Гепард

Переднє слово

Джузеппе Томазі ді Лампедуза не судилося віддати свої твори до друку. У квітні 1957 року в нього було діагностовано рак легень, а наприкінці травня він з останньою надією вирушив до Рима, де й помер 23 липня. Вже рік він намагався опублікувати «Гепарда». Він подав роман на розгляд видавництва «Мондадорі», але там його не прийняли; тоді він надіслав його у видавництво «Ейнауді» і за кілька днів до смерті одержав ще один лист з відмовою. Письменник твердо вірив у вартісність свого твору. Перед від’їздом до Рима Лампедуза написав два прощальні листи: один був адресований його дружині Алессандрі (Лісі) Вольф Штомерзее[1], а другий — мені, його названому синові[2]. Крім того, 30 травня він надіслав також листа Енріко Мерло[3]. Лист до Енріко Мерло і прощальний лист, адресований мені, знайшов у 2000 році Джузеппе Б’янкієрі, небіж княгині, у томику «Подорожей капітана Кука». Княгиня перейняла від чоловіка звичку використовувати книжки для переховування потайних паперів. Іноді подружжя губило документи, а часом і сховані банкноти: коли вони забували, в якому томі сховали папери, це було те ж саме, що стається нині, коли ми забуваємо пароль.

Лист до Енріко Мерло був доданий до машинописного примірника роману з коротким описом відповідностей між реальними постатями і персонажами. Вказівки були однозначними, крім Танкреда: він наділив його моєю зовнішністю, а в зображенні життя використав факти з політичної кар’єри сенаторів Франческо і П’єтро Ланца ді Скалеа. Франческо, вигнанець у Тоскані, а після Об’єднання Італії — сенатор за поданням короля, був у лавах поміркованої лівиці і безуспішно балотувався на посаду мера Палермо. Його син П’єтро був міністром війни в уряді Факти[4] і міністром колоній у першому кабінеті Муссоліні. Фаховий політик, заступник секретаря під час Лівійської війни, він перейшов з поміркованої лівиці до правиці. Отже, він відповідав тому, що Томазі написав у незавершеному розділі «Гепарда» під назвою «Пісенник дому Саліна»: «Танкред був ще замолодий, щоб претендувати на конкретні політичні посади, але його діяльність і свіжі гроші робили його потрібним усюди; він був активним учасником дуже перспективного крайньо лівого крила крайньої правиці; цей чудовий трамплін згодом дав йому змогу здійснювати подиву гідні викрутаси, якими всі захоплювалися. Але він уміло маскував свою інтенсивну політичну активність недбалістю та легковажністю висловлювань, що забезпечувало йому поблажливість усіх».

У ті часи, коли люди писали від руки, обсяг листів диктувався розміром картки, згорнутої вчетверо. Картку щільно заповнювали, і останню фразу та підпис часом доводилося писати впоперек. Якщо зважити на те, що тут автор пояснює освіченому і досвідченому сицилійцеві Мерло суть свого роману, лист є досить-таки лаконічним. Це прояв «understatement», тобто применшення, яке колись ставилося за етичний і естетичний взірець поведінки.

В. П.

Баронові Енріко Мерло ді Тальявіа

у власні руки

30 травня 1957 р.

Любий Енріко!

У шкіряній течці знайдеш машинопис «Гепарда».

Прошу, бережи його, бо це єдиний примірник, який я маю.

Прошу тебе також, прочитай його уважно, бо кожне слово тут зважене, а багато що висловлено не відкрито, а лише натяками.

Мені здається, що роман представляє певний інтерес, бо показує сицилійського аристократа в момент кризи (і це далеко не тільки криза 1860 року), розповідає, як він реагує на події і як занепадає його родина майже до повного краху; усе це, однак, описано зсередини, з певним співчуттям автора і без жодного сліду ненависті, яка натомість відчувається у «Віце-королях»[5].

Зайве казати тобі, що «князь Саліна» — це князь Джуліо Фабріціо ді Лампедуза, мій прадід; усе в цьому персонажі реальне: його зріст, захоплення математикою, вдаване свавілля, скептицизм, дружина, мати-німкеня, відмова стати сенатором. Отець Пірроне теж справжній, справжнє навіть його ім'я. Гадаю, я зробив їх обох розумнішими, ніж вони були насправді.

Фізична постать і манери Танкреда списані з Джо; у моральному плані він є сумішшю сенатора Скалеа і його сина П’єтро. Не знаю, хто така Анджеліка, але згадай, що ім’я «Седара» дуже подібне до імені «Фавара».

Село Доннафуґата — це Пальма; а палац у Доннафуґаті — це Санта-Марґеріта[6]. Для мене дуже важливі два останні розділи: смерть дона Фабріціо, який завжди був самотнім, хоч мав дружину і семеро дітей; історія з мощами, яка ставить крапку в оповіді, теж цілком автентична — я сам був її свідком.

