Гіркий край

Земляні голоси

Я дуже добре пам’ятаю той день, бо вийшла з наміром придбати собі нове взуття, ті високі туфельки із ремінцем, які днями запримітила на вітрині, темно-червоні, схожі за кольором на таку по-домашньому теплу, лискучу карамель, яку дітлахи їдять на Різдво, був чи то четвер, чи середа, не пригадую, трохи перед тими святами християн і святковими крамничками на вулиці Гермеса, які так зрідка були переповненими у звичайні дні, а зараз у них аж роїлися жінки й діти, які неспинно торохкотіли, поважними матусями, які скоса поглядали на мене, милими жіночками із приватними будинками, чоловіками й дітьми, які скуповувались і знайшли, чим розважити себе в переддень свят, жіночками, які вискочили заміж, понароджували дітей і тепер вважають себе добрими, чистими й порядними, але направду я не знаю, чи це так, чи такі вони вже й добрі, чого скоса зиркають на мене в крамниці щойно побачать, задля чого змушують мене механічно прикривати долонею нафарбовані вуста, чого смикають до себе своїх дітей, змушують мене схрестити на грудях руки, опустити очі і спалахнути зсередини від гніву, а потім розштовхувати їх, судомно стиснувши в обіймах свої червоні туфельки, притискаючи їх до себе так, як вони притискають своїх дітей, дивлячись крізь них незрячим поглядом, думаючи, що я хоча б заробила на них власним потом, своєю роботою, і мені невтямки, що може зробити тебе поряднішою та чистішою, як не робота, яка дає тобі можливість самостійно купити собі темно-червоні туфельки на ремінці, щойно я їх побачила, то сказала собі, Господи, як же я хочу мати такі туфельки, узути їх на ногу, Господи, хочу, щоб мене поховали в таких туфельках, якщо мені й судилося померти, то хай земля вкриє мене в таких лискучих червоних туфлях, іще й з ремінцем, який дає змогу бігти й не думати, що як зараз туфля злетить із ноги, коли ти біжиш і гукаєш «Допоможіть!», той ремінець міцно тримає туфлі на твоїх ногах, крім того, можеш, як виникне потреба, ними і оборонятися, можеш врізати ними по макітрі тому, хто хоче заподіяти тобі шкоду.

Та не тіко у февралі були оті сутички, весь час вони були. Кажен день тоді згущалися хмари над головою, і понятно було всім, шо от-от станецця лихо. А ми ж жили коло церкви Святого Касіяна, то й бачили на власні очі багато чого. Памнятаю, твій тато нам говоре, моліцця, каже, шоб не сталося чогось гіршого, велика біда йде, але й він, кажись, не понімав, наскіки великою окажецця та біда. Тоді кажен день являлась наша поліція і робила тру́си по домівках турків, бо мали вони звістки про те, що ті ховають у себе зброю. А ті й собі помалу починали гуртуватися, ставали членами ТМТ[18]. Приходе поліція, трусить їх по хатах, а ті починають репетувати, їх арештовують, і починаєцця казна-шо, світ стає догори дриґом. Дивився на те все мій покійний батько і тіки скрушно хитав головою.

Памнятаю й те, як раз до наших кварталів завітав сам Рауф Денкташ[19], побачити, як живецця туркам та й побалакати з ними. Для багатьох він казався справжнім защитником і рятівником, той Денкташ, наша поліція, бач, помилилася, а Денкташ ішов до суду і визволяв їх, усіх відпускали, навіть якщо зброю заховану таки знаходили. Хоч би хни! Хитрий був, мов шайтан, той Денкташ, хитрий і розумний!

Якби я мала відтворити обставини, за яких ми познайомилися, якби я мусила відтворити деталі того дня, коли познайомилася з тобою, якщо мене хтось спитає, Зекі, а як ви познайомилися, як сталося так, що перетнулися ваші шляхи, я, певно, розкажу йому про образ, який склала в своїй голові, який стосується нас обох, захід сонця у дворику, воно повільно так сідає, біля моїх ніг сидить кицька, за нашими спинами — жовті гвоздики, ти палиш цигарку, червоний «Роял», видихаєш ніздрями дим, руки в кишенях, а я... на мені жовта сукня, завузька в плечах, із маленькою такою, червоною квіточкою, і я дивлюся на тебе, якби мені треба була скласти в голові образ, щоб не забути, я обрала б таке: тебе, коли називаєш мені своє ім’я, кажеш, хто ти є, але насправді ти — інший, і я дивлюся на тебе, вечоріє, сонце закочується, і ти затягаєшся цигаркою. Інший спогад, у якому ти — таксист, і вирішив якось увечері заїхати в керхане[20], зустрітися зі мною, ти — практично іще юнак, але з малою дитиною на руках, який хотів торкнутися до якоїсь іншої жінки, а не лише тієї, яку тобі вибрала рідня, от, бери — ту, яку я викину геть, яку пошматую на дрібнесенькі клапті, розчиню, і вона зникне без сліду, розтрощу пальцями і не залишу нічого, якщо мене хтось спитає, як так сталося, що ти з ним познайомилася, я складу щось привабливе, Зекі, я розкажу йому про щось таке прекрасне, що він не зможе збагнути, де правда, а де вигадка, та ми самі не матимемо впевненості, чи це відбувалося насправді, дозволь мені придумати красиву історію, Зекі, дай скласти з різних шматочків, але от, уже бачу, як ти підходиш до мене і кивком показуєш «мовчи», затуляєш мені рота долонею, як ти тоді зробив, грюкаєш кулаком по столу, кажеш «замовкни», не кажи нічого, нічого не змінити, ти — бідний син власника вбогої кав’ярні, який недовчився в школі, який виріс, дивлячися на руїни мечеті Селіміє в Хорі[21], намагаючись розгледіти бодай якийсь знак, щоб зрозуміти, хто він є і звідки, ось це — це ти, ти — ось такий, бідний син власника убогої кав’ярні, який одного вечора познайомився з Джемаліє в керхане, розташованому на вулиці Орханіє, бідняк, таксист, мусульманин, турок, просто один турок.

Тоді я саме захворіла і була негожа ходити до школи, то й залишилася з татком у майстерні, бо мама дóлжна була йти на роботу. Мій татко був вобшє неговіркий, у нього було радіво, і ми слухали по ньому весь день різні пісні. Щоби отдихнуть хоть трохи. Пригадую, як ’дного разу в новинах по радіво стали розказувать, як оце поїхав Макаріос до Канади й дав там інтерв’ю, і сказав, шо Кіпр — то грецький острів і шо він всігда був грецьким, а мій татко розбушувався й почав кричати на радіво. Он як воно! Аж приїдь сюди в Тахтакалас і подивися на свої грецькі острови, де нас усіх кажної миті готові порвати на куски! Давай, їдь сюди, отче, ждемо!

