Гіркий край

Гіркий край

«Пити хочеться, — сказав Карліто Марині. — Так хочеться, що от-от помру!» Спека стояла неймовірна. Серпень закипав, він легко міг би зійти за один місяць у пеклі, які Господь посилає їм, щоб нагадати, що раю не існує. Пекти починало з перших уранішніх годин; з’являвся дивний серпанок, який, здавалося, висотується з хмар і осідає на дахах будинків та верандах, він збризкував листя дерев, зрошував вулиці, зволожував землю, і все це — лише задля того, щоб спека незабаром ставала ще нестерпнішою і починала ширитися вже як віддзеркалення від землі на весь світ. Іще до восьмої години ранку все вже палало і наче віддавало себе на поталу розпеченому повітрю. Серпанок, однак, непомітно розпадався, зникав, поступаючись місцем чомусь такому, що, здавалося, ти можеш ухопити рукою, схожому на дрібки попелу, які кололи тобі пучки пальців, обпікали щоки, обпалювали вії, немов, підкидаючи дрова, ти необережно нахилився близько до полум’я — і воно лизнуло твоє обличчя. У селі не залишилося нікого, хто не спік би собі брови.

«Помираю, так пити хочу! Каюк мені!» — повторив Карліто, але цього разу вже голосніше. Марина не зрозуміла жарту, нічого не відповіла, навіть не глянула на нього, навіть не поворухнулася, щоб показати, що їй не байдуже. У серпні на неї щось завжди находило. Вона ставала неговіркою, різкою, непоступливою. Спека завжди її дуже діймала.

Так хочу пити, що випив би цілку річку, подумки сказав собі Карліто, так, що змайстрував би собі трубочку з очеретинок, назбирав би багато, зладнав би їх між собою, щоб вийшла величезна та довжелезна така трубочка, сів би на веранді у крісло-гойдалку і цмулив би собі воду з річки... «Так пити хочеться!» — сказав знову, звертаючись до неї.

Марина припіднялася на стільці й уїдливо хмикнула. «Що за дурниці?! — відповіла. — Нісенітниці. Тут нема річки! І очерету тут нема! Як можна змайструвати довгу трубочку, якщо нема очерету? Як можна випити річку, якщо річки — нема?»

З усіх довколишніх селищ їхнє найбільше потерпало від спеки саме через оту річку. Її осушили в перші роки після проголошення незалежності й на звільнене місце переселили мешканців селища, будинки яких згоріли піл час останньої пожежі.

«Пам’ятаєш, як тоді горіло село?» — спитала в нього Марина. Карліто не відповів. «Пити хочеться. — подумав він про себе. — Помираю, як пити хочу! Каюк мені».

Коли він був малим, продавав лимонад, ходячи від будинку до будинку. Він робив смачний лимонад зі свіжих лимонів та тростинного цукру, і тепер його вбивало те, що не було сил терпіти спеку. Марина не розуміла того, вона мешкала в будинку, захованому під віттям лимонних дерев. Із них цупив лимони для своїх напоїв Карліто. Але одного разу його впіймав її батько, засік, що хлопець лазить на дерева.

«Спершу він подумав, що я лажу до них через тебе, — згадував Карліто, — що видираюся на дерева для того, щоб побачити тебе. Але я залазив до вас, щоб нарвати лимонів і поцупити коричневий цукор, який ви зберігали на горищі». Марина сказала йому, що й вона поділяла думку батька. Що він пробирався в садок для того, щоб її побачити, а не красти лимони. «І коричневий цукор, — додав він. — Без цукру не зробиш лимонад». У будинку йому приготували лимонад із коричневим цукром. «Пити хочеться, — знову повторив він їй. — Хіба не несправедливо — померти від спраги тому, хто сам продає лимонад?»

Зараз був полудень, і життя в селі завмерло. Спека виходила із самої землі наче пара, піднімалася на два метри й починала тремтіти, мов марево з пилу. «Пити хочеться».

Марина сприкрено зітхнула. «Після завершення сієс­ти, коли хтось у селі прокинеться, тобі принесуть попити» — сказала вона йому. Та хто там принесе, коли така спека, хоч сокиру вішай?

«У нас весь серпень суцільна сієста, — відповів Карліто. — І триватиме вона весь цей проклятий місяць. Я просто хочу ковтнути трохи води. Якби тут була річка...»

«А знаєш, — сказала йому Марина, — у мене було чудове волосся. І брови. Я думала, що ти лазиш на дерева, щоб подивитися на них. У селі ніхто не мав таких брів. Волосся та брови дісталися мені в спадок від батька».

«Він думав, що я ходжу до тебе, — сказав Карліто. — Думав, що я хочу викрасти тебе, а не коричневий цукор».

«Та і я так думала, — відповіла Марина. — Принаймні, була готовою до того, що ти мене вкрадеш. Дозріла на гілці, лише зірви та поцукруй».

«Без цукру лимонад не робиться», — відгукнувся Карліто.

«А де тепер моє волосся, мої брови? — обурено вигукнула Марина. — Коли дивлюся на руки, бачу, що з них зійшла шкіра. Пальці попечені».

«Ні в кого в селі немає брів, — примирливо сказав Карліто. — Не бери дурного в голову». Але через те, що в її голосі прозвучало стільки озлобленості, він несподівано додав: «Я одразу звернув увагу на твоє волосся. Таке гарне та густе. Немов кущ, на якому влітку розпустилися квіти. Тому і горіло воно так красиво».

Я думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене, подумала Марина. «У нас ти цупив лише цукор із горища, а в цілого села — вкрав усю річку! — сказала вона вголос. — Перетворив село на смолоскип якийсь!»

«Твоє волосся так гарно палало, — сказав Карліто. — Ніколи не бачив, щоб волосся так гарно горіло. Пити страх як хочеться!»

«Вечір уже настає, — сказала Марина. — Почекай, зараз хтось прийде».

І раптом повітря задвигтіло. Десь заквоктала квочка, хляпнула хвіртка. Село прокидалося. Здалеку почулися приглушені голоси. «Зараз принесуть тобі напитися».

Уже майже настала ніч, Карліто чув, як відчиняються двері, а потім дзюрчить вода, що наповнює глечик. Потім — звук кроків, які затухали на сухій землі. Вода пролилася на ґрунт і дійшла до Марининих кісток. Зросила її голову, її ноги, дала зітхнути. Жінка розколупала землю скраю могили, запалила свічку, поправила штучні квіти. «Пити хочеться, — знову повторив Карліто. — Чому твоя мама ніколи не поливає мене?»

«Я думала, що ти приходиш по мене, — сказала Марина. — Думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене. Моя мама ніколи не дасть тобі напитися».

«Якби ж у селі була хоч річка?!» — сказав Карліто.

«У мене було таке гарне волосся, — прошепотіла Марина. — Таке густе, красиве, і брови теж. Ні в кого в селі не було брів».

«У моєї, — сказав Карліто, — у моєї мами були гарні коси й брови». Коли мене знайде мама, принесе мені напитися. Пити хочеться, подумав Карліто. Але в селі не було води. Уся вода, що в ньому була, нестерпно гірчила.

— Ох і намучилась вона.

— Уже дві години прошло відтоді, як вона начала, а все ше на самому початку.

— Чи є хтось, кого ше не пробачили? Приведемо його, шоб він пробачив її?

— Кажецця, гріхів у неї за душею — тьма!

— Гріхи, гріхи...

— Намочи ватку водою і поклади їй на язик, і — всьо, нічичирк!

— Дуже сильно мучицця душа, хотячи вийти.

— А з тіла душі, думаєш, легко виходити?

— Та де там?!

— Охо-хо...

— Сідайте отуто.

— Держатимемо її руки.

— Притиснутими до тіла.

— Еге ж, до тіла.

— І дайте їй успокоєння.

— Нашій Спасулі.

— Ох уже й нічка видасця, відчуваю.

— Для нашої Спасули.

— Для всіх нас.

— Сьогодні вночі Спасула має померти.

Серпневий ранок. Стоїмо у черзі по молоко. Мене посилає мама з величезною оцинкованою каструлею. «Скажеш їм, нас тут п’ятеро душ, і ще — немовлятко, хай наллють по вінця». Мені соромно. Не хочу брехати. У черзі на роздачу нудно. Пані з Червоного Хреста бачить мене щодня, я їй подобаюсь. Наливає каструлю по вінця. Повертаюся качиними кроками, обережненько, щоб не пролити ні краплі. У молоці плаває чорна муха, роблю трохи так — хоп — щоб скинути її, не нести ж молоко з мухою, мама буде сварити. Каструля вислизає з рук, падає на землю, все — нема молока. А тут і мама, усе побачила, не промовила й слова, зняла просто свого капця і мене відлупцювала. Дуже сильно.

Перший раз, коли судилося мені померти, було 22 квітня, два роки тому, пам’ятаю це дуже добре, бо понесла просфору до церкви, у переддень свята Св. Георгія. Ми спекли гарну просфору, з корицею та цукром, прянощами пахучими та гвоздикою для ліпшого смаку. Тільки закінчила з просфорою, телефон розривається. Якась пані. «Так і так, — каже мені. — Ми знайшли в одній могилі останки. Кістки. Усе свідчить, що це останки Вашого чоловіка». Щось таке говорить. Вашого чоловіка та кістки. Усе свідчить. Чи ми можемо завтра зустрітися? Нам потрібна інформація. «Зробіть таку ласку! — кажу їй. — Приїздіть. Якщо про мого чоловіка. Приїздіть». Вони приїхали в день свята по обіді — та пані, а з нею якийсь молодий чоловік, з комісії, як мені сказали. Встановлювати факти. Вона — одягнена в чорне, сорока років, уся якась смикана. Хлопчина молоденький, не більше двадцяти років. Тримав у руках стос паперів та постійно крутив у пальцях ручку. Сів на стільці й почав раз по раз із нього схоплюватися, немов усе не мав чим зайняти руки. Вона — незворушна, мов крига. Просиділи зі мною десь години зо дві й усе розпитали. Відомості про Йоргакіса. Чи ми знали, де він зник, чи розпитували людей, що сталося з його товаришами по зброї, що нам відповів Червоний Хрест, ось таке. Жінка запитувала, хлопець записував. Не зупинявся навіть, щоб випити кави. «Та дайте йому хоч перепочити, — зрештою вирвалося в мене. — Зробімо перерву на п’ять хвилин. Усе одно сьогодні Йоргакіса ми не знайдемо!» Той глянув на мене й похитав головою, нічого, мовляв. Зараз у них купа роботи. Що поробиш? То я сіла й відповідала на всі їхні запитання. Скільки тоді Йоргакісу було, які в нього були прикметні риси? Він не був дуже високого зросту, принесла їм показати фотографії. Іще мав куди рости. І трохи кульгав на одну ногу. Вони переглянулися. «От воно! — сказала та. — Шкутильгав? На яку ногу?» Богом клянуся, мене як заціпило; дивлюся на неї і не знаю, що відповісти. Мій Йоргакіс кульгав, це я точно пам’ятаю. А от на яку ногу, хоч убий, не пам’ятаю. На яку?.. Сиджу й дивлюся на них. Тоді мене пожалів хлопчина. «Нічого, — каже, — ми Вас утомили, мабуть». «Ми втомили її», — повернувся до жінки. «Добре, хай подумає і відповість завтра-післязавтра. Але в цьому вся суть! — до нього. — Абсолютно вся». Щось таке сказала йому. В цьому вся суть. Абсолютно вся. «Добре, — кажу, — якщо це так важливо, спробую пригадати». Думала-думала, думала-думала, аж температура підскочила. Звелася на ноги, почала ходити по хаті, плескала руками, затискала собі рот, дивилася собі на ноги, на яку, на яку ж ногу кульгав Йоргакіс. Яка нога? З якого боку? За ними вже курява вляглася, а я все силилася пригадати, думала про це всю ніч. Яка нога була коротшою в Йоргакіса? На яку ногу він кульгав? Так і не змогла це пригадати по сей день.

Наше тимчасове пристанище складалося з купи білих брезентових тентів. Нас, сім родин із одного села, поселили всіх разом. Мій дідусь зголосився бути за головного. Він і в нашому селі був мухтаром[37]. Коли в когось ставалась якась халепа, він ішов до дідуся, а той — до пані з комісії, і все вирішувалося. Бабуся пишалася ним. «Поважають Кир’якоса, дуже поважають», — казала вона сусідкам. Знав і кілька слів англійською, міг порозумітися. Серпень минав, починали дути північні вітри. Прийшли сусідки, заходилися скаржитися. «Хай би нас звідсіля переселили, — кажуть йому, — скажи їм, хай знайдуть для нас будинки. Діти позастуджуються, схопить у них горло, захворіють на астму». Дідусь одягнув свій піджак, пішов до пані з Червоного, поскаржився. «At least three months, — каже йому, — ще маєте тут пробути. Ви не alone!» Дідусь не второпав нічого. «Що воно таке — ет ліст? Листа вона хоче, щоб ми написали, чи що?» Та збурилася. «Ви у нас не одні, — каже йому. — Розумієш, діду? Ще три місяці тут». Дідусь дуже засмутився. Просидів ззовні під навісом усю ніч і курив.

