Жінки їхніх чоловіків

Пані Дорота

Замок клацнув, і пані Дорота увійшла досередини.

Знову ці розкидані брошурки, ці пачки з довідниками і програмками, скільки їх тут — тисячі й тисячі, лежать на підлозі, не потрібні нікому цим гладеньким фінським папером навіть задницю не підтерти, а скільки дерев знищено, а скільки пташок з тих дерев зігнано, а скільки людей обливалося потом, зрубуючи ці дерева, добре ще, коли не було нещасних випадків — бо он їх скільки на кожному кроці: двох сімнадцятирічних хлопців застрілили поліціянти, і не просто застрілити — продірявили наскрізь, лиць не можна було розпізнати, і за що? за те, що просто не загальмували, коли їм наказували зупинитися — але якого дідька вони мали зупинятися, якщо ті тварюки були вбрані в цивільний одяг і на чолі у них не написано: «поліція».

Пані Дорота затискає щойнокуплену газету «Факт» під пахвою і відсуває ногою вбік пачки з брошурами.

Та, зрештою, скільки книжок можна було надрукувати за ці гроші, на цьому папері, цією фарбою. Аж дивно — і чим люди думають? Зрештою, можна було б повидруковувати всі ці бздури на якомусь дешевшому папері, але ні — все тільки найвищого ґатунку. Пахне ж як — аж у голові паморочиться!

Пані Дорота мимохідь хапає декілька аркушів і на повні груди вдихає запах свіжого друку. В будинку тихо. Пані Дорота заходить на кухню.

Ну ясно, парочка із західного вже поснідала, посуд вимитий і витертий насухо, але скільки разів їм повторювати, щоб ховали все до шухляд — порозкладалися на столі, біля самої плити, ще, не доведи Господи, пожежа станеться.

Хоча — яка там пожежа з цими всіма надчутливими сигналізаціями. Вмерти можна було зі сміху, коли той симпатичний чоловік з північного смажив цибулю і раптом завили сирени. Лампочки мигочуть, сигналізація виє, бідний Пйотрусь прибіг з вогнегасником — а той стоїть посеред кухні з пательнею в одній руці, ложкою в іншій і сигаретою в зубах і ще якось примудряється нас перепрошувати.

Я повідчиняла вікна, ввімкнула витяжку і регочу. Кажу йому: добре хоч, водою не залило. Бо у нас минулого року жили дві дівчини і якось увечері сиділи тут за столом і курили і раптом на них зі стелі як полило, а ще сирени, лампочки — одна аж розплакалася.

Пані Дорота акуратно складає паперові торбинки зі спеціями і пляшечки з соусами під стіною. Міняє місцями кавоварку й електричний чайник. Витирає стіл.

Добре, що в голову прийшла ця ідея зовсім забрати обрус. Відразу стільки клопотів з голови. І як їм удавалося так немилосердно його захляпувати щовечора. Аж цікаво ставало: в яких місцях і від чого плями доведеться відпирати завтра.

На підлозі нерозтоптані гусенички попелу. Значить, чоловік з одинадцятої «а» вже пив каву Ще поки прокинеться його сусідка з одинадцятої «б» і вони разом зійдуть снідати, можна спокійно випити кави.

Пані Дорота запарює каву, виймає з торбинки булочку з маком і сідає за стіл. Розгортає газету. Стінґ не може продовжити статевий акт до семи годин? Мені здавалося, що може. Ася соромиться власної матері, бо, та заради горілки здатна на все. Що за сука. Знову ці фотографії зі знущаннями над полоненими іракцями — скільки можна мусолити одне й те ж саме!..

Пані Дорота миє горнятко і починає відшуровувати всі поверхні.

Ніколи не вдавалося спати так допізна. А дівчинка з одинадцятої «б» виглядає навіть трошки невиспаною, коли приходить снідати. Часто навіть уже після того, як парочка з десятої «б» закінчує обід.

Таке дивне у них життя — як у акваріумі. Плавають туди-сюди, підпливають то до однієї скляної стінки, то до іншої, визирають, спостерігають, такі повільні, плавні рухи, такі знуджені, або постійно стривожені, або розгублені вирази облич. Як тут не розгубитися: три місяці живи і ні про що не думай. Гроші є. їжа є, житло є, всі умови, прибирають тобі, і те. і се — а ти роби, що хочеш, жодних обов'язків, тільки будь ґречним і пиши, якщо можеш. І лише час від часу до акваріума підводять групки цікавих. Ті дивляться на скаламучену воду, на похитування водоростей, на розгублені очі рибок. Я розумію — всім цікаво, чому вони бовтаються у цій теплуватій воді, хапаючи прозорими губами перетертих мушок, кинутих звідкілясь згори, чому і як вони випускають бульбашки, втупившись поглядами одне в одного, намагаючись розрізнити контури дерев, людей, дослухаючись до вереску пташок о четвертій ранку. Але вода розмиває обриси і приглушує звуки. Чому вони сидять у акваріумі, чому не вилазять звідти, не подивляться нормальними очима, не крізь воду, не крізь водорості, не крізь скло на цей світ? Їм здається, що вони й так бачать і розуміють усе найкраще, як це називається — «внутрішнім зором»? Але мені шкода їх. Я заборонила б ці екскурсії, я б дала кожному з них по великому відрові з мильною водою і шматі і сказала б вимити всі підлоги до блиску, а потім, якщо захочуть про це написати, — нехай пишуть, будь ласка, дуже прошу, я й сама люблю читати.

