Гіркий край

Айше їде у відпустку

Ти побачила, як він рвонув із місця, витиснувши педаль газу до підлоги, задоволений тим, що все ніби складається, як слід, але водночас і роздратований через те, що вважав твоєю забудькуватістю чи неуважністю. Ти подивилася на нього так, як дивилася щоразу, коли він ішов геть, до болю стискаючи ґрати хвіртки, охоплюючи поглядом обрій, уже починаючи катуватися питанням, коли ж він повернеться. Ця звичка виробилася відтоді, як він іще був малим дитям, тільки-но збирався піти кудись, перетнути подвір’я, попрямувати до школи чи до друзів, чи, пізніше, на роботу. Ти завжди опинялася на цьому місці, щоби глянути на нього, подивитися, як він іде і зникає за рогом. Лишалася, щоб охопити поглядом обрій, до болю стискати заґратовану хвіртку, аби очі його не загубили, аби не дати йому зникнути з очей до тієї миті, як його неминуче проковтне світ. І ти казала, що таким чином захищала його, що милувалася ним і голубила непомітно і ніжно. І лише коли його постать віддалялася, а звук кроків зникав, ти верталася додому до своїх хатніх справ. «Бо мами — вони такі!» — відрубала колись ти сусідці, яка зайшла, щоби між іншим завважити, що не слід так довго проводжати дитину, це може розніжити його, перетворити на мамія, який вічно триматиметься за твою спідницю. «Бо мами — вони такі! — сказала ти їй. — Я захищаю його, я дбаю про нього, доки мої очі бачать його. Доки бачу, можу. Бо мами — вони такі!» Проте, лише доки бачиш його, можеш, Хатіше. Доки, доки. Лише доти можеш його захищати. Ось так.

Ти знала, що добром ця історія не закінчиться, з тієї самої миті, коли вперше почула, що мають розібрати барикади на блок-постах[1]. Ти знала, саме ти, уся ця взаємність, зустрічі, обійми, відвідини місць і часів, що з певного моменту перетворилися на забуті, ні до чого доброго не вестиме. Останніми днями ви спостерігали за всім оцим по телевізору, щовечора сідаючи з сусідками в твоєму крихітному подвір’ї і несамовито лузаючи гарбузове насіння. Довжелезний натовп біля пропускних пунктів, у яких люди чекали годинами своєї черги, щоб, покінчивши з формальностями, нарешті опинитися на тому боці; стояли, спрагло облизуючи губи під немилосердним сонцем, стікаючи потом у нестерпній травневій спеці. Стікаючи потом.

Той піт дратував тебе найбільше, той піт, що стікав по змучених тілах, які юрмилися в чергах, організованих оонівцями, від яких було тільки й чути «чекайте, не зараз, почекайте хвилинку!». Той піт, що градом котився з чола, стікав на груди, на ноги, на пальці. Скільки ж того поту! І ти несамовито спльовувала лушпиння під ноги та буркотіла собі під носа, спльовувала і примовляла: «глянь же на них, мокрі як хлющ, глянь, глянь, мокрющі», — і здавалося, що то плакали самі їхні тіла, їхні ридання стікали рясними краплями поту, а ти думала про себе: «глянь на них, поглянь лише, ці люди — згусток болю, скільки його в них, скільки в нас, не досить умиватися сльозами з очей, плакати, як невинні, бог змушує все наше тіло ставати суцільним риданням, усе наше тіло». І тобі не ставало снаги дивитися на це, ти вставала досипати насіння в таріль, струсити з себе лушпиння, принести сусідкам води, треба втамувати спрагу, скільки ж солі в цьому насінні, скільки її в цій землі. Досить. Вода.

Ти знала інше; те, що настане колись і твоя черга, і черга твоєї дитини. Зрештою, черги були з обох боків блок-постів, одні заходили, інші виходили. Так, колись мала настати і його черга вийти чи зайти, чи навпаки, і схотіти, щоб ти була поруч із ним. А чи ти сама не поривалася побачити, не хотіла знати, що там відбувається на півдні, не хотіла побачити людей і місця, яких не бачила чимало років? І ти відповідала на його наполегливі питання, що — ні, не хотіла ти бачити ті місця, ні тамтешніх людей, нема там на що дивитися, і радила по-дружньому не їхати туди, адже, ну, що там лишилося такого? Просто думка, що все — і місця, і люди, і життя, — як добре подумати, може поміститися в твоєму подвір’ї, якщо не в одній долоні. Однак той наполягав, не слухав тебе, упирався і їздив, і бачив на власні очі й місця, і будинки, і людей. А ти щораз казала йому, щоб дав тобі спокій, не хотіла ні про що знати, ні бачити на власні очі, ні згадувати. Ні місця, ні людей.

Ясна річ, незабаром цього вже буде мало, незабаром стане неможливим відбутися самими відвідинами «туди». Комусь першому це спало на думку, поїхати на південь і висунути вимоги, отримати все, що на його розсуд і так належало йому, країна нещодавно стала членом Європейського Союзу, відтак кожен громадянин Кіпру, в якого є кіпрський паспорт, юридично мав стати європейцем, попри те, турок він чи грек. Ці речі вже не мають значення, мамо. Так, хтось перший допетрав і забив химерами мізки твоєму синові, який почав говорити, що для таких родин, як оце наша, це взагалі не клопіт, треба просто довести, що ви завжди мешкали в цьому будинку і були кіпріотами, з давніх-давен, ось тутечки народилися, є невіддільною частиною цього місця і цього острова. Хіба ж не так? Хіба не так, мамо? Хіба не так, Хатіше? Ти не частина цього острова? Єдине, що потрібно, це — свідоцтва про народження та паспорт, твої та твого чоловіка Арифа, які стануть підтвердженням того, що ви народилися кіпріотами, народилися тут. Це ж так просто, дрібничка по суті, про яку тебе просить твій син, Хатіше. Елементарна річ! Ходить слідом за тобою, щоб ти пішла до свого клумака, де ти зберігаєш найцінніше: сапу, засохле стебельце м’яти, червоний вишитий фартух, камінчик і місиво з того, що лишилося від золотої прикраси, свідоцтво про шлюб, тож за логікою в тому клумаку глибше мають бути захованими й інші важливі документи — ті, які демонструють державам та їхнім органам, хто ти і що ти. Однак там нічого нема, у тому згортку; взагалі є щось, Хатіше, щось таке, яке могло б підтвердити, хто ти така? Там, де ти зберігаєш найцінніше: поіржавілу сапу, засохле стебельце м’яти, червоний вишитий фартух, камінчик і місиво з того, що лишилось від золотої прикраси, свідоцтво про шлюб. Є щось таке, що показало б, ким ти є? Твій син не може втямити, як так сталося, що ти, така чепурна та охайна, могла десь подіти таку важливезну річ, як свідоцтво про власне народження? Він трохи гнівається на твоє нехлюйство та забудькуватість. Та це не зупинить його і завтра він звернеться, куди слід, і попросить комп’ютер розповісти про тебе всю правду. Завтра, Хатіше, твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Завтра.

Коли ви вже повкладалися спати, ти не можеш склепити очі. Тебе пробуджує твоє серце, що гупає, мов ошаліле, очманіле, і ти йдеш глянути на нього, як він спить у своїй дитячій кімнаті. Він давно вже дорослий, у нього почало сивіти волосся, чоло вкрили зморшки, а продовжує жити з тобою, бо вважає, що ти боїшся залишитися на самоті. Сідаєш обережно на край ліжка, твоя рука торкає його щоку, пучками пальців намагаєшся знайти шкіру, яка колись була в немовляти. Завтра твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Та зараз іще ніч, і в цю мить ніщо не має значення. Починаєш тихо співати:

Завтра. Коли мине й ця ніч. І ти відчуваєш, як і колись, як тієї ночі, коли ти несвідомо відчула, що ранок має принести катастрофу. Один в один, як тоді. Безсила, заніміла, ти мала просто чекати. Пугу, Хатіше, пугу-пугу. Цього разу ти хоча б прикрила вікна. Закусила губу, щосили замружилась і чекала світанку.

Твій голос всігда лунав неожиданно[2]. Такий надломлений, сполоханий, вроді — скок — ніоткуда. Спершу його ледь чутно, будто хтось перепуганий говоре, а потім — по наростаючій. Гукає. «Пугу! — каже. — Пугу-пугу! Та проснися вже. Гляди! Погану звістку тобі приношу. Проснися, глянь! Шо за біда станецця завтра!» Пугач. Віщун біди. Віща птиця. Лиха. Но людина должна прийнять пугача. Не тре’ його бояцця. Тре’ ставать на повний рост і протівостоять новому злу, яке приніс птах. Противитися! Тіки так його можна відвернути. Тре’ прийнять пугача. Ох, а писок же в нього! Ніколи людина не здюжає глянуть пугачеві прямо в очі. Тре’ бігом закрить двері. І вікна. Хай остаєцця там, де є, надворі, і жде. Потім слід піти мовчки, як в рота воду набрав, до священної оливи, оторвать гілочку і спалить, промовляючи про себе тричі. Скаже людина третій раз, і подіє на пугача. «Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе!» Тіки це на нього подіє, почує він сказане, перелякаєцця та й чкурне собі. Тіки так можна відвернути лихо. Якщо оставить його назовні. Окурити, промовити замовляння. Тіки так. Тіки якщо він зля­каєцця Бога.

Тієї ночі сова сіла навпроти вашої кімнати. Прямо навпроти вікон і почала перегукуватися. Спершу ти вирішила не зважати на неї, ще міцніше пригорнулася до тіла Арифа і про себе примовила, хай би вона забралася геть. «Лети собі, зла пташко! — подумала. — Забирай свої жахливі пророцтва і лети!» Та сова нікуди не полетіла. Тоді ти зробила їй попередження. «Мій Бог, — прошепотіла ти ледь чутно, — народився раніше за тебе! Забирайся, зла пташко! Забирайся!» Проте сова й не думала летіти. Тобі навіть здалося, що вона почала кричати ще гучніше, а потім завила, мов вовк за вікном. Тоді ти замружила очі, щоб лишити лихо ззовні, скреготнула зубами і стисла кулаки. Спробувала підлащитися. «Лети, пташечко, лети собі, моя гарнюнечко!» Але сова й не думала летіти. Пам’ятаєш, як ти тоді розлютилася, розлютилася й кинулася до вікна, намагаючись розгледіти птаха крізь жалюзі, але його не було видно, ти лише чула, як він кричить, ховаючись в мороці ночі. Тоді ти трішечки прочинила кватирку, аман[3], ото вже причепа, і сова, яка тільки цього й чекала, зі свистом впурхнула в кімнату. Пройшлася колом під стелею, крикнула з усіх сил «пугу-пугу» і вилетіла геть, голосно затріпавши крилами. Ти злякано хряснула кватиркою і знову лягла біля Арифа, який прокинувся і розлючено дивився на тебе. «Що це було? — він спитав тебе. — Що?» «Та нічого... — відповіла ти, і сердито повернулася до нього спиною. — Нічого», — і заплющила очі, збираючись провалитись у сон. Закусила губу, замружилась і стала чекати, коли розвидниться.