Сицилія описана такою, якою вона є — такою вона була в 1860 році, до того і опісля.

Гадаю, в цілому роман не позбавлений меланхолійної поетичності. Нині я від'їжджаю і не знаю, коли повернусь; якщо захочеш написати мені, пиши на адресу:

У пані Б’янкієрі,

вул. Сан-Мартіно делла Батталья, 2,

Рим.

З найщирішими вітаннями,

Твій

Джузеппе.

[Ззаду на конверті]:

Зверни увагу: собака Бендіко — надзвичайно важливий персонаж, який є майже ключем до розуміння роману.

Прощальний лист показує весь його талант письменника. Написаний стилем, типовим для таких листів, він водночас свідчить про письменницьку вправність автора, який сполучає потужні вирази почуттів з уважним добором лексики та фразеології. Лампедуза був здібним учнем Стендаля.

Для Джо

Травень 1957 р.

Любий Джоітто!

Навіть коли завіса впаде, я хотів би, щоб ти почув мій голос — я хочу сказати, як я вдячний тобі за розраду, що нею була для мене твоя присутність під час цих останніх двох-трьох років мого життя, які були болісними і похмурими, але могли б бути навіть трагічними, якби не було тебе і любої Мірелли[7]. Наше життя — моє і Лісі — вже було б ось-ось зовсім заниділо поміж клопотами і старечими проблемами, але ваша прихильність, постійна присутність, саме ваше існування внесло трохи світла в наші потемки.

Я дуже любив тебе, Джоітто; в мене ніколи не було сина, але, гадаю, що якби він у мене був, я б не міг любити його більше, ніж любив тебе.

[…]

Такі листи, як цей, зазвичай закінчуються проханнями пробачити за завдану кривду; мушу, одначе, сказати, що скільки я не шукав у своїй пам'яті, не знаходжу нічого, що б свідчило про те, що я завдав тобі якоїсь шкоди; якщо ж твоя пам'ять підкаже тобі щось, вважай, що це було ненавмисне; в кожному разі я все ж прошу в тебе пробачення.

Хочу також просити тебе, щоб ти доклав зусиль для публікації «Гепарда».

Будь ласка, скажи Джованні, Казіміро та Лучо[8], що я їм дуже і дуже вдячний за прихильність, якою вони постійно обдаровували мене; Ла-П’яна була одною з небагатьох оаз світла під час цих моїх похмурих років; і скажи їм, що я прошу перенести почуття, які вони до мене живили, на тебе і Міреллу.

Прошу тебе, прочитай цей лист Лісі.

Тепер хочу попрощатись, обнімаю тебе і Міреллу з усією моєю любов’ю і висловлюю вам найкращі побажання щастя.

У ті самі травневі дні письменник також склав заповіт. Він був написаний одночасно з листом під назвою:

Остання воля приватного характеру — заповіт — знаходиться в окремому конверті.

Це сердитий текст, написаний людиною, яка знає, що скоро помре.

Я хочу, навіть наполягаю, щоб про мою смерть нікого не повідомляли ні через пресу, ні іншими засобами. Похорон має бути якомога скромніший і в незручний час. Не хочу ніяких квітів і не бажаю, щоб мене супроводжував хто-небудь, крім моєї дружини, мого названого сина і його нареченої.

Бажаю, щоб моя дружина або мій син повідомили листом про мою смерть інженера Ґвідо Лайоло[9] (вул. Еверландіа, 1147, Сан-Паулу, Бразилія). 1 2

Бажаю, щоб було зроблено все можливе для публікації «Гепарда» (дійсний рукопис міститься в товстому зошиті, списаному від руки); звісна річ, це не значить, що мої спадкоємці мають видати його своїм коштом — я б мав це за велике приниження.

Коли його буде опубліковано, належить надіслати по одному примірникові з присвятою кожній із вказаних нижче осіб: пані Іляшенко[10], Лолетті[11], дядькові П’єтро[12], Коррадо Фратта[13], родині Пікколо, Франческо Аньєлло[14], Франческо Орландо[15], Антоніо Паскваліно[16] та інж. Ґвідо Лайоло, а також адвокатові Боно[17], Убальдо Мірабеллі[18] і панові Арідону[19].

Прошу пробачення у всіх тих, кого я міг образити, і від щирого серця заявляю, що пишу це без жодної образи на будь-кого, навіть на тих, хто вельми наполегливо мені шкодив і ображав.

Але заявляю також, що з живих я люблю лише мою дружину, Джо та Міреллу. І прошу якомога краще дбати про Поп[20], до якої я вельми прихилився.

Гадаю, я все сказав: якщо щось і забув, я певен, що мої спадкоємці самі вчинять відповідно до духу цієї моєї останньої волі.

