#Галябезголови

Частина перша

Вологого, як всяке природне збудження, весняного ранку правобережним київським проспектом в районі Печерська жваво рухався насторожений молодик років 26-ти у бідненькій довгій чорній одежині: сягала надп’яткових його кісток, тому по землі не волочилася, натомість відкривала геть не дешеві черевики іспанської фірми Camper, і вже тільки один цей незрозумілий дисонанс мав би викликати запитання в очах перехожих. Та пронизлива холоднеча — березень ще і до восьмого не дійшов! — гальмувала не тільки настирливе бажання скинути з тіла сіро-чорну «осінь-зиму», а й непереборну людську цікавість. І лише згорьована без чоловічої уваги пишнотіла двірничиха Віруня, яка із роздратуванням вимітала з-попід дерев недопалки (бач, призвичаїлися менеджерки з навколишніх офісів вибігати на проспект, пихкати цигарками, кидати недопалки під дерева, і хоч би одна коза про екологію згадала, хай би їй ту цигарку на лобі загасили!), мимоволі звернула увагу на козирне взуття молодика, ковзнула поглядом вище. Їй такий мужчина потрібен? Не коротун, не жиробас, очі… такі, що аж душу лоскочуть. Здалеку скидався на гота, та хрест на чорній чернечій одежині свідчив: скоріш за все — з чоловічого монастиря, що за кілька кварталів від проспекту. І нащо випхався за периметр? Хіба їм те дозволено?

Молодик теж ковзнув по Віруні байдужим поглядом. Ні! Не зацікавила пампушка! Прискорив крок, пірнув у тихий, повний старих лип і хрущовок печерський провулок, ще здалеку побачив припаркований біля сміттєвого бака блювотно-зелений поїдений іржею дводверний «міні-купер» 1970 року народження з хмельницькими номерами. Аж посміхнувся:

— А старий мав рацію! Кому спаде на думку красти такий мотлох?

Заспішив до автівки, що вона здалеку скидалася на дебелу жабку, та раптом від одного з будинків до нього кинулася схвильована стара жінка.

— Отче!

Молодик так здивувався, аж загальмував. Хотів було: «Чи ви, бабусю, сліпі? Хіба не бачите: я не священник!» І не збрехав би: лише три тижні тому напросився у послушники, отримав підрясник і койкомісце в одній із келій монастиря. Наївно сподівався і на нове ім’я, наче прагнув свого позбутися навіки, та новачку пояснили: церковне ім’я дають лише під час постригу; тому лишився Юрком Консуматенком, як у паспорті записано.

Проковтнув правдиву інформацію, бо благання в очах старої жінки і оте її «Отче!» накрили хронічного крадія з Хмельницького, який і проліз до обителі, аби на деякий час там схоронитися, хвилею липкого корисливого марнославства. Аж поплив: а чому не вклонилася? Чому руку йому не поцілувала?

— Отче! — схвильовано повторила жінка. — Прошу, ходімо!

— Куди? — не зрозумів.

— На добру справу.

Закляк на мить.

— Мені наразі… в інший бік! — зиркнув на «міні-купер»: з монастиря відпросився до опівдня, аби мотнутися на іржавій жабці аж у Козелець, де знайомий його знайомого на прізвисько Гавана обіцяв скупити гуртом чуже добро, поцуплене Юрком у Хмельницькому.

Бабця не здавалася:

— Отче! Не кидайте бідну жінку без помочі! Бог вам того не простить!

— Та що відбувається?! — ніяк не міг допетрати, як від старої відкараскатися, щоби не викликати у неї підозри. — Чого це ви на добру справу спільників собі шукаєте?! А — самі?!

— Боюся! — відчайдушно вигукнула стара. Руками сплеснула. — Стоїть і стоїть, демон!

— Який ще демон?

Жінка роззирнулася полохливо, вказала жестом за ріг, заговорила швидко-схвильовано: у неї кіт мороженим хеком отруївся, тому минулої ночі очей не зімкнула, все намагалася влити у Мурчика ромашковий відвар, а як стало світати, глянула у вікно вітальні, яке виходить на затишний скверик, і в сірому тумані побачила дивного чоловіка у просторій синій куртці. Стовбичив у дальньому куті скверика, дивився в бік зачиненого салону краси «Белла», що він якраз навпроти скверу і весь як на долоні. Подумала: та пусте! Хіба мало у людей дивацтв?! Потовчеться собі чоловік і піде. За годину — до вікна: є! Перелякалася чомусь, перехрестилася для підтримки, подумки дала чоловікові ще пів години, аби пішов, і всі ті пів години так і простояла біля вікна, як прив’язана.

— Боялася очі від нього відвести.

— Не пішов?

— Стоїть!

— І який він: молодий? Старий?

— Такий, як ви.

Послушник насторожився.

— І що ж у ньому такого вже демонічного? — запитав обережно.

Отут і сталося диво, бо жінка напрочуд точно описала дії самого Консуматенка зразка тритижневої давнини, які і змусили його терміново сідати за кермо іржавого англійця з гордою назвою Austin Mini Cooper S, аби дременути з рідного Хмельницького. За словами жінки, дивний чоловік у просторій синій куртці винайшов у скверику вкрай непримітне місце для своєї дислокації, уважно спостерігав за салоном краси «Белла», потім витяг з кущів рюкзак, а з нього — бейсболку, яку насунув на очі. Скинув простору синю куртку, сховав у рюкзак, лишився у шкіряній коричневій курточці, яка, як виявляється, була на ньому під сподом.

— І хіба не демон? Перелицювався, бо до страшного злочину готується! До вбивства!

— Чому неодмінно до вбивства? Може, просто чиюсь хату обнести хоче, — ляпнув Консуматенко, та бабця промаху не помітила. Надто вже хвилювалася.

— Допоможіть зупинити злодюгу, отче!

Юрко насупився: у недурній голові — думки врізнобій. Логічно було би запропонувати жінці викликати поліцію, та клятий язик не повертався мовити таке: наче сам себе мєнтам здавав. От же пастка!

— До поліції дзвонити марно, — стара, певно, підслухала Юркові думки. — Що ми їм скажемо? Що людина собі стоїть і стоїть?!

— Значить, інший план маєте?

Головою захитала ствердно, на послушника — із благанням.

— Поговоріть із ним, отче! Присоромте злодюгу, порятуйте грішну душу його, — отак узяла і висмикнула Юрка із зони того славнозвісного комфорту, що він наразі у всіх на вустах.

Наїжачився: несподівана добра справа, як болото, затягувала все глибше аж до повної відсутності альтернатив, та Консуматенко вирішив пручатися до останнього.

— Не діють на злодюг спонтанні умовляння, — пояснив старій жінці. — Я йому — слово, він мене — під ребра. От якби у мене була можливість без поспіху, спокійно роздивитися того демона, проаналізувати його поведінку, підшукати аргументи, які вплинуть саме на нього.

Плечима знизав:

— А оскільки такої можливості немає, то, вибачте…

Вже посунув до іржавої жабки, та стара, певно, теж вирішила пручатися до останнього.

— Чому ж можливості немає, отче?! — вигукнула схвильовано. — З вікна моєї вітальні ви прекрасно злодюжку роздивитеся!

Що?!.. Матір Божа! Не слова — дзвони небесні! Консуматенко завмер: йому ж не почулося?! Обернувся, глянув на бабцю зачаровано: і ніби золоте сяйво над її сивим волоссям, і сама — чиста, лагідна, під акомпанемент хору янгольського простягає йому ключі від своєї хати і навіть просить: «Бери все, що тобі в око впаде, Юрку! Нащо воно мені? Я вже геть стара, а тобі он “мінік” тре підшаманити, капітально відремонтувати ту автівку. Тоді на ній можна — хоч на море, хоч за обрій! Та не самому! З дівчиною…»

Усміхнувся: а старий не брехав, коли казав, що іржавий «міні-купер» везтиме нового хазяїна від однієї удачі до другої.

Оченята, як той котяра, примружив, на бабцю глянув:

— А вдома у вас хто? Тільки Мурчик?

По факту Галя запізнилася на роботу через чужу дитинку.

Напередодні поверталася додому вже чорного вечора, бо колежанки у «Беллі» влаштували на честь Галиного 25-річчя спонтанну гулянку із шампанським, стриптизером, побажаннями «любові і бабла», запитаннями про дітей і плани на майбутнє, тому за годину до опівночі, після кількох дзвінків від роздратованого чоловіка, Галя власноруч зробила подружкам каву, аби хоч трохи протверезіли, врешті умовила їх розходитися, викликала таксі і за п’ятнадцять хвилин — уся красива і гарна: у нових чобітках, джинсах і тепло-жовтій куртці — вже тягла до багатоповерхівки на Березняках чималий оберемок казкових пухнастих піонів (і де тільки дівчата їх знайшли ранньої весни?!), тортик-вибачення спеціально для Тьоми і здоровезну рожеву пластикову валізу на коліщатках, яку із побажаннями захопливих мандрів подарувала їй хазяйка салону пані Юлія.

До під’їзду лишалося метрів двадцять, коли від сміттєвого бака Галя почула тихий писк. Перелякалася до льодяного жаху: невже немовлятко викинули? І як ото дурна: сама вигадала, сама й повірила. Закружляла навколо бака, прислухалася: не здалося?

Не здалося!

Ледь не розревлася, валізу-тортик-квіти — на землю, скинула нові чобітки (так шкода псувати їх!), закотила джинси, у самих шкарпетках полізла до повної смердючого непотребу ємності, бо тихий писк лунав глибоко із її середини.

— Я зараз, зараз…

У злій темряві навпомацки хапала мотлох, який траплявся під руку, викидала з бака. Врешті зупинилася, прислухалася: писк став ніби ближчим. Підсвітила телефонним ліхтариком нутрощі бака і побачила у куті поміж пакетів зі сміттям кволе сліпе кошенятко.

Схлипнула:

— Таки дитинка…

Притисла кошеня до живота, виплигнула з бака на землю: далі — що? А вже змерзла! Тремтить! Відкрила нову валізу, поклала всередину, на м’який поролон кошенятко, заходилася сміття назад у бак закидати. Збирає його, жбурляє до бака, ще, ще, а непотріб ніяк не закінчується, і вже не розібрати: чи Галя кладе до бака лише те, що сама викинула, чи вже до чистого вилизує все навколо сміттєвих баків.

Упоралася, аж нова проблема: як у двох руках донести до квартири валізу, тортик, квіти, чобітки і кошеня? Склала у валізу тортик-квіти-чобітки, бо чоловіка гукнути на поміч не наважилася: Тьома і так, певно, сердиться.

Майбутній психолог Артем Чорнобай, який уже сьомий рік поспіль, якщо враховувати три академічні відпустки, все чвалав і чвалав собі без поспіху до диплома, ледь не луснув од прикрощів, коли побачив у передпокої приголомшену замурзану босу дружину. Однією рукою притискала до себе щось під брудною курточкою, другою тримала за ремінець величезну рожеву валізу, всередині якої шурхотіло-перекочувалося.

— Тьомо…

Хотів було демонстративно кахикнути, ніби застуджений, та відсахнувся, затулив носа долонею:

— Галю, дідько! Від тебе тхне!

— Я зараз же, до ванної…

— Клас! Просто супер!

— Тьомо…

— А де взуття?! Чому ти боса?

Відмахнулася: мовляв, пусте.

— Тьомо, от скажи! Ти ж хотів мені подарунок на день народження зробити?! Правда ж хотів?! — як ото двоє глухих — кожен за своє.

— Ми ж домовилися не святкувати, поки не роздамо борги! А ти, між іншим, ніби про це забула!

— Ані копійки не витратила. Чесно! Дівчата сюрприз мені влаштували. І ти дарма не приїхав до салону. Було весело.

— А курсову ти б за мене писала?

— Вибач! Але от скажи: невже ти би не хотів зробити мені подарунок? Тьомо, мені ж — двадцять п’ять сьогодні!

— Що за образливі натяки, Галю? У мене безліч бажань. І що з того?

— Тьомо, а я вже вибрала собі подарунок! І платити за нього не потрібно. Тобі лишається лише сказати «так»!

— Не питання, — зрадів психолог. — Так!

— Справді? — усміхнулася, обережно розчахнула курточку, і Тьома Чорнобай побачив крихітне руде кошенятко, яке Галя притуляла до себе: пригрілося, не плакало.

— Назву його Смайликом. Не проти?

Як буцонув валізу ногою — так всередині тортик із чобітками та піонами і перемішалися в одну огидну купу. Які все ж таки парадокси! Чому три окремо прекрасні речі у поєднанні дають такий відверто неприйнятний результат?

— Ненавиджу! Ненавиджу!

— Тьомо…

— Галю, викинь цю гидоту зараз же!

— Чому?

— Терпіти котів не можу!

— Я не знала.

— Клас! Просто супер! Ми вже майже два роки одружені, а ти і досі нічого не знаєш про мене.

— Куди ж я зараз його подіну?

— Винеси на смітник.

— Я його знайшла у смітнику!

— Так он чого від тебе тхне! Сподіваюся, сьогодні спатимеш у вітальні! — дверима хрясь.

Артем Чорнобай залишив розгублену дружину в передпокої, зачинився у спальні, тихо засміявся: як же йому фартить! Увечері, поки Галя купалася у вітаннях колежанок, він мізки собі викрутив, бо ніяк не міг вигадати — а Тьома ж геть не дурний! — що мало б статися, аби сьогодні вночі дружина не зайшла до спальні.

Причина вагома! Вранці проспав першу пару і вирішив узагалі до універу не йти, але й вдома нудьгувати не найліпша перспектива. Можна було б витратити день на те, аби приготувати для дружини приємний сюрприз, на кшталт: Галя увечері повертається домому, входить до темної кімнати, раптово спалахує світло, Тьома горлає: «Сюрприз! Із днем народження, Галюню!» — цілує свою дівчинку і дарує їй… золоту каблучку чи новий айфон. Нормальний же хід? Нормальний! Та тільки грошей на каблучку у Тьоми немає! На новий айфон — тим більш.

— Бо Галя не дає грати! — знайшов причину злиднів. — Вже майже місяць у клубі не був.

Завівся: треба довести Галі, що вона помиляється! Тьома у змозі контролювати себе! От він сьогодні ж зіграє! Заради Галі! Виграє купу бабла і купить дружині файний подарунок!

І — мужик: сказав — зробив. Врешті виліз із ліжка, потягнув на себе нижню шухляду комода: тут, у великій косметичці, Галя зберігала гроші, які збирала на оплату дистанційного навчання у Європейському університеті. Щовечора перед сном відкривала рипучий комод, діставала косметичку і докладала туди хоч десятку з тих грошей, які заробляла перукарською майстерністю у салоні краси «Белла».

— Дванадцять тисяч сімсот гривень, — перерахував, задумався: скільки взяти?

— Усі й візьму! — недовго думав.

Гроші в кишеню, гайда в клуб біля «Лівобережної». Тут, у нелегальному казино, цілодобово чекали на азартних гравців.

Під вечір у кишенях гуло. У душі завивали огидні тоскні флейти. Роздратований Тьома пішки брьохав на Березняки, і тільки одна абсолютно нездійсненна картинка у порожній голові: завтра Галя побіжить на роботу, Тьома разом із нею вийде з дому (типу в універ поспішає!). Потім повернеться, переверне у квартирі все догори дриґом, згодом зателефонує Галі і повідомить: їх… пограбували! Всі гроші, які Галя збирала на свій універ, украли, покидьки! Звичайно, простіше було б задекларувати нагле пограбування вже сьогодні, поки Галя з колежанками у салоні веселиться, але Тьома ще вдень зателефонував дружині і збрехав, що цілісінький день вдома працюватиме над курсовою, тож — пограбування могло відбутися тільки наступного дня.

— Але для цього сьогодні вночі Галя має не заходити до спальні і не лізти до своєї скарбниці! — вголос озвучив єдину перепону для реалізації геніального плану.

І що для цього має статися? Надумав був зімітувати раптову лихоманку, ГРВІ (кахикати і просити: «Спи у вітальні, аби не заразитися!»), та, коли побачив на руках у дружини руде кошеня, зрозумів: урятований! Можна демонстративно психувати, зачинятися у спальні, вдаючи крайній ступінь образи, і навіть брехати, що ненавидить котів-собак-хом’яків-морських свинок і рибок, якщо вже на те пішло! А там — і ранок! Галя побіжить на роботу, Тьома влаштує «пограбування», і дружина так ніколи не дізнається, що чоловік за вечір поставив хрест на її освітніх перспективах.

Нормально? Чудово! Роззирнувся: і ніби Галині довірливі блакитні очі — прямо в душу. Плечима знизав.

— А що краще? Аби гуляв? — прошепотів і завалився спати.

Галі не спалося. Як-не-як, нагодувала кошенятка молоком, влаштувала дитинці кубельце у картонній коробці: виклала на дно улюблений шалик, огорнула ним маля, і вийшло гарно. Вмостилася поряд із кубельцем на підлозі: куди ж тебе подіти, крихітко? Була б Галя хазяйкою у трикімнатних хоромах на Березняках, знайшла б аргументи, умовила б Тьому залишити кволу сліпу дитинку. Та квартира площею 84 метри квадратні з балконом і лоджією на першому поверсі належала Тьоминій матері Тамілі Іванівні: давно жила зі своїм другим чоловіком біля Болоньї, обіцяла переписати квартиру на сина, як тільки той врешті отримає диплом. Ще на весіллі пояснила невістці:

— Якщо накинула оком на нашу квартиру, то дарма. Ніколи не матимеш права на цю нерухомість, дівчинко! Я про це подбаю.

— Дарма ви про мене так погано думаєте, — відповіла тоді Галя і навіть пожаліла свекруху: виходить, вона, бідаха, малює собі проблеми там, де їх немає, а потім рве серце, аби з тими проблемами розібратися.

— Я не думаю! Я дію! — останнє слово завжди залишалося за Тамілою.

Свекрушині попереджувальні прапорці спрацювали: ось уже майже два роки Галя навіть подумки не асоціювала квартиру на Березняках із власним теплим затишним домом. Типова трикімнатна оселя здавалася їй тимчасовим прихистком, чужим монастирем, куди зі своїм кошеням — зась.

— І куди ж нам…

А до кого діти біжать, коли припече? Звісно, до мами з татом, та Галині батьки — самі все життя по чужих монастирях. Військовий льотчик Микола Гордієнко літати вмів, а от просити не навчився. Лише у 2013-му, коли сім’я переїхала зі Львівщини на останнє місце служби майора Гордієнка до Василькова, подав рапорт з проханням про надання службового житла, та за рік, після бойових відряджень на Схід, несподівано помер, а його любі дівчатка — дружина Наталя і донька Галя — так і залишилися в орендованій квартирі на території військової частини. І так небагате життя наповнилося тугою і злиднями. Галя, яка саме закінчила школу, відклала плани навчатися у виші, пішла на перукарські курси і як не намагалася підтримати маму, та ніяк не оживала, наче чоловік сильно підвів її, коли нагло помер, так і не отримавши для сім’ї даху над головою. Філолог за освітою, влаштувалася листоношею, розносила рахунки і пенсії по квартирах, виживала на копійки і поставила жирний хрест на особистому житті.

Тьома мамі подобався. У Тьоми було житло, і він не протестував, коли Галя щомісяця підкидала мамі трохи грошей із власних заробітків.

— Кошеня мамі не підкинеш…

Взялася згадувати милосердних, до кого можна було би прилаштувати котячу дитинку, та швидко кинула дурне діло: Інтернет волав тисячами благань про порятунок котів-собак-папуг-хом’яків, і з часом кількість прохань ніяк не зменшувалася, наче милосердні на планеті скінчилися.

Відшукала у мережі контакти притулків для тварин.

— Одна дорога?

Під ранок, коли і Тьома, і кошенятко солодко спали, Галя віддраїла з себе чужі запахи, відчистила з нових чобітків і валізи піонові пелюстки упереміш із кремом, приготувала Тьомі млинці на сніданок, підхопила картонну коробку з кошеням і отака зморена — ніч без сну! — помчала до притулку в передмісті, який вибрала серед інших, бо, на відміну від інших, він не приховував адреси і не констатував, що переповнений, тому тварин не приймає.

Годинник зафіксував: шоста. Не зарано зірвалася?

— А пізніше — ніяк! Поки до притулку на маршрутці, поки назад у місто… Маю ж не запізнитися на роботу.

