Полеміка навколо автентичності опублікованого тексту «Гепарда» не вщухла цілковито після видання, «що відповідає рукописові 1957 року», яке з’явилося друком у видавництві «Фельтрінеллі» в 1969 році і яке відтоді весь час передруковують. Тут не місце розглядати ширше ці проблеми, але ідея перевидати «Гепарда», виправляючи всі розходження з рукописом, знайдені філологами (зрештою, йдеться лише про 49 виправлень), схоже, була слушною. Крім того, за останні роки було знайдено чимало текстів, написаних автором і пов’язаних з «Гепардом», які збагатили теперішнє видання.
Ці знахідки дають змогу підтвердити слушність порядку написання різних версій роману, вказані в моєму «Передньому слові». Зокрема, слід зазначити, що один з примірників машинопису містить близько двох третин виправлень рукою автора, які потім були внесені в рукопис 1957 року. Він є останньою, перевіреною редакцією тексту «Гепарда», яку залишив нам Джузеппе Томазі.
У 1968 році, в інтерв’ю для «Ла Ф’єра Леттераріа» («Літературний ярмарок») (XLIII, № 12, 21 березня 1968 року) я говорив про наявність інших матеріалів, що стосуються «Гепарда». Я згадав, що автор написав кілька віршів, приписавши їх дону Фабріціо, і що у цих віршах мало знайти вираз кохання князя до Анджеліки. Серед знайдених матеріалів є неопублікований фрагмент ще однієї частини роману, названої «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» мав полягати в тому, щоб показати цю пристрасть наприкінці цього розділу, в останніх сонетах, присвячених Анджеліці.
«Ода» отця Пірроне — це вчена пародія, що ґрунтується на «Пісеньці», яку написав справжній отець Пірроне з нагоди шлюбу діда Джузеппе. Для кращого розуміння застосованих пародійних прийомів наводимо цю «Пісеньку», написану справжнім отцем Пірроне.
Щодень благав я небо
В молитві неустанній,
Мені щоб дарувало
Дівицю незрівнянну,
Подругу гожу, милу,
Веселу і цнотливу.
Оком спраглим окинув
Я приязні оселі,
Де панни цілу днину
Зичливі і веселі
Чесноти так плекають,
Вмить серце прихиляють.
Аж бачу — промениста,
У сонмі херувимів,
Сходить долі Пречиста
І вість несе єдину!
Одна наша надія
Й прибіжище — Марія.
Й рече: О Томазі роду
Благословенний сину,
Дарма в земній природі
Шукаєш без упину.
Шляхетна панна, знаю,
Двері відчинить раю.
Цей чистий дух не дбає
Про тлінного тіла шати —
В душі своїй ховає
Скарбницю благодаті!
Забудь свою розпуку —
Вона простягла тобі руку!
Увосьме свою орбіту
Проходить небесне світило,
Відколи з цими речами
Звернулась до мене Діва.
І славлю я день той великий,
Бо муж я щасливий навіки.
20 квітня 1875 року
«Пісенник» міститься в блакитному зошиті, в якому є також «Вакації отця Пірроне», «Вечір у вищому товаристві» (VI розділ, який у редакції 1957 року дістане назву «Бал») і «Пісенник дому Саліна». «Вечір у вищому товаристві» та «Пісенник» понумеровані послідовно, а останні два тексти написані на аркушах, які становлять частину оригінального зошита, хоч вони були з нього вирвані. У версію, переписану 1957 року, перші два тексти включені, а третій ні. Це вказує на виразну волю автора щодо цієї частини. Зрештою, розділ цей не був завершений. Обидва сонети занотовані на двох доданих аркушах, кожен з яких містить першу і другу редакцію з варіантами тексту. Натомість «Ода» тут є в чистовому варіанті і включена в нумерацію сторінок, проставлену рукою автора.
