#Галябезголови

Частина п’ята

Гроші кличуть. Одних — заробляти, других — брати, третіх — красти, і всіх — жадати. Зникла з кейса готівка розбурхала активність усіх, хто знав про неї. Найбільш дієві і ниці скористалися надзвичайною подією як приводом підняти пласти інших грошей, хтось встиг на тому тлі з’ясувати стосунки чи врубати свій особистий соціальний ліфт, а хтось помер сам чи загинув лютою насильницькою смертю. Та оскільки самих грошей у результаті так ніхто і не знайшов, на початок квітня історія про зниклий з готівкою кейс самим учасникам подій стала нагадувати нереальну казочку, яка за жодних умов не могла б статися у реальності. І все ніби вляглося… І події, і емоції. І навіть мрії.

Нардепа Ореста Валерійовича Гашинського обслуговували кілька столичних адвокатських контор, тому він не здивувався, коли одного дня двері камери розчинилися і він побачив Антона Черпака зі шкіряним портфелем у руці. Було діло, адвокати Черпака не раз рвали горлянки, захищаючи бізнес-інтереси Гашинського.

— Запізнилися, пане Черпаку! — кинув юристу із викликом. — Ваші конкуренти виявилися спритнішими. Вже дві контори взялися довести мою повну невинуватість!

— Я тільки-но від них, — відповів Черпак спокійно. Поклав портфель на хитку табуретку. — Пояснив, чому їм варто відмовитися від вашого захисту.

Гашинський насторожився. Недобре примружив тьмяні оченята.

— Що треба?! — процідив.

— Все, — відповів Черпак.

— Пішов у дупу! — визвірився Гашинський.

Черпак незворушно дістав із портфеля кілька документів із фото. Демонстрував-коментував.

— Це — громадянин Гаваненко. Не забули, як буцали його? Зразків вашого ДНК — по всьому тілу вбитого. І знаєте, чому я так настирливо акцентую вашу увагу саме на цій справі? Я ж міг поговорити і про вбивство громадянина Консуматенка у селі Христопратівка. Чи, приміром, міг би дорікнути вам тим, що після ваших катувань у лікарні померла ще одна людина — ваш помічник Леонід Бурсак. Але — ні! Я чомусь веду з вами розмову саме про смерть якогось там громадянина Гаваненка. Не здогадуєтеся чому?

Гашинський мовчав. Виїдав Черпака лютим поглядом.

— Так я вам сам скажу! Бо справи про вбиства Консуматенка і Бурсака ще можна притримати. І залежно від вашої поведінки дати їм хід чи навпаки закрити. А от справу про смерть Гаваненка вже ніхто не зупинить, якщо ви на це сподіваєтеся! І ніхто вас не захистить! Крім мене, звичайно! Я вас захистити зможу!

— І як?

— Гарантую вам приземлення на м’яку фінансову подушку десь за кордоном, але за це доведеться дещо віддати у рідних краях.

— А якщо я скажу «ні»?

— Сидітимеш до смерті, Гашинський! За три вбивства! Бо тоді справи про смерть Консуматенка і Льоні Бурсака нам точно згодяться! І в результаті ти однаково все віддаси! — відповів Черпак. — І що я тобі тут розказую?! Ти сам знаєш, як це робиться!

— У дупу! Йдіть усі в дупу, покидьки! — заверещав Гашинський. — Не віддам! Виродки! Країна кінчених дебілів! І ви ще хочете в Європу?! А в дупу? В країні — війна, а вони, падли, нормальних людей щемлять!

— Ти гірший війни, Гашинський!

— У дупу! Пішов у дупу, козел!..

Дві події останніх днів мали би підхопити Юлію Володимирівну Жадкіну під білі рученята, всадити верхи на коня-переможця, прикрасити голову короною і тицьнути в руки батіг і пряник, бо підле падло Гашинський втік за кордон, а три аптеки Жадкіних повернулися до колишніх хазяїв. Алілуя?

— Не знаю. Що з того? — Юлія Володимирівна Жадкіна з подивом вдивлялася у власне відображення у дзеркалі, бо і сама хотіла б зрозуміти, чому не радіє. Може, тому що у її житті знову з’явився Андрій Чорнобай, і як Юля не намагалася викинути з голови думки про нього, нічого з того не виходило. Андрій не йшов! А Юлі і виплакатися про те нема кому!

Не могла про свої сердечні справи говорити, чужими пробувала розрадитися, бо шукала аналогій, сподівалася.

— Женю! Кажуть, ти вкрала чоловіка у Галини Чорнобай? — спитала масажистку Лисицю, коли та зайшла до кабінету хазяйки «у дуже серйозній справі».

— Не крала! Я Галі ще на її весіллі призналася, що тащуся від Тьоми. Чесно!

— Що за часи? Хіба немає для описання любові інших слів, крім тащуся? — гидливо спитала пані Жадкіна.

— Та по цимбалах, як називати, Юліє Володимирівно! Чесно! Мене бісять ярлики: оце любов, а це — не дуже!

— А що ти сама називаєш любов’ю, Женю?

— Кажу ж: не хочу без нього! Можу! Чесно! Але не хочу! І, знаєте, якщо не хочу, то й не буду! Можу собі дозволити! Бо я Єва.

— Єва? Про що ти в біса?

— А що незрозумілого? Сама собі мужчину обрала! Сама його спокусила і завоювала. І тепер мені насра… Вибачте! Тепер мені наплювати на ці дурні правила: що мужчина повинен утримувати жінку, таке інше. Така маячня, аж смішно, їй-богу!

— Так ти, Єво, хочеш сама свого мужчину утримувати?

— А що в цьому протиприродного? Поки мені мужчина потрібен, все робитиму, аби і йому була потрібна тільки я! І гроші для нього зароблятиму, якщо потреба виникне! Не бачу проблем!

— Заздрю я тобі, Єво, — сказала пані Жадкіна.

— Справді? — здивувалася Женя. — А не мали б! Бо ви теж самі собі чоловіка обрали, Юліє Володимирівно. Не з тих ви, які терпляче чекають, доки їх виберуть…

— А я, Женю, не вибирала. Я перебирала. От і догралася, — ляпнула пані Жадкіна і аж розсердилася на себе: нащо ті одкровення, ще й у розмові з нахабною масажисткою?! Те саме, що бісер перед свинями! Змінила тему. — А ти у якій серйозній справі зайшла, бо ми, здається, трохи відволіклися?

— Галя Чорнобай мені дзвонила, — сказала Женя.

— Навіть так? Ви тепер дружите? — їдучо усміхнулася пані Жадкіна.

— Галя мені подзвонила, бо вам не може додзвонитися.

— Про що мені говорити з Галиною Чорнобай? Я викреслила цю людину зі списку своїх життєвих контактів і не збираюсь відповідати на її дзвінки!

— Я так і подумала! Тому сама вам перекажу те, що Галя хотіла.