Джузеппе Томазі ді Лампедуза.

Палермо, 24 травня 1957 р.

Ця остання воля приватного характеру була виявлена під час приготування до публікації листування між письменником та його дружиною. Вона також ставить крапку в дискусіях щодо того, який саме текст «Гепарда» був схвалений автором.

В 1926–1927 роках Лампедуза вряди-годи виступав з критичними статтями про французьку літературу та історію в культурологічному місячнику «Ле Опере е і Джорні» («Твори і дні»), який виходив у Ґенуї, а потім у 1954 році знову взявся за перо. Бездіяльність письменника тривала аж до з’їзду, що відбувся в містечку Сан-Пеллеґріно-Терме влітку того року. Він поїхав туди разом зі своїм кузеном Лучо Пікколо, якого Евдженіо Монтале[21] мав познайомити з представниками літературного середовища, що зібралися на з’їзд на місцевому курорті. Познайомившись з ними ближче, він перестав вважати їх напівбогами. Бути літератором часто означає лише вміти писати, і не всі уми, що зібралися в Сан-Пеллегріно, могли похвалитися видатними досягненнями. Поетична творчість і успіх Лучо Пікколо, тих кілька днів у Сан-Пеллегріно, коли Лампедуза вирвався зі своєї самотності, пополудневі уроки, що їх він давав Франческо Орландо, який тоді теж був поетом і оповідачем, — усе це стало стимулами до дії. Наприкінці 1954 року він уже почав писати, а протягом тих тридцяти місяців, які йому ще залишилося жити, він писав майже щодня, не дбаючи про успіх, в якому йому за життя доля відмовила. Перед смертю в липні 1957 року він саме писав другий свій роман «Сліпі кошенята» («I gattini ciechi»); крім того, можливо, збирався додати ще один або більше розділів до свого «Гепарда».

Роман вийшов друком восени 1958 року за редакцією Джорджо Бассані[22], і правильність тексту не ставилася під сумнів аж до 1968 року, коли Карло Мушетта, професор італійської літератури в Катанії, оголосив, що він виявив сотні досить значних розбіжностей між рукописом і виданим текстом. Тоді постало питання не лише про автентичність видання Бассані, а й про авторитетність різних джерел. Це питання піднімав ще Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу»[23]. Як згадує Орландо, існували три редакції' «Гепарда», які автор підготував для того, щоб дати на розгляд видавцям. Перша редакція була написана від руки в кількох зошитах (1955–1956), далі була редакція в шести частинах, надрукована Орландо на машинці і виправлена автором (1956), і врешті — рукописний автограф у восьми частинах, датований 1957 роком, з написом на титульному аркуші: «“Гепард” (повний)», що його письменник довірив мені перед тим, як вирушити до Рима.

З цих трьох редакцій першу як остаточний текст слід, безумовно, відкинути. Рукописних зошитів, з яких автор диктував Франческо Орландо, досі не знайдено серед родинних документів, і цей варіант тексту замінила машинописна редакція, яку автор намагався опублікувати, починаючи з травня 1956 року. Спочатку п’ять, а потім шість машинописних частин були надіслані графові Федерічі у видавництво «Мондадорі» з супровідним листом Лучо Пікколо. Отже, машинопис був схвалений автором, хоча й не остаточно. У ньому були ретельно зроблені виправлення, і він містить деякі власноручні авторські дописки: додано нумерацію сторінок та частин; перед кожним розділом проставлено вказівки на місяць і рік; замінено деякі слова. Дослідження машинопису підтверджує мої спогади щодо порядку написання. Почавши писати, Лампедуза сказав мені: «Це буде оповідь про 24 години з життя мого прадіда, у день висадки Ґарібальді», а через якийсь час: «“Уліса” написати мені не вдасться». Тоді він вирішив дотримуватися схеми трьох етапів по двадцять п’ять років кожен: 1860 рік — висадка у Марсалі; 1885 рік — смерть князя (справжня дата смерті прадіда, яку з незрозумілих причин потім було змінено на 1883 рік); 1910 рік — кінець усьому. З машинопису видно, що «Смерть князя» була спочатку третім розділом, а «Кінець усьому» — четвертим, заключним розділом. Я також упевнений у тому, що «Спогади з дитинства» були розпочаті після «Гепарда», і, мабуть, багатство спогадів, розбурханих уявним відтворенням життя в палаці Санта-Марґеріта, а також потреба оповідати, примусили його вийти за межі наперед установленої схеми.

Поступово, в міру того, як він писав, його охоплювало бажання висловити якнайбільше. Наводжу рядки з його кишенькового нотатника за 1956 рік, де згадано «Histoire sans nom»[24], як він називав цю книжку ще до того, як з’явилася назва «Гепард». Це особисті нотатки, які показують, що саме його хвилювало і приваблювало.