Зрання-зранечка їй принесли того її Арифа забитого і поклали на стіл. Зрання, як сонце Боже встало, залишили того її Арифа на столі. Тягли його вчотирьох. Кожен зі свого боку. Руки, ноги теліпалися туди-сюди. Як в’ялі гички. Як мертві. Першою побачила його сусідка Еміне і зайшлася криком. Била себе в груди. «Виходь, кончили його прокляті гяури. Виходь. Поглянь лише. Хатіше!» Пугу. Пугу.

Ти дізналася про його смерть, коли була на кухні, куховарила, нарізала дрібненько молоду цибулю. Кажуть, що в найважливіші моменти свого життя людина чітко запам’ятовує геть усе, під час тих карколомних ситуацій, у тих розламах часу, у миті, що змінюють твоє життя назавжди, отож, ти тоді куховарила, коли дізналася про його смерть, і пам’ятаєш, що готувала і як — булгур із вермішеллю та овочами, один в один так, як колись тобі показала сестра, булгур із вермішеллю та овочами, коли тобі почали кричати, що твій чоловік мертвий, коли ти почула, як голосять і ридають. Одначе ти не пішла, ти залишилася, щоб доварити страву, завершити те, що робила, бо ти завжди завершувала те, що почала, дитині треба було ж мати що їсти, коли вона вернеться зі школи. Ти накрила рушником каструлю, закрутила газ, вимила над раковиною руки. Не пам’ятаєш лише, чи мила їх з милом, із милом та й над раковиною, цього не пам’ятаєш.

Ой, та й положили того її Арифа на столі посеред двору. Заюшеного кров’ю. Побитого кулями. Переповненого смертельною обідою. Голова набік, очі розплющені. Лежав він із таким невинним виглядом, який бува тіки в небіжчиків. Той її Ариф. Ззовні почав долинати ґвалт. Ґелґіт. Агов! Усі мають дізнатися про те, що сталося! Хто його вбив? Коли, коли? Навіщо?

Коли чоловіка твого, скривавленого та мертвого, занесли у двір, поклали на дошки, ти не наближалася, залишилася біля одвірка й дивилася заціпеніло, бо це ж був твій чоловік, і він був там, і був неживий, ти лише витирала руку, знов і знов, витирала руки об той твій червоний фартух (пам’ятаєш, відтоді ти не вділа його жодного разу) і думала, що тобі тепер робити. Бо ж, бач, ти не знала їхніх поховальних звичаїв, гадки не мала, що і як має бути, ті кілька років, що ви прожили в турецькому кварталі Нікосії, нічим не могли допомогти твоїй пам’яті, отож ти й гадки не мала, що робити, і все думала, думала, думала... Як ховають їхніх мерців, як готують до похорону, у савані чи як є? Ти вичікувала, озиралася, може хтось тобі допоміг би, підставив би плече, підказав би, не збагнувши, що ти не знаєш, так, щоб ніхто не втямив, що ти не знаєш, як тобі треба поховати свого чоловіка.

Один із носильщіків, Хасан, тіки-но положили Арифа, упав коло нього на коліна і запричитав. Почав голосити і розказувать, шо там сталося. Захлинаючися, не переводячи дух. І всі взнали тоді. Зробили засідку прям посеред британської бази. Перекрили шлях. Стрільнули по автобусу. Ариф вийшов назовні, сам-один. Бо ж тільки він умів балакать по-грецькому. Поговорити з ними. Пояснити. Та про шо тут говорить? Шо тут пояснювати? Виродки, гяури прокляті, посіпаки грецького попа[4]. Прошили його першою чергою. Він ще договорити не встиг. У ту мить, коли він говорив, шо вони — брати. Взяли й скосили. Тра-та-та. Однією чергою. Чуєш, Хатіше. Брати, еге ж! Тра-та-та. Як підкошений упав. На коліна спершу. Бах. Тра-та-та. Брати, чуєш, Хатіше?

Якщо тебе не зраджувала пам’ять, спершу небіжчика слід було омити, гарненько так очистити, певно, матері, або сестрі, або якійсь іншій близькій родичці, та в Арифа матері вже не було, сестри жили далеко, тож за все треба було братися тобі, омивати його й очищати. Пам’ятаєш, як тобі казала одна сусідка в старому кварталі, не шкодуй мила, треба очистити його від гріхів, щоби земля легко його прийняла. Треба добряче його намилити, потім між пальців закласти вату і так загорнути в саван. Потім піти до ходжі, сказати, що помер твій чоловік, хай він прийде і прочитає над ним молитву, і це маєш зробити ти, лише ти. І раптом ти згадуєш, що в тебе вдома дуже мало вати, практично нема, як із такого мізера насмикати достатньо, щоб укласти йому між пальців, і ти йдеш до сусідки і просиш позичити тобі, дуже треба, хай не думають, що ти не знаєш та не зможеш вшанувати їхні старі звичаї. Потім ти повернулася додому і попросила тих чотирьох, які принесли чоловікове тіло, перенести його до кімнатки, що слугувала вам за ванну кімнату. У всіх ваших будинках убиральні були надворі, милися теж там, не те, що зараз. Допомоги ти не дочекалася. Це речі, які жінка має робити сама. Ти насилу затягла його у цинкову ванну, де ви мили малого, наносила води, сама стягла з нього одяг, потім міцно стисла зелене мило, новеньке, ще тверде, і почала його терти, терла добряче тим зеленим милом, щоб відмити, щоб очистити. Скрізь на ранах запеклася кров, товсті темні згустки, і ти вибилася із сил, але таки його відтерла, очистила, щоб пішов до свого Бога доглянутим. Потім ти підхопила його під пахви, витягла з ванни, з нього стікала вода, заливаючи твій червоний фартух, він був важкий, але ти подужала і переволокла його до іншої кімнати, тоді як сусіди стояли мовчки і знадвору спостерігали за тобою. Та що там дивитися? Це — речі, які жінка робить сама. Ти поклала його на ліжко, потім узяла з шафи простирадло й загорнула.

Тра-та-та! Тра-та-та-та! Почалась стрільба, Хатіше! Взялися за зброю. Смертним боєм б’юцця брати, турки убивають християн. Тутечки виплачуюцця старі борги, Хатіше, сповнююцця старі обітниці. Скинути те, що собі людина сама навалила на плечі, неможливо! Чом ти рішила, що в тебе це вийде?

Коли син повернувся зі школи, ти розповіла йому, що сталося з татком, що він помер, що християни влаштували засідку й вистрілили йому в груди. Він зразу ж почав плакати, і ти наказала йому припинити. Ти дала йому хустинку, сказала сідати їсти, потім іти відпочивати, а на ніч лягати спати поруч із тобою. Може, у тобі прокинулася християнка, звичаї-не-звичаї, але ти не могла не просидіти над ним усю ніч. Для сусідів таке всенічне чування над спочилим було дивиною. Ви просиділи всю ніч разом, ти і син, тримаючи одне одного в обіймах, усю ніч ви провели з його батьком. Тобі було відомо, що не годиться померлому першої ночі по смерті лишатися вдома на самоті. Біля четвертої години ранку дитя задрімало в тебе на руках. Ти взяла ковдру й укрила сина, іншою — його батька. Потім стояла і до світання дивилася, як вони лежать під ковдрами із заплющеними очима. Наступного дня ви поховали Арифа, як і пасує мусульманам. Відтоді за будь-якої пори року ти тримала закритими вікна. І ніколи вже не брала до рота булгур із вермішеллю. І на похорони більше не ходила. Коли ж тебе запитували сусідки, ти казала, що назавжди покінчила з розставаннями. Скільки ще в цьому житті можна прощатися? Досить!

Виходять завше на світанку і стоять згорблені на берегу. Вода біжить у них по вусах та бороді. Вітер розходиться, підхоплює їхні руки й пальці, відкидає назад. Тоді бачать сонце і падають навколішки. Уклоняються йому. Повертаються до моря спиною, лишають його за собою. Не говорять ніколи. Ніколи. Прощаються. Сідають на пісок і сидять мовчки. І гудуть. А самі думають, шо то гуде море. Що це вітер виє. Але це не море, і не вітер, це — вони: прощаються отак. Кивають головами, коли один із них іде у засвіти. Отой, шо йде від них назавжди. Отой, шо ніколи вже назад не вернеться. Потім вони повертаються, бо їм знак дає їхній вожак, і знов вертаються в самісіньке море.

Змалку я добре затямила, що в цьому житті ніщо не слід приймати, як належне. Скажімо, свою родину, своє ліжко, хліб, який їм щодня, свого батька, маму. Одного дня в тебе так, іншого — сяк, одного дня ти на подвір’ї підгодовуєш молоком приблудне кошеня, іншого — перефарбовуєш свій одяг у чорне, набиваєш речами лантух, готуючись виїхати. Та найгірше з усього цього те, що ти виїжджаєш. Ні в чому не можна бути впевненим, ні в кошенятах, ні в подвір’ях, ні в татусях, ні в матусях. Особливо в матусях. Ти просто не хочеш нічого пам’ятати. Епідемія поширилася селом підступно, твій батько несподівано захворів і зліг, за ним — мама. Ти не хочеш цього пам’ятати. Тиф, сухо повідомив лікар, тиф тоді викошував цілі села, і настала черга вашого. Не хочеш пам’ятати. Батьки кілька днів з усіх сил боролися за життя, а потім їх здолала гарячка, і вони померли у своїх ліжках. Не хочеш пам’ятати. Ти легко відбулася, організм у тебе був міцний, дужий, сказав лікар, ось тому тобі і вдалося вижити, опинитися серед тих небагатьох, кого в селі не забрала смерть. Лишитися живою та круглою сиротою в селі, де все було мертвим, живою, яка благає, щоб смерть забрала і її, не знаючи, що в майбутньому тобі приготувала доля. Не хочеш пам’ятати. Не хочеш. Не хочеш.

