Жінка його мрії

6.

Майор облизнув губи. Звична впевненість здохла і теліпалася десь наприкінці його обідраних нервів. Він спостерігав за метушнею людей, які нагадували блискучі личинки. Небо важко лягало на дахи, у голові у нього пролітали думки, чіпляючись одна за одну. Потім він облишив думати, так поступав у всіх випадках, коли більше нічого гіршого чекати. З цікавістю почав оглядати будинок. Це нагадувало копію залізничного вокзалу чи метрополітену, а може, те й інше. Дорогі, без смаку меблі, прозорий купол будинку впинався у сфери вилупленим оком. Перевів погляд на лейтенанта, що стояв напроти червоної з зеленими розводами стіни і вивчав папери, зігнувшись у знак питання. І майору зробилося неприємно. Нарешті він підвів голову, глянув на майора, привітався і знову нахилився до паперів. Так і стояв обличчям до нього, пере-листуючи папери. Криміналісти вишнирювали, наче чортики із шкатулки, щось тицяли йому в руки, і відтак продовжували свою роботу.

– Ви тут вперше, майоре? - гукнув він здалеку, не підіймаючи голови від паперів.

Майор кивнув, але не був упевненим, що той помітив, та це йому взагалі було ні до чого. Долаючи біль, він уперто спостерігав повільні, майже тобі балерунські, рухи криміналістів. Його вражала порожнеча. Лейтенант обіперся на крісло. Горбатий ніс, чорне кучерявеньке волосся, з високими залисинами. Очі світлі, трохи каламутні і вирлаті, ворушкі, як у розумної мавпи. Точно чурка якийсь, - подумав майор і слухняно поклав руки перед собою.

– Так ви нам не відповіли, - не відриваючись від паперу, сказав лейтенант.

– Я вам уже відповів, - сказав майор.

– Тоді я глухонімий, - і лейтенант упнувся у майора чіпким, глузливим поглядом.

– Я знаю, що ви мене не любите. Але... Але здається, що до справи це не має ніякого відношення, - прохрипів майор, прислухаю-чись до чогось.

– Саме так. У нас є дещо для вас, - лейтенант грайливо забігав очима.

– Слухаю. Це стосується сина?

– Напевне. Пройдіть, будь ласка, у той куток. Як у вас з нервами? Добре? Чудово. Просто чудесно. А от у мене розхиталися. Мені навісили справу, а от нитки ніяк не в’яжуться, - сказав капітан.

– Ви прийшли до влади. Ваші прийшли до влади, от і в’яжіть. А мені і за гратами буде непогано. Я впевнений. Так. Впевнений, - виголосив майор і зіп’явся на ноги. Лейтенант відзначив разючий контраст між сильним тулубом і короткими ногами.

– Чесно кажучи, то я нічого проти вас не маю. Зовсім. Я проти того, щоб ви і вам подібні сиділи, але запевняю, що я і не на вашому боці. Я би дуже був потішений, коли б побачив, що ви збираєте у підземному переході пляшки. Або біля сміттєбака, - як вам б’є пику безрідний бомж. А так, для чого сидіти? Є речі страшніші за тюрму. Ви це добре знаєте, майоре, - лейтенант помахав недбало складеними паперами.

– Для чого ви мене покликали? Я не збираюся з вами розводитися про всілякі дурниці, - майор голосно видихнув.

– Дурниці? Добре. Одне запитання: ви жінок любите, майоре?

– Не ваше діло.

– Я це до того, що синок ваш не любив жінок.

Майор зберігав незворушний вигляд, а може, йому і насправді було начхати, кого любив його син, а кого ні. Нарешті він провів у повітрі рукою дугу, чітку, майже реальну.

– Задоволення - одна з недоступних речей у цьому світі, - говорив лейтенант, ковзаючись слизькою підлогою; майор йшов за ним впевнений, з виваженими рухами, навіть опукле черевце не хилиталося, ось так він умів триматися. Лейтенант продовжував, когось підкликаючи помахом руки:

– Це, як з жінками. Тільки ти наситився, відразу приходить думка, що треба шукати чогось іншого... Агов, Костю, принеси нам доказ... - Знову звернувся через плече до майора: - У вас гаразд з нервами? Це я просто так сказав. Байдужість завжди добре впливає на нерви.