(який слід розмістити перед розділом IV)
Коли господар впадає у всеосяжну і похмуру зневіру, зневіру, так би мовити, метафізичну, прихильність собаки може дати йому справжню полегкість; але коли причини клопотів цілком чіткі і визначені (необхідність написати прикрий лист, закінчення терміну векселя, неприємна зустріч, яку треба відбути), ніяке махання хвостом не допоможе; бідолашні тварини раз у раз пробують, до безконечності пропонуючи свою прихильність, але все намарне; їхня відданість стосується вищих, неокреслених сфер людських почуттів, а проти окремих клопотів їхня допомога безсила; змога погладити дога не дає розради, коли треба проковтнути жабу.
Отож однією з перших ознак того, що до дона Фабріціо повернувся спокій, було те, що він відновив свої братерські взаємини з Бендіко; знову можна було милуватися видовищем гігантського чоловіка, який ходив гуляти садом разом з колосальним собакою. Собака сподівався прищепити чоловікові смак до безцільної діяльності, передати йому дещицю власної енергії; чоловік же хотів би, щоб через їхню взаємну прив’язаність собака змогла якщо не відчути приваби абстрактних роздумів, то принаймні спізнати насолоду від вишуканого і шляхетного неробства; звісно, жоден з них не зумів домогтися свого, але вони однаково були задоволені, бо щастя полягає в тому, щоб змагати до мети, а не щоб досягти її; принаймні так кажуть.
(який слід вставити між частинами VI і VII)
У роки відразу після утворення Королівства Італія і до 1866 року, який ознаменував першу кризу цього королівства, що провіщала інші, ще більші кризи, життя родини князя Саліни досягло тієї дещиці рівноваги, якої їм судилося зазнати в цьому мінливому світі.
У 1863 році дон Фабріціо відсвяткував свій п’ятдесятий день народження і, як було мудро заведено в ті часи, став вважати, що він уже старий і безнадійно вийшов у тираж; вийшов у тираж, зрозуміло, у тому, що торкається еротики, світського життя, а також науки; що ж стосується його родинної «імперії», то тут його активність радше посилилася, ніж послабилася, саме внаслідок звуження фронту його наступу.
Княгиня Марія-Стелла і тут пішла за прикладом чоловіка; і то до такої міри, що навіть прибралась в уніформу літніх дам тих часів; її бачили лише у платтях, сірий або брудно-зелений колір яких майже губився під пишними оборками з чорного мережива; її обличчя, на якому все ще молодечим огнем палали очі, було завжди обрамлене широкими стрічками капоту, які немов правили за свідоцтво про народження, видане модистками, і які означали те ж саме, що й прапор, який усе ще майорить над військовими кораблями, хоча ворожий вогонь позбавив їх здатності до будь-яких маневрів.
Найстарший син Паоло, герцог ді Кверчета, в емоційному плані немов відрікся від своєї сім’ї, і його родиною стали його коні; їхні імена поволі змінювалися — від норманських і лицарських, модних за бурбонської монархії, до імен, що звучали по-англосаксонському. Переміну ознаменував Руфус з його водночас королівською і англійською кличкою; після нього прихильність молодого патриція розділилася між Свіфтсуром, Дестроєром та Леді-Фейр. Під попонами і різними іменами ховалися завжди ті самі нахабні тварюки, полохливі і непевної крові, які, забувши про синівську турботливість Паоло, не раз ставили під загрозу життя свого приймака. До того ж, у ті роки Паоло почав залицятися до однієї з своїх кузин Мальвіка, Анніни; коні може й схвалили це залицяння, але не схвалив його дон Фабріціо, який проявив тут типово сицилійське упередження щодо будь-якої перспективи одруження власних дітей, а в цьому випадку це упередження підсилювалося роздратуванням, що його вже давно викликало у князя ім’я Мальвіки. Одначе після кількох років залицяння все ж таки мляво вилилось нарешті у весілля.
Інші діти зростали, старші ставали чоловіками і вже наважувалися брати участь у скромних оргіях, які влаштовувались у Палермо чи, щонайбільше, в Неаполі. Навколо панянок, хоч вони й були ще молоді та гарні, поволі згущувалася та невловна сірувата хмара, яка є призвісткою стародівицтва.