Бо коли уявляю, як вони сидять там, кожен у своїй кімнаті, в чотирьох стінах з вікнами в парк, східний, північний і західний апартаменти, сидять за столами, перед увімкненими комп'ютерами, сидять і мучаться, і думають, про що і як, бо треба, бо їм кидають перетерті мушині крильця, і вони мусять якось віддячити, а навіть якщо не мусять, то треба ж хоч щось робити, повинен бути якийсь сенс у цьому всьому, щоб не збожеволіти від одноманітного погойдування, від млявої нудоти — коли уявляю їх собі, таких самотніх, таких відірваних, таких окремих, мені аж серце розривається. Вони здаються мені маленькими напівпрозорими істотами, обділеними світлом, теплом, любов'ю. Я б хотіла зігріти їхні руки теплом мильної води у відрах і розтерти аж до червоного великими шматами.

Пані Дорота тяжко зітхає і береться за пилосос. Треба попилососити кожну сходинку кожен закамарок, бо Люцина поки що не навчилася, вона надто переймається цією роботою, занадто переживає — і тому їй погано вдається виконувати обов'язки.

Симпатичний чоловік з одинадцятої «а» не міг розповісти, про що він пише. Сказав, що і він, і дівчинка постійно працюють, але жодне з них не знає точно, над чим. Що їм самим цікаво, як там вийде вкінці. Я тільки знизала плечима. Такий приємний, здоровий чоловік, а говорить такі дитячі речі. Я вже не дивуюся. За ці роки довелося звикнути. Але раніше всі переважено знали, над чим вони працюють і як усе закінчиться. Може, це якісь національні особливості.

Пані Дорота подумала, що, можливо, це й краще — не знати фіналу. От її чоловік завжди знав, як закінчаться його дурнуваті махінації з крадіжками на складі перин і подушок — і мав рацію, і його посадили, а вона мусила возити йому фасольку по-бретонському і бабку, бо це його улюблені страви, а потім він з'явився серед ночі, босий і майже голий, і сказав, що втік, а вона навіть не питала, як це йому вдалося і де він загубив рештки свого мозку, а тільки відвезла на віллу, і там він жив два тижні, виходив уночі поїсти, блукав коридорами, вмикаючи і вимикаючи світло, і навіть одного разу налякав дівчинку — а потім сам вирішив повернутися, і тепер знову доводиться робити бабку щотижня.

Пані Дорота провела поглядом парочку, яка, обійнявшись, пропливла за вікном. Він, великий, як гора, майже ніс її над землею. По її маленькій фігурці було видно, скільки зусиль затрачається, щоб триматися до нього якнайближче і якнайменше заважати його рухам. Тепер можна спокійно поприбирати в їхній кімнаті.

Йдучи сходами нагору, пані Дорота спіймала себе на думці, що, може, не так уже й погано жити отак, майже ув'язненими, ізольованими від решти світу. Напевно, щось схоже відчуває зараз її чоловік. Коли кожен день такий самий, як попередній, а попередній такий, як наступний, і не трапляється абсолютно нічого — ні сварки, ні бійки, ні автокатастрофи, не треба думати, де дістати гроші і що зварити назавтра дітям, тоді, швидше за все, звичайне приготування чаю стає неймовірною пригодою. Не кажучи вже про пожежну сигналізацію.

Пані Дорота стоїть на порозі десятої «¹б» й оглядає кімнату. Як завжди, страшенно чисто. Як завжди, пахне милом і освіжувачем. Як завжди, книжки поскладані акуратними стосиками. Якби не пилюка, можна було б подумати, ніби я щойно тут прибирала, посміхнулася сама до себе пані Дорота.

Тут рідко таке буває. Як правило, кімнати тиждень після прибирання виглядають так, ніби в них жило стадо бегемотів, які, повертаючись з купелі у болотах, обтрушували тут засохлі грудки бруду, перевертаючи при цьому шафи і фотелі своїми великими круглими боками.

