучне замовлене убивство.

Солонік виявився більш щасливим. Після затримання він був поміщений у спеціальний корпус в’язниці «Матроська тиша», відкіля йому була організована втеча в Грецію.

До розгрому «курганців» безпосереднє відношення міг мати лідер «коптевської» ОПГ Василь Наумов (Наум), що перебував в агентурному апараті МВС РФ. У свій час «курганці» ввійшли в довіру до «коптевської» ОПГ і, виявивши практично всі прибуткові точки суперників, стали прибирати їхніх лідерів. Зрозумівши, хто саме їх прибирає, Наумов здав «курганців» 12-му відділу МУРу. Тоді в конфлікт втрутилася ФСБ, не зацікавлена в розгромі «курганського» угруповання, що вона курирувала, а головне — тому що побоювалася витоку інформації і скандалу. У ФСБ швидко визначили, що інформація про «курганських» надходить у МУР через Наумова, що тісно спілкується з членами «курганського» угруповання. Ця інформація була передана «курганцям».

27 січня 1997 року Наумов у супроводі бійців міліцейського спецназу «Сатурн», що його охороняли, під’їхав на зустріч з оперативним співробітником МУРу, у якого він був на зв’язку, до будинку ГУВД на Петровке, 38. По мобільному телефону він викликав до себе оперуповноваженого і став чекати в машині. В цей момент до машини Наумова позаду під’їхали «Жигулі», і люди, що знаходилися в них, розстріляли Наумова. Так «курганці» дали зрозуміти, що в курсі співробітництва Наумова з МУРом.

Робота агента МВС Наумова не змогла б привести до розгрому «курганської» бригади, якби не дві додаткових обставини. Першою було зняття Коржакова з посади керівника СБП і наступна ліквідація цієї структури. Без підтримки Коржакова «курганці» стали вразливі. Другою — «проплачене» у центральний апарат МВС замовлення на знищення «курганської» групи. Замовлення було «проплачене» «бауманськими» бандитами, що традиційно мали в керівництві МВС гарні зв’язки і після відставки Коржакова змогли поставити в міністерстві питання про усунення «курганців».

Крім МУРу за «курганцями» полював ще і Буторін, що дав команду на їхній відстріл. Усі сплановані угрупованням Буторіна вбивства проводилися на рівні професійної спецслужби, включаючи буквально щохвилинний звіт учасників операції. Передбачалося зібрати кістяк «курганських» бойовиків (Колигов, Нелюбін, Ігнатов і Солонік) у Греції і вбити всіх разом.

Операція Буторіна по усуненню групи Солоніка проводилася під контролем ФСБ і ГРУ. Напевно, саме тому відбувся витік інформації, і два тижні цілодобового спостереження за грецькою віллою Солоніка були витрачені даремно. Колигов, Нелюбін і Ігнатов у Солоніка не з’явилися. Тоді двоє вірних Буторіну людей — Сашко Солдат і Сєрьожа — одержали команду прибрати одного Солоніка. 2 лютого 1997 року Солдатов і Сєрьожа під’їхали до будинку Солоніка, з яким були знайомі, викликали його і поїхали вбік Афін. По дорозі Солдат, що сидів позаду, накинув Солоніку на шию зашморг і задушив його.

До Греції тим часом вилетіли співробітники московського РУОПа, що одержали від Буторіна інформацію, що Солонік живе в пригороді Афін у містечку Варибоби. Рухаючись за переданою Буторіним схемою, руопівці 3 лютого 1997 року знайшли труп Солоніка. Прилетіли б вони на добу раніше — могли б застати його в живих. Але ті, хто складав графік операції, знали, хто, куди і коли повинен був прилетіти.

Тому РУОП і спізнився, що не повинен був застати живого Солоніка.

Загалом, це офіційна версія. А що відбулося насправді ми ніколи не довідаємося. Чотири аудіокасети із записом своїх спогадів Солонік залишив у номерному сейфі в банку на Кіпрі. У січні 1997 року, за кілька днів до «загибелі», він подзвонив своєму адвокату Валерію Каришеву і попросив його у випадку смерті плівки видати. 2 лютого Солонік дійсно «пішов з життя», чомусь прихопивши із собою гроші з рахунку. З кримінальної справи Солоніка кудись ділися його відбитки пальців. Як крізь землю провалилася подруга, що знаходилася з ним у Варибоби .

З гідною адвоката оперативністю Каришев в тому ж році видав записи Солоніка. І було очевидно, що книга, де розказано багато чого, але без прізвищ, своєрідна страховка Солоніка: не шукайте, інакше назву прізвища. До речі, Буторін, оголошений у федеральний розшук «за здійснення особливо тяжких злочинів», теж не знайдений. Говорять, він став великим комерсантом.

Ще одна позаштатна спецгрупа — організація полковника ГРУ Валерія Радчикова, керівника Російського фонду інвалідів війни в Афганістані (РФИВА) — була створена в 1991 році по лінії ГРУ. З тих, хто мав відношення до фонду, 37 чоловік були вбиті і 62 поранені.

У 1994 році в під’їзді свого будинку був підірваний перший керівник фонду Михайло Лиходій. У жовтні 1995 року чудом вижив сам Радчиков. Він одержав шість куль, був важко поранений, але зумів на машині втекти від убивць. А от його юрисконсульт і довірена особа Дмитро Матешев в тій перестрілці був убитий.

10 листопада 1996 року 14 чоловік були розірвані на шматки і 26 покалічені під час вибуху на Котляковському цвинтарі. Серед загиблих була вдова Лиходія Олена Краснолуцька, що займала посаду фінансового директора РФИВА, а також друг і спадкоємець Лиходія Сергій Трахіров. В організації вибуху був обвинувачений Радчиков. 3 вересня 1998 року, коли Радчиков уже сидів у в’язниці, був застрелений його інший помічник — генеральний директор нового афганського фонду Валерій Вуколов.

Всі ці роки з фонду крались гроші, що для Росії звичайно. Але незвичайні були розміри розкрадань. За самими скромними підрахунками мова йшла про 200 мільйонів доларів. Справу розслідували кращі сили генеральної прокуратури на чолі зі слідчим з особливо важливих справ Даниловим. Йому допомагали ще чотири «важняка» і понад 100 оперативників (всього 180 чоловік). Але вони так і не змогли зрозуміти, куди подівались мільйони, викрадені в інвалідів-«афганців». Самому Радчикову в провину ставилася крадіжка тільки 2,5 мільйонів.

Через кілька днів після арешту Радчикова його заступник по фонду Валерій Вощевоз, що курирував усі фінансові потоки фонду, а під час президентської кампанії 1996 року був довіреною особою Бориса Єльцина, був спішно відправлений повноважним представником президента в Амурську область. Суд над Радчиковим і двома його подільниками — Михайлом Смуровим і Андрієм Анохіним — тривав десять місяців. 17 січня 2000 року державний обвинувач поставив вимогу дати підсудним відповідно 13, 15 і 10 років позбавлення волі.

Радчиков обвинувачувався в тому, що влітку 1996 року задумав вбити свого конкурента по «афганському» руху — голову РФИВА Сергія Трахирова — і передав для цього своєму сусідові по будинку ветерану Афганістану Андрію Анохіну пістолет і не менш 50 тисяч доларів як винагороду. Анохін же схилив до співучасті в убивстві за 10 тисяч доларів Михайла Смурова.

Вбити Трахирова було не просто. Його всюди супроводжували охоронці з загону «Вітязь», що знаходиться в підпорядкуванні у С. І. Лисюка, що тісно співпрацювали з ФСБ. «Герой Росії» Сергій Іванович Лисюк, творець та перший командир загону внутрішніх військ спеціального призначення МВС РФ «Вітязь», ще старшим лейтенантом був завербований до агентурного апарату Особливого відділу КДБ. Останнім співробітником спецслужби, у якого Лисюк перебував на зв’язку, був начальник відділу військової контррозвідки полковник Володимир Євгенович Уласов, що виключив Лисюка з агентурного апарату ФСБ (щоб у того не з’явився новий куратор) і зробив його так званим архівним агентом. «Героя Росії» Лисюк одержав за командування загоном «Вітязь» при захисті «Останкіно» у 1993 році. Саме він віддав наказ відкрити вогонь по путчистах.

Уласов був одним із заступників Лисюка в очолюваній останнім комерційній фірмі, що по оперативним даним тренувала найманих вбивць, у тому числі членів угруповання Лазовського.

Отже, змовники вирішили підірвати Трахирова на Котляковському цвинтарі, на поминках за вбитим в 1994 році першим головою РФИВА Михайлом Лиходієм. Дивно те, що за кілька днів до вибуху в Трахирова змінили охорону. Нова охорона в момент вибуху загинула. Старі охоронці з «Вітязя» залишились живими. Можна припустити, що про майбутній замах Лисюк міг знати від Власова чи інших людей.

18 січня завершилися судові слухання в справі про вибух. Підсудним було надано останнє слово. Усі троє заявили про свою «повну непричетність» до теракту і попросили суд визнати їх невинними. Адвокат Радчикова П. Юшин заявив, що справа сфабрикована. 21 січня Московський окружний військовий суд під головуванням полковника юстиції Володимира Сердюкова виправдав підсудних за «недоведеністю участі в зробленому злочині».

Аргументи слідства в справі про вибух на Котляковському цвинтарі суд вважав непереконливими. Підставою для виправдувального вироку стали результати судової експертизи залишків вибухового пристрою, що виявили істотні розбіжності з даними експертизи, проведеної в ході слідства. Крім того, знайома одного з обвинувачуваних, Михайла Смурова, на суді зненацька заявила, що в день вибуху Смуров був вдома і не міг пустити в хід вибуховий пристрій, що йому інкримінувалося слідством.

Валерій Радчиков був також виправданий у справі про розкрадання з фонду 2,5 мільйонів доларів. Всі троє були звільнені з-під варти в залі суду. 25 липня 2000 року генпрокуратура програла у Верховному суді клопотання про скасування виправдувального вироку. Радчиков припускав винести слухання в Європейський суд. Однак 31 січня 2001 року, приблизно в 8 годин ранку, він загинув в автокатастрофі на 39-му кілометрі Мінського шосе, коли повертався в Москву на машині марки «Москвич-2141». В той же день агентство РІА «Новини» передало, що, на думку правоохоронних органів, його загибель може виявитися не просто нещасливим випадком.

