Житія Святих - Листопад

Житіє і страждання святого священномученика Климента, папи Римського

У славному великому місті старому Римі був один славний і великородний чоловік на ймення Фауст, котрий вів плем'я своє від дому давніх римських царів. Мав він жінку на ймення Маттидія,яка була також із царського роду_} родичку Августа й Тиверія, кесарів римських, її сам кесар дав Фаустові за дружину. Були обоє невірні, віддавали ідолам поклоніння. Вони народили дітей: спершу двох синів вкупі, близнят, і нарекли одного Фаустин, а другого — Фаустиніян, потім народили третього сина і дали йому ім'я Климент. Був же у Фауста брат, лихий норовом і безсоромний перелюбник. Той, побачивши жінку брата свого вельми красну, вразився від неї і зваблював її до перелюбства. Вона ж, бувши цнотлива, не захотіла осквернити чоловікового ложа і збезчестити такою скверною доброродства дому свого і відкидала усяко від себе того перелюбника. Не бажала викривати його і не сказала про те нікому, ані самому чоловікові своєму, боячись, щоб не пішли "Щодо них лихі чутки в людях і щоб не знеславився дім їхній. Він-бо довгий час надокучав їй і проханням, і звабою, щоб зволила до нечистої його волі. Маттидія ж, бачачи, що не може інакше збавитися від нього, коли не віддалиться від очей та сусідства його, намислила таку річ: сказала якось чоловікові своєму, мовлячи: "Дивний сон цієї ночі побачила, пане мій: уздріла одного чесного й старого мужа, як котрогось із богів, що говорив до мене: "Ти і двоє близнят, дітей твоїх, коли не відійдете із Риму на десять літ, то пагубною і несподіваною смертю разом із ними помреш".

Почувши це, Фауст, її чоловік, жахнувся: багато думав і радився щодо цього та й зволив відпустити її із двома дітьми із Риму на десять літ, кажучи: "Ліпше, щоб улюблена дружина моя з дітьми жива була, хоча в чужій країні, аніж тут невдовзі мала б померти несподіваною смертю". Наладнав, отож, корабля і все, що потрібно, приготував та й відпустив її в країну еллінську, в Атени, із двома синами-близнятами, Фаустином та Фаустиніяном, і з рабами та рабинями, і з маєтком великим. І повелів їй в Атенах віддати обох дітей у навчання еллінської премудрості, і так розлучилися одне від одного із невимовною жалістю та рясними слізьми. Маттидія із двома синами відпливла в кораблі, а Фауст із найменшим сином Климентом залишивсь у Римі. Коли ж пливла Маттидія морем, у якісь дні піднялася в морі велика буря й велике хвилювання, і занесено було корабля хвилями та вітром у невідому країну — опівночі він розбився і всі потопилися. Маттидія ж, кидана вітряними хвилями, була викинута на каменя біля якогось острова насупроти міста, що звалося Антандрос, у країні Асирійській воно було. І ридала за втонулими дітьми своїми невтішно, аж хотіла від гіркої печалі знову вкинутися до моря. Але люди тієї країни побачили її, голу, яка вельми волала й люто стогнала, змилосердилися щодо неї, забрали до свого міста й одягли її. Деякі ж гостинні жінки, прийшовши до неї, втішали, коли ридала вона, і кожна з них оповідала про своє лихо, яке сталося, — учинили їй у печалі малу відраду. Одна з них оповіла, кажучи: "Чоловік мій корабельником був, вельми молодий, і втопився в морі, я ж залишилася юною вдовою, і багато хотіло пойняти мене в друге заміжжя, я ж, чоловіка свого й по смерті люблячи, зволила відтак удовувати. Коли бажаєш, живи зі мною разом у домі моєму, я і ти, працюючи руками, будемо живитися". І схилилася Маттидія до її поради й поселилася у домі її, трудячись у рукоділлі й так добуваючи їжу. І пробула в такому вбогому житті двадцять чотири роки.

Діти ж її, Фаустин та Фаустиніян, коли розбився корабель, також, за Божим промислом, живі залишилися; побачили-бо їх морські розбійники, які трапилися на той час, узяли до свого човна й повезли в Кесарію Стратонійську й продали їх одній жінці, ім'я якої було Іуста, котра виховала їх замість дітей і віддала в науку книжну. І навчилися всілякої еллінської премудрості, а, почувши проповідь християнського Євангелія, прийняли святе хрещення та й пішли за апостолом Петром.

Фауст же, батько їхній, живучи в Римі із Климентом, нічого не знав про біди, які трапилися жінці його та дітям, і, коли минув рік, послав деяких своїх рабів у Атени довідатися, як живе дружина його і як діти. Послав же багато потрібного через них — вони ж, пішовши, не повернулися. На третє літо, бувши вельми печальний, що не мав ніякої звістки про жінку та дітей, послав інших рабів із усім потрібним до Атен. Вони ж бо, побувавши там, не знайшли нікого і на четверте літо повернулися, повідавши, що ніяк не могли знайти в Атенах пані своєї і ніхто про неї там і не чував, і жодного сліду її не віднайшли, а відтак жодного зі своїх не змогли знайти ані почути про них. Вислухавши їх, Фауст упав у велику печаль і гірко ридав. Обійшов-бо в Римському краю всі пристані, запитуючи корабельників, чи не бачив хто і чи не чув про супряжницю його з дітьми, чи, може, хто знайшов трупа жінки з двома дітьми на морському березі. І не дізнався нічого ні від кого, приготував, отож, корабля і, взявши трохи рабів та маєтку, рушив сам на розшуки свого подружжя та любих діток, а Климента, молодшого сина, з іншими вірними рабами залишив удома навчатися книг. І мало не весь усесвіт обійшов, по морі й по суші, довгі літа шукаючи своєї дружини, — і не знайшов. І вже відчаявся, пожалів про це вельми і з гіркої печалі не бажав уже в дім повернутися, гадаючи, що неправедна річ є насолоджуватися добром світа цього без улюбленої супряжниці — до неї мав велику любов через велику її цнотливість. Відкинувся всієї честі й слави мирської, тулявся по чужих країнах, як один із прошаків, і не розповідав нікому про себе, хто він є.

