Жінка його мрії

7.

Вона відкрила очі, і небо волого лизнуло її зіниці. Те, що потім Лада побачила, було лише фіналом великої драми чужого життя. Вона була причетна до неї однією ногою, а можливо, зовсім нічого не знала. Тож вона відкрила очі і подивилася у вікно. З іншого боку вікна, в задрипаній забігайлівці, де від диму нікуди дітися, а люди спресовані, як оселедці у вакуумній банці, помічник і напарник лейтенанта, накидавшись горілки, підійшов до умивальника. Він плюснув у писка собі води. Раз, другий, третій. І тут почув комариний писк. Він повертів головою, так, як належить людині, що чує подібний звук. Він вийняв скло над умивальником і побачив у запацьореному вікні велетенську кімнату, зі світлими вікнами і важкими портьєрами. Ліжко з точеними ніжками і королівським балдахіном. На білій з рожевими відливами підлозі розкидано цукерки, одяг з модними лейблами. На ліжку, напроти єдиного, не закритого портьєрою вікна, спала гола Лада. За кілька метрів Белла Банс, він ще Костя Шульженко, проганяв по венах п’ять кубів найчистішого герича. З вітерцем. Напарник знав Беллу Банса як музикального продюсера і посередника між баригами та пушерами. А ще Белла Банс служив у них інформатором. Далі думка його віднесла на Троєщину, в будинок, що належав братам Лапшиним. Їх четверо: Микола старший, високий, з тупим виразом на обличчі, але хитрими очима; другий - Василь, середнього зросту, з довгими руками, м’яким поглядом і умінням розумно говорити; третій - Льоша, круглий і тупий, на перший погляд; найрозумніший Федя, який трахав усе, що ворушиться, його і посадили за те, що він намагався згвалтувати дільничного мента під час розборок. Дільничним ментом була баба, яка чомусь Феді нагадала улюблену героїню його улюбленого серіалу. Це кришовані ментами бандити. Загалом вони купою нагадували добродушних неандертальців, у міру кмітливих і розумних. Всі брати були кривоносими. Їх так і називали - братани Кривоноси. Потім напарника знову кидонуло. Це знову був Центр. Хата на Подолі, в кількох метрах від будинку Белли Банса. Це була сім’я потомствених вурок Яковенків. Їх не перелічити. Стільки їх багато, наче подільських тарганів. Якщо хату Белли Банса можна з чистим серцем назвати барськими апартаментами, то хата Яковенків була взірцем подільської хати кінця двадцятого сторіччя: гнуті чайники, алюмінієві миски, розсохлі меблі. І відповідні злидні. І додатково дороговказівник у країну совдепію. Знову щось повело у бік напарника. Він побачив сім’ю невідомих людей. Напарник намагається упіймати невидимим зором постать, що, зігнувшись, біжить до телефонної будки. І далі він опинився у кімнаті з Ладою. Белла Банс, протираючи очі, йшов до її ліжка. Але тут задзвонив телефон. Довго і пронизливо. Він ліниво повернувся і подався до телефону. Белла закурив, почухав груди і руки, а вже потім взяв трубку. Він говорив недовго. Потім підійшов до Ладиного ліжка, нагнувся і витягнув сумку. Відкрив і помацав руками гладенькі упаковки героїну. Але тут у напарника відбувся збій: зараз він сидів на широчезній галявині і нюхав квіти. Квіти різних кольорів, що нагадували троянди. Напарнику звідси не хотілося нікуди вертатися. Сидіти під голубим небом і нюхати, нюхати, нюхати квіти. Потім його шарпонуло так, що квіти піднялися грибком, як від атомного вибуху, а він стоїть біля чорного тунелю, звідки пре лайном і вологою. Напарник упізнав цей тунель: недобудований першим мером прогін метрополітену...