Коли тобі повідомили, щоб ти пакувала свій лантух і сестра приїде забрати тебе, ти подумала, що з тебе глузують. Ти ж тільки-но поховала батьків! Тепер із рідні в тебе залишилася лише сестра, вона не встигла приїхати на похорон, так блискавично все сталося, але забрати тебе до себе в Нікосію, де вона мешкала останні роки після заміжжя, у неї складалося. До лантуха, який ти завбачливо зшила сама зі старого простирадла, спочатку потрапили дві сукні на щодень, затаскана шматяна лялька, кілька пар спіднього та єдина пару взуття. Лише найнеобхідніше, так сказала сестра. У них і так не було де розвернутися. Потім, поміркувавши, ти витягла ляльку, на її місце поклала ополоник, яким користувалася мама. Отож дві буденні сукенки, один дерев’яний ополоник, змінне спіднє та взуття. Потім, поміркувавши, ти витягла сукні й поклала на їхнє місце сапу, якою тато порався на городі. Потім, ще поміркувавши, ти запхала до лантуха горщик із м’ятою, а як у місті в тебе прикрутить живіт? Лише найнеобхідніше, сказала сестра. І так нема де розвернутися. Коли вона приїхала по тебе на автобусі, побачила, що ти вже чекаєш, тримаючи в одній руці лантух, в іншій — горщик; побачила, як із лантуха намагається видертися кошеня, була хотіла щось тобі сказати, та стрималася, закусивши губу. Узяла тебе за руку, міцно стиснувши долоню, і ви піднялися сходинками всередину автобуса. Ти жодного разу не обернулася глянути назад. З відкритого вікна линув шум моря, той нерозбірливий гомін. Ти помахала йому на прощання.

’Дного разу, як ото переказують, подався Святий Касіян пожалітися Богу й каже тому: «Пане, — каже, — не уважають люди мене! Не уважають, і не люблять, як того святого Миколая!». Зажурився тут Осподь, сів і думу думати почав, що його робить? Гукнув отих двох святих до себе, щоби помирити. Прийшов до нього святий Миколай; мокрий як хлющ, увесь у мулі та багні, бо тіки кончив рятувати в бурі двох моряків. Прийшов і святий Касіян, свіженький, чепурненький, напахчений, як тая ружа. Розлютився Осподь: «Ач як! Отой зрання до ночі робе, убиваєцця, рятує життя. А оцей сидить, вихва­ляєцця, чепурний та свіженький!». І дає святому урок. Хай його поминають святом один раз на чотири роки!

На початку п’ятдесятих років ви з родиною сестри перебралися до Айо Касіано[5], один із найстаріших, най­аристократичніших кварталів Нікосії. І досі перед твоїми очима стоїть та мить, як ти виходиш з автобуса і приголомшено оглядаєшся навкруги. Ти, що зростала, мов дике козеня в ущелинах Пафосу, оточена дикою природою та хвилями моря, зараз із острахом поглядала на нове життя, великі будинки, справжнісінькі палаци, мощені бруком вулиці, школу, що височіла посеред невеличкої площі, величні будівлі двох церков. «Що це все таке?» — зачудовано запитувала нав’ючену клумаками сестру, яка, тягнучи тебе за руку, відповідала через плече: «Що “що”? Столиця це! Крокуй уперед». Далі, до наступного провулка. Ти йшла вперед, спотикаючись, бо задивлялася на горщики, в яких на балконах росла герань. Слухаючи, як із церков долинають співи, як дивно говорять навкруги. Як дивно все пахне довкруж. От, значить, яка столиця! Аж ось довкілля знов змінилося, будинки поменшали, дорога перетворилася на ґрунтовку. Говорити навкруг стали звично, і пахощі стали звичними. Ти швидко зрозуміла, що столиця і «столиця» — дві великі різниці! І що в Айо Касіано є два обличчя. Одне — з великими, просторими будинками, майже палацами, куди ходить прати та прибирати твоя сестра, й інше — з бідняцькими хатинами, до яких туляться малі дворики, в яких мешкають по кілька родин, що ділять на всіх одну кухню й одну вбиральню, а миються по черзі по суботах, виділивши для цього якусь окрему кімнату.

Та ті дворики мали свій чар. Хіба ні? У твоєї родини були дві кімнатки, одна слугувала спальнею для Лали та її чоловіка, а інша була вітальнею, де стояв диван, що ввечері перетворювався на ліжко для тебе, а потім — і для немовляти, що незабаром мало неодмінно з’явитися. У сусідніх кімнатах мешкало літнє подружжя з Лімасола, плюс троє юнаків, які працювали на взуттєвій фабриці. І довкола — інші дворики, купа інших родин. Цілий окремий світ, наповнений життям. Проте світ цілком інший, і життя — цілком інше. От що таке столиця!

Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, що означає: Бог — великий, чотири рази; а тоді — Ашхаду аль-ля іляха ілля Ллах[6], що означає: не існує жодного іншого Бога, окрім Аллаха; а тоді: Ашхаду анна Мухаммадан Расулю-Ллах, що означає: Мохаммед — пророк Його; і нарешті — Хаййя аля с-салях, що означає: тре’ поспішать на молитву.

Дві церкви, величні будинки й мечеть. Тахтакалас[7].

Ані півні не співають, ані берег не зітхає вдалині, ані вітер не свистить поміж гілля.

Шшшшшш. Лише дзвонять голосисто дзвони, суперничають із муедзином, хто візьме вище, вози гуркотять на дорозі, кудась спішать, дзеленчать велосипеди, старенькі автівки ревуть. І кроки, хода, бадьоре дріботіння. Топ-топ-топ-топ. Кроки сільських чобіт, трударська хода бідноти. Цок-цок-цок. Ступання елегантних туфельок. Шух-шух-шух-шух. Легкі кроки, з яких не поймеш, хто вона — біднячка чи заможна пані. Потім голоси, багато голосів, високих, енергійних. «Луджу каструлі!», «Газети, сьоднішнє число!», «Осьдо томатка із самої Сикелії!», «Осісьо смачні пироги, пироги з бастурмою, кому?». Люди репетують просто неба, біжать у своїх справах, продають та купують усілякий крам, газетярі, люди, які сваряцця, які працюють, які кричать, які майструють. Гамір, штовханина, колотнеча починаюцця із настанням світанку; спершу заледве чутно в непевному світлі, а згодом — розростаєцця, міцнішає при світлі дня. Голос країни! Ось яка вона, столиця!

У перші дні в столиці тобі було тяжко, але не через цей усюдний гамір, не через оце людське море, яке починало котити хвилі зі світанком і розходилося то більше, що вище здіймалося сонце, — вони навіть розраджували, а через обмаль світла.

Тебе бентежила та міська сутінь, непроглядно-чорна, нестача відкритості та широти, високі будинки, великі балкони, церкви та мечеть, що змагалися, як закрити б від тебе сонце. Іноді ти відчувала, як камінь навалюється на твої маленькі груди і ти починаєш задихатися. Так, наче все місто вмостилося в тебе на горлі і ти не можеш продихнути. Навіть у снах ти почала бачити, як неспинно бухикаєш, практично захлинаєшся кашлем і вихаркуєш на хустинку будинки та шматки свого кварталу. Вранці ти прокидалася вся мокра від поту і першим ділом кидалася глянути (доки ніхто не бачить) на хустинку, а також до вікна — чи вночі ти не перетворила місто на руїни? Усе добре! І ти знайшла притулок поміж горщиків малого дворика, у тих хирлявих квітках і кущах, що визирали з бляшанок та вазонів, а потім вибігла підстрибом зі своїм кошеням на бруківку. Ти швидко знайшла собі й камінь в кінці двору, досить великий, світлого кольору, і ковзкий, що зберігся з часу останнього будівництва, вилазячи на який, ти могла хоч трохи побачити небо та сонце. І цілими годинами ти балансувала на ньому, стоячи на одній нозі, намагаючись побачити трішечки вище, трішечки краще. І ти задирала голову і глибоко вдихала, щоби надихатися доста, щоби звикнути і більше не вихаркувати з себе місто.

Іноді ти перехоплювала погляд Лали, яка з кухні дивилася на тебе замислено. Завжди з перехрещеними на грудях руками, завжди в тому червоному, вишивкою розшитому фартуху. Ти бачила, як через свої думки вона насуплюється, а іноді — перебуває взагалі бозна-де, хитає головою, муркотячи щось собі під ніс. Так, наче деталі якогось механізму починали по колу в її голові свій повільний танок. І визрівало рішення, яким буде танок у наступному колі. Тоді ти тихенько сідала на лавку, міцно притиснувши до себе кошеня, щоб дати сестрі змогу довести до ладу те, що вирувало в її голові. А коли кошеня починало видиратися, бо ти притискала його надто сильно, ти цитькала на нього. Ти вже чула, як пошепки сестра перемовляється зі своїм чоловіком про те, що робити з тобою в майбутньому? Це було невідоме слово, і в ньому бриніли різкі, рвучкі звуки, які самими губами ти повторювала кошеняті, щоб відчути його на смак. Завтра.

Скрізь у світі жінки ’днакові. Й у всі часи так було. Просинаюцця ні світ ні зоря, піднімають менших і собирають у школу, піднімають старших і чоловіків, збирають їх і випихають на роботу, а самі починають поратися по дому. Прибирають, лагодять, підганяють, куховарять, ідуть по магазинах. Є й такі, що попри всі ці турботи, должні ще й работать. Бо в них удома щось не ладицця, і треба ставати до роботи самим. Саме потому вони і по своєму дому все порядкують, і на чужій роботі працюють. Стірають, прасують, куховарять, шиють-штопають... За все беруцця, до чого придатні. Допомогти б сім’ї. З ранку до ночі не розгинають спину. Але як би ці жінки не вбивалися на роботі, вони вміють радіти життю. Може, вони і впрягаюцця в ярмо, тягнуть лямку з усієї дурі, але вміють насолоджуватися життям. Зварять собі кави, розіллють, скуштують, потім пороздивляюцця гущавину на денці, шоб узнать, шо дальше їм уготовила судьба. Тоді на скору руку наліплять якихсь вкуснятин, поллють їх сиропом. Попліткують про діла сердечні. Прокинулось немовля — дадуть йому цицю. Навеселяцця від усієї душі і насміюцця, і наплачуцця гуртом. Але як би життя не ментеляло цими жінками, вони вміють йому радіти. Знають бо таємницю. Трохи пореготати. Трішечки подуріти. На хвильку плюнуть на все, закривши очі. Щоб хоч трішки просто пожити.

