Жінка його мрії

3.

Капітан Величко, із спецпідрозділу по розслідуваннях особливого призначення, дивився телевізор. Він був взірцем таємниці, нудної, як і всі державні справи, біля яких Величко обертався. Він стримів перед телевізором годинами, обтягнутий шкірою, наче чемодан. Відкопили-вши губу, капітан поклав пульт, набрав у широкі груди повітря, затри-мав, порахував до чотирьох, а потім видихнув. Кімнату заливало сонце, хоча на вулиці стояв мороз, мінус десять, і цього досить, щоб втискати голову у плечі. Стеля його кімнати нагадувала метрополітен. Високий прозорий купол з різноманітними малюнками, що зараз бігали дивними відображеннями у нього під ногами. Величко поклав пульт і подивився у глибину кімнати. Десь далеко, так видавалося, обман зору, розвалився у незалежній, трохи розв’язній позі його коханець. Зараз коханець повернув голову і глянув на капітана. У його погляді читався німий подив: третя година, а капітан просиджував біля телевізора до четвертої.

– Її поховали, - сказав капітан і підійшов до бару, дістав звідти пляшку "Смірновської", налив одну чверть у грановану склянку, випив залпом, подумав, потім ще налив.

– Чого ти так в хріна переймаєшся? - відповів його коханець, високий, з широкими, навіть ширшими, ніж у Величка, плечима. Чесно кажучи, Величко не любив ані чоловіків, ані жінок. Якби було це можливим, то капітан обходився б і без тих, і без інших. Це було єдиною його проблемою. Інших не існувало. Він підійшов до вікна. І вікна він теж не любив. Особливо в столиці. Всі вікна в Києві, як не дивись, виходять у двори, на дахи, ще кудись, але тільки не на вулиці. Принаймні у більшості випадків. Величко знову набрав у легені повітря й одним рухом, досить витонченим, чітко і жорстко дав ляпаса коханцю. Той хилитнувся, закинувши голову, наче його відкинуло невидимою силою. Руки Величка вже покоїлися у кишенях.

– Я скільки разів говорив, щоб ти не допускав зі мною подібного тону.

Коханець замахав рукою, так, як обтрушують руку жінки.

– Чорт, у мене фотосесія на четверту, - сказав він.

Величко, не змінюючи пози, дав ляпаса ще влучніше, ніж першого разу.

– Не повторяй ім’я того, - прошипів капітан.

Коханець засміявся спочатку єхиднуватим дитячим смішком, потім упав на крісло і захвицав повітря ногами. Капітан приховав мимовільну усмішку. Але за хвилину сміх коханця перейшов в істерику. З очей, вічно здивованих очей, бризнули сльози. О, цей старий голос кохання, капітан став ближче до вікна. Місто лежало на його очах білими пагорбами. Він підняв руку, зелену проти світла долоню, і помітив на пучках кров. Кров, на диво, була зеленою.

– Хочеш замінити її на нього. Хороша парочка. Нічого не скажеш. Ви якраз танцювали на одній нитці. Тоді де місце для Бога? Нічого нового не вигадав, - коханець почухав мізинцем груди.

Капітан ударив його носаком, продовжуючи дивитися на хмари.

– Ні, з цього місця дивитися на життя легше.

– З чого, чорт би тебе забрав. Що ти хочеш цим сказати? Як?

– Ось так, - і капітан засмалив його носаком у груднину. Коханець завалився набік, пискнув щуром.

– Ось, саме так, - сказав капітан. - Гра повинна відбуватися у межах. А ти про це забуваєш.

– Я... Я... Що ти хочеш сказати?.. - Коханець повз на руках, допомагаючи лівою ногою.

– Щоб у всьому розібратися до кінця, - добавив капітан і ще раз пхнув коханця ногою.

– Ха. Ти збожеволів від цієї баби. Тобі вже не хочеться бути пі-даром? Так і скажи. Але коли заскочив, ніколи не вискочиш. Га? - Коханець сів, у нього в руках з’явилася зелена хусточка, він затиснув її довгими пальцями, унизаними перснями. Витерся, делікатно й акуратно, щоб не замастити сорочку кров’ю. Капітан зробив коло, повільно, намагаючись не наступити на зміїсті тіні, потім присів, узяв за підборіддя юнака і заглянув у його очі, чисті, бездонні.

