Гаррі Поттер і в'язень Азкабану

Розділ дев’ятнадцятий Слуга Лорда Волдеморта

Герміона зойкнула. Блек зірвався на ноги, а Гаррі підстрибнув, ніби його вдарило струмом.

— Я знайшов це біля Войовничої Верби, — сказав Снейп, відкинувши плаща-невидимку і не відводячи палички від Люпинових грудей. — Дуже зручна річ, Поттере, красно тобі дякую… — Снейп трохи захекався, але на його обличчі сяяв ледве стримуваний тріумф.

— Ви, мабуть, здивовані, як я довідався, що ви тут? — запитав він, поблискуючи очима. — Я щойно заходив до твого кабінету, Люпине. Ти забув випити своє зілля, тож я з повним келихом зазирнув до тебе. І там, на щастя — тобто на моє щастя, я побачив на твоєму столі якусь карту. З першого погляду я все зрозумів. Я побачив, як ти біг оцим тунелем.

— Северусе… — озвався Люпин, але Снейп не дав йому договорити.

— Я весь час казав директорові, що це ти помагаєш давньому дружкові Блеку пробиратися в замок. І ось він, доказ. Але навіть я не припускав, що ти скористаєшся цією халупою як схованкою…

— Северусе, ти помиляєшся, — спробував наполягати Люпин. — Ти ж чув далеко не все… я можу пояснити… Сіріус не збирається вбивати Гаррі…

— Сьогодні в Азкабані опиняться двоє, — сказав Снейп, і його очі спалахнули божевільним блиском. — Цікаво, як це сприйме Дамблдор… Він же був переконаний, що ти безпечний, Люпине… наш приборканий вовкулако…

— Який же ти дурень, — спокійно мовив Люпин. — Невже шкільної суперечки достатньо, щоб запроторити до Азкабану невинну людину?

ПУРХ! Тоненькі, мов змійки, мотузки вилетіли з чарівної палички Снейпа і обмотали Люпинові рота, руки і ноги. Він утратив рівновагу і впав на підлогу, не в змозі поворухнутися. Блек розлючено заревів і рушив на Снейпа, але Снейп націлився паличкою прямо Блекові межи очі.

— Ще крок… — прошипів він, — ще один крок, і я це зроблю, клянуся!

Блек завмер на місці. Неможливо було визначити, чиє обличчя випромінювало більше ненависті.

Гаррі заціпенів, немов розбитий паралічем. Він не знав, що робити й кому вірити. Глянув на Рона й Герміону: Рон, що й далі стискав у руках переляканого Скеберса, здавався не менш розгубленим. А от Герміона невпевнено ступила до Снейпа і ледь чутно промовила:

— Пане професоре… х-хіба… хіба вам зашкодять їхні пояснення, га?

— Міс Ґрейнджер, вам і так уже загрожує відрахування зі школи, — пирхнув Снейп. — Ви втрьох опинилися тут без дозволу, в товаристві убивці й вовкулаки. Отож хоч раз у житті потримайте язика за зубами.

— Але ж… якщо ви помилилися…

— ЦИТЬ, ДУРНЕ ДІВЧИСЬКО! — закричав раптом Снейп, мов божевільний. — НЕ ГОВОРИ ТОГО, ЧОГО НЕ РОЗУМІЄШ! — 3 його чарівної палички, що й далі цілилися в Блекове обличчя, вилетіло кілька іскор. Герміона притихла.

— Яке солодке відчуття помсти, — вишкірився до Блека Снейп. — Я так мріяв упіймати тебе власноручно…

— Ти знову пошився в дурні, Северусе, — гаркнув Блек. — Тільки-но цей хлопець принесе пацюка до замку… — він кивнув на Рона, — …я спокійно прийду…

— До замку? — перепитав шовковим голосом Снейп. — Навіщо нам так далеко йти? Ось виберемося з-під Верби, і я просто покличу дементорів. Вони надзвичайно зрадіють, коли тебе побачать… Так зрадіють, що захочуть, либонь, привітати тебе своїм Цілунком…

Й до цього бліде Блекове обличчя ще більше зблідло.

— Та… ти повинен мене дослухати, — прохрипів він. — Пацюк… глянь на пацюка…

Але Снейпові очі сяяли таким божевільним блиском, якого Гаррі ще ніколи не бачив. Снейп, здавалося, цілком утратив глузд.