Після довгого періоду заручин, тривалість якого виправдовувалася молодістю Анджеліки, Танкред врешті одружився і, обтяжений мішечками з золотом та подвійним благословенням з боку Гепарда та Седари, впродовж року мандрував з дружиною по цілій Європі: Париж, Баден, Венеція, Лондон та Спа бачили цю чудову марнотратну парочку; воістину виняткова краса молодої княгині здобула їй, цілком платонічно, чимало навіть досить вибагливих сердець; лукава вишуканість і дотепність її чоловіка спонукали до не таких платонічних капітуляцій багатьох жінок — дарма, графинь чи готельних покоївок.
Тим часом на віллі Фальконері здійснювалися масштабні реставраційні роботи, якими керував дон Фабріціо і які фінансував дон Калоджеро, і, повернувшись, молодята застали своє гніздечко цілком готовим. Плюшеві дивани і фігурки в стилі «мінтон» не могли цілковито приховати шляхетності старовинних пропорцій, зате остаточно прогнали геть привиди розтриньканої спадщини і судових виконавців, які так довго отруювали це місце. Танкред був ще замолодий, щоб претендувати на конкретні політичні посади, але його діяльність і свіжі гроші робили його потрібним усюди; він був активним учасником дуже перспективного крайньо лівого крила крайньої правиці; цей чудовий трамплін згодом дав йому змогу здійснювати подиву гідні викрутаси, якими всі захоплювалися. Але він уміло маскував свою інтенсивну політичну активність недбалістю та легковажністю висловлювань, яка забезпечувала йому поблажливість усіх.
Отець Пірроне вплутався в складні і згубні чвари своєї власної родини; можемо з радістю сказати, що він зумів розплутати цей клубок з мудрістю і добротою, яких і можна було сподіватися від такого шанованого священика; до того ж, спостерігаючи за цією вбогістю людських душ, він зумів дійти деяких цікавих висновків загального порядку.
Палац в Доннафуґаті далі височів, випромінюючи своїми бароковими волютами і фонтанами хвилі любострастя в самому серці чорної сицилійської біди; під світлим керівництвом дона Калоджеро Седари, депутата і мера, громада збагатилася школою, будівництво якої, щоправда, так і не посунулось далі першого каменя, і каналізацією, збудованою тільки з обіцянок.
А Шевальє ді Монтерцуоло дістав підвищення і, після року перебування в Джірдженті і двох років у Трапані[165], був переведений у Ґроссето[166]. Перед тим, як залишити Сицилію, він приїхав попрощатися з князем і виразити йому своє захоплення його прозірливістю.
У цій атмосфері недовгочасного спокою в домі Салін процвітала поезія. Нехай це не здається дивним: сто років тому літературна творчість, хоч і низькопробна, а може саме тому, що низькопробна, не була, як тепер, відірвана від мас простих смертних і зарезервована за небагатьма втаємниченими в жаргон і незбагненне мистецтво натяків. Чимало навіть не дуже освічених людей виливали власні емоції у розмірені строфи, не прагнучи видати свої твори, хоча й трепетно очікуючи відповіді вічності, як можна виснувати з того, що ці тексти ревно зберігалися. Слід сказати, що за змістом переважна більшість цих віршів була чистим паскудством або ж до нудоти відгонила базаром; але в деяких з цих потаємних творів крізь жалюгідну недосвідченість проступало сильне і ніжне почуття, про яке навіть не підозрювали ті, кому була знайома біографія і постать автора. Читання деяких з цих третьорядних поезій іноді викликає відчуття, що перед тобою якась велика душа б’ється у замкненій в’язниці поміж мурами, зведеними з браку хисту та незнання творчості великих поетів; іншими словами мовлячи, це немов споглядати вогонь, затиснутий між вологими в’язками хмизу, який горить слабо і лише димить, хоч через це й не перестає бути шляхетною стихією; це те ж саме відчуття, яке виникає під час читання сонетів Мікеланджело або трагедій Альф’єрі[167]; або ж, якщо згадати академічну поезію, коли читаєш італійські переклади Мільтона та Ґете.