Хлопець же Климент, прийшовши в дорослий вік і добре звідавши все філософське учення, знаючи, що не має батька й матері, печальний був завжди; уже-бо двадцять і чотири роки минуло, відколи мати — і двадцятий, відколи батько вийшли з дому. І відчаявся, що не живі вони, думаючи про них як про мертвих. Згадував і про власну смерть: що конче має вмерти і невідь-де по смерті віднайдеться; чи є інше яке життя після цього дочасного, а чи ні. Так гадаючи, слізний був завше й не бажав утішитися жодними насолодами та мирськими веселощами, а завжди знічений пробував і лицем старим являвся й зітхав тяжко. Відтак почув про Христове пришестя у світ і шукав, щоб довідатися про те звісно. Трапилося йому бесідувати з одним чоловіком добророзумним, котрий сказав йому, що Божий Син прийшов в Юдею, проповідуючи всім вічне життя, коли житимуть за волею Отця, котрий послав Його, і всім, хто слухав Його, обіцяв невимовні блага в майбутньому віці, а ті, що відкинуться Його й не приймуть того вчення, мають вічно мучитися у вогненній геєні. Те Климент почув, розпалився невимовним бажанням довідатися щось докладніше про Христа й про все Христове вчення. Через це намислив іти в Юдею, у якій поширювалося Христове благовістя. Полишив, отож, дім свій із безліччю майна, взяв вірних рабів і золота взяв достатньо та й сів до корабля, і відплив до Юдейської країни. Коли ж було в морі хвилювання, занесений був вітром до Олександрії і там знайшов святого апостола Варнаву — з осолодою вислухав учення його, яке було щодо Христа. Тоді відплив до Кесарії Стратонійської і знайшов святого апостола Петра, був хрещений од нього та й пішов за ним з іншими учнями — серед них було й двоє його братів-близнят, Фаустин і Фаустиніян, одначе не знав про них, що брати його є, та й вони не могли його впізнати, оскільки вельми малі розлучилися зі собою і не пам'ятали один одного. Пішов-бо Петро у Сирію, послав перед собою Фаустина й Фаустиніяна, а Климента при собі залишив, і ввійшов до корабля, і плавав по морю. Коли ж плавав апостол, запитав Климента про рід його — Він-бо все докладно оповів йому: якого доброго він роду і як мати його через сонне видіння відійшла з Риму із двома малятами, як через чотири роки батько пішов на розшуки їхні й не повернувся. І вже двадцяте літо, як не чує нічого про нього, і гадає, що батьки його та брати є мертві. Петро ж, вислухавши ту повість, зворушений був, і в той час, за Божим уладнанням, пристав їхній корабель до того острова, на якому була Климентова мати Маттидія. Вийшов дехто із корабля до міста, щоб купити потрібного, вийшов і Петро, а Климент на кораблі залишився. Коли йшов Петро до міста, побачив старицю Маттидію, яка сиділа при воротях і просила милостиню: не могла вже з праці своєї живитися, бо руки її розслабилися, і через те просила милостиню й нею живила себе та іншу свою старицю, яка її прийняла до свого дому; вона також була розслаблена й лежала хвора в домі. Побачив-бо апостол Маттидію, що сиділа, збагнув духом: чужинка вона є — і запитав її про батьківщину її. Вона ж, тяжко зітхнувши, просльозилася й рече: "О горе мені, чужинці, бо немає в світі ланки біднішої та окаяннішої за мене". Петро, бачачи її у сльозах і що так говорила, почав старанніше випитувати, хто вона і звідкіля. І пізнав із бесіди, що мати є Климентова та й утішив її словами, кажучи: "Я знаю молодшого сина твого Климента, який перебуває тепер у цій країні". Вона ж, почувши про сина, стала наче мертва від жаху й радості. Петро ж, узявши її за руку, звів її із землі та повелів їй іти до корабля, кажучи: "Не печалься, старице, бо взнаєш відтак про сина свого".

