Жінка його мрії

8.

Лейтенант і його напарник перелазили через купу битої цегли. Напарник дряпався через весь цей індустріал зі спритністю навченої циркової мавпи. Лейтенант ледь встигав за ним.

– Холера, ну, ніяк не дадуть зайнятися ділом, - завів напарник. - Тільки почнеш, а тут якийсь умалишенний звалиться, як... ну... словом, на голову...

– Просто мана якась, - спробував пожартувати лейтенант. На го-рішніх поверхах одноманітних панельок, що нагадували безладне накопичення картонних ящиків, хтось увімкнув музику. Реп.

– Здорово, - прогугнявив напарник. - Де він окопався?

Крізь пробиту трактором діру, куди пролізла б більша частина Шулявки, вони побачили стіну будинку, обмальовану графіті. Була шоста ранку. Дощ висів хмарою, розмиваючи сміття, і сніг, і багнюку. Лишався один потрісканий бетон, червона цегла з чорними пуками зів’ялої трави. Спочатку сіріло, але тонка плівка світанку не проривалася, і скрізь ходили жовті відблиски, пар з розірваних труб та каналізаційних люків, і ще стояв якийсь нудотний запах спорожнілого міста; напрошувалася абсурдна думка, що ти ніколи більше не почуєш людських голосів.

– Марія там? - швидше сам собі сказав напарник, аніж запитав. Лейтенант подивився на його напівсонне обличчя з прогнутим кирпа-тим носом, і зараз його помічник ще більше нагадав маніяка або одинака кілера.

– Марі, - поправив його лейтенант.

І те, що вони побачили серед вузлів іржавої арматури, гнилих баків, порепаного бетону з дохлими щурами і залишками снігу, дійсно було вражаючим. На самій верхівці високого, під укіс зрізаного уступу стояла жінка у джинсовому костюмі з доладною і міцною фігурою, і сонце, що тільки-но вилізло з-за дахів, запалило червоним вином її волосся. Дійсно вона красива, - так собі вирішив лейтенант, але одна лише думка про Іву - і йому засмоктало під ложечкою, а серце забилося об ребра, дуже швидко. Він ліниво підняв руку і помахав Марі. Марі помахала у відповідь, стрибаючи на огризку стіни.

– Да-а-м, - причмокнув напарник.

– Ага. Розкатав губу, - байдуже сказав лейтенант, деручись купою сміття нагору.

Марі нетерпляче тупцювала на місці. Напарник зупинився, сказав:

– Яка ляля, - він не зводив очей з жінки.

– Ага. Тільки у ній є щось хлоп’яче.

– Може, тому і заводить.

– Ага, - підтвердив лейтенант байдужим і прозорим тоном.

Вони зайшли на протоптаний Марі майданчик. Сонце прорвало хмару дощу, і райдуга стала над районом, упершись краями в обидва кінці міста.

– Загадуйте, загадуйте, загадуйте бажання, - сміялася Марі радісно.

– Пива...

– Пива...

– Остолопи, - Марі витягла серветку, обтерла мокре обличчя. - Наш клієнт там один. Невже нікого іншого не було?..

– А у нас все так, - відповів лейтенант. - Ну і де той вальтону-тий? - Він демонстративно полазив простором очима, з кислою, теж робленою гримасою на обличчі. Поправивши пістолета, сказав:

– Всі на мітингу. За мера чи за якогось дідька народ бузує.

Відразу за визубом червоної цегляної стіни пролягала залізнична колія; одна рейка вивернута, інша стриміла, як вказівний палець. Лейтенанту стало нудно; його почало все дратувати. Він спіймав себе на думці, що, напевне, до пекла веде вивернутий розум і тупа прямота. Саме ця роздратованість логічно доводила, що треба йти і все тут.

– Не холодно тут, - промовив урочисто помічник, не відриваючись поглядом від Марі.

– Он, Семен, дивись, за тією колією, - сказала Марі, стрибаючи з каменя на камінь. Над коліями стояло марево, майже як на автостраді у липні.

– Ну й духотище, - повторив напарник і нарешті перестав дивитися на Марі.

– Атож, - Марі скривилася, наче канцелярська дамочка, повернулася, труснувши міддю волосся. Він, пане заклопотаний, має клепку в голові. Тут лежить теплотраса, навіть кілька. А будинок над ним не опалюється. От він і влаштувався якраз на першому поверсі... До цього він постійно мешкав на шостому чи дев’ятому... Нам головне - швидше його витягти і вшитися звідси...

– Ну чому, чому все на нас, - нив напарник. - Взяли б за барки і виселили...

– А то за гріхи тяжкі. Довго ви справу плутаєте, - сказала Марі і, розставивши руки, пішла по колії. І лейтенант вкотре подумав, яка вона гарна. Дійсно гарна, з нудьгою подумав він, намагаючись не згадувати Іву.

– Ага, - тільки й сказав.

– Але взагалі це дивний тип, - сказала Марі, швендяючи по колії. Вона зупинилася, балансуючи руками і плечима. Очі у неї похолодніли якось і нічим зараз не відрізнялися від неба. - Про нього взагалі говорять чудернацькі речі.