Десятки трупів, мільйони, що пропали і жодного пійманого злочинця — для банальної кримінальщини річ статистично неможлива. Не потрібно бути Шерлоком Холмсом, щоб обчислити, хто стояв за цієї складною і, безумовно, успішною грою, в якій головний герой так вчасно загинув в автокатастрофі.

Розділ 9

ФСБ організує замовні вбивства

З 1993 року на Лазовського працювала «узбецька четвірка». Усі четверо були росіянами, родом з Узбекистану. Група складалася з колишніх спецназівців, що, за словами начальника 10-го відділу московського РУОПа Віталія Сердюкова, у досконалості володіли усіма видами стрілецької зброї і з підручних предметів могли виготовити потужні бомби. Спеціалізацією злочинців були вбивства на замовлення. По попереднім підрахункам оперативників, на її рахунку було біля двадцяти вбивств по контрактах у Москві, Санкт-Петербурзі, Липецьку, Тамбові, Архангельську й інших містах. За спиною убивць стояв певний «генеральний підрядчик», свого роду диспетчер, що приймав замовлення. На замовників при такій організації роботи вийти було практично неможливо. Першим «узбецьку систему» прорахував Цхай.

Проживала «узбецька четвірка» в одному з будинків на Петрівці, поруч з будинком московського ГУВД. Жертвами найманих убивць скоріш за все були декілька нафтових і алюмінієвих магнатів, банкірів і великих підприємців. Не виключено, що на рахунку «узбецької четвірки» вбивство віце-губернатора Санкт-Петербурга Михайла Маневича, генерального директора Громадського російського телебачення (ГРТ) Владислава Лістьєва, голови республіканського союзу підприємців Олега Звєрєва і багатьох інших. У всякому разі руопівці стверджували, що четвірка по кількості жертв і «якості» роботи йшла в порівняння тільки з «курганською» бригадою. Правда, останні убивали в основному «злодіїв у законі» і «авторитетів» злочинного світу.

«Узбецька четвірка» і люди Лазовського підозрювалися у викраденні з залу VIP в аеропорті Шереметьєво-1 і наступному вбивстві російського представника американської корпорації AIOC Фелікса Львова. Фірма Львова суперничала за контроль над Новосибірським електродним заводом, що був основним постачальником електродів на Красноярський алюмінієвий завод, а також за придбання великого пакета акцій самого Красноярського алюмінієвого заводу (КрАЗа). Наприкінці 1994 року керівництво КрАЗа на чолі з гендиректором Юрієм Колпаковим підписало контракт із компанією AIOC, що тісно співробітничала в Москві з комерційним банком «Югорський». Президент банку Олег Кантор і його заступник Вадим Яфясов розраховували залучити КрАЗ у банк як клієнта, а потім зробити з нього партнера і через переорієнтацію банку на обслуговування алюмінієвих заводів заробити непогані гроші.

Переговори просувалися успішно. У березні 1995 року Яфясов був призначений заступником гендиректора КрАЗа по зовнішньоекономічних зв’язках. Попутно Львов, що на той час уже співробітничав з керівництвом КрАЗа і відповідав за зв’язки із силовими структурами, домігся переключення на AIOC практично всіх товарно-сировинних потоків КрАЗа і вів справу до того, щоб американській компанії був переданий у керування з наступним продажем 20-процентний пакет акцій Ачинського глиноземного комбінату – постачальника сировини КрАЗа. 10 квітня 1995 року, за чотири дні до зборів акціонерів Ачинського глиноземного комбінату, що повинне було переобрати гендиректора, Яфясов був убитий у власній машині в під’їзду свого будинку в Москві.

Зрозуміло, що Фелікс Львов був цією подією налякана. Наприкінці травня він виступив на слуханнях у Держдумі, де розповів про незаконні операції по скупці акцій алюмінієвих заводів у Росії і про залученість в цей бізнес узбецької і російської мафій. Але звертання до громадськості і влади не допомогло. Вдень 20 липня, на території цілодобово охоронюваного підмосковного дачного комплексу, був зарізаний президент банку «Югорський» Олег Кантор. Наприкінці липня був даний ще один сигнал: викрадений невідомими і через кілька днів звільнений водій фірми «Форвард», що належала Львову.

6 вересня 1995 року Львов вилітав із Шереметьєво-1 в Алма-Ату. Він уже пройшов митний контроль, коли до нього підійшли два співробітники ФСК, пред’явили посвідчення і повели. Пізніше свідками по фотографії (високий, сухорлявий, з чорним волоссям) був впізнаний один зі співробітників ФСК, що затримували Львова, бойовик Лазовського Льоха. Є підстави думати, що до організації цього викрадення крім Лазовського безпосереднє відношення мав Петро Суслов.

8 вересня тіло Фелікса Львова знайшли на 107-м кілометрі Волоколамського шосе з п’ятьма вогнепальними пораненнями, на купі сміття, у п’ятьох метрах від асфальтованої площадки для відпочинку. У кишенях убитого були знайдені 205 тисяч карбованців, візитна картка члена ради директорів «Альфа-банку» і посвідчення співробітника МЗС із фотографією Львова і вигаданим прізвищем (до МИДу Львов відношення не мало).

Бойовиків «узбецької четвірки» піймали випадково. Лідер угруповання, на прізвисько Ферганець, попався з фальшивими документами, коли перетинав таджицько-киргизький кордон. По картотеці було встановлено, що Ферганець знаходиться в розшуку по підозрі в убивстві Маневича. На допиті Ферганець повідомив, де в Киргизії ховалися інші члени групи. У середині липня 1998 року спільники Ферганця були арештовані. У Москву арештованих перевозили з особливими запобіжними заходами. Місцезнаходження їх під арештом нікому не повідомлялося.

Правда, в убивстві Маневича прокуратура Санкт-Петербурга підозрювала ще одне петербурзьке угруповання, теж спецназівське. Очолювали її колишній прапорщик 40-річний Володимир Борисов (Прапорщик) і колишній капітан-танкіст Юрій Бірюченко (Бірюк). На угруповання співробітникам карного розшуку удалося вийти наприкінці літа 1998 року. 21 серпня в двох районах Санкт-Петербурга – Центральному і Червоногвардійському – практично одночасно були зроблені замахи на двох бригадирів «акуловського» злочинного угруповання, також колишніх офіцерів армійського спецназу, Раззувайло та Лося. Першого смертельно ранив з пістолета в під’їзді будинку на Лиговськом проспекті бойовик, загримований під бомжа професійними гримерами на Ленфільмі. Другого намагалися підірвати в автомобілі БМВ на Свердловській набережній Неви, але бомба виявилася недостатньо потужною, Лось вижив і розповів сищикам, хто міг стояти за обома злочинами.

Борисов і Бірюченко організували також вбивство в Пскові в 1998 році ще одного бригадира «акуловської» угруповання – Изморосина. Справу про убивство двох «авторитетів» і замаху на третього об’єднали в одне виробництво. Для її розслідування створили оперативно-слідчу групу, яку очолив старший слідчий прокуратури Вадим Поздняк.

Членами бригади Юрія Бірюченка в основному були колишні спецназівці. Тренування по стрільбі вони проводили в тирі Петербурзького гарнізону, а техніці зовнішнього спостереження і прослуховування телефонних переговорів навчалися, як пізніше встановило слідство, в кадрових співробітників ГРУ і петербурзького УФСБ. Кожен боєць Бірюченка був екіпірований по останньому слову техніки: машина, пейджер, радіотелефон, спеціальні технічні засоби. Квартири і машини бойовиків оформлялися на підставних осіб, бойовики мали по кілька комплектів документів, носили вигадані імена і користалися системою цифрових кодів для спілкування один з одним.

Незабаром після невдалого замаху на Лося оперативники затримали Борисова, його найближчого помічника Сергія Кустова (тренера по східним єдиноборствам) і декількох рядових бойовиків, що числилися менеджерами в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Петровський автоцентр». Бірюченка і членів його команди ловили по всій Росії – в Пскові, Вологді, Ростові, селах Новгородської області. Сам Бірюченко довгий час ховався в Празі, де він нарешті був арештований за допомогою Інтерполу і етапований в Санкт-Петербург.

У більшості доведених епізодів убивства відбувалися в під’їздах будинків, причому наймані убивці використовували саму різну зброю – від пістолетів ТТ і снайперських гвинтівок СВД до саморобних вибухових пристроїв на основі пластиту. «Зарплата» найманого вбивці в звичайний час складала 200–500 доларів на місяць, а за кожне виконане завдання виплачувалася премія в розмірі двох тисяч доларів.

Слідство звинуватило Борисова, Бірюченка й Кустова в чотирьох замовних убивствах, бандитизмі, вимаганні й інших тяжких злочинах. Учасників угруповання підозрювали практично у всіх голосних убивствах, зроблених на території Санкт-Петербурга і Північного Заходу, починаючи з осені 1997 року. Зокрема, перевірялася їхня можлива причетність до смерті Маневича і до замаху на заступника начальника РУБОПа Миколи Аулова, але довести їхню провину не вдалося.

Деякі оперативники, що працювали по цій справі, дотепер упевнені, що їм удалося знайти лише верхівку айсбергу. Зокрема, керівник оперативно-слідчої групи Вадим Поздняк заявив, що «якби нас звільнили від інших поточних справ, ми б напевно підняли ще не один десяток епізодів злочинної діяльності цієї банди».

У 1995 році Лазовський створив аналог «узбецької групи», що складалась з ветеранів спецпідрозділів «Вітязь» і «Вимпел»: Кирила Борисова, Олексія Сукача, нагородженого за бойові операції в Чечні орденом Мужності і декількома значками внутрішніх військ МВС, Армена Шехояна і Павла Смирнова. Група пропрацювала чотири роки. «Підрядчиком» групи був, зважаючи на все, Марат Васильєв.

У 1999 році Васильєв був арештований і засуджений на 13 років колонії строгого режиму за вбивство в 1993 році Алієва, власника торгового ряду на Люблинськом ринку (це єдиний злочин, за яке був засуджений Васильєв). Восени 2000 року був затриманий Борисов, потім і інші спецназівці: Шехоян, Смирнов і Сукач. У квартирі останнього знайшли арсенал угруповання: сім автоматів, десять пістолетів Макарова, два пістолети CZ MOD-83 чеського виробництва і німецький револьвер Rohm. Суд над арештованими почався в Москві в квітні 2001 року. В жодному з інкримінованих їм злочинів підсудні не зізналися. Питання про можливу причетність їх чи Лазовського до терактів у Москві у вересні 1999 року слідство і прокуратура не піднімали. Супруненко врахував сумний досвід свого попередника Володимира Цхая і вирішив не давати ФСБ приводу до свого усунення.

