#Галябезголови

Частина друга

Місто районного значення Затятове розділило долю сотень інших невеличких українських міст, давнішня слава яких хоч і не згасла, проте і не стала аргументом для подальшого розвитку. Взяти хоча б близькі до Затятового Остер і Козелець.

Провінційний Остер з його вічно розбитими шляхами заснував ще Володимир Мономах майже тисячу років тому, побудував Михайлівську церкву, рештки якої під назвою «Юр’їва божниця» збереглися і донині. Кажуть, у тій божниці хрестили сина Мономаха князя Юрія Долгорукого, який згодом побудував Москву. А от Остер так і лишився ніби недобудованим.

Подібна доля і в Козельця. Поки була жива графиня Наталія Розумовська, яка не тільки народила останнього українського гетьмана Кирила і чоловіка російської імператриці Єлизавети Олексія Розумовських, а й шанувала малу батьківщину, вирувало життя у містечку. Виріс собор Різдва Богородиці з неймовірним, чотириярусним іконостасом заввишки 34 метри, створений за проектом безсмертного Растреллі. Здавалося — далі буде! Та графиня померла, а Козелець на довгі століття заснув, щоби прокинутися радянської доби, коли подібні містечка почали забудовувати п’ятиповерхівками, на папері з’єднуючи місто і село в єдиний протиприродний конгломерат. У результаті вийшло: і не село, і не місто.

На відміну від Козельця і Остра, Затятове не могло похвалитися іменами славетних особистостей з минувшини, які б залишили на тутешніх теренах сліди свого перебування. В історичних архівах не вдалося віднайти і відомостей про дату заснування міста, що теоретично давало привід розглядати варіант створення Затятового ще до Всесвітнього потопу, та місцевим патріотам хотілося знайти щось більш вагоме, значуще і бажано конкретне. Вихід запропонував історик однієї з трьох затятівських шкіл пан Корочун: висунув таку неординарну гіпотезу щодо походження назви міста, яка і справді давала вагомий привід шукати коріння Затятового у сивій давнині. До того — як було? Люди казали, що Затятове назвали саме так, бо люди тут трошки придзьондзьолені і вперті. Одним словом — затяті! Пан Корочун відмів принизливу для корінного населення поширену точку зору, натомість написав ґрунтовну наукову працю, у якій доводив, що назва міста пішла від слів «за» і «тать», тож назву слід розшифровувати як місто, яке виникло за часів навали «татів», тобто татаро-монгольських злодіїв і грабіжників, у тринадцятому столітті.

Затятівцям версія сподобалася, і оскільки нічим матеріально цінним віддячити історику не могли з огляду на повну відсутність у міській скарбниці хоч чогось матеріально цінного, віддячили безцінним: після смерті вчителя назвали його іменем одну з найбільш постраждалих від радянської доби вулиць, бо на ній стояло найбільше обшарпаних панельних і цегляних багатоповерхівок. Крім них, на вулиці були невеличкий скверик з порожнім постаментом, церква, супермаркет, будівельний коледж — звичайне колишнє ПТУ, вагон-кафе з відкритим майданчиком, на якому за пластиковими столами під яскравими тентами-парасолями з рекламою «Пепсі» затятівці пили собі каву за будь-якої погоди, навіть взимку. То було ніби у тренді — отак по-дурному пити каву. На тій же вулиці містився і великий ангар колишньої автоколони, у якому місцевий автомеханік, 25-річний Сашко Сулима, облаштував справжню автомайстерню, де був і за хазяїна, і за майстра, і за бухгалтера, і за прибиральника.

Ранок сьомого березня тільки народжувався, коли Сашко викотив велосипед із під’їзду п’ятиповерхівки, де на останньому п’ятому поверсі жив з матір’ю у типовій трикімнатній хрущовці, і спрямував його до ангара. Зазвичай відчиняв двері майстерні о восьмій, та сьогодні зрання до Сашка мав завітати фермер із сусіднього села, щоб роздивитися старий трактор ЮМЗ-6, який Сашко не тільки капітально відремонтував, а й пофарбував у кислотно-жовтий колір. Хлопець збирався ще раз вимити його, щоби блищав, як нова копійка. Сумнівів не мав: фермер оцінить стан відновленого ЮМЗ. Іншим мордувався: як умовити чоловіка заплатити за трактор не грошима, а віддати Сашкові 25-літній УАЗ-469 з пробігом усього лише 32 тисячі км, який уже кілька років стояв без діла на фермерському обійсті, де опинився після того, як майже все своє життя пронудьгував у гаражі військової частини, що розташовувалася неподалік. Сашко лиш раз побачив фермерський УАЗ і загорівся: от тільки ця машина йому потрібна. А джипа він з неї сам зробить!

Від будинку до майстерні — відстань у довжину вулиці імені Корочуна. Сашко жив на її початку, ближче до центру, майстерня містилася в кінці вулиці, на околиці. Крутив педалі, подумки підбирав аргументи, які би змусили фермера пристати на обмін, коли в похмурому сірому світанку побачив на порожній вулиці біля ангара людську постать. Здалеку здавалося: людина застигла. Під’їхав ближче, бачить: вулицею суне пишноволоса худенька дівчина, ледь рухає ногами від втоми. Дивна. В одній руці — великий кейс, другою тримає ремінець рожевої валізи, яку волочить за собою.

Побачила Сашка, зупинилася так, наче двері перед хлопцем зачинила. Під’їхав. Дивився на дивну дівчину з цікавістю: звідки до Затятового таку туристку занесло?

— Допомога потрібна? — спитав нарешті.

Лиш головою мотнула, а що то означало — хтозна?!

— А ти тут у справах чи, може, приїхала відпочивати на базу біля озера? — не відступав. — Не зарано? У лісі ще й сніг не зійшов.

Дівчина не відповідала, дивилася на Сашка зацьковано.

— Ви тутешній? — спитала врешті.

— Типу того.

— Знаєте Андрія Івановича Чорнобая?

— А хто ж його у Затятовому не знає?! На його базу відпочинку навіть із-за кордону приїжджають.

— Де він живе? Не підкажете адресу?

Сашко усміхнувся дівчині, бо йому здалося: їй вкрай потрібне щось тепле. Хоча б усмішка.

— Ходімо! Відведу! — сказав упевнено.

І — чхати на зустріч із фермером! Залишив велосипед в ангарі, підхопив кейс і валізу. «Нормально, — переконував сам себе. — Однією дупою на двох стільцях не всидиш, треба обирати головне».

Галя сунула вслід за привітним хлопцем, дивувалася тому простому факту, що і досі у змозі ворушити ногами, бо, здавалося, сили мали покинути її ще вночі, коли брела і брела темним порожнім шляхом, волочила за собою валізу з кейсом і все чекала, коли ж врешті голова піде обертом, сили скінчаться — впаде і помре. Та сили ніяк не вичерпувалися, хоча ноги гуділи, як високовольтні лінії електропередач, голодний шлунок викручувало спазмами, а в голові все звучав голос Юрка. Кричав, наче батогом бив:

— Ти кінчай скиглити, чуєш? Краще кусайся!

— Краще кусайся! — знай шепотіла. — Краще кусайся!

З цими словами під ранок дошкандибала до Затятового і навіть дійшла висновку, що донесли її не ноги, а ті злі слова.

— Чорнобай тобі — хто? — почула голос привітного хлопця.

— Не важливо.

— Не хочеш відповідати?

Мовчала.

— Ти до нього надовго? — хлопець виявився упертим: справжній затятівець.

Галя захитала головою із прикрістю: чому люди такі набридливі?

— Краще скажіть: нам іще довго йти? — запитала.

Хлопець зупинився в самому кінці вулиці імені історика Корочуна. Одразу за нею починався молодий ліс, посеред якого грибами стирчали кілька маєтків, обнесених високими парканами.

— Тут Чорнобаєва база, — хлопець вказав на крайній будинок: двоповерховий дерев’яний зруб з панорамними вікнами і великою відкритою терасою, що їх можна було розгледіти через паркан. Перевів погляд на дівчину: знітилася, наче і гадки не мала, що Чорнобай у таких розкошах живе. Навіть відступила на крок, та за мить зібралася.

— Дякую! Що показали… Що донесли мої речі! — благально дивилася на хлопця, просила його подумки: «Прошу вже, йди! Йди собі…»

— Добре. Піду, — відповів, наче підслухав Галині думки.

Дочекалася, поки хлопець відійшов метрів на п’ятдесят, видихнула і натиснула кнопку дзвінка на важких кованих воротах.

Андрій Іванович Чорнобай у свої п’ятдесят на безсоння не страждав, тож вранці сьомого березня міцно спав на одній половині ліжка з матрацом «королівського» розміру, бо другу його половину іноді займала гаряча жіночка на ім’я Анка Сулима, з якою чоловік мав стосунки вже майже два роки. Про зв’язок хазяїна фешенебельної заміської бази відпочинку Чорнобая з керуючою затятівським відділенням банку Сулимою у Затятовому ходили хронічні плітки, та коханці хоронилися від сторонніх очей, тож ніхто і досі не заскочив їх на гарячому.

Потайки від усіх, у тому числі і від єдиного сина Сашка, Анка навідувалася до Андрія Івановича Чорнобая раз чи двічі на тиждень: іноді зустрічалися на заміській базі відпочинку, де Чорнобай відреставрував особисто для себе старий, майже стоп’ятдесятирічний будиночок (його колись громада побудувала для вчителів, яких запрошували до Затятового), та частіше побачення проходили у затятівському зрубі Чорнобая за планом, який сам собою логічно вималювався з часом і був негласно затверджений обома коханцями. Чоловік і жінка спочатку вечеряли тим, що приготував Андрій Іванович, потім дивилися кіно чи грали у більярд, після того піднімалися до спальні на другому поверсі і вже давали волю своїм сексуальним фантазіям, бо іноді засинали ближче до ранку.

Зазвичай Анка підхоплювалася раніше за Чорнобая, спускалася на перший поверх: тут, у відкритому просторі у сотню квадратних метрів, — і кухня, і їдальня, і вітальня. Готувала коханцю не абиякий сніданок, не грінки з яєчнею і не підсмажений бекон, як його взагалі на сніданок їдять! Борщу могла наварити, щоби чоловікові на кілька днів було гарячого, печеню або плов зготувати, бо Анка — хазяйська жіночка, не абищо!

Та на ранок сьомого березня жінка мала інші плани.

Як і завжди, прокинулася раніше за коханця, та на кухню не спішила. Лежала на просторому ліжку, дивилася на сплячого поряд мужчину: якщо гора не суне до Магомета, доведеться самій брати бика за роги і перти його до тої клятої гори! А як довго ще жінка має терпіти? Не дівчинка ж, щоб, коли її люди питають: «Аню, так Чорнобай на тебе запав чи що?!» — оце психувати і брехати їм в очі: «Що за дурню ви тут верзете?!» А хіба то — дурня? Що дурного в тому, що Андрій Чорнобай уже майже два роки Анку на своїй постелі пестить? І вона його. І взагалі… Може, досить їм, як отим малолєткам, ховатися? Може, вже час відкрито жити разом, завести спільне господарство, що воно і є для держави головною ознакою сім’ї? Ім же обом одразу легше на душі стане, та й перед дітьми не доведеться виправдовуватися! Андрієві простіше — єдиний його син Артем живе у Києві і про батька не згадує, а Анчин Сашко — поряд. Щоразу, коли мати повертається від Чорнобая, і слова їй не скаже, але вже так зиркне: і без слів душу рве.

Думка окільцювати Андрія Чорнобая визріла в Анки давно, бо не мужчина — мрія! Багатий, самотній, і якась така у ньому сила: Анку так і тягне до нього, як магнітом.

Довго готувалася, промацувала ґрунт, шукала слова і врешті-решт вирішила завести доленосну розмову вранці сьомого березня. Розрахунок такий: після бурхливої ночі висловить усі свої аргументи і запропонує чоловікові жити разом. Після того затулить йому вуста поцілунком і попросить одразу відповіді не давати. Мовляв, завтра! А завтра — Восьме березня! І хіба наважиться нормальний мужчина зіпсувати своїй жінці свято негативною відповіддю?!

— Ні, щоб я була здохла! — підтримувала себе, хоча сумніви і гризли серце.

Напередодні увечері все пішло за планом: вечеря, кіно-розмови-більярд, спальня. Секс із викрутасами, які не Андрій запропонував. Анка вирішила поекспериментувати. Врешті поснули, і от тепер, вранці сьомого березня, лишалося тільки пробудити жаданого чоловіка поцілунком і сказати:

— Андрію! Пропоную тобі своє серце і тіло. Тобто! Я знаю, що серце — частина мого тіла, але пропоную його як у комплекті з тілом, так і окремо, як символ моєї любові. Ну, ти ж розумієш, правда? Житимемо разом? Тільки прошу. Сьогодні не відповідай… — і далі за вивченим назубок текстом, бо подумки повторювала його разів двісті!

Тільки сіла звабливо на ліжку. Тільки спустила з плеча нічну сорочку, аби вбити мужчину своєю сексуальністю. Вже потягнулася до нього вустами, аби пробудити…

Аж — дзень! Дзень! Дзень — на весь дім. Хтось настирливо тиснув кнопку дзвінка на воротах.

— Ну не сука?! — Анка не втрималася. Від несподіванки тихо виматюкалася вголос і від того геть засмутилася. «Хоч би Андрій не почув!» — подумала, бо коханець до всіх своїх чеснот був ще й інтелігентним.

Обернулася до Чорнобая: мати моя! Уже прокинувся, здивовано дивився на Анку, бо, здавалося, його ошелешив не дивний ранній дзвін, а Анчині матюки. Підхопилася, бо знітилася. Заходилася переводити стрілки.

— Зараз у вікно гляну, кого це до нас принесло, — спеціально сказала «до нас», бо ще мала надію завести розмову про спільне життя.

Андрій Іванович не відповів. Відкинув ковдру, пішов до вікна, Анка — за ним. У сотні метрів від паркану посеред порожньої вулиці побачила сина Сашка: стояв собі, уважно дивився в бік будинку Чорнобая.

— Сашко?! — Анка очам не повірила. — Нічого не розумію! Нащо він тут? Нащо взагалі дзвонив? Він же не знає, що я у тебе, Андрію! — говорила, прозрівала: так це ж відмінно, що Сашко влаштував цю ранкову провокацію! Зайвий привід повернутися до розмови про спільне життя. І вже надихнулася, повернулася до коханця всім корпусом…

— Це не Сашко дзвонив, — сказав Чорнобай.

Анка напружилася. Перевела погляд на важкі ковані ворота і тільки тепер побачила біля них худеньку дівчину з пишним світлим волоссям. Тримала в руці алюмінієвий кейс, поряд стояла велика валіза ідіотського рожевого кольору.

— А це що за така? — спитала коханця одними вустами.

— Невістка моя, — відповів Чорнобай, на Анку глянув спокійно. — Піду відчиню, а ти поки збери свої речі, Аню, і вийди через запасний вихід, добре?

Анка аж почервоніла од прикрощів, та промовчала, вирішила не ставити незручних запитань — не на часі. Коханець вдягнувся по-швидкому, вийшов зі спальні. Чула, як спускається сходами на перший поверх, бачила, як ішов двором до важких кованих воріт… Оперативно вдягалася, лаялася беззастережно і роздратовано.

— І якого ти приперлася, сучка мала? Такий важливий ранок зіпсувала, зараза!

Андрій Іванович Чорнобай відчинив хвіртку кованих воріт, кинув на Галю уважний погляд: він же не помилився? Перед ним — дружина його сина?

Бачив невістку лише раз: майже два роки тому на весіллі. Колишня дружина Таміла тоді зателефонувала Чорнобаю вперше за тринадцять років після розлучення, повідомила: їхній син Артем надумав женитися і Чорнобай має оплатити весілля, якщо, звісно, хоче налагодити контакт із сином, якого не бачив тринадцять років. Чорнобай не став нагадувати Тамілі, що контакту з Артемом у нього немає саме завдяки їй, бо зробила все, аби виставити батька у найгіршому світлі в очах сина. Гроші дав: і на весілля, і на подарунок молодим. Навіть на весіллі з’явився ненадовго, хоч колишня дружина зі своїм новим італійським чоловіком були від того не у захваті. Та Чорнобаю дуже хотілося не через третіх осіб, не телефоном і не через деякий час, а саме у день весілля і особисто побажати синові щастя, сказати щось дуже важливе і правильне.

— Артеме, Галю… — виголосив тоді. — Двері мого дому відчинені для вас у будь-який час. Знайте: яка би проблема не виникала у вашому житті, ви завжди можете розраховувати на мою участь і допомогу.

Артем по-своєму інтерпретував батькові слова. Після весілля час від часу став телефонувати Чорнобаю, щоразу делікатно і не дуже вимагав грошей, натякав: батько багато років був відсутнім у житті сина, тому повинен компенсувати це щомісячними грошовими виплатами. А от зустрічатися не дуже рвався, посилався на цілковиту зайнятість. І в гості не кликав… А коли після чергових нагадувань про гроші Чорнобай погодився відкрити рахунок на ім’я сина, покласти на нього чималі кошти, з яких син міг щомісяця використовувати не більше трьохсот баксів, Артем так образився, що навіть кинув слухавку і більше із батьком не спілкувався. «Та триста баксів з рахунку знімає регулярно», — промайнуло.

Серцем — холод. Невже з сином біда? Подався до засмученої змученої Галі, вже рот відкрив, щоб спитати: де Артем? Що з ним?

— У Тьоми все гаразд, — мовила Галя.

Спантеличений Чорнобай від здивування відступив на крок, уважніше глянув на невістку: дівча скидалося на зацьковане щеня, яке приготувалося покусати всіх, хто насмілиться наблизитися. І хто її так зацькував? Невже Артем?

— А ти… — почав було, та невістка мотнула головою, як та коняка: мовляв, досить!

— Я до вас! — вигукнула відчайдушно, із викликом. — Можна? Ви на весіллі казали: мій дім — ваш дім. Та якщо пожартували… Не зважайте! Піду, — замовкла, наче зовсім знесилилася, відвела очі та у ремінець валізи вчепилася міцніше, наче вже збиралася йти геть.

Чорнобай брови звів: отак, значить?! Штовхонув важку ковану хвіртку — розчахнулася.

— Проходь!

Головний затятівський баламут, одноногий каліка Толя Сулима справедливо називав свою колишню дружину Анку Сулиму вогняною богинею, бо й у сорок п’ять від неї пашіло яскравою сексуальною енергією: чоловіки відчували її на фізичному рівні. І як тільки вони те відчували і починали розпускати руки, Анка магічним чином перетворювала свою сексуальну енергію на агресивну атакуючу силу.

— Біжіть від мене якнайдалі, бо, якщо наздожену, не пожалію… — казала зухвальцям з такою залізобетонною упевненістю, що деякі навіть починали сумніватися: а перед ними взагалі — жінка?

— Яка вона жінка?! Бухгалтерка! Самі цифри у голові, — ображалися ті, хто отримав від Анки відкоша.

Білолиця чорноброва міцна Анка, яка керувала затятівським відділенням комерційного банку, і справді полюбляла уявляти своє життя у цифрах. Колись у юності таке вимріяла: у 22 — закінчити інститут, вийти заміж і вгризтися в кар’єру, у 25 народити першу дитину, а далі з дітьми вже як вийде, бо спочатку — кар’єра! Щоб до тридцяти започаткувати власну справу, купити дім і машину, бо до тридцяти п’яти має об’їздити пів планети, може, вивести свій бізнес на міжнародний рівень, щоби зустріти 45 років у багатому домі на Печерських пагорбах столиці з таким матеріальним запасом міцності, який дозволить далі йти — хоч у політику, хоч в управління державою. Хіба погана мрія?

Життя перевернуло ті плани шкереберть. А все Толька! Най би краще був відвів свої примружені котячі очі, коли дев’ятнадцятирічна студентка Анка, яка навчалася у Києві на економістку, приїхала у Затятове до батьків по картоплю і сало й тягнула вулицею до батьківської хати повну брудного одягу сумку, аби вдома ще й усе те перепрати. А тут — Толька. Тільки з армії повернувся — дорослий до сказу, все про життя знає. І про любов. А ще — кучерявий, як кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників». Мамо ти моя! Анка лиш глянула у звабливі очі — і пропала.

Сама до хлопця підійшла. Верзла щось типу: допоможеш сумку доперти? А коли підхопив її легко, пішов вулицею так, ніби життя особисто перед ним червону доріжку розстелило, крокувала поряд, намагалася приховати хвилювання дурними запитаннями.

— А ти хіба затятівський, бо я тебе раніше не бачила?

— І я тебе ніколи… не помічав!

Засмутилася. Та не здалася.

— А з якого ти району? З Семи Вітрів? Бо тільки там такі…

— Які?

— Я би розказала які, та часу не маю, — ляпнула, бо не знала, що відповідати по суті. Вже хотіла забрати сумку і самій забиратися.

І тут Толя сказав:

— Може, увечері зустрінемося? Бо дуже цікаво, що ти проти хлопців із Семи Вітрів маєш!

Отаке, мамо ти моя! І з усіх твоїх обережних бесід з донею про доросле інтимне життя, які скоріше нагадували не сексуальне виховання, а гурток ботаніки, Анка запам’ятала лише тезу про необхідність уміти вчасно зупинитися і відмовитися від інтимної близькості. На користь такого вольового рішення мама навіть наводила ряд вагомих аргументів, та того дня Анка ніяк не могла їх пригадати… Тому у міцній хаті Толиної бабусі — тільки-но віддала дім онуку, а душу Богові, — куди хлопець привів Анку після двогодинного кружляння лячними вулицями рідного Затятового, вирішила бути відважною: після першого у своєму житті сексу не втекла, щоб на самоті ще раз прокрутити у мізках і пережити новий емоційний досвід, а лишилася з хлопцем, бо дуже хотіла поближче із ним роззнайомитися, роздивитися ті звабливі очі, гладити кучері, міцне сильне тіло, наче кодувати: ти тільки мій!