Лейтенант насторожився, зимова паморозь пішла шкірою: коли про людину багато говорять на вулиці, то це варте уваги хоча б тому, що вона багато знає.

– Гаряче, - весело крикнув він, ущипнув за стегно Марі і прожогом кинувся до під’їзду дев’ятиповерхової панельки.

Коли вони знайшли його на шостому поверсі, то запал у лейтенанта раптово згас; все його нутро зробилося якимось порожнім і самому огидним. Напевне, те ж саме відчували Марі й напарник. Вони всі троє побачили невисокого, міцно збитого чоловіка, роздягненого до пояса. На лівому лікті у нього витатуйований якір, наче хто видряпав дитячою рукою. Обличчя у чоловіка виснажене, худе, колись кругле, воно лякало запалими щоками. Щось здавило боляче діафрагму, коли лейтенант побачив його очі - сірі, наче прочищена дощова вода. І він зрозумів, що ця людина, яка сиділа, склавши по-турецьки ноги, і похитувалася у зрозумілий тільки йому такт, наділена великою силою і волею. На людях лейтенант знався.

– І не думайте говорити в собі: "Ми маємо отця Авраама". Кажу-бо я вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння! - виголосив чоловік таким голосом, що Марі відступилася, притиснувши руку до грудей, а лейтенанту застрягло у горлі.

– Покайтеся! - чоловік підняв догори вказівного пальця, не дивлячись на трійцю. Притримуючи лівою рукою кобуру, праву тримаючи витягнутою, наче пальцями намагався намацати невидимий предмет, обійшов чоловіка ззаду, підступив до розламаного підвіконня і чомусь виглянув у вікно; від того, що він побачив, його обдало холодним потом. Він ляснув, як пес, зубами. Погляд упав у чорне провалля двору. Зараз він дивився вниз з велетенської висоти: люди хвилями підкочували і відкочували, розсипаючись павутинами вулиць; далі він побачив, як краї землі загинаються, наче від великого жару метал, і сяйво вицвілого кольору обіймає краї землі, місто, просвічує всіх людей: і його, і Марі, й напарника. Лейтенант швидко перевів погляд на незнайомця, вірніше, на його спину, і побачив, що той одними очима гортає велетенський дорожній атлас, що висів у повітрі.

– Тю, та він обдовбаний, - сказав напарник, побрязкуючи у себе перед носом наручниками.

– Тихо. Заткнись, - прохрипів лейтенант, не почавши зі звичного "ага". На стіні напроти чоловіка вони побачили дві людських п’ятірні, розліновані двома лініями. Лейтенант запитально глянув на чоловіка. І той нарешті повернув до нього голову, блиснув ясними сірими очима з тріщинкою сталі й усміхнувся.

– Урозумів? - спитав чоловік. - Урозумів, що людина відрізняється від мавпи не тільки умінням мислити і розумно розставляти речі, а й тим, що вона уміє вірити?

– Так, - сказав лейтенант і запхнув "Стєчкіна" до кобури.

...Ліза зробила губи рурочкою. Вона ще не прокинулася. Була перша година. Ліза сонно переставляла блискучі баночки з чаєм. Ні, фе-е-е, жасминовий вона зроду не питиме. Бергамот смердить, особливо зранку. Ось так, малиновий, з ніжним запахом і кольором. Ліза навіть пам’ятала і переписала на дівіді рекламний ролик: сонячний пляж, ніжне небо, ніжні хмари, дівчина під пальмою в бікіні п’є і говорить: "Райська насолода". Ліза потягнулася, закидаючи руки і якомога більше прогинаючи спину. Але ні, краще ананасовий. Це так сексуально. Ліза поляпала босими ногами в залу. Увімкнула телевізор. Всього кілька секунд стояла перед телевізором. Повернулася. Звідси було видно екран. На екрані тубільці з яскравими фіолетовими губами пускалися кружка. Це Лізу розсмішило. Ліза щасливо усміхнулася на залите сонцем вікно. Оболонські Липки нагадували набережну якогось середземноморського містечка. Не вистачало кудлатих пальм. Але як все здорово складається. Ліза з великою чашкою чаю повернулася до спальні. Поставила чашку на журнального столика, де примостилися кирпатий африканський божок з ріжками, мініатюрний симпатяга Будда і дев’ять, з білої кістки, слоників, що тримали один одного за хвости. Ліза усміхнулася, відставила попку і чмокнула повітря у бік слоників. Усе добре закінчилося. Звісно, аби не Іва, але вона кривляка. Правда, вона б і досі ходила незайманою. Фі, це непристойно, некультурно і ще щось там. Вона ж з поважаної сім’ї. Навіть тяжко уявити, у голові не вкладається, що це може коштувати цілих п’ять штук зелених. А скільки отримала Іва? Вона таки ж отримала. Але вона не тримала незайманості до вісімнадцяти. О, світ дійсно чарівний. Але ось цифра вісімнадцять нагнала на чистого лобика Лізи хмаринку. Ліза швидко затріпотіла золотистими віями, відкриваючи і закриваючи порцелянову синь очей. Цілих п’ять штук. І це відбулося так вишукано. Прикро одне: треба мовчати, нікому нічого. Але це того варте, варте, варте. Прийняти ванну, запашну ванну. У ванній з синіми смішними дель-фінами на кахлі вона поставила ароматних свічок, цілих десять штук, увесь річний запас, налила піни, насипала ароматних солей і від-котилася у світ, тільки їй знайомий. Ліза пила совіньйон і без угаву цокотіла по мобільнику, і взагалі була вся така, аби її бачили подружки, ні, що тут цікавого у ванній. А от би в клубі, на вечірці, в шикарних шмотках. У ванні вона пролежала рівно до п’ятої ранку. До клубу йти рано. Ларік обіцявся прийти на шосту. Ха, Ліза уявила його плейбой-ське оливкового кольору обличчя, з акуратними бачками і наївні, карі, теплого кольору очі. Ні, ось що вона зробить: вона запізниться. За поворотом є шикарна кав’ярня, з велетенською вітриною на набережну. Вікно випукле, витягується на терасу. Кажуть, на літо її демонтують, а потім знову ставлять. Це треба терміново перевірити. Там вона в самотності під теплим вітром мрій вип’є коньячку, з’їсть тістечко, вип’є каву. І рівно на півгодини запізниться. На вулицях сумно і сиро. Сніг зійшов, а крига на Дніпрі давно розтанула. Й у воду наче хтось налив олії. Фе, як противно.

