Житія Святих - Листопад

Житіє і страждання святого преподобномученика та ісповідника Стефана Нового, який за святі ікони постраждав

Вітчизна преподобного Стефана була місто Константинополь, батьки його були благочестиві і вельми вбоголюбні. Коли ж народили дві дочки, сумували, оскільки не мали сина: більше-бо бажали бути батьками чоловічої статі, аніж жіночої. Про це старанно молилися Богові і творили численні милостині. А найсильніше дружина, ніби друга Анна, матір Самуїлова, її ж бо також було ім'я Анна, виливала перед Богом серце своє слізними молитвами, просячи з висоти такого дару, щоб змогла мати сина. Якось у п'ятницю стояла у Влахернській церкві на молитві, звернула очі свої на ікону Пресвятої Богородиці і до неї, як до живої, із плачем заговорила, молячи, аби подала їй народити сина, і пообіцяла, що коли такого дару сподобиться, принесе його в дар Єдинородному Синові і Слову Божому, воплоченому від Пречистої. З такою обітницею довго молилася й численні сльози виливала, та й задрімала трохи, і в тому дріманні побачила Владичицю нашу, Пречисту Богородицю, яка сіяла невимовною красою, та й мовила до неї: "Відійди з миром, жінко, маєш-бо в череві сина за проханням твоїм". Це сказавши, Владичиця невидима стала. Жінка ж, ніби від жаху отямившись, наповнилася великої радості і, відійшовши в дім, пізнала з часом, що зачала в череві. У той час царював у греків Анастасій — не той, котрий у минулі літа після Зинона настав, єретиком був і загинув, уражений блискавкою, а другий Анастасій, у пізніші літа, який був благочестивий, — і вибраний був та виведений на престола патріяршого в Царгороді святий Герман.

І пішли люди до церкви святої Софії, бажаючи бачити нововибраного патріярха. Рушила з чоловіком своїм і Анна, вагітна бувши, і коли стояла вона в церкві, трапилося патріярхові мимо йти. Вона ж заволала до нього: "Благослови, отче, зачате у тілі мойому!" Патріярх же, на неї зирнувши й провидівши внутрішніми очима те, що має статися, сказав: "Хай благословить те Господь молитвами святого первомученика". Тими словами прорік, що має народитися дитя чоловічої статі, тезоімените святому першомученикові Стефану. Ще й чудом підтвердив те пророцтво, бо, коли слова ті віщав, побачила жінка, як сама згодом розповідала всім із клятьбою, вогненний полумінь, котрий із вуст його зі словом вийшов, і з того довідалася, що пророцтво його має бути правдиве.

Настав день, і народила Анна хлопчика, і названо його ім'ям Стефан, за пророцтвом святого Германа — патріярха; від нього і хрещений був новонароджений хлопчик у вечір Великої суботи. У час же свого очищення мати, взявши дитя, понесла його до церкви Пречистої Богородиці, котра у Влахерні, і перед її пречесною іконою — перед нею спершу молилася, а ставши, сказала: "Прийми, Богомати, цього улюбленого мого сина, якого народила я твоїм даруванням; прийми того, кого я тобі та Єдинородному Твоєму Синові обіцяла ще перед зачаттям. Тобі його після Бога вручаю, Ти йому будь матір'ю, і годувальницею, і покровителькою, і промислитеькою доброю йому". Те й багато іншого прорікши і досить помолившись, повернулась у дім і почала годувати хлопчика.

У ті літа після царя Анастасія настав цар Теодосій, після Теодосія Лев Ісаврянин прийняв Грецьке царство, а блаженний хлопець Стефан у той час літами й розумом ріс і Божественного Писання навчався. За сприянням благодаті Божої був гостророзумний та премудрий, вельми-бо віддавався читанню святих книг, а найбільше читав книги святого Золотоустого, і навчавсь у Господньому законі день та ніч. Настало, відтак, велике в Божій Церкві сум'яття від іконоборної єресі, її ж начальником був сам цар Лев Ісаврянин, його ж на те збудили жидове-волхви, про що є така повість.

Не за багато літ перед Левовим царюванням деякі жидове від Лаодикії Фінікійської, дійшовши до Ізита, аравитського князя, неправдивим пророцтвом та волхвуванням обіцяли йому сорок літ пробуття та царювання над аравлянами, коли із християнських церков у всій своїй країні викине й погубить святі ікони. Ізит же, послухавши їх, відтак повелів святі ікони викидати всюди та й вогню їх віддавати, але був побитий Божою покарою і скоро помер, не проживши й року. На його місці сів син його, хотів жидів тих лютою погубити смертю як псевдопророків та волхвів. Вони ж, відчувши на себе княжий гнів і злякавшись смертної кари, втекли в Ісаврію. Там вони при якомусь джерелі спочивали; коли ж мимо йшов юнак-ісаврянин, якому ім'я Лев, зростом високий і красний, при тому джерелі захотів відпочити, звернув із дороги й сів із тими жидівськими волхвами. Вони ж, зирнувши на нього, почали йому пророкувати, що має бути царем у Греції; він же всяко заперечував, гадаючи, що це неможлива річ, — бачив-бо себе низькородним, простим та вбогим, ледве мав чим живитися, та й то від простого якогось рукоділля. Але волхви наполягали, говорячи, що має бути царем, і тільки одного від нього шукали дару, і то такого, аби пообіцяв їм із клятвою, що, коли прийме царство, має їм учинити те, чого вони попросять. Він же у церкві святого Теодора, що прилучилася там, поклявся їм, і розійшлися. А по тому невдовзі юнак отой від Сисинія Патрикія був уписаний у воїнський чин, невдовзі постановлений і спатарієм, відтак був поставлений від царя Теодосія воєводою. Після ж Теодосія прийняв Грецьке царство і виказував на початку свого царювання велике благочестя, але пізніше розбестився. Жидове ж бо оті, котрі волхвуванням своїм прирекли йому царство, прийшли до нього і просили його, щоб виконав свою обітницю, бо з клятвою обіцяв їм учинити те, чого попросять. Коли ж цар запитав, чого від нього хочуть, вони, ворогами бувши Христові і християнському благочестю, не просили ані золота, ані срібла, ані інших жодних скарбів, але щоб викинув зі святих церков святі ікони. І казали: "Коли це вчиниш, о царю, то Бог на довгі літа збереже твоє царство, коли ж ні, то невдовзі і царства, і живоття позбудешся". Він же, гадаючи, що оскільки перше їхнє пророцтво, що дістане царство, збулося, злякався, щоб не здійснилося й друге, — і позбудеться його, коли не послухається їх. Дав відтак явного наказа, щоб святі ікони від Божих храмів і з усіх жител людських були викинуті й нищилися, називаючи їх ідолами, а тих, що поклоняються їм, іменуючи ідолопоклонниками. І було сум'яття велике у Христовій Церкві: одні-бо повинувалися царському наказу й нищили чесні ікони, інші-бо міцно противилися і великими муками страждали. Святіший патріярх Герман не зволив до царської єресі, але сильно противився їй, через це був вигнаний із безчестям, а замість нього поставив цар однодумця свого, такого собі Атанасія-єретика, і багатьох тоді єпископів та клириків умучено було через поклоніння святим іконам.

Був у Царгороді при церкві святої Софії один великий дім, його називали садом любові, — в ньому було від давніх літ зібрано велику кількість книг, числом тричі по сто тисяч і три тисячі. Через це премудрі люди там пробували, отож, не можучи їх до своєї іконоборчої єресі прихилити, цар повелів своїм воїнам той дім обкласти довкола хмизом і запалити — і так спалили його із книгами і з премудрими тими людьми. Новопостановлений же патріярх Атанасій-єретик, догоджаючи цареві, повелів Спасителевого образа, котрий був на мідних воротах, скинути долі. І коли воїн приставив драбину й поліз нею до Христового образу, бажаючи повелене учинити, деякі благочестиві жінки, які натоді нагодилися, розпалилися ревністю за благочестям, схопили руками ту драбину і скинули її на землю — з нею-бо і воїн упав долі, розбився й помер. Вони ж подалися старатливо до святої церкви, — в ній був тоді патріярх, як "гидота спустошення", на місці святім стояв, — закричали на нього, називаючи його найманцем та вовком, а не пастирем, і найменовуючи розорителем святих догм, ще й камінням на нього кидали. Патріярх же сорому, а заразом і страху наповнився, побіг до царя, звіщаючи йому про безчестя, якого зазнав од жінок. Цар же запалився гнівом, відтак послав воїнів своїх із оголеними мечами, щоб відомстити патріярхове безчестя. І посічені були ті святі жінки за виявлену ревність у благочесті. І настала тоді вірним печаль велика: багатьох у вузах і темницях тримали, інших мучено й нещадно забивано; багато покидало доми свої, і села, і маєтки — виходили в пустелі та незнайомі місця, боячись мук і ховаючись од мучителевої руки.