«Вимпелівцям» ставилися в провину чисто карні злочини. Так, прокуратура стверджувала, що 21 травня 1996 року Марат Васильєв запропонував Борисову і Сукачу «розібратися» із власниками кафе-шашликової «Усадьба», розташованому на 36-му кілометрі московської кільцевої дороги. О третій годині ночі бойовики приїхали до шашликової, облили її бензином і підпалили. Власників кафе Газаряна і Дуляна, що вибігли з палаючого закладу, обстріляли з пістолетів (стріляли над головами, для острашки).

23 вересня 1996 року був убитий глава італійської фірми «Dimex» Дмитро Наумов. Він продавав за кордоном нафтопродукти чеченців і привласнив значну частину виторгу. У Росії Наумов, відомий також під прізвиськом Бендер, з’являвся досить рідко, – одержавши подвійне громадянство він проводив велику частину часу в Італії. У травні 1996 року він приїхав по справах у Москву і зупинився в готелі «Балчуг-Кемпінскі». Тут його вперше побачили Борисов і Сукач.

23 вересня Наумов знову з’явився в Москві і зупинився в «Тверській». Близько шостої вечора Сукач, що знаходився в цей час на Тріумфальній площі, біля станції метро «Маяковська» одержав від посередника два пістолети ТТ з глушниками, які потім передав Борисову. Виконавця в «Жигулях», за кермом яких сидів Павло Смирнов, привезли до готелю. Борисов піднявся на четвертий поверх, у холі наткнувся на Наумова і відкрив вогонь одночасно з двох «стволів». Усі п’ять випущених ним куль потрапили в голову жертві. Виходячи з готелю, Борисов сказав охоронцю: «У вас там людей розстрілюють, а ви отут спите». Охоронець кинувся нагору, а Борисов сів у «Жигулі» і поїхав. Через пару днів учасники вбивства були вже в Чечні.

Незабаром група повернулася в Москву і 11 липня 1997 року за вказівкою Марата Васильєва вбила гендиректора фірми «Harley Enterprises» Олександра Байрамова, що займалася постачаннями в Росію сигарет на пільговій основі. Бізнесмен не захотів поділитися прибутком від останньої угоди, що принесла йому 8 млн. доларів. У 1-му Червоногвардійському проїзді одна з машин «вимпеловців» підрізала «Мерседес» Байрамова так, щоб він урізався в інший автомобіль (з убивцями). Коли учасники зіткнення вийшли з машин, Борисов і Шехоян буквально зрешетили Байрамова (у Сукача пістолет заклинило).

Група знову тимчасово виїхала в Чечню. У травні 1998 року вона повернулася в Москву для виконання ще одного замовлення: вбивства гендиректора фірми «Ветер века» Олександра Редько, що числився помічником депутата Держдуми від ЛДПР Олексія Зуєва. 18 червня убивці приїхали до гаражів на вулиці Кравченка і стали чекати жертву. Коли підприємець вивів машину і пішов закривати гараж, Борисов і Сукач відкрили вогонь. Охоронці Редько організували погоню, але наздогнати колишніх спецназівців не змогли. Редько був важко поранений, але вижив.

25 червня 1998 року був убитий голова адміністрації Нефтеюганська Пєтухов. Оперативна інформація, отримана в рамках справи оперативної розробки (ДОР) під промовистою кодовою назвою «Хищники», привела оперативників до висновку, що вбивство було замовлено Сусловим і проведене Лазовським.

23 серпня 1998 року Борисовим і Сукачом за крадіжку в Сукача великої партії наркотиків був убитий член угруповання Лазовського Дмитро Заікін. О першій годині попівночі Сукач вивіз Заікіна на «Волзі» в Марьїно і застрелив прямо в машині. Потім Сукач і Борисов відвезли труп на пустир Верхніх полів, розчленували його лопатою і закопали, а голову викинули в Москву-ріку.

В 1998 році починає роботу спецгрупа Морєва. Історія її створення банальна. Морєв служив у Чечні, в окремому розвідбатальйоні 8-го полку спецназу ВДВ (військова частина 3866). Під Аргуном розвідники напоролися на засідку. В живих залишилися троє. Їх врятували вертольоти. Через кілька днів ці троє відправилися в аул Свободний, розташований поруч. Розвідники відкривали двері будинків і кидали всередину гранати. Аул з п’яти будинків був знищений цілком, разом з жінками, дітьми і старими. Військова прокуратура порушила кримінальну справу. Усім трьом грозив трибунал. Отоді, у квітні 1996 року, у спецвідділі, куди привели Андрія Морєва, його завербував полковник ФСБ. Він запропонував Морєву зробити простий вибір: або сісти, або співробітничати. Морєв вибрав друге й одержав агентурну кличку Ярослав. Звільнившись у запас, Морєв відправився додому, у Ярославль. Два роки про нього не згадували. У 1998 році згадали і викликали в Москву.

В спецгрупі було дванадцять чоловік, усі пройшли Чечню, за усіма числилися прощені в обмін на співробітництво гріхи. Групі повідомили, що її головна задача — ліквідація особливо небезпечних злочинців, кримінальних «авторитетів». Команда працювала не тільки в Росії. Виїжджали у відрядження — в Ірак, Югославію, Україну, Молдавію. На спецзавдання завжди відправлялися групами з двох-трьох чоловік. В Іраці ліквідували колишнього розвідника, чи то зі СВР, чи то з ГРУ.

На Україні ліквідували місцевого бізнесмена на прізвище Тищенко. В Київ група прилетіла літаком. Фотографію Тищенка видали ще в Москві. Там же бойовики одержали інформацію про адресу конспіративної квартири на центральному проспекті в Києві, марку і номер машини жертви. У камері схову залізничного вокзалу з комірки, номер і код якої були дані теж у Москві, узяли сумку зі зброєю. Це була розібрана снайперська гвинтівка СВД. Квартира в Києві була порожньою. Вікнами вона виходила на перехрестя зі світлофором. Тищенко завжди їздив по тому самому маршруті, і його машина часто зупинялася на цьому перехресті. Там його і застрелили – з вікна квартири. Операція зайняла один день.

На ліквідацію звичайно приділялося не більш двох днів, хоча період підготовки міг тривати до року: уточнювалися маршрути руху об’єкта, адреси, знайомства, звички, графік роботи. За два дні до години «Х» найманий убивця одержував інформацію про жертву і приїжджав на все підготовлене, щоб поставити крапку. Так, ярославського «авторитета» по кримінальній кличці Перелом розстріляли з автоматів у центрі міста, коли той під’їхав до свого будинку. Група працювала прицільно, щоб не постраждали сидячі в машині подруги бандитів. Автомати кинули на «точці» разом з посвідченням на ім’я якогось чеченця (ідея направити наслідок по «чеченському сліду» народилася в московських кураторів операції). Остання операція групи по усуненню об’єкта була 2 червня, коли у Воронежі “прибирали” місцевого міліціонера. Група вивела з ладу гальма його машини, і міліціонер на швидкості урізався в спеціально підставлену вантажівку.

На інструктаж група збиралася раз у тиждень, по суботах, у московській квартирі за адресою вулиця Вагоноремонтна, д. 5, корп. 1 (у квартирі жила жінка з дитиною).

Тут групу зустрічав куратор – офіцер ФСБ по імені В’ячеслав (свого прізвища жодного разу не називав). Від нього група одержувала завдання. У всіх членів спецгрупи були «документи прикриття» з фальшивими прізвищами. Так, у Морєва було три паспорти (Расторгуєв Андрій Олексійович, Козлов Михайло Васильович, Зимін Олександр Сергійович). На останнє прізвище був виданий і закордонний паспорт.

Спецгрупа не числилася в штаті силових відомств чи спецсил. Іншими словами, формально вона не існувала. Позаштатна спецкоманда працювала високопрофесійно. За два роки роботи був тільки один зрив через те, що в Москві об’єкт (один з помічників Геннадія Зюганова) не з’явився на “точці”. І один відбій – у Кишиневі, коли потрібно було по команді людей з ФАПСИ ” прибрати ” директора місцевого винзаводу, але в останню хвилину операцію скасували (по дивному збігу обставин саме прапорщики ФАПСИ в Москві в вільний від служби час підпрацьовували в охороні однієї з фірм, що займаються постачанням вина з Молдавії, про що був повідомлений начальник служби безпеки ФАПСИ).

Кілька разів спецгрупа вивозила зброю з Чечні. Інструктаж перед такими відрядженнями проходив не в квартирі на Вагоноремонтній, а на Петрівці, 38, у будинку Московського карного розшуку. Перед відправленням група одержувала міліцейську форму і відповідні посвідчення. Типова одна з таких поїздок. На вантажних фургонах «Газель» через Волгоград добралися до Моздока; там на під’їзді до місця колону чекав армійський КамАЗ зі зброєю (автомати, снайперські гвинтівки СВД і тротил). Усе це вивантажили з зелених армійських ящиків і запаяли в цинкові труни, як ніби везли трупи. Потім колона «Газелей» «з вантажем 200» відправилася в Москву. Супроводжували колону співробітники ФСБ, тому несподіванок на шляху не було.

Розвантаження здійснювалося в 9-м мікрорайоні Солнцева. Там же в спецгрупи забрали міліцейську форму і посвідчення, роздали премії. Усе відрядження зайняло два тижні. В залежності від кількості привезеної зброї кожному учаснику за таку поїздку видавали від 700 до 2000 доларів.

Остання операція групи по перекиданню зброї відбулася в першій половині серпня 2000 року. В цей період у спецкоманди почалися проблеми. Спочатку зникли кілька членів групи. Потім у Волзі потонув ще один. У червні прямо в машині згоріли Геннадій Чугунов, Михайло Васильєв і Сергій Тарасєв (імена і прізвища справжні). Морєв їхав у тих же «Жигулях», але вийшов раніш, тому що в нього була призначена зустріч із двоюрідним братом. Перед поїздкою «Жигулі» простояли якийсь час на автостоянці Петрівки, 38.

