Житія Святих - Листопад

Житіє святого отця нашого Павла-Ісповідника

Коли Константій, син великого Константина, тримав скипетри Грецького царства, підняли гоніння на благочестивих злочестиві аріяни, маючи посібника самого царя, котрий був зваблений тією ж єрессю. У той час Церква Христова була у великому зніченні та розорі, мало мала стовпів, що її утверджували, бо святий Атанасій Олександрійський, великий захисник православ'я, зі свого престолу був прогнаний, а святий Олександр, патріярх Царгородський, змінив дочасне життя на життя вічне. Коли ж помирав блаженний Олександр, обступили словесні вівці ложе свого пастиря й запитали: "Кому залишаєш нас, дітей своїх, отче? Кого замість себе ставиш нам пастирем, котрий би твоїми слідами пішов, управляв добре Христовою Церквою?" Він-бо подав їм двох чесних мужів: цього блаженного Павла, родом із Солуня, саном же пресвітера, і Македонія-диякона — і сказав до них: "Коли хочете мати учительного пастиря, котрий сяє чеснотами, оберіте собі Павла, коли ж хочете тільки добровидного мати і чесного зовнішньою оздобою, то оберіте собі Македонія. Це промовив до своїх овець завждипам'ятний патріярх Олександр і відійшов до Бога.

Зібрався собор, і радилися, кого із тих двох вивести на патріяршого престола — Павла чи Македонія. Учинилася суперечка в соборі поміж православними й аріянами, їх-бо було там багато. Православні хотіли блаженного Павла, а аріяни хотіли більше Македонія, однак переміг бік православний, і вибрано було цього святого Павла на патріярха в церкві святої Ірини, і на престола був виведений та й почав пасти добре вручене собі стадо. Цар же Константій не був тоді в Царгороді, але в Антіохії пробував, і той вибір учинився без нього, через це не доброзволив щодо блаженного Павла. Коли ж повернувся цар із Антіохії до Царгорода, почав вельми гніватися на святого патріярха, котрий без його волі вийшов на архиєрейського престола. І науськаний був од аріян, зібрав собор неправедний і скинув із престола святого Павла, неповинного й чесного серцем, Церкві Христовій вельми корисного; бо й премудрістю, і життям блаженний той отець був світлом світу і сяяв у Церкві, як зоря ранкова поміж хмар.

Коли скинули його, поставив цар патріярхом Євсевія Никомидійського і знову відійшов до Антіохії, а Євсевій був єретик злочестивий і почав збуряти Церкву своїми неправедними вченнями і єресями запаморочувати її, намагаючись, скільки сили, від сповідання віри викоренити Омоусіон, тобто Єдиносущне, щоб не пошановувалися ці слова: "Народжений, а не створений, єдиносущний Отцю", — не сповідав-бо злочестивий Сина Божого, що той є Бог і Богові Отцеві рівний. А блаженний Павло після скинення свого із патріяршого престола пішов у Рим — тоді-бо Римська Церква була у благочесті і папа тримав православну віру. Прийшов тож святий Павло до Риму, знайшов там великого Атанасія та інших численних єпископів, вигнаних Євсевієм, і пробував із ними. А Євсевій, бажаючи і в Римі не дати мирно пробувати Атанасію та Павлу, написав на них наклепи до Юлія, папи Римського. Той-бо прийняв послання від Євсевія, пізнав у ньому неправдивого наклепа на неповинних служителів Божих і порадив Атанасію, і Павлу, й іншим єпископам відійти на свої престоли. Допомагаючи їм, писав до східних єпископів, щоб прийняли їх люб'язно і щоб не забороняли їм посісти свої престоли. Відійшли-бо із Риму, кожен до своєї Церкви ідучи, і розіслали ті, що принесли від папи, писання до тих, котрі їх скинули. Прийняли вони і, намагаючись знову брехнею прикрити правду, намислили знову зібрати собора в Антіохії, а Юлію-папі подбали писанням відповісти; Євсевій же того не взнав, бо невдовзі помер.