– Про що ти думаєш? - запитав.

– Мені боляче, - і він сунув йому під носа розбиту руку.

– Ти не помітив, яка тиша навколо? Завжди така тиша, коли хтось помирає... І тоді приходить думка, така пуста, наче літній полудень: можливо, все, чим живемо, вигадка, а те, що відкидаємо, є дійсність?

– Дурниці, - шмаркнув носом коханець.

Борлак швидко забігав на горлянці капітана, він сковтнув терпку слину, задер підборіддя, ворухнувши щелепою:

– Але чому виходить завжди так, як не ми, а він хоче? - запитав Величко.

– Хто?

– Христос.

– Знову ти про це? Перестань. Залиш все це на... - він досить віртуозно покрутив долонею у себе перед носом. - Ми, так, ми не релігійні. Залиш це попам і мистецтву.

– Яка тиша. Прямо таки чортова тиша... Колись у дитинстві я любив спостерігати за товстими людьми. Я був певним, що, коли підійду до них і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, наче я їм найближчий, - вільною рукою Величко попорсався у кишені, намагаючись відшукати сигарети.

– Давно ти думаєш про це? - коханець потерся щокою об його гостре коліно. - Краще... ну... Краще жити одним днем.

– Саме так він і вчив...

– Знову. Дай спокою тому, до чого навряд чи будеш належати.

– Т-с-с, - капітан приклав до губ вказівного пальця. - Краще не займай невідомості. Ти б краще не починав. - Капітан провів долонею по обличчю, та очі у нього були закритими.

– Перестань, противний... Мені страшно, - проскімлив коханець зовсім натуральним голосом.

Капітан повернув голову і відкрив очі. Густі зелені тіні плавилися у рогівці. Він ухопив юнака за голову і поцілував.

– Перестань, перестань, - закапризував коханець. - Ти грубий і збожеволів...

– Т-с-с, - капітан закотив очі під лоба. - Так говориш, там нічого немає?

– Ти дістав, дістав, дістав. Що з тобою коїться? - юнак зіп’явся на ноги. - Якщо по-серйозному, я особисто намагаюся не думати.

– Звідки такі розумники беруться... Ну давай, дурашка, давай, дурашка...

Вночі пішов дощ. Над вітражним дахом летіло чорне небо і вилущува-лися одноокими вовчими очиськами кошлаті зорі, майже тобі, як улітку.

– Ну не треба так, не треба... Для чого ти так? - Коханець перевалився на бочок і сунув довгого червоного язика йому у вухо. Капітан відмахнувся, але коли це не допомогло, стусонув зігнутим коліном юнака. Причиною зупинки фрикційних рухів був в’їдливий, наче комариний писк, дзвоник мобільного. Мобільного поруч не знайшлося. Капітан пішов через велетенську кімнату з прозорим дахом, через який, наче причеплені на шнурку, проглядали зелений місяць, іграшкові зорі, чорні вихори хмар. Величко натиснув на клавішу і сказав: "Алльо-о". Чітким, мужнім голосом, навіть не задумуючись, яка нелегка сидить на тому кінці зв’язку. Але нічого не почув, крім тріщання, якихось видихів та вдихів. Потім запала тиша, досить неприємна, від якої лоскотало внизу живота, навіть п’яти. Капітан уже хотів кинути трубку, як нарешті голос, зовсім не знайомий, швидше, з похмілля, зашкабарчав:

– Їдь до моргу... Їдь до моргу... Там знайдеш відповідь...

– Ти хто в хєра? - загнув капітан, одним оком намагаючись зчитати номер, але нічого не виходило.

– Її не поховали... Ладу не поховали... Чекаю тебе в центрі...

– Та пішов ти! - капітан жбурнув мобільник і пішов, ще зліший, до велетенського ліжка, готовий почати закінчене, але голос наче прилип до барабанної перетинки. Величко відчував його майже фізично.

– Чорт!

Повільно пішов назад і став натягувати штани. Сліпий косяк світла ударив крізь стелю і розсипався дрібними рівними трикутниками на підлозі.

– Чорт! - вилаявся він. - Знову на Хрещатику бузять.

Протираючи очі кулаками, в довгих трусах фантастичного кольору до нього йшов коханець.

– Ти куди зібрався? Противний...

– Лишайся тут, - капітан натягнув светра, потім кобуру з пістоле-том. - Я скоро буду.

