Жінки їхніх чоловіків

Дядя Ваня співає про мою любов

Ого, думаю я, сідаючи біля вікна, ого, як мені пощастило!

Я вже була певна, що запізнюсь на потяг, і тому взяла квиток без черги, вперше в житті звернувшись з проханням до такої кількості чужих людей одночасно. Для мене це неабиякий подвиг. Квиток мені продали, хоч до відправлення залишалося дев'ять хвилин, і я, не вірячи у свою хоробрість, окрилена нею, піднесена і рум'янощока, мчу на перон.

Приємно, коли в житті все відбувається чітко, як у комп'ютерній грі. Проходиш рівень за рівнем, сумлінно виконуєш поставлені завдання, впевнено наближаючись до мети.

Я останньою купила квиток. І останньою сіла до вагона. Ого, подумала я вдоволено, розмотуючи шалик і розщіпаючи куртку, невже я матиму абсолютний спокій?

Тонка стінка розділяє вагон на дві частини, В першій сидять жіночки з торбами, хлопці в синіх шапках, насунутих на брови, кілька п'яненьких типів і парочка закоханих. У другій сиджу я. Перша частина вагона не знає про моє існування. Я про існування першої частини знаю і радію, що мене воно — це існування — анітрохи не стосується.

Поїзд мирно постукує і гойдається, провідниця пропонує чай і каву моїм невидимим супутникам, я чую все, що відбувається в паралельному світі за стіною, з приємністю констатуючи, що навіть провідниця забула про моє існування. Малесенька кішечка, з примруженими очками і м'якими подушечками лап, згорнулася і муркоче від задоволення і тепла. Часом вона забувається і крізь сон випускає кігтики. Вони впиваються у щось ніжне і м'яке у мені, дряпають, ніби дрібненька хвоя, і тоді я морщуся і долонею витираю очі, тим часом чухаючи кицьку за вухом указівним пальцем іншої руки. Тваринка заспокоюється і втягує кігтики. І знову починає муркотіти. А я перегортаю сторінки книжки, часом поглядаю у вікно і тішуся тим, що мені так добре.

З-за стіни визирає голова провідниці. Вона дивиться на мене здивовано і невпевнено, ніби я мушу от-от розвіятися, як дим, чи розсипатися на пісок, або спалахнути і спопеліти, ніби мене не має насправді тут бути, а я є, сиджу от, читаю книжку, мій шалик лежить на столі, а поруч ще й куртка, і, судячи з усього, я справжня, справжня настільки, що ще, чого доброго, навіть чаю можу захотіти.

А я Вас питала?… — знічено цікавиться провідниця, поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.

Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.

Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.

Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.

Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.

І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!

Дякую, ввічливо (але сухо!) киваю я, відвертаючи погляд до вікна. Чую, як гупають двері тамбура. Гупають, як тамбурин.

Кілька хвилин я з гордістю розглядаю пусті і мокрі поля за вікном, сірі халупи й розкислі брунатні дороги, покреслені слідами шин. Мені здається, що ми весь час проїжджаємо попри те саме мокре поле, сіру халупу й розкислу дорогу. Як же мені вдається отак легко й природно показати людині, що вона мене не цікавить, при цьому не ображаючи її, захоплююсь я собою. Одним лише поглядом демонструю нехіть до спілкування, бажання спокою, зневагу, чемність, байдужість і ще цілий жмут емоцій. Я ігнорую так майстерно, що ніхто про це навіть не здогадується. Я взагалі…

І тут чоловік з оливковими очима і благородною сивиною у волоссі опускається на полицю навпроти, видихаючи на мене багатий та потужний сніп ароматів, від яких у мене аж голова йде обертом. Він посміхається, тяжко дихаючи. Ну от, думаю я, намагаючись удавати, ніби нічого не помічаю.

Лялічка, каже він, обмацуючи мене оливковими очима, лялічка, куда ти їдеш?

Сіре чоло і ніс блищать від поту. Волохаті ручиська блукають столом, ледве не перевертаючи горнятко.

Лялічка, можна з тобою познайомитись? Як тебе звати?

Софія, зізнаюсь я.

Він починає відсувати білу шторку з вікна. Залізний дріт, який тримає її, з дзенькотом падає, боляче б'ючи його по пальцях.

Лялічка, ану покажи свої очі, каже він, забувши про шторку. Я вперто і невпевнено дивлюся у вікно.

Лялічка, наказовим тоном каже чоловік, покажи мені свої очі.

Я повертаю до нього обличчя. Він пильно дивиться на мене. Білки його очей виблискують, ніби намащені олією.

Такі, як у мене, вдоволено бурмоче.

Я киваю і посміхаюся.

Який у тебе гороскоп?