Внаслідок певної іронії долі, через яку повітряні бомбардування нищать вельми цінні речі, але виводять на світло денне вміст забутих сховків, у завалах поміж обсипаним тиньком знайшли блакитну картонну течку з іронічною, сподіваємося, назвою — «Пісенник дому Саліна». Вона містила тоненьку брошурку, видрукувану в Палермо («накладом Е. Педоне Лоріель — 1863»), з написом на титульному аркуші: «Ода на прославу знакомитого дому князів Саліна Корбера і з нагоди святкувань п’ятдесятих уродин Його Вельможності дона Фабріціо Корбери, князя Саліни, і т. д., і т. п., укладена і присвячена превелебним отцем Саверіо Пірроне Т.І.». Далі були численні аркуші різного формату і картки різного паперу, щільно вкриті елегантним почерком дона Фабріціо — близько тридцяти (точніше, двадцять сім) сонетів; крім того, там було знайдено кілька карток, на яких рукою князя внизу було приписано: «твори любого Танкреда».
Тут наводиться повністю ода отця Пірроне — звичайно, не через її надзвичайну поетичну вартість, а для того, щоб пролити світло на соціальне середовище, в якому з-під пера нашого єзуїта вийшли ці вбогі, але зворушливі квіти його власної риторики.
Натомість дуже шкода, що неможливо опублікувати сонети дона Фабріціо в цілості; труднощі, на які натрапляли кігті гепарда, розплутуючи складний просодичний і метричний клубок, часто виявлялися нездоланними. Більшість цих сонетів, мабуть, здавалися їхньому автору цілком зрозумілими, але їх смисл був би геть недоступний теперішньому читачеві: спотворення синтаксису, додані тільки для рими слова, зайвина або нестача складів сильно утруднюють читання. Оскільки було б негарно виставити цю таку поважну з багатьох причин постать на глум публіки, яка поціновує неясність вірша лише тоді, коли саме так його задумано, а не коли, як у нашому випадку, ця неясність породжена болісною трудністю вираження, було вирішено здійснити сувору цензуру і представити увазі публіки лише деякі вірші, не такі спотворені невправністю. Вони покажуть особу дона Фабріціо з несподіваного боку, що, як сподіваємося, ще більше прихилить до нього серце тих, хто так працьовито подорожує безплідними просторами цих сторінок.
Танкредових віршів так мало, що їх не варто навіть відбирати; зрештою, їх зміст набагато легший, і вони добре проливають світло на таку привабливу зовні постать цього «борця за наше визволення».
Нехай читач пробачить нам, що довелося обтяжити текст примітками, конче потрібними для розуміння багатьох родинних і особистих натяків, присутніх в цих опусах.
на прославу знакомитого дому князів Саліна Корбера і з нагоди святкувань п’ятдесятих уродин його вельможності дона Фабріціо Корбери, князя Саліни, герцога Кверчети, маркіза Доннафуґати, укладена і присвячена превелебним отцем Саверіо Пірроне Т. І.
Зачин марний усьому є
На нашій земній сфері,
Адам з болота постає,
Із хробака — метелик,
Старий Петро рибалив сам
На водах, на розлогих,
Й Спаситель народився нам
У стайні десь убогій.
І Рим святий, могутній наш
Заснований був скромно
Бідним, нужденним пастухом —
Камінь заклав він справно.
В тихій Манрезі, в темноті,
В печері віковічній,
Зайнялись пломені святі
Й принесли славу вічну[168].
Царі, вельможі і князі
Славетні родоводи
Свої ведуть від солдатні,
Від зарізяк походять.
Та рішенець виносить Час,
Шляхетністю прибравши,
Їх рід, й зорі синами враз
Стали вони назавше.