– Ти нікуди не підеш. Вже друга ночі... Ти нікуди не підеш, - коханець розсівся на підлозі.

– Заспокойся. Я скоро повернуся! - гаркнув капітан.

Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував одягатися з якоюсь тупою оскомою на зубах, у всьому роті, нервово смикаючи руками.

– Не влаштовуй сцени, - прогарчав він, коли юнак ухопив його за рукав і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, який тягнувся за ним до самого ліфта. Нарешті у того забракло сили і він випустив рукав.

Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій "Лексус" у більш зручному для нього місці, хоча можна було поставити, де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів машину ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака. А дощ слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути машину, коли погляд упав на руки бомжа: той замість пляшки, як йому видалось, тримав сотовий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню сотового, наче на якогось рідкісного птаха, що вискочив з цифрового фото і приліпився лапками до засмальцьованого одягу цього чоловіка. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, поклавши руку за звичкою на пістолет. Бомж спав, а мобільник продовжував працювати. Капітан нахилився й узяв сотовий. Механічними рухами перевірив повідомлення і знайшов свій номер. Інших там не було. Сотовий виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі і нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.

Капітан спробував розбудити бомжа, але це виявилося справою невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за петельки бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла у вухах. Тоді він защебнув на нього наручники і затягнув до салону авто. Далі не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.

– Знову драп шмалили? - пробурчав він.

– Ну, ти ж того... - почав був товстун, з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.

– Столик мені там, у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? - звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися у навколишній антураж. - Тоді ходім.

Вони сиділи під надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов...

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? - перепитав він.

– Ага, - бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я його знайшов, а потім ви приїхали... Ось так. Можна ще водочки?

– Пий... Пий, - капітан виставив щелепу. - Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? - Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна йняти віру? Він ухопив за петельки бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Тож Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем.

– Чорт! - закричав Величко. - Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпнувся й одійшов. Хазяїн перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! - визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.

– Ти подивись... А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я промацав. Га? - продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти днем і відчувати, хто веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік...

– Це ти мені говориш, стукацюро? - Величко ткнув йому пістолет у писка. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! - він почав бити кулаком по коліні. - Ну що сьогодні за день, а?

– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути на випадок. От і все, гнилий підарюго, - спокійно сказав господар. - Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.

– Говори... Говори... - крізь зуби процідив Величко, кинув пістолет на підлогу й ударив тричі вряд себе долонями по вухах.

– Х-м... - дивуючись собі, заговорив господар. - Ти можеш за-плутати у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя - це візитка до Бога, - хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони хилитали йому головами услід.

– Ти говориш про смерть?! - закричав йому Величко у спину.

– І про неї також, - не обертаючись, відповів господар, і від його подиху дракони знову зарухали своїми гумовими тілами.

Потім він сидів на дамбі, червоній від заграви на смітнику, спиною до водосховища. Трохи далі, за купами сміття, стояла фанерна будка з рукомийником, там жив сторож чи ще хтось із персоналу. А ще собаки. Собаки вилазили з дірок у смітті, очі їхні блищали проти вогню розбитим склом. Капітан облизнув губи, і відразу кілька собак відкрило пащі й облизнуло свої писки. Він навіть не думав, куди подіти мерця. Відразу привіз на дамбу і довго боровся зі спокусою згодувати його псам, але вирішив утопити в озері. Таке рішення було розумним, і він подумки похвалив себе. Але лишалася одна настирна параноїчна думка: треба повертатися в місто, щоб виконати останнє. І цього йому найбільше не хотілося, тому капітана лихоманило, і липкий піт заливав спину й очі. У повітрі висить срібний і тужний Сен-Санс, котрий так скажено дратував капітана, але зараз він повністю розумів його. Червоне полум’я підіймалося високо, темна ніч ковтала густий жирний дим, а запахи не долітали сюди, на дамбу, тому капітан закурив терпку сигарету і дивився, як собаки від жару кривлять писки і прикривають очі. Величко курив і дивився на фанерну будку, де світилося вікно. Пізніше, коли він пішов дамбою, подумав про Ладу. Вона наче прийшла нізвідки, поверх кришталевих бокалів, попід руку з миршавим міністром, низеньким і плюгавим, з твердим поглядом і квадратними плечима. Вона йшла, а він дивився поверх бокалів з жовтим іскристим шампанським. Потім швидко пішов до машини повз мілке озеро, що сховало труп бомжа. Капітан подивився на мутну воду, він думав про далеку жінку, що перестала існувати, як і цей бомж, і про живого юнака з дитячими очима. Величкові стало моторошно, і він зарухав щелепою. Авто рушило наче саме собою, і всю дорогу він чомусь морочив собі голову тим, що думав: його освідомлювач там, у кав’ярні, як йому бачити смерть людей. Х-м, людей, прикро, але двох за цей день... Абсурдність цієї ночі тільки розпалювала капітана Величка.