— А це зайве!

— Та ви послухайте! Хіба таким можна легковажити? Ви, може, хворі на ВІЛ, Юліє Володимирівно! Вам терміново перевіритися треба! Ось що Галя вам сказати хотіла!

Пані Жадкіна завмерла, приголомшено глянула на Женю.

— Спокійно! — сказала масажистка. — У мене і тест при собі є! Я для Тьоми їх кілька купила в аптеці. Один і досі у сумці валяється. Принести?

— Не треба мені ніяких тестів! — прошепотіла хазяйка «Белли» недобре. — З чого ти взагалі взяла, що мені варто на ВІЛ перевірятися?

— У Галі мама на ВІЛ захворіла. Заразилася десь. Може, у «Беллі»! Галя згадала, що ви колись її мамі своїми руками уколи краси робили. І я той випадок пам’ятаю! І ви ж ніколи не перевірялися, Юліє Володимирівно! Увесь персонал раз на півроку обстежується, а ви ж самі — жодного разу! І такі ви останнім часом… Ніби трохи змінилися на лиці…

— Мамо рідна… — прошепотіла пані Жадкіна. Всі ми маму кличемо, коли страх затоплює по маківку.

— Так тест принести?

— Не треба! — заметушилася, зазбиралася. — Знайду більш надійні засоби для перевірки. А ти — замість мене, Женю. Ну, як завжди!

Вже бігла до дверей, та раптом зупинилася, швидко підійшла до масажистки, вхопила її за руку, уп’ялася збудженим поглядом у вічі Жені.

— Хтось знає?

— А ви як думаєте? — відповіла масажистка. — Взагалі-то, Галя з Олею Корнійчук дружила. Їй і зателефонувала спочатку. Просила вам переказати, щоб ви перевірилися. А Оля засцяла до вас із такими новинами потикатися. А я — ні…

— Мовчи, Женю! І всім перекажи: ані звуку! Нікому! Особливо Феліксу Аскольдовичу!

В останні дні полковник Жадкін почувався так, ніби приміряв новенький мундир: наче стільки ж зірочок лишилося на погонах і тканина наче така сама, як і на старому, але ж до чого зручно і файно стало у новому! І вагоміше, і прибутковіше, якщо вже всю правду казати. Після арешту Гашинського і його ганебної втечі за кордон, з-за якого вже колишній нардеп міг гавкати як завгодно загрозливо і голосно, бо те вже нікого не хвилювало (Ну чим ще він міг світ здивувати? Касетними скандалами? Втручанням у чужі вибори? Замовними вбивствами? Не смішіть! Сто разів було!), полковник Жадкін так і не зумів вишкребтися на місце нардепа у тіньовій торгівлі контрафактними ліками, хоч і мріяв.

— І нащо воно вам, Феліксе Аскольдовичу? — турботливо запитав Антін Черпак. — Нові часи, нові люди, нові ідеї. Поки встигнете підлаштуватися, прийдуть чергові нові люди! З новими ідеями.

— Викидаєте мене? — полковник прагнув конкретики.

— А от це нам геть не потрібно! — відповів Черпак. — У вас — залізобетонна позиція. Ви контролюєте всі правоохоронні органи з нашої спільної теми. Так?

— Ніби справляюся.

— І ми це цінуємо. І будемо вдячні, якщо ви продовжите і далі чесно нести службу!

— Служити… я — завжди! Але запитання є!

— Так і у нас є! І запитання, і пропозиції, і деякі вимоги.

Жадкін здогадувався: перш за все нові люди запитають про зниклий кейс із грішми. Підготувався. І коли пан Черпак натякнув, що треба б усе-таки остаточно розібратися з тим, куди зникли гроші з трафіку, упевнено заявив:

— Вони у Гашинського. Ми провели ретельне розслідування цієї справи і маємо всі докази його вини. Орест Валерійович організував пограбування, вкрав гроші, які належали не зовсім йому, але за наявність яких відповідав саме він! Він, до речі, нас із дружиною звинуватив у пограбуванні.

— Але ж, наскільки я знаю, три аптеки вам повернули? — запитав Черпак.

— Вони й були нашими, пане Антоне! — відповів полковник. — І хіба Гашинський не має відповідати за те, що намагався знищити нашу репутацію? Хай платить! У нього вітер у коморах іще не гуляє.

— Справедливе зауваження, пане полковнику! Але питання власності завжди найбільш болючі і вразливі, тому пропоную зробити їх темою окремого обговорення, бо ми якраз на порозі перерозподілу власності…

— А я пропоную питання перерозподілу власності вирішити у першу чергу! — уперся Жадкін.

Невелика нарада з Черпаком переросла у ґрунтовну кількагодинну зустріч, та під вечір домовилися з усіх пунктів: Жадкін лишався на своїй позиції у привабливій прибутковій сфері контролю за виготовленням, ввезенням і торгівлею контрафактними ліками у столичному регіоні, у його власність переходили ще кілька аптек у передмістях, пан Черпак, який представляв певну групу нового впливу, займав місце Гашинського і, як людина просунута і обережна, пообіцяв днями запропонувати нову схему збору відкатів, щоб кур’єри з кейсами готівки більше не вешталися вулицями столиці.

— І хоч ви вже втомилися, Феліксе Аскольдовичу, все ж попрошу вас сьогодні вирішити ще одне питання. Останнє! Щоб ми почали нашу співпрацю без «хвостів»! — сказав.

— Чорнобай? — запитав полковник.

— Андрій — мій друг! — наголосив Черпак. — А ми друзів у біді не кидаємо. Згодні?

«Дурне запитання! Ми не те що друзів… Ми навіть про себе не забуваємо, коли друзі в біді!» — думав полковник, уже пізнім вечором скеровуючи автівку до ізолятора тимчасового тримання, де вже набагато більше, ніж законні сімдесят дві години, перебував Андрій Іванович Чорнобай.

Зайшов до камери, дочекався, поки охоронець зачинить за ним двері.

— Справа така! — почав без вступів і пояснень. — Або ти віддаєш базу відпочинку, дім у Затятовому і ще якийсь диво-дім посеред лісу. Коротше, все, що у тебе у Затятовому є! Або оця дівчинка… — дістав з внутрішньої кишені мундира фото Галі, поклав перед Чорнобаєм на тапчан, тицьнув у фото пальцем. — Або оця настирлива дівчинка здохне!

— Забирай, — сказав Чорнобай, наче мова йшла про кіло яблук, що розсипалися по дорозі.

Жадкін не очікував, що проблема вирішиться так скоро. Уп’явся у Чорнобая роздратованим поглядом.

— А-а-а… Щедрий-шляхетний! Ще й, мабуть, віриш у те, що ти — Фенікс! Юля тебе за це полюбила?..

— Юлі лікуватися треба. Геть хвора, — сказав Чорнобай. Відвернувся від Жадкіна.

