#Галябезголови - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Люко Дашвар (Частина четверта ) #4

Частина четверта

Гашинський влаштував подружжю Жадкіних цілодобовий психологічний терор, і полковник навіть всерйоз задумався над радикальними методами протидії, та коли за три дні після вбивства Юрка Консуматенка народний обранець у супроводі помічника увірвався до Юлиного кабінету у «Беллі», де Жадкіни влаштували імпровізовану нараду, Фелікс Аскольдович навіть зрадів, бо вперше з часу пограбування і трагічної загибелі депутатської матінки побачив світло у кінці тунелю.

— Жадкіни, покидьки! Де та сучка з моїми грішми, яку ви так ретельно ховаєте?! — загорлав нардеп з порога.

Фелікс кивнув дружині: мовляв, погуляй! Юлія Володимирівна вилетіла, як куля.

— Оресте Валерійовичу! Добре, що ви тут. Є новини, — стримано почав полковник.

— Які новини? Скажете, що той покидьок, якого я застрелив, маму пограбував і вбив, тому справу закрито?! Дзуськи! Я не дам вам того зробити! Дівка у всьому винувата! Дівка, бо інакше ми би знайшли все, що зникло з маминої квартири! І кейс би знайшли! Той мудак, якого я замочив, її тільки підвіз! А вона йому за це заплатила! Віддала мій годинник, який вкрала з маминої квартири! Я хочу бачити цю дівку! Де вона?

— Вона вже практично у нас. Але зараз хотів повідомити інше. Наші криміналісти попрацювали у Христопратівці, де ви застрелили громадянина Консуматенка. Численні свідки з вашого боку підтвердили: то була самооборона.

— Всі знають: народні обранці користуються зброєю тільки для оборони! І ти мав знати, Жадкін! І якщо знав, то що після цього твої криміналісти у тому селі робили?

— Я вас зараз же ознайомлю із їхніми висновками.

— Тільки людською мовою! Без цих ваших ідіотських термінів! — наказав нардеп.

— У квартирі вашої мами, крім ваших відбитків і, власне, вашої мами, експерти віднайшли ще відбитки невідомої людини. Ці ж відбитки були на рукоятці ножа, яким вбили вашу маму і невідомого мужчину в її під’їзді, — полковник на мить завмер. — Ці відбитки належать громадянину Консуматенку.

Льоня Бурсак здивовано вирячився на полковника:

— Орест Валерійович реально вбив убивцю своєї матері?

— Так і є, — кивнув Жадкін.

— Що ви тут мені ліпите горбатого?! — обурився нардеп. — Не вірю!

— Докази беззаперечні! Убивця — Консуматенко!

— А де тоді кейс із грішми? Де речі з маминої квартири?

— Ми не зупиняємося. Продовжуємо відпрацьовувати зв’язки Консуматенка, у тому числі і з Галиною Чорнобай. Але у мене для вас є ще одна новина, — ледь приховуючи задоволення, сказав Жадкін.

— Та ти сьогодні просто фонтан новин, полковнику! — Гашинський примружив оченята, уп’явся у Жадкіна.

— У районному центрі Козелець Чернігівської області відкрито кримінальну справу по факту нанесення тяжких тілесних ушкоджень громадянину Гаваненку Івану Федоровичу.

— І нащо мені про це знати? У нас щодня сотнями людей калічать. Країна така!

— Свідки вказують на вас, Оресте Валерійовичу, — повідомив Фелікс Аскольдович. — Стверджують, що били саме ви!

— Які ще свідки? — занервував Льоня Бурсак. Повернувся до нардепа. — Шефе, скажіть! Ми вранці приїхали. У тому Козельці порожньо було, як першого січня вранці.

— Свідків багато. Майже десяток. Сусіди. Певно, з-за парканів спостерігали. І в області зараз нове керівництво поліції. І сам постраждалий… у комі. Ще невідомо, чи виживе. Словом, є проблеми, Оресте Валерійовичу!

— Ніяких проблем! — відрізав нардеп. — Мене там взагалі не було! І у мене завжди є залізобетонне алібі на такі випадки. А це діло хтось із охоронців на себе візьме. Чи он Льоня, наприклад! — на Бурсака недобре зиркнув. — Візьмеш?!

— Я?! Чому завжди я?! Оресте Валерійовичу! — перелякався Льоня, заметушився. — Прошу! Тільки не я!

— А хто?! Я?! — закричав нардеп. — Ти, козлино, береги втратив?! Хочеш, щоб народного депутата у побитті звинуватили?!

— Давайте на когось із охоронців повісимо! — забелькотів Льоня. — Чи зробимо, як завжди! Дамо трохи грошей свідкам, щоби відмовилися від свідчень, копам дамо!

Гашинський насупився, зиркнув на Жадкіна.

— Радієш, полковнику? — спитав. — Не зарано?

— Оресте Валерійовичу… — Жадкін взяв себе в руки. — Я завжди на вашому боці.

— А це легко перевірити! Ми зараз з Льонею підемо. Проведемо термінову нараду, визначимо, хто у нас по Козельцю піде під роздачу, якщо вже сильно припече, а ти поки своїх бійців притримай! Усе ясно?

Ще б пак! Гашинського наче вітром здуло, полковник видихнув із полегшенням: війні кінця не видно, але битву виграв. Азартно глянув на напружену дружину, яка увійшла до кабінету.

— Як ти, Феліксе? — спитала.

— Юлю, якщо ми знайдемо кейс, ми грошей Гашинському не віддамо! — сказав. — Компенсуємо необхідність спілкуватися з цим козлом!

Присіла поряд, дивилася в очі.

— Знов про Галю Чорнобай питав?

Полковник кивнув.

— Рано йому знати, що я Галю знайшов!

— Ти її знайшов? — здивувалася.

— Ховалася у батька свого чоловіка!

— У Андрія Чорнобая?

— Знаєш його? — полковник глянув на дружину уважно.

Напружилася. Кивнула.

— Я ж на весіллі у Галі була. Знайомилася і з батьками молодих.

— Тоді зі мною поїдеш!

— Куди, Феліксе? Я і так у «Беллі» тепер з’являюся раз на тиждень, а це погано для бізнесу!

— Юлю, ми зараз робимо все для того, щоб у нас була «Белла». І ми самі щоби… були, — нагадав.

— Господи, досить! — занервувала. — Так їдемо куди?

— До Андрія Івановича Чорнобая, — відповів полковник. — Щось мені підказує: цей чоловік розкаже нам немало цікавого.

— Не хочу я нікуди їхати! Нащо ці обхідні маневри, Феліксе?! Допитай Галину! І чоловіка її!

Тьому рвали на шмаття дві сильні емоції: майже неконтрольований страх бути закатованим моторошними підлеглими полковника Жадкіна і всепоглинаюче жадання привласнити кейс із грішми. Знайти, повідомити копам, що не знайшов, і привласнити! На тому тлі у голові майбутнього психолога виникали все нові і нові плани доведення Галі до невідворотної і цілковитої відвертості. Кожен із них перші десять хвилин здавався Тьомі геніальним, та що більше аналізував, то більше розчаровувався, у голові виникав новий план, і безкінечна карусель починала накручувати нове коло!

Поки їхали до Києва, так і не закинув вудку, бо всю снагу перебила дивна пригода. Вже рухалися Затятовим до траси, коли на шляху червоної «мазди» виник хлопець на велосипеді. І як той Сашко Сулима дізнався, що Галя їде з міста? Виїхав прямо під колеса автівки, і коли Тьома з переляку так сильно натиснув на гальма, що «мазда» аж вискнула, Сашко кинув вєлік і не зважав на сина Чорнобая, який вискочив з автівки, кричав та розмахував руками. Затятівський автомеханік того не чув. Дивився на Галю, яка сиділа в салоні, очей не відводив.

— Галю! Не їдь! — крикнув так відчайдушно, що Тьомі мову відібрало. Здивовано дивився то на Сашка, то на Галю: що в біса відбувається?..

Галя не вийшла з автівки, лиш звела брівки, хитнула головою од прикрості: мовляв, от нащо ти це робиш, Сашку? Тьома вхопив велосипед, який валявся на дорозі, щоби зробити хоч щось, бо геть не розумів, як має діяти! Нічого собі Галя сюрприз чоловікові влаштувала! Цікаво, а куди батько дивився, коли його невістка… Запитань вистачає! Відтягнув велосипед на узбіччя, ускочив у салон, завів двигун.

— Я чекатиму! Чекатиму на тебе! — крикнув Сашко.

«Мазда» зірвалася з місця… Скільки їхали до Києва — все мовчали. Майбутнього психолога тільки і вистачило на те, щоби віддати дружині ключі від трикімнатної квартири на Березняках: мовляв, усе як раніше, мила! Та настрій — у дупу! Вирішив відкласти розмову на завтра, а вранці наступного дня набрехав Галі, що має бігти в універ, вискочив з дому, зателефонував спочатку Лисиці.

— Женю, нам краще поки не зустрічатися. Ми з Галею займаємося розлученням, і я не хочу давати їй зайві козирі.

— Галя… у Києві?

— Женю, Галя не просто у Києві! Галя у моїй квартирі на Березняках!

— Чому, Тьомо?!

— Тому що я — нормальна людина, а не покидьок, Женю!

— Значить, сказав Галі, що у неї ВІЛу немає?

— Звичайно! — ляпнув на автоматі, завівся. — Що би тебе ще турбувало?! Краще повернемося до наших баранів! Ти ж мене не підведеш?

— Тільки ти мене не підведи, зай! — відповіла масажистка у мобільний, що вже заходився короткими гудками: розмову перервано, перервано…

Тьома вже набирав номер полковника Жадкіна, бо у мізках майбутнього психолога народився черговий геніальний план.

— Галю я знайшов! Вона у Києві, зі мною, але прошу — дайте трохи часу! — сказав. — Шкірою відчуваю: вам варто ненадовго відкласти розмову з Галею! Я спробую сам отримати від дружини всі відповіді.

Певно, розклад сил на загальній шахівниці змінився, бо Жадкін вислухав аргументи Артема поблажливо.

— У тебе тиждень, — відповів. — І тримай мене в курсі.

Тьома повеселішав, бо наївно вважав: обдурив битого життям і кар’єрною драбиною полковника. Вже бачив, як швиденько випитає у Галі, де й у кого той кейс із грішми… Полковник очікуватиме, поки спливуть дні, які він подарував Тьомі, а Тьома за цей час встигне вже якось хитро розпорядитися грішми!

Нормальний план? Нібито! Припхався додому аж під вечір, здивувався затишку, який повернувся до квартири на Березняках разом із дружиною. «Не відволікатися!» — наказав собі, бо збирався оперативно викласти Галі розклад їхнього життя на найближчі дні. Той магічний розклад, на думку майбутнього психолога, мав повернути у їхні стосунки довіру і стати основою розмови про кейс із грошима. Вже завтра поведе дружину на шопінг, і хай купує все, що їй тільки заманеться, на суму, приміром, у п’ять тисяч гривень. Чи десять… Потім зазирнуть до пристойного, але не дуже дорогого ресторану. До «Іль Моліно», наприклад, чи близького «Позітано». І під бокал пристойного, але не дуже дорогого італійського вина Тьома намалює Галі прекрасну картину їхніх майбутніх захопливих подорожей, адже вони обов’язково подорожуватимуть після того, як… дружина вилікується.

— Не можна їй поки говорити, що ніякого ВІЛу у неї немає, — вирішив.

Пішов до кухні, на смачний запах, і вже приготувався повідомити дружині про завтрашній шопінг, та наштовхнувся очима на Галин живіт, бо ж майже всі речі залишилися у Затятовому, тож не знайшла нічого кращого, ніж вдягнути Тьомині старі спортивки і короткий топ по груди, в якому влітку бігала до Дніпра, тож голий живіт світив блідою шкірою. І гострими ребрами, наче тиждень не їла.

«Так схудла! — подумав розгублено. — А раптом вона реально хвора?.. Дідько, що робити?» Плани — бемц і нема! Втекти б! Навіть смикнувся до дверей, та Галя, що саме ворожила біля плити, озирнулася…

— Щось сталося? — спитала насторожено.

— Тільки не лякайся! Благаю! — пішов до дружини, на морді така печаль, наче всі біди світу на майбутнього психолога навалилися.

— Що сталося, Тьомо?!

— Зараз! Тільки спокійно! Що на плиті? Деруни? Відстав! Сядь, Галю!

— Не хочу!

— Та не нервуй! Я ж поряд! Як же вчасно я знайшов тебе, дівчинко моя!

— Тьомо…

— Галю, я не дам їм скривдити тебе!

Завмерла. Сині очі потемнішали від страху. Мовчала! Дідько, мовчала, а Тьомі так потрібно було Галине запитання для того, аби моторошно і невідворотно його страшилка охопила дружину сталевими пазурами. А вона так підло мовчала! Та заради Бога…

— Галю!

— Тьомо… — отямилася, заговорила. — Я помираю?

— Що?! Ні! Ні! Вони хочуть убити тебе, але ж ти не одна, мила! Я поряд! Хіба я дозволю…

— Вбити?.. — жах у голосі. — Хто хоче мене вбити?!

Врешті! Кивнув. Глянув на дружину напружено.

— Кейс із грошима. Чому ти не розповіла мені про кейс із грошима, який на твоїх очах вкрали біля «Белли»?

— Хіба до того було? Нас же того дня пограбували…

— А, точно! — Тьома уже й забув, як списав на «нагле пограбування» програш грошей, які взяв з Галиної заначки. «Дідько, якого я питаю казна про що?! Треба сконцентруватися на головному! — розгнівався на себе. — Про що я зараз?.. А! Кейс!»

— Так от! Кейс із грошима!

— У кейсі, який вкрали біля «Белли», були гроші? — спитала Галя.

— Галю, тобі видніше, — обережно натякнув Тьома. — Там ти була! Не я! Але є люди… Дуже конкретні безжальні і впливові люди, які вважають, що ти… знаєш, де гроші!

— Гроші чи кейс?

— А є різниця? — Тьома ошелешено зиркнув на Галю. Твою наліво! Так Галя і справді причетна?..

— Не знаю.

— А що ти знаєш?

Знизала плечима.

— Нічого…

— Так, зачекай! Може, я надто кострубато пояснив, але ти маєш право знати про небезпеку, яка тобі загрожує, — рознервувався. — Коли тебе тут, у нашому домі, не було… Коли ти поїхала і я не знав, де тебе шукати… До мене приходили бандюки!

— Які бандюки?

— Галю, не такі, як в кіно! У житті все набагато страшніше! Я ж казав: конкретні впливові люди, які не зупиняться ні перед чим! Вони шукали тебе!

— Мене?

— Так, люба! Ти мене взагалі слухаєш? Або ти признаєшся їм, де кейс і гроші, або ці люди спробують реалізувати свої погрози! А погрози у них теж цілком конкретні: сказали, що вб’ють… Та ми цього не допустимо, скажи? Я поряд з тобою, Галю.

Тьома замовк, уп’явся у дружину напруженим допитливим поглядом: налякав до відриву башки чи ще намагається аналізувати?..

— Галю…

— Чому ти згадав про це зараз? — прошепотіла Галя.

— Бо повертався додому, і мені здалося, — може, тільки здалося! — що я здалеку побачив тих людей поряд із нашим будинком!

Закусила губку, підійшла до вікна. Розчахнула, визирнула у чорноту прохолодного весняного вечора.

— Галю, прошу! Не божеволій! — роздратувався Тьома. — Так ти нічого не побачиш! Тільки привернеш до себе увагу!

Галя не зачинила вікна. Обернулася до Тьоми.

— Ті люди шукали гроші чи кейс? Якщо кейс, то я, певно, могла би…

Тьома збудився — тепло, тепліше, гаряче! Та саме у цю мить біля вхідних дверей істерично заверещав дзвінок, обірвавши одкровення Галі на півслові. Задихнулася, розгублено глянула на чоловіка.

— Це… вони?

У голові майбутнього психолога оперативно народився черговий геніальний план.

— Вдягнися про всяк випадок! — кинув дружині збуджено. — А я гляну!

Вхопив зі столу молоток для відбивання м’яса, пішов у передпокій, визирнув у дверне вічко: у під’їзді перед дверима квартири Тьоми Чорнобая стояла… Женя Лисиця. «Добре хоч не відімкнула двері своїм ключем!» — психонув подумки.

— Хвилину! Прошу, почекайте хвилину, я не вдягнений! — крикнув у зачинені двері.

Побіг до Галі, яка вдягалася посеред спальні: джинси, светрик, куртка-жовток.

— Це… вони? — перепитала розгублено.

Кивнув, заметушився. Вхопив Галин мобільний, що лежав на комоді. Вихопив із кишені кілька купюр… Тицьнув усе те дружині в руки.

— Я їх затримаю! Біжи, рятуйся! Давай! Скоріше! Через вікно на кухні зможеш виплигнути?

— Не знаю.

У двері знову настирливо задзвонили. Тьомин мобільний також розривався.

— Галю, скоріше. Зателефонуєш, коли будеш на правому березі! Чи я сам! Коли небезпека мине! Давай, мила! За мене не хвилюйся! Я їм не потрібен! Тільки — ти! Кохаю! Чуєш? Кохаю!

— Чую… — вирвалося у відповідь замість «кохаю».

Аж зупинилися обоє на мить, дивилися одне на одного ошелешено, наче питали: що то було? Та хіба час розбиратися з обмовками за Фройдом, коли, може, жити хвилин двадцять лишилося?! Зірвалися! Побігли до кухонного вікна. Тьома допоміг дружині вистрибнути у чорний вечір. Зачинив вікно. Видихнув. Швидко пішов до вхідних дверей. Розчахнув, пропустив всередину Женю Лисицю.

— Красуня! Просто обійняти і ридати! Коли я вдень тобі подзвонив, зрозуміла мене з півслова! Так? Усе зробила, як я попросив! Так, Женю? Попросив: не діставай мене зараз! Ти і не дістаєш! Не стоїш під дверима! Не дзвониш, наче пожежа! Взагалі до будинку мого не підходиш на кілометр! Так? Тільки двері вирішила виламати! А чого ж тоді не відімкнула своїм ключем?

— Ключ на роботі забула…

— Розумничка! Просто немає слів! — розлютився Тьома, та Лисиця встигла вивчити майбутнього психолога. Всього лише й треба було, що закрити йому рота поцілунком і притиснутися до нього так щільно, щоби чоловікові захотілося… відкласти розмови на «після сексу», коли будь-які слова втрачають сенс, вагу і значущість.

— Іди до мене! — прошепотів хтиво, коли дівчина відірвалася від нього.

— А Галя?

Галя не знала, як то: ховатися, плутати сліди. Впала у вогку землю під вікном, підхопилася і побігла. Підземним переходом у бік Русанівки, набережною до «Лівобережної»: мчала, мчала. Ускочила у потяг метро, що їхав на правий берег, ледь дихала, та розуміла: ноги ведуть у Васильків. До мами.

«Ні! Ні… — стривожилася. — Тільки не до мами! Нащо маму лякати?!» А куди ще? Немає більше у Галі на землі місця, де на неї чекають завжди. «Може, Чорнобаєві зателефонувати?» — промайнуло.

У голові в Чорнобая знай крутилася стара пісня про дівчинку і все-все-все, що в нього могло би бути, та вже ніколи не буде. А тут іще Казидорівна! Син з невісткою поїхали, хазяїн «Левади» посунув лісом навпростець до бази, аби врешті по-справжньому зайнятися справами, і зустрів Казидорівну біля озера на галявині.

— Андрію Івановичу, як Галя? — спитала обережно. Наче все чисто знала: і про Галину хворобу, і про перерізані зап’ястки.

— Син по неї приїхав, — відповів. Додав: — До Києва повернулися.

Задумався і раптом зрозумів, що муляло, коли Тьома з Галею вже від’їжджали. Тьома у нього грошей не попросив! Мав залізобетонний привід і навіть напевне знав, що батько без питань відкриє гаманець, та не попросив…

— То правильно, що Галя поїхала, — почув голос Казидорівни.

— Чому?

— Вибачте, але надто молода вона для вас, Андрію Івановичу.

— Що?! Та ви при здоровому глузді, Казимиро Теодорівно?! — обурився Чорнобай. — Ви про дружину мого сина зараз говорите! Оце ви утнули! А люди у Затятовому вас мудрою вважають!

— Усі мають право на помилку, — відповіла Казидорівна. — …І на любов.

І на спомини! І на те, щоб озирнутися, оцінити деякі вчинки, бо тільки це єдине і лишається — оцінити, коли ані пояснити їх, ані знайти їм виправдання неможливо! Чорнобай став багато думати про те, чого вже не змінити. Лише одного не розумів: що спонукало до того?! До барлогу не повертався, наче і не потрібен тепер йому барліг, який раніше так любив. Щовечора їхав до зрубу у Затятовому, ходив домом, знаходив його завеликим для одного.

— Продати! Чи Тьомі віддати! Їх же — двоє…

Наступного дня після від’їзду сина і невістки зазирнув до гостьової кімнати, де Галя жила. Рожева валіза при стіні, під ліжком — великий алюмінієвий кейс. Як же не вистачає Чорнобаю Галиної простої присутності! Чи зателефонувати? Причинив двері, ніби намагався відрізати згадку про худеньку змарнілу дівчинку. Та від думок не втекти! «Як вона там? — хвилювався. — Хоч би Тьомі вистачило снаги підтримувати Галю на довгому шляху до здоров’я! Зараз, певно, ще на куражі, обіцяє гори заради неї із землею зрівняти. А як далі буде?»

— Не телефонуватиму їм поки, — вирішив.

Згадав про Анку Сулиму. Може, варто повернутися до звичних необтяжливих стосунків з банкіршею? Бо щось геть тоскно стало Чорнобаєві після від’їзду Галі. Навіть набрав номер Анки, та після кількох гудків скинув дзвінок. Анка сприйняла короткий виклик від Чорнобая як запрошення. Того ж вечора постукала до зрубу. Чорнобай вийшов на подвір’я, відчинив хвіртку.

— Аню, вибач, — бовкнув язик, хоча планував запросити Анку до будинку, може, випити із нею по бокалу вина. — Маю невідкладні справи. Я тобі зателефоную.

— Коли?! — із таким відчаєм вигукнула Анка, що Чорнобаєве лице від сорому вкрилося червоними плямами.

Чесно намагався щось відповісти, та Анка не слухала. Глянула на коханця з гіркотою, пішла вулицею геть.

— Аню! Та зачекай! — чоловік ступив крок за жінкою. Вона зупинилася. Озирнулася: в очах надія.

І тут задзвонив мобільний Чорнобая.

— Андрію Івановичу, — почув стривожений голос невістки. — У нас із вами такі дивакуваті стосунки чомусь складаються.

— Чому ж вони дивакуваті? — зрадів, що подзвонила. І голос у неї геть не спустошений. Дзвенить.

— Знову проситиму вас не ставити мені запитань…

— Галю, а ти сама подумай: чи є у тому сенс?! Правда однаково випливає на поверхню.

— Немає часу пояснювати, Андрію Івановичу! Мені треба сховатися! Допоможіть!