Уже розвиднилося з Божою поміччю, день надворі, а я й досі сиджу, п’ю каву, тут — телефон дзвонить. «Мати Божа, захисти, — кажу собі, — Богородице, зроби так, щоб це не була та жінка, я ж пригадати нічого не можу. Геть нічого! Про ногу». А це була Аспасія. «Маріє, — каже до мене, — Маріє, я бачила тебе уві сні вчора, всю ніч бачила цей сон. Ти йдеш полем, усіяним кістками, залитим кров’ю, земля розкисла від неї, ти грузнеш у ній, Маріє, на тобі гумові чоботи, такі, пам’ятаєш, які ми взували малими, коли ходили поливати городину. Йшла і грузла; на тобі був фартух, в який ти збирала кістки, йшла і грузла, чому, Маріє, ти йшла полем із кістками? Йшла і кульгала. Тим полем із кістками». Я затулила собі рота. «На яку ногу? — питаю її. — Кульгала на яку ногу?» Бог мені свідок! «На яку ногу я кульгала, Аспасіє, якщо твоя ласка, скажи мені?» «Цього не пам’ятаю, — відповідає Аспасія, — хоч убий, б’ю себе в груди, а пригадати, на яку ногу ти кульгала, не можу. А це важливо?» «Так, — кажу їй, — так. У цьому вся суть, абсолютно вся». Замовкли вдвох, отак і просиділи тоді багато часу мовчки. Яка ж то була нога, яка кульгала? Яка? Не пам’ятає, не може пригадати. Але — не знаю — те, що й Аспасія не могла пригадати, мене якось заспокоїло. І те, що вона мене побачила у своєму сні, якось утішило. Те, що хтось переймався моїми справами. «Спасуло, — кажу їй, — знайшлися останки Йоргакіса[38]. Приїздила вчора одна пані й сказала, що, імовірно, вони знайшли кістки Йоргакіса. Про Вашого чоловіка, вона сказала, щось таке. Аспасіє, що мені робити? Що нам робити? Знайшли Йоргоса. Так вона сказала мені. У якомусь колодязі, під мулом, разом з іншими. Йоргакіса. А я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Аспасіє, Йоргоса знайшли, а я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Що мені робити? Що нам робити?» «Що робити? — перепитала Аспасія. — Нічого! Нічого не робити! Піти і поховати його!» І через кілька днів ми його поховали.

— А розкажіть історію про Святого Георгія.

— А розкажіть історію, яка нравилася Спасулі, шоб збіг собі час.

— Розкажіть історію з Драконом.

— З Драконом, шо вкрав та замкнув воду.

— І люди посилали йому своїх дітей.

— По шестеро, по восьмеро дітей, шоб нелюд міг їх зжерти.

— І воду вивільнив, яка не дала б країні вмерти.

— Настав той час, коли своє дитя й цареві слід віддати.

— Доньку, яка завтра під вінець повинна була стати.

— А нині хоч-не хоч бери й веди її до Змія.

— І тоді прийшов Святий.

— Прийшов Святий та її врятував.

— Добридень, кралю, мій уклін тобі й щирі вітання.

— Хай твоя врода розцвіте, мов ніжна квітка рання!

— Що робиш, кралю, тут сама біля печери Змія?

— Який зжере тебе, втекти від нього не зумієш!

— Так їй святий сказав.

— А вона йому й одвічає.

— Мій Пане, переповісти про все не маю сили.

— Люди їдять інших людей, худобу вже поїли.

— Як на роду написано країні стать заслоном.

— Нехай я смерть свою знайду у череві Дракона.

— Але Святий її порятував.

— Еге ж, порятував, аякже!

— Так тому Дракону врізав, шо аж земля загула.

— Урятував дівчину.

— Так, і нагороду не взяв.

— Ні, відмовився.

— Ні, не взяв Святий.

— Не треба володінь твоїх, багатств твоїх не треба.

— На честь Святого Георгія в країні храм збудуйте.

— І щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— Щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— От і вся історія.

— Історія, яку любить Спасула.

— У якій скаче Святий на поміч на своєму скакуні.

— У якій Святий на поміч на своєму жеребці скаче.

— Шоб урятувати тебе.

— Так. Шоб урятувати. Врятувати тебе.

— Чекай Святого, Спасуло, він об’язательно прискаче, шоб тебе врятувать!

Колонія пацюків, яка зросла до сотень голів за три тижні до того, як згоріло село, за три тижні до того, як згоріло волосся та серце Марини, за три тижні і скількись там годин до того, як википіли й випарувалися всі лимонади, сотні пацюків, які прибігли звідкілясь та обсіли нори, що утворилися на мілині по берегах річки, саме їх першим побачив Карліто, але не схотів поділитися цією новиною ні з ким. Сім місяців, перш ніж він мав би розповісти про це матері, сім місяців і скількись там годин, перш ніж він мав би побігти до неї та сповістити про вервечку пацюків, яка починала тягтися за милю від зміїного лісу, коричнева урочиста процесія, в якій пацюча малеча на марші смоктала материнські груди, на візочках перевозили хворих, а на чолі валки повагом ступав пацючий ватажок, заокругленим ціпком указуючи напрямок руху. «Вперед! Тиша! Ліворуч!» Справжній тобі Вождь. Наймиршавіший з усіх пацюків, які існують на світі. Великі вусиська, злиняле хутро, і можна було б побитися об заклад, що на голові має ще десь причепитися лисина. «Не повірить вона тобі, — насмішкувато зронила Залізна Ластівка. — Більше вона нічому не йнятиме віри з того, що ти говориш. Про мене ж вона не повірила, не схотіла навіть слухати про нас». Сказала й майнула геть. Як же прикро! Його мама не вірила в залізних ластівок. «Я повірила б тобі, якби ти сказав, що це була голубка, — сказала тоді вона йому, — голубка зі срібла, яка — неймовірно сяйлива — полетіла до сонця, і світло засліпило її. Принеси мені срібну голубку — і я відкрию двері свого будинку і вікна свого серця». Мамусі...

«Принеси їй міцну залізну ластівку, то вона вимагатиме іншого. Ліпше вже про нас не розповідати. Ні про кого з нас», — так сказав йому Пацючий Ватажок із ціпком. Він помітив хлопця, коли той потайки стежив за їхньою нескінченою валкою, чекаючи ночі, щоб знову поспостерігати за процесією, яка прямувала до прибережних нір. Біля річки. Тоді, коли річка в села ще була. Тоді, з Мариною. Мариною, в якої було прекрасне волосся. «Нумо, зберися!» — клацнув пальцями перед його обличчям ватажок. Наймиршавіший з усіх пацюків, що існують на світі. Нікому про нас не розповідай. Пацюк із повадками ватажка. І пастирською ґирлиґою.

«Ватажки, вони такі... — подумав Карліто, — ось так чинять ті, хто йде попереду». Він стежив за Пацючим Ватажком не перший день. Що той робить. Тримав курс, суворо стежив за темпом руху, дозволяв іншим пацюкам перепочити лише на початку дня, коли вони стояли на околиці лісу, ощадливо розподіляв воду. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Виводив свою валку лише надвечір. Він помітив, що сам ватажок мало їсть і п’є. Гнилі овочі й недоїдки, що траплялися на шляху, він одразу передавав слабким, малим і хворим. Він гриз жорстке коріння дерев, яке вибилося на поверхню. Пив рівно дві краплі води з поіржавілої ложечки. Спав мало. Справжній ватажок. Клац пальцями. «Я тут. Зберися. Про нас — ні слова! Нікому не кажи! Нас нищили коти з села, убивали безжально, ми втекли посеред ночі, йдемо вже багато днів, ідемо й ідемо».

«Уночі, — сказав йому Карліто, — ви йдете вночі».

Пацюк ствердно кивнув головою, він бачив спостерігача. «Довго вже йдемо, і все — ночами. Нас вигнали з нашого села коти. Ми жили в красивому селі, що потопало в зелені, їли-пили в одному погребі. Люди про це дізналися і завели трьох котів».

«Люди! — заскиглила ззаду пацючиха, на ходу годуючи молоком своє пацюченя. — Аааа...» — тоненько плакала вона.

Пацюк дав їй знак замовкнути. «Утекли посеред ночі, йдемо днями, йдемо ночами. Усі втекли й от ідемо поселитися в норах, які утворилися на мілинах по берегах річки».

«Люди, еге ж...» — ствердно кивнув головою Карліто.

«Так, — сказав Пацючий Ватажок, — не розповідай про нас, нікому нічого не розповідай. Не кажи про нас людям!»

І повів далі свою валку. Вони йшли вже багато днів. Не днів, а ночей. Коти, яких нацькували люди, коти вигнали їх з їхнього селища. «Аааа... — плакала пацючиха, притискаючи до грудей своє маля. — Нікому, нікому про нас не розповідай».

Карліто нікому нічого і не розповів. Валка досягла мети свого походу, пацюки прийшли до нір на мілині, вивантажили з візків старих та хворих і взялися облаштовувати свої кубла. Карліто взяв велику лопату разом із зеленою сокирою і спершу порубав старих пацюків, потім пацючих із немовлятами. «Аааааа... Люди...» Розкидав копняками тіла. Наостанок залишив Пацючого Ватажка, той метався з боку вбік, намагаючись щось зробити. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Справжній ватажок. «Не кажи про нас нікому, чуєш, нікому». Карліто нікому й не сказав. Ніколи. Ні про що.

Мама вміла добре шити, до заміжжя вона вчилася на кравчиню, то й уміла. Усьому маму навчила одна гарна майстриня, Аспасія. Усьому, що знала сама. Одного разу вона навіть дозволила їй зшити весільну сукню. Голка в неї в руках так і літала, знала, як надати речам потрібного вигляду. Тут, де ми всі опинилися ледь не в самих трусах, її уміння виявилося порятунком. Наша сільська вчителька так і казала — порятунком. У тюках, які нам передавали, знайшовся благенький плащик, мама перешивала його три ночі поспіль, крутила, вертіла і, зрештою, — зробила як новий. Накинула його на себе вчителька, зраділа. «Ти, — каже, — наша спасителька! Тепер не соромно перед людьми вийти. У мене ж першачки цього року!»

Іншого чоловіка я й не знала. Лише Йоргакіса. І цей, скільки часу йому випало? Лише два роки жили як подружжя. Я його лише роздивлятися почала, лише почала його любити, а він — щезнув, пропав. Залишилася вдовою у двадцять років з грудним дитям на руках. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! — потай казала мені мама. — Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Що ти таке кажеш, мамо?! — кричала я їй. — Якби ж не привела на світ!? Власну дитину?» Та лише скрушно хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! А тепер — удова. Ще й з дитиною на руках». «Я не вдова. Йоргакіс пропав безвісти,— відповідала я їй. — Безвісти... Скільки разів тобі пояснювати? Його тримають десь у в’язниці. Чи в якомусь засекреченому місці. Хіба ти не бачиш, що навкруги твориться? Як йому повернутися до нас? Лише все вляжеться, він уже зметикує, як це зробити». Мати дивилася на мене й хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Дитинка, мамо! У неї є носик, є оченята, є маленька родимочка біля ротика, яка ховається, коли вона посміхається. Де твоя родимочка, крихітко? А розумнюче ж! Не знаю, в кого вона вдалася, хапає все на льоту. Дуже гарні здібності, каже постійно про неї вчитель. Завдяки Вам, пані Маріє. Саме Вам. Ви — така мати! Така молода! Така трагедія! І стискає мою руку. Цей учитель Георгії — такий молодий, молодший за мене. Стрункий, худенький, чорнявий, в окулярах. У нас у селі нікого в окулярах нема. Не бачу добре, якось він сказав мені, наче відповідаючи на запитання. Багато читаю, бачте. Так, ясна річ. Розумію. Проте Георгія, каже, вона — унікум. Але чому? Бо в неї така мама. Бо в неї є Ви. Ти. Завітайте, якось каже йому Георгія, до нас додому, подивитеся на мої квіти, на мій садок, на фото мого татка. Він молодший за вас і військовий. Приходьте, кажу якось йому я, приходь подивитися на мої квіти, на мій садок. Ну?» «А люди он говорять, — каже мені мама, — обговорюють люди, що у вас удома вчитель днює і ночує. Що йому від вас треба? Якби ж ти не вискочила заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Я — що, погане щось роблю? — питала я Аспасію. — Так що — не можна?» Вчитель.

Усі уроки минали в наметі. Поставили в ньому чорну дошку, а нам подарували зошити й олівці. Спершу ми писали, тримаючи зошити на колінах; але як гарно вивести щось округле, якийсь хвостик літери, коли зошит на колінах? Учителька повстала проти цього, десь влаштувала скандал, «хоч лавку нам зробіть!», затята така, стоїть на своєму і все тут. Принесли довгу дерев’яну лавку, ми всі всідалися на неї, й уроки минали один за одним. Мені одного дня стало нудно, я почала човгати долонею по долішній стороні лавки й позаганяла скабок у безіменний палець. «Біжи, — каже мені вчителька, — до мами, в неї повно голок, вона тобі скабки витягне».

Одного разу пішла я забирати малу зі школи, а вчителя ніде нема. На його місці якийсь дідуган, що зазвичай працював на заміну. «Перевели його в інше місце, — не довго думаючи, промимрив він мені. — Не знаю, що там сталося. Посеред ночі відкликали. Хтось на нього подав скаргу. Негідна поведінка». Я взяла Георгію за руку й відвела додому. Я не побігла до матері. Аспасія. Аспасія. АСПАСІЯ. Якби ж ми не побралися! Якби ж ми не привели на світ дитину! Якби я не бачила її носика, її оченят. Родимку біля рота. Спасуло, я зараз помру. Я вже померла. Спасуло! Ні, не померла. Урешті не померла.

— І попа́ покличемо.

— Він змастить їй лоба єлеєм.

— Причастить її.

— Перш ніж вона дістане прощення.

— Перш ніж залишити цей світ.

— Шоб не залишала його ось так!

— Шоб сповідалася йому в гріхах.

— Спасула не хоче бачити попа́. Ніколи не хотіла попів біля себе.

— Із попа́ми, із церквами.

— Сорок год уже не ходила в церкву.

— Не кажи так! Гріх це!

— Піп дасть утіху.

— Піп хороший.

— Покличемо отця Йоркіса.

— Отець Йоркіс — хороший.

— В отця Йоркіса у самого пропав безвісти син.

— Він помаже єлеєм їй чоло.

— Шоб вона без причастя не лишала цей світ.