Полковник почервонів од гніву, та — терпіння — друге «я» — проковтнув образу.

— Зараз нотаріуса приведуть, — сказав. — Підпишеш документи і за півгодини вийдеш.

— А як же наркотики?

— Якщо ніяких висновків для себе не зробиш, підкинемо наступного разу! — пообіцяв полковник.

Корінний киянин Іван Микитович Половинко, 1980 року народження, розлучений бездітний лузер, який підрядився виконати замовлення Льоні Бурсака, швидко програв дві тисячі баксів і кинувся шукати чоловіка, якого мав завалити, аби отримати ще дві тисячі баксів, та об’єкт зник. Горе-кілер вичікував його біля дому на Печерську, стирчав попід старовинним будинком на Пушкінській. Двічі трусився у маршрутці до Затятового, де вже прямо питав:

— А де Чорнобай?

— Давненько Андрія Івановича не бачили, — відповідали місцеві.

— Може, куди на курорт гайнув? — пробував намацати маршрути Чорнобая Половинко.

Затятівці лише сміялися: курорт? Таке скажете! У нього тут власний курорт!

На початку квітня худий Половинко втратив останню надію отримати ще дві тисячі баксів, та все ж вирішив ще раз пройтися місцями, де могла бувати потенційна жертва. Почав з багатоповерхівки на Печерську, де за даними Льоні Бурсака Чорнобай мав невелику квартиру. Підійшов до будинку і побачив позашляховик Чорнобая. А ще вчора автівки тут не було! Половинко стрепенувся: Чорнобай точно тільки-но до міста повернувся. Може, із відпустки чи з подорожі. Худий прилип до стіни і так простояв більше години, аж поки не побачив, як з під’їзду виходить Андрій Іванович власною персоною, спокійно прямує собі до автівки. А біля автівки ж — ані душі!

— І чому я з собою зброї не взяв?! — засмутився худий лузер, та зразу ж і передумав бідкатися, бо вслід за Чорнобаєм із під’їзду вийшли троє військових офіцерів, зупинилися посеред двору, явно когось очікуючи. «Ні, ні! Поспішати не можна! Бо ще загребуть! Треба підготуватися! — заметушився. — Тепер точно все вийде, бо я знайшов його!» Провів зацькованим поглядом позашляховик Чорнобая, який від’їхав від під’їзду, попхався геть: і не готуватися до замовного вбивства, як могло би здатися, а до ігрового клубу, куди його віднедавна не пускали, бо грошей не мав.

— Торбо! А де отой твій дружок, який мені одне діло виконати замовив? — спитав керуючого клубом.

— Не знаю. Давно не бачив його, — відповів Торба.

— А як мені його знайти, коли я роботу виконаю? Він же мені грошей винен! — захвилювався худий Половинко.

— Ти за Льоню не хвилюйся! Коли ти роботу виконаєш, він тебе сам знайде того ж дня! Він такий! А без діла світитися не любить, — сказав Торба.

— Точно? — завагався худий, махнув рукою: а до біса! — Торбо! Можна пограти у кредит? Ти ж знаєш! У мене скоро буде гора бабок! Твій дружок мені їх принесе!

— Ну, заходь!

Худий Половинко прилип до монітора, та гра не йшла. Відволікався через клятого Чорнобая. «Тільки б він більше нікуди з міста не виїжджав!» — думав.

Чорнобай їхав до Галі. Одна й та сама пісня — у голові. Не забув слова: «Где эта девочка, где это солнышко, Где это все, Что должно было быть у меня…» Та серце переінакшувало…

— Ось же ця дівчинка… — бурмотів. — Ось це все, що й мало би бути у мене…

Після звільнення не минуло і двох діб. Не спав. Не випускав з рук мобільного, у телефонних розмовах розгрібаючи завал, на який перетворилося його життя. Перш за все зв’язався з Казидорівною, доручив повернути гроші клієнтам, які оплатили відпочинок на «Леваді», а потім вивезти з «Левади» і виставити на продаж усе, що не рахувалося на балансі бази, а там таки немало всього «неврахованого» було: від спортивних тренажерів, кованих світильників ручної роботи, антикварних люстр і професійного кухонного приладдя до будівельних матеріалів, чотирьох японських квадроциклів і човна. Одночасно наказав до голого звільнити зруб у Затятовому і колишній вчительський будиночок у лісі.

— Щоби там і вішак для одягу після мене не залишився! — сказав Казидорівні. — Хочу, щоб нічого мого там не було!

— І геть усе продавати? Може, щось би для себе залишили, Андрію Івановичу? — спитала Казимира Теодорівна. — Там же килими коштовні, посуд дорогий, меблі ексклюзивні.

— Речі мені… недоречні, — заплутав стару жінку мудруванням. — Тобто: мені потрібні не речі.

Казидорівна взялася організовувати тотальний розпродаж, а Чорнобай того ж дня подзвонив Тьомі, бо й досі не розумів, чи діти у безпеці. На друга Черпака зла не тримав за те, що просидів за ґратами! А за що? За те, що Антін рвався допомогти йому, сильно перевищував свої можливості і вплив в очах Чорнобая, а по суті всіма важелями рухав Юлин чоловік?..

— Тьомо… — Чорнобай хотів спитати «як справи?», та спитав інше: — Як Галя?

— Я думав, ти знаєш! — уїдливо відповів син. — Ти ж у нас — Галин рятівник!

— А без ідіотських жартів! Як справи?

— Супер! Як тільки отримаю розлучення, знову женюся. Ти ж допоможеш із весіллям?

— Зачекай! А Галя де? — насторожився Чорнобай.

— Не знаю!..

Чорнобай міг би одразу зателефонувати Галі, та щось зупиняло. Наче ще замало у чоловіка інформації для того, аби дзвонити дівчині. «Тій дівчині!»? «Тому всьому, що могло би бути у нього…»?

«Та куди? Забути і не згадувати ніколи…» — вгамовував себе.

Зателефонував Черпакові.

— Галя?! Твоїй невістці більше нічого не загрожує, брате! — пафосно завірив Черпак. — І з тобою все гаразд! Я ж обіцяв, що ти вийдеш! І ти вийшов! І, знаєш, особисто я цьому фактові радий особливо, бо інакше б твоя Галя виїла мені мозок!

— Годі вже про Галю, — попросив Чорнобай. — Пам’ятаю, ти казав, що є покупці на мою квартиру на Пушкінській.

— Є! Вирішив продати?

— Допоможеш?

— Коли я другові не допомагав? — відповів Черпак. — Зробимо. Передавай від мене привіт своїй наполегливій невістці.

— Як ти, Галю? — Чорнобай зателефонував дівчині за добу після того, як відчув свободу.