У той час і батьки блаженного Стефана хотіли вийти з вітчизни своєї через люте гоніння на правовірних, щоб непорочно зберегти своє благочестя, але чекали, щоб підріс син, аби віддати його на Божу службу в іночий чин, як обіцяли. Вирішили, що некорисно віддавати його до візантійських монастирів через примноження іконоборчої єресі, відтак віддали його на Авксентієву гору, яка була у Витінії, що назву свою взяла від преподобного отця Авксентія, котрий перший там поселився, проходячи безмовне життя, адже усамітнене було те місце, чуже всіляким поговорам та сум'яттям. Була-бо на верхівці гори тієї печера, в якій святі отці один за одним пробували: після святого Авксентія був учень його Сергій, наслідувач святого його життя; після Сергія дивний у чеснотах Вендіян, відтак блаженний Григорій, а по ньому преподобний Іван — до нього й привели батьки сина свого, блаженного Стефана, який мав шістнадцять літ, і вручили його тому святому старцю, вмоливши його, щоб одяг в ангельський образ його і щоб навчив Богові служити. Старець же, на Стефана подивившись і провидячи в ньому прозірливими очима Божу благодать, рече: "Воістину Дух Божий почиває на цьому хлопцеві" — і, прийнявши люб'язно, постриг його і наставляв на подвиги іночого життя. Блаженний же юнак Стефан із ангельським образом і життя ангельське на себе прийняв, являвся в новоначаллі своєму досконалим іноком, бо пощення його було велике й молитва ненастанна, норов же покірливий, вуста мовчазні, серце смиренне, дух замилуваний, тіло ж із душею чисті, дівство непорочне, убогість істинна, а відречення від добр пустельницьке; послушання ж його було без нарікань, повинування старатливе, діяння терпеливе; і праця щира в тому найбільше була, що вода, якої щодень мали потребу, вельми далеко від них відстояла — її ж бо блаженний Стефан, щодня проходячи довгу відстань дороги і на висоту гори із великими зусиллями виходячи, приносив, — таким морив себе трудом, одначе ніколи не посумував і не перечив, мав-бо по Бозі до преподобного наставника свого із повинуванням і любов невлесну й нелицемірну. А інші його чесноти, подвиги і праці, в яких управляв себе із юності, хто повість? Наставник, бачачи його, веселився духом і богодухновенними своїми словами та повчаннями, як диханням вітра вогненне вугілля, так серце його розпалював на дбайливішу роботу для Бога й теплішу любов і страх до Нього чистий.

Був і сам наставник, преподобний Іван, досконалим мужем у чеснотах і наповнений благодаті Духа Божого та пророчого дару. Якось, ото, блаженний Стефан прийшов з якогось послушання і знайшов святого свого старця, коли той поклав голову свою на віконце печери і гірко ридав. Стефан же став перед віконцем, чекаючи звичайного від старця благословення, і довго стояв мовчки, дивуючись гіркому старцевому риданню, і не смів його запитати, яка ж причина того плачу. Одначе сам старець мовив: "Ти винуватець, — сказав, — улюблений сину, ридання мого, про тебе я так гірко плачу; відкрив-бо мені Господь, що місце це тобою має бути розбудоване і зросте, але від іконоборців швидко прийде в розор та запустіння". Блаженний же Стефан, почувши це від свого вчителя, зітхнув тяжко та й рече: "Чи про мене, чесний отче, щось тобі відкрив Господь? Що зі мною має статися? Як провидів ти про мене? Чи загину і я, переможений розпутним їхнім єретичним ученням? Старець же відповів: "Ні, дитино, не буде тобі того ніколи, одначе з апостолом кажу: "Отож уважай, щоб поводитися обережно". Як маєш тоді ходити? Писане-бо є: "А хто витерпить аж до кінця — той буде спасенний". І багато оповів йому, розказуючи про все, що має бути потім.

Тим часом помер Стефановий батько, про що довідався Стефан і пішов із благословення духовного свого отця у Візантію і, пошанувавши належним похованням плотського родителя, продав усі, що залишилися після нього, маєтки та й роздав убогим. Узявши ж матір із одною сестрою (уже-бо друга його сестра інокувала, постригшись, у дівочому монастирі, що був в Візантії), повів їх до монастиря святих Жон, котрий був збудований і освячений самим згаданим преподобним Авксентієм і названий ним Трихинарія, тобто Волосяний, — і це, з одного боку, за жорсткість та незручність дороги, яка веде до того монастиря, а по-друге, за тісноту життя тих, котрі чинять там подвига, і через гострість одеж їхніх волосяних. Там-ото постриг їх в іноцтво, сам-бо повернувся до преподобного свого наставника, вправляючись у звичайних іночих трудах та подвигах.

Невдовзі отець і вчитель його преподобний Іван відійшов до Господа; над ним же поплакавши достатньо, прикликав пустельників, що були там близько, і з ними чесне тіло святого отця зі слізьми та риданнями і з належним співом поховав. І лишався сам у тій печері, маючи тоді мало більше тридцяти років. Наслідувавши печеру свого померлого святого вчителя й попередніх, котрі там жили, преподобних отців, став наслідником і досконалого їхнього в чеснотах життя, через що й інша братія почала приходити до нього, зволяючи з ним жити і бажаючи мати його собі за наставника та вчителя. Між них був і Марин, чоловік добрий і цнотливий, після нього Іван та Христофор, після них Захарія, благочестивий муж; також двійця злобних людей, Сергій та Стефан, — про них пізніше буде мова. По тому інших шість — їхні імена є записані у книзі тих, що служать Христові. І, влаштувавши при печері монастиря, жили задля Бога, маючи собі ігуменом преподобного Стефана, а харч собі здобували від поту лиця свого і від діла рук своїх. Сам преподобний Стефан умів добре писати книги і, продаючи їх, себе та інших виживлював. Бог же, котрий живив Ізраїля в пустелі, і цим рабам своїм подавав на всяку потребу, тож збувалося щодо них слово євангельське: "Шукайте ж найперш Царства Божого і правди Його — а все інше вам додасться".

Примножилися учні, і побачив святий Стефан, що не може жити у безмов'ї, — затуживши щодо цього, покликав вищезгаданого Марина і, доручивши йому начальство й управу монастирську, сам на іншому горбі тієї гори вчинив собі вельми малу келію без даху і в ній зачинився, маючи від народження свого сорок і два роки. І так, безмовно наодинці пробуваючи, співбесідував із Богом ненастанною молитвою, одначе й там від тих, котрі шукали користі від нього, утаїтися не зміг, як не може місто сховатися, котре стоїть на верхівці гори, так само й те, що носить аромати, не утаїться, тож і чеснотлива людина, яка вийшла на верхи досконалості, як на гору, і яка добрими ділами, ніби ароматами, пахтіє, сховатися і втаїтися не може. Не зміг, отож, преподобний Стефан вільним стати від тих, котрі приходили до нього користі заради, бо, як бджоли на мед летять, так (розходилася надовкіл добра слава про його святе життя) стікалися до нього звідусюди правовірні і від його навчительних словес та життя жорстокого багато брали користі і наставлялися на прискорбну путь, що веде до вічного життя, і не тільки чоловіки, але й жінки. З-поміж них була одна вдова доброродна й славна, на ймення Анна, котра залишилася після чоловіка свого молодою та бездітною, продала всі маєтки свої й роздала вбогим і, прийшовши до преподобного, постриглася від нього в іночий образ і у згаданий дівочий монастир, що звався Трихинарія, була відіслана.

По тому вмер цар Лев, котрий був родом з Ісаврії, настав по ньому син його Констянтин Копроним, котрий гірше батька свого постав на Божу Церкву, ікони святі відкидуючи і вогнем палячи. А що був викритий у єресі своїй од багатьох найкращих і премудрих мужів іночого чину і словесно ними був переможений, постав невгамовною ярістю на іноків, гонячи їх пребагато і всіляко огуджуючи, образ іночий називаючи одежею тьми, іноків же найменовуючи недостойними спогаду ідолопоклонниками через те, що завзято дотримуються поклоніння святим іконам. Зібрав, отож, беззаконний усю множність людей нерозумних, котрі слухали його повелінь, поклав перед ними чесні хрести, і святе Євангеліє, і божественні Тіла та Крові Христової таїни поставив та й повелів усім присягати із клятвою, щоб не поклонятися іконам, але називати їх ідолами, з іноками ж спілкування не мати і Пречесних Дарів із рук їхніх не приймати. Всяк же, кому трапиться зустріти інока, нехай каменем кидає в нього, називаючи його помороченим, сином пітьми, безпам'ятним та ідолопоклонником.