— Ану йдіть за мною! — звелів він і клацнув пальцями. Кінці мотузки, що нею був обмотаний Люпин, стрибнули йому в руки. — А я потягну вовкулаку. Може, дементори забажають і його поцілувати…

Гаррі, не задумуючись, кинувся вперед і загородив двері.

— Відійди, Поттере, ти вже й так по вуха в неприємностях, — гаркнув Снейп. — Якби я не прибіг сюди і не врятував твою шкуру…

— Професор Люпин цього року міг мене вбити сто разів, — промовив Гаррі. — Я провів з ним наодинці море часу, він учив мене захищатися від дементорів. Якщо він допомагав Блекові, то чого ж він не прибив мене ще тоді?

— Я не збираюся з’ясовувати, як влаштовано мозок вовкулаки, — засичав Снейп. — Відійди з дороги, Поттере.

— ВИ НІКЧЕМА! — крикнув Гаррі. — ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВАС КОЛИСЬ ПОШИЛИ В ДУРНІ, ВИ ТЕПЕР НАВІТЬ СЛУХАТИ НІКОГО НЕ ХОЧЕТЕ…

— МОВЧАТИ! Я НЕ ДОЗВОЛЮ, ЩОБ ЗІ МНОЮ ТАК РОЗМОВЛЯЛИ! — ще несамовитіше заверещав Снейп. — Яке коріння, таке й насіння! Я щойно врятував твою шкуру, ти мав би мені дякувати на колінах! Ох, якби він тебе вбив! Ти загинув би так само, як і твій батько, адже ти надто самовпевнений, ти не віриш, що Блек і з тебе зробив дурня… А тепер забирайся з дороги, доки я сам тебе не прибрав! ГЕТЬ, ПОТТЕРЕ!

Рішення визріло миттю. Снейп не встиг ступити й кроку, як Гаррі підняв чарівну паличку.

— Експеліармус! — вигукнув він… і, треба зауважати, не лише він. Гримнув такий вибух, що двері ледве втрималися на завісах. Снейпа підкинуло — він гупнувся об стіну, сповз на підлогу, і з-під його волосся потекла цівочка крові. Він знепритомнів.

Гаррі озирнувся. Одночасно з ним Снейпа обеззброїли Рон і Герміона. Снейпова чарівна паличка описала дугу і впала на ліжко біля Криволапика.

— Тобі не варто було цього робити, — сказав Блек, глянувши на Гаррі. — Це мусив зробити я…

Гаррі уникав Блекового погляду. Він і досі не був певний, що вчинив правильно.

— Ми напали на вчителя… напали на вчителя… — простогнала Герміона, нажахано дивлячись на нерухомого Снейпа. — Ой, ми встряли в таку халепу..

Люпин намагався вивільнитися з мотузок. Блек стрімко нахилився і розв’язав його. Люпин випростався, потираючи занімілі руки.

— Дякую, Гаррі, — мовив він.

— Я ще не сказав, що вам вірю, — заперечив Гаррі.

— Тоді настав час надати деякі докази, — втрутився Блек. — Хлопче… дай-но мені Пітера. Швидше. — Рон міцніше притиснув Скеберса до грудей.

— Ще чого, — кволо промовив він. — Ви що, вирвалися з Азкабану лише для того, щоб дістатися до Скеберса? Тобто… — він глянув на Гаррі й Герміону, сподіваючись на підтримку. — Гаразд, скажімо, Петіґру міг обертатися в пацюка… але ж є мільйони пацюків… Як ви, після стількох років Азкабану, знаєте, за яким саме полювати?

— Знаєш, Сіріусе, це слушне запитання, — повернувся до Блека Люпин і трохи спохмурнів. — Як ти про нього довідався?

Блек засунув під мантію свою пазуристу руку і витяг пожмаканий аркуш паперу, розгладив його й показав усім.

Це була фотографія Рона з родиною, що з’явилася торік улітку в «Щоденному віщуні». Там на Роновому плечі сидів Скеберс.

— Де ти це взяв? — запитав приголомшений Люпин.