22 лютого — «Сонячна погода вранці. Увечері — ясно і холодно. О 18.30 “the boys”[25]. Джоітто подарував мені Лопе де Веґу. Ми з ним читаємо “Дівчину з глечиком”. Написання роману».

28 лютого — «Погода краща, майже гарна. У Массімо [перший бар, що його письменник відвідував уранці, була цукерня Массімо] [був] Арідон, якому я прочитав листа від дядька П’єтро. Раптова поява Лучо. Надійшли заспокійливі новини з вулиці Бутера. У М. [М. означає кафе “Маццара”, куди письменник заходив коло 10 години] спершу був Фратта, потім повернувся Лучо, тоді Аньєлло, і врешті, як він попереджував, Джоітто. Сніданок у Ренато з ним і з Лучо, який відбувся приємно і весело. Вдома о 16 годині. Орландо нема. О 18.30 приходить Джо на сеанс психоаналізу, під час якого я працюю над князюкою».

29 лютого — «Погода середня, ближче до гарної. Перед виходом дзвінок до Коррао[26]. Після Массімо йду в палац Мадзаріно[27] (на мить зустрічаю Лучо, який ще в Палермо). Від'їзд із Джо поїздом о 10.40. Прибуття до Сант-Агати і о 13.15 — в Капо-д’Орландо[28]. Будинок безлюдний, тут живе тільки новий телескоп і глобус. Невдовзі прибуває Лучо. Після сніданку довгий сон Джоітто, а після пополудневого молока читання моєї “Histoire sans nom”, яке завершується після обіду. Успіх непоганий, без жодного ентузіазму».

1 березня — «Гарна погода. Капо-д'Орландо. О 18 годині приходить Данеу[29], який залишається на обід і йде геть о 21.15. Увечері знову читання перед великою публікою».

7 березня — «У М. [був] Арідон. Опісля тривале писання “Histoire sans nom”. О 18.30 Джо та Мірелла. І він, і вона говорять мені про Аньєлло. Обід з “boys” у піцерії. Схоже, що Мірелла гірко скаржилася Лісі на Джо і навіть погрожувала покинути його».

8 березня — «Вранці гарна погода; ввечері невеликі дощі й грім. У М. [був] Арідон. Відтак закінчую там “Histoire sans nom”. О 18.50 Орландо, якому я читаю те, що написав нині».

17 березня — «Погода з незначною мрякою, але гарна і тепла. У Массімо [був] Арідон. У М. [був] Коррадо Фратта. О 16 годині Орландо, якому я читаю чимало Томазі і трохи Вертера. О 19 годині (із запізненням) “the boys”, вона приносить мені трагедії Делла Валле, а він — краватку. У Мірелли лекція з Ренесансу; Джоітто хотів би читати зі мною Ґонґору, а натомість мусить читати Томазі. Обоє надзвичайно приязні».

Наступні нотатки стосуються, натомість, машинописної редакції.

16 червня — «У М. [був] Джо з кепськими новинами про стан здоров’я матері Мірелли. О 15.30 від’їзд Лісі до Рима. В останню хвилину приходить попрощатися Джо. З ним [ми пішли] до Орландо, де передруковується рукопис. О 18.30 Джо приходить додому (“Славні астурійки”[30]). Ввечері читання 1-го розділу “Гепарда” пані Іляшенко, яка нічого не розуміє».

26 липня — «О 15 годині в Орландо переписування “Гепарда”. О 17.30 в клініці Homo задля другої процедури носа. О 21 годині приходять “the boys”, і ми йдемо на обід до Спано, а Лісі йде обідати на “Віллу Іджеа” на запрошення Роторі разом із Соропнімстами. По обіді ми теж ідемо на “Віллу Іджеа” забрати Лісі, а тоді до Ло Монако[31]».

23 серпня — «Об 11.15 йду до Орландо передруковувати останню частину “Гепарда”. О 13.30 сніданок з Орландо в Кастельнуово, опісля знову беремося за роботу і закінчуємо її о 17.50. Приходить Джо, який відвозить мене додому машиною».

У ті місяці машинопис читався в домі Бебуццо Зґадарі і позичався деяким друзям, серед яких були Коррадо Фратта і моя мати[32]. Ніхто не зрозумів, що це великий роман. Радше зі змішаним почуттям веселощів і неприйняття звертали увагу на відповідність реальним подіям у Палермо в ті часи. Враження справили лише уривки, не пов’язані з Палермо: зустріч із Шевальє і смерть князя. З другого боку, Лісі, а почасти і моя мати, яким були чужі місцеві сентименти, з самого початку були вражені літературною вартістю твору.