Відтак помер Анастасій, злочестивий патріярх, якого цар Лев вивів на патріярство після святого Германа; замість нього ж знайшов Копроним одного однойменного й однодумного собі інока Констянтина, його посадив на патріяршому престолі своєю владою, без усякого собору та вибрання сам його на амвона вивів і своїми руками омофор на нього наклав, зголошуючи, що достойний він святительського патріяршого сану. По тому обидва, порадившись, послали грамоти в усі міста й країни, закликаючи єпископів до царського міста, щоб учинити собора на ікони. І можна було тоді бачити у Візантії безбожне із безсоромним дерзновення та безстрашшям діло, яке діялося, бо і священні посудини, в яких здійснюють Божественні Таїни, биті були ногами через іконне на них зображення, а святі ікони одні в болото, інші в море, ще інші у вогонь кидали, а ще інші сокирами розсікали і роздробляли. У церквах же, де чудове було іконне зображення, одне залізом зістругували злочестиві іконоборці, інше вапном замазували. Преславну ж оту й пречудову церкву Пресвятої Богородиці у Влахернах, котра була прикрашена невимовно гарно, а всередині її стіни мали дивним і премудрим мистецтвом зображення всього життя Христа з людьми та чудес Його, почавши від воплочення аж до розп'яття та воскресіння, — усе те було красно зображено золотою барвою, — ту святу церкву беззаконний цар Копроним, ніби царицю від порфири, від іконної краси її оголив, золоте писання і кам'яні прикраси до кінця погубив, з верху аж до низу стіни обідрав, а замість ікон святих повелів намалювати на тих стінах дерева, звірів та птиць. І здійснились у той час слова Давидові: "Боже, погани ввійшли до спадку Твого, осквернили церкву святу Твою. Рабів Твоїх трупи вони віддали на поживу для птаства небесного, тіло Твоїх богобійних — звірині земній", — бо мощі святих нетлінних безчесно викидали, або у вогонь, або в море вкидали, або поза місто витягали, або згори у кручі та зарості викинуті бували, а хто стояв дерзновенно за честь святих ікон, тих мучительна рука іконоборців немилостиво мучила і гіркій смерті віддавала, кров їхню, як воду, проливаючи і тіла їхні без погребу на з'їжу птицям та звірам викидаючи. Тоді правовірним була скорбота велика, якої не було від початку світу; а найбільше поставали на іноків. Із них багато прибігло на Авксентієву гору до преподобного Стефана, шукаючи від нього добрї ради і душекорисного наставлення. Він-бо словами своїми втішав їх і навчав міцно аж до крові стояти за благочестя, а тим, хто не має такої моці і хто мучення боїться, радив утікати до чужих країв, де немає такого іконоборчого єретицтва та гоніння. Тоді запустіли монастирі візантійські, і вже годі було побачити іночий чин у царському місті, бо одні, стоячи при православ'ї, поклали душі свої, другі — побиті, інші із правовір'ям укупі і життя своє хотіли зберегти та й розбіглися у різні країни, і по лиці всієї землі розсіялися.

Був у літо після Різдва Христового сімсот п'ятдесят четверте, а в чотирнадцяте царство Копронимове, зібраний у Царгороді собор іконоборців, і зійшлося східних єпископів триста тридцять і вісім; патріярха ж не було жодного, окрім того константинопольського псевдопатріярха Констянтина, єретика, й однодумця царевого. Місце ж тому собору вибрано в преславній Влахернській церкві Пресвятої Богородиці, котра оголена була від краси своїх ікон і як пустеля чи розбійницька печера тоді являлася. В ту-бо церкву зійшлися, з царем сіли, де після довгої бесіди й дружнього словесного змагання переконав цар усіх єпископів зволити його волі та безбожній огуді; багато з них, хоча й ясно бачили цареву з патріярхом облуду й хоча кривду Церкви зріли, оначе не сміли нічого сказати супротивно, боячись гніву царського й патріяршого та й біди, що бували правовірним, тож зволяли чиненому злочестю, чого згодом на істинному Сьомому соборі, в царство молодого Констянтина й матері його Ірини, відреклися і, з покаянням сповідавшись, повернулися до благочестя, а тоді, на єретичному тому соборі, пішли услід цареві та патріярхові. І складено було там такі злочестиві та богомерзькі догми:

1. Щоб святі ікони від усіх були називані ідолами.

2. Усім, хто поклоняється іконам, хай буде анатема, а перший нехай буде проклятий колишній патріярх Герман. Беззаконні єретики, самі бувши прокляті, прокляли святого й праведного чоловіка, але Бог благословив його, що збулось за Писанням: "Нехай проклинають вони, ти ж поблагослови".

3. Хай кожен ісповідує, що не тільки святі після смерті своєї, але й Мати Божа не зможе допомогти нам своїм заступництвом.

4. Щоб ніхто не дерзнув називати святими апостолів, і мучеників, і сповідників, і дів, і всіх, що догодили Богові.

Нарешті, щоб собор той був причислений до перших шести соборів і нехай зветься Сьомим Вселенським собором, а кожен, хто не приймає того собору, хай буде ніби Арій, і Нестор, і Євтихій, і Севир, і Діоскор.

На тому соборі начальними єпископами після патріярха були такі: Теодосій, Ефеський єпископ, Констянтин-Никомидійський, Наколій-Наколійський, також Сисиній та Василій. Отак собора свого беззаконного завершивши, й руками підписали, щоб сповнилось на них за Писанням: "Вийде беззаконня від священиків вавилонських, од старців і судей". І знову: "Численні пастирі попсували мого виноградника, потоптали мій уділ, мій улюблений уділ вони обернули на голу пустиню". Після здійснення собору ті єпископи збудили народ волати з веселощами та торжеством, кажучи: "Сьогодні спасіння світу, отже, дбанням твоїм, о царю, від ідолів збавимося".

Почув же беззаконний той цар про преподобного отця Стефана, що постив у Авксентієвій горі, котрий великий є муж у чеснотах, премудрий у Святому Писанні, і проходить про нього слава повсюди, і всі його мають як одного із давніх святих отців, наслідують же щодо святих ікон, бо старанно навчає всіх іконного поклоніння, — і намислив звабити святого Стефана і привести його до свого однодумства, гадаючи, що коли святого до своєї єресі схилить, то велику від того силу їхні злочестиві догми матимуть. Закликав одного ближнього свого патрикія, першого радника, вправного й солодкомовного ритора, на ймення Каліст, і повелів іти до преподобного Стефана і царську волю та повеління звістити, щоб зволив до собору, який був на іконне відкинення, і щоб рукою своєю підписав догми, складені на соборі. Послав цар і дари преподобному через Каліста — не золото, не срібло, відав-бо, що той не потребує такого, але всілякі овочі, якими звик харчуватися преподобний: дактилі, і мигдалі, і смокви. Каліст же, дійшовши до преподобного, поклав йому з дарами й слова царські та, простерши хитросплетену мову свою, бесідував із ним довго від давніх книг і майстерним добровіщанням намагався словесно здолати блаженного і схилити до того, щоб піддався царській волі і собора їхнього, що відбувся, аби підписав. Святий же після довгої бесіди, в якій Калістові на всі його слова мудро відповідав, нарешті сказав із дерзновенням, безбоязно: "Я собору вашого, брехні та порожньослів'я наповненого, не підпишу ані не похвалю його ніколи, не маю назвати "гірке за солоне", а "світло за темряву", щоб не навести пророчі клятви на свою голову; за святі ж ікони вмерти готовий і не дбаю про царську грізну засторогу". Тоді простяг руку й, склавши пригорщу, мовив: "Коли б мав я крові в собі тільки цю пригорщу, і ту за Христову ікону пролити не пожалів би. Дари ж, які від царя свого приніс ти, віднеси назад, бо добра того не потребую, а з Божественним Писанням говорю: "Олива же грішного хай не намастить голови моєї", і єретична їжа хай не усолодить мого горла". Ці слова почувши, Каліст наповнився сорому й повернувся, повідаючи все цареві, що чув од Стефана. Цар же безмірною ярістю розпалився, відтак того ж Каліста знову послав із жорстокими воїнами на Авксентієву гору, щоб преподобного Стефана витягли з його келії, відвели до монастиря, котрий був там під горою і звався Трихинарія, і там аби у темницю його замкнули. І сталося так: напали-бо на келію святого, відбили двері ногами й немилосердно витягли геть блаженного та й відвели до того монастиря, а з ним і всіх учнів його у темниці зачинили, і стерегли воїни, сівши під дверима, і чекали подальшого царського указу. Бувши зачинений у темниці, преподобний велеголосно з учнями співав: "Пречистому Твоєму образові поклоняємося, Благий!" — і пробули в темниці шість днів, не вживши в ті дні анітрохи їжі. Коли ж настав сьомий день, прислано було від царя, щоб Стефана було повернуто в його келію, бо тоді несподівана прийшла до царя звістка, що звідомляла про війну зі скитами; через те цар залишив на той час чинити зі Стефаном бран, маючи перед собою скитське нашестя.

