Життя з Алісою поза дзеркалом

10. Як пропала моя коханка Аліса

Сьогодні я прокинувся пізно. Надворі мжичив дощ, і моя захаращена голова ходила обертом. Я вимився холодною водою, зодягнувся, і думки в моїй голові почали вкладатися в невиразний порядок. Перевіривши помешкання, я усвідомив, що Аліси не було вдома. Це поставило мене в невигідне становище: я не знав, чи вона приходила додому спати, чи ночувала у блондина. Мене справді не обходило, де юна спала, але я люблю точно знати про стан речей. Тоді я почуваюся певніше, хоч у більшості випадків не роблю нічого, щоб змінити той стан речей. Я зробив собі міцної кави й випив без цукру. Думки відразу закрутилися жвавіше, і я, натягнувши дощовик, вийшов надвір. У мене не було найменшої охоти шукати Алісу. Хай вона шукає мене, а ще краще, хай шукає вітру в полі. Я тоді матиму хоч хвилину спокою.

Як кожного вечора, я пішов до нашої корчми. Компаньйони сиділи за звичним столиком і, на відміну від кожної ночі, були похнюплені. Не знаю, чи їх роз'їдало сумління через те, що вони брали участь у груповому сексі з моєю Алісою, чи думали, що я вчора образився на них і не прийду більше до корчми. А це останнє було б великою трагедією для них, бо, як уже згадував, я єдиний був спроможний поставити пляшку. Я ніколи тим не чванився, але нема в тому нічого непристойного, коли скажу, що я одідичив немаленьку суму грошей і можу жити з поміркованим розмахом. Я не мав охоти розпитувати компаньйонів, чи той груповий секс, який пропонувала

Аліса, відбувся. Взагалі не мав охоти говорити з ними. А сів мовчки на стілець, покликав шинкарку Лізу й замовив солідну закуску й пляшку горілки. Згасивши голод, я відкоркував пляшку і випив три чарки підряд. Мої компаньйони дивилися на мене, мов обмоклі пси. Мені стало їх жалко і я посунув до них пляшку. Вони відразу ожили, і горілка зникла з пляшки умлівіч. Всі-бо ми відчували велику спрагу.

Я замовив другу пляшку, і в наші голови почали напливати бурхливі візії. До нас повернувся апетит до філософських диспутів, які ми останнім часом так ганебно занедбували. Це мене так зворушило, що я відразу замовив третю пляшку, щоб не перебивати диспутів.

Цим разом ми наблизилися до модерного часу та до модерної методології: витягували то твір Спінози, то К'єркегора чи Ясперса і кидали ним об кам'яну долівку. Твір розбивався на друзки й розсипався під столом. Ми називали цей процес ДЕСТРУКЦІЄЮ.

Після того ми лазили попід столом і лавками, визбирували шматки розбитого твору й кидали їх на стіл. Тоді починали складати ті куски в нову систему. Ми називали це ДЕКОНСТРУКЦІЄЮ. Щоправда, всі ці куски не прилягали ідеально один до одного. Та нас це не обходило, бо саме така дисгармонійна композиція найорганічніше підходила до нашого піднесеного інтелектуального стану (ми ж бралися до третьої пляшки). Мало того, нові тексти, які ми складали з тих шматків, були далеко глибші й оригінальніші, ніж твори великих філософів минулого. Щоправда, ці наші тексти були цілком незрозумілі, але хто з філософів цікавиться сьогодні такими пережитками, як зрозумілість чи логіка.

При цьому мушу згадати шинкарку Лізу, вплив якої на наші філософські злети був далеко більший, ніж вплив горілки. Вона збуджувала нашу уяву великими сідницями й розмашистими грудьми.

Коли опівночі шинкарка Ліза пішла додому, а залишився з нами тільки власник корчми Отто, наш настрій і наше натхнення полетіли коміть головою в підсвідомість. Ми допили третю пляшку й розійшлися в різні сторони містечка до своїх домівок. Але, вийшовши на свіже повітря, я відчув наплив радості. Наші філософські диспути цього вечора були особливо цікаві й оригінальні. Тому поспішав до Аліси у великому піднесенні.