Рішення про твоє майбутнє було прийняте одного ранку, коли з сестрою ви понесли одяг, який вона брала щочетверга на прасування, до кравчині пані Кас’яні. Сестра десь почула, що та шукає працівниць, яких можна навчити її ремеслу, і несміливо спитала, чи не схотіла б вона взяти в навчання тебе? Ти й досі згадуєш той величний будинок та його пишний сад. І те враження, яке вони на тебе справили. Ти перелякалася. І ще більше тебе охопив переляк, коли ти побачила ту пані на власні очі. Це була висока, огрядна жінка, що існувала у світі кіпріотів, від природи низеньких і хирлявих. Білявка зі шкірою, як молоко, вона вбиралася в яскраві шати й навіть дихала якось інакше. Її батько був питомим нікосійцем, але мати, так чула сестра, кажуть, приїхала з Еллади. Через це скрізь, куди приходила пані Кас’яні, з’являлися дивні манери, лунали дивні слова, дихалося інакше. Та були речі, які перетворювали її на одну з нас: це — її очі, темно-карі, майже такі, як у тебе, та сміх, гучний і високий, мов спів півня, що задерикувато лунав на всю вулицю. Ах, і ще аромати, які вона лишала по собі. В її будинку завжди пахло геранню, пеларгонією та випічкою, бо щодня пані Кас’яні готувала щось смачненьке. Із тіста, промоченого сиропом, насичене, ситне, як її навчила пекти мама. Пахлава чи кандаїфі[8], чи здоба із заварним кремом, що плавали в сиропі на деці, і до нього вона обов’язково додавала гілочку герані, щоб пригостити своїх клієнток разом із густою, міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке, як саме життя. Хай учаться! Коли сестра поставила тебе перед нею, ти злякалася і притислася до неї мов кошеня. Пані глянула на тебе, злегка примружившись, так, наче не було в неї часу на такі дурниці. Але тоді ти потягла носом повітря, впізнала запах і промовила: «Герань!». І заплющила очі, уявивши своє селище. Кас’яні злегка стрепенулася, а ти розплющила очі й сміливо глянула на неї. «Так, герань! Правильно впізнала!» — сказала вона тобі. Вона трохи нахилилася до тебе, усміхнувшись, потім глянула на сестру й сказала, що та може лишати малу тут. «Смілива, — сказала вона про тебе, — і око в неї добре, не зурочить». Потім вона пригостила вас своїм заварним тістечком і міцною кавою. Гірке і солодке, гірке і солодке. Бо життя саме таке. Учися! І ти куштувала, катала на язику, і все думала й думала. Дивний у цього майбутнього смак. І озиралася навкруги, дивилася на високу стелю пані Кас’яні, плямкаючи своїм майбутнім і шарудячи рукою по оббивці старого та облізлого канапе, яке тобі нагадувала то цупкий папір, то оксамит. Гірке та солодке, папір та оксамит. Дивне плетиво в полотна цього майбутнього.

Каждий раз 25 березня зрання з Божою поміччю каждий господар у селі брався вирощувати шовкопряда. Брали його яйця, шо десять місяців ждали в темній погреб’янці у скрині, накладали їх на спеціяльне сито і виставляли вилуплюватися. На низ ставили таку спеціяльну свічу, шоб хробачки зогрівалися і вилазили собі. Як повилазять, манюпусенькі такі, чорненькі здохлячки, їх на деякий час лишають погризти свіжу листву шовковиці, шоб стали вони опецькуваті. Усе, доста, не лізе вже. Тоді вони кидають їсти. Це — перший сон. «Ось і перший!» Тоді хробачок вилазить зі своєї спіднички і знов кидаєцця гризти. Жере воно, жере, як не в себе, і тут — усе, не лізе більше. Стоп. Засина. «Ось і другий!» Те саме по колу. «Ось і третій!» Нарешті, надходить четверта черга. Остання. Останній сон перед намотуванням. «Ось і послєдній!»

Твоя робота, крок за кроком, у кравецькій майстерні почалася з ножиць, ниток і розкладання сувоїв із тканиною. Цей багатобарвний світ одягу закохав тебе в себе від початку, фактура тканини у твоїй, іще невправній руці, сувої, розгортання яких проноситься, мов хвиля по приміщенню, і паралельно з нею — дивовижний світ нових слів, які ледве встигає опанувати язик: ампір, корсаж, бюстьє, декольте, плісе. І шовк. Передусім — оце!

До того ти ніколи не тримала в руках шовк. Ніколи не відчувала його плавність, гладінь і цупкість, його силу. Ніколи ти не дозволяла йому струменіти поміж твоїх пальців, заледве торкаючись їх. З усіх різновидів дорогих тканин, які завозила Кас’яні до своєї майстерні, ця найбільше тебе зачудовувала, і ти могла годинами торкатися до неї, пестити, гратися, милуватися. Шовк.

Тканини привозив один молодий вірменин, який тримав крамницю на вулиці Анаксагора, асортимент якої охоплював усе від найдорожчих суконь до найдешевших. Якоб Акопян, торговець тканинами з діда-прадіда, знаменитий крамар і догідливий продавець, статечний і повнотілий, із густими білявими вусами й небесного кольору очима, доправляв свій товар виключно для ­твоєї господарки. Закупки відбувалися щомісяця кожного другого вівторка і скидалися на якесь таїнство, яке ти з іншими трьома дівчатами, котрі навчалися в майстерні, чекали з нетерпінням і насолодою. Спершу знадвору долинав дзвінок його велосипеда, через що ви кидали всі свої заняття і бігли визирнути з вікна. Торохкотіння посилювалося від того, як огрядний вірменин намагався втримати рівновагу, лавіруючи між вибоїнами, і не розсипати оберемок сувоїв, навалених у великий кошик його велосипеда. А потім лунав і голос самого Акопяна: «Я вже тут!» — потужний, красивий і густий, такий білявий, міцно збитий голос, як і вся його вельможна статура. Тоді всі висипалися з будинку і зі сміхом запрошували його зайти разом із велосипедом у затінене подвір’я вашої господарки. Поки ви сміялися та щебетали як пташки, вірменин оглядав прискіпливо свій крам і витирав носовичком спітніле чоло, одночасно відсторонюючи від сувоїв ваші ненаситні руки. Лише як ущухав гамір, а вірменин починав занепокоєно сіпатися, з’являлася ваша господарка, яка весь цей час незворушно сиділа в магазині. Вона вітала вірменина і з медовою посмішкою на вустах, але твердим голосом, запрошувала його зайти, а нам веліла обережно заносити сувої всередину, заварювати каву, розкладати солодощі, а потім — починала торгуватися з крамарем. Ах, як же майстерно Кас’яні робила це! І як сама насолоджувалася грою, яку затівав вірменин... Вона не починала ніколи розмови, доки не принесуть каву. Потім кидала на нього приязний погляд і бралася бідкатись. Ковток — і скарга. Ковток — і скарга. З яким скрипом пані розраховуються за замовлення. Як складно йдуть справи останнім часом. А працівницям платити! Ковток — і скарга. Стиснуті губи й уривчасті зітхання. І вірменин кидав на неї погляд. На її пишний бюст, від якого забиває подих, краєчок червоного язичка, що обережно куштує каву, пухкеньку руку, що бере ложечку, погладжує її і... стрімко занурює в тістечко, з того скрапує солодющий сироп, тоді підносить шматочок до рота, і — гам! — розшматовує його: раз, раз — і вологість спалахує на краєчку її губ. Ковток і скарга. Ковток і скарга, й уривчасті зітхання. Яке нині складне життя. «Забирай усе, забирай!» — виривалося з вірменина, якого Кас’яні вже довела до сказу, прохромлюючи наостанок шматок розбухлого від сиропу равані. Йому дуже подобалися частування і кава. І те, що їх готувала сама Кас’яні, тому він віддавав увесь крам за півціни. «Халалі»[9] — щоразу мугикав він собі під носа, прощаючись. «Хай їй добре ведеться!» І не бачив, як вона крадькома всміхається за його спиною.

Одного разу ти спитала Спірулу, чи колись поберуться Якоб і Кас’яні. «Наша пані створена не для цього! — з обуренням відказала тобі та. — Це — горда та сильна жінка! Чоловіків просто так до себе не підпускає. Крім того, — уже пошепки продовжила вона, — де таке бачено?! Він же... вірменин!»

Опісля останнього сну шовкопряду давали ще наїстися, і він починав випускати з рота нитку. Наставав час йому прикріпитися до гілки, замотатися в кокон. Тоді його пересаджують туди, де густіше гілок, і він почина прясти і вдень, і вночі. Робить такий тугенький, ловкенький кокон. Обплутуєцця зусібіч і гарненько вмощуєцця всередині. Ось тоді не тре’ ловити гав! Тіки він домотав кокон, тре’ його хапать і класти на стіл, виставлений на сонце. Тоді кокон жарицця, спека пече його, живе створіння в ньому здиха, лишаєцця шовк. Одначе не всі кокони виставляють на сонце. Деякі лишають. Щоби роздовбав його хробак і виліз. І став метеликом. Щоби попарувався і відклав яйця на наступний рік. І ти бачиш, як вони деруть шовк. Як навмання видряпуюцця. Летять. Нічьо не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки паруватися, знайти собі пару. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись, як паруюцця в майже божевільному кружлянні метелики. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»

Більшість клієнток самі приходили до майстерні оглянути й вибрати речі, які мали намір замовити. Там вони могли переглянути журнали, тканини, а також посидіти досхочу, щоб прийняти рішення. Кас’яні мала славу неперевершеної модистки, неприступної, яка вимагала, щоб жінки, які хотіли обслуговуватися в неї, особисто приходили до майстерні. Однак навіть вона, така неперевершена й неприступна, іноді мусила відвідувати будинки багатіїв, які не тільки посилювали чутки про її майстерність, а й по-суті утримували її зовсім недешеве ательє. Тоді вона збирала вас довкола себе наче свою гвардію, нав’ючувала відрізами тканин, швацьким знаряддям, і, очолювані нею, ви вирушали до господ, де на вас із нетерпінням чекали. Щоб зняти мірки, проконсультувати й загалом допомогти дружинам буржуа християн, турків адвокатів, які мешкали тоді в Нікосії, а іноді — навіть і британських офіцерів, які всі захоплювалися винахідливістю Кас’яні, яка вміла з нічого робити вечірні туалети й коктейльні сукні.

Певно в один із таких походів ти й запримітила Андрікоса. Він тоді працював підмайстром у меблевій майстерні біля Церкви Богородиці Хрисалініотиси[10] й нарізав дошки на пилорамі, як було видно крізь непричинені двері. Коли ви проходили вулицею, всі кидали свою роботу — робітники й домогосподарки проводжали вас поглядами. Це було вже не вперше, тож не справляло на тебе особливого враження. Та й подобалося це тобі, хоча ти знала, що увага всіх прикута до високої білявки, вашої господині, що з незворушним виглядом, незважаючи ні на що, йшла попереду вас, які дріботіли слідом, скидаючись на чотири чорні тюки з лахами.

Як і решта, того дня Андрікос облишив свою роботу й дивився на парад «гвардії». Однак щось у цей момент змінилося, тіло Кас’яні непомітно виструнчилося ще дужче, а в поставі та ході, яка непомітно втратила впевненість, усе свідчило про те, що зараз когось помітила й вона.