Забув про Анку Сулиму, що вона застигла у кількох метрах від нього.

— Зараз скину тобі номер свого друга. Зателефонуй йому хвилин за п’ять. Він усе зробить.

— Дякую.

— Як почуваєшся, Галю?

— Краще за всіх. Чесно! Тьома повернув мені… життя!

— Тоді хапайся за нього і не відпускай!

— За Тьому?

— За життя, дівчинко! — відключив дзвінок, озирнувся до того місця, де хвилину тому стояла файна жінка Анка Сулима. Нікого… Може, того і файна, що гордість має?

— Дідько… — буркнув, скинув невістці номер давнього друга Антона Черпака, потім сам його набрав.

«От і згодився план Б!» — усміхнувся печально. «Планом Б» Андрій Чорнобай і Антін Черпак називали давню угоду, яку уклали років десять тому, коли Черпак зацікавився можливістю викупити старовинний будинок на Пушкінській і прийшов до Чорнобая просити позику. Чорнобай гроші товаришу позичив, і Антін успішно заграбастав за безцінь нерухомість у самісінькому центрі, а коли прийшов час віддавати борги, запропонував Чорнобаєві замість грошей квартиру у вже своєму старовинному будинку.

— Нащо мені ще одна квартира у Києві? — спитав Чорнобай.

— На випадок плану Б! — сказав Черпак. Пообіцяв провести капітальний ремонт у чотирикімнатній квартирі, де сто років тому жила родина багатого купця, і порадив Чорнобаю здавати її в оренду. Та відтоді Чорнобаєва квартира на Пушкінській, про яку не знав ніхто, крім Черпака, так і стояла порожньою. Щоразу, коли друзі перетиналися, Черпак обурювався:

— Хіба може суперприбуткова нерухомість у центрі простоювати без діла? Не потрібна? Продай! Виручиш за неї удвічі більше, ніж заплатив!

— Подумаю, — щоразу відповідав Чорнобай і навіть віддав Черпакові один комплект ключів від хати: щоби той міг показати об’єкт потенційним покупцям зі своїх знайомих, якщо Чорнобай врешті вирішить продати квартиру.

Антін Черпак вислухав Чорнобая без емоцій. Віддати ключі дівчині? Не питання!

— Коханку завів? — тільки і спитав.

— Невістка!

Чорнобай відрубав дзвінок, і хоч повертатися до великого порожнього дому не хотілося, вимів поглядом спустілу вечірню вулицю, увійшов на подвір’я, зачинив хвіртку. Сів на лаву під ліхтарем біля ґанку. Задумався. Годі наспівувати про дівчинку-сонце і все-все-все, чого у нього ніколи вже не буде. Який сенс плакати за минулим? Він з теперішнім не знає, що вдіяти! Після того як Галя зі своєю бідою увірвалася у його життя, перестав розуміти, на що варто витрачати дорогоцінний час власного життя. «Левада»? Радість творення власного раю? Демонстрація його як персональне уявлення про сенс життя? Гордовита самотність, за яку так чіплявся? Свобода? Незалежне плавання проти течії як презирство до всіх, кого несе за течією? Все — десь у дупі! Всі смисли, які випестив у голові! І голови, здається, нема, бо і думок не лишилося.

— Шкода, що Аня образилася… — тільки й пробурмотів. Чи зателефонувати їй?

Навіть дістав мобільний. Та в цю саму мить у хвіртку Чорнобаєвого обійстя хтось тихо постукав.

— Аня… — не мав сумніву. Підхопився, як молодий, бо добре, що повернулася! Йому так хотілося зараз почути поряд живе дихання.

Розчахнув хвіртку рвучко. І очам не повірив — у світлі вуличного ліхтаря біля воріт стояла Юля. Колись — його Юля! Для всіх інших — Юлія Володимирівна. Нервувала. Стискала невеличку сумочку, озиралася в бік автівки, що завмерла метрах у десяти від воріт Чорнобаєвого обійстя.

— Андрію! — прошепотіла відчайдушно. — Мій чоловік не знає про нас! Благаю! Ми з тобою познайомилися на весіллі твого сина! — знову озирнулася перелякано.

— «Нас» давно немає, Юлю! — услід за Юлею Чорнобай уважніше глянув на автівку.

Від неї до воріт Чорнобаєвого обійстя крокували троє чоловіків. Двоє з них вирізнялися міцною статурою і відносною молодістю. Третій мав надлишкову вагу і сиві скроні, та саме він рухався хижо і владно: сумнівів у тому, хто лев у цій зграї, не лишалося. Підійшов до воріт, біля яких стояли його дружина і ще моложавий, підтягнутий, дужий хазяїн обійстя. Уп’явся ґазді у вічі:

— Андрій Іванович Чорнобай? А ми до вас. У дім не запросите?

Оцінюючи прожиті роки, Чорнобай ділив своє життя на періоди раціонального безглуздя і емоційної змістовності. І лише історія з Юлею стояла окремо, ніби для нагадування! Для того, щоби подібне не повторилося ніколи! Та і без того нагадування Чорнобай був певен: кохання не відчути двічі…

Йому тоді виповнилося лише тридцять п’ять. Чи — вже тридцять п’ять, бо доти навіть не здогадувався: що то є — любов? Заробивши капітал на будівельних матеріалах, тільки входив у медичну бізнес-сферу, тільки почав поставляти в країну медичне обладнання для стоматології й дерматології. І на презентації нових приладів для апаратної косметології перетнувся з тридцятирічною лікаркою Юлією Володимирівною Литвин. Незаміжня дерматологиня з міського шкірно-венерологічного диспансеру підробляла у салоні краси, тому мала професійний інтерес до апаратної косметології. Презентація була гамірною і трохи анархічною, з вином і музикою після офіційної частини, і коли Чорнобай побачив біля вікна нереально красиву жінку з бокалом вина, то лише сильно захотів її. Бо і до того вечора часто хотів різних жінок, незважаючи на те, що мав дружину. І не просто хотів, але і мав їх, коли траплялася нагода. Усівся за столик навпроти вікна, пив вино, дивився на жінку. Вона помітила погляд мужчини. Усміхнулася так, що Чорнобаєві стало гаряче, пішла до виходу з конференц-зали готелю, де проходила презентація. Чорнобай міцніше вчепився у бокал і пішов за жінкою услід. Він не знав, хто вона, як її звуть, чи вільна і чому взагалі опинилася тут. Він просто хотів поцілувати вуста, які тільки-но так обпікаюче усміхалися. Бачив: ось вона повільно йде просторим коридором, минає один хол, другий, підходить до важких дверей, розчиняє їх, прослизає всередину якогось приміщення. Без вагань увійшов за жінкою вслід і на мить осліп, бо в кімнаті було темно.

— Хто тут? — почув м’який жіночий голос.

— Я… — відповів, наче це говорило про нього хоч щось!

Намацав рукою вмикач, натиснув. Спалахнули лампи… Вони були у просторій кімнаті з великим дзеркалом на одній стіні. З меблів — тільки журнальний столик, пара крісел і добрий десяток стільців, а також кілька вішаків із верхнім одягом. Скоріш за все, готель виділив цю кімнату для жінок, які прийшли на презентацію: тут можна було не тільки залишити пальта і куртки, а й підправити макіяж, причепуритися.

Красуня стояла посеред кімнати: незворушна, гордовита. Дивилася на Чорнобая так, наче з інтересом спостерігала за новою забавою: а далі що? О-о-о… Він уже таке бачив не раз! Що ж! Тим цікавіше! Жбурнув бокал на підлогу, бо заважав. Той — дзень! І не розбився!

Вона, здається, більше здивувалася саме цьому! Глянула на бокал, перевела погляд на чоловіка. І раптом розреготалася азартно, весело. Крига скресла. Вода понесла її до моря. Підхопила і Чорнобая, кинула до Юлі. Обійняв за шию. Міцно. Впився вустами у її вуста, цілував, мов п’яний. Від того збуджувався, цілував ще гарячіше. Обхопив жінку за стегна і не знайшов у всій кімнаті з кріслами-стільцями зручнішого місця, ніж жорстке дерев’яне підвіконня…

— Наш перший секс був дуже жорстким! — сміялися, коли згадували вечір свого знайомства.

Зазвичай після випадкового сексу Чорнобай не обтяжував себе делікатним відступом. «Завтра передзвоню!» — виголошував чергову фразу і ніколи не передзвонював. Та того вечора, після бурхливої близькості на підвіконні, Чорнобай усвідомив, що хоче цю жінку ще! І ще!

— Може, повечеряємо? — запропонував. — У цьому готелі непоганий ресторан.

За вечерею, врешті, і роззнайомилися: прізвище-ім’я-по-батькові, професія, статус… Чорнобай не брехав, що вільний. Юля не знітилася, і чоловік розумів: відсутність обручки на її пальці геть не означає, що серце красуні не зайняте. Та хіба завойовники думають про чиїсь порушені права?.. Після вечері піднялися до готельного номера, який Чорнобай оперативно викупив на кілька діб. Кохалися, говорили, знову кохалися і знову говорили. На ранок Чорнобай уже знав: Юля живе зі старою мамою на Вітряних горах, бо туди і зазбиралася. Не міг зупинити жінку, лише з подивом відмічав: дідько, знову хоче її.

Рішення виникло несподівано. Він саме безглуздо стирчав у офісі, бо працювати не міг, лише згадував буремну ніч із неймовірною збудливою красунею. Історія обіцяла мати продовження, і Чорнобай подумав, що варто заплатити за номер у готелі на місяць наперед, та сама думка про це викликала протидію. Любовні побачення у готелях здавалися Чорнобаєві вульгарними і дешевими, як розливне пиво на пляжі.

— А чого я парюся? — сказав. — Треба купити квартиру.

Одразу стільки справ з’явилося, бо пояснив ріелтеру: квартиру хоче у центрі, на три кімнати, сучасну, з ремонтом і, бажано, з меблями. І головна умова: сьогодні.

— Сьогодні? — ріелтер не те щоби здивувався, просто не повірив.

— Можете відтермінувати оформлення документів, але увечері маю тримати у руці ключі, власноруч відімкнути двері квартири і залишитися там ночувати!

Надвечір під’їхав до диспансеру, де працювала Юля, і хоч спочатку вирішив дочекатися її біля автівки, пішов усередину будівлі. Знайшов кабінет лікарки Литвин, зазирнув. Вона саме перевдягалася за білою лікарняною шторкою. Озирнулася…

— Тільки не на підвіконні, Андрію! — розсміялася. Юлія Володимирівна у ті часи сміялася, не боячись появи мімічних зморщок…

— Я купив тобі квартиру, — сказав Чорнобай, коли розслаблені і легкі вони вийшли з диспансеру, пішли до машини.

— На яких умовах? — вона була геть не дурною, хоч і красивою. — Маю тобі щось пообіцяти? Не думаю, що це можливо.

— Юлю, квартира — подарунок! Не за те, що у нас буде! За те, що вже було, сонце! — Чорнобая несло. Витратив гроші, які мав вкласти у розширення бізнесу, і не шкодував.

Обійняла його посеред вулиці.

— Хочу тебе… — прошепотіла чоловікові у вухо.

Він хотів її завжди! І всюди. Як дурні малолітки, спробували і на даху, і у підворітті, і, дідько, у громадському туалеті, і на природі, і в автівці. Інколи робили це й у новій Юлиній квартирі біля метро «Арсенальна». За місяць після знайомства Чорнобай купив ще одну невелику квартиру на Печерську.

— Навіщо? — спитала.

— Маю ж я десь жити після розлучення. Не в тебе ж на голові! — шляхетно окреслив особистий простір коханої.

— І як проходить розлучення? — дивилася на нього насторожено.

— Мирно, — збрехав.

Юля так ніколи й не дізналася, яку ціну заплатив Андрій Чорнобай за бажання виправити помилки юності, скільки активів, грошей, нерухомості, нервів і сил віддав, аби знову почуватися вільним. А Чорнобай все намагався зрозуміти, що саме є головною складовою його палких стосунків з лікаркою Юлею! Тільки секс?

— Тільки з нею! — відшукав відповідь і більше не намагався віднайти визначення тому грандіозному і щирому, що народилося поміж них. Може, любов виглядає і так? Чорнобай жодного разу не сказав «кохаю тебе», але життя без Юлі не уявляв.

Перший дзвіночок пролунав за три місяці після знайомства з Юлею. Чорнобай уже розлучився з дружиною, став відносно бідним, але до одуріння щасливим. Раз подавав Юлі сумку, коли з неї випав об’ємний пакунок з пігулками. Жінка тоді плутано пояснила: знайомий у складі миротворчої місії ООН зараз перебуває в Африці, надіслав звідти ліки і просить Юлю організувати перевірку їх на відповідність. Чорнобай прекрасно знав про схеми, за якими контрафактні ліки надходять до країни. Всі, хто робив бізнес у цій сфері, знали. Не всіх до таких схем допускали… І тільки одиниці самі не бажали бути причетними до них.

— Сонце, не тільки ти у нас — медик, я теж якимось боком! — сказав Юлі. — Віддай ці ліки і попроси свого знайомого, аби він більше не звертався до тебе з подібними проханнями. Повір, зараз ти, сама того не підозрюючи, стаєш ланкою конкретної контрабанди.

— Але, Андрію… За це платять! — пояснила щиро.

— За гроші у нас відповідаю я, — завірив.

Лиш кивнула. Вона взагалі жодного разу не попросила у нього грошей. Сам! Усе сам! Наче сказився! Видушував з власного бізнесу останню копійчину, але завалював жінку подарунками, дивував щедрими романтичними витівками — то безліч троянд, то Дніпром на орендованій яхті, то вальси Штрауса у виконанні київських віртуозів персонально для пані Юлії… «Якщо не так витрачати — нащо тоді взагалі заробляти?!» — підтримував сам себе, та невдовзі пролунав другий дзвінок. Побачив на зап’ястку жаданої жінки обнову: браслет білого металу з прозорими білими камінцями.

— Срібло! І штучні діамантики! — пояснила, та камінці виблискували, як натуральні. І метал більше скидався на біле золото…

Третій дзвінок і дзвінком не назвеш. Може, дровинякою, якою доля щосили дала Чорнобаєві по голові. Він усе думав про той браслет, який з’явився у Юлі. І додумався аж до того, що браслет — натяк на іншу знакову прикрасу, який отак елегантно зробила йому жінка. Вона точно хотіла за Чорнобая заміж і, певно, чекала на обручку.

— Я читаю твої думки, — скаже він, коли одного дня розчахне двері її кабінету, щоб у присутності медсестри, пацієнта, чи хто там ще опиниться поряд, стати на одне коліно і простягнути жаданій жінці обручку. І сказати: ти вийдеш за мене? Дідько! Він ще жодного разу не казав тих слів!

Загорівся! До діла! Коштовна обручка білого золота зі справжнім діамантом виявилася настільки дорогою, що Чорнобай уперше всерйоз замислився над тим, що треба терміново підвищувати бізнесову активність, якщо він хоче і надалі купати свою кохану в розкошах. Сховав обручку в тістечку, яке відомий столичний кондитер виготовив спеціально для Чорнобая: виглядало, як яблуко, і був у тому неабиякий прихований зміст. Уже бачив: заходить до Юлиного кабінету, тримає в руках диво-яблуко…

Та того дня все пішло не так. Спочатку саме тістечко-яблуко доставили із запізненням. Потім довго намагався засунути всередину тістечка обручку так, щоб не пошкодити самого кондитерського виробу. Потім не зміг додзвонитися до Юлі, аби уточнити: чи на місці? Потім вся вулиця поряд із диспансером виявилася закоркованою автівками, тож Чорнобаєві довелося паркувати свою машину не на звичному місці перед центральним входом, а за квартал від диспансеру. На додачу до всього тротуар перед будівлею розкопали комунальники, бо прорвало стару каналізаційну трубу, і повітря в радіусі з півкілометра вбивало таким ядучим смородом, що, здавалося, у цих пахощах нічого доброго не може статися апріорі. Аби оминути комунальну біду, Чорнобаєві довелося обійти будівлю диспансеру, щоб увійти всередину через чорний хід з двору. Сюди ж, у двір, виходили і вікна кабінету лікарки Юлії Володимирівни Литвин. Чорнобай ішов швидко. Його підганяли азарт і передчуття дивовижного щастя, яке точно розпочнеться разом із новим періодом його життя, бо Юля погодиться. Вона точно скаже «так», бо вона хоче його не менше, ніж він її. Усміхнувся, дістав з упаковки дорогоцінне яблучко: у руці донесе! Кинув погляд у вікно Юлиного кабінету…

Вона стояла біля столу лицем до нього. Зігнулася навпіл, що аж — животом на стільницю, на картки пацієнтів. Задрана спідниця на спині. Трималася руками за стільницю, аби хоч якось зафіксуватися, бо ззаду, зі спини її безбарвно і мляво трахав сивий товстун у формі міліцейського офіцера. У першу мить Чорнобаєві здалося — його жінку страшно і ганебно ґвалтують, бо на обличчі Юлі застигла гримаса гидливості. Та миттю пізніше сивий чоловік зі спущеними штанями відступив на крок, щось мовив жінці. Вона кивнула, перевернулася на столі. Усілася на нього, розчепіривши ноги, усміхнулася старому. Мотнула головою, відкидаючи назад пасма хвилястого волосся. І побачила за вікном Чорнобая… Не зупинилася. Обійняла сивого чоловіка, що наблизився до неї, судомно обхопила його ногами, закусила губку, і поки чоловік так само безбарвно і мляво продовжував добиватися для себе оргазму, з-за його плеча дивилася на Чорнобая винувато і благально. Він ніколи… ніколи за все своє життя не бачив нічого більш огидного! Затримав дихання, аби не знудило, жбурнув яблуко з такою силою — розлетілося ще у повітрі. Обручки не шукав.

Того ж вечора вилетів чартерним рейсом до Мілана, бо лише на рейс до Мілана і віднайшовся один непроданий квиток. На батьківщину повернувся за п’ять років. Юля не одразу здалася. Більше місяця настирливо телефонувала і надсилала Чорнобаєві СМС-ки, пропонуючи різні варіанти «цивілізованого розставання», у тому числі хотіла віддати йому ключі від квартири, яку він купив жінці на ранок після їхнього знайомства, та Чорнобай не відповідав. Наче якби відповів, то самого Чорнобая стало би менше… Квартира? Про що вона взагалі?..

Вперше після того драматичного дня зустрілися і навіть перекинулися кількома словами два роки тому. На весіллі Чорнобаєвого сина. Юлія Володимирівна Жадкіна, яку Галя запросила, як і колежанок із «Белли», тільки під час урочистої церемонії дізналася прізвище нареченого. Чорнобай? Захвилювалася, стала озиратися, наштовхнулася поглядом на Андрія, що стояв просто за її спиною.

— Усе правильно, — мовив. — Артем — мій син.

Замовк, розглядав жінку прискіпливо, наче намагався зрозуміти: ще та сама чи вже… ні?

— Прости… — прошепотіла.

— Та заради Бога… — відповів так милосердно, наче кістку голодній сучці кинув.

«Не простив!» — подумала тоді Юлія Володимирівна Жадкіна.

Не простив! Двоє бійців полковника Жадкіна без пояснень і дозволу хазяїна розповзлися затишним зрубом Чорнобая, щоби перевернути його догори дриґом у пошуках будь-якої дрібниці, яка б указувала на зв’язок невістки Чорнобая з пограбуванням біля «Белли», полковник Жадкін вештався відкритим простором першого поверху, оціночно розглядаючи все в домі, Чорнобай завмер біля вікна, недобре спостерігаючи за непроханими гостями, а Юлія Володимирівна Жадкіна нервово стискала скроні, наче б то могло вгамувати лиш одну думку: Андрій Чорнобай не простив її! Мало того! Це він придумав, організував і реалізував страшну помсту — і викрадення кейса, аби зробити боляче Юлі, і вбивство матері народного депутата Гашинського, аби підставити Юлиного чоловіка!

— Юлю! — голос полковника повернув Юлію Володимирівну до реальності.

— Я марно віз тебе у цю діру? — тихо мовив дружині, коли та підійшла, дивилася на чоловіка зацьковано. — Іди і поговори з Чорнобаєм. На весіллі його сина ти була, а не я!

— Феліксе, ти не розумієш? Коли до твого дому вдирається юрба… Коли чужа людина наказує своїм підлеглим обшукати твій будинок… Після цього влаштовувати довірливі розмови безглуздо. Як ти собі це уявляєш?

— Я тебе вчити повинен? Може, напружишся і сама знайдеш потрібні слова?!

— Що я йому скажу? — прошепотіла. Що? Що п’ятнадцять років тому любила Чорнобая, як більше нікого і ніколи. Що відкрила йому серце, лиш одну таємницю зберегла: що вже більше року має стосунки з багатим і надзвичайно амбітним міліцейським офіцером Феліксом Жадкіним, який заради кар’єри і грошей ладен диявола осідлати, що, до речі, теж дуже заводить! Звичайно, жінку напружувало те, що Фелікс був на п’ятнадцять років старший, бо через це вперто бачила своє майбутнє в уніформі кіношної сестри милосердя, яка підставляє суденце під дупу хронічно лежачого Фелікса Жадкіна, але у неї вистачало здорового глузду гнати геть погані передчуття, бо ж — є голова на плечах! Дуже серйозно розглядала Жадкіна як кандидатуру для створення сім’ї, та, коли зустріла Андрія, міліціонер у складі миротворчої місії ООН уже півроку перебував в одній із африканських країн. Нагадував про себе телефонними дзвінками і регулярними пакунками з якимись пігулками, по які до Юлі приходили неговіркі похмурі чоловіки. Про що ще сказати? Що довго мордувалася і ніяк не могла вирішити, кому з двох віддатися остаточно і до кінця життя. Що Жадкін повернувся з Африки несподівано, зателефонував з аеропорту, а за годину вже входив до її кабінету, але тої години Юлі вистачило, аби прийняти остаточне рішення: вона залишиться з Андрієм, бо любить… А Жадкіна пожаліла, тому й віддалася йому прямо на столі у робочому кабінеті. Хотіла спершу втішити, а вже потім пояснити, що ніколи їм не бути разом. А про те, що говорив того дня сам Жадкін, Андрієві знати і не треба… Про діаманти, які Фелікс переправив до України дипломатичною поштою, про салон краси, який вирішив купити Юлі, про «мерс», який вже їде до неї з Європи, і про сім’ю, яку планує з нею створити. Юля могла би багато чого Андрієві сказати, та чи варто? Усе це — просто життя! І Чорнобай злетів з котушок, якщо вирішив у такий моторошний спосіб помститися Юлі за те, що вона просто… живе! Шкода, Юля не може сказати всього того Чорнобаю при чоловікові!

— Феліксе, у мене голова розболілася, — сказала те саме, що і щоночі, коли полковник натякав на секс.

— Знову все сам? — відповів полковник те саме, що і щоночі, коли після марних умовлянь зачинявся у ванній кімнаті, і добре, що дружина не бачила, чим там чоловік займається.