Формально салон краси «Белла» працював з дев’ятої до двадцять першої, та для постійних багатих клієнток тут існували особливі преференції: без проблем могли затребувати майстра додому чи, навпаки, завітати до салону на процедуру коли заманеться. Хоч опівночі! За день до бажаного візиту бронюєш майстра, час, і — прошу!

— Леді, краса не має перерв на обід і сон, — товкла персоналу хазяйка «Белли» Юлія Володимирівна Жадкіна, 45-річна красна ягідка без ознак старіння, радості й сексу. Лікар-дерматолог за освітою, і сама часто затримувалася в салоні, аби власноруч проводити косметологічні процедури вузькому колу обраних клієнток. А одного разу навіть безкоштовно зробила уколи краси Галиній мамі, коли після мезотерапії залишилося трохи дефіцитного і вже оплаченого препарату.

Перукарки-косметологи-масажистки-манікюрші були геть не проти відгукуватися на «леді», та краще би їм доплачували за цілодобове орання ниви краси.

— Юлька у нас — жаба, — злилися. — Сама купається у грошах, стерво, а нам ніколи і копійчини за понаднормову роботу не підкине.

Галя дивилася на дівчат, та бачила терези: на одній чаші скупчилися роздратовані колежанки. Тут і манікюрша Оля Корнійчук, яка Галі — найближча, і нахабна масажистка Женька Лисиця, що її вже двічі застукували за спробами зазирнути до чужих сумок, навіть юна адміністраторка Улянка. Всі проти Юлі! Галя усміхалася ніяково, наче б у чомусь винувата, ставала на протилежну порожню чашу терезів.

— Та годі вже злитися, — просила колежанок. — Юлька у нас — класна! Мене на сесію без питань відпустила! Оль! Тобі тиждень дала, коли до тебе твій канадійський інтернет-наречений приїжджав. А де ще є бонусний фонд для персоналу? Ніде! І «чай» не чіпає! — нагадувала колежанкам. — От скажіть! Юля хоч раз спитала: «Дівчата, а скільки вам сьогодні клієнтки “чаю” дали?» Хоч раз запропонувала скидати «чай» у загальну скриню і віддавати їй? А таке, між іншим, скрізь і всюди!

— Та нащо їй наші копійки?! — обурювалася Женька. — Юльці гроші валізами носять!

Про валізи, вірніше — великі алюмінієві кейси, схожі на кіношні мобільні пункти керування найостаннішою, найтехнологічнішою, найнебезпечнішою зброєю, у «Беллі» ходили легенди. Справа дійсно виглядала таємничо! Щомісяця п’ятого числа рівно о 10.00 до кабінету Юлії Володимирівни Жадкіної заходив чемний красунчик років тридцяти з таким кейсом, і дівчата знали: хвилин за десять красунчик з кейсом вийде з кабінету, ввічливо кивне Уляні на ресепшені і здимить на місяць. І що то були за візити? А найцікавіше: що у кейсі? Оля Корнійчук вважала, що мужчина з кейсом і заміжня Юля — коханці, а кейс і байдужа фізіономія чоловіка — прикриття, та інші ніяк не могли погодитися із тим, що їхня доглянута, файна Юлька за десять хвилин вгамовує свої сексуальні фантазії просто у кабінеті, щоби потім цілісінький місяць чекати на нову зустріч із молодим коханцем.

— Та в мене би від такого режиму дах поїхав! — признавалася немолода за паспортом косметологиня Олександра Петрівна, що мала у наявності третього офіційного чоловіка і двох коханців.

І всі сходилися на найбанальнішій версії: красунчик приносить Юльці гроші. Валізу грошей! Щомісяця! Лише Галя вважала, що у кейсі можуть бути новітні медичні препарати для омолодження, які вже повним ходом використовують у Європі і Штатах, а в Україні ще не дозволили через бюрократичну тяганину.

— …Тому Юлі їх доправляють контрабандою, і вона особисто пропонує препарати своїм клієнткам, — припустила.

— І нащо — вилами по воді? Давайте у хазяйки спитаємо, — запропонувала новенька перукарка Ніна у свій перший робочий день, що якраз і припав на п’яте число.

П’ятого ж під вечір Юлька її і звільнила.

— У когось ще є запитання? — очі примружила, перерахувала найманок поглядом.

Ніяких! Кого страх жере, ті навчилися ковтати свої запитання!

— Тоді до завтра, леді. Сподіваюсь, обійдемося без запізнень.

Запізнення у «Беллі» були другим жорстким табу, тому наступного після дня народження ранку Галя з кошеням у коробці і зірвалася з дому разом із першими маршрутками. За годину дісталася притулку в передмісті, та на тому добрі новини скінчилися: на дверях котячо-собачого прихистку висів замок, навколо — ані душі. Галя з пів години протупцювала біля дверей і вже почала панікувати, та раптом побачила немолоду похмуру жінку: тягла на «кравчучці» в бік притулку мішок собачого корму.

Галя з кошеням до неї:

— Ви ж з притулку? Візьміть дитинку, прошу!

— Та не можу! І права не маю! І взагалі… — жінка за пів хвилини виклала Галі не тільки свій статус (волонтерка, бо дурна і серце добре, тому двічі на тиждень безкоштовно допомагає годувати тварин у притулку), а й історію всього свого життя. Було в ньому так мало радості, що у Галі аж сльози на очі набігли.

Жінка продовжувала гірко:

— Притулок — повний! Нема де нових тварин розміщувати. До себе би додому кошеня забрала, аби мала за що його прогодувати.

— А я дам вам грошей! Тисячу! Чи навіть півтори, — Галя вхопила жінку за руку. Заглядала в очі. — Благаю! Візьміть кошеня до себе! Ви його полюбите.

— Ох, я вже наїлася тої любові! — хвилин десять жінка так тоскно жалілася, наче намагалася навіки зафарбувати увесь білий світ чорним, монотонно і похмуро хитала головою: ні, ні!

— А я можу не півтори тисячі вам дати! Більше! Зараз порахую! — Галя відкрила гаманець, у якому відучора лежав не тільки «чай» за минулий день, а й гроші, які подарували колежанки. Не встигла покласти до скарбнички у комоді, всі три тисячі чотириста гривень тут.

— Дві з половиною тисячі можу дати. Навіть три! Три тисячі можу дати! — простягала жінці гроші, подумки метикувала: чотириста гривень має залишити на таксі, якщо усвідомить, що запізнюється на роботу. А вже запізнювалася!

— От що з тобою робити? Хіба так можна? Користуєшся моєю добротою! — жінка врешті взяла гроші, поставила коробку з кошеням на мішок із собачим кормом. — Хоч ім’я у цього рудика є?

— Смайлик! Та ви можете назвати його так, як самі забажаєте! — Галя обійняла жінку. — Дякую вам! Ви — така добра! Дякую!

— Біжи вже, — відповіла сухо. — Бачу, поспішаєш.

Скільки маршрутка пленталася до Києва, стільки Галю не покидало незрозуміле відчуття тривоги. Дивувалася: а чому? Подвійну добру справу зробила: не просто врятувала кошеня, а й подарувала краплину радості і тепла жінці, якій увесь білий світ — чорна яма, бо тваринка точно зробить її життя оптимістичнішим.

В той же час у передмісті неподалік притулку похмура жінка ще раз перерахувала несподівані легкі гроші, сховала їх за пазуху, байдужо покинула картонну коробку з кошеням біля сміттєвої урни і вже потягла було мішок з кормом до притулку далі, та раптом зупинилася. Повернулася до коробки, витягла з-під кошеняти теплий вовняний шалик і без огиди пов’язала собі на шию. Перехрестилася:

— Господи, хай такі дурні мені хоч раз на тиждень зустрічаються…

Милосердя оминає душі тих, кому все навкруги — морок.

Галя ледь встигла! Захекана-схвильована забігла до салону о 9.05. І хоч перша клієнтка до неї мала прийти аж на одинадцяту, швидко розклала інструменти і побігла до службової кімнати, щоби перевдягнутися. Зав’язувала фартух, усміхалася, як та дурна. Аж колежанки помітили.

— Дівчата, у Галі цієї ночі був неймовірний, як бразильський карнавал, секс, — безапеляційно констатувала косметологиня Олександра Петрівна. — Ви тільки на неї гляньте! Вона ж і досі «пливе»…

— А після сексу вона своєму Тьомі хвалилася всім, що ми їй надарували! — продовжила Женька Лисиця.

— А потім Тьома сам зробив Галі казковий подарунок, — припустила Оля Корнійчук. — Галю! Що тобі чоловік подарував? Купив квитки до Брюгге?

— Фу! Яке гидке слово — Брюгге! — фиркнула Женька.

— А місто — прекрасне, — Галя знай усміхалася. — Я закохалася у нього після фільму «Залягти на дно у Брюгге».

— Значить, летите?

Галя знизала плечима ніяково: ні…

— Як «ні»? А чому тоді усміхаєшся, як пришелепкувата? — здивувалася Лисиця.

— Боялася запізнитися на роботу, але встигла. Сама не вірю, що встигла, — відповіла Галя. — Аж з передмістя мчала.

— Галю! Ти ночувала не вдома?! — спитала Оля Корнійчук.

Ого! Розмова ставала цікавішою! Колежанки оточили Галю, та запитаннями розшматувати не встигли. До службової кімнати увійшла засмучена адміністраторка Уляна.

— Дівчата! — схлипнула. — Сьогодні Юлька мене точно звільнить! Бо сьогодні ж — п’яте! І скоро той красунчик з кейсом припхається. І я маю занести їм з Юлькою дві чашки кави! Як завжди!

— І в чому проблема?! — спитала нахабна Женька.

— Кавомашина зламалася! А я забула викликати майстра. Тобто я його тільки-но викликала, але він лише по обіді до нас доїде, — заскиглила адміністраторка. І до колежанок із запитанням в очах: що робити, дівчата? Допоможіть.

Галя дивилася на них, та бачила терези. На одній чаші — перелякана адміністраторка. На другій — співробітниці «Белли» скупчилися, навіть очей від Улянки не відводять, і годі шукати милосердя в тих очах. Немає в них часу Улянчине ниття слухати, у кожної — клієнтки на підході! І дуже прикро, що вони не зможуть запропонувати їм кави!

— Улянко, вихід є, — Галя стала на чашу терезів, де самотньо тремтіла адміністраторка. — У кав’ярні за рогом роблять чудову каву.

— Не можу я з ресепшена відлучитися! Юлька мені того не простить! — Улянка розгублено тупцювала посеред службової кімнати, благально дивилася на дівчат.

Галя усміхнулася Улянці.

— Я по каву збігаю! — сказала.

Усі як по команді повернулися до Галі, в очах запитання: нащо ти це робиш?

«Бо можу», — подумала Галя, та мовила інше:

— У мене сьогодні перша клієнтка аж об одинадцятій.

— І що?! — не втрималася Олександра Петрівна. — Галю, годі вже всі дірки власною дупою закривати!

— От нащо ви так? — Галя їй.

— Галю, серйозно! — підключилася Оля. — Вічно ти — не як усі! Кому і що ти хочеш довести? Що ти — найкраща, а всі решта — сміття?!

— Олю, а чому б не допомогти, якщо можу?

— А ти і не розумієш? — вишкірилася Женя. — Не треба сунути свого носа у чужі справи, бо дограєшся! — із викликом на Галю глянула і гайда зі службової кімнати до масажного кабінету.

За Женею вслід вийшли інші колежанки і, коли виходили, не ховали осудливих поглядів. У службовій кімнаті лишилися адміністраторка Улянка і Галя, а між ними наче прірва — довжелезна важка пауза. Галя видихнула, аби скинути вантаж чужих недобрих поглядів, бо — прилипли!

— Улянко! — сказала. — Давай усе сплануємо.

План розробили безпрограшний: за пару хвилин до десятої Галя мчить до кав’ярні за рогом, замовляє два американо з гарячим молоком з собою, миттю повертається зі здобиччю до «Белли», Улянка оперативно переливає гарячу каву з паперових стаканчиків у фарфорові чашки, несе ті чашки до хазяйчиного кабінету, весь час обертаючись до Галі і шепочучи їй беззвучно: дякую, дякую, дякую…

— Може, спочатку дочекатися, поки під’їде красунчик з кейсом? — засумнівалася адміністраторка. — А потім по каву бігти?

— А раптом у кав’ярні черга буде? — й собі завагалася Галя.

От і наврочила! За п’ять хвилин до часу Х увійшла до кав’ярні й очам не повірила: зазвичай напівпорожній вранішньої пори заклад цього дня зазнав такого потужного аншлагу, що за головами відвідувачів біля барної стійки голомоза башка баристи губилася, наче човник посеред хвиль.

— Люди, прошу! У мене надзвичайна ситуація. Просто повірте: мова йде про життя хорошої людини, — пробиралася до стійки, бурмотіла знічено. — Мені кава потрібна просто зараз! Прошу! Пропустіть без черги!

— Красуне! Життя без кави можливе! — скептично відказав Галі молодик із насмішкуватим поглядом. Заступив шлях до стійки, увіп’явся у дівчину очима, оцінював.

— Без кави можливе, а без роботи — навряд!

— Тебе хочуть звільнити? Через каву? — зацікавився голомозий бариста.

— Хочуть! Але не мене! Чи, може, і мене теж. Але саме через каву! І точно звільнять, якщо за п’ять хвилин моя начальниця не побачить на своєму столі дві чашки гарячого американо з молоком. З гарячим молоком!

— Два американо з гарячим молоком, — бариста, дай йому, Боже, здоров’я, любові і грошей, зафіксував замовлення і зараз же взявся його виконувати, не зважаючи на протести недовірливої черги.

О 10.07 Галя мчала до «Белли» з двома паперовими стаканчиками гарячого американо, усміхалася прохолодному ранку, обережному сонцю, місту, людям, котам, собакам, деревам, птахам і навіть не здогадувалася: за мить альтруїстичний похід до кав’ярні змінить її життя назавжди.

Усе сталося миттєво і водночас до абсурдного ясно, розлого і зрозуміло у найменших деталях, наче кілька хвилин часу вихопилися із загального плину, розтягнулися жуйкою, уповільнюючись майже до повної зупинки, аби дівчина змогла оцінити кожну мить несподіваної карколомної події.

Галя вже підходила до «Белли». Обпікала пальці гарячими стінками стаканчиків з кавою, спішила, бо бачила на парковці біля салону відтюнинговану «тойоту» красунчика з кейсом: стояла поряд із хазяйчиним «мерсом». Уже приїхав! Уже всередині!

Прискорила крок, глянула в бік салону… Серце впало: красунчик уже виходив з «Белли», прямував до парковки. У руці — алюмінієвий кейс. Дідько, запізнилася!

Зупинилася біля дерева, метрах у п’ятдесяти від «Белли», одна думка — рибиною без води: підвела Улянку! Не встигла!

Завмерла, дивилася на красунчика: спокійно чимчикував собі до автівки. Та раптом до нього кинувся перехожий, що йшов вулицею повз салон, дебелий молодик у коричневій шкірянці і бейсболці, насунутій на очі. Галя відсахнулася і дихати забула! Що?! Що?! Молодик щосили зацідив красунчику у щелепу. Красунчик упав, наче його скосили, та кейс не відпустив. Молодик у шкірянці придавив черевиком зап’ясток красунчика, висмикнув кейс і побіг з ним до дерев, під одним з яких заклякла Галя з двома стаканчиками гарячущої кави.

Галя забула боятися. Галя згадала тоскні сірі дні у найманій квартирі у Василькові, біля зануреної у зневіру мами, яка ніяк не бажала бачити світло. Найдешевші курси перукарів, перші стрижки у найдешевшій васильківській перукарні, які Галя робила старими ножицями KASHO, що їх за 200 грн продала дівчині із жалості викладачка курсів. І Юлію Володимирівну Жадкіну, красиву і впевнену, яка одного дня з’явилася в убогій васильківській перукарні, бо дізналася, що тут за копійки продають масажні кушетки. Чекала на хазяїна перукарні, аби обговорити з ним угоду, спостерігала за Галею, яка терпляче і вдумливо стригла немолоду повну жінку, намагаючись новою зачіскою додати їй краси та забрати років.

— Чому ти витратила на цю стару так багато часу? — спитала тоді Галю пані Жадкіна.

— Бо в неї лишилася лише одна прикраса — її волосся, — відповіла Галя. — Я ж не мала права її зіпсувати.

Пані Жадкіна усміхнулася печально, зазирнула Галі в очі.

— Хочеш працювати у мене? — спитала.

За тиждень Галя із захопленням оглядала розкішний салон краси у серці Печерська. «Невже я працюватиму тут?» — ніяк не могла повірити. Думала: якби їй довірили знайти найкращий салон краси, вона би вказала на «Беллу». Пані Жадкіна створила тут ідеальні умови не тільки для клієнток, а й для персоналу. Галі подобалося навіть те, що увесь персонал «Белли» раз на півроку мав проходити медичний огляд, бо Юлія Володимирівна категорично вважала, що займатися красою клієнток можуть тільки стовідсотково здорові майстри. І хіба після того всього Галя може бути невдячною? Хіба може боятися у ту хвилину, коли пані Жадкіній самій потрібна допомога?!

Збудилася! Ось він, шанс віддячити Юлії Володимирівні за все: за роботу, за доброту, за чудову рожеву валізу, кінець кінцем. Визирнула з-за дерева, аби зрозуміти, як атакувати молодика у коричневій шкірянці, та побачила: з різних напрямків, але просто на неї біжать не тільки крадій, а й сама пані Жадкіна — на височенних підборах, у вовняній синій сукенці і шикарному білому жакеті від Dior. Певно, з вікна кабінету хазяйка побачила нагле пограбування і тепер мчала напереріз злодюзі.

Галя задихнулася (час діяти!), вискочила з-за дерева, з двома стаканчиками гарячої кави в руках, затупцювала на місці. У мізках паніка: а далі що? Наскочити на покидька? Збити його з ніг? Жбурнути в нього стаканчик з кавою чи просто кричати: «Козел, стояти! Стояти, я сказала!» Може, просто розкинути руки, намагаючись заступити йому шлях?

Між злодієм, пані Жадкіною і Галею лишалося не більше п’яти метрів, і ця відстань фатально скорочувалася, коли Галя розчепірила руки і так побігла назустріч. Молодик різко відскочив убік, вдарив дівчину кейсом, і Галя на всій своїй космічній швидкості налетіла на пані Жадкіну. Стаканчики з гарячою кавою вислизнули з рук, кава з них — ляпс на Dior, на синю сукенку, на руки пані Жадкіної, навіть на лице.

Пані Жадкіна заверещала, від болю аж присіла навпочіпки. Тримала перед собою облиті кавовим окропом руки, волала:

— О Господи! Господи! Ти обпекла мене! Ти обпекла мене!

…Галя не чула. Стояла каменем, не могла збагнути: як же так могло статися?! Як?! У вухах переконливо і голосно лунав траурний Шопен: «Смерть твоя прийшла, дівко. Смерть прийшла». Бачила тільки, як злодій з алюмінієвим кейсом пірнув у сквер, що навпроти «Белли», і зник. Утік, сволота!

Отак несподівано і ганебно закінчилося переслідування.

На місце надзвичайної події повибігали дівчата з «Белли»: хто з льодяним вологим рушником, хто зі склянкою води, хто з мобільним. Одні до Юльки («Юліє Володимирівно! Ви як? Давайте ми “швидку” викличемо!»), інші до красунчика, який уже оговтався: підвівся з землі — обличчя набрякле-почервоніле, — з відразою струшував багнюку з дорогого костюма, аби не показати страху і розгубленості. Та навіть юна адміністраторка Улянка помітила, як дивно зиркнув красунчик на обпечену пані Жадкіну.

— Не стій! — гукнула йому хазяйка «Белли». — Їдьмо!

Галя схаменулася, подалася до пані Жадкіної. Узяти би її за руки, благати. Та шкіра на хазяйчиних руках почервоніла, пішла пухирями. Галя товклася біля хазяйки, яка у вкритому коричневими плямами жакеті Dior уже сідала в «тойоту» красунчика.

— Юліє Володимирівно! Давайте зателефонуємо до поліції. Я запам’ятала грабіжника! Куртку його! Бейсболку!

— Ти вже сьогодні наробила справ! — зі злим роздратуванням відрізала пані Жадкіна, та Галя завелася, не здавалася.

— Вибачте, я так хотіла вам допомогти! Мені так шкода! Ви їдьте до лікарні, бо вам потрібна допомога, а я поки викличу поліцію! Ми знайдемо того покидька, Юліє Володимирівно!