– Саме так, - підтвердив майор.

– Я вам ось що хотів сказати, майоре. Дуже давно хотів. Про тонку межу з усіх сторін. Ну, як би точніше... Жив-був чоловік. Помер. А потім виявилося, що його життя було нікудишнім. Розумієте? Ну, щоб бути взірцем для когось, комусь. Навіть на паскудну жовту газетьонку і того не набереться. Просто яскрава картинка, але нікудишня. Пшиком усе виявилося. - Лейтенант зупинився, відкрив двері і пропустив уперед майора, але той буркнув: "Після вас".

Відтак вони зайшли у ванну. Майор роззирнувся. Лейтенант від-смикнув занавіску, щось гмикнувши про себе. Якраз двері знову прочинилися. Рвучко й упевнено штовхнула їх жіноча рука.

– Що ви тут робите? - запитала жінка, яка увійшла, і труснула шлейфом якогось ядучого препарату і тонких парфумів.

Її обличчя по-собачому вродливе, з широко розставленими темними очима, - вилицювате видовжене обличчя, зі впалими щоками. Здавалося, що з її очей летять іскри. Жінка повела головою, різко і впевнено, глянула на лейтенанта.

– Семен, що ти тут робиш? - повторила жінка низьким грудним голосом, і тільки тоді майор помітив її груди, видовжені, провислі під тягарем двома правильними еліпсами.

– Нам треба, Марі, доказ, - сказав лейтенант, і видно було, що ця жінка не викликала у нього такого захоплення, як у майора. - Я послав Костю за ним.

– Костя блює в кульок.

– Аби не на підлогу, - буркнув лейтенант і швидко відвів очі від Марі.

– Це не тут. Ідіть за мною.

І вони знову пішли. Майор не без задоволення вивчав вузьку, майже тендітну постать жінки. Потім вони наткнулися на напарника, який стояв біля малинового, овального, з випуклим сідлом крісла; Костя стояв і тримав на витягнутій руці поліетиленовий кульок з білою биркою на довгій нитці.

– Що, смердить? - запитав лейтенант.

– Не блюзнірствуй, бос, з тобою батько.

Майор зупинився, упершись куцими ногами в блискучий паркет, і так стояв, задерши догори обличчя, і дивився у чорне небо зі збитими докупи кремовими передзахідними хмарами. Нарешті він рушив, обігнув лейтенанта, різко і впевнено висмикнув кульок у напарника.

– Що це? Що це? Що це? - повторював він.

– Витягни і покажи йому, - сказав лейтенант і присів на краєчок крісла, схрестивши на грудях руки.

– Сам витягай, - Костя демонстративно помахав пальцями перед його прогнутим носом. - У нього СНІД. Розумієш, у цієї руки СНІД.

– Чорт. Витягни і покажи, - натиснув лейтенант.

Костя витягнув з кулька руку і гидливо підніс до майора. Марі крутнулася на одній нозі і пішла, і всі вони подивилися їй у спину.

– Що це? - вже спокійно перепитав майор.

– Не що, а хто, - прохрипів Костя, продовжуючи тицяти руку.

– Це нагадує мені руку мого сина, - сказав майор.

– Добре, - лейтенант зважив на Костю, і той сховав руку до куль-ка. - Лишилося дізнатися, де у нас решта.

– Це вам треба дізнаватися, а не мені, - майор пошукав, де б сісти, але йому нічого не запропонували.

– Вам байдужа доля вашого сина, - заговорив капітан.

– А ви що, мораліст? - майор упнувся ногами у підлогу, наче готу-вався ударити.

– Коли ви востаннє його бачили?

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? - лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав. - Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.

– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:

– Щось трапилося?

– Вони найшли руку Руслана.

– Оце тобі. А де сам Руслан?

– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.

– Куди їдемо?

– До Магріба.

– В пітушатню?

– Саме туди.

Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.

– Що це з ним? - здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.

Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.

– І що це? - запитав майор.

Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.

– Що це? - вже роздратовано повторив майор.

Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.

– Ну, і це все? - майор пошукав очима, де сісти.

Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:

– Пішли звідси.

Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів - білих та синіх, - під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:

– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м... На це довго чекати, а коли звикаєш до життя - бац! І все.

І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і усміхався.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, - сказав водій. - Підкинути і не впіймати.

– Розумний.

– Еге ж.

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, - лейтенант помахав папірцем. - Тільки-но підписаний.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба - точно, - лейтенант сховав папірця, додав: - Давайте поговоримо і... домовимося... Про щось більше... чи менше, У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, - сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих? - хихикнув водій.

– Поїхали, - сказав майор.

– Це інша справа, - згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки.

– Погода, - сказав лейтенант. - Клята погода. Змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і швидко переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, - сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, - лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити. - Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, - майор був спокійний. - В такому разі ви можете обшукати моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не...

– Добре... Я вам довіряю... А зараз висадіть мене ось там, - і він вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:

– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш знову сюди.

Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, - подумав, - людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.

– Ти думаєш, що так можна повіситися? - запитав він у напарника, присідаючи біля Магріба, і зі сторони видавалося, що він дивиться йому в очі або таке, наче вони, в біса, перемовляються.

– Якщо він важить не як гіпопотам, то можна.

– І що наш жопастий інтелектуал читав? - лейтенант вигнув шию і заглянув у журнал. Одна колонка в журналі була обведена синім.

– Угу, він цікавився убивствами, - тільки і сказав він.

– Всі зараз цим цікавляться, - сказав напарник.

– Давай чеши до нього на квартиру. А я до Величка. Діла. І повісь пару філерів на хвоста майору. Не подобається все це мені. Порийся в архівах і в документах, в Інтернеті там, щодо нашого генерала, - і попросив одним звичним рухом сигарету. Потім обіперся ліктем об стійку, поставивши тулуб майже паралельно підлозі, поклавши гостре підборіддя на долоню, а двома пальцями демонстративно зачикав, наче ножичками. Напарник тицьнув сигарету і пішов. Потім він зупинився, всі це запам’ятали, на півдорозі і сказав:

– Туман.

– Ага. Вали звідси.

– Того разу, років з десять, теж був туман. Спочатку вітер, потім туман. А наступним, вже третім, днем затемнення.

– Іди ти...

– Іду. Я просто так.

Затим з незапаленою сигаретою у двох пальцях догори він обійшов ще раз барну стійку.

– Ну, і хто востаннє бачив, шановні, цього чоловіка?

Всі мовчки повернули голови і слідкували, що далі зробить лейтенант. Він стояв, заклавши ногу за ногу, з сигаретою в руці, з задоволеним виглядом, так, наче все життя шукав труп Магріба і нарешті це відбулося; можна трохи поговорити, а потім йти спокійно і пити свою чарку.

– Ми всі його бачили, - сказав за всіх хтось.

Лейтенант пошукав невидимого очима. І дійсно, той, хто говорив гортанним, трохи дитячим голосом, виявився зовсім поруч і був маленького зросту. Карлик у мініатюрному джинсовому костюмі.

– Ага. Від кого чую такі мудрі слова? - запитав лейтенант і подивив-ся зверху, як і годиться, на карлика.

– Пікабов Сергій Миколайович, - сказав карлик і сміливо тупнув уперед.

– Ага. Тоді скажіть мені, Пікабов Сергій Миколайович, хто під-ходив за останні дві години до загиблого.

– Ніхто, - спокійно відповів карлик. - Тобто за дві години всі підходили. У Магріба були неприємності. Всі підходили, і кожен втішав, як міг.

Підійшла Марі. Але лейтенант не бачив її, він продовжував шукати щось у повітрі очима, наче там знаходились усі загадки, котрі його цікавили.

– Годину тому, - сказала Марі і пішла.

Але перед цим, повторивши його напарника, вона зупинилася і понюхала повітря.

– Псятиною смердить, - сказала вона і таки цього разу пішла.

Всі, навіть лейтенант, понюхали повітря, і кожен зробив здивований вираз обличчя.

