Галицько-Волинське князівство

1 Коросно. — КДМ, т. 1, № 721; Ряшів. — КДП, т. 1, с. 119; Щебрешин. — АГЗ, т. 5, № 1; Щекарів. — Іпат., с. 492, 585; Верещин — Іпат., с. 483, 490; Воїнь. — Іпат., с. 586. Пор.: Кордуба М. Західне пограниче Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном. — ЗНТШ, 1925, т. 138/140, с. 159–245.

2 Близько 1228 р. Чорторийськ захопили пінські князі але Данило, добув його назад, як приналежний до Волині (Іпат, с. 180, 501, 502.).

3 1230 р. Данило «собрав землю Галичкую... и собрал от Бобрьки даже до рЂки УшицЂ и Прута» (Іпат., с. 506).

4 1146 р. галицький князь Володимирко захопив київський Прилук в басейні Богу (Лавр, с. 296), але ненадовго.

5 Як галицькі міста виступають: Любачів. (Іпат., с. 489, 498); Голі Гори. (Лавр., с. 311); Пліснеськ. (Іпат., с. 445.)

6 Белз, Крем’янець і Тихомль постійно були волинськими містами. Бужськ належав до Волині і лише на деякий час його приєднав до Галичини Володимирко. — Іпат., с. 313, 384. Приналежність Збаража (Іпат., с. 409) неясна, але в XV ст. він, без сумніву, належав до Волині.

7 Наприкінці XII ст. у Володимирщині князювали брати Мстиславичі: у Володимирі — Роман, у Белзі — Всеволод, у Червні — Святослав (Іпат., с. 383–385, 445–446). В перших десятиріччях XIII ст. у Володимирі князі мінялися декілька разів; червенським князем був Всеволод Всеволодович, белзьким — Олександр Всеволодович, який після брата приєднав Червен до Белза (Іпат., с. 483, 494, 498, 510.).

8 В Луцькій землі князями були сини Ярослава Ізяславича: Всеволод — в Луцьку, Інгвар — спочатку в Дорогобужі і Шумську, пізніше в Луцьку, Мстислав — у Пересопниці (Іпат., с. 426, 428; 485, 487, 488.).

9 В подіях 1207 р. поселення Угровськ, Верещин, Столп’є і Комов (Іпат., с. 483, 490) згадані без назви, але як одна територія; очевидно, вона стала частиною Холмської землі. Червенська земля не входила до складу Холмської; 1288 р. Юрій Львович називає як однакові за значенням волості: Белз, Червен і Холм (Іпат., с. 599.).

10 Перемишль в цей період був, очевидно, найважливішим містом: в ньому князював найстарший з Ростиславичів Рюрик (1087), а після його смерті (1094) другий з черги — Володар, далі — Ростислав Володарович (Іпат., с. 145; Длугош, т. 10, с. 533). Теребовля була волостю Василька Ростиславича (Іпат., с. 168, 173, 175), а після його смерті перейшла до одного з його синів, але невідомо — до Григорія чи до Івана Васильковичів (Длугош, т. 10, с. 537). Звенигород згадується 1087 р. (Іпат., с. 144), але невідомо, хто в ньому тоді князював, можливо, Володар Ростиславич, який при смерті (1124) передав це князівство синові Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 533). Галич при перших Ростиславичах не згадується (за винятком непевної звістки 1126 р. — Длугош, т. 10, с. 532). 1141 р. є відомості про смерть галицького князя Івана Васильковича. Після смерті Рюрика Володар Ростиславич з’єднав Звенигород з Перемишлем, а Василько, правдоподібно, крім Теребовлі, володів також Галичем.

11 Звенигород спершу належав Володимиркові (Длугош, т. 10, с. 536–537). Після смерті його брата Ростислава Володимирко, правдоподібно, зайняв Перемишль, відступивши Звенигород Івану Ростиславичу. 1141 р. по смерті Івана Васильковича до Володимирка перейшли Галич і Теребовля (Іпат., с. 221). Врешті, скориставшись війною, яку розпочав Іван Ростиславич (Іпат., с. 226), Володимирко захопив Звенигород.

12 Ярослав Осмомисл, при смерті (1187), вирішив поділити князівство між синами, даючи Олегу Галич, Володимиру Перемишль, але ці плани не здійснилися.

13 За словами Володимира Васильковича 1288 р., Лев Данилович держав «княжения три, Галичкое, Перемишльское, Бельськое» (Іпат., с. 601).

14 У Володимирі (Іпат., с. 573, 605.); в Холмі (Іпат., с. 558.): в Галичі — Німецькі ворота (Іпат., с. 518.); у Львові — війт Бертольд (АГЗ, т. 2, № 1.).

15 Згадані у привілеї короля Казимира Львову (АГЗ, т. 3, № 5.).

16 У Володимирі (Іпат., с. 605.); у Львові згадуються «сарацени» (АГЗ, т. 3, № 5.) — це, ймовірно, сурожці. На сурожців вказує також назва с. Сураж Шумського р–ну Тернопільської обл.

17 Приймаємо кордон Володимирського повіту початку XVII ст.

18 «И сего ради, егда представися єпископ славного города Владимира, его сам великий самодержец Владимир во имя свое создал...» (Патерик, с. 100.).

19 Струга, згадана під 1258 р. (Іпат., с. 556) — мабуть, хут. Кримненської сільради Старовижівського р–ну Волинської обл.

20 Луцькими князями були: Ярослав Ізяславич, 1151–1180 рр. (Іпат., с. 330 — 332, 361, 368, 370, 388, 393, 407); Всеволод Ярославич, близько 1211 р. (Іпат., с. 485, 487): Ярослав Інгварович, згаданий під 1227 р. (Іпат., с. 501); Мстислав Данилович, згаданий під 1288 р. (Іпат., с. 596, 597).

21 Межі можна визначити приблизно: до Луцька належали Дубно, Данилів, Крем’янець, до Дорогобужа — Пересопниця, Шумськ, Тихомль; на сході крайніми містами Дорогобузького князівства були Корецьк та Ізяславль.

22 Дорогобузько–пересопницькі князі: 1084–1097 рр. Давид Ігорович (Іпат., с. 144, 179, 191); 1149–1150 рр. Ростислав, Андрій, Гліб, Мстислав Юрійовичі (Іпат., с. 305, 308, 320, 335, 337, 355, 367, 370, 372, 373); 1183–1211 рр. Інгвар Ярославич (Іпат., с. 428, 485). Пересопниця в 1211–1227 рр. була окремим уділом Мстислава Ярославича Німого (Іпат., с. 483, 485, 487, 488, 501).

23 Про археологічні знахідки: Ратич, с. 36, 40–41. Див. також: Антонович В. О местоположении летописных городов Шумска и Пересопницы. — В кн.: Труды XI археологического съезда в Киеве. М., 1901, т. 1, с. 148–154; Сендульський А. Село Пересопница Ровенского уезда. — Волынские епархиальные ведомости, 1880, № 11, с. 548–559.

24 Давиду Ігоровичу надано волость «в Божеском, в ОстрозЂ» (Іпат., 180.); йдеться, мабуть, про одне місто — Божеський Острог, а не окремо про Божеський і Острог.

25 Положення Кам’янця не визначене; це, правдоподібно, Кам’янець на притоці Горині р. Цвітосі поблизу Заслава.

26 У бою на Калці загинув шумський князь Святослав (Воскрес., с. 132.).

27 Тепер с. Колодяжне Дзержинського р–ну Житомирської обл.

