#Галябезголови

Частина третя

Люди по-справжньому втрачають голову лише від двох речей: від тваринного страху і від кохання. Юлії Володимирівні Жадкіній було дуже страшно!

Тринадцяте квітня! Жадкіни вирахували жахливий дедлайн за п’ять хвилин після того, як нардеп Гашинський встановив його і вимівся з приватної клініки. Пані Жадкіна тремтячими руками допомагала чоловікові застібнути на пузі сорочку, бо маскуватися під хворого і залишатися у клініці тепер не мало жодного сенсу, безпомічно дивилася на чоловіка.

— Феліксе, коли виповниться сорок днів від дня вбивства матері Гашинського? Тринадцятого квітня чи чотирнадцятого? — пані Жадкіна від страху губилася і плуталася. — День смерті рахувати чи ні?

— Тринадцятого! — відповів полковник. — Якщо не встигнемо до тринадцятого квітня знайти убивцю старої і кейс із грошима…

— Тринадцяте? Краще би — чотирнадцяте! Бо тринадцяте — це до… нещастя! Який жах, Феліксе! Ми не встигнемо! — пані Жадкіна так панікувала, що втрачала голову, усвідомлювала те, починала панікувати ще більше. — Чому ти нічого не робиш, Феліксе? Хочеш, щоб цей виродок замордував нас, а потім убив?

Полковник Жадкін сподівався: дні за три істерика дружини вичерпається і вона почне поводитися адекватно, та з кожним новим днем Юлю огортали все більші страхи. За тиждень після надзвичайних подій це вже не просто псувало Феліксу Аскольдовичу настрій, а й заважало боротися за власне життя, бо саме так він і трактував пошуки убивці депутатської матінки. І коли тринадцятого (!) березня зранку дружина замалювала день на настінному календарі з таким трагічним виглядом, наче перекреслювала все їхнє життя, розгублено глянула на чоловіка, ніби дорікнула без слів: нам жити лишилося — місяць, не втримався та я-ак лясне Юлю по щоці!

— Ти з глузду з’їхав?! За що?! — пані Жадкіна розридалася невтримно, та пан полковник жінку не пожалів, бо ніколи не зупинявся, не довівши справи до фіналу.

Вхопив дружину за руку, смикнув до себе.

— Ця падла Гашинський вже у трьох наших аптеках хазяйнує! — гаркнув. — Невже не хочеш помститися?

— Дуже хочу… — прошепотіла.

— Тоді, може, припиниш скиглити і спочатку врятуємося?!

У пані Жадкіної — клац! — мізки й увімкнулися. Збудилася, задихала схвильовано, проте без істерики. До чоловіка:

— Феліксе! Логічніше — спочатку помститися, — натякнула обережно. — Нейтралізуємо народного обранця навіки і тим автоматично врятуємо наші життя. І аптеки повернемо. І можемо зайняти місце Гашинського, приміром.

— Юлю! Ти наче вчора народилася! І наче вчора у цьому бізнесі! — здивувався полковник.

— А що не так? Хто стоїть за торгівлею в країні контрафактними ліками? Гашинський же?! Йому ж відкати кейсами тягають! У нього гроші акумулюються! Значить, за всі мотузки теж смикає він! А хіба то справедливо? Це правоохоронець має робити! Людина, у якої є вплив на поліцію, суди, податкову. Ти, приміром.

— Жінко, ти серіалів надивилася?

— У чому я не права, Феліксе?!

— Гашинського мочити сенсу немає, бо у наших спрутів голів немає!

— Що за маячня!

— Яку сферу не візьми: хоч оборонку, хоч енергетику, хоч будівництво, всюди замість голови — по десятку щупалець! А у кожного рівноцінного щупальця така паща — елефанта без проблем проковтне!

Пані Жадкіна зацьковано глянула на чоловіка.

— Я… все життя вважала, що ми — щупальця! Одні з вузького кола обраних… щупалець!

— Рідна, ми прагнемо! Ми ж — не у цацки-пєцки граємося. Все серйозно! Я, може, навіть балотуватимуся на наступних виборах!

— Якщо виживемо, Феліксе! У нас лишився тільки місяць! Десять діб уже спливли, а в тебе хіба є результати? Ти хоч щось дізнався про того покидька, який кейс поцупив?!

Жадкін дуже сподівався: ідентифікація грабіжника, якого хтось убив у будинку депутатської мами, принесе зачіпки, за допомогою яких він зможе розплутати клубок злочинів, та час спливав, а поліція так нічого і не дізналася про покійника — ані прізвища, ані імені-по-батькові. В чоловіка документів при собі не було, а перелік речей, знайдених у кишенях, складався з сонцезахисних окулярів, упаковки презервативів і балончика із засобом «Свіже дихання». І сам одяг — звичайний інтернаціональний мас-маркет — був настільки безликим і безособистісним, що його міг носити як житель Європи, Азії, так і двох Америк! І що за один? Киянин? Приїжджий? У базі людей, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності в Україні і країнах Європи, не засвітився. Перевірили всю інформацію щодо осіб, які зникли безвісти, — теж нічого! Відкатали «пальчики» — нова загадка! У квартирі мами Гашинського відбитків покійника не знайшли, тож по всьому виходило: покійник був звичайним пішаком. Використали і викинули! Але хто і як?! Опитали усіх, кого тільки могли: жителів будинку, де мешкала загибла, працівників прилеглих до вулиці магазинів, кав’ярень і офісів… Нічого!

— Може, зосередитися на пошуку зниклих з дому старої речей? — обережно порадила пані Жадкіна. — Будуть речі, знайдемо і людей.

Полковник лише пхикнув із прикрістю.

— Та ти що? Серйозно? А мені й на думку не спало! Що б я без тебе робив, жінко?!

Юлія Володимирівна пропустила повз вуха скепсис полковника: паніка минула! Налаштувалася боротися за власне життя до останнього. Перш за все того ж тринадцятого березня надвечір зібрала у «Беллі» персонал.

— Тимчасово виконувати обов’язки директора салону призначаю Євгенію Лисицю! — приголомшила дівчат. Та до Лисиці: — Женю, як тебе по батькові?

— Вікторівна. — Віднедавна масажистка чекала від життя набагато більше, ніж раніше, але щоб велика риба таким косяком пішла прямо у сітку…

— З цього дня салоном керуватиме Євгенія Вікторівна Лисиця!

— Юліє Володимирівно! А ви? — не втрималася Оля Корнійчук.

— А я — нікуди не подінуся! Буду з’являтися несподівано! Як грім посеред ясного дня! Перевірятиму вашу роботу і те, як Євгенія Вікторівна справляється, — відповіла пані Жадкіна, пригрозила великими штрафами у разі будь-яких косяків у роботі салону, сіла за кермо свого «мерседеса» і здиміла.

Розібралася з «Беллою», переключилася на ломбарди, комісійні магазини і навіть секонди. Скачала з Інтернету мапу міста із вказаними адресами усіх таких закладів, бо збиралася особисто об’їхати всі, та спершу завітала до Головного управління національної поліції у місті Києві, де й орав ниву правопорядку полковник Жадкін. Мусила на власні очі побачити фотографії зниклих із квартири депутатської матері речей, аби знати, що по ломбардах шукати.

Фелікс Аскольдович саме продивлявся відео, яке підлеглі зібрали з найближчих до будинку загиблої камер відеоспостереження. Поклав перед дружиною теку з фотографіями і описом зниклих з дому матері Гашинського речей: мовляв, вивчай, а мене не відволікай.

— А це тут нащо? — взяла до рук фотографію немолодої жінки: притискала до себе дебелого кота, на шиї якого красувався жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

— Кіт теж зник, — відповів полковник. — Шукаємо!

Знову зосередився на вивченні відео. Він запропонував підлеглим логічний алгоритм пошуків: скласти перелік автівок, які у день вбивства п’ятого березня були зафіксовані камерами стеження на вулиці, де жила мати депутата. Потім прослідкувати шлях кожної, а також з’ясувати особи людей, які були в салоні. Роботу ускладнив той факт, що у тихому печерському провулку камер відеоспостереження взагалі не було. Лиш за рогом біля кав’ярні, куди п’ятого березня Галя Чорнобай бігала по каву, камера не просто висіла, а й працювала: за нею можна було відслідкувати автівки, які повертали на тиху печерську вуличку чи виїжджали з неї.

Полковник укотре відслідковував рух автівок на відео, зупиняв його, по кожній з автівок уважно вивчав інформацію, яку вже встигли зібрати підлеглі. Найбільше Фелікса Жадкіна зацікавив сміттєвоз, який того дня довго стирчав на тихій печерській вулиці, і пан полковник навіть уявляв, як він повільно рухається від одного будинку до другого, зупиняється, аби випорожнити сміттєві баки, знову повільно рухається далі, знову зупиняється. «У такому режимі можна багато чого роздивитися навколо! — подумав. — Принаймні, якщо б я планував пограбувати стару, я би провів розвідку під виглядом водія сміттєвоза, і потім, після пограбування, сміттєвоз би згодився. Кому спаде на думку, що вбивця і грабіжник з кейсом може зникнути з місця події на сміттєвозі?..»

Версія здалася життєздатною, тож чотирнадцятого березня водія сміттєвоза і його помічника висмикнули з роботи і привезли до полковника на допит. Фелікс Жадкін шкірою відчував: розмова зі сміттярами принесе неабиякий результат!

— Дочекайся мене, — наказав дружині, посунув до кімнати допитів, де на нього вже чекали двійко немолодих дядьків з комунальної служби міста і слідчий Зубенко.

Відсунув слідчого, який вже почав допит, ухопив дядьків за барки.

— Ви стару вбили, покидьки? — з місця в кар’єр, аби не дали дядькам отямитися. — Ви! По очах бачу! Хочете, розповім, як ви це зробили? Зупинили сміттєвоз біля її будинку: один залишився біля сміттєвих баків, і не просто так! На стрьомі стояв! Слідкував, аби ніхто не заважав другому зайти до квартири жінки, вбити її і пограбувати! Де гроші?! Де все, що вкрали?! Кому віддали? Хто всю цю схему замутив, мать вашу?! Коліться, суки, бо я вас оцими ось руками замордую!

Дядьки перелякалися не на жарт! Божилися: розкажуть, як провели день шостого березня по хвилинах! Вже почали розказувати! Їм приховувати нема чого, і вони раді допомогти новій поліції!

— Засуньте день шостого березня собі у дупу, йолопи! — розлютився полковник. — Мене цікавить п’яте березня! Ви ж п’ятого березня забирали сміття з вулиці, на якій сталося вбивство?

— Шостого!

— Як «шостого»? — полковника охопила така лють, аж сорочка на пузі лопнула.

Вибіг з кімнати для допитів, ускочив до кабінету підлеглих, вхопив за шкірку капітана Лопату, який і відповідав за збір відео з камер стеження.

— Як «шостого»?! — волав йому в очі. — Ти взагалі, мать твою, профнепридатний чи просто, сука, підставити мене хочеш?! Чому ти, мать твою, приніс мені відео за шосте березня, коли мені потрібне відео за п’яте?! На Схід захотів, падло?! Так я тобі організую відрядження місяців на шість! Я тебе власними руками прикінчу, мудак ти кінчений! І як ми нову країну побудуємо, як знищимо злочинність, коли у наших правоохоронних органах такі йолопи працюють?! Я тебе, Лопато, суко ти, питаю! Як?!

Відповіді не чекав! Вибіг із кабінету підлеглих, ускочив до свого, махнув дружині: мовляв, ніяких запитань! Тільки не зараз! Хвилин двадцять застиглим поглядом дивився в одну точку з таким напруженням, аж мордяка пішла червоними плямами, і тільки коли Юля поставила перед ним склянку віскі і мовила: «Роби хоч щось, тільки не марнуй час так безглуздо!» — схаменувся. Глянув на дружину із вдячністю: вони таки — справжня пара! Знають, як вкрутити одне одному мізки у скрутну хвилину. Заковтнув віскі, аж тут — стук!

— Можна? — до кабінету зазирнув слідчий Зубенко: очі сяють, дихалка збивається, рухи нервові, збуджені. Невже щось намацав?

— Є машина, яка може мати стосунок до пограбування і вбивства! — видав.

— Кажи! — полковник і сам збудився, занервував і враз став молодим гончим: якщо наздожене і вчепиться, то вже не відпустить.

Слідчий Зубенко умів викладати суть коротко і ясно: комунальники розповіли про блювотно-зелений «міні-купер», такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала, як обнова. Він з’явився біля сміттєвих баків у середині лютого, і дядьки навіть подумали, що «міні-купер» з розряду того металобрухту, який хазяї просто кидають на вулицях столиці, бо утилізувати його дорожче, та одразу після вбивства, про яке комунальники дізналися від двірнички після восьмого березня, коли наступного разу приїхали забирати сміття, автівка зникла!

— Тобто шостого березня вона ще стояла! — резюмував слідчий. — Бо комунальники мусили відтягувати її від баків, аби забрати з них сміття. А після восьмого — зникла. І номери…

— Що? — полковник оцінив зачіпку як слабеньку, тому і запитав без азарту.

— Номери не київські…

— А «міні-купер» якого року? Вони зможуть його ідентифікувати за роком випуску?

— Вже зробив, Феліксе Аскольдовичу! — не втримався, похвалився слідчий.

Усе просто. Відкрив в Інтернеті сайт фанатів славетної англійської автомобільної марки. Там не тільки історія створення бренду, а й історія кожної моделі. Дядьки уважно роздивилися фотки, тицьнули пальцями у дводверний «міні-купер» 1970 року випуску: така сама автівка у дворі тихого печерського провулку скніла. Слідчий уже відправив запит на отримання інформації про кількість таких автівок брудно-зеленого кольору, які зареєстровані в Україні, а також їхніх господарів.

— Відповідь швидко отримаємо! — завірив начальника.

Полковнику Жадкіну версія здалася занадто сумнівною, проте іншої не було. І не сидіти ж без діла, поки відповідь надійде!

— Вивчи відео, на яких у місті засвітилися старі зелені «міні-купери», — наказав слідчому.

Чи то Юлії Володимирівні Жадкіній передався азарт, з яким слідчий Зубенко вчепився у справу, чи то тривога за власне життя ставала все більшою і затуляла собою всі інші проблеми, чи то після щоденних походів по ломбардах у пошуках зниклих речей убитої бабці так вимоталася, що їй просто хотілося виплакатися на дебелому плечі полковника, але увечері сімнадцятого березня, коли слідчий Зубенко мав надати начальнику звіт про зелені «міні-купери», припхалася до чоловіка в управління, щоби скорше дізнатися хоч якусь обнадійливу новину.

Присіла поряд із полковником, уп’ялася поглядом у монітор комп’ютера.

— А як ми на чорно-білому відео розпізнаємо зелений «міні-купер»? — запитала з розпачем, бо знала відповідь.

— Ніяк! — буркнув чоловік. — І вся ця версія — ніяка і веде у нікуди! Але, щоби поставити на ній хрест, маю продивитися шлях кількох старих «мініків» сімдесятого року, які вдалося відшукати у Києві.

Від автівок на відео почало мерехтіти в очах уже за кілька хвилин перегляду: кожен окремий шматок його здавався пані Жадкіній безглуздою маячнею без суті. Мружила очі, щоби хоч якось зосередитися, та все більше схилялася до того, що чоловік правий і вони марнують час.

— Може, додому? — запропонувала.

— Відпочинь трохи, а я додивлюся, — відповів полковник. — Матеріалу ще — на півгодини, не більше.

Пані Жадкіна відкинулася у кріслі, заплющила очі. Скільки хвилин куняла? Невідомо. І як так сталося, що відкрила очі саме тоді, коли полковник хропів, поклавши голову на стіл, а на моніторі його комп’ютера з’явилося відео із АЗС? Юлія Володимирівна кинула байдужий погляд на монітор і очам не повірила.

— Галя? — прошепотіла вражено. Уп’ялася очима у монітор. Це ж точно Галя Чорнобай! Змія, яку Юлія Володимирівна Жадкіна пригріла на власних грудях! Ось Галя вийшла з автівки… З «міні-купера»! Притискає до грудей немалий згорток, суне назустріч хлопцеві, що сеї миті виходить з будівлі АЗС.

— Феліксе! Феліксе, мать твою, прокинься! — вчепилася у чоловікову тушку, трусила щосили. — Феліксе, Господи, Боже ти мій! Та це ж Галя! Це вона так віддячила за все добро, що я для неї зробила!

Полковник зі слідчим Зубенком переглянули відео разів сорок. Перш за все виокремили лице хлопця, передали для оголошення у розшук, бо ідентифіковувати особу потреба відпала. На відео чітко роздивилися номер автівки, за номером вирахували власника: Консуматенка Юрія Івановича, 1994 року народження, уродженця міста Хмельницький. Розібралися з хлопцем, перейшли до дівчини. Максимально збільшили зображення, намагалися роздивитися, що у згортку.

— Це ж кіт! Кіт із квартири матері Гашинського! — вигукнув слідчий Зубенко.

— А раптом це просто якийсь сторонній кіт?.. — засумнівалася пані Жадкіна.

— Це — мамин кіт. Ошийник для Мурчика… я робив! Власними руками, — народний депутат Гашинський прибув за десять хвилин після того, як йому зателефонував полковник, хоча до того між подружжям Жадкіних відбувалася коротка, але яскрава й енергійна, як блискавка у нічному небі, розмова. Пані Жадкіна благала чоловіка не турбувати народного обранця і не нагадувати про себе зайвий раз, поки убивця його матері не впійманий, та полковник не мав сумніву: треба терміново зв’язатися з Орестом Валерійовичем, аби продемонструвати, як багато надзусиль вони докладають до пошуків того самого вбивці.

— Так це, вибачаюся, той самий ошийник? — обережно запитав полковник Жадкін Гашинського, намагаючись роздивитися на відео з камер стеження АЗС не тільки розмиті обриси кота, обгорнутого якоюсь тканиною, якого Галя тримала на руках, а й ошийник на його шиї.

