Жінка в Берліні

Післямова

Авторка, німкеня, якій на той час було трохи за тридцять, почала 20 квітня 1945 року вести щоденник, сповнений жахливих свідчень. «Сповідь» Жан-Жака Руссо, найвідважніше для свого часу самозвинувачення, відкривається таким реченням: «Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників»[39]. Важко уявити зачин, який пасував би цій книжці більше.

Коли я вперше тримав рукопис у руках, у мене швидко почали напрошуватися порівняння: з іншими щоденниками, сповідями, великими «самооголеннями». За кілька сторінок уже не з розпусним ексгібіціонізмом Руссо. Натомість обпікали згадки про «Голод» норвежця Кнута Гамсуна; з’явилися страшні асоціації з «Подорожжю на край ночі» француза Луї-Фердінана Селіна; траплялися також уривки, про оголену правдивість яких міг, мабуть, мріяти Генрі Міллер; нарешті я знайшов тут і місток до сповіді вже, на жаль, майже забутого норвежця Ганса Єгера та його «Хворобливого кохання» — однієї з найбезсоромніших і найвідчайдушніших книжок, будь-коли написаних.

Та заклинання великих імен не має слугувати витворенню літературної ієрархії. Навпаки, це має наголосити на неповторності цієї книжки, що постала в найстрашніші дні й ночі — і то не як література (як уже згадувана «Сповідь»), а радше як самопоміч. Дещо можна забути, лише висловивши.

Позаяк мова про документ, а не літературний твір, при створенні якого автор одним оком позирав на публіку, належить дещо сказати про автентичність записів. Я знаю авторку вже чимало років. Вона родом із бюргерської родини, з походженням, із яким п’ятдесят років тому молодій дівчині не «світило» нічого, окрім одруження. Вона отримала чудову шкільну освіту і вже скоро виявила обдарування, які дали їй змогу доволі рано почати самостійне життя. Малюючи, фотографуючи і навчаючись, вона об’їздила велику частину Європи, мандрувала як на північ і південь, так і на схід і захід. Цей досвід і те, що вона пережила під час своїх мандрівок, завадили їй зав’язати контакти з організаціями Третього Райху. Вільна у власних рішеннях, в останній рік війни вона, втім, знаходить роботу в Берліні й лишається там аж доти, коли виїжджати стає вже надто пізно. Коли ж червоний апокаліпсис накрив місто разом із чотирма мільйонами мешканців, які, попри всі евакуації, там залишалися, авторка й почала вести записи. Від п’ятниці 20 квітня до п’ятниці 22 червня вона робила нотатки в старих шкільних зошитах і на окремих папірцях про те, що відбувалося з нею та мешканцями будинку, в якому вона переховувалася.

Пишучи ці рядки, я тримаю перед собою машинописні аркуші. Їхня справжність, яку видно в недбалості коротеньких нотаток олівцем, схвильованість, помітна там, де роздвоюється при натиску перо, суміш стенограм, звичайного письма і таємних позначок (вести такий щоденник було особливо небезпечно), страшні скорочення (знову і знову ці «VG» — «зґвлт» — на позначення зґвалтування), — все це втрачається в друкованому тексті, нейтральному, холодному. Але з рукопису можна відчитати те, що замовчують друковані сторінки.

Я знаю дім, який тут описано, адже жив поблизу. Так я з’ясував, що його мешканці мені більш чи менш знайомі.

В пошуках зниклих друзів 1946 року я знову приїхав до Берліна. Я відвідав цей будинок. Уже на сходах мене просто змели потоком спогадів і переживань. Їх переповідали мені не лише чоловіки, а й жінки та дівчата, і то з таким сповідальницьким запалом, що врешті я, мабуть, зреагував би так само, як приятель авторки, котрий повернувся додому і про якого згадано наприкінці щоденника, — якби сам уже не пережив подібне в інших місцях і не розумів визвольної сили сповіді.

Півроку потому я зустрів авторку вже в іншому місці. З її натяків я довідався про існування щоденника. Знадобилося ще півроку, щоб мені дозволили його прочитати; в ньому я знайшов докладні свідчення всього того, про що знав уже з описів інших. Я прочитав там про людей, з якими був знайомий. Знадобилося ще понад п’ять років, поки мені вдалося переконати авторку оприлюднити цей щоденник, адже він — унікальний.

Все це доводить: у цій книжці є тільки правда й нічого, окрім правди. Давно перевірена формула — «Всі персонажі та події — вигадані; будь-яка подібність із живими або померлими особами є суто випадковою», — до неї не застосовна. Втім, з огляду на певні етичні та політичні причини всі імена та чимало деталей було змінено. А те, що авторка побажала залишитися невідомою, мабуть, не потребує додаткової аргументації.

Читання цього щоденника пробуджує двоякі відчуття. І річ тут в особі самої авторки. Найстрашніше враження справляє холодна відстороненість окремих записів, аж доки перелякано помічаєш, що в тексті немає штучної об’єктивації (як, приміром, у літературному винаході «камери обскура» в Дос Пасоса), — холодом віє просто тому, що замерзли всі чуття, замерзли від жаху. «Певне, то відчай був розладнав мої нерви»[40], — стримано розповідає моряк, який уникнув виру Мальстрему, з оповідання Едґара Аллана По.

Манеру письма авторки теж важко назвати фаталістичною, хоч у її характері й помітні деякі фаталістичні риси. Знаючи обставини, я відразу хотів би відхилити одне запитання, яке, мабуть, виникатиме. Чи могла б авторка в тій чи тій ситуації повестися інакше? Тут я наважуся повторити те, про що вона й сама не раз згадує: завдяки тому, що вона знала російську, вона не раз ставала єдиним дипломатом для цілого дому людей. У війні між східним і західним народами білий прапор ніколи не давав справжнього захисту, і не один посланець-доброволець загинув поміж фронтами.

Хто взагалі має право вишукувати в цьому масовому фатумі моральний вимір, застосовний насправді лише щодо самого себе? Жоден чоловік! — адже надто багато було тих, кому під дулом автомата довелося казати дружині чи доньці: «Ну, йди вже з ними!» А хто ніколи не стояли під прицілом — хай узагалі мовчать. Але й жодна жінка! — якщо вона бодай раз не плила за течією всезагальної долі. Сидячи в безпечному місці, судити й засуджувати аж надто легко.

Вражає, що в цій книжці немає ненависті. Але там, де всі відчуття замерзли, для полум’я ненависті просто не стає місця. Від Зиґмунда Фройда (але тут я застерігаю не робити надто глибоких висновків із популярних понять психоаналізу), ми знаємо, що інстинкти (Triebe) здатні змінювати свою ціль — вони «можуть заступати одне одного, коли енергія одного інстинкту переходить на інший». Для жодного з читачів не буде таємницею, що в мешканців цього берлінського будинку один інстинкт перекривав усі решта: голод. І це інстинкт до виживання за будь-яку ціну.

Важливими також видаються слова, які авторка сказала мені 1947 року: «Ніхто з жертв не має носити пережите як терновий вінець. Принаймні я відчувала: те, що зі мною сталося, вирівняло рахунок». Серед нелюдяності вишукувати справедливість, — як на мене, це найпоказовіша риса цього документа, який саме через це і є document humain, а не document politique.

Тож авторка уникла виру Мальстрему, потай здобувши перемогу і вибравшись із його глибин не завдяки законам фізики, а через те, що вона не здалася. Хоч і мусила зректися себе.

К. В. Керам, серпень 1954

(Курт В. Марек)