Жінки їхніх чоловіків

Люба

Жінки лихі. Не варто з ними мати справи. Достатньо хоча б трохи розслабитися, втратити пильність бодай на краплину підпустити їх хоча б на міліметр ближче, ніж цього вимагають елементарні правила безпеки, і — опа! Не встигнеш і оком змигнути, а вже на дереві, просто під твоїм балконом, висять, як прапор перемоги, дурнуваті рожеві трусики з маленькими слониками. Висять і розгойдуються на вітрі, такі веселі і життєрадісні. Колись вони облягали її теплу м'яку попу, її алебастрові стегна, її солодкі таємниці — такий собі конвертик з повідомленням про виграш усередині. Тепер холодний і мокрий клаптик тканини звисає з гілки, ніби відразлива шмаркля. Мені було б їх шкода, цих зворушливих милих трусиків, якби не жах, який вони вселяють. Щодня і щоночі, кожної миті ось уже кілька місяців поспіль я живу з грайливим тріпотінням рожевих трусиків у грудній клітці. У мене тремтять руки, я втратив апетит і соп, погіршився зір, мучить печія, тривожать серце, печінка і шлунок. Мене болять зуби. Випадає волосся. Я постійно калічу себе ножем, коли накраюю хліб. Одна скибка хліба — п'ять ножових поранень. І все одно я не можу їсти. Майже непритомнію від кожного шереху за дверима. Ночами стою на балконі, неслухняними пальцями тримаю сигарету і намагаюся розгледіти в темряві крихітних кумедних слоненят на рожевому тлі. Зрештою, бачити їх мені не обов'язково. Я знаю їх напам'ять. Перераховую про себе задерикуваті хоботки, нервово кусаю губу — чекаю, коли по мене прийдуть. Бо скоро прийдуть. Бо інакше бути не може. Бо ці кляті рожеві труси висять тут для того, щоб указувати на мене. Тавро на тілі злочинця. Рожеві труси під моїм балконом.

Того вечора, у вівторок (у вівторок? Так, то був вівторок — ми ще збалансовували останні показники, щоб у середу взятися за нове замовлення), настала відлига, сніг топився просто на очах, в повітрі висіла якась млява мжичка кімнатної температури. Поки я дійшов від машини до під'їзду мої нові замшеві черевики вщент заляпалися болотом. Стомлений, голодний і злий, я мріяв лише про одне: напхатись канапками, лежачи перед телевізором, і заснути.

Спершу, ввімкнувши світло в передпокої і розмотуючи шалик, я вирішив, що це калюжі бруду на підлозі. Рідина сочилася з-під дверей ванної й утворювала калабаньку.

Я нічого не подумав тої хвилі. І в мене не виникло жодного передчуття. Я тільки ще дужче відчув, що змучений і що не маю сили витирати брудні калюжі.

Не пам'ятаю, як ішов до ванної. Не пам'ятаю, як відчиняв двері. Натомість усе, що трапилося потім, пам'ятаю так, ніби мій мозок — це канал якогось фільму. Навіть без перерв на рекламу.

Це була Люба. Я не міг не впізнати її, хоча ми й не бачилися вже добрих півроку. Та я не сумнівався, що це вона: та сама акуратна коротка стрижечка, маленькі вушка (таких маленьких вушок я не бачив ще ніколи в житті), бездоганний макіяж, золотий ланцюжок на шиї, гарні руки (мізинчики трішки криві — але це майже непомітно), гострі червоні пазурі, коротка спідниця, довгі ноги. Навіть запах її парфумів у повітрі (завжди забував спитати, як вони називаються; чомусь я ніколи нічого їй не дарував).

Чому я ніколи нічого не дарував їй? — ось якою була моя перша думка.

Блакитно-зелені, широко розплющені очі дивилися на мене, не кліпаючи. Люба більше не могла кліпати. Люба була мертва. Зовсім мертва.