Щочетверга зрання я хапала свої шампуні, рушники, шльопки, кидала в торбинку щось перекусити й бігла до лазні на омивання, у хамам, що стояв на вулиці Емерґез, два кроки від мого будинку, вона працювала через день, раз — для чоловіків, раз — для жінок, але щочетверга — лише ми, четвер — наш день, у цей день ходили в хамам ми, і жодна порядна жінка не наважилася б навіть підійти до дверей хамаму, обходили його боком і думали, що зараз їм не можна зайти помитися, якби там були чоловіки, і тоді їм було б легше наважатися і ввійти, вода, що стікала по наших тілах, була бруднішою, запах, який ми лишали на плитці, смердів дужче, казали вони, торохкотіли так неспинно між собою, але щочетверга хамам належав тільки нам, і ніхто не міг його в нас відібрати, зрання ми сходилися, лишали одяг у маленькій комірчині біля входу і йшли до сиджалику, «спекотної кімнати», щоб наші тіла огорнуло гарячуще повітря, і ми починали пітніти, сідали і стікали потом, і сиділи там цілими годинами, і з потом з нас виносило чоловіків, із кожною краплиною, кап-кап, усіх тих Старосів і Памбосів, Хасанів і Меметів, нас огортала розпечена пара, і хамам танув в імлі, наше тіло викидало їх із себе, гнало їх геть, їхні запахи та сперму, їхні подихи кружляли та повільно опадали на плитку, з тіла збігала і збігала чорна, брудна вода, а потім ми йшли і терли себе мачулою, терли й терли аж до почервоніння, аж доки від них не лишиться й сліду, доки зійдуть із нас Староси, Памбоси, Хасани й Мемети, і потім лили на себе студену воду, обливали свої тіла крижаною водою, і тоді верталися до теплої кімнати, щоби помалу призвичаїтися до температури, знову виливали на себе холодну воду і тоді вже йшли до соуклюку, прохолодної кімнати, і лишалися там, щоб отямитися від спеки, пару, розтирань і крижаної води, потім ми переходили до іншої кімнати, де обмотувалися рушниками й узували шльопки, наливали собі чай, виймали перекуски, без них ніяк, і починали теревенити одна з одною, обговорювали щось веселе та радісне, ділилися новинами, потім потроху починали вдягатися, збирали речі й ішли, омиті, чисті, красиві й готові знову батрачити до сьомого поту, готові до Ставросів і Памбосів, Хасанів і Меметів. Та ось уже кілька місяців, коли я відокремилася від інших, ходжу до хамаму щочетверга сама, сідаю в сиджаклику, тіло обвіває гарячуще повітря, я закипаю, з мене тече, стаю розпеченою, моє тіло порожніє, з нього виплескуються річки поту, стікає, біжить струмочком, щоб винести із себе всіх чоловіків, стікає та біжить струмочком брудна вода, що ллється на плитку підлоги, і я виливаю на себе студену воду, з глека із запітнілими стінками, виливаю на себе студену, майже крижану воду, і потім тру собі ноги, тру руки, стегна, груди, тру мачулою, сильно-сильно, тривалий час, доки все почервоніє, доки тіло вже не витримує тертя, виливаю на себе холодну воду, але з мене не змивається Зекі, ні, і я такою йду до соуклюку, і вже там, через багато годин зустрічаю інших, які завжди там, і наполегливо чекають на мене, і не кажуть нічого, але загортають мене в товсті рушники, і наливають чай, яким можна обпектись, ні про що не теревенять, не діляться своїми новинами, бо нема про що розповідати, і я думаю, що й вони іноді згадують, як бігали до хамаму, точнісінько, як і я, і терлися, щоб видалити зі свого тіла якогось свого Зекі, який не йде, той Зекі, не змивається з мене той Зекі, ніяким способом, іди геть, кажу йому, залиш мене, Зекі, але Зекі не йде, мені це добре відомо, Зекі не йде.

У мого татка була своя крамничка, ятка, по суті, біля самої церкви, біля Хрисалініотиси, і він купляв всякі наїдки, приправи, прянощі по всьому світові, а потім продавав їх навсібіч, тому — помідорчика, тому — городину, тому — яйця, а тому — паляницю свіжу. Такі знамениті паляниці. А ті паляниці йому привозила одна туркеня з Оморфіти[23], жінка бідна, но чесна, сама хліб випікала, а паляниці в неї такі були, пальчики оближеш. Ну от. Як почалися заворушення і в нас зло велике взялося проти турків, то прийшли до нього хлопаки із наших волоцюг, тутешніх, і сказали, шоб більше не купував у тієї туркені, не буди, кажуть, лихо, нехай сидить собі тихо, купуй хліб у якоїсь доброї християнки. А мій же ж татко їх не послухав. Каже їм, щас, каже, оце через вас припиню в бідної жінки купляти дві торбинки хліба. Вони приходили раз, приходили два, а потім якось уночі підстерегли його і живого місця не оставили. Сильно відлупцювали, шо аж тре’ було везти до больниці. Але татко наполягав.

Тіки подумай, лежить він такий у больниці, замотаний — самі бинти, і каже моїй мамі, шо так цього не оставе, не подарує тим, і в туркені не перестане брати хліб. А та ридма рида, і каже йому, отямся, Яннакосе, у нас же п’ятеро дітей. Вони ж не жартують, і плаче страшно. Плакала і благала, плакала і благала, і він поступився, сказав тій туркені, хай більше не приходить і не приносить свій хліб.

А тоді ж приходять до нього ТМТ. Турецькі лайдаки цього разу, не наші. І почали його залякувати. А чого це ти перестав брати в такої-то туркені хліб, якщо і далі не купуватимеш, більше ти не жилець на цьому світі. Ох і люті були ті ТМТ. Прямо звірі! Чуєш, навіть своїм не дозволяти вийти з організації. Хто став їхнім, то вже до гроба. Ніяких розмов! Як ти хотів піти, могли й убити. Хай йому грець! У кінці кінців татко позакривав усе і знайшов собі іншу роботу. Ну а шо можна було вдіяти?! Поміняв кілька робіт, та й опинилися ми в Лімасолі. І ми такі — зирк на них, а вони такі — зирк на нас. Але вже поруч ні турків, ні наших.

У цьому невеличкому квартальчику, де Господь уживається з нашим Аллахом, мене й інших жінок із керхане не любить ніхто, жоден Бог про нас не знає і не має в нас потреби, ми це вже добре зрозуміли, але настають такі моменти, коли кожен Бог, попри власні веління, прикликає нас до себе, гучно дзвонять дзвони щонеділі, муедзин закликає мене впасти навколішки на килимі мечеті й молитися, псалмоспіви долинають до червоних кімнат і змішуються з важким диханням і стогонами, на нашому подвір’ї пахне ладаном, і тоді ми підносимо долоні з червоними полакованими нігтями, затуляємо вуха, закриваємо підфарбовані очі, хитаємо головою, вгору-вниз, і тупаємо ніжкою, щоб Бог пішов, але ніколи нам не вдається затулити свого рота, хоч що роби, а тебе виказують вуста, стиснуті, такі, що припинили чинити опір, вони бурмочуть під носа молитви, яким нас навчила давним-давно мама, нас завжди зраджують наші вуста, починають молитися, бо не вміють інакше. Однак Зекі називає мене слабкою, він каже мені, що треба знайти сили і зашити свій рот, що існує інша сила, сильніша навіть за Бога, і Зекі мені каже: от її знаки, — і розкриває широко мій рот, і запихає руками в нього величезні нові слова, каже мені: розжуй їх, зрозумій їх, — стискає руками щелепи і каже: жуй свої слова, Джемаліє, їж досита, — дивиться прискіпливо, щоб я не спробувала їх виплюнути, в усі очі, і я ковтаю volkan і taksim, і anavatan[24], ковтаю їх, бо він годує мене з цими новими складами коханням, прожовую їх, бо по шматочку він годує мене і коханням, по слову за дрібку кохання, volkan, taksim, anavatan — і шматочок кохання, volkan, taksim, anavatan — і ще один.

Мені з чоловіком дуже сильно наравилися кавкаруди, артишоки місцеві, шо сіялися самосадом. Дуже складно їх готувати, але, як уже поназбирав, то сідаєш та й готуєш. Нада дуже добре очистити їх від жорстких, мов шпичаки, верхніх листків, потім дати час, шоб зійшла гіркота, а вже затим — гарно обсмажити на пательні з лимонним соком. Я дуже добре вміла їх готувати. Виходили вони в мене — перший сорт! Як добре вийдуть, то — таке, тане прямо в роті.

Але кавкаруди не ростуть, де тіки хоч, найкращі можна назбирати в Ашії. От мій чоловік і їздив туди, і багато часу ходив полями, шоб їх насобирать. Коли почалися зіткнення і вся та колотнеча, розставили на дорогах блок-пости, перегородили шлях, усе — ходу сюди нема, а був один Хасан, турок, який працював із ним на «Аристоні», він приїздив на фабрику і привозив чоловікові артишоки з собою. Напихав їх у свою торбинку для роботи і привозив, а ми ними ласували. І не думай, шо то була легка затія! Під’їжджав Хасан з іншими хлопцями до блокпоста врєменного поселення на Агирті, а там, глядь, учиняють трус турки-офіцери. Наказують вивертати торбини і будуть оглядати, шо хто везе. Тоді Хасан як учинить ґвалт! Так і провозив ті артишоки. А я сідала, і чистила їх від колючок, і ми їх їли.