Взагалі немає критеріїв, за якими визначається глупота. Кав’ярня на Оболонському проспекті колись давно була дешевою забігайлівкою. Потім, власне, навіть тоді, коли її обшили під дерево, убили віруси, замінили і помножили туалети, знищили освіжаючими препаратами запахи - ця будівля так і лишилася гадючником. І звідки було про такі нюанси знати Лізі, першокурсниці, студентці інституту культури. Отож, вона вийшла на мокрий від снігу асфальт. Літак, невидимий, як комета пришестя, загудів низьким звуком у хмарах. Ліза підняла голову й усміхнулася. Разом з нею піднялося з десяток голів, серед них і двох незворушних, схожих на пупсів негрів. Ліза подивилася на них і мило усміхнулася, тому, що світ лежав перед нею милий і ясний, як вимите у неділю вікно на кухні. Повз вітрину бутика вона й пройшла з завмираючим серцем: рожеві майки, трусики, джинси різних кольо-рів. Добрий день, літо! Так, добрий день, літо! Потім вона сиділа і смоктала модний коктейль, гидкий на смак, але солодкий, і від нього не нудило. Спочатку вона дивилась у вітрину і на білі гірки хмар, що пливли над свинцевим потоком води, на людей у яскравому одязі, які виглядали нікчемними і маленькими на сірому бруці. І їй стало їх шкода; після другого коктейлю їй взагалі треба було обійняти і поцілувати весь світ. Не всім ось так таланить, як їй. Між столиками ходив чоловік, одягнений клоуном, з папугою на плечі. Папуга був справжній, а от клоун навряд чи, подумала Ліза. Клоун з папугою роздавав папірці. І тут вона око-в-око зіткнулася з Климом. Він жив недалеко, вони навчалися в одній школі, вона навіть пам’ятала його кімнату, з червоними плюшевими кріслами і безліччю м’яких іграшок. Ліза замахала рукою, але чомусь підійшов клоун. Тільки тоді, коли вона взяла папірця і нічого там не побачила, прикусивши від досади губку, Ліза помітила вертку білявку мініатюрного зросту з ляльковим обличчям і зеленими бровами. Ліза помахала рукою. Нарешті Клим відповів.