Підійшли вони до корабля, вийшов Климент назустріч і, побачивши жінку, яка йшла за Петром, здивувався; вона ж, дивлячись на Климента, почала пізнавати його із подіб'я до батьківського лиця та й запитала Петра: "Чи не цей Климент, син мій?" Петро ж каже: "Він і є!" І припала Маттидія на шию Клименту й плакала. Климент же, не відаючи, хто є та жінка і через що плаче, відривав її від себе. Тоді рече до нього апостол: "Не відривай, дитино, ту, котра народила тебе!" Климент же, почувши це, просльозився і впав у ноги її, цілуючи й плачучи, і була їм радість велика, що знайшлися й пізналися. Помолився ж щодо неї Петро до Господа і зцілив руки її. Вона ж і про зцілення стариці своєї просила апостола. Він-бо пішов до хоромини її та й підняв із ложа хвороби. І дав їй Климент тисячу драхм за живлення матері своєї, відтак узяв матір разом зі зціленою тією старицею, звів на корабля, і рушили у плавання. Запитала Маттидія про чоловіка свого Фауста й почула, що пішов розшукувати її і вже двадцять років немає про нього звістки, тож ридала за ним гірко, як за померлим, не сподівалася-бо, що він ще живе. Допливли до Антандроса, полишили корабля й мандрували землею із Маттидією та її старицею, котрі сиділи на колісниці. Й доспіли до Лаодикії, зустрінуті були від Фаустина та Фаустиніяна, які упередили їх там. Вони запитали Климента, хто є чужа жінка ота з іншою старицею, що при них іде. Відповів Климент: "Мати моя, яку я знайшов у чужій країні". І почав їм по ряду оповідати, який час із матір'ю не бачився, як із дому вийшла із двома близнятами. Вони ж, це почувши, пізнали, що Климент брат є їхній, а та — мати їхня, і заплакали з великої радості, заволавши: "Воістину, то матір наша Маттидія, а це є брат наш Климент. Ми ж є близнята, Фаустин та Фаустиніян, котрі вийшли з Риму із матір'ю". І впали одне одному на шию, плакали достатньо, цілуючись люб'язно. Тоді б побачити матір веселу між дітей, адже несподівано уздріла їх здорових. І оповідали одне одному, як Божими судьбами були врятовані від потоплення. І прославляли Бога, радіючи; про те тільки печаль у них була, що нічого не відали про батька свого. Молили ж святого апостола Петра, щоб хрестив матір їхню. На завтра вельми рано вийшли до моря, і в захищеному місці той хрестив Маттидію та її старицю в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, та й відіслав її перед себе із синами у житло, сам же іншим шляхом пішов. І тут став на дорозі муж чесний, сивий бородою, покритий лихим одіянням, який чекав на Петра. Привітав його люб'язно й рече: "Бачу тебе, чоловіка мандрівного й непростого, саме лице твоє являє, що ти людина добророзумна, хочу-бо трохи побесідувати з тобою". Петро ж мовить: "Говори, пане, коли бажаєш". І почав говорити чоловік той отаке: "Бачив тебе нині в захищеному місці, як чинив на березі молитву, і, подивившись потай, відійшов. І вичекав тебе тут трохи, бажаючи звістити тобі, що марно трудитеся, молячись до Бога, — немає-бо ніякого Бога ані в небесах, ані на землі, і немає ніякого промислу Божого щодо нас, але всі буттю підлягають і все випадково чиниться. Не зваблюйтеся-бо, творячи молитви до Бога, бо Його нема". Петро ж, послухавши ці слова, мовить: "З чого це розумієш, що все не за Божим уладженням та промислом, але випадково буває, і яким виказом звістиш, що немає Бога? А коли немає Бога, то хто створив небо і прикрасив його зорями, хто заснував землю й одяг її квітами?" Чоловік же той із глибини сердечної зітхнув і рече: "Я, пане, дещо знаю про звіздарство і богам так служив, як ніхто інший, тож збагнув, що все зваба є і немає ніякого бога. Коли б то був на небесах якийсь бог, то вислухав би зітхання тих, котрі плачуть, вислухав би молитви тих, котрі моляться, призрів би горість серця тих, котрі знемагають од печалі. Коли б то був бог, то він вислухав би мене, що у горісті серця молився й ридав; це ж бо, як мене бачиш, пане мій, двадцять років і більше в гіркій печалі я є і як багато, горе мені, молінням молився до всіх богів! О, скільки жертв приніс я їм! О, як багато сліз та ридання! І жоден бог не вислухав мене, і був марний увесь труд мій". Петро ж рече: "Через це не почутий ти такий час, що молився до багатьох богів, марнотних та неправдивих, а не до одного істинного Бога, в Якого ми віримо і молимося Йому".

І так святий Петро із тим чоловіком бесідував довгий час, і вели диспута про Бога, відтак пізнав із повісті його, що Фауст він є, батько Климентовий та братів його, а чоловік Маттидіїний, і сказав йому: "Коли захочеш вірити в єдиного істинного Бога, Котрий небо й землю створив, то відтак і жінку, й дітей своїх уздриш цілими й здоровими". Він-бо рече: "Навряд чи жінка моя з дітьми із мертвих устануть; я ж бо сам з читання зірок довідався і від премудрого звіздаря Аннувіона звістився, що і жінка моя, і двоє дітей утопилися у морі" . Петро ж узяв його до житла свого; коли ж до нього зайшов Фауст і зирнув на Маттидію, то жахнувся й пильно на неї із здивуванням дивився мовчки. Відтак каже: "Що за чудо має бути, кого зараз бачу?" І, приступивши ближче, заволав: "Воістину, дружина моя улюблена оце є!" І тоді від раптової радості знемогли обоє, бо й говорити поміж себе не могли, — пізнала-бо і Маттидія чоловіка свого. Ледве до тями прийшовши, змогла сказати Маттидія: "О любий мій Фаусте! Як це живий віднайшовся ти, чула ж бо я, що ти мертвий!" Тоді була радість невимовна всім і великий плач від радості. Пізналося подружжя, також і діти пізнали своїх батьків, і, обійнявшись, плакали, і веселилися, й дякували Богові. І всі, що там зійшлися, бачили несподіване їхнє віднайдення та зібрання докупи після розсіяння, просльозилися й дякували Богові. Відтак Фауст, припавши до апостола, просив хрещення й безсумнівно повірив у єдиного Бога, а, бувши хрещений, возсилав подячні молитви зі слізьми до Бога. І відійшли звідти в Антіохію, і там навчали вони віри у Христа.