Часто накладала їх у банку, давала чоловікові, і він відвозив Хасанові, пригощав, а той їв і нахвалював. Страх, як любив ними поласувати, та в його жінки руки до того не стояли, вони в неї гірчили. Кажу ж тобі, то — ціле мистецтво! Ох, матінко моя, ті артишоки! Скіки років я вже їх не готувала, а до рота не брала скіки років?!

Жодному чоловіку невтямки, яких сил ти маєш докласти, аби стати жінкою, яку він хоче любити, яких зусиль тобі вартує стати красивою, випромінювати сяйво акторки, від якої сліпнуть очі, лише ти, яка бачить зрання після пробудження перед собою звичайну жінку зі скуйовдженим волоссям, опухлими очима, бляклою шкірою, лише ти, яка підіймає волосся над чолом, аби знайти нові сиві ниті, яка розтягає шкіру чола вбік, аби зникли зморшки, торкається шиї, що погордо вже не височіє, грудей, що починають обвисати, лише ти бачиш спадок, який тобі лишили тисячі смаглявих низеньких жінок із широкими стегнами та важкими грудьми, тілами, створеними для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами. Тільки тобі відомо, що потрібно, аби стати жінкою з мрій: розплавлений віск — на ноги, бритву — до пахв, щипчиками скубти брови, плойкою припалювати пасма, пудра та рум’янці, корсети, що затискають тіло, затісне взуття на підборах, вульгарна білизна, що перетворює тебе на копію іншої, але ти... ти добре знаєш, ким ти є, низенька смаглява жінка з широкими стегнами та важкими грудьми, тілом, створеним для немовлят і важелезних клумаків, із жорсткими в’юнкими кучерями й чорними насупленими бровами, оце — ти, оце — я, Зекі, жінка, якій треба дуже постаратися, аби стати приваб­ливою, ось така я і є, Зекі, пригадуєш той день, коли ти мене зустрів, Зекі, пригадуєш ту ніч, коли вперше спав зі мною, усіх інших я випроваджувала за двері одразу після кохання, Зекі, ти був першим, кого я лишила на всю ніч, єдиним, кому дозволила побачити себе без одягу, без рум’ян, без отієї всієї машкари, усе стерла й лишилася такою, якою я є, оголеною перед тобою, і ти стояв переді мною оголений, високий, худорлявий, клаповухий хлопчисько, з ключицями й ребрами, що випиналися з-під шкіри. Жодному чоловіку невтямки, яких сил тобі потрібно докласти, аби стати жінкою, яка хоче любити, жоден чоловік ніколи мене не знав, Зекі, жоден не бачив мене такою, якою бачив ти, я ніколи не дозволяла жодному з них побачити стільки мене, жоден із них не дивився на мене таку оголену, і збігло чимало часу, перш ніж я збагнула, що, мабуть, не слід було й тоді, і зараз дозволяти навіть тобі, Зекі, бачити мене, не слід було дозволяти тобі бачити мене оголеною, без корсета й макіяжу, не слід було ніколи поставати перед тобою, Зекі, такою оголеною. Не слід було дозволяти тобі так довго мене бачити, не завжди доведе до добра давати комусь бачити себе, не слід було дозволяти тобі так довго бачити мене.

Хараламбос мій не годен балакать, за стіки років слова жодного не зронив, за нього я говорю. У нього ж ХОЗЛ. По-людському: Хронічне обструктивне захворювання льогких. Усе через ті цигарки. Чадить уже шістдесят год. Змалку приноровився, цигарка за цигаркою, пачка за пачкою. А чого чекати? Усе кашляє та й кашляє теперечки, і хапає свою маску з киснем. Ану, перевертайся на інший бік, Памбосе! Легше-легше. Одягни маску ліпше, ось так, шоб легше було дихати. Чекай! Ось так. Молодець! Це вже третя стадія, каже лікар. У його легенях ще на одній третині є бодай якесь живе місце. А так — все! Незабаром зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь іще справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не підводяцця з ліжка. А потім приходе смерть! Як уже Господь рішив... Дихай, Памбосе, дихай!

Коли я познакомилася з ним, у нього ще тіки пробивався пух над губою. Просто янголятко якесь. Ми заручилися дуже молодими, по вісімнадцять було кожному. Заслав він сватів. Проте слова про нього поганого не скажу. Добрий був зо мною. Жодного разу руку на мене не підняв. У дев’ятнадцять я вже ходила вагітна ­Марією, і нас, раз-раз, обкрутили в селі. Спершу жили ми на задвірках, але недалеко від моєї матері. Дві кімнатки такі поганенькі. Я сиділа з дитиною, а Памбос робив на стройці. При ділі. Робота — дім, робота — дім. Усе, як годицця. Аж його почав тягати у різні компанії прораб. А там почалося: турки в нас відбирають роботу, один турок-поліціянт життя не дає. Дихай, Памбосе, дихай. Важко йому. Дихай.

Коли почався той безлад в 63-му, я з ліжка не вставала, важкі роди. Ти на мене не дивися. Тоді я була худенькою дівчинкою, стегна вузькі, важко було розродитися. Тож лежала я в ліжку з немовлям. Лихоманило мене. Поруч стояла миска з водою і я щораз зволожувала чоло. З одного боку — миска, з іншого — дитина. Але одну з цих ночей я ніколи не забуду. Памбоса всю ніч не було тоді. Я вся горю, дитина поруч заходицця криком, думаю, піду до матері, віднесу їй, хай поглядить, беру немовля на руки, закутую у щось, тіки за двері, аж там Памбос. Стоїть, держе в руці шланг для саду і змиває щось із себе. Ллє і ллє. Отак посеред ночі, зима, сніг лежить... Собачий холод! Зуб на зуб не попадає. Грудень. Кажу йому, Памбосе, шо ти робиш? А він аж підстрибнув, нєрвний такий. І рукою на мене замахнувся. Я відсахнулася назад. Немовля надриваєцця. Дихай, Памбосе, дихай. Важко йому. Дихай.

Побачила я, шо він увесь у крові, але то не його кров. Я — в хату. Сіла на ліжко, сижу, не знаю, шо робити. Потім і Памбос зайшов, мокрий як хлющ, вода ручаями біжить. Не одмиваєцця, каже мені, зранку візьмеш і одстіраєш. Шоб було все чисте як сніг! Скинув одежу, жбурнув мені під ноги, нову натягнув і упав, заснув як убитий. А я так і просиділа на стільці решту ночі, притискаючи до себе дитя. Зранку він устав, до мене і словом не обмовився. Пішов собі. Я віднесла немовля матері й узялася стірать його одяг. Терла весь день, воду виносила і виливала в діжку з лимонним деревом, що стояла в нас біля дверей. Увесь день не бачила ні свою дитину, ні свого чоловіка, тіки те й робила, шо терла й терла, відчищала, шоб був як сніг. Дівча, дев’ятнадцять років, щойно дитину привела. Дихай, Памбосе, дихай. Важко... Дихай.

За весь час, шо я прала, груди в мене налилися, обважніли, стали як камінь, я ж дитину не годувала цілий день. Приходе мати, приносе дитину, дає мені, шоб її погодувати, йди, кажу їй, нема часу, мені стірать треба, чаєм напувай її чи там шо? А надвечір я вже не могла терпіти біль, сіла над діжкою, в якій прала, і почала зціджувацця. Зціджувала в кухлик руками молоко, яке мало б пити моє дитя. Стискала щосили груди, раз-раз. Зцідила все. Зітхнула з полегшенням.