Благочестиві люди із Константинового града із радістю прийняли Павла і ввели до церкви. Ті ж, що були в Арієвому злочесті, побачили, що після смерті злочестивого їхнього єпископа Євсевія знову виведено благочестивими блаженного Павла на архиєпископського престола, зібралися в іншій церкві й поставили собі єпископом злочестивого Македонія. Було тоді сум'яття велике в місті й багато людей від бійок та крамоли, що були там, побиті й померли. Почув про це Константій-цар, який був у Антіохії, і, посилаючи до Тракійських країв воєводу Єрмогена, повелів йому вигнати Павла із церкви. Прийшов-бо Єрмоген до Константинополя, збурив усе місто, примушуючи народ, щоб вигнали із церкви неповинного святого патріярха Павла, і від цього велике сум'яття піднялося, спротивився-бо вельми народ Єрмогенові; він-бо захотів силою воїнських рук вигнати Павла із церкви. Тоді безліч людей із великим гнівом кинулися на нього і, дім його вогнем запаливши, самого поволочили і вбили.

Почув-бо цар Константій про забиття воєводи Єрмогена, невдовзі від Антіохії досяг Константинограда і блаженного Павла викинув із церкви і від міста відігнав, а на все місто гнівався, що не тільки без повеління його поставили Павла, але й на бійки численні і на повстання заради нього піднялися, — і багато тоді загинуло, та й воєвода забитий був. Через це відібрав од міста половину царського дарування, що батько його, благочестивий цар Константин, місту дарував, було ж оте дарування: вісім тисяч хліба щодня давали; забрав-бо від міста чотири тисячі, а Македонія, єпископа-духоборця, місту поставив, і знову до Антіохії відійшов. Блаженний-бо Павло подався до західних країн і прийшов до благочестивого тоді папи Римського Юлія, розповів усе, що з ним трапилося, також і цареві Консті сказав. Написав-бо цар Конста до брата свого Константія, також і папа [написав], щоб прийнятий був на свого престола Павло як благочестивий, і дав послання блаженному Павлові. Прийняв той від царя й папи писання, відійшов до Константинограду й прийнятий був із великою радістю від вірних і введений до церкви. Писання ж, принесені із Риму, послав через одного знаменитого мужа в Антіохію до царя Констанція; той-бо, прийнявши, взяв собі за докір братнє послання і обернув його в ніщо. Розгнівався ще більше на блаженного Павла, що знову без його повеління прийняв престола і невдовзі послав повеління до Константинограду, до єпарха Пилипа, повеліваючи Павла із престолу скинути і від церкви відігнати, а Македонія знову ввести. Єпарх же, боячись народного повстання, щоб не учинили йому так, як воєводі Єрмогену, замислив таємно звести Павла із престолу і через це, потаївши цареве повеління, увійшов до двору, що був поблизу моря і де всенародну збирали данину, назва йому Зевксип, кладучи причину, що хоче щодо данини учинити дізнання, і звідтіля улесно, з честю закликав до себе блаженного Павла, ніби на якусь таємну для загальної користі нараду. Той-бо в блаженній простоті, нічого не підозрюючи, прийшов. Єпарх же, боячись численного люду, що навколо стояв, прийшовши із святим, не чинив нічого явно, а таємно: взяв-бо блаженного за руку і, бесідуючи із ним, зайшов до внутрішнього двору. Повелів відтак відчинити задні ворота, що були до моря, і, вивівши ними блаженного, сказав йому про цареве повеління. І посадив його на корабля, який був до того наготований, і перевезено було святого під наглядом на вигнання. Повелено йому в Солуні жити, бо то була й батьківщина його, в усі довколишні міста ходити йому безбоязно не заборонено, тільки нехай не осмілюється повернутись у східні країни.

Після ж вигнання блаженного Павла єпарх із вищеназваного двору пішов до церкви і сів на колісниці із Македонієм — багато озброєного воїнства оточило їх. Чутка ж дійшла швидко до вух народу, і запалився великим гнівом — побігли всі благочестиві із завзяттям до церкви, туди ж аріяни побігли, й один одного намагалися випередити й швидко до церкви дістатися. Єпарх же був поблизу церкви і не зміг до неї зайти через численний, що збігся, люд. Зсадив-бо Македонія із колісниці, воїни на потребу відтіснили народ, але від великого стиску люди не могли відступити. Воїни подумали, що їм противиться багато людей, роз'ярилися вельми і почали їх зброєю побивати, прокладаючи дорогу до церкви єпархові та Македонію, — і було уражених три тисячі сто п'ятдесят, деякі і з воїнів убиті, інших з-між людей пригнічено було, а всьому винуватцем був злочестивий Македоній. І сидів на престолі патріяршому на цареве бажання і від сили воїнської, а не за церковним уставом — таке насилля святій Церкві і люте вбивство учинили беззаконні аріяни.