Прозектора називали Стасом Вінницьким. Його він знав п’ятна-дцять років, і всі ці п’ятнадцять років Стас був прозектором, а він капітаном. Величко зупинив авто біля будівлі, котра нагадувала провінційний, жовтого кольору, залізничний вокзал. Він набрав мобільний і довго чекав, слухаючи монотонні, як уривки передсмертного дихання, гудки. Нарешті тінь, довга і недолуга, потягнула трьома освітленими вікнами, і тільки тоді капітан вийшов на примерзаючий асфальт. Під ногами неприємно хрустіло. Двері відкрилися, Стас, худий, із впалими грудьми, безколірним від горілки та курива волоссям, став на порозі.

– Здоров... Дзвонив?

– Ага.

– Пішли, - Стас на ходу закурив, і вони пішли довгим коридором ще миколаївського планування.

– У мене трохи випити є, коньяк, - сказав капітан.

– Можна і коньяк. А ти за яким хєром сюди приперся?

– Там поговоримо.

У прозекторській смерділо формаліном, терпко пахло спиртом і чимось солодким, аж нудним, про останнє капітан здогадувався, і його занудило. Стас, пихкаючи сигаретою, розкоркував пляшку "Хенесі", налив півсклянки і випив залпом.

– Роботи було багато, та і потім шухер такий піднявся...

– Який ще шухер?

Стас стояв якось боком до нього, засунувши руки до широких кишень сірих штанів. Величко з бридливістю спостерігав за ним. Стас, не змінюючи пози, подав йому пачку сигарет. Капітан узяв сигарету, закурив і закашлявся від смердючого диму, але саме зараз він не міг не курити. Він дивився на Стаса крізь сині клубки диму, як на фантастичну істоту, що чаклувала біля блискучого нікелю інструментів.

– Чого тебе серед глупої ночі принесло?

Величко помацав пістолет, наче додаючи собі впевненості. Налив коньяку, випив і сказав:

– Мені треба перевірити списки жмурів... і напевне самих...

Стас знову сів за стіл, налив собі повного стакана, осміхнувся одними очима, випив, обтер рукавом светра губи, підморгнув лукаво.

– Нема проблем. Плати сотку зелених - і можеш навіть перетрахати їх.

– Якого ти дідька зірвався? - огризнувся Величко, подумки здаючись.

– Сьогодні шухер вийшов, - приймаючи до рук зеленого папірця, сказав Стас. - Але нехай... Бля, тут такий трафняк валив, але все зірвалося. Давай ще вип’ємо, а потім почнемо.

З усіх трупарень Величко знав цю як модернізовану, з усіма нововведеннями й електронними прибабахами. Сюди припарковували трупи мажорів. Стас впевнено йшов повз морозильні камери.

– О, ця порожня. Сьогодні морока була... Хорошо. От живуть, сито їдять, п’ють, чого душа забажає, і втрачають обережність. Взагалі, людина - досить-таки безпечний фізіологічний предмет. Тупо і просто, краще не народжуватися. - Стас висунув з ніші каталку. - Це донька водія, він возить міністрів... Догралася... тато сраки, як дорогу у краще її життя, цим вилизував, а вона набухалася, на-нюхалася і перед самим домом заснула за кермом. Всмятку.

– Да, прикрий випадок, - сказав капітан.

– Випадків не буває, капітане. Все заплановано там, - і він ткнув пальцем у стелю. - І тільки тоді, коли ти починаєш гнути проти часової стрілки, бац! Фрикасе з мізків, кишок і лайна.

– Ти так думаєш? В смислі, що сплановано? - оторопіло подивився на нього Величко з непрочитаним питанням на обличчі: ви що, всі сьогодні змовилися?