Довідавшись про загибель товаришів, Морєв, зробивши для страховки відеозапис своїх показань і розкидавши плівки по декількох адресах, втік з Москви. Тоді він був оголошений у федеральний розшук за вивезення зброї з Чечні і за замах на убивство. Тепер Морєв тиняється по Росії і не спить в одному місці більш двох ночей підряд. На відміну від своїх товаришів, він живий.

В убивстві 20 листопада 1998 року в Санкт-Петербурзі депутата Держдуми, лідера руху «Демократичний вибір Росії» (ДВР) Галини Старовойтової і пораненні її помічника Руслана Линькова також були замішані спецслужби. Якщо пістолет-кулемет Agran-2000 і Beretta, з яких була убита Старовойтова, злочинці кинули на місці убивства, то пістолет USP, з якого ранили в голову Линькова, вони чомусь забрали з собою. У листопаді 1999 року в Латвії був арештований колишній боєць радянського ризького ОМОНу Костянтин Нікулін. При обшуку в нього був виявлений 9-міліметровий пістолет, з якого, як показала експертиза, був важко поранений Линьков.

Однак Санкт-Петербурзьке УФСБ відмовилася прийняти цю версію. За словами прес-секретаря УФСБ А.Вострецова, «на сьогоднішній день немає даних про участь Нікуліна в цій справі». Натомість слідчі органи висунули економічну версію убивства Старовойтової. Суть цієї версії була в тому, що за кілька днів до вбивства в столичному офісі ДВР пройшло збори спонсорів об’єднання, що виділили на проведення виборів у законодавчі збори Санкт-Петербурга 890 тисяч доларів. В ФСБ стверджували, що гроші були передані Старовойтовій, про що вона написала розписку, покладену в сейф штаб-квартири ДВР. Правда, розписку цю ніхто не бачив, тому що через тиждень після вбивства офіс ДВР пограбували і розписка Старовойтової зникла. У ДВР версію про вбивство з метою пограбування із самого початку відкидали.

Глава 10

Спецслужби і викрадення людей

Загальновідомим є те, що викрадення заручників з надією на викуп – переважно справа рук чеченських бандитів. Про складність звільнення заручників можна судити з відомого випадку викрадення Магомета Келигова, 1955 року народження. Келигова викрали 15 вересня 1998 року в місті Малгобек члени злочинного чеченського угруповання Урус-Мартана, очолюваного Ризваном Вараєвим. Навідником і організатором злочину був сусід Келигова — житель міста Малгобек. Викрадачі вважали, що їх не викриють і направили до Келигових посередників, які переказали вимоги сплатити викуп в сумі п’яти мільйонів доларів. Келигові платити відмовилися. Навідника незабаром викрили й заарештували. Правоохоронці встановили повний склад угруповання Вараєва. Тоді Вараєв відкрито визнав, що Магомет Келигов знаходиться в нього в заручниках, і зажадав викупу.

Родина викраденого твердо вирішила викуп не сплачувати (напевно, таких грошей просто не було). Більш того, на гроші родини Келигових (і за участю чоловіків — членів родини) державний підрозділ з боротьби із викраденнями людей підготувало операцію захоплення й знищення банди Вараєва. 22 липня 1999 року о 14 годині Келигові та співробітники спецпідрозділу влаштували засідку на членів угруповання, які поверталися із села Гойське в Урус-Мартан на трьох автомобілях. Протягом 20-хвилинного бою колону розстріляли з автоматів і гранатометів. Вбили сім бандитів, п’ятьох поранили. Співробітники спецпідрозділу та Келигові прибули в Інгушетію разом із тяжкопораненим Ризваном Вараєвим та трупом Аслана Варваєва. Ризван незабаром помер. Незважаючи на це Келигові оголосили, що брати Вараєві поранені й їх можуть виміняти на Магомета Келигова. Під час подальших переговорів із представниками банди Вараєва Келиговим довелося визнати, що брати Вараєві вбиті. Проте бандити погодилися обміняти Магомета Келигова на трупи братів Вараєвих. Обмін відбувся 31 серпня 1999 року о 17 годині на адміністративному кордоні з Чеченською республікою в районі села Аки-Юрти. Магомет пробув у заручниках майже рік.

Вараєвим непощастило. Більш успішними виявилися інші відомі чеченські викрадачі людей: Арбі Бараєв з Алханкали (Єрмоловки), Резван Читигов, Апті Абітаєв, Ідрис Межицов (Абдул-Малік), Аслан Гачаєв (Абдулла) та інші. Як і у випадкуах з іншими злочинними угрупованнями, тут теж не обійшлося без обвинувачень, ніби до викрадень людей у Чечні причетні спецслужби. Серйозні докази були щодо Арбі Бараєва.

На думку Руслана Юсупова, чеченця, що був офіцером радянської, а потім російської армії, завербованим співробітниками ФСБ у Чечні, Бараєв, безумовно, працював на російські спецслужби, які, у свою чергу, оберігали Бараєва і його людей.

Так, у середині липня 2000 року до Юсупову звернувся Магомет С. — його колишній однокласник. Магомет повідомив, що хотів би зв’язатися з ФСБ і передати інформацію про Бараєва. Саме Бараєв, як принаймні вважав Магомет, був відповідальним за захоплення в Чечні десятків заручників, у тому числі співробітників ФСБ, представника президента Росії в Чечні Валентина Власова, журналістів ГРТ і НТВ. Бараєв був також причетний до вбивства співробітників Червоного хреста, трьох громадян Великобританії і новозеландця.

Домовилися, що за 25 тисяч доларів Магомет у найближчі 20 днів виведе ФСБ на місце зустрічі Бараєва з чеченськими польовими командирами. Як зв’язатися з Юсуповим та із заступником начальника районного відділу ФСБ, Магомету пояснили.

Через п’ять днів відбулася чергова зустріч заступника начальника районного відділу ФСБ із Магометом. На цю зустріч, під гарантії ФСБ, Магомет привіз одного з найближчих Бараєву людей — Аслаханова. Останній розшукувався федералами та Інтерполом за участь у страті англійців і новозеландця, за викрадення поляків, захоплених у Дагестані, фотокореспондента Яцини і солдатських матерів, що шукали в Чечні своїх синів. По Чечні Аслаханов пересувався, за допомогою посвідчення чеченського МВС на ім’я Саралієва. Під час переговорів із ФСБ умови угоди були змінені. Магомет (сам колишній бойовик) і Аслаханов погодилися здати Бараєва без грошей, в обмін на амністію.

Незабаром Аслаханов повідомив про зустрічі Бараєва з польовими командирами Цагараевим і Ахмадовим, що мала відбутися в Грозному, на хімзаводі. За чотири години до зустрічі Юсупов одержав підтверджуючу інформацію, яку повідомили начальнику районного відділу ФСБ. Зустріч Бараєва, Цагараєва й Ахмадова відбулася в призначений час. Але ФСБ не провело операцію по затримці. Коли Юсупов почав з’ясовувати в заступника начальника відділу ФСБ, чому операцію по захопленню скасували, той відповів: «Якщо я буду лізти вище, голову знімуть і з мене і з тебе. Ми тут тільки пішаки, ми нічого не вирішуємо».

Ще через пару днів Аслаханов повідомив, що вони з Магометом змушенітікати, бо людям Бараєва все відомо. Юсупов негайно зв’язався з районним керівництвом ФСБ і домовився про зустріч. Коли Магомет і Аслаханов прибули у визначене місце в сусідній районний центр, замість співробітників ФСБ їх чекали бойовики, що розстріляли їх прямо на вулиці. У той же день на автобусній зупинці невідомі захопили дружину Юсупова і її сестру та відвезли їх у будинок республіканського ОМОНу, де повідомили міліціонерам, що «у цих гулящих мужики працюють на росіян». Жінки плакали, пояснювали, що вони заміжні. Але за них ніхто не заступився. Викрадачі відвезли їх на якесь закинуте подвір’я, побили до півсмерті й зґвалтували.

Юсупов звернувся в карний розшук Ленінського району Грозного з проханням знайти власників білої «шістки» 023 ВАЗ 21-26, на якій пересувалися викрадачі. У карному розшуку Юсупову повідомили, що люди ці в Грозному не проживають і їх ніхто не знає. Незабаром Юсупов встановив, що викрадачі (із загону Бараєва) - колишні співробітники чеченського ОМОНу, уродженці Ачхой-Мартана, і що на їхньому рахунку багато злочинів, але, оскільки вони люди Бараєва, їх не шукають.

Через тиждень до Юсупова з’явилися двоє чеченців з республіканської ФСБ і росіянин, співробітник ГРУ. Заявивши, що Аслаханова вбили через Юсупова, вони побили Юсупова на очах дружини і дітей, після чого відвезли його в сусідній район у приватний будинок. Через годину туди ж прибули двоє бойовиків Бараєва. Судячи з питань, що їх вони задавали Юсупову, зрозумілим стало, що всі присутні знали, що Юсупов працював на ФСБ. Оскільки Юсупов заперечував свою співпрацю з ФСБ, його почали бити. Били чеченці з ФСБ. Наступного дня Юсупова привезли в Грозний і викинули в руїни. Через два дні разом з родиною Юсупов залишив Грозний.

У чеченців був жарт: «На кожен квадратний метр у Чечні приходиться три з половиною БТРи, десять спецслужб і один чеченець». І ще одна: заберіть від нас агентуру ГРУ, ФСБ і МВС — і буде мир. Хто, на яку російську спецслужбу працює —вгадати важко. Ходили чутки, що на російські спецслужби працював не тільки Арбі Бараєв, але і брати Ахмадові з Урус-Мартана. За розповідями місцевих жителів брати Ахмадові й Арбі Бараєв до останнього часу проживали у своїх будинках. Під час другої чеченської війни Бараєв двічі у своєму будинку в Алханкале галасливо справляв весілля. Ахмадові й Бараєв спокійно пересувалися по республіці на власних автомобілях і не відчували ускладнень на блокпостах при перевірці документів. Рядові на блокпостах Бараєву віддавали честь. Улітку 2000 року стало відомо, що брати Ахмадові мають на руках посвідчення співробітників ФСБ. Можливо, саме за витік інформації і розсекречення агентів звільнили уповноваженого УФСБ по Урус-Мартановскому районі Юнуса Магомадова.