Лиш ти, славний Салінів рід,
Звитяжний й незрівнянний,
Божественний твій родовід,
Сяйним вінцем прибраний!
Історія тебе хвалить
І слава не минає,
Здобуті царства і серця
У пам’яті аж сяють.
Дала Юдея тобі свята
Любов до Бога вірну,
А Рим чудовий — на літа
Честь горду і безмірну.
Цій пристрасті, що враз дала
Почин тобі нестримно,
В піснях будуть хвалу співать
Поети безупинно.
Й Расін умілий, що творив
Вірші французькі вправно
І від Янсенія боронив
Свою віру не намарно,
Про пристрасть цю палку уклав
Пісні такі чудові,
Що цілий світ їх привітав
І хвалить, бо безкровні[172].
Як тайкома, у криївках
Негідники безвірні
Шепочуть: «Пароха нема!»
Брешуть вони безмірно.
Назад їм в горло хай верта
Брехня ця неподобна!
На нечестивців вічний срам
Хай впаде! Правдомовно
Відкрию істину, нехай
Помножить лаври славні
Й походження очистить нам
Роду сього прадавнє!
Вода в водоймі під сонцем серпневим,
Мов мармурова брила, зеленіє,
Густа й гладка, немов бар’єр кінцевий
Перед борвієм, що вже шаленіє.
Та ба. Щілина потайна десь непомітно діє,
Й вода стікає марно, щохвилево,
Ряхтить бездумно ріння, що на дні видніє,
Найглибша тайна проступа миттєво.
А рівень щораз більше вже спадає,
І оголилась гидь, що там осіла:
Багнюка, й черви, й грязь, і слизь, і спазми
Сонця, що тоне, а то й ще, буває,
Пороки наші потаємні і замшілі.
Те, що було спасінням — лиш міазми.
Коли Амур в старече серце западає,
Повільним кроком йде, бо у сумній тисняві
Надій похованих шлях прокладає
Серед засохлих сліз, повз мумії[173] кощаві
Кохань зів’ялих[174] важко шкандибає.
Та утвердившись врешті величаво,
Очима зблиснувши, з себе покров зриває,
І насолоду райську обіця лукаво.
Тиран замолоду, а в старості — мучитель,
Вже не життя несе, а смерть він нині,
В нім лиш жахіття, й сором, і страждання.
Плачу, томлюся, лаюсь, але мій гонитель
З глумом тортури знай вигадує звірині,
Готовий йти зі мною до конання.
Ця «Примітка» обмежена до монографічних розвідок. Бібліографія досліджень про Джузеппе Томазі ді Лампедуза складається з рецензій та есеїв, надрукованих в Італії та за кордоном у зв’язку з публікацією окремих творів (понад чотириста назв). Серед них є також думки, висловлені відомими італійськими і деякими закордонними літературними критиками та письменниками, не бракує також текстів політичних коментаторів та істориків, які відгукнулися на пропозицію Томазі переглянути тлумачення Рісорджіменто. Мало хто втримався від того, щоб висловитися з приводу «Гепарда». Серед тих, хто зробив свій внесок, між іншими, є такі постаті: Алката, Арагон, Азор Роза, Барбері Скваротті, Баріллі, Бассані, Берардінеллі, Блазуччі, Бо, Бочеллі, Бонсанті, Браманті, Буфаліно, Чеккі, Чітаті, Консоло, Контіні, Де Ліберо, Де Робертіс, Де Роза, Де Прессак, Еко, Фернандес, Флора, Форстер, Ґанчі, Ла Фавчі, Ломбардо Радіче, Лукач, Луперіні, Макк’я, Маїріс, Манганеллі, Меєрс, Мілано, Монтале, Монтанеллі, Мо-равіа, Мушетга, Пампалоні, Петроккі, Піччоні, Пйовене, Поміліо, Пратоліні, Преццоліні, Руссо, Саїд, Салінарі, Сальвестроні, Сапеньо, Шаша, Слонім, Спаньолетті, Спінаццола, Сквіллачоті, Тедеско, Тітоне, Віґореллі, Вітторіні. Бібліографію цих текстів можна подивитися тут: Francesco Pavone, Bibliografia di Tomasi di Lampedusa, у «Memorie e Rendiconti dell’Accademia di Scienze Lettere e Belle Arti di Acireale», V, 1985, та Andrea Vitello, Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Palermo 1987.