28 Відомі князі: 1110 р. Давид Ігорович, 1146–1147 рр. Святослав Всеволодович, 1148 р. Ростислав Юрійович (Іпат., с. 180, 181, 234, 257, 258).

29 Карту Червенської землі див. у зб.: Український історико–географічний збірник, 1971, вип. 1, с. 81.

30 У Белзі князювали: 1170–1195 рр. Всеволод Мстиславич (Іпат., с. 446); 1195–1210 рр. Олександр Всеволодович (Іпат., с. 483, 487); 1210–1213 рр. Василько Романович (Іпат., с. 488); 1215–1234 рр. Олександр, вдруге (з перервою) (Іпат., с. 599, 601, 611).

31 Бужськ захопив Володимирко галицький (1153). (Іпат., с. 313); пізніше місто було повернене до Волині, і 1168 р. у Бужську згаданий Ярополк Мстиславич (з волинських князів) (Іпат., с. 364). Але згодом місто знову перейшло до Галичини, і 1173 р. Володимир Ярославич обіцяв повернути його Святославу Мстиславичу, белзько–червенському князеві (Іпат., с. 384). Інші згадки про Бужськ див.: Іпат., с. 174, 487, 411.

32 Це, імовірно, Городок поблизу Томашева.

33 Приймаємо кордон між Перемишльською та Львівською єпархіями 1398 р., який проходив східною межею Любачівської і Городоцької волостей, річками Рак і Болозва до її устя, Дністром, Стриєм, залишаючи за Перемишлем замки Тустань і Самбір та волості Стрийську і Дрогобицьку (див.: АГЗ, т. 7, с. 39–43).

34 Ягайло відібрав цю церкву у православних і передав католикам, «викинувши наперед трупи і попели русинів» (Длугош, т. 12, с. 149). В XIV–XV ст. згадуються ще церкви Миколи, Спаса, Козьми і Дем’яна та церква на Вильчі, заснування яких могло сягати ранішого часу.

35 1223 р. угорський король Андрій передав його польському вельможі Пакославу; але швидко забрав назад (Іпат., с. 489, 498.).

36 Згадується під час переїзду Данила в Угорщину (Іпат., с. 566.).

37 У Вороблячині є потік Воротний і частина села, що має назву Воротня (це місце визначив І. Шараневич).

38 Назва річки Січниці (Жерела, т. 2, с. 84, 159.).

39 1219 р. посадив тут свою заставу боярин Судислав, а замок добували війська Мстислава і Данила (Іпат., с. 490, 500).

40 1231 р. Олександра Всеволодовича загнали «оли и до Санока и Ворот Угорских» (Іпат., с. 509.). Цей факт згадується також у грамоті Бели IV під 1246 р. (Феєр, т. 4, ч. 2, — с. 3.).

41 Згадується також річка Щирка (Іпат., с. 490.).

42 Биковен міг лежати вже на волинській території.

43 Передаючи 1395 р. Поділля Спиткові, Ягайло застерігав, що округи Теребовль і Стінка залишаються з правами, які вони мали за Казимира і .Володислава Опольського. Стінка — тепер хут. поблизу с. Раштівці Гусятинського р–ну Тернопільської обл.

44 Хотин згаданий у «списку градів руських» (Воскрес., с. 240.).

45 Разом з Ушицею 1144 р. згадується Микулин, але неясно, чи місто на Пониззі, чи Микулин поблизу Теребовлі.

46 Як місцерозташування цього поселення: в літературі вказується с. Домаморич Тернопільського р–ну Тернопільської обл., або с. Домажир Яворівського р–ну Львівської обл., але текст літопису «поиде ко Галичю, и пришед ко ПечерЂ Домамири» свідчить, що це поселення знаходилося поблизу Галича. Можливо, це с. Підпечери Івано–Франківського р–ну Івано–Франківської обл.

47 Текст літопису «из Удеча» читаємо «из Зудеча». Зудечів згадується у «списку градів руських» (Воскрес., с. 240).

48 У Задеревачі 1371 р. згадується Григор’їв монастир і поряд з ним ще два інших (КДМ, т. 3, № 844).

49 Наприкінці XV ст. у Перемишльській і сусідніх волостях данина складалася тільки вівсом (Розов, № 18.). В другій половині XVI ст. у Галичині в селянських господарствах сіяли 37% вівса, 31% жита, 19% ячменю; на панських фільварках — 44% вівса, 28% жита, 16% пшениці, 12% ячменю (Жерела, т. 1–3.).

50 Мстислав Мстиславович подарував Данилові «борзого сивого коня» і вдруге «коня свого борзого, актаза, якому рівного в ті літа не було» (Іпат., с. 491, 498). В іншому місці згадується гнідий кінь Данила (Іпат., с. 501). Володимир Василькович і Мстислав Данилович обдарували польського князя Конрада гарними кіньми (Іпат., с. 597, 598). В бою 1227 р. княжий воїн Олекса Орішко взяв у полон князя Ярослава, «бо під ним був борзий кінь і наздогнав його» (Іпат., с. 501).

51 Бортники згадуються 1370 р. у селах Ємелині, Великополі і Заліссі, тепер Яворівського р–ну Львівської обл. (Розов, № 9.).

52 Він же наказав перелити дорогоцінні намиста у монетні гривни (Іпат., с. 601).

53 В XVI ст. сіль добували в Косові, Делятині та в інших селах «довкола міста Коломиї» (Жерела, т. 1, с. 29, 47–48, 52.).

54 Сукно згадується в листі Андрія Юрійовича торунським купцям 1320 р.(Болеслав–Юрий II, с. 151); інші товари — у згаданому тарифі.

55 Окремі частини шляху: Володимир — Луцьк (Іпат., с. 270, 272); Луцьк — Пересопниця, Дорогобуж — Корчеськ (Іпат., с. 275–276, 285, 308–309); тут між Дорогобужем і Корческом стояв Сапогинь (Іпат., с. 305); дальшу частину шляху Корчеськ — Возвягль — Мичськ можна прийняти "тільки гіпотетичне; Мичськ — Воздвижень — Білгород (Іпат., с. 286–287).

56 Частини цього шляху: Галич — Болшів — Теребовль (Іпат., с. 319, 321); відрізок Теребовль — Межибоже приймаємо здогадно; Божський (Іпат., с. 305); Болохово — Мунарів — Володарів (Іпат., с. 278).

57 Ростислав Михайлович «собравше смерды многы, пЂшцЂ» (Іпат., с. 529).

58 «А людье како то на мя страдали (варіант: тягли), тако и на княгиню мою по моемь животЂ» (Іпат., с. 595).

59 Але слід відзначити, що між дворними слугами були також «боярські діти» (Іпат., с. 584).

60 Автентичність більшості збережених грамот Льва підозріла: Линниченко И. Черты из истории сословий в Юго–Западной (Галицкой) Руси XIV–XV вв. — М., 1894, с. 53–56; Генсьорський А. І. З коментарів до Галицько–Волинського літопису (волинські і галицькі грамоти XIII ст.). — Історичні джерела та їх використання, 1969, вип. 4, с. 175.

61 Він називався Дядько (не Дедько, як це прийнято в літературі). на що вказує його печатка (Болеслав–Юрий II, с. 300.).

62 Володимир. — Іпат., с. 494, 592, 593, 604, 608; Перемишль (Іпат., с. 527, 600); Галич (Іпат., с. 359, 518); Холм (Іпат., с. 494, 559).

