Галицько-Волинське князівство

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

Територія Галицько–Волинського князівства займала лісову та степово–лісову смугу. Первісні ліси, що мали великі багатства, простягалися не лише в Карпатах і на Поліссі, а займали також значні простори над Дністром, Сяном і Бугом. Проведені дослідження свідчать, що в середньовіччі у Львівській землі ліс займав значно більшу площу, ніж тепер [Hladylowicz K. Zmiany krajobrazu w ziemi Lwowskiej od polowy XV do poczatku XX w. — Studia z historii spolecznej i gospodarczej. — Lwow, 1931, s. 101–134.]

Багатство лісу сприяло збереженню вологи в грунті тому річки в давні часи були багатшими водою, ніж сьогодні. Літопис розповідає про величезну повідь на Дністрі поблизу Галича 1164 р., в якій потонуло більш як 300 людей, що везли сіль із карпатських солеварень: «багато людей і вози знімали з дерев, де їх вода покидала» [Іпат., с. 358.]. Невелика львівська річка Полтва мала стільки води, що на ній влаштовувався млин [АГЗ, т. 2, № 1.]. Дністер і Західний Буг були судноплавними ріками [Іпат., с. 491, 580.].

Основним заняттям населення було сільське господарство.

Господарською одиницею в цей період служило дворище, тобто самостійне господарство, яке мало свої ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища, рибні озера та ін. В грамотах XIV ст. дуже точно визначали господарські угіддя. Юрій II грамотою 1339 р. надає сяноцькому війтові 6 ланів землі у Сяноці «з усіма звичайними прибутками, які є і можуть бути, тобто у ріллях викорчуваних і тих, що будуть корчуватись, в сіножатях, пасовиськах, полях, болотах, лісах і кущах» [Болеслав–Юрий II, с. 78.]. «Дворище Занево» в Чайковичах посідало «землю рольную с сіножатьми, што к тому дворищі слушаєт», а також дубовий ліс, «язи» (обладнання для рибальства) на Дністрі, рибні озера, ловища та ін. Дворища в Бушковичах були «із землею і сіножатьми і с лугом і с болоньєм» [Розов, № 2, 24.].

Про сільськогосподарську продукцію літописи дають лише скупі відомості. Коли 1238 р. у Галичині оселився чернігівський князь Михайло Всеволодович, Данило і Василько «дали йому пшениці багато і меду і худоби і овець доволі» [Іпат., с. 521.]. Жителі Болохівської землі, на верхів’ях Случі і Південного Бугу, були залишені ординцями, «щоб орали їм пшеницю і просо» [Іпат., с. 526.]. 1279 р. у землі ятвягів виник голод, Данило надіслав туди із Берестя човнами по Бугу запаси жита [Іпат., с. 580.]. З грамот Мстислава Даниловича Берестю видно, що жителі міста сіяли овес, жито і льон [Іпат., с. 613.].

На основі пізніших джерел можна ствердити, що у середньовічному господарстві на першому місці стояли овес і жито, пшениці і ячменю сіяли менше[49]. Таке співвідношення зберігалося і в наступні століття.

На високий розвиток сільського господарства вказують археологічні знахідки землеробського знаряддя: залізних серпів, кіс, наральників [Ратич, с. 29, 88.]. Про розвиток садівництва свідчить звістка літопису, що Данило в новозаснованому Холмі «посадив гарний сад» [Іпат., с. 559.].

Літописи містять деякі відомості про тваринництво. Часто згадуються коні. Безперервні феодальні війни вимагали багато кінноти для війська, тому в тогочасному господарстві тримали багато коней. Під час війни 1224 р. Василько Романович захопив «стада коней і кобил», які належали місцевим жителям [Іпат., с. 498.]. Володимир Василькович перед смертю «роздав стада незаможним людям, у кого коней немає, і тим, у кого загинули під час війни з Телебугою» [Іпат., с. 601.]. При різних нагодах згадуються коні, які привернули особливу увагу або якими князі себе взаємно обдаровували[50]. У княжих господарствах коней розводили спеціалісти цієї галузі — степовики: торки, половці та ін.

Можна припускати, що з цих часів походить поселення Торки, недалеко від Перемишля, мешканці якого ще й в XVI ст. пильнували королівського стада; очевидно, торки виконували ці обов’язки з часів Галицького князівства [Жерела, т. 2, с. 100–101.].