За безсонну ніч багато цікавого дізналася, та головна новина оглушила за два місяці, коли усвідомила: три тижні поспіль можна ригати не тільки від проблем ШКТ!

Доля вишикувала цифри у житті Анки на свій розсуд. За три місяці після знайомства стала дружиною Толі Сулими, переїхала до файної хати з великим садом, яка Толі від бабусі дісталася, взяла академічну відпустку, щоб за півроку у 20 народити синочка Сашка, тому інститут закінчила лише у 25. Як не намагалася повернутися у попередні плани — нічого доброго з того не вийшло, бо Толя Сулима виявився не тільки збіса звабливим і фізично привабливим, а й абсолютно позбавленим честолюбства і амбіцій. Щиро дивувався планам Анки завоювати увесь світ, бо самого цілком влаштовували життя у забутому Богом Затятовому і робота на лісопилці місцевого ділка Аліка Хитрука: і поряд з хатою, і гроші нормальні!

— Хіба тобі не хочеться вирватися з цієї діри?! Вступити до вишу, вивчитися, побудувати кар’єру? — із роздратуванням питала Анка чоловіка. — Як можна жити без мрій, Толю?

— Анко, у тебе мухи з котлетами упереміш!

— Серйозно?!

— Цілком. Хіба мета побудувати кар’єру і розбагатіти може бути мрією?! То для обділених продажних сук і неадекватних психів!

— Ти серйозно? Справді? Тоді дев’яносто відсотків людей на планеті — обділені продажні суки і неадекватні психи!

— А ти думаєш, чого на планеті все так паскудно?

— Маячня! Слухати не хочу! Скажи краще: сам про що мрієш?

— Працювати, Сашкові стати другом, зібрати людей і озеро затятівське почистити, рибу в нього запустити. І щоби ти мене ніколи не розлюбила! — сказав і так на дружину глянув: аж знітилася, погляд відвела, бо Сашкові лише два рочки, а Анка вже почала картати себе за те, що піддалася почуттям, а про наслідки і не подумала.

Отаке, мамо ти моя! Чого ж не навчила доню приймати людей разом з їхніми поглядами, бо Анка не здавалася: кілька років поспіль все ламала і ламала Толю, намагаючись викувати з нього амбітного кар’єриста чи хоча би підмовити красти деревину з підприємства, де чоловік працював.

Все закінчилося несподівано і трагічно. Анці виповнилося тридцять, коли чоловікові на лісопилці Аліка Хитрука відрубало циркуляркою ногу. Та перше, що побачила Анка, коли примчала до Толі у лікарню: не похмурий його розгублений погляд, не порожнечу під ковдрою у тому місці, де у людей ноги мають бути, а майже лису голову.

— А де ж… кучері? — прошепотіла вражено, бо дивилася на чоловіка і не впізнавала!

— Мабуть, там, де і нога… — гірко прошепотів Толя.

Як тільки виписався з лікарні, подав на розлучення. Гордий! Не хотів висіти тягарем на Анчиній шиї. Віддав їй гроші, які отримав у Хитрука як компенсацію за виробничу травму.

— Квартиру в Затятовому собі купи! Тут вистачить, — порадив. Пообіцяв бабчину хату переписати на Сашка, коли той трохи підросте, бо сам, бач, довго жити не збирався.

Норовлива доля Толиних молитов не чула, хоч він дуже старався змордувати себе на смерть: пиячити почав, звільнився з охоронців лісопилки, куди Алік Хитрук перевів його після нещасного випадку.

— Ти мене на цьому світі тримаєш, — казав Анці, коли перетиналися. — Стільки в тобі вогню, що й досі не дає моєму серцю охолонути.

Анка роздратовано дивилася на колись красивого, як біс, Толю: став голомозим, одноногим-скаліченим, та, незважаючи на все те, лишився таким же зухвалим, як колись — наче доля і зараз особисто для нього червону доріжку розстелила. «Яка ж біда, що Сашко характером — увесь у батька! Красень, розумник, а бажання їхати по життю на якому-не-якому “бентлі” — немає! Стирчить у своїй автомайстерні цілодобово! І хіба то перспектива?» — мордувалася подумки.

Про цифри свого життя і згадувати не хотіла, бо вже 45 років на її годиннику набігло! І чим хвалитися ? Автівку купила, та не «БМВ» і не «мерседес», як мріяла! Не новий «рено-меган». На квартиру їй з Сашком Толя своїм каліцтвом заробив, своєї справи так і не зорганізувала. Добре, хоч дошкреблася кар’єрною драбиною до посади керуючої затятівським відділенням всеукраїнського комерційного банку.

Та хіба все те має значення, коли і досі самотня?! Невже не заслужила мати справжню сім’ю?! А за які гріхи?! Після Толі на горизонті Анчиного життя кілька разів виникали цілком пристойні на перший погляд чоловіки, та жінка вже звикла прислухатися і до свого другого, більш детального погляду, і до свого більш прискіпливого третього, тож щоразу результат виявлявся невтішним, та, коли п’ять років тому в Затятовому заговорили про покинуту базу відпочинку біля озера, яку нібито взявся відбудовувати новий хазяїн, Анка повеселішала.

— На базу приїжджатимуть багаті успішні чоловіки, серед них можуть бути і самотні, які прагнутимуть знайти… мене! — правильно розставила акценти, вирішила якнайскорше познайомитися з новим хазяїном бази і знайти привід якомога частіше відвідувати відновлену зону відпочинку, коли та врешті запрацює.

На зустріч поїхала не з порожніми руками. Напередодні відіслала сина до Толі, який і досі жив у міцній ще бабусиній хаті з розкішним щедрим на яблука, груші, малину, смородину і горіхи садом. Наказала набрати повну корзину всього, що на той момент визріло, і на «мегані», з повним кошиком духмяних свіжих плодів припхалася до озера біля лісу. Тут, на величезній галявині біля чистої води, за радянських часів функціонувала база відпочинку для тодішньої партійної еліти, побудована на кшталт швейцарських шале: з десяток окремих будиночків-зрубів з усіма зручностями, центральним корпусом з їдальнею, спортивним, кіно- і конференц-залами. На території колись працював ще і немалий зоопарк, була стайня з кіньми, та Анці здалося, що за роки запустіння тут не лишилося нічого живого.

Ішла галявиною вздовж берега озера, засмучено роздивлялася потьмянілі зруби, пошарпаний часом цегляний центральний корпус, потріскані асфальтові доріжки, зарості бур’яну. Хіба все це можна повернути до життя? І який у тому комерційний зиск? У відновлення бази відпочинку треба вкласти кілька мільйонів! І коли вони повернуться? Коли рак на горі свисне?!

«Треба скорше тягнути корзинку з фруктами назад до автівки і чухати звідси», — подумала, бо як людина, яка таки щось кумекала не просто у цифрах, але і в економіці, дійшла висновку, що новий хазяїн усього цього добра несповна розуму, раз вирішив витрачати гроші на таку наперед збиткову справу, як відновлення старої бази відпочинку, тож на перспективі побачити тут у недалекому майбутньому багатих і успішних холостяків можна упевнено ставити хрест і не витрачати дорогоцінний час на порожні балачки з новим хазяїном нетрів.

Уже відчинила дверцята «мегана», коли побачила чоловіка: немолодого, але і старим не назвеш, бо підтягнутий, міцний і на голові волосся ще не сиве. Стояв на хиткому містку, який загруз в озерній воді чотирма дерев’яними ногами-стовпами, з папкою креслень у руці, дивився на жінку спокійно і зацікавлено, а їй — серце впало.

— Та що ж це?! — прошепотіла вражено, бо так міг дивитися тільки кіношний отаман Лютий з «Невловимих месників»! І Толя Сулима, коли ще кучері мав. У чому магія — й досі не розуміла, та примружені їхні очі вабили, не зупинити. І цей погляд теж був із тих, з магічних.

Учепилася міцніше в корзинку і вже ступила крок у бік чоловіка, та перед очі — все Анчине життя, що воно через Толю пішло геть не за планом. І — що? Знову на ті самі граблі?! Зупинилася, бо розгубилася вкрай.

— Ви не заблукали? — почула голос чоловіка. Зійшов з містка, рушив до Анки.

— А хто питає?! — гукнула раптом так агресивно, що й сама здивувалася: чого це вона? Зарано ще боронитися.

— Андрій Чорнобай, — відповів чоловік.

Від тої зустрічі минуло п’ять років…

Через запасний вихід, як якась злодюжка чи служниця, що ще більш образливо, Анка Сулима вислизнула з файного будинку мужчини, якого вважала своїм! І дім його вже вважала майже своїм, а її з того дому — ледь не мітлою.

Розлютилася! Сунула порожньою вулицею, і все їй — криво! «Ранок уже! — дратувалася. — І де всі? Сплять і досі? Ось тому в нас місто занехаяне, весь час у якомусь срачі!»

— Сашко не спить! — згадала, пішла до майстерні сина, та думками все поверталася до вельми привабливої історії свого зв’язку з Андрієм Івановичем Чорнобаєм.

Нормально ж усе починалося. Не з бухти-барахти, як у малолєток! Був у Анки час придивитися до нового хазяїна напівзруйнованої бази відпочинку, який не просто взявся за її реконструкцію з розмахом, але і сам переселився до Затятового: у місті дім купив, на базі ще один для себе виплекав. Анка чула, що раніше Андрій Іванович Чорнобай жив у столиці, потім, кажуть, кілька років мандрував і якісь душевні рани загоював, бо ніхто не мав про нього відомостей. Та, певно, загоїв, раз наважився на такий масштабний проект, як будівництво на місці руїн класної бази відпочинку, яку назвав «Левада». Анці назва не подобалася, провінціалці вона здавалася занадто… провінційною. Назвав би свою базу «Бест», «Флоренція» чи «Марія-Магдалина», приміром. Красиво ж!

— У травах на галявині біля озера може бути тільки левада… — сказав Чорнобай.

Анка часто на об’єкті бувала, бо ще під час знайомства з Чорнобаєм запропонувала організувати постачання екологічно чистих продуктів на базу, потім допомагала хазяїнові перевіряти звіти будівельників з використання будівельних матеріалів. І так у них усе дружно відбувалося, з такою довірою. Анка навіть розповіла Андрієві, як кілька років тому вже одноногий Толя Сулима таки здійснив свою мрію, зібрав затятівців на добру толоку: почистили озеро, запустили у нього рибу. Чорнобай тоді дуже надихнувся. Навіть запропонував Толі роботу на базі, бо за два роки вже готувався відкривати її для відпочивальників, та Толя — наче відчував, що Анка до Чорнобая нерівно дихає! — відмовився навідріз, хоча робота була дуже підходяща: контролювати рибалок, щоб не більше двох кіло риби за раз виловлювали. А Анка, до речі, на той час іще не залізла під ковдру Чорнобаєвого ліжка, а тільки ламала собі мізки: як те зробити?

Все сталося два роки тому, якраз перед тим, як син Чорнобая мав одружитися. Засиділися на базі, бо Анка допомагала Андрію Івановичу мінімізувати оподаткування бази, а то, до речі, справа ювелірна: по лезу так треба пройти, щоб і закон не порушити, і мінімум податків заплатити, і до в’язниці не сісти!

— Знаєш, Аню, така дивна річ, — сказав Чорнобай. — Син надумав сім’ю створити, а я ловлю себе на думці, що маю сина, але ніколи не мав сім’ї.

— Андрію, а я зараз тобі скажу, чому так вийшло.

— Та невже?

— Точно! Дівчина завагітніла, тому ти й одружився. А то — найпереконливіший і найгірший фундамент для створення сім’ї.

— Звідки знаєш?

— Бо в мене, Андрію, така сама історія, — усміхнулася печально. — Завагітніла, тому і заміж терміново вийшла. І, бач, ми з тобою після того досвіду — досі самотні.

Анка замовкла, та очі блищали. Глянула Андрієві прямо в душу.

— А так не хочеться бути самотніми! Скажи! Хіба ми того заслужили, Андрію?..

Чорнобай мовчав, тільки дивився на Анку інакше. Не так, як завжди. Жінка плюнула на забобони, подалася до чоловіка і так гаряче поцілувала, аж задихнувся. Та, перш ніж затишна кімната у старовинному будиночку, який Чорнобай перетворив на свій барліг, уперше стала місцем зустрічі коханців, розставив усі крапки над «і».

— Аню, маєш знати! Я живу за принципом: тут і зараз. Не планую…

— Чого ти не плануєш? — Анка вже горіла.

— Нічого не планую. І ти… не плануй нічого стосовно мене. Домовились?

— А раптом я — більше, ніж твої плани не будувати плани! — із викликом видихнула Анка.

З моменту першої близькості минуло два роки, і весь цей час Анку Сулиму живила одна думка: її вогню вистачить для того, аби змінити життєві орієнтири Чорнобая? Та, як і раніше бувало в Анчиному житті, несподіваний емоційний сплеск перекреслив плани дочекатися ініціатив коханця. Затялася: от має сьомого березня поговорити з Чорнобаєм про створення сім’ї, хоч трісни! І що з того вийшло?!

Роздратувалася ще більше. З тим бойовим настроєм і увійшла до ангара, де Сашко затято мив скло токсично-жовтого трактора. І слова не встигла мовити. Син побачив матір, усміхнувся.

— Ма! — гукнув так задьористо, так весело і дзвінко, наче сама весна замість нього гукнула. — Чуєш? Я закохався!

Анка дивилася на сина, та бачила себе: ох же вони з сином дурні і затяті! Якщо вже хтось до душі, навиворіт ту душу вивернуть заради кохання.

— І як її звати, твоє кохання? — тільки й спитала.

— Ще не знаю, — без суму відповів Сашко.

Чорнобай смажив яєчню, в полі зору — годинник над газовою плиткою. Сьома. Сьоме березня, сьома година ранку. «Цей день змінить твоє життя назавжди», — згадав банальну фразу з фільмів, які Андрій Іванович звик вечорами дивитися у компанії Анки Сулими.

Глянув на Галю: застигла у метрі від Чорнобая при стіні, напружено спостерігала за кожним рухом свекра, наче контролювала процес. Усміхнувся: тепер, певно, доведеться змінити звички! Принаймні цей день уже точно піде не за планом! О 8.00 в офісі «Левади» з пропозиціями щодо відкриття нового сезону Чорнобая чекатиме керуюча базою Казимира Теодорівна Хитрук, сімдесятирічна енергійна пані, що її всі затятівці, а вслід за ними і Чорнобай, позаочі кличуть Казидорівною. Не встигне Чорнобай на зустріч із Казидорівною! Чи спробувати?

— Чого стоїш, Галю? Сідай за стіл, — виклав яєчню на таріль, поніс до столу.

— Бути як вдома? — мовила так гірко, що у Чорнобая — мороз по шкірі. Та що з дівчиною? Треба негайно з’ясувати! Чи — хай спочатку поїсть, бо видно, що голодна! Чорнобай згодом розпитає, що за біди невістку гризуть. Казидорівна зачекає!

— Смачного, — тільки і мовив.

Поставив таріль з яєчнею на стіл, дістав з холодильника все, що там тремтіло від холоду: салямі, шматок справжнього сиру «Гауда», солоних грибів, червоної риби. На дерев’яну дощечку поклав пів хлібини, ніж. Сам присів навпроти Галі.

— Спостерігатимете, як я їм? — дівча намагалося не виказати голоду, їсти без поспіху, і те майже вдавалося лише тому, що одночасно зі сніданком кидала в бік Чорнобая холодні злі слова.

— І сам поснідаю, — Чорнобай прискіпливо глянув на Галю. Відламав кусень хліба, зверху на нього — салямі, сиру. Нормально!

— Ви, мабуть, хотіли би знати… — видушила. Замовкла.

— Та вже будь така ласкава! Поясни!

Таріль з недоїденою яєчнею відсунула. Сині очі — Чорнобаєві в душу.

— Вам на мене — начхати, — мовила холодно. — Мені на вас — теж.

У Чорнобая щелепа від здивування відвалилася: глибоко копати взялася! А чому?

— Тому не робіть вигляд, що вам до мене є діло, не сіпайте запитаннями! — продовжила незворушно. — Я теж робитиму все, щоб не заважати вам, — замовкла на мить, плечима знизала. — За вашу гостинність і дах над головою — віддячу. Прибирати можу, їсти готувати.

— Так ти надовго? — не втримався Чорнобай.

Обхопила плечики руками, наче геть змерзла. Довго мовчала.

— Не знаю, — мовила врешті. — Можу зараз піти, якщо ви й надалі збираєтеся мене запитаннями мордувати, — підвелася. — Навіть, напевне, піду зараз, бо ви однаково питатимете, а мені не треба запитань! Дякую за сніданок! Хоча… яєчню ви солите, наче вам вісімнадцять! Вибачте, що я так кажу! Просто ви — стара людина…

— Я не старий!

— А який? Старий! А яєчню такою солоною зробили, наче закохалися. Та то таке. Піду.

Вийшла з-за столу, посунула до валізи і кейса, які стояли біля дверей. Чорнобай дивився дівчині вслід. «Не знаю, що за біда у них з Артемом сталася, та хай краще повертається до себе додому!» — подумав роздратовано.

— Галю! — гукнув.

Дівчина зупинилася, обернулася до свекра.

— Залишайся, — сказав.

Дивилися одне одному у вічі, наче намагалися зрозуміти щось украй важливе, не сказане словами.

— У мене є умови, — мовила врешті Галя.

Взяла зі столу таріль із залишками яєчні, виделку, вимила їх.

— Де мені поставити посуд, з якого їстиму? І дайте мені ще ложку, чашку. Хочу, щоб ніхто не торкався мого посуду! А краще зберігатиму його у своїй кімнаті. У мене ж буде особистий простір?

— Із передпокою направо — гостьова кімната з ванною.

— А двері зсередини замикаються? — в одній руці таріль і виделка, другою валізу намагається за ремінець підхопити.

— Та досить за все самій хапатися! Чуєш, Галю? — роздратувався Чорнобай. — І це не запитання! Це вимога. Заспокойся вже! Я сам твої речі до гостьової кімнати донесу.

— Тільки не чекайте, що дякуватиму!

— Забув уже! Коли хоч чогось від життя чекав! — зухвало відповів Андрій Іванович Чорнобай. — Давно вже сам усе беру!

Підхопив кейс і валізу, пішов до гостьової кімнати. Галя з тарелем і виделкою сунула за свекром услід, і збоку здавалося: чоловік — геть беззахисний, зараз дівчина нанесе йому удар у спину.

— Відпочивай, — Чорнобай кинув валізу і кейс біля дверей гостьової кімнати. — А мені час справами зайнятися. Зараз поїду на базу, повернуся тільки увечері. Їжа у холодильнику, посуд сама вибери, який схочеш, ключі від дому на столі лишу.

— Навіщо?

— Ага! Бачу, у тебе є запитання! — не втримався, кольнув. — Так не соромся, питай! На відміну від тебе, відповідатиму на будь-які запитання.

— Навіщо?

— Що «навіщо»?! — все так же спокійно і зухвало відповів Чорнобай. — Навіщо мені на твої запитання відповідати? — плечима знизав. — Може, у твоїй голові туман трохи розвидниться, якщо запитань стане менше.

Вийшов на поріг файного зрубу, вже хотів той же час набрати сина, та зметикував, що невістка може підслухати.

Зачинився у гаражі, сів до салону заляпаного брудом позашляховика, дістав мобільний і тільки тепер усвідомив, що не говорив з Артемом більш як півроку. За цей час син сто разів міг номер поміняти!

— Дідько, я — мудак…

Набрав таки номер сина і так зрадів, коли почув на іншому кінці дроту його голос, — наче вже тонув, а йому в останню мить соломинку простягнули: тримай, та не схиб!

— Тьомо? — мовив чомусь хриплувато. — Привіт, синку.

Ранок сьомого березня Тьома Чорнобай зустрів у стані істеричного роздраю: ще ніколи життя не підкидало йому таку підлу свиню! Навіть два роки тому, коли програв хрінову купу грошей, міг розпрощатися з універом і загриміти до війська, було не так образливо, бо ті проблеми Тьома створив власними руками! І весь цей час був певен, що знайшов геніальний вихід з того глухого кута. І раптом виявляється, що Галя… Весела, роботяща, безвідмовна у всьому Галя — брудна зараза! Та ще й безробітна брудна зараза! Після того як Тьома буцнув ногою по вхідних дверях, аби назавжди зачинити їх за дружиною, він разів двадцять перечитав повідомлення, яке невідомий доброзичливець надіслав йому шостого березня вдень.

— «Йолопе, ти вляпався! У твоєї дружини СНІД! Її викинули з роботи, а треба було вбити!» — читав вголос і все ніяк не міг визначити, що його більше дратує: те, що Галя хвора, що могла заразити його чи що лишилася без заробітку!

— Дідько, я таки йолоп! — пірнув у Google. І хоч дуже сподівався, що Галя не встигла заразити його, хотів побільше дізнатися про ВІЛ-СНІД, бажано — конкретні прояви і симптоми, які виникають у перші дні після зараження, і хоч не знайшов у себе ознак смертельної недуги, бо, виявляється, зазвичай їх не буває, розпсихувався.