63 З літописів відомі монастирі: Богородиці в Синевідську під Карпатами (Іпат., с. 523); Полонинський, очевидно, в Задеревачі Львівської обл. (Іпат., с. 567, 573; КДМ, т. З, № 844); Данилівський в Угровську (Іпат., с. 573); Михайлівський і Апостолів у Володимирі (Іпат., с. 573, 595, 609); Жидичинський поблизу Луцька (Іпат., с. 509); в Галичі згадані черниці (Іпат., с. 483). Євфимій, ігумен Святоюрського монастиря у Львові, відомий із напису на дзвоні 1341 р.

64 1241 р. згадані: Деревич і Губин в околиці Случі, Кудин, Божський і Дядьків над Південним Бугом та неозначені Кобуд і Городець (Іпат., с. 526). В 1254–1255 рр. названі: Межибоже і Чернятин в околиці Бугу, Сімоць і Возвягль на Случі, Городеськ і Жедечев на Тетереві та невизначеного положення Городок, Білобережжя і Болохово (Іпат., с. 555). Укріплення згадані в розповіді про похід Данила: «грады их огнева предасть и гребля их раскопа» (Іпат., с. 526). Розташування самого Болохова визначено приблизно: галицький князь Володимирко Володарович 1150 р. йшов через Болохово, а далі «мимо Мунарева к Володареву» (Іпат., с 278).

65 На переселення болохівців у Підкарпаття, очевидно, вказують назви сіл Болехів (Долинського р–ну Івано–Франківської обл.) та Болехівці (Дрогобицького р–ну Львівської обл.). якщо не пов’язувати їх походження зі слов’янським скороченим двочленним ім’ям Болех.

66 Найпоширеніший в історіографії погляд, що «дуліби», «бужани» й «волиняни» — три хронологічно послідовні назви одного й того самого племені.

67 У Константина «лензаніной» згадуються разом з кривичами серед племен, підвладних Києву, які «на верхів’ях» зимою виробляють човни, весною спускають їх в озера і переміщаються далі Дніпром до Києва. Це вказувало, що територія племені знаходилася в системі Верхнього Дніпра, десь поблизу кривичів, які жили між Верхнім Дніпром та Верхньою Двіною. Далі Константан розповідає, що область печенігів «Іавдіертім» наближається до племен ультинів (уличів), деревлян, «лензаніной» та ін.; правдоподібно, що ці племена згадані в порядку, в якому йшли їх поселення: уличі над Дністром, деревляни над південними притоками Прип’яті, а для «лензаніной» залишалось би місце десь ближче до Дніпра. Деякі польські дослідники (Т. Лер–Сплавінський, А. Чекановський) висловили погляд, що «лензаніной» однозначні з «ляхами», у яких Володимир 981 р. здобув Перемишль і Червен.

68 Назву лучан подає Длугош як сучасне йому ім’я давніх дулібів і волинян (Длугош, т. 10, с. 62).

69 Є здогад, що племінним центром уличів після їх переходу на Дністер, було селище Пересічен, тепер у Молдавській РСР (на північний схід від Кишинева), назване так на пам’ять старого міста Пересічна поблизу Дніпра, яке здобув воєвода Ігоря Свенельд.

70 В літературі вказано назви Улич в Березівському повіті (в Польщі), Уличне і Улицько у Львівській обл., Тиврів у Вінницькій, але навряд чи можна їх пов’язувати з іменами тих племен. Сумнівно також, чи назви Лучичі (або Лучиці) у Волинській і Львівській областях можна віднести до уличів.

71 «Хорватські» топографічні назви намагався зібрати М. П. Барсов (Очерки русской исторической географии. — Варшава, 1885, с. 95), але наведені ним назви з території Галичини ніяк не пов’язуються з іменами хорватів (Грибів, Граб, Горбачі, Грибовець, Хорів, Горбів, Горбків, Хорови, Корби, Карпач); єдина назва, що могла б підходити, — це непозначена точніше назва Хорав’ятинська поблизу Рівного чи Острова. Не проаналізувавши критично ці назви, Л. Нідерле на їх основі висловив погляд, що частина хорватів жила у Східній Галичині і Буковині вздовж Дністра і Пруту (Niederle L. Rukovet slovanskych starozitnosti. — Praha, 1953, s. 160–163.).

72 Факт першості Перемишля серед міст Підкарпаття підтверджується тим, що тут князював найстарший з Ростиславичів, Рюрик, а молодші його брати мали за столиці Звенигород і Теребовлю.

73 Ця назва збереглася в топонімі Перемишляни (тепер райцентр Львівської обл.).

74 Деревляни і Черв’яни (Черляни) у Львівській обл., Кривичі у Львівській та Ровенській, Лучани у Львівській, Лучичі у Волинській і Львівській. Неясно, чи численні назви «Поляни» (у Львівській, Ровенській, Івано–Франківській і Тернопільській обл.) походять від племені полян або від лісових полян.

75 Маркварт у Цитованій праці (Marquart. Op. cit., S. 147) ім’я князя волинян, Маджак, вважає похідним від Мезамир і так зв’язує волинян з антами, князем яких в середині VI ст. був Мезамир. Мали місце спроби зв’язати Боза чи Божа, князя антів IV ст., з Бужськом або Божським, але це малоправдоподібно.

76 Запис літопису по–різному тлумачиться дослідниками. О. Шахматов (Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Спб., 1903, с. 59) вважав, що складений літописцем у зв’язку із війнами з Польщею 1018 та 1031 р., він не передає точно давніх подій, особливо непевною він вважав дату — 981 р. Ряд істориків, виходячи з факту, що 981 р. Краків був під чеською владою, розуміло «ляхів» як чехів. А. Шельонговський, допускаючи належність Кракова до чехів, припускав, що Польща оволоділа Червенськими градами не з Малопольщі, а з Мазовша. Г. Лябуда висловив погляд, що в первісному тексті взагалі не було згадки про ляхів, а вставив її пізніший редактор. В. Д. Королюк захищає здогад, що первісний текст записки був: «пішов на хорватів і дулібів», а назви Перемишля і Червена встановлено у пізнішій редакції. С. М. Кучинський вважав, що первісний текст був тільки «пішов на ляхів», без визначення, чи йшлося про війну, чи про мирні відносини; пізніший редактор літопису (Никон) зредагував його як запис про воєнний похід; щодо згаданих міст, то первісно стояв Перемиль, не Перемишль. Більшість цих зауважень вважаємо неприйнятними. Дата 981 р. стоїть у різних кодексах і треба її зберегти, хоч, можливо, вона і неточна. Немає ніякої підстави замість Перемишля і Червна ставити хорватів і дулібів, неправдоподібно також, щоб у первісному варіанті було вказано Перемиль.

77 Згадується вперше 1097 р. (Іпат., с. 173, 175.; Лавр., с. 256, 258.). Тепер с. Старгород Сокальського р–ну Львівської обл.

78 Відпускаючи частину варягів у Візантію, Володимир кращих із них залишив при собі, «роздая им грады» (Іпат., с. 52.; Лавр., с. 77.).

79 Оповідання Длугоша спирається, переважно, на хроніки Галла і Великопольську, але в цих джерелах нема згадок про Перемишль. Ряд сучасних істориків вважає згадку про зайняття Перемишля 1077 р. пізнішою вставкою.