Я хочу читати, кажу я і показую йому книжку на випадок, якщо він не зрозуміє. Чоловік дивиться на книжку тоді переводить погляд на горнятко з червоними вишнями. Горнятко поволі, майже непомітно мандрує столом. Завмирає лише тоді, коли зупиняється потяг.

Добре, каже чоловік, будеш читати. Я питаю, який у тебе гороскоп.

Маєте на увазі, хто я за знаком зодіака? — уточнюю я. Чоловік починає підводитися, Ні, кажу я, уявляючи собі, яким придурком виглядала б, пускаючи дяді Вані повітряний поцілунок, — і починаю сміятися. Ви ж дали слово. А я не вмію посилати повітряних поцілунків.

Ну дивись, каже дядя Ваня, прикладає два пальці до рота і складає губи гармошкою. Давай, посилай.

Міша за його спиною жваво подає мені знаки, щоб я скорилась і тоді матиму повний спокій.

Але я незворушна. Ніхто не примусить мене бути смішною. Ніхто не примусить мене цілувати бридкого дядю Ваню з оливковими очима, навіть якщо це буде повітряний поцілунок.

Міша штовхає його в плечі, і вони зникають у першій частині вагона, забираючи з собою свої алкогольні запахи і гарячі голови.

Я знову залишаюся сама, але затишок більше не повертається до мене. Натомість я знаю, що дядя Ваня повернеться обов'язково. Кицька прокинулась і, перелякана, сидить і ворушить кінчиком хвостика. її пазурі вигулькують з подушечок, готові впитися комусь в очі.

Найгірше, що я, насторожено вдивляючись у темряву за вікном, чекаю на дядю Ваню. Я не хочу, щоб він приходив. Але напевно знаю, що цього не уникнути. Потяг суне повз мокрі поля і обшарпані села, але я вже не бачу навіть цього, день став коротшим, наближається зима, я не можу вже більше читати, світла у вагоні недостатньо навіть для того, щоб відрізняти кольори, від цієї мутної жовтизни там, під стелею, і брудних вікон стає моторошно. Я закриваю книжку і ховаю її. Навіть якби було видно, читати я вже не змогла б. Адже я чекаю на дядю Ваню.

І от він з'являється і валиться навпроти мене. Його лице отупіло і ніби зменшилося. Очі потемніли, підборіддя набрало якоїсь жорстокої конфігурації.

Свєта, каже він мені, намагаючись сфокусувати погляд. Нарешті це йому, очевидно, вдається. Він вигаркує щось незрозуміле, а тоді наказує: Ти, дай мені позвонити до Свєти.

Я дивлюся на нього благально і втискаюся в стінку. Його брови стирчать войовничими кущами.

Ви ж обіцяли, що дасте мені спокій, жебоню я, немов струмочок.

Він лупить клешнями по столу, як здоровенна рибина хвостом об поверхню води.

— Шо я, блядь, обіцяв? — реве він. — Ти хто така?

У кицьки стовбурчиться шерсть на хребті. Вона шипить, блискає очима і, задкуючи, ховається в найдальшому кутку приміщення, несміливо визирає звідти, тримаючи кігтики напоготові.

Дядя Ваня якийсь час мовчить. Його погляд не виражає зовсім нічого. Я також мовчу з-під лоба спостерігаючи за ним і прикидаючи, що мені вдіяти, якщо він зараз простягне руки і схопить мене, або кинеться через стіл бити, або почне кричати, чи кине в мене горнятком з червоними вишнями. Якщо він зробить таке, доведеться бігти до провідниці, до людей з першої частини вагона, доведеться привертати до себе увагу, розповідати, пояснювати. Вони дивитимуться на мене зацікавлено, питатимуть про щось. І без того вже чули рев дяді Вані. Не тямляться від цікавості: що ж трапиться далі.

Краще вже сидіти тут. Краще вичікувати.

Я вичікую. Дядя Ваня шморгає носом.