— Фадж дав, — відказав Блек. — Торік він інспектував Азкабан і дав мені свою газету. Там на першій шпальті був Пітер… на плечі в цього хлопця… я відразу його впізнав… я ж безліч разів бачив, як він перевтілювався. І ще там було написано, що хлопець повертається у Гоґвортс… туди ж, де й Гаррі…

— Боже мій милий! — неголосно мовив Люпин, ковзаючи поглядом зі Скеберса на фотографію — і назад. — Його передня лапка…

— Що з нею? — виклично спитав Рон.

— Там немає одного пальця, — пояснив Блек.

— Звісно, — видихнув Люпин, — так просто… так геніально… Він сам його відчикрижив?

— Якраз перед останнім перевтіленням, — підтвердив Блек. — Я загнав його в кут, а він заверещав на всю вулицю, що то я зрадив Лілі та Джеймса. І перше ніж я встиг його проклясти, він висадив у повітря всю вулицю — паличку він тримав за спиною. Повбивав усіх у радіусі шести метрів — і шаснув у каналізацію разом з іншими щурами…

— А хіби ти про це не чув, Роне? — запитав Люпин. — Там знайшли тільки палець — усе, що буцімто залишилося від Пітера.

— Послухайте, але ж Скеберс міг побитися з іншими пацюками або іще щось!.. Він жив у нашій родині хтозна-скільки…

— А точніше, дванадцять років, — додав Люпин. — Тебе ніколи не дивувало таке його довголіття?

— Ми… ми добре його доглядали! — сказав Рон.

— Але останнім часом він щось дуже змарнів, чи не так? — поцікавився Люпин. — Гадаю, він почав худнути, відколи довідався, що Сіріус вирвався на волю…

— Він боявся того схибленого кота! — Рон кивнув на Криволапика, що й далі муркотів на ліжку.

«Але ж це не так, — подумав раптом Гаррі. — Скеберс виглядав хворим ще до зустрічі з Криволапиком. Відколи Рон повернувся з Єгипту, а Блек утік з тюрми».

— Цей кіт зовсім не схиблений, — простягти кістляву руку, Блек погладив пухнасту голову Криволапика. — Він найрозумніший з усіх мені відомих котів. Він миттю відчув, що за щуряка той Пітер. І відразу розкусив, що я не справжній пес. Минув якийсь час, поки він почав мені довіряти. Зрештою, я втовкмачив йому, кого шукаю, і він мені допомагав…

— Тобто? — збентежилася Герміона.

— Він намагався впіймати мені Пітера, але не зумів… Тоді він викрав паролі ґрифіндорської вежі і передав їх мені… Я зрозумів, що він узяв їх з тумбочки в якогось хлопця…

Гаррін мозок відмовлявся сприймати такі нісенітниці. Це ж цілковитий абсурд… та все ж…

— Але Пітер пронюхав, що діється, і втік… Криволапик — ви, здається, так його називаєте? — розповів мені, що Пітер залишив на простирадлах кров… Мабуть, укусив сам себе… Що ж, одного разу йому вже вдалося зімітувати власну смерть…

Ці слова ніби пробудили Гаррі.

— Але ж чому він прикинувся мертвим? — розлючено запитав він. — Бо знав, що ви його вб’єте, як убили моїх батьків!

— Ні, — заперечив Люпин. — Гаррі…

— А тепер ви прийшли, щоб його добити!

— Це правда, — погодився Блек, лиховісно зиркнувши на Скеберса.

— Дарма я завадив Снейпові схопити вас! — крикнув Гаррі.

— Гаррі, — поспіхом втрутився Люпин, — невже ти не бачиш? Увесь цей час ми вважали, що Сіріус зрадив твоїх батьків, а Пітер його вистежив… Насправді ж, усе було навпаки: Пітер зрадив твоїх маму й тата… а Сіріус вистежив Пітера…

— ЦЕ НЕПРАВДА! — закричав Гаррі. — ВІН БУВ ЇХНІМ ТАЙНОХОРОНЦЕМ! ВІН САМ, ЩЕ ДО ВАШОГО ПРИХОДУ, СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ВІН ЇХ УБИВ!

Гаррі показав на Блека, котрий повільно похитав головою. Його запалі очі раптом засвітилися.