Бараєв був причетний до роботи ФСБ по друку в Чечні фальшивих доларів. З початком чеченської кампанії друк фальшивих доларів перенесли на чеченську територію, оскільки у випадку розголосу чи викриття друкарень відповідальність за злочин падала на чеченське керівництво. Одну з друкарень Бараєва виявили в квітні 2000 року (будинок, у якому знаходилася друкарня, належав його родичам). Через Інгушетію долари завозилися в центральні регіони Росії й обмінювалися за курсом 30—35 центів за один фальшивий долар.

Фальшивки були високої якості; виявити їх за допомогою детекторів валюти в пунктах обміну було практично неможливо — для цього необхідне спецобладнання, яке є тільки в банках. Велика частина виручених грошей пускалася на зарплати бойовикам, закупівлю зброї та боєприпасів. Фальшиві долари були в обігу і за межами Росії. Вважається, що за останні кілька років в обіг могли випустити до десяти мільярдів фальшивих доларів, тобто приблизно по 10 тисяч підроблених доларів на кожного чеченця. Припустити, що за цим стояв один Бараєв, важко. Ймовірно, що Бараєва використовували як прикриття для бізнесу з виготовлення фальшивок, організованого ФСБ.

Дипломатичні, але абсолютно однозначні натяки на співробітництво Бараєва з ФСБ під час прес-конференції 6 червня 2000 року зробив президент Інгушетії Руслан Аушев. На питання про те, хто винний у недавньому нападі на колону військ в Інгушетії, Аушев відповів:

«На колону в Інгушетії нападав загін Арбі Бараєва. До речі, я не можу одну річ зрозуміти: Арбі Бараєв дислокується в селищі Єрмоловка, ви знаєте, хто в Грозному був з вас, що це майже передмістя. Він знаходиться там, по-моєму, вп’яте одружився. Все нормально — він знаходиться там, усі знають, де він знаходиться. Треба, мені здається, якось більш енергійно діяти об’єднаному угрупованню, тим більше Бараєв нападає на колони. […] Я знаю, що Арбі Бараєв, за моїми даним, знаходиться в Єрмоловці, що… ну, ніяких немає проблем, це вирішити. Я кажу, він нещодавно в черговий раз одружився. […] И наше Керівництво Федеральної служби безпеки про це знає. Це всі знають».

Депутат Думи, відомий правозахисник Сергій Ковальов був більш відвертий:

«Візьмемо одного із найголовніших торговців людьми, Арбі Бараєва, це такий молодий мерзотник, імовірно, досить сміливий. Уже забудемо, що на Північному Кавказі абсолютно усі говорять: “арбі Бараєв? Так це ж агент КДБ!” Добре, це впевнені припущення, але їх не перевіриш. Але от вам кілька загадок. Кілька місяців тому всім було відомо, що він живе недалеко від Грозного, у селі Єрмоловка. Він там одружився в енный раз, як дозволяє іслам, і жив з молодою дружиною. Коменданта федеральних військ запитують: “чому ви не берете Бараєва?” Він з армійською наївністю відповідає: “скажуть — ми його візьмемо”. А чому не говорять?! […] Ми зустрічалися з чеченськими парламентарями. Один з них, дуже солідна і шанована людина, розповів, що його родич, нещодавно спустився з гір, прийшов в Єрмоловку. А отут почалося так зване зачищення. А в нього документи не в порядку — як бути? Йому доброзичливці говорять: “іди в будинок Бараєва, там тебе ніхто зачіпати не буде». Він пішов у будинок Бараєва, і зачищення його не торкнулося».

Очевидно, через ГРУ чи МУР був організований витік інформації в пресу, що вказує на те, що покровителями Ахмадових і Бараєва в Москві є високопосадовці. Ряд московських газет опублікували матеріали про те, що в серпні 2000 року Бараєв був у Москві й зупинявся в будинку на Кутузовському проспекті. Встановлено, що Бараєв зустрічався з високопоставленими російськими чиновниками. Як зазначалося, у числі машин, що під’їжджали до під’їзду «недоброї квартири», була машина з номером керівника адміністрації президента РФ Олександра Волошина.

Можливо, заява президента Аушева і скандальних публікацій про перебування Бараєва в Москві стали останньою краплею на користь аргументації прихильників ліквідації Бараєва. Подробиці його загибелі дотепер нез’ясовані. Ймовірно, його вбили у період між 22 і 24 червня 2001 року в його рідному селищі Алханкали в ході операції, що проводилася, за одними данними, об’єднаним загоном МВС і ФСБ, за іншими — спецзагоном ГРУ, сформованим з осіб чеченської національності. А за інформацією депутата Держдуми від Чечні генерала МВС Асланбека Аслаханова, Бараєва вбили кровники, тобто ті, чиїх родичів убив Бараєв.

Свідчення живого Бараєва не були вигідні ряду високопоставлених чиновників, співробітників спецслужб і військових. Тому живий Бараєв, який міг багато на що пролити світло, нікому не був потрібний. А на мертвого Бараєва можна буде списувати і списувати…

Якщо Бараєв був найвідомішим викрадачем, то журналіст радіостанції «Свобода» Андрій Бабицький був найнеорденарніший викраденим. Незважаючи на очевидну відмінність справи Бабицького від інших випадків викрадення людей, вона стала новим доказом причетності російських спецслужб до викрадень.

Після початку другої чеченської війни військові в Моздоці не дали Бабицькому акредитації. Вимога наявності відомчої акредитації була незаконною, тому що в Чечні не ввели надзвичайний стан і не визначили зона «антитерористичної» операції. Відповідно до постанови Конституційного суду РФ неопубліковані акти російськогоуряду, чи уряду військових відомств, якщо вони стосуються прав і свобод громадян, вважалися недійсними. Ґрунтуючись на такому розумінні російських законів, кореспондент радіо «Свобода», громадянин росії Андрій Бабицький поїхав у Чечню всупереч відомчій забороні. Наприкінці грудня 1999 року він на кілька днів повернувся з Грозного в Москву і привіз відеокадри, які потім показали в програмі НТВ «Підсумки». 27 грудня повернувся в Грозний, а 15 січня 2000 року знову зібрався в Москву.

16 січня на виїзді з Грозного, біля Урус-Мартановского перехрестя траси Ріст-Баку, Бабицького і його провідника-чеченця затримав блокпост пензенського ОМОНу. У постанові слідчого генпрокуратури повідомлялося, що саме співробітник УФСБ проводив огляд Бабицького і вилучення його речей. Таким чином, було документально підтверджено, що Бабицького затримувало УФСБ. Потім його передали в чеченський ОМОН Б. Гантамирова, де його особисто бив один з гантамировских командирів — Брухт-Алі, після чого передав Бабицького начальнику Керівництва ФСБ Фоміну в Урус-Мартан.

Формально Бабицького заарештували за указом про бродяжництво і «для встановлення особи» відправили у фільтраційний табір у Чернокозово. Там Бабицького знову били, тортурами змушували годинами співати. На відеоплівці, показаній 5 лютого, чітко видно сліди побоїв. Всупереч Кримінально-процесуальному кодексу в Чернокозове не склали протокол затримання Бабицького. Йому не надали право на побачення з родичами і на зустріч з адвокатом (згідно 96-й статті, частині 6-й УПК). На запити адвокатів, у тому числі відомого адвоката Генрі Рєзника, генеральна прокуратура Росії не відповідала. Не було відповіді й на запит по Бабицькому депутата Думи Сергія Юшенкова.

Колеги почали шукати Бабицького 20 січня. Але, оскільки російська влада заперечувала його затримання, тиждень не було ясності. 27 січня влада оголосила, що Бабицького арештовано, і він має статус підозрюваного, затриманий на 10 днів (які минули 26 січня). Прокуратура інкремінувала Бабицькому 208-му статтю КК РФ (Організація незаконного збройного формування чи участь у ньому). «Якщо твій друг у наших, а я думаю, що це саме так, то все, кранти, його ти більше не побачиш. І ніхто не побачить. Уже пробач за відвертість», — сказав кореспонденту «Комсомольської правди» Олександрові Євтушенко старий знайомий, офіцер ФСБ.

2 лютого в Чернокозове для Бабицького прийняли передачу. Однак зустрітися з ним слідчий Юрій Чернявский не дозволив, натякнувши, що Бабицького через чотири дні звільнять. Звільнення журналіста вимагали радіо «Свобода», Рада Європи, держдепартамент США, Союз журналістів, правозахисники (у тому числі вдова А. Д. Сахарова Олена Боннер). Міністр закордонних справ Ігор Іванов на переговорах з держсекретарем США Олбрайт оголосив, що справа знаходиться «під контролем» президента Путіна.

О 16.00 2 лютого прокурор Наурського району Чечні Віталій Ткачьов повідомив, що запобіжний захід Бабицькому замінено на підписку про невиїзд із Москви, куди він от-от повиннен бути відправлений з Гудермеса. Пізніше прес-секретар прокуратури РФ по Північному Кавказу Сергій Прокопів оголосив, що Бабицький 2 лютого був звільнений. (Тільки пізніше стало відомо, що Бабицького не звільнили й ніч з 2 на 3 лютого він провів в автозаці — машині для перевезення арештованих). Наступного дня, о3 години дня, щоб не сильно бентежилися, Ястржембський оголосив про обмін «звільненого» Бабицького на трьох військовополонених. Потім виправився - на двох.

На Бабицькому була сорочка, передана в Чернокозово 2 лютого, тому можна зробити висновок, що Бабицького передали 3-го. Ніхто в Чечні не знав «чеченських польових командирів», яким, за повідомленням Москви, передали Бабицького в обмін на «полонених російських військовослужбовців». Президент Чечні Масхадов заявив, що не знає, де знаходиться Бабицький. Та й «виміняних» російських військових ніхто не бачив.

Насправді всі учасники обміну, за винятком Бабицького, були співробітниками ФСБ. Один — чеченець, що працював на ФСБ — допоміг обдурити Бабицького, а коли Бабицький все зрозумів, було вже пізно. Увечері 8 лютого в інтерв’ю НТВ заступник міністра внутрішніх справ Іван Голубєв повідомив, що це він прийняв рішення про обмін Бабицького. Інший чиновник переконував журналістів, що «обмін», навпаки, місцева ініціатива і що Кремль розбирається, хто винуватий у тому, що сталося, боо «справа Бабицького» працює проти Путіна.