80 Волинські князі цього періоду: 1054 р. Святослав Ярославич (Іпат., с. 114); 1055–1057 рр. Ігор Ярославич (там же); 1077 р. Олег Святославич (Лавр., с. 239); 1078–1087 рр. Ярополк Ізяславич (Іпат., с. 143–145).

81 Шлях проходив з Володимира на Волинь і Сутійськ, що згадуються як місця переговорів між князями (Іпат., с. 140; Лавр., с. 238).

82 Святослав Ізяславич, виступаючи проти Ростиславичів, заявляв; «яко се есть волость отца моего и брата», тобто київського князя Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка, якому Ізяслав доручив управління західних земель.

83 Проти Ростиславичів виряджався Володимир Мономах, один раз на Микулин поблизу Теребовлі (тепер смт Микулинці Теребовлянського р–ну Тернопільської обл.), двічі на Броди, для спільного виступу разом з Ярополком Ізяславичем (Лавр., с. 239), дати невідомі. 1087 р. Ярополк почав похід на Звенигород, але по дорозі був убитий, в чому підозрівали Ростиславичів (Іпат., с. 144–145; Лавр., с. 253).

84 Війна почалася весною 1098 р. походом Давида Ігоровича на землі Ростиславичів. але Володар примусив Давида відступити до Бужська і склав з ним мир. Того ж року Володар і Василько Ростиславичі пішли походом на Всеволож та почали облягати Володимир. Давид добився миру, видавши Ростиславичам двох бояр, які підмовили його осліпити Василька. 1099 р. виступив проти Ростиславичів Святополк, але був розгромлений на Рожному Полі (тепер на захід від м. Золочева).

85 Половців привів Давид Ігорович, який перейшов на бік Ростиславичів. Половці вжили свою звичайну тактику: вони під’їздили до ворожого війська невеликими загонами, з ходу обстрілювали ворога стрілами з луків і швидко відступали. Угри дали втягнути себе у бій, погналися за половцями і були оточені степовиками. «Збили угрів в м’яч, як сокіл галиці збиває. І втікли угри, багато їх потонуло у Вягрі, інші в Сяні і утікали попри Сян у гори і спихали одні одних. І гнався за ними (Боняк) два дні, рубаючи їх. Тут же убили їх єпископа Купана і багато бояр, і казали, що їх убито 40 тисяч» (Іпат., с. 176–177.). Святополк і пізніше закликав князів, «щоб ми вигнали Ростиславичів і забрали їх волость», але не знайшов союзників для походу (Лавр., с. 232–233.).

86 Два сини Мономаха, Ярополк і Роман, одружилися з доньками Володара, і Мономах назначив їх волинськими князями. Володар і Василько брали участь у поході Мономаха проти Ярослава Святославича (Іпат., с. 206, 207.).

87 Кандидатом Ростиславичів був Ярослав Святополкович; намагаючись здобути Володимир, він загинув під містом (Іпат., с. 206–207, Длугош, т. 10, с. 526–527.).

88 Болеслав Криворотий і Коломан мали жінками дочок Святополка, перший Сбиславу, другий Предславу (Іпат., с. 182, 185.).

89 За словами Длугоша, у поході 1081 р. Василько за допомогою половців і інших степовиків здобув і спалив кілька замків, вивіз велику здобич (Длугош, т. 10, с. 382.). Можливо, цей похід однозначний з літописним походом 1092 р. 1101 р. проти Польщі виступили різні князі, між якими Володар Ростиславич, і дійшли до Вісли, але, коли вони повертали зі здобиччю, їх розгромив Болеслав Криворотий (Іпат., с. 439.). Длугош згадує також, що Володар часто непокоїв поляків нападами з Перемишля, і Болеслав скаржився на це Володимирові Мономахові та іншим князям (Іпат., с. 525.).

90 Про полон Володаря оповідання легендарного характеру вміщено в різних літописах (МПГ, т. 2, с. 2–3, 74; т. 3, с. 30.). Існує кілька поселень з назвою «Високе», з них найбільш правдоподібне с. Високе поблизу Стрижова (ЗНТШ, т. 138–140, с. 242.).

91 Дати походів 1124–1125 рр. невірогідні, бо Володар помер 1124 р. Як місце бою названий Вилигів, сьогодні невідомий, мабуть, назва перекручена.

92 Це видно із розподілу волостей після смерті Володаря і Василька (Длугош, т. 10, с. 533.).

93 Згаданий в Галицько–Волинському літописі під 1239 р. — Іпат., с. 508. Може з того часу походить також с. Васильків Чортківського р–ну Тернопільської обл.

94 Володар залишив двох синів: Володимира та Ростислава, перший одержав Звенигород, другий — Перемишль. Васильковими синами були Григорій та Іван, перший князював, мабуть, в Теребовлі, другий в Галичі. 1127 р. дійшло до війни між Володимиром і Ростиславом, в якій взяли участь також інші князі. Із подій цієї війни відомі мирний з’їзд у Щирці, на якому бояри з обох сторін безуспішно намагались дійти згоди, та облога Звенигорода Ростиславом (Длугош, т. 10, с. 536–537.). Ростислав Володарович і Григорій Василькович не згадуються після 1127 р. Іван Василькович помер 1141 р. (Іпат., с. 221.). Після їх смерті в живих залишився, поряд з Володимирком, тільки син Ростислава Іван, звенигородський князь.

95 З бояр в літописі поіменно згадані Іван Халдієвич, який 1146 р. захищав Звенигород; Василько Ярополчич, посол 1151 р.; Ізбигнів Івачевич, воєвода 1152 р. — (Іпат., с. 228, 285, 310.).

96 Походи проти Польщі відбувалися лише в перші, роки князювання Володимирка, і невідомо, чи за його участю: 1126 р. князі спустошили села над Вислокою, 1135 р. один з Володаровичів хитрощами здобув Вісліцу і спалив її (Длугош, т. 10, с. 533, 534, 554; МПГ, т. 2, с. 354–355, 514–515.). 1142 р. Володимирко взяв участь у поході київських князів на Польщу, в захист Владислава II (Іпат., с. 224; Лавр., с. 294.).

97 Похід на Польщу 1142 р. відбувся на доручення Всеволода.

98 Никонівський літопис (Никон., с. 167) містить ряд топографічних назв у Звенигороді, не відомих іншим літописам. Володимиркові повернуто міста Ушицю і Микулин.

99 Коли війська Всеволода спалили міський «острог», звенигородці зібралися на віче і мали намір здати місто. Але вірний Володимиркові воєвода Іван Халдієвич захопив трьох ватажків виступу і покарав їх смертю: «и начаша ся звенигородци оттолЂ, бити без льсти» (Іпат., с. 228.).

100 Володимирко провів ряд походів в союзі з Юрієм. 1149 р. ходив на Волинь, але не взяв участі у війні, а виступив як посередник і добився миру (Іпат., с. 270, 273–274.; Лавр., с. 306, 309.). 1150 р. вирядився на Київ з великим військом і допоміг Юрієві зайняти київський престол (Іпат., с. 278–280. 1151 р. знову ходив на Київщину і під Ушеськом мав бій з Ізяславом (Іпат., с. 284–289; Лавр., с. 312–313.). Того ж року вдруге ходив на допомогу Юрієві і під Сапогинем (тепер с. Сапожин Корецького р–ну Ровенської обл.) поблизу Дорогобужа розгромив угорське військо, яке прийшло на допомогу Ізяславу (Іпат., с. 299–302; Лавр., с. 316, 318.).