— Сука! Сука! Ненавиджу! Брудна шльондра! — волав, бо такого начитався про моторошні наслідки зараження — аж руки трусилися.

Посеред ночі зганяв у цілодобово відчинений магазин, де продавали алкоголь. На останні гроші купив пляшку віскі. Логіка вчинку малювалася Тьомі такою: алкоголь простимулює мозкову діяльність, і до ранку майбутній психолог зрозуміє, як жити тепер, коли Галі з її постійними пристойними заробітками немає! Мати з Італії останнім часом надсилала щоразу менше і менше, батько взагалі обмежився сумою у триста баксів на місяць. Та вони знущаються?!

Налив собі.

— Дідько, це — пастка! Я у пастці! Навкруги — козли! А найбрудніша козлиха — Галя! Так підставила! — випив те, що налив. Знову налив.

Вранці від пляшки віскі лишилася тільки пляшка, а від Тьоминої впевненості побачити світло в кінці тунелю — тільки роздратованість вранішнім сонцем: сходило, сліпило очі.

— І сонце — сука!

Віджбурнув порожню пляшку, заходився нишпорити по кишенях: раптом там завалялися двісті гривень чи п’ятсот, що Тьома про них забув! Він… сходить у клуб! Поставить… останні гроші! І… неодмінно виграє! Десять тисяч! Сто…

І тут задзвонив Тьомин мобільний.

— Хто?! — істерично вигукнув у трубку.

— Тьомо? — почув голос батька. — Привіт, синку. Як справи?

Алкоголь ще не покинув організму майбутнього психолога, тому він не одразу прорахував: дзвінок — той самий вихід, який він шукав усю ніч. Збудився, кричав, бризкав слиною:

— Справи?! Тобі цікаві мої справи, тату? Це ти у всьому винен! Якби не ти, сьогодні моє життя склалося б зовсім інакше! Та ти не дав мені шансу!

— Тьомо…

— Що «Тьомо»?! Ти покинув нас з мамою, коли мені виповнилося всього дванадцять! Я пацаном був! Недосвідченим, вразливим, беззахисним!

— Тьомо, що сталося?!

— Що сталося? Я — смертельно хворий! Смертельно, ти мене почув?! Мені терміново потрібні гроші на лікування. І щоб нормально жити! — Тьома Чорнобай прокричав останню фразу, замовк. «Усе правильно! — промайнуло яскравим ліхтарем у темряві. — Хай платить!»

Тато мовчав. Тьома напружився.

— Тату!

— Я виїжджаю до тебе!

— Ні! Цього ще тільки не вистачало! І мамі не кажи нічого! Нащо мені ці сльози?! Я думав, ти запропонуєш справжню допомогу! А ти натомість приїхати до мене хочеш?!

— Та заспокойся, синку! Кажи! Скільки грошей потрібно?

Тьома усміхнувся, розслабився. Пішов до дивана: розвалився.

— Я зараз серйозне обстеження проходжу. Мінімум — тисяча євро потрібно тільки на обстеження. Потім лікарям, на курс лікування. Думаю, тисяч п’ятнадцять! У євро! Це — для початку і просто зараз!

— Сьогодні ж гроші будуть на твоєму рахунку.

— Тату! — відповів Тьома із надривом. — Ти підвищив мої шанси вижити!

— Та що сталося, Артеме? — повторив Андрій Іванович Чорнобай. — На що ти захворів?

Тьома аж посміхнувся: недарма, як припарений, усю ніч в Інтернеті читав про ВІЛ-СНІД. Ноутбук он і досі стоїть відкритий, на екрані — інформація про заразу.

— Спочатку температура підвищилася. Я думав: звичайний ГРВІ! Пішов до лікаря, бо мені довідка для універу потрібна була. А він каже: ого, лімфовузли збільшені, якийсь висип незрозумілий. Питає: слабкість є, головний біль? Кажу: ледь ноги пересуваю. Він каже: треба терміново обстежуватися, бо ваш стан нагадує гострий ретровірусний синдром.

— Це що?

— Це — СНІД, тату! — Артем підхопився, присів біля ноутбука, вдивлявся у статтю про ВІЛ-СНІД.

— Артеме, ти жартуєш?

— Ти дослухай спочатку! Бо я лікарю теж кажу: ви жартуєте? Звідки у мене синдром, який… — знайшов потрібний рядок у статті, читав просто з екрана, — …підтверджує швидкий перебіг ВІЛ-інфекції аж до блискавичного розвитку СНІДу?! — відірвався від екрана. — Ну, і почалося: скільки у вас було статевих партнерок, таке інше. Я лікарю кажу: які ще партнерки? Я одружений! І у мене проста ГРВІ! А увечері Галі розповідаю: мовляв, уявляєш! Лікар сьогодні пропонував мені шукати серед статевих партнерок ту, яка мене заразила!

— І що Галя?

— Галя каже: це правда, Тьомо! У мене СНІД!

— Що?!

— Ага! Я теж їй кажу: що?! Що, мать твою?!

— Тьомо, заспокойся! Я так зрозумів, страшний діагноз іще не підтверджений, правильно? Ти ще тільки проходиш обстеження?

— Тату, Галя — брудна хвора сучка! У неї СНІД! Вона мене точно заразила!

— Чекай! Ти не зарано шаблюкою махаєш? Разом обстежитеся, дізнаєтеся точний діагноз…

— Тату, ти мене не почув? Галя вже обстежилася. Їх на роботі змушують те періодично робити.

— Тобто Галя — справді хвора?

— А я тобі про що!

— Ти дізнався, як те сталося? Бо всі знають: можна у дантиста заразитися, під час ін’єкцій…

— Я послав її до чортів собачих!

— Тобто?

— Вигнав геть! Галі більше немає у моєму житті! Хай хоч подохне! Як тільки мені краще стане, одразу розлучуся!

— Артеме… Так вчиняють чоловіки, які точно знають: дружини їх зраджували! А ти хіба у тому впевнений?

— Тату! Якби вона не відчувала за собою вини, якби той СНІД для неї був такою ж приголомшливою новиною, як для мене, вона б мені сама все розповіла!

— А вона?

— А вона мовчала! І я не знаю, скільки часу мовчала! Призналася, тільки коли я її запитав! І то… Тільки тому, що мені якийсь козел повідомлення надіслав! Про те, що Галя — заразна! — мовив, засмутився. Відчував: щось зайве ляпнув!

— Тату…

— Так ти не знаєш, де Галя зараз? — спитав Чорнобай.

— І знати не хочу. А чому питаєш?

— Не віриться, що Галя — гуляща. На весіллі так на тебе дивилася… Я тоді подумав: пощастило синові.

Тьома насупився: розмова виходила з-під контролю! Ще кілька запитань, і батько дійде висновку, що гроші синові поки можна і не надсилати.

— Виходить, ми помилялися! Чуєш, тату? Певно, то у мене від тебе: геть не розбираюся в людях! Добре, що все з’ясувалося зараз, коли ще є шанс на одужання. Так лікарю і скажу: вірю, що одужаю! Він має зараз прийти.

— До тебе додому?

— Я останні гроші віддав, аби лікар контролював усі етапи обстеження, мій стан щодня оцінював. Ти ж мене не підставиш? Сьогодні вишлеш кошти на обстеження і лікування?

— Перевіриш банківський рахунок за годину. Думаю, кошти вже будуть у тебе.

— Перевірю! Вибач! Лікар у двері дзвонить!

Тьома вже хотів відключити дзвінок, так несподівана думка змусила загальмувати.

— Тату! — гукнув у слухавку. — Я сьогодні поміняю номер телефону. Не хочу, щоби Галя мене діставала. Тобі пізніше новий номер скину. Домовилися?

Оперативно відключив дзвінок: більше з батьком говорити нема про що! Тут же взявся перевіряти рахунок, та банківський онлайн-сервіс якогось біса гальмував і глючив.

— І ти — сука! — обізвав його Тьома.

Психонув. Дістав з телефону карточку, розламав, викинув. До біса! За годину зганяє в банк і дізнається, скільки на рахунку! Однаково треба готівку зняти. Заодно і новий номер для мобільного придбає!

Вже почав збиратися, та раптом дзвінок — дзень! Майбутній психолог насупився: Галя або…

— Лікар? — усміхнувся скептично, наче б його брехня мала миттю матеріалізуватися.

Артем глянув у дверне вічко, усміхнувся: і не Галя, і не лікар! Відчинив двері: з порога на нього з обережною цікавістю дивилася масажистка зі вправними руками Женя Лисиця. З усіх співробітниць «Белли», які свого часу гуляли на весіллі Артема і Галі, майбутній психолог найбільше запам’ятав саме Женю, і не тому, що у високої, стрункої, ніби загартованої для боїв без правил дівчини очі світилися відвертими бажаннями, а тому що і язик правди не приховав, а то вже геть інакше висвітлює характер людини.

— Галю, хіба ти заслужила такого мужчину?! — на весіллі, коли гості вже попідхоплювалися зі своїх місць за столом, аби танцювати, п’яненька Женя відвела білосніжно-невагому Галю до вікна, виливала на неї свої печалі. — Ти йому — не пара. Хіба ти сама не розумієш? Він швидко втомиться від твоєї «правильності», а я б знайшла, чим такого мужчину розрадити.

Артем тоді почув. А сьогодні — згадав. Прискіпливо глянув масажистці у вічі, та подій квапити не став.

— Женю? Привіт, — сказав. — Якщо ти до Галі, то вона тут більше не живе!

Масажистка здивувалася і навіть не намагалася те приховати: брови злетіли, усміхнулася.

— Не живе? Добре. Бо я не до Галі, — відповіла. — Я до тебе, Артеме. Можна?

Тепер уже здивувався майбутній психолог, та, на відміну від дівчини, не став того демонструвати.

— Проходь, прошу. Не станемо ж ми розмовляти у під’їзді, — іноді Тьома Чорнобай міг бути неймовірно чарівним, але сьогодні був геть не той випадок: ніч не спав, нерви на межі, а ще їсти хотілося. Тож запрошення прозвучало трохи кострубато.

Женя Лисиця уміла не помічати того, чого не хотіла! Манірно пройшла до вітальні, поклала на стіл коробку свіжоспечених круасанів.

— Не встигла поснідати, — пояснила. — Якщо пригостиш чаєм — поснідаємо разом.

Тьома запивав чаєм круасани: смачно! Женя ледь торкнулася французької здоби: сиділа за столом навпроти Тьоми, рилася у сумці.

— А ти… до мене… чому? — жував і говорив. — Сподіваюся, не станемо про Галин СНІД говорити, бо для мене — все ясно! Не хочу більше повертатися до цієї сторінки мого життя. Я перегорнув її. Одне бісить! А раптом Галя і мене заразила!

— Так я тому і прийшла, — відповіла Женя. — Даси мені краплю своєї крові?

— А ти мені що… навзаєм?

Тьомі здалося: то така сексуально-збудлива гра. Ця дівчина на нього колись запала і, може, досі нерівно дихає! Він же не помиляється? Навіть скоріше прожував і проковтнув останній шматок круасана, та Женя перебільшила очікування майбутнього психолога.

— А я тобі — експрес-тест на ВІЛ, — дістала з сумки упакований тест, витягала вміст із коробочки, розкладала прямо на столі. — Лише крапля крові з пальця — і за п’ятнадцять хвилин знатимеш, чи варто тобі хвилюватися.

Тьома чомусь роздратувався: наче Женя Лисиця мала тут бути тільки для того, аби терміново висловити майбутньому психологу свої палкі почуття, бо випала перша-ліпша для того нагода. Та визначити свій ВІЛ-статус теж здавалося справою нагальною.

— А ти зможеш провести цей тест? — спитав.

— Будь-хто зможе, але якщо тобі від того стане легше: у мене — медична освіта, — відповіла Женя, звабливим жестом наказала Тьомі сісти ближче.

Підставив палець під ланцет. Женя швидко зробила прокол, набрала в піпетку кілька крапель крові, тут же перелила її до чарунки, потім накрапала до іншої чарунки якогось розчинника.

— От і все, — усміхнулася. — За п’ятнадцять хвилин знатимеш: заразила тебе Галя чи ні.

— П’ятнадцять хвилин? — глянув дівчині в очі. — І чим займатимемося п’ятнадцять хвилин?

— Я би хотіла… тебе, — буденно і зовсім не збудливо відповіла Женя, та від тої простоти пашіло особливою звабою.

— Зараз? — усміхнувся придуркувато.

— Зараз.

— Може, за п’ятнадцять хвилин?

— Ні, просто зараз!

— Не боїшся? А раптом я — заражений!

— Може, ти боїшся?

— Я?! А мені чого боятися?! Думаю, у тебе навіть довідка є! Про те, що ти не заражена ВІЛ!

— І я не боюся! — сказала масажистка.

— Чому?

— Запала на тебе. Давно. І, блін, не відпускає. — Поклала долоню на живіт Тьоми в районі пупка, вела рукою вниз. — Нічого не можу з собою вдіяти. Все — пофіг! Розумієш? Ніби ти — дорожче за життя.

— Тоді… — Тьома хотів сказати, що вже досить слів і можна переходити до діла, бо багнет заряджений, диван поряд, та в голові й досі крутився спогад про Женині одкровення на весіллі. — Тоді… здивуй мене! — ляпнув. — У тебе ж є ідеї, як розрадити такого, як я?!

Тільки закінчив фразу — і вже дивувався: масажистка Женя Лисиця мала не тільки ідеї, а й досить різноманітні практичні навички, тож п’ятнадцять хвилин пролетіли у збудливій прелюдії, шести позах основного дійства, які навіть трохи спантеличили майбутнього психолога, кульмінаційному піке, в яке влетіли на понадзвуковій швидкості, неймовірному розслабленні після того, коли виснажені і цілком задоволені лежали на підлозі, вкритій килимом.

Тьома ще підшукував слова, аби з одного боку — висловити Жені своє захоплення дикуватим сексом, який хотілося повторювати знову і знову, з другого — зробити це так, аби не дати їй зайвих авансів, та дівчина раптом глянула на годинник, підхопилася.

— П’ятнадцять хвилин спливли, — гола, зваблива пішла до столу, на якому лишилися чарунки експрес-тесту.

— І що? — напружився.

— Ти здоровий, мій Архімеде! — присіла поряд із хлопцем на килим, обійняла.

— Архімед? Ти назвала мене Архімедом? — Тьома так здивувався, що забув зрадіти результатам тесту.

— Ти ж вчишся на цього… на філософа, так?

— На психолога!

— А я про що? Станеш новим Архімедом!

— Архімед не був психологом!

— Серйозно? А ким він був?

— Математиком, фізиком, інженером.

— Зай, у тебе безліч талантів! Ти можеш стати ким завгодно. Я відчуваю! — Женя з відданістю глянула у вічі хлопця.

Тьому нудило від курок, які називали хлопців зайцями, ведмежатками, борсуками, хом’яками та іншими чотирилапими! Та зараз сперечатися не хотілося: це засвідчило би вже друге після Архімеда розчарування!

— Мені ще універ закінчити треба! — сказав. — Тож якщо ти сподіваєшся, що зараз я можу стати для тебе серйозною матеріальною базою…

— Я сама для тебе стану чим завгодно! — вигукнула масажистка екзальтовано. — От побачиш! Я стану твоєю матеріальною базою, твоєю коханкою, твоїм найкращим другом! Я стану для тебе всім!

Тьома почув головне. Збадьорився! Глянув у щирі Женині очі і передумав підшукувати слова, які би без авансів засвідчили його задоволення дикуватим сексом.

— Ти вже… здійснила майже неможливе, Женю! Мені хочеться…

— Мене? Знову? Зая… А як я тебе хочу! Як божевільна! Чесно! Але мені час на роботу бігти! І я не можу запізнитися. Боже, що ж робити?

— Повертайся до мене після роботи.

— Ти серйозно?

— Цілком! Якщо тобі є ще чим мене дивувати.

— Мій репертуар… необмежений, — повідомила розумово обмежена масажистка.

— Значить, чекатиму тебе, Женю.

Женя недовірливо зиркнула на хлопця: не жартує? Прогнозувала будь-який розвиток подій під час свого наглого візиту до Галиного чоловіка, та ще й з експрес-тестом на ВІЛ, але щоби з першої спроби — в десятку?!

— А Галя не повернеться? — спитала обережно.

— Не повернеться.

— А якщо з’ясується, що Галя не хвора? Вона прийде до тебе і скаже: мій любий, я нічим не завинила перед тобою. Я — чиста, — замовкла, дивилася на Тьому з такою надією, наче вирішувалася її доля.

Майбутній психолог задумався. Навіть насупив брови. Подивився на Женю уважно, наче порівнював її з Галею.

— Запізно, — мовив нарешті. — Тепер мене реально вабиш ти.

— Справді? — Женя так зраділа, що не втрималася, бовкнула зайве. — А Галя і справді не хвора! Не заразна!

— Що?

— Юлька! Хазяйка наша! Дуже образилася на Галю! Ну, і підправила трохи результати її аналізів! Замість негативного ВІЛ-статусу нагородила Галю позитивним.

— За що можна образитися, щоб так відомстити?

— Розумієш! Галя допомогла злодієві стирити у Юльки кейс, і ми всі думаємо, що у кейсі було повно грошей. Галя тобі хіба не розповідала?

— Ні… — Тьома насупився. Та що відбувається?! Як не одна Галина таємниця випливає, так друга! Вони взагалі про його дружину говорять, бо у Тьоми складається відчуття, що про когось іншого?..

— Галя, ясна річ, клялася і божилася, що не має ніякого стосунку до пограбування, але Юлька у нас — ще та падла. Сказала, що знищить Галю. От і знищила, бо Галя, хоч і здорова, від Юльчиної брехні вже не відмиється. І роботи ніде не знайде. Юлька про це подбає. Біда, скажи?! Галі тепер не позаздриш. Що на неї тепер чекає? Самі злидні!

Женя замовкла, бо тільки тепер второпала: надто вже багато розповіла жаданому мужчині! Ще й у той день, коли вперше дорвалася до його тіла. Засмутилася, бо Тьома мовчав. Дивився кудись повз Женю.

— Зай… Ти думаєш про Галю? Тобі її шкода?

— Думаю, пограбування — це не про Галю. Вона — яка в сексі, така і в житті. Не той азарт. Ти — куди крутіша, Женю, — глянув на масажистку. — На тебе увечері чекати?..

— Зай! Ти ще питаєш?! Прибіжу, як тільки зможу! Ти — обалдєнний! Чманію від тебе! А якщо Галя…

— Женю! — перебив Тьома масажистку. — Давай домовимося! Ми більше не згадуватимемо Галю! Вона мені брехала! Не розповідала всієї правди! Я не шкодую, що порвав із нею. Її більше немає!

Після виснажливої і спустошливої безсонної ночі очі злипалися. Галя сподівалася: зараз точно засне, бо врешті поїла, зігрілася їжею зсередини, знайшла безпечний куток, у якому можна сховатися від усіх. Поставила валізу при стіні, кейс запхнула у платяну шафу, скрутилася на широкому двомісному ліжку у просторій і напрочуд світлій гостьовій кімнаті, заплющила очі, а сну нема! Зник! У мізках тривожним червоним ліхтарем: ВІЛ, ВІЛ!

Схлипнула і аж розсердилася, бо…

— Краще кусатися…

Витерла сльози долонькою. Вмостилася зручніше — все ж мала надію перепочити і поспати, перш ніж голова остаточно заповниться безнадією і відчаєм, бо вже зрозуміла: будь-яка думка про ВІЛ блокує процес мислення в принципі — мізки відмовляються аналізувати ситуацію, шукати з неї вихід. Натомість увесь простір і, здається, увесь білий світ заповнюються жахаючим страхітливим чорним хаосом. Душить, не дає дихати, наказує сховатися і заніміти, а якщо і штовхає, то лише до прірви. І ніяк його не здихатися! Може, хоч уві сні відступить?

Сон все не приходив. Галя хвилин двадцять пролежала із заплющеними очима і за весь цей час змогла зачепитися лише за одну обнадійливу думку.

— Мій глухий кут — тут? — прошепотіла, згадавши, як Тьомин тато глянув на неї із прикрістю, проте сказав: «Залишайся!»

Розплющила очі, сіла на ліжку. В іншій ситуації із захопленням би констатувала: в світі є дива, бо як інакше пояснити, що вночі на заміській трасі повернула саме на ту дорогу, яка і привела до єдиного місця на землі, де для неї знайшовся прихисток. Та сьогодні Галя не вірила у дива. Звичайний збіг! Вона згадала про існування Тьоминого батька лише тоді, коли побачила при дорозі пафосний борд з рекламою його бази відпочинку і з підсвідомості випливли Тьомині плачі, коли жалівся на багатого тата, який володіє шматочком раю на землі, та не дуже ділиться із сином прибутками від нього.

Задумалася: що вона взагалі знає про Андрія Івановича Чорнобая? Лише те, що він, певно, ще той козел, раз покинув Тьомину матір з малим сином на руках і дременув світ за очі.

— Хоч би затримувався на своїй базі до ночі, щоби менше з ним перетинатися, — сказала, бо на горлянку наступало відчайдушне бажання не бачити геть нікого. Глухий кут таким і є, бо до нього не зазирають люди. «За винятком хазяїна!» — подумала, та раптом зрозуміла, що знає про свекра навіть менше, ніж їй потрібно! Чому, приміром, вона вирішила, що Чорнобай живе у своєму дерев’яному палаці один? Навіть, напевне, він живе не один. Поруч з ним є люди.

— Погано! Все погано! — підхопилася, подалася до дверей: поки свекра нема, обійде великий дім, обдивиться-зрозуміє, чи багато тут люду мешкає.