Довідався про Фауста антіохійський ігемон, що той царського роду, і про жінку його та дітей, і про їхні пригоди. Відтак послав швидко до Риму вісників, щоб звістити про все кесареві. Кесар же відписав ігемонові, щоб з великою честю привів їх невдозі у Рим. І так сталося, і радів кесар на повернення їхнє, а довідавшись про все, що трапилося з ними, довго плакав. Учинив же й бенкета того дня і вельми пошановував їх, назавтра ж дав їм численні маєтки, і рабів, і рабинь. І були у славі великій, пошановані від усіх. Жили ж вельми благочестиво, численні милості убогим чинячи, і провели у доброденстві тому достатній час, і в добрій старості, роздавши все тим, що потребують, відійшли до Господа.

Діти ж їхні в апостольському вченні вправлялися; прийшов уже й Петро у Рим, а найбільше був нероздільним учнем Петровим блаженний Климент. Став учасником усіх його доріг, трудів і терпіння, які були за Христа, і проповідником благочестя Христового. Поставив же його Петро єпископом ще перед своїм від Нерона розп'яттям; коли ж помер Петро, а за ним єпископ Лін, а відтак єпископ Клит, правив Климент добре в Римі кораблем Церкви Христової посеред хвилювань та бурі, яку збурювали тоді мучителі. І пас стадо Христове із великим трудом і терпінням, бувши оточений звідусюди, ніби левами рикливими та вовками хижими, лютими гонителями, які намагалися ковтнути і знищити християнську віру; і в такій біді та в гонінні не переставав дбати з великою турботою про спасіння людських душ; і багато невірних людей не тільки з простого люду, але й з царської палати, великородних і сановитих, навернув до Христа. Серед них був такий собі Сисиній, синклітик, і немало було з роду царя Нерви. Стільки трудився у Христовому благовісті, що якось під час Пасхи чотириста двадцять і чотири особи, всі з великородних, хрестив у троїчне ісповідання. Домикилю, небогу свою, наречену Авреліяна, сина першого римського антипата, освятив на збереження дівства, сімом скорописцям Рим розділив, щоб писали діяння святих мучеників, яких тоді вбивали за Христа. І коли вченням його, і трудами, й діяннями чудес, і образом чеснотливого життя множилася Христова Церква, підняв диявол ненависника Торкутіяна-комита, котрий, побачивши велике множство тих, що повірили в Христа, навчених Климентом, науськав декого з народу постати ворояснечею на Климента і на вірних християн.

У той час володів містом єпарх Мамертин, і було сум'яття у римському народі через Климента, і пішли розкольники до єпарха чинити наклепи на Климента та й казали: "Доки принижуватиме богів наших?" Інші ж супроти говорили, захищаючи Климента й мовлячи: "Яке зло учинив той чоловік, чи не діяв він добрі справи: кожного болящого, якого відвідав, здоровим чинив, кожен, хто у скорботі до нього приходив, утіху діставав, ніколи не учиняв нікому капості, але всім численні добродіяння явив". Одначе інші, розпалені неприязним духом, волали: "Волхвуванням те чинив, а богам нашим службу викорінює. Дія не називає богом. Іраклія, хранителя нашого, нечистим духом вважає, на чесну Афродіту каже, що перелюбниця вона є". Весту ж велику, говорить, треба спалити великим вогнем. Також і пречесну Атіну, й також Артеміду та Єрмія, Крона ж і Арея так само ганьбить, і всі імена богів наших, і храми їхні докуками безчестить і докоряє, отож або нехай принесе богам жертви, або хай знищений буде". Тоді Мамертин, єпарх міський, не терплячи поговору та сум'яття людського, повелів привести до себе святого Климента і почав говорити до нього: "Із кореня добродійного ти вийшов, як свідчить про тебе вся римська множність, але звабився, і через це не можуть мовчати і тебе терпіти. Не відомо-бо, якого Бога шануєш: чи нового отого, котрого звуть Христом, супротивного нашим богам? Належить-бо тобі, відклавши всяку звабу та самовільну облуду, поклонитися богам, яким звичайно всі поклоняються". Святий же Климент відповів: "Молю твоє доброум'я, послухай моєї відповіді, а не буйних слів неслухняного народу. Марно на мене мовиш! Бо хоча й численні пси гавкають на нас, одначе не можуть відняти нам того, чим ми є: люди-бо ми є змисленні та розумні. Вони ж бо пси, що брешуть незмисленно, без розуму на добру річ, а завади, сум'яття й поговори звичайно виходять од непокорених. Через це повели їм спершу замовкнути, і нехай мовчать, щоб говорив чоловік розумний про своє спасіння із розмислом і пошукав істинного Бога, якому має із вірою поклонятися". Те і багато іншого святий говорив — не знайшов у ньому єпарх вини і послав до царя Траяна, звіщаючи про Климента, що постає супроти нього народ через богів і не перестає волати, одначе на нього вірного свідчення нема. Траян же цар відписав єпархові, щоб Климент або приніс богам жертви, або хай буде посланий в ув'язення в Понт на порожнє місце поблизу Херсонесу.