Її обличчя, перекошене відразливою гримасою — чи то страху, чи то люті, чи здивування — було якимось ніби прозорим. Шия чудернацько вивернена, тіло безпомічно розпластане на білих кахлях підлоги. Ліва рука затиснена в кулак, права — ні, відкинута кудись убік. Фіолетовий килимок у формі серця зібганий під Любиним задком. Спідниця закотилася. А кахлі, мої колись білі кахлі (це я так сказав, бо пам'ятав, що вранці вони були ще білими) вкриті густими червоними мазками. Такі самі мазки і на стінах, і бризки червоного на унітазі, і повно крові всередині ванни — я міг бачити це, стоячи в дверях. А сама Люба лежала просто в безкрайому червоному морі. І мій фіолетовий килимок також більше не був фіолетовим, а якого кольору одяг на Любі, я взагалі не міг би сказати… Поруч із нею, просто в калабані, лежали всі мої кухонні ножі з дерев'яними руків'ями — навіть ніж для хліба, я чітко побачив його, він був схожий на червоного крокодила. Тільки ніж для м'яса, з широким лезом, мій улюбленець серед ножів (я навіть масло на хліб ним намащував, і сир «Янтар») не лежав поруч з рештою. Ніж для м'яса, ідеально вигострений мною позавчора, стирчав, до половини ввіткнутий у Любине стегно. Очевидно, це через нього поповзла колготками вниз, аж до литки, широка стрілка (якщо не помиляюсь, так воно називається).

Зачинивши двері, я пішов на кухню і навпомацки знайшов сигарети. Попіл збивав на підлогу й курив, аж поки пачка не стала порожньою.

Мені чомусь згадалося, як наприкінці минулої весни ми з Любою йшли до Тамари і Павла на текілу, і її заляпала машина. Біла волга. Люба зупинилася і, повернувши голову та піднімаючи по черзі то одну, то другу ногу, довго вивчала болотяні плями на світлих штанках. Жирафа, сказав їй я. А вона відповіла: Мовчи, сам ти жирафа.

Тепер я стояв посеред темної кухні, в грудях млоїло від сигарет, викурених на голодний шлунок. Раптом нестерпний приступ голоду примусив мене кинутись до холодильника. Я схопив шматок шинки, накраяної в крамниці, і почав ковтати плястерок за плястерком. Те саме трапилося і з сиром радамер. Потім я згадав про чотири голубці, приготовані мамою, які залишилися ще з минулого тижня. Холодні голубці, подумав я, як я люблю холодні голубці. Я вигортав їх з дна каструлі, і навіть замерзлі жовті шматочки жиру видавалися мені несподівано смачними. А коли я просто з пачки запив усе це томатним соком, виливши па сорочку добрячих кілька ковтків, у шлунку щось стислося, на чолі виступив холодний піт, тіло зробилося м'яким і неслухняним, і я метнувся спершу до унітазу, але вчасно згадав, що наразі заходити туди не варто, і ледве-ледве встиг до кухонної раковини. Погано пережовані шматки шинки і сиру радамер, жовті кульки жиру, пелюстки капусти, рис, морква, ниточки м'яса — і все це в червоному томатному сокові — за мить живописно розмалювали гору немитого посуду. Я плавно з'їхав на підлогу, сперся спиною об газову плитку і обхопив голову руками.

Не знаю, скільки часу я так просидів. Не знаю, коли нарешті до мене повернулася властивість думати.

Так, подумав я. Любин труп у моїй ванній. Хтось зарізав Любу просто у моїй ванній. Просто на моєму фіолетовому килимку, моїми улюбленими ножами. Ми з Любою не бачилися вже півроку. Я навіть не дзвонив до неї жодного разу відтоді. Я рідко про неї згадував. Я на неї не злився. Вона на мене теж. Часом я думав про те, щоб домовитися з нею про зустріч, але так жодного разу і не зателефонував. Цікаво, чи згадувала про мене Люба? Якщо так, то нечасто. А тепер вона раптом лежить мертва на підлозі моєї ванної. От так історія.

Ще сьогодні вранці я спокійно, як завжди, зачинив двері порожньої квартири власними ключами. Копія ключів — у шухлядці кухонного столу. Зараз я піднімуся і подивлюся, чи вони на місці.

Я ввімкнув підсвітку на витяжці і висунув шухляду. В ній лежали викрутка, цвяхи, молоток, інструкції до пилососа і холодильника, ще якісь дрібнички, а також копія ключа від нижнього замка і копія ключа від замка верхнього. Все на своєму місці.

Я затиснув ключі в долоні й вийшов у передпокій. Тоді пройшовся кімнатами. Все, на перший погляд, як завжди. Килимок перед вхідними дверима, який кожен із моїх гостей від незвички зачіпав ногою, від чого той згортався навпіл, лежав акуратно розстеленим — я давно навчився ступати на нього так, щоб не довелося по сто разів нахилятися і поправляти. У моїй квартирі не змінилося нічого. От тільки у ванній з'явився пошматований труп Люби.