Пані Жадкіна уп’ялася в Галю таким злим поглядом, що дівчина фізично відчула, як хазяйчині очі рвуть її на шмаття.

— Ти не наказуватимеш мені, Чорнобай! — прошипіла. — Чекай, поки повернуся! І тільки рипнися хоч комусь зателефонувати! Дуже пошкодуєш!

Уперше за п’ять років роботи в «Беллі» хазяйка назвала Галю на прізвище.

Минуло години зо дві з тих пір, як пані Жадкіна з красунчиком на «тойоті» здиміли у невідомому напрямку, Галя тремтячими руками робила укладку грубій молодиці, чий тато дослужився чи то до військового, чи то до поліцейського генерала, і все думала, чому так сильно її вразило не те, що її спроби допомагати людям такі недолугі, не поцуплений кейс, не обпечені Юльчині руки, а те, що хазяйка назвала її за прізвищем чоловіка — Чорнобай!

Косувала на колежанок: притихли, на Галю не дивилися, не перемовлялися. Спілкувалися тільки зі своїми клієнтками, та збоку то не виглядало як ідеальна атмосфера ідеального салону краси: у повітрі дзвеніло тривожне напруження. І варто було клієнткам покинути «Беллу», як дівчата враз збудилися, зібралися докупи: очі блищать!

— Так шкода Dior! — вигукнула Женька Лисиця. Із викликом глянула на Галю. — Нащо ти жакет Юльці попсувала, Галю?

— Що тобі неясно, Женю? — підключилася Олександра Петрівна. — Галя допомогла якійсь сволоті пограбувати нашу Юльку!

Галя вухам не повірила.

— Ви серйозно?

— Ти хоч перед нами дурепку не розігруй! — відповіла Олександра Петрівна. — Чи ти нас за дуреп тримаєш?! Якби ти Юльку не облила кавою, вона би того покидька точно наздогнала. Я у вікно все бачила.

Галя дивилася на колежанок, та бачила терези: на одній чаші вона — одна-єдина, на другій усі дівчата скупчилися. Он і адміністраторка Улянка посеред них. Спантеличено супить вузький лобик:

— О-о-ой… А я тепер розумію! Кавомашина не випадково зламалася! Пам’ятаєте, як вчора уже ввечері Галя усім нам каву робила? Кавомашина після того чомусь перестала функціонувати. Дивно, да? Ніколи не ламалася, а вчора — зламалася. І сьогодні Галя сама визвалася по каву сходити.

— Галю, а що у кейсі?! Ну, признайся! Я ж по очах бачу: ти знаєш! — сіпала Галю Женька Лисиця.

— Там гроші! — вигукнула Улянка.

Раптом чаші терезів хитнулися, Галя дивиться — Оля Корнійчук поряд із нею стала. Та як гаркне на адміністраторку:

— Уляно! Рота закрий, а то як вмажу зараз, коза ти невдячна!

І всі — ніби отямилися. Та до Галі: вибач, подружко, ніхто тебе не обмовляє, просто збоку все виглядає надто підозріло. Ти би сама запідозрила підступ, якби бачила все те збоку!

— Підозріло лише те, що Юля відмовилася викликати поліцію, — відказала Галя.

— І що ж у тому підозрілого? — знизала плечима Олександра Петрівна. — Чи ти забула, за ким наша Юлька заміжня? Для неї: що до поліції дзвонити, що чоловікові — одна холєра!

Хазяйчин чоловік Фелікс Аскольдович Жадкін, 62-річний поліцейський полковник з Rolex за 70 тисяч євро, іноді з Rolex за 25 тисяч євро і вже геть зрідка з Rolex за мізерні 9 тисяч євро на зап’ястку, надлишковою вагою і хронічно набундюченою пикою, нечасто з’являвся у «Беллі», тож не дивно, що Галя взагалі забула про його існування.

— Полковник уже, певно, поліцію всієї країни на вуха поставив, — припустила косметологиня.

— Хоч би знайшли покидька, — на автоматі сказала Галя, хоча більше її тривожили попечені хазяйчині руки, і так хотілося, аби лікарі допомогли Юлії Володимирівні і щоби слідів від опіків на її шкірі не лишилося…

— Нічого з нею не станеться! Такі, як наша Юлька, не ламаються, не псуються, не хворіють і, певно, навіть не вмирають, — презирливо пхикнула Женька Лисиця. Заспішила до чергової клієнтки, яка саме входила до «Белли».

Галя з Олею Корнійчук зачинилися у службовій кімнаті. Оля активно і довго, але геть непереконливо намагалася заспокоїти Галю, розмірковуючи про дива, винятки з правил та інші причини для того, аби надзвичайні події цього дня закінчилися хепі-ендом, а Галя все чекала хоч якоїсь звістки від пані Жадкіної. Мордувалася подумки: як там Юля? Та час плив, з’їв день, підсунув ближче до себе вечір, як обов’язкову страву перед тим, як випити темну ніч, а від хазяйки «Белли» — ані гу-гу.

Після дев’ятої вечора, зробивши красивими і неперевершеними всіх, хто цього дня завітав до салону краси, дівчата з «Белли» зазбиралися додому. Лише Галя так і сиділа у службовій кімнаті.

— Юля наказала дочекатися її, — нагадувала колежанкам.

— А якщо вона сьогодні взагалі не повернеться до салону? — спитала Женька Лисиця.

— Може, хоч подзвонить, — мовила Галя, бо сама боялася зателефонувати пані Жадкіній.

І тої ж миті задзвонив її мобільний.

— Галю! — почула схвильований, хриплуватий, наче придушений голос Тьоми. — Нас грабують!

Чому Артем Чорнобай сказав — «грабують»?! Він же репетирував! Повторив разів двадцять перед тим, як набрати дружину: «Галю! Чимшвидш повертайся додому, у нас тут проблемка! Не критична, всі — живі-здорові, але, здається, у нашій квартирі похазяйнували злодії!» А язик узяв і бовкнув «грабують», і тепер Тьома Чорнобай навіть уявити не міг, чим це для нього обернеться.

— Дідько, який я все-таки йолоп!

Із роздратуванням віджбурнув мобільний, заходився прилаштовувати реальність до легенди, перевертаючи у квартирі все догори дриґом, подумки продовжував репетирувати розмову з Галею і все втовкмачував собі: головне — показати себе мужиком. Мовляв, начхати на прикру пригоду, гроші — пилюка, Тьому як психолога і справжнього чоловіка найбільше хвилює стан душевної рівноваги дружини. Тому…

— Обійму її, попрошу не перейматися, запропоную гарячого чаю і пообіцяю, що все у нас буде добре. І в нас дійсно все буде кльово. Не вперше ж… зіскочив з колії.

Згадав, як два роки тому втрапив у таку халепу, що, здавалося, виходу нема, бо майже одночасно програв двадцять тисяч баксів, отримав попередження про відрахування з університету і повістку з військкомату, яка нагадувала майбутньому психологу про святий обов’язок захищати батьківщину. Приплентався до квартири на Березняках, а там — Галя. Привітна, як весна, світла. Майже рік уже жили разом у трикімнатних Тьоминих хоромах, приймали одне одного такими, як є. Тьома радів Галиній щирості, турботі і гарним заробіткам, Галя сподівалася, що колись же Тьома закінчить універ і теж стане заробляти. Тьома тоді глянув у довірливі блакитні очі і… опустився перед дівчиною на одне коліно, бо раптом побачив неординарний, геніальний, безпрограшний план виходу з глухого кута.

— Галю, станеш моєю дружиною?..

План спрацював. Весілля, яке повністю оплатив Тьомин тато, зіграли за місяць. Молодим подарували майже тридцять тисяч доларів, Тьома віддав картярський борг, потайки від Галі купив довідку про тяжку хворобу молодої дружини. Довідка допомогла і в університеті відновитися, і від армії відкосити.

Теперішній план з пограбуванням виглядав не настільки ефективно, але майбутній психолог уперто продовжував розкидати по хаті речі і повторювати навіювання, яким сподівався приспати пильність дружини.

— Ти, головне, не переймайся, Галю. Не хочу, аби ти хвилювалася, дівчинко моя!

З цими словами і пішов відчиняти двері, коли хвилин за десять після телефонного дзвінка у двері хтось нервово постукав. «Щось вона надто швидко!» — подумав, бо не встиг переорати ще й половини житлової площі.

— Ти, головне, не переймайся, Галю…

Двері відчинив і очам не повірив: на порозі стояла не Галя, а двійко копів. Тьома на мить розгубився, а копи вже діяли: один дістав зброю, відсторонив майбутнього психолога, швидко увійшов до квартири. Зсередини залунало: чисто, чисто. Другий лишився з Тьомою.

— Ви — Артем Чорнобай? — спитав.

Тьома обмежився жестом, аби знову не ляпнути чогось зайвого. Кивнув. Коп підніс до вуст рацію.

— Дівчині передайте: з її чоловіком усе гаразд.

Тьома — клац! І побачив світло в кінці тунелю. Дивився то на копа, який стояв поряд із ним, то на другого, який уже вийшов з квартири, ховав зброю, озирався.

— Що з Галею? Що з моєю дружиною?! — захвилювався майстерно, перевів стрілки. — З нею сталося щось погане? Ви тому тут?

Копи повірили, стали заспокоювати Тьому: мовляв, з вашою дружиною все гаразд. Зателефонувала до поліції, повідомила про злочин, один екіпаж зразу ж помчав за вказаною адресою, а другий підхопив Галю на правому березі і вже везе сюди, бо дівчина дуже боялася за свого чоловіка і поліцейські вирішили якнайшвидше доставити її додому.

«Дідько, у мене обмаль часу! Хоч би на мості Патона пробка була», — подумав Тьома Чорнобай, бо вважав категорично неприпустимою зустріч копів і Галі тут, у квартирі на Березняках.

— Значить, скоро Галя буде вдома? Звісно, дякую за це новій поліції. Моя дружина — така панікерша. Бачить проблеми там, де їх у принципі бути не може. А про який злочин вона заявила?

— Повідомила, що вас грабують! — відповів один із копів.

— Це якась помилка. У нас — все гаразд. Може, над моєю дружиною познущався якийсь телефонний жартівник? Як думаєте? Бо їй самій так жартувати з поліцією і на думку не спало б!

Копи перезирнулися, ледь приховуючи роздратування.

— У вас точно все гаразд? — перепитав той, що тільки-но обслідував барліг Чорнобаїв.

— Хіба самі не бачите? Готуємося до генерального прибирання. Знаєте, вирішили повикидати все зайве.

Копи, може б, і хотіли розібратися у ситуації детальніше, та рація вже пульсувала новими викликами. Подалися геть. Тьома Чорнобай махнув їм, ніби благословив, усміхнувся із полегшенням: а він таки фартовий! Не дав «Титаніку» зіткнутися з кригою. Тепер хай Галя повертається. Для дружини у Тьоми теж є прорахована версія. Головне — почати розмову з Галею зі слів: «Я страшенно хвилююся за тебе, мила!»

Розтривожена Галя увірвалася до оселі на Березняках за десять хвилин по тому, як поїхали копи, і одним махом перекреслила Тьомині плани. Він уже розкрив рота, аби виголосити, як «страшенно хвилюється…», та побачив у руці дружини шмат металевої арматури…

— Клас! Просто супер! А це навіщо?!

Галя роззирнулася, подалася до Тьоми із залізякою в руці, обійняла його міцно, гаряче.

— Боронити нас…

— Дівчинко!

— Тьомо, я би вмерла, якщо б ти… — голос тремтів, думки уривалися. — Все — маячня! Копи мене везли, а я… Все — маячня, думала. Тільки щоби з тобою все було добре. Потім їм інформація прийшла: що у нас — усе нормально. А я… Не повірила! Подумала: раптом злодії повернуться, я вже цього разу не промахнуся!

— Цього разу?..

— Вранці… промахнулася! Така прикрість! Думала: гірше не буває! А потім ти подзвонив… — замовкла, припала вустами до чоловікової шиї.

Дзень: залізяка випала з Галиних рук на підлогу.

Тьома Чорнобай відчувавав не поцілунки — яскраві і щирі свідчення своєї значущості, неперевершеності. Збудився, поплив.

— Дівчинко моя! — обійняв Галю за плечі, повів до дивана у вітальні, всадив. — Ніколи тебе не покину. Що би не сталося — пограбування, пожежа, кінець світу, — ніколи не полишу тебе, мила!

— Тьомо, мені було страшно!

— Чого тобі боятися, мила? Я з тобою! Завжди з тобою… — вже стягував з Галі джинси.

Майбутній психолог напрочуд швидко позбувся порції сперматозоїдів, та дружину з дивана не відпустив, справедливо розміркувавши, що контролювати в обіймах голу Галю набагато простіше. Пригортав дружину до себе, все чекав, коли та врешті запитає: що у нас вкрали, Тьомо?

— Що у нас вкрали, Тьомо? — прошепотіла Галя, коли збудження остаточно заснуло, поступившись місцем тихій ніжності, яка ніяк не заважала звичайним побутовим думкам.

— Пусте. Дещо з дрібниць. З важливого — тільки гроші з комода у спальні, — обережно відповів майбутній психолог.

Галя мовчала.

— Поліцейські все тут обнюхали, — продовжив. — Сказали: спробуємо розшукати злодія. Але я не вірю, що знайдуть.

Глянув на дружину: рівно лежала на спині, руки уздовж тулуба. Дивилася у стелю. Мовчала.

— Галю… — Тьома напружився, посипав горохом, наче слова додали б ваги брехні. — Не засмучуйся, прошу! Ми все надолужимо, правда? Головне — ми живі і здорові, кохаємо, ми разом. А твій універ нікуди не дінеться. І, певно, можна домовитися про відстрочку оплати. Упевнений, тобі підуть назустріч, бо ти всі завдання вчасно здаєш, «хвостів» не маєш. Чи в тебе є «хвости»? Ти курсову здала?

Замовк, зиркнув на дружину.

— Галю…

— Юля не звільнить мене, — прошепотіла Галя.

Вранішнє сонце обіцяло обнадійливий день усім, та того ранку Галя вірила, що сонце неодмінно подарує надію персонально їй. Знову не виспалася. Увечері після «пограбування» Тьома покрутився з півгодини по хаті, вихлюпуючи на Галю оптимістичні сентенції на кшталт «Прорвемося! Ми ж — разом, мила!», і завалився спати, а Галя пів ночі розкладала по поличках вивалені з шаф і комодів речі. Не дратувалася, не скиглила — клин клином, — бачила якусь вищу справедливість у тому, що змушена ліквідувати наслідки візиту невідомого злодія, наче то відволікало від думок про наглу пригоду біля «Белли», вкрадений кейс, попечені руки пані Жадкіної і злий її вигук: «Ти не наказуватимеш мені, Чорнобай!» Про поцуплені з комода власні гроші не думала. А сенс? І так зрозуміло: вкалувати Галі за двох, щоб заробити на життя, а на навчання доведеться позичати у когось із колежанок.

— Чи, може, у Юлі? — знову згадала про хазяйку і вирішила завтра прийти до «Белли» якомога раніше. Раптом пані Жадкіна вже буде у салоні і Галя зможе поговорити з нею спокійно і без свідків, бо ближче до дев’ятої, коли позбігаються дівчата, то вже стане нереальним.

До сьомої вже і зібралася. На відміну від інших днів, Тьома не полінувався вилізти з-під ковдри. Перш за все уточнив, що в нього сьогодні на сніданок, потім обійняв Галю в передпокої і врешті спитав:

— У тебе на роботі проблеми? Вчора казала щось про звільнення…

Галя йшла до зупинки маршрутки і все питала себе: чому не розповіла Тьомі про пограбування біля «Белли», наче у кожного з них мало бути по одному своєму персонально пережитому пограбуванню?

— Пусте, — відказала. — Все гаразд.

— Точно? — перепитав.

— Точно, Тьомо. Аби ти завжди був поряд, інше — не має значення.

— Мила, ми — одне ціле.

— Я знаю. Знаю…

До «Белли» дісталася о пів на дев’яту, бо маршрутка майже годину простояла в заторі на мості Патона.

— Де тебе носить?! — вирячилася на Галю адміністраторка Улянка. — Юля вже двічі про тебе питала.

— Юля вже тут? — напружилася Галя.

— Всі вже давно тут! Тільки ти не поспішаєш! — відповіла Улянка тоном шакала, який першим відчув слабину Акели.

Галя пропустила повз вуха нахабний тон адміністраторки.

— Як Юлині руки?

— З моїми руками все гаразд! — почула голос пані Жадкіної. Просторим холом ішла до стійки ресепшена: спокійна, красива, упевнена, у тоненьких білих котонових рукавичках, які зазвичай косметологи використовують під час процедур.

— Юліє Володимирівно… Доброго ранку, — Галя знітилася, забурмотіла розгублено.

Пані Жадкіна наче не чула.

— Уляно, за п’ять хвилин щоб усі були у моєму кабінеті! — наказала адміністраторці.

П’яти хвилин дівчатам з «Белли» вистачило, аби влаштувати бурхливу суперечку перед зборами, бо всі погодилися лише з одним: Юлька збирає персонал, щоб розставити крапки над «і» у вчорашньому наглому нападі на красунчика і крадіжці кейса. Але якими будуть ті крапки?

— Галя Юльку весь час захищає, як рідну маму! От і подивимося, чи це їй допоможе, — сказала Женька Лисиця.

— Дівчата, благаю, благаю! Скажіть Юлії Володимирівні, що я не просила Галю йти по каву! — нила Улянка. — Це ж — правда! Я ж не просила. Галя сама…

— Жень, думаєш, Галю звільнять? — спитала косметологиня Олександра Петрівна.

— За що мене звільняти? — обурилася Галя. — За те, що хотіла допомогти затримати злодія?

— От за це тебе і виженуть! — сказала Женька Галі.

— Не думаю, — боронилася Галя і знову захищала хазяйку. — Юля — розумна жінка. Вона не схожа на істеричне тупе стерво!

— Знаєте, чому Галю не звільнять? — сказала манікюрша Оля Корнійчук. — Тому що я розповім Юлі, хто тут у нас проґавив ремонт кавомашини!

— Ти цього не зробиш, Олю! — ледь не розревлася Улянка.

— Не зроблю! — пообіцяла Оля Корнійчук. — Якщо сама Юлі признаєшся!

Може, саме тому, що перелякана Улянка у кабінеті пані Жадкіної замість сказати правду раптом почала схлипувати, збори почалися з жорсткої конкретики.

— Шмарклі підбери! — пані Жадкіна жбурнула адміністраторці упаковку одноразових паперових серветок. — Чи тобі набридло працювати у «Беллі»?!

— Юліє Володимирівно! Я не винувата, що кавомашина…

Пані Жадкіна я-а-а-к дасть кулаком по столу! Всі і дихати перестали.

— Забудьте! — прошепотіла хижо. — Про кавомашину, пограбування і весь учорашній день! Нічого страшного не сталося! Пограбували не нас, а клієнта, який щомісяця приходить до мене на уколи краси і не любить того афішувати. Так, я намагалася допомогти йому, але…

Пані Жадкіна замовкла, вирячилася на Галю. Галя із жалем їй:

— Юліє Володимирівно… Мені так шкода!

— Досить бідкатися, Галю! Я вже все забула! За тиждень про це забудуть і мої руки! Принаймні колега, яка лікує опіки, це обіцяє.

Галя не встигла відповісти, що рада! Страшенно рада, що нагла пригода по факту закінчилася хепі-ендом, бо пані Жадкіна, яка увесь цей час сиділа у кріслі за робочим столом, різко підвелася, повела по лицях співробітниць холодним злим поглядом.

— А кожна з вас уже все забула! Так?

— Так… — усі як одна.

— Добре! — пані Жадкіна витримала напружену паузу. — А тепер про те, заради чого я вас тут зібрала! Про головне…

Галя здивувалася: не кінець розмови?

— З’ясувалося, у нас є шокуюча проблема! — пані Жадкіна дістала з шухляди столу пачку однакових прозорих файлів з однаковими книжечками всередині кожного, поклала на стіл.

— Це наші медичні книжки? — не втрималася, ляпнула Улянка. — Значить, надійшли результати останнього медогляду? А як? Зазвичай я їх з кур’єром отримую!

— Я — ваш кур’єр нині! — із погрозою в голосі відповіла хазяйка. — Особисто вранці забрала з клініки результати обстеження персоналу.

— Ой! Юліє Володимирівно! А нащо?! Сказали би мені! Я би…

— Та замовкни вже, Уляно! — крикнула пані Жадкіна.