Приземлив свою тушку на диван, вказав Чорнобаєві на крісло.

— Прошу, присядьте, громадянине Чорнобаю! В ногах — яка правда? Така — щоби втекти? Одразу попереджаю — не варіант! Краще давайте спробуємо знайти спільну мову чи хоча би правду.

— Може, представитеся спочатку? — Чорнобай сів у крісло навпроти Жадкіна.

— Полковник поліції Жадкін. Фелікс Аскольдович.

— І що вас до мене привело?

— Невістка ваша. Хочу, щоби ви якомога більше розповіли мені про вашу невістку. Як її? Галина? Кажуть, гостювала у вас. Запрошували?

— Ні. Сама приїхала.

— І не попереджала, не телефонувала? Просто взяла і несподівано з’явилася? А з якої причини?

— Не питав.

— Хочете, я вам скажу? Галя ховалася у вашому домі.

— І що з того? Я сам тут… ховаюсь! Після певних подій мені довгий час взагалі людей бачити не хотілося!

Юлія Володимирівна напружилася.

— Феліксе, розкажи Андрію Івановичу правду!

— Яку правду? — Чорнобай і не глянув на Юлю, дивився на Жадкіна.

— Невістка вам про свої пригоди не розповіла? П’ятого березня з салону моєї дружини, у якому Галина працювала, вийшов чоловік із кейсом готівки. На нього напав невідомий, заволодів кейсом, та він би не втік! Не встиг, якби йому не допомогли! Знаєте, хто йому допоміг?

— Галя? Бути не може! Ця дівчина не така!

— Так добре знаєте її? А якщо я скажу, що ваша Галя причетна не тільки до пограбування, а й до вбивства двох людей? Того самого злодюжки, який кейс вкрав, і старої жінки, яка їй у бабусі годиться.

— Що за маячню ви верзете?! — Чорнобай підхопився, дивився на полковника обурено. — Дівчина приїхала, бо в неї проблеми зі здоров’ям.

— Вона вам так сказала? А не розповіла, що її довіз до вас на своїй машині вбивця двох людей? Спільників камера на заправці зафіксувала! Такі собі доморощені Бонні і Клайд! Він її залишив у Затятовому, а сам далі подався. Голубки розділилися, аби сліди заплутати.

— Заради чого?

— Заради майже мільйона доларів готівкою!

Тільки тепер Чорнобай зрозумів: усе серйозно. Глянув на полковника розгублено.

— Бачу, починаєте адекватно оцінювати реальність, — Жадкін уважно спостерігав за Чорнобаєм, кивнув на крісло. — Та сядьте вже! Розумію: не дуже приємно дізнатися, що дружина твого сина геть не та, за кого видає себе! Але ми разом спробуємо з цим розібратися. Я ставитиму запитання, а ви розповідайте все, що знаєте.

— Питайте, — сказав Чорнобай.

— Почнемо з першої хвилини, коли ви побачили невістку. Коли саме приїхала, де ви перетнулися, що говорила, у чому була одягнена, що в руках тримала.

— У руках? — Чорнобай згадав про великий алюмінієвий кейс, який Галя притягла до Затятового. Дідько! Невже?..

— Пане полковнику! — з коридору, який вів до гостьової кімнати, у відкритий простір першого поверху увійшов один із міцних чоловіків. Тримав у руці кейс.

— Боже правий! — вигукнула пані Жадкіна. — Феліксе! Кейс!

Полковник вже йшов до столу, на ходу жестами вказував на нього міцному чоловікові: мовляв, поклади кейс на стіл! Міцний чоловік обережно поклав кейс на стільницю кухонного острова. Пані Жадкіна підскочила поспішно, Чорнобай не втримався: підвівся.

— Зачекайте! — підійшов, роздивився кейс. — Так, із цим кейсом Галя приїхала. З кейсом і великою рожевою валізою.

— Рожеву валізу Галині я подарувала! — з гіркотою сказала Юля.

— Шефе, відкривати? — міцний чоловік повернув компанію до головного.

— Сам! — полковник простягнув до кейса руки. На мить завмер. Рішучо натиснув на кнопки замків…

Замки не відреагували. Ага! Жадкін завівся. Нап’ялив окуляри, нахилився до кейса, роздивлявся замки, натискав кнопки, крутив коліщатка з цифрами, намагаючись вгадати код. Так захопився — про час забув.

— Треба Льоні Бурсаку зателефонувати, — пані Жадкіна тремтіла від збудження, косувала то на кейс, то на чоловіка, то на Андрія Чорнобая, та мізки працювали.

— Я схожий на хворого?! — полковник психонув. Гаркнув на дружину, штовхнув кейс.

Алюмінієве доробало впало на гранітну підлогу, розпалося на дві половинки, і замість грошей назовні вивалилося на вигляд нове шовкове покривало: банальне, квітчасте.

— Що за… — полковник не повірив очам. Вхопив покривало, трусив, наче у складках його могли причаїтися бакси. Приблизно мільйон. — Що за…

Віджбурнув покривало, підскочив до Чорнобая.

— Де гроші? Куди твоя невістка поділа гроші?!

— Не знаю! Не бачив ніяких грошей!

— Куди ходила? Чим займалася? Кажи, мать твою!

— У домі весь час була! Лежала на постелі, наче мертва.

— А якщо я спитаю не у тебе? У місцевих? Вони що мені скажуть? Що жодного разу не бачили твою невістку в місті? — заволав полковник.

Чорнобай відсахнувся, напружився, недобре зиркнув на нього, перевів погляд на свою колишню любов, на двох міцних чоловіків, які вже стояли за спиною полковника.

— Чуєте… — сказав чоловікам. — Я отих падл, які брешуть, терпіти не можу. Тому і не женився більше! Це я до чого… Я вам, мужики, не ворог! Кажу, як є: грошей не бачив, невістка про гроші, пограбування, вбивства — ані словом. Хочете ще пошукати? Шукайте! А краще спитайте того Клайда!

— Спитали б, та спільник твоєї Бонні мертвий! — втомлено відповів полковник. — Вкрасти вісімсот тисяч баксів і залишитися в живих — такого не буває!

Чорнобай відчув, як спиною — холодний липкий піт. «Хоч би Галя не подзвонила!» — подумав.

Жадкін знову вмостився на дивані, наказав шукати далі. Юлія Володимирівна застигла біля вікна, а Чорнобай дав рукам роботу — колов горіхи, аби відігнати тривожні думки, бо в світлі новин, які виклав Жадкін, і Галин несподіваний візит, і поведінка Тьоми видавалися тепер геть не такими, як раніше. Далеко по півночі полковника зморило, задрімав на дивані. Юля відреагувала миттєво. Тихо, але швидко підійшла до Чорнобая, який продовжував колоти горіхи біля кухонного острова…

— Андрію, це підло! Справжній мужчина ніколи не став би мститися жінці руками невістки і якогось лузера з Хмельниччини! Ще й через стільки років! Чого ти хотів добитися?! Зробити мене нещасною?!

— Ти і без мого втручання геть нещасна, — печально відповів Чорнобай. — Думав, мене це порадує. Але… не радує!

— Припини! — попросила тихо.

— Не радує… — продовжив. — Від тої Юлі нічого не лишилося. Навіть її сміху, — замовк, глянув на пані Жадкіну. — За що ти вбила її?..

Добре, що нікому не дано побачити, як після гіркої правди серце жінки стискається і дихати майже несила. Людям звичніше оцінювати горе за його зовнішніми ознаками. Та пані Жадкіна давно поборола всі зовнішні ознаки емоцій, вона давно не сміялася і не плакала, бо від сміху і сліз лишаються зморшки.

Під ранок без результатів полковник з компанією врешті вимелися з будинку Чорнобая, попрямували в бік столиці. Юля з кам’яною маскою на лиці сиділа на задньому сидінні «мерса» поряд зі своїм старим впливовим багатим чоловіком. Жадкін голосно хропів, а в голові Юлі лунав голос Андрія… «За що ти вбила її?!» За що?.. Намагалася згадати себе колишню, з тих часів, коли відважно і неконтрольовано могла займатися сексом з азартним чоловіком на підвіконні готелю. І голосно сміятися над його недолугими гоноровими жестами. Пані Жадкіна дуже старалася згадати себе! Та не змогла…

Чорнобай наче тримав руку у полум’ї — так ясно відчував небезпеку, яка нависла над Галею. Перед самим від’їздом полковник підкликав Чорнобая до вікна, глянув йому в очі.

— Двадцять відсотків! — сказав.

— Мені?

— А кому ж? Двадцять! Ти вже порахував, скільки то? Сто шістдесят тисяч баксів!

— Так! Сто шістдесят, — сказав Чорнобай.

— Сподіваюся, не треба пояснювати, у якому разі в тебе є шанс отримати таке бабло?

— Не треба.

— Так зроби собі послугу! У тебе он тачка… іржава!

— Вона просто брудна.

— Та по цимбалах! — відрізав полковник. — Допоможи мені й собі. Домовилися?

— Домовилися, — відповів.

Як тільки слід непроханих гостей зник з обійстя, рвонув до позашляховика — мчати до Києва, змусити Галю сказати йому правду, бо без того Чорнобай не зможе загасити вогонь ні за яких умов: ані у разі, якщо невістка ні в чому не винувата і її треба захищати, ані у разі, якщо причетна до злочинів. Чорнобай давно зрозумів: у кожній людині в тисячу разів більше загадок, ніж здається, а в житті легко може статися те, чого не мало б статися нізащо.

Вже сів за кермо, завів двигун, та зупинив себе, бо — стоп! Тихо, тихо! Треба вичекати хоча би хвилин двадцять, бо чоловік Юлі хоч і скидається на млявого старого колобка, та в очах стільки розуму, хитрості і ницості, що краще дати полковникові від’їхати від Затятового подалі, перш ніж самому рушати з місця.

Задумався… Юля, салон краси, кейс із грішми… Чому поліціянт так рве серце? Кейс — їхній із Юлею? Рука потяглася до мобільного, щоб зателефонувати Антону Черпаку: той точно в курсі всіх мутних схем! Вчасно зупинився. І не тому, що ранок іще не добіг і до шостої.

— Поки у мене замало інформації для того, аби Антону запитання ставити, — розумів.

Сонце першими промінчиками лиш блимнуло на обрії, коли Чорнобай виїхав із Затятового. За годину під’їжджав до Пушкінської у центрі столиці. Тут, у квартирі номер п’ять старовинного будинку, мала би ховатися невістка. Зупинив автівку біля сусіднього будинку. Роззирнувся: нікого. Повільно пішов до арки… Чорнобаєві подобалися арки, через які входиш у закритий з трьох боків затишний дворик. Може, тому що більшу частину свого п’ятирічного добровільного вигнання провів у гарячій Гранаді. Пройшов через арку у дворик і… побачив червону «мазду». Зупинився під аркою, роззирнувся: Тьома? Значить, Галя сховалася тут і покликала сюди Тьому?

Галя і Тьома стояли під старезним голим дубом біля під’їзду — схвильовані, збуджені. Чорнобай відступив убік, за мішки будівельного сміття, звалені при стіні, завмер. Чув кожне слово.

— Галю, дівчинко, ти не розумієш? Вихід тільки один: сказати, де гроші! — ледь стримуючи роздратування, вмовляв дружину майбутній психолог.

— Тьомо, я не знаю, де ті гроші! Знаю, де кейс.

— Який кейс? Забудь про кейс!

— Чому?

— Та тому! Просто забудь! Де гроші?

— Не знаю.

— Галю, невже після всього ти не довіряєш мені? Я тебе цієї ночі врятував! Мене цілу ніч допитував полковник Жадкін! Чоловік твоєї хазяйки з «Белли»! Завалив до нас зі своїми горилами… До ранку тільки одне: де дружина, де дружина?! — брехав натхненно.

— Тьомо, нащо ти сказав, щоб я тікала? Треба було залишитися! Я б сама відповідала на їхні запитання!

— Галю, якби ти залишилася, тебе би вже…

— Вбили? Тьомо, мене хоче вбити чоловік Юлії Володимирівни?

— Дівчинко! От подумай сама: можна вкрасти вісімсот тисяч баксів і залишитися живою?

«Твою мать… Чому Тьома бреше? Невже просто хоче бабла? А! Певно, полковник і йому пообіцяв відсоток? Тьома ж просто цитує Юлиного чоловіка», — Чорнобай насупився, визирнув з-за мішків з будівельним сміттям, бо хотів бачити обличчя невістки і сина. Артем стояв під дубом з виразом мужнього героя на лиці, який тільки-но врятував світ од неминучого кінця, і тепер, після того всього, герою відмовляють у якійсь дрібниці, і це настільки образливо і несправедливо, аж хочеться йти геть!

— Знаєш… Піду! — сказав Тьома, бо насправді сильно хотів спати. Учора всю ніч бавився у постелі з вигадливою Женею Лисицею, під ранок зателефонувала Галя, і хоча це стало гарним приводом відправити Женю з квартири на Березняках додому, але ж і поспати не вдалося, бо поїхав до дружини. А поки їхав, встиг поговорити і з полковником Жадкіним, який вимагав результатів. «Сьогодні Галя мені зізнається», — пообіцяв. Так щось не дуже виходило!

Галя обхопила Тьому обома руками, притулилася до нього.

— Куди? Я з тобою…

— Ні! — відсторонив її, дивився ображено. — Тут поки побудь! Ти на скільки квартиру орендувала?

— На… тиждень, — збрехала. Торкнулася Тьоминої руки. — Тьомо, який сенс мені ховатися? Краще піти до Жадкіна і признатися…

— У чому, Галю?! Признайся мені!

— У тому, що я нічого не знаю, Тьомо! Чому ти мені не віриш?

— Галю, ти не можеш нічого не знати! — психонув. — Ти свою хазяйку кавою облила, аби допомогти злодюжці з кейсом втекти! А потім злодюжку вбивають! Та кейса у нього немає! А тебе разом із вбивцею камери відслідковують, коли ви з Києва виїжджаєте! І раптом з’ясовується, що кейс у тебе! І як після всього того ти можеш «нічого не знати» про гроші?! Ти з мене знущаєшся?!

Галя завмерла. Ошелешено дивилася на Тьому, очі питали: звідки ти все те знаєш, Тьомо?

— З Юрком маю поговорити… — прошепотіла.

— Хто такий Юрко?

— Хлопець, який… дав мені кейс… коли висадив з автівки біля повороту на Затятове.

— Тобто твій Клайд? — недобре запитав Тьома. — Так він мертвий!

— Господи! — так відчайдушно схлипнула Галя, що навіть Андрій Чорнобай повірив: Галю з Юрком пов’язує щось більше, ніж випадкова зустріч на початку березня.

— Дідько, ти таки шльондра! — Тьому теж вразила щирість, з якою Галя сприйняла новину про загибель Консуматенка. — Ти спала із ним? Зараза від нього? Кажи! Від нього?! Він тебе СНІДом заразив?!

Галя закам’яніла. Дивилася на Тьому зацьковано і водночас гнівно, ображено, хапала ротом повітря, аби вдихнути, та не могла. Не виходило. Хитнулася. Так очевидно і несподівано, що Чорнобай за мішками будівельного сміття аж смикнувся, аби бігти до невістки, підхопити. Тьома відреагував миттєво. Вхопив Галю за руку, притримав.

— Що з тобою? — процідив.

— З тобою — що, Тьомо?! — Галя вивільнила руку, погляд відвела. — Піду… — прошепотіла.

— Куди? — майбутній психолог зрозумів, що перегнув палицю, витягнув останній козир. — Хочеш, щоб і мене вбили?!

— Тебе?.. — глянула на чоловіка здивовано. А перед очима — Юрко Консуматенко. Тримається рукою за щоку, яку Галя вкусила, плюється у Галю словами: «Ти — стерво! Тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоби кров’ю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоби я заплямував руки твоєю кров’ю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!»

— Не хочу… — прошепотіла.

— Тоді зараз же повертайся до своєї схованки, нікому не відчиняй і просто чекай на мій дзвінок! — наказав, бо допетрав: що довше триває розмова, то більше козирів він втрачає, а довіри між ним і дружиною більше не стає. «Треба подумати, як далі її “колоти”. Може, з Жадкіним порадитися», — подумав. Сумнівів не мав: Галя знає, де гроші.

— А ти що робитимеш?

— Те, що й завжди! Шукатиму вихід із глухого кута!

Галя не стояла біля під’їзду, не проводжала тоскним поглядом червону «мазду», коли вона виїжджала з двору. Тьома ще не встиг відчинити дверцята, коли глянула на нього, наче вперше бачила, зникла у під’їзді.

Отакі справи. Чорнобай не спішив іти за Галею услід до квартири номер п’ять, від якої мав свій комплект ключів. Задумався: може, спочатку з Антоном Черпаком зустрітися? Розвідати обстановку, а вже потім з невісткою поспілкуватися? Перед очима — чорна ніч, коли на затишній «Леваді» побачив Галю по коліна у холодній озерній воді…

— Зап’ястки й досі не зажили, — прошепотів, пішов до під’їзду. Та швидко йшов, наче боявся знову побачити невістку на краю безодні.

Галя так здивувала Чорнобая — ледь не впав. Відчинила двері, побачила свекра, видихнула, подалася до нього і раптом судомно обійняла. І хоч би щось сказала чи пояснила! «Хвилювалася за вас» чи, наприклад, «дякую за прихисток». Бо, чорт забери, Чорнобай не мастак розшифровувати відчайдушні жіночі жести. Розгублено завмер у дівочих обіймах, почувався останнім телепнем, бо ж не могло бути й мови про те, щоб у відповідь і сам обійняв чи погладив по волоссю…

— Галю… — видушив врешті.

— Вибачте, — відступила, знітилася.

— Проїхали! — відповів надто холодно, як для рятівника, роль якого саме примірював. — Давай сядемо і поговоримо про все, що з тобою відбувається.

— Сісти нема на що, — відповіла. — У цій квартирі є тільки газова плитка, матрац і телевізор.

— Підвіконня є! — сказав, і хоч згадки понесли до Юлі, готелю і сексу, відігнав їх, першим сів на підвіконня. Кивнув Галі: вмощуйся поряд.

— У мене за ці дні відбулося кілька різних зустрічей… — хотів почати здалеку і обережно, та раптом зрозумів, що то — велика помилка. Коли на тебе мчить вантажівка, не час вивчати правила дорожнього руху. — Коротше, я все знаю! Про пограбування і кейс із грошима, про вбивства, про все! Тому в мене відпала потреба ставити тобі запитання, яких ти так боїшся!

— Не боюся… — прошепотіла.

— Крім одного! — продовжив.

Напружилася, дивилася свекрові прямо в душу.

— Що? Не хочеш, аби я питав? Однаково запитаю!

— Нащо?

— Ні, ні! Спочатку я! Ти — потім! Домовилися?

— Про що хочете запитати?

— Знаєш, де гроші?

— Ні! Присягаюся! Ні! — вигукнула відчайдушно.

Зазирнув у сині очі. Кивнув:

— Добре, вірю.

— Я взагалі не маю ніякого стосунку до тих подій! — занервувала, заговорила швидко, збуджено. — Коли біля «Белли» пограбували гостя Юлії Володимирівни, я не знала, що у кейсі гроші. Весь час думала, що так Юлії Володимирівні передають контрабандні медичні препарати для косметології. Присягаюся! Грабіжника… я би впізнала, якби десь побачила, але я не знала його! І Юрко… Хлопець, який мене підвіз і кейс віддав… Не знала, що він причетний до злочинів. Коли Тьома… вигнав мене з дому, не розуміла, куди мені подітися. Геть одна лишилася. Навіть подружка призналася, що боїться мене прихистити. Юрко у ту годину опинився поряд… А потім — ви. І я вам за це дуже вдячна. І Юркові…

— Ясно!

— Але тепер усі думають, що гроші вкрала я.

— Все нормально, Галю. Я тобі вірю. Не хвилюйся. Я зможу тебе захистити.

— Ви? Заради Бога! Андрію Івановичу! Не треба! У мене є Тьома!

Тьому самого ще захищати доведеться! Що більше Чорнобай розмірковував над ситуацією, у яку втрапила Галя, то більше упевнювався: Тьома і не збирається захищати дружину. Рветься лиш до бабла з кейса! А якщо так, син може вляпатися у таку халепу, якій лише грошима не зарадиш. І Галі від того легше не стане.

«Дідько, бідна дитина! Їй, перш ніж до лікаря зі своїм ВІЛом дійти, спочатку вижити треба!» — засмутився, бо Галина біда здавалася Чорнобаєві чорною ямою: почнеш копати, лиш глибше провалишся. А вибратися взагалі нереально.

Залишив квартиру на Пушкінській, так і не признавшись невістці, що то його нерухомість. Поспішав до ресторану «Егоїст» на Печерську, куди тепер полюбляв навідуватися його друг Антін Черпак. А це вже багато про що казало Чорнобаєві.

— Так рвешся у політику, друже? — спитав, коли вже сиділи за столиком.

— Андрію, я вже давно там! — відповів Черпак, який, хоч і мав кілька юридичних фірм, завжди мріяв стати ще хоч кимось. Чи вже став. Бо зміряв друга поглядом: — Допомога потрібна?

— Інформація. Полковник Жадкін — тобі це прізвище про щось говорить?

— Жабкін?

— Жадкін!

— Та знаю, що Жадкін! Його у певних колах Жабкіним кличуть.

— Жадібний?

— Якби ж тільки жадібний! Жорсткий, мать його… Проковтне і не вдавиться! А чому раптом тебе Жадкін зацікавив? Він хоч і такий уже різносторонній, але не диригент. Оркестром ніколи не керував, тож, якщо ти хочеш замовити музику, тобі не до Жадкіна.

— А до кого?

— Дивлячись на те, яка музика тебе цікавить. Якщо згадав про Жадкіна, то він — під Гашинським.

— А це що за…

— А це ще та козлина! Контролює фармакологічний ринок, вірніше — виробництво і збут контрафактних ліків. Не всієї країни, ясна річ. Але немалий регіон захопив. Знаєш, скільки він щомісяця отримує відкатів тільки по Києву за те, що кришує продаж нелегально вироблених чи ввезених у країну ліків в аптеках?

— Тисяч вісімсот баксів? — сказав Чорнобай.

Антін завмер. Роздивлявся друга прискіпливо.

— А ти знаєш більше, ніж здається! — сказав. — Можеш згодитися…

— Для чого, Антоне?! Нічого я не знаю і знати не хочу! — відповів Чорнобай роздратовано. — Я в такі ігри давно вже не граю! Ці суки тероризують мого сина і його дружину. І я тільки одного хочу: щоб вони дали дітям спокій!

— Хочеш для них спокою, сам трохи пометушися!

— Не розумію я тебе!

— Андрію, я тобі конкретно допоможу! — відповів Черпак. — Але і ти мені допоможи, друже. Цього козла Гашинського давно пора за ґрати запроторити. Через те, що в аптеках гімно замість ліків продають, стільки людей померло… Може, тисячі! Реально — тисячі! Хіба не варто з цим боротися?

— Що я маю робити?

— Я тобі скажу. Дай мені день-два. Проконсультуюся з певними людьми і скажу.