Виглядає на те, що її вбив хтось, хто знає цю квартиру настільки добре, що не може порушити в ній жодної дрібнички. Така людина є — одна-однісінька на цілий світ. Це я. І це логічно й очевидно. Навіть доказів жодних не треба. Можна навіть відбитки пальців не знімати, настільки все просто. Єдине але — я не вбивав Люби. Точно знаю, що Люби я не вбивав.

Що з того. Це також відомо лише одній людині на світі. Й знову мені. Будь-хто інший (ну хіба що крім мами, але я не хотів би, щоб вона довідалася про цю історію — вона бридиться крові), навіть якщо це мій близький друг, ні на мить не засумнівається в тому, що мертва Люба — справа моїх рук.

Я уявив собі обличчя Віті, витягнуте, з впалими, сірими від щетини щоками, з темними колами під очима, з яким ми товаришували ще від другого класу і з яким не було потреби вимовляти слова, оскільки він знав мене, може, й краще, ніж я себе сам. І я виразно побачив, як Вітя, побачивши Любин труп, опускає очі і блідне ще більше, сіріє і зморщується — так завжди бувало, коли він мусив сказати мені щось неприємне. Авжеж, навіть Вітя ні на мить не завагався б і подзвонив би в міліцію, якби я зараз покликав його до себе й відчинив перед ним двері ванної. Він не запитав би, навіщо я це зробив. Але йому б і до голови не прийшло, що це зробив не я.

Потім мені приверзлися міліціянти, вони метушилися квартирою, щось винюхували, вишукували, штовхали мене і кричали. Я бачив їхні перекошені ненавистю і зневагою до мене лиця. Я Чув голос слідчого, він горланив на мене і не вірив. Куди ти вдарив її спочатку? — ревів він, нависаючи наді мною. Я уявляв собі суд, немічного адвоката і дурнуватого старого суддю, чув, як мені оголошують вирою смерть через повішення, або: гільйотина, чи колесування, четвертування й електричний стілець. І я готовий був пройти через усе це, але за однієї умови. Якби я справді вбив Любу. Але я її не вбивав. Я казав правду Віті, міліціянтам, слідчому, прокурору, адвокатові і судді, але мені ніхто не вірив. І я не міг довести свою правоту. Для мене не існує нічого гіршого за таку ситуацію. Я не терплю безпорадності. А в цій історії з Любимим трупом я був цілковито безпорадним.

Вся ця історія прозора, як скло, подумав я, сівши на диван з пляшкою віскі в руці. У моїй квартирі труп. Якщо його хтось побачить — я доживу своє життя в тюрмі. Але я не винен у тому, що Люба — труп. Тому буде несправедливо, якщо я сяду до тюрми. Отже — Любиного трупа в моїй квартирі бути не повинно.

Мені стало легше. Частково від віскі, але в основному від добре перевіреного способу — розкласти все на полички, виділити найосновніше, найважливіше, забути про дрібниці, які заплутують, побачити причинно-наслідкові зв'язки і виконати все крок за кроком, пункт за пунктом. Ситуація завжди прояснювалася. Прояснилась вона і тепер. Мене не повинно хвилювати, хто вбив Любу, навіщо і як, яким чином і чому її тіло опинилося тут. Мені всього лише треба зробити так, ніби Любиного трупа тут ніколи не було. Ніби я просто не бачився з Любою півроку і час від часу згадую про неї.

У Люби була звичка обдирати губи аж до крові. Вона могла цілими годинами сидіти на одному місці, втупившись в якусь невидиму точку, і відривати крихітні клаптики пересохлої шкірки. Приходила до тями аж коли починало надто пекти або коли з ранок сочилася кров і нігті вкривались маленькими червоними плямками. Люба злизувала кров з пальців і губ. Посміхалася й казала: дурацька звичка. А часом говорила, це для неї щось на зразок медитації. Мовляв, заспокоює нерви. Одні плетуть шалики, інші вишивають хрестиком, хтось грає в комп'ютерні ігри, хтось готує їжу а вона — обдирає собі губи. Аж до крові.