Увіп’ялася поглядом у дівчат.

— Вітаю, леді! — мовила зло. — В однієї з вас — ВІЛ!

ВІЛ? Галя аж усміхнулася: хазяйка пожартувала! Ляпнула дурне і тепер спостерігає за реакцією персоналу.

— Оглухли чи думаєте, що жартую? — продовжила пані Жадкіна. — Я сказала: ВІЛ! Тест показав позитивний результат!

— Матінко моя! — прошепотіла Оля Корнійчук.

— Як вам новина?! — з усе більшою агресією вела далі хазяйка. — У моєму салоні працює… сволота, яка щодня, щохвилини, щосекунди може «нагородити» клієнток, нас усіх цією заразою! Чи вже «нагородила»! Ми це з’ясуємо! Бо тепер нам усім доведеться здавати повторні аналізи через кілька тижнів!

Женька Лисиця вороже зиркнула на косметологиню.

— А я вам, Олександро Петрівно, казала: припиняйте вже трахатися з усім, що рухається! Не дівчинка!

— Я? Так ви на мене думаєте? — лице косметологині пішло червоними плямами. — Дівчата! От клянуся! Не може у мене бути ВІЛ! Я вже забула, коли торкалася чоловічого пеніса без презерватива.

— Та я на власні очі бачила, як ви з одним… Тут, у салоні! На кушетці у вашому кабінеті! — звилася Женька. — І щось я там презервативів не спостерігала!

— Ах ти ж сучка безсовісна! — розсердилася Олександра Петрівна. — Тебе хто навчив під чужими дверима підглядати? Може, і під дверима Юлії Володимирівни підглядаєш? Давай уже! Признавайся!

— Аби ви не стогнали, як у німецькому порно, мені б і на думку не спало підглядати! — огризнулася Женька.

— А може, ти на мене киваєш, бо сама заразна?! — не здавалася косметологиня.

— Дівчата! Та припиніть ви! — крикнула Оля Корнійчук. Перевела погляд на хазяйку. — Юліє Володимирівно! А в кого ВІЛ? У Олександри Петрівни?

Пані Жадкіна презирливо вигнула брову: ніхто тут не мав права ставити їй запитання! Дістала з шухляди стос чистого паперу формату А-4, кинула на стіл.

— Спочатку кожна з вас напише мені розписку! Давайте! Розбирайте папір! Текст я продиктую!

«Я, Галина Чорнобай, погоджуюся з правилами корпоративної етики салону краси “Белла”, які забороняють мені обговорювати чи передавати іншим будь-яку службову інформацію, що стосується всіх сфер діяльності салону краси “Белла”, у тому числі інформацію про стан здоров’я персоналу», — писала Галя, косувала на дівчат: без вагань підписувалися під вимогами Юлії Володимирівни Жадкіної.

— Якщо ж я… — продовжувала диктувати хазяйка «Белли», — порушу ці правила, то зобов’язуюся шість місяців безплатно відпрацьовувати збитки, які виникнуть внаслідок моєї безвідповідальної поведінки.

— Півроку?! Отепер ми навіки заніміємо! — хмикнула Женька Лисиця.

— Не погоджуєшся? — спитала її пані Жадкіна.

— А що на мене чекає, якщо не погоджуся? — у Женьки вистачило хоробрості не мовчати, коли у дупу припікало.

— З цього кабінету не вийде ніхто, поки я не отримаю розписки від усіх! — повідомила хазяйка так упевнено, що годі було й сподіватися на альтернативні варіанти розвитку подій.

Перелякана Улянка не витримала, розревлася.

— Юліє Володимирівно! — вихлюпувала крізь сльози. — Про шість місяців — я не проти. Знаєте, хто проти? Ті, у кого СНІД! І чому я через них не зможу вийти з кабінету?

— Який СНІД, дрімуче ти створіння?! — обурилася Олександра Петрівна. — СНІД приходить, якщо ВІЛ не лікувати! І коли імунна система практично виснажена!

— Улянка істерить, бо шкірою відчуває: вона заразна! — припустила Лисиця.

— Я не знаю! Не знаю! — ридала адміністраторка. — Всі ці вагінал-орал-анал! Я на практиці іноді плутаюся у термінах, і від того проблеми теоретично можливі. Матінко, як страшно. Скільки мені жити?

— Зі СНІДом? Рік-два! — ляпнула Женька.

— А з ВІЛ? ВІЛ же краще за СНІД, так?

— Зістаритися не встигнеш! — Лисиця реготнула істерично, нахабно, щоби придушити липкий чорний страх, що вже заповзав під шкіру всіх співробітниць «Белли».

Галя першою дописала розписку. Віддала її пані Жадкіній, дивилася на дівчат із острахом: у кого ВІЛ? Невже і справді невтомна й ласа до сексуальних розваг Олександра Петрівна догралася до страшного діагнозу? І як тепер Галі з нею поводитися? Оминати десятою дорогою, не подавати руки, слідкувати, з якої чашки п’є каву, куди викидає використані вологі серветки?.. «Дідько, так страшно, що хочеться вискочити з Юліного кабінету і бігти світ за очі подалі від “Белли”», — подумала. Засмутилася: нікуди вона не втече! Поки Тьома не закінчить університет і не почне заробляти, триматиметься за роботу в «Беллі», як за останню в житті надію, бо тут не тільки заробляє пристойні гроші, а й дуже скоро матиме доступ до бонусного фонду. Пані Жадкіна заснувала його для співробітниць, які відпрацювали у салоні п’ять років і більше. З цього фонду колежанки-ветеранки брали безвідсоткові кредити і позики, до Різдва отримували премії з чотирма нулями, а Галя сподівалася оплатити навчання у Європейському університеті.

— Дівчата! У когось є таблетка від голови? — голос метушливої адміністраторки Улянки повернув Галю до реальності. Бачила, як Юля вже зібрала розписки всього персоналу, переглядає кожну уважно.

— Уляно, твоїй голові вже ніяка таблетка не допоможе! — сказала їй Женька.

— Чого це?

— Того, дурепка, що ти зараз сама себе топиш! Це ж твоя робота — не тільки слідкувати, аби у «Беллі» кавомашина працювала, а й аптечку регулярно поповнювати.

Улянка зойкнула, затулила рота долонькою. Пані Жадкіна відірвалася від розписок, увіп’ялася поглядом в адміністраторку.

— Юліє Володимирівно… Я звільнена? — спитала Улянка.

Пані Жадкіна кивнула.

— І пам’ятай! — мовила. — Ти підписалася мовчати про все, що відбувається у «Беллі». Не дай тобі Боже порушити зобов’язання!

Улянка опустила голову і, як та вівця, мовчки подибала до дверей. Вийшла. Всі насторожилися.

— Юліє Володимирівно! А ВІЛ у кого? В Улянки? — не втрималася Оля Корнійчук.

— ВІЛ у Галі Чорнобай! — відповіла пані Жадкіна.

Що? Галя вухам не повірила.

— Ви жартуєте? — усміхнулася розгублено.

Пані Жадкіна на довгу страшну мить увіп’ялася в Галю холодним поглядом. Узяла Галину медичну книжку і раптом щосили жбурнула її Галі в лице.

Галя вже бувала у ситуації, коли страшна новина збиває з ніг, заливає все навкруги чорним і категорично забирає повітря. То сталося майже вісім років тому, у Василькові. Галя прийшла зі школи, зазирнула на кухню, де тато смажив яєчню.

— А мені посмажиш? — спитала. І побігла до кімнати: кинути рюкзак, перевдягнутися.

— А я що роблю, доню! — почула з кухні голос тата.

— Думала, собі готуєш… — гукнула йому.

— Мені вже не треба…

— Чому?..

Тато не відповів. Потім, коли до Галі повернулася здатність аналізувати події, вона все питала себе, чому не кинулася до кухні тієї ж миті?! Чому спокійно перевдяглася, заходилася перевіряти пошту в комп’ютері, і тільки коли з кухні запахло горілим, здивувалася? І однаково одразу не побігла на кухню.

— Тату! — гукнула. — Ти там заснув?!

Тато мовчав. Галя насторожилася. Пішла до кухні: на плиті пательня димить, а за столом на табуретці у куті сидить тато. Очі розплющені, щелепа опущена, пульсу нема. «Зупинка серця», — констатували лікарі «швидкої», і варто лиш було їм це сказати, як Галю накрило чорним. У наступні кілька днів перетворилася на розгублену і погублену істоту: категорично відмовлялася від власних мізків, наче й одна думка зруйнувала би її вщент. Механічно виконувала все, що від неї вимагалося, рухала руками, ногами, лиш недвижна кам’яна маска наче приросла до лиця. І голова — чорної каші повна!

Та, як не крути, події восьмирічної давнини завдали Галі болю, але вбили не її. Сьогодні ж прицільно вистрілили по ній, куля-новина пробила в голові, певно, величезну діру, тому що Галі здавалося, наче у голові гуляє льодяний шквальний протяг. Спробувала закрити ту дірку! Піднесла руку до лиця, торкнулася брови. Чому ж так боляче? Дивиться — пальці в крові. А на підлозі валяється медична книжка з результатами медичного огляду, куточок — червоний. І — тиша. Ніби увесь білий світ викосила чорна чума, а ті, що все ж вижили, — геть розучилися видобувати із себе обнадійливі щирі слова, і лишилася у них хіба що здатність відступати подалі від біди. Ось і колежанки — відступають, відступають, наче і стояти поряд із Галею небезпечно, дивляться на неї з такою відразою і ненавистю, що їх вистачило б отруїти Чорне море. Пані Жадкіна…

— Що ви робите? — шепоче Галя, бо пані Жадкіна робить до Галі крок, наставляє на неї свій мобільний, клацає фотокамерою.

— Тільки наважся шукати роботу в салонах краси і перукарнях країни! Ти почула мене, Чорнобай?! Я сказала: не в салонах Києва чи області! Я кажу: в салонах краси і перукарнях всієї України! Якщо дізнаюся, що ти ці мої слова не почула, твоє фото гулятиме соціальними мережами з моїми особистими коментарями. І я не обмежуся коментарями! Я знайду тебе і знищу власноруч! Почула?

— Почула…

— Забийся у глуху діру і скоріше здохни, сволото! Через тебе доведеться сьогодні зачиняти салон і проводити екстренну дезінфекцію! І молити Господа, щоб ти не заразила когось із персоналу і клієнтів! Бо якщо заразила, я тебе власними руками задушу, тварюко!

Пані Жадкіна задихнулася від обурення, на мить замовкла.

— Забирайся геть! Увесь свій інструмент тут залишиш. Усі свої ножиці, гребінці, фени, плойки… Усе! Я особисто все це знищу! Зрозуміло?

Двадцять кроків до дверей — Голгофа. Погляди колежанок важчі за каміння, яким жбурляли у Христа. Подружка Оля Корнійчук відводить очі, похапцем розчиняє перед Галею двері, та раптом пані Жадкіна гукає:

— Зачекай, Чорнобай!

Галя з надією дивиться на хазяйку: може, все то був — дурний недоречний жарт? Зараз Юлія Володимирівна підійде, посміхнеться іронічно, скаже: «А я класно розіграла тебе, Галю!» Та пані Жадкіна не посміхається! Швидко підбирає з підлоги Галину медичну книжку, тицяє їй.

— Не забувай, Чорнобай! У мене твоя розписка! Скажеш комусь хоч слово — знищу тебе раніше, ніж тебе вб’є ВІЛ! Пішла звідси!

Люди зникли. У службовій кімнаті Галя намагається якнайскорше зібрати свої речі, та їй здається — силкується зібрати докупи себе! Ватяні руки не слухаються, ледь рухаються. Із зусиллям складає до сумки і великого целофанового пакета блокноти з технологіями класичних стрижок, змінне взуття, підручники з економіки, що Тьома взяв їх для дружини в університетській бібліотеці і Галя штудіювала їх тут, коли бували віконця між клієнтками. Змахує сльози з очей, в останню чергу складає в сумку свій робочий фартух, усе поглядає на двері: ось зараз до кімнати увійдуть розгублені дівчата-колежанки, скажуть щось співчутливе і сентиментальне, засмутяться. Хай не кинуться обійматися, але, може, торкнуться плеча, побажають одужати. І скажуть: «Галю, тримайся!» Та люди зникли.

Порожнім коридором дійшла до холу: нікого. Навіть подружка Оля Корнійчук не вийшла, аби попрощатися.

— Що ж… Хай так.

Вийшла на вулицю, роззирнулася: поодинокі перехожі байдужо пробігають повз салон краси, піднімають комірці, бо — вітер. Гуляє собі, шепоче Галі у вухо: «Стояти — не вихід! Біжи!»

— Біжи! — відлунням у Галиній голові.

Не розуміла і не намагалася зрозуміти, чому на автоматі перетнула вулицю, сквер напроти «Белли», повернула у тихий, заповнений старими липами і хрущовками провулок. Зупинилася.

— Куди я йду?

Опустилася на лавку біля одного зі старих будинків, роззирнулася: а люди де? Немає?

— Не хочу бачити людей, — прошепотіла, та раптом із жахом усвідомила: то — найлегше з усього, що наразі є актуальним для неї. У мозок дятлом: ВІЛ, ВІЛ! Задихнулася, і як не намагалася тримати себе в руках, як не навіювала: все буде добре, я — сильна, впораюся, — відчула: моторошна, липка, як смола, чорна маса безжально і невідворотно починає заповнювати її, наче порожнє відро, не лишаючи ані краплі простору для хоч найменшої думки про надію. Пручалася.

— Та ні! — шепотіла. — Я зможу… Спочатку складу план. Так! Треба план. Пункт номер один: почитати в Інтернеті про ВІЛ і СНІД. Потім…

Думка урвалася, наче втопилася у чорній масі. Галя схлипнула: сльози на очі.

— Нічого не хочу, — заплакала. — І жити…

Заклякла.

Скільки так просиділа? Хтозна! Коли думки покидають людську голову, час перестає мати таке вже непересічне значення, зникає у просторі разом із самими думками. Галя не помічала поодиноких перехожих, що вони іноді з’являлися у тихому провулку; сміттєвоза, який по обіді під’їхав до сміттєвих баків, щоб забрати з них непотріб, та ніяк не міг дотягнутися металевими щупальцями до одного з них, бо поряд причаївся собі блювотно-зелений «міні-купер» — такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала як обнова. Комунальники недовго думали: відтягнули зелену жабку до лави, на якій скніла Галя, забрали сміття і гайда, а зелена іржава істота залишилася стояти настільки впритул біля лави, що злилася з нею і стала індустріальним тлом відчайдушного живого людського горя. Дивилася на закляклу дівчину очима-вікнами, наче цікавилася: «І довго сидітимеш?..»

— І довго сидітимеш? — повторював вітер, куйовдив довге Галине волосся.

Галя не бачила, не чула, не відчувала. Галя перестала помічати білий світ. Бездумно і спустошено втупилася очима у землю, і, здавалося, то вкрай неприємно і незрозуміло комусь наймогутнішому і всесильному у всьому білому світі. Так неприємно і незрозуміло, що той наймогутніший і всесильний образився й у свою чергу заприсягся викреслити Галю зі списку живих і вже зараз теж перестав помічати її: сидиш? Сиди, хоч охолонь! Ніхто у всьому білому світі віднині просто не побачить тебе!

Чула би Галя те збурення, здивувалася б, бо… збувалося. Оптимістичний весняний день уже котився спати, а навколо Галі наче прозорий густий ліс виріс чи мінне поле розляглося: навіть ті перехожі, шлях яких лежав повз лавку, де горювала Галя, в останню мить змінювали маршрут, оминали її.

Та Галя не бачила того. Не чула, не відчувала. І лише коли під лавкою поряд з її ногами слабко ворухнулося щось живе, торкнулося її теплим м’яким вогким тілом, наче схаменулася. Роззирнулася з подивом: уже вечір? З вікон будинків — затишне світло, та від того надворі затишно не стає: вогко, темно.

— Однаково…

Нахилилася: хто ж там під лавкою? Бачить: котисько лежить, не ворушиться. Смугастий, жовтоокий, вгодований, доглянутий, з яскраво-жовтим вибагливим ошийником на шиї.

— А ти не волоцюга, дім маєш, — прошепотіла. Простягнула руку, бо чомусь до біса сильно захотіла торкнутися чогось живого і теплого. Погладила котиська — пальці мокрі. У крові.

Наче прокинулася, і так злякалася, що геть забула про себе. Підхопилася. Присіла біля лавки, заглядає під неї.

— Що з тобою? — запитала кота, наче би міг відповісти, та на тому припинила безглуздя. Обережно обхопила тварину двома руками, витягла з-під лавки, аби краще роздивитися. Кіт мовчав: не нявкав, не скиглив по-своєму, по-котячому. Дивився на Галю застиглим, наче скляним поглядом, та Галя б заприсяглася, що — з надією.

Задихнулася, схлипнула.

— Зараз, зараз… — увімкнула ліхтарик у мобільному, на кота світить. Бачить: лапка зламана, у крові. — Он що!

І знову йому:

— Зараз, зараз!

За мить докумекала, що робити. Знайшла в сумці звичайні кулькові ручки: зійдуть за шини! До котячої лапки приклала, обмотала носовичком, зафіксувала міцно, взялася далі кота оглядати. Ніби нема більше ран.

— Ти як? — погладила кота по спині.

Кіт не рухався. Так і лежав пластом, дивився на Галю. Лиш трохи тремтів.

— Змерз чи лихоманить? Зігріти тебе? — обережно підхопила кота на руки, сіла на лаву, поклала тваринку собі на коліна, дістала з сумки робочий фартух, обгорнула ним кота, притулила до себе і тільки тепер змогла краще роздивитися жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями. На одному з кілець теліпалася металева бляха. «Мурчик» — значилося на блясі.

— Так ти Мурчик, — прошепотіла, ковтнула сльози. — Не бійся, Мурчику. Я тебе не покину.

Кіт слабко нявкнув, наче подякував.

Аж тут мобільний: дзень! Тьома? У голові молотками: «ВІЛ! ВІЛ!»

— Тьомо? — приклала слухавку до вуха, вийшла на зв’язок з усім білим світом. А куди ж від нього сховаєшся? Тільки на тому світі.

— Галю, ти й досі на роботі? — ніби спокійно спитав Тьома.

— Й досі? А котра година?

— Восьма…

— А…

— Так ти на роботі?

— Так…

— Багато клієнтів?

— Так…

— А справи як?

— Нормально… — прошепотіла Галя.

— Добре. А додому коли?

— Вже… зараз.

Тьома не відповів. Галя напружилася.

— Тьомо…

— Тоді дочекаюся тебе і повечеряємо разом, — відповів Тьома. — Купиш щось у кулінарії?

— Добре, — прошепотіла.

— І хліба. І цукор скінчився, — повідомив Тьома наостанок, розмова обірвалася.

Масажистка Женька Лисиця вже майже рік пила каву без цукру, бо винуватила підлу «солодку смерть» у всіх негараздах свого особистого життя. Зв’язок, на думку Лисиці, очевидний: масажистці здавалося, що цукор робив її шкіру сіро-тьмяною. Женька через це комплексувала, тому пропонувала потенціально перспективним залицяльникам інтимний зв’язок виключно у суцільній темряві, а оскільки совою не була і приладу нічного бачення теж не мала, то під час інтимних ігрищ з нею траплялися геть неестетичні катастрофи. Закінчувалися вони самотністю масажистки, та Женька лиш сміялася.

— Чи на мою дупу мужиків не вистачить? Однаково всі вони не те, що мені треба! Бо той, що треба, не зі мною, на жаль!

Та час намотував собі річні кола, і коли намалювалося їх у Женьчиному житті аж двадцять дев’ять, задумалася. І рішучо викреслила зі свого раціону цукор як найбільше зло. З того часу все стало ще паскудніше, бо тепер до Женьчиної самотності додалася гірка, як її печаль, кава, і те зробило і без того нахабну масажистку ще більш агресивною.

— Чому я маю збирати Галин інструмент? — психувала, коли пані Жадкіна врешті відпустила персонал зі свого кабінету. Та — не дурна ж, аби що на язиці, те й на ділі. Зібрала-таки Галині гребінці-фени-плойки-ножиці у полотняну торбину, і знову їй криво, бо пані Жадкіна на той момент встигла здиміти з «Белли» у невідомому напрямку.

— Мені Юльку до вечора чекати? — посмикала зачинені двері хазяйчиного кабінету, побігла працювати, бо клієнтки пішли косяком, висмоктали з Женьчиних рук усі сили.