Дихай, Памбосе, дихай. Так, я все відчистила, твій одяг — чистий як сніг. Сніг. Чи не так? Не такий? Скажи ж мені? Дихай, Памбосе, дихай. Це — третя стадія. Лікар сказав, незабаром почнецця четверта. Легені зовсім спорчені, нема майже живого місця. Усе! Скоро зовсім утратить можливість балакати, а зара ледь-ледь справляєцця з диханням, не може самотужки. На четвертій стадії такі хворі вже не встають з ліжка. А потом — кончаюцця муки? Ні. Помучаюцця в ліжку, помучаюцця, а вже тоді помирають. Дихай, Памбосе, дихай. Дихай! Дихай, Памбосе, дихай. Дихай, кажу тобі. Дихай, дихай Памбосе.

Мрію мешкати у великому будинку, далеко за містом, і щоб довкола все пахло природою, стояти весь день на кухні, щось готувати, бути гарною хазяйкою, яка має гарне кухонне начиння, каструлі, перевірені, луджені, великі емальовані тарелі з квіточками по колу, носити білий фартух, лляний, із левкаритійською[25] вишивкою по краях, мереживом, усипаний стокротками, пишними, білими, майстерно вишитими, і я завжди дивитимуся, пораючись на кухні, як не замастити б його чимось, не залишити на ньому плям, а по подвір’ю, щоб у мене ходили овечки й курочки, і стояли горщики з квітами, базиліком і геранню, а коли дощитиме, сидіти біля каміна, щось плести, дивитися, як збільшується мій живіт, і думати з ніжністю про дитинку, яку я чекаю, такі блакитні шапочки, бо чомусь упевнена, що це буде хлопчик, і любляче погладжую свій животик, і лагідно розмовляю з ним, усіляке таке розповідаю, кажу ніжно, хлопчику мій, хлопчику.

Проте хлопчик, коли я сиджу біля каміна і плету блакитну шапочку, починає штовхатися, битися — дедалі дужче, відчуваю, як його ніжки зсередини розпанахують мене, я схоплююсь на ноги, обома руками підтримую живіт, кидаюсь бігти, спотикаюся, мій син б’є мене, хоче мене вбити, хоче розірвати мій живіт, я ношуся будинком як божевільна, скидаю на підлогу каструлі, б’ю свій блакитний посуд, перекидаю квіти, відчуваю, як син виходить із мого живота, бачу, як його руки рвуть мій лляний фартух, бачу, як його заливає кров, мій красивий фартух увесь у крові, чую, як знадвору починають бекати мої овечки й гасати курочки, і завжди прокидаюся за мить до того, як померти, прокидаюся за мить до того, як мій син розірве мої нутрощі, завжди прокидаюся вся в поту і біжу на кухню попити води, подивитися, чи все добре з посудом, і думаю, як же добре, що в мене немає білого, лляного фартуха, розшитого стокротками, і я не побачу його залитим кров’ю, яке ж щастя, Господи, що в мене нема такого білого фартуха, і я не сиджу перелякана на підлозі.

Останнім часом засинаю і прокидаюся від одного й того самого сну, засинаю і прокидаюся, і знаю, що вночі син уб’є мене, сиджу на підлозі та оплакую свого сина, і любляче погладжую свій животик, і питаю його, синку, синочку мій, чому, а тоді рішуче підводжуся, стояти на ногах непросто, але я кажу, що нині не дозволю всьому скінчитися так, сьогодні я прокинуся в той момент, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна, сьогодні, синку, я не дам тобі себе вбити, досить лише прокинутися в потрібний момент, тоді, коли плестиму блакитні шапочки біля каміна.

Я ж цілий день на кладбищах, працюю там, усе моє життя там. Запалюю свічки над спочилими, прибираю могилки, поливаю квіти, мию надгробки. Хтось має і це робити. У людей більше нема часу сходити провідати рідних, тих, хто пішов і більше нема його на світі, у них — робота, справи, дітлахи, біганина, одним словом, не до того! Але й померлим теж треба якесь товариство. Те, шо ти помер, ще не означає, шо тобі зовсім не потрібна компанія. У спеку їм нравицця, шоб поливали могилку, а в холодну пору — шоб прибирали калюжі після дощу. З горщиків повитягати опале листя, їхнє хвото ганчіркою протерти. Підведеш очі, глянеш на них, а вони тобі, здрастуйте, мадам, ось, який я мав вигляд колись, а ось, чим я колись жив, і не дивися, мадам, шо зара я самі кістки, поглянь, яким я колись був. Ось так! І мертвому хочецця смаколик укусить і бесідою приємною розважицця. Те, шо вони померли, не означа, шо їм уваги не хочецця. А оскільки всім іншим не до того, то все маю робити я сама. Цілісенький день поміж могил, ходжу, розмовляю з померлими. Вони розповідають мені про минуле, я роздивляюся їхні хвото, витираю мармурові плити, іноді сяду, поплачу разом із ними.

Тими поодинокими зимовими ночами, коли січе дощ і обпікає своїм крижаним подувом північний вітер, ніхто не приходить до нас у керхане, ніхто не виходить на собачий холод, щоб піти до наших будинків і знайти там тепло, і ось ми всі сходимося до домівки сліпої Гюльбахар, щоб посмажити каштани в каміні, погомоніти між собою, порозказувати історії, погріти руки біля вогню, покласти на коліна кошенят, наче це наші діти, і переказувати оповідки про давні часи, але ніхто не зрівняється в цій справі зі старою Гюльбахар, ніхто не зможе так пронизати словом твою душу, як Гюльбахар, розкажи нам свої історії, Гюльбахар, розкажи нам, але вона сидить і лише слухає нас усю ніч, сидить і лущить каштани, і їсть їх, мов навіжена, і лише як її дзиґарі проб’ють опівніч, лише вона почує ті важкі звуки, лише почує ті бом-бом-бом, лише як розпочнуть спересердя свій нявкіт коти, тоді вона починає розповідати завжди одну й ту саму історію, завжди оповідає історію кривої Афрули, долю якої поламав один старий, паскудний суддя, змусивши її вити ночима від розпачу.

Афрула була доброю дівчиною, з тутешніх, красивою, можна хоч із лику води напитися, струнка, висока, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, і в цю дівчину закохався старий, паскудний суддя, чи то він турок був, чи ромей[26], і повадився він до неї приходити щоночі, і змушував її взувати черевички на високих підборах і виходити голою на вулицю, і йти, а він дивився на неї і навіть пальцем не торкався, лише відправляв голою ходити вулицями, а сам дивився на це, кажи далі, стара Гюльбахар, що сталося далі, стара Гюльбахар, аж ось однієї ночі, холодної та темної, хоч око виколи, коли обпікав своїм крижаним подувом північний вітер, суддя приніс із собою сокиру і відтяв Афрулі ноги, відтяв їй ноги і кинув собі в торбу й відніс світ за очі, а її саму кинув помирати на холоді, кажи далі, стара Гюльбахар, не спиняйся, і знайшли Афрулу, яка околіла від холоду, зранку без ніг, і віднесли до її матері, щоби та поховала доньку, припини, Гюльбахар, не кажи більш нічого, але Афрула щоразу, як стає зимно і дме крижаний північний вітер виходить на вулиці й шукає свої ноги, як комусь випаде в цю пору вийти надвір, а там зимно і дме крижаний північний вітер, певно, він побачить, як вона ридає і шукає свої ноги, припини, стара сліпа Гюльбахар, не кажи нічого, стара Гюльбахар, і ми й далі сидимо й дивимося на мерехтіння жарин у каміні, закутуємося в свої шалі, стискаємо на колінах кошенят, а тоді крадькома вислизаємо на вулицю, там зимно і дме крижаний північний вітер, і завжди чуємо, як там цокотять підбори і хтось схлипує, і повертаємося до себе додому, і кидаємося до шафи, хапаємо з полиці пару черевичок на високих підборах і обережно ставимо до дверей, і лише тоді лагіднішає вітер, лише тоді припиняє лютувати крижаний північний вітер, ніч знов стає спокійною, завтра до нас знову завітають клієнти, припини, стара, не кажи більше нічого, сліпа Гюльбахар.