Це був клуб під пальмами, чудернацький, з багатьма столиками, і видавалося, що все тут: столики, кельнерки, чуваки і чувіхи - бов-талося у великому колодязі, а вгорі, особливо вночі, якщо підняти голову, переливалося ультрафіолетове світло. Клуб був дорогим і вишуканим, якщо так можна сказати, тому Ліза мріяла побувати тут. Клим мав тут своїх знайомих: кілька пушерів, що продавали кокс без анальгіну, траву маньчжурку, а не смердючий миколаївський чи первомайський драп. Але Лізу цікавили голубі та рожеві пігулки, котрі ковтали, не криючись, під галогенне світло, під шаманські викрики ді-джея. Вона пам’ятає, як в той день, на початку блідого березня, коли, переступивши поріг разом з Климом і Масянею, подружкою Клима, несподівано відчула, як на неї хвиля за хвилею накочується страх, наче тебе відірвало від землі, а предмети, доволі незвичні, набрали грізного і банального вигляду. Ліза похитнулася - у неї зашуміло в голові. Але вона побачила монументальну, у блиску-чому шкіряному піджаку фігуру ді-джея, і Клим в ту ж хвилину впевнено підштовхнув її у спину. Ліза навіть ображено повернула обличчя, але Масяня вже тягла її за руку. Через півгодини вони ковтали амфітамін і нюхали кокс. Лізу спочатку знудило, таким-от яскравим зробився для неї світ. Але потім вона почала танцювати. Шак, Шак, Шак: вона бачить себе у блискучому лімузині в оточенні прихильників, дівчат і хлопців. І скрізь яскравими мазками невидимого художника накидане літо. Сині скелі Середземномор’я, і сам Бред Піт зустрічає її біля палацу... Або на гоночному червоному, майже кривавого кольору, авто: вона говорить до Бреда Піта: "Милий, я думала, що ти занудний". Або: "Господи, до чого ти зануда, аби знала, то..." Або: "Заради цього дня я готова самого чорта поцілувати..." Ха-ха-ха. Тричі "ха". Чітко і виразно. А вітер рве волосся, сонце кварцем тріщить у лагуні. Саме так воно і буде, фе, навіть краще; це ж правда, що наші фантазії не відповідають дійсності, то чому б і не навпаки - нехай перебільшують... І тут вона очухалася в туалеті, над унітазом. Клим говорить: "Мать, шо з тобою!" Масяня хихикала і курила у кутку. Потім Клим боляче притиснув її. Лізі не те щоб це не сподобалось, але цей вилизаний придурок аж ніяк не входив у її плани. Нарешті у нього вийшло. І тут сталося те, чого ніхто не чекав: у неї випав рулончик з грошима. Ніхто, здавалося, не звернув на це уваги.

Вони мчали в авто, здається, Клима. І він ніжно обіймав Лізу, і зараз після чергової дози коксу він їй видавався навіть кращим за Бреда Піта. Клим нічого не бачив. Коли вони вийшли на міст, то стояла глупа холодна ніч. Масяня сміялася, потім несподівано вдарила Лізу пляшкою з-під шампанського. Масяня цілила в голову, але попала в плече.

– Тупа корова, облиш мого пацана!

Клим розвів їх, і відтак Ліза вже сиділа у себе на софі, а Клим з Масянею навіжено трахалися. Несподівано для себе Лізі стало сумно. Світ зробився злим. Вона прокурила косячка і від’їхала. Більше вона ніколи не прокидалася, хіба що її душа бачила, як Масяня тримає їй ноги, а Клим, замінник Бреда Піта, затягує на її шиї шнур від французької праски. Ліза збирала на праску цілий місяць.

Чолов’яга сидів непорушно. Потім таки подивився на лейтенанта і спитав:

– Що треба?

Вони не встигли відповісти. У Марі задзвонив телефон. Вона покривилась, але продовжувала дивитися на чолов’ягу, потім винувато перевела погляд на лейтенанта.

– Семене, у нас убивство.

Лейтенант подивився на чоловіка.

– Ага. Починається, - сказав він.

– Давно почалося, - сказав чолов’яга і підняв пальця. - Він не піде, доки не вирішить всього.

Чомусь лейтенанту стало сумно і все пропало: думки, почуття, які спочатку захлеснули горло, події, що купою зайців стрибали одна через одну. А лишився один цей чоловік серед вороху сміття, розвернутих труб, обідраних стін. Чому таке паскудство стається якраз тоді, коли у твоєму житті з’являється жінка і ти помічаєш якісь дрібниці: діряві шкарпетки, невипрані труси, гнилі зуби. А тут все просто, наче терпугом злизало, продовжував лейтенант.

– Що він верзе? - спитав напарник, риб’ячим поглядом бігаючи кімнатою, заваленою дрантям.

– Збирайся, напарнику. Візьми цього мужика у відділок. А ми з Марі на мокруху, - лейтенант перевірив "Стєчкіна". - Давай, мужик, давай підіймайся. Потім поговоримо. Візьми йому щось пожерти, чвертку і сто. І гляди, щоб без самодіяльності, - знову звернувся до напарника.

– Ну, ти даєш. Краще його бери на мокруху, а я посиджу в камері за чверткою.

– Давай... Давай, - якось вицвіло повторив лейтенант.

Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками мініатюрних помаранчів. Вона таки дійсно гарна, вкотре за день спало на думку лейтенанту. Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за думки, чому таке лізе в голову? Собача інтуїція пропекла нутрощі.

– Вставай, - сказав напарник до чоловіка, але той вже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.

Потім лейтенант і Марі сиділи у "Мазді", періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.

– Дощ, як влітку, - сказала Марі.

– Ага, - лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.

– Ти можеш мені відповісти на запитання, чому тебе кличуть хитросраким чуркою?

– Тому, що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя. Що за дурниці! - він наче прокинувся. - Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.

– Це особисте, - сказала Марі. - Рушай.

– Ага, - сказав лейтенант.

"Мазда" стояла під перламутровою стіною дощу, перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла, напевне, на обох звірячу нудьгу.

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? - спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, - лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, - лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, - Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, - лейтенант дістав сигарету. - Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибамбахи.

– Поїхали. Червоний, - сказала Марі.