Увечері ледь трималася на ногах. Ковтала у службовій кімнаті гірку каву. Наштовхнулася поглядом на полотняну торбину з Галиними лахами.

— Дідько, чому ж я і досі заразний інструмент Юльці не віднесла?!

…Пані Жадкіна була у кабінеті не сама. Крізь прочинені двері Женька побачила не тільки ідеальну струнку фігурку хазяйки у звичному для неї Dior, а й сиву башку хазяйчиного старого чоловіка, поліцейського полковника Фелікса Аскольдовича Жадкіна, що він виглядав на всі сто! І не відсотків, а років! Розвалився у кріслі, як те бидло, ноги розчепірив, аби пузові вільно лежалося. А навколо нього Юлька нервово з ніжки на ніжку переминається.

— І що ж нам тепер робити, Феліксе?! — вигукнула тихо, але відчайдушно, перелякано.

Женька загальмувала. Ух ти, як цікаво! Притулилася до стіни, вуха локаторами: і що ж тобі тепер робити, Юлько?! Га?

— Платити! — хижо відповів Фелікс Жадкін.

— Всю суму? Всю?! — пані Жадкіна поперхнулася повітрям, закашлялася. — Феліксе, у кейсі було вісімсот тисяч доларів!

— Краще б ми віддали лише грошима!

— Лише грошима? Що ти маєш на увазі? А чим ще ми маємо віддавати? — пані Жадкіна зупинилася навпроти чоловіка. Дивилася на нього з неприхованим жахом.

— Він хоче забрати три наші аптеки.

— Господи, ні! Тільки не аптеки! — пані Жадкіна озвучила свою позицію з таким болем, що і на краю прірви люди з менш напруженою емоцією з життям прощаються.

— Що ти тут мені істерики влаштовуєш?! — визвірився поліцейський полковник. — І без них ніби хто гімном мене обмазав! Ти ще… Треба було дивитися, щоби кур’єр з кейсом спокійно дійшов до своєї тачки, сів у неї і від’їхав від «Белли»! А далі — не наші проблеми!

— У чому ти мене звинувачуєш?! — і собі визвірилася пані Жадкіна. — Я намагалася зупинити грабіжника! Жакет зіпсувала, руки попекла! Краще свою роботу нормально роби! Теж мені — «нова поліція»! Я вам зателефонувала одразу після пограбування! Прикмети покидька описала! І де результат? Чому ви і досі його не впіймали? І чому нікого не дивує поведінка кур’єра? Цей Льоня Бурсак кинувся обійматися з асфальтом від одного удару у щелепу! Ти його про це питав?!

— Льоня Бурсак не тільки кур’єр, Юлю! Льоня Бурсак — помічник народного депутата України Ореста Валерійовича Гашинського!

— І що з того? Йому теж аптеку подарувати? — замовкла, глянула на чоловіка ошелешено. — Феліксе! А може, він разом зі своїм шефом оце «пограбування» зорганізував, щоби наші аптеки віджати?!

— Розберуся…

— Так розбирайся! Зустрінься з цим Гашинським. Поясни йому: ми ні в чому не винуваті, хай не чіпає наші аптеки!

— Повернеться з Сейшельських островів — зустрінусь. Зараз мені і без Гашинського є з чим розбиратися.

— Так працюй!

— А я навіщо тут? На тебе красиву дивитися? — Фелікс Жадкін врешті відірвав дупу від крісла. Підвівся. Руки в кишені, заходив. — Дівчину поклич! Допитаю її у неформальній обстановці.

— Яку дівчину?

— Ту, яка тебе кавою облила.

— Галю Чорнобай? Я її звільнила.

— У смислі? — отетерів пан полковник. Зупинився. Дивився на дружину роздратовано.

— У прямому смислі! — огризнулася Юлька. — Через цю корову на нас повісили борг майже у мільйон! І я її не просто звільнила! Я цю погань знищила! Зганьбила, нагородила ВІЛ і знищила!

— Тобто як «нагородила»? — не зрозумів Фелікс Аскольдович. — Юлю, у тебе ВІЛ?

Під дверима хазяйського кабінету Женька Лисиця не тільки напружилася, а й здивувалася вкрай: оце так поворот!

— Феліксе, ти хворий, мать твою?! — зло відповіла Юлія Володимирівна. — Немає у мене ВІЛ!

— А в кого?

— Ні в кого! — призналася пані Жадкіна. — Але ж я повинна була віддячити тій падлюці, яка на мене каву вилила! Ти сам мене вчив: ніколи і нічого нікому не пробачати! Я так і зробила. Домовилася у клініці, де наш персонал проходить медогляд. «Підмалювали» Галі Чорнобай позитивну пробу на ВІЛ, щоби життя їй медом не здавалося.

— А насправді у Галі немає ВІЛ?

— Та звідки?

«От же сука підла!» — засмутилася під дверима Женька Лисиця і вже хотіла було відійти від хазяйського кабінету на безпечну відстань, та пан полковник раптом вигукнув:

— Юлю, а думати?!

— Про що я маю думати?! — почула голос хазяйки.

— Галя Чорнобай учора невипадково подалася по каву! Розумієш? Вона точно у змові з грабіжником. Не міг він діяти без спільників! Надто небезпечно. Хтось мав його підстрахувати!

У кабінеті зависла пауза, а в коридорі під дверима Женька Лисиця усміхнулася злостиво. «Теж мені відкриття! — подумала. — Я відразу допетрала, що Галя “у темі”!»

— Галя? — врешті перепитала чоловіка пані Жадкіна. — Ні! Галя би — ніколи! Феліксе, повір, ти помиляєшся. Галя — така чиста… У ній стільки доброти, що я навіть колись подумала: якби у мене була дитина, я б хотіла, аби у неї була така ж світла душа, як у Галі. І вона з тією кавою попхалася мені назустріч, бо дуже хотіла допомогти!

— Це ти весь час помиляєшся, мила! — відрубав полковник. — Помилилася, коли повірила цій Галі і взяла її в «Беллу»! Помилилася, коли звільнила! Де мені її тепер шукати?

— Вона сама завтра в «Беллу» прибіжить! Гарантую! — відповіла пані Жадкіна, пішла до дверей, а як дійшла, то тільки тепер побачила: вони ледь прочинені. Напружилася, розчахнула їх рвучко, вийшла у коридор: нікого. Посунула до службової кімнати.

— Женю, ти на сьогодні — все? — спитала напівголу масажистку, яка саме перевдягалася там.

— На восьму ще був лімфодренаж, але клієнтка перенесла на завтра, — Женька так і стояла перед хазяйкою напівгола.

— Значить, відпрацювала? Чудово. Виконаєш одне моє прохання?

— Я вже його виконала, — Женька підхопила полотняну торбину з Галиним інструментом, простягнула хазяйці.

Юлія Володимирівна Жадкіна демонстративно-гидливо відсторонила від себе руку масажистки з торбиною.

— Викинь усе це на смітник! — наказала. — І зателефонуй Галі. Скажи, щоб завтра на дев’яту прийшла до «Белли» за остаточним розрахунком.

— Можу з’їздити до Галі додому і передати їй гроші, — нахабно запропонувала Женька Лисиця.

— А це ідея! — із викликом дивлячись масажистці в очі, відповіла пані Жадкіна. — І справді, Женю! Не телефонуй! Краще поїдь до Галі! Скажи, щоб завтра була! Бо гроші я передам їй особисто! З рук в руки! Зрозуміло?

Женька Лисиця кивнула, та очі про всяк випадок відвела. Коли двері за Юлькою зачинилися, показала їй услід «фак», дістала цигарку і замість бігти виконувати прохання хазяйки відчинила вікно і закурила. У голові збирався докупи неймовірний обнадійливий пазл, і щоб загальна картинка остаточно склалася, не вистачало дрібниці — одного телефонного дзвінка.

Масажистка докурила. Викинула недопалок на вулицю, дістала мобільний, почала набирати номер, та раптом перервала себе, скинула дзвінок і задумалася.

Може, несподівана тяжка ноша в скрутну годину для того і звалюється на людину, аби вона перестала відчувати тягар власного горя? Тьомин дзвінок повернув Галю до реальності, та вона так і не могла зрозуміти: куди ж їй тепер слід рухатися у тій новій реальності? До мами? Уявила тоскні очі матері, аж схлипнула. Ні! Мамі правди не скаже. До Тьоми?

— Ми ж — одне ціле… — мовила. Повірила. Завжди вірила.

Знадобилося більше години, аби пішки дістатися близьких Березняків з Печерська через міст Патона. Покинула у тихому правобережному провулку біля сміттєвого бака великий целофановий пакет: звалила до нього все, крім університетських підручників, які Тьома мав здати до бібліотеки. Їх — у сумку. Сумку на плече. До гаманця не зазирала. І без того пам’ятала: відучора в ньому лишилося триста вісімдесят гривень. Якщо викликати таксі, лишиться менше трьохсот. І що робити? Викликати?

— Не зараз! — прошепотіла.

Притиснула до живота слабкого Мурчика, обмотаного перукарським робочим фартухом, подибала з правого берега на лівий. І навіть тінь сумнівів у душі не ворухнулася: мовляв, може, і не варто котиська додому перти, бо Тьомине терпіння ж не безмежне? А Галі Тьому наразі нащо зайве дратувати?

— Не покину! — повторювала вперто і бачила на своєму місці — Тьому. Ніби не Галя мостом додому брьохає — Тьома. А зранений кіт — то ж Галя і є. Тьома притуляє Галю прямо до серця і все повторює: не покину!

На Березняках упевненості поменшало. Кіт руки обриває, у скроні б’є: ВІЛ! І що ближче до дому, то сильніше б’є, наче вимагає всім і кожному повідомляти: «У мене ВІЛ! Люди, у мене ВІЛ!»

— Зараз, зараз! Прийду і все Тьомі розповім. Спочатку вечерю йому приготую, а потім розповім, — згадала про вечерю, засмутилася: нема вдома з чого готувати, інакше би Тьома не просив Галю щось у кулінарії купити. І хліба! І цукор скінчився. І, певно, олія, борошно. А як все те купити, коли кіт руки обриває? Та й не пустять у «Сільпо» з котом на руках!

Що глухіший кут, то несподіваніший з нього вихід. Неподалік торговельного центру під тополями випотрошила сумку: вийняла з неї все чисто, акуратно поскладала під деревом. Лишила при собі тільки мобільний і гаманець. Потім обережно поклала до сумки Мурчика.

— Дуже тебе прошу, потерпи, — погладила кота, закрила сумку: от і все! Готова витратити на вечерю чоловікові останні гроші.

Сумку з котом — на плече і попхалася кулінарію обносити.

Плов, млинці з сиром, запечені курячі стегенця, а ще хліб, цукор, гречка, олія, улюблена Тьомина салямі, молоко для кота. У гаманці — вітер. Не зважала, наче ситна магазинська вечеря — невід’ємна частина складної розмови, яка вже душу рве, хоч Галя ще і слова вголос не вимовила. Тягнула повні торби додому, просила себе:

— Тільки б не розплакатися!

Тьома відчинив двері, та чомусь не зробив, як завжди, крок назад, аби пропустити Галю у передпокій. Роздивлявся дружину із прикрістю: у кожній руці по пакету з продуктами, на плечі важка повна сумка. Пакети з продуктами відібрав і тільки потім відступив:

— А в сумці що?

— Та так. Неїстівне, — Галя поставила сумку в куті передпокою. Дивилася на Тьому напружено. — Зголоднів? Ходімо вечеряти.

Тьома поніс на кухню продукти і куплену вечерю. Викладав усе на стіл разом із порожнім гаманцем і мобільним дружини і навіть не здивувався тому, що мобільний і гаманець не в сумці. А в передпокої Галя швидко скинула чобітки і тепло-жовту куртку, трохи відкрила сумку, аби Мурчику стало чим дихати, погладила його:

— Трохи почекай. Скоро дам тобі молока.

Посунула на кухню, ніби приречена. «Повечеряємо, і вже тоді… все розповім. Розповім. Тільки б не розплакатися», — вмовляла себе, та все ж не уявляла, як відкриє рота і вимовить: «Тьомо, у мене ВІЛ!»

Поки розкладала продукти по полицях, Тьома вже за столом — їсть плов прямо з пластикового судочка, хоч Галя того терпіти не може. Вона не бурчить, просто дістає кілька глибоких тарелів, аби перекласти з пластику у фарфор і плов, і млинці, і курку. Вона робить так щоразу, і від того куплена вечеря щоразу прикидається домашньою. Галя закриває на те очі. Галя приймає неогидні компроміси. Та сьогодні їй особливо гостро хочеться відчути домашню атмосферу довіри, любові, підтримки, тож вибирає найгарніші тарелі. «А ще заварю чай…» — констатує розгублено.

Плани летять шкереберть.

Галя не встигає перекласти до тареля млинці, коли Тьома відривається від плову, дивиться на дружину.

— Знаєш, яке повідомлення мені сьогодні надіслали на вайбер?

Галя мала би спитати «яке», та язик — своє:

— Не знаю.

— «Йолопе, ти вляпався! У твоєї дружини СНІД!».

Тьома дивиться на Галю, усміхається скептично. Та усмішка — наперед продемонстрована логічна відповідь на реакцію Галі, бо дружина ж не змовчить, відреагує на маячню, яку злі козли розсилають усім підряд. Обуриться: «Це вже за межею добра і зла! Тьомо, нащо люди це роблять?!» От у цей момент і стане доречною скептична Тьомина усмішка. Як прояв мудрості і прозорливості: мовляв, мила моя, люди не просто козли! Вони — вкрай небезпечні козли!

Галя реагує геть не так, як передбачає Тьома. Мовчить. Дивиться на чоловіка блакитними чистими очима, та за мить вони стають синіми від сліз.

— Це правда, — шепоче врешті, бо вже не бачить різниці між тими страхами! ВІЛ, СНІД… Яка різниця? Однаково моторошно!

— Що?!. Ти не жартуєш?! У тебе СНІД?! — Тьома одночасно намагається не подавитися пловом, підхопитися зі стільця і якнайдалі відсахнутися від Галі, бо вона стоїть зовсім близько біля столу, рукою дотягнутися можна. Та Тьома Чорнобай не Цезар. Падає на підлогу, зойкає, бризкає пловом з рота, лається.

— Дідько… — і не зупиняється, відповзає все далі і далі від Галі, як від найогиднішого жаху, і те можна прочитати у Тьоминих очах, бо вони кричать: жах! Найогидніший жах!

— Тьомо…

— СНІД?! Мать твою! Пішла геть! Геть, потворо! Забирайся з мого дому! Негайно! Ти почула? Сволота! Дідько, яка ж сволота! Ти мене заразила? Так? Дідько, а як я тепер… — з кухонної підлоги майбутній психолог плюється пловом і верещить так голосно, що на столі мертві курячі стегенця тремтять разом зі своєю пластиковою труною-судком.

Галю так сильно вражає реакція чоловіка, що дихати, жити, ворухнутися — несила. Кам’яніє... Із жахом спостерігає за тим, як Тьома задки відповзає до кухонних дверей, підхоплюється, вибігає з кухні. Зі спальні чути брязкіт новенької рожевої Галиної пластикової валізи і Тьомині волання.

— Все! Все забирай, мені нічого твого не треба! Труси свої, светри, футболки! Дідько, скільки барахла! Ніяка валіза не вмістить! Сволота! Яка ж ти все-таки сволота, Галю! Я тобі вірив! А ти… Може, це ти гроші зі схованки стирила, аби я почувався винуватим?! Раз про СНІД брехала, значить, про все брехала! Сука! Дідько, яка ж ти сука! Тебе вбити мало! Ти розумієш? Тебе вбити — мало!

За мить у передпокої — брязкіт коліщат. Тьома лишає повну валізу біля вхідних дверей, обережно, наче потрапив у кімнату, повну отруйних змій, входить до кухні. З відразою дивиться на Галю.

— Я зараз іду до спальні і буду там рівно хвилину. Коли вийду, щоб тебе у моєму домі не було! Валіза з твоїм барахлом у передпокої!

Галя ще не вірить. Дивиться на Тьому розгублено.

— Тьомо! Ти ж казав, що не покинеш ніколи… Що ми — одне ціле…

Тьома захлинається від обурення, і видно: є що майбутньому психологу відповісти. Не зглянувся! Не розщедрився на слова! Плюнув Галі під ноги, вискочив з кухні. І, може, тому, що плюнув, Галині ноги остаточно підкосилися: опустилася на табуретку без сил і вперше з часу, коли отримала страшну новину, так відчайдушно і гірко розридалася, що і стіни на кухні поспівчували б, якби серце мали. У хвилину не вклалася. І в десять. А коли врешті від сліз лишилася лише спустошена чорна туга, встала і пішла до передпокою, покинувши на кухонному столі і порожній гаманець, і мобільний.

У передпокої біля прочинених дверей — новенька рожева пластикова валіза, подарунок Юлії Володимирівни Жадкіної. У куті — сумка з кволим Мурчиком і пляшка молока. Вдягнула тепло-жовту куртку, чобітки. На автоматі потягнула валізу і сумку з котом на площадку в під’їзді. Озирнулася до квартири, у якій прожила майже три роки, і побачила, як Тьома швидко вискочив зі спальні у передпокій, буцонув ногою по вхідних дверях, аби швидше зачинити їх за Галею: хрясь!

На ДВРЗ, околичному районі Києва, з вікон якого Бровари видно, Оля Корнійчук курила на кухні орендованої малосімейки, хоч робити те було справою вкрай ризикованою, бо хазяйка попередила: відчує запах табаку — вижене з квартири того ж дня. Зазвичай Оля курила на балкончику, та сьогодні світ перевернувся, старі його сенси категорично втратили вагу, і Оля відчувала просто-таки фізичну потребу бути жорстоко покараною за слабкодухість і боягузство. Хоча б тим, що завтра зранку до квартири навідається хазяйка, потягне носом повітря, почервоніє від гніву і заверещить: «Геть! Геть!»

— Так мені й треба! Заслужила! — Оля затягнулася, забідкалася, бо й досі гризла і гризла себе за те, що відвела сьогодні погляд, коли ошелешена розгублена Галя виходила з кабінету пані Жадкіної, що не вийшла у хол проводити подругу, сказати їй хоча б «дякую».

— Господи, яка ж я тварюка! — ледь не розревлася, бо лише завдяки Галі отримала роботу у престижному салоні «Белла».

Вони познайомилися влітку минулого року, коли разом вступали до Європейського університету на спеціальність «екологія». Галя вступила на дистанційне навчання, а Оля пролетіла. Зазбиралася додому, до невеличкого містечка у Харківській області, хоч ой як не хотіла, та Київ здавався Олі величезним холодним монстром, у нутрощах якого немає місця невдасі з провінції. «Маячня! Всі столиці живляться свіжими людьми з провінції, у тому і сила столиць!» — заперечила тоді Галя і сказала, що план проти лузерства простий: залишитися у Києві, знайти роботу і дах над головою, працювати і збирати гроші, щоб наступного року вже неодмінно вступити до вишу. А коли дізналася, що Оля закінчила курси за спеціальністю «майстер манікюру», пообіцяла попитати про вакансії у «Беллі»…

— Де б я була зараз, якби не Галя! — Оля закурила нову і вперше за весь цей довгий нервовий день наважилася на дещо більше, ніж душевні гризоти. Дістала мобільний і набрала номер Галі.

— Вибачуся! Так і скажу: «Галю, блін, я така дебілка!» Чи ні! Скажу, що перелякалася і розгубилася. І що мені соромно… — довгі гудки собі йшли і йшли, Оля все говорила і говорила те, що сказала б Галі, якби та відповіла.

Галя не відповідала, а Олі на душі полегшало. Відрубала дзвінок. «Шкода, що не можу зараз поговорити з Галею, — розмірковувала вже поблажливо. — Я б хотіла зараз почути її голос. Я би по голосу зрозуміла: вона дуже засмучена чи ще тримається? І якщо Галя була б дуже засмученою, я б знайшла слова, аби підтримати її…»

Загасила цигарку і вирішила, що непогано було б провітрити кухню, а то ще хазяйці стукне у голову навідатися… І що тоді?

Тільки відчинила вікно, як у коридорі задзеленьчав домофон.

— Точно хазяйка! — засмутилася вкрай. — Дідько, та що ж я за лузерка така!

Зняла слухавку.

— Хто?

— Олю, це я, — почула голос Галі. — Відчиниш?