Гашинський кивнув, перевів погляд на зупинене відео, на якому розгублена засмучена Галя притискала до себе згорток з котом…

— Присягаюся світлою пам’яттю моєї любої матінки! — прошепотів хижо, вказав на Галю. — Я з цієї тварюки зроблю сотню нових ошийників! Власними руками зроблю! — замовк, уп’явся у полковника Жадкіна підсліпуватими злими оченятами. — Полковнику! Принеси мені цю нелюдь на тарелі!

— Оресте Валерійовичу! Всіх знайду! І дівчину! І хлопця! І кота!

— І кейс?

— І кейс! — запопадливо завірив Жадкін.

— Спочатку дівчину і кота, полковнику! — наказав нардеп. — А хлопця мої люди пошукають.

Жадкіну геть не подобався такий розклад, та сперечатися з Гашинським не став.

— Ви праві! — завірив доброго сина своєї мами. — Якщо поєднаємо зусилля, скоріше знайдемо…

— Кейс? — нардеп, сука, дивився у корінь.

— Знав би ти, Феліксе, як я боюся його! — призналася пані Жадкіна, коли після опівночі народний депутат Гашинський, його набундючений помічник Льоня Бурсак і дві автівки охорони від’їхали від будівлі Головного управління національної поліції у місті Києві, помчали у бік Великої Житомирської.

— Ще подивимося, хто кого! — полковник теж розумівся на підтекстах, тому правильно інтерпретував побажання нардепа. В голові вже крутилися коліщатка, складаючи багатоходівки, якими можна було б убезпечити життя подружжя від імовірних зазіхань Гашинського, бо полковник уже усвідомлював: смерть матері стала для Ореста Валерійовича хоч і трагічним, але приводом видоїти всіх, кого тільки вдасться, у радіусі досяжності. А у льохах подружжя Жадкіних вітер іще не гуляв…

Йшли до «мерседеса» пані Жадкіної, бо полковник відпустив водія і вирішив їхати додому на одній з дружиною машині.

— Досі повірити не можу в те, що Галина… — сказала Юлія Володимирівна.

— Давай уже знайдемо її, Юлю!

— Завтра зателефоную в салон, уточню адресу!

— Зараз! — полковник зупинився біля автівки дружини, подивився Юлі в очі.

Двічі повторювати не довелося. Одразу зателефонувала Жені Лисиці: хто, як не т. в. о., має висіти на дроті цілодобово? Та мобільний Лисиці відповів довгими гудками.

— Ще одна сволота невдячна! — пані Жадкіна відключила дзвінок, набрала Олю Корнійчук.

— Так… Я знаю, де Галя мешкала. У квартирі свого чоловіка на Березняках, — повідомила Оля сонним голосом.

— Поряд із будинком, де жив Іван Миколайчук? — спитала Юлія Володимирівна, і аж похолола від несподіваної здогадки: невже?..

— Так…

— Адресу запиши! — порадив полковник дружині.

— Я знаю, де це, — прошепотіла.

— Тоді поїхали!

— Зараз? — глянула на годинник: друга ночі.

— Зараз! — наказав чоловік.

Певно, всі, кому стала відома ймовірна дата близької смерті, закреслюють кожний прожитий день, ніби прощаються з ним. Галя теж закреслювала дні на настінному календарі. Спочатку, коли знайшла його у тумбочці біля ліжка, лише здивувалася: як же багато всього зайвого зберігають люди. І оскільки в тумбочці календар заважав, поклала його на верхню поличку одежної шафи. Перед тим лиш закреслила день — п’яте березня, наче б те могло перекреслити не тільки день, що минув, а й усі карколомні його події.

— Все почалося п’ятого березня, — прошепотіла. — Аннушка розлила олію! А я — каву.

Та скоро місце на верхній полиці зайняв алюмінієвий кейс, який добра рука пані Хитрук повернула до гостьової кімнати зрубу Чорнобая. Галя заховала його туди, аби пізніше здихатися: і кейса, і його вмісту. Для того знадобилося дістати з шафи настінний календар: врешті перестав існувати горизонтально і геть не функціонально по тумбах і поличках, розправив сторінки, мов крила, на стіні, гордо демонстрував дні, тижні, місяці.

— Шосте! Тьома зрадив мене, — Галя закреслила ще один день березня. — Сьоме! Маю дякувати, що у Тьоми такий гонористий і такий відморожений батько: іноді це допомагає, — закреслила. — Восьме! Зарозуміла бабця, яку свекор приставив до мене. І настирний хлопець на ім’я Сашко, — викреслила і їх. — А ще — постригла каліку.

Невдовзі перекреслені дні на календарі почали нагадувати кладовище, а швидкість, з якою спливало життя, лякала не менше, ніж перспектива померти скоро. Галя намагалася нівелювати час до безподієвої аморфної маси — сірої, наче перемішані в одному відрі день і ніч. Їй здавалося, це гальмує час до майже повної зупинки. Прокидалася вранці, довго лежала на постелі, очікуючи, поки Чорнобай покине будинок. І лише після того, як позашляховик свекра виїжджав на вулицю, врешті вставала. Байдужо перебирала продукти у холодильнику і на полицях кухні.

— Треба щось приготувати, аби Чорнобай не вважав мене невдячною, — шепотіла.

Іноді готувала, та частіше поверталася до кімнати, лягала на постіль, бо відчувала, як сили покидають її. Так зграя щурів тікає з корабля, який тоне.

— Вже тону? — прислухалася до себе, наче тіло мало надати швидку й однозначну відповідь. Та марно.

Під вечір до будинку в Затятовому повертався Чорнобай. Гукав ще від вхідних дверей, наче невістка гасала цілісінькими днями невідомо де.

— Галю! Ти вдома?

Галю не дратувала настирна впертість, з якою Чорнобай день у день повторював дурнувату фразу. Не відповідала. Лежала на постелі у гостьовій кімнаті і навіть не вмикала світло. І лише коли Чорнобай починав стукати у двері, підводилася. Відчиняла двері, намагалася не дивитися на свекра, який стояв по той бік дверей у коридорі.

— Не відволікайте мене, — відводила погляд, відповідала відсторонено і байдужо. — Я дуже зайнята!

Зачиняла двері і знову лягала на постіль: і вже невтямки дівчині — день за вікном чи ніч! Та за тиждень після повернення зі столиці терпіння Чорнобая вичерпалося.

— Не відволікайте, прошу, — сказала, як завжди. — Я дуже зайнята.

Вже хотіла зачинити двері, та Чорнобай притримав їх.

— Чим? — спитав.

Насупила брівки, зиркнула на Чорнобая. Дивився невістці у вічі. Галі здалося: по тих очах так легко прочитати думки чоловіка! Аж на кілька митей затримала на ньому погляд. «Невже вигнати хоче?» — промайнула думка, бо здалося, що у Чорнобаєвих очах добра не спостерігається.

— Ми домовилися: без запитань… — прошепотіла.

— Тоді скоріше розберися зі своїми справами, бо завтра зранку мені твоя допомога знадобиться!

Розгубилася.

— А яке завтра число?

— Сімнадцяте березня.

— А-а-а… Сімнадцяте! — бовкнула. — Сімнадцятого не можу…

— Хіба я спитав, чи ти можеш? — відповів Чорнобай. І перш ніж Галя встигла відреагувати, пішов геть.

— Він знущається?.. — Галя відчула, як чорна байдужість тане, поступаючись місцем яскравому злому роздратуванню.

Анка Сулима собі ціну знала, тому у пліткарках не ходила. Та несподіване руйнування планів щодо спільного із Андрієм Чорнобаєм майбутнього змусило затятівську банкіршу переглянути пріоритети. Бо ж — казна-що! Востаннє бачила хазяїна «Левади» сьомого березня вранці, коли навіть планувала запропонувати йому руку, серце та всі інші частини свого розкішного тіла. Від того дня пролетіла декада! Десять днів, третина місяця! І за весь цей безкінечно довгий і тоскний проміжок часу Андрій не знайшов і хвилинки для зустрічі з Анкою! Хоч би пояснив! Чи просто зателефонував! Та Анка Сулима була не з тих жінок, які покірно спостерігають за тим, як раптові, неочікувані обставини кардинально змінюють їхні плани. Не на ту напали!

Перш ніж діяти, спробувала порозставляти гравців на позиції, бо розглядала два варіанти розвитку подій. В обох, як не крути, активними персонажами виступали Анчин син Сашко і медсестра Лєнка Гвоздовська. Різниця лише в тому, що перший варіант передбачав благословення, яке Анка дарує Лєнці на завоювання Сашка, і хай собі бореться дівчина за жіноче щастя, бо результатом того щастя, на думку Анки, мало би стати не тільки возз’єднання Сашка і Лєнки, а й вигнання із Затятового пихатої невістки Чорнобая і повернення Андрія в обійми банкірші.

На відміну від першого, другий варіант базувався на поєднанні Сашка і Чорнобаєвої невістки, бо Анка дивилася на сина, та бачила себе молоду і дурну, коли вперше майбутнього чоловіка Толю Сулиму перестріла: та хай би світ руйнувався — її то не обходило, бо тільки Толя їй потрібен. І Сашко — такий! Закохався у Чорнобаєву невістку з першого погляду, і хіба не материна турбота — синові допомогти? Хай би виманив дівчину з Андрієвого гнізда, щоб Анка туди повернутися змогла.

Аналізувала обидва варіанти…

— Таке все… неоднозначне! — признавалася сама собі.

У кожному з варіантів — безліч косяків. Але й сидіти нічого не роблячи не збиралася, бо одразу після повернення Чорнобая зі столиці перестріла пані Хитрук і спитала демонстративно-байдужо:

— Що скажете, Казимиро Теодорівно? Коли невістка Андрієва поїде?

— Вона не поїде, Аню, — відповіла мудра Казидорівна. — Вона назавжди приїхала! — Помовчала, додала: — І Андрій Іванович біля неї — назавжди.

Ой, біда… Анці Сулимі наче хто розпечену пательню під дупу підставив: заметушилася, занервувала. Та що за примхи у молодих? Якого біса зі своїми проблемами їхати не до рідної мами, а до чоловікового батька?!

— Бо у чоловікового батька грошики водяться, — поставила діагноз. — Так ти у нас — корислива сучка? — звернулася до уявної Андрієвої невістки. — Тим більше… Треба гнати тебе із Затятового!

Отоді і вирішила підготувати громадську думку рідного міста, перш ніж розпочинати проти незваної гості війну, тим більше що Чорнобаєва невістка вже створила поживний ґрунт для розмов дурнуватою витівкою біля перукарні. У місті й досі згадували, як чужа дівчина стригла біля перукарні Тольку-каліку і як принизила ловку медсестричку Лєночку Гвоздовську, що вона день і ніч працює, як так коняка, дитину сама виховує, ще й встигає у матері на городі поратися!

Перший гачок закинула у розмові з відомою пащекухою Антоніною Василенко, яка мала на базарі кіоск із розливним пивом.

— Аню! Чула? — Антоніна будь-які плітки починала із запитань. — Кажуть, у Чорнобая поселилася дівка! І требує, щоби він організував у місті притулок для всіх бомжів київських! Щоби зі столиці до Затятового їх переселити! Уявляєш?

— Тоню, не ображай бідну родичку Чорнобая! — відповіла Анка Сулима.

— А вона — бідна?

— Всі, у кого в голові клепки не вистачає, бідні. Хіба ні? — натякнула Анка Сулима і для наочності покрутила пальцем біля скроні.

Наступного дня Затятове гуло: у Чорнобая живе психічно хвора і від того вкрай небезпечна дебілка, а таких і газовим балончиком не відлякаєш, бо…

— …На всю голову неадекватні! — розповідала Лєнка Гвоздовська, коли забігла до Сашкової автомайстерні і застала там не тільки Сашка, а й матінку його.

— Ні, Галя не така, — відповів Сашко.

Анка відмітила: при згадці про Чорнобаєву невістку син пожвавішав, усміхнувся, наче свіжий вітер йому в душу надмухав. Красиво, чорти забирай, але у чому перспектива?! «Е ні! — подумала. — Треба якось Сашка від тої Галі захистити, бо пропаде! Як я через батька його…» Тільки хотіла рота відкрити, а тут — Лєна поперед неї.

— Саш, мені видніше, повір! Я — медик! — обурилася. — Я таких притирених за кілометр розпізнаю і без довідки!

— А я власним очам вірю, — Сашко витер руки ганчіркою, потягнув велосипед до виходу з майстерні.

— А ти куди, синочку? — сполошилася Анка.

— До Галі, — відповів.

Анка розгубилася: плани ламалися просто у неї на очах. Лєна про плани банкірші не знала, тому загородила Сашкові путь. Дивилася в очі.

— Скажи чесно! Чорнобай попросив?

— Та ні. Сам хочу.

— А нащо?

— Не знаю. Просто хочу побачити її. Давно вже у місті, і нікуди не виходить.

— Ага! Один раз вийшла, та тільки того і встигла, що нормальних людей образити. Краще хай у Чорнобаєвому барлозі сидить, раз придуркувата!

— Краще я Галі місто покажу.

Лєнка так густо почервоніла од прикрощів, що аж Анці стало її шкода.

— Саш! — медсестра смикнула плечиком. — Такий ти наївний! От скажи! Нащо ти їй здався? Вона з таким, як ти, нікуди не піде!

Сімнадцятого березня Андрій Іванович Чорнобай прокинувся вдосвіта. Лежав на постелі биту годину, порожніми очима дивився у стелю і відчував себе невідворотно тупим! Мав вигадати задачу, у вирішенні якої сьогодні йому повинна допомогти Галя, бо розумів: тільки так і зможе хоч якось розворушити невістку. Та на думку не спадало нічого слушного! Що за чортівня? Він же, як правило, метикуватий! Добре, що Галя прокидається пізно. Ще є час подумати…

Ніч з шістнадцятого на сімнадцяте березня Галя не спала. Тепер, коли день і ніч у її житті поєдналися в одну густу сіру масу, подовгу лежала без сну із заплющеними очима. Мізки відмовлялися констатувати, коли саме дівчина провалюється у тривожний короткий уривчастий сон: вдень, уночі, увечері чи по обіді? Та коли прокидалася від сну і розплющувала очі, то не розуміла: а чи взагалі спала? Після сну, як і до нього, у душі панував суцільний морок.

От і цього ранку… Чи то всю ніч без сну пролежала із заплющеними очима, чи то поспала трохи — хтозна? Розплющила очі, згадала: сьогодні Чорнобай вимагатиме від неї допомоги. Аж брівки звела, бо серце билося: ні, ні, ні…

— Не піду, — прошепотіла. — Хай сам…

О десятій годині ранку Чорнобаю набридло вишукувати у собі креатив: не йшла думка, хоч трісни! Так нічого путнього і не вигадав, нашвидкуруч умився, спустився на перший поверх, на кухню, і вирішив діяти за обставинами!

О десятій годині ранку Галя остаточно вирішила: ні за яких умов не погодиться стати на допомогу Чорнобаєві. Сам факт активної участі у чужому житті наводив на дівчину ще більшого жаху і відчаю. Пішла на кухню, умовляла себе відмовити свекрові якомога делікатніше, щоб не дуже ображався.

О 10.01 стикнулися біля мармурової стільниці кухонного острова, як два ворожих кораблі. Галя мовчки кивнула Чорнобаєві: мовляв, доброго ранку. Напружено кивнув у відповідь: мовляв, доброго ранку, бо не знав, що далі казати і на яку допомогу невістку кликати. Здивувалася: чого це свекор мовчить? Пішла до електричного чайника, увімкнула. «Може, образився?» — подумала. Чорнобай прослідкував за Галею поглядом, пішов до холодильника. Дістав вершкове масло і сир, бо вже багато років снідав простим бутером із маслом і сиром. «Цікаво, чому вона мовчить?» — губився. Вже хотів сказати: «Галю, щодо допомоги… Я тут подумав… Може, не сьогодні!» — чи щось подібне, та раптом дзвінок на вхідних дверях — дзень.

— Чекаєш на когось? — ні з того ні з сього бовкнув Чорнобай.

— Я?! — щиро здивувалася. — Ні…

Та запитання спрацювало, бо почервоніла. «А раптом Тьома?» — подумала, і коли Чорнобай уже йшов відчиняти двері, заспішила, пішла поряд із ним. Разом зі свекром вийшла на подвір’я і лише тут зупинилася. Дивилася, як Чорнобай іде двором, розчиняє важку ковану хвіртку. Як відступає на крок, пропускаючи на подвір’я привітного Сашка, який тягнув за собою велосипед. Як зачиняє за Сашком хвіртку.

— Щось із мамою? — Чорнобай зиркнув на Сашка з тривогою.

— З мамою? Ні. Я до Галі.

— До мене? — Галя усміхнулася здивовано.

— Хочеш, місто тобі покажу? — Сашко дивився на Галю з відвертим захватом. Усміхався відкрито і щиро.

Чорнобай насупився.

— Е ні! Нічого не вийде, Сашко. У нас на сьогодні день по хвилинах розпланований, — швидко проказав і знов пішов до хвіртки. — Ми з Галею зараз… у бік «Левади» рухатимемося. На нас там уже чекають. Так що… — хвіртку розчахнув широко. — Давай іншим разом. Домовилися?

Сашко знизав плечима розгублено, вже потягнув велосипед до хвіртки, коли Галя раптом вигукнула голосно, дзвінко:

— А раптом іншого разу не буде?..

Того дня у затятівських пліткарів з’явився ще один привід перемити кістки придуркуватій невістці Андрія Івановича Чорнобая, бо такого видовища містечко ще не бачило. Довгою, як кишка, вулицею імені історика Корочуна на велосипеді їхав автомеханік Сашко Сулима. На багажнику, обхопивши тулуб хлопця обома руками, сиділа пихата невістка Чорнобая, із цікавістю зиркала то праворуч, то ліворуч. А у кількох метрах позаду парочки — от просто цирк, люди! — на малій швидкості жер бензин позашляховик Чорнобая. Сам хазяїн «Левади» із набундюченою пикою крутив кермо автівки, яка не їхала, а незвично для себе повзла-плазувала, аби зберегти дистанцію і од прикрості не розчавити двоколісне одоробало, яке плентало попереду!