– Ага, Пікаб Семен Павлович...

– Пікабов Сергій Миколайович, - проскрипів карлик.

– Отже, ви не бачили, щоб хтось приходив сторонній?

– Ви маєте на увазі не гей?

– Саме так, - сказав лейтенант, продовжуючи дивитися на карлика.

– Приходив чоловік, товстий такий, а з ним здоровенний наче, шкап, я подумав, охоронець, - вів карлик і зі свого мініатюрного зросту не помічав лейтенанта, слідчому закортіло ухопити його за ноги і дубасити об стола чи підлогу.

– Але я тоді ще підходив, щоб у Тутсі замовити мартіні. Магріб був живий, - карлик склав ручки і подивився лейтенанту прямо у вічі. Нічого доброго в тому погляді не було.

– І чим він займався?

– Він гриз отой журнал, - відповів карлик.

– Весь час?

– Не знаю. Але я двічі підходив, і двічі він гриз його. А той товстий чоловік про щось розмовляв з ним. Але не підходив, через стійку говорив. Потім вони пішли. Та, чесно кажучи, я не бачив, як вони пішли. Ну, а далі він повісився.

– Ясно. Все це, пане Пікаб, на папері, розбірливим почерком.

Тринькнув мобільник.

– Альо. Зараз. Марі потрібна? Блядь, коли я її здихаюся і куди?!

Слідчий ще потримав трубку біля вуха, і лише тому, що глухе коротке гудіння і фонове потріскування зчіплювало його з реальністю. Іншого не могло бути, переконував він себе. Світло тремтливо переливалося підлогою. Пустота початку весни, хоча на вулиці шкварчить зима, і дарма що туман. Нічого не прив’язувало його до цього маленького убогого клаптика. Вони, напевне, там уже розуміють, що то не іграшки, але йому байдуже. Лейтенант дивився на ртутні плями світла, де краплями золота плавали свічки, що стояли на столиках, і думав про Іву. Більше він нічого не хотів. Він хотів бачити Іву. Це креснуло іскрами у мізках, і від тієї секунди, коли він подумав про неї, вона поступово видавила решту думок.

– Марі, тебе прагне мій напарник, - сказав він, засунув у кишеню мобільник і подався на вихід. Він йшов і спиною відчував тяжкий і гострий погляд Марі. Потім він теж зупинився, і всі присутні побачили, як він театрально, майже по-блазенськи, по-звірячому підняв своє обличчя, грайнувши вилицями, і понюхав повітря. Він втягнув тричі його ніздрями.

– Дійсно. Таки смердить псами. Марі, - не обертаючись, покликав він жінку. - Перед тим, як їхати, перевірте підвали і всі закутки. - І вийшов з думкою, що більше ніколи не повернеться у цей голубий гадючник. Ага, подумалося, маленькі змії, з дитячими очима і жалами, хе-хе, пороку. Надворі вітер рвав поверхню туману. Йому несподівано збрело в голову набрати повні груди туману і не видихати. Напевне, він щось розумів або здогадувався, принаймні його собача інтуїція наводила на думку, що він живе у найпрекрасніший час. І цього разу він подумав знову про Іву. Але чомусь згадав лише мідне пасмо на не зовсім чистій подушці.

Важкий джип зупинився перед будинком на Кловському спуску. Дім стояв на узвишші, і майору видалося, що цей дім, наче людина, яка занадто багато знає, але мовчить, тому має право вивищуватися над усім. Майор подивився на водія.

– Темно у вікнах, - сказав майор.

– І щось дуже глухо.

Майору не хотілося їхати, за годину привезуть дівчину, а в нього давно не було справжнього задоволення. Проте він розумів, що його щось дратує. Роздратування висіло у повітрі і каменем застрягало у горлянці. Майора роз’їдала нетерплячка, майже дитяча. Муки людські переслідують нас від дитинства, - подумав майор. Здорово він таки придумав, і аби він стільки не проваландався з Ладою, то, напевне, так і не спробував би у цьому світі нічого. Бути ідіотом, коли бачиш, що все згниває на очах, а ти не можеш скористатися, бо тобі хтось розповів над колискою, що так нізя. Це як у дитинстві довго чекаєш на заборонені цукерки. Тільки там, у тій глибині, можна відшукати задоволення.