— Галю? Галинко, у мене батьки! Тільки-но з поїзда! Приїхали провідати мене! — метушливо забелькотіла Оля Корнійчук, зиркнула на годинник: 23.30, притишила голос. — І вони вже сплять, не хочу їх тривожити. Я зараз вийду до тебе. Добре?

Оля швидко поклала слухавку на апарат домофона, кинулася було до дверей просто в халаті й домашніх капцях, та повернулася. Дістала з шухляди заощадження — тисяч десять гривнями, — взяла з них двісті гривень, поклала до кишені.

— Ні, не хочу я відкупитися від Галі, — спускалася ліфтом, виправдовувалася сама перед собою. — Маю допомогти подрузі. Всі нормальні люди так вчиняють. А що? Не запрошувати ж її до себе? То небезпечно, певно, — розмірковувала, хоч і не дрімуча, і не дурна, а тоді — яка?.. «Жива! — відповіла б. — І хочу жити! То гріх?!»

Надвір вийшла вже знервована, думки розхристані. Роззирнулася. Бачить: біля лавки Галя стоїть, у руках сумку тримає, а поряд — велика пластикова валіза. Йорданська ти купіль! Оля аж перехрестилася подумки. «Як же влучно я батьків приплела! — подумала. — Галя ж точно переночувати у мене сподівалася!»

Ішла до Галі, у серце милосердя рікою лилося.

— Галинко, — із болем, зі співчуттям. — Як ти? Я так хотіла з тобою поговорити після тих зборів, та Юлька нас іще довго тримала, а коли ми від неї вийшли, тебе вже не було! І я тобі дзвонила цілий день. А ти не відповідала, і я вже стала хвилюватися. Ти як?

Оля зупинилася у метрі від Галі, щільніше загорнула на грудях халат, бо тремтіла. Та не від холоду. Від тваринного неконтрольованого страху: придушив милосердя, паралізував не тільки волю — руки, ноги, думки. Командував: відкараскайся від цієї людини і біжи від неї геть якнайдалі!

Галя побачила Олин страх. Відступила на крок. Поставила сумку на лаву, опустилася поряд. Спустошено дивилася в землю.

— Тобі страшно? — спитала врешті.

— Галю, вибач! — Оля схлипнула, і так їй стало себе шкода. От правда! За що їй такі муки совісті? У чому вона винувата? У тому, що Галя десь ВІЛ підхопила?! А Оля при чому?!

— Пусте, — прошепотіла Галя.

— Не кажи так. Я хвилююся за тебе!

— Нічого, ми впораємося.

— Ми?

— У мене — кіт, — Галя трохи відкрила сумку, і Оля Корнійчук побачила немалого котиська з жовтим ошийником: лежав нерухомо, лиш недвижними скляними очима дивився на людей.

— Нащо тобі зараз кіт? — спитала Оля.

— Він теж хворий. Не кидати ж його.

— А… — змістовно відреагувала Оля. Помовчала, кивнула на валізу. — А чому ти з валізою?

— Тьома вигнав мене, — сказала Галя.

— Ти серйозно? Ну це вже… От же гад! — обурилася Оля. — І ти тепер куди? До мами?

— Ні! Маму не турбуватиму. Нащо мамі ще за мене переживати?

— Шкода, що до мене батьки приїхали, — сказала Оля. — Якби не вони, ти могла б у мене трохи пожити. А з ними — ніяк! Тато спить на кухні, а ми з мамою на одному дивані у кімнатці. А знаєш! У мене в телефоні є адреса одного класного хостелу. Геть недорогого. І умови там пристойні!

Оля заметушилася, дістала мобільний і сама не помітила, як разом із телефоном з кишені випали на землю двісті гривень. Гортала контакти.

— Зараз знайду, запишеш…

— Олю, не треба.

— Чому?

— Не хочу туди, де люди, — сказала Галя, встала з лавки. В одній руці — сумка з котом, другою підхопила валізу за ремінчик. — Піду…

Оля не спитала: а куди? Ніч же! Оля вирішила у фіналі розмови продемонструвати власну щедрість.

— Галю, зачекай, я тобі трохи грошей хочу дати, тобі згодяться. І навіть не думай мені відмовлятися! Так усі нормальні люди роблять: допомагають одне одному у гірку годину, — взялася шарудіти по кишенях, та крім мобільного і ключів від орендованої малосімейки в них нічого не було. Роздратувалася: та що ж це!

— Олю, облиш. Не хвилюйся зайве, — сказала Галя. Подибала геть, тільки коліщатка валізи на ямах: стук, стук.

Оля стояла біля лави, дивилася Галі услід. Цікавість прокинулася. «Куди вона? — думала. — Де нема людей? У монастирях нема. Там тільки ченці і черниці. Невже Галя — у монастир? А нащо? Не лікуватися ж! У монастирях хіба лікують тіло? Може, помирати?»

Відігнала чуже жахіття, аби своїм не стало, ще раз обслідувала кишені.

— І де я двісті гривень загубила? Ні, я таки лузерка!

Якби ми знали, куди приведуть обрані шляхи, ми би не покладали таких уже великих сподівань на приз у кінцевому пункті призначення. Будь-який результат — то фінал, кінець. Куди цікавіший процес, бо процес — то все живе, саме життя, любов, а результат — просто смерть.

Галя втомилася вкрай, але не зупинялася, наче рух вів до вирішення всіх її проблем, чи, навпаки, дозволяв сховатися від усіх проблем, чи просто так виснажував, що думати про інше вже несила. Сунула і сунула нічними порожніми вулицями ДВРЗ до лісу, що чорнів уночі суцільним цупким полотном за новенькими багатоповерхівками. З останніх сил тягнула сумку з котом, котила валізу. У голові — уривки думок, емоцій, обличчя людей на тлі і в контексті, і без них, широким планом. Юлія… «Белла», мама. ВІЛ! Тьома… Пальці пече від гарячої кави. ВІЛ! Тьома… Тато.

— Дарма люди всюди шукають кохання! — казав. — Краще самим стати коханням.

А в Галі — як?

Тьома… Вони перетнулися три роки тому у прозорому ліфті великого торговельного центру на правому березі. Тоненька, як гілочка, тендітна Галя: сині очі сяють, на голові — копа неслухняного хвилястого світлого волосся; і Тьома — збуджений, на вигляд козирний у всіх смислах слова.

— Красуне, чуєте?! — сказав Галі. — У мене проблема! Не допоможете її вирішити?

— Вам гроші потрібні? — спитала Галя.

— Я схожий на хлопця, який просить у дівчини гроші?

— Вибачте, я не знаю, — чесно призналася Галя.

— Добре, проїхали, — Тьома глянув у Галині сині очі. — Як тебе звати? — перейшов на «ти».

— Галя.

— Галю, проблема така. Я тільки-но програв свій новий айфон. В смислі, я його ще не програв, але можу!.. Якщо ти мене не поцілуєш.

Галя усміхнулася приголомшено:

— Тут і зараз? У ліфті?

— Так, тут і зараз за нами уважно спостерігають. І давай так. Якщо ти мене поцілуєш, я тобі реально щедро віддячу. Наприклад, на завтра замовлю столик в «Егоїсті». Повечеряємо.

— Ні, давай так! — відповіла Галя. — Якщо я тебе поцілую, ти пообіцяєш більше ніколи не виникати у моєму житті.

Тьома завмер. Дивився на Галю, наче відкривав для себе новий дивовижний світ. А може, просто розкладав на чаші терезів здоровий глузд і азарт з ризиками.

— А давай! — вигукнув азартно. — До біса поцілунок! Зустрічаємося завтра о сьомій біля ресторану «Егоїст». Прийдеш, Галю?

Дівчина вухам не повірила.

— Зачекай! Ти готовий програти свій новий айфон заради зустрічі зі мною?

— Галю, я ніколи не програю! — відповів Тьома, обійняв Галю і по-справжньому гаряче поцілував у губи.

— Це не рахується, — сказав, коли відірвався. — Ти не цілувала мене! Я сам тебе поцілував.

За два тижні Галя переїхала до квартири на Березняках, бо Тьома по-панськи щедро запропонував: лишайся, якщо хочеш. Він взагалі намагався весь час перекладати відповідальність за рішення на Галю.

— Хочу, — мовила тоді Галя, дивуючись власній хоробрості, бо до цього за всі свої двадцять два повні роки мала лише два мелодраматичні епізоди з обіймами, поцілунками і сексом. Перший — у школі, коли з місяць зустрічалася з однокласником Костею Ніконенком, і все для них обох було вперше, і так вони від того напружувалися, губилися і нервували, що скоро дозустрічалися і до свого першого розставання. Другим Галиним хлопцем став Алік Ворзель, відомий велосипедист, до речі, який регулярно стригся у «Беллі». Він став і першим її мужчиною, і саме це тримало Галю біля спортсмена: наче раз віддалася — то до скону. Та скоро дізналася про скандали, які Алік влаштовує дружині і дітям. Здивувалася: так він одружений? «І що з того?!» — казала тоді Галі Оля Корнійчук і дуже радила триматися за перспективного велосипедиста, як за останню надію. Та Галя відчула надзвичайну легкість після того, як відкараскалася від Аліка. А коли зустріла Тьому, ошелешено усвідомила: всі попередні стосунки були невдалими пробами пера перед написанням її першого справжнього любовного роману. Він лягав на життєве полотно яскравими емоціями, бо попервах Тьома розпушив павиний хвіст і просто-таки засліпив Галю азартною щедрістю: усе тобі, дівчинко! Та скоро гроші, які Тьомина мати регулярно надсилала йому з Італії, закінчилися, а програші у казино стали хронічними. Отут і настала черга Галі мовити: усе для тебе… Тьома оцінив. А Галя все жила тим першим дивовижним враженням, коли хлопець заради зустрічі з нею віддав новий айфон. Коли ж за рік Тьома несподівано для Галі став на одне коліно і запропонував поженитися, остаточно повірила: це — доля, а вони з Тьомою — дві половинки одного цілого.

Спомини відібрали останні сили. Зупинилася на порожній вулиці біля зачиненого відділення банку обіч проїжджої частини. Кинула ремінець валізи, обережно поставила сумку з котом на землю. Відкрила її, погладила тваринку по спині.

— Будеш молоко, Мурчику?

Кіт жалібно нявкнув. Галя прискорилася, заметушилася: налила молоко собі в долоню, піднесла її до котячої морди.

— Прошу, не вередуй! Попий молока…

Насторожено спостерігала за тим, як кіт кілька разів мляво торкнувся язиком Галиної долоні, наче зробив це, виключно аби віддячити людині за турботу. Знову жалібно нявкнув. Галя захвилювалася. Обережно дістала кота з сумки, всілася на бордюр, поклала Мурчика собі на коліна. Гладила м’яку спинку. «Тебе до ветеринара треба, братику, бо, здається, у тебе не тільки лапка зламана. Певно, ще є якісь пошкодження внутрішніх органів, бо інакше би не лежав пластом, — бідкалася. — І то не біда, що у мене грошей немає. І без грошей допоможуть, коли побачать, як тобі погано. Біда в тому, що ніч, що я десь на околиці і не знаю, чи є тут ветеринарна клініка…»

— Може, подзвонити у довідку? — згадала про мобільний. По кишенях, у сумку — нема телефона. І гаманця нема.

Обійняла кота, заплакала тихо, беззвучно. Не чула, як порожньою вулицею повз неї тихо проїхав брудно-зелений «міні-купер», як водій за кермом кинув зацікавлений погляд на валізу, перевів очі на дівчину, що сиділа на бордюрі з котом на руках, та раптом брови його злетіли від здивування. На гальма!

Сидів у зеленій жабці, ошелешено роздивлявся дівчину, кота, примітний його жовтий ошийник. Другого ж такого ошийника у світу немає?..

Юрко Консуматенко і сам не зміг би пояснити, чому п’ятого березня, коли услід за старенькою обережно прослизнув до її просторої квартири на першому поверсі старого будинку в печерському провулку, одразу звернув увагу на котячий жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями, на одному з яких теліпалася бляха з іменем кота.

— Так він у вас Мурчик? — присів біля кота, та роздивлявся не вгодовану доглянуту тваринку, а вибагливий ошийник. — Збруя у нього крута, — сказав хазяйці.

Усміхнулася:

— Другого такого ошийника немає.

— Невже?

— Точно вам кажу, отче! Синочок зробив. Та спершу вполював дикого кабана, власноруч шкіру зідрав, обробив і видубив, аби розкинути перед каміном у своєму заміському будинку, а з хвоста своїми руками ошийник для Мурчика зшив, бо просто хотів матері приємне зробити. Отакий турботливий у мене синочок.

Консуматенку б насторожитися! Стримати апетити, згадати, що власне життя дорожче за будь-який куш, та слова старенької про синочка, який власноруч шкіру здирає, пролетіли повз вуха послушника, бо й слухав у пів вуха. Ледь стримуючи захоплення, роздивлявся колоритну квартиру: нагадувала ілюстрацію до розповіді про славетний дворянський рід, який через усі негаразди планетарного масштабу проніс не тільки власну шляхетність, а й власні скарби, що їх передавали з покоління в покоління, бо, крім меблів з карельської берези, дивана і крісел у стилі ампір, бронзових світильників і картин на стінах, явно не совдепівських килимів і важких портьєр, чималої кількості книжок, на консолі біля великого дзеркала Юрко побачив шкатулку. А на столику — грубий гаманець. І в бабці на шиї виблискував масивний золотий ланцюжок із величеньким золотим хрестом. Вона ж віруюча! Точно!

«А як не вірити? Я сам тепер вірую!» — промайнула в голові Консуматенка істерично-захоплива думка. «У того старого вірую!» — конкретизував власну релігію.

Навернення Юрка сталося на початку лютого. Тільки-но обніс у Хмельницькому бідну квартиру своєї ж колишньої вчительки, бо взнав, що до тої навідувалися діти, які працювали у Польщі. Перевернув хату догори дриґом, знайшов 500 євро, але того Юркові здалося замало, тому прихопив старі планшет з ноутбуком, срібні ложечки, кавоварку, велике шовкове покривало, бо нове, і дві пари файних чоловічих черевиків фірми Camper, які підійшли Юркові ідеально. Замкнувся у власній хаті: носа боявся надвір висунути, та раз таки попхався на базар. Прогулятися, про новини у пацанів попитати. Типу як там наші менти? Сплять, бухають чи реально щось розслідують?

Вже майже дійшов до базару, коли побачив неподалік магазину автозапчастин брудно-зелену стару іржаву автівку з картонкою «ПРОДАМ ТІЛЬКИ ТОБІ» на лобовому склі. Всередині автівки сидів такий же старий, як автівка, дідуган, спокійнісінько і без окулярів читав собі книгу, наче тільки для того і припхав свою тарантайку під магазин — почитати у ній! Юрко усміхнувся уїдливо: от що за дебіл цей дід?! Якому такому дурному «тобі» він своє корито хоче впарити? Який йолоп взагалі на нього подивиться?! Краще би написав на лобовому склі марку своєї чортопхайки, бо єдине унікальне, що у ній можна відмітити, то іржа.

І ні, щоби йти собі далі, попхався до діда, аби в лице йому своє «фе» кинути.

— Чуєш, діду! — стукнув у скло з боку водія.

Дід поважно відклав книгу, опустив скло.

— Де ти так довго ховався, стригунець?! — спитав.

— Ви, діду, бачу, несповна розуму, — Консуматенко пішов на контакт, як у болото впав. — Який я вам стригунець?

— Ясно, не той, що кінь. Той, що чуже стриже!

— Не розумію! Це ви, діду, зараз про що? — насупився.

— Про те, дурнику, що час тобі тікати з Хмельницького! І не на своїх двох! На автівці.

— Чого це?

— Та того! Давай вже! Не стій, рухайся! Біжи і принеси оті свої п’ятсот єврів. Так і бути! Продам тобі щасливу жабку…

— Це ви, діду, так своє зелене корито називаєте? Щасливою жабкою?! А при народженні їй яке ім’я дали? Що це за тарантайка взагалі: «форд», «опель», «дача»? Її де зібрали? У Румунії чи в гаражі у Василя?!

— Дурний ти, ще й тупий! — сказав дід. — Перед тобою славетний «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску! І тобі, гімнюк ти, дуже пощастило!

— У чому?

— Що матимеш жабку! Вона удачу приносить.

— Файно брешете, діду, та не допоможе! Не куплю я ваше корито! Я ж не йолоп!

— Собаки брешуть, а я правду кажу. Хто собі жабку придбає, до того удача приліпиться і хвостом за ним ходитиме. Вестиме до кінця по тому шляху, який людина вибере.

— Аби вона удачу приносила, ви б її не продавали! — Консуматенко усміхнувся придуркувато: впіймав діда на брехні!

— Мушу продавати! — спокійно відказав дід. — Бо мене вже жабка до фіналу мого шляху привела. А вона коли місію виконає, то враз стає своєму хазяїнові тягарем, ніби вимагає: віддай мене тому, кому удача у пригоді стане, або тому, кому гірше за тебе!

— Та невже?!

— Слухай, йолопе! — розізлився дід. — Досить балачок! Біжи уже по свої єври! І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти.

Ох, що той дід знав?! Юрко Консуматенко тільки поскладав до багажника поцуплене у вчительки барахло, тільки сів за кермо брудно-зеленого іржавого «міні-купера», як подзвонив сусід і дружбан Карл Бергер, який, хоч і народився німцем, під час посиденьок з Юрком віддавав перевагу горілці перед пивом. Торохтів: мєнти у тебе, мєнти, і ніхто не знає, де ти є! А ти де?

— У Польщі курячі лапи перекручую на собачі консерви! — збрехав Юрко і рвонув на жабці до Києва.

І все — як по маслу. Поліція не зупиняла, у монастир прийняли одразу, хоч Юрко знав: то непроста справа — у послушники записатися. За три тижні у Божому домі встиг обслідувати келії сусідів. Тирив у них потроху, виносив з монастиря, складав до багажника щасливої жабки, яку припаркував у тихому провулку неподалік. В один із днів зідзвонився із козелецьким знайомим свого знайомого на прізвисько Гавана, і той без проблем погодився скупити не тільки все, що Юрко Консуматенко поцупив у рідному Хмельницькому, а й крам божих людей з монастиря. Казав: «Приїжджай! Усе зробимо!»

Давно Юркові так не щастило. Аби не почуватися невдячним, навіть став вечорами бурмотіти молитви: мовляв, дякую всім святим за те, що в світі є прекрасна машина «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску, яка приносить своєму хазяїнові удачу!

— І дідові дякую за те, що стрівся на моєму шляху разом із жабкою! Я її тепер до смерті нікому не продам! — затявся, наче до смерті — вічність. А — хіба?..

— Отче! — голос старенької повернув послушника до реальності. — Ви, певно, теж гарний син. Бо поганий син не може бути хорошою людиною, а ви — хороша людина, раз не відмовили у допомозі.

— Давайте вже погану людину роздивимося, — відповів Консуматенко напружено.

Хазяйка підвела послушника до вікна у вітальні, обережно виглянула з-за портьєри, вказала пальцем на чоловіка, що стояв у глухому куті скверика. З квартири жінки його і справді можна було прекрасно роздивитися: на вигляд років тридцять, високий, міцний, м’язи натреновані, коричнева шкіряна курточка, бейсболка. Хазяйка щось схвильовано говорила, та Консуматенко не чув. Кивав для годиться, бо — на своїй хвилі. У скронях пульсувало: а далі що? До цього дня обносив лише порожні квартири. Зазвичай відмикав замки на дверях, іноді через вікно потрапляв усередину.

На автоматі оглянув вікно, біля якого стояв разом зі старою, — не пластик, дуб міцний. Потягнувся до кватирки, аби дати собі ще хоч трохи часу, хоча вже знав, що робитиме.

— Душно тут у вас, — відчинив кватирку. Повернувся до бабці всім корпусом.

Глянула на послушника здивовано.

— Ви би поспішили до грішника, отче!

«Точно, треба спішити», — стрельнуло. Вхопився за край важкої портьєри, смикнув щосили, відсікаючи від кімнати білий світ, та вийшло не дуже: цупка тканина перекосилася, лишила для світла знадвору вузьку смужку.

— Гроші у вас де? — спитав тихо, та все ще не агресивно, ніби попросив. — Ви ж на похорон собі відкладали?

Бабця не відповіла. Завмерла, дивилася на послушника приголомшено.

— Не хочете говорити? Може, я сам подивлюся?