Я взявся за справу. На балконі знайшов сокиру — ще від тата залишилася, так і не зібрався викинути її або віддати комусь. Роздягнувся аж до трусів і, вдихнувши повні легені повітря, зайшов до ванної. Можливо, через те, що я стільки разів за кілька останніх годин прокрутив собі у голові цю картинку, мертве тіло і кров на підлозі майже не вразили мене цього разу. Я поклав сокиру па кришку унітаза і, стоячи над бідолашною Любою, почав розмірковувати над послідовністю дії. За кілька хвилин у моєму мозку викристалізувався чіткий план.

Я відчинив дверцята прибитої до стіни шафки. Я ніколи не заглядаю туди — там роками зберігається різний непотріб, залишений ще батьками. Найвища поличка вщерть набита десятками (якщо не сотнями) кольорових торбинок, кульків і сумок (нарешті з'явилася пагода позбутися цього мотлоху, з усмішкою прошепотів я і полегшено констатував, що навіть у такій неоднозначній ситуації можу жартувати сам з собою). Вибравши кілька найцупкіших поліетиленових кульків, я акуратно поскладав їх і розмістив в умивальнику.

Тепер слід було братися за Любу.

Не хочу пригадувати, якою вона була на дотик. Висмикнувши зі стегна ніж, я хотів пересунути її тіло в інше місце, щоб умоститися поруч зручніше, але воно виявилося настільки важким і твердим (якимось задерев'янілим), що я вирішив покинути цю затію.

Одяг довелося зістригати ножицями — так було швидше і легше знімати його. Через кожних кілька хвилин я підставляв руки під струмінь гарячої води, про який подбав заздалегідь, і старанно вимивав руки рідким полівітамінним милом «Актив». На щастя, мене більше не нудило. Старанно, наскільки мені вистачало сили, я витискав кров з одягу у ванну. А потім складав у один із пакетів. Я добре пам'ятаю, що останніми вкинув туди рожеві трусики зі слоненятами. Я знав ці трусики ще відтоді, коли ми з Любою були разом. Зворушливі трусики. Вони завжди подобалися мені.

Настав час для найважчої, найбруднішої роботи. Щоб не думати про Любу — точніше, не сприймати цей покалічений, відразливий труп на підлозі як свою давню подругу, я намагався концентрувати увагу на пунктах свого плану. Це тільки завдання, котре я мушу виконати, думав я. Трохи витримки — і я матиму цілковитий спокій. Уявляти собі цей спокій було приємно. Я з болючою, гіркою насолодою згадував сьогоднішній день, повернення з роботи, передчуття вечірнього відпочинку перед телевізором. Нічого, казав собі я, сьогодні розслабитися мені не вдалося, але тим солодше буде відчувати безтурботність і вмиротворення завтра, коли не залишиться жодного сліду, коли все стане так, як було раніше.

Я рішуче схопив сокиру і взявся до справи. Спершу нічого не виходило, сокира вислизала з рук, падала на підлогу, я споліскував її під краном і починав усе знову. Згодом стало легше. Я вже знав, під яким кутом і з якою силою треба вдаряти, як тримати сокиру за руків'я, щоб удари були точними і дійовими. Відрубані шматки я складав до окремих пакетів, кожен перев'язуючи шнурком.

Робота йшла як по маслу аж до миті, коли в двері подзвонили. Я схопився, похапцем вимив руки, кинувся до дверей — і аж тоді згадав, що майже зовсім голий. Повернувся до ванної і, накидаючи халат, помітив у дзеркалі, що мої груди, шия, лице і ноги вимащені майже чорною кров'ю. Швидко змив її. У двері ще раз ненав'язливо дзеленькнули.

Це був Максим Якович, сусід знизу.

Слухай, сказав він, підтягаючи смугасті піжамні штани, ти вибач, що я прийшов, але Марина не може спати. У неї знову сезонні мігрені. А ти стукаєш, шо твій каменелом.

Я оторопіло дивився на нього. Максим Якович був людиною лагідною, ніби ягня. Ми з ним часом разом дивилися футбол.

Та ти собі стукай, мені байдуже, продовжив він, винувато чухаючи круглий живіт. Просто вже третя ночі. А в Марини сезонні мігрені.

Я глянув на годинник у передпокої. Третя нуль три.

Вибач, Максиме Яковичу, посміхнувся до сусіда. Якось навіть не помітив, що вже так пізно. Зовсім у голові замакітрилося. Я вже припиняю. Передай Марині Петрівні, що я перепрошую.