У той час цар Константій побудував велику церкву святої Софії і з'єднав спільною загорожею із церквою Ірини, не мучениці Ірини, а Христового миру, яку великий цар Константин збудував.

Минув немалий час, і блаженний намислив від Солуня до Коринту піти. І повернувся до Риму, там знову зустрів великого Атанасія і розповів йому все, що з ним трапилося. Обидва ж укупі розповіли про себе цареві Консті. Той-бо із великим гнівом написав братові, щоб надіслав йому зі Сходу трьох єпископів, котрі дали б слово про скинення та вигнання Атанасієве та Павлове і щоб принесли ще ненаписаний виклад віри. Таке послання прийнявши від брата, Константій, ще перебуваючи в Антіохії, побоявся братнього гніву і послав до нього чотирьох єпископів: Наркиса Киликійського, і Теодора Тракійського, і Мариса Халкедонського, і Марка Сирійського. Вони-бо, прийшовши в Рим до царя, не сміли в бесіду та змагання вдаватися із Атанасієм та Павлом, потаїли й віру свою єретичну, яку виклали в Антіохії, і, іншу склавши, вдалися до царя Консти. А написано там було таке:

"Віруємо в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця й Будівника всього, що є на небесах та на землі, і в Єдинородного Його Сина, Господа нашого Ісуса Христа, предвічно від Отця народженого, Бога від Бога, Світла від Світла, що Ним усе сталося, що є на небесах і на землі видиме й невидиме, Словом є і премудрістю, і силою, і життям, і Світлом істинним, який в останні дні заради нас вочоловічився і народився від святої Дівиці, розіп'ятий був та й помер, і похований, і воскрес із мертвих на третій день, і зійшов на небеса, і сидить праворуч Отця, і Який прийде на кінець світу судити живих та мертвих, і віддасть кожному за ділом; Його ж бо царство неприпинне є і пробуває у безконечні віки. Віруємо ж і у Святого Духа, що є Параклит, що Його обіцяв апостолам Господь, а після вознесіння Свого на небеса послав їм Його, Ним-бо освячуються істинно й чисто душі, котрі вірують у Нього. Тих, що кажуть, що Син є від іншої істоти, а не від Бога Отця і що був час, коли не був Син, таких не приймає свята соборна апостольська Церква".

Такий виклад віри єпископи ті подали царю та іншим багатьом і відійшли до Риму. Після трьох же літ знову східні єпископи учинили собора, інший Символ віри склавши, і послали єпископам, які були в Італії. Вони ж через велику кількість слів та поширені речі, не прийняли цього, задоволені бувши тим ісповіданням віри, що його виклали божественні отці, котрі були в Никеї. Через те, що утворилися від обох країв численні незгоди та сум'яття, повеліли обидва царі, щоб зібрався собор у Сардикії щодо сповідання віри і щодо Атанасія й Павла, аби щодо них із зізнанням рішення учинили, — було-бо те в одинадцяте літо після смерті великого Константина. Зібралося-бо із Заходу в Сардикію єпископів більше трьохсот; зі Сходу ж тільки сімдесят і шість — не хотіли-бо східні прийняти західних і соборну бесіду доти, доки не відженуть од себе Атанасія та Павла; були-бо ті східні уражені Арієвою єрессю і боялися вдаватись у бесіду із Атанасієм та Павлом, поборниками благочестя, через те хотіли, аби ті не були у святому соборі. Отож Протоген, котрий був єпископом у Средці, і преподобний Кудровий, і всі, що були з ними, сказали тим східним: "Ми тут зібралися не тільки заради єдиносутності, аби вірити, що Син є єдинодушний із Отцем, але й заради Атанасія та Павла". Почули те східні, віддалились од західних і, повертаючись, досягли міста Филипполя, що в Македонії, і там учинили нечестиве сонмище, дерзнувши явно єдиносутність анатемі віддати, щоб не був ісповіданий Син як єдиносушний Отцю, і ту свою єресь писаннями розіслали по своїх єпархіях. Довідавшись про те, єпископи, котрі були на соборі в Сардикії, спершу засудили тих єретиків, що дерзнули учинити таке нечестя, також осудників Атанасієвих і Павлових із ступенів їхніх скинули й утвердили приділ праведної віри, установлений у Никеї: тих, що не ісповідують Сина як єдиносущного Отцю, віддати анатемі.