— Гаррі… я все одно що їх убив, — прохрипів він. — В останню мить я переконав Лілі та Джеймса змінити свій вибір, зробити своїм тайнохоронцем Пітера… Це моя вина, я знаю… тієї ночі, коли вони померли, я вирішив перевірити, що з Пітером, чи він і далі в безпеці. Я прибув до його схованки, а він зник. І ні сліду боротьби. Це мене здивувало. Я запідозрив щось не те і відразу помчав до твоїх батьків. А коли побачив зруйнований будинок і їхні тіла, то зрозумів: це все вина Пітера. А також і моя…

Його голос затремтів. Він відвернувся.

— Годі вже з цим, — сказав Люпин, і в його голосі пролунали суворі нотки, яких Гаррі ніколи від нього не чув. — Існує лише один спосіб з’ясувати, що сталося насправді. Роне, дай мені пацюка.

— А що ви з ним зробите? — з недовірою запитав Рон.

— Примушу його з’явитися тут перед нами, — відповів Люпин. — Якщо він справді пацюк, йому нічого не загрожує.

Рон завагався, але Скеберса віддав. Скеберс несамовито пищав, звивався й вивертався, вирячивши свої маленькі чорні оченята.

— Готовий, Сіріусе? — запитав Люпин.

Блек узяв з ліжка Снейпову чарівну паличку і підійшов до Люпина, в руках у якого борсався пацюк. Його вологі очі раптом запалали.

— Разом? — тихо запитав Блек.

— Авжеж, — однією рукою Люпин міцно стискав Скеберса, а другою — чарівну паличку. — На рахунок «три». Раз… два… ТРИ!

З обох чарівних паличок вистрілило сліпуче блакитно-біле світло. На якусь мить Скеберс завис у повітрі, а його маленьке чорне тіло несамовито закружляло… Рон закричав… пацюк бухнувся на підлогу. Ще один сліпучий спалах, а тоді…

Вони немовби спостерігали за ростом дерева на пришвидшеній кіноплівці. Просто з землі виросла голова, з’явилися кінцівки, і ось уже на тому місці, де щойно був Скеберс, стояв зіщулений від страху чоловічок, що заламував собі руки. Криволапик на ліжку сичав і бризкав слиною, а шерсть на його спині настовбурчилася.

Чоловічок був низенький, лиш трохи вищий за Гаррі й Герміону. Його ріденьке безбарвне волосся було розкуйовджене, а маківка світила лисиною. Він мав пожмаканий вигляд товстуна, що раптово схуд. Його шкіра була брудна, як Скеберсова шерсть, і взагалі, щось щуряче проглядало в його загостреному носі й маленьких вологих очицях. Уривчасто дихаючи, він обвів усіх поглядом і зиркнув на двері.

— Ну, вітаю, Пітере, — люб’язно мовив Люпин, неначе пацюки постійно перетворювалися на його старих шкільних друзів. — Давненько не бачились.

— С-сіріусе… Р-ремусе… — Навіть голос у Петіґру був якийсь писклявий. Він ще раз зиркнув на двері. — Друзі мої… старі мої друзі…

Блек підняв руку з паличкою, але Люпин, кинувши застережливий погляд, схопив його за зап’ясток і знову заговорив до Петіґру легко й невимушено.

— Ми тут собі розмовляли, Пітере, про те, що сталося тієї ночі, коли загинули Лілі та Джеймс. Ти, мабуть, не все розчув, поки верещав на ліжку..

— Ремусе, — видихнув Петіґру, а Гаррі помітив, як його бліде й брезкле обличчя вкрилося крапельками поту, — ти ж йому не віриш, правда?.. Він хотів мене вбити, Ремусе…

— Ми це чули, — холодно зупинив його Люпин. — Я хотів би дещо з’ясувати, Пітере, якщо ти не…

— Він знову хоче мене вбити! — несподівано заверещав Петіґру, показуючи на Блека. (Гаррі помітив, що він тицьнув середнім пальцем: вказівний був у нього відсутній). — Він убив Лілі і Джеймса, а тепер збирається вбити й мене… допоможи мені, Ремусе…

Блекове обличчя стало ще більше схоже на череп, коли він уп’явся в Петіґру своїм незмигним поглядом.

— Ніхто тебе не вбиватиме, доки ми все не з’ясуємо, — сказав Люпин.

— З’ясуємо? — пискнув Петіґру і знову нестямно роззирнувся, глянув на забиті дошками вікна і, вже вкотре, на єдині тут двері. — Я знав, що він мене шукатиме! Я знав, що він по мене вернеться! Дванадцять років я цього чекав!