8 червня 1956 року, в листі до своєї невістки Лолетти Б’янкієрі, дякуючи їй за позичений том Аполінера, Лампедуза згадує події під час написання роману і позірно сприятливий результат першої спроби віддати його до друку.

Переходячи від Аполінера до набагато менш вартісного автора, я радий сповістити тебе, що Лучо Пікколо надіслав мого «Гепарда» (так він називається тепер) у видавництво «Мондадорі». На наше здивування, у відповідь кур'єр приніс надзвичайно теплого листа з подякою самому Лучо за те, що ознайомив видавця з таким цікавим твором, і з обіцянкою (неявною) видання, але із застереженням, що для цього потрібно ще дуже багато часу, оскільки видавництво має багато публікацій у роботі. Мушу зізнатися, що моє осуду гідне марнославство дуже задоволене.

Я написав п’ятий епізод, який буде поміщено між обідом у Доннафуґаті та смертю князя. Там описано дона Фабріціо на полюванні разом з органістом та його міркування про політику і про переміни в поведінці Танкреда. Деякі місця досить непогані, інші гірші. Якщо мій друг Орландо, який тепер дуже заклопотаний іспитами, зможе вчасно переписати його на машинці, я передам тобі його через Лісі; у рукописному вигляді твір неможливо читати. Разом із Лісі маєте вирішити, чи треба розповісти про нього дядькові П’єтро чи ні.

Листи до дружини від червня—листопада 1956 року показують нам, як проходило написання роману. І стає зрозуміло, що роман було фактично написано за дуже короткий термін — то була низка задумів, відразу занотованих на папері.

П’ятниця 29 червня 1956 року[33]

Для Лісі

…Тішуся з наукового успіху, про який я повідомлю так, як ти хочеш. «After having both been the “scourge of the Woermannscher Partei…” we are on the way of being both “the scourge of Italian publishers”»[34]. Щодо мене, то я саме пишу епізод, який піде номером 4; після нього йтиме епізод № 5 (спроба подружньої зради з боку Анджеліки, придушена княгинею заради родинної честі і любові до Танкреда). Таким чином, цей твір стане справжнім романом, ось і все. Те, що я написав після твого від'їзду (перший візит Анджеліки після заручин, нічний приїзд Танкреда в екіпажі), непогане, але, на жаль, воно поетичне.

Неділя 8 липня 1956 року

Для Лісі

…Мене теж охопило велике збудження з приводу мого «Гепарда». Минулої ночі я працював до третьої години. Йшлося про те, щоб у шістьох рядках показати всі історичні, соціальні, економічні та любовні смисли першого поцілунку (прилюдного) Танкреда та його нареченої Анджеліки. Гадаю, вийшло непогано. Розділ майже закінчений; він буде дуже довгий: мені ще треба написати розмову з доном Фабріціо, коли він дістає пропозицію стати сенатором.

Пиши мені і повідомляй про всі новини.

З усіма справами, болями в спині, «boys» та «Гепардом» я теж почуваюся дуже стомленим.

Мільйони поцілунків від твого М.[35], який тебе кохає.

Понеділок 9 липня 1956 року

Для Лісі

…Завтра я збираюся до Орландо, щоб він надрукував на машинці новий розділ «Гепарда». Гадаю, так найкраще; перша частина нудна, але я намагався помістити в неї купу соціальних ідей; друга частина (вельми сміливі любощі Танкреда та Анджеліки, їхні мандрівки велетенським палацом Доннафуґати) дуже жвава, непогано написана в плані стилю, але я боюся, що тут забагато снобізму, і вона, можливо, трохи занадто поетична. Постійне видовище походеньок наших «boys» викликало в мене зворушення також походеньками Танкреда та Анджеліки. Що скажеш про новий розділ, який я тобі надіслав?

Піди до лікаря! Не забувай

свого М., який тебе кохає

і посилає тобі мільйон цілунків.

Середа 11 липня 1956 року

Для Лісі

…Мій «Гепард» практично скінчений. Завтра закінчиться його переписування на машинці. Страшенно спекотно.

Мільйони цілунків з прихильністю і любов’ю

від твого М., який тебе кохає.

Четвер 29 листопада 1956 року

Для Лісі

…Поки я писав цього листа, в кафе «Маццара» зайшов адвокат Боно, щоб віддати мені рукопис «Гепарда». Він був охоплений бурхливим ентузіазмом: сказав мені, що ніколи жодна книжка не давала йому точнішого уявлення про Сицилію, з її великим чаром і з її великими вадами. Він також сказав, що це надзвичайно актуально, і провістив великий успіх, інтерес і значні продажі. З цього всього можна було зрозуміти, що він був сильно здивований — очевидно, тому, що в глибині душі вважав мене ослом.