По тому цар Конста писав до брата свого Константія, просячи його, щоб Павло й Атанасій прийняли свої престоли, і тоді Павла послав у Царгород, давши таке послання:

"Атанасій ще в мене є, Павла ж посилаю до тебе, щоб повеліла твоя держава прийняти йому свого престола".

Також і Атанасію, як довідався, що були прогнані через благочестя та брехнею оклепані, приклав у посланні й гостріші слова:

"Коли не повелиш бути такому, то сам я із силою та зброєю прийду на тебе і без твого бажання віддам їм церкви і посаджу їх на їхніх престолах".

Дістався ж святий до царя Константія, віддав йому те писання від брата його Консти. Він же прийняв і прочитав, злякався братової погрози і вигнав із церкви Македонія, а блаженного Павла на престола вивів. Також і Атанасія, закликавши до себе писаннями своїми, послав в Олександрію, щоб той прийняв свого престола, — і була радість велика вірним од пастирів своїх. І прожили деякий час у тиші великій, тішачись ученням богоодуховлених великих усього всесвіту вчителів: Атанасій-бо в Олександрії, а Павло в Царгороді взяли управління Христовою Церквою, що просвічує світ благочестям, а тьму єресей Арієвих далеко відганяли.

Минув достатній час, Магнентій, вождь воїнів царя Консти, порадившись із змовниками своїми, убив пана свого під час ловів. Коли вбитий був добрий той і благочестивий цар римський Конста, тоді підняли голови свої аріяни і почали гоніння на благочестивих. Спершу на поборників благочестя, учителів всесвіту, постали, на Атанасія та Павла; Атанасій-бо сам від престолу свого втік, боячись рук аріянських, бо вбити його шукали, а блаженного Павла послали в ув'язнення до Кукусів вірменських, і був зачинений у хоромині, де, коли якось служив він Божественну Літургію, напали на нього аріяни і задавили омофором його — і так віддав душу свою Господу. А Македоній знову зійшов на патріяршого престола в Царгороді і невимовно утискав Божу Церкву, гонячи і вбиваючи правовірних: єпископів благочестивих скидав, а замість них єретиків ставив, маючи собі посібника єпарха Пилипа; багатьох, усяко мучивши, погубив — тих, котрі не хотіли мати з ним поєднання; у добровірних жінок сочки, у великих ковчегах пригнітивши, силою виривав, а іншим ножами відрізати велів; іншим, вуста залізом розтуливши, силою причастя аріянське вкладав; іншим носи та вуха, за його повелінням, аріяни відрізали; інших вогнем припікали — таке було гоніння на правовірних, — і нещадно проливалася кров християнська. В той час і двох клириків, Маркіяна й Мартирія, нотаріїв блаженного Павла, які були поборниками благочестя, аріяни мечами забили. Простяглося мучительство Македонієве аж до країни Пафлягонської — прочув-бо, що там безліч православних пробуває, послав три загони озброєних воїнів у ту країну, щоб мечем примусити благочестивих до з'єднання з аріянами. Почули про те вірні, які жили в місті Мантіні, що йдуть воїни, прислані від аріян, розпалилися ревністю й зібрались усі воєдино. Схопили хто що мав: хто сокиру, хто косу, а кінні — дрючки — і побігли супроти воїнів, що наближалися. І учинили міжусібну битву: упало багато людей з обох боків, із воїнів мало хто живий утік, і від громадян немало було забитих — такому кровопролиттю винуватцем був проклятий той єретик Македоній. А коли без повеління царського дерзнув викопати із землі мощі благочестивого царя Константина Великого і перенести на інше місце, тоді вся Церква залилася кров'ю, багато-бо в тому ділі не доброзволювали, бійку та вбивство поміж себе учинили. Про це довідався цар, уразився на Македонія та єпарха Пилипа, — були Македоній із патріяршого престолу, а Пилип із єпархства, за повелінням царським, скинуті. Одначе єресь Арієва та Македонієва ширилася й утискала Божу Церкву проздовж чотирнадцяти літ аж до Теодосієвого царства. Той-бо зібрав собора святих отців у Царгороді, єресь скинув, а благочестя підняв і мощі святого та блаженного сповідника Христового Павла переніс із Кукус вірменських до Царгорода із великою честю, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