Чекати довелося недовго. Того ж вечора, коли Чорнобай тільки упорався на «Леваді» і вже повертався до Затятового, зателефонував Черпак.

— Зустрінемося?

— Це терміново? Бо я за містом, — сказав Чорнобай.

— А-а-а… «Левада»! Все пестиш її, ніяк не можеш покинути! Слухай, друже! Тобі варто її здихатися!

— Чого б це?

— Бо та «Левада» тебе засмокче! — відповів Черпак. — Ти ж світу білого не бачиш через свою «Леваду». І проблеми у твоєму житті виникають, бо ти вчасно не можеш потрапити на ділову зустріч. Через «Леваду»!

— Антоне, досить. Вже виїжджаю.

Чорнобай скерував позашляховик до виїзду із Затятового. Якщо на трасі спокійно — до Києва за півгодини дістанеться. Містом — іще півгодини. Черпак призначив зустріч у ресторані готелю, де п’ятнадцять років тому на презентації приладів для апаратної косметології Чорнобай зустрів Юлю.

— Це щось значить чи ні? — їхав набережною в бік готелю, та раптом повернув до «Театральної», «Золотих воріт». «Хоч гляну здалеку», — вирішив, повільно проїхав Пушкінською повз старовинний будинок. У вікнах квартири номер п’ять горіло світло.

— Добре, — сказав. — Усе буде добре…

Черпак виклав суть справи за хвилину. Поклав на столик перед Чорнобаєм чорно-біле фото замордованого чоловіка.

— Це громадянин Гаваненко. Тиждень тому народний депутат Гашинський по-звірячому побив цього дядька. Дядько впав у кому, а позавчора помер.

— Для чого ти розповідаєш мені про це? — насупився Чорнобай. — Думаєш, я не знаю, скільки коштує життя простої людини у нашій славній Україні? Чи демонструєш, що станеться з моїм сином і невісткою, якщо я тобі не допоможу побороти цього Гашинського?

— Хтось же має його зупинити.

— Я?

— Чому би ні? Гашинський побив дядька у Козельці. І попервах місцева поліція відреагувала як слід. Дядька забрали до лікарні, по факту побиття відкрили кримінальну справу. Та за кілька днів магічним чином усі свідки відмовилися від своїх свідчень, ніхто Гашинського в цей день у Козельці не бачив, а справу закрили «у зв’язку з відсутністю складу злочину».

— У нас ніколи нічого не зміниться!

— Давай спробуємо змінити! Потрібна заява з вимогою відкрити кримінальну справу за фактом смерті громадянина Гаваненка.

— Моя заява?

Черпак кивнув:

— Ти заявляєш, що Гаваненко — твій знайомий і ти наполягаєш на розслідуванні його смерті. І не у Козельці! Тут! У Києві!

— І все?

— І все! А далі цю справу є кому підхопити.

Чорнобай зиркнув на Антона напружено.

— А дядька точно цей козел вбив?

Черпак знову кивнув.

— Добре, — сказав Чорнобай. — Я напишу. Куди треба їхати? До поліції? Де писати? Що саме?

— Усе, що треба, у мене з собою, — відповів Черпак. — Зараз напишеш, а потім поїдемо і віддамо твою заяву в правильні руки.

Персонал «Белли» перестав упізнавати свою витончену, красиву доглянуту хазяйку. Щось зламалося у бездоганному механізмові під назвою «Юлія Володимирівна Жадкіна». Як і раніше, зарозуміло і гордовито дивилася на всіх, як і раніше, рівно тримала спину, а жести рук, здавалося, стали ще елегантнішими, шкіра — білішою і гладкішою, вуста — пухкішими. І тільки очі блищали зрадливо, підступно і безпорадно, наче від сліз.

— Вона ж ніби не плаче… — губилися співробітниці «Белли» і навіть жаліли свою Юльку. Тільки нахабна Женька Лисиця вважала, що настав час і пані Жадкіній поплакати. Бо — сука!

— А ти хіба краща? — обурювалася косметологиня Олександра Петрівна. — Як ти взагалі можеш на Юльку гнати?! Вона ж тільки тобі довіряє керувати «Беллою», коли відлучається!

— Звичайно, я краща! — відповідала масажистка. — Я — Еверест порівняно з тим дном, яке Юлька пробила! Мені б ніколи навіть на думку не спало знищувати людину тільки за те, що вона десь накосячила!

— Кого це Юлька знищила? — дивувалися колежанки.

Женька не признавалася, бо інстинкту самозбереження ще не втратила.

— На мені Юлька точно зуби обламає! — тільки й відказувала.

Юлія Володимирівна Жадкіна перестала фіксувати зміни настроїв персоналу. Ще ніколи в її житті не вирував такий нищівний моторошний хаос. Пограбування, втрата аптек, погрози Гашинського, несподівана участь у зникненні грошей Галини Чорнобай, ще більш несподівана зустріч з Андрієм і «за що ти вбила її?» — все перемішалося в недурній голові пані Жадкіної, і вона вже не розуміла, яку з пробоїн має закрити на цьому кораблі першою, щоб увесь корабель не пішов на дно. Та головне, Юлія Володимирівна перестала розуміти, нащо взагалі кораблю триматися на поверхні? І сам цей факт жахав хазяйку «Белли» найбільше.

— Звичайна депресія, — заспокоювала себе. — Я просто втомилася! Масаж, електросон, вітаміни… Я впораюся!.. Є заради чого! — декларувала, однак попереду спалахував червоний, наче констатував: пані не знає, заради чого варто впоратися з проблемами.

— Що робити, Феліксе? — не витримала, розплакалася, коли полковник через кілька днів після відвідин Андрія Чорнобая несподівано завітав до «Белли».

Жадкін ніколи в житті не бачив сліз дружини і, може, в іншій ситуації навіть усміхнувся б сентиментально, як усміхаються теплому весняному дощу, та сьогодні до салону його пригнала новина, яка змушувала розглядати всі карколомні події березня під геть іншим кутом зору.

— Двері зачинити! Ось що робити! — наказав, бо вже впав у крісло, уп’явся чіпким поглядом в одну точку, ніяк не міг опанувати тривогу, яка рвала його на шмаття.

Сльози висохли, наче пролилися не на благодатну ниву — пішли у пісок.

— Що сталося? — спитала одними вустами.

— Сталося те, у що повірити неможливо, — відповів. — Тільки-но отримав результати криміналістичної експертизи речей і тіла нашого так і не ідентифікованого чоловіка, якого знайшли у під’їзді, де жила мати Гашинського.

— Того, який поцупив кейс?

— Так, Юлю! Того самого жмурика, який поцупив кейс! — полковник замовк, глянув на дружину. — Криміналісти знайшли на речах убитого, у тому числі на окулярах, упаковці презервативів і на балончику із засобом «Свіже дихання», відбитки іншої людини. І я був певен: ми ніколи не дізнаємося, хто та людина.

— Дізналися?

Кивнув. Витримав інтригуючу паузу.

— Це відбитки Льоні Бурсака! Помічника народного депутата Гашинського.

— Бурсак? Не можу повірити! Зачекай! А як ви узнали, що це його відбитки? Його «пальчики» були у базі?

— Уявляєш?! Коли чмошнику було шістнадцять, його підозрювали у груповому зґвалтуванні. Провини Льониної тоді так і не довели, але пальчики відкатали…

— Неймовірно! — прошепотіла пані Жадкіна.

— А головне, як кардинально це нове знання розвертає слідство в інший бік!

— Пограбування могло відбутися за наказом Гашинського?

— Могло? Юлю, цю кашу точно заварив наш друг Орест Валерійович!

— А я одразу казала… — пані Жадкіна обірвала себе на півслові, приголомшено глянула на чоловіка. — Ні, ні! А — мати? Не міг же він…

— Він? Міг!

Пані Жадкіна на мить завмерла. Захитала головою спустошено.

— Я втомилася… бути багатою, Феліксе. Це… не працює.

Жадкін зиркнув на дружину гнівно.

— Це ти зараз красиво «з’їжджаєш з теми»?! Типу — «нічого не знаю, у справи чоловіка не лізу»! Хрест на мені поставила? На мені?! — підвівся, вхопив дружину за руку, смикнув до себе. — Так боїшся Гашинського?! А не хочеш допомогти мені на ньому хрест поставити?! Цей покидьок не просто вкрав гроші! Він змусив нас віддати йому наші аптеки як компенсацію за ніби вкрадені гроші! А після того ще й вимагає… повернути гроші! Ті гроші, які сам вкрав! Він хоче їх тричі собі в кишеню покласти! Тричі!

— Феліксе, досить. Я вмію рахувати, — вивільнила руку. — Я просто не бачу сенсу продовжувати все це!

— Що «це»?!

— Раніше… я лікувала людей! А що я роблю зараз?!

Жадкін глянув на дружину, неначе на дурну курку, яка так тріпонула крилами, що аж до голуб’ятні втрапила, але голубкою так і не стала. Знову опустився у крісло.

— Що з тобою?! — процідив. — Я покинув сім’ю і трьох дітей заради жінки, у якої є голова на плечах, а мізки працюють завжди! І їй не треба нагадувати, що я подарував їй життя, про яке мріють усі! Всі!

Жінка відчула, як кожне слово чоловіка коле її холодними гострими гранями.

— Хіба я була невдячною? — прошепотіла.

— Я маю пестити наше «вчора»?! Юлю, мать твою! Може, увімкнеш мізки і врешті подумаємо, як не втратити наше «завтра»?!

— Вибач…

— Теж зайве! Мені потрібна твоя порада!

Глянула на полковника розгублено.

— Може, є сенс засекретити результати експертизи?

— Не вийде. У Гашинського і без мене є люди в поліції. День-два — і дізнається, — полковник замовк, знову уп’явся поглядом в одну точку.

— Зроби навпаки! Хай про причетність помічника Гашинського до… вбивства його матері дізнаються всі ЗМІ!

— Думав про це, але довбана гласність — палка з двома кінцями. І наслідки прорахувати майже неможливо!

— А якщо про результати експертизи першим дізнається сам Льоня Бурсак? А твої люди прослідкують за ним. Його реакція багато про що розповість.

Полковник жестом зупинив дружину: досить! Глянув на неї з повагою: нормальну ідею запропонувала! Підвівся, обійняв.

— Як настрій? Сенс життя віднайшла?

— Гроші би з кейса віднайти! Багато чого враз би стало на свої місця.

— Упізнаю свою жінку!

— Значить, ми дарма грішили на Чорнобаїв? І на Галю з чоловіком, — сказала. «І на Андрія…» — мовила подумки і так засмутилася, наче те, що Чорнобай не мстився, а просто забув її, було у тисячу разів гірше. — Ненавиджу! — вихопилося.

Перелякалася, зиркнула на чоловіка зацьковано.

— Чорнобаїв рано з рахунків списувати! — відповів полковник.

Знав би Тьома про душевний стан Юлії Володимирівни Жадкіної, вхопив би хазяйку «Белли» за рученята, сказав би:

— Сестро! Ми… брати по нещастю! Так само як і ви, мордуюся від загроз невизначеності, ненавиджу ситуацію, коли з напруженням чекаєш навали трагічних подій, із яких, ясна річ, сподіваєшся вийти переможцем, а замість того… ніяких подій! Взагалі ніяких, наче саме життя про тебе раптом забуло і ти якогось біса мусиш голосити: «Агов! Я тут, я є!» — аби нагадати про себе. Хіба не ляпас?

Тривожився недарма. Полковник Жадкін, який всі попередні дні нахабно й агресивно контролював кожен крок майбутнього психолога, пресував, розмахував перед носом Тьоми то батогом, то пряником і навіть пообіцяв йому десять відсотків від готівки з кейса, раптом зник! Не просто перестав телефонувати. Сам теж не виходив на зв’язок, коли Артем набрав його раз. Потім ще раз.

Щось сталося! Щось непересічне, але — що?! Найбільше Тьома боявся, що поліція і без його допомоги знайшла гроші, а значить, усі його мрії про безтурботне багате життя можна зливати в унітаз.

— Я більше не потрібний? І Галю дарма залякав: сидить у тій квартирі на Пушкінській, як миша. Невже вона реально нічого не знає про гроші?! Я ж стільки часу і власного ресурсу на неї витратив!

Що робити? Вирішив вичекати, але терпіння вистачило на два дні. Вже надвечір другого дня влаштував допит Жені Лисиці, яка знову тирлувалася на Тьоминій суверенній території. Мовляв, як там пані Жадкіна? Заспокоїлася вже? Чоловік її кейс знайшов?

— Тьомо, відповідаю! Вони той кейс ніколи не знайдуть! — завірила масажистка як людина, що мала категоричну думку стосовно всього.

Майбутній психолог повеселішав. Збадьорився. І в його геніальній голові народився не менш геніальний план. Усе буде так! Уже два дні Галя скніє у схованці на Пушкінській, і своїми щоденними дзвінками Тьома робить все, щоби довести дружину до стану моторошного переляку. Здається, у нього виходить: Тьома знає потрібні слова! Галі вже дуже страшно! І класно, що саме зараз поряд із нею нікого немає! Бо хіба то страхи, коли є кому поплакатися?! А Галі нема кому поплакатися! Сама! Одна-однісінька в чужій квартирі, в ізоляції, без можливості висунути носа на вулицю. І крім усього іншого, дуже переживає за чоловіка. Тому… завтра Тьома перестане відповідати на Галині дзвінки і сам не дзвонитиме дружині. А перед тим натякне: мовляв, у мене погане передчуття, Галю! І все! Більше ані слова. А назавтра — тиша! Вона дзвонить, а його немає! Отоді-то і стане Галі так страшно, що легше померти, а коли людина втрачає голову від страху, вона — чисто тобі пластилін. Ліпи! Тьома не забариться. Посеред ночі, коли розгублена від горя Галя ридатиме у чужій квартирі і благатиме Бога, щоби Тьома відгукнувся, на Пушкінській, як грім, як прелюдія неминучої біди, пролунає моторошний телефонний дзвінок. Тьома змучено прохрипить:

— Благаю, врятуй мене, Галю!

Вона ридатиме і кричатиме у мобільний:

— Ти де? Де? Тьомо, кохаю тебе! Скажи, де ти, і я зроблю все, щоб визволити тебе!

— Мене вб’ють, Галю!

— Ні! — ридатиме.

— Мене вб’ють, якщо ти не віддаси їм гроші з кейса. У тебе є лише… дві години!

Дедлайн обов’язковий за всіма законами драматургії. Галя випередить дедлайни, миттю примчить… приміром, на Дніпровський пляж, що на Березняках, прямо навпроти «Сілвер бризу» неподалік Тьоминого будинку. Весною там порожньо, а от потаємних місць, де можна надійно сховати невелику сумку, кейс чи пакет із грішми, — повно. Хоч у пісок заривай! Тьома повідомить дружині: вона має залишити гроші на пляжі, тоді його не вб’ють! А потім має мчати на Русанівку, бо там викрадачі і Тьомині кати залишать майбутнього психолога після того, як отримають за нього гроші! Галя все зробить заради Тьоми! Тьома дочекається, поки Галя залишить на пляжі гроші, і простежить за тим, щоб Галя бігла у бік Русанівки на зустріч із ним. Далі місце зустрічі призначати не можна, бо не встигне забрати гроші зі схованки на пляжі, віднести додому, там сховати надійно і після того всього ще й дочвалати до місця зустрічі, де на нього чекатиме дружина.

— Бездоганно! — розсміявся. — Завтра і почну! Набридло чекати! Час уже купувати нове життя!

Чай, печиво, бутери з сиром і яблука. Крім цілком доречного сухпаю, Чорнобай залишив у квартирі на Пушкінській корзинку яблук. Галя брала яблуко, вдихала його аромат, потім брала друге — намагалася відчути відмінність запаху, бо ж не могло бути так, щоби всі яблука пахли однаково. Може, вона має віднайти посеред яблук своє? Єдине, яке може взяти для того, аби… простягнути своєму Адамові?..

— У мене є Адам, — прошепотіла, та не заспокоїлася.

Якби Галя була Євою, кому б віддала яблуко? Здивувалася, бо з підсвідомості одразу не виплив образ Артема! Перебирала в голові чоловіків усіх часів і народів. Може, Мікеланджело? Лежала б поряд із ним на риштуваннях під стелею Сікстинської капели, подавала б йому пензлі… Чи Сковороді. Мандрували б. Або комусь із Beatles. Чи ось Шурову чи Хливнюку… Вони класні!

— Чи такому, як тато, — прошепотіла, вдихнула запах яблука.

Думки понесли. Коли змінилися правила? Хто позбавив Єв права обирати, нагороджуючи запашним плодом того єдиного, кому вона віддає своє кохання? Чому Адами тепер зривають плоди?..

Перед очима — Чорнобаї. Артем Чорнобай. Андрій Чорнобай.

— …І вирішують, що мені робити.

— Галю, ти просто не бачила тих виродків! І ти до кінця не розумієш ступінь небезпеки! Людей за тисячу гривень вбивають! Сподіваєшся, тебе відпустять з майже мільйоном баксів? — з тривогою в голосі пояснював Тьома, коли наполягав на тому, аби Галя не виходила з квартири на Пушкінській.

— Я вже жбурнув у воду камінь, — говорив свекор. — Коротше кажучи, склав одну важливу заяву… Скоро по воді підуть кола. А коли вони згаснуть, ти будеш у безпеці.

— Чому я повинна лише чекати, наче я каліка чи немічна?

Відповідь приходила, звідки не чекала. «Краще кусайся!» — чула голос Юрка Консуматенка, згадувала водія іржавого «міні-купера», і він вперто здавався Галі хорошою людиною. Особисті історії завжди переважатимуть над катаклізмами світу, залишаючи їх далеко позаду емоцій власного серця. «Я ж не маю інтерпретувати Юркову пораду буквально. Під “кусатися” він мав на увазі — опиратися обставинам, діяти…»

— Чого хочу? — прошепотіла, бо, перш ніж діяти, непогано було б визначити і мету дій!

Так чого хоче? Про «жити і бути здоровою» навіть не згадала: і так зрозуміло. Радості? Кохання? Аж знітилася: їй потрібне кохання? У Галі немає кохання? А чоловік нібито є.

— Яблук наїстися. Книг, знань, музики! Так, щоб наповнитися здатністю обирати шлях… — загадала. — Без роздумів обирати, без голови. Серцем. Недремним серцем, повним музики, книг, знань…

Першими відгукнулися знання.

— Галина Чорнобай? Вас турбують з Європейського університету. У вас «хвіст» за зимову сесію. До середини березня обіцяли здати курсову роботу… І де вона? — почула у слухавці приємний жіночий голос.

— Курсова готова!

— Ви не розчули? Я спитала: де вона? Якщо сьогодні до кінця дня я не побачу вашу курсову на власні очі, ваше прізвище з’явиться у списку студентів на відрахування, — пояснила жінка.

— Робота буде у вас! Я привезу! — пообіцяла і кинулася дзвонити Тьомі. За секунду пояснить чоловікові, де лежить роздрукована курсова. А ще попросить Тьому записати її на флешку. Краще привезти курсову і в паперовому виді, і на флешці.

Тьома не відповідав.

Артем Чорнобай полюбив свій план і відбивні зі свинини, які неперевершено готувала Женя Лисиця. І хоч масажистка вперто називала своє кулінарне творіння віденським шніцелем, майбутній психолог поблажливо пропускав те повз вуха: та хай! Смак від того не зміниться. Пив вранішню каву, спостерігав за напівголою Женею, яка смажила відбивні біля плити. Вирішальний день реалізації геніального плану настав, і Тьома хотів чітко розуміти розстановку всіх гравців на позиціях.

— А ти хіба сьогодні на роботу не йдеш? — запитав коханку.

— Вгадав! — усміхнулася. — Влаштую тобі день «багатих».

— День багатих?

Кивнула, присіла Тьомі на коліна, обійняла, дивилася в очі збуджено.

— Багато віденських шніцелів, багато вина, багато сексу… день багатих. Ти проти?

— Жартуєш? Я почав би з відбивної!

— З віденського шніцеля!

— Та по цимбалах!

— Може, і вина?..

— Тоді — і тебе! Тут! На кухні! Дідько, нащо я пив каву?

— Щоби прокинутися і усвідомити: день багатих — не сон, зай! І все це тобі не сниться, — Женя звабливо усміхалася Тьомі, однією рукою наливала в бокал вино, другою стягувала з себе труси, бо тільки вони і були на дівчині, коли заходилася зранку віденські шніцелі смажити.

Хтозна, як там у Тьоми з планом складеться, а Женині плани завжди спрацьовували без збоїв.

На дванадцяту годину дня вже обжерлися всім: і вином, і м’ясом, і сексом. Голий Тьома розвалився на дивані у вітальні, іронічно спостерігав за голою Женею, яка хвилину тому повідомила хлопцю, що має козирі… у деяких особливих місцях і що Тьома не встоїть… Тобто якраз навпаки — встоїть і не впаде, так знову хотітиме масажистку, незважаючи на те, що вже побив усі мислимі і немислимі рекорди з кількості… Та і з якості!

Майбутній психолог уже приготувався знову розважитися, та задзвонив мобільний, і тільки тепер Тьома допетрав: Галя телефонує йому сьогодні вперше. Здивувався: лише після опівдня? Надто пізно…

— Чому не відповідаєш? — спитала Женя. — Це ж Галя?

— Не хочу! — сказав. — Іди до мене…

Наполегливо тискав Женю в обіймах, наче мстився Галі за те, що згадала про чоловіка лише в обідню пору. Мобільний подзвонив і замовк. Тьома відсторонив Женю, підвівся з дивана.

— Я в душ, — сказав. — А ти не одягайся, Женю. Я ще не закінчив…

Ого! Було би слово… Тьома зачинився у ванній, гола Женя врубала по телику М2, кружляла вітальнею, наспівувала. Не почула, як хтось відчиняє вхідні двері, а коли озирнулася, то побачила метрах у двох від себе розгублену ошелешену Галю.

— Привіт! — кинула масажистка нахабно, перекрила голос музичному каналу, жбурнула пульт на диван і тільки тепер роздратувалася. Ну, їй-богу! Скільки можна?!

Стала навпроти Галі — гола, зваблива.

— Галю, от скажи, якого біса ти сюди ходиш?! Де твоя гордість?! Забула? Я тобі ще на твоєму весіллі очі відкрила! Сказала: Галю, Тьома — то не твоє, подружко! Схаменися і відступися!

— Женю…

— Що?! От що «Женю»?!

— А чого ти гола?

— Галю! Тому що ми з Тьомою в шахи грали! Ага? Так ясніше?

— І давно… граєте?

— Та тої ж ночі, коли тебе Юлька обдурила і з салону вигнала, і зіграли! З тих пір — разом, Галю! Погоджуйся вже на розлучення і рухай своїм шляхом. Молода, здорова, руки маєш — гроші умієш заробляти, зможеш і на щастя заробити! Чого тобі ще?

— Здорова? Ти сказала, я здорова?