Мені подзвонили з комісії. Не нашої, полонених і зниклих безвісти, а з пошукових робіт. Дзвонив той, хто здійснює цей пошук. «Ваші останки, — каже мені, — готові. Можете приїздити та забирати». Так мені назвали Йоргакіса, «останки». «Оскільки ідентифікація завершена, можете забирати для процедури поховання. Сходіть в офіс та все узгодьте. Те-то і те-то, усі витрати бере на себе держава». Що ж, узгодимо. Домовилися про зустріч. Я поїхала разом з Аспасією. Георгія не захотіла. «Слухай, серденько, та послухай, хай би чорти тебе побрали, ти мене кидаєш саму?» І слухати ні про що не хотіла. «Їдь сама. У мене сил нема». Так, наче в мене вони були. «Спасуло, поїдь зі мною на зустріч. Мене ця дитина доконає, Спасуло». Поїхала. Спасула, маю на увазі. Нас чекала мініатюрна дівчина, пригостила лимонадом, не свіжовичавленим, із пакетиків. «Можна вибирати з трьох сортів дерева», — показала вона нам зразки. Гробики такі малесенькі, один з горіха, інший з чого — не почула. Я сахнулася. «От сюди ми його покладемо? У цю коробку?» «Так заведено. Так ми здійснюємо захоронення. Вам не повертають усі кістки. Лише кілька фрагментів, два, не більше, вони чудово тут помістяться». «Що? Не повертають усі кістки? А куди дівається решта? Де захоронять останки Йоргакіса?» Куди подінуть його інші кістки? Води! Дайте мені випити склянку води! Знову телефонувати в комісію, не в пошукових робіт, а в нашу, полонених і зниклих безвісти. Спитати й отримати відповіді. У тих, хто перевіряє та ідентифікує. Наказала зателефонувати дитині. «Георгіє, зателефонуй і про все розпитай, вони не віддають нам усі кістки тата, Георгіє. Зателефонуй, дочко, усе розпитай. Спасуло, ти скажи їй, я не можу, ця дитина мене доконає». Георгія зателефонувала. Це розпорядження стосується всіх. Дві кістки, і край. Щелепу та ліктьову кістку. А що воно таке, ліктьова кістка? «Спасуло, що таке ліктьова кістка?» Це така велика кістка передпліччя. Кажуть, цього доста. Для останків. Решту фрагментів захоронять із кістками інших. «Спасуло, води, Спасуло, дзвоніть і скажіть їм, щоб віддали нам усі кістки. Усі кістки Йоргакіса, Спасуло. Треба їх випросити». «Так не вийде, мамо! Тисячі хочуть провести ідентифікацію. Увесь скелет! Вони беруть два фрагменти, які підійшли, кладуть у маленький бокс і дають тобі для поховання. Мамо!» Бокс. Останки. Отримали коробку, поховали те, що в ній було. Де інші кістки, навіть гадки не маємо.

У ті часи за нами, дітьми, не дуже гляділи, жили ми, мов бур’ян. Вешталися бозна-де. Ні перед ким не звітували. Мама — ні пари з вуст. Просто стягувала з ноги капець і не лишала на мені живого місця. Одного дня її пильне око помітило, що я чухаюся. Тоді якраз ми всі підчепили в школі воші. Вона витягла мене на сонце, і коли побачила, як вони копошяться на моїй голові, то ледь не зомліла. Вона закип’ятила воду, розбавила нею луг і почала мити мені голову: однією рукою мила, іншою лупила. Подивитися на це зійшлися всі сусідки й сусідські дітлахи. Потім вона взяла свої кравецькі ножиці й — хоп — пообрізала мені волосся, і голова моя стала лиса. Чи то від чухання, чи від укусів голова моя була червона, самі ранки. Коли мама побачила мою голову, то спинилася, взяла мене за руку й завела до намету. Сусідок прогнала, махнувши їм рукою: «Чого повитріщалися?». Налила антисептик Dettol у чашку, розвела водою, що він аж запінився. І почала ваткою мені промивати ранки. Пекло, страх як. Проте мені подобався доторк материної руки.

Зі Спасулою ми познайомилися в натовпі на якомусь із зібрань, так, певно там. У вересні. Коли ми збиралися біля ґратів розмежувальної лінії, показуючи з рук фотографії тим полоненим, які поверталися з Адани[39]. Чи, може, вони бачили наших рідних? Чи, може, змогли б когось упізнати? Ні, брешу. Це сталося не в тому натовпі. А у фотостудії. У Такіса. Шістнадцятого вересня, коли ми зібралися, уперше я маю увазі, в тому готелі в Філоксенії, отже, на зібранні я тримала світлину з Йоргакісом, а пані Лула, з комісії, скоса все зиркала на мене. Огрядна така, з відомої старої нікосійської родини. Вона єдина приходила на наші зібрання нафарбованою, рум’яна, доглянутий костюмчик із піджаком. Не те, що ми, які приїздили зі своїх сіл у штанях, у яких працювали в полі. Які приходили на зібрання в чорному, з того одягу, який роздавав Червоний Хрест. Біженці. Вдягнені казна-як. А в неї — плісирована спідниця, підборчики, рум’яна. Пані Лула — та ще цяця. На тому зібранні вона все поглядала на мене. Так, скоса. Ми чекали, коли приїдуть автобуси. Вона підійшла і заговорила до мене. «Вона ж маленька, — каже, — нічого не розібрати. Вам треба сходити у фотомайстерню і збільшити її». Це про світлину з Йоргосом. Що вона маленька й темна. Треба її освітлити. Так мені сказала. Щоб було видно риси. І дала мені візитівку, щоб сходила наступного дня. «Скажеш йому, Такісові, що це я тебе прислала, Лула. Хай збільшить, освітлить і надрукує кілька копій». «Не треба, — відповідаю їй, — він сьогодні повернеться. Я вірю, що сьогодні ж. З автобусами. Так нам сказали в Червоному Хресті, сьогодні прибудуть п’ять автобусів. Йоргакіс (підкреслила інтонацією) сьогодні повернеться. Вірю, що це все станеться сьогодні». Але та наполягала, увіпхала мені візитівку в кишеню, у той мій затяганий чорний жакет, який дали мені під час розподілу одягу, про всяк випадок, щоб ненароком картка не загубилася, я досі пам’ятаю це і відчуваю подив. А в нього ж такі розтягнуті кишені, Мати Божа! Я про жакет. Прибули автобуси, у них сто шістнадцять осіб. Учні й літні чоловіки, разом зі священиками, ще — хворі полонені. По одному виходили, ми по одному їх розглядали, чекали, усе чекали. Бачили інших, які хапали їх в обійми, заздрили їм. Не видно Йоргакіса. Стояли до останньої людини й усе чекали. Може, я останньою й пішла, очима все намагалася впіймати пані Лулу, висловити їй своє обурення, це вона наврочила, що не приїде на автобусі Йоргакіс.

Наступного дня пішла я до того Такіса, поїхала в Хору[40] разом зі світлиною. Він її збільшив, освітлив, прибрав зайве. Були в нього всілякі премудрості, спеціальні такі кольорові олівці, що він зробив Йоргакіса красивим, прихорошив його. Навіть краватку йому домалював отими олівцями, але виглядає якось не по-справжньому. Ми дивилися на світлину й сміялися; Йоргакіс, і в краватці, та він її ніколи й у руках не тримав. Якби Йоргакіс побачив себе на світлині в краватці, то, певно, сам очманів би. Так я думала тоді. Проте світлину він нам зробив гарну, велику і красиву. Гроші не взяв, сказав, що Лула за все заплатила, вона присилала йому й у клієнти людей, у кого хтось пропав безвісти, і за все платила сама. «Гарного вам дня та успіху в пошуках», — сказав нам наостанок. Фотограф, маю на увазі. Через кілька днів потому знову в черзі, знову чекаємо, але те, що вже в мене велика фотографія, не допомагало. Йоргакіс не виходив з автобуса. Наприкінці жовтня знову там, коли відбувся великий обмін полоненими. Турки десь близько тисячі наших відпустили, передали їм приблизно стільки ж, або й більше, і ми. Стою там із тією фотографією, на якій уже все видно. Без толку. Не вийшов із жодного автобуса Йоргакіс. Останній раз, коли ми прийшли і стояли, виглядаючи, до самого кінця, побачила я й пані Лулу, яка теж ішла серед останніх. А ми вже її і вертіли на своїх язиках, а вона ж у нас і сиділа в самих печінках, що сказала тоді про Йоргакіса, що його на світлині не видно, що мала́ вона і затемна. Я побачила, як вона йде геть, цокотить своїми підборчиками в спідниці-плісе, кинулася за нею, щоб висловити своє обурення, що вона наврочила, що це все через її слова, що вони не дали моєму Йоргосу вийти з автобуса. Мене тоді перехопила Спасула, таж у неї хтось із рідних пропав безвісти, казали, ніби син, тому вона щоразу приходила і стояла з усіма. Так мені сказала Спасула. І ми не стали займати її. Я про пані Лулу. Коли такі справи. Дуже стало мені її шкода. Бо ж, що там казати, одна річ — твій чоловік, інша — син. Ось так, саме тоді я познайомилася зі Спасулою. На останній зустрічі полонених. Де ми всі чекали. А не в фотомайстерні. Саме там. Ми чекали разом. Востаннє. Там, де чекала і Спасула, чи не з’явиться її син.

— Ох і придавило.

— Конає душа її.

— Нажахана, налякана.

— Борецця з Хароном.

— Ангел уже стає в неї у головах.

— Уже прибуває човен.

— Ану, цитьте! Ще не настав її час.

Чутки про сина Спасула чула від сусідок, які приходили до неї гуртом обшиватися. Які сусідки приходили до тебе на пошивку, скажи, Спасуло? «Марта з Тасулою Яннакісовою. Марта якраз заміж виходила і приходила до мене на пошивку з Тасулою Яннакісовою. Хотіли собі сукні з драпуванням, дуже модні в той час, а те драпірування, знаєте, потребує точної голки, підкладаєш знизу котушку, щоб стягувала складки, потім акуратно рукою підшиваєш стяжки. Непросто шити драпірування». Вони прийшли на примірку, наготувала Спасула булавки, підгортала і закріплювала ними, повертається й говорить їй Яннакісова Тасула, що така вона майстриня гарна, золоті руки, тому вони й звернулися, бо, як не це, то після всього того, що розповідають люди про її сина, вони похапали б свої сукні, і духу їхнього тут не було б. А що ж вони чули про твого сина, Спасуло? Що він уляпався в те і в се, багато про що говорилося в ті дні, самі вони ж підтримували Ліссаридиса[41] і з Макаріосом носилися, як з писаною торбою. А Спасула все підгортає та підколює, наметує, по колу, по колу. Рівненько, рівненько, по колу, по колу. Отож, що носилися з Макаріосом як з писаною торбою, і от дізналися вони, що почали гуртуватися нові осередки ЕОКА, тож хай скаже своєму, щоб стерігся, не накликав халепи на свою голову, а також те, що ті ЕОКА дограються і самі приведуть нам турків. Ну, то таке, вони ж самі жінки, не багато на чому розуміються, а от Яннакіс сам таке сказав Тасулі, коли довідався, що та має йти до Спасули на примірку сукні з плісируванням, от що він сказав Тасулі, як та хоче, хай перекаже все оце Спасулі, треба ж тій знати про геройства власного сина, і як вона може, то хай би сказала кілька слів синочку, щоб той узявся за голову. Бо, сказала Тасула, яка не багато на чому розумілася, вона просто переказала те, про що попросив Яннакіс, син Спасули ще малий і, може, просто не знає, що робиться довкола, не розуміє, що через усе це можна й загинути, не розуміє, але, ну, досить, не такий уже він і малий, вісімнадцять років, служить у війську, може захопитися чимось, потрапити під вплив інших, це всім ясно, але інші на його місці поводяться зваженіше, он, дітей уже мають. Спасула слухала її і нічого не говорила, просто наметувала й рівняла, а зараз вона взялася за верхню частину, намітити лінії бюста, третя примірка, сукня з драпіруванням, найвідповідальніша, після цього вже можна кроїти тканину, взялася наметувати, стібок за стібком, тут усе вирішується, потім уже нічого не зміниш, не можна помилятись.

Із перших зароблених за шиття грошей мама купила невеличкий мангал і тепер ми могли на ньому готувати, що лише заманеться. На ньому вона куховарила, на ньому заварювала для дідуся чай, варила каву. Готувала тушковане м’ясо зі смачної консервованої яловичини. Консерви «Мосхос». Нарізала картоплю в каструлю, додавала помідори, моркву, кидала загалом усе, що в нас було, потім кидала трішки з «Мосхоса» і лишала варитися на багато годин. Виходила смакота. Навіть коли нас переселили, вивезли з табору біженців, коли в нас з’явилися кухні в нових будинках, дідусь продовжував купувати консерви, щоб мама готувала тушкованого «Мосхоса». Так воно нам подобалося.

— Мо’, вона його[42] шукає.

— Шукає, шукає, але він не прийде.

— Нє, не прийде.

— Як це так?

— Ану, зріжемо квітку якусь, покладемо до її узголів’я, і назвемо його ім’я.

— Скажемо про нього.

— Хай не жде його.

— Хай стане листям померанця[43].

— Наллємо води, перехрестимо її і назвемо його ім’я.

— І дамо їй випити.

— Хай вип’є і забуде про нього.

— Пий, Спасуло, воду і забувай.

— Пий, Спасуло, воду.