У той-таки день житіє преподобного отця нашого Варлаама, новгородського чудотворця, що на Хутині

Цей преподобний отець наш Варлаам народився у Великому Новгороді від благовірних та християнських батьків, вихований був при доброму навчанні і божественних книг навчився і, ще бувши юний тілом, багатолітніх старців розумом перевищив, не любив ігрищ та сміхотворних слів, властивих дітям, до того ж повстриманості досяг і зовсім не їв смачних страв. Бачили батьки велику повстриманість його, печалилися щодо цього і якось сказали йому: "Не ображай нас, дитино, виснажуючи плоть свою неїдженням, щоб не впав у хворобу, бувши молодим, — тим печаль принесеш". Добророзумний же хлопець тихим голосом, як це мав у звичаї, відповів їм: "Я численні писання прочитав і не знайшов батьків, що радили б на зло своїй дитині, як це ви мені радите. "їжа ж та питво до нас Бога не зближує", — як каже святий Павло, а тільки піст та молитва. Згадайте-бо і це: скільки було від Адама, правітця нашого, людей; чи ж бо не померли всі і з землею не змішалися? Через це й пророк каже: "Людина марноті уподоблена, дні її, як тінь, проходять". Одначе ті, що Богу догодили добрим життям, і які кров свою за Христа пролили, і заради Його любові світу відреклися, і за Ним пішли вслід, дістали від Нього Небесне Царство, і через це прославлені і хвалені. Отак і я Богові, що допомагає мені, бажаю, за силою моєю, дбати й бути їхніми наслідувальниками". Батьки, почувши таку його відповідь, почудувалися і залишили його жити за добрим його зволенням. Відтак небагато часу минуло, батьки його від короткочасного життя цього відійшли; блаженний-бо поховав їх чесно, із належними церковними співами. Після ж смерті їхньої ще більше любов'ю Божественною запалився, бо ніхто йому не боронив, маєтка батька свого роздав злидарям, а сам волю дістав. Відтак покинув світ і знайшов наставника, котрий жив у Бозі, інока на ймення Порфирій, і від нього прийняв чернечого образа. Обійшов місця усілякі і роздивлявся, де обитель учинити: побачив-же місце гарне, і ніби промінь божественний осіяв його поблизу ріки Волхвова. Учинив молитву й почав будувати келію, де тепер монастир стоїть, а в ній, трудолюбно живучи, умертвляв плоть свою: піст же його та неспання хто й опише, а живився зі свого поту. Біси, побачивши себе приниженими, піднялися на нього на бран і перетворювалися часом у змія, часом у різних звірів, що хочуть його відігнати із того місця, — він-бо знаменням хресним обгороджувався, проганяв їх од себе. Часом і людей науськували капості чинити йому, щоб, не втерпівши людських докук, відійшов із того місця, одначе ті "похилились і впали"; уподібнювався-бо твердому діямантові. І самі стерлися, твердого ж стовпа не захитали. По тому церкву малу Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа збудував.

Від великоподвижницького життя його пішла про нього повсюди слава, і збирались до нього князі, та вельможі, та інші хрестоімениті люди, котрі хотіли від нього користі духовної, і, кожен на бажання своє одержавши, відходили в доми свої, дякуючи Богові. Зібралося до нього іноків багато, котрі бажали наслідувати боговгодне життя його і жили із ним.

Якось прийшов до цього преподобного Варлаама заради благословення новгородський князь, і прорік йому преподобний, що народився йому без нього вдома син; по тому й хрестив святий того княжого сина.

Один чоловік тримав до блаженного велику любов і, маючи охопленого хворобою Єдинородного сина свого, поніс його до святого, щоб помолився за нього. Коли ж був із ним у дорозі, померла дитина його, і мертвого хлопця приніс до преподобного, він же молитвою своєю воскресив його.