— Андрію Івановичу… Ви де? Я зараз же… Куди приїхати? Я будь-куди зможу… — Галя погубила слова. У невеличкій порожній перукарні на Троєщині швидко знімала фартух. Ухопила сумку, ключі від перукарні — вже бігла до дверей.

— Галю, я сам можу під’їхати, — почула у мобільному голос Чорнобая. — Тільки скажи: куди?

— А ви у Києві?

— Я тепер весь час у Києві…

— Тоді… Може, на Подолі зустрінемося? Чи біля Дніпра. Краще біля Дніпра, Андрію Івановичу! На набережній біля храму. Знаєте церкву Миколи Чудотворця на воді?

Бо — чудо! Зачинила перукарню, викликала таксі. Так хотіла примчати першою і там, самій-самісінькій, стояти біля річки і храму, чекати на зустріч із мужчиною і вже геть нічого не боятися. Коли те сталося, що Галя позбулася страху? Хіба добре? Кожен знає: страх — захисна функція організму! Без страху — що без голови. Недовго жити!

Не зважала. Їхала в таксі, думала про те, як багато всього сталося за той час, поки не бачила Чорнобая. Відвела маму до лікаря Корчака, а він не тільки взявся розробити для мами індивідуальну програму лікування, а й Галі допоміг. Бо розповіла лікарю про ідею відкрити перукарню для людей з ВІЛ і СНІДом, і лікар звів дівчину з керівниками одного з благодійних фондів. Ті спочатку: ні, ні!

— Ти поняття не маєш, із чим стикнешся! — пояснювали. — Пересічне населення лояльне до проблеми ВІЛ-СНІДу лише доти, доки поряд не опиниться хтось із хворих. На перукарню, у якій обслуговують і хворих на ВІЛ-СНІД, чекає психологічна агресія в кращому разі і неприхована фізична — у найгіршому.

— Не може такого бути, щоб тільки я одна не боялася. А я не боюся, — товкла.

Не боялася. Коштом благодійного фонду орендувала невеличку перукарню на два робочих крісла для майстрів-перукарів і одне робоче місце для майстра манікюру. На дверях поряд із розкладом роботи з’явилася червона стрічка, пов’язана, наче шалик на шиї, — знак боротьби з ВІЛ-СНІДом. І надпис: «Дружелюбне місце». І ще один надпис нижче: «Ми показуємо, як дезінфікуємо інструменти». І ще один: «Здаємо в оренду робочі місця».

Скло у дверях розбили вже наступного дня, після візиту до перукарні дівчини-манікюрші, яка шукала роботу. Все її влаштувало: і орендна платня за робоче місце, і відсоток заробітку, який треба було віддавати перукарні. З хворими на ВІЛ-СНІД не хотіла мати діла.

— Ви й так не знаєте, хто з ваших клієнток здоровий, а хто хворий, — переконувала манікюршу Галя. — А у нас вам просто доведеться не брехати собі й не закривати очі на проблему: ретельніше і частіше обробляти інструменти, працювати у рукавичках.

— Та ти хвора! — відповіла манікюрша. — А твоя перукарня — повний бєзпрєдєл!

Добрі новини теж не забарилися. Галя тільки закінчила згрібати у відро бите скло і чекала на майстрів, які повинні були відновити функціональність дверей, коли у перукарні з’явилася перша клієнтка. Інтелігентного вигляду жінка років сорока сіла у крісло. Усміхалася, як дитина, що несподівано отримала жаданий подарунок.

— І не спитаєте, чи ви повинні бути до мене… дружелюбною? — мовила.

— Ми дружелюбні до всіх, — сказала Галя.

— Але ж я правильно зрозуміла ваші меседжі на дверях? Тут може постригтися чи зробити файну укладку жінка, яка…

— Так! Все правильно! Хочете перевірити стерильність моїх інструментів?

— Хочу знову відчути себе жінкою! Сто років не була у перукарні! — емоційно вигукнула жінка і залишила, крім вартості послуги, 200 грн «чаю».

За кілька днів навколо хороброї перукарні згуртувалася невелика, але міцна спільнота людей, яка підтримувала заклад. У більшості своїй то були люди, які хворіли, а також їхні близькі, друзі та родичі. Грошей нова робота приносила небагато, їхати до неї з Василькова доводилося майже дві години, але на цьому етапі свого життя Галя б не проміняла її на жодну іншу. З кожним днем з’являлося все більше нових клієнтів, та саме сьогодні, коли Галя мчала на зустріч із Чорнобаєм, їх не було. І це ж не випадково?..

Як Галя не прагнула, Чорнобай приїхав першим. Дивився у воду, і коли дівчина вийшла з таксі, обернувся, хоч почути звук гальм автівки, яка зупинилася поряд, було майже неможливо: по один бік від набережної — ріка, Дніпро; по другий — безперервна ріка автівок.

Усміхнувся, махнув Галі рукою, пішов назустріч. Вона — теж. Поспішала, наче вкрай важливо було їй ступити ті кілька кроків назустріч, ніби не могла стояти і чекати. Зупинилися у метрі одне від одного і — ані пари з вуст. Він знітився. Вона — ні. Усміхалася так відверто, хоч руками ті одкровення на лиці затуляй!

Чорнобай знизав плечима, обійняв Галю обережно. І зразу ж відсторонився.

— Не проти? Ми ж ніби родичі… — мовив розгублено.

— Вже — не родичі.

Кивнув.

— Так. Знаю… — замовк, нервово шукав іншу тему для розмови. — Дуже радий, що ти здорова, Галю.

— Мама хвора.

— І що з нею?

— ВІЛ… Або у стоматології заразили, або у салоні краси. Той лікар, якого ви мені знайшли, вже нею опікується.

— Ти ж не панікуєш?

— Ні, ні! Я з нею поряд. Не покину. Як… ви мене.

Знітився:

— Все нормально.

— Так… І я завжди буду пам’ятати, що, коли мені було гірко до смерті, лиш дві людини не відвернулися від мене. Ви і ще Юрко, який мене майже до Затятового довіз.

— Чув, того хлопця вбили.

— Так… І поховали у селі, яке називається Христопратівка. Я збираюся туди.

— Навіщо?

— Покласти квіти… Сказати, що мені дуже шкода…

Замовкла, відійшла на крок, наче мало їй простору для наступних слів. Дивилася Чорнобаєві в очі.

— Андрію Івановичу… Я… Я без вас… не хочу!

— Галю… — їй, як дитині малій, і стільки всього у тому «Галю»: і любові, і ніжності, і туги, і заборони собі самому — і любити, і тужити.

— Андрію Івановичу! Ви мені потрібний…

— Галю, дівчинко! Не можна! — язик Чорнобаїв вимовляв одне, а в голові: «Ось же ця дівчинка! Ось це сонечко! Ось же все те, що і мало би бути у тебе! Не проґав!»

— Чому не можна?