101 Найвидатнішу роль при Ярославі відігравали Костянтин Сірославич (Іпат., с. 335, 349, 375, 384) та «служебний князя» невідомого ближче походження, Святополк (Іпат., с. 335, 384–385.).

102 1174 р. найманим полкам заплатив 3000 гривен срібла (Іпат., с. 389.). Полки Ярослава брали участь у різних походах, але він сам не вирушав на війну, а посилав воєвод (Іпат., с. 330–331, 346, 361, 365, 374, 375, 417, 426.).

103 Через послів Ярослав склав таку заяву Ізяславу: «Нині, батьку, поклонюся перед тобою, прийми мене так, як сина свого Мстислава, як їздить Мстислав при твоєму стремені з одної сторони, та я буду їздити з усіма моїми полками по другій стороні при твоєму стремені» (Іпат, с. 320.).

104 Ярослав підтримував Юрія Мономаховича, який доводився йому тестем (Іпат, с. 330–331, 334–335), і переважно ставав на сторону князів, які не проявляли агресивних замірів щодо Галичини (Іпат., с. 346, 349, 365, 374–375, 391, 417, 426.).

105 В гостях у Ярослава перебував 1165 р. візантійський царевич Андронік Комнен (Іпат., с. 359.).

106 Не з’ясовано, коли Іван Ростиславич оволодів наддунайськими землями. Існує грамота з іменем Івана 1134 р, в якій він називається «от стола галЂчского кнЂзь берладскы», але автентичність цього документа не вирішена (Дашкевич Н. Грамота князя Йвана Ростиславича Берладника 1134 р. — В кн.: Сборник статей... посвященный М. В. Владимирскому–Буданову. Киев, 1904, с. 369. З прозвищем «берладник» він зустрічається в літопису з 1146 р. (Іпат, с. 234) Новгородський літопис називав Івана берладським князем (Новгород, с. 138.).

107 1116 р. «царевич» Лев Діоген, зять Мономаха, підняв повстання проти імператора Олексія і зайняв кілька міст (Доростол, Силістрію), але його тут вбито. Воєвода Іван Войтишич, направлений Мономахом, «посадив посадників по Дунаю», але ці заходи зустріли опір Візантії, і Мономах вдруге послав на Дунай сина Вячеслава з воєводами, які облягали Доростол, але нічого не добилися (Іпат., с. 204.).

108 У списку «градів всіх руських» XIV ст. згадуються вздовж Серету міста Серет, Сочава, Романів, поблизу Пруту Ясси, а при гирлі Дністра Білгород (Воскрес., с. 246.).

109 Від 1169 р. згадуються половці Чагровичі (Іпат., с. 367.). З іменами Чагрів і Настаськи пов’язуються села Чагрів і Насташин з Івано–Франківської обл.

110 «Бо Олег Настасьчин був йому любий, а Володимир не підкорювався його волі» (Іпат., с. 442.).

111 На Галичину ходив вдруге Роман Мстиславич з Ростиславом Рюриковичем, а пізніше Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич.

112 Волинські князі цього часу: 1087–1110 рр. (з перервою) Давид Ігорович (Іпат., с. 167–181; Лавр., с. 247.); 1099–1110 рр. Мстислав Святополкович (Іпат., с. 177, 178, 180; Лавр., с. 260–263, 266.); 1110–1117 рр. Ярослав Святополкович (Іпат., с. 177, 181, 192, 196, 204–207; Лавр., с. 241, 260–266, 275–278.); 1117–1118 рр. Роман Володимирович (Іпат., с. 199, 205; Лавр., с. 277.); 1118–1136 рр. Андрій Володимирович (Іпат., с. 206, 214; Лавр., с. 282–283, 287–288.); 1136–1142 рр. Ізяслав Мстиславич (Іпат., с. 214, 218–219, 222; Лавр., с. 288, 291, 294.); 1142–1146 рр. Святослав Всеволодович (Іпат., с. 222, 224, 247, 232, 234; Лавр., с. 294, 298.); 1146 р. Володимир Андрійович (Іпат., с. 234; Лавр., с. 298.); 1146–1154 рр. Ізяслав Мстиславич (Іпат., с. 268–275, 281–324; Лавр., с. 306–319.).

113 Головний бій відбувся під Чемерином поблизу Луцька. Як посередник виступив галицький князь Володимирко і схилив обидві сторони до миру; Юрій затримав у своїх руках Пересопницю і Дорогобуж (Іпат., с. 268–275, 281; Лавр., с. 306–309, 312.).

114 Жінкою Мстислава була Агнета, дочка Болеслава Криворотого; брат Мстислава, Володимир, одружився з донькою угорського бана; чеський князь Владислав доводився сватом Мстиславу. Про зв’язки з Угорщиною див.: (Іпат., с. 268–271, 282–285, 287–292, 295–300, 305, 308–312; Лавр., с. 295, 306, 315, 318, 319.); з Польщею (Іпат., с. 268–281, 279, 306, 319.); з Чехією (Іпат., с. 268, 269, 271.).

115 Торчеський, Богуслав, Корсунь, Канів, а також Треполь; пізніше обміняв їх на Полоний і частину Корсунщини (Іпат., с. 446, 459, 462, 468.).

116 Боротьба почалася 1195 р. із спору Романа з Рюриком за міста на Росі і тривала до 1204 р. (Іпат., с. 446, 459–462, 467–468; Лавр., с. 398–400.).

117 Тільки в 1188 р. виникла війна між Романом і Всеволодом белзьким за Володимир (Іпат., с. 444–446.).

118 Найвидатнішими володимирськими боярами були Вячеслав Товстий, Мирослав, Дем’ян, Воротислав; їх ставлення до Романа видно з прихильності, з якою вони опікувалися його вдовою і синами (Іпат., с. 481, 483, 485, 487, 488.).

119 Ігор Святославич був шурином Володимира Ярославича; кандидатури його синів підтримували бояри Кормильчичі (Іпат., с. 481.).

120 Польський хроніст Вінцентій (Кадлубек) зображує справу так, немов Роман просив Лешка, щоб він встановив його «не князем Галичини, а своїм заступником» чи навіть «служебником», того ж просили галицькі бояри, які боялися Романа, «як блискавиці» (МПГ, т. 2, с. 437–440.). Це оповідання не знайшло довір’я в історіографії, Лешко, що перебував у безперервній боротьбі з Мєшком Старим, не _був таким могутнім володарем, як його зображує Кадлубек, і не. міг зробити Романа своїм васалом. Правдоподібно, він дав Романові допомогу військом, віддячуючи за участь у битві під Мозгавою 1195 р.

121 На допомогу Романові 1188 р. «мужи галичкыи... совокупивше полкы своя...» (Іпат., с. 444.).

122 «Даде весь наряд галичанам» (Іпат., с. 445.).

123 Під 1205 р.

124 Мати Романа, Агнета, була сестрою Казимира, і Роман замолоду перебував у Польщі (МПГ, т. 2, с. 435.).

125 Мозгава — річка недалеко від Єнджейова Кєлєцького воєводства (ПНР).

126 Німецька хроніка Альберіка подає звістку, що Роман «хотів через Польщу перейти у Саксонію і поруйнувати церкви» (МГГ, т. 16, с. 885.). Була спроба зв’язати цю звістку з боротьбою Вельфів з Гогенштауфенами (ЗНТШ, т. 123/124, с. 10.).

127 За Суздальським літописом Романа поховано в Галичі; але більш правдоподібна звістка Длугоша, що місцем поховання був Володимир — тут ховали всіх волинських князів.