А я вже два дні як плачу і ридаю, і сумую несказанно, бо вбили мою Зехру, бо її принесли до мене в коробці шматками, відтяли їй ноги і кинули помирати, повернули її мені в коробці з-під взуття, на якій чорними літерами, по-турецькому був напис Попередження та Нікому просто так не піти, уже другий день, як я оплакую Зехру, і хай я вже поховала її на подвір’ї біля тих жовтих гвоздик, які вона так любила, я обливаюся сльозами по моєму малому чорному кошеняті, розкажи свою історію, стара Гюльбахар, твоя Зехра була нашою кішкою, такою гарненькою, хоч із лику води напийся, струнка, ноги мов два кипариса, що, мов арками, могли охопити весь світ, не мовчи, кажи далі, стара Гюльбахар, аж доки їй відтяли ноги ваші й кинули так помирати, бо ти її любила, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи мені історію, щоб я не ридала, розкажи, стара Гюльбахар, аж доки одного вечора її вбили, бо ти змусила Зекі вибирати, ти сказала Зекі, або я, або вони, але від них ніхто по своїй волі не може піти, не можна піти і лишитись живим, живим ніхто не йде, не мовчи, стара Гюльбахар, розкажи нам історію, Гюльбахар, казки скінчилися, все, приходять наші та вбивають наших кішок, померла твоя Зехра, пошматована, похована під гвоздиками, шматки в коробці, усе, нема, нема й вашої старої Гюльбахар, почалося смертовбивство, прийшли наші і вбивають котів, кінець історії, треба тепер обирати й тобі, досить вже історій старої Гюльбахар, і стара Гюльбахар замовкла навік.

Гадати по кавовій гущі мене навчила одна туркеня, Есра, яка жила біля нас в Ай-Касіаносі. І рахувати по-турецькому навчила мене. Bir, iki, üç, dört, beş. Як там далі, не знаю, забула. Ти не думай, тоді так-сяк балакала я турецькою. От наступав вечір, і ми сідали з туркенею після школи і ждали, коли звільницця на роботі наша мама. Вона тоді працювала на вулицях, на Парасеваїдиса[27], ох і каторга, нікому не побажаю, рили дороги за кілька мідяків за день, і все — самі жінки. Ну от, верталася мама, а ми з молодшою сестричкою рушали до туркені, яка не мала своїх дітей, де засиджувалися до самої ночі. Виконували там домашнє завдання, їли, а тоді гуляли аж до самої ночі. Поночі вже приходила мама, щоб нас забрати, сідала з туркенею, а та їй віщувала по гущі. Я собі дивилася на те і, врешті, навчилася сама. Як побачиш на денці чорне, буде тобі печаль. Як біле — радість. Як дрібки кави на вінці рядочком вилаштувалися, жди гостей, або сам подорожуватимеш, як побачиш пташку, скоро матимеш новини, а як побачиш дітей, то завжди до великих скорбот. ’Дного разу, вік буду памнятати, сіла туркеня погадати мамі на каві, і каже їй, бачу великі скорботи і колотнечу. «Марту, — каже їй, — не ходи завтра на роботу. Денце страх яке чорне!» А мама моя не послухалася. «Що ти таке верзеш, Есро? — відповідає. — Оце мені цілий день заробітку втрачати через твої вигадки?» А туркеня своє гне, не ходи та й не ходи. «Чорне денце, колотнеча». Але мама не послухалася. Взяла нас і відвела додому, а зрання встала та й пішла на роботу. А в той день сутички й почалися. Учителі нас повідпускали додому посеред занять: біжіть мерщій. Турки повиходили на вулиці й почали вигукувати «vatan» та «taksim». Ми побігли та сховалися в будинку Есри, а та нас посадила у свій підвал. Памнятаю, як прийшли їхні і грюкали в її двері, щось погукали турецькою та й пішли. Тієї ночі мама не прийшла нас забрати, усю ніч ми просиділи з туркенею. Зранку прибігла мама, на ній лиця не було, і забрала нас додому. Відтоді я вірю, шо багато чого кава може розказати, тому й навчилася сама віщувати. Єдина біда — не можеш гадати самому собі! І нема тому ради. Вип’єш кави, відставляй від себе кухлика. Про себе нічьо’ не дізнаєсся. Можна побачити тіки лихо, шо станецця з іншими.

Щосереди я беру свою шкіряну сумку для магазинів і йду скупитися на ринку, куди приїжджають фермери з довколишніх сіл продати свою городину, поспішаю, бо ввечері я обов’язково готую Зекі вечерю, спечу баклажани з котлетками-кюфте, підсмажу картоплю з коріандром, натру помідори, тоді нароблю халви та солодощів, усе ти ходиш голодним, Зекі, думаю про себе, та геть тебе не годує, може, ти й маєш законну дружину, Зекі, але їсти ходиш до мене, і ліплю котлетки зі свинячого фаршу та натертої на крупну шатківницю картоплі, м’яти, цибулі, коньяку та солі, от, сіль — через те, що змушуєш мене плакати, і багато перцю, от, перець — хай тобі пече язика через те, що завжди вертаєшся до неї, і корицю, от вона, кориця, через те, що дуриш себе і переконуєш, що в тебе гарне життя, завжди приходь до мене, завжди я матиму, чим тебе пригостити, Зекі, от, Зекі, візьми котлетку, візьми мене за груди, Зекі, іди до мене, я нагодую тебе, але Зекі більше не заходить до мене, як збирається на ніч, тепер щовечора Зекі збирається та й іде, куди ти йдеш, Зекі, чому не приходиш до мене поїсти, Зекі?

Аж ось новинами встиг зі мною поділитися один турок, який продає баклажани, селянин, який вирощує ті баклажани неперевершеними, завжди щосереди ходжу до нього купувати баклажани, а він нашіптує мені на вухо рецепти для помідорів, для часнику, для зброї, кладеш, каже, баклажани у воду, щоб випустили гіркоту — Зекі пішов, поїхав з іншими до Туреччини, — солиш воду і лишаєш усе на ніч, щоб баклажани не гірчили, — їх тренують військові в Таврських горах, — потім миєш баклажани і розрізаєш посередині, — удень їх муштрують зі зброєю, а ввечері промивають мізки, — поріж баклажани смужками, лишивши на них шкірку, щоб не розповзлися, — їм розповідають, що їхня мати — Туреччина, — ложечкою потім обережно зніми шкірку і підсмаж її на олії, додавши від душі цибулі, часнику, помідорів та води, так вийде в тебе підлива, — назад вони приїжджають озброєні не лише автоматами, а й ідеями, — потім виклади баклажани на велике деко з низькими стінками, — їм наказують убивати, кажуть, щоб вони взяли своє, що не повинні вони все життя бути на побігеньках в румів[28], — щільно так, щоб заповнити все місце, — і от вони вертаються звідти готовими вбивати і бути вбитими, — залий баклажани підливою, — вертаються для того, щоб чинити опір, — додай трохи води і поклади зверху дві-три нероздушені часничини, залий усе добряче олією та натертими помідорами, — ідуть кораблі, вантажені зброєю, везуть її, заховану в трюмах, для нашого стражденного народу, візьмемо в руки рушниці, — пічка вже має бути добре розпеченою, — хай начувається Макаріос, який вважає цю країну своєю, який хоче перетворити її на Yunanistan[29], — залишаєш пектися на малому вогні, — готуються вже не перший день і навчилися чекати, — а як спливе певний час, відкрий і подивися, як страва, — відчули, що після стількох мук і гонінь, настав час опору, — залишай, щоб вихололо, — навчилися чекати, чекали чимало й тепер знають, час настав, — кожен, хто вміє готувати, навчився чекати, — вони розкриють рота, щоб полилася кров, — їстимеш баклажан, а томатна підливка аж капатиме з вуст, — Зекі приїздить завтра, — червоне забарвлюватиме твої губи, — став на Зекі хрест, для тебе він пропав, — часник, помідори і трішки цукру, — твого Зекі забрала Anavatan[30], тепер твій Зекі полюбив іншу, — не забувай трішки посипати помідори цукром, — відділення або смерть, ya taksim, ya ölüm, — одну ложечку, цього доста, — yaşasin anavatanimiz[31], — завжди трохи підсолоджуй, — став хрест, Зекі ти втратила, він покохав іншу, — ніколи не забувай про цукор.