Каліст же, маючи однакову із царем злобу та гнів на преподобного, закликав до себе потай одного з учнів його, раніше згаданого Сергія, про якого оповісти обіцяли, і звабив його улесними словами, достатнім золотом та сріблом, щоб винайшов на преподобного певні вини й наклепи, бо знав його життя. Він же, як другий Юда, полюбивши срібло, учителя свого зненавидів, почав ретельно гадати, як би зшити сітку неправдивих наговорів на неповинного і святого отця. Не мігши в непорочному житті його, як у пресвітлому сонці, знайти жодної вади, вийшов із монастиря його, як заблудле овеча з отари, і пристав до одного сановника, який збирав у Никомидії царську данину, на ймення Авликалам, знайшовши його за посібника своєї злоби, і обидва на святого шукали неправедних наклепницьких вин. Погодившись поміж себе, написали на нього наклепницьку книгу, в якій на початку поклали, ніби Стефан огуджує царя і йменням його, як єретичним, бридиться, і нітить народ, науськуючи тих, що приходили до нього, щоб повставали супроти царя; та й інші написали на нього численні вини, які через велике псевдослів'я полишаємо як непотрібні. Нарешті про блаженну оту вищезгадану Анну написали, котра, покинувши світ і всі його марноти, постриглася руками преподобного Стефана в ангельський образ та інокувала в монастирі Трихинарійському, — ніби з нею, вночі сходячись, Стефан чинить гріха нечистоти. До цього брехливого свого наговору подбали звабити одну рабиню тієї блаженної Анни, щоб засвідчила, що правда це, відтак обіцяли їй не тільки свободу й достатньо золота подати, але і за певного сановитого чоловіка, котрий служить у царському дворі, у подружжя віддати. І написавши таку на преподобного книгу тяжких вин і наклепів із псевдосвідченнями Анниної рабині, послали через одного воїна до царя, який тоді був у скитських місцях. Цар же, прийнявши й прочитавши книгу, порадів і послав відтак писання до свого намісника, що був у Царгороді, на ймення Антит, повеліваючи, щоб до жіночого монастиря, який стояв при Авксентієвій горі, дійшов із старатливістю і, вивівши звідти інокиню Анну, хай би швидко до нього відіслав. Намісник же, повеління царське прийнявши, відтак пішов на бран до того монастиря із великою кількістю озброєних воїв, котрі напали на монастиря з оголеними мечами. Інокині ж тоді були зібрані у церкву й співали третій час; коли ж уздріли несподіване нашестя воїнів й оголені мечі, тож жахнулися великим страхом: одні-бо у вівтар побігли, сховавшись під божественною трапезою, інші ж кинулися нагору тікати, одначе воїни всіх піймали. Ігуменя, бувши стара літами, вийшовши до воїнів, дерзновенно до них мовила: "Що чините, християнами бувши? Пощо нападаєте на освячених Богові наречених, які не учинили вам ніякого зла?" Вони ж відповіли їй: "Видай нам Анну, блудницю Стефанову, цього від вас царське повеління вимагає". Вона ж, прикликавши Анну та й іншу з нею, на ім'я Теофанна, навчила їх корисними словами, щоб берегли себе сторожко од ворожої зваби і безбоязно за неповинність святого й преподобного отця та вчителя свого нехай постануть. Відтак, Божому захисту їх уручивши, послала їх із воїнами.

Забрали воїни тих інокинь, відвели їх спішно до царя. Він-бо повелів їх розлучити й кожну стерегти осібно. Тоді, закликавши перед себе Анну, почав говорити до неї таке: "Без великого сумніву вірую, що мовлене мені щодо тебе правда, одначе закликав тебе до себе через те, щоб і ти сама, відклавши всіляку неправду, все нам звістніше за волею своєю оповіла, найбільше ж оце: якою звабою волхв той і беззаконний чоловік до цього тебе призвів, що й насліддя численних маєтків покинула ти і батьківську доброродність у ніщо перетворила, нарешті, в цю чорну одіж одяглася. Щоправда, чув я від деяких, що так учинила з його поради, бо він намислив узяти собі тебе за блудницю. Яку ж таку красу угледіла в ньому, що звабилася його влесністю і любодієш із ним беззаконно?" Блаженна ж і цнотлива Анна, почувши такі погані цареві слова, мовила: "Не було того, о царю, що я батьківське насліддя й доброродство і всіляку світу цього красу через те мала покинути, щоб душу свою уярмити плотськими звабами та любодійством, як кажеш. А що таке на мене тобі наговорили, то, кажу за Давидом: "Вони гострять свого язика, як той вуж, отрута гадюча під їхніми вустами!" Ось тіло моє перед тобою, яке можеш умучити залізом, вогнем та ранами. Одначе, доки буде в мені дух мій, нічого іншого не почуєш од мене, тільки те, що Стефан муж є святий та праведний і є причиною мого спасіння". Почувши це, цар здивувався і пробув мовчки десь із годину. Тоді повелів відвести Анну під сторожу, а Теофанну назад до монастиря відіслати, яка, повернувшись, повідала все, що було, ігуменії та святому Стефанові.

Невдовзі цар повернувся з війни до Константинополя і повелів інокиню Анну зачинити в одній вельми морочній та страшній темниці, відтак послав до неї свого кувікулярія, кажучи: "Будь милосердна до себе, о жінко! Відклади оті чорні ризи й вибери чесне життя, щоб була із царицею в палаті. Коли ж ні, на завтрішній день, коли виведена будеш на допита, скажеш перед усіма істину: є ж бо тут рабиня твоя, котра тобі в очі готова діла твої зі Стефаном говорити. А коли ти втаїти щось захочеш, вона викриє; я ж суддя правдивий і є захисником правди, плоть твою на частини роздроблю і вчиню, аби пізнала, що може цар, а що Стефан. Коли ж послухаєш цієї поради і Стефанові блудні діла перед усіма відкриєш, численної від нас честі сподобишся". Те почувши, Анна тяжко зітхнула, просльозилася й рече: "Як хоче цар, хай так і чинить, я ж на праведного і преподобного не маю говорити беззаконня й брехати неправду — воля Господня хай буде!"

Назавтра, коли настав день, вийшов цар зі своєї палати, сів на видовищнім місці, зібралося й безліч людей, і повелів вивести із темниці цнотливу Анну всім на очі, голу, і купи палиць перед нею покласти, а псевдосвідка, рабиню її, поставити перед нею. Стала, отож, неповинна жінка перед очима всіх гола, у самий сором, як у ризу, одягнена. І коли спитали її про те наклепне діло, мовчала, наслідуючи Господа свого, Котрий не давав відповіді тим, що судили Його неправедно. Безсоромна ж її рабиня неправдиво засвідчила, що мовлене річ є істинна. Відтак примушувано блаженну Анну, щоб конечно виповіла, що Стефан грішив із нею. Вона ж, мов ягниця супроти того, що стриже її, буває безголоса, так само не розтулила вуст своїх. Розгнівався мучитель і, ярим оком на неї глянувши, назвав її блудницею, відтак повелів розтягти її на землі і палицями нещадно бити. Простягнена була від чотирьох сильних воїнів і бита полицями по хребту та по животі довгий час. Приймаючи такі рани, Анна нічого іншого не говорила, тільки: "Не пізнала чоловіка, про якого говориш, не пізнала! Господи помилуй!" — і бита була стільки, що ледве дух залишився у ній. Мучитель же, бачачи, що ніяк не зволяє вона виказати щось лихе на Стефана і вже ледве дише, встав із престолу й відійшов поспішно до палати, повний сорому. Анну ж повелів одвести в один монастир порожній, що був у місті, і там її зачинити, де й померла вона доброю смертю й перейшла до Господа.

Міркував цар безперестанку, в який спосіб уловити Стефана, щоб зміг його, ніби лиходія, ославити. Закликав, отож, одного милого собі юнака, на ймення Григорій, який вірно служив у палаті, і, зустрівшись із ним осібно, рече до нього: "Яку маєш любов до мене, о Григорію?" Відповів юнак: "Безмежну!" Рече ж цар: "Чи можеш заради тієї до мене любові на смерть дерзнути за мене?" Відповів юнак: "Щиро готовий померти за твоє здоров'я". Цар же радісно й любо поцілував його й мовить: "Це новий Ісаак". Тоді рече: "Не велю тобі вмерти за мене ані не хочу, щоб якось зле постраждав заради мене. Тільки одне учини: швидко піди на Авксентієву гору до такого собі Стефана, який недостойний будь-якого спомину, і вмоли його, хай постриже тебе в іночого чина і до своїх ченців хай тебе причислить. Коли ж це учинить, тоді до нас спішно повернися". Юнак старатливо обіцяв те вчинити і, наставлений бувши численними хитрими царськими словами, пішов на названу гору. Прийшов уночі і, ставши близько монастиря преподобного, почав зворушено волати: "Помилуйте мене, помилуйте, християни, які тут живете, помилуйте мене, що зблудив із дороги і не знаю, як пройти в цій пустелі, щоб не впасти в якусь прірву і в зуби звірячі". Стефан же, бувши милосердний та людинолюбний, покликав інока Марина й послав його забрати того, котрий блудить у пустелі, і завести до монастиря. Приведений був Григорій, припав до преподобного, просячи благословення. Преподобний збагнув, що не простий він, почав запитувати, хто він і звідкіля. Той-бо не потаїв, що від царського двору, й оповів, що через те покинув царську службу, бо цар зблудив із правдивого шляху і всі, що слідують за ним, упадають у погибель. "Я ж, — каже, — ледве отямився і прибіг, як бачиш, старатливо до ніг твоєї святині, щоб одягнув мене в ангельського образа, якого вельми бажаю. Молю, отож, тебе, чесний отче, щоб не відкинув мене як недостойного". Блаженний-бо старець відрікався прийняти його, щоб не було якоїсь напасті від царя. Він-бо всяко вістив, що не буде за нього нікому гніву царського і настоював старанним молінням, долягаючи святому, щоб причислив його до лику та образу своїх учнів, та й сказав: "Богу даси одвіт за душу мою, коли мене сьогодні не пострижеш". Преподобний же отець від тих слів зворушився, не збагнув улесності ворожої і сказав: "Оскільки бачу тебе, дитино, що прийшов з усією щирістю, не бажаю супроти заповіді Господньої чинити і тебе, що прийшов до нас, не прожену геть". І тоді навчив його словами корисними, зняв із нього мирську одежу й одяг його в новоначалля. та й повелів йому приготуватися до прийняття цілковитого іночого образу, в який одяг його третього дня. Відтак улесник той після прийняття іночого чину втік у місто до царя. Цар же, побачивши його в іночій одежі, радий був не тому, що чин іночий любив, а тому, що знайшов вину на Стефана, аби зло вдіяти йому за постриг слуги його.