Розглядаючи таку відповідь од царя, Мамертин пожалів щодо Климента і просив його, щоб не вибирав собі того вигнання, але нехай принесе жертви богам і вільний буде від такого осуду. Святий же звістив спершу, що не боїться того вигнання, але це йому подобається і віддає йому перевагу. Таку дав благодать Бог святому Климентові, що словами його єпарх зворушився і плакав за ним, та й сказав: "Бог, Якому ти всім серцем служиш, нехай допоможе тобі в тому вигнанні, на яке ти засуджений" . І приготувавши корабля та й давши усього на потребу йому, відпустив його. Пішли ж із святим Климентом у заслання численні люди із благовірних, які зволяли з пастирем та вчителем своїм терпіти ув'язнення, аніж без нього і без святого його вчення на волі жити.

Прийшов, отож, святий Климент на те місце, на яке в ув'язення був засуджений, і знайшов там більше двох тисяч християн, осуджених на тесання каміння в тих горах, і він також був доправлений із ними до того ж діла. Християни ж, побачивши святого Климента, всі однодушно зі слізьми та зітханнями приступили до нього та й кажуть: "Помолись за нас, святителю, щоб достойні були обітниць Христових". Святий же рече: "Не достойний я такої благодаті мого Владики, Який сподобив мене бути причасником вінця вашого". І працював із ними, втішаючи й утверджуючи їх корисними словами своїми. Довідавшись од них, що мають велику нестачу води, бо за шість поприщ приносили собі воду на плечах, рече до них: "Помолимося Господу нашому Ісусу Христу, щоб сповідникам Своїм відкрив джерело живої води, як відкрив у пустелі спраглому Ізраїлю, "Коли ударив у камінь і потекли води", — тож із такою Його благодаттю прохолоджені були й веселилися". І почали всі молитися. Коли ж закінчили молитву, побачив святий Климент на одному місці ягня, яке стояло і підняло праву ногу, ніби місце показуючи. Климент же збагнув, що то Господь є явлений, Його ж бо ніхто не бачив, тільки він один, — пішов на те місце й рече: "Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, копайте на цьому місці!" І почали, довкола ставши, мотиками копати, і не було нічого, бо не трапили на те місце, на якому стояло ягня.

По тому сам святий Климент, узявши малу мотику, почав копати те місце, на якому стояла ягняча нога, і тоді витекло джерело води вельми світлої й солодкої, і потекла ріка від джерела. Тоді всі звеселилися, а святий Климент рече: "Річкові потоки веселять місто Боже". Пішла чутка про чудо те по всій країні, і стікалися туди люди з усіх довколишніх міст та сіл, і побачили несподівано й чудесно витеклу ріку за молитвами святого, ще й, учення його послухавши, повірили у Христа і були хрещені у тій воді від святого Климента; таке множество невірних людей приходило до Христа й до віри наверталося, що на всяк день по п'ятсот душ і більше хрестилося. В одне літо стільки примножилося вірних, що було збудовано сімдесят п'ять церков. І побиті були всі ідоли та стовпи їхні, і всі храми ідольські були знищені по цілому краю, вся-бо країна прийняла святу віру.

Довідався про те кесар Траян, що безчисленна кількість людей там у Христа повірила, послав відтак одного ігемона, на ймення Авфидіян, в ту країну. Туди прийшов ігемон і багатьох християн численними муками забив. Відтак побачив, що всі з радістю йдуть на мучення за Христа, і не захотів більше губити народу, одного тільки святого Климента до жертов примушував. Знайшов його непохитного у вірі, бо міцно стояв у Господі, тож повелів посадити його в човна і вивезти на середину моря, а там, прив'язавши кітву до його шиї, у глибину вкинути й утопити, щоб не знайшли християни тіла його. Коли ж це сталося, стояли вірні на березі, дивлячись на потоплення святого, й ридали за ним із великим плачем. По тому два найвірніші учні його, Корнилій та Фив, сказали до всіх християн: "Помолимося всі однодушно, щоб явив нам Господь чесне тіло мученика свого". Молився народ, і відступило море в надра свої на гри поприща; люди ж, як колись ізраїльтяни у Червоному морі, пішли по сухому, знайшли мармурову хоромину, наготовану від Бога на подобу церкви, і там тіло святого лежало та й кітва, з якою був утоплений, поблизу нього лежала. Хотіли вірні взяти звідтіля чесне і святе мучениче тіло, але було одкровення раніше згаданим його учням, щоб залишили там тіло святого, бо щоліта у пам'ять його мало так море відступати до семи днів, даючи дорогу тим, котрі хочуть приходити на поклоніння. І тривало так проздовж багатьох літ — од царства Траянового аж до царства Никифора, царя грецького. Багато ж там невимовних здійснювалося чудес — прославляв-бо угодника Свого Бог.