Біжу додому, хапаю пательню і кидаю баклажани в смітник, геть, туди ж летить часник і натерті помідори, геть, викидаю котлетки й картоплю, викидаю дека та солодощі, що плавають у медовому сиропі, усі ті луджені каструлі, геть, за ними в сміття летить порубана цибуля та кориця, геть, геть, геть, витягаю виделки та ложки, зв’язую кухонні ножі, стаю перед дзеркалом, стою перед дзеркалом і регочу, yaşasin anavatan, ya ölüm, ya taksim[32], якщо хочеш померти за anavatanimiz, спершу маєш прикінчити мене, ben de seni seviyorum Türkiye anavatanimiz[33], якщо зараз треба покохати тебе й мені, хай живе наша Вітчизна-Мати, anavatanimiz, відділення або смерть, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком[34].

Оце, бува, приходять до мене та й починають розпитувати, шо я памнятаю. То про те, то про се, про заворушення 1963 року, про турків, про наших і про тих інших. Приходять і прямо тиснуть на мене: розкажи, шо бачила, шо знаю, хочуть дізнатися, шо ж тоді сталося. Розказати, шо памнятаю. Але я мовчу. Питають мене, кричать, ну, скажи, скажи нам, тітко, шо сталося тоді, пригадай, а я не кажу. Не можу їм нічьо’ розказати, не можу говорити про це. ’Дного дня глянула на свого святого покровителя і заприсяглась ніколи не говорити про це. Саме тому, шо бачила, а отже, і знаю. Усе, шо я бачила, все, шо я знаю, з собою заберу в могилу. І розмовлятиму про це з іншими померлими. Вирішила, не розмовлятиму про це. Крапка. Замкнула вуста, а ключ закопала в саду, поховала, шоб ніхто не найшов, шоб більше не було мені вільно одкривати вуста. Шоб більше вітер не чув про це, шоб ці слова більше не побачили світло дня. Шоб більше нічьо’ не помнить. Замкнула навсігда вуста, і хай мене ніхто ніколи ні про шо не пита. Не памнятаю, пояснила ж. Усе, кінець. Навчилася мистецтву не памнятати. І це мистецтво, і дуже складне. І хай би Бог мені дав, доки ше жива, навчитися мистецтву забувати. Але, кажуть, шо це мистецтво — ше складніше, ше требуватєльніше! А я лише мистецтво не памнятати вивчила. Через це і не кажу нічьо’.

У мене є стара шафа, з горіха, у неї двоє дверцят, оздоблених лозами з виногронами, і замикається вона важким залізним ключем, він завжди висить у мене на шиї на золотому ланцюжку, і кожен клієнт, який бачить мене оголеною, каже, що так не годиться, не слід старому темному ключу на золотому ланцюжку торкатися моїх грудей, і завжди позирають на це з подивом, і хочуть доторкнутися, і запитують мене, як він не рветься, як такий тоненький ланцюжок може втримувати такий важелезний ключ, може, він не із золота, чи ключ не із заліза, а я завжди сміюсь і кажу їм, що речі не завжди є такими, якими видаються, можуть бути так, а можуть — інак, і що той ключ є моєю єдиною власністю, бо відмикає стару двостулкову шафку з горіха, всередині якої захований мій світ, мої спідниці, моя білизна, прозорі комбінації, туфельки, ті червоні, які я нещодавно купила, кольору тих святкових льодяників з карамелі, із застібками збоку, а разом із ним — усі мої дати, написані напіврозбірливо синім олівцем на дверцятах, тоді-то я народилася, тоді-то приїхала сюди, тоді-то зустріла тебе, Зекі, тоді-то вбили мою кішку, Зекі, коли я чую пісню, яка мені подобається, Зекі, то хочу записати слова, увечері сходимо кудись — і я її тобі заспіваю, сьогодні я заспіваю тобі пісню турецькою, Зекі, годі вже грецьких пісень, сьогодні я заспіваю на весь світ, що покохала тебе, і запишу синім олівцем слова на шафових дверцятах, Зекі, щоб, боронь Боже, не забути їх, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum, я сказала всьому світові, що кохаю тебе, ммм.., не пам’ятаю, як там далі, але пам’ятаю, як вона завершується, ben sana doyamadum doysun kara doysun kara, насолодитися досхочу тобою не змогла, нехай тобою насолодиться чорна земля, чорна земля, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі, увечері я взую червоні туфельки, ті, із застібками збоку, і напишу зсередини на дверцятах дату, ben seni sevduğumi da dünyalara bildirdum.., я розказала всьому світові, що люблю тебе, одягаю комбінацію, яка тобі подобається, на неї — чорну сукню з драпуванням, трохи вище коліна, фарбую губи, фарбую очі, розчісую свої в’юнкі пасма, взуваю на ноги туфельки, усе, готова, увечері я розкажу всьому світові, що кохаю тебе, Зекі.

Джемаліє: В іншому житті я навчуся водити автівку, звернуся до когось, щоб навчив мене сидіти за кермом і виїздити, куди захочу, сама вибиратиму, куди їхати, не сидітиму на задньому сидіння і чекатиму, доки інші відвезуть мене туди чи сюди, не малюватиму на склі дверцят чоловічків, дмухнувши на нього, чоловічків, що тримають зброю, — і це видно, не слухатиму, як інші щось вирішують, в якомусь іншому житті за кермом буду я сама, я сяду в автівку, Зекі, і сама вирішуватиму, куди ми поїдемо, і в автівці ми будемо самі, лише ти і я, може, хоч тоді ти звернеш увагу на моє волосся, на форму вуст, які так подобалися тобі, на ледь помітну лінію грудей, ти не помітив, я вдягла чорну сукню, Зекі, ти не бачиш моїх колін, подивися на мої литки, подивися на стегна, подивися на мої червоні черевички...

Ватула: Уже чотири роки, як відійшов до інших світів мій муж. Він робив у поліцейському департаменті Нікосії, був одним із перших поліцейських, призначених Республікою. Ці посади їм дали за те, шо вони брали участь у Русі Опору. Добре розбиралися у зброї та у веденні партизанської боротьби. У тому й потреба була велика, бо саме в той час почали каламутити воду турки. І от пощастило йому опинитися тоді в самій гущі подій! Так мій Якуміс сказав.

Джемаліє: Ти не чуєш, що я кажу тобі, Зекі, не чуєш, навіщо ми приїхали сюди, навіщо ти мене сюди привіз, я не хочу тут перебувати, і раптом — якась метушня на дорозі, вигуки грецькою, хтось усередині автівки лається, нам перекривають дорогу поліцейські й вимагають вийти з машини.

Ватула: Каже, зупинили два автомобілі з якимись турками на вулиці Пендадактилу, мовляв, перевірити документи, чи все справно, а ті замість скоритися вимозі, порозкривали роти. Якуміс каже, шо поліція мала в своєму розпорядженні певну інформацію, їм повідомили перед тим, шо турки перевозять в автівках зброю.

Джемаліє: Хочуть оглянути автівку, Зекі, хочуть дізнатися, хто ми такі, що нам тут треба, документи, імена і зброю, і тоді я згадую про чоловічків зі зброєю на склі, а ти протестуєш і кричиш, що ніхто не має права запитувати тебе, хто ти такий, лише турок може запитувати іншого турка, хто він такий, лише він може в тебе вимагати документи, ти кричиш — й інші кричать, не спи­няються...

Ватула: Їх через це і зупинили. Бо знали. Вони ж були з ТМТ, горлорізи, мали при собі зброю, револьвери, шоб удавати з себе наших, а їх самих убивати, влаштовувати провокації. Зара’ кажуть, шо це ми, це наші спиняли автівки, шоб залякувати турків, створити важку атмосферу, я це теж чула, але скажу таке: усе це дурниці. Якщо вони не везли із собою зброю, чого їм не дозволити б поліції провести огляд? Чого вони почали перечити й розверещалися? От як сказав Якуміс.