— Андрію Івановичу! Ви невістку охороняєте?! — насмішкувато гукнула Чорнобаєві перукарка Ірка. Саме бігла до перукарні, та коли побачила вело-автопроцесію, пішла тихіше, не зводила очей з Чорнобая, зі значенням хитала головою замість того, аби собі під ноги дивитися, тому ледь не устряла носом в асфальт, та встояла.

Чорнобай не відповів, лиш мотнув головою роздратовано: мовляв, я ще перед тобою, Іро, не звітував! І сам розумів: дивно виглядає. Іншого втямити не міг: яка сила змушує його їхати услід за велосипедом, на якому Сашко везе вулицею насторожену, закриту на всі можливі засови Галю? «А раптом іншого разу не буде?» — сказала. Ті слова прив’язали Чорнобая до дівчини без ниток, наче вона пропаде навіки, якщо його поряд не буде.

«А чого ж?.. Хай покатається, — думав, не зводячи очей з Анчиного сина і невістки. — Раптом Галя Сашкові довіриться, розповість про хворобу. Тоді я через Сашка зможу довести їй, що варто боротися. І — вони нічого поганого не роблять! І я їм не заважаю. Я типу… у справах їду собі містом. І мені, дідько, по цимбалах, як те виглядає збоку… Чи не по цимбалах?..»

Сашко раптом крутнув кермом велосипеда, повернув з дороги до списаного вагона, який онук Казимири Теодорівни Хитрук, 20-річний Валя, перетворив на кав’ярню і зробив з того нічогенький-таки бізнес. Не тільки з вигадкою та смаком власними руками переробив дизайн і функціонал вагона, який став затишним, привітливим і розслабляючим, а й купував для кав’ярні якісну каву: духмяні запахи арабіки і робусти починали дражнити рецептори ще за кілька метрів до закладу.

Чорнобай зупинив позашляховик у кількох метрах від велосипеда, який Сашко вже прив’язував металевим ланцюгом до дерева. Опустив скло вікна, здивовано спостерігав за Галею: зацьковано дивилася на кав’ярню, на людей, що входили-виходили, косуючи на неї з неприхованою цікавістю. «Дідько! І якого вони їдять її очима?!» — роздратувався. А що поробиш? Усім очі не позатуляєш! «І нащо Сашко привіз сюди Галю?! Треба її звідси забирати!» — вирішив.

— Андрію Івановичу! — почув голос Сашка Сулими. — Ходімо з нами каву пити?

Чорнобай мимоволі глянув на Галю: що невістка про те думає? І здалося хазяїнові «Левади»: дівчина напружилася, звела брови, наче хотіла сказати: «Не треба, не хочу свекра поряд! Я і на велосипед, і на каву погодилася, аби подалі від нього бути!»

Твою ж… Мотнув головою: ні!

— Не хочете? — не відставав Сашко. — Тоді… велосипед постережете? — запитав ніяково. — Ви ж і далі — з нами?

— Хлопче, жартуєш?! Я і до того, як ти свій вєлік кайданами прикував, не з вами був! Ми просто рухалися в одному напрямку, бо я на базу їду! Чи не бачиш?! — відповів Чорнобай аж занадто суворо, аби тільки не показувати, як раптом розгубився.

Скло підняв. На газ! Позашляховик зірвався з місця, за півхвилини вже і зник.

Чорнобай не бачив, як Галя все так само зацьковано дивиться у бік людей, які виходять з кав’ярні і відверто витріщаються на неї з вікон колишнього вагона. Як раптом різко відвернулася і вже хотіла сказати Сашкові щось агресивне і недобре, бо світлі очі її потемнішали. Та Сашко… Усміхнений привітний Сашко випередив.

— Ходімо на каву, Галю? — запропонував спокійно.

Завмерла на мить. Дивилася хлопцеві у вічі напружено.

— А я можу ще когось запросити? Чи сьогодні усіх запрошуєш тільки ти? — запитала.

— Та прошу!

— Тоді хочу запросити на каву он того дядечка! — мовила з викликом, вказала на одноногого Толю Сулиму, що дибав собі вулицею на милицях. Уп’ялася поглядом в ошелешеного Сашка. — Чого мовчиш? Є проблема? Комплексуєш пити каву із калікою? — завелася. — То, може, і мене не варто було запрошувати? Я ж не надала тобі довідку, що здорова! А може, я хвора? Заразна! А у нас в країні гидують хворими! Бачити і чути про них не хочуть, наче від того суспільство здоровішим стає! Ти теж такий? Проти, щоби я дядечка запросила?

— Чого би я був проти? Той дядечко — мій тато! — відказав Сашко. Махнув Толі Сулимі. — Тату, привіт! — узяв Галю за руку, повів назустріч батькові.

Чорнобай не бачив, як на очах Галі з’явилися сльози, ноги стали ватяними. Йшла назустріч одноногому та із приголомшливою вдячністю дивилася на Сашка.

Чорнобай не знав, та й Сашко з Галею не знали, що у цю саму мить у затишному вагоні, переобладнаному на кав’ярню, Лєна Гвоздовська зайшла за барну стійку, де Валя Хитрук ворожив над приготуванням кави, міцно вхопила хазяїна кав’ярні за руку, мовила тихо, але гранично твердо:

— Валю, якщо зараз ти пустиш Сашка Сулиму з тією прибацаною і калікою до себе на каву, то присягаюся: зроблю все, щоб нормальні люди обходили твою кав’ярню стороною. Ти мене зрозумів? У мене є гарні знайомі у СЕС! Прикриють твою кав’ярню, і впливова бабця не допоможе! Вибирати тобі!

Валентину Хитруку вибирати не довелося, хвала Господу, бо каліка Толя Сулима кави не пив, натомість умів заварювати цілющі чаї, а не тільки горілку дудлити, тому трійця подибала в бік його міцної хати. Лєна Гвоздовська вийшла на поріг кав’ярні, недобре подивилася услід: каліка вчепився у милиці, Сашко — у велосипед, який тягнув за собою, і лише приїжджа хижачка, яка заплювала затятівським жінкам очі, сунула, притиснувши руки до грудей. Наче вже у труні лежала.

— Що ця козлиха собі думає? Що отак просто буде нашим хлопцям мізки морочити? — розізлилася медсестра. — Погано вона мене знає! — дістала мобільний, набрала номер Анки Сулими. — Тьоть Аню, ви у банку? Можна, зайду до вас на хвилинку? Порадитися хочу!

Добре, що Чорнобай того не чув…

Врешті дістався бази і застав пані Хитрук у паніці: за два тижні у «Леваді» відкривається новий сезон. Всі шале заброньовані, першим гостям, які приїжджають першого квітня, «Левада» завжди обіцяє приголомшливі сюрпризи, і так було щороку!

— Зараз гості теж чекають, що ми їх здивуємо! І ми їм те навіть обіцяли! — бідкалася. — Але ви і досі не затвердили презентаційний бюджет, Андрію Івановичу! Не розглянули пропозиції щодо запрошених зірок, аніматорів, нові програми організації дозвілля й ековідпочинку!

— Зараз усе затвердимо, Казимиро Теодорівно, — Чорнобай спробував зосередитися на роботі, яка останні п’ять років не просто приносила задоволення, а й стала сенсом життя. Та з появою у його домі тоненької дівчини щось зламалося. Захват творення, який перекривав усі недоліки нового бізнесу Чорнобая, спроба створити свій власний, непідвладний зовнішнім негативним соціальним впливам світ під назвою «Левада», де будь-хто почувається вільним і щасливим, раптом зменшилися до мізеру, втратили вагу і значущість. «Який сенс створювати прихистки, де відпочиває душа, коли не маю сили допомогти зцілитися одній-єдиній дівчинці?» — думав, гнав від себе цю думку, щоби хоч якось рухати далі справу, якій віддав п’ять років життя.

— Зараз усе затвердимо! — повторив.

Слухав розмірковування Казидорівни: що непогано би влаштувати пишне відкриття зі співами запрошених зірок, фуршетом і феєрверком, урізноманітнити розваги, зробивши їх полярними.

— Полярними? Що маєте на увазі? — врешті підключився.

— І комфортними, які проходять у теплі і затишку. Турнір із покеру, наприклад. І екстремальними! Охота на «лисиць», до речі, знову стає популярною, хоча й у дещо зміненому вигляді. Скоріше схожа на пейнтбол, але то дрібниці.

— Ще щось маєте?

Казидорівна теж вкладала у роботу душу, тому мала безліч цікавих ідей. Відкрила ноутбук, продемонструвала з десяток файлів з варіантами програм і розваг.

— Все переслала вам на пошту, — пояснила. — Скоріше обирайте, бо для реалізації будь-якої ідеї потрібен час, а у вас його немає.

— Про час — краще не треба! — відрізав Чорнобай. — Ніхто не знає, скільки у нього часу лишилося!

— Тим більше, не варто гаяти його задурно, — не здавалася Казидорівна.

— Добре. Я… з Галею пораджуся і прийму рішення, — відповів Чорнобай і аж збудився: як же він раніше не допетрав! Треба долучити Галю до творчої роботи у «Леваді». Аж усміхнувся Казидорівні і тільки тепер відмітив, як приголомшено дивиться на нього зазвичай стримана стара пані. Та ошелешеного погляду було замало для того, аби Андрій Іванович Чорнобай вивертав перед Казидорівною душу.

Залишив управляючу продовжувати підготовку до відкриття в «Леваді» нового сезону, хотів було зачинитися у своєму будиночку, аби там передивитися пропозиції, та знову застряг біля озера. А чому? Не знав! Усівся на повалене дерево, поклав на коліна відкритий ноут. Порожніми очима дивився на файли, бо думав… про Галю.

Відтоді як Чорнобай лишив невістку з Сашком Сулимою посеред вулиці імені Корочуна, пройшло вже зо дві години. І де вона зараз? «Дарма я довірив Галю Сашкові! Вона така… нестабільна: будь-яка дурня може на думку спасти. І як дізнатися, де вони зараз? У Галі якщо і є мобільний, то я його номера не знаю! Сашка — теж! Чи Ані зателефонувати? Хай би повідомила номер сина…» — розмірковував. Згадав про Анку, аж зітхнув: незручно до банкірші звертатися, бо якось забув, що вона взагалі є на білому світі.

— Казимиро Теодорівно, — знову управляюча згодилася. — Знайдіть мені номер мобільного Сашка Сулими. Чи просто розшукайте хлопця. Мені з ним поговорити треба.

— А що його шукати?! Он він! — відповіла Казидорівна. Вказала в бік лісової дороги, яка вела від Затятового до «Левади».

Чорнобай озирнувся: дивна картинка, наче з кіно! Ґрунтовою стежиною до бази відпочинку йшов Сашко Сулима, двома руками тримав кермо велосипеда, який котив поруч із собою, а на багажнику велосипеда бочком, як вершниця на коні, сиділа Галя.

Галя так гнівалася на себе, що сил підтримувати з Сашком розмову не лишилося. Демонстративний протест проти допомоги Чорнобаєві вилився у майже двогодинне блукання вулицями Затятового, випробування привітністю Сашка і його батька, колючими поглядами затятівських жінок, гарячим трав’яним чаєм, який хотілося бовтати у чашці і розхлюпувати, а не пити! І хіба Сашко у тому винуватий?

За те, що від гніву у Галі не лишилося сил підтримувати з хлопцем розмову, вона гнівалася на себе ще більше.

— Що би тобі ще показати у Затятовому? — Сашко не здавався, шукав варіанти.

— Покажи, де «Левада» знаходиться, — попросила Галя, бо після майже двох годин поряд із чужим привітним хлопцем відчула фізичну потребу опинитися поруч із кимось хоча би примарно рідним.

Трусилася на багажнику Сашкового велосипеда, і скільки їхали до «Левади», стільки голос Сашка, який щось розповідав Галі про ліс, озеро, компартійну базу відпочинку, лунав слабким тлом Галиним думкам про Андрія Івановича Чорнобая.

«Чому я кусаю руку, яка простягає мені хліб? — бідкалася. — Тому, що Чорнобай — тато Тьоми, який… викинув мене, як ганчірку? Вони схожі: Тьома і його тато. Вони незбагненно схожі і незбагненно різні. І, здається, я здогадуюсь, які сили штовхають мене кусати руку Андрія Чорнобая! Так я мщуся Артему Чорнобаю. Тому я й опинилася у домі його батька. Мабуть. Невже всі, хто більше не бачить сенсу жити, стають такими ж недобрими, як я?»

— Ось і «Левада», — голос Сашка повернув Галю до реальності.

Зупинив велосипед на просторій галявині: розляглася перед огородженою густими декоративними кущами територією бази відпочинку, слугувала парковкою для автівок гостей і персоналу.

Галя мала би відповісти: відмінно, тут круто… Відмітила подумки: тут реально круто! Та з язика зірвалося інше.

— Дякую, що підвіз, — мовила, аби скоріше відкараскатися від хлопця. — Мені час до справ повертатися. Мушу Андрію Івановичу допомогти.

— Зачекай тільки хвилину! — Сашко заступив Галі шлях, і всі на базі, хто до цієї миті нишком із цікавістю спостерігав за Сашком Сулимою і невісткою Чорнобая, — і сам Чорнобай, і Казидорівна, і прибиральниці з покоївками, і садівник, і вся ресторанна братія, яка готувала базу до відкриття, — всі напружилися: а далі що?

Галя не встигла відреагувати, бо на лісовій дорозі, яка вела від Затятового до «Левади», з’явилася автівка Анки Сулими. На швидкості мчала до бази, за мить загальмувала на галявині.

— Сашко?! — Анка випурхнула з «мегана», махнула Чорнобаєві, що вже крокував до галявини. — Андрію Івановичу, доброго дня! — перевела погляд на Галю. — І вам, красуне, доброго дня.

Галя знову не встигла відповісти. Бо Сашко розсміявся.

— Мамо! — азартно вигукнув. — Добре, що ти приїхала. Ти зараз тут мені потрібна.

— Що сталося? — після зустрічі з розгніваною медсестрою Анка планувала влаштувати доброзичливе і ніби випадкове знайомство з невісткою Чорнобая, аби зрозуміти, як діяти далі. Для того і припхалася на базу, та дивні вібрації, які вона розчула у голосі сина, змусили затамувати подих. — Сашко! Синочку, не лякай маму!

— Що сталося?! — підійшов Чорнобай.

Сашко усміхнувся так відважно і безбашено, як можуть усміхатися тільки щасливі люди.

— Андрію Івановичу! Мамо! Хочу, щоб ви знали про мої плани!

— Синочку…

— Тато вже знає, — продовжив Сашко. — Він мене підтримує.

— Так що за плани? — Чорнобай скептично глянув на автомеханіка.

Сашко взяв Галю за руку. Не відсахнулася. Вивільнила руку, дивилася на хлопця здивовано.

— Галю. Виходь за мене! — сказав дівчині. — Присягаюся! Я зроблю тебе щасливою! Тобі це дуже потрібно! Я відчуваю!

— Синку! — Анка заметушилася. — А чому ти вирішив, що Галя нині нещаслива? Ти легковажиш, їй-богу! Прошу! Візьми свою пропозицію назад і спочатку порадься з мамою! — розпачливо попросила.

— Мамо, облиш!

— Як «облиш»?!

— Олександре! — подав голос Чорнобай. — Взагалі-то, Галя заміжня.

— Андрію Івановичу! Ви самі у це вірите? — спитав Сашко.

Анка затулила рота рукою: та що ж коїться, твою в біса матір? Як сина до тями привести? Чорнобай брови звів, головою мотнув: мовляв, ще я з тобою, малий Сулима, свої сімейні справи не обговорював!

— А ви Галю спитайте! — гукнула від воріт бази Казидорівна.

Чорнобай озирнувся і побачив: свідками ідіотської витівки Сашка Сулими став увесь персонал «Левади». Та в цю мить злякався іншого. «Тільки б Галя не відповіла знову, що іншого разу може і не бути…» — промайнуло. Глянув на невістку: дивилася на Сашка, на Анку, на Казидорівну і самого Чорнобая наче з іншого виміру.

— Галю, вислухай мене! — Сашко, чортяка, упертий. — Знаю: тобі зараз важко! Не знаю чому, але бачу… Я поряд, чуєш? Знадобиться допомога — я тут! І… моя пропозиція у силі. Виходь за мене заміж! І моя обіцянка непорушна! От побачиш: я зроблю тебе щасливою, Галю!

З сімнадцятого на вісімнадцятете березня Тьома Чорнобай прокинувся посеред ночі, бо хтось настирливо грюкав у двері.

— Та що за… — буркнув, та очей не відкрив. — Котра година? — спитав Женю, яка лежала поруч.

Лисиця вже прокинулася. Дотягнулася до мобільного на тумбочці, оперативно увімкнула.

— Пів на третю… — розгублено зиркнула на Тьому. — А раптом це Галя?

— Галя? — Тьома Чорнобай остаточно прокинувся. — А що Галя тут забула? Галі тут робити нема чого, — насупився, сповз із ліжка. Нашвидкуруч натягував джинси на голе тіло, бо грюкіт не припинявся.

— Галя ще твоя дружина! Ти ж не подав на розлучення!

— Може, пізніше про це поговоримо? Бо зараз мені двері виламають! — Тьома вхопив футболку, вдягав на ходу, вискочив зі спальні до передпокою.

Женя лише мить вагалася: вдягнутися і ховатися чи до останнього боротися за мужчину, якого вже вважала своїм? Всунула ноги у домашні капці, пішла за Тьомою, як була, — напівголою! Піжаму, що складалася з мереживних трусиків і шовкового топа на тоненьких лямках, і сама за одяг не вважала! Вона й купила її у секс-шопі!

— Зай! Зачекай! Візьми шокер! — гукнула майбутньому психологу, коли той уже вийшов зі спальні у коридор.