– Ти менше думай. Про деякі речі не треба думати, а просто слухати і робити.

– Блядь, що за день сьогодні такий, - гаркнув Величко і засунув у нішу труп.

– Далі у нас охоронець... Цей ідіот закрив грудьми свого шефа. Тисяча баксів - багато для перепустки на той світ? - Стас поморщив обличчя. - Ну, здається, все.

Капітан зупинився, і Стас зрозумів його. Він витягнув сигарету, розім’яв її і відповів тим же поглядом Величку.

– Ладу поховали, - сказав капітан, ковтаючи липку слину. - Видно по порожніх камерах.

– Х-м-м, як сказати.

У приміщенні було світло, наче вдень: блищали нікельовані дверцята холодильників, зовсім відсутні запахи, і великий пухнастий рудий кіт теплим клубком терся об ноги Стаса. Капітан подивився на кота, як на якусь первісну істоту, чи, взагалі, дику істоту, чи десь таке, що заслуговує найбільшого вивчення. Напевне, йому б тут сподобалося, думав капітан, але за інших умов. Щось не давало йому спокою. Капітан повів поглядом у бік порожньої ніші, клацнув губою - вишукано і лунко.

– Справді?

Стас якось дивакувато хихикнув, пихнув сигаретою, засунув до кишень руки, від чого матня його штанів відтягнулася мало не до підлоги.

– Хм. Ага. Ходім потолкуємо.

– Можна і тут.

Стас знову хихикнув і підтягнув штани.

– Хи-хи, тебе що, від мертвяків пре? Я знаю, що тебе від мужиків останнім часом вставляє... Ну, як знаєш...

– Почалося, - у Величка змінився голос. - Слухай, а її дійсно поховали?

– Ага. Тільки... Якщо це можна назвати її...

Кіт вигнув спину і пішов попід стелажами, де купами лежали клейонки і білі простирадла, потім повернувся і став тертися об ноги Стаса.

– Сигарету, - запропонував Стас.

Капітан встав і утупився у порожню нішу.

– Замість Лади там було... Ну, було щось безлике, синє і смердюче. Важко дізнатися, але то таки була не вона.

– Значить, було...

– Слухай, я цю баришню знав, як ніхто інший. Ще коли на Республіканському працював масажистом.

– Угу, - сказав капітан, розтягуючи вологу сигарету.

– Так, значить, то не вона була. Да, ось так. Да. І чоловік зрозумів. Зрозумів? Ти це хотів дізнатися?

– Ні.

– Брешеш. Я ж тебе вивчив. Для чого тобі шукати клопоту? Краще думай про свою смерть. Не лізь сюди. Їм так подобається жити, нехай собі живуть. Зрозумів? - Стас швидко п’янів.

– Та йди ти, - сказав просто капітан і подався до виходу.

Величко зупинив автомобіль на трасі. Він стояв на пагорбі, а тому бачив туман і місто в срібному серпанку передсвітання. Капітан бачив біле гирло русла, ребра мостів, що горіли тихим самотнім маслом цілу добу, і розумів, що тиша зараз не головне і що ця тиша не дасть йому відпочити. Настійний шум у вухах не давав забутися ні на хвилину. Це місто наче стара рана перед дощем. Він з пустою головою повів свій "Лексус" до першої-ліпшої заправки. Місто зараз перемістилося на лівий бік, нагадувало витягнуту змію, що ухопила себе за хвіст. Горбату, з шипами дахів, будинків, антен гадину: йому аж прикро ставало від такого порівняння, але він лишився при ньому. Зараз місто лежало під чорним слюдяним небом і жовтим киплячим вогнем ліхтарів, реклам, і так воно горітиме цілу вічність. Навіть звідси капітан чув, як гудуть галогенні лампи. Туман напливав, і капітан зупинив машину, спостерігаючи, як біла молочна піна находить і відходить хвилями. Туман нагадував прибій моря. Густі і мертві хвилі. Капітан сидів, сам не усвідомлюючи, чого він більше бажає: зібратися з думками чи залишатися у такому невизначеному стані. Повстяна наволочка туману відтяглася, і капітан почав розрізняти під’їзди, багатометрові висоти тонованого скла, галогенне світло тріщало угорі, а не внизу. Це якесь дитяче відкриття навіть насторожило капітана. Він подивився на годинник. Четверта година, але світло. Скоро під’їзди відкриються і звідти посиплються люди. Скоро світатиме, рівнодення закінчилося. День бере ніч. Все добре.