Рвучко розчахнула двері гостьової кімнати і від несподіванки аж відсахнулася — за дверима у коридорі стояв Чорнобай. І вигляд мав розтривожений.

Наїжачилася.

— А… на базу?

— Встигну.

— Добре, — відступила назад у кімнату, хрясь дверима перед носом Чорнобая, роздратувалася. — Погано! Все погано!

Застигла біля стіни: чому свекор тупцює біля її кімнати? Він… увесь цей час там був? Знову до дверей. Рвонула їх на себе: Чорнобай так і стояв перед дверима, тільки тепер вигляд у нього був спантеличений.

— Чому ви стоїте під дверима моєї кімнати?! Ви — маньяк?

— Галю, я підійшов до дверей за мить до того, як ти їх відчинила.

— Навіщо?

— Вже сів за кермо, хотів їхати, а потім подумав… Невістка приїхала в гості, а я…

— Я не в гості!

— Добре, не в гості. Додому! Я ж так сказав на весіллі? Мій дім — ваш дім.

Галя напружилася. Дивилася Чорнобаєві у вічі.

— Ви з Тьомою говорили?

— Ні. А треба?

— Ви говорили з ним!

— Хотів. Але не вийшло. Не віриш?

— Не вірю!

— Дарма! — дістав мобільний, набрав номер сина.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

— Досить, — прошепотіла Галя.

Відключив дзвінок. Застиг у коридорі по один бік від розчахнутих дверей, дивився на невістку обережно, наче і погляд його міг нашкодити дівчині. Довго дивився. Вона не знітилася від того. Стояла у гостьовій кімнаті по другий бік розчахнутих дверей — чи то байдужа, чи то вже… мертва. Кахикнув.

— Знаю, не хочеш запитань, — сказав. — Ну, то таке! Дурня, звичайно, але — маєш право! Тому не ставитиму запитань. Але хочу засвідчити один факт.

— Валяйте! — Галя відповіла із ввічливості, хоч насправді з кожним новим словом Чорнобая усвідомлювала, як розмова виснажує її і відбирає останні сили.

— Ти хочеш, аби ніхто не знав про місце твого перебування! Навіть Артем. Мені здається, що ти дуже цього хочеш. Отакий факт. Я правий, Галю?

Завмерла. Ані пари з вуст. Дивилася крізь чоловіка, наче зовсім не бачила його.

— Добре, — мовив Чорнобай. — Будемо вважати: моє припущення є правильним. Так от у зв’язку з цим…

Схаменулася. Глянула Чорнобаєві у вічі з острахом і таким відчаєм, аж насупився: дідько, як же тяжко з дівчиною спілкуватися! Після телефонної розмови з сином він з пів години просидів у гаражі, бо все ніяк не міг второпати: як йому тепер слід вчинити з Галею?! Розумів лише: будь-яке рішення буде складним, та спілкуватися з невісткою виявилося найважчим ділом.

— Так от! — повторив роздратовано. — У зв’язку з цим! Ніхто не знатиме, де ти є, якщо я погоджуся зберігати твою таємницю. Ти ж це розумієш?

— Розумію…

— Добре.

— Добре «що»?

— Все добре, Галю! Можеш розраховувати на мене, — сказав Чорнобай і попхався врешті на базу.

Керуюча «Левадою» Казимира Теодорівна Хитрук, сухенька, схожа на англійську королеву, пані з міцнішим за алмаз внутрішнім стрижнем, основним своїм життєвим досягненням могла б цілком заслужено вважати не той факт, що народила вправного сина, не те, що організувала і розвинула прибутковий бізнес чи знайшла у собі мужність одинадцять років доглядати за прикутим до ліжка хворим чоловіком, а те, що у свої сімдесят іще мала сили залишатися градоутворювальною персоною Затятового.

І це не жарт! Авторитет і досвід Казидорівни визнавали і влада, і опозиція, і простий люд. Її лісопилка, якою тепер керував син Алік, платила немалі податки до бюджету міста, та легендою серед затятівців став трагічний випадок, коли на лісопилці Хитруків відтяло ногу одному із кращих її працівників Толі Сулимі. Той випадок наочно продемонстрував життєві принципи Казидорівни. Наполягла, аби Алік виплатив Сулимі небачену щедру компенсацію, та на тому вважала проблему вичерпаною, і, коли безногий каліка Толя Сулима став потроху спиватися, лише раз зглянулася. Перестріла його біля хати, вхопила за шкірку так міцно, що Толя аж хитнувся, і сказала:

— Тільки насмілься, Сулима, думати, що ти на дно повзеш, бо ми тебе туди штовхнули! У тому і краплі правди немає! Ми з сином тобі свій борг віддали! А якщо ти думав, що ми тебе маємо всиновити і до кінця наших днів забезпечувати, так ти дуже помиляєшся!

— То ти, Казидорівно, помиляєшся, якщо думаєш, що я на вас з Аліком зло тримаю, — відповів Толя. — До вас у мене претензій немає.

— А до кого є?! — роздратувалася Казидорівна. — Відкрию тобі «таємницю», Толю! Претензії ти можеш мати лише до себе! І спиваєшся не від того, що у тебе ніг чи рук поменшало, а від того, що не цінуєш життя! Кажу тобі: кидай вже горілку смоктати, бо втратиш людську подобу, а це страшніше, ніж померти!

— Така ти мудра, Казидорівно, аж страшно! — відповів тоді Толя Сулима. — Вибач! Не можу не пити! — помовчав, додав. — Мене Анка розлюбила! А це страшніше, ніж померти!

Казидорівна тоді лиш головою хитнула: мовляв, а з цим, чоловіче, сам розбирайся! Коли ж за містом у лісі біля озера запрацювала база відпочинку і Андрій Чорнобай запросив досвідчену Казидорівну керувати справами закладу, стала уважніше придивлятися до Анки Сулими, яка раз у раз знаходила приводи з’являтися у «Леваді».

— Так хочеш Чорнобая, аж окропом пісяєш! — поставила Анці діагноз.

Що більше затятівська банкірша протестувала, то більше Казидорівна утверджувалася у своїй думці. А коли Чорнобай із Анкою удвох таки заварили поміж собою ту кашу, якій і досі назви не придумали, бо ніби і разом, але ховаються, ніби і сплять в одній постелі, але про любов і говорити забули, ніби і пара, а ніби — кожен сам по собі, то тоді вже Анка не змогла від підозр Казидорівни відкараскатися. І слава Богу, бо стара мудра пані не тільки вміла язика за зубами тримати, тож не додала перцю до пліток, що ширилися містом, а й стала Анці Сулимі порадницею: і пожалітися їй можна, і поплакатися, і мріями поділитися. Тож коли сьомого березня замість Андрія Івановича Чорнобая, який призначив Казидорівні зустріч о 8.00 в офісі «Левади», на базі загальмувала автівка Анки Сулими і з неї фурією вилетіла збуджена банкірша, пані Хитрук не здивувалася.

— А в банку — хто?! Пушкін?

— Казидорівно, ще й восьмої нема! А банк о дев’ятій відчиняється, — огризнулася Анка. — З Андрієм поговорю і поїду на роботу.

— За ніч не наговорилися?

— Нічні розмови вранці швидко вивітрюються. Про серйозні речі краще при білому дні говорити та ще в очі дивитися.

— Твоя правда, Аню, — погодилася Казидорівна.

Глянула на годинник: за десять хвилин восьма. Недовго Анці чекати, бо ніколи від початку реконструкції колишнього партійного прихистку і до цього дня Андрій Іванович Чорнобай не приїжджав на базу пізніше восьмої ранку.

О восьмій десять, коли Чорнобай так і не з’явився, пані Хитрук зрозуміла: немає нічого вічного, — і порадила Анці зосередитися на власних справах.

— Андрій і є моєю найголовнішою власною справою! — із прикрістю вигукнула банкірша, і — затята! — вирішила: всеруся, та не покорюся! Чекатиму коханця, аж допоки не з’явиться, і хай він горить вогнем, Анчин банк! Один день затятівці зможуть і без банку прожити!

Мудра Казидорівна ніяк не могла втямити, чому Анку так розбурхав візит невістки до Чорнобая. Подумаєш! Не вдалося їй поговорити з коханцем про створення спільного сімейного проекту! Завтра буде день! Ще й який! А сьогодні хай чоловік невістці час приділить.

— Не подобається вона мені! Ой, не подобається! — призналася Анка. — Якась прибабахана! На вулиці ще темно було, коли вона у дім Чорнобая подзвонила. Та сама! Без Андрієвого сина приїхала. А то хіба не дивно: припхалася до батька свого чоловіка, а самого чоловіка десь загубила!

— А як вона міста дісталася?

— Отож-бо й воно! Як, коли перший автобус до Затятового о десятій ранку прибуває! А останній — напередодні о вісімнадцятій! Автівки я ніде не побачила. Не пішки ж вона всю ніч теліпалася зі здоровенною валізою і кейсом, куди, певно, мільйон грошей влізе?!

— Як же вона будинок Андрія Івановича знайшла? — здивувалася пані Хитрук. — Тут же ніхто і ніколи з родичів Чорнобая не був! Як сирота ото сам-самісінький свою базу будував.

Анка усміхнулася гірко.

— Думаю, мій Сашко показав, бо він у мене — золота дитина. Вдосвіта працювати починає. Сьогодні на власні очі бачила, як він тій задрипанці багаж до будинку Чорнобая допер. А мені потім каже: мамо! Я закохався!

— Отак?!

— Отак, Казидорівно! — відповіла Анка.

Вже намірилася плюнути на обіцянку дочекатися коханця і повертатися до Затятового, бо люди телефон обривали: на годиннику майже десята, а банк зачинений. Тільки до своєї автівки підійшла, аж — на дорозі курява. Андрій?

Пані Хитрук теж зацікавилася, вийшла на ґанок офісу бази: Чорнобай?

— Андрію… — Анка йшла до Чорнобая, який поставив позашляховик на парковці перед «Левадою» і саме забирав з автівки папери. — Не встигла тобі вранці головного сказати, — замовкла, усміхнулася. — Завтра ж — Восьме березня, жіноче свято. Прошу: не витрачайся на подарунки, сюрпризи. Маю прекрасний план на цей день. Для нас двох. Від тебе вимагається лише гарний настрій, посмішка і мінімум вісім годин вільного часу…

— Аню…

— Андрію, зачекай! Я ще не закінчила. Не стану розкривати тобі усіх подробиць свого плану, але гарантую: ми запам’ятаємо цей день на все життя, — молола, поняття не мала, що тепер робити з маячнею, яка полізла з язика. «Та не проблема! Щось вигадаю!» — відчайдушна.

— Аню, вибач! — напружено відповів Чорнобай.

Анка могла би дати голову на відруб: чоловік напружений не від того, що йому соромно і він вибачається перед коханкою. Пішла на випередження.

— Ти проти жіночих ініціатив у жіночий день? Приймається! Цілковито віддаюся твоїм ініціативам у цей день!

— Аню, я не зможу завтра зустрітися з тобою, — так само напружено і схвильовано сказав Чорнобай. — А зараз — вибач! Мені треба терміново поговорити з Казимирою Теодорівною, — кивнув у бік пані Хитрук, яка завмерла і з офісного ґанку спостерігала за двобоєм.

Анка відчула: горлянкою до очей — сльози. Ще мить… Ще тільки мить — і не втримає.

— Андрію, маєш пояснити! Добре? Я ж не дівчинка, аби ковтати відмови без пояснень! — зібралася, говорила — вогонь викрешувала.

— Прошу! Не зараз!

— А в мене є час! До біса вільного часу! Я навіть можу взяти участь у засіданні, яке тобі так терміново треба провести з Казидорівною! Що збиралися обговорювати? Відкриття нового сезону? У мене — безліч ідей для твоєї чудової бази відпочинку! Вона ж мені вже — як рідна!

— Вибач! Маю поговорити з Казимирою Теодорівною без свідків, — сказав Чорнобай, залишив коханку біля позашляховика, пішов до території бази.

— Ти… У тебе дах поїхав?! — Анка захлинулася від обурення. — Не смій так вчиняти зі мною! Андрію! Ти чуєш?

На ґанку відмерла пані Хитрук, підключилася до активних дій.

— Я зараз усе вирішу, — тихо сказала Чорнобаю, швидко підійшла до розлюченої Анки, взяла її за лікоть, повела до «мегана».

— Не погіршуй свого становища, — бурчала жінці у вухо. — Швидко сіла за кермо і здиміла з бази! Май гордість, кінець кінцем. Ти почула, Аню? Я на твоєму боці! Їдь до банку, а я спробую зрозуміти, які таргани у Андрія Івановича в голові завелися.

Чорнобай провів поглядом автівку коханки: вже виїжджала з території «Левади» на лісову дорогу, що і вела до Затятового. Перевів погляд на пані Хитрук.

— Казимиро Теодорівно, я вам довіряю, — сказав. — Тому хочу доручити одну делікатну справу.

Персонал «Белли» зустрічав передсвяткові дні з підвищеним очікуванням гарних заробітків і одночасно ненавидів їх, бо навантаження і нервова напруга зашкалювали. Зазвичай пані Жадкіна активно підключалася до обслуговування вередливих клієнток. Оптимістично усміхалася кожній і любила повторювати, що після відвідування «Белли» жінка будь-якого віку відчуватиме себе дівчиною. Отака, мовляв, у нас магія!

«Цього року навряд чи усміхатиметься!» — зловтішно подумала Женька Лисиця: неквапливо сунула до «Белли» за п’ять хвилин до відкриття, спокійно обійшла хазяйчин «мерс», який уже стояв на парковці. А куди поспішати? У неї є індульгенція від Юльки! Сама ж учора наказала Жені після робочого дня мчати до Галі додому, аби передати наказ від хазяйки «Белли», але ж Женя — не хвора на всю голову. Пішла сьогодні вранці, а для хазяйки підготувала версію про те, як безмежно поважає її, тому вчора до ночі простояла під будинком Галі, але так і не дочекалася колишньої колежанки. Та підвести Юлію Володимирівну не мала права, тому сьогодні зранку знову сходила до Галі додому…

— Треба визнати, дуже результативно сходила! — усміхнулася, бо по спині і досі бігали мурахи, як післясмак збудження. Женя взагалі дійшла висновку, що життя — то мурахи і волосся дибки. Усе інше — не варте уваги сміття!

— Дідько, Женю, чому ти либишся, як підірвана? — сплеснула руками Оля Корнійчук, коли побачила масажистку: увійшла до службової кімнати, де персонал перевдягався і перепочивав, усміхалася азартно. Без поспіху почала роздягатися.

— У Жені цієї ночі був неймовірний, як новорічні феєрверки, секс, — і собі усміхнулася досвідчена і ласа до сексуальних розваг Олександра Петрівна, обійняла Женю. — І як він? Крутий?

— Не те слово! Бомба! — відповіла масажистка.

— А як його звати? Хто він? Давай уже, розповідай! — насідала косметологиня.

Женя розсміялася.

— Так, дівчата! Спокійно! Не зурочте! Ми з ним тільки сьогодні, можна сказати, ближче роззнайомилися, хоча до того перетиналися зрідка.

— Так ти типу закохалася? — не здавалася Олександра Петрівна.

— Типу — літаю. Десь так, — відповіла масажистка.

— Зараз Юлька тебе приземлить! — сказала Оля Корнійчук.

— Вона мене вже шукала? — спитала Женя.

— Нікого вона не шукала! Але вже з годину у своєму кабінеті без кінця з кимось розмовляє по мобільному і матом лається. Аж у коридорі чути, — повідомила Оля.

— Юльчині психи можна зрозуміти, — сказала Женя. — Хоч вона нам і бреше, що кейс — не її проблеми, але ж ми — не вчорашні.

— Господи! Хай тебе не Юльчині проблеми колишуть, а наші! Зараз клієнтки підуть косяком! Адміністраторки — немає! Галі — немає! І сама Юлька навряд чи нам допоможе! — відповіла Олександра Петрівна.

— А хтозна! Може, і допоможе. Піду! Запитаю, — відповіла Женя, посунула до кабінету хазяйки.

Пані Жадкіна дійсно нервувала, бо її істеричний нерозбірливий дискант Женя Лисиця почула ще на початку коридору. Підійшла до прочинених дверей, за звичкою зупинилася, аби підслухати і підглянути. Зазирнула. «Дідько! — роздратувалася. — Знову вона у Dior! Це ненормально! Щоби все життя у Dior і на “мерсі”! Це — якийсь збочений консерватизм! Люди ще можуть подумати, що вона і чоловіка не зраджує!» Глянула на хазяйку уважніше: Юлія Володимирівна Жадкіна в елегантному чорному від плечей до литок і лабутенах збуджено ходила кабінетом, притискала до вуха мобільний.

— Я не знаю! Не знаю! — вихлюпувала комусь роздратовано. — Давай повернемося до цього пізніше. Зараз чекаю на дзвінок від Фелікса! Що?! Так, чорти тебе забирай! Фелікс і досі — мій чоловік! І його проблеми — мої проблеми. Що? Так! У Фелікса зараз величезні… величезні проблеми! А тепер — можеш цьому радіти! І не кажи, що не радієш! У тебе навіть тембр голосу змінився, коли я сказала, що у нас із Феліксом проблеми!

Пані Жадкіна різко відключила дзвінок, жбурнула мобільний на стіл.

— Козли! Дідько, які ж неперевершені козли! Просто козли — чемпіони серед чемпіонів!

Двері рипнули. Пані Жадкіна рвучко обернулася: хто?

— Юліє Володимирівно, можна? — Женя Лисиця делікатно переступила поріг, опустила погляд, аби приховати іронію, якою світилися нахабні очі.

— Чого тобі, Лисице?!

— Мені? Мені — нічого. Ви вчора просили, щоб я увечері… До Галі… Пам’ятаєте?

— Потім, Женю! Йди! Згодом покличу тебе.

— Як скажете. Але ж: пізніше клієнтки нахлинуть. Самі знаєте: завтра — Восьме березня.

Пані Жадкіна набундючилася. Увіп’ялася у масажистку недобрим поглядом.

— Іди і працюй! Поради вона мені роздавати буде!

— Як скажете, — повторила Женя.

Пішла до дверей.

— Стій! — почула за спиною.

Озирнулася.

— Розповідай, — наказала хазяйка. — Бачила Галину? Сказала, щоб вона була сьогодні у «Беллі»?

Женя не встигла відкрити рота, коли на столі голосно задзеленчав мобільний хазяйки. Юлія Володимирівна однією рукою вхопила телефон, другу випростала у бік масажистки, жестом наказала: стій, чекай!

— Феліксе?! — спитала обережно. — Нарада завершилася? Ти можеш говорити?

— Юліє Володимирівно! — почули пані Жадкіна і Женя Лисиця дзвінкий схвильований молодий чоловічий голос. — Я телефоную вам з мобільного Фелікса Аскольдовича!

— Хто «я»?! — Женя бачила, як пані Жадкіна катастрофічно зблідла. — Де Фелікс?!

— Юліє Володимирівно, я — Костиря. Водій Фелікса Аскольдовича.

— Де мій чоловік?! — закричала пані Жадкіна.

— Йому стало зле прямо на нараді у генерала. Його «швидка» забрала.

— Куди?! Костиря, мать твою! У яку лікарню?

— Не знаю. «Швидка» була від «Бориса», а куди вони його повезли…

— Ідіот кінчений! Що ти взагалі знаєш?! — крикнула пані Жадкіна, відключила мобільний. Вхопила сумку, вкинула до неї телефон, уже бігла до дверей.

— Женю! — на ходу. — Керуй! Ти — за хазяйку! І тільки спробуй накосячити!

Вилетіла з кабінету кулею.

Женя Лисиця усміхнулася здивовано. Підійшла до хазяйчиного столу, усілася у хазяйчине крісло. Поклала довгі ноги на стільницю. «Який прекрасний обнадійливий весняний день!» — подумала і тихо розсміялася.

Юлія Володимирівна Жадкіна знала про себе багато чого: що красива, сексуальна і чарівна. Що має харизму, характер і витримку, що ще не втратила фізичної сили, може навіть підтягнутися разів десять. Але на перше місце жінка завжди ставила не свою красу і не характер, а власні мізки, і дуже сподівалася, що вороги, які одного дня захочуть її знищити, прорахуються, бо вважатимуть її звичайною коштовною «лялькою». Яка фатальна помилка! Вона встигне не тільки проаналізувати виклики, завдати удару першою, а й вибудувати стратегію оборони, а потім і наступу.

Приблизно так у теорії виглядала зустріч Юлії з ворогами, та два минулі дні кардинально попсували ту картину: спочатку нагле пограбування, підозріла поведінка Галі Чорнобай, потім вимоги народного депутата Гашинського віддати аж три аптеки! А за які гріхи, мать його?! Юлія Володимирівна дуже сподівалася: сьогоднішній день поверне їй упевненість у завтрашньому. Принаймні Фелікс пообіцяв: зранку зустрінеться з Гашинським, який має повернутися із Сейшельських островів, знайде аргументи, які вгамують апетити народного обранця, і той погодиться на компенсацію у вигляді однієї аптеки, наприклад.

Пані Жадкіна побажала чоловікові успіху і для того попросила Фелікса бути спокійним чи хоча б виглядати таким.

— Це додасть тобі упевненості під час розмови з Гашинським, — мовила.

А сама — нервувала. Нервувала, сподівалася і навіть молилася подумки, так сильно хотіла мінімізувати наслідки зникнення кейса, бо ніяк не могла прийняти твердження Гашинського про її нібито причетність до надзвичайної події.