У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами, спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у нього нічого з нею не виходить - надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що, але потім - чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І тут він знайшов те, від чого заскніло серце, - телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я - Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші - і буде щастя, він на мене дивився сьогодні.

– Я сходжу до сусідів, будинок не з бідних, і не може бути, щоб ніхто нічого не бачив, - сказав він.

Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок, з низьким похмурим лобом, лисою, наче більярдна куля, головою і си-німи, волошковими, очима. Чоловік розуміюче кивнув головою і сказав:

– Ви з міліції.

– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? - спитав лейтенант.

– Зрозуміло. Тільки не розлякайте моїх пернатих, - і попросив його рукою увійти.

Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках, інші, більші, не літали і поважно проходжувалися загидженими килимами. Папуг було не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий гамір, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.

– Христос любив птахів, квіти і дітей, - сказав чоловік.

– Ага.

– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, - продовжував чоловік.

Тиша висіла тривожно, наче велетенські насуплені брови. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзигля, не питаючись.

– Ось так, - поважно сказав птахолов.

– Ага.

– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше усіх ехолокаторів, - сказав чоловік і представився: - Олексій Панкратович.

– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?

– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.

– Ясно. Прийшли чужі, - сказав лейтенант.

– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець - заслинявлений хлющ. Дівчина маленька така, з щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там... Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом...

– Можете упізнати?

– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали - погані люди.

Лейтенант кахикнув. Птахолов усміхнувся.

– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що... Перед вашим приїздом ця вродлива дівчина приходила знову... Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.

– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен?..

– Імен? - Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. - Так. Було одне. Дивне... Дайте згадаю... На дерево схоже, красиве таке... Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину... Ось, є. Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Остання моя помилка - це дружина, - чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність.

Нарешті він подивився на покійну. Вродлива, як клонована, такі по Хрещатику швендяють своїми ніжками, вимірюючи кубометри, кілометри до уявного щастя. Марі сиділа у кріслі і курила.

– У тебе щось є?

– Пропуски у нічний клуб "Роллі".

– Ясно. У мене теж щось є: приходило з покійною ще двоє. Десь приблизно її віку. За годину вони вийшли. Але потім прийшла дівчина. Та вийшла за хвилин п’ять. Але найцікавіше, вона сьогодні повернулася, так сказав сусід, - лейтенант пошукав сигарету.

– Може, сусід помилився? - сказала Марі і простягнула йому пачку з сигаретами.

– Ні.

– Ні? Звідки у тебе така прозорливість?

– Тому, що я теж її бачив, коли виходила з під’їзду, - сказав лейтенант.

– Щось...

– Я її знаю... Навіть добре знаю... Ось треба набрати цей номер телефону... - і він подивився благально на Марі. І тут у неї забринькав мобільник, не рація, а мобільник, і лейтенант вкотре глянув на неї благальним поглядом.

– Алло. Що, найшлася ще одна рука? Ха. І дві ноги з тулубом, і голова? Чудово...

– Ага. Зрозуміло. У нас ще один жмур, і цього разу це покійник, синаш нашого майора. Пора погомоніти з його коханцем. Я не збираюся пертися на цей глухар, - загарчав лейтенант.

Внизу розтопленим брудним свинцем повзла автострада, ще нижче лежали килимом вогні передмістя, і він думав: а чому у нас все так виходить, що там ось теж живуть люди і вони тягнуть своє життя, як з перебитим хребтом собака. Нічого особливого, світ множиться нашими стражданнями, інакше не може бути. Вогні передмістя десь запльовувалися у ярах. Лейтенант думав, що душа у нього облупилась і перестала заживати відтоді, коли його покинула дружина, з білим алебастровим обличчям, таким білим, що страшно було подумати. І тут лейтенанта сіпнуло: холера, така ж шкіра у покійниці майора. Марі поклала на його плече руку. Лейтенант повільно повернув голову до неї, блиснувши проти пливуна автостради воловим оком.

– Поїхали, - сказала Марі.

Він натиснув на газ, щоб не чути жіночого базікання, краще слухати, як від швидкості рветься двигун. Але біля метро він різко загальмував, кислим поглядом побитого пса подивився на Марі.