— Галю, от тільки не треба придурюватися і сльозу з мене видушувати! Ти ким вирішила маніпулювати? Мною? Нічого не вийде! Я Тьомі все розповіла ще того вечора, коли тебе з «Белли» турнули.

— Що ти Тьомі розповіла?

— Що Юлька, сучка, набрехала, коли всім розпатякала, що у тебе ВІЛ-інфекція. Нічого в тебе немає! Здорова, як кобила! Не віриш?

— Не вірю!

— От і дурна, раз не віриш! Зараз! Зачекай! — гола Женя без тіні ніяковості пішла вітальнею, знайшла свою сумку, витягнула з неї експрес-тест на ВІЛ, тицьнула в руку приголомшеній Галі. — Тримай! Крапля крові — і за п’ятнадцять хвилин оцей тест тобі повторить те, що я тобі зараз кажу: ти здорова! І не треба мені тут брехати, що Тьома тобі цього не казав.

— Чого я не казав? Женю, з ким ти тут… — почувся голос Тьоми.

Зайшов до вітальні — геть голий, навіть рушником не обмотався. Побачив Галю, аж щелепа у майбутнього психолога відвалилася.

— Дідько! Дідько! — руками причандали свої закрив, наче дівчата їх раніше не бачили, заметушився. — Де мої труселя?! Що в біса відбувається? Женю! Що ти тут робиш? Галю! А ти? Ти як сюди потрапила? Ти не мала виходити зі своєї схованки! — верещав. — Дідько! Та де труселя?!

— Тьомо, в смислі «що я тут роблю»? — масажистка і не збиралася шукати одягу. Руки в боки. Дивилася на безпорадного хлопця розгнівано. — Ти мені брехав?

— Коли це я кому брехав?! — Тьома врешті знайшов труси, вскочив у них, потім у спортивки. Футболку натягнув, наче б то додало йому пристойності.

— Ти не розповів Галі, що вона здорова?

— Взагалі не розумію, про що ти!

— Тьомо! Ти не розлучаєшся з нею?! — обурено вигукнула масажистка.

Галя хитнула головою, наче прагнула струсити з себе усе те: голих Тьому і Женю, їхню огидну суперечку.

— Вибачте… — тільки одне слово і знайшла. Затиснула в руці тест на ВІЛ, швидко пішла до дверей.

Тьома подався було за Галею, навіть простягнув руку, аби вхопити її за рукав, та не встиг. Вийшла. Двері — бах! Тьома зиркнув на Женю Лисицю: стоїть собі гола, руки в боки, щоки пашать, очі горять таким гнівом — ховайся!

— Нє, ну… — пішов до вітальні.

Усівся у крісло, і коли Женя вслід за ним увірвалася, нахабно вмостилася на дивані навпроти, уп’ялася нервовим поглядом прямо йому в очі, лише руками розвів.

— Добре… — мовив. — Скажу тобі правду!

— А до сеї хвилини брехав? Типу — робив над собою зусилля, коли сексом зі мною займався? Не заводила?

— Дідько, Женю, що ти верзеш? Повторюю! Я не брехав! Я… не говорив тобі всієї правди!

— А зараз скажеш?

Кивнув:

— Скажу! Бо не хочу, щоб ми розбіглися.

Сподівався: Женя розтане од тих слів. Мі-мі-мі… Губками — до нього: зай, зай…

— Тьомо, та вже кажи свою правду!

— Добре, добре! — роздратувався. — Хочу в Галі спочатку забрати гроші, які вона стирила, а вже після того розлучитися. Це — заради нас, Женю!

— А не казав чого?

— Не хотів, щоб ти була зі мною через гроші!

Женя глянула на майбутнього психолога із прикрістю.

— Дідько, зай! Такий ти в мене дурник. Які гроші? Тобі потрібні гроші? Та заради Бога! Мільйон зароблю для тебе! Вистачить? Хіба справа у грошах? Це — кохання, пупсику! Я з кожним днем западаю на тебе все більше і більше. А ти?

— Питаєш? Іди краще до мене! — ляпнув Тьома.

— Серйозно? — Женя підхопилася з дивана, вже збиралася всістися Тьомі на коліна.

— Зачекай! Не серйозно! Все — потім. — Підхопився, заходився шукати верхній одяг. — Все потім, Женю! Зараз маю наздогнати Галю!

— Знущаєшся?! — вигукнула Женя.

— А ти мене неуважно слухала? Хочу забрати у Галі гроші, бо вона, дідько, злодюжка! Ти знала, що через ті гроші людей повбивали! Чи ти вже не віриш, що Галя в курсі, де гроші?!

— Галя в курсі, Тьомо. Просто мені насрати на її гроші!

— А мені — ні! — вже біг до дверей. — Я занадто багато сил вклав у ту… тему! — зупинився біля дверей, обернувся до Жені: — Сподіваюся, ти мене зрозуміла? Я збираюся повернутися сюди з Галею, Женю! Якщо ми увійдемо і я побачу тут тебе, значить, між нами все скінчено! А якщо ми повернемося і тебе тут не буде, значить, ти — моя жінка і між нами все тільки починається.

Поки сотня обраних по всьому світові перерозподіляє владу на континентах, а тисячі грошовитих — всередині країн-областей-галузей, їхня челядь теж не байдикує: заводить власну челядь, утворює мікротериторії свого мікровпливу і безперервно працює над їх розширенням аж до розмірів, які би дозволили накопичити ресурс і перекочувати до зграї грошовитих.

Льоня Бурсак мав своїх людей всюди: і серед фіскалів, і в прокуратурі з поліцією. Ясно, що конфіденційну інформацію Льоні доставляли не полковники і не генерали, але лейтенанти з капітанами знають не менше. І вміють заповнювати дірки відсутніх фактів власними аргументованими припущеннями, бо теж мріють вибитися з челяді.

Полковник Жадкін на кілька днів надійно ізолював результати експертиз, які прямо вказували на участь нардепівського помічника у мутній історії з грошима-впливами-трупами. Та Фелікс Аскольдович не контролював усі неофіційні течії, які вирували всередині управління куди стабільніше й ефективніше, ніж функціональні обов’язки, субординація, таке інше. Скажемо чесно, Жадкін і гадки не мав, що до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено заяву Андрія Івановича Чорнобая стосовно смерті жителя Козельця громадянина Гаваненка, що коліщатка, змащені правильними мастилами, вже закрутилися і досудове розслідування стартувало. А Льоні Бурсаку простимульований лейтенант про це маякнув.

Льоня не відчував небезпеки, яка нависла над ним. Заглибився в інтриги шефа, вже подумки рухав гравців, намагаючись вивільнити більш вагому позицію і для себе. Він і Ореста Валерійовича Гашинського, який на кілька днів літав до Іспанії, де мав спільний бізнес з одним із синів одного з колишніх очільників столиці, приїхав зустрічати до аеропорту з таким значущим виразом обличчя — нардеп одразу помітив.

— Льоню, а що з мордою? Виграв конкурс «Найміцніші яйця»?

— Шефе, погані новини. У Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстрована заява, у якій вас звинувачують у смерті того козелецького йолопа, якого ви…

Гашинський глянув на Льоню, як на гімно.

— А чому не порішав? Брав участь у конкурсі «Найміцніші яйця»? — жбурнув Льоні дорожню сумку: неси!

— Оресте Валерійовичу! — Льоня зловив сумку, заспішив за нардепом, який вже прямував до своєї автівки. — Типу… свого часу все порішав! Одразу після того, як ви його відходили!

— Значить, погано порішав, Льоню! Мені за тебе твою роботу виконувати, га? Чи ти, суко, вважаєш, що народного депутата України хтось може отак просто звинувачувати у, сука, вбивстві?!

— Ясно, що не може! Але… дуже хоче! Кажу ж: несподівано з’являється заява, яку вже внесли до Єдиного реєстру.

— З’ясував, хто в нас такий сміливий?

— Пам’ятаєте дівчину з котом? Яка була в автівці разом із тим Консуматенком, якого ви, до речі, теж…

— Що? І там — проблеми?

— Ні, ні! Консуматенка закопали біля сараю, там — усе нормально. Заяву на вас написав свекор тої дівчини, яка з Консуматенком у машині була! Чорнобай Андрій Іванович.

Нардеп зупинився біля автівки. Уп’явся у Льоню недобрими злими оченятами.

— Хай хтось із наших людей у поліції знищить заяву! А ти цим Чорнобаєм займися конкретно.

— Типу… замовити його?

— Типу… перестав мене розуміти? — визвірився нардеп.

— Оресте Валерійовичу! Є завдання, якість виконання яких напряму залежить від того, наскільки чітко вони сформульовані, — обережно відповів Льоня.

— А що я такого нечіткого тобі сказав, а? Грохни цього покидька! Закопай! Замочи! Прибий! Ще запитання є?

— Є…

— Та що тобі ще не зрозуміло, йолопе ти довбанутий?! — нардеп так психонув, що став бризкати слиною. — Ти мене зустрічаєш в аеропорті! З поганими новинами! Ти, суко, не пропонуєш вихід! Ти тупо ниєш, що у нас — повна жопа, я за тебе тут усе розгрібаю, і після всього у тебе ще залишилися питання?! Які?

— Бюджет, шефе. Ви ж розумієте: за нормальні гроші я знайду чіткого виконавця, а за копійки доведеться якогось бомжа на цю справу підписувати.

— А чим тобі бомжі не догодили? Ти у нас, сука, гидливий?! Бомжі — не люди тобі? Так знайди наркомана за дозу! — відрізав нардеп.

Андрій Іванович Чорнобай забув, коли хвилювався за власне життя. І раніше жив, наче плив, без втоми, а тепер хоч і трохи втомився, проте давно на березі, на твердому ґрунті: які у нього можуть бути проблеми?.. А от Галя з Тьомою, здається, повною мірою не розуміють, у яку небезпечну гру їх втягнули! Тривожився за молодих. Передоручив справи по «Леваді» Казидорівні, третій день стирчав у Києві, у невеличкій квартирі на Печерську. Терпляче чекав на дзвінок Антона Черпака, бо домовилися: як тільки небезпека для сина і невістки мине, Антін зразу ж зв’яжеться з Андрієм. А до того їм краще не зідзвонюватися.

— Антоне, якого ми так шифруємося, наче державний переворот плануємо? — спитав друга.

— Брате, відірвися вже від своєї «Левади»: вона тебе зробила дрімучим! — відповів Черпак. — Час усувати від справ старі кадри! Від них смердить! І ми зараз реально підштовхнули до докорінних змін в окремих сферах життєдіяльності країни.

— Так чому б не робити це публічно?

— Все, що в нашій країні робиться публічно, заздалегідь приречене на провал. Здебільшого все публічне таким і стає тільки для того, щоби знизати плечима і сказати: «Упс! Знову не вийшло!»

Чорнобай би посперечався, та давно перестав витрачати час на все, що вважав позбавленим змісту.

— Результату довго чекати? — перепитав настирливо.

— Не тільки ми з тобою прагнемо відірвати від годівниці політиків старого штибу, — розпливчасто відповів Черпак, автоматом приєднуючи Чорнобая до своїх політичних планів. — Уся країна того хоче.

— Мабуть, не дуже хоче! — буркнув Андрій Іванович на третій день добровільного байдикування у столиці. Так-сяк контролював справи «Левади» телефоном, варив собі каву в невеличкій квартирі на Печерську, і хоч міг щодня провідувати Галю на Пушкінській — не вважав за можливе. «Тьома їй — захисник! — дратувався подумки. — От дитина… Де вона набрала стільки рожевих окулярів? Невже і після всіх своїх випробувань не скине їх? То було би дивом. А для Тьоми — справжнім подарунком. Проте… ми всі такі, що нам подарунки не потрібні, ми їх не цінуємо».

Згадав про брехню, якою Тьома накрив Галю з головою, як теплою вовняною ковдрою, що у ній ніби й тепло, але нема чим дихати.

— Галі краще скинути рожеві окуляри, — прошепотів. — Бо життя — не диво, життя — факт. А факти краще не викривляти…

Філософські думки знову погнали чоловіка до кавомашини, та заварити п’яту за цей день чашку кави не встиг — задзвонив мобільний. Чорнобай чекав на дзвінок довгих три дні! «Врешті цьому Гашинському гайки прикрутили!» — подумав, бо сумніву не мав: телефонує Антін.

— Тату! — почув голос сина. — Галя у тебе в Затятовому?

— Я у Києві, Тьомо! — відповів Чорнобай. Серце впало.

За десять хвилин перетнулися біля будинку на Пушкінській. Тьома нервував, косував на батька з підозрою.

— Чому ти тут? — запитав врешті.

— Хіба це зараз важливо, Тьомо?! У справах я тут! Що з Галею?!

— Галі деяка небезпека загрожує, тому вона мала певний час переховуватися: сидіти в одній схованці, як миша, а вона… Заявилася у нашу квартиру на Березняках. А там…

— А там ти! З «медсестрою»! Так?

— Я тобі вже казав: у Жені реально медична освіта! І вона, до речі, прийшла повідомити, що Галя здорова!

— Що? — Чорнобай не повірив своїм вухам. — Ти жартуєш, Тьомо?

— Хто такими речами жартує?! Як з’ясувалося, хазяйка «Белли» Галі помститися хотіла! За те, що Галя її гроші вкрала! От і сфальшувала результати обстеження.

— Ти… знав?

— Звідки? Нічого я не знав! Хвилювався за неї.

— Галя знає?

— Ми одразу їй усе виклали! Та це мало заспокоює! Рвонула кудись — не зміг її затримати. А нам поговорити треба! Про важливі речі!

Чорнобай глянув на старовинний будинок.

— Може, вона у своїй схованці?

— Я і дзвонив у двері, і стукав…

— Ходімо! У мене є другий комплект ключів, — Чорнобай пішов до під’їзду.

Тьома навіть не намагався приховати ані здивування, ані роздратування. Услід за батьком увійшов до просторої розкішної порожньої квартири, роззирався приголомшено.

— Це твоя квартира? І це ти… організував для Галі схованку? Цікаво! Не знав, що в тебе є квартири у Києві! І скільки? Дві чи більше?

— Я теж про тебе багато чого не знаю, Тьомо.

— А як Галя тут опинилася? Бо вона мені набрехала, що орендувала квартиру!

— Зателефонувала… Сказала, що їй треба сховатися. Теж брехала?

— Не зовсім. Кажу ж: їй загрожує небезпека!

Чорнобай глянув на сина з прикрістю: дідько, не кається…

— Тьомо, — сказав. — Я все знаю: і про кейс із грішми, і про те, що всі думають, ніби Галя причетна до пограбування. У мене полковник Жадкін був.

Тьома хитнув головою роздратовано:

— Так он чого ти так активно підключився до наших проблем, тату! І тебе гроші з кейса цікавлять!

— Дякуй, що ти — мій син, — відповів Чорнобай. — Інший би отримав у диню за такі слова!

— Може, спочатку Галю знайдемо, а потім кулаками помахаємо?! — нервово відповів Тьома. — Вже третю годину на дзвінки не відповідає! А раптом з нею щось сталося?

Галя не рахувала годин. Їхала з лівого берега на правий. До «Белли». Думала тільки про Юлю: чому вона так вчинила?

Коли вискочила з Тьоминої квартири на Березняках — у руці тест на ВІЛ! — чомусь подалася в бік Дніпра, до порожнього пляжу, на якому весняної пори тільки рибалки тирлуються. Та наче сліпа, бо перед очима не день-вулиця-сонце — кам’яна маска доглянутого Юлиного лиця. Чому вона так вчинила?..

Тьома наздогнав дружину вже на пляжі. Йшов поряд, намагався зупинити.

— Галю, зачекай! Дай пояснити!

Вхопив за плечі. Стискала в руці тест, дивилася чоловікові в очі, та бачила Юлю: чому вона так вчинила?..

— Галю, невже не бачиш?! Нас хочуть розлучити! Нас свідомо зіштовхують, аби ми зненавиділи одне одного! — яскраво переконував Тьома. — Мене переконують, що ти — злодюжка, яка вкрала чиїсь гроші! Сподіваються, стану зневажати тебе! Та вони всі помиляються! Я не покинув тебе, коли думав, що ти хвора на СНІД! Тобто… Спочатку я перелякався! Але потім опанував себе і зрозумів: без тебе не уявляю життя! І після всього хтось ще думає, що мене відверне від тебе лише те, що ти знаєш, де гроші з кейса?! Мене на такі дешеві гачки не підловити! Я вищий за все те!

Зиркнув на Галю. Дивилася крізь нього.

— І ти спробуй бути вище! Ти ж кохаєш мене? Кохаєш! Галю, тоді ти серцем повинна зрозуміти: Женя нас підставляє! Вона мене чимось обпоїла, аби звабити. Мріє нас розлучити, бо запала на мене, як божевільна! Але мені потрібна ти, а не вона! Галю! Ти мене чуєш?

Не чула. Вивільнилася з Тьоминих рук, побігла берегом уздовж Дніпра — стискала в руці тест на ВІЛ. Тьома не здався. «От же зараза!» — подумав, кинувся услід, та шлях йому заступив міцний дядько у камуфляжі й зі спінінгом. Вхопив Тьому за барки.

— Ти якого біса дівчину переслідуєш?! — дихнув на майбутнього психолога горілчаним перегаром, бо, певно, того дня риба погано ловилася.

— Ота дівчина — моя дружина! — Тьома смикався, з-за дядькового плеча спостерігав, як Галя швидко віддаляється. — Відпустіть! Краще б допомогли її зупинити!

— Якщо чоловікові у стосунках із жінкою потрібна стороння допомога… — відповів п’яний рибалка, — …на тих стосунках сміливо можна ставити хрест!

Відпустив Тьому. Усміхнувся скептично.

— Розглянь інші варіанти...

— Які ще варіанти? — Тьома відскочив від дядька на кілька метрів, роздратовано роззирався: де Галя?! Дружина вже зникла з поля зору.

— Та різні є варіанти, — почув голос дядька. — Мужика собі справжнього знайди! Чи бабу таку, що вона, як мужик!

— Козел?! Ти — козел? Так? Чи просто нариваєшся?! — Тьома волав і одночасно швидко відходив від дядька подалі.

— Та йди вже… — дядько навіть не озирнувся на Тьомині крики. Підійшов ближче до води, заходився чіпляти наживку на гачок.

Галя лиш раз обернулася. Коли вискочила з пляжу на вулицю біля «Сілвер бризу», перебігала проїжджу частину, крутнула головою і праворуч, і ліворуч: не побачила автівок. І Тьоми… І байдуже! Лиш Юля перед очима.

Все так же стискала в руці тест на ВІЛ. Перейшла містком з Березняків на Русанівку, знову повернула до річки. Чому її тягнуло до води? Не знала. Знайшла тихе місце і врешті дістала інструкцію з тесту на ВІЛ. Спробувала розібратися з голками-чарунками, та руки тремтіли: мить — і тест уже валявся в піску. Як не втримала?

Не розридалася. Проста думка змусила дістати мобільний, увійти в Інтернет. «Де в Києві можна здати тест на ВІЛ?» — визначила пошук. На екрані роздивлялася мапу столиці, всіяну червоними цятками: десятки адрес на правому березі. І на лівому є: у шкірвендиспансері № 1 тест можна здати, але треба мати паспорт, а от у кабінеті «Довіра» на Лівобережному масиві — анонімно.

— І ближче! — вирішила, та водночас подовжила собі шлях, бо пішки рушила в бік Лівобережного, наче дала собі часу набратися сміливості і відваги. «Сьогодні отримаю відповідь», — навіювала. Телефон дзвонив безперервно: Тьома, Тьома… Вимкнула: ніщо не зупинить. Нічого важливішого в житті просто не існувало.

За годину у кабінеті «Довіра» біля «Лівобережної» привітна медсестра простягала Галі папірець із результатами тесту.

— Ви здорові, дівчино.

Вона, певно, говорила ще щось дуже важливе, бо Галя дивилася на жінку в білому халаті і навіть бачила, що вона продовжує ворушити вустами. Та Галя оглухла. «Ви здорові! — луною у мозку. — Ви здорові!»

Вийшла на вулицю: на вітер і сонце.

— Сьогодні отримаю відповідь, — повторила вперто, бо з усіх запитань світу її і досі найбільше мордувало лиш одне: чому Юля так вчинила?..

Швидко пішла у бік метро «Лівобережна»: за півгодини до «Белли» дістанеться. Спробувала уявити, що скаже Юлії Володимирівні, та лиш розгубилася.

— Пішки піду! — вирішила, та бажання якнайшвидше почути відповідь на найболючіше своє запитання перемогло. За хвилину потяг метро вже мчав Галю Чорнобай на правий берег. Від метро «Хрещатик» до «Белли» — п’ятнадцять хвилин швидкої ходи.

Дісталася, не захекалася. Увійшла до салону: до чого ж усе рідне! А, ні! Не все. Новенька адміністраторка на ресепшені посміхається фальшиво:

— Раді вітати у «Беллі»! Чим можемо вам допомогти?

— Галинко? — Галю помічає Оля Корнійчук.

Від її вигуку з кабінету виглядає косметологиня Олександра Петрівна.

— Галченя! Жива? Слава Богу!

Перукарки біля робочих крісел на мить завмирають, ножиці-фени-гребінці так і зависають у повітрі, косують на колишню колежанку напружено.

— Юлія Володимирівна є? — Галя звертається не конкретно до когось, а у простір, супиться, чомусь зіщулюється, ніби її тут зараз поб’ють, та вперто суне до кабінету хазяйки.

— Зачекайте! До Юлії Володимирівни не можна! Хто ви? — адміністраторка намагається заступити Галі шлях, та пізно.

Галя швидко перетинає хол і залу, входить до коридору, з якого можна потрапити і до службової кімнати, і до туалетів, і до кабінету хазяйки. Новенька біжить за Галею, і до кабінету Юлії Володимирівни Жадкіної вони ввалюються удвох: Галя і новенька.

— Юліє Володимирівно! Вона якась неадекватна! — новенька намагається виштовхати Галю з кабінету.

Галя виривається і не зводить очей з пані Жадкіної — хазяйка стоїть біля столу і здається такою, як завжди: до біса красивою і сильною. Колись Галя боготворила її, вважаючи взірцем не тільки для себе, а й для всіх жінок. Але сьогодні…

— Що з вами?! — мимоволі вигукує приголомшено, хоч увірвалася до кабінету цієї жінки, аби поставити геть інше запитання. Та зміни, що сталися з гордовитою красунею, видно неозброєним оком. Вони здаються Галі настільки руйнівними і незворотними, що дівчина відчуває панічний дикий страх.

Пані Жадкіна реагує миттєво: і без того біла шкіра лиця стає ще білішою, наче вкривається інеєм, брови тремтять.

— Леді, вийдіть, — промовляє жорстко, звертаючись до адміністраторки.

Та, певно, абсолютно свіжа, бо ще не розуміє хазяйчиних примх.

— Я? — перепитує розгублено, але задки просувається до дверей і за мить зникає в коридорі.

Галя стоїть посеред кабінету, ошелешено спостерігає за хазяйкою. Здається, пані Жадкіна забуває про Галю. Дістає мобільний, красивим пальчиком натискає на екран.