– А де ж тіні? - подумав капітан.

Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях. Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір. Невідомо з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з твого кошмару. Погляд наткнувся на червоного слоїка з амфітамі-нами. Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився від міста, над яким вже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба, затягнуте плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп оскалився у дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі шукали сонця. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано. Він мчав трасою, сірою і невиразною, і, видавалося, провалля блідого неба падало на нього. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно застукали. Величко понюхав повітря носом і впіймав запах кави. Саме кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Скоро сонце, скоро сонце, скоро сонце, - повторював утомлено розум. Він їхав без напруги, думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати. Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і поставить все на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців, ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з Ладою, з дзвінком, з мертвим бомжем, трупарнею. Зуб на зуб не попадав. Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.

Клуб "Золотий голуб" навряд чи можна назвати чисто клубом для геїв. Більше парафія належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що носили справжні чоловічі шмотки, поводилися так десь, як Сталлоне чи Шварценегер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і натиснув на дзвоника. Ділок, з квадратним писком, з вузькими щілинами на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері і, впізнавши капітана, пропустив його усередину. Величко прослизнув у широкий хол вузьким коридором, за-ставленим ящиками з фруктами і морозивом.

– Завтра у нас крута вечірка, - сказав ділок.

– Все одно бардак. А де бардак, там... - капітан пошукав потрібне слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.

– Холодильники переповнені, - сказав охоронець.

– Ламай у себе? - запитав капітан.

– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, - сказав охоронець.

– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?

– Я нічого тобі не говорив, капітан, - і з цими словами воротила відкрив важкі, оббиті червоним двері.

Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а вихідні збавляти у "Золотому голубі", де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою - обдовбані до такого чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.

– Привіт. Як завжди коньяк? - замість привітання сказав Ламай.

– Так. І каву поміцніше, - відповів капітан і глянув через плече на Бібі. - Ти не боїшся, що через цього сучого сина у тебе будуть неприємності?

– У тебе настрій паскудний? - спитав Ламай, ставлячи перед капіта-ном каву і коньяк.

– Ні. Просто я не хочу віддуватися за цього покидька, - процідив крізь зуби Величко.

Капітан випив коньяк залпом, наче горілку. Каву пив маленькими ковточками, з насолодою прислухаючись, як рідина опускається до порожнього шлунка. Бібі зліз зі сцени і підійшов до бару.

– О! Привіт, привіт, - сказав він і обняв за плечі капітана. Величко скинув руку і продовжував пити каву. Бібі ображено розвів руками, відкопилив губу і, похитуючись, побрів до бару. Ламай кивнув головою вишибалі.

– Він не той, за кого себе має, - процідив Величко.

– Х-м-м, подобається, нехай грається. Це справа вибору, - відповів Ламай.

– Ти так думаєш, - капітан закрив сигарету.

– Я знаю, - Ламай поправив зачіску.

– Сьогодні якийсь довбонутий день, - капітан допив каву. - Всі знають, лише я один нічого не знаю. Всі вчать, і ніхто толком не тямить про те, що говорить, але говорять з таким видом, наче вони вхопили Магомета за бороду.

– А от про це не треба, - Ламай розвернувся спиною, почав пере-ставляти пляшки.

– Агов. Ану повернися до мене, - наказним тоном сказав капітан.

– Мені нема про що говорити. Про такі речі, - сказав Ламай, пораючись зі своїми пляшками. - Саме про це не хочу говорити.

– Про що?

– Про дві речі я не говорю. Про те, чим я є насправді, і про Бога, - Ламай обернувся і поставив пляшку перед капітаном. - Можеш наливати. Я пригощаю. - З усього було видно, що Ламай хоче поговорити, і не тільки від того, що занудився у цьому золотому райку, подумав капітан.

– Ти віруючий? - запитав капітан.

– Так.

– А як тоді клеїться до тебе...

– Просто. Я просто впевнений, що не через нас завалиться цей світ. З тобою ж навпаки. Ти перескочив у наш світ і перетягнув до нього свої болячки.

– Дивно, - капітан скрипнув зубами.