Якось, за звичаєм, у пам'ять святого відступило море, і безліч вірних людей прийшло до святих мощів, і трапилося, що малий хлопчик там залишився, — батьки ж, забувши його в церкві, відійшли. В той час почало море повертатися й покривати церкву. Всі поспішали відійти швидко, щоб не покрило їх море. Пішли хутко й батьки хлопчика, який залишився у церкві, — вони ж гадали, що хлопчик їхній також із людьми вийде. Коли ж озирнулися туди й сюди, не побачили його й шукали поміж людей, які виходили; не знайшли, і вже годі було назад повернутися, бо покрило море церкву. Плакали по ньому невтішно і відійшли у дім свій, ридаючи й нарікаючи вельми. Наступного ж літа море знову відступило, і прийшли батьки хлопчика, за звичаєм, на поклоніння святому. Зайшли до церкви і знайшли дитя живе і здорове, воно сиділо біля ковчега святого. І, взявши його з невимовною радістю, запитали, як живе залишилося? Хлопченя ж, показуючи пальцем на мученичого ковчега, сказало: "Цей святий зберіг мене живого, давав їсти мені і всіх страховищ морських од мене відганяв". Тоді радість велика була батькам і всім людям, котрі на празника прийшли, від великого того чуда, і всі прославляли Бога та угодника Його святого. І повернулися батьки із живим та здоровим хлопчиною додому.

У царство ж Никифора, царя грецького, який настав після Ірини, Константинової матері, прийшов день пам'яті святого — і не відступило море, як у всі проминулі літа, і було так до п'ятдесяти років і більше. Коли ж став у Херсонесі єпископом блаженний Георгій, той вельми печалився про те, що море не відступає, і мощі такого угодника Божого, ніби під спудом, водами покриті. Прийшли ж у дні його до Херсонесу від Константинограда два учителі — Методій та Константин-філософ, згодом названий Кирилом, котрі прямували в Хозари на проповідь. Вони про мощі святого Климента запитували і, довідавшись, що в морі вони, надихнули єпископа Георгія, аби шукав, — нехай подбає знайти того духовного скарба, священномученикові мощі. Єпископ же Георгій, на те від тих учителів надихнутий, пішов спершу в Константинополь звістити про це цареві Михаїлу, за ім'ям тим Третьому, котрий був сином Теофіловим (із блаженною Теодорою, матір'ю своєю, він царював тоді), також і святішому Ігнатію-патріярхові, котрий правив престолом після святого Методія. Цар же і патріярх послали з ним вибраних мужів і весь клир святої Софії, і прийшли до Херсонесу, зібрали разом із Методієм та Константином весь благовірний люд, і рушили із псалмами та піснями на край моря, бажаючи дістати бажане, — але не розступилася вода. Коли зайшло сонце, сіли до корабля, і опівночі світло засяяло з моря, і явилася спершу голова, потім же і всі мощі святого Климента із води вийшли. І взяли їх святителі, поклали до корабля, і в місто винесли чесно, поставивши в апостольській церкві. Коли ж вони почали святу Літургію, багато чудес сталося: сліпі прозрівали, криві й усілякими недугами болящі оздоровлювалися, і біси були прогнані молитвами святого Климента, а благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день житіє і страждання святого священномученика Петра, архиєпископа Олександрійського

Той, що між святих, отець наш Петро, архиєпископ Олександрійський, у дитинстві своєму вихований був блаженною Теоною. Архиєпископом того ж міста Олександрії, і після нього на святительського престола виведений був у ті часи, коли від Диоклитіяна та Максиміяна, нечестивих царів римських, було люте й нестерпне гоніння на християн, коли мученикам Христовим вузи та темниці тісні були, кров же їхня всі вулиці, і міста, і поля обливала — в такі ото страшні часи, важких бід наповнені, й управляв Божою Церквою цей святий Петро у терпінні та несподіваних трудах, ученням же й образом мужності своєї, нездоланної у вірі, багатьох малодушних та боязких утвердив, од відступництва та падіння утримав і багатьох до мученичого вінця привів. Був вигнаний і сам за Христа і, ходячи в Тирі, та Фінікії, та Палестині, писанням утверджував вівці свої й укріпляв їх силою Духа Святого, — боявся-бо, щоб хтось не застрашився мук і не відпав од Христа, — вдень і вночі зводячи руки свої до Бога з молитвою за них. Повернувся ж знову в Олександрію, служив ув'язненим у темницях заради віри, їх же числом було шістсот і шістдесят, поміж них багато пресвітерів та клириків, і всі різними смертями вбиті були — на їхнє страждання, перетерплене до кінця, веселився Петро духом.

Коли пас він добре Христове стадо, постав вовк хижий в овечій одежі в Олександрії — єретик Арій, котрий почав сіяти бур'ян проклятого бісівського вчення посеред пшениці, гудячи Божество Господа нашого Ісуса Христа і тією огудою ушкоджуючи Божу Церкву. Пастир же добрий тому вовкові часто вуста затуляв, долаючи його в диспуті, караючи й кладучи заборону, щоб не розоряв доброго сповідання святої Тройці, подаючи непорочно Христовій Церкві. Але що пробував без виправлення другий Юда, раб і улесник, і злоба його богосупротивна не хотіла покоритися правді, то святий Петро огудника того прокляв і від Церкви відлучив, ніби відсік гнилого члена. Відігнаний був од Христового стада той вовк, ховався, як тьма перед світлом. "Бо кожен, хто робить лихе, — як пишеться, — ненавидить світло і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його", бо лукаві вони. І не смів той беззаконник приступити до такого невтомного пастиря, його ж ніяк улесливістю й хитроплетеними словами звабити не міг. А Церква свята в Олександрії росла і множилася, хоча й у люті часи те було; не могло-бо мучительство те перепинити й загородити дороги до Христа людям, котрі бажали спасіння, які не тільки свої маєтки, але й життя своє поклали, ідучи до Петрового вчення і до святого хрещення, покидаючи ідольське служіння.

