Галицько-Волинське князівство

ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО В XII СТ.

Волинь до 1170–х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї суперників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі[112]. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Так, Володимир Мономах вимагав повного послуху від Ярослава Святополковича: «наказав йому до себе приходити, коли тебе закличу» [Іпат., с. 204–205.]. Непокірні князі втрачали князівство.

Виділення Волині в окреме князівство довершив Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину [Іпат., с. 268.], помічниками йому були брати Володимир і Святополк [Іпат., с. 281–284, 308, 321; Лавр., с. 307, 309, 311, 320, 323, 324.].

Його суперник на київському престолі, Юрій Мономахович, намагався 1149 р. захопити Волинь, але Ізяслав відбив наступ[113]. Коли галицький князь Володимирко зайняв Бужськ та деякі міста на Погорині, Ізяслав 1150 р. вирядився на Перемишль і 1153 р. розгромив галицькі полки над Серетом [Іпат., с. 306–314, 320–322; Лавр., с. 319, 323.].

У своїх політичних заходах Ізяслав спирався на близькі зв’язки з Угорщиною та Польщею. Угорський король Гейза ставився до Ізяслава з великою повагою, називав його батьком та заявляв: «Твій щит і мій нероздільні від себе». Гейза давав Ізяславу кілька разів велику допомогу — навіть 10 тис. війська, на той час незвичайну силу. Військову допомогу надавали Ізяславу також польський князь Болеслав Криворотий та чеський Владислав. Сім’я його батька Мстислава була зв’язана шлюбами з усіма цими династіями[114].

Після смерті Ізяслава (1154) Юрій Мономахович, який в той час остаточно став київським князем, ще раз намагався захопити Волинь для своєї сім’ї, але не мав успіхів і задовольнився тим, що в його руках залишилися міста Погорини [Іпат., с. 333–335; Лавр., с. 329–330.]. Це була остання спроба київських князів утримати владу Києва над Волинню. Син Ізяслава, Мстислав, який на короткий час став київським князем (1167–1170), зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивається як незалежне князівство.

З того часу надовго стабілізувалися внутрішні відносини у краї. На жаль, джерела не зберегли майже ніяких відомостей про соціально–економічне життя країни. На основі даних пізнішого часу знаємо про сильне боярство, яке підтримувало князів і обстоювало окремішність Волинської землі. Зросли волинські міста поряд із старими центрами — Володимиром, Червеном, Белзом, Бужськом, зросло значення Луцька, Пересопниці і Дорогобужа.

Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя [Іпат., с. 383, 384–385, 445–446.]. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько–Волинське князівство.