– Слухай, їдь туди сама. А я на таксі або метро у спецуправу, - сказав він, відкрив дверцята і напевне знав, що Марі дивиться йому в спину і не думає рушати. Він таки обернувся, наткнувся на двоє блискучих очей, з безкінечною печаллю, яку, напевне, у жінки можуть вичитати убивці і ті, котрі працюють поруч зі смертю. Лейтенант махнув рукою, усміхнувся. І подумав, що у неї рівні, крупні, саме крупні, а не великі зуби. Але цього разу він надовго затримав у собі думку про Марі. Кілька хвилин він термосив таксі. Пішов сніг. Під ліхтарем зібралися купи тіней, вони загадково ворушилися. Таксі не було, і він спустився в метро. Метро видалося зараз йому стійбищем кольору тютюну. Лейтенант думав повернути, але щось тягнуло його вниз. У вагоні під рипіння лавок, скла, внюхуючись у дивні запахи, він почав спостерігати за дівчиною. Ось ця б тобі підійшла, подумав лейтенант, але їй десь років чотирнадцять. Дитяча зачіска, довгі ноги стриміли з-під чорної плісированої спідниці. Вона діставала з пакетика урюк, відкушувала по шматочку і їла. Руки у неї подряпані, видно, що дівчина не перестає бавитися зі своїм котом. Або кицькою, - хмикнув про себе лейтенант. Скоро ти дійсно будеш задивлятися на таких. Від цієї перетрушеної попелом і тальком банальності він засміявся і хитнув головою. Він уже був обернув голову, як раптом затріщали шийні хребці, побачив його. Це був той чоловік, про якого розповідав малий вуркаган, потім Іва, головне, про нього говорила Іва. І це основне. Він просто знав, що давно, наче з самого народження, знає і шукає цього чоловіка. Але і це не виявилося для нього головним. Головним було те, що він бачив його обличчя і запам’ятає його назавжди. Широке обличчя, з різкими вольовими лініями, широка щелепа, чистий лоб, який не говорив нічого про інтелект. Але там лежала якась загадка, від якої віяло дикими і древніми пісками; ордища чужих почуттів і думок пролетіли з вжиканням металевих ос біля вуха. Лейтенант без страху, як і всі менти, подивився в очі чоловіка. Нормальні очі, от тільки колір ви-значити важко, і то, напевне, винувате це гівняне світло. У незнайомця не заворушився жоден м’яз. Тут лейтенанта струснуло, наче током. Чоловік усміхнувся йому на всі тридцять два білих і здорових зуби. На цьому він знався. Костюм на ньому дорогий, ті, хто носить такі, ніколи у метро не їздять. На пальці перстень, з каменем, напевне, коштовним, що складався з двох половинок. Одна червона, друга синя. Лейтенант ще хотів вловити щось незвичне у цій посмішці, але нічого не знайшов. І тільки він відважився на це, як двері розчахнулися і чоловік, наче у привітальному жесті, з натяком на прощання, підняв руку і вийшов на зупинці. Там, де він стояв, лейтенант на стіні побачив дві сині смуги. Лейтенант проїхав ще одну зупинку, найкоротшу. І тут він послухався. Він послухався чийогось заклику чи наказу. Двері вже майже зачиняли-ся, коли він рвонувся з місця і проскочив у щілину. Він пішов пероном між колонами. Серце билося об ребра, сині тіні лягали від колон. Порожній перон. Він уже збирався подивитися назву зупинки, як почув гуркіт, наче хто висадив у повітря весь метрополітен. Потім картинка змінилася. Вогняний стовп рухався поперед електровоза. Електровоз повз у густій мелясі метрополітену. З’явилися перші вагони. Лейтенант навіть не міг уявити собі, що може трапитися. Нічого не існувало, і пізніше він зрозумів, що цього треба було очікувати. Ще не все відбулося. Електропотяг зупинився, але лейтенант не переводив подиху. Вагони відкрилися, вірніше, один. І звідти повали-ли люди. Їх було мало, але лейтенант упіймав поглядом того, кого, здавалося, шукав. Це був кульгавий і кривоногий карлик, з довгими руками і непомірно широкими стопами. У ньому він упізнав колишнього пушера Цапу. Цапа швиденько шкутильгав упродовж колон, обхопивши руками торбу. Лейтенант рушив йому назустріч. Цапа, здавалося, нічого не помічав і швидив у бік міліціонера. Він знав цього фрукта як небезпечного і шкідливого з тих пір, коли він знюхався з вулич-ними бандами, потім проліз у середній бізнес, а далі - щез, одружившись на огрядній сутенерці Клаві, Клавдії Олексіївні. Лейтенант з усього розмаху всмалив його у підборіддя, перевернув, як велику бридку комаху, на живіт і заклацнув наручники за спиною.

Марі схилилася над трупом під білим світлом від ліхтариків. Труп задубів і був безруким, як і очікувалося. Кошлаті груди плейбоя забльовані.

– Асфіксія, - сказала вона. - У власній блювотині. Швидше за все, його довго накачували наркотиками. Запалилася рана, потім пере-росла у гангрену. Його викрали, але для чого - він нам ніколи не розкаже. Бідолаха, перемучився...

Тут усі собаки передмістя, що ніколи не затихають, особливо вночі, умовкли всі разом. Всі присутні як один повернулися: рожевий блин передмістя лежав внизу. Марево заступав чорний силует бетонної плити. І вони побачили його, з широкими могутніми плечима, розкинутими крилами. Чоловік сидів навпочіпки, нерухомо, звісивши руки. Коли його обличчя торкнувся білий пучок світла, він не поворухнувся, а обличчя не змінило виразу. Напарник потягнувся до пістолета, але облишив. Крило плеча чоловіка піднялося, рука чорною стрілою витягнулася у напрямку сходу. Пройшло не більше хвилини. Коли Марі і напарник подивилися, здавалося, лише встигнули зморгнути, то наткнулися поглядами на порожній уступ бетонної плити.