Труднощі з публікацією додали ще більшої привабливості романтичному міфу про генія, якого ніхто не розуміє. Насправді, працівники «Мондадорі» і сам Еліо Вітторіні[36], який переглянув машинопис спершу для видавництва «Мондадорі», а відтак уважно прочитав його для «Ейнауді», припустилися величезної помилки, не так у плані літературної критики, як у плані комерційному: адже вони визнали талант автора «Гепарда». Особиста відповідь Вітторіні застала Джузеппе Томазі в Римі: «Рецензія непогана, але про публікацію нема мови», — сказав він мені за день до своєї смерті. Хоч Вітторіні був літератором, здатним розпізнати гідного уваги супротивника, одначе він заявив, що він не та людина, яка може підтримати його. І все ж він не виступив цілковито проти «Гепарда». Він порадив «Мондадорі» звернути на нього увагу, але, на жаль, як сказав мені Вітторіо Серені[37], якийсь бюрократ у видавництві, замість того, щоб відповісти авторові некатегоричним листом, відіслав машинопис назад із загальними фразами відмови. Вісімнадцять місяців, що минули від надіслання машинопису Елені Кроче[38], яка передала його Джорджо Бассані, тодішньому редакторові видавництва «Фельтрінеллі», до його публікації в серії цього видавництва «Сучасники», не здавалися б такими довгими, якби смерть не виявилася меткішою. Насправді то була не літературна, а людська трагедія.

У березні 1958 року Джорджо Бассані приїхав заради «Гепарда» до Палермо. Машинопис був уже готовий, і готовий був також епізод з балом, який він одержав у машинописному примірнику, відредагованому на прохання княгині. Бассані підозрював, що у нього в руках неповний, а, можливо, і неправильний текст, і головною метою його приїзду на Сицилію було добратися до джерел. Тоді я передав йому рукопис 1957 року. Він використав його для того, щоб виправити в деяких місцях верстку вже готових семи частин, а також, як єдине джерело V розділу, «Вакації отця Пірроне». Він не одержав від княгині цього сільського інтермецо, оскільки, згадавши висловлені автором міркування, вона вважала, що його не слід включати в роман. Таким чином, «Гепард» першого видання «Фельтрінеллі» (1958) базується на машинописах, крім епізоду про вакації отця Пірроне; його було звірено з рукописом 1957 року щодо варіантів (працюючи над романом від машинопису до останнього рукопису автор вніс тисячі виправлень і дописок, чимало яких Бассані включив у своє видання); перед окремими розділами було додано короткий підсумок; текст було також ґрунтовно виправлено з огляду на пунктуацію. Саме на це видання роману опиралися всі перші переклади, включно з англійським перекладом Арчібальда Колкгауна.

Видання Бассані не ставили під сумнів аж до 1968 року, коли роман вже переклали, можна сказати, всіма мовами, і коли вийшов фільм Лукіно Вісконті. Але саме того року Карло Мушетта заявив, що опублікований текст був, у певному сенсі, переписаний Бассані. Мушетта одержав від Бассані фотокопію рукопису і відзначив тисячі розходжень, і хоч вони не міняли суті роману, видавалося доречним підготувати видання на основі рукопису 1957 року. Воно вийшло в 1969 році і стало нормативним виданням італійською мовою. Як ми тепер знаємо, саме на цей остаточний текст вказав автор у своїй останній волі.