Якось настало свято Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Святий цей отець послав рибарів ловити рибу, і, за молитвами його, вловилося багато риби, тоді й осетра великого впіймали й утаїли перед ним, а малу рибу численну взяли й принесли до нього. Він же, посохом ворушачи рибу, сказав: "Це-бо діти принесли, а матір де сховали?" Вони ж упали в ноги його, сповідали гріха свого і каялися, і рибину ту принесли.

Якось було збіднення в монастирі — святий помолився до Господа, і монастир всім добром наповнився. Приводили до нього й одержимих від духів нечистих, відтак, ще коли не дійшли до святого, нечисті духи відгонені бували, прокажені очищалися, сліпі прозрівали, і всі, що з вірою приходили, одержимі різними недугами, не тільки здоров'я тілу, але й користь для душі приймали. Було ж слово його духовною сіллю розчинене, і від того любий був усім і за великого його вважали.

По тому провідчув святий, що має відійти до Бога, і, прикликавши братію, рече їм: "Це вже, братіє, кінець життя мого наближається, і відходжу від цього життя, вас же віддаю у руки Божі. Наставником буде вам замість мене Антоній, ровесник мій". І так передав йому монастиря і братію вручив, кажучи: "Тебе з Богом залишаю, уладнувача й правителя цього монастиря, і Господь наш Ісус Христос хай збереже й утвердить вас у любові Своїй. Я ж, хоча тілесно й відходжу від вас, але духом із вами невідступно буду, і про це нехай буде вам звісно. Коли віднайду благодать перед Богом, то монастир і після моєї смерті, як і за мого життя, нічим не обідніє, тільки хай любов буде поміж вас". І навчив їх достатньо, і духовного свого цілування сподобив їх та й конечне слово прорік: "Господи, в руки Твої віддаю духа свого!" І так чесну і святу душу свою віддав у руки свого Творця. Прийшов архиєпископ Великого Новгорода, і з усіх монастирів стяглося багато іноків, і чесно надгробне співання співали, і поховали святе трудолюбне тіло його місяця листопада в 6-тий день. Численні тоді недужі, охоплені різними хворобами, цільбу дістали. Здійснюється ж собор його в монастирі Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, де покладено було чесне його і чудотворне тіло, що виточувало численні зцілення тим, котрі з вірою приходили. З того трохи оповімо.

Один чоловік був охоплений сліпотою, і хоча мав розплющені очі, але не міг зовсім нічого бачити. Численні роздав лікарям маєтки, шукаючи від них цільби, але не віднайшов ніякої користі. Коли ж надходив [день] пам'яті преподобного Варлаама, повелів вести себе до монастиря, де лежать святі його мощі, і поставити при чесному ковчезі. Коли ж те сталося, почав зі слізьми молитися до святого, просячи зцілення та прозріння осліпленим очам своїм. Братія ж монастиря цього співала в церкві молебня, його закінчила, а коли заспівала: "Владичице, прийми молитви рабів своїх!" — раптово прозріли очі сліпому, й передусім побачив ковчега святого з чесними його мощами. Ще ж бо не вірив сам собі, що бачить, приступив і руками обмацав те, що бачив, відтак звів очі по церкві й уздрів людей, що близько стояли, і братію, яка співала, і пізнав, що справді-таки бачить. Наповнився невимовної радості і закричав велиголосно, оповідаючи всім про своє зцілення, яке дістав молитвами преподобного Варлаама.

Інший чоловік, маючи віру в преподобного, прийшов до монастиря його із жінкою, щоб помолитися, приніс їжу на потребу братії, поставив їм трапезу і задовольнив їх. Після ж достатньої молитви повертався додому водним шляхом, і ще недалеко від монастиря відплив, коли ж випадково перекинулася лодія, і він у глибину занурився, решта ж ледве врятувалася від потоплення. Люди, котрі були на березі й бачили, як утопився той чоловік, не змогли ніякої помочі подати утопленику, але пішли в село, що стояло неподалік, прикликали рибарів із мережами, аби віднайти тіло втопленого. І коли було знайдене мертве тіло й посиніле лежало на березі, ридала за ним жінка його і в плачі своєму пом'янула святого Варлаама і, ніби гніваючись на нього, сказала: ''Чи ж таку віддяку дарував ти, святче Божий, нам, що прийшли поклонитися гробу твоєму? Ми сподівалися довголітнє життя дістати твоїми молитвами, ти ж несподіваною смертю попустив умерти чоловікові моєму. Ліпше було нам сюди не приходити до тебе; коли б залишились удома, не трапилося б нам такої смерті!" Це та іншого багато вона говорила, і вже поховати чоловіка збиралася, аж раптово мертвий відригнув, і багато води з вуст його витекло, він же встав здоровий і воздав подяку святому, розповідаючи, як його молитвами повернутий був од воріт смертельних.