Високий, ставний, сухорлявий. От який чоловік подобався Кас’яні! А ще він не мав за душею ні гроша, будучи єдиним годувальником у родині, і мав на шиї ще двох неодружених сестер, які цілком залежали від нього, живучи під Нікосією в селищі, до якого він планував повернутися після того, як вивчиться на майстра та виб’ється в люди.

Роман розвивався неквапом і викликав захоплення; Андрікос почав знаходити приводи по обіді пройтися повз крамниці, а Кас’яні дедалі частіше відвідувала своїх клієнток. Приховані зиркання швидко перетворилися на довгі погляди, потім — посмішки, потім — кивки. Перший крок зробила Кас’яні, яка одного вечора привіталася з ним, а наступного він, проходячи повз, простягнув їй запашну гілку гарденії. Невдовзі туди-сюди ви почали носити любовні записочки, які вам передавала Кас’яні і ви непомітно їх заносили до меблевої майстерні, а тоді — таємні надвечірні зустрічі й плітки, що ширилися кварталом. Поголос про те, що вродлива Кас’яні накинула оком на пригожого, але бідного Андрікоса почав ширитися й міцнішати. Та де таке бачено, перемовлялися сусідки, як могла Кас’яні звернути увагу на пташку такого низького польоту. А той Андрікос?! Як він наважився злетіти так високо?!

Зрештою, той гомін посилився так, що перелетів через стіни міста й дістався до вух матері Андрікоса, грубої та приземленої селючки, що лишень дізналася, на яке посміховисько перетворився в місті її син, сіла в перший автобус і помчала подивитися в очі їм обом. Спершу вона мала розмову із сином і нагадала йому про всі його обов’язки, і потім пішла до «тої». Вона з’явилася в крамниці після обіду й забажала побачити господиню.

Іноді случаюцця й помилки! Бува таке. От, приміром, не вспів вовремя виставити на сонце кокони. А буває, тебе випередили, всьо, і вже з коконів лізуть метелики. І остаєцця тіки дивитися, як твої труди йдуть псу під хвіст. Кокони пошкоджені, зіпсовані. А зсередини лізуть ті метелики, хай їм пусто буде! Навмання пруть. Тіки б злетіти. Нічого не хочуть: ні пити, ні їсти. Тіки б паруватися, знайти собі пару. Щоб скрізь самі тіки парочки пурхали. Але знаєш, що стаєцця після парування? Вони помирають. Знаходять одне одне, паруюцця і помирають. І скрізь валяюцця мертві парочки. Застиглі в агонії. «Шо воно таке? — часто запитували діти, дивлячись на купи мертвих метеликів. — Шо воно таке?» Ану, цить! Шикали на них дорослі. Цитьте! «Це — Кохання!»

Останню записочку своїй господарці принесла ти. Вона стояла біля вікна й дивилася назовні, коли ти зайшла. Ти мовчки простягла їй папірець і чекала, що вона його прочитає. Ти так і не дізналася, що було в ній, так ніколи й не спитала. Побачила лише, що та прочитала її і сумно всміхнулася. Потім розірвала записку на дрібні клаптики й почала по одному брати до рота і жувати. «Який смак у паперу? — вирвалося в тебе. — На що це схоже?» «Смак як у шовку, — відповіла Кас’яні. — Деякий папір іноді можна сплутати з шовком». Ти багато чому навчилася в майстерні: дивитися, слухати, торкатися. Відчувати язиком смак.

Коли намірився хтось приготувати «пуркурі», тре’ спершу гарно так засмажити цибулю. Щоб розім’якла і втратила гіркоту, але не стала хрумкою. Як тіки вона починає підрум’янюватися, вкидай томат, свіжий, потертий на тертушці. Це — перший крок. Як почне томат доходити, додай туди й вермішель-павутинку, хай і вона розм’якне. Тоді вже кидай булгур і доливай воду. Порівну: скільки булгура, стільки ж і води. Потім — соли. І залишай усе тушкуватися. До булгура нада підхід знайти. Він любе, шоб у тебе був терпець! Ця страва просто так не даєцця. Пересмажиш цибулю, пересушиш томат, або википить більше, ніж треба, води, чи пересолиш, все — гаплик страві! Тут — найперша річ: самим нутром чуствувать, коли зупинитися. Знати. Знать, шо і за чим кидати в каструлю, коли. Усілякі кухарські премудрості. Одним словом, бути докою.

Ти завжди пам’ятатимеш деякі страви, які тобі колись випало готувати. Для декого життєвими віхами є свята, для декого — значні історичні події чи стихійні лиха, для тебе ними були страви, які ти готувала, в які ти вкладала свою працю, в інгредієнти яких ти занурювала свої руки й вони пускали сік. Дещо розмито ти пам’ятаєш їхніх смак, набагато чіткіше — їхній запах, і от, коли пахло якоюсь їжею, ти не казала, як інші, що «вона готує телятину», але те, що тоді, під час війни ти нагодувала всіх телятиною чи яка ніжна та смачна у тебе вийшла телятина тоді, в часи війни.

Перша страва, яку ти спалила, була тушкована картопля-яхні[12]. Її тобі загадала сестра, яка не встигала повернутися вчасно з роботи. Картопля, цибуля, помідори як багато всього в цьому рецепті. Потроху ти почала його опановувати: коли в тебе пригоріла цибуля, коли вивернула на підлогу натерті помідори, коли забула зняти пательню з плити й усе пристало до дна. Того дня ти ледь не спалила всю кухню! За вечерю вам тоді стали оливки з хлібом. Коли надвечір ти усамітнюєшся і береш оливки та скибку хліба, тепер уже як просто перекус, а не страву нашвидкуруч через надзвичайну ситуацію, як тоді, ти запускаєш пригоршню в миску з оливками, виймаєш їх і нюхаєш, дурнувато всміхаючись, як так можна, доросла ж жінка, і думаєш, що це — як тоді, коли ти спалила вечерю для всієї родини.

Як схотілося тобі приготувать котлети-кюфте, тре’ взяти свинячий фарш, картоплю, м’яту, сіль, корицю, цибулю й одне яйце. Натираєш картоплю, потім додаєш фарш, кидаєш приправи, вбиваєш яйце. Мо’ для смаку додати й трохи коньяку. Гарно перемішуєш, хрестиш те все, шоб страва вдалася на славу, і лишаєш, хай набереться соку й аромату трохи. Потім смажиш невеликими шматочками в оливковій олії.

Котлетки-кюфте і були першою стравою, яку ти приготувала для Арифа того дня, коли ви вперше залишилися разом. Це ж був перший день, і ти хотіла приготувати щось легке та гарне, щоб його по-справжньому здивувати. Ти готувала по пам’яті, цьому рецепту тебе навчила Лала; ти безліч разів готувала цю страву, тож навчилася навіть додавати коньяк, що попервах робити забувала. Ти лише вагалася, чи хрестити страву перед обсмажуванням, бо тепер не знала, чи варто так уже точно дотримуватися рецепта, вагалася, бо Лала (а цей рецепт був саме її винаходом) щоразу казала тобі, що слід перехрестити фарш з усім начинням перед тим, як смажити, щоб котлетки вдалися на славу. І тоді ти почала плакати, занурювати долоні у фарш і ридати, витирати обличчя, але сльози й далі котилися, бо ти не знала, чи точно слід дотримуватися рецепта. Увечері Ариф не міг відірватися від твоєї вечері, «може трохи пересолила, серденько, а так...». Звідтоді кюфте в тебе завжди виходило трохи пересоленим. Може, через те, що ти не дотрималася суворо вимог рецепта.

Каридакі — це річ, ой, яка непроста! Тіки луччі хазяйки можуть із нею справицця. Вона требує майстерності та старання. Хоче, щоб у неї вклали всю любов, яка є. Ідеш до горіха і рвеш горішки. Вони такі ще зелененькі, у шкірці. Береш горішок, обчищаєш від шкірки і протикаєш голкою від носика до жопки. Потім заливаєш водою і виставляєш на сонце. Зливаєш воду двічі на день. В останній день додаєш до води трохи гашеного вапна, щоб горішки вийшли хрумкими. Потім трохи гвоздики кидаєш для запаху. Потім береш горішки, додаєш цукру на смак і заливаєш водою, щоб вона їх рівно покрила. І оставляєш їх кипіти в печі; так вони печуцця, і виходить тобі конфітюр. Потім перекладаєш їх у банку, як вони вичахнуть та загуснуть.

Солодощі тобі ніколи не давалися. Не вміла ти обходитися з цукром і хай як наполегливо старалася, щось не те було з твоєю рукою, не виходили солодощі, як слід. Та не жалій ти цукру, часто примовляли сусідки, сип його жменею, не зважуй ото, так у тебе нічого путнього не вийде! Тож і мови не було, щоб колись зробити конфітюр з горіхів, не кажучи вже про щось складніше. І що на тебе найшло одного дня, коли ти взялася за це? Через те, що його загадав якось Ариф, бо то ж були його улюблені ласощі, і от якось уранці він попросив тебе перед тим, як піти на автобус, на якому він і ще кілька трудяг добиралися до Декелії[13]. Побачив, як ти дістаєш якісь продукти, щоб приготувати дітям плов на обід. «Чуєш, — каже, — я ж приніс цілий кошик волоських горіхів, і цукор є, звари смаколики?!» І ти весь ранок чистила горіхи. Так і не зварила конфітюр, так і лишилася сидіти зі своїми замащеними долонями, замащеними пальцями, почорнілими від горіхової шкірки нігтями.

З усієї цієї історії є одна користь. Долоні та ногті твої остаюцця чорніти на багацько днів. Подейкують люди, шо то так явля себе жалоба горіха. Це така розплата за те, шо зробила з горіхами людина.

Коли тебе частують каридакі, ти завжди відмов­ляєшся.

Ти бралася заводити пісень пізно ввечері. Сонце тоді вже встигало закотитися, а ти — завершити всі свої хатні справи. У тебе був гарний голос, і ти це знала, хоч і була до біса сором’язливою, та тобі подобалося справляти враження, захоплювала та радість, що охоплювала квартал, коли лунав твій голос. Як один за одним сусіди виходили з домівок і сідали хто де: у своєму садку чи на сходинках, — і слухали тебе. У той час розваг загалом було обмаль, особливо в такому районі, як твій. Тоді люди рахували кожну копійчину й не вчащали до ресторанів чи розважальних закладів. Важкі були часи, і не могла вони обернутися на ліпше від якоїсь пісні — де там, але хоч так! Для тих кварталів, переповнених селянами, які приїхали до міста шукати кращої долі, це була неабияка річ. А тобі, тобі подобалася ніч та її пахощі, дим цигарок і жасмину, і чоловічих парфумів з ароматом лимона. Вони пасували до твого репертуару, в якому були царівни і королеви, і хоробрі юнаки, які вбивали дракона, що не давав підійти до джерела.