Ця ніч відрізнялася тим, що до мене не чіплявся блуд, і я відразу прийшов додому. Та коли я зайшов до свого мешкання, в ньому було темно. Це відразу насторожило мене. Такого ніколи перед тим не траплялося. Я перейшов коридорчик, зайшов до вітальні й увімкнув світло. Тоді раптом побачив, що моя коханка Аліса лежала на підлозі мертва.

Спершу я відчув невдоволення й роздратування. Як вона могла встругнути мені таку неприємність саме тоді, коли я був у такому рідкісному настрої, в такому унікальному піднесенні?! Після невдоволення, я образився на Алісу. Вона зовсім не мала зрозуміння і співчуття для мене. Знала ж бо, що в такому стані, в якому я повертався додому, я неспроможний був ані роздягнутися, ані прийняти ванну. Оминаючи труп, щоб не спіткнутися об нього, я пішов до спальні й зодягнений

та взутий впав на ліжко. Спав міцно, жодні сни не тривожили мене.

Пробудився щойно перед полуднем. Коли зайшов до вітальні, Алісиного тіла там не було. Це вивело мене з нормальної колії мислення й поведінки. Я цілком і остаточно усвідомив, що Аліса пропала, і моє життя відтепер стане тяжчим і непривабливішим. До мене остаточно дійшло, що Алісу хтось убив, а вранці викрав її тіло, щоб затерти за собою сліди. Але хто і чому мав би її вбивати? Вона цікавилася тільки коханням, а все інше було несуттєвим для неї.

Та несподівано мою свідомість сколихнула інша думка: а що, коли було навпаки? Коли хтось викрав тіло Аліси для того, щоб залишити його в якомусь темному місці й кинути підозру на мене. Це вже не на жарт перелякало мене. На щастя, я спав зодягнений і взутий, то й відразу вилетів із помешкання, щоб зібрати своїх компаньйонів.

Коли я витягнув Йогана, Вольфа, Себастьяна і Бруно з їхніх лежанок і розповів їм, що сталося, — вони були стурбовані й налякані не менше за мене. І мали на це добру причину. Бо, якщо мені підліплять убивство Аліси й засадять за грати, то хто буде ставити їм чарку?

— Менш, хто зробив тобі таке свинство! — обурився Йоган.

— Це справжнє шайсерай! — погодився опецькуватий Бруно.

— Ми мусимо знайти труп і заховати його, — розсудливо промимрив Себастьян.

— Але де його шукати? — спитав я, розводячи безрадно руки.

— Як то де! На кладовищі, — сказав вдумливий Вольф.

Розумна порада Вольфа була така логічна й переконлива, що всі ми відразу прийняли її й пустилися бігцем до кладовища.

— Стійте, стійте! — крикнув Йоган.

Ми зупинилися:

— Що сталося, Йогане?

— Менш, не випадає йти на кладовище голіруч.

Це також була розумна думка. Тож я побіг до крамнички, купив пляшку 80-відсоткової, кільце баварської ковбаси й буханку хліба, — і ми нарешті пішли на кладовище. Обійшли його вздовж і впоперек, заглядали під кожний кущик, та Аліси ніде не було.

Та ми натрапили на свіжозасипану могилу і, щоб упевнитися, що там закопана Аліса, вирішили розкопати її. Пішли до гробокопа, який жив у маленькій хатині при вході, щоб позичити лопату. На щастя, розсудливий Себастьян запитав гробокопа, кого поховали в тій свіжій могилці. Гробокоп сказав, що дві години тому закопав там власника м'ясарні Фрідріха, який об'ївся до тої міри, що простягнув ноги. Ми лопату, зрозуміло, не брали, але пішли назад на кладовище, щоб присісти в затишку й подумати, що робити далі.