Ай, махнув він рукою. Це ти вибач. Так незручно, що мусив оце до тебе йти, прохання такі дурнуваті… Ну але ж ти знаєш — ці сезонні мігрені, дідьки б їх побрали, немає нічого гіршого…

Аякже ж, немає, кивнув я.

Ну давай, сказав Максим Якович і вже розвернувся, щоб іти геть, а тоді раптом загальмував і повернув голову.

А що це ти робиш, якщо не секрет? — запитав він. Піжамні штани знову сповзли з нього. Були, очевидно, завеликими. Труп розчленовуєш?

Мгм, підтвердив я. Розчленовую труп. Свинячий.

Свинячий? — очі Максима Яковича округлились, і він знову повернувся до дверей. А звідки?

Та мама з села привезла. Машину спеціально довелося наймати.

Та ти що? Машину? — Максим Якович дивувався все більше і більше. А чому ти вночі це робиш?

А коли ж? У мене вдень робота. Тільки ніч і залишається.

Ну так, правда. А ти вмієш таке робити?

Вмію — не вмію… Не в цьому справа. Я ж у неї єдиний син.

Ну так, правильно — єдиний. Кому ж іще… — Максим Якович зворушено пошкріб між ногами і пробубонів. — Хороший з тебе син, турботливий. Усім би такого сина.

Якусь мить він замріяно дивився крізь мене, а потім знову повернувся, щоб іти.

Ну давай, запрошуй на холодець.

Аякже, бадьоро вигукнув я, зачиняючи двері.

Слухай! — почувся знову голос Максима Яковича. Я з готовністю знову розчахнув двері. Ми щиро симпатизували один одному.

А можна подивитися, як ти її?… Я просто ніколи… ніколи такого не бачив… я трохи такого боюся… але цікаво ж…

Та можна, чого ж, відступив я вбік, пропускаючи сусіда в квартиру. Вона у ванній. Але я вже майже все зробив.

Правильно, що у ванній. Щоб одразу й помити, схвально похитав головою Максим Якович, раптово зблідлий. Він рушив до ванної, але, тільки на мить одним оком зазирнувши туди, повернувся назад.

Ні, не можу. Там кров. Не можу. Снитися потім буде. Вуха свинячі, хвости, ратиці. Ну його.

Він поплескав мене по плечу.

А ти сміливий. Хороший син. Молодець. Хазяйновитий такий — я і не знав. Ну добраніч.

Добраніч.

Зачинивши двері, я повернувся до своєї справи. Робота справді була майже завершена. Ще якихось два-три удари — і на підлозі, крім крові й ножів, нічого не залишиться. Фіолетовий килимок у формі серця я запакував в окремий пакунок.

Ножі довелося помити і скласти в коробку від взуття. Я й так більше ніколи не зміг би ними користуватися.

Довго шурував підлогу. Найтяжче було з проміжками між кахлями — кров звідти відмивалася найтяжче. «Містер Пропер» закінчився, ванну і стіни я вимив рідиною для посуду.

Сівши на унітаз, втупився поглядом у гору пакунків. Аж тепер відчув, як ломить кожну мою кісточку, як нестерпно щемлять м'язи. Очі пекли і злипалися. Ні, сьогодні позбутися Люби не вдасться. Я просто не маю сили. Я мушу хоча б трохи поспати. Мені ж на роботу ще йти.

Частину пакунків я склав у розкладний диван, де, як правило, тримають постіль, ковдри і подушки. Частину — в бар. Penny запхав у холодильник.

Не думаючи більше ні про що, завалився спати.

Наступного дня на роботі я майже нічого не тямив. Про Любу згадав перед самим обідом. У грудях відразу замлоїло, голова стала ще тяжчою, потемніло в очах. Я згадав про сховані вдома пакуночки. їх слід було якомога швидше викинути. Ще запаху мені бракувало, думав я, набурмосившись.

Під час обідньої перерви купив новий набір ножів. Повернувшись, кинув їх на стіл, умостився в кріслі й підпер голову руками.

Що, збираєшся когось зарізати? — пожартував директор, проходячи повз мене.

Мгм, пробурмотів я, глянувши на нього своїм нещасним стомленим поглядом.

Слухай, та тобі відпочити треба. Погано виглядаєш. Іди додому і завтра можеш не приходити, сказав директор, насупивши брови.