Якщо, як підтверджує лист до Енріко Мерло, історична лінія роману ґрунтується на деяких однозначних генеалогічних та топографічних даних, у ньому ще більше відчувається вичерпне знайомство автора з сучасною йому щоденниковою прозою. Зокрема, поведінку і манери Танкреда, його яскраву участь у революції впізнаємо в щоденнику Франческо Бранкаччо ді Карпіно «Три місяці у палермському намісництві»[39]. А він належить до менш героїчних текстів ґарібальдійської щоденникової прози. Бранкаччо та його друзі сприймали революцію 1860 року так, як нині юнаки з добрих родин сприймають мотоцикли з великим об’ємом двигуна: кілька пригод, небагато боїв, жодної дисципліни; у випадку Бранкаччо книжка є до того ж нагодою згадати серед своїх побратимів не одного з представників титулованих родин, яких там справді було чимало. Проте реальність, описана Бранкаччо, створена штучно, а реальність Лампедузи ґрунтується на справжньому досвіді. Такі фрази, як «Я повернуся з триколірним прапором», належать Танкредові у версії Бранкаччо, тим паче, що автор не раз відчуває потребу показати пафосність і обґрунтовує її опортунізмом. Танкред і Анджеліка з їхніми вчинками є єдиними персонажами, які почасти були створені без допомоги історичних та мемуарних даних, але для такого впертого прагматика, як Лампедуза, досвід неможливо замінити нічим. Письменник зумів досконалим чином опрацювати прісні, але правдиві записи в щоденнику свого діда, Джузеппе Томазі (там знаходимо опис дня, сповненого молитов та побожних практик, згадку про пристрасть до коней і, правду кажучи, пересічність старшого сина Паоло): саме це був досвід, який можна було достовірно описати. Коли остання проявляється в поведінці Танкреда, Лампедуза додає своє пояснення. Тонкий слух цього великого реаліста відчуває фальшивість звуку і мусить чимось цьому зарадити. Тут помічним може виявитися порівняння, запропоноване Моравіа, між «Гепардом» та «Сповіддю італійця»[40]; обидва романи з симпатією описують суспільство, яке гине, але Лампедуза б’є на сполох, тільки-но замість прагнення описувати виникає бажання здаватися, тоді як Ньєво здатний віддаватися патріотичній та любовній риториці впродовж цілих розділів. З літературного погляду Ньєво — видатний громадянин Венеції, але поганий італієць. Лампедуза, чий роман зруйнував культ Об’єднання так само, як спогади «Мої в’язниці»[41] поставили під сумнів блага австрійської адміністрації, за якою тепер жалкують, був насторожі. Риторика Рісорджіменто, звичайно, йому неприємна більшою мірою, ніж ідеологія Рісорджіменто, яку він, зрештою, розділяв (як справжній послідовник Стендаля, він не міг не захоплюватися ідеологіями, які виявилися ефективними, а отже був потаємним шанувальником усіх революцій, включно з Жовтневою); тому, за сприяння тієї обставини, що він описував виникнення італійської нації з достатньо далекої часової перспективи, коли ідеологічний імпульс уже вичерпався, призвівши до багатьох небажаних наслідків, Лампедуза намагається ліквідувати ті вияви кепського смаку, які неминуче несе із собою будь-яка ідеологія.

Іноді Лампедуза запозичує у Бранкаччо якийсь елемент середовища. Приміром, пісню «Красуня Джіґуджін»[42], яку у творі Бранкаччо співають ґарібальдійці при взятті Мілаццо, у «Гепарді» співають континентальні посильні під час кампанії за плебісцит. Одначе емоції XIX століття виступають у «Гепарді» лише за умови їх висміювання: пісня, яку Бранкаччо описує як гімн національної згоди, в Доннафуґаті є ще одним символом непримиренності між сицилійцями та зайдами. У схематичному представленні позитивні емоції зберігаються лише у формальних елементах роману і тільки зрідка включаються в детальний опис того мертвого царства живих і неживих закам’янілостей, яке у Лампедузи є визначенням стану сицилійського суспільства. Відкриття Бассані та відмова Вітторіні — не просто примхи літераторів. Бассані теж був анатомом переможених; а відмова від трансцендентності навіть на рівні ідеології вельми неприємна для того, хто вважає, що може зробити свій внесок у поступ світу.

Питання автентичності тексту «Гепарда» не зникло остаточно з виходом видання, яке відповідало рукопису 1957 року. Найвідоміший італійський роман післявоєнного періоду став першочерговим предметом досліджень багатьох італійських філологів, які знайшли сорок дев’ять розходжень між рукописом і друкованим текстом. (Це незначні розходження, які не впливають на розуміння тексту.) У 1995 році видавництво «Мондадорі» опублікувало у своїй серії «Меридіани» зібрання творів Лампедузи, яке включило всі його літературні твори. Воно містить початковий фрагмент IV розділу, про який згадував Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу» і який згодом автор вилучив з тексту. Якби давати частинам назви, його можна було б назвати «Дон Фабріціо та Бендіко». Цей фрагмент містився у зошиті формату книги записів, на якому рукою автора було написано: «Зошит № 7 першої редакції». Його знайшли в бібліотеці письменника в Палермо. Він наводиться в додатку як «Фрагмент А».

У 1998 році Джузеппе Б’янкієрі, упорядковуючи документи своєї тітки, княгині Алессандри, знайшов чимало автографних та машинописних матеріалів, пов’язаних з «Гепардом», серед яких фрагмент ще однієї частини, про який мені було відомо. Цей уривок наводиться тут у додатку як «Фрагмент Б». Він має власноручно написану автором назву: «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» полягає в тому, щоб показати пристрасть князя до Анджеліки — пристрасть, приховано виражену в низці сонетів. Лампедуза розповів мені також задум сюжету ще одного розділу, в якому дон Фабріціо намагається уникнути скандалу, прийшовши заздалегідь в «Отель де Пальм», де Анджеліка призначила побачення одному зі своїх коханців. Дон Фабріціо приходить у готель раніше від коханця Анджеліки, яким, імовірно, був сенатор Тассоні (про його зв’язок з Анджелікою згадується в VIII розділі опублікованого тексту), і викриває політичну пастку, яку влаштував проти них вищий світ. «Пісенник» датований 1863 роком. А новий розділ мав міститися між «Пісенником» і «Смертю князя», після війни 1866 року, у той час, коли Танкред уперше висунув свою кандидатуру до парламенту. Розділ так ніколи й не був написаний. Джузеппе виклав мені свій задум, тішачись, як винахідливо він зосередив сюжет навколо любовного побачення в готелі. Будівля споруджувалася як резиденція родини Інґем[43], але відколи там влаштовано готель, він став улюбленим місцем для любовних інтрижок мешканців Палермо. І в час написання роману побачення в «Отель де Пальм» усе ще належали місцевій еротичній міфології. Натомість я добре пам’ятаю, як Джузеппе читав мені «Пісенник», і пригадую, що ім’я Анджеліки мало виступити у формі якогось риторичного засобу, можливо, акростиха (здається, з тексту мало випливати щось на зразок «Люба Анджеліка!») в кінці «Пісенника».