— Ти знав, що Сіріус вирветься з Азкабану? — насупив брови Люпин. — Але ж це ще нікому не вдавалося?

— Він володіє темними силами, про які ми всі можемо тільки мріяти! — пронизливо закричав Петіґру. — Як інакше він міг звідти втекти? Той-Кого-Не-Можна-Називати, мабуть, дечому його навчив!

Кімнату заповнив жаский, безрадісний сміх Блека.

— Мене навчив Волдеморт? — перепитав він. Петіґру здригнувся, мовби Блек замахнувся на нього батогом.

— Що, страшно чути ім’я колишнього господаря? — поцікавився Блек. — Та я тебе розумію, Пітере. Його кодло не надто задоволене тобою, чи не так?

— Не розумію тебе, Сіріусе… — пробурмотів Петіґру і задихав ще швидше. Його обличчя рясно вкрилося потом.

— Ти не від мене ховався ці дванадцять років, — сказав Блек. — Ти ховався від своїх колишніх волдемортівців. Я в Азкабані дещо чув, Пітере… Вони вважають, що ти мертвий, бо інакше мусив би відповісти їм за все… Крізь сон вони вигукували цікаві речі, а надто про одного шахрая, що надурив усіх інших. Волдеморт подався до Поттерів з твоєї підказки… і зазнав там краху. Але ж не всі волдемортівці сидять в Азкабані, правда? Їх чимало й тут, таких, що тільки чекають слушного часу, вдаючи, що усвідомили свої помилки. Якщо вони пронюхають, що ти живий, Пітере…

— Не розумію… про що ти… — знову повторив Петіґру ще пронизливішим голосом. Він витер обличчя рукавом і глянув на Люпина. — Ремусе, ти ж не віриш цьому… цьому маразмові…

— Мушу зізнатися, Пітере, що мені нелегко зрозуміти, чому невинна людина дванадцять років живе в пацючій шкурі, — незворушно відповів Люпин.

— Невинна, але перелякана! — пискнув Петіґру. — Якщо волдемортівці й полювали за мною, то лише тому, що я запроторив до Азкабану найціннішого їхнього шпигуна — Сіріуса Блека!

Блекове обличчя перемінилося.

— Як ти смієш?! — загарчав він, наче той вовкодав, яким він був перед цим. — Це я Волдемортів шпигун? Чи я колись плазував перед тими, хто був могутніший за мене?! А от ти, Пітере… я й досі не збагну, як відразу не розкусив у тобі шпигуна? Тобі завжди подобалися впливові друзі, які про тебе піклувалися, правда? Спочатку це були ми… я і Ремус… і Джеймс…

Петіґру знову витер обличчя. Він, наче риба, хапав ротом повітря.

— Я — шпигун?.. Ти, мабуть, здурів… Як ти міг… сказати таку..

— Лілі і Джеймс зробили тебе тайнохоронцем лише тому, що я наполіг, — Блек засичав так люто, що Петіґру аж позадкував. — Я вважав, що це чудова задумка… блеф… Волдеморт, звичайно, полював би за мною, він би й гадки не мав, що вони візьмуть для цього такого нікчему й бездару, як ти… То, мабуть, був зоряний час твого миршавого життя, коли ти сказав Волдемортові, що можеш продати йому Поттерів.

Петіґру щось розгублено бурмотів. Гаррі вловлював слова «вигадки» й «маразм», але бачив, що лице Петіґру стало мертвотно блідим, а поглядом він раз у раз стріляв на двері та вікна.

— Пане професоре? — боязко звернулася до Люпина Герміона. — Можна… можна я щось запитаю?

— Звичайно, Герміоно, — люб’язно дозволив Люпин.

— Скеберс… тобто цей… чоловік… три роки спав у Гарріній спальні. Якщо він працював на Відомо-Кого, то чому досі не намагався нашкодити Гаррі?

— От! — пронизливо вигукнув Петіґру і тицьнув на Герміону своїм скаліченим пальцем. — Дякую тобі! Бачиш, Ремусе? З Гарріної голови навіть волосинка не впала! Чого б я мав йому шкодити?