– Нічого дивного. Ти був надто чесним і надто погано вихованим, дорогуша. Тобі сказали, якщо ти грішний, то не маєш ніякого права на спасіння. Ніхто, голубе, не вірить у спасіння, але вірить у Бога. От і все. Це і є гріх. Не бути тим, ким є насправді. А ти у нашому світі відчуваєшся зрадником. Але ніколи не треба допускати неповагу до того, що тебе створило і що рухає тобою...

– Ти несеш ахінею. Сьогодні ви всі з’їхали з котушок. Я не хочу говорити про це!

– Але думаєш.

– Напевне. Ти перемудруєш, підарок.

– Я знаю, капітан, твої проблеми, - пропустив Ламай останнє крізь вуха.

– Ти мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі, і знаю, капітан, твої проблеми.

– Ти мої? Не сміши.

– Я знаю, чому ти не любиш Бібі.

– Ну, і чого?

– Він ідіот.

– Саме ідіот. Він біситься з жиру, падлючий мамин синок, - сказав капітан.

– Десь так. А у тебе інша ситуація. Ну, скажімо, коли довго дивишся на щось, то втомлюєшся. А потім одного ранку воно робиться чужим і непотрібним. Ось саме це сталося з тобою, - Ламай налив собі коньяку, випив.

– Хочеш відтягнутися? - несподівано спитав Ламай. - Там у кабінці новенький. Цілу ніч сидів. Наших баришень боїться як вогню. Ха-ха.

– Спробую, - капітан повернувся так різко, що шкіряний піджак на спині затріщав.

Новенький, як його назвав Ламай, був одягнений у червоні вельветові штани, мав мавпяче поморщене личко, довгі і гнучкі пальці і жіночий погляд. Такий собі лубковий чортик, що зіскочив з картинок православних святців. Капітан замовив випити і присів біля нього. Новенький смоктав якусь зелену бурду, і його погляд повзав по-верхнею стола весь час. Сором’язливий погляд.

– Мене звати Ніком, - сказав новенький.

– Ага, - тільки й відповів на те капітан.

– З вами це вперше? - запитав Нік.

– Що саме?

– Ну...

– Нічого вперше не буває, - сказав капітан Величко і сам здивувався.

– Так. З кожним витком розвитку людство втрачає свою наївність. У нас стара мудрість, як сто років без сну, - несподівано сказав Нік.

– Шо-о? - потягнув ніздрями повітря капітан, і відразу його занудило: від Ніка перло залежаним сиром, невипраними шкарпетками, і все це приправлено дорогими парфумами. Нарешті до Величка почало доходити: просто доходяга цей звихнувся на філософії, на книжках.

– Йшов би ти додому, - спокійно сказав він. - Не залазь у це гівно.

Нік був відкрив рота, але капітан різко обірвав його.

– Ні слова про Бога. Не в цій помийниці! - сказав і здивувався ка-пітан Величко.

Потім заглянув у знічені очі Ніка, поплескав по плечу і пішов до виходу. Бібі знову корчився біля жердини.

Чорне, блискуче, наче обсидіанове, небо тріснуло синім холодом. Капітан гальмонув і зупинився, спостерігаючи, як крига склом сиплеться під ногами людей, що рухалися у чистоті повітря наче заведені.

– Що за фігня? - тільки проговорив він, розглянувся навколо ще раз. - Бля, ну і привидиться таке.