128 Ім’я і походження Романової невідоме; вона була споріднена з Андрієм угорським та з Лешком (була їх ятров’ю) (Іпат., с. 480, 481, 487.).

129 Спільну політику з Володиславом вели галицькі бояри Судислав, Филип з Вишні, брати Ярополк і Яволод, Ілля Щепанович, Юрій Витанович та ін. (Іпат., с. 483–489, 491, 500, 501, 508, 516.). Вони мали своїх однодумців у Володимирі (Мстибог, Мончук, Микифор) та в Пересортиці (Гліб Зеремієвич) (Іпат., с. 481, 501, 502.).

130 Восени 1205 р. на Галичину вирядився Рюрик Ростиславич, скинувши з себе чернецтво, накладене на нього Романом, але поблизу Микулина, над Серетом, вірні Романові бояри розгромили його. 1206 р. організували похід чернігівські Олеговичі, але їм перешкодив Андрій угорський (Іпат., с. 480–482, Лавр., с. 405–406.).

131 Жінка Ігоря була донькою Ярослава Осмомисла, це давало Ігоревичам права на Галич.

132 Для Коломана Андрій добув від папи королівську корону (Тейнер, т. 1, № 65; КА, т. 4, № 227.). Володислава Кормильчича Андрій вивіз в Угорщину, «в тому засланні він помер і скоїв лихо своєму племені і дітям своїм із–за князювання свого, бо всі князі нехтували його дітьми через те» (Іпат., с. 488–489.).

133 Андрій Золотою буллою 1222 р. надав широкі права угорським панам, можливо, що і галицькі бояри користувалися подібними привілеями.

134 Угорське військо йшло шляхом на Перемишль — Городок — р. Щирку до Галича (Іпат., с. 490–491.).

135 Данило взяв за жінку дочку Мстислава Анну.

136 У поході князів проти Володислава Кормильчича 1213–1214 рр. звернено увагу на полк Данила: «військо Данила було більше і міцніше, були в нього всі великі бояри його батька» (Іпат., с. 488.).

137 Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов і «всю Україну» (Іпат., с. 489–490.].

138 Суха Дорога, правдоподібно тепер, Суховоля на південь від Замостя. У бою поліг Клим Христинович: «його хрест і сьогодні стоїть на Сухій Дорозі».

139 1222 р. складено мир (Іпат., с. 494.).

140 Олександр згадується в літописі востаннє 1234 р., коли він, «налякавшись свого лихого діла», виїхав у Київ (Іпат., с. 514.).

141 Мстислав Німий передав Данилові свої землі та опіку над сином, але Луцьк захопив Ярослав Інгварович, а Чорторийськ пінські князі; через що виникла війна, в якій взяли участь також наддніпрянські князі (Іпат., с. 502–503.).

142 1219 р. Данило взяв участь у поході Мстислава проти угрів і на його прохання з своїм військом став заставою у Галичі (Іпат., с. 490–491. 1221 р.). Данило виступив проти Лешка та Олександра белзького і перешкодив їм йти проти Мстислава. Коли Мстислав переміг угрів, Данило їздив у Галич вітати його з перемогою (Іпат., с. 492–493.). В 1226–1227 рр. Данило став на стороні Мстислава проти нового угорського нападу, і угри помстили за те наступом на волинські міста (Іпат., с. 499–500.).

143 Перший наступ, 1230 р., Данило відбив: Галич захищав його воєвода Дем’ян, а Данило з половцями ударив на угрів; серед угорського війська почалась якась епідемія, і королевич Бела відступив за Карпати (Іпат.. с. 507–508.). 1231 р. король Андрій II здобув Галич і посадив тут знову свого сина Андрія; виряджався також під Володимир (Іпат., с. 509–511.). В 1232 і 1233 рр. угорські війська двічі ходили на Волинь, але були розбиті — вперше під Шумськом, вдруге під Тихомлем і Перемишлем (Іпат., с. 511–513.).

144 Данило їздив на коронацію Бели і намагався прийти з ним до порозуміння, але безуспішно.

145 Можна здогадатися, що Дмитро той самий боярин, який разом з Данилом 1219 р. допомагав Мстиславу Мстиславичу і був тисяцьким у Галичі (Іпат., с. 490, 491.).

146 Деякі міста, поруйновані татарами, як Райковецьке городище, відкрито археологічними дослідженнями.

147 1243 або 1244 р. Ростислав зробив наступ на Перемишль, але на р. Січниці (поблизу Мостиськ) його розгромив Лев Данилович (Іпат., с. 529.).

148 Бій докладно описаний літописцем. Битву розпочав дворський Андрій, зустрівшись з полком Ростислава. Польське військо наступало на Василька, але він примусив поляків відступати. Данило з Львом здійснив головний удар на полк Філі, розгромив його і розірвав наполовину його прапор, що вирішило долю бою. Після битви Данило та інші князі стали на побоєвищі, «показуючи свою перемогу».

149 Літопис згадує про знищення деяких міст. Повертаючись із Польщі 1241 р., «Данило з братом прийшли до Берестя, не могли іти в поле через сморід із трупів багатьох повбиваних, і у Володимирі не залишився ніхто живий — церква святої Богородиці була виповнена трупами і тілами мертвих» (Іпат., с. 524.).

150 Назви утворені від хрестів на плащах рицарів ордену та від храму Соломона в Єрусалимі, при якому було засновано цей орден.

151 Існує гіпотеза, що посередником між обома князями був київський митрополит Кирило.

152 Данило організував похід проти краківського князя Болеслава широким фронтом: сам пішов на Люблін, Василько пересувався по річках Ізволі і Ладі (на захід від Щебрешина), дворський Андрій по Сяну, Вишата воював Підгір’я. Польські війська відповіли наступом на Андріїв. Тоді Данило вдруге пішов на Люблін і сильним обстрілом примусив міщан до миру (Іпат., с. 529.).

153 Данило збудував посередині люблінського замку круглу башту і укріпив його ровами та валами (МПГ, т. 2, с. 299.).

154 Батий привітав Данила докором: «Даниле, чому ти давно–давно не прийшов, але добре, що сьогодні прийшов». В якому небезпечному становищі перебував він, видно з того, що в Сараї вбили Михайла Всеволодовича, який приїхав сюди просити собі Чернігівщини. Можливо, що Данило одержав на свої землі ханську грамоту — ярлик.

155 Бела остаточно зрікся плану посадити в Галичині Ростислава Михайловича; він призначив його баном спершу Славонії, пізніше Мачви (на південь від р. Сави) (Феєр, т. 4, ч. 1, с. 254; т. 2, с. 218.).

156 В 1228–1229, 1238 рр. ятвяги і литовці нападали на Берестя, 1243–1244 рр. заходили глибоко у Волинь і Забужжя (Іпат., с. 501–503, 517, 526, 530–531.).

157 На Ліонському соборі виступав також руський єпископ Петро, невідомого походження, який дав інформації про навалу орд хана Батия (Mathaeus Parisiensis. Chronica magna. — London, 1877, pars 4, p. 386).

158 Точна дата коронації невідома, можливий початок 1254 р.