— Ти погодишся з нашою пропозицією, козел! — зверталася до уявного нардепа, плюгавенького, лисуватого, ще й підсліпуватого: кажуть, він завжди ходить зі зброєю, так боїться за своє життя. А воно ж бо і недарма! Бо якщо Гашинський усі ділові питання вирішує так, як з Феліксом і Юлією Жадкіними, то ворогів у нього вистачає.

— Проте й сам, сволота, вкрай небезпечний, — визнала, бо інакші не видряпуються на ту площину, де кейсами готівки збирають відкати за право торгувати контрафактними ліками!

— Все буде добре! — підбадьорила себе. Вірила: Фелікс знайде слабке місце Гашинського і крапне туди дозу сироватки адекватності, щоби нагадати депутатові, хто у цьому житті горщики ліпить!

Чекала від чоловіка підтвердження своєму оптимізму, і раптом замість добрих новин: Фелікса забрала «швидка».

— Хіба час хворіти, товстий ти бовдуре?!

Від «Белли» швидко йшла до парковки, на якій стояв її «мерседес», на ходу читала у вайбері адресу приватної клініки, куди відвезли чоловіка. Інформацію оперативно надала знайома лікарка з «Бориса», бо, дякувати Богові, медична освіта дала Юлії Жадкіній не тільки професію, а й широке коло знайомих медиків.

Вже відчинила дверцята «мерседеса», та мимоволі на мить завмерла, бо звернула увагу на незвичну метушню біля одного із житлових будинків навпроти «Белли». «Що в біса відбувається? — подумала. — Купа людей, машин!» І непростих машин, бо, крім поліцейських «пріусів» і «швидкої», просто у скверику, який оточував будинок, стояли два новіших за Юлин «мерседеси», «рендж-ровер» і рідкісний для Києва «бугатті».

— Хтось же зі знайомих нещодавно «бугатті» купив, — пробурмотіла. — А хто? Не пам’ятаю.

Сіла за кермо, вже їхала в бік приватної клініки, що розташовувалася аж за містом, і все ніяк не могла пригадати, кому би міг належати «бугатті».

— І по цимбалах! Скоріше б Фелікса побачити.

Приватна клініка, біля якої за годину зупинився Юлин «мерседес», нагадувала об’єкт надзвичайної важливості і секретності: суцільний паркан заввишки метрів з п’ять оточував чималий шматок лісу, посеред якого виднілися корпуси клініки, а на прохідній біля воріт чатували геть неоднозначні охоронці, бо через чорний камуфляж, кремезність, зброю і холодні байдужі очі скидалися на воїнів Мордора.

— Я до Фелікса Аскольдовича Жадкіна! Його до вас сьогодні доправила «швидка»…

— Ким доводитеся Феліксу Аскольдовичу? — холодно спитав один із мордорівців.

— Дружина.

Мордорівці хвилин п’ять шукали щось у своїх мобільних, потім звіряли те, що знайшли, із паперовим списком і врешті повідомили:

— П’ятий корпус!

Пані Жадкіна ледь стримала роздратування: що ці покидьки собі дозволяють?! Вона зараз провідає Фелікса, а потім неодмінно поговорить з головним лікарем чи хто тут головний! Хай цих двох звільнять!

Залишила автівку на парковці перед клінікою, увійшла на територію, посунула шукати п’ятий корпус. «Господи, допоможи! — панікувала. — Зроби так, щоби зараз Фелікс не залишив мене один на один з цією жадібною свинею Гашинським, бо інакше він точно забере мої аптеки! Ні! Якщо Фелікс сконає, Гашинський забере все! Я лишуся голою і босою!» З такими думками увійшла до акуратного двоповерхового корпусу, де на вході симпатична медсестра привітно повідомила: палата пана Жадкіна на першому поверсі в кінці коридору. Пані Жадкіна начепила на біле личко живильну маску милосердя, розчахнула двері палати, біля якої стояли ще двоє воїнів Мордора, і вже проговорила подумки правильні слова, які могли би допомогти чоловікові скоріше одужати, коли побачила Фелікса біля розчиненого вікна. Сидів у ампірному кріслі, в одній руці тримав — мать його! — справжню кубинську сигару, у другій — бокал з коричневатою рідиною, але явно не з чаєм! І сама палата більше нагадувала не лікарняний заклад, а декорацію до фільму про короля-сонце!

— Ти… віскі дудлиш?! — вигукнула так дзвінко, що аж охоронці біля дверей зацікавилися, озирнулися.

— А ти… довго, мила моя! — насупився полковник. — Поки тебе діждешся, і сконати можна!

Кивнув у бік дверей: мовляв, зачини! Зачинила перед носом цікавих охоронців. Дивилася на чоловіка спантеличено: що відбувається?! Полковник заковтнув віскі, поставив порожній бокал поряд із напівпорожньою пляшкою на підвіконня, кинув у попільничку недопалок сигари, скривився.

— Гашинський із Сейшельських островів повернувся, — врешті мовив.

— А для тебе, типу, це стало несподіванкою?! Ти ж з ним зустрічатися сьогодні збирався!

— Ти слухай і не перебивай! Повернувся і одразу з аеропорту поїхав провідати матінку, бо він, бач, дуже турботливий син. Приїхав, зайшов до хати, а посеред вітальні — матінка вже дві доби як дохла! І не просто дохла, а з безліччю колото-різаних! І барахло якесь із маминої хати зникло.

— Господи! Тобто… Все нормально? Йому тепер не до нас?

— До нас!

— Чому?!

Фелікс Аскольдович зітхнув, ковтнув віскі, дістав мобільний і відкрив у ньому фото.

— Ану, глянь! Впізнаєш?

Юлія Володимирівна Жадкіна побачила на фото недвижного молодика у неприродній позі. І хоч був він у синій одежині, а не у шкіряній курточці, одразу впізнала грабіжника, який поцупив кейс із грішми.

— Він мертвий? — розгублено зиркнула на чоловіка, бо й досі не розуміла, що відбувається.

— Так це — він?

— Він! Цей козел відібрав кейс у Льоні Бурсака. Він мертвий?

Полковник кивнув.

— А гроші?! Кейс знайшли?!

— Дурне запитання, Юлю! Аби кейс знайшли, я би тут не ховався!

— Феліксе! А ти ховаєшся?

— А на що це, по-твоєму, скидається?! На ангіну?! Чи відпустку?

Пані Жадкіна спантеличено знизала плечима, бо вже геть нічого не розуміла.

— Феліксе, нам загрожує аж така небезпека, що треба ховатися?

— Не знаю! Я заліг на дно, бо мені потрібен час! Маю зрозуміти, що нам у цій ситуації робити!

— А в чому проблема?! До смерті депутатської матінки ми стосунку не маємо, а з приводу кейса — ми ж погодилися компенсувати Гашинському втрату грошей. Хай це падло подавиться нашими аптеками! Ми просто запам’ятаємо, як він з нами вчинив! І нагадаємо, коли прийде час. А він прийде!

— Юлю, Юлю! Не кусайся, поки не перерахуєш усіх ворогів! Бо якийсь із них може опинитися за твоєю спиною!

— Господи, Феліксе! Ти можеш говорити ясніше? Мені й без твоїх нотацій на душі гидко!

Фелікс Аскольдович Жадкін знову кивнув на фото у мобільному.

— Знаєш, де цього жмурика знайшли? У підвалі дому, де жила матінка нардепа Гашинського.

— І що він там робив?

— Так у тому й питання! Знайшли його з перерізаним горлом і з ножем, яким вбили стару.

— Зачекай! Тобто… козел, який стирив кейс із грішми, потім ще поїхав до матері Гашинського… Чи — не поїхав? Чи — його вбили і підкинули до підвалу будинку, де жила мати Гашинського… А навіщо? — замовкла, бо геть заплуталася, аж голова обертом. — Чи він спочатку вбив стару, а потім приїхав до «Белли»…

— А йому нікуди їхати не довелося, — полковник замовк, зітхнув. — Матінка Ореста Валерійовича Гашинського жила у будинку навпроти «Белли»!

— Що?! — Юля пополотніла. Перед очима — скупчення людей, автівок навпроти салону, що вона бачила їх тільки-но. І нічого більше не треба пояснювати Юлії Володимирівні Жадкіній, бо крім того, що мала красу і чарівність, мала і мізки.

— Тепер цей покидьок Гашинський точно вирішить, що ми причетні до пограбування і смерті його матінки! — прошепотіла із жахом. Смикнулася, подалася до чоловіка, сіпала його: вставай, поїхали, купимо квитки і полетимо кудись подалі!

— Юлю, припини! Сама знаєш: це не допоможе! У мене є трохи часу! Поки Гашинський шукатиме мене, я шукатиму вихід!

Про вовка промовка! Тільки сказав — двері розчахнулися, і подружжя Жадкіних із жахом уздріло на порозі палати засмаглого до бронзи народного обранця Ореста Валерійовича Гашинського, плюгавця років п’ятдесяти. За його спиною тупцював насторожений красунчик Льоня Бурсак із синцем під оком. Як не намагався надати своєму обличчю виразу, який би відповідав моменту, — міксу співчутливості із гіпотетичною готовністю у разі потреби загинути за шефа — ніяк йому те не вдавалося. І сліпий би побачив: помічник нардепа думками далеко.

Юля отямилася першою. Рвонула у бій, як божевільна.

— Пане Гашинський! Боже ж мій, це — жах! Такий жах! Прийміть наші глибокі співчуття! Ми з чоловіком шоковані! Феліксові навіть з серцем стало зле, а я… Я і досі не можу повірити! Бідна ваша мама! Бідний її син! Тобто — ви! У голову не вкладається! Я Феліксові кажу: «Феліксе, твій обов’язок перед Орестом Валерійовичем — знайти убивцю його мами!» Тобто… Наскільки я розумію, убивцю знайшли! Мертвим! І це — теж жах! Тому що тепер цей нелюд не розкаже, куди подів гроші, які вкрав у вашого помічника! А це був він! Я впізнала його! Леоніда вашого запитайте! Леонід теж має його упізнати! Цей мертвий чоловік завалив його одним ударом і вкрав кейс! А у кейсі, між іншим, і наші гроші були! — вичерпалася, замовкла, напружилася і від страху дихати забула. Дивилася на Гашинського перелякано.

Гашинський кинув на Юлю недобрий погляд, перевів очі на полковника Жадкіна, який під час палкої дружининої промови підвівся, тупцював біля крісла.

— Налий! — наказав.

Полковник зацьковано кивнув, дістав із шухляди чистий бокал, набульбенив віскі. Подав Гашинському, застиг, дивився на нардепа напружено. Гашинський випив. Мовчки тицьнув бокал полковникові в руки.

— Жадкіни! Схема така! — мовив холодно, люто. — З помічником своїм я і без вас розберуся. Ваша турбота — довести мені, що ви не маєте ніякого стосунку до подій останніх днів! Та найголовніше — мамі моїй догодіть! Ви мене зрозуміли?! Душі її, бо до сорока днів після смерті душа її ще десь тут, десь поряд. Лиш на сороковий день відлетить у потойбічні світи, і тоді вже вона вас не почує. А якщо вона вас не почує… Якщо вам не буде чого сказати моїй мамі… Тоді я вас особисто відправлю за нею услід! — замовк, перейшов на шепіт. — Тож вам краще встигнути!

— Що?! Що нам треба встигнути? — перелякано спитала пані Жадкіна.

— Знайти все, що зникло з квартири моєї мами! Все! У тому числі й кота, якого мама дуже любила. У кого кіт і речі з маминого дому, той нам і про смерть її розповість. Чи не так? І про кейс із грошима розповість, бо, думається мені, там, де мамині речі, там і кейс із грошима.

Гашинський уп’явся лютим поглядом у Фелікса Жадкіна.

— Я логічно розмірковую, пане полковнику?

— Оресте Валерійовичу… Цілком! — полковник говорив і ледь не кланявся. — Кейс із грішми не розчинився у повітрі! Хтось забрав його у небіжчика! Коли той ще не був… небіжчиком. А яким боком до цього, вибачаюся, ваша мама — ніяк не можу зрозуміти! Не складається пазл!

— Леоніде, а ви що про все це думаєте?! Бо ми з вами так і не встигли обговорити надзвичайну подію! Ви так швидко поїхали! Навіть не дочекалися мене у лікарні, коли мені обпечені руки рятували, — інстинкт самозбереження вимагав від пані Жадкіної героїчних вчинків. Опосередковано вказати нардепові на дивну поведінку його помічника було вкрай ризикованою затією, та Юля забула про обережність.

— Не дочекався, бо ригав у лікарняному туалеті! А потім там знепритомнів! Струс мозку у мене! Задоволені, Юліє Володимирівно?! Бо вас так напружує те, що мене не вбили під час пограбування, що я аж починаю хвилюватися за ваше психічне здоров’я! — не приховуючи роздратування, відповів Бурсак.

Гашинський з цікавістю глянув на Жадкіних, перевів погляд на Бурсака.

— Боїтеся… — констатував. — Ви всі — боїтеся! Значить, хтось із вас точно винуватий!

— Оресте Валерійовичу! Дарма ви так! — подав голос полковник Жадкін. — Ми з Юлею, та і Льоня… Ми вас ніколи не зрадимо! І не підведемо! Присягаюся! Ми ту паскуду, яка всю цю кашу заварила, знайдемо! Він вже — труп!

За тиждень після резонансного вбивства матері народного депутата Ореста Валерійовича Гашинського, про яке з істеричним надривом прокричали усі медіа, навіть журнал «Дівчачі штучки», і непублічного, не помітного непосвяченим зникнення кейса з готівкою Юрко Консуматенко вперше відмовився від горілки.

— Все! Більше не можу! Передоз! — пояснив Гавані, знайомому свого знайомого.

Філософ і барига Гавана, дужий дядько років сорока, жив у Козельці, приторговував краденим і погодився не тільки скупити оптом увесь крам, який Консуматенко поцупив у Хмельницькому, у монастирі і на київському Печерську і припер до Козельця сьомого березня під ранок, а й гостинно відчинив для Юрка двері своєї дерев’яної, обкладеної цеглою хати: живи, їж, пий, розмірковуй про недосяжну неосяжність життя!

Консуматенко загнав на подвір’я брудно-зелений «міні-купер», на радощах залив у себе майже літр горілки, тому став щедрим до безглуздя: за безцінь віддав Гавані все, крім грошей і коштовного чоловічого годинника з квартири віруючої бабці. Гавана щось перепродав одразу, щось притримав, але відмічали життя як факт щодня, тобто без передиху пиячили вже майже тиждень.

У ніч з дванадцятого на тринадцяте березня Юркові Консуматенку приснився жахливий сон. У ньому гостинний хазяїн Гавана затято намагався відмичкою відімкнути багажник Юркової щасливої жабки, а поряд стояв дід і голосно реготав. Уві сні Юрко кинувся було до Гавани, заволав: «Пішов у дупу, козел ти! Не підходь до моєї тачки!» Та дід раптом став великим, як… танк Т-34, навів на Юрка щось схоже на ствол… Чи то був не ствол?! Але те довге і тверде, що стирчало грізно, як гагахнуло по Юркові чимось ядучим і смертельно отруйним, бо впав і лежав! Не міг підвестися! Лише спостерігав, як підлий Гавана нишпорить по подвір’ю, врешті знаходить сокиру, повертається до бідненького «міні-купера» та я-а-ак дасть по багажнику сокирою!

— Моя ти жабочко! Жабусінько! Жабусюсічко! — аж заплакав уві сні.

Як прокинувся, то вже не плакав. Підхопився з постелі, одразу побіг на подвір’я, де стояв «міні-купер». До багажника! Зачинений. Але біля замка — нові свіжі подряпини, наче хтось намагався непомітно для хазяїна відчинити багажник і ретельно його обслідувати.

— Сука! От же сука! — кинувся відчиняти багажник, а руки тремтять. Невже дід брехав, коли обіцяв, що жабчин багажник стане надійнішим, ніж банківський сейф?!

Відкинув кришку багажника: все на місці? Все! Навіть жовтий ошийник нікуди не дівся, поряд із мішком грошей валяється. Взяв ошийник, посунув до кухні, на якій Гавана вже рубав ковбасу з хлібом на сніданок. «Треба валити звідси!» — подумав.

— Це що? — Гавана взяв ошийник, який простягнув йому Юрко. Роздивлявся уважно м’яку жовту шкіру, металеві шипи і кільця.

— А самі як вважаєте? — спитав гість.

— Який сенс висувати версії, коли на оцій блясі ясно означено: Мурчик! — Гавана приміряв ошийник на свій зап’ясток, усміхнувся, почав застібати його. — Хоча може слугувати і браслетом мені. А чому? А тому, що чужі світи руйнуються блискавично і легко, тому — варіантів два! Варіант перший: я — Мурчик.

— Вибачте, тільки не для мене!

— Варіант другий, — розмірковував Гавана, наче і не чув Юрка. — Знімаємо бляху з «Мурчиком», і — чао! Не лишається нічого від енергії того світу, яка була у цьому ошийнику до мене. Тепер він — мій браслет. Частина мого світу, — глянув на гостя, вказав на ошийник. — Він же мій?

— Ясна річ, Гавано! Ви ще питаєте! Я би віддячив за гостинність чимось більш коштовним, та, на жаль, життя ще не подарувало мені золотого квитка.

— А чого це ти, Юрку, дякувати взявся? Вже їдеш? — не приховуючи прикрості, спитав Гавана.

Консуматенко насторожився: ого! Треба рвати кігті! У козелецького знайомого його знайомого, здається, сеча у мізки стрільнула. Одне необережно слово — і Гавана реально може за сокиру схопитися, хоча, зважаючи на міцну статуру дядька, він легко впорається з Юрком і без сокири, і коли прикінчить гостя, то полізе до багажника жабки!

— Скоро поїду, — мовив байдужо, ніби геть нічого його у цьому житті не хвилювало. — Може, завтра надвечір.

— Завтра?

— Та ясно, що не сьогодні!

— Це діло обмити треба! — сказав Гавана.

Отут Консуматенко і ляпнув:

— Все! Більше не можу! Передоз!

— Який ще передоз? Що за маячня? Може, просто не поважаєш мене? — Гавана поправив жовтий шкіряний ошийник на своєму зап’ястку, торкнувся гострих металевих шипів, що вони… «…Без проблем залишать у моїй черепушці дірки, якщо діло дійде до мордобою!» — із жахом констатував Консуматенко.

Заметушився, засовався.

— Не ображайте мене! Я на все готовий, аби довести, як поважаю вас! От чого ви хочете? Та кажіть! Чого? На коня? Не питання! У мене ще є трохи грошей! — поліз до кишені, дістав п’ятсот гривень, простягнув Гавані. — Принесете пального? Заправимося, щоби потопити дурні думки про передоз! Який передоз? Де? Труби горять!

Гавана усміхнувся ніби і схвально, та очі його горіли таким агресивним хижим вогнем, що у Консуматенка від страху по спині потік холодний липкий піт.

— Добре. Заправимося, — відказав козелецький ґазда. — За життя побухтимо, бо якщо за життя не говорити, його ніби і нема. Так?

— Як скажете, — прохрипів гість.

Гавана взяв Юркові гроші, посунув до магазину по горілку. Тільки вийшов за поріг, Консуматенко забігав, наче у сраку припікало. Нашвидкуруч запхав у целофановий пакет свій одяг, що валявся по всій Гавановій хаті, закинув в автівку. Підбіг до паркану, пересвідчився, що Гавана дійсно суне вулицею у бік магазину, а не підстерігає Юрка за власною хатою. Вже розчахнув ворота, щоби виїхати з Гаваниного подвір’я, та — отакий дурний! — згадав про крам, який віддав козелецькому баризі майже за безцінь.

— Дідько! Я ж не йолоп! — знову кинувся до хати, давай шукати все, що вже продав Гавані. Знайшов лиш старий планшет, ноутбук, срібні ложечки, кавоварку. — А що? Мені згодиться! — бурчав. — Чи я геть хворий цього козла тиждень горілкою за свій рахунок пригощати?

Зібрав усе в пакет, поклав до інших своїх скарбів, до багажника, закрив його, на мить застиг, а потім взяв і низько вклонився багажникові.

— Дякую, — прошепотів з таким придихом, що, якби були у нього в цей момент у руці квіти, без сумнівів подарував би їх багажникові.

«Так пощастило мені з автівкою!» — подумав, і ні, щоби за кермо і гайда. Якогось біса взявся зачиняти двері гаража, і вже майже зачинив їх, коли на долівці у куті блимнуло щось металеве. Не пропустив! Повернувся до гаража і витягнув з кута невеличкий сталевий ящик. Зірвав кришку і побачив всередині пістолет. Поряд — набої.

— Взагалі фарт! — підхопив сталевий ящик, побіг до автівки.

Гавана, певно, ще купував горілку чи, може, бульбенив з горла під магазином, коли брудно-зелений «міні-купер» вилетів на вулицю з його подвір’я. Залишив ворота розчахнутими, помчав Козельцем до траси Київ — Чернігів, до якої — рукою подати, бо околиці райцентру виходили прямо на трасу, попрямував на північ, у бік Чернігова. За кермом Консуматенко тремтів від збудження і реготу, який рвав його на шмаття, і годі було зупинити те буйство.

— Так тобі, козлино, і треба! Теж мені — Гавана козелецька! Ще би Нью-Йорком назвався, ідіот кінчений! Життя йому — неосяжне-недосяжне! Не поговориш про нього — ніби і не жив! Сука! Точно би вбив мене сьогодні увечері. Шкірою відчуваю! — плював словами. — А тепер — хоч всерися! Ніколи мене не знайдеш!