А далі Лада відкрила очі і подивилася на небо. Чистий травневий день. Вона увімкнула наосліп пульт. З екрана хтось закричав: "Хуба-буба банановий коктейль. Така смачна! Така прикольна!" Белла Банс сидів на торбі і перераховував упаковки. Белла завмер і сказав Ладі: "Одягнись!" Він був моральним, цей Белла Банс. Він не любив, коли жінки голими вештаються його кімнатою. Патріархальний деспот прокидався вже після перших п’яти кубів. Надоїдливий селюк усідався біля Белли відразу після перших п’яти кубів і канючив цілий день свою жертву, аж доти, поки Белла не заганяв останньої восьми-кубової дози. Зараз Белла похмуро дивився на Ладу, яка намагалася влізти у його джинси. Цього він теж не любив, тому що мікроби і таке інше. Напарника шарпонуло, і він побачив ментуру. Менти заганяли набої, а потім ошпарено кинулися до машин. Лада тим часом спробувала відшукати залишки думок. Вона не могла пригадати, як залишилася тут. Ні, вона знала Беллу Банса давно. Вони познайомилися на плавучому ресторані. Потім ще щось було. Тут вона почала чхати. І нарешті зрозуміла: вони, напевне, нюхали, потім пили. Блін, майор сьогодні на неї чекав, щоб поїхати в Пирогово. У них був спільний знайомий, сивокосий вайлух, директор Доля. Лада почала стягувати джинси і сорочку, наспівуючи, і скоро настрій у неї поліп-шився. Вона набрала у велетенську ванну води, повільно, вигойдуючи стегнами, насипала солі, хвої, ще чогось. Вода зробилася густою. На цьому її пригода повинна закінчитися, вирішила вона. Зовсім закінчитися. Хай йому... І вона несподівано щасливо розсміялася, а Белла закричав, що вона тупа багата блядь і що треба вмотувати, бо у нього купа справ. Лада не послухала і залізла до ванни.

Чорний язик траси Київ - Харків. Брати Кривоноси їдуть у роздовбаному мерседесі. Вони задоволені, але нервові. Найменший говорить, що йому хочеться жерти. Інші говорять йому, щоб сидів малий і не рипався. У них купа справ: зараз або ніколи.

Чорний язик траси випльовує четвірку під скляні та бетонні верхо-тури Позняків. Брати зупиняються біля "Макдональдса". Вони розсідаються за столиками.

...Сонце било у вікно, що знаходилося зверху. Й у неї почав підійматися настрій. Вода у ванні нагадувала молоко або була як молоко. Лада підняла ногу і спостерігала, як вода стікає по гарній точеній литці. Раптом вона почула чиїсь голоси. В кімнаті весело і заливисто сміялися. Лінивий і байдужий спокій змінився у Лади на цікавість. Вона закуталася у рушник і вистромила голову. Белла Банс якраз перераховував міцно скручені купюри зелені. Троє упаковувало героїн. І тут зайшли брати Кривоноси, тобто Лапшини. Брати Лапшини почали валити. Старший брат з нагана, середній з беретти, а третій запхнув ножа, але влучив не у пах, а у ногу. Стріляли вони крізь пластикові пляшки. Лада дивилася на зірки пострілів, на дим, і це було моторошно захоплююче. Так, напевно, виглядало пекло або його передпокій. Було в широкій кімнаті сонячно, кров розліталася у повітрі рожевою пилюкою. Лада захоплено лупала очима. Вона дочекалася, коли весь цей тарарам закінчився, а вже потім сховалася у ванній. Брати зібрали торби і поїхали. Тільки тоді вона подзвонила, але, на жаль, не знала номера будинку, номера квартири, а ляпнула так, навмання. Тоді вона просила зачекати і, притримуючи однією рукою рушника, переступаючи трупи, дісталася до дверей. Вона просунулась у двері, коли останній з братів, найменший, той, котрий цікавився жінками, повернув голову і сказав:

– Бляха-муха, ми пропустили ще одну!