Доксула і Костакіс розбіга́лися прямо в нас на очах. Незадовго до війни, і ні для кого це не було секретом. Не підходив він їй, нічого спільного в них не було. Її за нього засватала її мати, вважай, силоміць віддала. Пам’ятаєш, Спасуло, як її мати силувала йти заміж? Доксула в десять років лишилася без батька, його гадюка вжалила на полі, і він одразу помер. Буквально того самого дня. Уранці пішов на поле полити помаранчеві дерева, і його вжалила та змія, щоб їй пусто було, і помер чоловік. А в них на полі були висаджені помаранчі, багато, цілий садок, дуже красивий, усе містилося на невеличкому пагорбі, що нависав над морем. Поруч із деревами стояли вулики, і рої бджіл гули над розквітлими помаранчами й приносили помаранчевий мед. Як би це пояснити? Дуже рідкісний. Диво-мед. Лише в нас диво-мед, із гордістю казала мама Доксули, тому що наші рої збирають нектар розквітлих помаранчів. Їхній садок рясно родив померанці, і апельсини родив, і помело; ми всі бігали купувати їхні плоди, щоб наварити варення. Або купували апельсини, які побив град і вони не годилися на продаж. А ми їх купували, за кілька мідяків, задарма, по суті. І робили апельсиновий мармелад. І варення з помело. Рецепти нам давав батько Доксули. Усю душу вкладав у цю справу. Знав увесь процес зсередини, як свої п’ять пальців. Міг тобі сказати, як варити помело так, щоб не переварити й не зіпсувати. Прикрути вогонь, хай збереже трохи своєї гіркоти. Бо, інакше, яке ж це помело?! Помело гірчить. Не може помело не бути з гірчинкою. Усю душу вкладав. Справжня людина. Усе вмів робити. І садку своєму приділяв багато часу. До сходу сонця йшов його поливати, коли ще вода стоїть високо і її багато. Із сапою в руці, сам, обробляв увесь сад. Знав там кожну стежку. Справжній палікар[44]. Як же так сталося, що він наступив на ту плямисту гадюку?! Людина все життя працює на землі. Землероб із діда-прадіда. Вертався й наступив, не побачив її. Хай би грім побив ту змію. Уранці знайшли його скоцюрбленим. Не те, що зараз — лікарні, швидка допомога... Тоді, як не пощастило і вкусила тебе змія, пиши пропало. Кінець. Мати Доксули запричитала. Хай би грім побив. Про змію. Пасіка. Померанцевий мед. Якого ніде більше нема. За кілька днів пустила все під три чорти. Садок, померанці, апельсини, бджіл. Усе. Через що пішов із цього світу її чоловік. Усе продала за безцінь. А ті інші часу не гаяли, збудували готель. Прямо на тому місці, де був сад. Де росли померанці та помело. І апельсини. Ось так ми втратили можливість робити варення з помело. Та апельсиновий мармелад. І ніхто більше нам не каже, що слід прикрутити вогонь і зберегти трохи гіркоти. Бо яке ж помело без гірчинки? Мама Доксули після саду продала і дім у селі, і купила собі інший, ближче до міста. А Доксулу відправила у велику міську школу. І берегла її як зіницю ока. Ось такий віднині мій обов’язок, казала неодноразово. Про Доксулу, свою доньку. Треба їй вирости, стати на порі, налитися щастям — і я видам її заміж. А як вона зрозуміла, що та вже стала на порі й час її заміж видавати? Ми ж бачили, що не підходять вони одне одному. З Костакісом. Учителем. Розбіжаться. Із самого початку. А ми казали. От побачиш. Вона його кине, кине. Розбіжаться. Крапка. Але ні вона його не кинула, ні він її. Сталася війна. Костакіс — серед пропалих безвісти. Потрапив у полон. Доксула рве на собі волосся. Із матері — причитання. Лиха година, зміїна. Зрештою, знайшли його. Якось знайшли, не питайте, як. Знайшли. Він у партії на обмін. Серед тих, кого привезуть назад. У третій партії. Останній. Серед щасливчиків. Хто в неї не потрапив — капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Той пропав. Лиха година. Зміїна. Для інших. Після того, як повернувся Костакіс, Доксула не могла ним натішитися. Усе в них почало складатися, пасувати одне до одного. Він закинув своє вчителювання. Купили вони біля моря садок, посадили помаранчі, поставили вулики. Зараз уже качають мед. Померанцевий. Рідкісний. Не мед, а диво, каже тепер Доксула. Яка збиралася розбіга́тися з Костакісом до війни, а з війною полюбила його всім серцем. А я, яка чоловіка свого завжди хотіла мати поруч, залишилася самотньою. Ми, які в шлюбі жили душа в душу, дочекатися не могли заручин. Ми... а його забрала війна, і він пропав безвісти. А Доксула лишилася, але щоб знайти свого чоловіка і полюбити його після війни. Щоб качати з ним мед. Померанцевий. Рідкісний. Які були майже розбіглися. А ми. А я. Капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Він пропав. Лиха година. Зміїна.

— Тре’ принести ножиці.

— Коли Спасула помре, слід залишити їх розчахнутими.

— Розчахнуті ножиці нагадують хрест, хай її обері­гають.

— Хай рука замкне її вуста.

— Хрест лежить на грудях.

— І гребінець, шоб ми могли її розчесати.

— І одяг, шоб ми її вбрали для поховання.

— Не волнуйся, Спасуло, усе приготуємо, як слід.

— Омиємо тебе.

— Перехрестимо тебе.

— Помолимося.

— Попросимо в тебе прощенія.

— Пробач нас, Спасуло, пробач нас усіх!

Ту циганку я шукала сама, дуже мені було її треба. Усю землю перевернула догори дриґом, тільки її знайти б. Раніше вона приходила щосуботи й дуже мене лютила. Просто страх. Щосуботи, о пів на п’яту. Саме тоді, коли спека починає слабнути, а людина може насолодитися полуденною дрімотою. Як тільки починаєш куняти, циганка вже тут. Як годинник. Продавати виті шампури для мангала. Погадати на щастя, розповісти долю. Тук-тук у двері, і хто ж там може бути? Не у вхідні, а бічні, кухонні. Завжди вона приходила до заднього входу. У руках — увесь крам на продаж. «Матінко, відкривай, маю товар, усе продаю». Гроші їй у руки я не давала ніколи. Ніколи не розраховувалася грошима. Ми давали їй рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? Якось я дала навіть баночку солодючого каридакі[45]. Тій циганці, що обходила наші будинки щосуботи пополудні. О пів на п’яту, коли влітку всі люди відпочивають. Липень надворі, літо в самому розпалі, і оце хотіти всіх підняти на ноги, навіть цикад!? Нумо, Спасуло, проженемо її, що їй тут треба, Спасуло, чого вона тут вештається, вона мені щосуботи не дає відпочити, Спасуло, якщо по суботах не можна людині подрімати, то коли ж? Дамо їй спокій?! Вони ж бідні жінки, хочуть і вони заробити якусь копійчину для своїх дітей. Кожен крутиться, як може й уміє. Але я і чути не хотіла, що вона торкнеться моєї руки, чи гадатиме мені по кавовій гущі. Лише купляла її шампури, хай буде здорова і вона, і її діти, але замість грошей давала рис і цукор. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми давали циганці цукор? А коли почалася війна, вони повтікали. Переїхали на той бік, утекли звідси. Спасуло, чому цигани обрали турків? Спасуло, чому вони не залишилися з нами? Вони ж мусульмани, і їм треба було визначатися, обирати спільноту. От чому! Та й говорили наче по-турецькому. Їхній крові ліпше було б змішуватися у тих краях. І не стало у нас циганок. Усе, суботи врятовані! Коли сталася війна і Йоргакіс пропав безвісти, і жодного його сліду не можна було знайти, я кинулася до циганок, землю перевернула догори дриґом, лише знайти б її, аби вона мені погадала, розповіла. Шукала хоч якусь циганку, щоб показати їй свою руку, щоб дати їй свою філіжанку з кавою, щоб вона розкинула карти й мені відповіла. Жодної не знайшла, їх перевезли на той бік. А я ж з ніг збилася. Ми їх побачили пізніше, коли розібрали барикади й відкрили пропускні пункти. Злетілися й вони подивитися на наші будинки; у самих-то постійного житла ніколи й не було. Відчували своєю нашу землю. І от якось у суботу, якраз після обіду, десь пів на п’яту було, дрімаю собі солодко, і тут — що це, хтось стукає в двері. Встаю відкривати. Бачу — циганка, стоїть і дивиться на мене, у руці в неї виті шампури, великі такі й наче червоні, «позолоти руку, — каже до мене, — довідалася, що шукаєш ти мене; позолоти руку, коли я вже тут і хочу тобі дещо розповісти. Дай мені свою руку». Це мені циганка каже. Субота, після обіду, пів на п’яту. Спасуло, я прогнала її, я не дала їй ступити на поріг, Спасуло, не дала їй ні рису, ні цукру. Тоді, коли вона була треба, коли я кидалася в усі боки, шукаючи її, її як вітром здуло; жодного разу не прийшла погадати мені. Коли я шукала її, вона жодного разу не прийшла до мене уві сні дати відповіді. Тоді, коли я хотіла відсипати їй цукру — стільки, скільки їй заманеться, якби вона лише прийшла уві сні й розповіла. Тоді, коли я вже дізналася, тоді, коли я вже померла, явилася вона, бач, провідати мене.

Мою маму врятувало те, що вона зустріла Спасулу. Тільки-но вони познайомилися, їй стало трохи легше. Вони ділилися одна з одною своїм болем — і відпускало. Було в Спасули якесь уміння робити так, щоб інший починав почуватися ліпше. Утихомирювала вона його. Лише про своє вона ніколи і словом не обмовилась. Пізніше все вигулькнуло, тоді й ми дізналися про те, про що дізналися. Про те, що сталося. А Спасула роками була німа, мов могила. Усі свої таємниці вона ретельно приховувала. Наче та голка, яку вона тримала в руці, шила її саму зсередини. Маму ж мою саме вона навчила всьому, що вміла сама. Учила й показувала вона добре, так, що, зрештою, мама сама все шила. І спідниці, і піджаки, і таємниці.

— РРРРРРРРРРРРРРРРРРРР...

— Шо, шо там таке?

— РРРРРРРРРРРРРРР...

— Душа.

— РРРРРРРРР...

— ШШШШШШШШ... Цитьте!

— Схиліть свої голови, опустіть очі.

— Ангел прийшов.

— РРРРРРРРР...

— Іде душа. Залишає світ.

За чотирнадцять місяців до того, як винищити колонію пацюків, за рік та два місяці до того, як порубати лопатою й сокирою пацючих із пацюченятами, до того, як убити Пацючого Ватажка з пастирською ґирлиґою, Карліто зустрівся з Залізною Ластівкою, саме тоді, коли він будував собі самому прихисток в одній із вибоїн на березі річки. «Я — берегова ластівка, — назвала вона себе Карлітові, — ми будуємо свої гнізда там, де земля межує з водою. Я цілими днями шукала бодай якусь річку. Ось, зараз намішую мул, роблю цеглу, збудую собі дім».

«А я й не знав, що існують залізні ластівки, — сказав Карліто, — не знав, що існують птахи із заліза. Колись я чув про мідних орлів та срібних голубів, а от залізну ластівку ніхто ніколи не бачив».

«Це — вигадки все, — відповіла йому Залізна Ластівка, — небилиці про те, що існують мідні орли та срібні голуби, і про якихось інших залізних птахів теж усе побрехеньки. Насправді існує лише залізна ластівка».

«Яка живе на березі річки й робить собі житло з мулу», — додав Карліто.

«Саме так, — кивнула головою ластівка. — Ми живемо по берегах річок і будуємо домівки там, де є вода. Не можемо без води обійтися, без вологи».

«Але, — засумнівався Карліто, — як можна жити біля води, коли ти з заліза, як це: бути залізним і жити біля річки?»

«А отак! — відповіла ластівка. — Можна, коли іншої ради нема. Іржавіємо, що поробиш! Наше пір’я псує вологість, вода вбиває залізо, що містять наші душі. Щоосені наші крила стають важкими через іржу, кришаться об землю з кожним кроком, і ми вже не здатні літати. Це тому, що в ті дні ми шукаємо кохання».

«Що це таке — кохання? — спитав Карліто. — Що з ним роблять?»

«Кохання візьме нас на руки і витягне наше поіржавіле пір’я, — відповіла ластівка. — Кохання візьме нас на руки й одне за одним повитягає все заіржавіле пір’я. Самотужки в нас не виходить це зробити. Ми не можемо летіти в теплі краї з поіржавілим пір’ям, а потім вертатися назад до річки і будувати свої домівки з мулу в вибоїнах, які лишає річкова вода. Треба позбутися старого, щоб виросло нове. Нове пір’я вже не поіржавіє. Дай мені спокій, треба будувати хатинку».

Карліто похитав головою. «Треба кохання, щоб у тебе випало поіржавіле пір’я. Так, адже, якщо кохання не повитягає його, ти помреш».

«Помру, — погодилася Залізна Ластівка. — Якщо ти не полюбиш мене до осені, якщо не полюбиш мене так сильно, що повитягаєш усе поіржавіле пір’я, я впаду на глибоке дно й там помру. Треба тобі полюбити мене до осені, інакше я помру. Дуже полюбити. А тепер забирайся, мені треба будувати хатинку».

Восени Залізна Ластівка обважніла через поіржавіле пір’я і гепнулася на землю, і чалапала, тягнучи свої зіпсовані водою та вологою крила, обламуючи їх об землю. Більше вона не могла злетіти. Карліто взяв ластівку на руки й почав висмикувати поіржавіле пір’я з лівого її боку.

«Нам самим поіржавіле пір’я ніяк не повисмикувати, — сказала Карлітові Залізна Ластівка. — Якби ти не полюбив мене так, що власноруч повитягував усе поіржавіле пір’я, я померла б».

Карліто продовжував вискубувати пір’я з лівого боку, витягав брунатні пір’їни і ламав об землю. Незабаром лівий бік почав знову скидатися на новий. Залізна Ластівка випростала своє ліве крило. «Поглянь лише! — сказала вона. — Поглянь!»