— Бо моя осінь… вип’є твою весну, сонечко! А це несправедливо щодо тебе. Забудь про Чорнобаїв! Про всіх! Добре? — рукою махнув, пішов геть. Втекти намагався, та ноги не несли, тому і не біг, а лиш сунув важко потроху.

— А ви хіба зможете забути мене?! — вигукнула йому вслід Галя.

Ні, хитнув головою, ні, ні… На автоматі відімкнув дзвінок мобільного, який задзвонив невчасно. І так чоловікові соромно стало. «Дідько, веду себе, як пацан!» — подумав. Зупинився, обернувся: Галя так і стояла на набережній, дивилася йому вслід. Видихнув, пішов назад. Обійняв дівчину. Вона схлипнула судомно, обвила його тулуб ручками. Ось же ця дівчинка! Ось же це сонечко…

— Сонечко! Ти — така… молода! — прошепотів. — І ти неодмінно станеш щасливою! Я знаю! Просто повір! — обережно відсторонив дівчину, погладив по волоссю, як дитину, і тепер уже швидко-швидко пішов до своєї автівки.

Не озирався. Вскочив у позашляховик. Автівка на великій швидкості рвонула світ за очі. Чорнобай однією рукою керував автівкою, другою набирав Сашка Сулиму, дзвінок якого відхилив хвилиною раніше.

— Сашко! — сказав, — дзвонив?

— Андрію Івановичу, — почув голос затятівського автомеханіка. — Знаю, у вас наразі непрості часи, але чи не могли би ви позичити мені трохи грошей? Мамі на операцію не вистачає.

— Що з Анею? — спитав Чорнобай.

Оля Корнійчук із соціальних мереж дізналася про Галину унікальну перукарню, бо битва добра зі злом навколо маленького відважного закладу тільки набирала обертів і обидві армії активно вербували прибічників. Та одного дня Оля завітала сюди не для того, аби підтримати колишню подружку чи, приміром, налагодити з нею стосунки, а тому що «Беллу» стрясали справжні катаклізми. Зрозуміти всю їхню грандіозність могла лиш людина, яка працювала у «Беллі», і Оля Корнійчук дочекатися не могла хвилини, коли зможе усе те вихлюпнути Галі.

— У тебе тут… прикольно, — роздивлялася інтер’єр Галиного царства. — Звісно, не так круто, як у «Беллі»! Ти тепер, до речі, могла б до нас повернутися.

— Олю, не цікаво.

— А я зараз тебе зацікавлю! Юля пішла з «Белли»! Уявляєш?! Пані Жадкіна більше не керує своїм салоном краси! Її потворний старий чоловік змусив нашу красиву Юлю зібрати валізи і поїхати за кордон. Знаєш чому? Тому що ти мала рацію: Юля може бути хворою на ВІЛ! Ми, звісно, результатів її тестів не бачили, але чутки пішли! І полковник вирішив, що заради збереження клієнтури «Белли» Юля має поїхати. Вона так плакала. Їй-богу! Я на власні очі бачила: вона реально ридала! Не хотіла покидати країну, та полковник прямо при ній викликав до кабінету Женьку Лисицю і запропонував їй стати керуючою салоном. Як тобі новини?

— Вражаючі… — сказала Галя.

— А Женька! Бачила б ти цю козлиху! Купила ящик шампанського, зачинилася у Юлиному кабінеті разом із… твоїм чоловіком, і відмічали. Дівчата чули, як Женька каже Артему: «Тьомо, оце все — наше золоте дно…» Уявляєш? Повне дно!

— Нащо ж ти мене туди кличеш? — печально усміхнулася Галя. — Може, сама до мене перейдеш? Є вакансія майстра манікюру.

— Хочеш, щоб я заразилася? Дякую! Що я тобі поганого зробила, Галю? — образилася Оля.

Галя не встигла відповісти. Двері з червоною стрічкою, зав’язаною на манір шалика на шиї, яку за ці дні доводилося відновлювати щодня, розчахнулися, і до перукарні увійшла пані Жадкіна власною персоною.

— Юліє Володимирівно?! — здивувалася Оля. — А ви ж ніби повинні були відлетіти…

— Корнійчук! Забирайся геть! — із такою огидою і ненавистю відповіла пані Жадкіна, що манікюрша не наважилася устрявати у суперечку. Підхопила сумку і швидко вшилася.

Пані Жадкіна усміхнулася печально, усілася в крісло перед великим дзеркалом.

— Причешеш? — запитала.

— Я тут всіх без винятку обслуговую, Юліє Володимирівно, — сказала Галя. — А вас — з особливою турботою причешу. Ви мені багато добра зробили, а я вам так і не віддячила. Один раз спробувала — і то воно мені боком вилізло.

— Усім нам… — прошепотіла пані Жадкіна.

Галя напружилася.

— Гроші так і не знайшли? — запитала.

—Ні… — пані Жадкіна усміхнулася печально. — Та горювати не варто: то були брудні гроші, і вони ніколи би не послужили ані добрій справі, ані добрій людині.

Галя глянула на пані Жадкіну з тривогою:

— Ви… хоч не захворіли на ВІЛ?

— Ні…

— Добре. Я рада.

Галя укрила пані Жадкіну захисним фартухом, стала за спиною колишньої хазяйки. Розчісувала її доглянуте хвилясте волосся.

— Дозволите укласти вам волосся так, як мені хочеться?

— Так. Давай… — замовкла, усміхнулася. — Хоча я прийшла заради іншого. Сказати… Він любить тебе!

— Хто?..

— Андрій. Усе віддав заради того, аби ти була у безпеці: і свою базу відпочинку, і дім у Затятовому, і ще якийсь будинок у лісі. Від чоловіка знаю.

Галя завмерла з гребінцем, проковтнула сльози.

— Тепер… не зможу вас причесати. Руки трусяться.

— І не треба! — пані Жадкіна підвелася, зірвала з себе захисний фартух, пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася до Галі. — Прощавай, Галю Чорнобай! Ти… зроби все, щоб і залишитися Чорнобай! Чуєш?! — на мить замовкла, усміхнулася. — Завтра о п’ятій ранку в мене літак до Порту. Махнеш мені? Чи ще спатимеш?

— Не спатиму. Вже їхатиму маршруткою в одне село. Там справа у мене… Як побачу в небі літак, неодмінно махну.

— От і домовилися, — пані Жадкіна розчахнула двері.

— Юліє Володимирівно! — вигукнула Галя. — Ви… такою красивою стали.