Біля під'їзду па мене чекала Ліля.

Неприємна несподіванка, сказала вона, помітивши моє невдоволення. Ми мовчки піднялися ліфтом на мій поверх, увійшли до квартири. Я принюхався. Але сторонніх запахів не було.

Подобаються парфуми? — Ліля грайливо обхопила мою шию руками. Я легенько відштовхнув її і пішов мити руки. Вона роздягалася у кімнаті, щось тихо наспівуючи.

Коли я ввійшов, Ліля вигрібала з-під дивана мої пакуночки.

Я постіль хотіла взяти, сказала вона. Це що? Різдвяні подарунки? Чи розчленований труп? — дзвінко засміялась вона, крутячи один із згортків у долонях.

Не чіпай, сказав я. Мені треба це викинути. Негайно.

Вона допомогла спакувати згортки у великий п'ятдесятилітровий рюкзак.

Повернуся за кілька годин, кинув від дверей.

А я приготую вечерю, пообіцяла Ліля медовим голосом.

Надворі вже стемніло. Я припаркував машину на Набережній, а сам помалу пішов дамбою. Кожних сто метрів зупинявся, витягав з рюкзака пакунки і жбурляв у воду. Вони не тонули — пливли собі за течією. Деякі потрапляли в кущі, але все це мене не хвилювало. Мені хотілося якомога швидше повернутися додому, повечеряти, лягти спати і мати цілковитий спокій.

Я не хотів думати про можливі помилки, які роблю. Тим більше, що жодних помилок я не бачив. Часом надмірна скрупульозність тільки шкодить.

Ліля зранку прокинулася не в настрої. Вона дивилася на мене косо, ніби збиралася сказати щось неприємне, але мовчала і супилася.

Після сніданку я вийшов курити на балкон, окинув поглядом подвір'я — і раптом похолов від жаху. На шнурках для білизни просто переді мною, прищеплені двома пластмасовими прищіпками, гойдалися рожеві трусики зі слоненятами.

Ліля стала біля мене, прикурила сигарету.

Я знайшла їх біля унітаза, сказала вона. Непросто було відіпрати всю ту кров'яку.

Вона закусила губу, й на очі їй навернулися сльози.

Оце так місячні, прошепотіла за хвилину. Де ти знаходиш таких огидних коханок?…

Ліля кинула сигарету вниз, рвучко повернулася і вийшла з балкона. Я чув, як вона збирається.

Ти потвора! — крикнула вона з передпокою. — Я не просила давати мені всі ті обіцянки!

Двері грюкнули. Я залишився сам.

З балкона я бачив, як Ліля продріботіла подвір'ям на своїх запаморочливих шпильках. Я зняв прищіпки і сховав їх собі до кишені. В цю мить вітер зірвав трусики зі шнурка, і вони, надувшись, як парашут, зависли на гілці дерева, кількома поверхами нижче. Там вони висять і донині.

Так чи інакше — виходу немає. Рано чи пізно за мною прийдуть. Я все зробив вірно. Навіть пакунків з частинами тіла, які прибиваються до берегів, чи згортка з її чорними чобітками, котрий застряг у кущах, я не боюся — нехай спробують позбирати все це докупи, нехай спробують пов'язати це зі мною, тупі нероби. Інша справа — цей поцілунок Юди, труси на дереві. Вони вказують на мене. Як хрест, намальований на дверях. Ось тут, тут він живе, клятий нелюд, кровожерний монстр.

Їхній прихід — справа часу.

Я більше не ходжу на роботу. Виходжу лише, щоб купити їжі. Не відчиняю дверей. Відключив телефон.

Сьогодні мені приснилося, ніби я прийшов до мами на ювілей, зібралося повно гостей, родичів, мої співробітники. Я розмовляю з усіма, ми сміємося, жартуємо. І раптом я повертаю голову і бачу в дзеркалі своє відображення. На мою голову, як дитяча шапочка, натягнені зворушливі трусики з плямами крові.

Навіщо вона це зробила? Якого дідька? Звідкіля стільки ненависті, стільки диявольського бажання зробити мені зле, завдати болю, вдарити якомога образливіше, болючіше та підступніше? Які вони люті, ці жінки, наскільки моторошне та непоясненне їхнє прагнення знищити тебе навіть ціною власного життя — і як пізно я це зрозумів.

Шкода, що це не я вбив її, мою Любу.