Крутив кермо, усе ніяк не міг заспокоїтися, і тільки коли попереду побачив поліцейську автівку — схаменувся. Напружився, вчепився в кермо, як у рідну мамку, потиху-потиху, на дозволеній швидкості, без порушень ПДР повз «пріус». Коли поліцейська автівка, що стояла на узбіччі, залишилася далеко позаду, на автоматі хотів щосили натиснути на педаль швидкості, та несподівана думка змусила натиснути на гальма. Жабка смикнулася і зупинилася.

— Дідько, куди я їду? — спантеличено прошепотів Юрко Консуматенко.

Запитання видалося настільки доленосним, аж дихалку перехопило. Дійсно, а далі — що? Куди податися і що робити?! Юрко ніколи навіть не мріяв, що до нього стільки грошей припливе. Дивився крізь скло на автівки, які розрізали шлях у двох напрямках.

— Стояти не можна, — прошепотів. — Стояти — себе видавати. Їхати маю…

Зрушив. Однаково слід було від’їхати подалі від Козельця, щоб утруднити Гавані пошуки, бо Гавана точно кинеться його шукати. У Коптях повернув на московську трасу. Попереду — Батурин, Кролевець, Глухів, а там і Росія.

— І що з того? Не зможу я в Росії сховатися! Як з мішком грошей кордон перетну? — прошепотів пригнічено. — Ні, Росія — не варіант, — визнав. — Але і в Україні мені з таким багатством небезпечно розгулювати.

І що робити? Класична схема здалася ідеальною: сховати награбоване, залягти на дно, перечекати, поки мине гарячка у переслідувачів, за цей час у мріях вибудувати план свого подальшого розкішного життя, згодом виповзти зі схованки і почати той план реалізовувати.

Нормально?! Супер! Негайно взявся втілювати у життя класичну схему. Крутнув кермом, повернув на ґрунтівку: з двох боків — ліс-поле-ліс, але кудись же вела ця дорога! Гнав «міні-купера», роздивлявся незнайомий ландшафт, усе шукав примітне особисто для себе і геть непримітне для всіх інше місце, де би можна було хоч ненадовго сховати скарби.

— Нащо я взагалі поперся до цього клятого Козельця?! — вперше пошкодував, що після карколомного дня, у якому назавжди залишив два бездиханних тіла, поїхав не у бік рідної Хмельниччини, де знав кожну стежину, а на північ, де до того не бував ніколи. Так засмутився, аж зупинив «міні-купера» край лісочка біля вказівника. «І хіба я не бовдур?!» — мордувався. Вийшов з автівки, глянув на вказівник.

— «ХРИСТОПРАТІВКА. 3 км», — прочитав на автоматі.

Вдивився: справді, за лісочком вдалині виднілося невеличке село. Вже хотів плюнути на те і їхати далі, та раптом побачив худу брудну лисицю — тримала у пащі впольованого зайця, намагалася втекти від зграї круків, які поводилися вкрай агресивно: один за одним кидалися на руду, били дзьобами.

— Е, стоп, потвори! Ану дали лисиці спокій! — побіг до багажника. Дістав поцуплений у Гавани пістолет, розмахував ним, ніби круки мали розуміти всю небезпеку зброї. — Геть, чорні суки! Відчепилися! Почули?

Круки не чули.

— Ах ви виродки! — збудився вкрай. Різко випростав руку з пістолетом. А — на тобі! Натис на гачок, бо у тому була подальша логіка розмахування зброєю для залякування. Пістолет вистрілив. Консуматенко не очікував, хоч і вцілив у крука, і той каменем упав у суху торішню траву.

— Що, мать твою?! Що?! — забув про лисицю, круків і дохлого зайця. Реготав істерично, цілився у все, що бачив: у стовбури дерев, у кущі, у все неживе, бо живе розбіглося! Ані тобі лисиці, ані круків. Стріляв, поки набої не скінчилися. Потім витер пістолет рукавом, поклав його до сталевого ящика. Може, і недарма у Козельці потирлувався?

Настрій покращився. Підібрав підстреленого крука, розкрутив його в повітрі, жбурнув у бік лісочка. Дохлий крук описав у повітрі дугу, полетів униз, зачепився крилом за невеликий металевий хрест, та так на ньому і застряг.

— Що за… — Консуматенко не полінився. Пройшов добру сотню кроків до березово-соснового лісочка і побачив поряд з деревами невелике кладовище. Напевно, тут багато років поспіль ховали людей із села, що виднілося за лісочком на обрії, бо поряд із старими і давно забутими похованнями з похиленими хрестами майоріли пластиковими квітами і свіжі.

— Добре місце, — прошепотів, — щоби ховати…

Галя вирішила здихатися кейса, який всучив їй Юрко Консуматенко, ще в перший день свого перебування у затишному будинку Тьоминого батька. Чорнобай тоді поїхав на базу, Галя відчула, що від недосипу і втоми їй паморочиться, знову вмостилася на ліжку.

— Спати, спати… — шепотіла, вже провалювалася у сон, аж тут із одежної шафи з гуркотом випав кейс: гу-гух! Зараза! І кого винуватити? Чиї криві рученята металеве одоробало абияк до шафи поклали? Галині й поклали.

— Нащо я його взагалі взяла?! — підвелася, бо ж не лежати кейсові посеред кімнати!

Всілася на підлозі поряд із кейсом, спробувала відкрити: не виходить. Роздратувалася, підхопила кейс, трухнула, щоби зрозуміти, що є всередині. Ані звуку: нічого не шурхотить, не дзеленьчить, не перекочується. Взяла кейс і пішла тинятися домом. Сподівалася знайти місце, куди можна його викинути.

У зрубі пахло сосною, чудернацькими травами, вовною від ліжників на кріслах, і годі було шукати у затишному просторі занедбаний куток, де би знайшлося місце для металевого кейса із незрозумілим вмістом.

Галя вийшла на подвір’я у пошуках контейнера для сміття, та не встигла навіть роззирнутися, бо наштовхнулася поглядом на сивочолу сухеньку жіночку: повільно йшла від воріт двором, здивовано дивилася на Галю, яка застигла на порозі з кейсом.

— Добридень, — доброзичливо вигукнула жіночка. — Ти — Галя?

— А ви хто?

— Казимира Теодорівна, — відповіла жіночка. — Андрій Іванович на кілька днів поїхав з міста у справах, тож ми з тобою тут удвох лишилися. Складеш мені компанію. Чи — я тобі.

Казидорівна зупинилася у метрі від Галі, роздивлялася її із цікавістю.

— Ви… живете тут? — спитала Галя.

Казидорівна заперечливо хитнула головою: ні. Хотіла вже більш детально пояснити дівчині суть делікатного прохання хазяїна бази, яке він з півгодини все розтлумачував Казидорівні нині вранці, та дівчина й собі заперечливо захитала головою, ніби казала: не треба мені нічого пояснювати!

— Якщо ви тут не живете, чому гуляєте чужим подвір’ям? — запитала похмуро. — Чому поводитеся, як у себе вдома?

Казидорівна насупилася, в’їлася поглядом у змарніле Галине личко: виходить, Анка Сулима недарма бідкалася, що Чорнобаєва невістка — ще те стерво.

— Чи ти глуха, дівчино?! — обурилася. І вже хотіла пояснити нахабній юнці, як себе слід поводити зі старшою людиною, та згадала Чорнобая: просив знайти спільну мову з його невісткою, щоб дівчина лишилася під наглядом Казидорівни до його повернення.

Придушила гнів. Усміхнулася дівчині, що стояла на порозі з тим дурнуватим кейсом, дивилася на Казидорівну зацьковано.

— А ходімо до хати, Галю. Не будемо ж посеред двору говорити! — запропонувала.

— Нема мені про що з вами говорити, — відповіла Галя. — Ви… йдіть собі. Мені компанія не потрібна.

— Компанія не потрібна дурним і хворим! — відповіла Казидорівна різко, бо вже ледь контролювала своє роздратування. — На дурну ти не схожа! Виходить, геть хвора і не лікуєшся!

Галя зіщулилася, ніби отримала такого сильного ляпаса, що й на ногах не встояти. Та за мить випрямила спину. «Краще кусатися…» — пробурмотіла, випустила кейс із рук.

— Забирайтеся! — крикнула, вклавши у той крик усі свої сили, і це лиш показало, як мало сил залишилося у Галі.

Казидорівна не звикла здаватися. Вона б знайшла слова, щоби повернути дівча до тями, та слабкий її відчайдушний крик сказав старій мудрій жінці більше, ніж вранішнє півгодинне непевне розпатякування Чорнобая і ніж показна агресія його невістки. Кивком голови вказала на садову лаву, яка стояла біля порога.

— Ану, сядь!

Галя видихнула: сил не лишилося. Хитнула головою: чорти б вас забрали, бабцю! Опустилася на лаву. Дивилася у землю порожнім спустошеним поглядом: далі що? Побиття словесними різками від імені Андрія Івановича Чорнобая, який наказав цій старій розважати свою невдячну невістку?!

Заплющила очі: та пішли ви всі… І раптом відчула на своїй шиї теплі долоні старої жінки. Казидорівна ще не встигла провести руками по Галиній шиї, плечах, ще не пробурмотіла, що дівчині треба розслабитися і відпочити, а все інше почекає, коли Галю охопив важкий невідворотний сон: заснула, наче померла! Похилилася на лаві і впала би, якби не Казидорівна. Стара вклала Галю на лаву, як змогла, принесла з дому подушку і теплий ліжник.

— Це ж краще, ніж спа і електросон! — констатувала, коли укутала невістку Чорнобая, мов ляльку. — У карпатському ліжнику, мов у теплій рукавичці! Та на свіжому повітрі! Та під пташине цвірінькання! Прокинеться, ніби народиться!

Задумалася. Дивилася на сплячу дівчину спантеличено: цікаво, то дівчині такий характер Бог дав чи її біди на шмаття рвуть? Чи спитати, коли прокинеться?

— Так — не признається ж! — визнала, і щоб не сидіти без діла, взялася наводити порядки на подвір’ї Чорнобая. Підняла з землі кейс. Куди його? Зважила у руці: важкий! Роздивлялася, а думки відкрити, подивитися, що всередині, не виникло. Не та порода!

Вирішила віднести кейс до кабінету Чорнобая, і хіба не права? Андрій Іванович тут хазяїн, і кейс, скоріш за все, — його. Повернеться Чорнобай, хай сам з кейсом розбирається, а місія Казидорівни — аби нічого не зникло з дому!

«А невістка явно вже хотіла кейсові “ноги приліпити”», — вже йшла до будинку Чорнобая, коли почула біля воріт — шум. Озирнулася і очам не повірила: доріжкою до дому йшов син Анки-банкірши Сашко Сулима.

— Стиць, моя радосте! А ти що у чужому дворі забув?! — роздратувалася.

Сашко усміхнувся, махнув Казидорівні рукою, мовляв, чи вам не однаково?! Підійшов до сплячої на лаві Галі. Дивився на дівчину захоплено.

— Така красива… — прошепотів.

— Ця «красива» — невістка Чорнобая!

— Реально — невістка? — перепитав Сашко.

— Думаєш, жартую? Чорнобай тобі голову відкрутить, якщо спробуєш залицятися до дружини його сина!

— Був би тут Чорнобаїв син, мені б і на думку не спало до його дружини залицятися, — відповів автомеханік.

— Та ти геть здурів, Сашко! Ти що верзеш?! Чорнобаїв син, по-твоєму, має скрізь дружину супроводжувати?

— Не скрізь! Але якщо б він був нормальним, він би дружину не відпустив саму, в ніч, та ще й з величезною валізою і оцим кейсом, — вказав на кейс, який тримала Казидорівна.

— Не плутай мене! Кейс — Андрія Івановича!

— Це ви не плутайте мене, Казидорівно! Коли світало і Чорнобаєва невістка тільки увійшла у місто, то тягнула валізу і оцей кейс! — замовк, знову глянув на сплячу дівчину. — Чуєте! Не знаєте, як її звати?

Навала карколомних подій підхопила Галю, наче пішака на шахівниці, упевнено переставила на нову позицію, і, як будь-який нуль (він же початок, старт), нова точка відліку, на відміну від гри в шахи, не гарантувала перемоги у фіналі навіть при найвдалішій і, здавалось би, безпрограшній стратегії. Натомість вилилася у міцний непробудний сон.

Галя прокинулася за добу — у Міжнародний жіночий день Восьме березня — близько опівдня. Повернулася на зручному ліжку, відчула легкий свіжий трав’яний запах, розплющила очі і побачила на подушці поряд із собою оберемок синіх пролісків.

— Тьома… — прошепотіла мимовільно. Усміхнулася, ще не усвідомлюючи, де вона є, та пам’ять за секунду пред’явила перелік жахів останніх днів: пограбування, кейс, ВІЛ, Тьома щосили лупить ногою по дверях, аби встигнути зачинити їх перед Галею…

Напружилася, аж горло перехопило. Усмішка розтанула. Згадала все і остаточно прокинулася. Сіла на ліжку, безпорадно роззирнулася: біля вікна гостьової кімнати в ампірному кріслі куняє стара Казимира Теодорівна, коло розчахнутих дверей стоїть привітний хлопець, який допоміг Галі доперти валізу і кейс до Чорнобаєвого дому. Ох же і дивний погляд у нього! Зухвалий, азартний, та не нахабний! Так дивляться не просто зірки, а зірки-зірки, перед якими життя червону доріжку розстелило. А він…

— А ти… — хотіла спитати, чому хлопець стовбичить у гостьовій кімнаті Чорнобаєвого дому, та хлопець випередив дівчину.

— Я — Сашко, — усміхнувся. Зробив крок до Галі. — Привіт, Галю.

Підхопилася з ліжка, випростала вперед руки.

— Не підходь! — вигукнула.

— Та спокійно! Не бійся мене, добре? Я — Сашко Сулима. Мене у Затятовому всі знають.

— Мені однаково, як тебе звати, я хотіла запитати про інше…

— Як ти тут опинилася? Я тебе на руках переніс! — пояснив. Признався: — То було дуже круто!

— Що за маячню ти верзеш?

— Нічого не пам’ятаєш? Нормально. Ти ж спала! Але ми з Казидорівною не могли на ніч залишити тебе на вулиці.

— Я ніколи не спала на вулиці!

— Звичайно, не на вулиці! — почула голос Казидорівни. Перевела погляд на сухеньку жінку: сиділа у кріслі з рівною спиною, дивилася на Галю уважно.

— Не на вулиці! — повторила Казидорівна. — У дворі маєтку твого свекра, на лаві. На свіжому повітрі, у теплому ліжнику! Чудова процедура для відновлення сил, і я дала тобі насолодитися нею сповна! Сашко значно пізніше переніс тебе до кімнати!

— Я їй так і пояснив, — сказав Сашко.

Галя відступила на крок: дивилася на жінку і хлопця ошелешено. Та хто вони в біса такі?! Чому вломилися у Галин глухий кут зі своєю фальшивою доброзичливістю?! Може, ще й сподіваються, що Галя повірить у їхню щиросердність? Дідько, хай не смішать! Вони не знають і знати не хочуть про справжнє Галине горе! Просто грають ролі! А якщо зараз признатися їм? Вигукнути: «У мене ВІЛ! Я, чорт забирай, смертельно хвора і невдовзі можу померти! І ви можете заразитися, якщо довго поруч зі мною крутитиметеся! Чи не вірите у таку перспективу? А раптом у мене в роті ранка! Зуб хитається, і є невелика кровотеча. Некритична для мене, та критична для вас, бо можу облизати ложку і забути помити, а хтось із вас її візьме… І якщо у вас у роті теж є подряпина чи рана, то… Самі знаєте! І от тепер скажіть: після того як ви дізнаєтеся про ВІЛ, ви тут залишитеся зі мною, бо вам багатий пан Чорнобай наказав?! Чи кинетеся навтьоки?»

Уявний монолог застряг на язиці: надто багато слів для означення цілком конкретної дії. Так багато, що аж би поговорити про все це. «Ні, ні…» — запанікувала.

— Забирайтеся! — попросила тихо. Вхопила проліски, тицьнула Сашкові в руки так нервово, аж зім’яла сині квіти. — Забирайтеся! — повторила.

У голові зразу ж сформулювалися декілька варіантів пояснень, які могли б розтлумачити різку вимогу, та пояснення затримали б біля Галі людей, а це не мало перспектив. Узагалі!

— Чому ви не реагуєте?! Ви ігноруєте мене?! — вигукнула. — Я вас дуже прошу: дайте мені спокій!

Казидорівна спокійно підвелася, уп’ялася у Галю настороженим поглядом.

— Сашко піде, а я — ні, хоч би як тобі не хотілося! — відповіла. — Очі тобі не мулятиму. Дочекаюся повернення Андрія Івановича у вітальні.

Галя відступила до стіни, затулила вуха долонями: надто багато слів! І раптом побачила біля стіни кейс, який напередодні хотіла викинути. Нині, при світлі дня, Галі здалося: перед нею той самий кейс, який п’ятого березня біля салону «Белла» поцупив грабіжник у синій куртці… «Як таке може бути?» — все дивилася на кейс.

Казидорівна роздратувалася, бо Галя їй так і не відповіла, пішла до дверей, жестом вказала і Сашкові на двері: мовляв, вимітайся, хлопче!

— Галю! — не втримався, гукнув той уже від дверей, коли виходив. — Зі святом весни!

Галя не відповіла: не зводила очей з кейса, ніби намагалася знайти розгадку чужих таємниць.

Самотнім жінкам Восьме березня — кістка у горлі! Збиваються у зграї, аби хоч трохи звеселитися тим прикрим фактом, що у світі — до біса самотніх. І не тільки жінок, до речі, що таки наділяє безнадію краплею надії!

Анка Сулима ще напередодні з подивом дізналася від Казидорівни: Чорнобай у термінових справах помчав до столиці. Намагалася випитати у пані Хитрук більше, та Казидорівна уміла берегти чужі таємниці: мовчала, як партизанка. От і виходило, що цьогорічне свято затятівська банкірша проведе наодинці зі своїми мріями про сім’ю. Так засмутилася, аж хильнула надвечір сьомого березня пару стопариків бридкого дешевого віскі, що його подарував хтось із клієнтів банку. Та коли пізно увечері зателефонував син і сказав, що вдома не ночуватиме, захвилювалася.

— Синку, може, я зараз щось дурне запитаю, та я однаково запитаю, — проварнякала, бо дешевий віскі у мізки не вдарив — ясні, а язик заплів, мов у косу. — Скажи, Сашко! А з ким ти ночуватимеш?

— З Казидорівною! — відповів Сашко.

Бідній матері — ноги підкосилися.

— Синку! — заплакала у слухавку. — Бог з тобою, дитино! Не роби цього, бо потім сам собі того не пробачиш! Сашко! Ти маму чуєш?

— Мамо, а ти сама себе чуєш?

— Я? Себе? Те зараз неважливо! Ти де, синку? Я прибіжу і переконаю тебе рухатися цим… проторованим шляхом, який люди багато тисяч років своїми тілами теє… прокладали і прокладають! І — все нормально! От і ти — туди прямуй! Не треба хащами блукати у пошуках бозна-чого! Ти зрозумів? Давай швидко признавайся матері, де ви з Казидорівною?!

— У будинку Чорнобая!

— Ой, Боже!

— …Ми тут його невістку охороняємо.

— Що?!

— А ти що подумала? — спитав Сашко, і Анці так соромно стало: аж знову хряпнула стопарик! Мати моя! І чому вона така дурепа? Як їй тільки могло спасти на думку, що її Сашко… Її розумний красень Сашко з таким же азартним, як у батька, поглядом міг… Тьху ти, ідіотка! Мордувала себе, поки очі не почали злипатися, а як уже засинала — сама-самісінька на білій постелі — пробурмотіла ошелешено:

— Так! Я не зрозуміла! А нащо Андрієву невістку охороняти? Вона що — Джоконда?

Вранці восьмого березня питання набрало тверезої ваги, ніяк не відлипало, сіпало душу. І щоби хоч якось придушити прикре роздратування, Анка Сулима вирішила зробити так, як радять на всіх тренінгах з досягнення у житті грандіозного успіху. А саме — обернула погані обставини на гарні. Як? А так!

— Раз у мене з’явилося трохи вільного часу, не стану витрачати його на печалі, хай би вони були пропали, а піду і зроблю собі манікюр! — вирішила. — Чи манікюр і нову зачіску! Чи навіть нову зачіску, манікюр і педикюр! Андрій оцінить!

Звичайно, план мав подвійне дно, бо затятівська перукарня містилася на тій же вулиці імені історика Корочуна, що і Сашкова майстерня, і будинок Чорнобая.

— Як не пострижуся, то хоч гляну здалеку на Андрієві хороми. Раптом його невісточка себе чимось означить. Чи синочок мій…

І — не звикла пусте язиком ляпати: сказала — зробила! Похмелилася розсолом і пішла: чи то у розвідку, чи то красу наводити. А у перукарні восьмого березня затятівських красунь — як оселедців у бляшанці: не продихнути. Скупчилися при стіні, очей не зводять з двох дебелих сорокарічних перукарок Ірки і Дарки, а ті — як дві коняки загнані у милі: знай клацають ножицями без передиху. Анка засмутилася незвичній затребуваності послуг у сфері краси, але чергу зайняла. І вийшла на свіже повітря очікувати черги на красу.

Присіла на лаву біля перукарні, зиркнула у бік Чорнобаєвої хати, бачить: на балконі другого поверху невістка Андрієва стоїть. І — ніби прямо на Анку дивиться.

— І чого ото лупати очима своїми?! — роздратувалася, але очі відвела, дістала мобільний, набрала сина. — Синочку, а ти де?