– Слухай, Володю, наведи справки на слідака і... - сказав майор і несподівано для себе вслухався у тишу, витягнувши шию.

– Хорошо. Більше нічого?

– Одному вже відрізали голову. Ще однієї не вистачало. Воно само собою прийде. Ти і незчуєшся, як він сам десь почепиться на горищі.

– Хе-хе, - водій дістав яблуко і хруснув. - Довго будемо стояти? - продовжив він, не дивлячись на майора.

– Провір, - майор не дивився на водія, і той нічого не сказав, а підвів-ся і вийшов.

Майор дивився водієві у спину і думав про своє. Коли за тим зачинилися двері під’їзду, у майора упало серце, і він знову опинився у підвалі свого сумління, сирому і глухому. Вивело його з того стану знайоме тріщання, а потім вікна у будинку вилетіли разом з клубами пилюки і диму. Пізніше докотився гуркіт. Майор вискочив надто прудко на коротких своїх ногах, підсковзнувся, упав. Його більше займала цікавість, ніж доля водія. Коли він відкрив двері, то через пилюку нічого не було видно. А тіло водія, з однією половиною голови, інша нагадувала спущений м’яч, вивалилося майору під ноги. Майор навіть не перевірив його. Він побіг швидко до джипа. На ходу витягнув мобільник і подзвонив. Але міцний удар перевернув його у повітрі, і він, брикаючись куцими ногами, завалився на спину. В мобільнику чувся роздратований, трохи глузливий голос слідчого. Майор роззирнувся, сів, закашлявся і прохрипів:

– На мене напали. На мене напали. Водій мій мертвий...

– Ага. А ви перевірили? Тікайте звідти... Зараз їду...

Зараз він нічого не хотів. Йому треба вчасно зупинитися. Згори підсвічений сонцем Поділ нагадував химерну фантастичну істоту; зараз, вночі, коли він піднімався на своїй "Мазді", коло за колом, начебто кіношний янгол помсти, вибираючись з пекла, Поділ нагадував вушну раковину бомжа, забиту сіркою. Тому він зупинив машину і вийшов дихнути повітрям. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух білого сонця у високому і широкому вікні, з облущеними рамами. Про Іву не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, - подумав. І він поїхав, як видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував і поїхав повільно. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив писк мобільника, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим - очікуванням в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва, Іва, Іва, - кілька разів він повторив, допив віскі й подався повільно до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів пере-конати свою свідомість, що цей хряк давно здох.

– Ага. Алло. Де ви, майоре?.. Щось... Ви якось дивно говорите... Їду... У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз все гаразд.

Він повів "Мазду" через Московський міст, а зрозумів це, тільки коли потрапив у пробку. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати майора біля дружини було б зовсім не погано. Він взяв мобільник і подзвонив Іві.

– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Пробка. Ага. Здорово. Да.

Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні пломби - страх, відраза, неприємність - зірвані одним умілим ударом. Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються, розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос, соплі, піт, крики - це передує. Решта - невідомість, що нею морочать голову кому не ліньки, але всі пасують, як тільки опиняються у її лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не хочеться, коли ти звикаєш і котишся до кінця. Короткочасна зустріч виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету. Принаймні є загроза, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого так не вічне, як тимчасовість. Давно доведено.

– Ти думала про мене?

Іва мовчала, але підняла голову. Видавалося, що вона думає.

– Так. Дай сигарету, - сказала Іва.

– Вони у тебе під ногою.

– Харить вставати. Тоді не будемо.

– Чого не будемо?

– Ані курити, ані згадувати, - відповіла Іва.

Вони задрімали. Потім він прокинувся і глянув на годинник, але годинник стояв. Іва пошукала мобільник, кинула йому. Вона сиділа в турецькій позі, з сигаретою в красивих губах. Точно якась кіно-героїня, прошило його сонну голову.

– Як ти потрапив у менти?