Тьома зупинився, увімкнув у коридорі світло, простягнув до Жені руку: мовляв, давай! Лисиця — до сумки. Та де ж той клятий шокер?!

Грюкіт раптом припинився.

Завмерли у коридорі. Дивилися одне на одного розгублено.

— Тьомо, що робити? — спитала Лисиця одними вустами.

Майбутній психолог знизав плечима.

— А давай просто підемо спати, — запропонувала Женя і вимкнула у коридорі світло.

Темрява колола очі.

— Ти заснеш? — почула Тьомин шепіт.

— Не стояти ж тут до ранку…

З передпокою почувся тихий скрегіт. Женя задихнулася від жаху: матінко ти моя! Знову до сумки: шокер, шокер… Вхідні двері раптом рвучко розчахнулися, й у світлі лед-ламп, які масажистка власноруч вкрутила напередодні у під’їзді, аби не шукати у темряві двері Тьоминого барлогу, дівчина побачила… пузатого полковника Жадкіна. Сховав у кишеню відмички, ступив крок у чорноту передпокою, і масажистка уздріла за його спиною Юлію Володимирівну Жадкіну власною персоною. Хазяйка «Белли» вдивлялася у темний коридор, посеред якого, як дві миші, тремтіли Тьома з Лисицею, і, скоріше за все, не бачила їх.

— Юліє Володимирівно?! — здивовано вигукнула Лисиця. Видихнула з полегшенням, увімкнула світло.

Тьома відступив на крок, ошелешено роздивлявся непроханих гостей.

— Що відбувається? — буркнув.

Пані Жадкіна примружила очі, кинула на майбутнього психолога гидливий погляд, перевела його на майже голу масажистку.

— Що ти тут робиш, Лисице?!

Женя знизала плечима: мовляв, а ви не розумієте?!

— У мене тут — особисте життя протікає. А ви…

— А ми не тебе тут шукали! — полковник уп’явся у Женю недобрим поглядом. — Затулила пельку і пішла звідси!

— Куди?! — Лисиця роздратувалася. Задкувала до спальні, кидала на Тьому благальні погляди.

Тьома почервонів, щоби хоч цим привернути до себе увагу! Бо — казна-що! Оці двійко увірвалися до його квартири посеред ночі і при цьому уваги на нього геть не звертають. А Тьома хіба схожий на меблі?!

— Так! Шановні! — завів. — У цьому домі я хазяїн! І мені вирішувати, хто з нього піде, а хто тут залишиться! Тому знаєте, що я думаю…

Полковнику Жадкіну не довелося навіть руку підіймати, аби жестом зупинити Тьому. Лиш глянув на нього — майбутній психолог і заткнувся.

— Юлю, вижени шалаву! І чекай мене біля автівки! — полковник віддавав накази, йшов на Тьому. — А я поки витрясу душу з чоловіка Галини Чорнобай! Ти ж — чоловік Галини? Я правильно викладаю факти? Чому ти мовчиш, «хазяїн цьому дому»?!

— Благаю! Не вбивайте мене! — істерично прошепотів Тьома, коли пані Жадкіна вхопила першу-ліпшу жіночу одежину, яку побачила, жбурнула Жені (вдягайся!), вивела її з квартири і хлопець залишився наодинці з моторошним чудовиськом, яке звалося полковником Жадкіним.

На відміну від Артема Чорнобая, якому до психології було, як до Місяця рачки, полковник Жадкін трохи розумівся на людських характерах. «Не вбивайте мене!» Усміхнувся подумки: скільки разів він чув ці слова! Включився у гру.

— А яка від тебе користь? Ти ж нічого не знаєш про свою дружину! Галя тобі взагалі ще дружина?

— Дружина! І я багато чого знаю! Про Галю!

— Добре. Тоді дай відповідь лише на одне моє запитання.

— Звичайно! Питайте! Я все скажу!

— Де зараз твоя дружина?!

Тьома заметушився.

— Розумієте… Я вигнав Галю. Вона хвора хвойда! І хай котиться! Не маю жодного уявлення, куди вона подалася.

— Подзвони їй!

— Її мобільний тут залишився.

— Красава!

— Вибачте! Я ж не знав, що Галя може бути цікава нашій поліції. Тобто я знав…

— Що ти знав?

— Про чутки… Що поліція розслідує пограбування. І Галя може бути до нього причетна.

— А сам як думаєш? Причетна?

— Не думаю! Чесно! Можна я не думатиму, а краще знайду Галю і поставлю їй це просте запитання! Присягаюся своїм життям! Мені вона не збреше!

— Чому?

— Вона любить мене так, наче їй башту відірвало.

— І як ти її запитаєш про пограбування? Давай! Продемонструй мені!

— Скажу: «Галю! За тиждень мене вб’ють, і врятувати мене можеш тільки ти…»

Полковник завмер, зміряв Тьому Чорнобая оцінюючим прискіпливим поглядом.

— А ти, суко, дивлюся, фахівець натискати на больові точки?!

— Дякую!

— Серйозно? Думаєш, проблеми вичерпані?

— Хіба ні? — Тьома відступив від Жадкіна, дивився на нього зацьковано.

— По-перше, «хазяїн дому», ти сам собі дедлайн встановив! Тиждень? Хай так і буде! У тебе є час до двадцять п’ятого березня включно, аби знайти Галю і вивідати все, що їй відомо про кейс, який викрали біля «Белли».

— А якщо я не встигну знайти Галю за тиждень?

— Вирок ти теж сам собі оголосив, — відповів полковник. — Кажеш, за тиждень уб’ють тебе? Та не питання!

…Жадкіни давно вимелися, ранок промацував можливість розбавити нічну чорноту обнадійливим сонячним промінням, разом із першими маршрутками до квартири на Березняках повернулася ошелешена Женя Лисиця, яку пані Жадкіна посеред ночі завезла до «Белли» і покинула біля салону.

— Це вам, Євгеніє Вікторівно, покарання за те, що не відповідаєте на мої телефонні дзвінки! — сказала.

Масажистці до біса сильно хотілося послати Юльку під три чорти і навіть набагато далі, та руки зв’язані: у пазурах Жадкіних лишався коханий мужчина Жені Лисиці, а своїм мужчиною Женя ризикувати не хотіла. Промовчала. Пішки дибала на лівий берег столиці, цікавість додавала сил, бо тільки одне масажистку муляло: що ж так сильно Жадкіни хотіли дізнатися від Артема, аж про сон забули?

— Точно про Галю питали, — припустила.

На ранок дісталася Березняків. Знайшла коханого на кухні: сидів біля столу, виглядав таким же задумливим, як «мислитель» Родена.

— Артеме, зай! Так хвилювалася за тебе! Ти як?

— А ти як думаєш? — напустив туману Тьома.

Попросив чаю, і до чаю чогось поживного. І весь час, поки Женька Лисиця крутилася на кухні, готуючи сніданок, дивився повз неї у вікно, та бачив не свіжий і вологий весняний пейзаж, а сріблястий алюмінієвий кейс, схожий на кіношний дистанційний пульт управління найсучаснішою зброєю. «Невже усе це правда?» — думав, згадуючи, як пузатий полковник уночі тицьнув пальцем йому у груди.

— І останнє, Чорнобай! — сказав. — Шукай свою дружину швидко, але по-тихому! Не треба привертати до процесу уваги! Ти мене почув? Тобі буде житися простіше… Ні! Тобі просто житиметься, якщо ти нікому не розпатякаєш і про нашу розмову!

— Присягаюся! Мені не треба повторювати двічі!

— Тоді чекаю від тебе добрих новин, — полковник пішов до дверей.

Тьома в’ївся поглядом у спину Жадкіна.

— Перепрошую! Одне запитання!

Жадкін зупинився. Повільно повернувся до Тьоми.

— А що у кейсі? — спитав Тьома і сам вразився власній нахабності. — Прошу зрозуміти мене правильно. Я дізнаюся від Галі більше, якщо розумітиму, про що саме питаю.

— У кейсі вісімсот тисяч.

— Гривень? — Тьомі здалося: голос його пропав, нема голосу, провалився у море грошей так глибоко, що полковник його і не розчув.

— Дурень, чи що?

— Доларів? — не повірив. — А хіба стільки баксів влізе до звичайного кейса?

— Знайдемо кейс — узнаєш відповідь!

Полковник врешті покинув квартиру Тьоми Чорнобая, та залишив у ній захопливу і майже нереальну історію про кейс, повний грошей.

Майбутній психолог забув про сон. Сидів на кухні до ранку, метушливо перебирав у голові не варіанти пошуку Галі, наче він ту проблему майже вирішив. Ні! Тьома думав, що має зробити для того, аби Галя призналася йому, де ховає кейс. Бо в тому, що Галя причетна до зникнення кейса, Тьома Чорнобай вже не мав сумніву. Коли людині дуже хочеться розжитися чужими грошима, вона без проблем корегує чужі моральні якості під свої запити.

— Зай! А що цей кабан Жадкін від тебе хотів? — голос масажистки повернув Тьому до реальності. — Все через Галю? Вони підозрюють, що їхнє бабло таки вкрала Галя?

«Масажистку доведеться турнути», — подумав із прикрістю.

— Тьомо! Ти мене чуєш?

— Женю, а чому ти взагалі вирішила, що у тому кейсі були гроші? — спитав обережно, бо раптом зажадав підтвердження нічної казки про кейс, повний баксів.

— А що? Пєчєнькі?

Тьома підвівся, підійшов до масажистки, зазирнув їй у вічі і навіть подумав: може, варто востаннє затягнути її до постелі, а потім уже відправляти збирати лахи? Та важкий, повний баксів кейс придушив раптове бажання злягатися.

— Жень, полковника цікавив не вкрадений кейс.

— А що?

— Не питай. Не можу розповісти. Ситуація майже критична! Тому буде краще, якщо ти з’їдеш від мене прямо зараз. Це потрібно заради твоєї безпеки, Женю.

Женька Лисиця завмерла. В’їлася у Тьому підозрілим поглядом.

— Для моєї безпеки? — перепитала.

— Повір! Я дуже хотів би…

Женя не дала Тьомі договорити.

— Все через Галю? Я права? Вона повертається? Ти хочеш, щоби вона повернулася?!

— Тільки без істерик, красуне! — крикнув Тьома, зачинився на кухні і там сидів, доки Женя Лисиця не забралася геть, тягнучи за собою до дверей дві повні сумки своїх речей.

Ну, врешті! Тільки-но за Женею зачинилися двері, Тьома вхопив мобільний і зателефонував Галиній мамі. Більш логічного початку пошуків дружини не існувало.

— Наталю Василівно, це Артем, — почав традиційно, на ходу метикуючи, як дізнатися, чи знає Галина мама, де донька.

— Доброго ранку, Артеме, — відповіла Галина мама. — Як Галя? Так давно мені не телефонувала.

— У неї зараз роботи в салоні багато, — відповів Тьома. — Попросила, щоби я вам подзвонив. Передав, що ми вам на картку трохи грошей скинемо.

— Бережи вас Бог, дітки, — розчулено відповіла Наталя Василівна.

Тьома відключив дзвінок, задумався: мати не знає, де Галя. А хто знає?

Чорнобаєві не давала спокою глуха, як кругова оборона, відстороненість Галі, з якою вона перекреслила романтичні сподівання Сашка Сулими. Автомеханік разом зі своєю матір’ю вже поїхав з бази, а в Чорнобая перед очима — велосипед, що навколо нього, як навколо новорічної ялинки, скупчилися усі учасники дивної події: і Сашко, і Галя, і Анка Сулима, і сам Чорнобай. Хлопець усміхається дівчині:

— Чекатиму на тебе…

Вона дивиться крізь нього так спустошено, що Чорнобаєві стає моторошно, а на галявині, на базі і, здається, у цілому світі панує така легка світла обнадійлива тиша, наче геть немає ніде ніякої біди!

— Та скажіть уже хоч щось, дівчино! — не витримує Анка, і видно неозброєним оком: за ці кілька хвилин невістка Чорнобая роздратувала банкіршу не на жарт. «І якого вона оце тут викобелюється, наче вся неземна і думками десь у космосі?!» — кричать жінчині очі.

Галя дивиться на Сашка серйозно.

— Не чекай. У мене є мужчина, — каже відсторонено, і Чорнобай із подивом відчуває, як його власна щока горить, наче ляпаса тільки-но дали не Сашкові, а йому, Чорнобаєві.

— Ти про Артема? І де він?! — Анка втрачає орієнтири, забуває про потаємні стратегічні плани повернення Андрія Чорнобая у свої обійми, бо, звісно, жіночого щастя хочеться, але материнське серце не змовчить, коли дитину обіжають. А оця лялька тільки-но дала відкоша її синочку, а хіба є у світі кращий за Анчиного Сашка?! Та вони усі геть сліпі!

— Аню, Галя відповіла! — у гру вступає Чорнобай. — Тему закрито.

— Андрію, краще скажи, де твій синочок загубився і що його дружина тут сама без нього робить? — Анку несе, вона відважно перекреслює шляхи до серця коханця. — Чи вона вже — не дружина? Так тоді не треба словами мого сина нехтувати!

— Мамо, припини, мені не потрібна допомога! Сам впораюся! — Сашко обіймає Анку за плечі.

— Сашко, вам з мамою зараз краще поїхати з бази, — Чорнобай безпомилково обирає адекватнішого за матір сина, до нього і звертається. Хоче ще додати, що, взагалі-то, такі розмови посеред галявини під наглядом десятків чужих очей не ведуться, та наштовхується на спустошений відсторонений погляд Галі, і це так лякає Чорнобая — отямитися не може.

Вже Анка з Сашком поїхали, вже Чорнобай повів Галю показувати базу, вже присів поряд із нею на повалене дерево біля озера, та все ніяк не міг розшифрувати той спустошений погляд: він що має означати?..

— Я тебе зовсім не знаю, Галю, — признався дівчині.

— Я би теж із вами познайомилася, — відповіла.

— Розумію.

— Не розумієте.

— Поясни…

— Чому ви покинули Тьомину маму? І Тьому?

Чорнобай усміхнувся печально.

— Бо у тридцять п’ять зустрів перше кохання.

— А Тьомина мама?

— Ми ж дорослі люди? Можна казати правду?

— Прошу.

— Випадковий секс у студентському гуртожитку. Все.

— То ви — шляхетний?

— Поняття зеленого не маю! П’ятнадцять років тому намагався Тьомі пояснити, що залишаюся його татом і таке інше. Думаю, ти в курсі, яку лабуду несуть дорослі, коли їм треба якось виправдатися перед дітьми.

— Звідки? Мій тато мене не кидав. Він… воював. А потім помер.

Чорнобай вражено глянув на дівчину.

— А мама?

Головою мотнула обурено.

— Зачекайте! Я тут запитання ставлю, бо у вас цього права немає. У нас угода! Так?

— І зараз — угода?

Кивнула. Уп’ялася поглядом у чисту озерну воду.

— Тьома не зрозумів вас? — спитала.

— Йому було лише дванадцять! Ще не той вік, коли накриває кохання.

— А вас накрило?

— Накрило.

— І хто та жінка, яку ви покохали?

— То неважливо. Наші шляхи розійшлися.

— Так не буває! Якщо є кохання, шлях один.

— Як у вас із Тьомою? — спитав.

Глянула на Чорнобая гнівно.

— Вибач, — знітився. — Бо то навіть не запитання, а скоріше приклад. Сама ж розумієш: буває по-різному.

— А у вас як вийшло, що ви один?

— Вона не змогла відмовитися заради мене від грошей.

— А ви злидні полюбили?! Щось не схоже!

— Дивлячись із чим порівнювати. Раніше у мене було кілька великих фірм, а тепер — тільки база.

— То ви збідніли?

— Фінансово — так. Але я сам захотів жити так.

— Як «так»?

— Щось лишити по собі, розумієш? Не тільки дитину, а й гарне місце, де кожна людина відчуває себе щасливою. Чому би не «Леваду»? Здається, у мене вийшло.

— Не тіште себе оманливими сподіваннями. Це місце — зовсім не для кожного. Скажіть? Скільки берете за добу? — підвелася, дивилася на Чорнобая з викликом.

— Посперечався би з тобою, бо, повір, є що сказати, — Чорнобай теж підвівся. — Та треба до справ повертатися: гарне місце саме по собі гарним не залишиться, якщо його щодня не поливати власним потом. Допоможеш?

— А якщо я не хочу пітніти на вашій базі?!

Ледь стримався. Усміхнувся скептично.

— Тоді не пітній!

Пішов до Казидорівни, яка біля одного з шале роз’яснювала садівникові, які декоративні рослини висаджувати уздовж доріжок.

— Казимиро Теодорівно, давайте знову по презентаційних заходах пробіжимося!

— А з Галею радитися?

— Не радитимемося! — відрубав. — Але хтось із персоналу хай тримає її у полі зору, — наказав, зиркнув на невістку: застигла на містку біля озера, вдивлялася у воду.

Під вечір усі заходи до відкриття сезону знайшли своє місце у перспективах «Левади». Чорнобай зазбирався додому, підійшов до Галі, яка сиділа на містку біля озера, бо не мав сумніву: невістка очікує, поки він завершить роботу і відвезе її до зрубу в Затятовому.

— Поїхали? — сказав.

— Куди? — підвелася. Стояла на краю містка: тоненька, зажурена та відсторонена, і саме це найбільше непокоїло Чорнобая.

— Додому.

— Можна я тут залишуся?

Усміхнувся.

— А я знав: тобі тут сподобається. Тут… — хотів сказати, що на базі до всіх повертаються гармонія і спокій, та Галя нині потребувала інших матерій. — У «Леваді» до всіх повертається наснага жити, — додав обережно.

Заспішив, аби не закцентувалася на останній його сентенції, бо те могло поруйнувати крихку довіру, яка, на думку Чорнобая, нині зароджувалася поміж них. Повів невістку до шале біля озера: тут може почуватися хазяйкою, замок на дверях автоматичний з кодом, ніхто, крім Галі, не відімкне. І охоронців на території вистачає, так що хвилюватися не варто! Виконають будь-які Галині побажання. І захистять, ясна річ!