Я люблю одну дівчину в Раві-Руській, врешті-решт повідомляє він мені урочисто. Його обличчя стає сумним і дитячим, очі наповнюються слізьми, а брови сумирно лягають, розтягнувшись на чолі, її звати Світлана, і, ти розумієш, я люблю її, як життя. Розумієш? — питає мене, і я киваю. — Я за неї можу всю жизнь віддати. Я її так люблю, що мені просто плакати хочеться. Така гарна дівчина. Молодша за мене на вісім років. Таке життя в неї склалось. Має хлопця в другому класі. Женилася в сімнадцять років, прожила рік з чоловіком і розвелася. А я так її люблю. Мені вже стільки років, уже возлі сорока, і на старості літ перший раз узнав, шо таке любов. Ти мені віриш? — я киваю. — Інші люди уже в дванадцять років знають, а я тіки в старості перший раз узнав. Боже, як її люблю! — його лице зморщується, м'якне, він зводить очі під стелю. — Як я її люблю! Ти пойми — я до ручки її доторкаюся, і мене трусить всього! Трусить від ручки! Представляєш — до пальчиків її маленьких доторкаюсь — і трусить! Представляєш? — питає. Я представляю. — Я її так люблю, по-справжньому люблю, мені нічо більше не треба — віриш? — нічо! Я її люблю, і кохаю, і сниться вона мені, і про неї мічтаю. От всьо пече всередині! Така любов! І вона мєне любить тоже — я це знаю, бо я це чуствую. Це точно. А вона собі спіраль вставила. Ти знаєш, що таке спіраль? Вона собі вставила спіраль, а мені не сказала, аж потім сказала, то ми з нею посварились, я так мучився! Бо це я винуватий. Мені треба в неї ізвінитися, бо вона сказала, що не готова, а я їй кажу, що треба було мені сказати, і накричав. Так жалко! Що мені робити?

Його руки пестять стіл, величезні долоні мандрують краями, а обличчя безпомічне і розгублене.

Попросіть пробачення, знизую я плечима.

Та нє, ми помирились. Я ізвінився, бо я її так люблю, я їй все зроблю, я їй все прощу, і вона мене любить, бо я знаю. Така гарна, таке личко повненьке, кругленьке, — він прикладає долоні до свого лиця і посміхається ніжно, ніби бачить десь на другій полиці наді мною ангелика. Свєта моя як вдіває зимою куртку з капішоном, то виглядить, як сібірячка. Я їй кажу: ти виглядиш, як сібірячка. І шо мені робити? У мене жінка, я з нею дванадцять років прожив, і дітей в нас нема, а я так хочу дітей, я їй все віддав, я не люблю її, а Свєту люблю. Що мені робити? Ти можеш мені сказати, шо мені робити? — з надією в голосі каже він. І я бачу в його очах: він упевнений, що я напевно скажу йому, що робити. І те, що я скажу, буде єдино правильним варіантом. І я врятую їх зі Свєтою з Рави-Руської. І вони житимуть щасливо і матимуть багато дітей.

Я знизую плечима.

Давай я тобі розкажу все, гарячково каже він, все розкажу, а ти мені можеш порадити, шо робити?

Спробую, кажу я невпевнено. Він киває з вдячністю.

Дивись, починає він розповідь, у моєї жінки так… почнем казати так (дядя Ваня загинає пальці на руці): двоюрідний брат психічно хворий, лежить в лікарні. Його тато — хворий. Тепер візьмем так. її рідний брат — хворий. А тепер так. Тато її напудив.

— Як? — питаю.

Він дивиться на мене, ніби вперше бачить.

Ти шо, не знаєш, як тато може напудити свою дочку? Не знаєш, як тато приходить п'яний додому, злий, і починає кричати? Коли їй два, три роки?…

Вдаю, ніби знаю.

Як я з нею женився, то мені не сказали, що вона хвора. Я так женився — не по любві, я тікі взнав, шо таке любов тепер, в старості, Боже, цілу жизнь прожив і тікі шо взнав, шо таке любов. Я без своєї Свєти не можу. Я так хочу до неї, шо ти собі не представляєш. Шо вона для мене значить, ти не представляєш. Ти не знаєш, як це таке чуствувати, таку любов, таке кохання, шо просто нічо не треба, тікі шоб із нею бути. Я своїй жінці побудував двохповерховий будинок — я їй всьо віддам. Мені не треба розділу імущества, у мене там на Закарпатті дєло є, і у мене є ауді в гаражі, Так хай їй всьо лишається, мені не треба нічо, мені тікі шоби зі Світланою бути, дитинка така гарна, маленька така, такі ручки, розумієш?

Киваю і дивлюся просто в оливкові очі. Я загіпнотизована.

Я женився чого — не з любві, а з виду. Просто вона вигляділа гарно. І я женився. А їй колись апендицит вирізали, і попала інфекція в яічнікі, і вона хвора була. А я не знав, і так женився. Ми жили рік, два, а дітей нема. А чоловіку так хочеться мати синочка або дочечку — ти не думай, хочеться кожному чоловіку. Ти роди йому синочка або дочечку, і він так любити тебе буде, так тебе буде кохати, так, шо ти даже представити собі не можеш. Ну і я їй почав казати. А вона на мене кричить, даже дурним мене називала, шоб я не ліз не в своє діло, шо вона знає, шо робить. А потім через рік вона мені сказала, шо хвора і шо їй треба лічитися. І ти не представляєш — я сезон в Москві проробив, шоб їй на лікування заробити. І послав її в Київ у інститут. І вона там лічилася, там я до професорки ходив, до Наталі Григорівни… Іванівни… не пам'ятаю. Не буду брехати, добре?