Карліто подивився й поставив ластівку на землю. «Я не зміг полюбити так сильно тебе до кінця, щоб повитягати все поіржавіле пір’я. На це влітку не вистачило часу. Я не встиг полюбити так сильно тебе до початку осені».

«Ти мав полюбити мене дуже сильно, — ридала ластівка. — Мав полюбити дуже-дуже, щоб я жила, або — лише трішки, щоб я померла».

«Дуже-дуже я тебе не полюбив, — сказав Карліто, — але і трішки я теж тебе не полюбив, так, щоб дати тобі померти».

«Я лишуся навік розділеною навпіл», — ридала далі Залізна Ластівка.

«Мого кохання вистачає саме на стільки», — відповів їй Карліто.

«Якби ж це не були вигадки, — сказала йому в сльозах Залізна Ластівка, — якби ж справді існували мідні орли та срібні голуби!»

«Єдине, що існує насправді, — відповів Карліто, — це — Залізна Ластівка. Лише залізні ластівки існують у природі, лише із заліза можуть бути птахи. І ніхто їх ніколи в очі не бачив».

— Тре’ їй положить ножниці.

— Мо’, їй ножниці і не положили?

— У той час, коли вона народжувала.

— У той час, коли вона привела у світ.

— Ножиці прямо під подушку.

— Залізні, тіки вона привела у світ.

— Залізо тебе береже.

— Залізо відваджує Добрих Жіночок.

— Але ножниці складені.

— Якщо покладеш під подушку розкриті ножниці, лихо тебе спіткає, прийде і візьме тебе.

— Мо’, їй під постіль поклали розкриті ножниці?

— Якщо ти важка, то носи собі за пазухою сорок днів.

— Ножниці, еге ж!

— Тіки так можна відвести лихо.

— Ти, Спасуло, засовувала собі за пазуху закриті ножниці?

— Засовувала, шоб залізо тебе берегло?

— Година, коли ти помираєш, Спасуло, і коли народжуєш, одна й та сама.

— Так случаєцця, коли одходить душа.

— Не було нікого в тебе, Спасулонько, хто тебе захистив би.

— Не мала, Спасулонько, ти нікого, хто поклав би залізо для твого захисту?

Якщо Георгія щось затамувала проти мене, якщо вона має через щось гніватися на мене, то це через те, що я погодилася, аби вона знялася на тому фото. Пам’ятаєш, Спасуло, як Георгія знялася на тому фото? Як її, дитя, по-суті, зняли на тій фотографії? На одній з мирних демонстрацій. Біля китайського посольства. Чи американського? Точно, біля китайського. Ми прокидалися, одягалися в чорне і йшли на демонстрацію. На протести. Ледь зайнявся світанок. Я завжди тримала перед собою велику світлину з Йоргосом. Ту, яку з пані Лулою ми зробили впізнаваною. Георгії ми дали нести світлину з нашого шлюбу, фото молодят. Щоб бачили люди, що Йоргос колись був і нареченим, що він не був вічно солдатом. Що от і Георгія вже є, їй два-три рочки, і ми стоїмо в живому ланцюгу біля посольств і вигукуємо, щоб нам повернули Йоргоса, який пропав безвісти. І що — ось вона, тримає наше шлюбне фото. Фото молодят. Що колись ми побралися. І ми стояли завжди в перших рядах, чи тому, що хотіли, щоб у посольствах побачили точніше Йоргосове обличчя, чи тому, що я боялася, як би мені не затоптали в натовпі дитину. Дуже на нього була схожа. Така ж невеличка, так і не виросла. У той день побачив нас один фотограф. «Чекайте, — каже, — чекайте. Хочу сфотографувати дитину. Можна її сфотографувати? Хай мала стане ось тут на розі. Лише нехай не тримає фото лицем до себе». «Георгіє, візьми фотографію як слід». Пам’ятаєш, Спасуло, мала постійно тримала фотографію до себе лицевим боком? Даємо їй світлину, лише подивилася в інший бік, вона вже тримає її сорочкою від себе. «Тримай, — кажу їй, — доню, гарно світлину. Дивись на пана, дивись, зараз вилетить пташечка, опа!» Ось так і виникла фотографія, на якій Георгія в чорному светрику по саму шию тримає нашу весільну фотографію і сумно дивиться на фотографа. Ось так її зняли. Що сталося з тією світлиною? Нікого, гадаю, не було, хто хоч раз та й не побачив її. Пам’ятаєш, Спасуло, як з неї наробили плакатів? Пішло дитя до школи, а вони ту сумну фотографію повісили на стенді; донька побігла і очі собі намазюкала, лише ніхто не довідався б, що на ній — вона. Схопила той плакат і роздерла. Пам’ятаєш, Спасуло, як я не дозволяла дитині тримати наше весільне фото навспак? От як ми намучилися з цією світлиною! І, подивися лишень, досі Георгія має зуба на мене. Через той день під посольством. Китайським, чи яким там? Не через плакат. Думаю, найбільше через те, що я не дозволила їй тримати навспак фото. Потім, коли вже виросла, вона взяла та й сказала мені. Мамо. Я тримала світлину лицем до себе, щоб бачити, мамо, тебе і татуся. Там, у натовпі. Поміж чужих людей. Коли ми стояли в першому ряді й на нас усі дивилися. А я хотіла зробити по-іншому. Дивитися перед собою і бачити вас. Ось чому! А в нас тоді голови чим були забиті? Що ми могли тоді зрозуміти? Хотіли, щоб вона стояла перед посольством і показувала всім світлину. Ту, яку тримала лицем до себе. А вона її постійно так тримала.

Коли настала зима, води, щоб хоч якось помитися, в нас не було. Мама на мангальчику кип’ятила воду, наливала її у ванну, яку дідусь купив у когось за півціни, ми гуртом залазили в неї та милися. З настанням листопада це вже було не так просто зробити. Я зі своїм довгим волоссям дуже мерзла. У мене було чудове волосся та красиві брови. Мама купала мене в неділю, потім я виходила на сонце і сохла. Якщо було пахмурно, я мерзла, зуб на зуб не потрап­ляв. Одного дня бере мене мама й веде до Сули, перукарки в таборі. Раз-раз, і пообрізали мені коси, залишили волосся по плечі. Ніхто моєї думки й не спитав. А потім розвелися воші, і мама раз, раз, раз вистригла геть усе.

— Бери маленьку металеву чарочку, насип у неї трохи землі зі двору.

— Сплюнь так, шоб слина лишилася на великому пальці ноги.

— Закрий їй очі.

— Не тре’ їм бути одкритими.

— Плюнь на землю зі двору.

— Якщо вони лишаться одкритими, вона забере того іншого із собою.

— Око, воно ж невситиме.

— Не бери, Спасуло, із собою іншого.

— Залиш його, не бери, Спасуло.

За шість років і скількись-там місяців до того, як поранити Залізну Ластівку, за сім років і скількись-там місяців до того, як убити Пацюка з пастирською ґирлиґою, до того, як спалити прекрасні коси Марини, за три тисячі днів до того, як із села пішла ріка, взяла і висохла, Карліто зустрів старого волоцюгу на краю лісу зі зміями. «Продаю котушки з нитками, — сказав старий, — продаю голки та ґудзики. Сільській бакалійник продає жінкам одежу, а я — голки та ґудзики. Не можна зшити сукню, якщо не маєш ґудзиків та голок, не можна вдягнути штани, якщо до того не купити в мене ниток. Бакалійник продає жінкам кольорові тканини й одежу, але без мене жінки не пошиють собі вбрання. Ніхто не знає про це, але я — найсильніша людина у світі. Колись я був царем, але в мене померла жінка, вбили мого собаку та дітей, і я став жебраком. Лише тоді я збагнув світ. Коли вбили мого собаку та дітей. Може це ти зробив?»

«Щось не пригадую, — розсіяно відповів Карліто, — не можу пригадати, чи вбивав я твого собаку і дітей, але — точно, жінку твою я й пальцем не зайняв».

«Продаю голки та нитки, — сказав волоцюга, — і лише так мені вдалося зрозуміти силу цього світу, тому нині я — найсильніший. Лише завдяки мені люди носять кольорове вбрання, лише через те, що я існую, вони можуть одягти червоне, і жовте, і біле. Лише блакитне не належить мені. Лише над цим кольором не маю я влади. Ну, все, бувай, подамся в інші краї продавати голки».

«А от мені червоний колір зовсім не подобається, — сказав Карліто, — ані жовтий, ні зелений, ні білий».

«Лише до блакитного неможливо доторкнутися, — відповів волоцюга, — лише цей колір не може тобі не подобатися, лише він не належить мені, лише для нього не потрібні голки та нитки, лише для нього. Треба йти».

Перед тим, як жебрак пішов, Карліто купив у нього чотири котушки чорних ниток, ще шістнадцять із темними нитками, вісімдесят чотири булавки, тринадцять голок і чотири пари нагострених ножиць. Він розпочав з рота бакалійника, потім зашив чорними нитками червону цеглу будинків, порізав ножицями красивий сірий колір дороги, придавив котушками фіолетові вазони, пронизав булавками темно-зелений колір листя, попідшивав краї білизни двориків, зробив темно-чорними квіти, попротикав жовтизну стокроток, збив додолу і дав чорній землі напитися з рожевого гвоздик, густо розшив хрестиком кущі, лише на лимонових деревах трішки спинився, зв’язав чорною ниткою плоди смоківниці, тепер село стало чорним і мертвотно-блідим білим, де-не-де вкраплялося ще брудно-сіре. «Він мав рацію, — із захопленням думав Карліто про жебрака, — нічого без котушок не зробиш, нічого без голок і булавок не зшиєш». Лише блакитного не вдалося торкнутися Карлітові, лише річку не зміг він притиснути котушками і пришити стібками, лише блакитне не належить мені, сказав йому волоцюга, лише над цим кольором ми не маємо влади. Лише річку він не зміг зафарбувати в чорне.

— Спасуло, Спасуло,

— шовкове та льняне

— і ажурне

— і жакард

— і капітоне

— і бавовняне

— і шерстяне

— і з ангори

— і з кашміру

— і з мохеру

— і з віскози

— і біле

— і червоне

— і синє

— і жовте

— і темно-синє, маренго

— і рожеве, мов троянда

— і червоне, мов черешня

— і лілове, і фіолетове

— і короткі

— і довгі

— і міні

— і з двох частин, deux-pièces

— і з відкритими плечима

— і літні

— і на саван не схожі

— тепер усі чорні

— стали всі темними

— морок поглинув світ, зафарбував його тінню

— не помирай, Спасуло,

— не помирай.

У нашому селі вдів тримали в чорному тілі, пам’ятаєш, Спасуло, як до них ставилися? Коли помирав їхній чоловік, їхнє життя закінчувалося, коли помирав їхній чоловік, відтоді і їм було зась існувати. З тієї миті вони носили траур усе своє подальше життя. Яке і життям-то не було. Носили в собі шмат смерті, як казала бабуся. Носимо в собі шматок, що лишила смерть, коли помирає наш чоловік. Пам’ятаєш, Спасуло, мою бабцю, яка носила в собі шмат смерті? Дід помер, коли бабуся була ще дівкою. Двадцять років, а його вбили повстанці, бо він мав якісь справи з англійцями. Забили камінням. Прив’язали під якимось деревом і кожен із села приходив і кидав у нього камінь. Під яким, не пам’ятаю вже. Думаю, то була олива. Усе село це зробило, один за одним, підходили й кидали каменюку, потім повідомили моїй бабусі, що помер її чоловік, і почала моя бабуся жити новим життям, яке до землі хилив шмат смерті. Треба було вдягнутися в усе чорне. Вона обернула до стіни всі дзеркала по хаті, сорок днів ніде не замітала. Не милася сама п’ятдесят. У руки не брала каструлю, щоб щось приготувати. Обрізала свої коси, щоб дід забрав їх із собою на той світ. Коли збігло достатньо днів, вона перефарбувала в чорне весь свій одяг і почала носити дві чорні хустки. Навіщо, Спасуло, бабуся носила дві хустини? Навіщо їй було одразу дві чорні хустки? Бо, коли тягаєш у собі шмат смерті, одна хустка такої ваги не подужає. От чому. Однією хусткою бабуся покривала голову, у неї було дуже красиве волосся, волосся і брови. Вона зав’язувала її міцно під підборіддям, а іншу хустку накидала на плечі, пускала по спині та її кінці зв’язувала на грудях. Лише так бабуся могла подужати свій траур. Лише двома хустками підняти смерть і тягти її далі. Для цього потрібні дві хустки. Дві.

— Першу хустку на очі,

— шоб не було видно очей,

— шоб не було видно чола,

— шоб краси не було видно,

— перша хустка приховує жінку,

— хустка чорна, зав’язана знизу.

— У тому вузлі — усе твоє життя.

— Другу — на плечі,

— накинуту на спину,

— не зав’язана

— та друга хустка.

— Дві хустини на жінці,

— дві, шоб видержать тягар.

— Але вона має тягар, який ніякі хустки не видержать.

— Ні, ні, де там! Ніякі.

— Хоть сто год ходи з покритою головою.

— Хоть сто хусток одягни.

— Вона має тягар, який тіки душа може видержати.

— Але й та — бува таке — тоже не має сил видержать.

— Тому і бува такою важкою година, коли вона має відійти.

— Має тягар твоя душа, Спасуло?

— Має тягар, який їй заважає вийти, тягне назад?