– Ага. Я ні хрена більше не умів робити, - ліниво сказав він, затягуючись.

– Я теж нічого не умію робити. Теж, напевне, піду у менти.

– У тебе божественна посмішка, - сказав він, дивлячись на годин-ник. - Бля, майор, напевне, окочурився або... хрін з ним.

– Що за майор? Розкажи.

Лейтенант встав і пройшовся кімнатою, намагаючись роздивитися її мобільник.

– Крута.

– Нє. Розкажи про майора, - і вона поляскала долонею коло себе.

А майор лежав на снігу і думав, нащо він прийшов у цей світ. Пекуча і рвана думка гуділа у чистому повітрі. Він уже не думав про допомогу. Роздавлений, як тарган, мобільник валявся осторонь, а движок з джипа хтось витягнув на сніг, і він зараз лежав купою металобрухту поруч. Спочатку він покладав надію на лейтенанта, але облишив, вірніше, йому до млосного стало байдуже, так, коли хочеться дуже спати. Він перевернувся на бік і провалився в безодню. Там поверх за поверхом перед ним відкривалися нутрощі дому. Гамір з потріскуванням папуг, гавканням собак, гидливим лементом, гуркотом каналізаційного лайна по трубах засвистів у вушних раковинах, і майор зрозумів, що летить велетенською трубою, проходячи купи людських нечистот і самих людей, пробиваючи їх, наче химерний дим. І там сиділа Лада, з брезклим обличчям, в якійсь бридкій сорочці за кілька доларів і дивилася на нього, прямо на нього і говорила: "Любий, нам лишилося одне кохання, і більше у нас нічого нема..." Потім майор отямився. Небо світило вилущеним оком, а з дворів, пускаючи пару, підступалися постаті. Це були діти, що шастають Хрещатиком і нюхають клей, збирають пляшки. Діти з дорослими очима, різкими дорослими штрихами біля кутиків рота.

– Розслабся, - сказав один голос.

– Не сци, - сказав другий голос і поставив йому під носа включений приймач.

Так вони і пішли, а приймач, старенький, навіть не ВЕФ, а якась ще допотопна модель, шкварчав у нього над вухом. Передавали одне й те ж повідомлення. Говорилося про комету, яка ось-ось впаде на Землю. Майор дубів на снігу і слухав це базікання доти, доки сам не почав уявляти безмежний космос і як та комета летить на усіх парах сюди. І він подумав: швидше б вона прилетіла. І нарешті він дійсно її побачив. Майор намагався закрити очі, але нічого не виходило: палаюча куля врізалася в атмосферу, але на цьому кадр зупинявся, і все починалося від того, як вона летить велетенським шматком лайна холодним космосом і знову по висхідній. Голос у приймачі був знайомий, до того паскудно знайомий, що не давав розтягнутися на снігу і замерзнути по-людськи. Цей голос не давав померти - ось що, - подумалося майору. Він спробував підняти руку, але нічого не вийшло, пальці тільки легенько, по-кошачому дряпнули сніг.

Іва сиділа по-турецькому і сьорбала каву. Буває ж таке у жінок: вона може сидіти голою, і ти цього не відчуваєш, взагалі нічого не відчуваєш. Лейтенант сидів і, чуманіючи, зиркав на мобільник. Пройшла майже година. Він спробував набрати майора, але той нічого не відповідав. Значить, труба, діло фігове, але він сам не знав, якого дідька поперся до Іви, замість того щоб рятувати це товсте ракло. Він неквапом став натягувати штани, а Іва спостерігала за ним, і йому здавалося, що вона його засуджує, ображається і таке інше. Достобіса він фіговий психолог, тим паче жіночий, нічого доброго у нього з жінками не виходило.

– Я їду. До майора, - сказав він.

– До майора, - повторила вона. - Моя подруга знала одного майора, і це погано для нього скінчилося.

– Ну всі, напевне, майори такі, - відмахнувся він.

– Хочеш розповім.

– Іншим разом.

– Добре, - Іва лягла на спину, залишаючи ноги схрещеними у такому ж положенні. - Може, таки лишишся. А потім поїдеш.