Добре, погоджуюсь я.

Ну і лежала вона там, і тепер вона тоже має карточку, шо може зайти в інститут в любий момент. Так я їй заробив. Там їй тяжко було, а я кажу: терпи — а вона терпіла, нічо не можу сказати. їй у живіт кубікі вкачували, шо живіт отакий був, — креслить руками в повітрі здоровенне коло. — А потім забрав я її додому, і приходить мій рідний брат, і каже, шо розбив машину. Ну таке з ним сталось. Ти представ — приходить до тебе твій рідний брат або сестра, то ти шо би, не пустила, не зігріла? А він в мокрих штанах, весь мокрий, весь змерз, весь труситься. Я його обігрів, передів, нагодував. І він попросив триста доларів позичити. А в мене було шіссот. Я думаю, дам йому триста, він мені за тиждень віддасть, і все нормально буде. Ну я позичив йому. А її нема. А вона вибігла гола надвір і стояла три години па снігу. Після лікування. В снігу. Гола. Босими ногами. Заді хати. Я думав, шо вона у батьків. Пішов до них — так і гак, кажу, де Люба? А вони кажуть: так і так, не приходила. Ну я і пішов її шукати. І найшов заді хати, всю сипу. Стоїть гола, босими ногами в снігу, після інституту, тікі вчора її привіз, сезон в Москві робив. А вона мені на зло — гола, в снігу! Шо я тікі не робив: ноги їй кип'ятком обливав, на піч клав — не помогло. Ну як ти, бабо, дурна — то шо ти від мене хочеш? Як баба дурна, то нічо не буде. А я їй двохповерхову хату лишаю, я їй всьо лишаю, мені нічо не треба. Я тікі розводу хочу. Хай мені підпише. А як не дасть — ну і не треба. Я і так піду. Я не хочу з нею жити. Ми з нею і сварилися всі дванадцять років, і не жили добре.

Ну от ти представ — от я твій коханий чоловік. Представила? Нє, ти не можеш представити, бо це не правда. Представ, шо ти і твій коханий чоловік, якийсь інший, ідете на річку і собі бавитесь. І я бризкаю тобі водичку на личко. Що ти зробиш?

Теж побризкаю, відповідаю, уявивши, що я і мій коханий чоловік ідемо на річку і він бризкає мені водичку на личко.

Ти теж побризкаєш, схвально каже він. (Я радію: правильна відповідь!) А вона — кричить, називає мене, шо я їй прічьоску спортив. Я їй кажу, я, блядь, тобі прічьоску спортив? Та ти даже в парикмахерську не ходила! Ти феном накрутилась! То іде я тобі прічьоску спортив? Пішла на хуй, кажу!.. І шо — все село тепер говорить, шо я такий мєрзавєц і падлюка. Я нічо не кажу — я падлюка, правда. Тепер я іду — там мене всі чекають: і брат, і сестра, і тьоіца. Всі мені будуть казати. А мені шо. Хай кажуть. Я їх слухати не буду. Я коли хотів полюбити перший раз, то мені мама не позволила. А тепер я другий раз полюбив, то ніхто вже мені не міг помішати: ні мама, ні брат, ні сестра, ні тьоща. Я так полюбив, шо жизнь покладу: Як про неї подумаю, то отут, отут! — каже він, кривлячись, ніби зараз заплаче, і б'є себе в груди.

Зводиться, хитаючись.

Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?

Я киваю.

Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.

Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.

На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.

Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.

Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.

Дякую, кажу я, зворушена. Дуже Вам дякую.

Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.

За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.

Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!

А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.

Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.

Я думала — молодий якийсь.

Ні, хитаю головою. Він старий.

Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.

Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.

Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.

Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.

Я знизую плечима.

Ну, може, п'ята.

Ми знову сидимо мовчки.

Не, все-таки сьома.

Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.

Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.

Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.

Невідомо звідки з'являється дядя Баня.

Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.

Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.

До побачення, кажу я. Щасливо.

Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.

Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.

Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.

Я не ображаюся. Дякую.

Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.

Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.

Добре. До побачення.

Дякую тобі, Іра.

Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.

Щасливо, Іра.

Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.

Прийшов, попрощався, каже.

На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.

Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.

Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.

Я бачу крізь вікно, як вони проходять повз вагон — дядя Ваня і двоє його товаришів. Ті горланять, підтримуючи під руки його велике тяжке тіло, штовхають у плечі.

Мені холодно і сумно. Я голодна. А ще мене нудить від гарбузового насіння.

Замкнена сама у великій порожній хаті, кицька сумує за тобою.

Тримаю в руці пакунок з білим лушпинням.

Зараз я його викину.