– Що це? Що в хріна з нами усіма діється?! - закричав напарник.

– Схоже, він на щось показував... Здається, туди - на схід, - спокійно сказала Марія і посвітила ліхтариком на бетоновану доріжку. - Ходімо, любий, глянемо...

– Виклич підмогу. Мені все це не подобається, - прохрипів напарник.

– Така у тебе, любий, робота, - і Марі рушила у темряву.

Собаки задзяволили у дзвінку тишу; застукала електричка, напарник підстрибнув на місці, а коли обернувся до Марі, то тільки почув, як віддаляються її кроки в куцих хащах глоду. Напарник смикнув плечима, освітив труп ліхтариком. Нагнувся і побачив на шиї посинілі попруги.

– Ого. Так тебе задушили, і, здається, власним ланцюжком, сонечко моє потухле, - бадьорим голосом сказав він і притьма побіг за Марі.

Ультрафіолетом екрана комета тягнула красивий, з усього спектра, хвіст. Лінда не любила трави. Трава убивала розум. Але коли вони зустрічалися з Івою, то були тільки пиво і трава. Потім, обдовбавшись, вони довго мовчали, втикаючи у телевізор. Хвостата комета щезла, й екран розквітнув бутонами вибухів. Так, трава убивала розум. У неї є щось чоловіче, а трава убиває розум. Більше нічого. Лінда потягнула ще раз, передала люльку, намагаючись не дивитися на Іву. Хвиля люті, гаряча і противна, накрила її, відкотила, і вона розляглася на кріслі.

– Коли він востаннє озивався? - спитала вона сонним і байдужим голосом.

– Тижнів два тому. А нашого шефа я не бачила... - Іва зробила значущий вираз обличчя.

Порожню баржу хилитало на воді; вони лежали і вслухалися, як вітер б’ється за бортами, наче жива істота.

– Ні. Мене дістало. Все дістало. Три партії зірвалися. Мене пасуть менти, - Іва сіла, склала руки на колінах і почала вивчати себе у велетенське дзеркало напроти. Лінда під тридцятиградусним кутом теж спостерігала за нею, лежачи, з безпосередньою зміїною посмішкою на грані захоплення. Їй, видно, справді хотілося.

– Слухай, перестань дивитися так на мене. Я люблю мужиків. Зрозуміла? Мама двох дітей, блядь, - зле прошипіла Іва, звелася на рівні ноги і вийшла на палубу. На палубі волого і вітер ганяв кілька поліетиленових кульків. Попереду лежала ніч, позаду світилося вікно. Навіть немає охоронників. Значить, справи кепські, принаймні мої, так вирішила Іва. Їй не хотілося повертатись у широку каюту, де роз-ляглася Лінда. Вона не любила цю маленьку сучку - телеведучу. Але треба віддати належне: ця ялова має чіпкі, як у морського молюска, лапки. Вона умудрялася бути з майором, тягати для нього дівчат, отримувати за це бабки. Вона нічого не втратить. Так, нічого. Вони там всі такі, наче хто клонував їх. Але ось паскудна нитка, інтрижка, весело прошила її всю: зараз все закінчилося, і я повернуся до нормаль-ного життя, до Семена, і ніхто, напевне, не знатиме. Останнє висіло у повітрі гумовим запитанням. Риторика світу: тисяча інтриг у людини, а ти спробуй витягнути потрібну нитку. Спочатку цьому майору, рятівнику батьківщини, потім ще комусь потрібні були молоді дівчатка, незаймані. Потім пішли ще молодші. І кому знаття, що вони почнуть цим займатися в офісі Лади. Неймовірна чоловіча тупість. Але задоволення не терпить обережності. Лінда тягала зовсім малих сучок йому. З якоїсь відбірної дитячої конкурсної програми. Нічого особ-ливого. Мами та тата, а особливо мами, за винагороду, смішно навіть цифру назвати, уперто тягали вередливих дітей чи не в саме ліжко майора. Та і діти пішли поступливі... Баржу гойднуло. Іві стало приємно. То пройшов буксир, далеко під мостом, хвиля відбилася від бакена і лагідно потім почала хилитати баржу. Іві видалося, що вона тут тисячі років. Так багато змінилось у її житті. Вона закурила сигарету, потримала вогник запальнички, наче свічку, і злість у неї виросла прямо з темряви, вологої і противної, без вогнів.

Йому знову треба було повертатися. В таких випадках він завжди зупинявся в Іви. Він продумав, що з дільниці саме туди треба і їхати. На Цапу нічого не було, ніякої зачіпки, але він лишив його до ранку в камері. Нічого з таким не трапиться. Потім з оскомою подумав про Іву. Телефонний дзвінок вивів його з напівсонного настрою. Але мобільний зв’язок, як завжди, потребував кращого. Номер відбило, і він здивовано побачив на екрані телефон Іви. Він ліньки вийшов на трасу. Сніг дрібно сіяв у світових прольотах. Траса порожня, а на тому кінці, під самим стовпом, що насправді був пам’ятником, щось вовтузи-лося. Це лейтенанту не сподобалося, але він продовжував зупиняти таксі, не переймаючись: дільничним один хрін нема чим зайнятися, досить з нього Цапи і таке інше. Але сідаючи у пошарпаного жигулика, він напевне знав, що до Іви не дістанеться сьогодні, але якщо щось і буде, то в інший спосіб. І знову лейтенанта розбила сонна байдужість. Траса нагадувала повсть, просяклу водою. Музика з приймача то видавала такі децибели, що макітрилося в голові, то пропадала зовсім, і він у перервах слухав, як працює движок. Машини і жінки його заспокоювали. Зараз тільки машини. Тут він попросив водія по-вертати до лікарні.