Подекуди траплявся сусід, який починав обурюватися, подекуди комусь з нових мешканців набридали твої пісні, і він вмикав радіо з піснями Казандзидиса[15]. Тоді весь квартал вибухав, і йому звідусіль починали гукати «гей, вимкни!». Усім було вкрай необхідно почути, що дракон мав померти, що прохід до води вільний, а царенко мав побратися з простою сільською дівчиною. Завжди, коли концерт завершувався і ти поверталася до себе в кімнату, всі наливали собі повні склянки води чи лимонаду й повільно випивали. Квартал охоплювала спрага. Що ти скоїла з ними, мала, що всі як один починали мучитися від спраги, випитував у тебе бакалійник. Продажі лимонаду в кварталі стрімко злітали вгору від твоїх пісень. Якась гірчинка в них таки була.

Арифа спершу ти вгадувала за запахом, а вже потім за всім іншим; той запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до куріння, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона, який він так любив, з нотками жасмину, який йому так подобалося розтирати між пальців і потім відчувати запах. Ці пахощі сподобалися тобі з першої хвилини, вони були такими знайомими та приємними, і ти пригадуєш, що подумала про щось кумедне, коли розплющила очі, цокаючи язиком, коли побачила його вперше, про те, що певна річ, змогла б, точно змогла б і його приготувати. Ариф був із тих, хто постійно слухав тебе, лише після завершення «концерту» він ніколи не пив лимонад чи воду, він слухав твоїх пісень і мужньо пив їхню гіркоту, тримаючи в одній руці напівзгаслу цигарку, а в іншій — квітку жасмину, яку розтирав пальцями, і щоразу він чекав, як ти розплющиш очі, щоб увібрати в себе той запах.

Треба було набратися чималої мужності, щоб уперше підійти до тебе. Він зізнався тобі згодом, що страхався тебе і його дуже лякали ті всі прекрасні селяночки, які помирали, потрапивши до рук ревнивих заздрісниць королев, через любов короля, або яких віддавали в жертву драконові, щоб той повернув людям вкрадену воду. Він часто допитувався в тебе, чому б тобі не обрати пісень із ліпшим кінцем? Нащо засмучувати і так засмучених людей?

Кілька разів, коли ви намагалися прослизнути кварталом, беззвучно ступаючи по бруківці, до вас долинало, як почергово імам та православний священик співучо запрошували вірян (і кожного з вас!) до молитви. Їхні голоси також лунали, мов пісня. Проте від них на язику лишався інший посмак. Їхні пісні були терпкими й аж ніяк не могли втамувати спрагу. У них завжди йдеться про війну, сказала ти якось Арифові, мовби відповідаючи на запитання, що так і не прозвучало. Завжди йдеться про війну. А вам кортіло говорити про любов. І ви дозволили часові й речам описувати свою природну траєкторію, звичну, таку, якою невимушено рухалися й твої пісні. Адже, якщо з часом ти й навчилася своїх пісень, то це тому, що у всього буває свій початок, своя середина і свій кінець.

Кумедна річ, але тієї миті, коли ти згадуєш оце все, до твого слуху знов долинає дзвін, вітер доносить заклики стати до молитви, і вже збігло за полудень, незабаром має розпочати спів ходжа, ніздрі тобі лоскочуть пахощі жасмину і легкий цитрусовий аромат одеколону. Якось молодший син запитав тебе, як так сталося, що ти виросла поміж інших, як ти могла водитися з іновірцями, коли була малою, чути між співом ходжі, як б’є їхній дзвін? Ти дала йому ляпаса, що лишив на його личку величезний червоний слід від долоні. І це був єдиний випадок, коли та підняла на нього руку, з холодною зваженістю та люттю, це був єдиний випадок, коли він спитав у тебе таке. Ти вибігла надвір, і весь той день ти провела, стоячи під сонцем і роздивляючись свою почервонілу долоню, ти не можеш пригадати, що на тебе найшло, немов у пропасниці. Лише надвечір він насмілився наблизитися до тебе і почав тертися об твій фартух, а ти поклала свою закляклу руку йому на щоку. Знову в повітрі витав запах лимона, і жасмину, і, можливо, трохи тютюнового диму.

Тобі вже сімдесят п’ять років, але й досі з переляком ти пригадуєш, як у майстерні Кас’яні з’явилася сусідка і сказала, що Лала тебе кличе, мусиш усе кинути і йти. П’ятдесят років ти бачила один і той самий сон, Лалу, яка чекає тебе, сидячи за кухонним столом і охопивши голову руками. Вона втупила погляд перед собою, а ти боїшся підійти, підступити до неї і глянути в обличчя, боїшся того, що тобі має сказати сестра. Але ти підходиш, повільно так ступаючи, наближуєшся, м’яко обіймаєш її за плечі, вона раптово підводить очі, дивиться на тебе, і ти починаєш верещати. Завжди на цьому моменті ти прокидаєшся, залита холодним потом, бо на тебе дивиться пустка, жодного орієнтира, ти не можеш пригадати сестрине обличчя.

Ви зчепилися. Вона тягає тебе за волосся, лає останніми словами, бо, коли ростила, не могла й гадки мати, що ти злигаєшся з якимось турком. Ти й досі пам’ятаєш стусани, торкаєш своє тіло, от сюди вона вдарила, і сюди, потім з усієї сили зацідила в обличчя, лишаючи на ньому слід від своєї руки. Вона дивилася на тебе і волала, схопила за плечі і трусила чимдуж, це скидалося на твій спів, на те, як ти гойдаєшся з боку вбік, коли співаєш, так це нагадувало все те, що ти робила щовечора на лавці біля будинку, навіть присмак у роті, такий гіркий, стільки гіркоти.

Відповіда розлючено на це їй королева:

Під градом ударів і прокльонів, у запамороченні від стусанів і галасу ти побачила, як в Лалиній руці зблиснув твій хрестик. У тебе ніколи не було прикрас, лише цей золотий хрестик, на тоненькому, мов нитка, ланцюжку, це був хрестик, з яким тебе охрестили, твій хрестильний хрест, який мав для тебе виняткове значення і який з певного часу ти перестала носити, а таємно зберігала замотаним у носовичок. В іншій руці Лала тримала камінь із саморобного кухарського преса, за допомогою якого ви трощили горіхи, мигдаль, товкли оливки чи картоплю. Вона виволочила за волосся тебе з хати, іншою рукою затиснувши хрестик і камінь, тягла чимдуж, а потім жбурнула перед собою на коліна, притиснувши аж до ріні, якою було усипане подвір’я. Тобі здалося, що вона зараз тебе вб’є, гахне каменюкою по голові і вб’є, але Лала знала ліпше, як саме поставити тебе перед вибором. В одній твоїй руці хрестик, в іншій — каменюка; обирай тепер — ми чи твій Ариф.

Ти співаєш і сьогодні. Сидиш собі на подвір’ї, охопивши стан руками, погойдуєшся з боку вбік, заплющивши очі, і співаєш пісень зі своїх країв. Іноді не стається нічого, іноді твої ніздрі лоскоче запах від цигарок, супроводжуваний кашлем людини, незвиклої до паління, легкий натяк на одеколон з ароматом лимона та нотками жасмину. Ти різко розплющуєш очі, але ніколи нічого не бачиш. Вертаєшся додому, бо маєш загасити спрагу великою склянкою лимонаду.

Якщо з часом тебе чомусь і навчили твої співані вигадки й легенди, то це тому, що у всього є свій початок, середина й кінець. І що з кінцем у роті лишається гіркота, така нестерпна, що її не перебити й десятками літрів лимонаду.

У наступні після вбивства Арифа дні все нагадувало тобі якийсь дивний сон; ти відчувала, що живеш у якомусь божевільному карнавалі, тебе крутить вихор, який не давав тобі належно дотриматися всіх цих малоприємних формальностей. Треба було отримати медичні довідки, домовитися про похорон, вислухати слова співчуття від усіх родичів і знайомих, і все це за неодмінної присутності всіх жінок кварталу, які з першої миті вважали своїм святим обов’язком підтримати тебе у важкий час.

Ти завжди трималася дещо осторонь, не мала звичаю точити ляси з сусідками, доки ви мешкали в селі, і знала, що тебе за очі називають дивачкою з мухами в носі. Тебе звинувачували, що ти замикаєшся в собі і з тебе слова не витягнеш, бо не в твоїй звичці виносити сміття з хати. Однак смерть, а саме, те, з якою жорстокістю було вбито твого Арифа, раптово наблизило до тебе все, що ти тривалий час наполегливо тримала на відстані, усіх тих жінок, які щодня приходять до твоєї хати, несучи із собою смажену курочку, як найліпший засіб розрадити смуток. Постійні вторгнення на кухню, де твою дитину постійно садовили годувати, тебе перепитували, чи потрібно щось випрати, замести в дворі, наносити води? Жіноцтво гуділо як бджолиний рій, не даючи тобі хоч хвильку залишитися наодинці з малим. Неспинна біганина, нескінченний гамір, які зводили тебе з розуму так, що ти хотіла кинутись на землю і заволати не своїм голосом. І одного дня ти не витримала, ти встала і заверещала, ти закричала, кажучи тому рою негайно вимітатися, залишити твій будинок. Що тобі треба побути на самоті! Забирайтеся! Геть! І ти пам’ятаєш, що, коли всі почали задкувати, до тебе підійшла одна літня сусідка і попри твої пручання обійняла тебе, і тримала міцно в обіймах, шепочучи на вухо, що вся річ якраз у тім, щоб не лишати зараз тебе сам на сам із собою. Не треба, вони не хотіли дати тобі спокій.

Шоб ти здох.

Шоб мухи повідкладали в тобі яйця.

Шоб руки твої зв’язали і ніколи вже не розв’язували.

Бодай тебе болячка задавила.

Хліб твій хай обернецця на камінь, і того щоб тобі було не знайти.

Шоб чорні звістки про тебе не забарилися.

Блукати домом, що став пусткою, дивитися на порожній стілець, тарілку, в якій немає страви, на одяг, який більше ніхто не вдягне, на черевики, які більше не ступатимуть по землі. От що означає смерть! Його голос уже не лунатиме в кімнатах, його ноги вже не ступатимуть подвір’ям, волосся вже не куйовдитиме вітер. От що означає смерть! І ось ти, яка вже не відчуватиме його присутності, його плоті, рук, теплого живота, його тіла, що згиналося, мов лук, коли він любив тебе, коли ви кохалися. Скінчилось кохання. От що означає смерть!