Через цю стерильну чистоту пані Дорота не надто симпатизує парочці — принаймні не так, як іншим. Бо з іншими все в порядку: в симпатичного чоловіка з одинадцятої «а» майже немає речей, і тому немає балагану, але натомість уся підлога густо всіяна розтоптаним попелом і тютюном, а постіль і штори мають такий запах, що аж страшно стає за власні легені: пасивним курцям, здається, загрожує навіть більша небезпека, ніж активним; постійно відчинене вікно абсолютно не допомагає.

Дівчинка дуже старається. Але їй це не надто вдається. Вона згрібає книжки і папери в одну незграбну, розлізлу на всі боки купу і заштовхує її на нижню поличку журнального столика. На робочому столі в неї завжди з десяток нових хвостиків від яблук, закрутки від мінеральної води, розсіяні по різних кутках музичні диски. На спинках крісел одяг. Торбинка на підлозі. Телефон під ліжком. Усюди — скручені квіточки бузку. А одяг у шафі — я ніколи не зазираю в чужі шафи, але дівчинка якось не зачинила — лежить однією суцільною скиртою.

Щось схоже і з рештою, тільки з дрібними варіаціями: розсипане печиво, книжки по всіх усюдах, клапті паперу зі смішними кривулями, плями від їжі на шторах.

Я могла б розказати про кожного з них, навіть якби не бачила жодного разу. Мені вистачає цих зворушливих брудних слідів на підлозі, цих шкарпеток і трусів на батареях, цих обгорток, пачок і пляшок у сміттярках, шампунів, дезодорантів, зубних паст на скляній поличці у душі, вистачає поглянути, в який спосіб вони складають рулони туалетного паперу, як вішають рушники, де тримають взуття, досить тільки вдихнути запахи їхніх кімнат — і я знаю вже їхні звички, їхні слабинки, їхні страхи, їхні захоплення, знаю, як вони прокидаються, як миються, як одягаються, знаю, які їхні перші рухи вранці, як вони засинають, на якому боці сплять, де вони люблять сидіти вдень, куди спрямовують погляд найчастіше, чим займаються, коли не знають, чим зайнятися, я знаю майже всі їхні таємниці, я можу сказати навіть, є в них родина чи немає, що вони роблять у себе вдома, про що мріють — я знаю це і без говіркого і жвавого хлопчини (бо як його ще назвати?) з дванадцятої «а», який щодня розповідає мені все нові й нові подробиці про кожного. Часом я відчуваю нестерпну спокусу відкрити симпатичному чоловікові з одинадцятої «а» про що він пише і чим закінчиться його книжка. Але поки що мовчатиму. Мовчатиму, поки не побачу, що це справді потрібно.

Пані Дорота повісила чисті рушники, поклала чотири рулони туалетного паперу і кілька мил, тоді поглянула на себе в дзеркало і вийшла в коридор. Спустилася до кімнатки під сходами і всілася на крісло.

Цікаво, чи та жінка, яка жила тут два роки тому, дописала свою книжку, згадала пані Дорота. Я б хотіла її прочитати. Вона так намагалася переказати мені сюжет і найголовніші моменти, але майже не знала моєї мови, а я зовсім не знала її — ми розумілися в основному за допомогою жестів. Дивно, що книжку можна переказати за допомогою жестів.

Здається, там ішлося про різних відомих письменників, які вже давно повмирали, але нібито якимось чином воскресли і приїхали сюди. Бальзак, Толстой, Гемінґвей, Вірджинія Вульф, Ремарк, Маркес. Приїхали, щоб писати книжки. їм платять гроші, прибирають у кімнатах, вони самі варять собі їсти, зустрічаються на кухні, ходять на прогулянки, але переважно сидять у своїх кімнатах, самотні, серйозні, відокремлені, сумні.

Напевно, я все не так зрозуміла. Може, сама понавигадувала — ну бо як можна переказати це жестами? Але менше з тим. Час уже йти додому.

Пані Дорота заходить па кухню, бере свою торбинку й востаннє окидає поглядом свою територію.

Це, звичайно, дотепно і цікаво — писати про відомих авторів, смішно уявити собі їх — таких різних і таких знаменитих, як мусять варити собі обіди, прати шкарпетки, допомагати один одному відкривати ножем поламану пральку і як вечорами, розповідаючи щось одне одному, розливають вино на обрус.

Але можна було б написати не гіршу книжку і про цих теперішніх бідолах. Я спокійно могла б написати.

Проходячи повз пачки з брошурами і програмками, пані Дорота бере кілька аркушів, підносить до обличчя і голосно вдихає їхній запах.

Тоді відчиняє двері й виходить назовні. Двері, клацнувши, замикаються.