— Феліксе? У моєму кабінеті Галина Чорнобай, — каже полковникові, який слухає її на іншому кінці дроту. — Добре! Чекаю.

Вимикає дзвінок, недобре дивиться на Галю. Галі здається, на неї дивиться сама смерть: стара-бліда, сива-біла, холодна-холодна — жодної емоції.

— Моя тобі порада, — каже смерть. — Не тікай. Не допоможе…

Чорнобай потиху вів позашляховик київськими центральними вулицями, уважно вдивлявся у постаті дівчат. Посеред них могла бути Галя. Дурне діло — отак шукати дівчину, яка не хоче, аби її знайшли. А невістка не хоче, бо інакше б відповідала на дзвінки. Та як зупинитися? Годиною раніше на Пушкінській біля старовинного будинку Чорнобай проводжав поглядом роздратованого сина, який ішов до червоної «мазди».

— Тьомо, я теж Галю пошукаю.

— Добре хоч не погрожуєш розбити мені лице! — їдучо відповів син.

«І в кого він такий?» — Чорнобай крутив кермо, шукав поглядом невістку, думав про вир подій, які відірвали його від гармоній «Левади», змусили знову зануритися в інтриги столичного життя, хоч після історії з лікаркою Юлею Чорнобай дав собі слово шукати інші виміри щастя.

— Знову вона у моєму житті! — прошепотів. У мозку — логічний ланцюжок подій. Лише до одного місця вів.

Чорнобай набрав Тьому.

— Не знайшов Галю?

— Ні! І на дзвінки не відповідає!

— Вона у «Беллу» пішла. Я так думаю, — сказав Чорнобай.

За п’ять хвилин позашляховик Чорнобая і червона Тьомина «мазда» ледь не зіштовхнулися на парковці біля «Белли».

— Тобі краще зачекати біля автівки, — запропонував батькові роздратований Тьома. — Не попхаємося ж ми в «Беллу» разом?!

— Ти тут лишайся! — без пояснень наказав Чорнобай, пішов до салону, і це страшенно роздратувало майбутнього психолога: ледь не луснув од прикрощів. Та що в біса відбувається?! Побіг за батьком услід.

— Ти не запізно вирішив мені наказувати?!

Вдруге за день новенька адміністраторка на ресепшені «Белли» намагалася не пропустити до кабінету пані Жадкіної нахабних неадекватних відвідувачів. Хапала Чорнобая і Тьому за руки: зупиніться!

— Та що ви собі дозволяєте?! — репетувала. — Зараз приїде чоловік Юлії Володимирівни! Він полковник поліції! Він вас…

— Полковника нам тільки не вистачало! — буркнув Тьома.

— Леді… Вийдіть! — тільки й повторила їй пані Жадкіна, коли побачила на порозі свого кабінету батька і сина Чорнобаїв.

Чорнобай не чекав, поки адміністраторка вийде. Глянув на Галю, що стояла посеред кабінету.

— Галю… — хотів жорстко і категорично сказати, аби швидко виміталася геть із цього зміїного кубла, та Галя раптом усміхнулася, подалася до нього.

— Андрію Івановичу… Я здорова! Чуєте? Я здорова! — стояла на відстані подиху, очі сяяли.

— Галю… — знітився. — Так. Знаю. Все буде добре, дівчинко.

— Ви мене вилікували…

— Невже?! — нервово вигукнув Тьома.

Роздратований вигук сина повернув Чорнобая до реальності.

— Галю, ти зараз вийдеш звідси з Тьомою! — мовив невістці рішучо. — Так треба! Просто роби, що я кажу. Домовилися?

Кивнула. Йшла за Тьомою вслід до дверей, озиралася до Чорнобая.

— Андрію Івановичу! Точно все буде добре? Обіцяєте?

— Галю, та що відбувається?!! — Тьома вхопив дружину за руку, потягнув до дверей.

Чорнобай провів їх поглядом, обернувся до Юлії. Вона сиділа у кріслі: бліда, напружена. Мовчала.

— Андрію! А мені пообіцяєш, що все буде добре? — прошепотіла врешті.

Чорнобай довго мовчав. Причинив двері, ходив кабінетом пані Жадкіної, дивився у підлогу, супив брови, усміхався печально. Врешті зупинився. Дивився на жінку зі зневагою, та крізь неї, як дим крізь діряву стріху, пробивалися цівки щирого співчуття.

— Ні, — сказав. — Тобі, Юлю, нічого не можу обіцяти.

— Залишився, аби затримати мого чоловіка і не дати йому допитати твою невістку? — усміхнулася печально.

Полковник почув, бо саме відчиняв двері кабінету. Гострим поглядом оцінив ситуацію.

— Юлю? Усе гаразд? — мовив, навіть не здогадуючись, скільки злої іронії у тому запитанні.

— Краще я вам відповім, Феліксе Аскольдовичу! — сказав Чорнобай. — Бо я на вас чекав! Якщо, звісно, у вашому тандемі рішення приймаєте ви! А не Юля.

— Юля? Моя дружина для вас — просто Юля? — Жадкін не пропустив. — В одному класі вчилися?

— Феліксе, я тобі вже казала, ми з Андрієм познайомилися на весіллі його сина з моєю співробітницею, — поспішно встряла пані Жадкіна.

— Гарна казочка, — полковник зиркнув на Юлю недобре.

— Мені не до ваших сімейних розбірок! — відповів Чорнобай. — Я тут, аби свою сім’ю захистити! Сина, невістку.

— Ось! Про невістку давайте детальніше! Де, в біса, ваша невістка?! Якого дідька вона від поліції бігає? Є що приховувати? Не хоче зізнаватися, що вкрала кейс грошей? — полковник уп’явся у Чорнобая злим поглядом.

— Не крала! Повірте! Якщо б мав хоч краплю сумнівів, навіть не починав би цієї розмови. Але ви… Ви обоє перетнули межу! Ви, пане полковнику, тероризуєте мого сина! А ваша дружина довела мою невістку майже до самогубства. Я встиг зупинити Галю в останню хвилину, бо дівчина вже не хотіла жити з діагнозом ВІЛ.

Замовк, дивився пані Жадкіній в очі.

— А ВІЛу немає! Так, Юлю?

— Досить нікчемних розмов! — полковник почервонів від гніву. — Іди собі, турботливий папіку!

— Ти за мене не хвилюйся! — Чорнобай і собі перейшов на «ти». — Я піду! Та спочатку вам з Юлею дещо поясню. Якщо не дасте спокій Тьомці і Галі, я вас не пожалію. Хочете, аби всі дізналися, скільки контрафактних ліків ви продаєте у своїх аптеках? І які відкати щомісяця за це платите? І як через усе це гинуть люди…

Чорнобай важко глянув на подружжя, пішов до дверей.

— Гарного дня! — сказав зі значенням перед тим, як зачинити за собою двері.

Юлія Володимирівна відчула: шкіра на обличчі зсувається вниз, як снігова лавина у горах, ніби на лиці лишаються лише безсилі м’язи, а тілом котиться невтримне тремтіння.

— Феліксе… — процокотіла зубами. — Що робити?..

— Працювати, — хижо відповів Жадкін. Дістав мобільний, швидко набрав номер. — Працюємо, хлопці, — наказав.

Підійшов до вікна, ледь відсунув портьєру. Незворушно спостерігав, як парковкою до свого позашляховика швидко йде Чорнобай. Як до нього від бусика, що стоїть неподалік, підходять троє молодиків у цивільному. Двоє заламують Чорнобаєві руки, третій непомітно вкидає до задньої кишені джинсів чоловіка невеличкий пакуночок з білим порошком.

— Контрафакт?.. — процідив. — У нас є не тільки контрафакт.

— Нащо ти все ускладнюєш? — поряд із полковником стала пані Жадкіна. Дивилася, як троє молодиків у цивільному волочать Чорнобая до бусика.

Полковник зло зиркнув на Юлю. Вхопив її за руку, смикнув до себе.

— Що у тебе було з цим покидьком?!

— Що у тебе з ним було?! — Тьома скерував автівку в бік Дніпра, на рідний лівий. Роздратовано косував на Галю: сиділа поряд, уп’ялася напруженим поглядом перед собою, на дорогу.

— З ким? — спитала.

— З моїм батьком!

— Ти мариш? — повернулася до чоловіка всім тулубом, очі стали нереально великими, здивованими.

— Ти поїхала зі мною, тому що він наказав? «Галю, просто роби, що кажу!» Ти робиш усе, що він наказує?!

— А… Андрій Іванович хіба не поїхав з «Белли»?

— Звідки я знаю?

— Думала, він услід за нами… На своїй автівці! Думала, ви так домовилися…

Задихнулася. Вихопила мобільний, почала набирати номер Чорнобая тремтячими руками. Тьома з відразою спостерігав за дружиною. Як же його дістала ця мати Тереза!

— Що ти робиш?!

— Дзвоню Андрію Івановичу… — опустила руку з мобільним. — Не відповідає! — торкнулася Тьоминої руки. — Треба повернутися!

— Ага! Уже!

— Там же твій тато! У «Беллі»! І зараз полковник приїде! Юля дзвонила йому при мені!

— Та знаю я, що полковник приїде! Дістав уже і цей полковник!

— Треба повернутися, Тьомо!

— Не збираюся я нікуди повертатися! І тато — не хлопчик! Розгребе свої проблеми!

— Зупини! — закричала.

Вчепилася двома руками у кермо. «Мазда» вильнула. Тьома однією рукою вчепився у кермо, другою відштовхував дружину.

— Хвора?! Ти хвора?! — на гальма.

«Мазда» зупинилася на Старонаводницькій. Галя спробувала відчинити дверцята, та вони не відчинялися.

— Розблокуй двері, Тьомо! — попросила. — Якщо не збираєшся допомагати Андрію Івановичу, просто випусти мене.

Майбутній психолог врешті допетрав: оце він є, той момент, коли одна людина готова віддати заради іншої все. Витримав драматичну паузу.

— Добре… — сказав. — Я відчиню двері. Але спочатку ти скажеш, де гроші!

Галя видихнула втомлено, закрила лице руками і заплакала. Артем насторожився.

— Що?! Ти реально не знаєш, де гроші з кейса?

— Не знаю! І не знала ніколи! — ридала відчайдушно і гірко.

Тьома з недовірою дивився на дружину. Мотнув головою з прикрістю. Одним рухом розблокував замки дверей.

— Я тобі не вірю… — сказав.

Галя не слухала. Вислизнула з автівки, перетнула Старонаводницьку, побігла нею вгору. Махала руками автівкам, які рухалися у той бік. Тьома бачив, як біля дружини зупинилася сіра «деу», як Галя зникла у нутрощах дешевого авто, як «деу» поповзла у бік Печерська. «Дійсно, доведеться шукати інші варіанти…» — подумав, проводжаючи дружину очима.

Адміністраторка «Белли» побачила Галю й аж задихнулася од обурення.

— Що?! Знову? Слухайте, йдіть уже звідси! Юлії Володимирівни немає!

Немає?.. Галя завмерла у холі салону, дивилася на новеньку розгублено. У хол визирнула Женя Лисиця. Побачила Галю, мотнула головою: мовляв, ходімо у службову кімнату.

— А ти чого… не вдома? — запитала, коли увійшли до службової кімнати і туди позбігалися всі дівчата, які на той час не були зайняті з клієнтками: і Оля Корнійчук, і косметологиня Олександра Петрівна.

Галя глянула на Женьку гірко.

— Всі вже знають? — спитала.

— Про що? — нахабно усміхнулася масажистка. — Про те, що твій чоловік тепер — мій чоловік?

— Женько! Ти здуріла? — охнула Олександра Петрівна. — Невже ти відбила у Галі Артема?!

— Ні, не про Тьому, — Галя дивилася на Женю і думала, що ображатися на масажистку не варто: завжди була набагато чеснішою, ніж усі інші. Каменя у пазусі ніколи не ховала, а от брати все, що погано лежить, полюбляла.

— А про що? Про те, що ти здорова? — усміхнулася масажистка. — А сама як думаєш? Я тільки прийшла, а дівчата кажуть, ти тут Юльці такий гембель влаштувала, всі твої одкровення почули. А я завжди казала: Юлька — сука!

— Я кричала? — розгублено спитала Галя.

— А Юлька, кажуть, шипіла, як змія! — відповіла Женька. — А що казала? Виправдовувалася?

Галя усміхнулася ніяково. Перед очима — Юлія Володимирівна Жадкіна. «Ти зробила тест на ВІЛ? І як? Усе добре? Вітаю! — сказала. — До мене які претензії, Чорнобай?! Ти ще скажи, що я винувата в тому, що у клініці хтось щось наплутав з результатами!»

— Ні. Не виправдовувалася, — відповіла.

— Галинко, мені так шкода! Так шкода, що ти через все це пройшла! Бідна ти моя подружко! — забелькотіла Оля Корнійчук.

Олександра Петрівна хоробро обійняла Галю за плечі.

— Тут неподалік один дуже дорогий салон шукає крутого майстра-перукаря. Контакти дати?

— Ні, дякую, — до дівчат. — У Юлиному кабінеті Тьомин батько залишався, коли ми з Тьомою вже поїхали. Не знаєте, де він? З Юлею пішов?

— Я знаю! — сказала Галі новенька адміністраторка. — Все було так. Спочатку ви з вашим Тьомою пішли, а немолодий мужчина залишився з Юлією Володимирівною у кабінеті. За п’ять хвилин під’їхав чоловік Юлії Володимирівни. Полковник! І вони вже втрьох щось дуже бурхливо обговорювали. Недовго. Хвилин п’ять, не більше. А потім немолодий мужчина вийшов з кабінету Юлії Володимирівни. І з «Белли». І більше я його не бачила. Певно, поїхав.

— А Юля? — спитала Галя.

— А Юлія Володимирівна з чоловіком теж поїхали. Хвилин за двадцять після нього.

Женька здивовано глянула на Галю.

— А нащо ти свекра шукаєш?

— Потрібний мені, — відповіла.

Анка Сулима заборонила собі мріяти про Андрія Чорнобая не тому, що знайшла кращого. Усі мрії з серця витіснили тривоги. Вони завітали до Затятового на початку березня разом із норовливою невісткою Чорнобая, розворушили сонне містечко, посіяли незрозумілу смуту. І все стало Анці не так! І рідне місто наче чуже, і люди набундючені, похмурі, і сама себе не впізнає! І за Сашка страшно, бо намалював собі кохання і з того радіє. І довго він на тій радості протягне? Для життя потрібне щось більш конкретне, ніж мрії. Чорнобай теж змінився: нервовим став, «Леваду» на Казидорівну покинув, а то хіба діло? Чужі непривітливі люди почали навколо затятівського будинку Чорнобая крутитися, такі ж чужі та нахабні і на «Леваді» з’являлися: бач, їм цікаво, як тут усе облаштоване і чи можна, приміром, на базі весілля провести чи день народження. А питали не про меню ресторану, розваги й аніматорів, а скільки гектарів землі «Леваді» належать, які комунікації підведені і кому належить лісок, що він по сусідству з базою відпочинку.

— Пропаде «Левада», — перешіптувалися затятівці.

— І Бог із нею! Аби Андрій Іванович не пропав, — відказувала мудра Казидорівна, бо краще за інших розуміла: життя і бізнес — речі хоч і взаємопов’язані, та не настільки, аби людині пропадати, коли бізнес її гине. Казидорівна і сама пережила руйнацію кількох своїх підприємств, перш ніж зуміла вибудувати прибуткову лісопилку.

— Та до чого тут «Левада»?! Чорнобай у Києві коханку знайшов, тому і тирлується там цілими днями, — сказала раз Казидорівні медсестра Лєнка Гвоздовська, коли перетнулися у відділенні банку, яким Анка Сулима керувала.

Анка ох і розгнівалася. «Та як?! Як таке може бути?! — мордувалася. — Хіба нормальний мужчина так вчинить? Щоб не прийти, не вибачитися… Не сказати: “Аню, прости, але наші потяги надалі рухатимуться у різних напрямках! І твоєї вини у тому немає! Навпаки! Тільки я один винуватий…”» Лєнці Гвоздовській тоді нічого не сказала, бо Анка ж — горда. Але дізнатися у медсестри подробиці образливої новини кортіло — аж знервувалася вся. І Анка придумала план. Раз увечері зайшла до синової автомайстерні: типу — поруч була у справах, зазирнула, аби узнати, чи скоро Сашко додому збирається.

— Може, разом підемо? — сказала.

— Зачекай хвилин десять, — відповів Сашко, бо саме колупався у двигуні старого «опеля». — Можеш поки собі чаю зігріти.

Анка пішла у дальній кут майстерні, де Сашко облаштував собі лаунж-зону: два стільці, стіл при стіні, на столі чайник і все для чаювання. Присіла, вичекала пару хвилин і почала план реалізовувати.

— Сашко! — гукнула. — Синку! А йди сюди…

Сашко кинув роботу, підійшов до матері.

— Щось так серце ниє, — збрехала Анка. — І голова закрутилася. А подзвони Лєні Гвоздовській, синку.

— Ма, яка Лєна? Давай «швидку» викличемо.

— Та я ж не помираю! І пізно вже. Майже десята вечора. Чого ото цілу бригаду смикати?! А Лєна поруч живе. Тиск мені поміряє, вже зрозуміліше стане, що далі робити.

Лєнка Гвоздовська примчала за кілька хвилин, виміряла тиск.

— Сто тридцять на вісімдесят, — сказала. — Нормальний тиск! А зараз як, тьоть Аню? Краще?

Отут би Анці і розпитати Лєнку акуратно про Чорнобая, та поряд крутився турботливий Сашко. Бурчав: додому треба йти, додому, щоб мама прилягла… Всі плани — коту під хвіст.

— Добре, ходімо! Мені вже краще! — Анка зрозуміла: діла не буде, тож і прикидатися хворою сенсу немає.

Сашко вимкнув у майстерні світло. Вийшли всі троє назовні, під ліхтар, який висів над будівлею, і побачили дівчину, яка порожньою темною неосвітленою вулицею йшла до майстерні.

— Галя… — усміхнувся Сашко.

— Невістка Чорнобая? І що їй тут робити, коли Чорнобая у Затятовому немає?! Ні, Сашко, то не вона, — відповіла Лєнка, та напружилася, вдивляючись у темінь.

Анка чомусь теж напружилася, бо серце… раптом сильно занило. І голова закрутилася.

Дівчина наближалася. Випірнула з темряви у світло ліхтаря, і Анка побачила норовливу невістку Чорнобая. Підійшла до майстерні, зупинилася, глянула на трійцю зазятівських людей.

— Я Андрія Івановича всюди шукаю, — сказала. — Не знаєте, він сьогодні у Затятове повертався?..

Чорнобай не спав. Сидів на твердому тапчані у камері на одну людину, дивився у невеличке заґратоване віконце.

— Кому за тебе хвилюватися? — сказав Антін Черпак, коли наприкінці бурхливої доби, майже опівночі, увійшов сюди з пакетом продуктів. — Сім’ї немає, син дорослий. Посиди кілька днів, брате! Відпочинь, подумай про життя. А потім я тебе витягну.

— Антоне, я надовго сісти можу! Ці козли мені наркотики підкинули!

— Забудь! З цим я розберуся.

— Зараз розберися! Не хочу і на хвилину тут лишатися!

— Андрію, все чудово складається. Жадкін, сам того не усвідомлюючи, зараз нам дуже допомагає.

— Чим?!

— Брате, поки я доб’ю Гашинського, ти будеш у безпеці. Це важливо! Не хочу, щоби ти постраждав.

— А мені по цимбалах! Зроби все, щоби я вийшов!

— Роблю, заспокойся!

— А де я? Що це за місце?

— Ізолятор тимчасового тримання на Кудрявці.

— На Кудрявці є тюрма? Не пам’ятаю такого! На якій вулиці?

— У Косогірному провулку. Він від Глибочицької до Кудрявської пролягає. Ти, до речі, знав, що Косогірний провулок, мабуть, єдина вулиця у місті, яка у певній своїй частині виглядає, як сходи? Тобто там і є лише сходи, якими можна пройти. Така от несподівана вулиця.

— Цікава інформація! — скептично зауважив Чорнобай. — А головне: вчасна!

— А я тобі кажу! Забувай уже про свою «Леваду», повертайся до Києва, — усміхнувся Черпак, пропустивши повз вуха невдоволення друга. — Тут на тебе чекає більше відкриттів, ніж посеред лісу біля озера.

Черпак точно вже спав на зручній м’якій постелі, навіть у сні продовжуючи вбудовувати себе у грандіозні політично-бізнесові перспективи країни, а Чорнобай так і не заснув. Відпочити — не відпочив, про життя думав…

— Кому за мене хвилюватися? — прошепотів. — Нема кому. Шкода...

Наприкінці березня вночі у давньому місті Затятовому, на вулиці імені Корочуна, у майстерні автомеханіка Сашка Сулими відбувалася термінова нарада, яку скликала Анка Сулима. Вгамувала трохи своє серце, відправила додому Лєнку Гвоздовську, бо ласа до пліток медсестра і так почула забагато, зателефонувала Казидорівні із проханням прийти, і коли стара мудра жінка на власній автівці подолала два квартали від свого дому до Сашкової майстерні за дві хвилини, вказала на Галю і сказала:

— Ось, Казимиро Теодорівно! Галя! Така у нас новина…

— Каже, Чорнобай зник, — додав Сашко.

Казидорівна завжди дивилася у корінь.

— І коли все почалося? — спитала невістку Чорнобая. — Коли ти до Затятового з рожевою валізою і кейсом під ранок заявилася?

Галі вистачило п’яти хвилин, аби розповісти все. Геть усе! І про пограбування біля «Белли», і про діагноз, і про Юрка Консуматенка, і про людей, які впевнені, що вкрадені гроші у Галі. Тільки розповісти про те, що й Тьома у це вірить, язик не повернувся. Та уникнути запитань про Тьому не вдалося.

— Галю, а чому знову без чоловіка приїхала? — запитав Сашко. — І на маршрутці. Лєна Гвоздовська казала, коли син Чорнобая по тебе на «Леваду» приїжджав, то на крутій тачці був.

— Тьома не вірить, що його батькові щось загрожує, — відповіла Галя. — А я знаю: Андрій Іванович ні за що не покинув би… мене!

— Тебе? — Анка відчула гострий напад ревнощів. Та що в біса відбувається?!

— Він знав, що мене переслідують через зниклі гроші. Говорив: я зумію тебе захистити. І раптом… зник.

— Виходить, дівчино, всі біди в Андрія через твої проблеми! — констатувала Анка, дивлячись Галі у вічі. — А ти замість того, аби свої проблеми розгрібати, знову втекла до Затятового! Ховатися приїхала?

— Ні! Ні…

— А чого?

— Подумала: вам теж не байдуже, що з Чорнобаєм.

Не байдуже! Биту годину судили-рядили, де може бути хазяїн «Левади» і чи загрожує йому небезпека. Коли версії і припущення вичерпалися, Казидорівна постановила: усім спати, Галю вона до себе на ночівлю забирає, а завтра зранку відвезе до столиці.