Офіційні представники уряду стверджували, що Бабицький живий, і завтра в Москву прийде відеоплівка, яка доводить це. Дійсно, увечері 8 лютого, навіть раніше обіцяного терміну, на «Свободу» невідомими була передана касета. Один з «чеченців», що передавав її й нібито приїхав з Чечні, був у формі співробітника МВС. На плівці — змучений Бабицький.

Журналісти аналізували плівку, говорили, що чеченці не беруть за руку так, як узяли Бабицького, що це міліцейський жест. Власне, фальсифікацію не приховували й співробітники ФСБ, що брали участь в «обміні». Один з них (у відділі ФСБ відзначали річницю виводу радянських військ з Афганістану) зізнався Олександрові Євтушенко: «Ти ж бачив бійців у масках. І того, хто прихопив Бабицького. По телевізорі показували. Так то ж був я».

Територія, на якій відбувався «обмін», — недалеко від Шалі, що повністю контролювався федеральними військами , поруч із селищем Нескер-Юрт, також підконтрольного федералами. Там стояли блокпости, проїжджали БТРи, там знаходилися солдати федеральних сил. Люди в масках кудись повели Бабицького, залишили його потім на дорозі. У кишені виявився чужий паспорт, виданий йому викрадачами.

А ще через якийсь час Бабицький був арештований бравою міліцією. При ньому виявили паспорт на чуже прізвище й притягнули до відповідальності за використання підроблених документів. Те, що Бабицького викрали, заарештували, били і катували, — генпрокуратуру чомусь не хвилювало. А от використання напівживою людиною чужого паспорта виявилося злочином. Цей паспорт став основним доказом у справі Бабицького.

За всім цим, звичайно ж, стояла впевненість втягнених у справу Бабицького співробітників силових відомств і чиновників в абсолютній безкарності, а безкарність ця ґрунтувалася на тому, що санкцію на усунення Бабицького отримали від керівництва ФСБ.

На чеченській війні спецслужби розправлялися з ворогами без огляду на закон. Дивна історія з викраденням у Чечні 9 січня 2001 року в районі селища Старі Атаги представника американської благодійної медичної організації Кеннета Глака занадто багатьох навела на думку про те, що Глака викрали російські спецслужби. 18 квітня 2001 року на прес-конференції в Санкт-Петербурзі в присутності Патрушева Зданович дав зрозуміти, що ФСБ у роботі Глака в Чечні зацікавлена не була: «У ФСБ, м’яко кажучи, виникли великі сумніви й у тому, що Кеннет Глак був насправді представником гуманітарної організації». Після цього Зданович розповів, що на ЦРУ в Чечні працює відомий польовий командир і торговець людьми Резван Читигов.

Стало ясно, що ФСБ вважає Глака співробітником ЦРУ, що займається шпигунством на користь США. Очевидно, саме з цієї причини ФСБ вирішила усунути Глака з території Чеченської республіки. Спочатку Глака викрали; потім, 4 лютого, було інсценовано його звільнення: «без будь-яких умов і викупу в результаті спецоперації, проведеної співробітниками ФСБ».

Абсолютно усім стало зрозумілим, що спецоперація по звільненню Глака не проводилася, що його просто відпустили викрадачі, які вирішили його не вбивати. Після випадку з Бабицьким ФСБ перестала конспіруватися, тому що увірувала в абсолютну безкарність. Випадок із Глаком був настільки ж очевидним. Весь світ зрозумів, що Глака викрала ФСБ. «Тому і вся історія з захопленням і звільненням Глака така дивна», — заявив Зданович на одній із прес-конференцій. З ним важко не погодитися. Коли та сама структура краде і звільняє, це дійсно виглядає дивно.

На цьому тлі майже природною й законною виглядає історія про викрадення співробітниками ГРУ колишнього голови парламенту Чечні Руслана Аліхаджиєва. Будучи відомим польовим командиром у першу чеченську війну, він не брав участь у бойових діях 1999—2000 років. У середині травня 2000 року Аліхаджиєва затримали у власному будинку в Шалі. За словами місцевих жителів, затримання здійснили співробітники ГРУ генштабу, які доставили колишнього спікера в Аргун, де його сліди обриваються.

Після 15 травня Аліхаджиєва не бачив навіть його адвокат Абдулла Хамзаєв. Він розповідав, що неодноразово звертався в різні інстанції з метою з’ясувати долю свого підзахисного, але зустрітися з ним так і не вдалося. З прокуратури Чеченської республіки прийшла інформація, що за фактом зникнення Аліхаджиєва порушена кримінальна справа за ст. 126 КК РФ (викрадення людини). Але кримінальної справи щодо Аліхаджиєва прокуратура не збуджувала і, отже, не санкціонувала його затримання. У МВС про долю Аліхаджиєва нічого не знали. 8 червня 2000 року Хамзаєв одержав довідку з ФСБ про те, що Аліхаджиєв у СИЗО ФСБ Лефортово не утримується. З генпрокуратури Хамзаєв відповіді на свій запит не отримав. Нарешті, 3 вересня 2000 року радіостанція «Ехо Москви» повідомила, що Аліхаджаєв помер від інфаркту в Лефортово і що родина Аліхаджиєва вже отримала офіційне повідомлення про його смерть.

Викрадення чеченців у Чечні федеральними силовими відомствами задля покарання, викупу чи вбивства — майже службовий обов’язок. Міліція Жовтневого тимчасового відділу внутрішніх справ Грозного на чолі з полковником Суховим і майором В. В. Івановським підозрювалася журналістами і громадськими діячами у викраденні й вбивстві приблизно 120 жителів Грозного й інших районів Чечні. Припускали, що трупи скидалися в підвал будинку, який знаходився на территорії Жовтневого тимчасового відділу внутрішніх справ (ВОВД), а ця територія охоронялася. Пізніше міліціонери будинок підірвали, щоб приховати сліди злочинів.

Організація «зачищень» задля викрадення чеченців і одержання викупу за звільнення затриманих стали повсякденним явищем, буднями війни війни. Відомі випадки продажу російськими офіцерами в рабство чеченським бандитам російських солдатів (повідомляють дезертири).

Війна в Чечні знецінила людське життя. Звірячі вбивства і торгівля рабами-заручниками стали нормою. Через війну проходять десятки тисяч молодих людей. Вони не зможуть повернутися в цивільне життя.

Чечня — це кузня ФСБ. У ній виховуються майбутні кадри російських спецслужб і позаштатних бригад найманих убивць. Чим довше йтиме ця війна, тим незворотнішими будуть її наслідки. Найстрашніший з них — ненависть: чеченців — до росіян, росіян — до чеченців. Цей конфлікт штучно створений російськими силовими відомствами, головним чином — Федеральною службою безпеки Росії.

Розділ 11

Реформувати чи розпустити ФСБ?

Всё путем!

Молодіжне гасло, придумане “піарівцями” Путіна

Зря на нас клевещете, умники речистые.

Все путем у нечисти, и даже совесть чистая.

Володимир Висоцький

Заради об’єктивності вкажемо, що спроби реформувати ФСБ починалися одиничними представниками цієї системи, але до успіху не привели. Боротьба окремих офіцерів ФСБ за чистоту рядів органів завжди завершувалася нищівною поразкою. Історія цієї боротьби доводить, що реформувати ФСБ неможливо і дана державна структура повинна бути знищена. У підтвердження цього можна привести один документ, адресований президенту РФ Єльцину задовго до вибухів будинків у Росії, – 5травня 1997 року. Оскільки документ публікується без відома автора, ми не вважаємо себе в праві називати його ім’я:

“Про протиправну діяльність ряду посадових осіб ФСБ РФ

Шановний Борисе Миколайовичу! Обставини змушують звернутися особисто до Вас у зв’язку з тим, що директор Федеральної служби безпеки генерал-полковник Ковальов Н.Д. і інші керівники ФСБ РФ не приймають заходів з проблем державної безпеки Росії, піднятим мною в рапортах і заявах, що я направляв їм починаючи з 1996 р.

Організовані злочинні угруповання протягом останніх років усіма шляхами прагнули проникнути у ФСБ РФ. Спочатку найбільш розповсюдженою формою було установлення відносин з окремими співробітниками ФСБ РФ і заняття злочинною діяльністю під їхнім прикриттям (“крышей”). А потім ці угруповання перейшли на шлях делегування своїх членів у ряди ФСБ РФ. Надходження на службу йде через знайомих їм працівників кадрових апаратів і керівників підрозділів.

Особливо активне проникнення членівзлочинних угруповань у ряди ФСБ РФ йшло при Барсукові М.И. і Ковальову Н.Д. При цих керівниках були прийняті на службу ряд членів сонцевської, подільської (зокрема, Кузовкін В.А., – на посаду начальника напрямку 3 відділу УЭК) і інших злочинних угруповань. Для забезпечення їхньої безпеки на ключові посади висувалися “свої люди”. У той же час був необґрунтовано звільнений ряд професіоналів з великим досвідом оперативної роботи. Усе це відбувалося при потуранні колишнього співробітника кадрового апарату Патрушева Н.П.

Дії керівників ФСБ РФ Барсукова, Ковальова, Патрушева спрямовані на те, щоб вижити професійних працівників із системи ФСБ РФ в угоду кримінальним елементам. Так, Патрушев, будучи призначеним на посаду начальника управління власної безпеки ФСБ РФ, замість боротьби зі злочинними угрупованнями почав переслідувати співробітників ФСБ – професіоналів з великим досвідом боротьби зі злочинністю, змусив їх звільнитися з органів безпеки. У зв’язку з цим в управлінні припинилася реалізація справ на збройні злочинні угруповання.

В даний час начальник Управління власної безпеки ФСБ РФ Патрушев переведений на посаду начальника Організаційно-інспекторського управління ФСБ РФ, а замість нього Ковальовим на цю посаду призначений Зотов, про зв’язок якого з кримінальними структурами в ФСБ надходило чимало інформації. До цього призначення Зотов курирував антитерористичний центр, що не має практично реалізацій справ оперативного обліку, у той час як навкруги відбувалися і відбуваються терористичні акти, а в незаконному обігу тільки в м. Москві знаходиться велика кількість зброї і боєприпасів. Саме Зотов приклав чимало зусиль для блокування в грудні 1995 року розгортання справи по чеченському організованому злочинному угрупованню (ОПГ). По оперативним джерелам Зотов одержав як подарунок від одного з угруповань автомашину – джип іноземного виробництва, який продав при призначенні на генеральську посаду, щоб сховати зазначений факт.