— А ви? Поїдете додому? — спитала.

Чорнобай розгубився: з одного боку, не хотілося тупцювати по особистому простору дівчини, та з другого — тривога за неї не дозволяла віддалятися.

— Взагалі-то, сьогодні я планував… — почав непевно.

— Прошу! Ви не лишайтеся! Їдьте! — попросила.

Кивнув: добре, хай так…

Пішов до позашляховика, що стояв на освітленій ліхтарями галявині поруч з іншими автівками. Казидорівна вже сідала за кермо свого авта, махала жінкам-покоївкам, щоб не барилися, якщо хочуть, аби вона їх до міста довезла. Чорнобай і сам щоразу увечері пропонував дядькам з обслуги: сідайте, довезу до Затятового.

— Андрію Івановичу, ви нас до міста підкинете? — почув.

— Не сьогодні, мужики, — відповів двом електрикам з місцевих. — Мені ще в офіс треба заскочити.

Отаке мудре рішення народилося. «Не варто повертатися до Затятового, — подумав. — Переночую у своєму барлозі посеред лісу. Від нього до “Левади” у два рази ближче, ніж від міста. Раптом вночі Галі стане зле чи ще якась халепа станеться? Від колишнього вчительського будиночка дістануся до “Левади” скоріше. Так же?!»

За десять хвилин уже відчиняв двері своєї казкової хатинки. Розпалив камін, нарубав бутерів, дістав з холодильника пиво, усівся у крісло перед каміном… Довго пив-жував, очікуючи приємного розслаблення, яке відчував щоразу, коли у гру вступала безпрограшна комбінація «камін-пиво-бутер-крісло», та цього вечора задоволення оминуло чарівну хатинку у лісі.

І до дідька! Завалився спати, та сон не приходив. Крутився на постелі з годину, потім плюнув, врубав світло, спробував почитати. Зазвичай допомагало.

Що є? «Дон Кіхот»? Підходить! Уп’явся порожніми очима у сторінку: думками далеко. «Як там Галя? — хвилювався. — Треба було охоронцям наказати, щоб далеко від її шале не відходили. Чи зателефонувати їм? Зараз котра? Друга ночі! Твою мать… Не думаю, що варто дзвонити! Може… поїхати?»

Поїхати! Звісно! Підхопився, як ошпарений, вискочив з хатинки, вже до автівки побіг, аж нова думка стрільнула. Якщо на автівці припхається, всі почують. І охоронці, і Галя! А раптом вона спить?

— Я навіть упевнений: вона точно спить, — пробурмотів, зупинився біля автівки. — І якого біса будитиму її?! Погана ідея!

Пішов від автівки назад до будиночка. Невже не поїде?

— А стежина між «Левадою» і моєю фортецею — навіщо! — розвернувся, на своїх двох попхався у чорноту лісу стежиною завдовжки з півкілометра, яка поєднувала базу з офісом її хазяїна.

Ніч у лісі — те саме, що проблеми в житті: ти ніби і знаєш шлях, який виведе з глухого кута, та кожен новий крок сіє сумніви, пропонує повернутися, і скоро дорога перетворюється на битву не з ніччю і чорнотою, а лише з собою. Чорнобай рухався повільно: гілки били по щоках, нічні звуки і шарудіння змушували насторожуватися, під ногами хлюпало, рипіло, хрустіло і стогнало.

«І хіба я не йолоп?! — мордував себе. — Якого біса попхався вночі лісом? Я ж міг сісти за кермо, зупинити автівку за двісті метрів від бази і спокійно пройти до території рівним перевіреним накатаним шляхом за п’ять хвилин! Чому я розумний заднім числом?»

Після майже годинного блукання нічним лісом Чорнобай врешті побачив попереду вогні ліхтарів, які освітлювали територію «Левади». Видихнув, потиху посунув до густих декоративних кущів, що слугували огорожею території бази, бо якраз навпроти озера посеред кущів ховалася хвіртка, через яку можна було потрапити на базу. Йшов уздовж кущів, вдивлявся у шале, в якому залишилася Галя. Вікна не світяться? Та ні, ніби все спокійно.

Намацав хвіртку між кущів, уже намірився розчахнути її, коли у світлі ліхтарів побачив біля озера тоненьку дівочу постать.

Галя стояла по коліна у холодному озері, по долоньках у воду лилася кров, яка витікала з перерізаних зап’ястків дівчини.

— Та ні! Ні! — Чорнобай увірвався на територію бази, біг до невістки, як навіжений, з горла виривалися не слова, звіряче виття.

— Та ні! — підбіг, підхопив дівчину на руки.

З озера! Поклав на лавку. Рвав на собі сорочку, тремтів, перев’язував тоненькі зап’ястки, аби зупинити кров, кидав на невістку ошелешені дикуваті погляди: не вмерла? Жива? Вона не рухалася, не плакала, не голосила. Мовчала, тільки трусилася від холоду і втрати крові. Дивилася повз Чорнобая тим страшним своїм відстороненим поглядом, і Чорнобай тільки зараз розшифрував його. І зрозумів, чому його так жахав той Галин погляд.

— Ти не зупиниш мене, — казали сині очі. — Ніхто мене не зупинить…

Та хіба? Розгнівався! Міцніше перев’язав дівочі зап’ястки, укрив Галю своєю курткою, дістав мобільний і навіть подумав: добре, що так усе обернулося, бо тепер є вагомий привід викликати лікаря. А у Чорнобая навіть є такий! Ігор Петрович Корчак, інфекціоніст, який спеціалізується на лікуванні ВІЛ-СНІДу.

— Лікаря викличу, — сказав Галі.

Повернула голову. Дивилася Чорнобаєві прямо в очі.

— Ні… — прошепотіла.

Із таким значенням прошепотіла, Чорнобай зрозумів: як не послухається, все стане ще гірше. Відключив дзвінок. І вже хотів було крикнути грізно, що і без лікаря у змозі Галі допомогти, тільки хай припинить казати «ні», бо тепер він точно її не послухає! Та Галя раптом здригнулася судомно і знепритомніла.

— Ну... Або так, — буркнув Чорнобай, підхопив невістку на руки, швидко пішов до хвіртки, яка виводила на стежину до його хатини.

До ще теплого каміна дістався за двадцять хвилин, бо не йшов — прокладав рятівний шлях до життя: ламав кущі, і зламав би все, що стало б на дорозі, сунув навпростець, притискаючи до грудей кволу дівчинку.

— Потерпи, вже скоро, — повторював.

Хвалив себе: добре, що не пошкодував грошей, часу і сил, аби мати свій власний прихисток не просто у цьому неймовірному лісі, а й на всій землі. «Не можна було Галю на базі залишати, бо вже на ранок такі би плітки містом рознеслися — тільки б гірше Галі зробили!» — думав. Поклав дівчину на диван поряд із каміном, приніс гарячої води, нагрів до теплого червоне вино.

— Пий! — наказав, коли протер теплими вологими серветками руки і ноги невістки, вона розплющила очі і Чорнобай простягнув їй важку керамічну теплу чашку.

— Це… не допоможе, — слабко прошепотіла Галя.

— Та заради Бога! Як хочеш! — крикнув. — Але не моїми руками! Ти мене почула?! Не моїми руками!

Галя ошелешено завмерла, наче згадала щось дуже важливе, чим не можна нехтувати.

— Пий! — повторив Чорнобай.

Галя простягнула рученята. Взяла важку керамічну чашку, зробила один ковток, другий… Чорнобай відчув: під кадик — сльози. «Куди я падаю?!» — промайнула приголомшлива думка. Вискочив надвір. Стояв на ґанку чарівної хатинки, по щоках текли сльози, і аби припинити це неподобство, Чорнобай спробував пригадати, коли востаннє плакав. «Здається, коли у п’ять років з гойдалки зістрибнув і ногу зламав. Бо коли мама померла, я… вже не плакав, — подумав. — Я і зараз сльозами вмиваюся не через Галю, — признався собі. — Через те, що програв! Бо вона не зупиниться. Однаково щось утне і вкоротить собі віку, а я… Я не маю сили повернути їй жагу до життя».

Витер сльози.

— Але я ще спробую…

Льоня Бурсак ненавидів ті дні, коли шеф починав чергову війну і переходив у режим цілодобової мобілізаційної готовності, бо такої ж готовності Орест Валерійович Гашинський вимагав і від свого оточення. Та, на відміну від народного депутата, в оточення Гашинського не було магічних пігулок, які повертали б їм бадьорість, ясну голову і майже звірячу агресивність. А от Орест Валерійович регулярно ковтав хімічну гидоту у капсулах коричневого кольору, яку йому привозили з Південної Америки, тож у нього вистачало сил висмоктувати душу не тільки з ворогів, а і з помічників, референтів, консультантів, бодігардів, покоївок, дружини, дітей, коханок і навіть двох кавказьких вівчарок, які бігали подвір’ям депутатського маєтку під Києвом.

Та війна, яку нардеп оголосив невідомим ворогам нині, відрізнялася від усіх попередніх. Гашинського не просто пограбували майже на мільйон! Мільйон — то таке. Орест Валерійович мізер компенсував миттєво, бо три аптеки подружжя Жадкіних уже працювали на нього. Та заради мерзенних грошей якийсь покидьок зарізав депутатську маму, а також пограбував її дім.

— Поки не знайдемо кейс і вбивцю, ніхто не ляже спати! — пообіцяв оточенню, і то була не фігура мови.

Тож, коли сімнадцятого березня увечері полковник Жадкін повідомив Гашинському про автівку, яку вирахували копи, Льоня зрозумів: цієї ночі йому теж не вдасться прикласти голову до подушки. Та альтернативи не існувало!

— Куди тепер, шефе? — спитав Гашинського, коли збуджений нардеп вискочив з Головного управління національної поліції у місті Києві після ідентифікації «міні-купера», Галі, Юрка Консуматенка і кота разом з ошийником.

— Всі в офіс! — наказав Орест Валерійович. — Проведемо термінову нараду!

Термінові наради в офісі були ще одним бзиком нардепа: щомісяця перевіряв свій кабінет на наявність прослуховуючих пристроїв, вів ділові розмови тільки там. І варто було пхатися на Велику Житомирську, де розташовувався офіс Гашинського, щоби шеф скривив пику і повідомив:

— Льоню, візьми пару охоронців і чеши до копів!

— Шефе, ми тільки-но від копів!

— Пащу захлопнув! — крикнув Гашинський. — Я залишаюся тут і чекаю результатів твоєї роботи, мудак ти балакливий! Щоби вже за годину доповів мені про маршрут того довбаного і брудного, як сама багнюка, «міні-купера»!

Льоня не поїхав знову до полковника Жадкіна. Зв’язався із слідчим Зубенком, тицьнув йому сотню баксів, і слідчий без вагань погодився залишитися на роботі, щоб за ніч через відео з камер спостереження відслідкувати подальший маршрут брудно-зеленого «міні-купера».

Під ранок блідий знервований Льоня Бурсак повернувся до нардепівського офісу на Великій Житомирській і уздрів бадьорого шефа за грою у більярд.

— Ви, покидьки, взагалі знаєте, хто я такий? Я вас всіх, суки, порішу! — цідив Орест Валерійович, вганяючи кулі у лузу.

«Господи, коли ж ти вже сконаєш, козел?!» — подумав Льоня засмучено, махнув нардепові рукою, привертаючи його увагу.

— Шефе! Дещо є!

— І це все?! — Гашинський ледь не луснув від злості, коли побачив маршрут «міні-купера», який закінчувався у Козельці, що за 70 км від столиці. — Льоню, ти можеш мені дати відповідь на одне запитання? Ти прослідкував «міні-купер» до Козельця, мать твою, бо на більше у тебе не вистачило твоїх довбаних сил? Чи автівка і всі козли, які у ній, реально у Козельці?!

— Оресте Валерійовичу! Автівка реально може бути у Козельці.

— Може бути чи вона там є?

— Вибачте! Не знаю. Наступний населений пункт за Козельцем, де є камери, — Кіпті, але там якісь проблеми з відео.

— Які ще, мать вашу, проблеми з відео?

— Не знаю. Але слідчий Зубенко вже на шляху до Кіптів. Я доручив йому все з’ясувати! Зв’язуватиметься з нами кожні три години.

— Але автівка реально може бути у Козельці?

— Думаю, що так. Не міг же той Консуматенко повернути до Козельця, аби там кави у кав’ярні попити. Щось же йому було потрібно у містечку.

Нардеп кинув кий на зелене сукно, посунув до дверей.

— Льоню, хвилина тобі! Біжи попісяй, бо я тебе знаю! Сцикун ти! І вперед! На Козелець! Де охорона?

— У службовій кімнаті.

— Дрихнуть, суки?! Підсрачників їм! Хай прокидаються! Ми вже мали виїхати! Де мій «глок»?!

— У сейфі.

— Якого?! Він уже має лежати у моїй долоні! Льоню, рухайся, мать твою!

Льоня так і не добіг до туалету, хоча і слід було. Сидів поряд із водієм на передньому сидінні нардепівського «ренж-ровера», який на скаженій швидкості мчав на північ Чернігівською трасою. Очі злипалися.

— Бурсак! Льоню! Заснув, мудак ти?! Я кажу: дзвони до Козельця! Скажи: народний депутат у державних справах їде у ваше грьобане містечко! Хай виділять мені з десяток копів.

— Оресте Валерійовичу! Ще й сьомої нема.

— Та по цимбалах!

— І раптом у Козельці не тільки автівка і злодії, а й кейс із грошима, а ми місцеву поліцію залучимо, — нагадав Льоня. — Нащо нам зайві свідки?

— Добре! Не дзвони! І без них упораємося!

Козелець зустрів кортеж з трьох чорних позашляховиків зі столичними номерами порожніми вулицями. Навіть старі баби ще не сиділи на лавах біля своїх будинків і діти до школи ще не спішили — лиш сьома ранку.

— Ну! Давай! Командуй, Бурсаче! Ти ж нас сюди привіз! І що далі? — психував Гашинський.

— Біля магазину зупини! — Льоня вказав водієві на невеличку крамничку поміж приватних будинків, на вигляд геть покинуту і непрацюючу.

Кортеж завмер. Льоня вискочив з автівки, пішов до магазину просто так, аби хоч хвилину побути на самоті, вдихнути свіжого повітря і подумати, що робити далі. Смикнув двері — розчахнулися. Нормальний розклад! Увійшов, роззирнувся: а крамничка-то жива! Онде печиво у пачках і розфасовані по целофанових кульках цукерки на полицях, олія, ікра кабачкова, бички у томаті і дух… Такий запаморочливо-смачний запах свіжоспеченого хліба, що Льоню аж хитнуло, ледь на ногах встояв.

З підсобки вийшла немолода жінка у білому фартуху. У руках деко, повне свіжого хліба.

— За півгодини відчинимося! — сказала доброзичливо, поставила деко на прилавок. — Бо хліб тільки з печі. Гарячий!

— Я не по хліб, — Льоня поклав поряд із деком сто гривень, потім дістав фото, на якому біля «міні-купера» на АЗС були зафіксовані Юрко Консуматенко і Галя з котом на руках, показав жінці. — Прошу, подивіться! Ви цю автівку у Козельці бачили?

Жінка сховала гроші до кишені, вдивилася у фото.

— Оцей іржавий мотлох стояв на подвір’ї Гавани, а оцей хлопець… — вказала на Юрка Консуматенка, — так сильно випивав із Гаваною на пару, що ми думали — потруяться хлопці!

— А дівчина з котом?

— Може, і були, та я їх не бачила.

— А хто такий Гавана?

— Дебіл, прости Господи! — із прикрістю відповіла жінка.

Гавана давно пропив тєлік, тому в лице народних депутатів не знав. Навіть тих, кого преса регулярно демонструє суспільству як не через бійки у парламенті, так через корупційні скандали. Вийшов рано-вранці з хати посцяти під старою грушею і раптом побачив, як його власним подвір’ям швендяє плюгавенький підсліпуватий тип у красивому чорному пальті і блискучих черевиках. Та ще й заглядає у всі дірки. Гавана психонув не на жарт і навіть одразу вирішив, що мурло заплатить за нахабство красивим чорним пальтом і блискучими черевиками!

На слова витрачатися не став. Вхопив дровиняку, яка попід хатою валялася. Витягнув шию вперед, що твій леопард на полюванні, заніс над головою руку з дровинякою, тихо-тихо посунув у бік непроханого гостя. До чоловіка, який, на думку Гавани, виглядав як гарантовано слабка жертва, лишалося не більше кількох метрів, і Гавана вже бачив, як після його удару нахабне чмо впаде мордякою у багнюку, коли з-за хати, з обох її боків, випірнули по двоє дужих молодиків з такими квадратними щелепами, що і сліпий би наклав у штани.

— Що?! Що?! Ах ти козел довбанутий! Та ти хоч знаєш, хто я такий?! — верещав нардеп Гашинський, коли бодігарди за мить скрутили Гавану, зв’язали, потягли до його ж гаража, щоби влаштувати там катівню.

Кинули дядька у гаражі на долівку. Гашинський підскочив: розмахував «глоком», щосили буцав міцного дядька носаками блискучих черевиків.

— Ти що задумав, мать твою? Замах на життя народного обранця?! Та я тебе самого зараз на дрова порубаю, сука!

Бодігарди спостерігали без емоцій, а змучений безсонням Льоня спробував форсувати події, аби скоріше повернутися до машини і хоч кілька хвилин передрімати.

— Шефе, може, спочатку допитаємо? Бо буде, як у Житомирі: вистрелили випадково, а влучили поміж очі…

Гашинський кивнув: працюй! Льоня нахилився до Гавани, показав йому фотку із заправки.

— Автівку цю бачив? А людей?

Гавана зиркнув на фотку, перевів погляд на блискучі чорні черевики Гашинського.

— Цей пасажир тиждень у мене жив на всьому готовому! А потім, падло, обікрав мене і злиняв! — відповів черевикам.

— А що: голий-босий приїхав? — спитав Льоня.

Гавана кинув обережний погляд на нардепа, перевів його на Льоню.