– Да, так повернись і замочи.

Лада забігала кімнатою, в тій же ідіотській позі, притримуючи руками рушник. І тут трапилося щось неймовірне, а вірніше, наш ясновида мимоволі потрапив у блискучий потік автомашин. Він пролетів кілька рядів, що горіли розтопленим золотом на чорних капотах та верхах, і його невпинно потягнуло далі. Нарешті він зупинився на міліцейському спецназі. Вони пролетіли кілька мостів, потім повернули у провулок і зовсім не думали зупинятися там, де їм повинно бути - біля помешкання Белли Банса. Разом з ментами, своїми колегами, він влетів з розгону у задрипаний передпокій братів Яковенків. Їх поклали на підлогу і по черзі розстріляли. Потім почали нишпорити і шукати героїн з грошима. Але так нічого і не знайшли. Напарник літав над калюжами крові, і йому було нудно і противно. Він почав гукати, що це у кількох кварталах звідси, але розлючені менти нічого не чули.

Нічого особливого з Ладою не трапилося. Брати Лапшини потрапили на віддачу. Баба, гола баба, несподівано для себе холоднокровно розстріляла братів з помпової гвинтівки. Потім спокійно одягнулася і вийшла. На її обличчі блукала лукава посмішка дитини, яка зробила щось таке, про що ніхто не здогадається. Вона йшла світлою вулицею, і видавалося, що пливе назустріч рожевим вітрилам чи ще чомусь там. Саме так воно і відбувалося: вона вийшла і пішла, а напарник слідував за нею. Тільки все це йому видавалося неймовірно дивним. І тільки тоді він побачив людину, яка йшла крізь гримучу лавину автомобілів, наче крізь воду, і йшов саме їй, Ладі, назустріч. А вона йшла до нього, усміхнена, розглядаючи жовті плями сонця під ногами. Напарник чомусь затримав увагу на порожній пропиленій пляшці з-під пива. На нього наринули туга і самотність. Далі напарника шарпонуло. Шарпонуло добряче, і він фізично відчув смак крові, диму і гнилі: він лежав на ржавих коліях біля велетенського гаража з вибитими вікнами. Напарник підвівся і сів. Долоні обдерті, кров на губах. І запах з рота такий, що вказувало на велику кількість алкоголю в крові. Ось так. Мобільник відсутній. Два жетони на метро. Але він міг заклястися, що ніколи не пересувався метро. Але це справи не вирішувало, а ще більше ускладнювало. Йому стало страшно, і він закричав, лякаючи у порожньому гаражі бездомних собак, котів та щурів.

Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше, вже Дарницький, з однотипними, наче збільшені собачі буди, будинками, туди селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили тимчасово, але, дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат з манірністю невихованих дурок, котрі кривляють з себе світських леді; чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий ні у що не вірив, але за значимістю нічим не поступався першокласному чиновнику; власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився до цих місць: тут людей убивали. Час тут захолов на одному місці, як п’яниця у калюжі. Тогоріч він знайшов на складі переляканого свого напарника: без табельної зброї, п’яного, той ніс якусь нісенітницю. Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось інстинктивним відчуттям. Зима розвіювалася льодяниками у синьому повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або приміський центр. Нарешті він відвів погляд від надокучливого пейзажу і, розвернувши різко "Мазду", лякнув гурт малоліток, у яскравих куртках, кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз з машини, також неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і той, перехитуючись, рушив до нього.

– Проїдемося?

– А шо я зробив? Шо я зробив... Шо...

– Нічого. Є балачка.

– Ти мєнт, да?

– Здогадливий. Як звати... Стій, давай здогадаюся. Мотиль?

– Ага.

– Ну, то як, Мотиль?

– Без проблем, - Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. - Нема проблем, начальник.

Тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати слово "начальник", вкладаючи в нього найбільше змісту і поваги, - думав він, ведучи машину між рівними, схожими на збільшені залізничні буди домами. Вони вискочили на Харківське шосе, його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що він тут почав свою службу. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.

– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.

– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк не лажа, - помовчавши, сказав Мотиль.

– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар...

– Кльово, - сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.

– От і здорово. Ти мене зацікавив, - і лейтенант повернув машину у бік пивниці, що нагадувала розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями.

Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці - перше, що впадало у вічі. Лейтенант відразу помітив його, тому, замовляючи пиво і горішки, він не відривав погляду від приймача.

– Хороша штука, - сказав він нарешті барменові.

– Гавно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, - бармен байдуже зміряв поглядом лейтенанта і, щось зрозумівши, замовк.

...Над майором дзвінким кришталем дзвеніли небеса. Майор спробу-вав поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і рухи його, був відсутній. Підняв очі, але нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязкуватий, він, проте, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало захоплювати все його тіло, доки жах і туга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. Кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Однак думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, прочинилися, і до нього йшов підстрибуючою ходою маленький і миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса. Там різав своїм носом свинцево-сині води білий корабель. Чорні з білим пузом стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином з пропаленою синьою діркою сонця висіло небо, наче шпалери у великому театрі. Лада обіперлась об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як під його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони зляглися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, щоб ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він через плече охоронця намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні тяжкими гронами винограду. На нього повіяло вологим і чистим повітрям, наче на тому львівському кладовищі. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою з низьким лобом, але розумними і хитрими очима, майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Лада була з негром. Майор був спокійний - навіть відраза не торкнулася його губ. Його зачіпало щось інше, а саме: повна невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; до того ж галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив, саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підняв голову, його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він напевне віддавав перевагу бути глухонімим. Проте він нагнувся і покрутив ручку приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися з сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільцеві, як несподівано замовк приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пролунав приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на землю мчить комета і що, швидше всього, такого-то року вона торохне об землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, - сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь замлоїло. Він не міг, як і кожен з його професії, приязно ставитися до таких речей. Він просто до скрипу в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сучий син, - сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, - бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і з німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося, дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди не гладко складалося, але інтуїція підказувала, що таки не цього разу і не так.

– Розказуй і не мути, - уставився м’яким і добрим поглядом на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, повідомив про комету, що наближається до нашої Галактики. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував кассандрствувати хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, - сказав Мотиль, і рот у нього залишився відкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався при-кластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіші від проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати його зв’язок з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниця; нічого не може бути спільного, окрім часу, а час - неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі "Стєчкіна".

– А потім прийшов він... - не вгавав Мотиль. - Він зайшов, по-дивився на оту стіну... піди сам подивись... Коли відійшов, а там була п’ятірня і дві синіх лінії...

Лейтенант підійшов і подивився на стіну. Дійсно, майже уполовину стіни грубо, мов дитячою рукою, була намальована п’ятірня, з двома лініями.

– Це мені нічого не говорить, - сказав він, швидше, для себе.