Наступного ранку, квітневої теплої суботи, пані Жадкіна летіла до далекої Португалії, а старенька маршрутка везла Галю Чорнобай до глухої Христопратівки. Дівчина й сама не могла пояснити, чому все думає і думає про Юрка Консуматенка. Кінець кінцем дійшла висновку, що все це від того, що Юрко загинув і був похований без християнського обряду погребіння. Для таких думок Галя мала неабиякий аргумент. Ще коли тато був живий, він розповідав малій Галі страхітливу на той час історію про те, як несподівано і трагічно померла його мама, Галина бабуся. Як її швидко і без священника поховали, бо тоді були такі часи… І покійниця-мама стала приходити до Галиного тата уві сні, виглядала дуже сердитою і невдоволеною. І тато не міг тим снам дати ради, аж поки одного разу не розповів про них бабі-віщунці. А баба сказала: бери землю з могилки і біжи до церкви! І проси священників, щоби провели повний християнський обряд погребіння для мами твоєї! Тато так і зробив. А потім ту землю відніс на мамину могилку. І з того дня мама-покійниця більше ніколи не снилася йому сердитою і злою.

— Знайду, де Юрка поховали, — вирішила. — Приведу на його могилу священника і попрошу, щоби відспівали хлопця.

Шлях до села зайняв години три, та Галя не помічала краєвидів за вікном. Все думала про вчорашню розмову з пані Жадкіною. «Слава Богу, що Юля вчора знайшла мене… Зайшла до перукарні і сказала мені ті слова… Щоб я і лишилася Чорнобай! Слава Богу, бо я б довірилася словам Андрія Івановича про те, що… не можна! Та я не хочу в це вірити! Не можна заборонити кохання!» Збудилася: так і є! Вона скаже це Чорнобаєві вже сьогодні! Вхопила мобільний, швидко написала Чорнобаєві СМС-ку. «Ви де? Бо сьогодні увечері я їду до вас, де би ви не були!»

— «Я у Затятовому, у справах», — уже читала за хвилину. — «А ти у Києві, Галю?»

— «Ні! В одному селі. Теж у справах! Увечері їхатиму у бік Києва», — написала.

— «Добре! Чекатиму тебе на трасі. Біля повороту на Затятове»…

Вона би відповіла! Що так рада читати кожне слово, яке він надіслав їй, що увечері мчатиме до того повороту стрілою, та зв’язок зник, а за півгодини попереду замайоріло сірими стріхами село.

— Христопратівка! — крикнув водій.

Христопратівка зустріла Галю двома кудлатими собаками, які крутилися навколо дівчини, поки та йшла єдиною вулицею села, із жахом констатуючи, що кожна хата, повз яку вона проходить, покинута людьми. Може, тут взагалі ніхто не живе?

— А собаки? — прошепотіла. — Хіба б собаки залишилися у покинутому селі?

Врешті уздріла білу цівку диму, яка піднімалася від димаря передостанньої на вулиці хати.

— Слава Богу! — до воріт підійшла, почала стукати. — Агов! Є хто? Вийдіть, прошу! Поговорити треба!

Хвилин за п’ять двері хати відчинилися і на поросле бур’яном обійстя вийшла старезна бабуся, спираючись на палицю.

— Чого тобі? — прорипіла.

— Юрко! У селі жив такий собі хлопець Юрко! Так?

— Помер! — сказала бабуся. — Застрелили і закопали, як собаку, іроди. А потім інші іроди приїхали. Відкопали і цілий день з бідним тілом щось у хаті робили. А потім знову в ту саму яму вкинули, закопали і поїхали. А я все чисто у вікно бачила! Юрко по сусідству жив. Он у тій крайній хаті, — вказала сухим пальцем у бік останньої на вулиці хати.

— А де та яма?

— Біля сараю.

— А як знайти? Там хоч хрест є?

— Нема хреста! Я гілку з дуба поряд устромила, — відповіла бабця. Глянула на Галю підсліпуватими очима. — А ти Юркові хто?

— Ніхто. Хочу землю з могили взяти, — зорієнтувалася вчасно, бо зрозуміла: не знайде вона тут священників, скоріше до церкви землю з могили донесе.

— Допомагай тобі Бог, дитино, — бабця перехрестила Галю. — А я помру, та так і валятимусь у хаті, бо більше нікого з живих не лишилося у Христопратівці. Думала, Юрко по мені заупокійну службу замовить, а воно он як: я живу, а хлопця нема. Така біда! У всіх кінець шляху — на кладовищі, а мене собаки отут у хаті з’їдять!

Галя розпрощалася з бабцею, пішла до крайньої хати. Насторожено ходила захаращеним подвір’ям, наче намагалася зрозуміти: що настільки трагічне могло відбуватися тут, аби закінчитися стріляниною і вбивством? Заради чого? Підійшла до сараю і побачила поряд із ним дубову міцну гілляку: стирчала із землі поряд із сараєм.

— Що? Прямо тут? — жахнулася. Дістала з сумки целофановий кульок із бутерами, віддала бутери собакам, які крутилися поряд, тремтячими руками набирала у кульок землю з-під дубової гіляки. — Юрку… Зроблю, що зможу, — шепотіла. — Може, то якось допоможе твоїй душі.

Заповнила кульок землею, поклала його до сумки. От і все? Пішла подвір’ям до вулиці. Треба якось вибиратися з глухого села до шляху, бо водій попередив: до Києва повертатиметься по обіді, і якщо на зупинці біля села людей не буде, то він нікого чекати не збирається. А інший транспорт тут не ходить, якщо дівчина сподівається, що з Христопратівки можна ще чимось вибратися, крім його маршрутки.

Обійшла сарай і раптом побачила крізь щілину причинених дверей брудно-зелені дверцята «міні-купера». І автівка тут лишилася? Згадала Юрка… Ніч, хлопець учепився у кермо, косує на неї.

— Чуєш, Галю! — каже. — Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!

Вона тоді промовчала.

— Думаєш, просто так язиком ляпаю? — розсердився він. — Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!

— Що за джек-пот? — прошепотіла вона тоді.

— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі послати всіх до дідька!

Вона мовчала, і Юрко аж психонув тоді.

— Галю, дістала! — крикнув. — Питай: що за стимул?

— Що за стимул, Юрку?

— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?

— Дякую?

— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!

Відігнала спогади. Штовхнула дерев’яні двері сараю, вони і розчахнулися. Щаслива «жабка» Юрка Консуматенка виглядала жалюгідно. Брудний дах засмітили птахи, салон — щури, а крізь дірки від куль, які розмалювали корпус автівки хаотичними візерунками, світило весняне сонце, що пробивалося до сараю крізь провалений дах.

— І де мої неймовірні багатства під сидінням? — прошепотіла.

Відчинила передні праві дверцята, засунула руку під сидіння і намацала клаптик паперу. Дістала його.

— «У кінці шляху, між Адамом і Євою, під чорним каменем», — прочитала.

Зім’яла клаптик паперу, викинула.

— От маячня! — спробувала зім’яти думки про записку, та згадала інше. Як бабця сказала: у всіх кінець шляху — на кладовищі…

Вийшла на подвір’я, роззирнулася, побачила на горизонті, кілометрах у трьох від села, хрести. Ноги самі понесли.