Довідався про те нечестивий цар Максимин, котрий тоді володів усіма східними країнами й жив у Никомидії, що багато хто через учення цього святого Петра навертається від ідолів до Христа, — послав трибуна свого з воїнами схопити святого і зв'язаного привести до нього. Дійшли ж послані до міста Олександрії, знайшли святого Петра у церкві із безліччю вірних, який здійснював пам'ять всіх святих, і схопили його, наклавши на нього важкі кайдани. Було ж велике сум'яття й поговір великий у народі, одні за ним ридали, інші ж кричали: "Пощо пастиря нашого від нас забираєте?" І збіглася вся Олександрія, бажаючи душу свою покласти за вчителя свого, і волав народ на царя та посланників його. Трибун, бачачи людське збурення й велике сум'яття, повелів тримати святого в темниці, що була поблизу церкви, і написав до царя, звіщаючи все, що трапилося. Прочитав цар писання, розгнівався вельми і відписав до нього, повеліваючи, щоб відсік Петрову голову, учителя християнського, а всіх, хто противиться, аби мечем погубив. Прийняв трибун цареве писання і, дбаючи виконати повеління його, хотів вивести Петра на усічення. Але численний люд, котрий удень і вночі сидів біля дверей темниці, не давав вивести на смерть отця свого — була-бо незчисленна множність зібрана чоловіків та жінок, старих та молодих, іноків та інокинь, котрі не відступали від темниці, бувши прив'язані любов'ю до Божого архиєрея. Тож коли уздріли озброєних воїнів, котрі йшли до темниці, щоб вивести Петра, заволали всі однодушно, кажучи: "Спершу нас усіх побийте, коли маєте повеління від царя вашого, а по тому й отця нашого візьмете, ніколи не відступимо від нашого пастиря, ані не попустимо, аби якось зле мав постраждати учитель і лікар душ наших". Те почув трибун і, бачачи безліч народу, не захотів учиняти численного й великого кровопролиття, але, щоб виконати волю царську, намагався таємно відтяти Петрову голову.

Коли таке чинилося, довідався Арій, що архиєпископ, котрий відлучив його від святої соборної апостольської Церкви, сидить у вузах у темниці і має за Христа убитий бути, прийшов з улесним та лицемірним покаянням, сподіваючись після нього зійти на престола його і стати архиєпископом Олександрійському місту. Прийшов-бо, ніби прощення просячи і каючись у своїй блудній єресі, й умолив деяких пресвітерів, а найбільше Ахіллу та Олександра, щоб попросили за нього святого Петра, аби той вибачив йому зогрішення і прийняв його в церковне єднання. Бог же, Котрий доглядає всі ради сердечні, розуміючи здалека людські помисли, побачив лукаве Арієве серце, явився вночі до блаженного Петра і відкрив йому все прокляте лукавство того єретика й заповів не приймати його до святої Церкви. Назавтра численні із благовірних громадян із пресвітерами Ахіллою та Олександром зайшли до темниці й молили архиєпископа, до ніг йому припадаючи, щоб Арію простив і звільнив його від прокляття. Блаженний-бо Петро, плачучи й зітхаючи, відповів їм: "Не знаєте, улюблені, про кого просите мене, а просите про того, котрий терзає й терзатиме Христову Церкву. Знайте, що я всіх овець моїх люблю і не бажав би, аби котрась із них загинула; знову-таки про всіх молю Божу благостиню, щоб усім подав прощення гріхів та спасіння. Одначе Арія відкидаю, оскільки і від самого Бога є відкинутий, і від святої Церкви не так моїм, як Божим судом відлучений: не людині-бо, а Богові зогрішив, огуджуючи таїну Святої Тройці, яку херувими й серафими, зріти не сміючи, безперестанними голосами оспівують: "Свят, свят, свят Господь Саваот!" Сили ж небесні говорять: "Наповнь небо і землю славою Твоєю!" Єретик же безсоромний огудою своєю дерзає чинити розділення поміж Отцем, і Сином, і Святим Духом, то як же маю простити йому? На нього все живе гнівається за Творця свого — проклятий буде Арій у теперішньому і майбутньому віці". Коли це блаженний Петро прорік, усі, що молили його про Арія, упали біля ніг його і не дерзали більше долягати йому. Він-бо, узявши осібно Ахіллу та Олександра, пресвітерів, рече до них: "Я чоловік грішний є, але знаю, що Господь Бог закликав мене до мученичого вінця, і перед тим, як візьму кончину, повім вам, котрі є стовпами церковними, Божу таємницю, що її мені відкрив мій Господь цієї ночі. Ти, чесний Ахілло, після мене зійдеш на архиєпископського престола, а по тобі — цей достойний пресвітер Олександр, а щодо Арія не гадайте, що я немилосердний є і жорстокий до тих, хто зогрішає, бо гріх од немочі людської учинений, хоча б і найбільший був, одначе менший супроти злоби Арієвої. Тих, що грішать од немочі, зручніше прощати, того ж проклятого, про якого мене молите, як я можу простити, коли він виповнений унутрішньої улесності та огуди, від його серця витікає збурена ріка огуди на всемогутнього Сина Божого, бо створінням називає Того, Котрий є Творцем усіх видимих і невидимих, якого пророки, апостоли та євангелисти проповідували, — як же велите мені схилитися до моління вашого та помилувати Арія, котрий не захотів наказу мого послухати й отямитися, а що прокляв його, то не від себе те здійснив, але за зволенням Христа, Бога мого, Котрий мені цієї ночі явився. Коли молився я, як звичайно, тут раптово освітило мене велике світло й уздрів Господа мого Ісуса Христа в образі дванадцятилітнього юнака, Котрий мав лице, що сяяло більше сонця, аж годі було дивитися на невимовну славу лиця Його; був-бо одягнений у білого хітона, але розірваного згори аж донизу, його ж обома руками на грудях стискав, прикриваючи наготу свою. Коли ж побачив я це, напав на мене страх і жах, і з великою боязню молився я Йому та й сказав: "Хто Тобі, Спасе, ризу розідрав?" Господь же відповів мені: "Арій безумний розідрав її Мені, бо відділив од Мене людей моїх, Котрих Я здобув кров'ю Своєю. Але гляди, щоб не прийняв ти його у церковне спілкування: лукаве-бо й вороже мислить на Мене і людей моїх. І це хочуть молити тебе за нього, щоб простив йому. Ти ж не послухай їх і не прийми замість вівці у стадо вовка; заповідай Ахіллі та Олександру, що після тебе єпископами будуть, нехай не приймають його, але перед усіма хай прокленуть". Це ж бо звістив я вам, що мені було повелене, тож я чистий буду". Те сказавши, уклякнув і молився, і всі з ним молилися. Закінчивши молитву, рече: "Молітеся за мене, братіє!" Ті, що стояли поруч, помолилися і сказали: "Амінь!" Ахілла ж та Олександр, цілуючи руки його, плакали: сказав-бо їм, що більше не будуть його бачити. І звістили ті пресвітери людям усі слова, котрі блаженний Петро про Арія вирік, як і те, що заповідав їм, щоб не приймали Арія до святої Церкви як вовка і ворога Сину Божому.