Звісток про те, чи живий, чи убитий Йоргакіс, ми ніколи так і не отримали. Довідалися лише, що він потрапив у засідку, яку зробили турки біля одного села, Вуно. Вуно — як гора грецькою, а не хребет Пентадактилоса[46]. Про Пентадактилос ми знали, що Йоргакіса із трьома товаришами обстріляли в тамтешніх горах і їм лише дивом вдалося вціліти. Вони прикинулися мертвими, кулі просвистіли над головами, лежали до світанку, втискаючись в суху землю, а потім втекли. Про це нам відомо. Про те, що сталося далі, не знаємо нічого. Що ж там сталося біля Вуно? Хтось розповів нам, що його спіймали. Один солдат, який був із ним, божився, що Йоргоса спіймали. «Клянуся, що вони спіймали Йоргакіса, один турецький солдат, високий такий, скрутив мотузкою йому руки. Вони посадили його у військовий джип і кудись повезли». Клявся-божився, що схопили його. Інший казав, що бачив його в Адані. Там в ув’язненні сиділо багато наших, але одного разу вони перестрілися біля джерела. «Клянуся, що я бачив Йоргакіса біля джерела в Адані, у концентраційному таборі. Разом із ним прав шкарпетки та спіднє в джерелі, яке було на подвір’ї». Ось так, і ми плекали надію. Йоргакіс опинився в Туреччині, в Адані, щось пішло не так під час обміну — і він не зміг повернутися до нас. Та Йоргакіс точно мав би знайти спосіб потрапити на корабель і приплисти назад. Оскільки той клявся, що його схопили, що бачили його в Адані, як він пере на подвір’ї свої речі, оскільки його бачили, бачили, Йоргакіс точно мав би знайти спосіб, щоб повернутися до нас. Пам’ятаєш, Спасуло, як ми казали, що Йоргакіс зметикує, як повернутися з Адани? Бути такого не може, щоб не зметикував. Ми про це говорили тоді, коли вирішили пошити вишневу сукню. Я — в траурі, ні вдова, ні заміжня, чоловік мій пропав безвісти, носила все сіре та вицвіле. Ніяке. Однією ногою з живими, іншою — з мертвими. Але, коли повернувся б Йоргакіс, у мене жодної сукні красивої одягнути не було, от і домовилися зі Спасулою пошити мені сукню, яку я вдягну, коли Йоргакіс повернеться, щоб не бачив він мене у сірому та ніякому, бо я ж не вірила, бо він має повернутися. І ми взялися за роботу і почали шити ту сукню із запа́хом, із декольте, яке утворюється, коли одна частина лягає перехресно на іншу, зі спідницею, що спадає навскіс, та кораловими ґудзиками ззаду. Руками ми зі Спасулою пришивали коралові ґудзики, руками прошивали складки спідниці, що спадала навскіс, лише оторочку Спасула зробила на машинці, лише для оторочки вона використала Зінгер. Вжик, вжик-вжик. Вжик-вжик. Вжик-вжик. Красиву ми зі Спасулою зшили сукню. Вишневу. Зшили та й повісили в шафі, щоб і вона чекала Йоргакіса. Я казала собі, от побачить мене в цій сукні Йоргакіс. Дуже вона мені пасувала, якби ж Йоргакіс міг лише її побачити. Тобто коли я зараз пригадала це, він її одного разу і бачив. Не мене, яка її вдягла, а мене, яке її пере. Якось уночі, уві сні. Пам’ятаєш, Спасуло, як я розповідала тобі, як бачила уві сні, що перу сукню в криниці? П’ять років минуло з того часу, як пропав безвісти Йоргакіс. Чи чотири? Десь так. Пам’ятаю, президентом тоді був Кіпр’яну. Так, точно, тоді президентом був коротун Кіпр’яну. Щось сталося в той день, не пригадую, що достеменно, але точно щось, от він вийшов і щось сказав, виступив Кіпр’яну по телебаченню і щось сказав про зниклих безвісти, і мене всю аж перетрусило, місця собі не знаходила, а вночі побачила я сон. Я в своєму сірому стою навколішки біля криниці. Тру сукню руками, хочу її вичистити, і треба, щоб хтось витягнув відро і злив мені води. Сиджу і сиджу, час іде й іде, нікого, хто міг би витягнути води. Годинами чекаю, Йоргакісе, тебе, щоб ти прийшов і витягнув мені води. Де ти, Йоргакісе? Йоргосе, ну, натягай мені води. Але нікого нема, ніхто не приходить по воду. Я страх як утомилась, болять коліна, встаю, закидаю сама відро, витягаю воду, пробую випити, бо замучила спрага. Так довго стояти на колінах, відтираючи сукню. Бачу твою руку, яка хапає відро, чую голос. «Не пий воду з криниці, не можна пити цю воду. Вона гірка. Гірка!» Не даєш напитися. Так я там спрагла і залишилася. Так там і залишилася сукня, вся в милі після стількох годин прання. Ми вилили назад воду. Плюсь, нема води. Такий звук з’являється, коли її виливаєш. А ти навіть одним оком не глянув. Навіть не подивився на ту сукню, яку я мала одягти, коли чекала тебе. Хоч би одним оком на ту вишневу сукню. І було дуже холодно в тому сні, я змерзла, мене занурила в сіру, каламутну тінь величезна гора, що височіла за моєю спиною.

Ми всенький рік пробули в наметах, через рік із гаком після вторгнення нам виділили житло. Усього три кімнати, ми з мамою ночували в спальні, дід і баба на ніч стелилися на веранді, спали на якихось розкладачках, які ми привезли із собою. Мама взялася обживати дім, шила фіранки, фарбувала. Висадила на подвір’ї квіти, щоб гарно було. Поруч сусідки робили те саме. Склали і пічку на подвір’ї, щоб готувати їжу, як заведено в селах. А мама не схотіла в нас складати пічку. Такі пічки в наших хатах полишалися, сказала. Бабуся, коли почула ці слова, вклякла на місці і довго на неї дивилася. «Такі пічки в селі складав твій батько», — прошепотіла вона мені на вухо.

Карліто побачив, як Мати Змій пролітає над селищем одного суботнього надвечірка і сідає біля криниці з гіркою водою. «Я — Мелузина, — сказала вона йому, — ніхто не може мене побачити. Щосуботи я прилітаю до сіл і приношу кепські новини. Мене прокляла моя мати — і я стала напівзмією, від поясу і вище я — жінка, від поясу і нижче — змія. Я обертаюся на змію щосуботи».

«Я ніколи ще не бачив жінку-змію, — сказав Карліто, — ніколи не бачив, щоб жінка від поясу і нижче була змією».

«На мене мати наклала закляття, — пояснила Мелузина, — ми з сестрами покарали нашого батька. Мати не хотіла, щоб він її бачив після того, як народила нас. А батько потай заглядав до кімнати. Не послухався її прохання. І ми його покарали. Троє нас було. Проте мати прокляла лише мене, лише я щосуботи обертаюся на змію».

«Тож, щосуботи лише ти..? — спитав Карліто, — Ти обертаєшся на змію?»

«Так, — відповіла Мелузина. — Потім я одружилася з одним царем і щоп’ятниці, як смеркало, йшла з палацу, а вранці щопонеділка верталася. Ніхто не мав мене бачити».

«Ніхто не мав бачити?» — перепитав Карліто.

«Але мене виказала нянька. Побачила якось, як я стаю змією, і все розповіла Раймонду. Ось і треба було дременути навтьоки. Тепер вічно зажуреною вештатимуся по світу і приноситиму кепські новини. Залишила дітей у палаці, а сама пішла світом широким. Звідки в тебе змога побачити мене? Так не має бути. Ти не маєш бачити мене, як це тобі вдалося? Щосуботи я завжди прилітаю та приношу кепські новини».

«Велике лихо станеться в цьому селі. Велике», — збагнув натяк Карліто.

«Тобі слід побігти, — сказала Мелузина, — і випередити розвиток кепських подій».

«Куди мені бігти, — сказав розсіяно Карліто, — як випередити лихо?»

«Живе собі, — сказала Мелузина, — одна жінка в селі. Її ім’я означає радість. Увесь день вона сидить і шиє-розпорює, шиє-розпорює. Іди і знайди цю жінку. Скажи їй, що тебе послала Мелузина. Вона тобі розповість, де зло».

«Вона знає, де зло, — покивав головою Карліто. — Я скажу, що мене послала Мелузина».

«Так, вона знає, — у відповідь кивнула головою Мати Змій, — лише вона. Тепер мені треба летіти. Знайди жінку, що шиє-розпорює». Сказала і гайнула геть. А Карліто лишився розглядати тінь у криниці. Єдиною кравчинею в селі була його мати.

— Гріхи батьків сильно мучать дітей. Сильно-пресильно.

— Гріхи дітей убивають батьків.

— Гріхи дітей для батьків мов те точило.

— Підточують, підточують їх. Потроху, поволі, помалу.

— Зоставлять від кожного огризок.

— Час іде, глядь, а батьків уже і нема.

— Остались від них крихти.

— Згриз їх сором.

— Згризло їх зло лихе.

— Коли вже відмучився й помер, то смерті остаєцця самий мізер.

— Такий кусочок мацюпусінький.

— Як побаче свою мармизу в дзеркалі, то зразу сором його і проймає. Батька чи матір.

— Дума, чи то ж моя в усьому вина?

— Чи то ж від мене таке народилося?

— Мізер, пшик приходе і забирає смерть. Кусочок мацюпусінький.

— Кусочок із самого сорому.

У серпні нас заселили в намети, а вже у вересні забрали звідти. Там, у таборі жінки поділили територію на ніби квартали, заходять до одного намету й там сидять, балакають, заходять до іншого й там варять собі каву. Бігали одна до одної. І весь час говорили. Здебільшого про своїх полеглих. Не було намету, де хтось не мав би втрат, не побивався би за кимось, не чекав би, що от-от повернеться той, хто щез. Мама ніколи не говорила. Слухала лише інших, кивала головою, погоджувалася. Про свого чоловіка — жодного слова. Були жінки з інших сіл, які не знали і не відали. Думали, що нічого не сталося в нас. Якось у жовтні під вечір почала голосити одна про свого чоловіка. Дуже побивалася. Усі зійшлися, дивилися на неї і намагалися словами розрадити. «А ти чого не кажеш нічого?» — говорить одна до моєї мами. «Ні́чого тобі сказати, бо ти не втратила нікого». З інших сіл вони були. Нічого не знали.

— Померлих не личить ховати обличчям до землі,

— ні роздітими їх оставлять

— і без взуття,

— чуєш, Спасуло?

— Гей, Спасуло,

— хто ховає свою дитину долілиць,

— хто ховає її босою,

— хто так кладе свою дитину в труну, Спасуло,

— хто посила її на смерть,

— хто в цьому винен, Спасуло,

— ти чуєш, шо ми кажемо, Спасуло,

— куди ти послала його, Спасуло,

— хто послав його, Спасуло,

— хто намовив його робити те, шо він зробив, Спасуло,

— хіба ти не навчила його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було навчити тобі його казати «ні, не хо’»,

— тре’ було тобі навчити його казати «ні», одказувацця, Спасуло.

Щосуботи вона йшла кудись, прокидалась і нас лишала самих. Куди ти ходиш щосуботи, Спасуло? Чому лишаєш нас самих? Я ходжу прибирати могилки. Люди поховали своїх мерців, а потім не виходить у них ходити їх провідувати, немає часу доглядати за могилами, і от щосуботи ходить Спасула задурно прибирати на тих могилах. Задурно, ні в кого жодної копійчини не взяла, ні з ким не домовлялася. Лише прокинулася вранці, наллє собі літр доброї олії, бере мило та губку, щоб помити склянки, з яких п’ють душі. Щоб вода й олія чистими лилися в склянку. Навіщо їм чистими литися туди, Спасуло? Чи людська душа може побачити, які вони там? «Дайте мені спокій!» Щосуботи Спасула не терпіла багато запитань. Ходила, так казала, поговорити із сином. Де її сина поховано, вона не знала. Десь, мабуть, в якомусь масовому захороненні. Так, Спасуло? Скажи. Тільки це скажи, благаю. Що таке масові захоронення? Це місця, де поховали разом багатьох людей. Коли сталося лихо, не було часу ховати кожного окремо, підігнали бульдозер, поскладали тіла, вррр-вррр-вррр, поскидали всіх в яму. Прийшов якийсь піп, відслужив службу над тілами, потім згори засипали землею, так і поховали. А хто там лежить, нікому не відомо було? Ні, не відомо було нікому, хто там лежить. Позбирали тіла, ніхто не розбирався хто та що, і поховали. І кажуть, як скидали, багато впали обличчям до землі, так їх і поховали. І що? Навіщо перейматися, що когось поховали долілиць? Бо коли ховаєш так померлого долілиць, він не може напитися і його весь час мучить спрага. Померлому весь час потрібна вода. Треба, щоб померлі довкола напилися, тоді вони дадуть твоєму, якого мучить спрага, води. «Дай мені спокій!» — відказувала Спасула і продовжувала поливати з відра могили. Так поливала вона могили всю суботу.

— Пити хоче!

— Принесіть їй лимонад, хай вип’є.

— Дуже подобався Спасулі лимонад?

— Так, дуже. І зара подобаєцця.

— Завжди вона нас пригощала.

— Завжди в неї він стояв у дворі, шоб почастувати перехожих.

— Шоб ніхто не відчував спрагу.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Як ти робила свій лимонад, Спасуло?

— Лимонад, лимонад...

— Береш лимони, чавиш, проціджуєш крізь сито в карафку.

— Скіки соку, стіки й цукру.

— Того, коричневого.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Бовтаєш карафку добряче три дні, шоб настоявся, шоб увесь цукор розчинився.

— Той, коричневий.

— У Спасулиному селі з таким робили.

— Через три дні він уже добрий.

— Тре’ мати його в себе на подвір’ї, шоб було чим почастувати перехожих.

— Не хотіла Спасула, шоб людей мучила спрага.

— Не хотіла, і все.