На старому кладовищі пам’ятники похилилися, стежки позаростали: не пройти. Хіба що перескакувати через зарості торішнього колючого бур’яну. Галя розгублено оглядала все навколо, аж поки в око не впав повалений хрест, на якому значилося: «Панасенко Євангеліна Іванівна».

— Єва? А де Адам?

Могила Адама Миколайовича Варчука знаходилася по другий бік стежини навпроти останнього притулку Єви. А у саму стежину чиясь рука вкопала великий чорний камінь, схожий на уламок граніту.

— Господи… — Галя відчула, як тремтить. Присіла навпочіпки, спробувала руками розчистити землю навколо чорного каменя, та де там! Роззирнулася. Побачила шматок металевої труби, який валявся на поруйнованій могилі. Вхопила його, заходилася підкопувати ним землю навколо каменя. «До маршрутки не встигну», — подумала. Та не зупинилася. Коли сонце вже схилилося до вечора, у півсутінках, які на старому кладовищі настали раніше, ніж у місті, врешті витягла важкий чорний камінь з землі і намацала під ним целофан. Потягнула. І витягла з ями під каменем важкий целофановий мішок. Розкрила його і не повірила очам: всередині мішка лежали десятки банківських упаковок доларів.

Замурзана, зморена Галя вхопила важкий мішок, потягла до Юркової хати. Рішення прийшло одразу. Сяде за кермо щасливої Юркової автівки, і вона неодмінно довезе Галю до повороту, біля якого на неї чекатиме Чорнобай. У нього все забрали? А Галя йому все поверне! Хай брудні гроші послужать добрій людині! Заради Андрія Чорнобая Галя здолає будь-які перешкоди! Вона зможе! І то нічого, що раніше Галя ніколи не керувала автівкою на справжній дорозі, а лише у школі на тренажері. Зате — на механіці вчилася! Пам’ятає як!

— Нічого складного! — усілася за кермо старенького «міні-купера», поклала на сидіння поряд мішок із грішми. Завела двигун. Натиснула на педаль швидкості.

У вже чорних сутінках ґрунтівкою у бік траси ривками рухалася брудно-зелена автівка з вимкненими фарами, які Галя так і не змогла увімкнути. Звідки ж їй знати, що кулі перебили електричні дроти і вони тепер будь-якої миті можуть спровокувати пожежу?

Тільки одного хотіла: скоріше дістатися траси, де є зв’язок, зателефонувати Чорнобаєві, прокричати:

— Ви ж дочекаєтеся мене? Я вже мчу…

Чорнобай у Затятовому другий день поспіль займався справами Анки Сулими. Він приїхав після дзвінка Сашка, коли дізнався, що після інфаркту Анці потрібна складна і дорога операція на серці. Мотнувся назад, до Києва, спробував знайти Антона Черпака, та друг перебував «поза зоною». Чорнобай поїхав по лікарнях: інститут серця, клініка імені Амосова, Олександрівська лікарня, лікарня на Червоному хуторі, приватні клініки. Побував у кожній медичній установі, де проводили операції на серці: показував висновки затятівських лікарів про стан Анки, дізнавався про можливість покласти жінку на стаціонар не тільки для оперативного втручання, а й для подальшої реабілітації, цікавився цінами, бо Сашко з Толею пішли іншим шляхом — вирішили спочатку зібрати гроші на операцію, а вже потім штурмувати лікарні.

Терміново покласти Анку до столичної лікарні виявилося не так і просто: кардіологічні відділення — переповнені. Врешті місце знайшлося в приватній клініці, де підробляли і лікарі з інституту серця, і з Олександрівської. Чорнобай забронював місце окремою сумою грошей і наступного ранку вже знову був у Затятовому.

— Збирайте Аню, — сказав Сашкові і його батьку. — А я по «швидку». Домовлюся, щоб довезли її до приватної клініки.

Одноногий Толя Сулима зазбирався було з Чорнобаєм до «швидкої» йти, та Чорнобай розумів: Толя хоче наодинці поговорити з ним, — і навіть здогадувався, що так мордує колишнього чоловіка банкірші.

— Толю, якщо думаєш, що в нас з Анею щось було, то помиляєшся, — сказав, коли вийшли з Анчиної квартири надвір. — Я Ані допомагаю тому, що можу! І тому, що і вона мені свого часу з «Левадою» дуже допомагала.

— Знаєш, що я тобі скажу, Андрію Івановичу? — відповів Сулима, коли йшли до станції «швидкої допомоги». — Більше у «Левади» ніколи не буде такого хазяїна, яким ти був. А цей новий… Черпак, він магії цього місця не розуміє.

— Черпак? — Чорнобай вухам не повірив. — Прізвище нового хазяїна «Левади» — Черпак?

— Так усім представляється! — сказав Толя. — Знаєш його?

Що казати? Кого ми взагалі знаємо? Може, себе? Чорнобай іще не встиг перетравити новину про приховані властивості характеру свого друга, коли отримав СМС-ку від Галі. Хмари з душі враз здуло: не душа — чисте небо, ясні зорі. Аж засміявся. «До біса всіх! — подумав. — Ось же це сонечко! Чого ще? Не покликала б — довіку би на очі їй не показався. А покликала — бігом до неї побіжу! До вечора ще чекати? Я зможу!»

«Швидка» повезла Анку у супроводі Сашка до київської клініки. Перед тим Чорнобай відкликав затятівського автомеханіка вбік, дав йому гроші: і на операцію, і на реабілітаційний період мало вистачити.

— А ви хіба не з нами до Києва? — спитав Сашко.

— У мене ще у Затятовому справи є. Увечері виїду, — відповів Чорнобай. Не звернув уваги на худого чоловіка років сорока, що крутився неподалік.

А Толя Сулима худого примітив. Коли вже провели Анку з Сашком і Толя став тягнути Чорнобая до себе, аби хоч гарячим обідом віддячити йому за допомогу Анці, знову каліка звернув увагу на худого-чужого. Покинув Чорнобая посеред вулиці, пошкандибав на милицях до чужого.

— Ти хто такий?

— Та ніхто. На автобус чекаю, аби виїхати з вашого міста, — пробурчав худий.

— Ото і дуй звідси! Ходить воно, мутить-крутить, всюди заглядає! І запам’ятай! Я твою рожу сфотографував! — пригрозив Толя.

Стояв поряд із чужим-худим, поки той не сів до автобуса, який прямував на Київ. І тільки коли автобус зник у кінці вулиці, повернувся до Чорнобая:

— Так пообідаємо, Андрію Івановичу?

— Дякую, Толю. Я… на «Леваду» навідаюся, — відповів Чорнобай.

Не планував. Навпаки! Уривав будь-які спроби затятівців узнати хоч щось про несподіваний продаж бази, будинків. Затявся: відрізав і забув! Ані згадувати про «Леваду» не хотів, ані з’їздити туди, аби роздивитися із прикрістю, які нові люди хазяйнують. Та після розмови із Толею Сулимою плани помінялися.