По тому побачив святий Петро, що християнський люд, розпалений ревністю, перешкоджає царському посланникові вивести його із темниці на смерть і, боячись, щоб не постала якась бійка поміж християнами та посланими від царя воїнами і щоб не було великого кровопролиття, до того ж бажаючи від тіла розрішитися і перейти до Господа, зволив віддати себе таємно мучителям, аби зберегти людей від ушкодження і щоб швидше прийти до бажаного краю. Послав, отож, потай од народу одного вірного наближеного до нього раба до трибуна, кажучи: "Коли хочеш учинити догідне Максимину, прийди цієї ночі таємно до темниці і, прокопавши стіну, візьми мене й заверши повелене тобі царем". Так і сталося. Коли прийшла ніч, прибув трибун із воїнами, і підкопались під темницю таємно ззаду, щоб можна зайти одному чоловіку, бо годі було прийти до дверей темниці і відчинити їх, — безліч людей християнських сиділо там, стережучи. Була ж ніч вітряна й зимна, і ніхто із вірних не чув звуку від підкопування стіни.

Святий же Петро, учинивши на собі хресне знамення, сказав: "Ліпше мені одному померти, аніж усім людям загинути". І вийшов прокопом під стіною із темниці — ніхто-бо із вірних нічого не відав. Трибун же із воїнами здивувався такому зволенню святого на смерть і, взявши його, повів на те місце, де святий апостол Марко прийняв кінця мучення, — там відсікли чесну його голову. Була ж поблизу гробу святого Марка одна діва, яка в затворі жила для Бога; вона молилася тієї ночі, в яку святий Петро усічений був у голову, і почула голос, котрий говорив із небес: "Петро — начало апостолам, Петро ж — кінець мученикам олександрійським".

Коли ж настав день, довідалися люди, що пастир їхній таємно виведений із темниці і біля гробу святого Марка посічений, побігли із плачем та риданнями до святого того тіла і, взявши його, занесли до церкви. Приклали чесну голову його до тіла, посадили на престола його, тобто на горнім сідалищі, і то з такої причини.

Та ж бо цей святий архиєрей за життя свого в усі літа свого пастирства не сидів на престолі, але на підніжжі, коли був час, сідав і ніколи на ступені свого престолу не підіймався, до чого всі люди і клирики, обурюючись, не раз його примушували своїми мольбами, щоб таки сів на своєму престолі, однак він не зволяв ніяк. Якось після Божественної літургії скликав увесь свій клир та й рече їм: "Знайте, через віщо не сідаю на своєму престолі ані не виходжу на його ступені, — це через те, що коли наближаюся до престолу, бачу на ньому небесне світло і якусь Божу силу, котра там перебуває. Жахом, отож, охоплююсь і не дерзаю сісти, бачачи себе недостойним, отож сідаю на підніжжі та й то зі страхом. Це ж бо вам сказав, щоб не долягали мені більше". З тієї ото причини й посадили його люди після смерті мертвого на престола й волали, кажучи: "Моли про нас, святий угодниче Божий!" І по тому учинили йому чесне поховання, славлячи святу Тройцю — Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому і від нас нехай буде честь і поклоніння тепер, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день преподобного отця Петра-мовчальника, котрий чеснотливим життям догодив Богові, в Антіохії помер, бувши дев'ятнадцятилітнім.

І святих двох преподобномучеників безіменних, узятих від царя індійського Авеніра в пустелі і живими спалених.