— Нащо? — напружено спитала Анка.

— Ви, Аню, з Сашком тут, у Затятовому, спостерігатимете: може, з’являться якісь чужі люди, може, стануть розпитувати про Чорнобая. Я на «Леваді» ситуацію контролюватиму, а Галя у столиці спробує людей попитати. І будемо на зв’язку. Якщо з’явиться нова інформація, отоді і зрозуміємо, як діяти далі. А поки — нічого не зрозуміло!

Сашко хотів був переконати Казидорівну, що сам може довезти Галю до Києва: хоч на материному «мегані», хоч на військовому УАЗику, який врешті виторгував у фермера. Та з Казидорівною не поторгуєшся: де сядеш, там і злізеш. І мати затялася: будемо робити, як Казимира Теодорівна скаже!

На тому і завершили збори, бо які ще ресурси у простих людей, крім ніг-рук і мізків? Добре серце? Так воно навряд чи стане у пригоді під час пошуків. На його клекіт зниклий Чорнобай навряд чи відгукнеться. Казидорівна вже човгала до своєї автівки, Сашко зачиняв майстерню, коли Анка підійшла до Галі і сказала, відвівши очі, наче соромилася:

— Знаю, кого маєш у Києві про Чорнобая попитати. Кажуть, Андрій коханку завів, весь час у неї проводить, бо наче сказився од кохання.

Галя почервоніла до скронь, розгублено зиркнула на Анку.

— Справді? — спитала безпорадно. — А я нічого не знала… Якщо так, то, може, Андрій Іванович і не зник. Може, я помилилася…

— Швидко дізнаємося, — відповіла Анка. — Такі шила надовго не сховаєш: самі з мішків вивалюються!

Казидорівна з Галею на борті довезла Анку і Сашка до їхнього дому, газонула до власної хати.

— Мамо! Може, тепер скажеш, чому так не хотіла, аби я Галю до Києва відвіз? — спитав Сашко матір.

— Галя! Галя! Одна Галя тобі! — роздратувалася Анка. — Ти ще не зрозумів, що за пташка та Галя?! З якимись мутними грошима пов’язана, пограбуваннями, інтригами! Чорнобая вже згубила, бо ж усе закинув: і справи свої, і дім свій, і «Леваду»! Та щоб тій Галі не лишилося спокійного місця на землі! Чорнобай «бідну Галю» від усіх бід боронить, а Галі, дивлюся, того мало! Припхалася, аби нову жертву собі знайти! Хочеш, щоб я спокійно спостерігала, як вона мого єдиного синочка у свої брудні справи втягує? Ні, Сашко! Не буде того! Ото хай завтра зранку Казидорівна відтарабанить нашу турботливу Галю до Києва, а ми перехрестимося і попросимо Бога, аби вона до Затятового дорогу забула! А Чорнобая ми і без неї знайдемо! І врятуємо, якщо у тому буде потреба! — вичерпалася, замовкла.

— Мамо, про що ти взагалі?! — так м’яко іронічно спитав Сашко, що в Анки й серце завмерло, бо то могло тільки одне означати: син уже вирішив і завтра зранку зробить усе, щоб замість Казидорівни везти дівчину у столицю.

Ой… Що робити? Додому прийшли, Сашко — «добраніч, мамо!» — у своїй кімнаті зачинився, а Анка, як та пантера по клітці, по кімнаті кола намотує, бо лиш одне в голові: що робити? Сашко ж прокинеться завтра вдосвіта! Сяде у свій УАЗик, помчить до Казидорівни, Галю забере, сам її до столиці повезе! І чим усе те закінчиться, один Бог знає!

До аптечки! Вигребла всі ліки на стіл! План такий: зараз заварить чаю, вкине в чашку кілька заспокійливих пігулок, віднесе синові чай. Скаже: випий тепленького на ніч, бо весна вдень зігріє, а вночі ще морозить. Сашко нап’ється чаю, засне міцно, вранці не прокинеться зі світанком: запізниться до Казидорівни, і стара спокійнісінько відвезе Галю до Києва. Анка вже почала пігулки з упаковки виколупувати, та в голові застрягла та страшна настирлива думка… Про те, що син вранці не прокинеться. Перелякалася. Пігулки — у відро для сміття.

— Ох, я дурна! Ох, прибацана! — мордувалася. — Та як мені таке взагалі могло на думку спасти?! Та щоби я рідну дитину якимись пігулками труїла тільки через те, що… сама ревную Чорнобая до його невістки?! Та що зі мною? Чи вже геть неадекватною стала? Може, то все — клімакс?

Так засмутилася, аж знову серце прихопило. Вдруге за вечір! А раніше ж — ніколи! Та дивно прихопило: за грудиною наче і стискає, але віддає у живіт, холодний піт тече, нудить, дихати нема чим, сили розчиняються, і вже нема їх, бо й зі стільця встати не може.

— Нічого собі… — прошепотіла ошелешено.

Дотягнулася до ліків на столі, вхопила яскраву картонну коробочку з розрекламованим засобом для підтримання роботи серцево-судинної системи… і завалилася на підлогу разом із тим засобом, та свідомості не втратила. З останніх сил дістала з упаковки пігулку, донесла її до рота, проковтнула без води: сил підвестися чи покликати на поміч уже не було.

— Мамо?.. — Сашко і сам не усвідомлював, яка сила змусила його хвилин за десять після того, як побажав матері «доброї ночі», підвестися з ліжка і визирнути зі своєї кімнати.

Коли вранці наступного дня Казидорівна і Галя виїхали із Затятового до столиці, вони і гадки не мали, що Сашко Сулима разом із одноногим батьком всю ніч провели у лікарні біля Анки, якій діагностували обширний інфаркт. Що медсестра Лєна Гвоздовська примчала, як тільки дізналася. Показувала блідій слабкій Анці яскраву картонну коробочку з розрекламованим засобом для підтримання роботи серцево-судинної системи.

— Тьоть Аню, ви часом оці пігулки не приймали, коли вам зле стало?

— Встигла лиш одну… — призналася Анка.

— Слава Богу, що лиш одну! Бо щось із цими пігулками не так! Ви вже не перша, кому після них гірше стає! — призналася Лєнка. — І в соціальних мережах про цей препарат погані відгуки. І я сьогодні напишу, щоб люди його не використовували!

— Та куди? Охолонь, Лєно. То не від пігулок. Від стресу… — відповіла Анка, і ще один з тисяч випадків отруєння контрафактними ліками в Україні безкарно канув у Лету.

— А де Чорнобаєва невістка? — не забула запитати цікава медсестра. — Вчора ж була у Затятовому!

— З Казидорівною до Києва поїхала, — Анка подумала, що хоч і ціною власного здоров’я, але мети вона досягла: вберегла сина від тої Галі!

Галя розпрощалася із Казидорівною на Пушкінській, бо знайшла привід подзвонити другові Андрія Івановича Чорнобая пану Черпаку. Віддасть ключі від квартири-схованки, бо більше не збирається ховатися! Нащо їй взагалі ховатися, якщо через неї щезають хороші люди?! Галя віддасть ключі, запитає: а ви часом не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай? І якщо пан Черпак скаже: а нащо це тобі? — Галя не зможе приховати правди.

— Дуже потрібний… мені, — признається.

Запитати б полковника Жадкіна: нащо затримав Чорнобая? Не згадав би, як смикнувся від погроз і панібратського тону стороннього мужчини щодо його дружини (Юля вона йому!), сказав би: чуйка! Власній інтуїції Фелікс Аскольдович довіряв набагато більше, ніж аргументам і фактам. Саме чуйка змусила полковника на кілька днів притримати інформацію про результати криміналістичної експертизи, яка вказувала на причетність депутатського помічника Льоні Бурсака до пограбування. Не просто так притримав. Вірні підлеглі Зубенко і Лопата організували цілодобове прослуховування мобільного і стеження за Бурсаком, двічі на добу доповідаючи полковникові результати, бо Жадкін ніяк не міг вирішити, як йому діяти стосовно народного депутата і його помічника далі, і сподівався, що додаткова інформація допоможе не промахнутися.

Льоня не допомагав! Ні у розмовах, ні у поведінці ніяк не виказував своєї причетності до зникнення кейса готівки. Та за два дні після повернення Гашинського з Іспанії раптом зник: мобільний відключений, самого ніде не видно.

— Що відбувається?! — полковник насторожився, бо будь-яку невизначеність сприймав як загрозу персонально собі.

Вже вирішив йти ва-банк: зустрічатися з народним депутатом Гашинським і показувати йому результати криміналістичної експертизи з «пальчиками» його помічника на речах невідомого, який вкрав кейс із готівкою. Вже навіть дістав мобільний, аби подзвонити Оресту Валерійовичу! Та до кабінету увірвався слідчий Зубенко:

— Феліксе Аскольдовичу! Гашинського затримали!

— Що?! — полковник вухам не повірив. — Хто його затримав?

— Ніби СБУ, але не точно. Ще є відомості про Бурсака!

— Кажи!

— Його знайшли в таємній кімнаті офісу Гашинського. Нардеп там людей мордував.

— А Льоня що там робив? Бив? Чи його били? — полковникові кожне запитання давалося, як жінці пологи: видушував із себе слова, бо це ж ганьба і неподобство — щоби підлеглий знав більше за керівника. Що в біса відбувається?! Що?!..

— Помічник, кажуть, ледь живий, — відповів Зубенко. — Сильно побитий і без свідомості.

— І де він зараз?

— Нібито «швидкою» відправили до лікарні.

То був шанс! Жадкін вчепився у нього, бо становище треба було терміново виправляти. Покидьок Гашинський і так вже залив за шкуру полковникові немало сала: мало того що звинуватив у всіх гріхах, забрав аптеки, гроші вимагав! Козел ще й втрутився у розслідування, позбавив Жадкіна можливості проводити його повноцінно, їздив зі своєю бандою — стріляв-убивав, виродок, замість того аби дати професіоналам допитати підозрюваних, і полковник усе більше схилявся до думки, що все те нардеп робив не тільки від курячих мізків і пихи, а й тому, що сам поцупив гроші. Та остання інформація про замордованого Бурсака розбивала вщент стрункі теорії полковника.

— Терміново! Дізнайся, до якої лікарні «швидка» відвезла Бурсака, знайди аргументований привід і перевези його до моєї клініки! — наказав. — Щоби за годину я вже міг із ним поговорити!

Зубенко помчав виконувати наказ шефа, а полковник Жадкін сьорбнув віскаря, аби стимульнути мізки, заходив по кабінету, як заведений, — дочекатися не міг, коли дістанеться приватної клініки на околиці, у якій негласно мав частку власності, вхопить за барки Льоню Бурсака і врешті скаже:

— Колися вже, суко, бо все моє терпіння залишилося у минулому! Кажи: коли твій шеф вирішив заварити усю цю кашу?!

Терпіння того дня зайвим не стало. За годину слідчий Зубенко доповів, що Льоню транспортували до клініки Жадкіна, однак поговорити з помічником не вдасться, бо й досі непритомний.

— То робіть щось! — кричав Жадкін. — Лікарям скажи: хай йому ноги відбере, але не мову!

Відрубав дзвінок, став вираховувати, як і у кого краще дізнатися, чому затримали Гашинського. Тихі бесіди з офіцерами управління по кабінетах, у коридорах, біля автівок відібрали зо дві години, та не дали жодного результату. Колеги Жадкіна і самі губилися у здогадках, тому висували свої версії події. Полковник знав: усі вони далекі від істини, бо будуються на власних кланових інтересах.

День ще й до обідньої пори не добіг, коли Фелікс Аскольдович усвідомив, як сильно втомився.

— Шістдесят два не двадцять шість, — визнав, перед обідом вирішив заїхати до «Белли». У Юлиному кабінеті, наче у чарівній соляній кімнаті, до Фелікса Аскольдовича поверталися і сили, і азарт.

Сидів у Юлиному кріслі, дудлив віскі, яке жінка підливала, розмірковував, які вигоди їм із дружиною може принести несподіване видалення Гашинського зі схеми виготовлення, ввезення в країну і нелегальної торгівлі контрафактними ліками. Полковник не пам’ятав випадку, щоби хтось із тих, хто закріпився на верхівці схеми, постраждав від закону.

— Тому, думаю, Гашинський не просто вийде на свободу! Він вийде ще більш голодним! А це для нас геть погано, Юлю. Козел нас остаточно розорить! Йому ж треба буде шукати цапів-відбувайлів! — сказав дружині.

— Гашинський не вийде, якщо люди на верхівці схеми повірять, що народний депутат дерибанив відкати, — відповіла.

Полковник аж усміхнувся: так і є! Поставити під загрозу нелегальний трафік грошей — то вам не державний бюджет розікрасти! Відповідальність настане невідворотно! Тим більш коли трафік не просто порушений… Коли готівку з нього стирив учасник схеми!

— Гашинському — торба! — Жадкін загорівся. — Певно, не ми одні здогадуємося, що цей козел кейс із грішми поцупив!

— Потрібні докази, Феліксе.

— Головний доказ зараз лежить у моїй клініці! І якщо він навіть помре, ми його оживимо на десять хвилин! Бо він, падла, не просто все мені розповість, а й письмово підтвердить кожне своє слово.

Полковник підвівся, нервово заходив кабінетом. Не лишилося у Жадкіна сумнівів: Гашинський винуватий у всіх їхніх бідах! Юлія Володимирівна мала сумніви, бо знизала плечиками розгублено.

— А як тоді кейс у невістки Чорнобая опинився? — спитала.

— Та як? Гашинський і підсунув порожній кейс цьому Консуматенку. Сліди плутав. Все сходиться, Юлю!

Юлія Володимирівна на мить замовкла, ніби з силами збиралася, відвела погляд.

— Значить, відпустиш Андрія Чорнобая? — спитала обережно.

Полковник зупинився. Уп’явся поглядом у вічі дружини.

— Що ж ти робиш, Юлю? — сказав. — Я намагаюся не згадувати, як ти на того Чорнобая дивилася, а ти мені знову про нього нагадуєш?!

Пані Жадкіна не встигла відповісти. Двері розчахнулися, і на порозі стала Галя Чорнобай. Із викликом уп’ялася поглядом у подружжя Жадкіних.

— Допоможіть! — сказала вперто. — Може, знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?.. Бо ніхто не знає!

Юлії Володимирівні так хотілося вигукнути обурено, голосно: «Ні! Ні, ні, геть звідси! Ходиш сюди, як до себе додому! Бачити тебе не можу!» Та полковник вигукнув. Голосно і обурено:

— Ще одній Андрій Чорнобай потрібний! Ти хто, бідахо?!

Березень закінчується… Цієї пори навіть увечері, коли сонце згасає, і у світлі ліхтарів перша зелена трава — чорна: такі надії! Наче доля знову стелить чистий аркуш, очищує повітря. І плани… І сил дає на ті плани. І не позбавляє їх суті.

Щороку так було. Попри біди, конфлікти, війну і коливання курсу валют. А цього року щось змінилося… А чому? Ті ж біди, конфлікти, війна. І коливання курсу валют.

— Феліксе, це невістка Чорнобая! Галина, — видушує пані Жадкіна.

— Та невже?! — полковник вирішує не вимикати режиму нишпорки. Розглядає дівчину зацікавлено. — Он ти яка! Врешті познайомимося, невловима ти наша! З’являєшся не тоді, коли потрібна, а коли запитань до тебе майже не лишилося…

— Галино, прощавай! — врешті подає голос пані Жадкіна.

— Ні! Тут я вирішую, з ким прощатися! — полковник уїдливо дивиться дружині у вічі, знову переводить погляд на дівчину.

— Перепрошую… — каже Галя насторожено, наче йде по крихкому льоду. — Ви не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?

— Знаємо! — полковник уважно відстежує реакцію Галі. І пані Жадкіна очей не зводить. Галя дивиться на Фелікса Аскольдовича з надією і очікуванням, бо слів надто мало! Інформації замало. Чому він мовчить? Одного слова «знаємо» недостатньо! Так кажуть, коли щось чекають навзаєм?

— Він у коханки? — питає дівча непевно.

— У якої коханки?! — роздратовано дивується пані Жадкіна.

— Не знаю. Так кажуть…

— Ні! Він не у коханки! — каже полковник.

— А де? Чому ви не говорите, де він?

— Хочу спочатку зрозуміти, що ти готова віддати заради свободи Чорнобая!

— Андрій Іванович у тюрмі?

— Чому ти робиш такі висновки? Знаєш про Чорнобая щось погане? Наркоман? Фетишист-збоченець? Ґвалтує неповнолітніх? Га?!

Юлія Володимирівна кидає на полковника швидкий презирливий погляд, відвертається, із відразою кривиться. Жадкін усе бачить! Усе складає у велику скриню свого терпіння. Відреагує, коли вважатиме за потрібне!

— А які висновки я маю робити? — каже Галя полковникові. — Ви — з поліції. Знаєте, де Андрій Іванович, і кажете, що він не на свободі. Він… у тюрмі?

Жадкін хитає головою: ні, ні!

— Ні?! — перепитує Галя.

— Ні, ти не ставитимеш мені своїх дурних запитань! — кричить пан Жадкін. — Ти не відповіла на мої недурні!

— Так питайте!

— Вже запитав! Що ти готова віддати заради свободи Чорнобая?!

Галя дивиться на полковника приголомшено, на мить опускає очі і кидає швидкий погляд на хазяйку «Белли». Знову опускає очі долу.

— Все… — каже врешті тихо, але впевнено.

— Все?! — полковник регоче, та не істерично, скоріше — із заздрістю, бо просте слово «все» звучить так щиро і беззастережно — не повірити неможливо. — Все?! — повторює хижо. — А що в тебе є?!

Дівчина мовчить, знизує плечима, бо геть губиться, наче вона — канатоходець і вже пройшла пів шляху по непевному канату, що натягнутий над прірвою. Та то пусте, що непевний.

Половину здолала і далі зможе! Та пан полковник спитав: «А що у тебе є?!» — і стало зрозуміло: далі й кроку не зможе ступити над прірвою.

— Не знаю. Все є. Нічого більше мені не потрібно.

— Гроші з кейса віддаси? — полковникові набридає гратися. Підходить до Галі впритул, хапає за підборіддя, дивиться в очі.

— Немає у мене тих грошей! Немає! І де вони є — не знаю! Я б сама до поліції пішла, якби хоч щось про ті гроші знала!

— І чому? — питає пані Жадкіна.

— Через ті гроші — стільки горя! Тьома мені сказав: Юрка, який мене підвозив, убили. А за що?

Жадкін вибухає: втома і нерви даються взнаки. Відштовхує Галю.

— Ти знову мені запитання ставиш? До тебе ще не дійшло?! Я тут запитання ставлю! Забирайся, дурепо! Пішла звідси!

Галя тремтить біля дверей.

— Не піду! Ви ж не сказали, де Андрій Іванович!

— А-а-а! Та ти без голови, так?! Нариваєшся?!

— Скажіть: де він! — вперто повторює дівчина.

— Затриманий! — із несподіваним агресивним задоволенням плює словами в бік Галі Юлія Володимирівна Жадкіна. — За зберігання наркотиків!

— Можна його побачити? — Галя дивиться на полковника, очі наповнюються сльозами.

— Стаття триста сім! Від чотирьох до восьми! — ще агресивніше відповідає пані Жадкіна, хутко підбігає до дверей, розчахує їх різким рухом. — Пішла звідси!

Галя підходить до дверей. Пані Жадкіна не витримує: штовхає Галю у спину, і щоби хоч якось приховати напад несподіваної люті, одним різким рухом зачиняє за дівчиною двері. Нервово йде до столу, знаходить сумку, у сумці — люстерко. Вдивляється у власне обличчя лише для того, аби хоч якось повернути собі контроль… над собою ж.

Полковник спостерігає за дружиною прискіпливо.

— Серйозно? — каже врешті. — Стаття триста сім?

— Що тебе дивує, Феліксе? — вже контрольовано відповідає пані Жадкіна. — Відповідальність за оборудки з наркотиками дотична до сфери нашої діяльності. І я вивчаю навіть дотичні небезпеки.

— А я думав, то — про розширення нашого бізнесу…

— Можливе все! Це твої слова, — пані Жадкіна остаточно повертається у звичну колію.

Та полковник хоче підтвердження! Заглядає дружині у вічі.

— Більше не просиш звільнити Чорнобая?

— Ні, — відповідає Юля після паузи.

Пауза здається полковникові задовгою. І коли дружина пропонує пообідати разом, пан Жадкін лиш супиться і рушає до дверей.

— Сама! — кидає. — Звикай вже хоч щось робити сама! У житті згодиться!

У лікарняній палаті нардепівський помічник Льоня Бурсак прийшов до тями від запаху смачного курячого бульйону.

Важко, з болем розплющив очі і тої ж миті із жахом усвідомив: краще не рухатися, бо знову відключиться від болю. «Сука… Що він зробив зі мною?!» — заплакав подумки, згадавши тьмяні підсліпуваті оченята Гашинського, які від гніву не яскравішали, не ставали більшими, контрастнішими. Навпаки! Коли нардеп впадав у гнівну істерію, його оченята ставали суцільними сірими свинцевими цятками, схожими на голівки цвяхів. Перед очима у Льоні й досі стирчали ті цвяхи…

Все почалося по обіді, коли красунчик Льоня дістався офісу нардепа.

— Де ти вештаєшся?! Шеф уже тричі про тебе запитував! — сказав помічникові бодігард іще на парковці. — Навіть наказав аеропорти перевірити. Думав, що ти втік.

Льоня не насторожився.

— Такі у тебе тупі жарти, — відповів бодігарду легковажно, а тепер допетрав: який же він йолоп! Людина ж попередити його намагалася! А він…

А він усю першу половину того дня витратив на пошуки горе-кілера, який погодиться за скупі дві штуки баксів завалити зухвалого сміливця Андрія Івановича Чорнобая. Взагалі-то, бюджет замовного вбивства становив нерівні і нелогічні шість штук, які Льоня примудрився вициганити у Гашинського, бо той завів звичну пісеньку: от, мовляв, хай спочатку людина роботу виконає, а потім ми їй заплатимо. Та Льоні вдалося умовити нардепа відкрити гаманець, бо нагадав: заява зі звинуваченням у вбивстві — справа серйозна і краще розібратися з нею якомога скоріше. Гашинський понив трохи, та гроші дав! Оті самі нелогічні і нерівні шість тисяч баксів, бо Льоня не зміг переконати шефа дати більше. Помічник голову зламав, намагаючись придумати, що має зробити, аби до нардепа не дійшла інформація про те, що чотири тисячі із шести Льоня планує залишити собі.

— Скажу Гашинському: дві — аванс, — вирішив.

Виконавця пригледів у дешевому нелегальному ігровому клубі, де азартні покидьки курили якусь гидоту і програвали бабусині пенсії, мамині обручки і крадені гаджети. Прийшов сюди не випадково: у клубі керуючим працював Льонин друг дитинства на прізвисько Торба, який знав, чим дихає контингент. Торба і вказав Льоні на чоловіка років сорока, худого до такого ступеня, що здавалося, у нього під одежиною тіла немає, бо та одежина тихо коливалася, наче порожня, при кожному кроці.