Джемаліє: Стоїть вереск, усі кричать, і ти кричиш, Зекі, якби я вміла кермувати, то схопила б тебе за руку, Зекі, заштовхала б в автівку й повезла б світ за очі, я сама вибирала б шлях, Зекі, сама планувала б маршрут, поїхали б лише ми, ти і я, нумо, поїдемо разом, Зекі, чуєш, прямо зараз, га, Зекі, Зекі, але я не знаю дороги, не знаю, куди їхати, не вмію кермувати...

Ватула: Говорив до них розлючено, лякав, погрожував, каже, ше чого, буде мене грецький поліцай перевіряти, приїхали, мене лише наші поліцейські можуть перевіряти. Вони й хотіли відвезти їх до турецького відділку в Серай[35] і там провести огляд.

Джемаліє: І я вискакую на дорогу і біжу, єдине, що можу робити — бігти, тікаю, щоб знайти наших, тікаю непомітно для тих, біжу в своїх червоних туфельках, а як воно — бігти, коли в тебе на ногах червоні туфельки, із застібками збоку, ремінцями, що втримують їх на нозі, добігаю до перших будинків, гамселю в двері, гукаю всім, виходьте, кличу на допомогу, ходімо рятувати Зекі, ходімо боротися за avatanimiz, виходьте битися з румами!

Ватула: Наші, ясна річ, цього не могли допустити, гризлися з турками, кричали на них, а потім, глядь, чують гамір, бачать, на них іде та паскуда й веде із собою двісті чи триста інших турків. Джемаліє — та шльондра турецька, яка працювала в керхане. Її впізнав Якуміс. Бачив її під час патрулювання часто.

Джемаліє: І всі виходять, ідуть за мною, хапають каміння, палиці, биту цеглу, кухонні ножі, сховану зброю, я — попереду, веду своє військо.

Ватула: Вона ж з ними їхала, але змогла непомітно втекти, лисиця така, і привела їхніх убити наших. Ті підготувалися, певно, заздалегідь, сказав Якуміс, точно були організовані, прийшли й почали кричати, шо руми займають турків, мали з собою каменюччя, дрючки, кухонні ножі.

Джемаліє: Я вже, Зекі, я вже тут, щоб урятувати тебе, і тут бачу, як один грецький поліцейський тягнеться рукою, мене охоплює жах, я починаю верещати, ні, тільки не Зекі, не займай Зекі!

Ватула: Хтось вихопив зброю, зробив постріл. Ось так, чи так багато треба, шоб сталася біда?

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі!

Ватула: Шльондра, вона напала першою! Туркеня. Узула червоні туфельки, із застібками збоку, з тих, шо лише повії носять, порядна жінка таке ні за що на ноги не одіне.

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі, не смій, і тоді я нахиляюся, знімаю свою червону туфельку...

Ватула: Я добре це запомнила! Вона була в червоних туфельках.

Джемаліє: Кидаюся до поліцейського, біжу на нього, тримаючи в руці туфельку, підбігаю та лупцюю його, б’ю нею грецького поліцейського по голові.

Ватула: Шльондра першою напала, тією своєю туфелькою. То все вона. Вони хотіли, шоб почалися заворушення, здійнявся галас, і почалося їхнє відділення. Так сказав Якуміс.

Джемаліє: Тільки не Зекі, не займай Зекі.

Ватула: Тоді й інші почали стріляти. Закричали наші, закричали турки. Зчепилися, одним словом.

Джемаліє: Я на чолі свого війська, веду його, yaşasin anavatanimiz!

Ватула: Змусили дати їм відповідь, так він сказав, вистрілити в свою очередь, і двоє бідолах було застрелено.

Джемаліє: Зойки, сирени, зойки, сирени, крики турецькою, крики грецькою.

Ватула: В усьому турецька шльондра винна.

Джемаліє: Зойки, сирени.

Ватула: То все справа рук шльондри.

Джемаліє: Yaşasin anavatanimiz.

Ватула: В УСЬОМУ ТУРЕЦЬКА ШЛЬОНДРА ВИННА.

Джамаліє: ТІЛЬКИ НЕ ЗЕКІ.

Ватула: Тоді й сталося лихо!

Джемаліє: А потім — нічого.

Ватула: Туркеня.

Джемаліє: Потім — нічого, Зекі.

Ватула: Ось як сталася та біда.

Джемаліє: Потім — нічого.

Я ото дуже віруючою ніколи не була. Але є речі, в які сильно вірю. Скажімо, ми ніколи не виливаємо олію в час, коли сідає сонце. Це — гріх. Також хліб не можна роняти. Чи жінка з місячними не має переступати через немовля, бо воно не виросте. В усе це я дуже сильно вірю, хоч на роботі з мене й сміялися і розповідали, шо це все — забобони. А я завжди в таке вірила. Так мене мама навчила. Так мені моя бабця розказувала. Тому завжди остерігаюся накликати гнів того, шо вище за нас. Тоді я робила уборщицею в больниці. Ми мили операційні після завершення операцій. Тоді після початку заворушень почали поступать поранені з вогнестрілом, яких підстрелили з рушниць, а наші ж лікарі їх оперіровали. Памнятаю, було це десь у різдвяні свята 63 року, в лікарні не було куди ступити від поранених. Ох, той чорний грудень! Лікарі літали туди-сюди, одна нога тут, інша — там, а ми за ними убирали в операційних. Роботи — не продихнути! А поранені все прибувають — і турки, і наші, одяг залитий кров’ю, і лікарі його розрізали та оперували їх. Ножницями — раз, і собі під ноги, а нам: беріть, несіть і спалюйте!

Тре’ нам було одяг убитих і поранених викинути геть. Але я так не могла поступить. Багато з тих, кого поранили, помирали, як тут викинути їхній одяг чи спалити. Це — великий гріх! Кажуть, тоді душа померлого вер­таєцця, переповнена докором і не знаходить уже заспокоєння. Тож я брала тишком-нишком одяг убитих, брала їхнє взуття і виносила в сад лікарні, й там усе хоронила. Брала залитий кров’ю одяг, брала взуття, понівеченні червоні туфлі, несла і хоронила все разом. Без різниці: чи то туркове, чи нашого. Хоронила й читала одну молитву. Хай душа забитого знайде нарешті собі спокій. Бо так годилося зробити.

Прокльон моєї мами, щоразу, коли я щось витворяла, мене мали поховати в могилі глибокій, викопати її, казала вона, мають гробарі не по пояс, як завше, а по груди, викопати її аж по шию, викопають, казала вона, глибоко в землі, викидатимуть чорну, вологу землю, і там, у темряві поховають тебе, щоб сонце не добивало до твоїх кісточок, щоб квіти до тебе не дотягалися своїм корінням, щоб ти не могла розмовляти з іншими померлими, поховають тебе в могилі глибокій, такій глибокій, як твої гріхи, так казала мені мама, напучувала мене про глибину власної могили, теє її прокляття, теє моє життя, гріхи, які я в ньому вчинила, такою глибокою буде моя могила, як глибоко мене поховають, казала вона, чого я не робила б, хай би була найкращою жінкою на світі, взірцем чеснот, усе одно й тоді мені лежати глибше за якогось чоловіка, глибше мене закопають, так наставляють ходжі, казала мені мама, нас — жінок, — ховаючи, треба опускати нижче, гробарі для чоловіків могили викопують по пояс, для жінок — по груди, бо вони завжди мають тяжчі гріхи і мають бути похованими разом із ними.

Проте я, Зекі, весь той час, коли продавала кохання, з усіма тими чоловіками, яких я пізнала, ні на мить не замислювалася, що це може поглибити мою могилу, лише після того, як пізнала тебе, те, що полюбила тебе й пішла за тобою, те, що ти зажадав зробити після того, як побачив ті свої знаки, зброю та своїх матерів-вітчизн, оте все поглибить мою могилу, те, що ти вбив, те, що ти ударив, те, у що ти повірив, усе воно поглиблює мою могилу, ось те викопує мені могилу по саме горло, й у цей саме час, коли нас схоплюють, коли навколо себе я чую галас, я бачу кров, і не знаю, чи ти ще живий, не знаю, чи я помру, я думаю про те, наскільки ти поглибив мою могилу, якими ж непідйомними є наші гріхи, яка ж глибина нашої могили дна — така глибина, що не видно й дна.