Сашко вже з годину працював у майстерні, бо намалювалося термінове замовлення, та Анка не заспокоїлася. Не зводила очей з дівчини, що так і стояла на балконі, закидала сина запитаннями. Все їй цікаво: і де зараз Казидорівна, і чому Чорнобай велів охороняти невістку, і чи та невістка вартує часу, який син на неї витратив, і чи скоро вона з міста поїде? І головне: коли Сашко казав, що закохався, він же не про невістку Чорнобая казав? Чи, боронь Боже, про неї?

— Мамо, ти мене відволікаєш, — відповів Сашко і відрубав дзвінок.

— Ох, чує моє серце! Ти Сашкові голову заморочила! — прошепотіла Анка у бік Чорнобаєвої невістки.

Підвелася, аби повернутися до перукарні, аж бачить — вулицею до неї Лєнка Гвоздовська чеше, медсестричка з затятівської лікарні.

Банкірші Лєнка подобалася: огонь, а не дівчина! Все у неї в руках горить! З такою дружиною Сашко був би — як у Бога за пазухою. І то нічого, що у Лєнки у її 22 роки синочок шестирічний. Змогла малого підняти, зможе і Сашкові м’яко стелити, бо одного не вміла медсестра приховати — як сильно упадає за Сашком Сулимою. «Треба якось допомогти Лєнці завоювати Сашка, а то оці приїжджі столичні дівки його до добра не доведуть!» — вирішила турботлива мати.

— Лєночко! Яка ж ти красива! — першою пішла на контакт. План такий: туди-сюди кілька слів про свято, потім запросить Лєнку з її малим до себе на вечерю. — Добре, що зустрілися, бо я до тебе розмову маю. Але спочатку — зі святом.

— Тьоть Аню! І вас! Бажаю, щоби все вам у радість було! — заторохтіла медсестричка. — А де Сашко? Невже і сьогодні працює? А у мене — вихідний! Вирішила пофарбувати волосся. У синій! А ви теж у перукарню? Стригтися?

— Я — стригтися! — почули чоловічий голос і стукіт милиць по бруківці.

Анка зітхнула із прикрістю: тільки Тольки тут не вистачало! Що одноногий забув у перукарні?! Ще й у Міжнародний жіночий день?

— Толю! Не позорся, їй-богу! — підійшла до колишнього чоловіка. — З якої це радості ти до перукарні припхався? Нема що робити? Вирішив перукарок здивувати?

— Перукарки не здивуються, — відповів Толя Сулима, усміхнувся Ірці і Дарці, що саме на ґанок із цигарками і кавою вийшли, бо перекур з кавою — то святе у перукарській справі. — Скажіть, дівчата?!

Перукарки на Толю, як дві шуліки: та ти знущаєшся, каліко! Якого біса знову приперся? Сто разів тобі казали: у нас — пристойний заклад! До нас нормальні люди приходять, а ти хочеш поряд із ними тут сидіти?! Стиць! Йди до соціальної служби і кажи, щоби присилали до тебе додому соцпрацівника з ножицями! Бо калік і всяких хворих треба на дому обслуговувати, аби вони не муляли око нормальним людям.

Анка вже хотіла телефонувати Сашкові: хай би прибіг терміново і відвів дурного батька додому, щоби той остаточно Анку не зганьбив, та раптом побачила Чорнобаєву невістку. Стояла у двадцяти метрах від перукарні, притискала до себе якусь ряднину. Ох і швидка! Тільки ж но на балконі стирчала!

— Тут лише ви муляєте око нормальним людям! — вигукнула Чорнобаєва невістка перукаркам. — Дивитися на вас гидко!

— Що?! Що?! — Ірка і Дарка отетеріли. Дивилися на незнайому дівчину, задихалися від обурення. — Ти хто, мать твою, така?!

Чорнобаєва невістка більше не звертала на них уваги, ніби геть їх тут немає. Підійшла до Толі Сулими, вказала на лаву біля перукарні.

— Сідайте, прошу! Зроблю вам гарну стрижку.

— Отак, значить?! — здивувався Толя. — А зможеш?

— Зможу. Вам сподобається!

Анка Сулима, Лєнка Гвоздовська, перукарки і ще немала юрба затятівців, що оперативно зібралися на скандал, неначе на святкове шоу, ошелешено спостерігали, як чужа у цьому місті худенька дівчинка з пишним світлим волоссям допомогла Толі Сулимі дійти до лави, всадила, поклала поряд ряднину. Розвернула її, а всередині — звичайні ножиці, гребінець, пляшка води, рушник, іще один. Обмотала Толину шию одним рушником, почала гребінцем і ножицями орудувати.

— Люди, ви бачили? Все, з мене досить! Я викликаю поліцію! Хай розбереться з оцією! — першою відреагувала Ірка. Побігла до перукарні. Дарка за нею.

Анка матюкнулася подумки, помчала перукаркам правду життя пояснювати: мовляв, дівчата, вгамуйтеся, бо ота придуркувата, що зараз на вулиці Толю Сулиму стриже, — Чорнобаєва невістка. Чи вам потрібен конфлікт із Чорнобаєм? Ні? От і добре!

Втихомирила Ірку з Даркою, вийшла на вулицю. Як тут? А на вулиці Чорнобаєва невістка за цей час встигла не тільки Толю Сулиму файно підстригти, а й зчепитися з Лєнкою Гвоздовською.

— Та що ти кажеш?! — кричала їй Лєнка. — Усім хворим — повноцінне життя?! З перукарнями, театрами і концертами? Та у нас нормальні люди ніколи в очі повноцінного життя не бачили, не те що театрів! І — нічого! Живуть.

— У всіх має бути рівний доступ — і до театрів, і до перукарень, і до всього! — Чорнобаєва невістка говорила дивно: тихо, відсторонено і ніби не конкретно Лєнці Гвоздовській, а у простір.

«Хіба таким тихим голосом виграють битви, хай навіть і словесні?» — подумала Анка.

— Я тобі як медик кажу: якщо всіх хворих та калік із чотирьох стін у білий світ випустити, то нормальним можна ласти склеювати! Від депресухи! — агресивно наступала Лєнка. Глянула на Толю Сулиму із прикрістю. — Вибачте, дядь Толю! Не вмію брехати! Що думаю, те й кажу!

— І на тому «спасибі», — відповів одноногий.

— У нас і так життя погане! — розійшлася Лєнка. — Нам тільки хворих та калік перед очима повсякчас не вистачало для повного щастя: у перукарнях, театрах, магазинах!

— Та яка різниця — хвора людина чи здорова?! — сказала Галя. — Часто люди навіть не здогадуються про свої хвороби. От ВІЛ, наприклад. Людина може і не знати…

— А з ВІЛ взагалі усе просто! Усіх заражених, а також педиків і наркоманів — перестріляти і поготів! — із викликом вигукнула Лєнка. — І всі так у Затятовому думають. Я впевнена.

— Ти — огидна! — голос Чорнобаєвої невістки зірвався, покотився долу, на низькі ноти.

Вхопила ряднину, притисла до грудей, ніби найдорогоцінніший скарб, напружилася так сильно, що руки затремтіли. Швидко рушила у бік Чорнобаєвого зрубу.

— Дівчино! Дякую! — гукнув їй услід Толя Сулима.

— Це я вам дякую! — озирнулася, відповіла і ще швидше пішла до зрубу.

— Тьоть Аню! — ошелешена Лєнка Гвоздовська побачила Анку, яка так і стояла на ґанку перукарні, підійшла до неї. — Що відбувається? Хто це?

— Думаю, дитино, це велика скіпка у затятівській задниці! — сказала Анка Сулима. — Невістка Андрія Івановича Чорнобая.

— Та пішла вона! — Лєнка з проблемою розібралася швидко. — Не будемо ж ми через цю дурну святковий день собі псувати?! — глянула на Анку зацікавлено. — Ви зі мною про щось поговорити хотіли. А про що? Про Сашка?

Анка напружилася: надзвичайна подія біля перукарні дещо підкорегувала плани.

— Пусте, Лєно. Нічого важливого. Іншим разом поговоримо, — Анка кинула прикрий погляд на медсестру, на одноногого Толю, який на милицях — красивий і підстрижений — човгав геть, на юрбу затятівських красунь різного віку, які тирлувалися у перукарні.

Пішла собі.

— А зачіска?! — гукнула їй услід Лєнка Гвоздовська.

Анка лиш хитнула головою: яка в біса зачіска, коли серце стискається від поганих передчуттів?.. От же біда!

Новина про зухвалу і нахабну невістку хазяїна бази відпочинку, яка поселилася у його добротному зрубі, накрила містечко дев’ятого березня під вечір. Чорнобай зрозумів те, коли в’їхав у Затятове і побачив майстровитого ґазду Петра Кононенка: не тільки на око безпомилково ставив діагноз будь-якій побутовій техніці, а й лагодив її, у тому числі і на «Леваді». Чоловік ішов собі вулицею, та, коли уздрів позашляховик Чорнобая, зупинився, замахав йому. Чорнобай поважав неговіркого майстра: той без поважної причини руками не розмахував би. Зупинив автівку.

— Що сталося, Петре?

— Чуєте, Андрію Івановичу! — чоловіки хоч і були приблизно одного віку — обом під п’ятдесят, та свій соціальний статус чітко усвідомлювали, тому Кононенко звертався до Чорнобая на «ви». — Ви невістці своїй поясніть, щоб вона тут нам своїх правил не встановлювала, бо наші ж баби — без гальм. Якщо вже їм віжка під хвіст потрапить, ніхто їх не зупинить: ані здоровий глузд, ані Господь Бог.

Андрій Іванович Чорнобай п’ять років базувався у Затятовому, тож про особливості ментальності місцевих жителів знав з власного досвіду.

— Усе так погано? — спитав Кононенка.

— Є трохи… — Петро спробував пом’якшити удар.

Чорнобай подякував майстрові за попередження і, замість того аби їхати додому, повернув до бази.

— Казимиро Теодорівно, — крутив кермо, одночасно говорив з Казидорівною по мобільному. — Під’їдьте на базу. Поговоримо.

Дістався бази. Ходив берегом озера, чекав на пані Хитрук, усе намагався оцінити результати своєї майже триденної подорожі до Києва: чи прояснилося після неї у мізках?!

Рішення їхати до столиці у пошуках лікаря, який візьметься лікувати невістку і сина, було спонтанним, панічним і невідворотним. «Лікар! Потрібен нормальний лікар, який стане не “консультувати”, бо такі “консультанти”, мать їх, хай краще одне одного консультують! Лікар має лікувати, а не консультувати!» — колотилося у мізках. Залишив Галю під наглядом Казидорівни, зірвався — скільки їхав до Києва, стільки розмірковував: з якого боку починати проблему вирішувати? Логіка підказувала: звернися до приватної клініки, де тебе самого знають, як облупленого, надають кваліфіковану й ефективну допомогу щоразу, коли ти звертаєшся!

— Ні! Ні… — шепотів, бо зрозумів, як боїться Галя будь-якого розголосу.

Дістався столиці, зупинився у своїй київській квартирі на Печерську і перш за все зателефонував Тьомі.

«На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…»

— Ясно! — пробурмотів. — Старий номер відімкнув, а новий батькові так і не надіслав!

Засмучуватися часу не мав, але і не знайшов нічого кращого, ніж усе ж таки зателефонувати до приватної клініки, де сам лікувався у разі потреби.

— Ні, дівчата! Зі мною — все гаразд, — недолуго пояснював менеджеркам з ресепшена. — Дякую, що турбуєтеся. У мене приятель хоче обслідуватися на СНІД. Куди йому звертатися?

За п’ять хвилин уже мав контакти міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом, кількох кабінетів «Довіри» і навіть клініки Інституту епідеміологічних та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського. І з чого почати?

Почав із сайту міського центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Подумав: це ж правильно — ознайомитися з інформацією про ВІЛ-СНІД, аби бути в курсі і не ставити лікарям дурних запитань.

— «Близько 1500 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції реєструється щорічно у м. Києві…» — прочитав. Волосся дибки. Твою наліво… Серйозно? Реально — півтора мільйона нових випадків тільки у Києві щороку? Чи просто помилилися, а у реальності — півтори тисячі? А хіба півтори тисячі — мало?

Перед очима — чимала юрба блідих, знесилених людей. Не аналізував, не знав, чому бачить хворих на ВІЛ-СНІД саме такими. Налив собі коньяку і цього дня вже не зробив жодного кроку, аби допомогти синові і невістці. Наче потребував часу, аби призвичаїтися до думки і про свою причетність до проблеми. Назавтра бажання і потреба рятувати дітей повернулися і стали вдвічі сильнішими, та зникла можливість зробити хоч щось: Восьме березня! Свято! Відпочивають усі! У тому числі й від боротьби зі СНІДом.

— Тьому провідаю, — сів у позашляховик, скерував його на лівий берег. І так неспокійно на серці: наче вже пізно турбуватися про синове здоров’я. Раніше треба було його життям цікавитися.

— Краще пізно, ніж ніколи! — підтримав сам себе, зупинив позашляховик біля будинку, де колись, багато років тому, жив з Тьомою і його мамою. Аж усміхнувся гірко: давненько він тут не був. Як пішов із сім’ї п’ятнадцять років тому з однією валізою, залишивши дружині і синові все, що мав на той час, так більше тут і не з’являвся. «Цікаво, чому Артем і досі у материній квартирі живе?» — подумав раптом, бо на весілля подарував синові гроші на окрему квартиру.

— Не питатиму. Ще подумає, що контролюю, — вийшов із позашляховика, вже рушив до під’їзду: он де його стара квартира! На першому поверсі першого під’їзду.

Зупинила проста думка: «А чого це я до сина з порожніми руками?» Добре, що неподалік торговельно-офісний центр «Сілвер Бриз», на першому поверсі якого — «Сільпо». Звідти точно з порожніми руками не вийдеш.

Ішов до «Сільпо», думав про те, як склалося б його життя, якби випадковий інтимний зв’язок в інституті з малознайомою дівчиною з паралельної групи не змусив одружитися з нею, бо завагітніла. Певно, знайшов би собі людину до душі не відразу, бо тільки тепер знає: без кохання спільне життя — пекло, та і кохання не гарантує щастя. Принаймні Чорнобаєві і нелюбов, і кохання подарували біду. Лише один плюс: Тьома! Тьомка — його кров! Помре заради того, щоб син щасливим був.

Розчулився, а під сентиментальні думки гаманець швидше спустошується. Купував усе, що бачив. Ковбаски? Ковбаски, шинки і хамону! Сиру? Твердого, м’якого і бринзи! Рибки? Рибки! Червоної, білої, ікри і цього… коктейлю з морепродуктів. І вина! І фруктів, і десертів…

Тягнув до кас перевантажений візок, думав: «Оце я психонув! Мабуть, люди дивляться на мене, як на ненормального!»

Аж роззирнувся. І побачив у черзі біля сусідньої каси… Тьому.

Син не помітив батька. Обіймав високу спортивну дівчину — красиву, з міцними руками і довгим висвітленим волоссям. Їй це подобалося: притулялася до Артема… Так туляться не від того, що гаряче і почуття переповнюють. Так — збуджують: майстерно, хтиво, майже холодно і байдужо. Тьомі подобалося. Усміхався зверхньо, штовхав і штовхав ближче до кас повний продуктів візок, шепотів щось на вушко дівчині.

— Дідько! — Чорнобай відчув себе останнім йолопом. Сунув свій візок до каси, та не зводив із сина очей. «Певно, на мої гроші гуляє!» — подумав і не розгнівався, інше сіпало: невже збрехав про ВІЛ? Може, ВІЛ — лише привід, аби покинути Галю? Тоді чому Галя до його хати прибилася напівжива?

Заплутався, роздратувався. Йшов до виходу з двома повними торбами продуктів, а руки свербіли: дати б синові один раз у щелепу, щоби знав, як чоловікам слід із жінками вчиняти! Тримав у полі зору Артема і його супутницю: теж прямували до виходу у кількох метрах перед Чорнобаєм. Ось вийшли, почимчикували до парковки. Зупинилися біля червоної «мазди-3»: не нової, може, 2010 року. «Тисяч вісім баксів, не більше», — оцінив Чорнобай. Тьома дістав брелок, демонстративно-зухвало натиснув на кнопку, розблоковуючи автівку.

— Артеме! — Чорнобай не витримав. Кинув торби з продуктами на землю, крокував до сина важко, нервово.

— Тату? — Тьома розгубився лише на мить. Передав торби Жені Лисиці. — У багажник поклади, — попросив. Та коли йшов назустріч Чорнобаю, вже опанував ситуацію. Насупився, наче обурювався вкрай, дивився на батька з викликом. — Перевірка?

Чорнобай пропустив повз вуха все: і слова, і смисл, і недвозначний тон. Зупинився в метрі від сина, випростав руку у бік Жені.

— Це хто?

— Я? — Женя вигнула спину, азартно глянула на підтягнутого, моложавого Чорнобая. — Медсестра.

— Медсестра?! — Чорнобая вразила нахабність дівчини.

— Медсестра! — підтвердив Артем. Вже тон змінив: приховав награне обурення, дивився на Чорнобая з тривогою. — Тату, можемо поговорити тет-а-тет?

— Говори! — Чорнобай з місця не зрушив.

Тьома і Женя Лисиця перезирнулися. Тьома самими очима вказав на салон «мазди». Женя всілася на переднє пасажирське сидіння, затріснула дверцята. Артем підійшов ближче до батька, глянув на нього прискіпливо.

— Тільки не поводь себе зі мною, як з маленьким хлопчиком! І не намагайся втручатися у моє особисте життя! — мовив обережно.

— А запитати, як ти витрачаєш гроші, які я передав тобі на лікування, маю право? Тому що мене у цій ситуації хвилюють не гроші, як ти міг би подумати! А твоє здоров’я!

— Розумію…

— А конкретніше можна? «Мазду» купив замість ліків?

— «Мазда» — більше, ніж ліки. Я тепер усе встигаю! І до універу, і лікуватися. Знав би ти, скільки підтримувальних процедур мені призначили.

Чорнобай захитав головою з прикрістю: ну як же пояснити синові, що батькові на вуха вішати локшину немає сенсу! Батько не проковтне! Згадав, як швидко і без роздумів перерахував Артемові 15 тисяч євро, аж матюкнувся подумки. Проїхали! Пізніше зі своїми вчинками розбереться! Зараз би синові зрозуміти.

— Так, Тьомо! Мені потрібен дубль, розумієш? Усе по порядку, з самого початку, — сказав. — Я питаю, ти відповідаєш. Домовилися?

— Та без проблем!

— У Галі — СНІД?

— Так! І Женя підтвердила, — кивнув у бік «мазди». — Вона з Галею працювала в одному салоні. Тобто Женя там і зараз працює, але за освітою Женя — медик. Розповіла, який вчинився скандал, коли Галю звільняли. Вона ж могла клієнток заразити! І за мене Женя дуже переживає. Знав би ти, як ця дівчина мене зараз підтримує. І я це дуже ціную. Не кожна би змогла…

— Значить, ти теж хворий? Галя заразила тебе?

— Поки — ні! Тест показав — нічого! Я поки чистий!

— Тоді чому — «поки»?! Що значить «поки»?

— Тату, є таке поняття «період вікна». І мене це добиває! Чесно!

— Що за «період вікна»?

— Це період з моменту інфікування до появи антитіл у крові. Тобто я вже зараз можу бути зараженим, але, поки триває «період вікна», виявити ВІЛ за допомогою тестів неможливо.

— І довго триває цей період? — Чорнобай відчув, ніби здувається, як пробита автомобільна шина, спустошується, дихати стає важко.

— Кажуть: від місяця до трьох. Іноді — до півроку. А буває і так, що до року.

— …Жах! — Чорнобай роззирнувся, бо йому раптом до біса сильно захотілося сісти. Ноги не тримали. Та на парковці не передбачено лав!

— Тату! — Тьома зрозумів: упіймав хвилю. Аж усміхнувся. — Чуєш? Раптом я заражений! Невже ти був би проти, щоб я, може, останні місяці поїздив на тачці?

— Припини, Артеме! Мені б таке і на думку не спало! І ти дарма не захотів, аби я приїхав, коли я запропонував…

— Але ти однаково приїхав!

— Бо треба нормально поговорити, синку! Не телефоном! Я не пробачу собі, якщо не зроблю все, аби ти вилікувався, якщо раптом…

— Дякую, тату. Я вірив!

— Тоді розповідай: зараз — що?

— Знайшов класного лікаря, він пояснив: якщо я перебуваю у «періоді вікна» і є високий ризик того, що я можу бути зараженим, то слід приймати препарати з серії так званої доконтактної профілактики. Це допомагає запобіганню інфікування. — Тьома молов язиком, наче перед очима текст з Інтернету. Виходить, недарма час на читання витратив. І пам’ять не підвела.

— Так ти проходиш цю доконтактну профілактику? — спитав Чорнобай.

— Поки що проходжу! Гроші ще є, але скоро скінчаться, — обережно відповів Тьома, хоч по батькових очах розумів: можна вже не перестраховуватися. Тато — в шоці. Дай йому мотузку і накажи повіситися, аби син вижив, — виконає і не зойкне!

— Гроші — не проблема! Тільки скажи, скільки потрібно, — підтвердив Чорнобай припущення сина.

— Я у лікаря запитаю і тобі потім повідомлю, — якомога переконливіше відповів синочок.

— Добре. Заодно і твій новий номер телефону дізнаюся!

Тьома — лясь себе долонею по лобі: мовляв, ох я ж йолоп.