Льоня підсів до худого, коли той сіпався перед комп’ютером і тихо вив, бо не мав і копійки, аби продовжити гру.

— Можу прокредитувати, — сказав.

— Я грошима кредити не віддаю, — нахабно відповів Льоні худий. — Можу відпрацювати.

— Підходить, — кивнув Льоня.

Деталі обговорили на вулиці біля клубу.

— Дві? — здивувався худий. — Ні! За дві — я пас! Вибач, але дві — то не ціна.

— А ти знаєш ціни?

— Думаєш, ти перший у клуб із такою пропозицією приходиш? — зухвало збрехав худий, та брехня спрацювала.

— Дві — аванс! — змушений був сказати Льоня. — Після того як виконаєш роботу, отримаєш іще дві. Згоден?

— Давай аванс! — відповів худий.

Бакси отримав разом зі старим «ТТ», фотографією Андрія Івановича Чорнобая, його автівки, інформацією про чоловіка і адреси, за якими він може перебувати, а також допотопним мобільним. Натомість Льоня відібрав у чоловіка паспорт, перевірив за ним місце проживання такого собі Івана Микитовича Половинка, 1980 року народження, розлученого і бездітного, що теж порадувало Бурсака.

— Тиждень тобі на розвідки, — сказав найманцю. — Не більше! Потім виконуєш роботу і отримуєш залишок гонорару. І пам’ятай! За тобою не тільки Торба слідкуватиме, а й мої люди! Навіть не намагайся зіскочити!

Худий абсолютно серйозно відповів, що більше за гроші цінує свою репутацію і дорожить своєю порядністю, і цілком задоволений такою відповіддю Льоня попхався в офіс нардепа, аби доповісти про майже зроблену роботу.

— Тримайте його! — крикнув Гашинський бодігардам, коли помічник увійшов до його кабінету.

Двоє дужих кабанів ухопили красунчика, а той геть нічого не розумів, горланив, як різаний:

— Шефе, що сталося?! Шефе?!

— Ах ти ж, падло! Паскудний дебіл! Покидьок! Я тебе зубами загризу, суко! — отоді-то Льоня і побачив, як депутатські оченята стають цвяхами.

— За що?! За що?! — волав.

— А ти не знаєш?! Де мої гроші, козел! Де мої гроші?!

— Та звідки я знаю?!

— А звідки твої «пальчики» на речах того козла, який кейс украв, теж не знаєш?! Дружок твій? Ти його підговорив кейс украсти?! Кажи, паскудо!

Льоня б ні за яких умов не витримав і хвилини катувань, розколовся б, як горіх. Та у народного депутата Гашинського від люті впала планка: вхопив малахітову важку попільничку, та як дасть помічникові по маківці! Льоня і відрубався. Гашинського це не зупинило. Наказав бодігардам відволокти Льоню до таємної кімнати, і поки тягнули — бив! І як затягнули — бив! Ногами непритомного. Ребра переламав. Ногу. Обидві руки… Внутрішні органи і голова теж не лишилися неушкодженими. Живим Льоня Бурсак лишився тільки тому, що увірвалися правоохоронці і Гашинського затримали.

Не знав того, та інтуїція не підвела. І хоч бульйон смачно пахнув, а їсти хотілося так сильно, наче тиждень голодував, спробував ворухнутися не для того, аби дотягнутися до тумбочки, де стояла миска з їжею. «Бігти! — верещали перелякані думки. — Бігти!» Не мав сумніву: Гашинський трохи охолов, вирішив його підлікувати, щоби більше не бруднити депутатських рук об помічника, а передати Льоню професіоналам, які виб’ють з красунчика правду!

— Правду… — прошепотів і ледь стримав сльози.

Згадав, як думка заволодіти кейсом з майже мільйоном вперше прийшла йому в голову пів року тому, як ретельно вираховував деталі, підшукував людину, якій можна довіритися. Як під час відпустки у Пхукеті познайомився з молдаванином Димитру, який уже кілька років жив у Таїланді, підробляв аніматором у дорогих готелях, мріяв створити власну спортивну школу і сім’ю з коханим мужчиною.

— Те, що треба! — вразився красунчик.

Без зусиль закохав у себе емоційного Димитру: молдаванин уже через тиждень зізнався Льоні у коханні. От тоді Льоня і розповів Димитру про кейс, який може зробити їхнє спільне життя не тільки щасливим, а й багатим. Закоханий Димитру погодився без роздумів, за свій рахунок прилетів з Таїланду до Кишинева. Звідти під чужим іменем в’їхав до України, зупинився в орендованій квартирі на околиці Києва, тиждень купався у любові свого коханого Льоні і ретельно готувався до найвідповідальнішого кроку у своєму житті. Підбадьорював Льоню: мовляв, усе пройде як по маслу, коханий! Примірював сонцезахисні окуляри, які подарував йому красунчик: як я тобі?! Тільки одне його засмучувало: що доведеться бити коханого у щелепу. Та тепер, коли все лишилося у минулому, Льоня усвідомив, що прокололися вони з Димитру не тільки у тому, що молдаванин геть несильно вдарив Льоню біля «Белли». Виявляється, Льонині відбитки пальців знайшли на речах Димитру, а Льоня був певен, що не існує жодної ниточки, яка може пов’язати його з Димитру. Та тепер усе те не мало жодного значення.

— Все було марно? — прошепотів. — Димитру загинув. Гроші зникли…

Аж застогнав, бо все тьмяніло і переходило до розряду другорядного у порівнянні з усвідомленням того, що у геніальний Льонин план таємничим чином втрутився хтось третій! Убив коханця, поцупив Льонине багатство. І Льоні тепер взагалі не до матеріальних цінностей! Льоні б живим лишитися!

— Я щось придумаю! Придумаю! — забелькотів. — Я зумію переконати Гашинського в тому, що я ні в чому не винуватий! Зможу! — затявся. У красунчика Льоні Бурсака несподівано з’явився додатковий стимул вижити. Коли він переконає Гашинського у своїй повній відданості депутатові, от після того Льоня Бурсак помре, але дізнається: хто спаскудив геніальний план, який мав назавжди змінити його життя!

Знову спробував ворухнутися — ніяк. «Хоч би Гашинський сьогодні не прийшов! Хоч би не прийшов! — просив усіх всесильних. — Маю ще подумати… Придумати! Врятуватися… Обдурити його! Всіх!»

Ніби у відповідь на Льонині волання, двері раптом тихо рипнули. Красунчик скосував очі у бік дверей, та під гострим кутом силует людини, що саме входила до палати, розплився. Льоня задихнувся від страху і заплющив очі.

Фелікс Аскольдович Жадкін правильно інтерпретував поведінку синього від побоїв Льоні. «Боїться до усцячки! — констатував подумки. — То добре!» Кілька секунд без емоцій роздивлявся синці і садна на тілі депутатського помічника, загіпсовані руки, ногу…

— Жити хочеш? — спитав врешті, дивлячись у закриті Льонині очі.

Льоня смикнувся і розплющив очі.

— Дуже, — признався.

— Добре, — кивнув полковник. — Я тебе захищу від Гашинського, Льоню. Мені служитимеш! Як перспектива?

— Дякую…

— Зачекай! Спочатку — тест!

— Який тест?

— На профпридатність! Я ставитиму запитання, ти відповідатимеш. Якщо не схибиш — вважай, ти під моєю парасолею! Ну, а якщо збрешеш… — Жадкін прискіпливо глянув на Льоню, увімкнув на запис диктофон у своєму смартфоні. — Поїхали? Отже… Громадянина Гаваненка у Козельці вбив Гашинський?

— Орест Валерійович нікому не дозволяв бити його. Сам хотів… Але коли ми їхали з Козельця, чоловік іще був живий.

— І куди так поспішав того дня народний депутат Гашинський?

— Він переслідував Консуматенка…

— Хто такий?

— Орест Валерійович підозрював його у вбивстві своєї матері.

— Об’єктивно підозрював?

— Так. Коли ми у тій Христопратівці знайшли Консуматенка, то у нього на зап’ястку годинник Ореста Валерійовича був. І Гашинський його вбив. І наказав закопати тіло біля сараю.

— Тобто я все правильно розумію? Народний депутат Гашинський не передав підозрюваного до рук правоохоронних органів! Ті не змогли допитати підозрюваного, зібрати докази його винуватості! Бо Гашинський без суду просто взяв і вбив людину?! Тільки через те, що на його зап’ястку був годинник, схожий на годинник Гашинського?

— Консуматенко ще пістолетом нам погрожував.

— Вам? І скільки людей було з Гашинським?

— Восьмеро, якщо і Гашинського рахувати.

— Я правильно розумію? Консуматенко проти восьми. Будь-хто злякався б і спробував захистити своє життя! Не тільки Консуматенко, — полковник замовк, уважно глянув на красунчика. — Ти ж згоден, Льоню? Власне життя треба захищати!

Бурсак напружився, дивився на Жадкіна насторожено.

— Треба… — видушив.

— Добре, що ти це розумієш! І от у зв’язку із цим… Запитання! Коли саме Гашинський вирішив вкрасти кейс із готівкою?

Льоня завмер: йому ж не почулося?..

— Давно… — пробелькотів обережно, ніби звірявся: чи те ліпить, що полковникові потрібно. — Вперше півроку тому натякнув, що це треба зробити.

Полковник задоволено кивнув:

— Чому?

— Не знаю…

— Що знаєш?

— Гашинський двадцять штук мені пообіцяв. Премію, — вже сміливіше збрехав Бурсак.

— Хто виконавця знайшов?

— Орест Валерійович…

— Ти був знайомий з виконавцем?

— Так. Орест Валерійович наказав, щоб я йому сонцезахисні окуляри придбав. Я купив, приніс за адресою, яку Орест Валерійович вказав, і ми познайомилися.

— Що можеш сказати про виконавця?

— Його звали Димитру. З Молдови. Більше нічого не знаю.

— Взагалі нічого?

— Ні. З’їздив на орендовану квартиру до Димитру, віддав окуляри. Орест Валерійович мені каже: «Запам’ятав його рожу?» «Так», — кажу. Гашинський сказав, що я маю впасти і не заважати, коли Димитру нападе на мене посеред вулиці і відбере кейс.

— І ти нібито все виконав!

— Так. Я дуже… дуже дисциплінований! Я завжди виконую накази керівництва! Ви у цьому переконаєтеся!

— Не треба гнати коней! Усьому свій час, Льоню! Давай до твоїх баранів повернемося! Бо — дивна річ! Ти — такий увесь файний і дисциплінований! Виконуєш накази шефа бездоганно, падаєш, коли той Димитру у тебе кейс вириває, але Димитру вбивають, кейс із грішми зникає, а Гашинський якогось біса катує тебе! Чому — тебе? Що ти мені не розповів, Льоню?

— Орест Валерійович розгнівався сильно… Мало того, що хтось у його план втрутився: і Димитру вбили, і гроші зникли. Ну, і мати його померла. Так до того всього ще і я відбитки свої залишив на речах Димитру. А ця ниточка до нього веде. От і психонув.

— Дістали психи його! — недобре відповів Жадкін. — Аби не його психи, ми б і Гаваненка допитали, і Консуматенка! Давно би гроші знайшли… — замовк, усміхнувся Льоні. — Та не все так погано. Ти дуже допоміг слідству.

— Якому слідству? — пополотнів Льоня. — Я думав, у нас приватна розмова, Феліксе Аскольдовичу! Я думав: тільки вам правду говорю! Аби ви могли правильні рішення приймати! Ви ж обіцяли…

— Льоню, спокійно! Чого смикаєшся? Все нормально, ти під захистом. Зараз слідчий Зубенко з диктофона перепише твої зізнання на папір, а ти поставиш дату, підпис і підтвердиш, що «з твоїх слів написано вірно». Домовилися?

— Феліксе Аскольдовичу! Я боюся! Гашинський уб’є мене, якщо хоч хтось дізнається…

— Він тебе не вб’є! Слово даю! — відповів полковник. «Я тебе сам ухайдохаю, покидьку, хоч і трохи шкода: талановито брешеш…» — додав подумки.

Слова дотримав. Вийшов з палати, відкликав до вікна слідчого Зубенка, який чекав на начальника. Простягнув йому смартфон.

— Все за звичною схемою, — наказав. — Свідчення — на папір. Підпис, дату. При трьох свідках хай підпише, щоб не казали, що нова поліція під тиском вибиває зізнання.

— А потім куди його?

— Туди, де всі будемо, — відповів Жадкін.

Коли ти на дні — притулитися до мами не найгірша з ідей. Галя їхала до мами.

Вечір уже запалив на вулицях Києва тисячі ліхтарів: і з жовтими витратними лампами розжарювання, і з економними яскравими ледами. Вони так обнадійливо сяяли, що здавалося, у місті не лишилося жодної темної плями. Навпаки! Непомітні вдень кутки, скверики, провулки увечері виглядали набагато презентабельніше, і від того народжувалося викривлене враження про те, що увечері в Києві не менше перспектив, ніж удень! Мо’, навіть більше!

Галя не зважала на оману вогнів. Вечір не міг нічим компенсувати безнадійність цього дня. Вранці вона зателефонувала панові Черпаку за хвилину після того, як подякувала Казидорівні і провела поглядом її автівку. Пан, певно, жив у тому ж старовинному будинку на Пушкінській, бо Галя побачила трохи перегодованого високого чоловіка у коштовному костюмі і легкій вовняній куртці хвилин за п’ять після того, як попросила про зустріч. Вона навіть встигла роздивитися його уважніше, бо під час першої зустрічі переляк заважав не тільки думати, а й бачити все навкруги. Певно, у пана Черпака були класні стилісти, бо вони зуміли з лисуватого мужчини за сорок зліпити стилягу з цікавою неголеністю і такою ж цікавою зачіскою із залишків його волосся, яка не виглядала ані куцо, ані вульгарно. Іронічна напівпосмішка й уважні очі наближали пана Черпака до високих стандартів супергероїв, та примітивна перегодованість, живіт і друге підборіддя перекреслювали усі вищезгадані позитивні характеристики, констатуючи давню істину: якщо посієш звичку, то пожнеш характер. А якщо понасівав поганих звичок — твій характер навряд стане гідним…

Галя віддала ключі Черпакові, і він би одразу пішов, та вона запитала:

— А як справи в Андрія Івановича?

— Наскільки я знаю, просто чудово! — відповів Черпак. — Активно адаптується до нової для себе реальності, хоча відкрию вам секрет — реальність не змінилася! Та ж сама! Андрій просто починає новий етап свого життя.

— З жінкою? — не втрималася. — Ви хочете сказати, що в Андрія Івановича з’явилася жінка?

Антін Черпак уважним поглядом окинув Галю.

— Галино, ви не чужа людина Андрієві! І я — далеко не чужий, бо змалку товаришуємо. Але я ніколи не дозволяв собі втручатися у його особисте життя. І якщо ви ставите мені такі запитання, то на те має бути вагома причина. І яка?

— Лиш одна! Хвилююся за Андрія Івановича. Телефоную йому, а він не виходить на зв’язок.

— Заспокойтеся і повертайтеся до свого життя, дівчинко! З Андрієм — усе гаразд. Я говорив з ним годину тому.

Черпак усміхнувся Галі привітно, пішов геть і, певно, не мав сумніву, що принаймні сьогодні більше не побачить невістку Чорнобая. Та спливло лише кілька годин, і пан Черпак зі здивуванням знову почув у своєму смартфоні голос Галі.

— Мені дуже хочеться бути ввічливою! — говорила крізь схлипування. — Але я зараз не розумію, де межа між ввічливістю і наполегливістю! І якщо мені доведеться обирати між ввічливістю і наполегливістю, я оберу друге! Бо я не розумію, як ви можете називати себе другом Андрія… Андрія Івановича! Ви ж брехали мені! І насправді вам, певно, байдуже, де він зараз і що з ним?! А з ним біда!

— Яка біда? — Антін Черпак насупився: ця дівчина дратувала його!

— Його заарештували! І звинувачують у зберіганні наркотиків! Андрія Івановича! У зберіганні наркотиків!

— Заспокойтеся, Галю! Це якась помилка! Повірте, Андрієві нічого не загрожує і він зараз у повному порядку. А вам краще не панікувати, а зосередитися на власних справах.

— Я вам не вірю! — вигукнула гнівно. — І не знаю, до кого ще можна звернутися! Але я щось вигадаю! Щось обов’язково вигадаю! Не може такого бути, щоб одна людина не дізналася, де знаходиться інша людина і чи вона у безпеці.

— Не треба нічого вигадувати, Галино! — нервово відповів Черпак. — Просто залишайтеся на зв’язку! Ваш свекор сам вам передзвонить і підтвердить: у нього проблем немає!

Очікувати дзвінка Чорнобая Галя лишилася у кав’ярні неподалік «Белли». Звідси п’ятого березня вона несла Юлії Володимирівні Жадкіній гарячу запашну каву… Обпекла її. Сьогодні вже тридцяте! І, здається, це Галя Чорнобай обпеклася на все життя!

Поряд виникає офіціант: кави? Води! А ще — повітря, впевненості. Може, драбину, бо Галя бачить себе на дні глибокої темної ями. Немає драбини? Добре, тільки води…

Дзвінок мобільного лунає під вечір, коли перед Галею на столику стоять три порожні склянки, а їй мало, дівчині хочеться ще води. Номер незнайомий, тому дівчина на мить губиться, коли чує голос Чорнобая.

— Галю?

— Андрію Івановичу! А ви де? Я хвилююся за вас! — Галя намагається говорити спокійно, та тривога дається взнаки: голос тремтить.

— Не варто! Зі мною все гаразд, — швидко і, як Галі здається, напружено відповідає Чорнобай. — Просто з’явилися термінові справи, яким маю приділити час. Бувай, Галю! Тьомі привіт. Як знайду вільну хвилину, обов’язково передзвоню. А ти сама поки… не дзвони мені! Домовилися?

У мобільному — короткі гудки. Все ж добре? Отримала, що хотіла. Тоді чого ж на душі так тоскно?! «Дно… Я на дні, — думає у маршрутці, яка везе її до близького Василькова, притуляється скронею до холодного і вологого скла, байдужо фіксує поглядом чорноту за вікном. — Гірше не буває. У мене немає нічого. Роботи, сім’ї, даху над головою. Справжніх друзів немає. З універу вже, певно, виключили. Тільки мама є. Але я ніколи не скажу їй, що все так погано. Що єдиною радістю стала зустріч із чоловіком, який намагався мене захистити. Він чимось схожий на тата. Такий самий… молодий! І я не знаю слів, як те пояснити. Що люди бувають такими вічно молодими аж до смерті. Бо таких слів немає, те можна лише відчувати, як потребу бути поряд. Та, певно, поряд із такими людьми дуже страшно старішати. Може, мама після смерті тата і стала такою печальною, бо нікому немає діла до того, що вона… старішає?»

Вже біля п’ятиповерхівки, де мама орендує скромну двокімнатну хрущовку, Галя намагається згадати, коли востаннє бачила маму. Частіше клала гроші мамі на картку, ніж їздила до неї.

— На Новий рік заїжджали з вітаннями, — згадує врешті. І раптом розуміє, що востаннє говорила з мамою ще наприкінці лютого.

— Матінко… — лякається, біжить до п’ятиповерхівки. Все ж добре? Хай усе буде добре!

Мама відчиняє двері і не усміхається радісно: донечко! Знічується неприховано, запинає халат на грудях, і Галя відзначає, що мама схудла.

— Мамо?..

Мама швидко бере себе в руки, щиро обіймає Галю.

— А де Тьома? Чому сама?

— Попліткувати з тобою по-дівчачому хочу. От і приїхала одна.

Мама веде Галю на кухню, до столу: чай, сухі бублики, а можна і бутер з ковбаскою. Мама продовжує говорити, та увагу доньки привертає невелика коробочка на підвіконні. Тільки здалеку не роздивитися, що на ній написано.

— А робота? — чує Галя мамин голос. — Тьома казав: ти нині така зайнята.

— Вже звільнилася! А ти як?

— Нормально, доню! Краще скажи, що за секрети дівчачі? Ти вагітна?

— Ні! Не думаю. Завтра поговоримо, добре, мамо?

— А ти й заночуєш у мене сьогодні?

— І не тільки сьогодні.

Мама гірко зводить брови.

— Доню… Що сталося? У твоїй сім’ї — негаразди?

Галя не відповідає. Саме цієї миті Галя підходить до підвіконня і бачить на ньому упаковку з таким знайомим експрес-тестом.

— Мамо! — вигукує так перелякано, що мама замовкає. — У тебе ВІЛ?

У мами ВІЛ…

Усі біди і печалі відходять на десятий план, зникають у безкінечному просторі: нема нічого, крім однієї біди, що, здається, заступає цілий світ. Та то тільки здається, бо в тій одній біді людина — не одна.

Галя не плаче, хоча всередині захлинається від ридань маленька нажахана дівчинка. Уперто обіймає маму обома руками, притуляється до неї і слухає уривчасту гірку оповідь. Узнала про хворобу випадково майже три роки тому. Якраз тоді, коли Галя до Тьоми переїхала. Підрядилася у лікарні прибирати, і одного дня туди приїхали співробітники благодійної організації, які цілий день безплатно і анонімно перевіряли людей на ВІЛ. І маму умовили проколоти пальчик…

— Порядними людьми виявилися. Нікому не повідомили, що я хвора, а мені контакти лікарів дали. Брошурки про СНІД. І свої контакти лишили.

— Чому ти мені не розповіла, мамо?

— А нащо, Галинко? Щоб серце рвала? Нікому не можна казати, бо заплюють і зі світу зживуть. Без роботи залишуся, без копійки, ще й з квартири хазяйка вижене! І куди мені тоді? У бомжихи записуватися?

— Маячня.

— І сама знаєш, що я права.

Галя мовчить, та потім додає:

— Так, ти права. Люди не пожаліють.

— Я звикла… мовчати.

— А де заразилася, мамо?

— Жодного уявлення не маю, доню. У стоматолога була, щеплення від грипу робила. І уколи краси у «Беллі». Пам’ятаєш, як Юлія Володимирівна мені особисто ті уколи робила? Мезотерапія?

— Мезотерапія…

— Роки три тому. Так?

— Більш як три роки.

— Значить, і у вашій «Беллі» могла заразитися?

Галя знизує плечима, міцніше обіймає маму.

— Тьомин тато… Пам’ятаєш його? Андрій Іванович. Дав мені контакт одного дуже класного спеціаліста, який спеціалізується на лікуванні хворих на ВІЛ.

— Нащо?

— Так… вийшло. Потім розповім. Ми завтра ж зв’яжемося з ним! Добре, мамо?

Мама світло усміхається, вивільняється з доньчиних обіймів, та лише для того, аби самій обійняти її.

— Я не здаюся, доню, всі ці роки борюся. Скажи, як твої справи?

Галя схлипує, схвильовано дивиться на матір.

— Так за татом скучаю! — признається несподівано навіть для самої себе.