Назавтра ж вийшов на глядалище народне, привів новостриженого інока і почав віщати людям, жаліючись на чин іночий, а найбільше на Стефана, котрий ученням своїм розбещує людей і зваблює. "Так і цього, — каже, — улюбленого мого слугу звабив". Народ же заволав: "Нехай убитий буде мерзький той звабник!" Тоді повелів цар із Григорія весь чин іночий стягти й на землю кинути. Коли це сталося, почали люди топтати те ангельське одіяння, лаючи іноцтво і ганьблячи його. По тому повелів принести води й омити Григорія, як від болота, від іночого чину, відтак одяг його у воїнський чин і шолома наклав на його голову, пошанувавши саном іпокома. Тоді послав багато воїнів на гору розорити Стефанового монастиря. Напали ж бо воїни, як вовки на стадо, розігнали всіх іноків і, запаливши монастиря із церквою, самого преподобного Стефана, по-розбійницькому із келії його витягши, повели із безчестям, докуками та ранами до Халкедонського пристанища: одні-бо немилостиво його тягли, другі палицями по хребту та голові били, треті очі йому запльовували і невимовні чинили капості. Привели до берега, посадили його в лодію і до монастиря Пилипового, який був у Хризополі, не вельми далеко від Візантії, відвезли обкладеного залізними веригами, під сторожею тримали. І пробув святий сімнадцять днів без їжі, бо хоча й посилали йому були від царя численні яства, одначе він нічого з того не приймав, назад їх відсилаючи.

У той час від царя та патріярха послано було до монастиря того начальних єретиків: Теодосія, єпископа Ефеського, Константина — Никомидійського, Наколія, Сисинія та Василія із згаданим Калістом та іншими хитромовниками, щоб провести словесного диспута щодо віри зі Стефаном і щоб перемогти його. Пішли-бо вони туди, поставили перед собою блаженного Стефана, окутого заліззям, який од ваготи заліза на собі ходити і стояти не міг, а поміж двох мужів провисав. Спершу-бо Теодосій, єпископ Ефеський, почав до нього говорити таке: "Яким промислом, о чоловіче, за єретиків нас береш, себе ж вище царів, патріярхів, єпископів і вище всіх інших християн ставиш? Чи ж ми всі заблудили й гинемо?" Святий же Стефан покірливим голосом каже: "Послухайте, що Божественне Писання говорить про Іллю — пророка, як відповідав Ахаву, цареві ізраїльському: "Не я тривожу Ізраїля, а тільки ти та дім твого батька", не я сум'ячу Церкву, але ті, що, переглянувши давніх святих отців передання, якісь нові догми до Церкви вносять. Адже сказав Василій Великий: "Усе, що здавна від святих отців передано, є достойне пошанування", — а новодокладене є вельми недоречне і немічне, як і ті догми про відкинення святих ікон, їх-бо не сини Католицької Церкви, але перелюбники склали, через що не безчасно прийшло мені на розум провістити пророче речення: "Земні царі зібралися разом із псевдопастирями та найманцями на Христа і на чесну ікону Його".

Коли це святий Стефан сказав, Никомидійський єпископ Констянтин, швидко вставши зі свого престола, кинувся на праведного, який сидів на землі, і вдарив ногою його в лице. Відтак один зі зброєносців, ярісний, також ногою в черево його вдарив, і впав блаженний назад, він-бо бив його ногою у груди. Це Каліст-патрикій побачив й обурився супроти такого безсоромного і дерзотного діла, і повелів усім замовкнути. Відтак рече до Стефана: "Дві речі маєш перед собою: або собор підписати, або вмерти, як такому, що відкидає закона отців, навчених Богом. Вибери собі швидко одне із двох". Богоодуховлений же Стефан зголосив: "Послухай слів моїх, пане патрикію, це з великим апостолом Павлом голошу: "Бо для мене життя — то Христос, а смерть за чесну Його ікону — то надбання". Казав уже тобі якось і знову кажу: "Коли матиму пригорщу крові, то й та нехай проллється за честь Христової ікони. Одначе повеліте, щоб було прочитано вашого собору законоположення, аби збагнув, з якої причини відкидаєте Божественні ікони". Тоді Констянтин, Никомидійський єпископ, узяв книгу й почав читати, був же заголовок книги такий: "Постанова святого вселенського Сьомого собору". Святий же Стефан, рукою помахавши й мовчати повелівши, закликав: "О дивоглядна брехня! На неміцній основі поклали свою неміцну споруду! Заради чого собор ваш святим називається? Адже ту прикладку "святий" від усіх святих відібрали і заповідаєте, щоб ніхто не дерзнув жодного із святих: ані апостола, ані пророка, ані мученика — святим називати. Як же ж може бути собор ваш святим, коли побиває і оскверняє святих. Називаєте собор ваш вселенським, але як же може бути вселенським, на ньому ж бо жодного не було патріярха і посланців од них не було, ані писанням не зболили на ваш собор. Покажіте мені хоча б одне від них послання, що маєте собору вашому зволення. Не може собор ваш зватися вселенським собором, але неправдивим. Коли ж сьомим його називаєте, то як може бути собор той сьомий, адже перші шість соборів відкидаєте? Коли ж хочете бути сьомим, то належить йому, щоб ішов слідом за шостим і п'ятим та іншими раніше відбутими соборами: без першого, і другого, і третього, і четвертого, і п'ятого, і шостого як може бути сьомий? Не є, отож, ваш собор сьомий, але перший, оскільки він перший відкинув постанови попередніх шести соборів". На ці слова відповіли ті, що сиділи: "Які це постанови, передані від шести соборів, відкидаємо? Не відкидаємо ми попередніх соборів і постанов їхніх, але приймаємо їх". Відповів святий: "Чи не в святих церквах собори були? У церквах, кажу, тих, що були прикрашені іконними оздобами. Перший — у Никеї, у просторій церкві того міста. Другий — у Константинополі, в церкві святої Ірини. Третій — в Ефесі, в церкві святого Богослова. Четвертий — у Халкедоні, в соборній митрополичій церкві. П'ятий же і шостий — у Константинополі, один у Святій Софії, другий же у палацовім храмі, названім Трулла. Всі оті церкви хіба не були наповнені святими іконами? І жоден із вищеназваних соборів не відкинув їх, як ваш собор відкидає! Дайте мені на це відповідь". Вони ж, таким словам його подивувашись, мовчали, один тільки із сидячих з ними сказав: "Воістину так є, як кажеш, Стефане!" Преподобний же Стефан, звівши на нього очі і руки піднявши, із глибини сердечної тяжко зітхнув і велеголосно заголосив: "Коли хто Господа Ісуса Христа в іконі, де Він зображений за єством людським, не шанує, анатема хай тому буде і хай має частку із тими, що кричали: "Геть, геть із Ним! Розіпни Його!". Вони ж, не можучи щось насупроти віщати, повеліли його відвести до темниці, самі ж, затуляючи лице своє із сорому, відійшли до тих, котрі послали їх.

Коли ж повернулися вони, запитав їх цар: "Чого досягли?" Єпископи ж бо хотіли сховати свій сором, але Каліст істину повідав, сказавши:

"Переможено нас, о царю, переможено! Великий-бо є муж отой у вченні, великий, і в словах його є незрівняльна сила та безбоязне серце; не тільки погроз, але й самої смерті не боїться". Цар же наповнився гнівом, повелів послати преподобного Стефана в ув'язнення в країни Елленспонтські на острів Проконнис, а коли той відходив, то ігумена монастиря Пилипикового, вельми хворого, який уже помирав, доторком руки своєї та молитвою здоровим учинив і від ложа хвороби підняв.

Сів же в уготованого собі корабля й поплив у заслання, і названого острова досяг; проходячи по ньому пустельні місця, знайшов одну дивну печеру, яку жителі тієї країни звали Кисуда, — у ній була мала церква святої Анни, прародительки за плоттю Господньої, а матері Пресвятої Богородиці. Порадів-бо щодо тієї печери вельми й, келію собі при ній поставивши, жив для Бога, живлячись корінням зілля, яке там росло. Учні ж його, котрі були розігнані із розореного монастиря на Авксентієвій горі, по країнах розсіялися і лишалися наче вівці, що не мали пастиря. Почули ж про отця та вчителя свого, що в Проконнисі ув'язнений пробуває, подалися до нього всі із старатливістю, окрім двох, котрі від святого того пастиря і від чесного стада учнів його, мов Юда від Христа, чи Димас та Єрмоген од Павла, відпали, — Сергія, кажу, котрий написав книгу фальшивих звинувачень на преподобного отця і вищезгаданого, іншого, Стефана, — той був спершу мирським попом, відтак в іночий чин від святого Стефана одягнений, потому знову іночого чину і самого Бога відкинувся, одягсь у мирське одіяння й пішов до царя, якому сказав: "Нині, о царю, за твоїм дбанням, збавився від вуст сатанинських і, скинувши темну одіж, у цю світлу зодягся!" Цар же вельми з того втішився, полюбив його й поставив служителем Софійської палати, куди сам часто приходячи, того, котрий багатьох сліз був достойний, називав отцем веселощів. Ті, отож, обидва, Сергій та Стефан, відпавши від лику учнів преподобного Стефана, загинули, решта ж усі, як сказано було, зібралися до преподобного й улаштували монастиря. Також прийшла до преподобного й мати Стефанова із дочкою своєю, а його сестрою, на ймення Теодотія, і, поблизу нього обитель собі учинивши, жила чеснотливо, насолоджуючись медоточним ученням свого наставника, Стефана преподобного.