— А ось чого, — вигукнув Блек. — Ти ніколи й нічого не робив без користі для себе. Волдеморт дванадцять років переховується, до того ж, кажуть, що він напівмертвий. Навіщо тобі під самим носом Албуса Дамблдора вбивати когось заради дотліваючого чаклуна? Ось якби він відновив свою могутність, тоді інша річ: ти б негайно до нього повернувся, правда? А навіщо тобі було влізати в родину чаклунів? Щоб бути в курсі всіх чуток. Ану ж до твого колишнього покровителя знову повернеться сила, і тоді буде безпечно до нього приєднатися…

Петіґру то роззявляв, то знову закривав рота. Він наче втратив мову.

— Е-е… містер Блек… Сіріусе… — боязко звернулася до нього Герміона.

Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.

— Дозвольте запитати, як… як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?

— Дякую, дякую! — вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. — От власне! Саме це я й хотів…

Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.

— Я й сам не знаю, — повільно промовив він. — Мабуть, я не збожеволів тільки тому, що був переконаний у власній невинності. Ця думка не була радісною, тож дементори не могли її висмоктати… але вона зберегла мій розум і свідомість… допомогла зберегти силу… отож, коли настала відповідна мить… я перевтілився у власній камері… і став псом. Дементори сліпі, ви знаєте… — Він ковтнув слину. — Вони знаходять людей, відчуваючи їхні емоції… Коли я обернувся на пса, вони відчули, що мої почуття стали не такі… не такі людські, простіші… але вони, звісно ж, думали, що я божеволію, як і решта в’язнів, тож це їх не стурбувало. Та я був украй знесилений і не мав жодної надії, що впораюся з ними без чарівної палички…

Але тоді я побачив на знімку Пітера… Я зрозумів, що він у Гоґвортсі, поруч із Гаррі… готовий діяти, щойно довідається, що Темний Лорд знову набирає сили…

Петіґру хитав головою, нечутно ворушив губами і, неначе загіпнотизований, не спускав очей з Блека.

— …я зрозумів, що він готовий завдати удару, тільки-но впевниться у своїх спільниках… готовий віддати їм останнього з Поттерів. Хто б тоді насмілився сказати, що він зрадив Лорда Волдеморта? Його б зустріли з почестями… Тому ви розумієте, що я мусив діяти. Адже я єдиний знав, що Пітер і досі живий…

Гаррі згадав, як містер Візлі ділився з дружиною: «Вартові кажуть, що він розмовляє вві сні… одні і ті ж слова… „Він у Гоґвортсі“…»

— Хтось мовби запалив у моїй голові вогонь, і дементори були не в змозі його загасити… це не було радісне відчуття… це було якесь шаленство… воно давало мені силу, прояснювало думки. І ось якось увечері, коли дементори відчинили двері моєї камери, щоб подати їжу, я прослизнув повз них у подобі пса… Їм значно важче відчувати тварин, тож вони розгубилися… Я був неймовірно худий… такий худий, що зумів прослизнути крізь ґрати… У подобі пса я доплив до самого берега… далі на північ… і так аж сюди, на територію Гоґвортсу… Відтоді постійно жив у Забороненому лісі… хіба що… не втерпів і прийшов на квідич… ти, Гаррі, літаєш не гірше за батька…

Він глянув на Гаррі, і той уперше не відвів погляду.

— Повір мені, — прохрипів Блек. — Повір. Я ніколи не зраджував Джеймса і Лілі. Я б скоріше вмер, аніж їх зрадив.

І Гаррі нарешті повірив. Клубок у горлі не давав йому говорити, тож він лише кивнув.

— Ні! — Петіґру впав навколішки, ніби Гаррін кивок був йому смертним вироком. Він почав плазувати на колінах, молитовно простягаючи до Блека руки.

— Сіріусе, це ж я… Пітер… твій друг… ти не можеш… — Блек замахнувся ногою і Петіґру відсахнувся.

— Моя мантія брудна й без тебе.

— Ремусе! — запищав Петіґру, повертаючись уже до Люпина і благально припадаючи перед ним до землі. — Ти ж у це не віриш… Невже Сіріус не сказав би тобі, що вони змінили свій план?

— Ні, не сказав би, якщо він думав, що я шпигун, — відповів Люпин. — Допускаю, Сіріусе, що ти саме так і вважав, і тому нічого мені не сповістив, — кинув він мимохіть, не дивлячись на Петіґру.