— Тату, вибач! Закрутився.

— Та добре, проїхали. Я ще хотів тебе про Галю запитати…

— Я про цю сволоту і згадувати не хочу! — майбутній психолог насупився. — Вона не просто зламала мені життя! Вона знищила мою віру в людей! У любов! У дружбу, милосердя…

— От давай — про милосердя, — Чорнобай перервав пафосний Артемів монолог, дивився на сина з гіркотою. — Я подумав: Галі ж теж допомога потрібна.

Тьома відвів погляд, заходив поряд з «маздою»: вигравав час, бо не розумів, як краще вчинити! Можна було б відповісти, що Галя — відрізаний шмат і хай тепер сама про себе думає, а допомагати їй — значить простити те, що шльондра, що брехала і зраджувала, що заразила! А можна було би погодитися з тим, що милосердя важливіше, і взяти у батька гроші на лікування Галі. Бо — не признаватися ж, що Галя — не хвора, а лише облита багнюкою з ніг до голови! Тоді й Тьомі батькових грошей не бачити!

— Не знаю… — пробурмотів врешті, бо так і не визначився, що слід відповідати. — Я у Галі попитаю, що їй потрібно.

— Знаєш, де вона? — спитав Чорнобай.

— Звісно, знаю. У манікюрші Ольки!

— Що за Олька?

— Подружка Галина. На ДВРЗ квартиру орендує.

— А-а-а… — Чорнобай тільки і зміг, що — а-а-а-а.. Настрій — у дупу! На душі — так гидко, що аж вити хочеться. Та що відбувається?! Син його і далі, як лоха, розводить на гроші чи бреше виключно про дружину, бо не може простити її?

Тьома миттєво відмітив, як потемнішало батькове лице, заметушився.

— Ми поїдемо, добре? У мене ще до біса справ на сьогодні. І на процедури, і курсову маю закінчувати.

— А номер телефону?

— Перешлю зараз же! — Тьома витяг з кишені новенький айфон. Почав шукати батьків номер у контактах. Не знайшов. — Номер свій нагадаєш?

Чорнобай дивився, як син вносить у телефонний записник його номер, відчував непереборне бажання напитися, бо… запізно! Все запізно — цікавитися синовим життям, жахатися тому, яким виріс, допомагати грошима і власним часом. Усе запізно! «Крім одного… — подумав. — Рятувати його від хвороби ще не пізно!»

— Тьомо, я з лікарем твоїм хочу поговорити, — сказав.

— Це вже точно — ні! — відповів син. Навіть пояснювати не став. А Чорнобай же — не дурень. Зрозумів. Вибір за ним: наполягати і назавжди втратити зв’язок із сином чи проковтнути і мати змогу бачити Тьому хоч інколи.

— Як скажеш, — пробурмотів похмуро.

Повернувся до своєї київської квартири на Печерську — чорний від розпачу, з двома повними торбами продуктів. Кинув їх на кухні, дістав пляшку коньяку і вже набульбенив, та пити не став.

— Ні! Не зараз! — вилив коньяк назад з бокала до пляшки: дев’ятого березня мав бути у формі, бо зранку планував перевернути столицю догори дриґом, але знайти кваліфікованого лікаря, який знає, як лікувати СНІД!

Усе вирішилося геть не так, як прогнозував Чорнобай. Дев’ятого зранку йому зателефонували з приватної клініки, пацієнтом якої він значився вже років п’ять.

— Андрію Івановичу! Ви шукали для свого товариша лікаря, який працює з ВІЛ-інфікованими?

— Було таке, — відповів.

— Можемо вам допомогти. У нас сьогодні консультує дуже відомий інфекціоніст, кандидат медичних наук, доцент Ігор Петрович Корчак. До нього люди за півроку записуються.

— Так ви хочете спитати: чи влаштує мого товариша консультація за півроку?

— Ви ж — наш постійний пацієнт! Ми раді допомогти не тільки вам, а й вашим друзям. Можемо записати вашого товариша сьогодні на тринадцяту тридцять.

— Запишіть… мене! — відповів Чорнобай.

Зібрався за хвилину. Вийшов з дому, сів за кермо: без мети і потреби кружляв Києвом, аж поки не прийшов час їхати до приватної клініки.

— Тільки не подумайте, що в мене ця зараза, — сказав молодому, безвусому-безбородому і білолицьому, як дівчинка, доценту Корчаку, коли увійшов до кабінету, усівся навпроти лікаря.

— Перевірялися? — спитав той.

— У цьому немає необхідності.

— Тоді не факт, що ви здорові. Знаєте, скільки людей живуть, навіть не здогадуючись, що ВІЛ-позитивні? А скільки зареєстрованих нових випадків зараження…

— Позавчора ознайомився зі статистикою. Ледь не обісцявся від жаху.

— Краще відреагувати продуктивно.

— Добре, візьміть у мене що там треба, аби перевірити.

— Давайте спочатку поговоримо, — відповів інфекціоніст спокійно і доброзичливо.

Чорнобай відчув себе наче у церкві на сповіді: за п’ять хвилин намалював картину про Артема і Галю.

— І що мені з цим робити? Як дівчині допомогти? Я ж роблю вигляд, що не знаю про її хворобу. Боюся, що скажу — вона і втече.

— Наше псевдоморальне суспільство не виявляє толерантності і співчуття до ВІЛ-інфікованих, тому хворі воліють приховувати свої проблеми, щоб не перетворитися на ізгоїв. Якщо додати до цього внутрішню стигму…

— Самомордування?

Корчак кивнув:

— Хвороби тіла піддаються лікуванню. Якщо людина захоче лікувати тіло.

— Галя не хоче, — вже увечері, повертаючись до Затятового після довгої бесіди з не по роках мудрим інфекціоністом Ігорем Петровичем Корчаком, Чорнобай крутив кермо, знову і знову згадував зацькований спустошений погляд Галі. — Галя не хоче! — розумів, і від того на душі стало геть кепсько.

І що робити?

Відповідей не знаходив. Лише констатував: син, скоріш за все, файно бреше, виманюючи у нього гроші, бо, як вірити лікарю Корчаку, держава забезпечує ВІЛ-інфікованих ліками безплатно, у тому числі і препаратами з серії так званої доконтактної профілактики.

Звичайно, Чорнобай не вчора народився — знав ціну державним програмам. Особливо у сфері медицини. Про стенти, що їх вставляють у коронарні артерії для відновлення кровотоку. Найдешевші металеві стенти, які держава закупила для безплатного встановлення, бо — державна програма! І пофіг, що ті металеві стенти за два роки перестають функціонувати і хворі опиняються у ще більш критичному, ніж до того, стані, та ще й з необхідністю платити за нову операцію і встановлення нового, якіснішого стента. Про ліки, які самі лікарі замовляють для себе у Єгипті, бо там за підробку препаратів — смертна кара, тож нікому й на думку не спаде виготовляти контрафакт і завалювати ним аптеки, як у нас, тож є гарантія, що в упаковці ібупрофену, приміром, буде ібупрофен, а не крейда. У кращому разі.

«Може, і не бреше Артем», — подумав, та зрозумів інше: дай Бог, хвороба омине його, матиме син здорове тіло. А от здорову душу — вже навряд. І нічого не зміниш, як не намагайся. Запізно… Та це не привід відмовлятися від сина.

Знову згадав зацькований гіркий погляд Галі. Яка з неї шльондра?! На кошеня покинуте скидається — нещасне, розгублене і вже таке зневірене, що і руку до нього простягати небезпечно, бо вчепиться, покусає. Чорнобай сподівався: Казидорівна за ці дні трохи відігріє дівчину, та розмова із майстровитим ґаздою Петром Кононенком похитнула ту впевненість. Дістався врешті до «Левади», тинявся берегом темного озера, очікуючи пані Хитрук, і це не на жарт стривожило двох старих охоронців, що саме обходили ще порожню від відпочивальників територію. Ніколи раніше хазяїн не очікував на зустріч біля озера. Зазвичай одразу прямував до колишнього вчительського будиночка, який реконструював з любов’ю і делікатністю, перетворивши на персональний барліг. У будиночку жер дрова справжній старовинний камін, а оригінальні рипучі букові дошки підлоги зберегли більш як двохсотлітню ясну пам’ять. А нині чому вітрові себе підставляє?

Чорнобай задумався про «Леваду» років двадцять тому, коли остаточно змирився з тим, що створив сім’ю у такий примітивний і безглуздий спосіб, як випадковий секс, і безальтернативно зосередився на бізнесі. Вже мав кілька фірм, які займалися оптовою торгівлею будівельними матеріалами, і цілком був тим задоволений, хоча шкільний дружбан Антін Черпак, який став юристом і дуже хотів стати ще хоч кимось, зудів у вухо, що торгувати будматеріалами — замало!

— Чому не будуєш, Андрюхо? У тебе будматеріали — дешевші бруду! — все намагався переконати Чорнобая розширювати бізнес.

Якось друзі вибралися на риболовлю до озера поблизу Затятового. Отоді-то Чорнобай вперше і побачив колишню партійну базу відпочинку. «Дідько, яке ж казкове місце комуністи собі обрали!» — подумав, і хоч мрії понесли, малюючи, як тут усе можна відновити, та калькулятор у мізках теж не байдикував. Уже й прикинув: аби вдихнути життя у занедбаний об’єкт, Чорнобаєві доведеться продати не тільки всі бізнеси, а й квартиру, автівку, нирку і душу. Усміхнувся, поставив на мрії хрестик.

А Черпак загорівся. Кілька місяців після поїздки на озеро все вмовляв Чорнобая:

— Давай ризикнемо, Андрію! Ти займешся реконструкцією бази, я — юридичним супроводом. У нас все вийде!

— Шукай інших партнерів, брате. Я — пас, — відповів тоді Чорнобай і забув про казкове місце біля озера.

Згадав за п’ятнадцять років, коли саме метикував, у якому напрямку далі рухатися, бо з торгівлею будівельними матеріалами покінчив давно, переключившись на постачання медичного обладнання. І хоча справа пішла, але обірвалася несподівано і драматично: Чорнобай заприсягся ніколи не згадувати цей період свого життя, з якого, як із чорної діри, видряпувався на твердий ґрунт кілька років. І лише коли згадка про минулі події перестала викликати майже неконтрольовану агресію, вирішив, що повернувся! Готовий рухатися далі, до нових… чорних дір. Продивлявся в Інтернеті комерційні оголошення, бо завжди так робив, аби орієнтуватися у ситуації, і наштовхнувся на повідомлення про продаж бази. Ціна вразила — власник майже задарма віддавав об’єкт з будівлями, десятьма гектарами лісових угідь і озером.

— Чи глянути?! — вирішив поїхати до озера, хоча ніколи не мав планів започаткувати бізнес у сфері відпочинку і дозвілля. Та щось же потягло!

— А раптом! — бурмотів, скеровуючи автівку до «Левади». А спитай його: на що сподіваєшся, чоловіче?! — навряд чи відповів би.

Дива не сталося. На місці колишнього прихистку для радянської еліти побачив тільки розграбовані занедбані руїни: п’ятнадцять років забуття остаточно знищили базу відпочинку. У такому стані її наважився би придбати тільки божевільний, якому невтямки: відновлення висмокче не лише всі гроші, а й усі сили, натхнення і саме життя. Та п’ять років тому, віддаючи гроші за колишню партійну базу відпочинку «Левада», Андрій Іванович Чорнобай вже розмірковував іншими категоріями і відчував себе настільки вільним, що аж… Боже!

«Левада» віддячила. Вже з перших днів Чорнобай відчув тут дивний спокій, розважливість і повну відсутність страхів: відбудовуй собі чарівне місце, бо нічого не заважатиме! Навіть смерті немає — твори! До справи взявся без поспіху, наче отримував естетичне задоволення від розробки проекту, вибору матеріалів, контролю за будівельниками з місцевих.

«Левада» причарувала: за рік купив у Затятовому зруб, перебрався туди, аби щодня зранку вже бути на будівельному майданчику. Ще за пів року придбав ділянку землі між містом і базою зі старим, ще дореволюційним дерев’яним будиночком: колись затятівська громада побудувала його для вчителів, яких запрошувала до місцевої школи. Отак і з’явився у Чорнобая персональний барліг у лісі: власноруч повертав до життя старовинну будівлю, переплановував, оздоблював, наче пестив, зберігаючи найменшу з оригінальних деталей, які тільки можна було зберегти.

— Хочеш, покажу тобі свою базу на «Леваді»? — сказав шкільному товаришу Антону Черпаку, якого запросив на відкриття відбудованої бази відпочинку. Вів його вузькою стежиною вглиб густого лісу.

— Хижка у хащах? — скептично спитав Черпак, який на той момент уже не тільки мав власну юридичну компанію і ще з десяток бізнесів, а й демонстрував амбіції стати у країні політиком нового штибу.

— Щось на зразок того, — віджартувався Чорнобай.

Скільки йшли, стільки слухав логічні розмірковування Черпака про теоретично нерентабельні бізнеси у сфері відпочинку і дозвілля.

— Сподіваюся, ти не всі гроші у «Леваду» вклав?! — спитав. Глянув на Чорнобая. — Всі?! Тобто… «Левада» — тепер твій основний бізнес?! Сидіти в лісі і всміхатися відпочивальникам, які сюди випадково втраплять? І усвідомлювати, що ти став… ніким?

— Посперечався б, та не хочу, — без агресії відповів Чорнобай: видряпування з чорної діри далося взнаки.

Черпак не мав те проковтнути, бо ж готувався у політику йти, а у політиків, як відомо, один принцип: останнє слово має лишитися за ними! І Черпак би не змовчав, та саме в ту мить вони з Чорнобаєм вийшли на лісову галявину за півкілометра від «Левади», посеред якої красувався відреставрований старовинний дерев’яний будиночок.

— Ця казка — теж твоя? — спитав Черпак, навіть не намагаючись приховати заздрощів.

— Виключно моя!

— Відмінно, брате! — Черпак згадав, що хоче стати політиком, має тримати удар і вивертати будь-які обставини собі на користь. — Зроблю тобі пропозицію, від якої не зможеш відмовитися!

— Здивуй!

— Орендую у тебе цю казкову хатинку на… рік!

— Ні…

— Згоден! Рік — хіба це строк? Орендую на п’ять років! Скільки хочеш? Заплачу готівкою! Зараз! Наперед за всі п’ять років!

— Брате. Ні, — Чорнобай м’яко усміхнувся: не пояснювати ж Черпакові, що барліг у колишньому вчительському будиночку — єдине місце на землі, де його відпускають спомини про чорні діри, які пошматували його життя, неначе п’яний кравець — відріз розкішного коштовного оксамиту.

Відтоді минуло два роки, а дерев’яний будиночок у лісових хащах так і лишився для Чорнобая найдушевнішим прихистком. Мало хто побував усередині, а ті, кому все ж пощастило, змогли роздивитися лише одну кімнату, у якій Чорнобай влаштував собі офіс: вигадливі дерев’яні фризи на стінах, важкий сосновий стіл ручної роботи, більше схожий на меблі з казки про трьох ведмедів. І незвичайне крісло з темного дуба — нагадувало трон, і щоб ніхто не мав у тому сумнівів, майстер вирізав на спинці лиш одне слово — ЦАР...

Чорнобай любив зачинятися у своєму барлозі, сидіти перед старовинним каміном, дивитися на вогонь, перебирати події життя і… культивувати у собі смирення, яке прийшло разом із необхідністю почуватися вільним, бо тільки такий симбіоз і вважав визначенням адекватного сприйняття життя.

Та сьогодні, коли Чорнобай приїхав на базу, аби зустрітися з Казимирою Теодорівною, до барлогу не пішов. Тинявся біля темного озера. Підставляв себе вітрові. А чому?

Казидорівна Чорнобаєві в душу лізти не стала, одразу — до справи. За хвилину виклала все, що думає про пихату і вередливу невістку хазяїна «Левади», бо за ці майже три доби встигла не тільки роздивитися і роззнайомитися з дівчиною, а й скласти про неї чітке уявлення. Намагалася не піддаватися емоціям: коротко, по суті — і про нахабство, з яким поводилася Галя, і про кейс, який явно хотіла кудись викинути, і про шокованих затятівських жінок, які почувалися смертельно ображеними, бо дівчина їм наче ляпасів надавала, коли взялася біля перукарні каліку Тольку Сулиму стригти, і про суперечку невістки Чорнобая з медсестрою Лєною Гвоздовською, яка, до речі, з власної ініціативи і безплатно пів місту зробила щеплення від гепатиту В!

— І, вибачте, геть ваша Галя нерозсудлива! Ясно ж, що від проблем зі столиці до Затятового втекла, бо сюди з доброї волі мало хто переїжджає! — резюмувала. — Так нащо на новому місці нові проблеми на свою голову шукати?

— Звідки мені знати? — сказав Чорнобай. — Але спробую допомогти Галі з її бідами упоратися.

— І не намагайтеся, Андрію Івановичу! Бо тільки усе гірше стане! — відповіла мудра Казидорівна, глянувши на Чорнобая. — Ваша невістка нічиєї допомоги не прийме — ані вашої, ані будь-кого іншого! — помовчала, додала: — Вона не хоче нічиєї допомоги!

Ошелешений висновками Казидорівни Чорнобай дістався Затятового близько опівночі. Зупинив позашляховик перед обійстям: чекав, поки піднімуться автоматичні ворота, аби впустити автівку на подвір’я. Глянув на вікна — світяться… Відчув, як його накриває сентиментальна тиха радість: уже й забув, як то — коли вдома на тебе хтось чекає. Чи просто є!

Усміхнувся печально. Загнав автівку в гараж, розчахнув вхідні двері зрубу, втягнув носом смачні запахи тільки-то приготованої вечері. «Наче повернувся у сім’ю, де за мною скучили…» — подумав про те, чого ніколи не мав.

— Галю?.. — перетнув відкритий простір вітальні, посунув у бік кухні. — Смачно пахне! А я зголоднів. Із задоволенням з’їм усе, що ти приготувала! — молов, аби не мовчати: лікар Корчак радив якнайскорше встановити з невісткою контакт, який би став фундаментом взаємної довіри. Бо тільки якщо Галя довірятиме Чорнобаєві, йому вдасться умовити її лікуватися.

— Галю!..

Вона стояла біля кухонного острова боком до Чорнобая: у руці — ніж, на стільниці — дошка з хлібом, на плиті — каструлі, за спиною — вікно чорним тлом. Тоненька настільки, наче всього у ній — мало. Тільки світле волосся — густим ореолом. Дивилася перед собою в одну точку, здавалося: не бачить і не чує нікого навкруги.

— Галю! Агов!

Міцніше стиснула ніж, повернула до Чорнобая голову.

— Як… Тьома? — спитала тихо.

Чорнобай розгубився: що відповідати?!

— А що з Тьомою? — мовив врешті. — Ти ж… коли приїхала, сказала: з Тьомою все добре! Збрехала?

Не відповіла. Уп’ялася очима у Чорнобая.

— Ви брешете, — прошепотіла врешті.

— Так, досить! — ухопився за роздратування, як за рятівну соломину. — Що з тобою? Тобто… Пам’ятаю! Без запитань! А я і не питаю! Я тебе прошу: спробуй поводитися безконфліктно! Добре? Я тобі — не ворог! І люди у Затятовому тобі — не вороги!

— Хіба вони — люди?

— Чим же не догодили? Занадто прості для столичної дівчинки?

— Я не з Києва. Я — нізвідки. І малої батьківщини у мене немає.

— Так не буває.

— Ще й як буває. Я народилася у машині, коли тата з однієї військової частини переводили до іншої.

— Вибач. Не знав.

— Пусте. Я теж про вас нічого не знаю. І знати не хочу.

— І чому?

— Бо ви… забули, що у вас є син.

— Що ти знаєш, моралістко?! Ніколи не забував!

— Значить, зустрілися з Тьомою у Києві?

Глянув на невістку з прикрістю, ніби казав: от же зараза!

— Не зустрічався, — знизав плечима. — Що дивного? І раніше не втручався в особисті справи сина. Чи ти часто мене за останні два роки бачила?

— Кажу ж: забули, що у вас є син.

— А ти приїхала нагадати?! — із викликом їй.

Не знітилася. Усміхнулася сумно. Придушив роздратування. Підсунув високий табурет до стільниці кухонного острова, присів.

— Може, вже поїмо, а то в мене зараз шлунок до спини прилипне? Що у нас сьогодні на вечерю? — запитав доброзичливо.

— У вас — плов. Я ж обіцяла: готуватиму за те, що дали мені дах над головою.

— Хай так. А сама? Не вечерятимеш?

— Ні.

Глянув на дівчину напружено.

— Може, хоч таріль з пловом переді мною на стіл поставиш?

Мотнула головою затято: ні…

— Бачу тепер: Тьома… у вас вдався, — наче ляпас дала.

І як з такою довірливий контакт встановлювати?! Накидала колючих слів, розімкнула врешті пальці, поклала ніж у шухляду, мовчки посунула до коридору, який вів до гостьової кімнати: ані тобі «смачного», ані «добраніч».

Чорнобай ще довго сидів на високому табуреті біля мармурової стільниці кухонного острова. Світло теплих ламп дарувало затишок, запах смачної їжі створював ілюзію турботи і любові, що тільки вони здатні побудувати справжню сім’ю, за стіною билося серце живої людини — не один у великому домі. Та посеред цих оманливих образів поряд із чужою самотністю Чорнобай іще гостріше відчув власну...

Підвівся. Вимкнув світло, начебто хтось сторонній у тому світлі міг прочитати по очах Чорнобая його найпотаємніший секрет. Знову опустився на табурет.