По тому преподобний учинив собі стовпа, а на ньому тісну хижку; вийшов-бо на стовпа, зачинивсь у тій хижці, маючи від народження свого сорок і дев'ять років. Дав же йому Бог дар чудотворення, бо сліпому очі розкрив, біснуватого хлопця від духа лукавого увільнив, кровоточну вилікував молитвою, море розхвилене багато разів тихим учиняв і численні кораблі від потоплення врятував, а від тих, що морем плавали, бачений іноді бував, чи коли по водах ходив, чи кораблями управляв, чи вітрила простирав. Так святий на тому острові розсівав чудеса, а на друге літо вигнання відійшла до Господа його чесна і свята мати. Коли помирала, плакала над нею дочка її Теодотія. Вона ж до неї рече: "Не маєш про що плакати, і ти-бо зі мною до Владики Христа підеш". І сталося так: на сьомий день і Теодотія відійшла.

У той час один воїн, тезоіменитий із преподобним, Стефаном-бо називався, родом вірменин, ішов від країн Європи і запав у люту хворобу, бо половина тіла його всохла, а весь був великою хворобою одержимий. Почув він за преподобного Стефана, що зціляє всілякі недуги, дійшов до нього з великими труднощами і впав перед ним, молячи зі слізьми, щоб змилосердився над ним та й зцілив його. Преподобний же повелів йому, щоб поклонився іконі Христовій та Пресвятої Богородиці. Він старатливо те учинив, поклонився святим іконам — і відтоді здоровий став. Коли повернувся до своїх друзів, запитали його: "Як зцілився?" Він же, не втаюючи явленої над ним милості Божої, мовив: "Поклонився я, — каже, — іконі Христовій та Пресвятої Богородиці, як і повелено мені було від інока Стефана, котрий пробуває в Проконнисі, й дістав здоров'я". Звістили й друзі-воїни про те своєму начальнику, коли були вони біля Тракії; він же закликав зціленого воїна і, довідавшись про діло зцілення його, не гаючись, відіслав його до царя. Цар же, допитуючи його щодо зцілення, коли довідався, що одужав через поклоніння святим іконам, почав називати його ідолопоклонником і з ярістю докоряв йому, ніби велике зло та беззаконня учинив. Воїн же той посоромився царя і почав каятися, що поклонився іконам, і відкидався від поклоніння їм, обіцяючи вже більше ніколи того не чинити, через що сподобався беззаконному царю, і пошанував його цар саном сотника. Коли ж окаянний той воїн вийшов із царської палати і захотів сісти на свого коня, то раптово роз'ярився кінь і, скинувши його з себе, почав топтати ногами і доти його бив, доки той зле не викинув душу свою — таку прийняв кару той невдячний відступник. Те чудо та й інші численні чудеса, що були від святого Стефана, на більший гнів та ярість підняли лихого царя — відомо-бо царю ставало про все: що преподобний у Проконнисі, у вигнанні бувши, преславно чудодіє і що поширює між людьми учення про поклоніння святим іконам, — намислив відтак його убити й послав привести його із ув'язнення. Тоді, спершу в заліза закутого і в колодки забитого, зачинив у тісному й морочному узилищі Фіяльському; відтак по кількох днях Іліяці, що званий Фарос, бувши тільки з двома найпершого чину сановниками, повелів привести перед себе блаженного Стефана.

Коли йшов преподобний постати перед царем, випросив в дорозі в одного боголюбця одну цяту, яка мала на собі образ царський, і її таємно вклав до свого клобука. Побачив його цар і почав кричати: "О нуждо! О бідо! О, чому терплю? І чи цей має чинити наругу моєму царству, чи ж цей має безчестити мене і в ніщо класти владу мою?" Святий же стояв мовчки і дивився долі, а цар із ярістю, ніби вогнем дихаючи, численні докірні слова на нього вимовляв. Відтак рече: "Не відповідаєш мені, мерзотна голово?" Блаженний Стефан почав покірливо говорити до нього таке: "Коли замислив ти забити мене, о царю, то убивай! Коли ж поставив ти мене перед собою через те, щоб щось у мене запитати і щось од мене почути, то належить тобі гнів відкласти і з благістю бесідувати. Присмиривши гнів, запитуй і вислуховуй мене". Тоді мовив цар: "Скажи-но, яким батьківським переданням не повинуємося, що з єретиками нас рівняєш?" Відповідає преподобний, що чесних ікон зображення багатьма богоносними отцями в давні часи передане, злочестиво із церков викидаєте. Мучитель же рече: "Не називай-бо те "чесних ікон зображення", бо це не так, але ідолів зображення, яке ж ідолам із святими причастя?" На це святий той муж відповів: "Поклоняючись образові, не речі почесть або поклоніння воздаємо, але честь образу на першообраз переходить, як каже святий Василій". Говорить мучитель: "Чи належить чуттєвими фарбами зображати те, що передмовлене від отців, що є численне, і темне, і розумом незбагненне, ані жодними словами витлумачитися не може? І чи правильно в речі поклонятися тим, єство яких є нікому невідоме?" Відповідає преподобний: "А хто з людей, що мають розум, говорить, що можливо через фарбу та речі сотворені зобразити єство надприродного Божества, котре всілякий розум перевищує, Його вигляд ні розумом описати не можна, а тим більше фарбами зобразити Його годі. Але ми, коли зображаємо Христа на іконі, не єство Божества пишемо, але накреслюємо Його Боголюдський вид, явлений у нашім подіб'ї і апостольськими руками відчутий, як святий Іван Богослов вістить: "Що бачили власними очима, що розглядали і чого руки наші торкалися". Коли ж мені подаси слова, мовлені Мойсеєм такі: "Не роби собі ідола і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі", того самого Мойсея явлю тобі, який зробив із золота зображення двох херувимів, про що божественний апостол повідає таке:

"А над ним херувими слави отінювали жертовник", але й самий жертовник, і скинія, і Святая Святих зображали подіб'я небесних, як той-таки апостол знову-таки говорить: "Вони служать образові й тіні небесного". Що ж бо беззаконно чиним, коли Христовий образ людиновидний пишемо на іконі й поклоняємося йому. Так само, як і хресту, від якоїсь речі створеному, кланяючись, чи ж гадаємо, що речовині кланяємося? Так само й посудини, освячені нами, шануються і жодної зазубрини совісті нашій не чинять, оскільки знаємо, що вони освячуються закликанням імені Христового, — чого ж більше? Чи ж відкинеш іще від Церкви і святе, так само й образне, коли під видом хліба та вина таємно утримується Тіло і Кров Христові, ними ж зображається те ж Тіло Христове, котре й на хресті страждало і тепер без страждання є на небі, і їм-бо, Тілу й Крові, і поклоняємося, і цілуємо їх, і їх причащаємося, наслідуючи святиню; між святими і несвятими ніякого розділу [не кладете], Христову ікону не інакше, як Аполлоновим подіб'ям, Пречесної Богородиці — як Артемідиною скульптурою, ідолами назвати не жахнулися і ногами їх топтали і спалювали". На те відповів цар: "Ти, о осліплений розумом і більше всіх недостойний згадки із тих, котрих не згадують! Чи ж, ці образи потоптавши, Христа ми топчемо?" Тоді вправний у Божественних діях Стефан, за звичаєм преславних воїнів, ворога його ж таки зброєю бажаючи уранити і його мовленими словами його самого перемогти, поклав до клобука руку, вийняв цяту, яка мала на собі того злочестивого царя образа, що її, ідучи, в якогось чоловіка випросив і на те приготував, показав її цареві і запитав Христовими словами, говорячи: "Чий це образ і напис?" Цар же здивувався і відповів: "Не чий інший, як царський". Святий же знову запитав: Що було б, коли б хто образа царського безчесно кинув на землю і ногами б його потоптав? Чи не поніс би якоїсь кари?" Відповіли наближені: "Так, великій покарі такий підпав би, оскільки обезчестив би царського образа". Тоді преподобний, тяжко зітхнувши і з болем сердечним згукнувши, рече: "О велика сліпото й безум'я! Коли за обезчещений образ земного царя, смертного й тлінного, великі покари мають бути, як кажете, то якій покарі підлягаєте ви, котрі образа Сина Божого й Матері Його Пренепорочної топчете і вогню віддавати не боїтеся?" Те мовивши, плюнув на цяту і, кинувши її на землю, почав ногами топтати. Наближені, те побачивши, відтак кинулися на нього з ярістю, хотіли викинути його з палати в море — над морем-бо палата та стояла. Цар-бо, лицемірячи, удав із себе покірливого, хоча й мав у серці киплячу ярість, заборонив, щоб чинили Стефанові якогось зла, і явив себе, ніби не був переможений гнівом. Одначе повелів відвести його зв'язаного в народну темницю, у претор, і там його зачинити. Коли ж святий входив до темниці, прорік: "Це є покій справжнього мого життя, тут мені до останнього дихання подобає бути, оскільки за честь Христової ікони це місце собі я вибрав".