— Пробач мені, Ремусе, — зітхнув Блек.

— Нічого, Гультяю, старий друже, — сказав Люпин, закочуючи рукави. — Пробач і ти, що я вважав тебе шпигуном.

— Нема за що, — тінь усмішки промайнула його виснаженим лицем і він також почав підкочувати рукави. — Уб’ємо його разом?

— Гадаю, що так, — похмуро підтвердив Люпин.

— Ви не станете… ви не можете… — мало не задихнувся Петіґру й поповз до Рона.

— Роне… хіба ж я не був тобі добрим приятелем… твоєю улюбленою тваринкою? Ти ж не дозволиш їм мене вбити… Ти ж на моєму боці, правда?

Але Рон дивився на Петіґру з невимовною відразою.

— І ти ще спав у моєму ліжку! — скривився він.

— Мій добрий хлопчику… ласкавий володарю… — плазував перед Роном Петіґру — ти ж їм не дозволиш… я був твоїм пацючком… доброю тваринкою…

— Якщо з тебе й вийшов кращий пацюк, ніж людина, то тут нічим хизуватися! — хрипко вимовив Блек.

Рон, блідий від болю, відсунув від Петіґру свою поламану ногу.

Петіґру розвернувся на колінах, підповз до Герміони й ухопився за краєчок її мантії.

— Мила дівчинко… розумнице… ти… ти не дозволиш їм… порятуй мене…

Герміона висмикнула мантію з його чіпких пальців і ошелешено позадкувала до стіни.

Петіґру тіпало мов у пропасниці, він повільно повернув голову до Гаррі.

— Гаррі… Гаррі… ти страшенно схожий на свого батька… як дві краплі води…

— ЯК ТИ СМІЄШ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ГАРРІ? — заревів Блек. — ЯК СМІЄШ ДИВИТИСЯ ЙОМУ В ОЧІ? ЯК СМІЄШ ГОВОРИТИ ПЕРЕД НИМ ПРО ДЖЕЙМСА?

— Гаррі, — прошепотів Петіґру, колінкуючи до нього і простягаючи руки, — Гаррі, Джеймс не став би мене вбивати… Він зрозумів би, Гаррі… він би мене пощадив…

Блек з Люпином схопили Петіґру за плечі й повалили горілиць на підлогу Він, лежачи, дивився на них і трусився з жаху.

— Ти продав Лілі і Джеймса Волдемортові! — Блека так само били дрижаки. — Чи ти це заперечуєш?

Петіґру заридав. Це було нестерпне видовище — він скидався на лисіючого малюка-переростка, що зіщулився на підлозі.

— Сіріусе, Сіріусе, а що ж я міг зробити? Темний Лорд… ти собі не уявляєш… у нього така неймовірна зброя… Я злякався, Сіріусе, я ж ніколи не був таким сміливцем, як ти, Ремус чи Джеймс. Я ніколи не думав, що так станеться… Мене змусив Той-Кого-Не-Можна-Називати…

— НЕ БРЕШИ! — заволав Блек. — ТИ СТАВ ЙОГО ШПИГУНОМ ЩЕ ЗА РІК ДО ЗАГИБЕЛІ ДЖЕЙМСА ТА ЛІЛІ! ТИ БУВ ЙОГО ІНФОРМАТОРОМ!

— Він… він скрізь перемагав! — видихнув Петіґру. — І щ-що б я врятував, якби йому не піддався?

— Авжеж. Що б ти врятував, опираючись найлихішому чаклунові всіх часів? — розлючено перепитав Блек. — Хіба що кілька невинних життів, Пітере!

— Ти не розумієш! — простогнав Петіґру. — Він би мене вбив, Сіріусе!

— ТО ТРЕБА БУЛО ВМЕРТИ! — заревів Блек. — ВМЕРТИ, А НЕ ЗРАДЖУВАТИ ДРУЗІВ! МИ ВСІ ТАК БИ Й ВЧИНИЛИ НА ТВОЄМУ МІСЦІ!

Блек з Люпином стояли пліч-о-пліч, піднявши чарівні палички.

— Ти мусив здогадатися, — тихо мовив Люпин. — Якщо тебе не вбив Волдеморт, то це зробимо ми. Прощавай, Пітере.

Герміона затулила обличчя і відвернулася до стіни.