Коли Іва повернулася, то Лінда лежала гола і курила у ліжку. Тільки вона курила у ліжку, ніхто більше.

Іву захопила відраза. І вона дала Лінді ляпаса. З усього розмаху. На витягнуту руку. Лінда мотнула головою, стулила ноги.

– Якого хєра! - закричала вона.

– Чого тобі не вистачає? Одягнися, сука, - спокійно сказала Іва.

– Хто ти така? Сучка недотрахана. Ти чого від мене хочеш? Чого чіпляєшся? - Лінда захникала. Іва дивилася на її животик, і в голові стояв чад. На вулиці пішов дощ. Вона враз уявила темряву і дощ. Їй стало противно, самотньо, і вона зрозуміла, що безглуздо щось нині вирішувати.

– Я поїхала додому, - сказала Іва.

– А мені що накажеш робити? - занила Лінда. Іва відзначила, що вона гарна по-наївному, по-дурному і у ній дійсно є щось таке пацаняче, але водночас жіноче. Їй зробилося шкода Лінди, але потім жаль швидко змінився на огиду. Іва лягла на диван поруч Лінди і відразу зрозуміла, що сьогодні вона нікуди не поїде. Баржу хилитало на хвилях. Несподівано вона відчула спокій, байдужий і теплий, наче ти знаходишся в обіймах коханого чоловіка. Саме про це зараз Іва не хотіла думати. Потім її знову почала дратувати Лінда.

– Якщо вони не з’являться до дванадцяти, нам треба тікати... Тікати куди очі бачать...

– Хм, тобі легко говорити. У тебе нема роботи. Нема того, що я роками підіймала, камінь за каменем, - пронила Лінда, й Іві вкотре зробилося її шкода. Воно і дійсно: впливові друзі, вечірки, прийоми, кожен день на екрані. А ця дурнувата сучка поміняла шило на мило. Ось так, не інакше. Вона потягнула Лінду до себе і стиснула горло пальцями. Лінда спочатку не пручалася, але нарешті до неї дійшло, і вона спробувала цапнути кігтиками Іву по обличчю. Потім Лінда забила ногами. Вона відштовхнула Іву і навкарачки подалася до виходу. Іва піднялася і з усього розмаху ударила ногою в звисаючий живіт Лінди. Лінда квакнула жабкою, перевернулась і упала на спину.

– Не треба! Не треба! Не треба! - Лінда не благала, а верещала. Іва спокійно роззирнулася і пішла до вікна, на столику взяла важку бронзову попільничку: дві німфи злилися в пристрасному поцілунку. Це ж таке треба, - подумала Іва. Вона гепнула по голові Лінду попільницею. Лінда затихла відразу. Але Іва для годиться лупонула ще кілька разів. Заглянула в осклілі очі Лінди, потім сіла, закурила і стала на щось чекати.

Напевне, марево пожежі побачили всі. Напарник біг за Марі упродовж берега, і чорна вода у Дніпрі видавалася йому смолою. Коли вони проскочили чагарник, потім мокру і в’язку галявину, вийшли на трасу, яку до цього ще кілька років тому ніхто не бачив. Напарник зупинився, зігнувшись і обіпершись долонями в коліна. Палала баржа, і вода навколо кипіла. Нічого особливого? Або черговий притон, або ще щось. Вони, напевне, запізнилися. Аби вони хоч трохи були здогадливими, то цього, звісно, могло б не відбутися.

– Викликай пожежників, нам тут робити нічого, - сказав він.

– Так. Викликай пожежників, - повторила Марі.

Напарник побачив малинові сполохи. Він напевне про щось здогадався, але сонний настрій плюс довгий коридор лікарні не давали можливості думати. Він зараз думав про Величка, про майора, про карлика і про Іву. Найбільше він не хотів думати про Іву. Про красиву, з тонкою талією, прямою спиною і вишневим поглядом. У Величка серцевий напад. Пробувши півдоби за гратами, він вигадав, що його розстріляють. Але зараз заспокоївся і завис між смертю, інфарктом та мікроінсультом.

– Доброго вечора, капітане. У мене для вас неприємна новина. Знайшли Руслана. Мертвого, - сказав він і сів поруч.

Величко не злякався, здавалося, його відпустило. Нарешті проблема, яка його мучила, відійшла і зараз можна насолоджуватися своїм горем. Щось таке прочитав лейтенант у капітана на обличчі.