Дорогу перебіг собака. Великий, з міцним загривком і худим задом. Собака зупинився, глянув на нього, і Величко подумав, що бачив його десь. Але ось собака піднявся на задні лапи, виструнчився і став переходити на двох. Собака наразі обернувся і скривив йому харю, мерзенну і гидку. Величко кахикнув, труснув головою, мовляв, такого не може бути. І коли знову подивився, то собака підтюпцем біг протилежним боком вулиці. Натиснув на газ і повів машину вниз. Він їхав з дивним відчуттям, що падає вниз, у цю сонячну кушпелінь, у цей яскравий морозний день. Йому було приємно і незвично, тупо садив голод, виїдаючи думки і події. Він обминув ту частину дороги, якою пробіг собака, і зараз боявся зізнатися собі в цьому. Все пройшло, все відійшло, навіть таке швидке настання ранку чи дня. Просто у нього в голові запаморочилося, якого біса треба було пертися із теплої кімнати. Що ти хотів собі сказати: жінка і чоловік - то велика різниця? Він відкрив бардачок і поцокотів капсулами амфітаміну. Настрій у нього поліпшувався. Він підкотив до свого помешкання з легким настроєм. Сонце гуляло біля будинку, на асфальті, на людях. І йому все видалося дурницею, яку він сам собі придумав. Відчинивши двері, він з благоговінням ступав натертою воском підлогою. У прозорій стелі пливло бездонне синє небо, таке він бачив у Єрусалимі того-річ - ця думка креснула легкою вогняною смугою і шкрябнула, наче цвях по склу. Натомість прийшла інша: а чи не привидівся йому той собака, як і ця ніч? Капітан пробрався на кухню, поставив каву, вкинув смажитися тости і включив Вагнера. Єдину музику, яку він зносив, іншої не признавав. Цей шалапут ще спить, ха, він зрадіє таблеткам, зрадіє, що все пройшло, цей хлопчисько уміє підіймати настрій, ха, і не лише. Тостер звучно викинув грінки. Величко намастив їх майонезом, поклав кілька шматків ковбаси. Життя не втрачає своєї при-вабливості. Сонце жовтим медом вповзало і вповзало у кімнату. Юнак ще спить, напевне, ще спить маленький ледацюжка, ха. Капітан засунув руку в кишеню джинсів і витягнув пластикову пляшечку з пігулками.

Увімкнувши телевізор, він крикнув:

– Агов, хто ще спить!

Пережовуючи тости, граючи щелепами і пританцьовуючи по неймовірно блискучій підлозі, він увійшов у залу. Телевізор передавав якісь новини. Небо було чистим і ясним. Майже тобі весна. Капітан, пританцьовуючи, підходив до ліжка і потрушував пігулками у повітрі. Широке ліжко, з білими простирадлами, з купами подушечок, що зображали різних звірів, найбільше там було панд, які подобалися юнакові. Ковдра не ворушилася, і юнака не видно, але капітан знав, що той не любив скляної стелі і завжди скаржився зранку на непомірні потоки світла, на біль в очах. А капітан, пестячи його вухо і плече, говорив, що робить спеціальні жалюзі. Капітан грайливо смикнув ковдру, зробив губами булькаючий звук, така собі помісь індика і бульдога. Потім ще раз. Але юнак не хотів подавати жодних ознак життя. І коли капітан нахабно, з завмиранням серця стягнув простирадло, то юнака там дійсно не виявилося. А замість нього на великій подушці лежала рука. Подушка просякла від крові і не встигла просохнути. Чисто з професійної звички капітан нахилився і визначив, що руку пиляли болгаркою. Швидше, по-живому. Рука зі знайомими перснями, тут ніякої помилки не могло бути. Трохи далі, на іншій подушці, він надибав записку: "Шукай, може, знайдеш іншу". Великими і чіткими літерами. Роздрук комп’ютерний, а не ідіотські вирізки з газет. Телевізор працював на всю котушку, і ведуча новин монотонно, з фальшивою бадьоринкою повторювала кількість жертв у лондон-ському метро. Капітан сів на край ліжка і почав перебирати у пам’яті своїх найближчих ворогів, але потім спокійно вирішив, що це пов’язане з його нічними пригодами. Раптом він почув голос, жалібний і про-тяжний, наче той голос прохав чогось, але насправді чути було плач; плач наростав, захлинався в горлянці, скреготав зубами, випускаючи повітря з протяжним свистом, а опавши - тихо по-собачому вив. Капітан побачив себе у дзеркалі. Плакав саме він. Мало того, вічно скептичний і невіруючий цинік, він почав витягувати молитви, яких десь давно прихопив уривками. Молитви уривалися, а потім повторювалися знову, і так було до безкінечності, доки його голова не зробилася чавунною і він ліг на підлозі й задрімав, тримаючи одпиляну болгаркою руку юнака. Так його застав "Беркут" і поволік разом з рукою вниз по східцях, а капітан безпомічно теліпався між здорових мужичих тіл, як скелет, обтягнутий одвислою шкірою. Молодий лейтенант садонув його під дих і тихо на вухо прошепотів: "Пєдік гнилий, ти мені за все заплатиш. І за пробиті голови на Софійській площі, і за закопаного під парканом митрополита". Величко тільки очманіло глянув на нього, і в очах його було не більше розуму, ніж у чорної ворони, що сиділа на паркані.