Шоб відьми тебе зурочили і світло, що тобі світить.

Шоб заціпило тебе і лежав ти нерухомо, мов чурбак.

Шоб тебе цілували, проводжаючи в останню путь.

Шоб і крихти хліба не було в тебе за душею.

Шоб земля тебе вкривала, а я її ще й притоптувала.

Шоб болячка й усяка чума тебе задавила.

Щовечора ти виходиш до тенту, напнутого у дворику, і з тебе починають литися прокльони. Кажуть, що в цей час у Бога відкриті вуха і він не пропустить нічого. Ти стягаєш хустину, падаєш на коліна і простягаєш руки до неба. Хай їм добра не буде, хай радість обходить їх боком, хай ніколи більше їх ніхто не покохає. Хай їх забере та сама смерть, якою вони вбили його.

Шоб очі тобі повилазили.

Шоб добре побенкетували на твоєму похороні.

Шоб косою своєю тебе стяла Смерть.

І потім ти вертаєшся в порожній дім. Знову покриваєш хусткою голову, механічно заправляючи під неї окремі пасма. Спльовуєш у раковину, наливаєш у кухоль воду і п’єш до дна. Потім готуєш лимонад. Ціле відро. Прокляття пересушують тобі горло.

Каждий одіва тоді найліпше, шо має: пінжак, тухлі, всьо! Голову помиє, зачіску зробе. У порядок себе приведе. Може, це цілими днями обговорювати: шо вдіть і як? І от іде такий хвотографувацця. Ставати в позу, і шоб з нього робили світлину. Хай би який привід був у житті! Коли получив документи, коли женився, коли пішов до війська, коли окончив школу. Шоб залишалася пам’ять, і потім можна було посидіти, згадати. Осьо, ось я був таким-то, робив таке-то. Був таким, був сяким. Шоб було що згадати.

Фотографій по стінах будинку в тебе не було. Навіть тих, що в рамках розставляють по столиках і буфетах у вітальні, які стояли в кожної з твоїх сусідок. Коли тебе про це питають, ти розлючено даєш туманні відповіді. Не маєш потреби дивитися на те, якою ти була, коли виходила заміж, коли твій син пішов у перший клас. Так їм і кажеш. Вони всі, продовжуєш, ось тут, і ось тут, і однією рукою плескаєш себе лівобіч по грудях, а іншою — по голові. Так, особливо ось тут, лівобіч. І ти закидаєш світлини в якомусь подертому, коричневому конверті кудись у закуток полички з посудом.

Однак іноді, коли ніхто не дивиться, ти лізеш у той закуток і дістаєш їх. Іноді спогадів не вистачає, ні ось тут (груди), ні ось там (голова). Особливо ось тут, лівобіч.

На шлюбній світлині на тобі весільна сукня з мереживом, зачіска з начосом, як тоді було в моді. Жених мовби плаває у своєму, на кілька розмірів більшому костюмі, і його, вочевидь, душить краватка. Ти пам’ятаєш ту світлину, ви вийшли з приміщення судової інспекції, де щойно підписали акт цивільного шлюбу. Ти з вигляду така самотня. Навіть зараз, коли дивишся на неї, відчуваєш самотність.

Ваш син у три роки на високому стільчику, вбраний в найкраще, що було, дивиться скоса на фотографа, очі ще не підсохли. Огрядний Ахмет, турок-фотограф неймовірних розмірів, який спеціалізувався на дитячих портретах, намагається змусити його не крутитися на стільці. Малий протестує, схоплюється зі стільця, тікає, Ариф не стримується, кидається за ним, хапає за руку і кидає на стільця, лунко даючи ляпаса. Зі стільця та кутка фотомайстерні одночасно доноситься: ридання, він — «це тому, що ти вчасно не втрутилася», вона — «це тому, що ти не зміг вчасно стриматися». Ненавидиш це фото.

Ариф самотньо сидить навприсядки на якомусь валуні, за ним видніється море, певно, уже літо, бо рукава сорочки добряче закасані, на ньому військова форма й армійські чоботи, на голові берет із написом ТМТ[16]. Він спокійно дивиться на море. Ти завжди розпрямляєш цю світлину пальцями. Хтось її добряче пожмакав.

Ось і ти у фотомайстерні фотографуєшся для отримання паспорта.

Знову зйомка, але тепер в майстерні дідуся Сулеймана, огрядний Ахмет уже цим не займається. Ваш син щойно пішов до школи. Ви вже не обіймаєтеся з Арифом, але кожен зі свого боку поклав руку на плече дитині. На тобі сукня в клітинку: червоне, зелене, вишневе. На Арифові чорна водолазка. Ніхто не посміхається. Утрьох скоса дивитеся в камеру.

Тіки ніхто ніколи не дивицця на хвотографа. Ніхто не гляне йому прямо у вічі. Всі дивляцця так трохи вбік, чи вдалину, чи ще якось. Так, будто би думають про шось таке, про те, що зробили чи ще зроблять. Так, мовби... мовби соромляцця. Мо’, так і є? Оті всі, про яких кажу, трохи вроді посміхаюцця, но — так, хвальшиво, силувано. Наче не впевнені, як саме треба: чи ото дурновато шкіритися, чи кирпу гнути. Шо буде правильно? І потім, як пролетять года, розсматрюють хвотографії і завжди замислююцця. Ач який я був тоді! А шо ж я злякався глянути на хвотографа? Чого ж сидів із такою кислою пикою і не всміхнувся хоч трохи? Ось так думають. І охоплюють їх тоді спогади.

Ти — на вулиці біля свого будинку. Притулилася спиною до стіни, навіть і натяку на посмішку, ти — розгнівана. На тобі чорна блузка, чорна спідниця. Руки схрещені, не хочеш нікого обійняти. Ти дуже розлючена. Ось ти із сином у школі, ти із сином удома, ти із сином, коли він закінчує університет, ти із сином, коли він іде до війська, ти із сином, ти і твій син. Тепер ти з ним завжди. Лише він і ти.

Найгірше на хвотографіях не те, шо в них спереду, а те, шо в них іззаду. Те, шо там написано. Слова, які каждий пише, шоб не забути. Шо тоді-то і там-то був і получив документ, на знак чого ось вам і хвото, такого-то року кончив служити у війську. Шо ось ця хвотографія получена в подарок, на згадку від приятеля чи від родича якогось. Ось про шо говорять слова ззаду. Які вицвіли від часу і затерлися. Іноді вони навіть значать більше за саму хвотографію і заставляють людину задумацця, шо вона тоді робила. Про шо думала тоді, коли робилося хвото. І вона почина пригадувати.

На світлині з ваших заручин ти в темно-синій сукні. Ариф знову потопає у своєму чорному костюмі, краватка його знову душить. Ви обоє сперлися на спинку високого крісла і невимушено всміхаєтеся фотографу. Ти пам’ятаєш його руку, що тримає тебе під лікоть, він шепоче тобі на вухо, щоб пересвідчитися, який у тебе настрій. Це ваша перша подружня світлина, учора — була перша ніч в обіймах на спільному ліжку, сьогодні — перший день уже спільного життя. Стільки стається вперше того дня. «Чудово! — вам каже фотограф вірменин. — Як вас звати? Ариф...»

І Хатіше.

Біда з тими хвотографіями не від того, шо заставляють згадувати, а через то, шо не дають забути.

Ариф і Хатіше, 15.10.62, неділя.

Хатіше — 20 років, Ариф — 18.

На згадку.

Твої спогади заховані в закутку. Темному закутку полички з тарілками. Та водночас вони на кожній стіні, на кожних дверях, на кожній бруківці подвір’я, кожному дереві. Особливо на тій смоківниці.

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця. Тре’ тоді йому встати раненько, помолитися своєму Богу, і розказать свій сон. Тоді треба вийти надвір і розказать голосно на всі чотири сторони свій сон, щоб він утратив свою силу при світлі дня. Лиха прикмета — побачити смоківницю уві сні.

Ти добре пам’ятаєш той липень, бо намучилася тоді з цією смоківницею. Вона росла в тебе посеред подвір’я, і щосерпня родила такими пишними смоквами, просто гігантськими, і медовими на смак, тобі заздрила вся округа. Тож того липня твої смокви дозріли рано і стали падати. Уже з кінця червня. Дозрівали на гілці, репались і падали. Ціла злива зі смокв на твоєму подвір’ї, які спекло сонце. Скрізь лежали смокви-падалиці з порозкриваними від щирого подиву ротиками.

Смоківниця без смокв уві сні віщує біду й усілякі негаразди. Як бачиш уві сні смокви свіжі і ти їх їси, знай, шо то ти їси себе і ті гаразди, шо маєш. Означає хороби або інші які прикрості. Тре’ тоді людині піти й помолитися своєму Богові.

Двадцяте липня, ти дуже добре пам’ятаєш, як сталася біда. Ти прокинулася вранці, й діжка, що стояла під смоківницею була вже з горою завалена порепаними смоквами. Ти вискочила надвір у нічній сорочці, схопила віник та совок і почала їх збирати. Збираєш, збираєш, а кінця-краю не видно. Ой, смокви, смоквочки мої, ви ж усі погниєте! І до себе: що ж ми їстимемо в серпні, як не буде наших смокв медових, що ж ми їстимемо?

Як хто побаче, шо смокви на гілці вже попечені ще до своєї пори, це — до великих нещасть. Означає, що почнуцця сварки, колотнеча, лихо одним словом. Як бачиш, як вони висять на дереві і — бух — падають, це означає, шо сварка буде така... не приведи Боже.

Такою тебе застала сусідка, що завітала до вас уранці. Прибігла поділитися радісними новинами. Обійшлося, хух, гукнула вона тобі. Обійшлося, ми врятовані! Приїхала матуся до нас на поміч! Приїхала Айше сюди у відпустку! «А що це ти робиш зі смоквами?» «Обсипалися, — кажеш ти їй. — Дійшли мої смоквочки вже в липні, мої соковиті, медові, на які заглядається вся округа. Дійшли і падають у двір. Не дочекаються своєї пори в серпні», — кажеш, а в очах сльози стоять. Потім ти залишила сусідку в дворі й побігла будити сина. «Що сталося, мамо? — каже він до тебе. — Мамо, що?!» «Айше приїхала сюди у відпустку. А в нас смоківниця захворіла. Не маємо чим її пригостити. Не буде чого нам їсти в серпні». І почала ридати.

Як побаче хтось, шо репнула смоква на гілці і пада, жди великої біди. З тих бід, від яких навіть сам Господь Бог не захистить. Нічо’ не зможе тут вдіяти Творець. Цур його, побачити вві сні, як смокви лежать розкритими вже на землі. Тут і Бог не зможе нічим зарадити.