Незадовго до того, як Карліто повернувся до села, він побачив здалеку якусь жінку, яка сиділа в річці на мілині з розчепіреними ногами. Побачив, як вона важко встає і йде геть, як б’є себе в живіт і кричить. З її рук звисали сині котушки з нитками. Він спробував повернутись і покликати її. «Замовкни! — сказала вона. — Замовкни, замовкни, замовкни, цить». І пішла, насилу пересуваючи ноги, розчиняючись у миготінні повітря через спеку, що наливалась.

Пити хочеться, подумав Карліто. Так хочеться, що от-от помру. Світало, стояв серпень, і село починало закипати. Це був пекельний місяць, із тих, які Господь посилає, щоб нагадати людям, що раю не існує. Пити хочеться, подумав Карліто, але в селі зовсім не було води. І не було нікого, хто міг би дати йому напитися. А вся вода, яка була, гірчила.

Коли він зайшов у село, усе було чорним і попелястим, скрізь панував сірий колір. Карліто перевірив, чи міцні стібки на кущах, чи добре зв’язана чорною ниткою смоківниця, витер залишки рожевого, які ще лишилися на гвоздиках. У селі стояла мертва тиша. Єдиний звук, що долинав, був стукотом швацької машинки. Дук-дук-дук-дук-дук. Дудук. І знову дук-дук-дук-дук. Дудук. «Знайди жінку, яка шиє і розпорює», — так Карлітові сказала Мелузина.

— У нашій місцині обмаль води.

— Вона — без води, зовсім без води.

— А та, яка є, гірчить.

— Не вода, а якась отрава.

— Ця місцина, вона сама вся згіркла.

— У нашій місцині багато покійників, це вони роблять воду гіркою.

— Покійників у криницях, через яких вода згіркнула.

— Коли почуєш, шо якесь створіння бідолашне померло, а до того воно пило в твоєму дворі воду, вилий її.

— Не пий ніколи тієї води.

— Добра від того не буде.

— Покійник її торкнувся.

— Харон у ній сполоснув свій серп.

— І митися не можна, коли побачив когось мертвим, не до добра це.

— Вилий воду, зроби душі ласку.

— Таку воду не пий, вона ж гірка.

— Ліпше лишитися спраглим, ніж пити воду гірку.

Ті кілька разів, коли Спасула говорила з нами про сина, вона казала, що в усьому винна сіль. Буквально кілька разів, і — все; треба, щоб на дворі було літо, щоб наростала спека, щоб спека стояла така, що хочеться вмерти. Нестерпна спека. Лише тоді надвечір Спасула сідала в дворику і розповідала нам про свого сина. «Спасуло, виходь надвір, виходь, посидь із нами. Розкажи нам, Спасуло, історію про сіль. Розкажи, як “посолили” твого сина?» І Спасула розповідала нам історію про сіль. Розповідала, про той випадок, коли посолили її сина. Коли жінку в селі починали мучити перейми, коли наставав час їй народжувати, одна з односільчанок бігла до сільського бакалійника, щоб принести їй додому сіль. Принести сіль нерозбиту, велику та чисту, ще неважену, нефасовану, і коли розраховуватиметься з бакалійником та йтиме назад, не мала та жінка зронити ні слова. Чому, Спасуло, бакалійник не мав важити сіль? Чому жінка мала весь час мовчати? Тому що в хаті інші мали сідати і розбивати нерозбиту сіль? Треба було, щоб жінки мовчки розбили важкою каменюкою сіль на порозі будинку. Що важча каменюка, то розумнішою буде дитина, яка народиться. Треба було так розбити сіль, щоб вона перетворилася на порох. Що дрібніша, то ліпшим буде дитя. Тоді треба було висипати сіль у воду. Зробити алярму, дуже насичену. Що насиченіша, то ліпше. Правильніше. У ній треба вперше викупати дитину. Купіль у солоній воді. Потім витерти насухо і скрізь обсипати порохом із солі. Треба, щоб добра мовчазна жінка взяла сіль і посипала нею дитя. Посолити йому ручки, ніжки, голівку, цюцюрку. Що добріша жінка, то кращою вийде дитина. Що більше солі насипле, то ліпшою вона буде. Ах-вах! «І що зробили ви, Спасуло? Не мали достатньо солі для дитини?» «Ми взагалі нічого не зробили. Не було в нас багато солі для дитини. Дитя намагалося якомога швидше прийти у світ. Не встигали ми збігати до бакалійника, не встигали розбити сіль на порозі. Він сам народився, такий стрімкий. І доброї жінки, щоб посипати дитину сіллю, у нас не було. Я сама, породілля, встала, щоб посолити сина». Хіба мати може сама посипати сіллю дитину, Спасуло? Чи може сама мати його солити? Чи вийде дитя гарним, якщо мати його солить, Спасуло? Скажи! Спасуло! Навіщо ти сама посолила свого малюка? «Ах-вах!» — відказувала Спасула. «Не було в мене в хаті іншої жінки, щоб посипати сіллю немовля. Треба було робити це мені, породіллі. І солі багато в хаті не було. Узяла ту, що в бакалійника лишалася. Посипала йому на ручки, на ніжки, на голівку й на цюцюрку. Що добріша жінка, то краща дитина», — сказала й підвела на мене очі. «Солі було обмаль. Посипала ручки, посипала ніжки, посипала голівку й цюцюрку. А груди посипати забула». «Забула?» «Так забула, — сказала Спасула, — не лишилося солі посипати сіллю груди малюка. Ось тут». І вона кулаком ударила себе в груди. «Добре пам’ятаю, що сіль скінчилася, коли саме дійшла до грудей. «І їх ти забула посипати», — сказала я. «Так, — похитала головою Спасула, і замовкла. — Саме на грудях сіль і закінчилася».

— Та, шо посипає сіллю, має бути з найкращих.

— Солоденька така.

— З найдобрішим серцем.

— Хай дитинка все візьме від неї.

— Посипали її сіллю, помили в алярмі, шоб добре їй велося на цьому світі.

— Сіллю нерозбитою, неваженою.

— Такою, яка з моря вийшла.

— Треба було скрізь сипати сіль.

— А там, куди сіль не попала, ось там мо’ случицця біда.

— Чи троє, чи п’ятеро, чи семеро, завжди непарне число.

— Саме стіки, скіки жінок.

— Тіки так можна принести дитині добро.

— Сіллю білою, нерозбитою, неваженою, із самого моря.

— І мати не має посипати сіллю своє дитя.

— Обертається все проти матері, як вона сама солила свою дитину.

— Ліпше зовсім не посипати сіллю, ніж посипати неправильно.

Уночі, перед самими пологами мати побачила його вві сні. Побачила, як він бере стілець і ставить біля бабусиного горіхового буфета, як відсуває від себе бляшану коробку з бісквітами, як відкриває дерев’яну шкатулку, в якій вона зберігала свої гроші, золотий хрестик, шматочок пуповини та його перший молочний зуб, як він бере ключ і кладе в кишеню сірники. Бог — свідок, вона побачила, як він кладе в кишеню сірники. Уві сні вона відчула, як він добряче штурхонув її ніжкою, і ледь не прокинулася. Вона побачила той сон десь біля сьомої години ранку; тоді вже в неї був грубезний живіт. Вона відчувала в ньому, як досить високо він штурхає її правою ніжкою щовечора. «Тихенько, — сказала вона йому, погладжуючи живіт, — вгамуйся; дай побачити, що там з тобою станеться?» Той у животі зачаївся і дав їй побачити себе, знов повернувшись у сон, як він встає зі стільця і йде до річки шукати інших. З кожним кроком він наче зростав, вони щораз більшали, його кроки. «Він іде до будинку Марини, — подумала вона, і в неї стислося серце, — йде красти лимони й цукор». Побачила, як він плескає себе по кишені, перевіряючи сірники, як розоряє на ходу мурашники і жбурляє каміння в криву ластівку. «То він злодій, — подумала вона й засумувала, — краде сірники, лимони й цукор. Руйнує мурашники». Так їй стало сумно, що вона не захотіла дивитися, що там станеться далі. Вона пішла по висохлому руслу, порепаній землі, де колись була вода. Сіла. Її величезний живіт заважав довго йти, іще він піднімався вгору, через що їй було важко дихати. «Річку, — подумала вона, — він річку спалив». Вона була так упевнена, що він спалив річку, так, що наче бачила, як річку охоплює полум’я. Він забрав у села річку. Той у животі боляче штурхонув. Вона відчула голод. «Тихо будь, — сказала вона йому, тепер трішки обурено, і дала легенького ляпаса. — Тихо, побачимо, ким ти станеш?» І ще раз ляснула себе по животу. Прийшла додому й одразу кинулася на кухню готувати. «Тихо, — сказала йому, ляскаючи себе дужче, — тихотихотихотихотихо будь. Ось, осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить!» І тоді, оскільки відчула, що голод нестерпний, вирішила приготувати його самого. Нарізала цибулю, кинула на пательню, посипала корицею та чорним перцем. Може, приготувати його в підливі з лимонним соком, роздумувала вона й кинула на додачу ще кілька лаврових листків для запаху. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш. Цить! Осьосьосьось тобі, ось тобі, ось». У час, коли підлива дійшла. Вона прокинулася в той час, коли підлива вже дійшла. Відчула, як зсередини щось розриває її матку, зігнулася, побачила, як він виходить з неї навпаки, вислизає з неї мов вугор ніжками вперед. На два місяці раніше строку. «Тихотихотихотихотихо будь. Осьосьосьось тобі. Тихо, дай побачити, ким ти станеш».

Перші роки мама постійно мене лупцювала. Знімала з ноги капець і починала. По руках, по ногах, по попі, куди тільки попаде. Шукала приводу, щоб всипати мені березової каші. Дід і баба стояли й лише дивилися на це. Я спершу сідала й терпіла. Після того, як відлупцює мене, вона заспокоювалася на багато днів. Якось уночі, коли я побачила її розлюченою, то злякалась і втекла. Вибігла на поле, там збоку росли якісь оливкові дерева, у багатьох були дупла, в одному я й сховалася. Почула, як мене кличе дідусь, але не вилізла зі сховки. Лише під ранок мене знайшли сонну в дуплі. Мама, коли я зайшла до хати, мовчки подивилася на мене. Бабуся повела мене митись і помила мене сама. «У нас і так вдома вдоста зниклих безвісти, не зникай більше», — сказала вона мені. З того часу, коли мама хапалася за капець, вона ставала між нами й заважала їй. «Дитина не винна», — казала матері.

— Кажуть, шо як настане твій час,

— приходе і той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, шоб забрати тебе із собою,

— не лишати тебе, шоб не проходила ти крізь ворота пекла сама,

— показати тобі, шо робити.

— Розрадити тебе.

— Сказати тобі, шо він осьдо, поряд,

— завжди приходе той, кого ти ждеш з усіх сил,

— приходе, якшо ти його ждеш.

— Душа не забува, ні.

— Душа завжди памнятає.

Духу турків Спасула терпіти не могла. «Прийшли, позабирали наші хати, вбивали нас, зробили з нас біженців», — казала вона. І хай щоб ми робили б, вони все одно погано ставилися б до цього. «Те, на кого вони перетворили нас, було набагато гіршим». А ще розмови про її сина, якого з іншими звинувачували в тому, що вони привели турків після всього, що натворили, але вона не погоджувалася з такими словами. Ті все одно зробили б те, що зробили, було на те чимало причин, шукали лише привід, повторювала вона, а турків отих духу не переносила, очі її їх не бачили б. До того дня, коли ми з нею не пішли на ту зустріч щодо похорон. Тоді це сталося. Коли вже наш Йоргакіс знайшовся — і ми його поховали, а Спасулин син — ні, ніхто не знав, що з ним. Тож комітет запросив нас на одну зустріч, а те, що й турки на ній будуть, ми не знали. Що там такі слова прозвучать, не знали теж, бо і дитину із собою взяли. Нас розсадили й у загальних рисах почали розповідати, як здійснюють ідентифікацію і що потрібна додаткова інформація по масових похованнях, і як ми знаємо про когось, хто щось таке знає, мусимо обов’язково повідомити їх. Тоді підвелася одна туркеня і сказала, що все, що роблять для загиблих 74-го, допомогло в пошуках їхніх загиблих 63-го під час заворушень між двох спільнот, так і сказала — між двох спільнот, бо у великих захороненнях після розкопок знаходили на самому споді ще раніше вбитих, їхніх мерців. Де знаходили інших мерців, Спасуло? Із самого низу були турки, яких ми вбили 1963-го, а над ними вже наші загиблі, яких турки вбили під час першого та другого вторгнення. Невже вони іншого місця вибрати не могли? Шукали криниці й висохлі западини річок, сказала туркеня, місця, де просідав ґрунт, пустоти, які колись заповнювала вода. Ми скидали тіла їхніх у свої криниці, а потім вони туди ж скидали тіла наших, кістки впереміж, знизу турки, згори греки. Коли починалися дощі, вода в криницях піднімалася, кістки перемішувалися, тому тепер і добивалися від комісій, щоб ті здійснювали ідентифікацію, бо ніхто не міг розібрати, де чиї. Узяли ми та й уявили криницю, повну грецьких і турецьких кісток, які впереміж лежать по западинах і вибоїнах, і дуже засмутилися. Побачили, як і туркеня ридає, і стислося в нас серце. Дорогою додому Спасула йшла мовчазною, а мене всю розпирало від питань, від сумнівів, та я не наважувалася нічого сказати, а Георгія те побачила і взяла, та й стисла міцно мою руку, мовляв, хоч не самі вони там. Мертві, кістки впереміж, але хоч не самі, мають компанію, «бо всі, і ті, і ті, — каже, — мамо, спокою не мали через те, що рідні їх не можуть знайти, не знає ніхто, де вони, а так — хоч не самі, мають компанію, здружились у смерті», і Георгія відтепер впевнена, так нам і сказала, впевнена, знизу турки, зверху греки, потім почалися дощі, вода стала підніматися, кістки стали перемішуватися, здружилися вони, мамо, здружилися, тітко Спасуло, не плач більше, не треба.