Крім того, варто звернути увагу на деякі розвідки, зокрема видані за кордоном, і основні праці, які вийшли після 1995 року: J. Meyers, Symbol and Structure in “The Léopard”, в “Italian Quarterly”, IX, 1965; Olga Ragusa, Narrative and Drama, Mouton, The Hague, 1976; Richard Lansing, The Structure of Meaning in Lampedusa’s “Il Gattopardo”, у “Publications of the Modem Language Association”, травень 1978; Edward Reichel, Geschichtsdenken und Gegenwarts Deutigung in “Il Gattopardo”, в “Italienische Studien”, Heft 4, 1981; Gregory Lucente, Beautiful Fables: Self-consciousness in Italian Narrative from Manzoni to Calvino, The John Hopkins University Press, Baltimore 1986; Gioacchino Lanza Tomasi, “Il Gattopardo”: un romanzo quale soluzione della discrepanza fra realtà e desiderio, у “Forum Italicum”, весна 1987 (Special Issue on “The Leopard”); E. Saccone, Nobility and Literature. Questions on Tomasi di Lampedusa, у “Modem Language Notes”, січень 1991; Jennifer Stone, A Psychoanalytic Bestiary: The Wolff Woman, The Leopard, and The Siren, в “American Imago”, vol. 49, n. 1, весна 1992; Nunzio La Fauci, Analisi e interpretazioni linguistiche del “Gattopardo”, в “Annali della Scuola Normale Superiore di Pisa”, 1993; Tom O’Neill, Ants and Flags: Tomasi di Lampedusa’s “Il Gattopardo”, in “The Italianist”, 13 (1993); A. di Benedetto, Tomasi di Lampedusa e la letteratura (vedute parziali), в “Giornale storico della letteratura italiana”, 1993; Nunzio La Fauci, Alla ricerca del “Gattopardo” implicito, в AA.VV., “Il telo di Pangloss. Linguaggio, lingue, testi”, L’epos, Palermo 1994; Id., Modi del “Gattopardo”. Morfosintassi e interpretazione, в AA.VV., “La sintassi dell’italiano letterario”, Bulzoni, Roma 1995; Id., Le tre porte del “Gattopardo”, у “Rassegna europea di letteratura italiana” 10/1997, Firenze 1998.
З нагоди століття від дня народження письменника в часописі «Нуове Еффемеріді» було надруковано збірку есеїв Tomasi di Lampedusa, testi e dintomi, IX, n. 36, грудень 1996, Guida, Palermo.
Були також опубліковані матеріали таких конгресів, присвячених Томазі ді Лампедуза: «“Гепард”: матеріали міжнародного конгресу в Лувенському університеті» (Лувен, 13 травня 1990) [Il Gattopardo, Atti del Convegno Intemazionale dell’Università di Lovanio (Lovanio 13 maggio 1990) [recte 1989], Leuven University Press/ Bulzoni, Leuven/Roma 1991]; «Матеріали міжнародного конгресу: Томазі та європейська культура», Палермо, 23–26 травня 1996 р. [Atti del Convegno Intemazionale: Tomasi e la cultura europea, Real Albergo dei Poveri, Palermo 23–26 maggio 1996, vol. I, Catania 1996, (recte 1998)]; «Лучо Пікколо — Джузеппе Томазі — обґрунтування поезії та обґрунтування прози», Капо-д’Орландо, 4–6 жовтня 1996 р. [Lucio Piccolo — Giuseppe Tomasi — le ragioni della poesia le ragioni della prosa, Capo d’Orlando 4–6 ottobre 1996, Palermo 1999]; «Джузеппе Томазі ді Лампедуза — сторіччя від дня народження і сорокаріччя від написання “Гепарда”», за ред. Франческо Орландо, Матеріали конгресу, Палермо, 12–14 грудня 1996 р. [Giuseppe Tomasi di Lampedusa — Cento anni dalla nascita quaranta dal «Gattopardo», a cura di Francesco Orlando, Atti del convegno, Palermo 12–14 dicembre 1996, Palermo 1999 (recte 2000)].