159 Після смерті Данила розподіл земель був такий: брат Данила, Василько Романович, мав Володимир і Берестя; із синів Данила, Лев одержав Галич, Перемишль і Белз, Мстислав — Луцьк, Шварно — Холм з Дорогичином. Після смерті Василька (близько 1269 р.) його землі перейняв син Володимир. Коли ж помер Володимир Васильковіч (1288), його заступником став Мстислав Данилович, який об’єднав Володимир, Луцьк і Берестя. Холм після смерті Шварна (близько 1269 р.) перейшов до Льва, який передав цю землю синові Юрієві. 1289 р. Юрій Львович захопив Берестя, Кам’янець (Литовський) і Більськ, але був змушений повернути їх Мстиславу Даниловичу (Іпат., с. 574, 591, 596, 597, 599, 610–612.).

160 З епізодів війни важливіші: облога Кам’янця (мабуть, Каменя–Каширського) литовцями, похід Володимира Васильковича на Турійськ над Німаном, похід Ногая 1277 р. на Новгородок і Городно. В 1273–1274 рр. війська Романовичів ходили на ятвягів (Іпат., с. 574–575.).

161 Вослонимський князь Василько вступив на службу Володимира Васильковича і був його воєводою (Іпат., с. 583–586. 1289 р.). один з литовських князів, Бурдикид, передав Мстиславу Даниловичу Вовковийськ (Іпат., с. 613–614.).

162 1266 р. поляки напали на Холм, а Шварно і Володимир ходили на Люблін і Білу. Того ж року польське військо напало на Червен і розгромило Шварна на місці, що звалося Ворота «через тісноту свою» (Іпат., с. 571–572. 1273 р.). Лев і Мстислав ходили на допомогу Болеславу Соромливому під Вроцлав (Іпат., с. 574–575.).

163 1279 р. мазовшани під Пултуськом пограбували волинські човни з хлібом, з цього виник конфлікт Володимира Васильковича з Конрадом, сином Земовита (Іпат., с. 580–581. 1280 р.). Лев ходив у Сандомирщину, а Лешко Чорний на Переворськ, інші польські війська під Берестя і на Воїнь. (Іпат., с. 581–582, 586.). 1282 р. військо Володимира ходило на допомогу Конраду Земовитовичу проти його брата Болеслава (Іпат., с. 583–585. 1285 р.). Болеслав Земовитович ходив на Щекарів, а Лев і Володимир вислали військо на його місто Вишгород та під Люблін (Іпат., с. 585–587.).

164 Точна дата приєднання Люблінщини невідома.

165 У м. Брно 1299 р. відбувся з’їзд «руського короля» з Вацлавом.

166 Угорський король Стефан, складаючи угоду з чеським королем Оттокаром 1271 р., включив в неї також Льва та інших князів (Тейнер, с. 393.).

167 В одному з документів пізнішого часу згадується замок, захоплений «королем Русі» (Феєр, т. 8, ч. 2, с. 326; т. 8, ч. 6, с. 60.).

168 Див. підтверджені польським королем Казимиром грамоти Льва Ходькові Матутейовичу, Матвієві Кадольфовичу і Ходькові Бибельському. (КДМ, т. 3, № 737, 743; АГЗ, т. 1, № 5.). Про автентичні грамоти князя Льва пор.: (Линниченко И. А. Грамоты галицкого князя Льва и значение подложных документов как исторических источников. — Известия отделения русского языка и словесности, 1904, т. 9, кн. 1, с. 80–102; Генсьорський А. І. Вказ. праця, с. 175 та ін.).

169 Точних дат смерті князів не знаємо: Лев згадується востаннє 1299 р. (Феєр, т. 6, ч. 2, с: 216–217.); Мстислав Данилович 1289 р. (Іпат., с. 616.). Мстислав мав сина Данила, але він згаданий лише один раз 1280 р. (Іпат., с. 581.).

170 1288 р., після смерті Лешка Чорного, Юрій ходив на Польщу, «бо хотів собі Любліна і Люблінської землі» (Іпат., с. 596, 610–612.).

171 Печатка Юрія з написом «король Русі і князь Володимирії» (Болеслав–Юрий II, табл. 4–7, 9.).

172 Длугош розповідає про смерть Юрія під 1308 р., але ця дата не вважається певною. М. Кордуба пересував її на 1315 р. (Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. — Краків, 1911, с. 93–94.).

173 Листи Андрія і Льва (Болеслав–Юрий II, с. 149–151, табл. 1, 2.). На спільному листі обох князів 1316 р. є дві печатки — одна Юрія, друга з левом на гербі, яку вважають печаткою Льва Даниловича.

174 Лист Андрія і Льва 1316 р. (Болеслав–Юрий II, с. 149.); про взаємовідносини Юрія (Болеслав–Юрий II, с. 153.).

175 Про це згадує Владислав в листі 1323 р. до папи Івана XXII (Болеслав–Юрий II, с. 152.).

176 Як померли Юрійовичі, нез’ясовано. З слова «interitus», яким Владислав означає їх кінець, зроблено висновок, що вони полягли у бою з татарами або з Литвою, але це тільки здогад. У хроніці швейцарця Івана з Вінтертура (Вітодуран) є неясна звістка, що татарський хан отруїв двох «поганських королів» (Archiv fur schweizerische Geschichte, 1900, Bd 11, S. 165), яка дала підстави для здогаду, що йдеться про Юрійовичів.

177 Дочка Гедиміна називалася Офка–Євфемія.

178 Папа Іван XXII 1327 р. вживав заходів, щоб привернути Юрія до католицтва (Тейнер, МП, № 383, 384), але безуспішно.

179 Лист Дмитра Дядька міщанам Торуня (Болеслав–Юрий II, с. 157.).

180 Її ім’я певно невідоме — в пізніших джерелах називається Євфемія або Буча; неясно також, була вона донькою Юрія II чи Андрія Юрійовича.

181 Доказом князювання Любарта в Галичині вважається дзвін львівської церкви св. Юра з написом: «В лЂто 6849 сольян бысть колокол сий святому Юрью при князи Димитрии...» Димитрий — християнське ім’я Любарта. Владу Любарта в Галичині визнавав візантійський імператор, який 1347 р. звертався до нього листом у справі галицького єпископа. — Русская историческая библиотека, 1908, т. 6, доб. 6. Любарт користувався печаткою з левом, зображення якого було на гербі Галичини (Piekosinski F. Pieczecie polskie. — Sprawozdania Komisji dla badania sztuki w Polsce. Krakow, 1900, t. 6, z. 4, N 354.).

182 Лист Казимира папі (Тейнер, т. 1, № 959.).

183 Лист Дядька до м. Торуня (Болеслав–Юрий II, с. 157.). В цьому листі латинською мовою він називається «Дедко», але справжнє його прізвище було Дядько, як видно із печатки, прикріпленої до листа (Болеслав–Юрий II, с. 300 і табл. 3.).

184 Лист Людовика угорського Дядькові 1344 р. (Феєр, т. 9, ч. 1, с. 200.).

185 Звістки джерел суперечливі. Як вище вказано, Любарт визнавався в Галичині, отже, і Дядько міг підлягати його владі. Казимир в листі папі 1341 р. згадує про присягу на послух, складену йому «русинами» (Тейнер МП, № 566.). Угорський король Людовик називає Дядька «вірним своїм мужем», тобто васалом (Феєр, т. 9, ч. 1, с. 209–210.). Сам Дядько в листі до міщан Торуня пише про «права наших попередників» і називає Юрія «нашим паном», а Казимира тільки «паном» (Болеслав–Юрий II, с. 157.).

186 Цією формулою користується і літописець: «Лев князь, брат Мъстиславль, сын королев, внук Романов» (Іпат., с. 615.).