У такому вигляді, як він дійшов до нас, «Пісенник» не становить суттєвого елементу роману, до того ж він незавершений. То мав бути літературний жарт, який зробив би паузу в оповіді, а сонети мали бути екзерсисом на тему деяких улюблених поетичних творів, зокрема Шекспірових «Сонетів», із застосуванням італійської версифікації сонетів Мікеланджело. (Лампедуза вважав, що сонети Мікеланджело мали глибокий зміст і водночас посередню поетичну форму.) «Ода» отця Пірроне, поміщена перед сонетами, є, натомість, ученою пародією, яка висміює провінційну єзуїтську культуру в зв’язку зі справою монастиря Порт-Руаяль[44] та догматичним легітимізмом правдиво католицького тлумачення історії, який отець Пірроне виставляє напоказ, викладаючи своє ретроградське розуміння подій античної історії та сучасності. Ця пародія ґрунтується на «Пісеньці», написаній справжнім отцем Пірроне з нагоди шлюбу діда Джузеппе. Тут висміюється і поцінування отцем Пірроне «Береніки» Расіна, і його заувага, що в ній немає трупів. Єзуїт вважає «Береніку» єдиною безкровною трагедією автора, тоді як Лампедуза у своїй «Французькій літературі» сказав про неї щось зовсім інше: «Тіла залишаються неторканими, лише душі знищуються», а це отець Пірроне по-єзуїтському замовчує. Текст обох сонетів є відлунням поетично-культурологічних ігор, у які грали в Капо-д’Орландо Лампедуза та Лучо Пікколо. Ці ігри збереглися в рукописному зошиті, який містить здебільшого вірші Лучо Пікколо, написані під диктування Лампедузи або мною, фрагмент наслідування трагедії Расіна і зовсім інший текст, переважно віршований, який згодом був опублікований Пікколо під назвою «Похорон місяця». Два останні тексти належать до категорії «wicked jokes»[45], які практикувалися пополуднями в Капо-д’Орландо. Таким чином, двоюрідні брати вправлялися в літературних піруетах та викрутасах, націлюючись на своїх друзів та знайомих.

Ця знахідка показує, що у свої твори Лампедуза постійно вносив елементи, взяті зі щоденного життя, у формі гумористично-сардонічних сценаріїв, шельмуватих насмішок, які зовсім не подобалися їх об’єктам, коли вони випадково про них дізнавалися, і корінь яких вбачали в небезпечному лихослів’ї сестер Куто[46]. Жартівлива природа розділу, зрозуміла часто лише вузькому колу особистих знайомих, а також труднощі версифікації, гадаю, спонукали автора облишити цей задум. Дата відсилає нас до осені 1956 року. Роман у шести частинах, надісланий до видавництва «Мондадорі», а відтак і до «Ейнауді», а також Елені Кроче, надрукований на машинці Франческо Орландо, ходив поміж видавцями. Джузеппе додав до тексту роману розділи V («Вакації отця Пірроне») та VI («Бал»), а крім того, розпочав написання «Пісенника дому Саліна».

Можна стверджувати, що всі ці знахідки ознаменували закінчення історії видання «Гепарда». Зробивши з них належні висновки, в 2002 році видавництво «Фельтрінеллі» опублікувало нове видання. У ньому виправлено сорок дев’ять розходжень, знайдених філологами, і долучено (в додатку) два фрагменти, які не ввійшли до роману. Зі сказаного зрозуміло, що це видання має помітні розбіжності з виданням 1958 року, з якого робилися переклади найпоширенішими мовами. Переклади, які вийшли після 1969 року, приміром, китайською мовою, робилися з видання, узгодженого з рукописом 1957 року. Починаючи з 2006 року, видавництво «Фельтрінеллі» передруковує лише видання 2002 року, і саме з нього робилися нові переклади німецькою, грецькою та перший переклад корейською мовою.

Джоаккіно Ланца Томазі