Про рогату худобу точних відомостей нема. Вівці згадуються в Бересті [Іпат., с. 613.], очевидно, найбільше їх розводили у підкарпатських селах, як це бачимо пізніше, в XV–XVI ст. [Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1902, t. 18, cz. 1, s. 169–171.]. Тоді за стародавнім звичаєм овець і свиней виганяли в дубові ліси «на жир» [АГЗ, t. 11, № 3442; т. 12, № 2461, 3296, 3615; t. 14, № 1863; Жерела, т. 1, c. 24, 180; t. 2, c. 202; та ін.].

Про значне поширення бджільництва свідчить той факт, що Мстислав Данилович 1289 р. назначив Бересті данину медом: «со ста по дві лукні меду» [Іпат., с. 613.]. Літопис наводить приказку соцького Микули (1231): «не знищивши бджіл, меду не їдять» [Іпат., с. 509.]. Це показує, мабуть, на старовинний звичай вибивати бджоли при підбиранні меду із бортей. З джерел дещо пізнішого часу довідуємось, що деякі села спеціалізувалися у бджільництві[51]; звідси походить досить поширена назва сіл Бортники або Бортничі.

В цей час Підкарпаття і Волинь відзначалися великою кількістю дикого звіра. Ще й тепер в Карпатах збереглися олені і ведмеді, вовки, козли, дикі кабани, інша звірина. На існування деяких звірів, що пізніше були винищені, вказують топографічні назви: Туря, Зубря, Зубрик, Лосі, Бібрка та ін. Бобри були поширені в Галичині ще в XVI ст. [Жерела, т. 1, с. 69, 73, 83; т. З, с. 58, 62.], а на волинському Поліссі — в середині XIX ст. 1165 р. візантійський князь Андронік Комнен, перебуваючи в Галичині як гість Ярослава Осмомисла, брав участь у ловах зубрів [Кіннам, с. 232–234; Хоніят, с.,168, 173, 433.].

Мисливство мало тоді господарське значення, постачаючи цінні шкури на одяг, а також м’ясо. Данило Романович 1252 р., виряджаючи військо у похід, в лісах поблизу Грубешова убив рогатиною трьох кабанів, а ще трьох вбили його отроки: «і дав м’яса воїнам на дорогу» [Іпат., с. 550.]. Іншим разом Данило полював на місці, де виникло місто Холм [Іпат., с. 558.]. Володимир Василькович славився як досвідчений і хоробрий мисливець: «ніколи, зустрічаючи кабана або ведмедя, не чекав своїх слуг, щоб йому помогли, а швидко убивав всякого звіра, тим він уславився у всій землі» [Іпат., с. 596, 605.]. Хоробрим мисливцем був берестейський воєвода Тит [Іпат., с. 587.].

Шкіри диких звірів використовувалися для виробництва одягу і деяких видів бойового спорядження, таких, як боброві тули (сагайдаки) та вовчі і борсукові прилбиці (шоломи) [Іпат., с. 528.]. Князь Данило мав чоботи «зеленого хза, шиті золотом», а коні його дружини були прибрані у шкіряні «кояри» [Іпат., с. 540–541.]. Шкіри були одним з головних предметів експорту з Галичини і Волині.

Про ремесло в літописах знаходимо випадкові скупі відомості. При заснуванні Холма Данило почав закликати до нового міста людей з інших земель та чужоземців: «ішли день у день юнаки і майстри усякі, втікали від татар — сідлярі і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, міді і срібла» [Іпат., с. 558.].

Літопис дає деякі дані про ливарництво. В церкві Богородиці в Холмі поміст був вилитий із міді й чистого олова (свинцю), що «блищав як дзеркало». Дзвони частково привезено з Києва, частково вилито в Холмі [Іпат., с. 559.]. Володимир Василькович для церкви в Любомлі наказав вилити мідяні двері[52] [Іпат., с. 610.]. Видатною пам’яткою тогочасного ливарництва залишився дзвін церкви св. Юра у Львові, вилитий 1341 р. [Болеслав–Юрий II, с. 79.].

Деякі відомості про розвиток ювелірного виробництва знаходимо при описі приїзду Данила в Угорщину: його сідло було «з паленого золота», стріли і шабля «прикрашені золотом та іншими хитрощами» [Іпат., с. 541.]. В церквах Волині, як свідчать літописи, знаходилася велика кількість художніх ювелірних виробів; посуд з срібла, книги у срібних оправах, ікони, прикрашені золотом і дорогим камінням, та ін. [Іпат., с. 558, 560, 606–609.].

Про інші галузі виробництва в літописах не зустрічаємо конкретних даних. Ширші матеріали про давнє ремесло дають археологічні дослідження [Ратич, с. 27–29, 54–55 та ін.].