— НІ! — закричав Гаррі. Він кинувся вперед і став між Петіґру і чарівними паличками. — Не треба його вбивати, — сказав він задихано. — Не можна.

Блек і Люпин були приголомшені.

— Гаррі, через цього покидька ти залишився без батьків, — прохрипів Блек. — Цей ниций кавалок лайна і пальцем не ворухнув би, якби ти вмирав. Ти ж його чув. Для нього його власна смердюча шкура важить більше за всю твою родину.

— Я знаю, — важко дихаючи, сказав Гаррі. — Ми відведемо його в замок і віддамо дементорам. Нехай кинуть його в Азкабан… але не вбивайте його.

— Гаррі! — видихнув Петіґру і обхопив його коліна. — Ти… дякую тобі… я цього не заслужив… дякую…

— Геть від мене! — з відразою відштовхнув його Гаррі. — Я роблю це не заради тебе. Я роблю це тому, що мій тато не хотів би, щоб двоє його найкращих друзів стали вбивцями… через такого, як ти.

Ніхто не поворухнувся і не вимовив жодного слова. Чулося лише як Петіґру зі свистом видихав повітря, хапаючись за груди. Блек з Люпином перезирнулися і водночас опустили палички.

— Ти єдиний маєш право вирішувати, Гаррі, — сказав Блек. — Але подумай… добре подумай, що він наробив…

— Нехай іде в Азкабан, — повторив Гаррі. — Він заслужив його, як ніхто…

Петіґру й далі сопів у нього за спиною.

— Добре, — погодився Люпин. — Гаррі, відійди. — Гаррі завагався.

— Я лише хочу його зв’язати, — пояснив Люпин. — Нічого більше, присягаюся.

Гаррі відступив убік. З чарівної палички Люпина вилетіли тоненькі мотузки і за мить Петіґру вже звивався на підлозі, міцно обмотаний і з кляпом у роті.

— Та якщо ти спробуєш перевтілитися, Пітере, — загарчав Блек, цілячись чарівною паличкою на Петіґру, — тоді ми тебе таки вб’ємо. Ти згоден, Гаррі?

Гаррі глянув на жалюгідну постать на підлозі і кивнув так, щоб Петіґру це побачив.

— Гаразд, — Люпин раптом перейшов на діловий тон, — я не вмію зрощувати кістки настільки добре, як мадам Помфрі, тож краще, мабуть, накласти шину й відвести тебе, Роне, до шкільної лікарні.

Він підійшов до Рона, торкнув зламану ногу чарівною паличкою і стиха промовив «Ферула». Ногу зараз же обмотали бинти, що міцно прив’язали її до шини. Люпин допоміг йому встати. Рон обережно сперся на зламану ногу і навіть не скривився.

— Набагато краще, — зрадів він. — Дякую.

— А що буде з професором Снейпом? — ледь чутно питала Герміона, дивлячись на розпластану постать.

— Нічого серйозного, — заспокоїв її Люпин, нахиляючись над Снейпом і міряючи йому пульс. — Просто ви трохи… перестаралися. Ще й досі непритомний. Е-е… Краще, мабуть, не приводити його до тями, поки не доберемося до замку. А доправити його туди можна ось так…

Він прошепотів: «Мобілікорпус».

Здалося, мовби хтось потягнув за невидимі мотузки, прив’язані до Снейпових рук, шиї та колін. Його тіло опинилося у вертикальній позиції, а голова метлялася, як у чудернацької ляльки. Снейп завис над землею, а його ноги гойдалися в повітрі. Люпин підняв з підлоги плаща-невидимку і надійно запхнув його в кишеню.

— Двом з нас доведеться прикуватися до оцього, — сказав Блек, тицьнувши Петіґру черевиком. — Так буде надійніше.

— Я так і зроблю, — погодився Люпин.

— Я теж, — люто мовив Рон, шкутильгаючи до нього.

Блек просто з повітря вичаклував важкі наручники. Невдовзі Петіґру знову стояв на ногах — його ліва рука була прикута до правої руки Люпина, а права — до лівої Рона.

Рон стояв з кам’яним обличчям: справжню Скеберсову сутність він сприйняв як особисту образу. Криволапик м’яко зіскочив з ліжка і очолив процесію виходу з кімнати, радісно задерши пухнастого хвоста.