Замкнутий був блаженний у внутрішні темниці і знайшов там триста і сорок і два іноки, котрі там сиділи, зібрані із різних країв та монастирів, і кинуто туди їх за святі ікони. З них одним були носи обрізані, іншим же вуха, ще іншим очі виколото, кому й руки усічено, тим найбільше, котрі на честь святих ікон книги склали й написали; хто носив на тілі з іще не добре загоєних ран виразки та знаки, решта мали лиця, смолою обмазані й обпалені. В деяких було голови на наругу обстрижені. їхні різні муки бачачи, преподобний похвалив терпіння й подвиги їхні, себе ж мав за окаянного й плачу достойного, бо не сподобився таких ран за Христову ікону понести, яких вони сподобилися. Всі ж оті святі отці, коли побачили преподобного Стефана, люб'язно його прийняли і вибрали собі за наставника та вчителя. І стала темниця ота як монастир, у якій всі звичайні співи та молитви за чином та уставом монастирським здійснювалися.

Коли пробував у темниці тій, преподобний їжу діставав од однієї боголюбної жінки, супряжниці одного з тих, котрі стерегли темницю. Вона щосуботи та щонеділі приносила кусня хліба й трохи води і подавала йому таємно. Спершу не хотів блаженний приймати з рук її принесену їжу, доки не звістився, що благочестива є і поклонниця святих ікон; бридився-бо святий єретиками і не брав нічого із рук єретичних. Але жінка на достовірне звіщення благочестя свого принесла йому святі ікони Пречистої Богородиці та святих верховних апостолів Петра й Павла, їх у себе таємно тримала, і перед очима його вклонилася тим святим іконам і цілувала їх, відтак дала, аби в себе їх мав і згадував її у своїх святих молитвах.

Одного дня сидів святий з іншими в'язнями, преподобними отцями, і почалася бесіда про багатоманітні муки від беззаконних, беззаконного царя намісників, антипатів та ігемонів, завдані благочестивим. Один-бо із них, на ім'я Антоній Критіян, згадав якогось ченця Павла, що йому Кипрський єпарх Теофан, прозваний Лардотир, поклав на землі з одного боку образа Христового розп'яття, з другого — знаряддя мучительні та й сказав до нього: "Одне з двох вибери, Павле: чи потопчи ногами Христову ікону — тоді живий будеш, чи від того знаряддя, люто мучений, помри, коли не бажаєш повеленого тобі вчинити". Мужній-бо Павло велеголосно заволав: "Господи Ісусе Христе, Єдинородний Сине Божий! Щоб святу Твою ікону ногами мав топтати?!" — і прихилився на землю, любо цілуючи зображення Христового розп'яття, самим ділом показуючи, що не боїться мучительних погроз і готовий померти за Христову ікону. Мучитель же ярістю розпалився, спершу двома дошками звелів міцно стиснути його, відтак, повісивши стрімголов, залізним гребенем обідрав усе тіло його, по тому вогонь немалий під ним запалив, і так доблесний Павло помер спалений — і була Богові добропашна жертва.

Це оповів Антоній, і всі отці теплі сльози з очей виливали. По тому другий, на ймення Теостерикт, чоловік старий і пресвітерським чином пошанований, мав обрізаного носа за святі ікони, а лице киплячою смолою очорнене, той також почав оповідати, кажучи: "В монастирі нашому, названому Пеликта, коли здійснювалася Безкровна Жертва у святий Великий четвер спасительної Христової Страсті, напав несподівано з воями Лаханодракон-мучитель і зайшов дерзновенно до церкви та в олтар, повелів перестати співати і перекинув святі та Животворящі Христові таїни на землю. Відтак схопив сорок і двох вибраних іноків, скував залізними вузами, іншим же рани люті наклав, плоть їхню розтерзавши, іншим бороди та лиця, смолою обмазавши, обпалив, іншим носи урізав, з них є, — каже, — і я. По тому монастиря із церквою запалив, а згаданих сорок і двох вибраних отців ув'язнив у дальніх Ефеських країнах і там, в одній старій лазні зачинивши, вхід загородив і так насильницькою заморив їх смертю".

Преподобний же Стефан, зі слізьми вислухавши ті повісті, навчав братію бути в таких же мужності й терпінні. Згадав і він такого собі Петра, котрий у Влахерні, коли його перед лицем царським нещадно й довго били мучителі жилами, таке виказав терпіння, що не застогнав ані не закричав, ніби ніякого болю не відчував від накладених ран; більше: самого царя словами своїми, як гострою зброєю, вражав, називаючи його новим Юліяном-відступником; також і такого собі Івана в бесіді згадав: його, коли не міг мучитель примусити, щоб Христову та Пресвятої Богородиці ікону топтав ногами, повелів у міха зашити і, тяжкий камінь прив'язавши, вкинув у море та й утопив.

Такими повістьми всі, що там були, преблаженні отці та в'язні Ісуса Христа вельми збуджувалися до мужнього за святі ікони страждання, і один одного укріпляв, кажучи: "Терпімо, братіє, Господа ради, і страждаймо за Нього до останнього нашого зітхання. "Коли ж разом із Ним ми терпимо, то разом із Ним прославимося", пристрасті ж віку цього не є достойні слави, яка хоче явитися".

Сидів же преподобний Стефан у тій темниці одинадцять місяців, і відкрив йому Бог час кончини його раніше сорока днів. Коли прийшла до нього вищезгадана правовірна жінка, котра йому їжу подавала, то сказав до неї: "Благодіяння твоє, мені явлене, хай воздасть тобі Господь; добре-бо послужила мені ти, більше ж не принось мені тлінної тієї їжі та пиття". Вислухала те жінка, знітилася, гадаючи, що погребував нею. Він-бо, бачачи її печальну, рече: "Час кончини моєї наближається, і після сорока днів маю померти. Хочу ж бо у ті дні докласти собі іночих трудів, пробути без їжі та пиття, щоб приготувати себе до смерті". І так відіслав її і пробував день і ніч у молитві. Приходили ж до нього деякі і з громадян, які берегли таємно правовір'я, змінивши ризи свої й одягшись у бідні рубища, і насолоджувалися від нього з корисного вчення про правовір'я. Коли ж кінчалися ті сорок днів, уже тридцять восьмий день настав, закликав знову ту вищезгадану жінку й перед усіма отцями рече: "Бог нехай віддасть тобі мзду сторицею за твою милостиню, якою ти мені послужила, і добросердним оком нехай погляне на тебе зі Своєї висоти Святої, бо учинилася ти істинною учасницею Того, Котрий мовить: "Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені вчинили". І "Хто ж приймає праведника як праведника, той дістане нагороду праведничу". "І хто напоїть ... кого з малих цих бодай кухлем водиці [во ім'я Моє] ... той не загубить нагороди своєї". Також ікони, які від неї були принесені, подав їй і сказав: "Візьми багатоцінного скарба цього, хай буде тобі захистом від усілякого зла і правовір'я твого свідченням у теперішній вік і майбутній". Це сказавши, зітхнув тяжко й мовив: "Після завтрішнього дня піду з цього життя, а перейду в інший світ, перед іншим Царем постану". Жінка ж та застогнала гірко із слізьми і, прийнявши від нього останнє з іконами благословення, обвила рушником ті ікони й відійшла в дім свій, плачучи на розлуку з таким отцем та вчителем. Преподобний же зі своїми співв'язнями решту часу того дня і всю ніч пробув, співаючи і благословляючи Бога.

Коли ж настав тридцять дев'ятий день, цар із третьою своєю жінкою, на ім'я Євдокія, чинив язичницького празника, котрий звався Брумалія, який свого часу давніми еллінами справлявся у честь язичницького бога Діоніса: богомерзький-бо єретик при численних своїх богоненависних злодіяннях і язичницького празникування не покидав. У той-ото празник деякі із зловірних наклепали царю на святого Стефана, що темницю в монастир перетворив і багатьох, хто приходить до нього, ученням своїм зваблює, щоб поклонялися ідолам, — так святі ікони називали. Цар же розгнівався, відтак послав ката, щоб, вивівши Стефана поза місто, мечем посік його. Коли вели зв'язаного святого на усічення, розкаявся цар, що осудив Стефана на мечне усічення, і сказав: "Що солодше може бути Стефанові, як від меча швидко життя закінчити?" — хотів його лютішою заморити смертю, тож повелів повернути знову в темницю. Учинив же цар у той день вечерю велику своїм вельможам та однодумцям, і раділи, веселячись, од музичних інструментів, що грали, і труб, що велеголосно трубили. Згадав про Стефана, узяв осібно двох якихось із наближених собі юнаків, лицем красних і тілом сильних, були — бо то брати єдиноутробні, і сказав їм: "Підіть у претор і мовте Стефану Авксентіянину: це рече тобі цар: "Бачиш, яке маю щодо тебе піклування, та ж бо від воріт смертних тепер повернув тебе, дарувавши життя. Коли ти покоришся волі моїй?" Це йому скажіть, я ж бо знаю, що він не покориться, а більше почне мене гудити. Ви ж, схопивши його, бийте міцно дотіль, доки уб'єте до смерті". Пішли, отож, ті юнаки, побачили Стефанове лице, як лице ангелове, і посоромилися святині його, до ніг його припали й просили від нього благословення та молитви. Тоді повернулися й повідали царю, говорячи: "Знайшли ченця того непокірного і били його без милості, і ледве живого покинули його, і не знаємо, чи доживе до ранку, так міцно його били". Цар, почувши це, втішився і бенкетував з однодумцями своїми. Преподобний же Стефан простояв на молитві всю ніч оту, готуючись до смерті. Коли ж зійшла денниця, скликав своїх співв'язнів, преподобних отців, і рече до них: "Останній мир та останнє цілування даю вам, отці та братіє. Це ж бо вже наблизився час моєї кончини і вінець мученичества при дверях, ви ж у правовір'ї пробудьте до кінця!" Це преподобні отці від нього почувши, теплими слізьми омивали свої лиця. Він же почав стягати із себе одежі. Святі ж отці сказали: "Ліпше, отче, бачити кончину днів своїх не без святого того одіяння". Богодухновенний же той Стефан рече: "Борцю належить оголеним виходити на боротьбу, до того не є праведно, щоб святий іночий чин був потоптаний ногами беззаконних людей". Відтак роздягся, прикрився лишень однією шкіряною мантією і, сидячи із святими отцями, чекав смертного часу.