У значній кількості збереглися предмети з заліза. Залишки залізних шлаків і кусків криці свідчать про місцеве виробництво, сировиною якому служили болотяні руди. Найпоширеніші вироби — землеробське знаряддя: серпи, коси, наральники, лопати. Досить різноманітні предмети побуту і знаряддя виробництва: ножі, сокири, цвяхи, підкови, кресала, пряжки, замки, ключі, гачки, скоби, обручі до відер. Зустрічається також зброя: кольчуги, мечі, наконечники стріл, стремена, остроги, кінська збруя та ін. Дуже поширені ювелірні вироби: персні, браслети, пряжки, хрестики тощо. Зустрічаються також свинцеві печатки. Про розвиток місцевого ливарництва свідчать кам’яні форми для відливу металевих прикрас.

Значно поширені були вироби з кості і рогу: проколки, голки, гребені, ручки ножів. Зі скляних виробів збереглися уламки посудин, браслети різних кольорів, намистини. На підставі археологічних досліджень добре відоме давнє гончарство. У великій кількості дійшов до нас глиняний посуд грубого виробу й тонкостінний, з поверхнею гладкою або прикрашеною лінійним орнаментом. Це горщики, миски, покришки, інколи великі корчаги. Посуд вироблений майже виключно на гончарському крузі. Деякі вироби позначені таврами майстрів. Гончарі виготовляли також плитки для долівок, орнаментовані або полив’яні.

З промислів цього періоду маємо відомості про експлуатацію підкарпатських соляних джерел. В Києво–Печерському патерику у зв’язку з описом міжусобиць 1098 р. є згадка про те, що до Києва не прийшла «галицька сіль» [Патерик, с. 151–152.]. Це перша літописна звістка про добування солі на Підкарпатті. Із 1241 р. є зчістка, що Данило доручив боярам «коломийську сіль відлучити на мене» [Іпат., с. 525.]. В самій Коломиї солі не добували, отже, цю звістку треба розуміти так, що Коломия була центром, куди привозили сіль з соляних джерел в сусідніх селах[53].

З цього видно, що вже в той час соляні джерела були відомі в різних місцях Підкарпагтя — в Коломиї, через Долину, правдоподібно, до Старої Солі, і з цих місць чумаки возили сіль аж до Києва. Про характер виробництва не маємо ближчих даних. Але можна здогадуватися, що соляну «сировицю» виварювали у казанах, добуваючи сіль. До XVI ст. для солеварного казана збереглася у солеварнях стара назва «черинь» [Жерела, т. 2, с. 8, 12; Пор.: Ісаєвич Я. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму. — Нариси з історії техніки, 1961, № 7, с. 99–112.].

Першу датовану звістку про млин зустрічаємо у грамоті Юрія II для Сянока 1339 р.; млин був у с. Теребчі [Болеслав–Юрий II, с. 78.].

У Львові млин був уже в XIII ст. [АГЗ, т. 2, № 1.]; 1630 р. згадується млин, яким «з давніх часів» володів костьол Марії Сніжної. Але, правдоподібно, млини існували лише у великих містах, сільське населення задовольнялося жорнами, які у значній кількості трапляються під час археологічних розкопок.

В період натурального господарства продукція споживалася самим населенням. Тільки невеликі лишки йшли на місцевий торг або на експорт. Про організацію місцевого торгу джерела не дають точних відомостей. Очевидно, центрами торгівлі були міста. Наприклад, у Львові, як показує пізніша традиція, торг знаходився на Підгородді, на площі поблизу костьолу св. Івана.

Галицько–Волинські землі експортували продукти сільського господарства, хутра, віск, інколи збіжжя. У митному тарифі другої половини XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, які раховано тисячами, хутра та віск кругами [Hansisches Urkundenbuch, herausgegeben vom Verein fur Hansische Geschichte, bearbeitet von K. Nohlbaum. — Halle (далі — Hansisches Urkundenbuch), 1882–1886, Bd 3, N 559.]. Як було згадано, Данило вислав до Ятвязької землі транспорт жита [Іпат., c. 580.]. Але це лише випадкові звістки. На експорт у західні країни йшли також деяка промислова продукція, художні вироби.

На Волинь і Підкарпаття надходив імпорт із різних сторін. Київ на центральні руські землі постачав, як видно із археологічних знахідок, промислові вироби, в першу чергу художньо–ювелірні. Знаходять їх і в Галичині та на Волині. Як було згадано, Данило привіз до Холма дзвони з Києва. На західних землях усюди поширені пряслиця з овруцького шиферу [Ратич, c. 30, 35.].