Від Великого Новгорода привезено було хворого князя Константина в обитель преподобного; така була в нього хвороба, що ані рухатися з ложа, ані говорити нічого не міг; і вже всі не сподівалися, що житиме, був-бо близько смерті. Поклали його біля раки преподобного Варлаама і здійснювали біля нього молебні співання. І раптово встав здоровий молитвами угодника Божого і, ніби ніякої не мавши хвороби, повернувсь у дім свій.

Купець один, на ім'я Антоній, мав німого віддавна сина, привів його до монастиря преподобного і при гробі його здійснював молебні співання за німого. Коли це відбувалося, раптово німому розв'язався язик і заговорив той ясно, славлячи Бога.

Григорій, постільник великого князя Василія Васильовича, запав у велику недугу і був близько смерті.

Маючи ж довіру велику до преподобного Варлаама, повелів себе везти до його монастиря, кажучи: "Хоча і смерть трапиться мені в дорозі, одначе й мертвого везіте мене до преподобного. І сталося так: від сильної хвороби в дорозі помер і мертвий привезений був до обителі. І коли ті, що везли, наблизилися до обителі на три поприща, раптово мертвий ожив і прийшов поклонитися гробу преподобного, розповідаючи, що його молитвами від смерті до життя та здоров'я повернений був.

Й інші численні чудеса здійснювалися при гробі преподобного Варлаама, і біснуватих багато збавлено було від недуг їхніх, і тепер усі, що з вірою до нього приходять, не марно від нього повертаються, але дістають те, чого просять, молитвами його, а благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той-таки день преподобного отця нашого Луки із міста Сикелійського Тавроменії, котрий заради Бога залишив батьків та наречену, із ним обручену, таємно вночі із дому вийшов у пустелю, і прийняв іночий образ, і багато потрудився, добровгодивши Богові.

І святих мучениць семи дівиць: Текуси, Олександри, Полактії, Клавдії, Єфрросинії, Атанасії та Матрони, котрі жили в селі поблизу Коринта в чистоті та пості, і коли святий мученик Олександр мечем убитий був і в ріку кинутий, ті чесні діви, дивлячись на те, плакали. Воїни ж, побачивши їх у плачі, схопили і до нечестивого свого князя на спитування повели — нуджені ж були до ідолопоклонства, але не повинувалися. Спершу були віддані у блудилище, але, Божою бережені силою, залишилися неосквернені. Тоді нав'язали каміння до ший їхніх і в озері потопили. Святі їхні тіла Теодот-корчемник вночі витяг і поховав.

У той-таки день спомин про вогненний порох, котрий через гріхи людські із повітря випав у царство Лева Великого. Ополудні-бо все небо було захмарене і більше природного темне, відтак хмара у вогненне видіння перетворилася і було так до сорока днів. Усі тоді гадали, що тим вогнем уся земля запалена буде, як колись Содом і Гомор, і пробували всі у страсі великому та недомислі, сподівалися-бо, що зійде від таких хмар вогненний дощ. Цар же і патріярх Геннадій із усіма священиками та народом у всі дні із хрестами та святими іконами литії творили, слізними моліннями Бога прохали, щоб відвернув свій праведний гнів. Людинолюбець же Господь обернув погрозу на милість: повелів-бо хмарам одощити не вогнем, а порохом, страшачи грішників. Падав той дощ страшний і незвичайний, від вечора до опівночі, і був порох чорний і палав вельми, як попіл пічний, і покрив землю вище п'яді, і попалив усю траву і прорості земні. Був тоді поміж людей великий плач та гірке ридання й стогони від самої глибини сердечної у тих, що бачили таку Божу кару. Численним та великим вельми дощем, що падав багато днів, ледве той порох із землі відмитися зміг.