Жінка затримала подих і все не зводила з послушника ошелешеного погляду. Раптом видихнула, потяглася до мобільного у кишені теплого реглана…

Потім, коли все скінчилося, Консуматенко нахабно брехав собі, що хотів лише відібрати у жертви мобільний. Випростав ліву руку, аби вхопити жінку, та вона замість відсахнутися подалася до нього. Впустила мобільний, вчепилася у долоню послушника обома своїми сухенькими немічними руками й увіп’ялася в неї міцними фарфоровими зубами. Від несподіванки Консуматенко заволав, упав на коліна, поволік за собою стару. Жінка не розтискала зубів, та хіба це могло допомогти? Неушкодженою правою рукою послушник щосили вдарив жінку по голові. Старенька зойкнула, розімкнула щелепи і впала на підлогу.

Консуматенко сидів поряд, із прикрістю роздивлявся покусану долоню.

— Навіть шкіру не прокусила стара шкапа, — буркнув. — Тільки синець буде.

Забрав жінчин мобільний, сховав у кишеню, підвівся, переступив через тіло жінки і вже зібрався шукати все, що мало велику цінність і невеликі розміри, та раптом зверху, з книжкової шафи, на спину йому кинувся котисько.

Консуматенко від несподіванки ледь не обісцявся.

— Ах ти ж, падло жирне! — крутився дзигою, смикав плечима, пробував дотягнутися до кота, скинути його зі спини, та де там. Кіт наче сказився: увіп’явся кігтями у спину послушника, дряпався, намагався вкусити, і вийшло би, якби Консуматенко не здогадався щосили прибитися спиною до стіни.

Кіт упав на підлогу, і перш ніж зник поміж меблів, Консуматенко встиг буцнути по ньому носаком.

— Сука, сука… — ніяк не міг заспокоїтися. Вже нишпорив по шухлядах і полицях, та все озирався, грозився коту. — Зачекай! Я тебе знайду, сука! Я тебе на шмаття розірву!

Кіт наче розчинився, хоч Консуматенко і заглядав під дивани і крісла одночасно з обшуком багатої квартири старої віруючої жінки.

За пів години чимала дорожня сумка хазяйки, яку знайшов на кухні, заповнилася вщент, бо ніяких особливих зусиль злодію для того докладати не довелося. Чи то жінка з якихось відомих тільки їй причин вірила у недоторканість власної хати, чи то надто філософськи ставилася до життя, але цінних речей і грошей не ховала. У шкатулці знайшов більше десяти тисяч гривень, жіночий золотий годинник і чоловічий PATEK PHILIPPE. Гаджети теж знаходилися практично у відкритому доступі: у комоді відшукав новенький планшет в упаковці, на підвіконні — ноутбук, а ще вигадливий настільний годинник з порцеляновою пастушкою. Лише відкладені окремо десять тисяч доларів, загорнуті у білий цупкий папір з колонтитулом «Верховна Рада України» по верхньому краю, ховалися поміж медичних довідників у книжковій шафі.

— Оце так допомогла жабка! — забобонний.

Упакував сумку, роззирнувся: нічого цінного не проґавив?

— А хрест! — присів біля недвижної жінки і, поки знімав з її шиї золотий ланцюжок з хрестом, спробував намацати пульс на шиї. Пульсу не було. Отоді Консуматенко і збрехав собі! «Сама винувата! — буркнув подумки. — Я хотів лише відібрати мобільний!»

Підхопив повну сумку, вже було посунув до виходу, та за звичкою вирішив визирнути у вікно, оцінити ризики. Трохи відхилив портьєру, глянув: нікого. І чоловіка у коричневій шкіряній курточці, який стирчав у глухому куті скверика, теж нема.

— І мені час…

Знову посунув до виходу, а тут нова думка — колом у мозок: раптом щось несподіване? А він же геть беззахисний і абсолютно неозброєний! Кинув сумку, побіг до кухні, посеред кухонного приладдя знайшов невеликий, але гострий ніж, що він у долоні легко ховався.

— Згодиться, — знову до виходу, та раптом почув тихий стогін за спиною.

Озирнувся. Бачить: жінка на підлозі прийшла до тями, слабко ворухнулася, відкрила очі, руки затремтіли.

Не думав! Не думав, гнав думки! Підскочив до жінки, вдарив ножем у груди. Раз! Ще! Ще! Дах проломився від жаху: бив і бив, поки не отямився. Завмер, глянув на себе у велике старовинне дзеркало.

— Добре, що у підряснику, — прошепотів, бо чорне вбирає у себе всі кольори — хоч червону кров, хоч біле вино. Все стає чорним!

Вимив руки і ніж. Запхав ніж у кишеню підрясника, знову роззирнувся, наче варто йому лиш повернути до вхідних дверей, як означиться чергова проблема. Може, кіт?

— Треба вже звідси тікати! — психонув. Вислизнув з чужої хати, зачинив двері. «Закінчив діло, гуляй!» — промайнуло.

— Ще не закінчив, — прошепотів, бо розумів: розслабиться, лиш коли сяде за кермо «міні-купера» і від’їде якнайдалі від багатої хати віруючої киянки.

З під’їзду не вискочив, як підстрілений. Застиг на мить біля прочинених дверей, визирнув у тихий провулок: є хто? Ані душі. Вже прикидав, як спокійно дійде до щасливої жабки біля сміттєвих баків, щоби покласти в її багажник сумку з жирною здобиччю, коли побачив чоловіка з кейсом у руці: вивернув з-за рогу, швидко сунув у бік під’їзду, в якому якраз будував план відходу Консуматенко.

— Це ж ти… — вразився Юрко, бо впізнав демона, на боротьбу за яким його нині заряджала довірлива стара жінка.

У чоловіка, певно, були залізні нерви: в одній руці міцно стискав алюмінієвий кейс, другою застібав ґудзики просторої синьої куртки, яку на ходу вдягав поверх шкіряної коричневої. Зараз скине бейсболку і стане іншою людиною: не впізнати.

Бейсболка і підвела. Чоловік з кейсом якраз порівнявся з під’їздом… Підняв руку, щоб зняти бейсболку. На коротку мить рука перекрила огляд, бо інакше б чоловік помітив крізь щілину прочинених дверей під’їзду збуджені очі Консуматенка.

Консуматенку не заважало ніщо! Встиг розгледіти навіть великі краплі поту, які стікали по скронях незнайомця. «Нервуєшся, брате?» — промайнуло щиросердне. Стиснув сумку в одній руці, другою різко розчахнув двері під’їзду і я-а-ак дасть незнайомцю ногою в живіт. Чоловік не чекав! Звалився, як підкошений, скрутився, тримався за живіт, бейсболка покотилася по землі, та кейс із руки не випустив, міцно тримав.

Консуматенко полохливо роззирнувся: нікого! Кинув сумку в під’їзді, вхопив бейсболку, натяг чоловікові на маківку. І перш ніж підхопити його попід руки і разом з кейсом затягти до під’їзду, нахилився і щосили вдарив ножем у живіт.

— Тепер не рипнешся…

Незнайомець судомно хапонув ротом повітря і знепритомнів. Консуматенко затяг його разом із кейсом до під’їзду. Одразу кинувся відкривати кейс: не виходить!

— Дідько, добре! Потім… Далі що? — роззирнувся, аж бачить: під сходами невеличкі двері до підвалу ведуть. Твою наліво! І як після того в дідові віщування не вірити?! Все — в масть!

Затягнув незнайомця до підвалу, без роздумів полоснув ножем по горлянці, той і віддав Богові душу. Консуматенко витер з ножа свої відбитки, вклав ніж у долоню небіжчика.

— Сука ти! Стару зарізав! — і ходу з підвалу. Щільно зачинив двері, ще й скрутив дротом металеві дужки, на яких мав би замок триматися.

Сумку в одну руку, кейс — у другу. Красава! Тільки треба вже покидати місце щедрих жнив: удача не любить тих, хто занадто довго її гвалтує.

З під’їзду вийшов, ледь не обісцявся від страху, бо тихий провулок узявся жахати Консуматенка звуками, рухами, людьми. Звідки вони всі?! Онде молода матуся візочок котить, кілька жінок розмовляють біля сусіднього будинку, двоє чоловіків тягнуть великий, схожий на телевізор пакунок, а проїжджою частиною тихо повзе розкішна іномарка.

Йшов до іржавого «міні-купера», очі в землю:

— А — насрати! Все вийде! Я ж фартовий… тепер!

Фарт не подарував упевненості. Нервово відкрив багажник, закинув у нього сумку й алюмінієвий кейс, зачинив і вже подався до передньої лівої, аби вскочити в салон (скоріше геть!), та згадав дідові слова: «І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти!»

— Дідько! — завмер біля водійських дверцят.

Що робити? Шкірою відчував: йому би краще зараз — подалі від награбованих багатств. Не їхати в далекий Козелець, лишити автівку в тихому провулку, якнайскорше повернутися до обителі, щоб зорганізувати собі яке-не-яке алібі про всяк випадок, і по-тихому відіпрати від крові підрясник. Але як покинути напризволяще жирну здобич?! Та Юрка на шмаття порве від нетерплячки і невизначеності, коли він скнітиме у монастирі, а його дорогоцінна, набита скарбами жабка чекатиме на нього тут, у тихому провулку!

Уявив альтернативу: ось він за кермом «міні-купера», вже далеченько від’їхав від Києва, аж поліція. Стояти! Чи просто зупинився кави попити у придорожній кафешці. Дівчина за стійкою подає йому каву і каже: «У вас, отче, ряса в крові!» Чи вже доїхав до Козельця, знайшов того Гавану, що він лише знайомий його знайомого, тобто — геть незнайома людина, і ще невідомо: чи можна їй довіряти? А якщо те падло посеред ночі накине на шию Юркові удавку і задушить, аби… автівку забрати, наприклад! А в автівці ж…

— От же сука! — не знати кому, бо так розгубився, аж — сльоза. І сам собі: та думай, Юрку, думай, бо просто тирлуватися біля автівки — ще гірше! Скоро на тебе озиратися почнуть!

— От же сука! — геть засмутився, посунув провулком. Недалеко відійде! Тільки для того, аби не привертати уваги людей, що вони ніби з-під землі повиростали: і все більше їх у тихому провулку, все більше! Метрів за п’ятдесят зупиниться, ніби йому зателефонувати треба, озирнеться на жабку: чи в порядку?

За п’ятдесят метрів не зупинився, тягнув ноги й далі, бо раптом згадав послушника Тараса Подоляка з Тернопільщини, з яким потоваришував у монастирі. Був у Тараса «пунктик»: обливався холодною водою у дворі щоранку. І хоч там дощ падає, сніг, завірюха — однаково дурник пнеться, хоч і тремтить щоразу від холоду, як те гілля на вітрі!

— Тарасе, нащо ти так над собою збиткуєшся? — спитав його раз Консуматенко.

— Бо істинно вірую у Господа нашого, — відповів Подоляк, пояснив: дав обітницю мордувати себе льодяною водою щодня на підтвердження віри, бо вірить, що Бог його врятує, не дасть захворіти і померти. Тож тепер не має права хоч день пропустити, бо то буде ніби сумнівом, ніби фактом, що не вірить, вагається.

— Господь випробовує міцність моєї віри, — сказав тоді Подоляк, а Юрко Консуматенко ті слова нині згадав.

Збудився. Точно! Так і є! То вищі сили, а може, і сам Бог випробовують Юркову віру у дідові пророцтва про недоторканність багажника «міні-купера».

— А я вірую! Істинно вірую, що дід не збрехав! От піду зараз, і ніяка сука до моєї жабки навіть на кілометр не підійде! — завівся, крок — ширше. Все буде — супер! І тільки одна істерична думка рибиною без води: а раптом…

До монастиря повернувся ще до опівдня. По-тихому перевдягнувся, сховав закривавлений підрясник, щоби випрати його вночі, коли всі поснуть.

— Шкода, сам не можу сховатися, — занервував, бо напруга зашкалювала, — ані вдихнути, ані видихнути! — та для якого-не-якого алібі мав бути на видноті, посеред інших послушників. На автоматі виконував звичну роботу, рухав руками-ногами, та мозок виїдала лише одна думка! «Йолоп! — бідкався. — Який же я йолоп! Нащо ж я покинув у багажнику кейс і сумку?! Який у тому сенс?! Віру перевірити вирішив? Та чи я геть хворий, що утнув таке безглуздя? Козел я! Мене Бог точно покарає за таку дурню! От щоби я був здох! Завтра прийду до жабки, відкрию багажник, а він порожній!..»

Перед очі — порожній багажник. Дідько! Аж би заволав чи зірвався і побіг у тихий провулок, та відчуття самозбереження затуляло пельку, змушувало і далі на автоматі рухати руками-ногами, підбадьорювати себе:

— Все буде добре, у мене ж фарт тепер.

Коли впав вечір, навіювання вже не допомагали. Разом з іншими послушниками сидів за столом у трапезній, механічно колупався ложкою у тарелі, та думав лише про одне: що б такого вигадати, аби здиміти з обителі, збігати у тихий провулок і перевірити багажник іржавого «міні-купера»? Що?! Вкотре спробував підхльоснути власну вигадливість чітким запитанням, та лише зрозумів: не можна зараз за жодних умов з монастиря виходити. Надто підозріло!

Од відчаю кинув ложку в таріль, затулив лице долонями і, як не намагався стримати безсиле роздратування, не зміг — прорвалося істеричними, невтримними, майже неконтрольованими риданнями.

— Господи! За що?! За що?! — голосив крізь сльози, і як браття не випитували у Консуматенка, що за гіркі думи стали причиною тих чистих сліз, лише хитав головою, мовляв, облиште мене наодинці з моїми гіркими думами. Браття змилосердилися, не чіплялися, лиш пообіцяли помолитися за Юрка. І не збрехали, бо вночі, коли Консуматенко врешті виправ закривавлений підрясник, підкинув його до монастирської пральні, опісля ніяк не міг заснути і від того тинявся коридором, то чув, як у своїх келіях моляться браття.

Увесь наступний день послушник Юрко Консуматенко виглядав так, наче не просто загубився у нескінченному віковому лісі, не тільки втратив компас, усі запаси їжі і води, а й лишився рук-ніг, зору, слуху і будь-якої надії на спасіння. Сидів, як прибитий, на лаві під розкішним голим дубом, чіплявся очима за землю.

— За що?! За що то мені? — все повторював.

Під вечір упав на коліна перед настоятелем, попросив дозволу і благословення піти з монастиря, щоби не тут, не в обителі, не у дружньому колі братів, а у складному і суперечливому світському житті стати більш міцним у вірі і лише після такого непростого випробування повернутися до обителі.

— …Бо обливаюся сльозьми від того, що раптом усвідомив: посеред братів дуже просто вірою пишатися, а от робити те саме поза межами монастиря складніше. Маю той відповідальний шлях пройти, — брехав зі щирим хвилюванням. — Відчуваю, що Господь того від мене вимагає.

«Гудбай, підряснику, молитви і гидка їже! Я — геній», — хвалив себе пихато, коли прощався з браттями, бо цілком аргументовано і без підозр покидав обитель того ж вечора вже у звичайному цивільному одязі.

— А Тарас де? — спитав одного із послушників, бо тільки тепер усвідомив, що вже другий день не бачить товариша.

— Застудився сильно вчора, — відказав той, здивувався. — Хіба ти не по ньому вчора плакав?

Юркове серце впало.

— Так Тарас де? — перепитав.

— Помер сьогодні вранці…

— Не міг він померти! Він же теє… зміцнював… — замовк від жаху, бо уявив не мертвого Тараса Подоляка, а порожній багажник «міні-купера».

— Сука! Сука! — біг до «міні-купера», психував. Оце його Бог підставив! Змусив повірити у дідову маячню, аби потім показати дулю? А так взагалі можна? То не злочин Бога проти віри?! Мають же бути константи, незмінні й непорушні основи, щоб за них зачепитися у вірі! От, наприклад, хай хоч земля лусне, тільки би жабка зберегла Юркове багатство!

У тихий печерський провулок увірвався, ніби у страшну безодню пірнув. Роззирався: ніде підступу не видно? Ніхто тут на нього не чатує? Все спокійно? Відчиняв багажник, тремтів од хвилювання. Зараз отримає відповіді на всі запитання! Дізнається не тільки, бідний він чи багатий, а й чи варто вже так на віру покладатися!

— Віра… Віра — то таке святе діло! — прошепотів затято, коли врешті побачив у багажнику і сумку з хмельницьким мотлохом, і поцуплене у ченців, і багатство з квартири старої жінки, і кейс. Спробував знову кейс відкрити, та без успіху. А цікавість уже пекла у дупу: що ж всередині? За що чоловік у двох куртках одна поверх одної життям поплатився?

— Зараз уже точно дізнаюся! — за кермо і гайда подалі од тихого провулка у таке глухе місце, де можна без остраху бити каменюкою по замку кейса, поки той не відпаде. Тиснув на газ, із роздратуванням згадував Тараса Подоляка. Нормальний хлопець. Тільки дуже вже цькував свого Бога отими викликами, а воно ж, певно, і Богові не дуже подобається, коли до нього з постійними претензіями: типу якщо якийсь хлопець щодня водою обливається, так Бог має за тим спостерігати. А Богові, може, набридло на одне й те саме дивитися! Богові, може, теж щодня нове шоу подавай. Ну, не витримав. Взяв і перекрив кисень спортсмену… Буває.

Кейс злякався так по-людськи, так зрозуміло. Як ото людина втрачає голову і обсирається від страху, так і він: у глухому тупику на ДВРЗ біля лісу Консуматенко поклав кейс на пасажирське сидіння поряд з водійським, присвічував собі ліхтариком і довгу годину все натискав і натискав кнопки замка, відшукуючи правильну комбінацію, яка б відкрила кейс, і все марно, та варто було лише занести над кейсом руку з каменюкою, як у кейсі щось клацнуло. Замок смикнувся і відкрився.

Юрко відкинув кришку і очам не повірив: кейс був ущерть заповнений баблом. Банківські упаковки доларів щільно тулилися одна до одної. Скільки ж тут грошей?

— Невже мільйон? — озвучив мрію всіх без винятку людей на планеті. Кинувся рахувати: вісімдесят пачок по десять тисяч баксів у кожній!

Аж розсміявся! Так он як щастя виглядає! Заливає жагу бажань шампанським: бери все, що хочеш.

— Хочу! Тачку круту, шмотки суперові, годинник, каблучку з діамантом! У Париж! Чи до океану! Чи щоби японки мені еротичний масаж робили! Чи замовити вечерю з Бредом Піттом! Чи з Анджеліною Джолі! Чи з Бредом Піттом і Анджеліною Джолі! І дивитися, як вони чубляться! І щоби можна було ставки робити: хто кого! Яхту куплю! Точно! Чи ні? Спершу хату круту! З гаражами! Щоби всі тачки вмістилися. …І жабка теж!

Задумався. Може, не варто коштовні автівки купувати, бо він же весь час має на жабці пересуватися, аби удача при ньому лишалася? Так же дід пророкував? Ейфорія ще не відступила, відганяла слушні запитання. Перебирав пачки доларів, усе усміхався, як той дурник.

— Матір Божа! Такі гроші… Убив би за них! Тобто вже… Тобто — мене ж грохнуть, якщо хтось дізнається, що в мене цей кейс!

Йой… Допетрало дурне! Ліхтарик враз вимкнув! Засовався, у навколишню темряву вдивляється: нікого поблизу нема? Ніхто не спостерігав, як він у салоні «міні-купера» валізу грошей перераховував?! Дістав з-під сидіння гайковий ключ, вислизнув з автівки, обійшов периметр: ніби нікого.

— Треба гроші сховати!

Відчинив багажник, довго кумекав, як замаскувати награбоване. Врешті-решт баксюки з кейса склав у звичайний целофановий мішок для сміття, запхнув його під заднє сидіння «міні-купера», та враз і вийняв, бо дід — хай йому грець! — казав лише про багажник як про суперсейф, тож поклав мішок на самісіньке його денце. Поверх — сумка з речами із квартири старої довірливої жінки. Поряд сумка з хмельницькими здобутками та поцупленим у монастирі. Прикрив усе це запаскою, порожніми пластиковими шестилітровими бутлями, які жили в багажнику, певно, від народження. Безпритульними лишилися лише порожній кейс і велике шовкове покривало. «І покинь їх тут! Нащо тобі той мотлох?! У тебе бабла тепер — як іграшок на різдвяній ялинці!» — промайнула у Юрковій голові чужа йому думка, бо не збирався нічого викидати.