Francesco Orlando, Ricordo di Lampedusa, Scheiwiller, Milano 1962.
Andrea Vitello, I Gattopardi di Donnafugata, Flaccovio, Palermo 1963.
Antonio Dipace, Questione delle varianti del “Gattopardo”, Argileto, Roma 1971.
Giancarlo Buzzi, Invito alia lettura di Tomasi di Lampedusa, Mursia, Milano 1972.
Sergio Zatti, Tomasi di Lampedusa: Biografia. Itinerant) artistico. Cenni sulla fortuna critica, Cetim, Bresso 1972.
Simonetta Salvestroni, Tomasi di Lampedusa, La Nuova Italia, Firenze 1973.
Giuseppe Paolo Samona, Il Gattopardo, і Racconti, Lampedusa, La Nuova Italia, Firenze 1974.
Nunzio Zago, I Gattopardi e le lene. Il messaggio inattuale di Tomasi di Lampedusa, Sellerio, Palermo 1983.
Id., Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Pungitopo, Marina di Patti.
Basilio Reale, Sirene siciliane. L'anima esiliata in “Lighea” di Tomasi di Lampedusa, Sellerio, Palermo 1986.
Caterina Cardona, Lettere a Licy — Un matrimonio epistolare, Sellerio, Palermo 1987.
Andrea Vitello, Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Sellerio, Palermo 1987.
David Gilmour, The Last Leopard — A Life of Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Quartet Books, London 1988; італ. переклад: L'ultimo Gattopardo, Vita di Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Feltrinelli, Milano 1989.
E. Carini, Giuseppe Tomasi di Lampedusa e il Gattopardo, Loescher, Torino 1991.
G. Aromatisi (Giuseppe Tomasi di Lampedusa?), Scritti ritrovati, premessa di F. D’Orsi Meli, Introduzione di A. Vitello, Flaccovio, Palermo 1993.
Sabino Caronia, Licy e il Gattopardo. Lettere d’amore di Giuseppe Tomasi di Lampedusa, Edizioni Associate, Roma 1995.
Manuela Bertone, Tomasi di Lampedusa, Palumbo, Palermo 1995.
Francesco Orlando, Ricordo di Lampedusa (1962), seguito da: Da distanze diverse (1996), Bollati Boringhieri, Torino 1996.
Salvatore Claudio Sgroi, Variabilità testuale e plurilinguismo del “Gattopardo”, «Atti del Convegno Intemazionale: Tomasi e la cultura europea», Real Albergo dei Poveri, Palermo 23–26 maggio 1996, vol. II, Catania 1998.
Francesco Orlando, L’intimità e la storia. Lettura del “Gattopardo”, Einaudi, Torino 1998.
Gioacchino Lanza Tomasi, Giuseppe Tomasi di Lampedusa. Una biografia per immagini, Sellerio, Palermo 1998.
Cettina Voza, Toccare il mito nel greco mare, Siracusa 2000.
Franco Valenti, I Misteri del Gattopardo — Ricordi di Vite Pa-rallele — Tomasi di Lampedusa — Lucio Piccolo e Beatrice Cutò, Patti 2000.
Alessandro Carrera, Il principe e il giurista — Giuseppe Tomasi di Lampedusa e Salvatore Satta, Pieraldo Editore, Roma 2001.
Gioacchino Lanza Tomasi, I luoghi del Gattopardo, Sellerio, Palermo 2001.