І тут на нього найшло. Він скрипнув зубами. Шарпонув блискавку аж під горлянку.

– Якщо я не поїду, то він здохне.

– Тоді поїхали разом, подивимося на мертвого майора, - сказала Іва.

– Добре, - несподівано для себе вирішив він і закурив четверту сигарету за день.

Звісно, майор приготувався не слухати, а помирати. Нарешті він підвівся, обійшов роздовбаний джип і, похитуючись на куцих ногах, пішов порожнім запустілим двором. Угорі грала музика, над освітленим балкончиком. На балконі висіла біла ганчірка, і вітер ворушив її. Майор набрав у легені повітря і пішов уздовж освітленої ліхтарем червоної цегляної стіни. В чорнильному колодязі прохідного двору маячила чиясь фігура. Майор за звичкою, давно забутою, потягнувся до лівого боку, туди, де завжди висіла кобура, але там було зараз порожньо. Тоді він втратив упевненість. І чим більше він ступав, а постать не відступала, його радість, його сміливість зникали. Він крикнув легенько, витягуючи губи рурочкою. Але постать продовжувала хилитатися і не відкликалася. І тут він закричав, передираючи всі голосові зв’язки; він кричав так голосно, що повітря з паровозним свистом вилітало з горлянки; майор навіть бачив, як м’язи розтягують горлянку. У вушні раковини зі свистом увірвався вітер, що нагадував псяче виття, і далі на всю котушку запрацював приймач, що говорив і говорив про комету, яка летіла безформним кавалком на землю. Не основне, якої форми, а який зміст - прорізало верхівку його черепа. Він побачив свій череп, з мізками наверх, а мізками повільно плавали срібні потічки. То мої думки, - вирішив майор і закрив очі. Він почав дивуватися своїм думкам. Думки зараз робилися кулястими і пропливали перед його обличчям. Одна ткнулася об його носа і луснула. Знову завили собаки. Собаки, і голос приймача, і рівняння на білий шматок, що розвівався на балконі. Майор набрав у легені повітря, і цього разу легені вибухнули. Біль подряпався, спочатку помірний, наче пташині кігтики, а потім все сильніший, як хто намотував на палку м’язи та шкіру. Стіни будинку зробилися прозорими. І він без здивування побачив дві ріки, що котили розтопленим оловом. Він закрив очі. Але дивно, очі бачили. І він подумав: хм, як у кота. Далі стало гірше. Майор не зміг взагалі дихати. Мозок запульсував, і майор доторкнувся до нього пальцем. Так це ж антена, - вирішив майор. І тут страх вибухнув срібним реготом десь на дні і піднявся атомним грибком. І він знову закричав, але рот лишався закритим. Білий сніг, м’який і пухнастий, падав на його голомозий череп, а він лежав на снігу, затиснувши у жменю брудний сніг...

Іва виповзла з-під нього, пошукала штани, потім облишила, і коли він рушив, не проїхавши і кількох метрів, дівчина вже спала. Машина товкла мокрий сніг. Запах карамелі віявся салоном. Тіні рухалися відповідно до ходу авто, якось всі упоперек. Небо за кам’яницями налилося так, наче стояло передсвітання.

– Нічого собі, - сказала вона і знову задрімала.

Скучно завив мобільник. Лейтенант витягнув його, трохи грубувато відсунувши Іву. Наче наздоганяючи свою незручність, він поцілував її у скроню.

– Ага. Слухаю. А, це ти? Що... Найшли майора? Раніше мене? Яка в біса різниця. Мертвий? А, у комі гад. Краще б він здох... Нічого особистого. Не по-християнськи? Це ти мені говориш? А... перестань чесати мітлою.

– Що трапилося? - Іва прокинулася і чистими вишневими очима подивилася повз його плече.

– А-а-а, - досадливо потягнув він. - Майор у комі.

– Це погано.

– Що хорошого? Справа фізично існує, а свідки і підозрювані зникають.

– Метафізично, - сказала Іва.

Іва пирснула зі сміху. Він слідом. І сміх цей був дуже доречним у цій помаранчевій патоці. Він закурив сигарету. Була п’ята.