— До Козельця подамся! Продам Гавані все, що мені зайве. Бо гроші мені точно зайвими не будуть, — вирішив, хоча хвилиною раніше цілком логічно розмірковував про те, що варто не метушитися і не світитися у різних регіонах рідної країни, а надійно сховати багатство і залягти на денце у психлікарні, наприклад, у будинку для літніх людей чи знову в монастирі.

Поклав до алюмінієвого кейса велике шовкове покривало. Кришка кейса не втрималася, впала. Замок — клац! Закрився, і як Консуматенко не намагався знову його відкрити — так у нього нічого й не вийшло.

— От же ти сука! — вилаявся на кейс. Кинув його на заднє сидіння автівки. Прощавай, Києве! Консуматенку тут сподобалося! Якось ще повернеться!

Вивернув з-під лісу на Алма-Атинську, щоб через неї — на Броварський проспект, а з нього в бік Чернігова, на пів дорозі до якого і стояв собі Козелець. Отут і побачив дівчину: сиділа на бордюрі з котом на руках, поряд стояла немала рожева валіза. Та Консуматенка вразила не чергова легка здобич, що просто просилася в руки: варто лиш ледь пригальмувати, випростати руку, підхопити валізу за ремінець і чкурнути… Консуматенка вразив кіт, якого дівчина турботливо притуляла до себе, бо на шиї кота виблискував металевими шипами і кільцями жовтий ошийник! Цей ошийник син старої довірливої жінки власноруч злампічив з упольованого кабана. Другого такого немає!

Консуматенко і сам не знав, чому натис на гальма. Нога смикнулася? Сидів у автівці, дивився на дівчину, ще шукав слова, аби обережно випитати, як кіт із багатої квартири довірливої старої жінки опинився на столичній околиці, а руки-ноги вже рухалися. Розчахнув дверцята, вийшов. Повільно пішов до дівчини.

Підвела на Консуматенка заплакані очі.

— Не знаєте, чи є десь тут поблизу ветеринарка?..

— Сідай! — мовив хижо. — Підвезу…

Старенькому «міні-куперу» перевантаження — як людині ожиріння. Рипів двигуном: коли встигнув «наїсти» до біса зайвих кілограмів?! Багажник — повний! На передньому сидінні поряд із водієм — заплакана дівчина з кволим котом на руках, на задньому — велика рожева валіза і алюмінієвий кейс розляглися.

Консуматенко демонстративно-зосереджено вів автівку в бік Броварського шосе, тихцем косував на дівчину. «Якась вона… порожня! Пофігистка, певно. Чи, може, колеться. Ті — такі. Геть відморожені. Дивно, що з котом возиться. Не мала би… Та однаково! Хай тільки признається, як кіт до неї потрапив. Валізу заберу, дівку — у тришия, а кота приб’ю, козлину!» Згадка про кота змусила колишнього послушника зиркнути на скривджену тваринку. «Ти що зириш, падло?!» — занервував подумки, бо кіт, якого дівчина обережно притискала до себе, не зводив з нього очей і, здавалося, якби мав сили, то вже вчепився б у водія…

— Давно кота маєш? — запитав аж занадто голосно, ніби те мало нагадати котиську, що з Консуматенком краще не перетинатися зайвий раз.

— Кіт не мій. Знайшла… У місті… — слова-обрубки.

— Просто знайшла?

— Так.

— Чому ж ти не спитала людей: чий це кіт?

— Не було людей. А кіт під лавою сидів.

— Тобто ти не знаєш, чий це кіт і звідки?

— Не знаю.

— І що з ним не так?

— Лапка зламана. Внутрішні органи… точно пошкоджені, бо геть не рухається. Якби тільки лапка — він би на трьох гасав. Я таке бачила… — замовкла, роззирнулася. — Куди ми їдемо? — спитала тьмяно.

«Міні-купер» саме вивернув на Броварське шосе, мчав у бік станції метро «Лісова», за якою місто закінчувалося лісом.

— У Бровари. Знаю там ветеринарку, яка цілодобово працює, — відповів Консуматенко, бо стрельнуло: треба за місто виїхати, знайти місце темне-безлюдне і там уже розібратися з валізою, котом, дівчиною. І далі — на Козелець.

— Добре… — легко погодилася. Дивилася перед собою, вперед, та наче бачила те, що лишилося позаду.

— Добре, — повторив Консуматенко, бо вкотре вразився магічній силі іржавої жабки: геть перестав сумніватися в тому, що до дівчини з котом його теж привела автівка, щоби поставив остаточну крапку у справі про пограбування квартири старої довірливої жінки. «Усе буде — як по нотах! — подумав легковажно. — Треба лише бензину залити, аби не застрягнути десь на трасі посеред ночі, а з усім іншим впораюся!»

Повернув до АЗС на виїзді з міста і навіть зрадів, що заправника кудись занесло: краще сам вставить пістолет у бензобак, ніж чужа людина буде поряд крутитися й у вікна автівки заглядати. Пішов до будівлі АЗС платити за пальне, а коли вийшов назовні, то побачив: дівчина з котом на руках стоїть біля «міні-купера», схвильована, розгублена.

— Скоріше, прошу, скоріше! Мурчику геть погано! — гукнула Юркові.

А тут звідкілясь і заправник, чорти б його взяли! І чорний, як ніч, великий «ленд ровер» до АЗС під’їжджає… Та вони знущаються чи то просто чергове випробування Юркової віри у діда-віщуна?

Консуматенко збудився, завівся. Швидко йшов до дівчини.

— Нащо ти притискаєш кота до себе? Ти ж тільки гірше робиш! Поклади його на заднє сидіння і поїхали скоріше до ветеринарів! — сказав, бо не хотів бачити гидоту, яка йому спину пошкрябала! Хай на задньому сидінні теліпається.

Дівчина не протестувала. Лиш повернулася до заднього сидіння, простягнула руку, аби притримувати Мурчика, і скільки їхали від заправки в бік Броварів, не зводила з нього очей. У дзеркалі заднього огляду ще виднілися вогні столиці, коли дівчина раптом схлипнула, повернулася до Консуматенка і прошепотіла:

— Зупиніть…

Позаду — Київ, попереду — Бровари, між ними кілька кілометрів темної від лісу на узбіччях траси. Вітер розгулявся. Вночі рвав повітря на короткі жорсткі шматки, шмагав ними, ніби віниками: по лісу, по самотньому «міні-куперу», що застиг при дорозі з увімкненими фарами, по людях.

Консуматенко не помічав вітру. Стояв біля автівки, ледь стримуючи лють, спостерігав за дівчиною: під деревом на узбіччі голими руками рила у мерзлій землі ямку, а те мертве падло, для якого вона пальці калічила, лежало у салоні, у кривавому блювотинні, бо ним і закінчилося котяче життя. «Таки харконув мені кіт у душу! — злився Консуматенко. — Спеціально попсував салон! Помстився, козлина!»

Дівчина закінчила рити яму, дістала кота з автівки, понесла в останню путь.

— Чуєш! — гукнув Юрко дівчині. — Кидай вже його та поїдемо! Відвезу тебе.

— Куди?

— Куди тобі треба, туди й відвезу.

— Мені нікуди не треба, — поклала кота в яму. Вже почала засипати землею, та Консуматенко раптом підскочив, вхопив дівчину за руку: зачекай!

— Ошийник з нього зніми! — сказав, хоч і сам не розумів, нащо те робить.

— Не треба.

— Треба! Він же — домашній. Хтось шукає його. Можна розмістити у соціальних мережах фото ошийника, пошукати хазяїв.

Головою захитала:

— Ні! Ні... Я цим не займатимуся.

— Я займуся! — збрехав. Зняв таки з кота ошийник, і тільки тепер усвідомив, чому так вчинив: дуже вже розізлився, що кіт салон автівки кривавою юшкою заблював. Хотів відібрати у кота ще хоч щось, крім життя. Хоча б ошийник.

Запхнув ошийник у кишеню. Загорнув ямку землею.

Дівчина так і сиділа навпочіпки біля свіжої могилки, лиш підвела на Консуматенка блакитні мокрі очі.

— Ви — добра людина, — мовила.

Консуматенко скривився, наче лимонів повен рот.

— Таку фігню несеш, аж матюкатися хочеться! Що за маячня? — роздратувався, завівся. — З чого ти взяла, що я — добра людина?! І чому ти взагалі вирішила, що бути доброю людиною — то правильно і чесно?! Бо ти ж мене похвалити хотіла, так? Не образити ж?

— Ні. Не образити…

— Значить, похвалити?

— Так. Похвалити.

— Так я не зрадів! Навпаки! Для мене твоя похвала — як ляпас!

— Вибачте!

— Зараз трахну тебе прямо поряд із цією могилкою, оце і буде твоє вибачення.

— Я вам того не дозволю.

— Хіба?!

— Не дозволю, бо не хочу вам біди.

— Якої ще біди?!

— У мене ВІЛ.

— Що у тебе?!

— ВІЛ. Вірус імунодефіциту людини.

Консуматенко зиркнув на дівчину недовірливо та на кілька кроків відступив. Присів на повалене дерево у метрі від могилки, довго супився.

— Шльондра? — спитав врешті зі співчуттям.

Дівчина захитала головою: ні…

— А — де тоді?..

Плечима знизала: хтозна. Усміхнулася гірко.

— Я загадала: якщо Мурчика вилікую, то і сама житиму. Бо якщо поряд із тим, хто в біді, є хоч хтось один, то вже більше наснаги, віри більше, надії. І я придумала: буду з ним поряд, він одужає, і вже він буде поруч зі мною. Розумієте? А він… помер. І я теж скоро помру.

— Так ти забобонна?

Знову плечима знизала: хтозна.

— Я нині про себе знаю лише, що я — зовсім сама. Нікого поряд немає.

Консуматенко відчув, як співчуття розповзається по шкірі мурахами.

— А батьки? Друзі? Хлопець у тебе є?

— Не розпитуйте. Геть уже не хочу говорити. Ви собі їдьте.

Консуматенко насупився, зиркнув на дівчину.

— Я собі поїду, коли захочу! Теж мені командирша! Краще скажи, як тебе звати.

— Галя, — прошепотіла ледь чутно.

— А я… — Консуматенко вже відкрив рота, аби збрехати — він Тарас! Тарас Подоляк, та всередині щось перемкнуло, бо язик своє ляпнув.— Я — Юрко. І давай на «ти». Домовилися?

— Добре, — підвелася, дивилася на Консуматенка. — Їдь собі, Юрку. Дякую за все. І не ображайся, що назвала тебе доброю людиною.

— Вже забув!

— Добре…

— Знову тобі добре?! А що доброго? Досить нам уже тут стирчати! Ходімо в автівку, Галю. Треба хоч трохи салон відчистити від котячої агонії та вже їхати.

— Куди?

— Тобі не однаково?

— Не хочу туди, де люди.

— А що краще? Отут посеред лісу між містами зависнути? Поїхали, кажу! Де сподобається, там і вийдеш. Не триматиму.

Ніч вимела з траси не тільки людей, а й автівки. Ніщо не заважало навколишній темряві набиратися природної величі і могутності: шурхотіла гілками дерев, стогнала криками нічних птахів, кидала на асфальтівку торішнє листя з узбіч так нахабно, наче намірялася перекинути все, що наважиться з’явитися на шляху. «Міні-купер» тремтів від бокового вітру, та не здавався йому: кліпав жовтими фарами-оченятами, вперто просувався порожньою трасою в бік Чернігова.

Консуматенко тримав кермо, косував на дівчину: сиділа праворуч, на пасажирському сидінні, спустошено дивилася у нічну чорноту, та здавалося — сама наповнена безжальною невідворотною чорнотою і вже нічого не може з тим вдіяти, лише здатися і померти.

«Шкода її, — подумав. — Така ніби нормальна. Тварин любить…» Згадав кота, вир приголомшливих подій, які сталися з ним протягом лише одного дня п’ятого березня. Оце він набрався багатства! На все життя вистачить, якщо економити. Та економити не хотілося, тому вирішив — на пів життя вистачить, тобто років на… Задумався. А скільки то — половина його життя? Де точку відліку шукати? Може, є сенс спиратися на тривалість життя батьків-дідів? Якщо так, то жити Юркові не більше років шістдесяти. Віднімаємо ті двадцять шість років, що вже прожив. Лишається йому жити — тридцять чотири роки. Дідько, мало! «Та все ж більше, ніж дівчині!» — подумав злостиво.

Глянув на Галю, ніби вибачитися хотів, та несподівана думка змусила напружитися, насупити брови, бо перед очі Консуматенку — дід. Хитав головою роздратовано, наказував: «Віддай дівчині автівку! Магічна жабка їй життя врятує! Ти ж уже наївся аж через край! Хіба ні? Я ж казав тобі: щасливу жабку слід віддати тому, кому гірше за тебе! Так чому б не Галі?..»

— Ага! — так психонув, аж пробурмотів уголос. — Зараз! Сам так п’ятсот єврів з мене зідрав! Старий козел…

Галя не зважала: не ворухнулася, не повернула голови в бік водія. Сиділа каменем, лише очі — вологі…

Консуматенко вчепився у кермо, аби не виказати раптового гніву. Що за фігня? Чого це він має щасливу автівку комусь віддавати? Йому он теж мало жити лишилося! Багатства, яке у багажнику лежить, теж замало! Він його за рік витратить, аби закласти фундамент майбутнього благополуччя: хату біля моря купить, човен, дівчину, собаку, може. А далі — що? Лапу смоктати? Е, ні! Жабка його ще не довела до кінця шляху! Зарано її віддавати! А якщо і не зарано, однаково не віддасть! А щоб дід не приходив у снах і не довбав, Юрко може дівчині щось приємне пообіцяти. У далекому майбутньому.

— Чуєш, Галю! Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Мовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла Галя.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі вижити і послати всіх до дідька!

Мовчала.

— Галю, дістала! — психонув Консуматенко. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Не відповіла, лише знизала плечема. У салоні зависла важка тиша. Консуматенко зиркнув на дівчину роздратовано.

— Чого мовчиш?

— Бо і без слів усе зрозуміло.

— А мені, може, не зрозуміло. Мені, може, цікаво, про що ти думаєш зараз.

— А ти? — спитала.

— Я надто напружено працював останнім часом. З таким жорстким розжаренням — як та лампочка! Горів, як скажений. Тепер хочу трохи відпочити.

— Ясно.

— Та ясно, що ясно! А ти? Про що зараз думаєш? — причепився. — Може, не віриш, що я тобі крутий стимул у тачці залишу?

— Не думаю. Констатую. Що, виявляється, можу взагалі не думати.

— То захисна реакція організму, — авторитетно заявив Юрко. — Через перевантаження негативом. Тобі варто захотіти це якось змінити.

— Не хочу.

— Чого не хочеш?

— Нічого. І стимули твої мені не потрібні. І хотіти — не хочу.

— Дурна, чи що? Хотіти — головне слово у житті. А жага бажань — головніше головного. Я жагу бажань жабою називаю. Врубалася?

— Так.

— Без жаби — торба.

— Так я у ній. І виходу нема.

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Хіба допоможе?

— Може, і не допоможе. Та хоч звеселить!

— Так, може, мені тебе вкусити?

— А ти спробуй! Як вмажу — заново доведеться салон від крові відчищати!

Галя видихнула, різко повернулася до Консуматенка всім корпусом. Здивувався: то на Галю зиркав, то на дорогу.

— Ти чого? — бо дивилася, наче наважилася на щось надзвичайне і огидне.

Галя подалася до Консуматенка і раптом вчепилася зубами в його щоку.

— А-а-а-а… — нога сама — на гальма. Вхопив Галю двома руками за голову, стискав її, бив по тій голові. — Ах ти ж сучка! Відпусти! Досить, мать твою! Досить!

Відпустила, бо наче до тями прийшла і усвідомила, що накоїла. Застиглим скляним поглядом дивилася на Консуматенка невідривно: як він кривиться, мацає укушену щоку, як роздивляється її у дзеркальце, сховане у козирку над сидінням водія.

— Хто ж так кусається? — кинув врешті. — Як стара! Навіть шкіру не прокусила!

— Хто ж так б’є? Навіть синців не залишив, — прошепотіла спустошено і геть без виклику.

— А я ще не бив, — хижо відказав Консуматенко.

У ніч із шостого на сьоме березня на темній порожній трасі кілометрах у п’ятдесяти від столиці біля іржавого «міні-купера» з жовтими очима, що сяяли у темряві, стояла Галя. Байдужо дивилася на Консуматенка, який саме діставав із салону її велику новеньку рожеву валізу.

— Не вийде з мене стерва, — прошепотіла.

— Ти вже — стерво! — розлютився, кинув Галі під ноги валізу. — Бо тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоб кров’ю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоб я заплямував руки твоєю кров’ю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!

— Вибач…

— Пішла ти!

— Юрку! Не ображайся, але ти — добра людина.

— Ага! Не діждешся! — сів у автівку, двигун завів. — Прощавай, хвора дурепо! Хочеш подохнути — сама себе мордуй, а людей не підставляй! Коза драна!

«Міні-купер» зірвався, за мить щезнув у темряві, залишив посеред суцільної темряви спустошену розгублену Галю з новенькою валізою. Опустилася на валізу без сил. Ще не встигла усвідомити, куди закинула доля, коли спершу почула гуркіт двигуна, а потім побачила «міні-купер», який заднім ходом повертався до неї. Підвелася, байдужо дивилася на Юрка Консуматенка: вийшов з автівки, грюкнув водійськими дверима, натомість розчахнув задні дверцята і дістав з салону великий алюмінієвий кейс.

— Чуєш! Може, ти і придуркувата, але я однаково бажаю тобі… бажати! Ти врубалася?! Без бажань — хана! І якщо вже щось робиш, роби те якісно. На п’ятірочку, зрозуміло? Бо якщо ти і надалі так кусатимешся, то тобі точно зуби повибивають у кращому разі! Я бачив одну таку! Теж кусалася! А тепер з Богом балакає! — поставив біля ніг Галі кейс, кивнув на нього. — Подарунок! Там всередині така тепла штука. Закутаєшся, як змерзнеш. Бо люди не зігріють.

Усміхнувся гидливо, сів в автівку.

— Ей, заразна! З наступаючим жіночим днем Восьмого березня! — гукнув уже з жабки.

«Міні-купер» щез у ночі. Нікого. Тільки темінь.

Галя байдужо штовхнула ногою кейс. Упав. Вхопила валізу за ремінець, посунула узбіччям траси, залишаючи кейс на дорозі.

— Не треба мені твоя тепла штука. Мені нічого не потрібно, — шепотіла уявному Юркові.

Зупинилася.

— І валіза не потрібна! — вивільнила руку від ремінця валізи, відштовхнула її, пішла далі без вантажу. Легко? Ногам — точно, а на душі — ще важче.

— Бажань мені побажав? Бажаю… померти!

Знову зупинилася. «Якщо тягнутиму валізу і кейс, то швидше знесилюся. І помру», — придумала нову забаву.

— Добре, — зітхнула, наче у тому була хоч крапля добра. Повернулася, підхопила кейс однією рукою, другою потягла валізу за ремінець. «Хай так і буде. Юля хотіла, щоб я забилася в глуху діру і померла, — думала гірко. — І дівчата, навіть Оля. І Тьома… Всі хочуть, аби я померла. Сама хочу!»

Втомилася набагато швидше, ніж сподівалася. Хвилин за двадцять уже ледь тягнула — ноги, валізу, кейс. Шлунок звело від голоду, бо майже добу без їжі. Почула за спиною низький басовитий гуркіт великої важкої машини, може, фури, чомусь перелякалася, запанікувала і повернула праворуч, на асфальтівку вузької другорядної дороги, яка починалася перпендикулярно до головної. «Раніше треба було звернути з траси, — докоряла собі. — Бо на трасах немає глухих кутів і глухих дір. До глухих дір не ведуть дороги державного значення». Та йти до омріяної глухої діри сил не вистачало. Відійшла метрів на двадцять від траси, зупинилася, побачила вказівник, який і пояснював, куди саме веде вузька побита ямами другорядна дорога. Назва містечка на вказівнику вилиняла й потьмяніла настільки, що й не прочитати, натомість поряд із нею виблискував усіма кольорами світловідбивних фарб білборд, який запрошував на «затишну базу відпочинку “Левада” біля чистого озера…»

— «…Всього лише у семи кілометрах від старовинного міста Затятове», — прочитала вголос. Вдивилася у вказівник.

— «Затятове. 10 км», — врешті роздивилася розмиті літери. Вразилася: невже не випадково повернула з траси саме на цю дорогу?..