187 У пізніших копіях названо «короля Юрія», але цей додаток викликає сумніви (ЗНТШ, т. 123/124, с. 29.).

188 Печатка Юрія Львовича, привішена до грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316 р. та Юрія II 1325–1335 рр.

189 Літопис згадує про посадження Ігоровичів у Галичі і Звенигороді (Іпат., с. 481.).

190 Про «королівську діадему», надану Данилові, згадує також папа Олександр IV в листі 1257 р. (ЗНТШ, т. 123/124, с. 103).

191 Що назва «коруна» означає «державу», видно із опису печатки Гедиміна: «in manu dextra coronam continentis et sceptrum in sinistra (у правій руці тримає корону, у лівій скіпетр) (Hansisches Urkundenbuch, Halle, 1879, Bd 2, S. 307.).

192 Питання про галицькі монети другої половини XIV ст. висвітлено в монографії Котляра М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV — першій чверті XV ст.: Іст.–нумізмат. дослідження, с. 52–64.

193 Видавці літописів передають «дядька» з малої літери, вважаючи його вихователем молодих князів, але більш правдоподібно, це було прізвище боярина.

194 До грамот привішені печатки згаданих тут бояр (Болеслав–Юрий II, табл. 6, 8–9.).

195 Володимир Ігорович направляв послом до Угорщини свого сина Всеволода. — Іпат., с. 484. В посольствах від Данила і Василька Романовичів їздили бояри Мирослав, Дем’ян, Андрій, Павло, митрополит Кирило (Іпат., с. 493, 494, 498, 502, 503, 510, 537.). Послом Володимира Васильковича був володимирський єпископ Євсигній, послом Льва Даниловича — перемишльський єпископ Мемнон, боярин Павло Діонисійович та ін. (Іпат., с. 593, 600, 611, 612.).

196 Дмитро і Володислав в Галичі (Іпат., с. 491, 527.); Ярон і Юрій в Перемишлі (Іпат., с. 490, 499.).

197 Дем’ян, як тисяцький, згадується вже в період князювання Данила у Володимирі (Іпат., с. 493, 494.).

198 Дворський Григорій (Іпат., с. 517.).

199 Андрій дворський (Іпат., с. 527, 533, 534, 539.); Яків (Іпат., с. 530.); Олекса (Іпат., с. 536.).

200 Назва дворського існувала ще в XIV ст.: 1370 р. згадується боярин Гліб Дворскович, очевидно, син дворського (Розов, № 2, 13; АГЗ, т. 1; т. 2, № 2–7; т. 5, № 8, 10, 11, 13; т. 8, № 9.).

201 У Київському літописі XII ст. згадуються волості Київська, Чернігівська, Новгородська у значенні князівств (Іпат., с. 222.).

202 Тут в авторському тексті залишено вільні місця (загальним обсягом близько півсторінки машинопису), куди автор передбачав вставити матеріали, що конкретизували б його висновки з даного питання.

203 Тариф походить з середини XIV ст., але, очевидно, відбиває відносини ранішого часу.

204 Літопис розповідає, що Володимирко добув багато срібла шляхом реквізиції в київських і волинських містах, під час походу 1150 р. Він наказав жителям Мичеська: «дайте мені срібло, скільки хочу, а то візьму вас на щит» (тобто силою добуде місто), жителі не мали чим платити, «брали срібло із вух і ший, зливаючи срібло, давали Володимиру» (Іпат., с. 289.).

205 Див. грамоту Владислава Опольського з 1380 р. (АГЗ, т. 1, № 11.).

206 Боярин Володислав мав иайманих угрів та чехів (Іпат., с. 488.).

207 Бій під Перемишлем (Іпат., с. 177–179.); Ігоровичі (Іпат., с. 480, 481, 485.); Мстислав Мстиславич (Іпат., с. 491, 492, 493, 498, 502.); Данило (Іпат., с. 503, 507, 513, 516 (торки), 528, 538, 543.).

208 Під Ярославом 1245 р. дворський Андрій «сразився с полком Ростиславлим крЂпко: копьем же изломившимся, яко от грома трЂсновение быть, и от обоих же мнози падше с коней и умроша, в инии уязвени быша от крЂпости ударения копЂйного» (Іпат., с. 533.). В битві під Шумськом: «Данил же вободе копье свое в ратного, изломившуся же копью и обнажи меч свой» (Іпат., с. 512. Пор. с. 549, 556.).

209 До складу стрільців входили також степовики (Іпат., с. 485, 506, 543, 552.).

210 Поселення Стовп’є згадується вперше 1256 р. — отже, з ранішого часу був там «стовп», але муровані башти треба приписати Данилові.

211 Згадується також стовп у Городні, яка належала Литві (Іпат., с. 579.).

212 Володар Ростиславич побудував церкву св. Івана у Перемишлі (Длугош., т. 10, с. 533.); Мстислав Ізяславич — церкву Успіння у Володимирі (Іпат., с. 382.); Данило — Трійці, Івана, Кузьми і Дем’яна та Богородиці в Холмі (Іпат., с. 558–560, 570, 590, 600.); монастир св. Данила в Угровському (Іпат., с. 573.); «прекрасну» церкву Богородиці в Дорогичині (Іпат., с. 524.); Володимир Василькович — монастир Апостолів у Володимирі (Іпат., с. 595.); церкву Петра в Бересті, Юрія в Любліні, Благовіщення в Кам’янці (Іпат., с. 608–609.). Засновником собору в Галичі вважають Ярослава Осмомисла. Згадуються ще деякі церкви і монастирі, засновники яких невідомі:, у Володимирі — Михайла і Дмитра (Іпат., с. 573, 608.); в Мельнику — Богородиці (Іпат., с. 560.); в Грубешові — Миколи (Іпат., с. 550.), без назви у Звенигороді (Іпат., с. 517.); в Галичі — монастир Івана (Іпат., с. 447.); в Синеводську — монастир Богородиці (Іпат., с. 523.); в Полонині — без назви (Іпат., с. 567.).

213 Княгиня–вдова перед домовиною померлого голосила: «Царю мій добрий, лагідний, покірливий, праведний. Справедливо наречено тебе на хрещенні Іваном, бо ти подібний йому чеснотою; багато досад прийняв ти від родичів своїх, а ніколи я не бачила, щоб ти, господине мій, віддавав кому з них лихом за лихо, тільки жив, докладаючи все на бога». Так само голосили володимирська знать і всі володимирці. Це голосіння народного характеру. — Свєнціцький І. Похоронне голосіння і церковно–релігійна поезія (ЗНТШ, т. 93/94, с. 100.).

214 Переказ про Галич. — Іпат., с. 483–484; оповідання про євшан–зілля. — (Іпат., с. 460.); пісні про Романа (Іпат., с. 479–480, 540.); пісня на честь Данила і Василька. — (Іпат., с. 540.); пісня, присвячена Мстиславу Мстиславичу (Длугош, т. 9, с. 186–187.).

215 Археологічні розкопки в Галичі і Звенигороді виявили печатки київських митрополитів.

216 Йоасаф, Кирило, Петро (Іпат., с. 492, 502, 537.); Макарій (История русской церкви. Спб., 1880, т. 4, додаток.).

217 Мабуть, з цього часу походить назва с. Куряни Тернопільської обл.; куряни — вихідці із Курська.

218 Для церкви Богородиці в Холмі Данило «привіз чашу із Угорської землі, із багряного мармору, вирізьблену чудовим мистецтвом, довкола неї були зміїні голови» (Іпат., с. 560.).