Ковальовим на генеральські посади призначений ряд співробітників не по професійних якостях і не по бойових заслугах, а по ознаках знайомства і відданості директору. Так, у серпні 1996 року в системі ФСБ РФ було створене Управління перспективних програм. В це Управління, підлегле безпосередньо директору ФСБ РФ Ковальову, була перекинута з інших підрозділів значна кількість професіоналів. Однак ніхто у ФСБ не знає, для чого Ковальов тримає цей підрозділ,тому що дотепер не визначені мети і задачі Управління, а також функціональні обов’язки його співробітників. Практично Управління перспективнихпрограм ФСБ РФ не займається боротьбою зі злочинністю, а забезпечує безпеку недержавних структур (наприклад, асоціації “Стелс” і ін.). Проте на генеральські посади в УПП минулому призначені приятелі Ковальова — Хохольков, Степанов і Овчинников. Перші двоє вже одержали генеральські погони. Причому Хохольков і Овчинников раніше були об’єктами розробок УСБ ФСБ РФ. Перший підтримував тісні відносини з бандитами, одержував від них грошові винагороди, що дозволяло йому за один вечір програвати в казино до 25.000 доларів США. […]

Відомий у РУОПГУВД м. Москви бандит Стальмахов у бесіді з одним із джерел заявив, що з 1993 року членами його групи, в яку входить ряд колишніх співробітників КДБ СРСР, здійснюється контрабанда товарів. Прикривають же їхню злочинну діяльність за грошові винагороди високопоставлені співробітники ФСБ РФ, включаючи генералів УЭК Порядіна і Кононова, генерала УФСБ по м. Москві і Московській області Трофимова, про що директор ФСБ РФ Ковальов Н.Д. обізнаний. У лютому 1994 року мною як старшим слідчим з особливо важливих справ Слідчого управління МБ РФ було затримано дев’ять автомашин (“фур”) з контрабандними товарами на суму понад 3 млн. доларів США. Початими заходами з боку зазначених посадових осіб контрабанда була звільнена і прихована на заводі “Серп і молот”, відкіля потім незаконно реалізована. Щодо мене ж було інспіровано ряд заяв про вимагання, що не дозволило мені працювати по виявленню зазначеної контрабанди.

Турбують також факти витоку оперативної інформації з ФСБ РФ у кримінальні структури.

Керівники ФСБ РФ Ковальов Н.Д. (а до нього Барсуков М.И.), начальники Управлінь Патрушев і Зотов блокують роботу з припинення злочинної діяльності організованих групувань, які здійснюють тяжкі злочини, зокрема, по припиненню злочинної діяльності чеченців у м. Москві. […] У ході реалізації наявних матеріалів у службовому приміщенні комерційного банку “Сольді” при вимаганні 1,5 млрд. рублів і 30.000 доларів США були затримані члени “чеченської” ОПГ Новіков В.Д., Бакаєв Л.М., а також Азизбекян К.Н. – керівник охоронного підприємства “Кобра-9”, начальник групи генерального штабу Російської армії, полковник Голубовський Г.У., оперуповноважений ОБПСЭ ГУВД Міськвиконкому, старший лейтенант міліції Угланов В.В.

З числа осіб, що здійснювали прикриття здирників на вході в банк, були затримані члени ОПГ Ханшев Б.Б. і Айтупаєв С.А., а також співробітники МВС РФ старший оперуповноважений ОЭП ГУВД м. Москви, майор міліціїДмитрієв Г.Ф., інспектор відділу ДАІ, майор міліції Павлов В.И. (обоє озброєні пістолетами ПМ) і прапорщикміліції Колесніков И.А.

Під час допиту встановлено, що істотну допомогу в рішенні питань кримінального порядку для даної ОПГ робив консультант Академії ГШ ВР РФ генерал-майор Тарасенко Ю.И., якому Новіков В.Д. щомісяця виплачував по 5-10 тис. доларів США. Будучи допитаним у справі, Тарасенко визнав факти одержання грошових винагород від Новікова В.Д. і Азизбекяна К.Н., а також те, що він направляв на допомогу “чеченській” ОПГ військовослужбовців генштабу і співробітників міліції.

1 грудня 1995 року слідчим відділом 3-го РУВД ЦАО м.Москви була порушена кримінальна справа № 055277 по ч.5 ст.148 КК РФ.

У ході початкових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів було встановлено, що крім вимагання члени названої ОПГ здійснювали вбивства в м.Москві й у Чечні, зберігали зброю і боєприпасина нелегальному складі в Підмосков’ї і переправляли зброю і боєприпаси з військових складів м.Електрогорська в райони бойових дій у Чечні.

Оскільки я був одним з керівників операції, то мені приділялася немаловажна роль у розкритті злочинної діяльності “чеченськой” ОПГ. Однак уже на початку грудня 1995 року мене відсторонили від справи в зв’язку з інспірованим службовимрозглядом і вилучили табельну зброю. Причини і підстави проведення службового розгляду мені невідомі дотепер.

По закінченні “службового розгляду” був виданий наказ від 8 лютого 1996 року № 034 про моє покарання нібито за зрив операції, хоча в матеріалахкримінальної справи № 055277, у листах РУОП ГУВД м.Москви, 3-го РУВД ЦАО м.Москви, Тверської міжрайонної прокуратури м.Москви стверджується зворотне.

Члени комісій, посилаючись на вказівки “згори”, сфабрикували висновок, розцінившизатримку небезпечних злочинців як перевищення мною посадових повноважень. Ця обставина послужила приводом для відсторонення мене від роботи з викриття діяльності злочинних групувань.

По наявним оперативним даним, члени згаданого злочинного угруповання для блокування роботи зі справи виділили 100000 доларів США, заявляючи, що в них вистачитьзасобів, щоб “купити і ФСБ, і МВС, і Міністерство оборони””.

Кілька слів про те, чим закінчилося протистояння неназваного нами підполковника ФСБ. Після свого листа Єльцину він був звільнений. Зданович оббрехав його в ЗМІ, обвинувативши в здійсненні карного злочину. Звільнений підполковник подав на керівництво ФСБ у суд. Під час судових слухань,що тривали більш року, керівництвом ФСБ було підготовлено і зроблене два замахи на підполковника. Однак він умудрився вижити і виграти суд, де одним з відповідачів був Патрушев. Правда, рішення суду, що вступило в законну силу, новий директор ФСБ (тоді ним став Путін) виконувати відмовився, зайвий раз продемонструвавши неможливість реформування ФСБ чи боротьби знею, спираючи на існуюче законодавство.

В ідеї розпуску ФСБ немає нічого несподіваного. Вже в грудні 1999 року, можливо під впливом вересневих вибухів у Росії, у пресі з’явилася інформація про плановане розформування ФСБ. Одна з московських газет писала: “За даними обізнаних джерел, у найближчі дні можливе створення нової силової структури, побудованої за прикладом ФБР США. Очолити нову структуру повинний, приблизно, керівник у ранзі першого віце-прем’єра. За нашими відомостями, планується, що це буде нинішній міністр внутрішніх справ Володимир Рушайло. […] Нове відомство збираються наділити функціями кураторства над усіма силовими структурами, включаючи ФАПСИ, МВС, ФСБ, Міністерство оборони і так далі. Основною базою для нового департаменту послужать структури МВС. З ФСБ до нього на першому етапі повинні відійти департаменти по боротьбі з тероризмом і політичним екстремізмом, економічна контррозвідка. Якщо ж надалі нове відомство включить у себе і функції контррозвідки, то ФСБ фактично буде ліквідована”.

Однак мирним уливанням ФСБ у МВС обмежуватися не можна. Верховний суд РФ зобов’язаний почати повномасштабне розслідування всіх голосних терористичних актів, насамперед вересневих вибухів, які відбулися, так і відвернених, у тому числі в Рязані, причому наслідок повинний бути переданий із ФСБ, що розпускається, у спеціально створений при МВС орган, а особи, причетні до організації терактів у Росії, повинні понести покарання, передбачене законом.

Державна дума зобов’язана в найкоротший термін розробити і затвердитизакон, що забороняє колишнім і нинішнім співробітникам органів державної безпеки займати в найближчі 25 років виборні чи державні посади і вимагає від усіх колишніх і нинішніх співробітників органів державної безпеки піти у відставку в погоджені зі спеціально створеною для цього комісією терміни. Вищезгаданий указ Державної думи повинний бути розповсюджений і на нинішнього президента Росії – колишнього керівника ФСБ Путіна Володимира Володимировича.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ФСБ ПРИ ВЛАДІ

Федеральна служба безпеки провела у президенти свого кандидата. Виступаючи 20 грудня в річницю створення Всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК) перед своїми колегами, Путін почав промову фразою про те, що завдання ФСБ він виконав – став прем’єр-міністром Росії.

Відновлення меморіальної дошки Андропову на будівлі Великої Лубянки, де розташовується ФСБ, тост із лідером російських комуністів Зюгановим за здоров’я Сталіна, вибухи будинків та нова війна в Чечні, прийняття закону, який дозволяє починати розслідування за анонімками, приведення до влади генералів ФСБ та військових, нарешті, тотальне руйнування основ конституційного суспільства, що було побудоване нехай на утлих, але все-таки демократичних цінностях та ринковій економіці, придушення свободи слова – це лише деякі досягнення прем’єр-міністра та президента Путіна за перші місяці його правління.

До цього треба додати мілітаризацію економіки Росії, початок нової гонки озброєнь, збільшення контрабанди та продажу Росією зброї та військових технологій урядам, вороже налаштованим до розвинених країн світу, контрабанду наркотиків з центральної та південно-східної Азії під керівництвом та прикриттям ФСБ до Росії та далі на Захід.

Історики ще мають відповісти на питання, хто так блискуче провів багатоходову операцію з приведення Путіна до влади, та хто підсунув його кандидатуру найближчому оточенню першого президента, яке, в свою чергу, представило колишнього керівника ФСБ Єльцину в якості наступника. Більше дивує інше: двоє попередніх кандидатів на роль наступника – Стєпашин та Прімаков – також були з силових відомств. З неймовірною впертістю Єльцин намагався посадити у своє крісло людину з органів державної безпеки.