Білий пісок хвилями підлизував синє небо. Кричали чайки, ламаними лініями панахаючи синьку. Він розуміє, що у чайках є щось безлике і від того притягальне, настільки, що починається бардак у голові. Баржа горбатим динозавром лежить на березі. Саме це йому і подобається. Ось все це йому подобається. Пустота, чистота і простір, який треба заповнити. Майор розуміє, що від нього хоче той внутрішній застиглий голос, а підвечір’ям його уяву і його непрожитий простір заповнять бутони нерозпущених троянд. Завтра вони розпустяться на повну силу, покриті росою юності, і сама безкінечність життя потече срібними ріками з усіх кінців світу, і їх ніхто не зупинить. Робітники натягували троси, їхні штани лопотіли на вітрі, пропечені сонцем обличчя, поорані зморшками, шерехаті руки - відлуння смерті. Скоро прийде їхній час, але його час ніколи не прийде, допоки він знає, чим жити. Паскудне змарноване життя, і не заради якихось принципів, а просто тому, що ти ідіот і народився не в тому місці, не в той час. Для них ніколи не наступить завтра, бо завтра - у натягнутих жилах, схололій крові, імпотенції. Він сів і поїхав берегом, міряючи білу косу піску задоволеним поглядом, наче вона і направду належить тобі... Майор прокидається, втягуючи ніздрями запах іхтіолки, хлору, і тупий біль підступає до самого черепа. Він хоче закрити очі, але стіни зараз нагадують холодець, де позастрягали всілякі речі, живі істоти, цілі квартали, ба навіть події, і він хоче крикнути, але тут перед ним починає розширюватися велетенська чорна діра, схожа на трубу. І він стоїть, зовсім маленький, у чорному просторі, і він знає, що ця велетенська труба нагадує вушну раковину, і на душі у нього печаль, сум і страх.

Іва витягла сідішку і провела пальцем у повітрі, вона провела уявну лінію, так роблять люди, які або не знають, що робити взагалі, або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння, і сонце порівняло верх і низ долоні. Зверху вони були засмаглі. Вона про щось згадала, і у кутиках рота збіглися зморшки. Покрутивши кисть проти сонця, вона проробила рукою щось фантастичне, вір-туозно витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши запальничкою. Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини, темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася підборіддям на долоню. Її помітив один чоловік. Вона займалася сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, з крутим розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи головою, глянула одним оком на чоловіка, з достоїнством оцінивши його прикид, але на обличчі так і не зупинилася - нічого цікавого у тому обличчі вона не знайшла. Все ж вона затримала на ньому свій нерухомий погляд: солодкавий запах дорогих парфумів, зовсім не вишуканих, а, навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, так донюхуються до чужого запаху, до чужого, іншого життя. Чоловік упіймав її порух і, досить приємно усміхнувшись, як для пластмасового лиця, запитав:

– Я на хвилинку підсяду до вас?

– А якщо я закричу? - ямочки на її щоках зробилися глибокими, для тих, хто її знав, це означало, що треба від неї дистанціюватися.

Але чоловік сів, як людина, яка нічого не боїться. Іва увімкнула сідішку. Над містом тяглися темними лапами хмари. Чоловік безтурботно якось подивився на них, але сказав з неспокоєм у голосі, наче це могло щось означати:

– Чорт, сніг.

– Що-о-о?! - прокричала Іва, не знімаючи навушників.

– Зніміть, будь ласка, навушники, - сказав чоловік спокійним голосом.

Й Іва здалася. Вона зняла навушники, витягнула сигарету і вставилася прямо у незворушне обличчя незнайомця. Місто лежало під попелом вічності. Іва несподівано для себе відчула затишок, але найцікавішим у цій історії було те, що у неї загострився слух. Тоді вона пильніше подивилася на чоловіка з випещеним пласким обличчям, загостреним до кінця, здавалося, аж до неможливого, таким робом псуючи про-порцію; напевне, воно тим і було для неї цікавим. Зараз його очі нерухомо спочивали на ній, і тонкі, навіть дрібні риси робили його обличчя дитячим. Але потім вона здогадалася, що не обличчя вражає її. Іву вражали звуки: як шурхотів кожною складкою дорогий піджак, ціну котрого вона не могла вичислити, як рипіли дорогі черевики, як навіть шкіра рипіла на невидимому протязі. Звісно, він надто крутий, щоб з ним розмовляти з навушниками на голові і дозволяти фривольності, наче ти намагаєшся не заскочити, а вискочити з його ліжка. Дивна штука: наша свідомість нашіптує на вушко тільки те, чого ми самі бажаєм; і потім хтось ображається, що життя перетворилося на пекло. Можливо, дівчина подумала тоді саме так, вона вже не пам’ятала. Іва перевела погляд на вітрину і, окрім вітрини, чорнильного мороку, нічого не побачила. Видавалося, їй відкрилося інше місто. Німе і глухе: снігові хмари дитячою жуйкою розтяглися над дахами, трасами шаста-ли різноколірними жучками автомобілі. Але там, за склом, було як у німому кіно. І знову Іву повернув до цього злий шепіт кав’ярні, на-докучливо голосне шурхотіння одягу. І дівчина враз вирішила, що перед нею пригода. Про наслідки і якість цієї пригоди вона навіть не задумувалася. Вона не зналася на людях, але була впевнена в собі, у своїй інтуїції, як і кожна красива молода жінка. Іва зупинила на незнайомцеві теплі вишневі очі і сказала, вірніше, повторила:

– А якщо я закричу?

Незнайомець усміхнувся одними губами.

– Ви мені дайте відповідь, а тоді я піду.

– ?..

Над містом займалися полум’ям хмари. Іві здавалося, що вона зараз видихне, кашляне і виплюне у темну безодню кав’ярні столики, іграшкові фігурки людей, мерехтливий гуркіт стрічок автострад. Іва заплющила і розплющила очі.

– Слухайте... - але протест банально не прийнявся, тільки по тому, як у незнайомця загострилося підборіддя, вона здогадалася, що чоловік дійсно почав нервувати. Це її остудило, і вона в душі здалася. Вона знову опустила повільно очі, цього разу напускаючи сором’язливого кокетства.

– Слухайте, - повторила вона, замовила морозиво і спостерігала, як він реагує на офіціантку у білих панчішках, з школярською косою і в куцій спідниці. Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь лягла на його обличчя від міста і відразу від барної стійки. Тіні переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані вирос-тав атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.

– Блін, - вилаявся незнайомець. - Для чого таке паскудство показують в таких місцях?

– Мода, - сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець повернувся до неї.

– От ви красива дівчина. Ви розумна дівчина, а ці, знаєте, речі у природі несумісні.

– Да, але я ж існую, - сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.

– Жартуєте? - він так говорив, наче перепитував.

– Ні. Я людина відповідальна, - й Іва облизнула морозиво на губах.

– Кожного разу, і так із дня в день, ви прокидаєтесь. Так? І кожного разу думаєте, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку, кожної ночі перед тим, як лягати спати, ви заглядаєте в дзеркало і пересвідчуєтесь, що вродлива. А ви дійсно виняткова, гадаєте, що немає на сьогодні достойного вас і вашого обличчя. Отже, ви змінюватимете кавалерів рік за роком, і рік за роком буде наближатись неминуча старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча, там смерть, - розважливо проказав незнайомець.

– Саме так, - єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так впевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і було видно, як над іншою половиною міста сипле сніг. Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди, з сумом подумала Іва.

– Не смійтеся, - сказав незнайомець. - Я давно слідкую за вами.

– Ти сутенер? - спокійно спитала Іва і кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.

– Добре. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися у кіно. Так? - він глянув на неї, наче дивився крізь графин з водою.

– Ну, - Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.

– Вічнозелений травень, кохання, щастя... Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, - сказав незнайо-мець.

– Їй-бо, ти таки мене клеїш, - грубо сказала Іва і запалила сигарету.

Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь секунду дивилися на сніг, потім їх знову захопив гамір кав’ярні, де тріщало від звуків, кольорів, світла.

– А сам ти у що віриш?

Незнайомець склав руки, й обличчям пройшла добродушна усміш-ка, яка, здавалося, існувала десь поряд з обличчям, а не на ньому.

– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Все це треба заробити, - незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь.

– Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, - не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, і мороз поліз у неї поза шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.

– Що ти пропонуєш? - запитала Іва і клацнула запальничкою.

Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.

– Красиво, - сказала Іва.

– Так, - погодився незнайомець.

– Ну, так чого ти від мене хочеш? - Іва насторожилася, погляд у неї став жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.