— Можна я з долівки підведуся? У мене теє… нирки хворі.

Всадили дядька на табурет посеред гаража, за десять хвилин знали навіть подробиці побуту Юрка Консуматенка під час його гостювання у Гавани.

— А дівчина? І кіт? — Гашинський уп’явся злими оченятками у Гавану.

— Не було дівчини. Присягаюся мамою! Хлопець сам приїхав. І кота не було.

— А чому цей козел у тебе зупинився?

— Так теє… купую деякі вживані речі. А потім перепродую. Люди про це знають. От і несуть.

— Вживані? Може, крадені? — уточнив Льоня.

— Нащо питаєте, якщо знаєте?

— Зараз іще більше знатимемо! Показуй, що цей Консуматенко тобі продав! — наказав Гашинський.

— Нема чого показувати! Цей козел спочатку продав мені свій мотлох, а потім, сука, його ж і вкрав! Ще й мого добра прихопив!

— Тоді опиши його мотлох!

— Та дріб’язок! Певно, обніс бідну хату, бо привіз старі планшет і ноутбук, кілька срібних ложечок і кавоварку.

— І все? — Гашинський із підозрою уп’явся у Гавану поглядом.

— Ще черевики нормальні такі. Ото тільки черевики і залишилися.

— Показуй! — наказав нардеп.

За хвилину роздивлявся чоловічі черевики фірми Camper, які бодігард приніс із хати Гавани.

— Не мої! Я такі не ношу. І розмір не мій, — сказав нардеп.

— І явно не з квартири вашої мами, — припустив Льоня. — Оресте Валерійовичу! Може, цей Консуматенко не має ніякого стосунку до наших справ? А дівчину з котом підвозив, приміром.

— Так знайди його, Льоню! У нього і запитаємо, — процідив Гашинський.

Цієї миті до гаража повернувся другий бодігард, який увесь цей час перевертав хату Гавани догори дриґом.

— Оресте Валерійовичу, — мовив засмучено. Простягнув до нардепа розкриту долоню: на долоні лежав жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями.

Гашинський смикнувся судомно і втратив обрії. Заволав, повалив Гавану на долівку, бив ногами, плювався слиною.

— Де ця тварюка?! Де? Де?! — горлав. — Кажи, покидьку! Хто зняв ошийник з мого кота?! Де дівчина? Де козел зі своїм «міні-купером»?! Де кейс, мать вашу! І не бреши, що не знаєш! Знаєш! Ти все знаєш, падло!

Березнева ніч бадьорила холодом, та слушних думок не додавала. Біля теплого каміна у лісовій хатинці тремтіла Галя, і Чорнобай розумів ясніше ясного: після спроби суїциду не варто лишати її саму навіть на мить, та хвилин десять витратив на те, аби упоратися зі сльозами, потім, і сам не розуміючи себе, тупцював на ґанку, бо ніяк не наважувався повернутися. Наче тільки він винуватий у всіх бідах, які навалилися на невістку, наче тільки через нього дівчинка жити не хоче.

— Та досить уже, — сам собі.

Попрямував до хатинки, а в голові — стара пісня раптом. Така давня, що і не згадати тепер, коли саме почув уперше.

Где эта девочка, где,Ведь иначе вся жизнь не всерьёз.Где эта девочка, где это солнышко,Где это всё,Что должно было быть у меня...

Зупинився, бо ноги на мить віднялися, дух перехопило від спонтанного підбиття життєвих підсумків.

— І де все те, що мало би бути у мене?.. — прошепотів приголомшено, згадуючи мрії юності…

Життя ніколи не виправдовує наших сподівань. Щасливий той, хто готовий залишити їх у сентиментальних спогадах, щоби приймати радість реальності. Та у цю холодну березневу ніч Андрій Іванович Чорнобай мало тішився своєю реальністю.

— Де я? — спитала слабка Галя, коли свекор врешті повернувся до хатинки. Сиділа на дивані неподалік каміна: слабка і біла, хитається, щоки горять.

— У мене є дім у лісі, ми у цьому домі, — відповів. — Не хвилюйся, тут тебе ніхто не потурбує.

Видихнула.

— Хочете знати правду? — прошепотіла.

Не очікував! Кивнув обережно. «Врешті розповість про ВІЛ, — подумав. — І можна буде наполягати на лікуванні…»

— Немає ніяких секретів, — прошепотіла. — Лиш голий факт: без любові — хіба життя?

Насупився.

— Я ж живу! І нічого.

— А я не хочу.

— Так ти… через Тьому?

Усміхнулася печально, опустила голову на подушку, скрутилася на дивані і заплющила очі.

Потужна хвиля пліток «про старого бовдура Чорнобая, який поклав око на власну невістку, тому вже третю добу катається з нею по постелі у своєму лісовому барлозі» накрила Затятове двадцятого березня зранку. І де іншої правди шукати, коли Чорнобай дійсно третю ніч поспіль ночував у лісовій хатині. Галю охороняв. Геть заслабла, лежала на дивані, відсторонено чіплялася очима за стелю. Чорнобай не відступав: змушував невістку хоч трохи їсти. Мляво ковтала кілька ложок теплої гречки з м’ясом чи яєчню, благально дивилася на Чорнобая: прошу, доста… Чорнобай погоджувався, не діставав, та в обідню пору знову підходив до дивана з тарелем гарячої свіжої їжі. Зв’язок із зовнішнім світом і «Левадою» підтримував через Казидорівну. Ще на ранок після Галиної спроби вкоротити собі віку зателефонував вірній пані Хитрук, попросив привезти до лісової хатинки торбу продуктів.

— Тут поживу трохи, — сказав. — Галі свіже повітря потрібне. Не залишати ж її одну у лісі.

Казидорівні вистачило розуму не нагадувати хазяїнові «Левади», що на базі відпочинку таке саме свіже лісове повітря, виділене для Галі окреме шале і стільки обслуговуючого персоналу, що якби Галя і захотіла раптом побути наодинці з природою, то не вийшло б: як не садівник, так охоронець з-за кущів спостерігають. Плітки розносити не стала, та у Затятовому і без Казидорівни майже п’ять десятків місцевого люду працювало на базі відпочинку Чорнобая. Ще день-другий перешіптувалися і одне одного запитаннями мордували. А на третій день — прорвало.

Двадцятого березня Анка Сулима ще тільки прокинулася: смажила оладки собі й Сашкові на сніданок, коли у двері — дзень! Лєнка Гвоздовська з новинами на хвості прилетіла.

— Тьоть Аню, чули? Про Чорнобая і його невістку? Дідько, і що це твориться?! — заторохтіла, та на кухню до Анки, і оченятами стріляє: де Сашко?

Сашко не забарився. Лєнка ще не встигла біля столу вмоститися, аби у деталях розповісти Анці про таємний любовний зв’язок Чорнобая і Галі, коли Сашко увійшов.

— Лєно! Досить, добре? Розповідай оцю брехню бабам на базарі!

— Сашко, хіба я така? От скажи! Хіба я тобі брехала коли-небудь? — Лєнка щосили намагалася відновити свої позиції у Сашковому серці. — Чи я коли на два фронти працювала? Як ця Галя! І сина окрутила, і батька намагається!

Насправді медсестра навіть раділа, що Чорнобаєва невістка зі свекром закрутила, бо напередодні у лікарні перестріла свою тітку Наталю: та працювала на базі покоївкою і «по великому секрету» розповіла небозі про Сашкову пропозицію руки і серця, яку він Галі зробив. Лєнка так засмутилася, аж дала своєму малому по сраці, коли той склянку молока в акваріум вилив, а зазвичай же Лєнка — гуманістка і проти фізичного насилля.

— Якщо ти не брешеш, Лєно, то скажи, хто бреше?! — відповів Сашко. — Піду і натовчу йому пику!

— Ага! Піди! Натовчи! Моїй тітці Наталі натовчи! Бо це ж вона на власні очі бачила, як Чорнобай невістку перевіз до свого барлогу і сам з нею третю добу там тирлується. І що вони там, по-твоєму, роблять? Книжки читають?!

— Припиніть ви обоє! — з такою гіркотою вигукнула Анка, що Сашко і Лєнка замовкли. — Хто хоче снідати, прошу до столу! І без розмов мені! Базікати на вулицю вимітайтеся!

Сашко сів до столу, а ображена Лєнка крутнула хвостом і вшилася.

— От ніколи не думала, Сашко, що ти через оту дєшовку так мене образиш! — вихлюпнула наостанок.

Ішла вулицею, ледь не плакала. От чого їй так не щастить?! Хіба вона багато у життя просить? Звичайного жіночого щастя. Щоби поряд була людина, яка б любила Лєну. І її малого причепом любила, бо без тої умови Лєна щасливою не стане. Невже Сашко не бачить, яка вона файна: і симпатична, і хазяйновита, і порядна, і вірна, і теє… просунута? Інтернет, соціальні мережі — Лєна у темі. І в лікарні поважають. Так чому ж Бог не допомагає медсестрі щасливою стати? Кому ж він має стати у пригоді, як не Лєні?

Глянула на годинник у телефоні.

— От зараза! Ще на роботу запізнюся, — пришвидшила ходу і за перехрестям побачила червону «мазду» з київськими номерами. Стояла неподалік вагона-кав’ярні. Поряд із автівкою розгублено тупцював такий стильний хлопець, що Лєні аж дихалку перехопило.

— Вам допомогти? — підійшла ближче. Дивилася на незнайомця з неприхованою цікавістю.

— Якщо вам не важко, — і усміхався хлопець теж надзвичайно.

— А що саме шукаєте? Конкретну людину чи конкретну адресу?

— Андрія Чорнобая. Знаєте такого?

Лєна кивнула, бо слів забракло. У голові саме складався пазл із багатьох різновеликих часточок. Одною із тих часточок була сама Лєна Гвоздовська, а тою часткою, якої до сеї миті бракувало, здається, виявився цей красивий, як з картинки, хлопець.

— А ви його син? — не втрималася. — Скажіть же, я не помиляюся? Перепрошую, а як вас звати?

— Артем, — відповів.

Тьома Чорнобай перестав спати. Страшний дедлайн, який він, йолоп, сам собі накаркав, стрімко наближався, а справа, яка здавалась елементарною, все висіла над Тьоминою головою гострою сокирою. Не мав сумніву: за тиждень легко знайде майже колишню дружину. Та фатальне двадцять п’яте березня наближалося, Тьома вже переговорив з усіма, хто міг знати місце перебування Галі, — і з її подружкою Олею, і з її колегами по «Беллі», і з викладачами в універі, і знову з Галиною мамою обережно поспілкувався — ані зачіпки! Галя наче крізь землю провалилася.

Полковник Жадкін настирливо телефонував майбутньому психологу щодня вранці і увечері.

— Знайшов? — ані тобі «здрасьтє, як ся маєте?».

— Шукаю… — повторював Тьома, як папуга, але з кожним новим разом все переляканіше.

Згадка про дорогоцінний вміст кейса тепер мало підбадьорювала майбутнього психолога.

— Хіба мертвим потрібні гроші? — філософствував і дуже шкодував, що так швидко і легковажно вигнав зі свого дому Женю Лисицю. Удвох веселіше, спокійніше, смачніше. І секс регулярний, як розклад потягів. І масажистка виступила б у ролі свідка, якщо його реально прийдуть вбивати. А що? Може, вона Тьому навіть врятувати встигне! Вистрибне у вікно, бо, слава Богу, Тьомина квартира на першому поверсі, і зателефонує до поліції… На тезі про поліцію Тьомин план про Женю-свідка і рятівницю гальмував. «Який сенс телефонувати до поліції, коли копи і прийдуть мене мочити!» — психував. Та і Женя вже перетягнула свої речі на власну територію. Нема кому через вікно вистрибувати. Хіба що самому хазяїнові.

Женя хоч і ображалася, та через таку дрібничку, як життя порізно, кидати Тьому не збиралася. Запропонувала коханому тимчасово зустрічатися у неї, а згодом час сам усе розставить на свої місця. І лише факт того, що Тьома цілодобово і з нечуваною цілеспрямованістю шукає Галю, дуже насторожував Лисицю.

— Чому ти шукаєш її? — щодня ставила Тьомі одне й те ж запитання.

— Щоб розлучитися, — брехав майбутній психолог. — Ти ж сама мріяла, щоби я розлучився.

— Аби розлучитися, не треба вдвох заяву на розлучення подавати, — масажистка виявилася вельми обізнаною у нюансах шлюборозлучних процесів.

— Ясно, що не треба, — знову брехав Тьома. — Але Галя має знати, що ми розлучаємося.

— А чому Галю шукає поліція? — ніяк не відчіплялася масажистка. — Через кейс із грішми?

— Женю, мені по цимбалах! — Тьома ні за яких умов не збирався ділитися з Женею інформацією про вісімсот тисяч баксів, які лежать десь в алюмінієвому кейсі і це не байка!

Перед очима — кейс. Величезний! Повний баксів! Мрія всіх і кожного. «Мріють усі, а реально мати його можу саме я…» — пробував стимульнути процес пошуків, та двадцятого березня вранці не витримав, зірвався з місця, бо страх став панікою. Забув про Галю-кейс-гроші, погнав шукати захисту. Напередодні вночі полковник Жадкін чи то напився, чи то вирішив, що час встановлювати майбутньому психологу свої дедлайни, але зателефонував Тьомі о другій годині і проварнякав:

— Чорнобай, мать твою! Якщо завтра до кінця дня ти не приведеш мені Галю… Я тебе, суко, заарештую на добу. Чуєш? Навіть не на дві і не на три! Лише на добу! Але за цю добу мої люди з твоєю дупою таке зроблять… Таке… Повір: буде тобі повна точка неповернення!

Тьома відчув, як серце зупиняється. Альтернатива смерті двадцять п’ятого березня виглядала не менш пекельно! І де захисту шукати? Майбутній психолог враз згадав: у нього є не тільки мама! Кинувся було дзвонити батькові, та страх змусив загальмувати. А раптом Жадкін прослуховує його телефон?

— Ні, дзвонити не можна! — метушився по квартирі, вимикав світло, виглядав у вікна, намагаючись зрозуміти, чи слідує хтось за ним, ніби за хвилину страшні люди Жадкіна вже мали постукати у двері. Та що вночі з вікна роздивишся? Хіба що місяць і весняні зорі.

Ледь дочекався ранку, зірвався, про всяк випадок закинув у автомобільний бардачок мобільний Галі, скерував червону «мазду» у бік Затятового, де не був жодного разу. Тільки й знав, що батько живе у містечку відлюдником, хазяйнує на своїй базі відпочинку. Чорнобай навіть пропонував сину провести весілля у «Леваді» і просто приїжджати у будь-який час, та Тьома давно звузив спілкування з батьком до вимагання грошей під ніби пристойними приводами.

— Значить, настав тобі час, тату, брати участь у житті сина не тільки грошовими подачками, — прошепотів до уявного Чорнобая.

За навігатором дістався пункту призначення о пів на дев’яту ранку. Зупинив «мазду» біля дивної кав’ярні-вагона. Вип’є кави, подумає, як красномовніше викласти батькові проблему, щоби зрозумів увесь жах, який загрожує синові, і при цьому не розпатякати про кейс із грошима. Та коли симпатична білявка зі збудженими від цікавості очима не просто спитала його ім’я, а й запропонувала показати, де зараз Чорнобай, із радістю погодився. Встигне ще кавою зарядитися.

— А я — Лєна, — дівчина усілася в автівку поряд із Артемом, тицяла пальцем, вказуючи, куди їхати.

— Ти дуже мила.

— Дякую. А Андрій Іванович у курсі, що ти приїхав?

— Не в курсі. Вирішив зробити татові сюрприз.

— Не боїшся, що тато сам тобі сюрприз влаштує…

— Ти про що, Лєно?

Усміхалася загадково.

— Та сам усе зараз побачиш. На власні очі.

— А їхати ще довго? Бо так заінтригувала…

— Хвилин десять, — відповіла Лєнка Гвоздовська, і хоч усе косувала на красивого сина Чорнобая, відволікалася на мить на власні справи, бо зателефонувала до лікарні і повідомила, що запізниться на годину. Ясно, що з поважних причин! «Відчуваю, знову доведеться до Сашка забігти, аби ще свіжіші новини йому розповісти. А новини точно будуть… — подумала злостиво. — Хай забуває хвойду Галю! По неї чоловік приїхав!»

Виїхали за місто, дорога повела до лісу, та дівчина вказала не на широку дорогу, уздовж якої висів вказівник «Левада», а на вузьку ґрунтову доріжку, яка губилася у лісі.

— Хіба нам не в «Леваду»? — спитав Тьома.

— Андрій Іванович зараз у своїй лісовій хатині.

— Мій батько живе у хаті посеред лісу? Це нагадує казку про трьох поросят. А у нього хата солом’яна чи з гілок?

— Жартуєш? У твого тата здоровезний зруб у Затятовому, а в лісі він собі відреставрував старовинний будинок. Кажуть, всередині там усе дуже гарно зроблено, але твій тато туди нікого не впускає. Ну, майже нікого. Тобі-то обов’язково дозволить увійти і все-все роздивитися. І як там гарно. І хто там разом із твоїм татом живе…

— Ого! Все цікавіше і цікавіше, — признався Тьома, коли «мазда» здолала нерівну лісову дорогу, попереду показався немалий старовинний будинок, з димаря якого линули до неба хмаринки білого диму.

Зупинив «мазду» біля будинку. Вийшов, пішов до ґанку.

— Точно. Все цікавіше і цікавіше, — прошепотіла Лєнка Гвоздовська, спостерігаючи за сином Чорнобая. Вийшла з автівки, стояла поряд із нею, просила Бога, щоби вся вистава відбулася не за зачиненими дверима, а просто неба.

— Та грюкни щосили у двері! — гукнула Тьомі. — Андрій Іванович, може бути, не один. Може бути, так захопився, що й не почує, як автівка під’їхала.

Тьома кивнув. Підійшов до дверей, грюкнув кулаком по дверях. Ще! Ще!