З Литви надходили продукти лісового господарства: ятвяги заявляли Данилові, що за надіслане їм жито готові дати, «чого схочеш: віск, білки, бобри, чорні куни, срібло — ми радо дамо» [Іпат., c. 491.]. З чорноморських країн та із Візантії привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю; південні фрукти, вино, рибу. Літопис оповідає, що із Олешшя на Нижньому Дніпрі прийшли Дністром човни з рибою і вином [Іпат., с. 490.].

Митний тариф другої половини XIV ст. згадує шовк і східне коріння (перець, імбир). Із Західної Європи привозили сукно (найбільше з Фландрії), полотно, оселедці[54].

Оскільки можна робити висновки із пізніших тарифів, закордонна торгівля регулювалася певними правовими нормами, були встановлені шляхи, якими просувалися купці, у визначених місцях стягалося мито. Так, наприклад, дорога з Балтійського моря, з Торуня, проходила на Холм, Городло і Володимир; інша дорога прямувала на Берестя і Ковель. З центральної Польщі йшов шлях на Крешів, Любачів, Городок до Львова. Купці сплачували мито від цілих караванів, або від окремих коней, від ваги, або від кількості товарів. Умови зовнішньої торгівлі князі встановлювали дипломатичними переговорами. Так, Андрій Юрійович 1320 р. повідомив краківських купців, що мито у Володимирі знижене з трьох грошей на один гріш від коня. Тоді ж він звільнив торунських купців від усіх мит [Іпат., с. 150–151.]. Дмитро Дядько, «староста Руської землі», 1342 р. запевнив торунських купців, що вони можуть безпечно приїздити до Львова [Іпат., с. 157.].

Ріст торгівлі впливав на розвиток шляхів, які служили транспортові товарів на великі відстані. В цей період існувало вже багато шляхів, якими купці постійно користувалися. Про розвиток шляхів свідчить існування мостів, які згадуються під Луцьком, Перемишлем, Шумськом та Галичем [Іпат., с. 486, 506, 513, 557.]. Найбільш вживаними були шляхи, які сполучали Галицько–Волинське князівство з Києвом. Головний шлях проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корецьк, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень, Білгород до Києва[55]. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші [Іпат., с. 276, 285, 511.]. Це була так звана «лісова сторона» [Іпат., с. 515.].

Інший шлях до Києва проходив південною околицею Волині — з Володимира на Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Ізяславль, Полонне, Колодяжне, Котельницю до Білгорода. Цим шляхом увійшов у Волинь Батий 1241 p. [Іпат., с. 354, 514, 523, 588.]. З цим шляхом сполучувалися відгалуження на Звенигород і, мабуть, на Рожне Поле, Пліснеськ та Крем’янець [Лавр., с. 270, 311.].

З Галича до Києва йшов шлях на Болшів, Теребовлю, Межибоже, Божський, Болохово, Мунарів, Володарів, Василів[56].

З Галича на Пониззя відомі дві дороги: одна по північному березі Дністра до Василева, де була переправа через Дністер, нею йшов король Бела [Іпат., с. 509–510.]; друга — по південному березі ріки, на Товмач, Василів і Онут — нею користувався Данило [Іпат., с. 491.].

Ряд шляхів прямував до західного кордону Галицько–Волинського князівства. З Володимира відома дорога на Городло і Холм до Любліна, а далі через Варшаву, Плоцьк і інші мазовецькі міста до Торуня [Іпат., с. 529, 557, 563, 571, 595.]. Другий шлях в Польщу проходив з Червена на Сутійськ і Тернаву до Білої, Завихоста і Сандомира [Іпат., с. 178, 529, 571, 598.]. Із Львова в XIV ст. йшла дорога на Городок, Любачів, Крешів до Сандомира, а звідти на Раву, Ленчицю, Бжесць до Торуня [Hansisches Urkundenbuch. — Halle, 1882–1886, Bd 3, N 559.]. Із Звенигорода йшов шлях на Городок, Перемишль, Сянок через перевал Ворота на Закарпаття і в Угорщину [Іпат., с. 485–486, 490, 500.]. Через Карпати вели ще інші дороги: на Бардуїв (Бардіїв), Синевідсько, Борсуків Діл [Іпат., с. 518, 523.].

Джерела вказують на ряд шляхів, якими сполучалися окремі міста: Володимир — Любомль — Берестя [Іпат., c. 585, 598.], Володимир — Белз [Іпат., с. 491.], Тихомль — Теребовля [Іпат., с. 321, 500.], Звенигород — Галич [Іпат., с. 228, 485–486, 517.], Холм — Червен [Іпат., с. 516.] та ін.

Від імпортованих та експортованих товарів купці сплачували мито. 1287 р. митниця згадується в Городлі [Іпат., с. 595.]. Мито збирали княжі «службовці, слуги або митники».