Постійно до мене уві сні приходить Такис і штурхає мене, коли я сплю. Каже, прокидайся, Ксену, не спи, і — я перевертаюся в могилі, і не спочиваю. Тоді я прокидаюся, сідаю на ліжку, і слухаю, як він базіка кажної ночі. Мучить його власне тіло в могилі, крутицця, мостицця — і так, і сяк, але спокою нема, каже він мені й пита, шо йому робити. Говоре, я ж, Ксенусю, як думав, шо як помре чоловік, то — всьо, заспокоюєцця, усе йому вже ’дно, а мені от нема спокою, скажи мені — ти ж розумна — шо робити. Скажи мені, Ксену, чого я не спочиваю. Я сиджу так і слухаю цілу-цілісіньку ніч. Уранці, коли я встаю зі сну, відчиняю вікна і каджу. Бо, коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею. Скажи мені, Ксену, шо робити. А я не кажу йому нічьо’, каджу собі й відчиняю вікна, хоч шо там надворі: зима чи літо. Потім іду до церкви, стаю там на коліна перед образом Богородиці, шукаю допомоги. Прошу зглянутися. Кажу їй, Богородице, рідненька, знаю, шо він має просити вибачення, казати тим, кого він скривдив, шо просе пробачення. Їх йому тре’ знайти й у них просити прощення. А він не вспів, помер. Але ж не з власної волі. Чого ж тепер він не може спочити? Тому прошу тебе я, прости його, нас прости. Щоранку падаю перед тобою на коліна. Дай йому спочити, а мені нарешті спати по ночах. Щоранку.

Але Богородиця не чує мене. От Такис і приходить кажної ночі й будить мене. Прокидайся, Ксену, мучить мене власне тіло, кручуся, верчуся я в могилі. Прокидайся, Ксену, і я сідаю на ліжку, і слухаю його всю ніч, і прошу Бога, шоб він його простив. Коли він приходить, у кімнаті пахне свіжою землею.

Колір у смерті білий, білі медсестри, які біжать поруч із тобою, коли ти лежиш на ношах, білі лікарі, які запускають руки тобі в груди, щоб зупинити кровотечу, білі стіни, які проскакують у тебе перед очима, біле світло, яке засліплює тебе, білі слова, у них серйозні поранення, у туркені не спиняється кров, негайно до операційної, іншого ми вже втратили, спокійніше, спокійніше, хапайте її під руки, заспокойтеся, пані, укол — негайно, не дозволяйте їй підводитися, білі слова, заберіть від мене свої руки, дайте мені піти, мені треба бігти звідси, мені треба до нього, що значить, ми втратили його, кого ви втратили, як, де ви його втратили, а тоді ще більше білого світла, і голоси, а потім — світанок, і я лежу в ліжку, запечена кров, марля, ампули, біле світло, білі стіни, білі безглузді слова, що доносяться здалеку, так, обоє зазнали значних поранень, опиралися під час перевірки автівки, це ж турки, вони — такі, а зараз — що вони зрозуміли, скрізь почалися напади, так, місто наче поділилося навпіл, виступали по радіо і Макаріос, і Кючюк[36] — закликають зберігати холоднокровність, дивися, що заварилося через підбор туркені, вина на їхній совісті, що сталося, де я, агов, тут війна триває, почали викаблучуватися, і от маєш, той — мертвий, на місці застрелили, вина на їхній совісті, взяли гріх на душу, повісили собі на шию, намагаюся торкнутися горла, дуже хочу до нього доторкнутися, відчуваю щось зайве в ньому, щось заважає, розділили місто навпіл, може, це про провину, місто розділилося навпіл, мої руки зв’язані, я скрізь бачу біле, білі стіни, біла марля, що сталося, де я, а потім — пам’ятаю, вони втратили його, втратили, відчуваю щось зайве у горлі, місто розділилося навпіл, місто на колінах, це на їхній совісті, вони втратили його, втратили, щось у моєму горлі — і я не можу, чекай, скоро й інших почнуть привозити, я хочу вдихнути й не можу, розділили місто навпіл, повний безлад, таке біле, хто розділив місто навпіл, місто на колінах, плазує, вина на їхній совісті, скоро й інших почнуть привозити, немає більше сил, десятки поранених, таке біле, щось у моєму горлі, немає сил, поставили навколішки, немає сил, більше немає сил, десятки поранених, ми захлинемось у крові, розділили місто навпіл, вона, він, падаю з ліжка, повзу на колінах, розділили місто навпіл, щось у мене в горлі, що значить: ви його втратили, розділили місто навпіл, кого ви втратили, немає сил, місто на колінах, плазує, немає сил, не можу, повзу на колінах, як ви його втратили, вина на їхній совісті, вина на їхній совісті, на їхній.

Коли вбили туркеню, я була вже дорослою, памнятаю, тоді якраз —заручилася. Але хотіла сходити на похорон, попрощацця. У газетах бачила хвото і здогадалася, шо то була вона. Та сама туркеня, шо передавала нам через паркан смаколики, цукерки всякі, мигдаль. Коли це збагнула, захотіла піти попрощатися. Уже вдяглась і була готова переступити поріг, як мене перехоплює мати. Куди зібралася, говоре, там тебе турки приб’ють. Я — в крик, а вона мені: замовкни. Каже, ти думаєш, шо я не знаю, шо то туркеня давала вам гостинці? Думаєш, не здогадувалася. Але сьогодні не підходящий день. І так я піти й не змогла. Кажуть, народу було тьма. А мати взяла мене за руку, і ми пішли до церкви й там поставили свічки. Запалили свічку за її душу. За душу Джемаліє.

Одного разу, багато з того часу вже води спливло, ми теревенили з іншими про те, який хотіли б собі похорон, як ми хотіли б, щоб нас поховали, як нам скаже своє останнє «прощавай» цей світ, і реготали, і кожна розповідала про свої візії щодо власної смерті, а решта заливалася сміхом на тому нестерпному холоді, сьорбаючи коньяк VSOP, наш улюблений, і пускаючи дурні балачки по вітру, коли вже всі клієнти пішли, одна — які вона хотіла, щоб ставили на її похороні пісні, інша — які страви вона хотіла, щоб скуштували запрошені чи в якій спідниці хотіла б лежати в домовині, а я, пригадую, якось різко припинила сміятись і розридалася, і почала казати їм, що хотіла, щоб на мій похорон зійшлася сила-силенна людей, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, і оплакували мою смерть, щоб плакали матері та батьки, щоб моє ім’я промовляли діти, а всі ті порядні жінки, які, побачивши мене, переходили на інший бік вулиці, і ті статечні чоловіки, які ночами лежали з моїм тілом, а при світлі дня робили вигляд, що не знають мене, і ходжі, ті, хто плював мені вслід, мовляв, пішла он грішниця, — усі, всі вони щоб були на моєму похороні, і друзі Зекі, і навіть його дружина, і маленька донька, і його батьки, які й чути про мене не хочуть, і самий Кючюк, і навіть Рауф Денкташ, уся спільнота, щоб усі вони були присутніми на моєму похороні, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, обурено вигукуючи гасла, щоб говорили про anavatan, про тих, хто нас убив, гукали «відділення або смерть», yaşasin, Джемаліє, вона — наша донька, слава, ти житимеш вічно в наших серцях, seni öldürenlere ölüm, смерть тим, хто вбив тебе, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком, і вся процесія перетвориться на мітинг, мій похорон — повстання, моя труна біля труни мого кохання, і нас поховають поруч одне з одним, я в ній — оголена, в труні, як наказує моя релігія, біла вата в роті, руки, схрещені на грудях, у підгорнутому савані схована зламана червона туфелька, такого кольору, як в карамелі на свята, цукерки з якої купують дітлахи, насичений червоний, лакована, підбор відламаний, збоку ремінець.