Двері розчахнулися так рвучко, що майбутній психолог ледь устиг відскочити. Побачив, як на поріг вийшов Чорнобай. Услід за ним, кутаючись у плед, ступила на ґанок тоненька дівчинка. Тьома очам не повірив.

— Галю?!

Двоє дужих бодігардів ледь відтягли народного депутата Гашинського від закривавленого Гавани, бо коли Орест Валерійович входив у раж і починав мордувати жертву, він забував, задля чого використовує силу, тому зазвичай зупинитися не міг.

— Шефе, може, води? — обережно спитав Льоня Бурсак.

— Кому?! — верескнув Гашинський. — Цьому виродку? — буцнув недвижного Гавану ногою.

— Вам. Запихалися…

— Ти мені воду пропонуєш, Льончику? Бо я запихався, так? — Гашинський пішов на Льоню. — А чому я запихався, мать твою?! Чи не тому, що виконував твою роботу, козел ти сонний! Чого застиг? Іди! Мордуй те падло на долівці! Друга зміна! Працюємо без перерв! Вибий з нього все, мать твою!

— Шефе, він зараз навряд чи щось скаже… — відповів помічник. — А слідчий Зубенко вже сказав! Тільки-но! Повідомлення мені у вайбер надіслав.

— Що там?

— «Міні-купер» Консуматенка засвітився у Кіптях.

— Кіпті — це що?

— Село. Там поворот на московську трасу. Консуматенко повернув. Люди Зубенка вже шукають його…

— А ми їм допоможемо! — процідив народний депутат. — Поїхали!

— А тіло? — спитав один із бодігардів, коли столична орда попхалася з гаража до автівок, які стояли попід подвір’ям Гавани.

— Яке ще «тіло»? — визвірився Гашинський. — Той виродок — Ленін! Живіший за усіх живих! Прикидається, сука!

Кортеж вилетів із Козельця на високій швидкості, розлякав людей, що простували уздовж дороги у своїх справах.

— Алгоритм наступний! За селом з довбаною назвою Кіпті повертаємо на московську трасу, — чув Льоня крізь сон голос шефа. — Зв’язуємося з копами… Льоню! Записуєш?

— Так, шефе, — прошепотів, не відкриваючи очей.

— Льоня зв’язується з копами! Хай скажуть, де риють! Ми поїдемо туди, куди вони не встигають! Льоню, все зрозуміло?

— Вже пишу на вайбер Зубенку, — врешті розплющив очі.

«Стукнув» Зубенку. Зрозумів, що слідчий вже у Батурині, і, щоб хоч годину спокійно поспати, тицьнув пальцем у ґрунтівку, яка починалася праворуч уздовж лісу і вела невідомо куди.

— Зубенко у Батурині, — сказав Гашинському. — А нам сюди! Все прямо… — додав, бо мав надію, що позашляховикам доведеться довго кружляти невідомими шляхами. Так довго, що Льоня Бурсак встигне не тільки перекимарити, а й самостійно прокинутися бадьорим, як весняне повітря.

Поспати так і не вдалося. Гашинському стукнула сеча у мізки: наказував кортежу зупинятися біля кожної автівки чи людини, яких бачили.

— Льоню, вперед! Працюй! — кричав.

Льоня подумки матюкався і кляв себе за те, що скерував кортеж на ґрунтівку. Виходив із позашляховика, показував місцевим фото брудно-зеленого «міні-купера»: бачили? Ні! Ніхто не бачив автівки, хлопця, дівчини, кота! Сонце вишкреблося вже досить височенько, коли зупинилися біля бідненького магазинчика у глухому селі, бо у шлунках депутатської обслуги визрівав голодний бунт. Та й депутат висловив бажання щось перекусити, хоч усю дорогу жував бутери з хамоном і сиром гауда. Отоварюватися у магазинчику знову випало Льоні, та виникла проблема: у сільському «сільпі» усі полиці займали газована вода, яскраво-хімічний лимонад, дешеве мило і такий же дешевий пральний порошок. А поїсти?

— А їдять у нас вдома! — повідомила Льоні молода гонориста продавчиня.

— Добре, тоді хоч поглянь на фото. Бачила цю машину і цих людей? — показав продавчині фото.

— А що вони утнули? Пограбували кого чи вбили? — запитала. — Бо ти вже третій, хто мене сьогодні про них питає.

Льоня насторожився, та дівчина пояснила: питали поліцейські. Спочатку дільничний, потім незнайомі копи на автівці приїжджали. Льоня зблід: якщо Гашинський дізнається, йому — кришка.

— Нічого тут немає, — завірив Ореста Валерійовича, коли повернувся до позашляховика. — Ані поїсти, ані інформації. Може, краще повернутися? Копи ж шукають.

Гашинський насупив вузьке чоло.

— А куди он та дорога веде? — спитав, коли виїжджали з глухого села і нардеп уздрів вузьку ґрунтівку: вилася поміж будинків.

— Думаю, просто вулиця, — припустив водій, якому додому хотілося так само сильно, як і Льоні.

— А ти не думай! Ти кермо крути! Прямо на цю вулицю! — наказав Гашинський.

Льоня Бурсак відчув, як скаженіє і вже майже не контролює себе від голоду і хронічного недосипу. «Боже! Хай ця дорога закінчиться глухим кутом! Хай усі дороги щезнуть і лишиться тільки одна — дорога додому!» — скиглив подумки. Бог не чув, бо вулиця закінчилася, а ґрунтівка, яка розрізала її навпіл, продовжилася у полі, потім повернула до лісу, пролягла через ліс і полинула до невеличкого села, що виднілося попереду. У салоні автівки запахло сухофруктами, бо Гашинський саме жував енергетичний батончик.

Льоня відчув, як клубок підступає до горла.

— Мене… зараз знудить, — прошепотів.

— Дідько, зупиняйся! — закричав нардеп водієві. — Не вистачало ще, щоб він мені у салоні наблював!

Позашляховик зупинився метрах у ста від села. Льоня вивалився з автівки, відійшов на кілька метрів, притис руки до живота, аби хоч трохи притишити біль. Кинув погляд у бік крайнього обійстя, аби зачепитися очима хоч за нього, як за рятівну соломину, і ледь не задихнувся від неймовірного раптового збудження, бо побачив біля старої хати такий же старий і вже похилений великий сарай з дірками у даху. Одна з дерев’яних стін сараю теж світила пробоїнами, і крізь одну з них Льоня Бурсак уздрів брудно-зелений «міні-купер»…

— Джек-пот… — тільки й зміг прошепотіти, бо різкі спазми скрутили шлунок. Зігнувся навпіл, блював аж до жовчі, та очей від дірявого сараю не відводив. — Там! — показав на нього бодігардам, які підійшли.

Брудно-зелений «міні-купер», який чітко проглядався крізь дірку в сараї, потужно зарядив усю компанію: збудилися, очі засвітилися азартним вогнем, забули про їсти-спати.

— Оточити хату! Ні! Усе обійстя! Одну автівку — перед хатою поставте, друга хай за хатою лишається, а третя — на виїзді з села, — наказував Гашинський. — Це взагалі що за село? Де ми?

— Я потім неодмінно дізнаюся, шефе, — пообіцяв Льоня.

Двадцятого березня увесь день Юрко Консуматенко спав без задніх ніг, бо дев’ятнадцятого з ранку до ночі дудлив горілку. Відмічав рівно два тижні часу відтоді, як став казково багатим. «Цифра знакова!» — сказав би, якщо б розмірковував такими категоріями.

— Все за планом! — усміхнувся пихато.

Згадував карколомний день п’ятого березня, який накидав йому на плечі важких торб з багатством. А клепки ж у голові немає! «І скільки часу мене шукатимуть? — розмірковував легковажно. — Ну, тиждень пошукають, другий… Та й по тому!» Порівнювати міг лише з дрібними крадіжками у рідному Хмельницькому. Тоді ж не попадався! Чому зараз має попастися? Два тижні спливли. Усі, певно, вже й забули про два трупи і вкрадений кейс. У них там, у Києві, тих трупів щодня… І готівки по столиці переміщується щоденно, певно, по сотні кейсів! Якщо не більше! Зникнення одного для крутих ділків — не така вже й велика втрата!

А для Юрка — щастя на все життя! Він ще трохи розслабиться у привітній Христопратівці і почне реалізовувати план того щастя. Спокійно! На абищо тринькати не стане! Вже і суворий список у хлопця складений. Все у тому списку є: і дім біля моря, і тачка, і човен! Усього накупить, а як хто запитає, звідки гроші, так скаже, що у нього прабабця була зі шляхетних і баби з дідами все життя складали, аби Юркові матеріальну радість дати! Інші он весь час таке брешуть, і — нічого! Спрацьовує! Чого ж у Юрка має не спрацювати? Шкода, що мамку з татом не можна до того багатства хоч білими нитками пришити: давно позбавлені батьківських прав.

— Бо все бухають, покидьки пропащі, а їсти синові хоч би раз за все життя колись наварили, — проварнякав. Знову налив собі вже на коня увечері дев’ятнадцятого березня. Випити сил не вистачило. Поклав голову на стіл і захропів.

Наступного дня за столом його і знайшов народний депутат Гашинський з компанією. Гаркнув на всю хату: підйом! Юрко і не ворухнувся. Бодігарди підскочили: за барки і давай сіпати хлопця. Та — по щоках!

— Що?! Де?! Ви хто?! — Юрко остаточно протверезів і почав адекватно сприймати реальність хвилин за п’ять після того, як його розбудили. І коли те сталося, допетрав: питати «ви хто?» було зайвим. «Як вони мене знайшли? — промайнула дурнувата думка. — Два ж тижні вже спливли…» Та без бою здаватися не збирався, бо знав: життя двічі таку гору грошей не підкидує!

— Де кейс? — Гашинський дивився у корінь.

— Який кейс? — на автоматі мовив Юрко. Відчув, як всередині все захололо.

Гашинський замахнувся, та Льоня підскочив, зашепотів депутатові у вухо: мовляв, ви ж не перекрийте бовдуру кисень випадково, бо як він нам правду скаже, коли непритомний валятиметься?! Гашинського попустило. Усівся на стілець навпроти Юрка, за депутатською спиною Льоня завмер, а двійко дужих бодігардів тим часом вже почали перевертати хату догори дриґом.

«Та хоч розберіть її на дошки!» — подумки усміхнувся Консуматенко.

Гашинський кахикнув, уп’явся у Консуматенка підсліпуватими оченятами.

— Розказуй! — наказав злодюжці. — Але пам’ятай! Я знаю правду і порівнюватиму твою розповідь із тою правдою. Навіть не намагайся обдурити мене, козел!

— Нащо мені брехати? Мені того Бог не простить, — простодушно відповів Консуматенко. — Вибачте, бачу, ви — люди поважні! І я хочу вам допомогти. Та не знаю, що вас цікавить. Може, ви мені запитання ставитимете? Із радістю на всі відповім!

— Тачка у тебе звідки? — спитав народний обранець.

— У Хмельницькому купив в одного діда за п’ятсот баксів. На ліпшу — грошей не маю.

— І нащо до Києва приїхав?

— Мріяв стати слугою Господа! — відповів Консуматенко, обдаючи столичну компанію міцним горілчаним смородом. — Вступив до обителі послушником. Святий отець-настоятель так мене хвалив! Так хвалив! Казав: брате мій, Юрію, ти створений, аби стати ченцем! Скоро ми з братією розкриємо для тебе свої обійми і приймемо до своїх лав, а Господь те давно зробив.

— І чому ти, раб Божий, у глухому селі опинився, якщо ченцем стати збирався?

— Отець-настоятель мені особливе випробування наказав пройти.

— Яке? Бухати?!

Юрко голову опустив, зітхнув.

— У мене друг у монастирі був. Помер… От я і вирішив пом’янути його.

— Ну, то таке… — байдужо сказав Гашинський. — Так що за випробування?

— Нести віру поміж звичайних людей у звичайному житті.

— Теж мені випробування! — їдко усміхнувся Льоня, зиркнув на Гашинського. — Шефе, він заливає!

— Та ясно, що заливає! — Гашинський завівся з півоберта. — «Віру!», «Поміж люди!» Де ти у цій дірі людей побачив, придурку?!

— У тебе хоч книга яка релігійна є, чмо ти болотне? «Біблію» маєш? — підгавкнув Льоня.

— «Біблія» була. Отець-настоятель подарував.

— І де вона?

— Дівчині віддав, — відповів Юрко миролюбиво, як і належить відповідати кандидату у ченці. — Їй вона потрібнішою була.

— Якій дівчині? — нардеп примружив очі. Глянув на Юрка уважно.

— Не знаю її імені. Знаю тільки, що бідаха збилася зі шляху. Їй слово Боже потрібніше, ніж мені.

— А бідаха з котом була. Так? — Гашинський ще прискіпливіше уп’явся очима у Консуматенка.

— Звідки ви знаєте? — відверто здивувався Консуматенко.

— Ти глухий? — заверещав Гашинський. — Я тобі сказав, алкашу ти вонючий! Я знаю все! І я зараз — твій Бог, бо ти, суко, зараз у мене випробування проходиш! І якщо не пройдеш — отоді прямим шляхом до свого Бога і попхаєшся!

— Та прошу, питайте! Я ж — усією душею хочу вам допомогти.

— Кіт був у цьому ошийнику? — Гашинський дістав з кишені жовтий шкіряний ошийник, крутив перед носом Юрка. — У цьому? Чого мовчиш?

— А він наразі аналізує, як далі викручуватися! Бо розуміє, що у його дружка козелецького ми теж побували! — сказав Льоня, ніби у мізки Юркові прослизнув. — І він нам багато чого розповів!

— Про дівчину розказуй! — наказав нардеп.

— Вона мене найняла, — ляпнув Консуматенко зопалу. Завмер.

— Що?! — Гашинський уже ледь стримувався. — Ти що мелеш, йолопе?

— Мені гроші потрібні були. На бензин і на шматок хліба. Бо коли я з обителі пішов до людей віру нести, то вирішив, що треба їхати у глухе село і відроджувати його через віру. Спочатку хату знайти, де би можна було храм облаштувати, потім людей зібрати навколо ідеї відкрити новий храм…

— Ти про дівчину мав розповісти! — гаркнув Льоня.

— Ви самі засумнівалися у тому, що мені потрібні були гроші! — відповів Консуматенко. — А я геть бідна людина. Автівку не міг поставити на платну парковку, тому лишав її у дворі неподалік монастиря.

— На Печерську?

— На Печерську! І от на початку березня приходжу я по автівку, аж до мене дівчина підходить.

— Що за дівчина?

— Симпатична така, худенька. З сумкою і кейсом.

— А що в кейсі? У сумці — що?

— Звідки мені знати? Дівчина сказала, що дасть мені п’ятсот доларів, якщо я відвезу у Бровари.

— У Бровари? За п’ятсот баксів?

— Знаєте, як я зрадів! Я ж на ці гроші оцю хату купив! Храм тут облаштовуватиму! — Консуматенко вперто продовжував проводити духовно-релігійну лінію.

— А кіт? Кота, значить, у дівчини не було?

— Та ви дослухайте! Вона того ж дня виїхати з Києва хотіла, а я того дня ще мав до обителі повернутися. Кажу ж — друг помер. Відспівували… І кажу їй: можу тільки завтра.

— А вона?

— А вона каже: мені би сумку з кейсом десь лишити, бо важкі. А я їй кажу… — Консуматенко завмер, бо з гордістю готувався розповісти про свою найголовнішу таємницю. — А я їй кажу: залиш свої речі у багажнику моєї автівки.

— Що?! — обурився відвертій дурні Льоня.

— Що?! — скривився Гашинський. — Ти нас за дурнів тримаєш?

— От вам хрест святий! — Консуматенко перехрестився із щирою гордістю. — Кажу дівчині: залишай речі у багажнику. От побачиш! Завтра повернешся і знайдеш їх тут цілими і збереженими. У моєму багажнику твої речі, як у сейфі!

— І вона залишила?

— Так! — кивнув злодюжка. — Назавтра зустрілися біля автівки аж надвечір, от тоді вже дівчина з котом була. От у такому самому ошийнику, — тицьнув у ошийник, який Гашинський тримав у руці.

— І куди ти її відвіз? У Бровари? Адресу запам’ятав? — спитав Льоня.

— Бровари ми оминули, бо у дівчини плани змінилися. Вона спочатку хотіла у Броварах ветеринара знайти, бо котові геть зле було. Ми на виїзді з Києва заправилися, і вона мене все підганяла: скоріше! Щоби встигнути кота до лікаря довезти. Так кіт помер, коли ми тільки з Києва виїхали.

— Мурчик помер? — печально спитав Гашинський.

— Помер. Дівчина його закопала, тільки ошийник перед тим зняла. Я вже у Козельці помітив, що ошийник у салоні валяється.

— А дівчина де ділася?

— Дівчина вийшла за Броварами на Чернігівській трасі.

— Де саме вийшла?

— Та просто на темній трасі! Я ще подумав: оце все не просто так! Подумав: зараз її інша машина підбере! Бо за нами якась автівка увесь час їхала. Фарами мені очі сліпила через дзеркало заднього огляду.

Консуматенко замовк, потер долоні, бо померзли у нетопленій хаті. І намацав під рукавом светра на власному зап’ястку годинник — дорогезний чоловічий PATEK PHILIPPE, який він поцупив з квартири старої жінки. «Мені кінець…» — стукнуло у скроні. Зиркнув на небезпечних гостей зацьковано. Натягнув рукави аж на долоні.

Гашинський сидів на табуреті, супив чоло, втупившись поглядом повз Консуматенка в одну точку. Його помічник, навпаки, із підозрою дивився на злодюжку.

— А тепер давай твою казочку розбирати по кісточках! — сказав.

— Давайте… — обережно відповів Консуматенко, хоча хотів тільки одного: до жабки! До чарівного рідненького «міні-купера», бо у цю страшну годину вірив: автівка врятує його.

— Щодо дівчини! Ти з нею два дні спілкувався і не запитав, як її звати?