На виборах 2000 року перед російським виборцем був чудовий список претендентів: старий чекіст Прімаков, який самовпевнено заявляв про те, що в разі приходу до влади посадить 90 тисяч бізнесменів, тобто всю ділову еліту Росії, молодий чекіст Путін, який підкреслював необхідність продовження політики Єльцина, та комуніст Зюганов, наступні дії якого можна було досить легко передбачити.

Для того, щоби посадити 90 тисяч бізнесменів, президент Прімаков мав би заарештовувати по 60 чоловік на день, без вихідних та свят, протягом чотирирічного терміну президентського правління. Молодий чекіст Путін обіцяв бути не настільки кровожерним. Може, передвиборча п’єса кимось розігрувалася за сценарієм поганого та хорошого слідчих? Поганий слідчий Прімаков добровільно зняв кандидатуру після розгрому на думських виборах. Залишилися молодий чекіст та старий комуніст. Все зводилося до чорно-білого варіанту 1996 року, і переміг Путін. Якісь надії він виправдав. До 60 чоловік на день Путін, напевне, не доводить, якщо не враховувати хвиль терору, антитерору та чеченської війни. Але на титул тирана Путін безумовно заслуговує, оскільки зародки самоуправління в Росії він старанно зруйнував першими ж своїми указами, і зараз його влада спирається на очевидне свавілля, що називається в народі бєзпрєдєлом. Саме так визначає слово “тиран” Радянський енциклопедичний словник 1989 року: “правитель, власть которого основана на произволе и насилии”.

Але Росія – країна непередбачувана. Це єдине, що про неї відомо напевне. Можливо, саме в цьому полягає сила, потужніша стиснутого кулака спецслужб.

ЕПІЛОГ

Організація визнається терористичною, якщо хоча б один з її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівних органів цієї організації. […]

Організація визнається терористичною і підлягає ліквідації на основі рішення суду.

При ліквідації організації, визнаної терористичною, її майно конфіскується і звертається у прибуток держави.

Федеральний закон Російської Федерації про боротьбу з тероризмом прийнятий Державною думою 3 липня 1998 р. Схвалений Радою Федерації 9 липня 1998 р. Підписаний президентом Б.Н. Єльциним 25 липня 1998 р.

2 вересня 2002 року, в 00 годин Указом Російської Федерації була розпущена Федеральна служба безпеки Росії. Цей воістину історичний документ став початком нової епохи розвитку демократичних інститутів країни. Ми хотіли б ознайомити читача з цим Указом у зв’язку з його очевидною важливістю:

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

«Про розпуск органів державної безпеки — Федеральної служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Федеральної служби охорони, Федерального агенства урядового зв’язку та іформації»

1. Діяльність органів державної безпеки СРСР і Росії з грудня 1917 року по даний час визнати такою, що суперечить законам Російської Федерації, виголошеним Конституцією РФ та інтересам народу.

2. Органи державної безпеки — Федеральну службу безпеки, Службу зовнішньої розвідки, Федеральну службу охорони, Федеральне агенство урядового зв’язку та інформації — розпустити.

3. Документи, які регламентують їх діяльність, визнати такими, що втратили чинність з дня публікації Указу.

4. На протязі 30 днів з дня публікації Указу створити Громадську комісію з розслідування злочинів, скоєних органами державної безпеки проти власних громадян як на території Росії, так і за її межами. До складу урядової комісії включити видатних діячів, правозахисників, юристів, депутатів Державної думи, представників ЗМІ. Голова Громадської комісії призначається президентом РФ і підзвітний йому особисто.

5. Оголосити відкритими без будь-яких обмежень архіви органів державної безпеки. Доручити Громадській комісії з рослідування злочинів, скоєних органами державної безпеки проти власних громадян, розробити і реалізувати проект публікації документів, які являють особливий інтерес для громадськості.

6. Передати російським та іноземним громадянам, відносно яких органами державної безпеки проводились оперативні заходи, або їхнім родичам, у випадку смерті об’єктів оперативних заходів, матеріали оперативних заходів.

7. В разі, якщо громадяни, які були об’єктом оперативних заходів з боку органів державної безпеки, вважають, що органами державної безпеки були порушені їх громадянські права, в результаті чого громадяни зазнали моральної або матеріальної шкоди, згідно чинного законодавствавони матимуть право звернутись у судові органи Росії чи країни проживання з вимогою судових позовів стосовно конкретних працівників органів державної безпеки.

8. Органам Міністерства внутрішніх справ з 00 годин 2 вересня 2002 року взяти під охорону усі службові приміщення органів державної безпеки і охороняти їх до особливого розпорядження.

9. Міністру внутрішніх справ призначити коменданта (представника МВС), відповідального за охорону службових приміщень органів державної безпеки на усій території Росії. Співробітникам МВС різко придушувати будь-які акції непокори з боку працівників органів державної безпеки.

10. Громадській комісії з рослідування злочинів, скоєних органами державної безпеки проти власних громадян, разом з МВС РФ у 90-денний термін з дня публікації Указу розробити проект про передачу у відання МВС ряду функцій органів державної безпеки, що розформовуються.

11. Адміністрації президента підготувати проект закону, що забороняє як діючим, так і колишнім співробітникам органів державної безпеки та їх агентам займати в наступні 25 років державні посади, і у десятиденний термін з дня публікації Указу направити проект закону на розгляд до Державної думи. Звернути особливу увагу на тих співробітників органів державної безпеки, чия діяльність стосувалась так званої боротьби з інакомисленням.

12. Співробітникам органів державної безпеки, як діючим, так і звільненим, в місячний термін надати до територіальних податкових органів РФ декларації про наявну у своїй та близьких родичів (включаючи батьків, братів та сестер, близьких родичів дружин і чоловіків, як нинішніх, так і колишніх) власності: нерухомості, транспортних засобів, рахунках у російських та закордонних банках, акцій і цінних паперів російських та закордонних підприємств і організацій, з докладним вказанням джерел прибутку, на які це майно придбано; часу і місця придбання, а також продавця даного майна. Податковим органам РФ протягом 2002 року здійснити відповідну перевірку декларацій і вирішити питання у встановленому порядку згідно російського податкового законодавства.

Усім цивільним особам і організаціям з моменту підписання і публікації Указу і до завершення податкової перевірки забороняється виконувати будь-які операції з купівлі, продажу, дарування чи відчуження, застави нерухомості, транспортних засобів, акцій і цінних паперів, переказу грошей з рахунків, які належать діючим чи звільненим співробітникам органів держбезпеки або їх родичам. Всі операції, здійснені у вказаний період за участю діючих чи звільнених співробітників органів держбезпеки чи їхніх родичів, будуть визнані недійсними.

13. Військовослужбовцям органів державної безпеки до їх звільнення у запас Збройних сил РФ:

а) знаходитись у місцях проживання;

б) на протязі семи діб з дня публікації Указу стати на тимчасовий облік в місцевих управліннях внутрішніх справ за місцем реєстрації, для чого у МВС РФ призначити уповноважених з числа офіцерського складу;

в) на протязі доби з дня публікації Указу здати особисту табельну зброю, службові посвідчення, документи прикриття, ключі і печатки уповноваженому в УВС, з докладним описом своїх робочих місць і функціональних обов’язків, назвою управлінь, відділів і посад;

г) до звільнення в запас військовослужбовцям органів державної безпеки відмічатись особисто в уповноважених УВС за місцем реєстрації: генералам і адміралам — один раз на три дні; старшим і молодшим офіцерам — один раз на п’ять днів; прапорщикам, старшинам, сержантам і рядовим — один раз на сім днів; для чого уповноваженим в УВС завести спеціальні обліки;

д) за порушення цього розпорядження на осіб, які їх не виконали, керівникам УВС стягувати з винних до арешту на гарнізонній гауптвахті включно. Неявку на реєстрацію розглядати як невихід на службу;

е) виплату грошових виплат забезпечувати через фінансові органи вказаних УВС за нормами забезпечення, що належать штатним військовослужбовцям, до рішення про звільнення.

14. Співробітникам органів державної безпеки протягом семи діб з дня публікації Указу скласти докладне пояснення про свою роботу в органах державної безпеки з дня зарахування і до дня Указу про заборону органів.

а) Особливо вказати участь в оперативних заходів і їх найменуванні, відносно кого проводились, за чиїм розпорядженням, а також що відомо про проведення заходів іншими співробітниками і органами.

б) Вказати повні установочні дані агентів (резидентів) і довірених осіб, що утримують явочні квартири, адреси конспіративних квартир, імена і адреси людей, які знаходяться на зв’язку; місця зберігання їх особистих і робочих справ; назви для оперобліку й установочних даних об’єктів даних справ і місць зберігання справ.

в) Керівним працівникам органів державної безпеки вказати повні найменування підрозділів, установочні дані й місця проживання підлеглих.

г) Вказані пояснення повинні бути передані уповноваженим у відділах внутрішніх справ, зареєстровані в журналі обліку заяв від громадян і направлені особисто голові Громадської комісії.

д) До осіб з числа співробітників органів державної безпеки, які допустили самовільне знищення оперативних справ, застосовувати міри кримінально-процесуального характеру.

15. Особи, які раніше проходили службу в органах державної безпеки СРСР і Росії, які на даний момент продовжують службу в державних закладах РФ, повинні бути у п’ятиденний термін виведені за штат і до набрання чинності закону про заборону діючим і колишнім співробітникам органів державної безпеки СРСР і Росії займати державні посади, знаходитись у розпорядженні цих відомств.

16. Даний Указ розповсюджується на усіх діючих чи звільнених співробітників органів державної безпеки, а також на усіх осіб, які будь-коли проходили службу або стояли в агентурному апараті органів державної безпеки СРСР і Росії.

17. Кожний військовослужбовець органів державної безпеки повинен розглядати цей Указ як письмовий наказ Верховного головнокомандувача. За невиконання наказу винні понесуть кримінальну відповідальність.

18. Указ набирає чинності з дня його підписання і публікації у ЗМІ.

Президент Російської Федерації,

Верховний головнокомандувач

*

Передбачати майбутнє — справа ризикована. Передбачати політичний розвиток Росії — тим паче. Ми, однак, беремось стверджувати, що помиляємось лише у даті президентського указу. В тому, що даний указ справа найближчого часу — ми переконані абсолютно. Інакше безглуздим було б написання нашої книги.