Під’їхав до «Левади» по обіді. Зазвичай о цій порі біля озера людно від відпочивальників, та сьогодні лиш двоє охоронців блукали неподалік озера. Побачили Чорнобая, зраділи:

— Андрію Івановичу! Може, назад «Леваду» заберете? Ми б хотіли, бо без вас тут — самі бачите. Порожньо. І персонал майже увесь звільнився. І Казимира Теодорівна.

— А де новий хазяїн?

— У колишньому вчительському будиночку з друзями. Відпочиває…

— Перетрудився? — Чорнобай пішов до свого колишнього барлогу пішки. Лісом навпростець. Ще здалеку побачив знайомі обриси. Аж усміхнувся: гарне місце. Чарівне. Антонові ще тоді сподобалося, коли Чорнобай тільки придбав його. А вже коли реконструював, так і не приховував заздрощів. Просив лісовий будиночок в оренду.

— Не вийшло добром, вирішив обманом і силою забрати. Так, друже?

Підійшов ближче, побачив біля будиночка дві автівки. Одна точно була Антонова. Стукнув у двері. Черпак розчахнув їх так швидко, ніби увесь цей час стояв під дверима і тільки того й чекав, аби відчинити їх перед Чорнобаєм.

— Андрію? — здивувався, та швидко себе опанував. — Проходь! А ми з Феліксом Аскольдовичем аналізуємо одну цікаву… шахову партію.

За спиною Черпака виник полковник Жадкін у цивільному. Мовчав. Дивився на Чорнобая прискіпливо. І Чорнобай мовчав, та Черпака те не засмучувало.

— Не стоятимемо ж на порозі! Проходь, Андрію! І без образ, домовилися? Ти ж розумієш: усе має свою ціну! Та проходь! Я сьогодні вперше спробую камін розпалити.

— Не раджу, якщо не хочеш чадним газом отруїтися, — сказав Чорнобай. — У цього будинку свої секрети.

Розвернувся, пішов геть. Знову лісом, знову навпростець, наче хотів востаннє надихатися повітрям місця, куди більше не збирався повертатися.

Із Затятового виїхав під вечір. Перед тим навідався до Казидорівни — подякувати за все, бо сам би ніколи не зміг так оперативно вивезти все з бази і будинків, продати з вигодою. Та мудра Казидорівна і слухати не стала.

— Не витрачайте слів задарма, Андрію Івановичу. Все, що ви хотіли б мені сказати, і так знаю.

— Може, знаєте, і яку справу мені тепер у житті робити? Бо сам я поки не знаю.

— А ви тепер тільки однією справою і зможете займатися — людям допомагати. Бо допомагати людям — таке заразне діло. Хто хоч раз спробував, на тому боці вже і залишається.

Чорнобай лиш усміхнувся приголомшено: не раз дивувала його Казидорівна, і сьогоднішній день не став винятком.

— Тоді побажайте мені удачі на тому шляху, — сказав.

— Їдьте вже! — лиш усміхнулася. — Сонечко там, певно, зачекалося.

Позашляховик Чорнобая дістався траси, коли сонце остаточно впало і пропало. Зупинив автівку, дістав мобільний. Набрав Галю.

— Андрію Івановичу… Я мчу. Я вже близько, — її голос дзвенів радістю.

Чоловікові передалося хвилювання дівчини.

— А на чому ти мчиш, сонечко? — запитав хрипло.

— На автівці! Я потім все розкажу! Ви ж не поїдете?

— Чекаю на тебе, — вимкнув дзвінок, поклав мобільний поряд із собою на пасажирське сидіння, глянув уперед і раптом побачив у світлі фар перед автівкою того самого худого чоловіка, до якого Толя Сулима присікався у Затятовому. Мружив очі, вдивлявся у салон позашляховика.

Чорнобай не встиг і ворухнутися, бо худий різко підняв руку з пістолетом. Вистрілив у бік салону. У місце водія. Пострілом Чорнобая відкинуло назад. Знепритомнів і вже не бачив, як худий від страху заволав істерично, вистрілив в одну фару, в другу. У повній темряві побіг до траси. Метрів за сто викинув пістолет у кущі, побіг далі, намагаючись віддалитися на максимальну відстань. Худий планував автостопом дістатися столиці і чекати винагороди, бо не мав сумніву, що замовлення виконав і якщо Чорнобай не помер одразу, то до ранку помре. Він без пригод повернеться до столиці, заб’ється у нору за місцем реєстрації і там скнітиме більше місяця, сподіваючись отримати залишок обіцяного гонорару від Льоні Бурсака, навіть не здогадуючись, що Льоня давно уже мертвий. Якось він вийде на вулицю по цигарки, випадково зачепить групу підлітків, які одним звірячим гуртом заб’ють його до смерті.

Та сьогодні худий не думав про майбутнє. Біг, спотикався, падав, озирався, та не бачив нічого. А на трасі біля повороту на Затятове під файним бордом, який і досі запрошував до «Левади», темний позашляховик злився з темною ніччю. А в його салоні лежав непритомний чоловік. Та він іще дихав.

Галя ще ніколи в житті не відчувала такого неймовірного піднесення. Зелений «міні-купер» деренчав, як порожнє відро, але долав і долав кілометри, витискав із себе залишки життєвих сил, наче розумів: дівчині ніяк не можна застрягнути посеред ночі! На неї чекає чоловік, без якого вона… не хоче!

Поряд із Галею на сидінні лежав мішок грошей, і був у тому глибинний зміст: заради грошей би так не мчала…

— Вже скоро, — шепотіла. — Ще трохи.

Не відчувала запаху горілих дротів, що потроху став заповнювати салон щасливої «жабки». А коли врешті унюхала, лиш звела брівки сердито — ніщо не зупинить! — відчинила всі вікна і сильніше натиснула на педаль швидкості.

До темного повороту на Затятове лишалося не більше трьохсот метрів, та Галя не помітила його, бо вірила в іншу правду: на повороті мала стояти автівка Чорнобая і привітно зустрічати її сяянням фар. Та навколо — лиш темрява. І сама Галя так небезпечно і так зухвало мчала темною автівкою, у якій не горіли фари!

Вона би точно проїхала повз поворот, та метрів за сто до нього перебиті кулями електричні дроти «міні-купера» врешті остаточно оплавилися і загорілися. Автівка в одну мить втратила керування, виїхала на зустрічну і на повній швидкості врізалася у темний позашляховик, який стояв на узбіччі біля повороту на Затятове. «Жабку» крутнуло від удару, лобове скло її прилипло до водійських дверей позашляховика. Непритомні Галя і Чорнобай опинилися так близько, що могли б почути дихання одне одного. Бо вони дихали. Дихали. Наче безкінечно повторювали без слів: завтра — буде, завтра — буде, завтра — буде…

Завтра — буде.