— Вона назвалася Галею, та я думаю, то її несправжнє ім’я…

— І чому ти з такою підозрою ставишся до людей, мать твою?! Що поганого тобі зробила дівчина, яка запропонувала тобі дофіга грошей за півгодинну поїздку? Якого біса ти їй, козел, «Біблію» залишив? У чому їй каятися? — так емоційно вихлюпнув Льоня Бурсак, що навіть Гашинський глянув на нього здивовано: ти на чиєму боці, Льоню?!

— Бо вона — повія! Брудна шльондра, а я таких ненавиджу! Вже аж коли Бровари проїхали, призналася, що хвора на СНІД!

— Взагалі нежданчик! — здивувався Льоня. — Ти жартуєш, раб Божий?

— От вам хрест! Галя призналася, що заразна, — Консуматенко знову перехрестився і навіть повірив: пронесе! Це ж яке щастя, що хреститися треба правицею, а годинник носити на лівій руці.

Кинув швидкий погляд на гостей. Саме у цю мить Льоня Бурсак раптом ошелешено глянув на Гашинського.

— А я знаю одну Галю, яка абсолютно точно причетна до пограбування! — сказав шефу приголомшено. — Вона у «Беллі» працює! У Юлі Жадкіної! І на фото з заправки… Там вона! Я тільки тепер допетрав: вона!

Народний депутат налився гнівом.

— А я підозрював… Підозрював, що Жадкіни у темі! — прошепотів, рвучко підвівся з табуретки. — Ну, все… Крапка! Вони — покійники!

Кинув швидкий погляд на помічника, охорону.

— Поїхали!

— А з цим що? — спитав Льоня.

Гашинський перевів погляд на бодігардів, які вже перевернули все у хаті: знайшли щось?

— Усе чисто, шефе!

— Дай цьому придуркуватому рабу Божому сотню на храм! — наказав Льоні. — Хай молиться! І за мене! І за маму мою…

Консуматенко напружився: виходить, перед ним син тої жінки, яку він відправив до Бога більш як два тижні тому? Скоріше би їхав геть і людей своїх забирав, бо так злодюжці страшно, аж усцикається.

— Може, краще його автівку перевіримо? І про Козелець ми його не розпитали, Оресте Валерійовичу! — запропонував нардепу Льоня Бурсак, бо казочка Консуматенка хоч і здавалася йому логічною, та їй бракувало переконливості.

Консуматенко напружився ще більше: хай пронесе, хай пронесе!

— Мені й так усе ясно, Льоню! — відрізав Гашинський. — Поїхали!

Консуматенко видихнув із полегшенням, зірвався, першим пішов до дверей, аби розчахнути їх перед незваними гостями, аби тільки вже поїхали скоріше.

— А сотню? На храм? — усміхнувся Льоні, простягнув до нього ліву руку. Рукав светра підтягнувся, оголив зап’ясток Юрка, на якому виблискував коштовний годинник.

— Та це ж мій PATEK PHILIPPE! — закричав Гашинський.

Юрко смикнувся, відштовхнув Льоню, який був найближче до нього, вискочив на двір, побіг до сараю, у якому стояла зелена жабка. «Тільки би до автівки добігти! — стукало у скроні. — Тільки би добігти! Жабка врятує! Я з нею фартовий! Вона мене не підведе!»

— Не стріляти! — чув за спиною крик Гашинського. — Він мені живий потрібен! Я з нього з живого шкіру здеру!

Консуматенко не бачив, скільки людей переслідують його. Ускочив у сарай, добіг до багажника «міні-купера», рвучко відчинив його, вхопив пістолет Гавани, який після стрілянини по круках покинув у багажнику. Не пам’ятав: чи заряджена зброя, чи він витратив усі набої на дурних птахів?..

— Усім стояти! — загорлав істерично, наставив зброю на чоловіків, що вслід за ним увірвалися в сарай. — Жаба править, суки! Зрозуміли? Жаба на моєму боці! Пішли геть, покидьки! Нажерлися, дайте іншим поїсти! Гроші вам треба? А не злипнеться?! Валіть, кажу! А якщо не послухаєте, я вас…

Консуматенко хотів сказати, що зі свого, може, навіть незарядженого пєстіка перестріляє всю банду люду, яка увірвалася нині до його хати! Перестріляє спокійно і холоднокровно, бо вірить в удачу зеленої жабки: дід обіцяв, що вона приноситиме Юркові удачу аж до кінця шляху. …Шкода, не уточнив, що шлях той може обірватися будь-якої миті.

Гашинський не став чекати кінця промови. Дістав «глок» і одним пострілом у голову змусив Консуматенка замовкнути навіки.

— Закопайте його! — наказав охороні.

Підійшов до горе-послушника, зірвав з нього свій годинник. Недобре примружив очі.

— І ще раз обшукайте тут усе! Не міг він так сховати гроші, щоб ми не знайшли.

— Якщо гроші були у нього, — сказав Льоня Бурсак.

Лєнка Гвоздовська так і не випросила у Бога, аби він персонально їй на догоду змусив Андрія Івановича Чорнобая, його сина і невістку з’ясовувати стосунки на ґанку, перед Лєнкою. Тільки й побачила, як красивий син Чорнобая здивовано зиркнув на батька, а невістка навіть не намагалася приховати гніву.

— Андрію Івановичу! Ви ж обіцяли!

— Галю, я слова не порушив, — сказав Чорнобай.

Син насупився.

— Тату, що відбувається?

— Проходь, Тьомо! У домі поговоримо, — відповів батько.

Кінець виставі! Лєнка побрела пішки назад, до міста. Несумно поверталася, бо, як тільки за Чорнобаями зачинилися двері будинку, дістала мобільний і перш за все зателефонувала Анці Сулимі.

— Тьоть Аню… Що я вам зараз розповім… — заторохтіла.

У чарівному барлозі Чорнобая розмова не клеїлася. Хазяїн будинку міряв кроками простору вітальню з каміном, косував на сина і невістку. Мовчать, наче поніміли. Невже нема чого сказати одне одному?! Галя кутається у плед на дивані, чіпляється очима за вогонь, наче прагне зігрітися. Артем застиг біля вікна спиною до батька і дружини. Гоноровий! Чого чекає? Що Галя підхопиться, покличе: «Тьомо…» Чи щоби батько не втерпів, дорікнув: «Кінчай вже цю виставу, Артеме! Іди до нас, і будемо разом із проблемами розбиратися!» Не здогадувався: син просто ховає розгублений погляд…

Майбутній психолог, хоч і шукав Галю всі останні дні, виявився геть не готовий до зустрічі з дружиною. Особливо тут, під крилом у власного батька. «Не страшно! Знайду вихід із цього глухого кута! Завжди ж знаходив!» — підтримував сам себе подумки.

— Тату! — рвучко обернувся до Чорнобая. — Не проти, щоби ми з Галею поговорили сам на сам?

Чорнобай кивнув.

— Піду! Чаю зігрію… — рушив до кухні, та, коли вийшов з вітальні і вже причиняв за собою двері, лишив шпарину, бо вирішив: має знати, про що говоритимуть син і невістка.

Вони довго мовчали. Тьома совався вітальнею, косував на Галю, вперто чекав, поки вона спитає: «Про що хотів поговорити, Тьомо?» — чи навпаки: «Невже нам є про що говорити після всього, що ти вже мені наговорив?» Отоді би Тьома відреагував красиво і переконливо, та Галя мовчала.

Тьома пішов ва-банк. Підступив до дивана, на якому сиділа Галя, присів поряд, а оскільки для початку схвильованої промови не вистачало важливої деталі (бо чітко уявляв, як схвильовано говорить і тримає Галю за руку!), відкинув плед, у який куталася Галя, і… отетерів, бо побачив перев’язані бинтами зап’ястки дружини.

— Ти… Ні! Галю! — забелькотів-перелякався. — Це ж… не те, що я думаю?

— Ні, — прошепотіла відсторонено. — Не те…

— А-а-а… Ну, добре. Тобто — нічого доброго, але якби ти ще і… Я б собі ніколи цього не простив. Тобто… Я таки маю чуйку! Встиг! Класно, що встиг!

Замовк, пронизливо зазирнув у Галині сині очі. Під час цієї паузи не тільки Тьома повинен був емоційно дивитися у Галині очі, але і вона у Тьомині. І питати: а що ти встиг, Тьомо? Та Галя підступно і образливо мовчала. І дивилася в нікуди. «До біса!» — психонув.

— Я шукав тебе, — заговорив з болем, з натхненням. — Не можу без тебе! Ну, я бовдур! Пробач! Наговорив тобі дурниць. То від переляку, мила! Признаюся: так перелякався — голову втратив! Благаю, давай повернемося додому! Хочу бути з тобою поряд. Особливо зараз! Хочу допомогти тобі побороти хворобу. Навіть точно знаю: ми це зробимо, люба! СНІД — не вирок! Я за цей час начитався, все тепер знаю! І лікарів знайшов класних. Тільки прости мене, повір, і ми… Ми ж — одне ціле. Так?

Галя мовчала.

— Галю… Не мовчи! — попросив, ледь стримуючи роздратування.

Підвела очі, глянула на Тьому розгублено.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Серце підказало. Їхав до батька, аби попросити допомоги у пошуках. А ти тут… — торкнувся Галиної руки. — Галю. Поїдемо додому?

Ручку відняла.

— Можна я трохи побуду одна?

— Як скажеш! Я почекаю! Я готовий на все, щоб заслужити твоє прощення. Тільки… пообіцяй, що не заподієш собі шкоди. Прошу! Бо я починаю хвилюватися за тебе, Галю. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Добре, що у Чорнобая відмінний слух: встиг відійти від дверей, потиху добігти до кухні, увімкнути електричний чайник, перш ніж син вийшов з вітальні і став на порозі кухні.

— Тату, може, тепер поясниш, що відбувається? — спитав напружено. — Як Галя у тебе опинилася?

— Приїхала. Мав її вигнати? — відповів Чорнобай. — Краще скажи, якими вітрами тебе до мене прибило. Раніше ти Затятове обходив десятою дорогою.

— Хіба зараз це має значення? — роздратувався Тьома. — Мене інше вражає! Ти приїжджав до Києва, говорив зі мною про Галю, але не сказав, що вона у тебе! Чому, тату? А раптом у мене через те зараз — великі проблеми!

— Галя не хотіла, аби хтось знав, де вона є.

— Цирк! Просто цирк, тату! Що за армію спасіння ти тут влаштував?!

— Який цирк, Артеме?! Ти краще не обмовся Галі, що я знав про її хворобу.

— А вона не знає, що ти знаєш?

— Я з лікарем радився. Він сказав: сама має признатися, якщо стане довіряти.

— Не призналася?

Чорнобай крутнув головою: ні. Тьома хмикнув іронічно: ясно!

— Вдома я швидко поверну їй віру в життя, — мовив легковажно. — Кохання творить дива. А Галя мене любить.

— Головне, щоб вона у твоїй квартирі оту «медсестру» не застукала!

— Усе під контролем! — усміхнувся Артем.

Тої ночі Андрій Чорнобай не заснув. У єдиній спальні лісового барлогу лишилися молоді, а він крутився на дивані біля згаслого каміна у вітальні і чомусь не хотів уявляти, чим зараз вони можуть займатися. Бо не мав сил те зупинити.

— Хоч би заснути, — бурчав, та тієї ночі сон не зазирав до чарівної хатинки у лісі. Так і лежав, витріщивши очі.

Коли посеред ночі зі спальні почувся неясний шурхіт, підхопився. Тихо вийшов у коридор. До спальні — рівно п’ятнадцять кроків. Не пройшов і п’яти. Зупинився, бо ясно розчув голоси невістки і сина.

— Ні! — тихо казала Галя. — Не треба, Тьомо!

У коридорі Чорнобай закам’янів від жаху, бо відчув, як невтримно збуджується: задихав важко, ані кроку ступити не може… «Дідько! Та що зі мною?!» — спробував повернути собі здоровий глузд, та марно!

У спальні Галя сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, дивилася у білі простирадла. Тьома збуджено обіймав дружину, цілував у шию.

— А як ще я зможу довести тобі, що все, крім тебе, — вторинне, несуттєве і неважливе?!

— І життя?

— Без тебе нема життя, мила! Я пробував жити без тебе. Не виходить! Іди до мене! Так скучив… — Тьома спробував вкласти Галю на постіль.

— Тьомо, ні! Ти можеш заразитися! — вислизнула з обіймів, зіщулилася.

— Та пофіг! — азартно і збуджено вигукнув Тьома. — Хочу всього, де є ти! Всього! Ти — моя! Хочу тебе!

Галя забула дихати: колись так само азартно і збуджено Тьома програв свій смартфон заради нової зустрічі з нею. Такою безголовою може бути тільки любов?.. Глянула у Тьомині очі: і вона хоче! Відчайдушно хоче його, наче востаннє! Простягнула до чоловіка руку, повела по його щоці, шиї, животі…

— Галинко, дівчинко моя, — Тьома поплив. — Не стримуйся! Хочу без… бар’єрів і обмежень! Домовилися? Давай зробимо дитину! Зараз, Галю!

«Здурів?.. Яка дитина? Не вистачало ще дитинку ВІЛом нагородити?! Галі спочатку треба вилікуватися!» — Чорнобаю у коридорі наче хто дав доброго ляпаса: вмить до тями прийшов. Напружився. До дідька все! Хай вважають його придуркуватим збоченцем, але він не дасть цим двом злягатися сьогодні вночі! Вже ступив крок до спальні, та почув обурений голос Тьоми:

— Галю, що?!

У спальні Галя з такою силою відштовхнула Тьому — ледь не впав з широкого ліжка. Дивився на дружину роздратовано.

— Ні… — прошепотіла дівчина. Схлипнула. — Ні! — повторила вперто. — Ні, ні, ні… — розридалася, затулила лице руками.

— Молодець… — прошепотів у коридорі Чорнобай, важко пішов до вітальні, намагаючись угамувати збудження, яке охопило все тіло. «Где эта девочка, где, / Ведь иначе вся жизнь не всерьёз. Где эта девочка, где это солнышко, / Где это всё, / Что должно было быть у меня...» — у голові зазвучала стара пісня.

— Де все, що мало би бути у мене… — завалився на диван.

До ранку дивився у стелю, наче на білий екран, на якому сеї ночі міг би побачити лице тої дівчинки, якої вже ніколи не буде в його житті. Коли сонце вже сходило, незчувся, як провалився у чорний сон.

— Андрію Івановичу… — Чорнобай прокинувся від тихого Галиного голосу.

Розплющив очі, роззирнувся: вдягнена у джинси і тепло-жовту куртку Галя навпочіпки сиділа біля дивана, на якому Чорнобай провів цю ніч.

— Галю… А чого в куртці? Змерзла?

— Ми з Тьомою додому їдемо, — усміхнулася знічено, та очі сяяли.

«Матір Божа! — вразився Чорнобай. — Тьома за ніч зробив те, чого я намагався добитися усі ці дні: повернув дівчині бажання жити! Вона ж світиться!»

— Як «їдете»? — підхопився. — Зачекайте! Спочатку поснідайте, зараз чайник поставлю…

— Вже, Андрію Івановичу!

— Поснідали?

Кивнула. В очі Чорнобаєві зазирнула.

— Дякую вам… — прошепотіла, наче то була надзвичайна таємниця, що вона не для чужих вух.

— Ну… То таке! — відповів хрипло, бо горло раптом стислося, ніби від спазмів.

Галя не поспішала йти. Стояла, дивилася Чорнобаєві в очі.

— А… Тьома де? — спитав.

— Біля автівки. Сказав: треба шини підкачати. Ви знали, що Тьома орендував автівку, щоб мене знайти?

— Серйозно? Навіть не здогадувався.

Вона все не йшла. Усміхнулася знічено.

— Андрію Івановичу, — мовила врешті. — Спитайте мене. Про що завгодно. Хочу сказати вам правду.

— Облиш, Галю! Не треба того всього.

— Не хочете питати? То я вам сама скажу! — замовкла на мить, уп’ялася поглядом у Чорнобая. — У мене ВІЛ!

— Ясно… — буркнув.

Здивувалася.

— Знали?

— Як тобі брехати, коли ти правду-матку ріжеш?!

— Знали! — з обуренням. — І відколи?

Рукою махнув: досить уже істерик, Галю!

— Не однаково?! Ти мені номер свого мобільного залиш! У тебе є мобільний?

— Звісно є. Я його вдома була забула, коли… Коли до вас їхала. А Тьома привіз.

— От і добре, скину тобі контакти одного лікаря. Ти довірся йому, Галю.

— Андрію Івановичу! Нащо?! Тьома вже знайшов мені лікаря, — відповіла з такою гордістю, ніби хотіла сказати: хіба ви не бачите, який у мене Тьома?! Я з ним — як за кам’яним муром!

А тут і Тьома з двору до будинку зайшов. Чорнобай зловив на собі швидкий і напружений погляд сина. «Якби не Галя, поїхав би і не розбудив мене!» — подумав.

— Може, спочатку у Затятове заїдемо? — запропонував молодим. — Там Галині речі.

— Хай те дрантя у Затятовому і лишається, — Тьома обійняв Галю за плечі, пригорнув до себе. — Ми Галі купимо все нове! Прямо сьогодні. Приїдемо і одразу на шопінг.

Червона «мазда» давно від’їхала від Чорнобаєвого барлогу, а він усе стояв на ґанку.

— Щось не так… — бурмотів, але ніяк не міг второпати: що саме так насторожує?!

— Чекаю у гості! Тепер дорогу знаєте! — сказав синові і невістці, коли ті вже сиділи в автівці. Галя усміхнулася, кивнула, а Тьома лиш махнув рукою і не сказав: «І ти до нас приїжджай, тату!» Наче відрізав Чорнобая від їхнього з Галею життя, а Чорнобай хіба зможе тепер не цікавитися їхніми справами, їхнім здоров’ям?.. Прикро, звісно, що син лише використовує батька, та Чорнобай вже давно з тим змирився. Насторожувало щось інше, і він ніяк не міг зрозуміти, що саме!