Несподівано пустився густий дощ, і ми забігли до великої гробниці, обведеної чорним чавунним плотом. У гробниці було дві труни, тож Йоган, Вольф і Себастьян сіли на одну, а я з Бруно на другу. Я виклав горілку, ковбасу і хліб, — і ми почали наш звичний ритуал. Мушу сказати, що в гробниці було не гірше, ніж у корчмі. Багато в чому було навіть краще. По-перше, було просторіше й затишніше, а це сприяло глибиннішим філософським роздумам. По-друге, знадвору було чутно шум дощу та чудовий спів ворон, а це сприяло приємнішому випиванню й заїданню.

Коли вщух дощ, ми вийшли з кладовища й опинилися перед тою самою дилемою: що робити далі, де шукати Алісу? Розсудливий Себастьян подав думку, що найлогічніше було б піти на ріку Майн. Там за містечком стояв старий, частково розвалений замок. Задня частина замку висувалася в ріку й утворювала небезпечний вир, з якого майже щотижня витягали потопельників. Ми однозгідно вирішили піти туди. Я знову мусив бігти до крамнички й купувати ті ж самі горілку й закуску.

Ми дісталися до Майну аж під вечір. У вирі плавав тільки один труп. Насправді це був скелет, — мужчини чи жінки, важко було встановити. Риби, видно, обскубали з нього тіло й залишили тільки кості. Оскільки на голому черепі не було довгого волосся, ми розумно дійшли до висновку, що це не була Аліса. Ми зайшли до замку, розсілися на низькому підвіконні й, попиваючи, розмишляли про життя і смерть, хоч ні одне, ні друге не цікавило нас.

О десятій годині вечора, коли над рікою зійшов повний місяць, ми закінчили наші вчені розмови. Як годилося, ми придумали оригінальний і дотепний ритуал «Топити Марену», і Вольф, виголосивши ритуальний текст, жбурнув порожню пляшку в ріку. Тепер у нас не було питань, що далі робити й куди йти. Ми мовчки, але у повній згоді, пішли до корчми. Місяць освітлював нам дорогу, і ми жодного разу не заблудили. Все ж дотягнули до корчми щойно об одинадцятій годині.

Коли шинкарка Ліза побачила нас, впустила кухоль з пивом на підлогу і, схвильована й заплакана, побігла нам назустріч. Обнімаючи мене й цілуючи, розпустила по цілій корчмі зливу питань: «Де ви так довго були? Що з вами сталося? Що трапилося по дорозі? Я думала, що на вас хтось напав, що вас притримала поліція, що ви попали в аварію, що опинилися в шпиталі…»

Ми не мали ні охоти, ні часу розпатякувати з шинкаркою Лізою. Було вже пізно, а нас чекала ще третя пляшка. Тож ми відразу пішли до свого столика й замовили горілку. Шинкарка Ліза пригостила нас — «від серця», як вона любила казати — розовим хлібом і тарілкою вудженини.

Під час третьої пляшки ми зазвичай давали волю нашій поетичній фантазії. Але цим разом нічого не виходило. Труп Аліси маячів у нашій уяві й притлумлював усякі поетичні злети. Ми пили мовчки і тільки похитували головами й прицмокували. А коли шинкарка Ліза пішла опівночі додому, нас огорнув безпроглядний смуток. Ми з поспіхом закінчили пляшку й розійшлися по домівках.

Я був у мінорному настрої і йшов додому дуже неохоче, мов до темної трупарні. Ану ж труп Аліси захований десь у помешканні, скажімо — в шафі чи під ліжком. Може, він і не захований, а сам туди заповз. Всяке трапляється.

Та коли я відімкнув двері, мені вдарило в очі ясне світло. Я завмер на порозі. Що це значило? Невже Аліса жива? А може, це її дух блукає по моїй квартирі? З острахом я ступав крок за кроком, поки не опинився у вітальні. Раптом мені заперло дух: до мене бігла в прозорому халаті Ліза, розмахуючи по дорозі грудьми. Вона поцілувала мене в уста, повела до спальні й роздягнула. У ванні чекала мене розкішно тепла вода, в яку я занурився, щоб відпружитися. Ліза зсунула з себе халат і полізла до мене. Її широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну.

І так моє життя набрало нового змісту.