— Позавчора й Айше померла!

— Вай-вай, і Айше вже нема.

— Ось так її, сердешну, на тому боці оплакували позавчора і її родички.

— Ридма ридали, шо тут сказать, і вони.

— Як побачила вона, — так розповіли, — шо вже смерть у неї в головах стоїть, каже, біжіть, кличте ходжу.

— Ходжу, каже, приведіть до мене.

— А тоді, хай усі підуть з кімнати, має про шось йому сказати.

— Ану всі геть, бо маю шось йому сказати.

— А тоді припіднялась і розказала йому всі таємниці, які знала про похованих.

— Я, ходжо, знаю багато чого таємного про поховання, коли я помру, мерщій іди й розкажи все про похованих.

— Шоб той розказав, де слід, шоб познаходили людей, шоб вони знайшли спокій і шоб рідні їхні знайшли.

— Знаю, ходжо, багато таємниць про поховання.

— Боялася, каже, весь цей час зізнацця.

— Знаю, ходжо, де їх поховали.

— Але тепер прийшло її врем’я, і вона дуже боїцця, шо вже прийшли по її душу.

— Не хочу це забирати з собою, ходжо, цю таємницю.

— Розказала ходжі про якісь криниці, в які скидали вбитих.

— Знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Розказала, йому, шо бачила якось уночі, як їх скидають туди одного за одним.

— Бачила, ходжо, як їх одного за одним скидали.

— Глядь, помітили її, приставили ніж до горла.

— Сказали мені, шо зараз я сама відправлюсь за мертвими.

— Нічого не розповідай, тітко! Konuşma![47]

— Konuşmam![48]

— Коли твоє врем’я прийде помирати, o zaman konuşacaksim[49]!

— Konuşmadim hocam o zamadan beri konuşmadim[50].

— Konuş, каже їй ходжа, şimdi konuş zaman geldi[51], шоб знайшли спокій люди і шоб рідні їх знайшли.

— І Айше розповіла.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих.

— Дожила до дев’яноста п’яти років, шоб розповісти.

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Ідіть туди й побачите, скільки їх.

— Konuş, Айше, хоч зараз — konuş!

— Я знаю, ходжо, де поховали вбитих. Знаю, мені й не знати?!

— Позавчора померла Айше.

— Зійшлися жінки на тому боці, як оце ми на цьому.

— Вай-вай, чекали, коли стане помирати Айше, шоб розказала нам правду.

— Я знаю, ходжо, знаю, де вони поховали вбитих.

— Айше знала, вона знала, де вони поховали вбитих.

От і нині ми поховали, що вже поховали, а знайшли, що вже знайшли, от уже припинили ходити часто на ті збори, от уже й теми для розмов з іншими вичерпалися, були й ті, хто скоса поглядав на нас, їм розповіли, що, можливо, наших рідних ніколи так і не знайдуть. Читали й у газетах, що, можливо, скоротять і фінансування для пошукових програм, припинять виділяти гроші на ідентифікацію, добре, що хоч Спасула нам розтлумачила, сказала, гроші ж давали європейці від імені свого союзу, а тепер, коли кількість мерців зменшилася, коли щороку дедалі меншає трупів, багато хто подумує, чи не скоротити кошти. Зрештою, колись має завершитись і робота комісії. На чомусь треба поставити крапку. Бо ж, бач, є люди, які пропали назавжди, є ті, кого ніколи не знайдуть, є ті, кого не знайти, не знайти, хоч ти лусни. Усе йде до того, що, врешті, і тому, що було зроблене, і тому, що було знайдене, — усьому, всьому покладуть край. Що знайшли — те знайшли, скількох знайшли — стількох знайшли, скількох поховали — стількох поховали, усе, про інших мови нема, нічичирк. Чи воно так усе, Спасуло, чи я правильно зрозуміла, скажи нам, скажи? Дай мені відповідь, Спасуло, чи існують люди, які пропали назавжди? Яких ніколи ніхто не знайде? І як їх називатимуть, тих зниклих безвісти, які пропали назавжди? Уже придумали слова для зниклих безвісти, яких не можна знайти? Чи можуть, Спасуло, люди зникнути двічі? Чи в нас є слова назвати тих, хто двічі зник? Кажи, Спасуло, не мовчи, скажи щось і ти!

— Коли народилося дитя, тре’ коло нього положить скибку хліба.

— Еге ж, скибочку.

— Хліб, шоб була над ним благодать на віки вічні.

— На віки вічні, на віки!

— Шоб хліб біля нього був, аж поки воно не виросте.

— Хліб, шоб не забрали в тебе дитя Добрі Жіночки.

— Як воно попаде їм до рук, вони його підмінять.

— Поклади дитині бублик-кулурі в ручку.

— А під подушку — ножниці залізні, хай його бережуть.

— Посип його сіллю, посоли, хай якась солоденька, гарна жінка те зробе.

— Шо з усього цього ти не зробила, Спасуло?

— Вай-вай-вай. Може, за той час вспіли прийти Добрі Жіночки?

Щоразу, коли Спасула згадує сина, то смажить хліб. Ллє на сковорідку арахісову олію, ріже смужками старий черствий хліб, смажить так, щоб смужки набралися ­олією, щоб стали хрусткими, потім посипає все цукровою пудрою. Іноді вона смажить хліб на вечір, і ми їмо його вдвох, іноді я бачу, як вона готує лише на себе, а потім сідає і сама їсть надворі. «Чому, Спасуло, коли ти згадуєш сина, смажиш хлібні смужки? Чому ти їси їх на самоті надворі?» «Тому, що такі гріночки я смажила синочку, коли він був маленький. Наливала олію, яка починала шкварчати, різала тоненькими скибочками хліб, бо дитя було малим. Добре обсмажувала, а тоді посипала щедро пудрою. Таке пригощення готувала синочку». Таке пригощення Спасула готувала сину, коли той був малим. Але не хоче зі мною говорити, сидить сама надворі, посипає підсмажені скибочки цукровою пудрою і плаче, але, я думаю, плаче вона через те, що хоче пам’ятати свого сина маленьким. Не відповідає Спасула, хоч скільки я питала б, але, думаю, іноді вона хоче згадувати свого сина маленьким. Тому і смажить скибки хліба. Тому і посипає їх цукровою пудрою. Коричневою, як і колір цукру. Бо хоче згадувати, як її син був малим.

— Народити спершу.

— Потім годувати грудьми.

— Пестити.

— Цілувати.

— Пеленати.

— Колисати.

— І мріяти.

— Шоб ти вдався добрим.

— Шоб ти вдався розумним.

— Шоб ти хорошою людиною був.

— Народжуй його.

— Давай йому груди.

— Не відривай від серця.

— Цілуй.

— Мрій.

— Шоб удався добрим.

— Шоб удався розумним.

— Шоб хорошою людиною був.

— Тепер, коли можеш.

— Тепер, коли можливості вже нема.

— Не спиняйся, Спасуло, загадуй бажання тепер, коли тебе чують Сужениці.

— Благай зараз, поки дитя ще мале.

— Благай зараз, поки ще далеко Добрі Жіночки.

«Де більше Бога?» — спитав Карліто. «У страху», — відповіла мама. «Там багато Бога. Коли є страх, Бога найбільше. У ньому Бога більше за все». «А коли є любов?» — хотів спитати Карліто. «Коли є любов, скільки Бога тоді? Коли його стільки в страху, скільки його в любові?» Проте не спитав. І вона йому не відповіла. Не розповіла йому, що найбільше Бога лише в страху. В любові Бог інший. Колись, подумала вона, коли ми повернемося зі страху, якщо Бог лишиться в нас, то побачимо його, якщо Бог лишиться в нас, якщо ми носитимемо його в собі, ми побачимо, яким є Бог в любові. Якщо Він лишиться.

Одного лише разу ми зі Спасулою по-справжньому зчепилися, посварилися, лише одного, саме тоді, коли й не треба було б, коли вона повернулася з церкви, куди ходила на похорон свого сина. Бог мені свідок, я прокинулася вчасно того ранку, та в мене скрутило живіт, Бог мені свідок, я не могла піти з нею, встати з ліжка не могла через біль, кричала від болю, та піти разом із нею на похорон не могла, Бог мені свідок, добре, що він утрутився і мене звалила з ніг хвороба, не могла я з нею піти на похорон, у нас же все було однаковісіньке, не розрізниш, оскільки і її ідентифікацію вже здійснив комітет на волонтерських засадах.

Увечері подзвонили до Спасули, сказали, що знайшовся її син. Хіба не ввечері тобі дзвонили, Спасуло, щоб сказати про сина? Знайшли, кажуть, у братській могилі, закопаного долілиць, як і інші. Разом їх зарили, усіх разом того дня й знайшли, і вирішили поховати, ну, бо вони ж невинуваті були, просто несли службу, як і заведено, приїхав на похорон і міністр, узяв слово. Вони ж невинуваті були, бо робили те, що їм наказали, невинуваті, бо виконували, що їм сказали, невинуваті, треба поховати і їх, залікувати рани, перегорнути сторінки, ганьба, наша держава багато років лишала їх збезчещеними. Повсідався хтось на танки, врррр, вррр, хотіли вдарити по Макаріосу[52], підкотилися до президентського палацу, спробували ввірватися, а їх атакували інші, ті, хто стояли в ньому на варті та повбивали. Один іншого вбивав, усі загинули. Усі корилися своїм наказам — неухильно, так, як слід, усі невинуваті, сказав міністр, насправді, інших вони не хотіли вбивати, корилися наказам згори. Хто це був, Спасуло, хто давав ті вказівки згори? Вони невинуватими були, робили те, що їм наказали, випростати спину не мали можливості, були невинуватими, не знали, що коїться. По вісімнадцять років кожному. Їх одягли у форму хакі, дали в руки зброю, сказали, щоб вони пішли й убили Макаріоса, вони ж іще діти, не могли сказати «ні», сама стань на їхнє місце, сказала Спасула, він не міг сказати «ні», не було його вини, була його вина, він там наклав головою, загинув, я знаю, що ти захворіла, щоб не йти на його похорон, йому ж вісімнадцять було, і не могли вони сказати «ні», винуватий чи невинуватий, та це ж мій син, і він пішов із життя, ми його сорок років шукали, і тепер він знайшовся похований долілиць, ми знайшли його, покладеного долілиць і мученого спрагою, моє дитя сорок років лежало долілиць, заспрагле та мертве. І Спасула почала голосити, що багато років її син ненапуваний і стражденний, зневоднений тяжко, то і я вийшла до неї надвір, щоб стати вірною подругою в плачі. Такими нас застала і Георгія, яка прийшла по свої книжки, насварила нас за те, що ми посварилися, іще про якогось Полініка[53], сказала, хоче нам розповісти, а ми такого імені в нашому колі ніколи й не чули, гадаю, це був син якоїсь іншої жінки, а його знайшли мертвим, проплакали ми зі Спасулою тоді всю ніч, оплакуючи померлих, знайомих і незнайомих. Зі Спасулою ми лише одного разу зчепилися, тоді, коли й не слід було, коли я злягла й занедужала, і не пішла з нею хоронити її сина. І це каменем лежить у мене на серці, що вона завжди підставляла мені плече, а я не змогла підставити своє, не змогли ми разом поховати її сина. Мене не було поруч, я була лиха на неї через те, що вважала: то син її, так чи сяк, зрештою, був причетний до загибелі Йоргакіса, то він убив його. Після того дня Спасула й сама занедужала, після того, як його поховала, злягла, ми, жінки, тоді всі по черзі біля її ліжка днювали й ночували, розповідали їй історії, щоб вона не відчувала себе знову покинутою. Бо через стільки років, через усе те, що я пережила, після усіх цих митарств і марних пошуків, я збагнула єдину річ: якщо існують невинуваті, це — ми: я, Спасула й інші жінки, ті, хто чекав, хто наполегливо намагався, я, Спасула, інші. Ми — невинуваті. Тільки ми.

— Ну от. Кажуть, було двоє братів.

— Брати правду-матінку один одному різали.

— І сварилися, страх як!

— Посварилися та й повитягали ножі.

— Мали ціле царство, та й ну його ділить.

— Там, у себе, країну, солодку, як мед, і гірку, як полин.

— Як мед?! Балачки то всьо!

— Посварилися, побилися, та й повбивали один одного.

— Посварилися, побилися, пустили один одному кров, пропали ні за цапову душу.

— Ніхто не знав, де їх поховали.

— Як мед?! Балачки то всьо!

— Балачки, балачки, нісенітниці й вигадки.

— Загинули, поховали їх, усе, нема.

— Пропали поховані мерці.

— Але ніхто не повідомив їхнім рідним, що вони померли.

— І шукали їх їхні жінки багато часу.

— Їхні матері.

— Їхні дочки.

— Їхні жінки.

— Вигадки.

— Так переказують.

— Ночами виходили і кликали їх.

— Виходили ночами і голосили.

— Куди ви поділися? Вертайтеся назад!

— Куди ви поділися? Вертайтеся до нас!

— Куди ви поділися? Чому ви не йдете?!

— І шо, не знайшлося нікого, хто їм відповів би?

— Не знайшлося нікого, хто їм відповів би.

— Ані Аретуси.

— Ані Кастаномалуси.

— Ані Лігери.

— Ані Мелузіни[54].

— Нікого з них вони не знали?

— Ніхто не знав.

— Ми!

— Лишили їх на самоті пронизливо голосити.

— Лишили їх на самоті оплакувати тяжко.

— Ось такі в нас тут оповідки, такі перекази.

— Ось такі.

— Із солодкої, мов мед, країни.

— Із краю гіркого, мов полин.

— Нема щасливого в них кінця.

— Немає кінця-краю в них, нема...