– Значить... Власне, давайте зараз пройдемося...

– Ось цією вулицею, - Іва ткнула пальцем.

– Хоча б і цією, - сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасливі ворони про-летіли над їхніми головами, гублячи сизо-чорне пір’я.

– Чорні плакальниці, - сплюнув під ноги незнайомець.

Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він був схожий на колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогого костюма. Жартом зараз видавалося саме життя. Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, суперлегку, з приємним запахом справжнього тютюну.

– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?

Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. І так вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. В ресторані, з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях, незнайомець знову надувся до імпозантної величини, Іва навіть почала у відповідь на саблезубу його посмішку і сама усміхатися. Він умів жити круто: червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок і туди приїздили на верблюдах. Потім якось стало зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому із запітнілою чаркою водички сказав їй:

– Ось, Іва, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Не думайте, що це якісь публічні гульбища. Йому треба цнотливі, незаймані тобто, - він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві видавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.

– Я давно не дівчинка, - пирхнула Іва і з задоволенням хильнула чарку горілки. - Напевне, мама думає інакше... Проте давай далі...

– Ви мене неправильно зрозуміли... Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідні смаки...

– Губа не дура, - сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Принаймні їй так видалося. Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.

– Нема проблем, - сказала Іва. - Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?

– Ми не образимо, - відповів незнайомець.

У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; людність вся тут збилася в кількох будівлях підозріло жовтого кольору, що нагадували собачі буди. Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була, крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверка стирчав у фіолетовому небі. Всю ніч у її нового знайомця нічого не виходило. Потім він випив, добряче поїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискаючи місто з кожним роком слабіючою петлею. Люди в наш час перестали багато думати, а стали більше робити - з цими думками вона і заснула. Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим кольором цвілого неба, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, а звідти лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею стояв вибір - пройтися або спуститися. Вона навіть розсердилася... Іва прокинулася, ще перебуваючи під враженням від сну, і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де зна-ходиться рай, вгорі чи внизу? чи, може, для кожного свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй зробилося лячно, розпачливо і пусто, вона, не одягаючись, пішла на кухню, однозначно загнану під євроремонт, пити каву. Підлога на кухні викладена білими і чорними кахлями, на зразок шахівниці. На столі стояв апарат для приготування кави. Іва скривила пичку і запитала про себе: що вона тут у біса робить? Але нараз усмішка освітила її обличчя. Чого просиш, завжди буде, тільки як? Іва сьорбнула запашної французької кави.

Палуба скрипіла від вітру. У цих місцях ріка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне - місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що наче древній шлюп лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навезли з-під Ржевська, здається, таке є містечко, - думав майор, - а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, добре, що грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеля-ною. Саме так воно і повинно бути, як він замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покисліло в роті: а що робити з Ладою? Гм, столична хвойда, з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що у житті усім зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами, з запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, десь за годину, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу. І в каюті за коньяком з лимоном, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен знищити її слід, аби тільки вона виселилась з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх сторін приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені і поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд сором’язливого школяра, який нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. Мабуть, грижа, - подумав майор і подивився у чисті порцелянові, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виглядали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. І тут у майора поповзла палуба з-під ніг, чи його понесло по палубі. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: "Мамо, мамо, де мої трусики?.." Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: "Ладо, чому він так у тебе говорить?" А Лада сиділа на біде і гортала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола і дуже вродлива, з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підняла обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, й ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря.

Потім щось тріснуло у його голові і майора знову понесло залами та вітальнями, коридорами, кухнями, доки він не опинився у кімнаті з крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки. Вони, Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом. Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, що комірцем під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку, здавалося, і вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці; одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і крою джинси, з драними колінами.

– Ти виховаєш з нього гоміка, - виразно, майже по-складах про-говорив майор.

Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.

– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш...

– Зараз легше прожити голубим, - сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? - запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.