Словами не передати, як ти ридала того дня. Сльози все бігли і бігли з очей. «Не маємо чим пригостити Айше. Ой, не маємо!»

Як побаче хтось уві сні смоківницю, страх як зажурицця.

Ти ридала.

Як при надії жінка і чогось вона забажає собі, не слід їй тим до себе торкацця, бо на дитинці вийте такий самий знак.

Як поїсти їй закортить, хай не п’є воду, хай хліб їсть, який мусить повсякчас мати при собі.

Зайця не треба їсти вагітній, бо дитя буде полохливе, як той заяць.

До річки хай не підходить, хай не сідає над битим посудом, хай не тягне двері за ручку, все це може нашкодити дитині.

Ознаки були вже зранку, та ти не хотіла їх помічати. Як прокинулася, відчула таку спрагу, що була ладна випити цілу ріку. Потім у тебе страшенно розболілася голова, наче по скронях почали гатити тисячі маленьких молотків. Усе тебе дратувало. Дратувало власне вбрання. Вибішував вазон із базиліком, вибішував запах їжі, яку затіяла готувати сусідка. Дратувало існування Арифа. До полудня тебе мучив живіт. І тоді ти почала рахувати, загинаючи пальці. Двадцять шість, двадцять сім. Може, хоч цього разу? Ну, нарешті? Ні, таки не зараз.

Як живіт у тебе невеликий, схожий на м’яч, буде хлопчик, як великий та широкий — дівчинка.

Як побаче плями в себе на обличчі, буде хлопчик.

Як сосок стає горошинкою, буде хлопчик, а як м’який та широкий — дівчинка.

Дівчинка штовхаєцця п’ять місяців, хлопчик — сорок днів.

Звісно, ти про все знала заздалегідь. Щоразу, як хотіла дізнатися, що може статися, ти йшла на гостину до старої Еміне. Удавала, що тобі треба пройтися кварталом і, от, заскочила й до неї. «Заходь, — завжди тобі казала стара, — заходь, Хатіше, пригощу тебе кавою». І коли ти доходила до гущавини, давала філіжанку їй, щоб вона подивилася твою долю. Ти знала, що робити так дуже небезпечно. Еміне бачила у філіжанці багато чого, але тобі розповідала лише те, про що ти хотіла дізнатися. Чи сьогодні вдала нагода? Ні, Хатіше. Спробуй знову.

Як хоче дізнацця, хто буде: хлопчик чи дівчинка, бере ножиці й крутить. Якщо гострий край вказує правобіч, буде хлопчик, якщо лівобіч — дівчинка.

Береш ніж та ножиці й ховаєш під подушки, як сяде вагітна на ту, де ніж, буде хлопчик в неї, де ножиці — дівчинка.

Та найбільше тебе дратувала неспроможність Арифа зрозуміти твої муки. Збагнути, в яке тяжке випробування ти втрапила. А що, нам так не добре? Питав він тебе. Так не добре, ти любиш мене, я — тебе, у нас є наше кохання? Потім його самого охоплювала зажура і з очей дорослого чолов’яги бігли сльози. «Тобі не досить мене, Хатіше, скажи? — перепитував знов і знов він. — Не досить жити з самим нашим коханням?» Іноді ти садовила його за стіл, брала за руки і, притискаючи з силою до поверхні, намагалася пояснити. Те, що сидить у тобі, казала ти йому, можна порівняти з голодом. У твоєму животі нічого нема. Він — порожній. І ця порожнеча заповнює тебе вщент. Ця пустка, ця діра шириться, і з живота переходить на груди, на ноги, потім заповзає в голову. На кілька днів ти втрачаєш зір. Проте, насамперед, тебе зжирає голод. Ти катаєшся підлогою від голоду. Ледь не помираєш. Помираєш, чуєш, помираєш. «Тобі мало мого кохання, Хатіше? Тобі мало мене?»

Після пологів треба стерегти немовля від Добрих Жіночок. Не давати їм узяти дитя на руки. Тре’ насипати зернятка пшениці, коріандру й маку до його колиски.

Тре’ над дверима причепити віник чи мітлу, шоб вони вимітали хату. А до ліжка породіллі тре’ покласти ножиці й гребінець, щоб ніхто не зурочив дитя.

Найгіршим був жах, що поселився в тебе ззаду на потилиці. Що все це — покарання тобі. Помста твого Бога. Щоб у тебе було лише саме твоє кохання. Щоб любити ти могла лише його. Щоб ніколи ти не могла насититися. Стара Еміне завжди хитала головою, розглядаючи філіжанку. Багато в тебе гріхів, дочко, багато, і хитала сумно головою. Важкувато буде тобі насититися, якщо взагалі колись таки зможеш...

Якщо народила дитину, стережися Добрих Жіночок. Ніколи не бери в них нічьо’, а, даючи щось, іншу руку тримай за спиною. Ніколи!

Ти боялася, що ніколи тобі так і не випаде насититися.

Як увійде в когось переляк, то тре’ піти і його вигнати. Є такі жінки, шо знають, як робити так, шоб ляк вийшов із людини, шоб вона заспокоїлася.

Тисячу разів ти бачила цю сцену в своєму сні. Ти завжди в ньому сидиш на ослінчику під смоківницею у своєму найкращому фартуху і чекаєш. Іноді приходить мама. Іноді — батько. Дуже часто — сестра. Ти не підводиш на них очей, сидиш, опустивши голову, і чекаєш. І тоді тебе гукають. Тебе гукають твоїм старим грецьким іменем, тим, яке тепер ти згадуєш лише уві сні. Кличуть дедалі гучніше, просять глянути на них. Елені! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Іноді ти бачиш Арифа. Закривавленого та запорошеного пилюкою. Таким, як тоді, коли його принесли мертвого й поклали на дерев’яні дошки. Чуєш, як він підходить крадькома, спиняється і кличе тебе. Кличе твоїм новим іменем і просить подивитися на нього. Хатіше! Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Найчастіше уві снах ти бачиш свого сина. Не чоловіком, яким він став зараз, а ще тією твоєю крихіткою. Відчуваєш, як він поволі наближається, майже чуєш, як він повзе рачки, відчуває в роті смак молока. Наближується до тебе частіше за всіх, торкає за коліно і гукає тебе. «Мамо!» Але ти не розплющуєш очі. Очі твої заплющені, і ти чекаєш, доки прокинешся.

Тре’ їм сказати, нащо прийшов і шоб вони готували своє начиння. Тоді така жінка веде тебе надвір, ставить і розклада прямо там невелике багаття. Поруч ставить кружку з алярмою[17], ну, то така підсолена вода. Вішає над вогнем металевий лист. Каже замовляння і бризкає жменею солону воду. Метал накаляєцця, шипить, і ляк виходить з людини.

Ти прокинулася і от, стоячи, прикипіла до ґрат дворика й чекаєш. Незабаром ти побачиш, як він виринає з лінії обрію, різко кермуючи автівкою, так, як йому подобається. Ти почуєш, як він рвучко тисне на гальма. Тоді курява осідає. Він підійде до тебе і гукне: «Мамо!». Цього разу ти вирішила не заплющувати очі, сьогодні ти не спиш, ти — очищена і відповідатимеш йому.

Твоє життя — поіржавіла сапка, зів’ялий листок м’яти, червоний фартух із вишивкою, місиво з того, що лишилося від золотої прикраси, якісь чорно-білі світлини, свідоцтво про шлюб з Арифом. Ти ніколи в рота не береш булгур, гидуєш чорними від варіння, солодкими волоськими горіхами. Перш, ніж ти даєш вітрові підхопити свої слова, ти вже знаєш, це не та відповідь.

Пробуєш іще раз. Ти народилася в Пафосі, батьків не стало, коли ти була ще малою, тебе виростила сестра, ти познайомилася з Арифом, коли вчилася на кравчиню, покохала його, і ви вирішили побратися. Рідня була проти цього шлюбу, і ти мала вибирати. Він чи вони. Неправильна відповідь. Пробуй іще.

Та ніхто того не має бачити. Жінка бере того небораку за руку і тричі обводить навколо багаття, примовляючи замовляння. Потім він сам має перестрибнути його. Аж он ідуть вони разом, беруть той лист і дивляцця, чи на ньому сіль написала ім’я, яке має ляк тої людини. І проступає на металі те, чого кажен боїцця. Чи то пса, чи то людини іншої, всяке бува. Тепер уже людина може йти собі. А жінка бере ту солону воду і ллє йому вслід на землю, шоб прийняла її земля і випила чужий страх.

Удома у вас висить велике дерев’яне дзеркало. Красиве, справжній витвір мистецтва, візерунчасте по краях, з квітами та гронами винограду. По боках в нього біжать такі хвилясті лінії, що нагадує трохи море. Тобі подобається пестити пальцями дерево рами, обводити її всю, ледь торкаючись пучками пальців. Подобається відчувати дерево під своєю долонею. Його твердість. Виноград, квіти, море. Ти любиш своє старе дерев’яне дзеркало. Раптом бачиш своє віддзеркалення і ще трохи не відходиш від нього.

Якщо не виходить ляк, може статися таке, шо й удруге, й утретє людина має ходити до тої жінки. Робити шо хоч, аби ляк пішов. Боротися з ним! Та жінки кажуть, шо бувають такі страхи, шо нічим їх не проженеш. Нема срєдства. Скіки не стрибай через вогонь, скіки алярми не виливай. Йому хоч би хни. Є такі страхи, що їм ради нема і кінця-краю не видко. Є такі люди, шо завжди перелякані.

Сидиш на ослінчику в своєму дворику і дивишся на обрій. Сонце стоїть у тебе прямо над головою, пече немилосердно. Немає сил таке витримати. Десь у кутку нявчить кіт і раптом ти відчуваєш страшенний голод. Сонце вгорі сліпить нещадно, тільки взялося на другу половину дня. Ти витираєш руки об фартух і мерщій заходиш всередину. Краєм ока встигаєш помітити, що твоє віддзеркалення в люстрі всміхається тобі.

Є такі створіння, шо навчилися жити разом зі своїми страхами.

Ти ставиш на вогонь каструлю. Готуватимеш, мабуть, булгур із томатами. Багато років ти його не готувала! Уже й не згадаєш, як треба починати страву? Знадвору чутно, як вищать гальма, потім швидкі, нервові кроки, і на порозі з’являється твій син. Ти обертаєшся кинути на нього погляд; знову їжа виявиться пересушеною. Ви дивитесь одне на одного. Потім він розкриває обійми. Іноді тебе лякає, як у дорослому віці він схожий на Арифа. Десь глибоко в твоїх грудях народжується глухий звук. Твій язик починає вигинатися, підхоплюючи мову, якою ти не розмовляла вже чимало років.

А є такі, шо рішають припинити боятися.