У ту ніч після бенкету, коли цар спочивав на ложі, біс, котрий пробував із ним завжди, звістив йому, що посланці його не учинили Стефану в темниці жодного зла, більше того, поклонилися йому й благословилися від нього. Прокинувся цар зі сну о другій годині вдень, подався хутко в одне крило свого палацу й почав рикати, як лев: "О горе! О зневага мені велика! Нема мені помічника, нема вірного служебника — всі мене в ніщо мають, і не знаю, що учинити мушу з тими, спогаду недостойними" (так він іноків звичайно називав). Почувши царевий крик, усі в царському палаці знітилися і зсум'ятилися вельми і спішно до нього прибігли. Цар же, зирнувши на них, рече: "Куди йдете й кого шукаєте?" Вони ж зі смиренням сказали: "До тебе, доброго пана й царя нашого, прибігли!" Він же високим голосом закричав: "Не є паном вашим, не є царем вашим, іншого ви собі маєте царя, іншого пана, до його ніг припадайте й від нього благословення та молитви просите! І нема нікого, хто слухає мене та вірно служить мені, щоб дістав ворога мого і втішив би духа свого". Одні з болем серця хотіли довідатися, хто б це був такий царевий ворог, якого мали б більше за царя пошановувати? Копроним же відповів: "Стефан Авксентіянин є цар, а не я!" Ці слова ледве прорік цар, відтак усі із великим стрімом, з гомоном та криком побігли до претору, волаючи до сторожа: "Дайте нам Стефана Авксентіянина!" Преподобний же Стефан сам подбав вийти з темниці із веселим лицем, радісною душею, говорячи до них: "Це я той, кого шукаєте!" Вони ж, як вовки, схопили його, кинули на землю і, розбивши на його ногах кайдани, немилостиво поволочили його на загальну народну вулицю, ногами тусаючи і б'ючи палицями. Коли витягли його з перших преторних воріт, прямо біля церкви святого великомученика Теодора бувши, оперся руками об землю, підняв голову, скільки міг, бувши волочений, і учинив останнє поклоніння святому мученику перед церквою його — так посеред лютих мук і ран він здійснив діло, пристойне благочестю. Відтак один із кровопивців тих, це побачивши, ім'я його Филоматій, схопив якесь велике дерево, вдарив ним міцно в чесну голову святого й розбив її, отож там преподобний і віддав духа в Божі руки. На вбивцю ж того раптово на тому-таки місці напав біс, і заволав той страшним голосом та й упав перед усіма, волаючи жахливо, та пружачись, і піною стікаючи, і зубами скрегочучи. І доти був мучений бісом, доки зле не викинув окаянний своєї душі. Зборище ж роз'ятрених кровопивців не припинило мучительства, бо являло свою звірину лютість над мертвим, ніби пси голодні, тіло преподобного по вулицях волочучи, камінням його б'ючи, — і відривалися члени від святого його тіла та й валялися по дорозі: там пальці, там рука, в іншому місці нутрощі його. Один із беззаконних підняв обома руками великого каменя, ударив ним у черево преподобного, і тоді розпалося черево, виливши все внутрішнє його, і обагрилися вулиці міські кров'ю святого, що пролилася, як вода. Не тільки чоловіки, але й жінки, і малі хлопці, із училищ своїх спішно вийшовши, камінням кидали на волочене мертве тіло;

таке-бо повеління вийшло від царя: коли хто не кине каменем на Стефана Авксентіянина, той цареві є супротивний і підлягатиме покарі. Весь-бо народ зловірних од малого до старого побивали камінням убитого. Коли ж притягнене було тіло святого на волове місце, один корчемник, варячи рибу, побачив волоченого і, гадаючи, що живий іще він, схопив запалену головешку, і вдарив нею сильно в голову святого, і там витік мозок його. Один же правовірний муж на ймення Теодор, слідуючи за тим збуреним собором, бажав побачити, де кинуть багатостраждальне те тіло, і, побачивши витеклого мозка з голови святого, удав, що впав на землю, ніби перечепившись, і мозка святого таємно зібрав у чисту полотнину, сховав ув одежу свою, і знову вслід за ними побіг. Була тоді ще жива одна старша сестра преподобного Стефана, котра в одному із візантійських монастирів постриглася в іночий чин. Отож потягли тіло преподобного до того монастиря, щоб і сестра його, за царевим повелінням, кинула на нього каменем, але та, довідавшись про те, втекла зі своєї келії і сховалася у якомусь гробівці. Шукали її ретельно всюди, але не знайшли.

Відтягли-бо звідтіля тіло блаженного на місце, що звалося Пелагієне гробище, — була-бо раніше там церква святої мучениці Пелагії, яка від старості впала; потім злочестивий цар і основи її розкидав, а на тому місці повелів викопати глибоку яму, в яку вкидали трупи убогих поган. До тієї-ото ями відтягли святе те тіло, вкинули в неї й уподобили преподобного із беззаконними. Так загинув преподобний отець наш Стефан, місяця листопада у 28-ий день, у п'ятдесят третє літо від свого народження. Був-бо зранку день той світлий вельми, і сонце сяяло пресвітлим промінням. На третю ж годину дня раптово зі східного боку явилася вогненна хмара поверх тієї гори, де був монастир преподобного, відтак померкло сильно повітря над містом, і стало видно день не як день, а як ніч — пітьма велика найшла. Потому знялася велика буря й впав на Царгород великий град і побив багатьох навіть до смерті.

Цар же раніше згаданих двох братів, котрих посилав вночі до темниці забити блаженного Стефана, покарав смертю — як таких, що не послухали повеління його. По тому тих преподобних отців, котрі були зі Стефаном у темниці, погубив різними смертями. Правовірний же чоловік Теодор, котрий зібрав мозка преподобного Стефана, пішов до монастиря святого Дія і віддав того мозка таємно ігуменові, оповівши докладно йому все про святого Стефана. Ігумен же зі слізьми та зітханням вислухав, що сталося, прокляв царя як єретика та відступника; мозок же святого, як багатоцінного скарба, прийняв, уклав у чисту посудину і сховав його в церкві святого першомученика Стефана. Не втаїлося й це від усезлобного царя; один із монастиря того юнак побачив, як чесного того мозка ігуменовими руками до посудини сховано і як його таємно покладено в церкві. Після деякого часу попросив свого ігумена, щоб учинив його дияконом; ігумен же, бачачи його безчинним і дияконського сану недостойним, не послухав прохання його. Розгнівався, отож, юнак на ігумена, пішов до царя й наклепав на нього, що поклоняється мощам мертвих, і про мозка святого Стефана все докладно розказав. Цар-бо відтак повелів принести ту посудину і перед собою відчинити. Коли ж відчинили ту посудину, не знайшли чесного мозку преподобного Стефана; за Божим — бо доглядом невидимою рукою звідтіля забрано було його і сховано в місці, не відомому нікому аж досі. Юнака ж того, як наклепника, було послано у вигнання.

Згадати тут належить чудесну кару Божу, учинену тій дівиці, котра, бувши рабинею інокині Анни, набрехала на неї і на преподобного Стефана, свідчачи перед царем, ніби вони таємно сходилися вночі й чинили беззаконня нечистоти. Вона була віддана у подружжя одному сановникові, котрий збирав данини у Витинії, і, зачавши, народила двох дітей, близнят. Якось спочивала вночі на ложі із дітьми своїми, і раптово зсум'ятилися ті діти і, дивну якусь силу діставши, схопили сочки матері своєї й почали їх ссати не як діти, а як левенята чи ведмежата, що не могла мати віднятися від них, ніби від розгніваних та хижих звірів, і так по-звірячому матір свою ссали, що й умертвили. Тоді й самі, бувши єхидниним породженням, вкупі з нею померли. Така кара впала на псевдосвідкиню окаянну. А блаженний преподобний Стефан, як неповинний і чистий серцем, бачить Бога у Тройці єдиного, — Отця, і Сина, і Святого Духа, — Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святих мучеників, які зі святим Стефаном Новим постраждали заради святих ікон, — Василія, і другого Стефана, і двох Григоріїв, й Івана та інших багатьох, котрі перетерпіли всілякі муки.

І святого мученика Іринарха із Севастійського міста, і з ним святих семеро жон, які постраждали за Христа від князя Максима в Диоклитіянове царство.