Життя з Алісою поза дзеркалом

7. З нелогічною Алісою неможливі логічні стосунки

Нелегко мені було повертатися до Аліси після двотижневого раювання в Гільди. Я цього вечора не вступав навіть до корчми, а ходив вуличками й говорив сам із собою. Я відчував глибоке роздвоєння: з одного боку, мене розривало почуття вини, — якби там не було, я упродовж двох тижнів захоплено зраджував Алісу з Гільдою (ох, якби Гільда не була така дорога!), — з другого ж боку, я не був вдоволений стосунками з Алісою. Вони були надто нелогічні, надто розхристані, надто нервові, — і не мали тієї вишуканості й делікатності стосунків з Гільдою. Крім того, Аліса ввесь час зраджувала мене. Але й Гільда не була особливо вірною, тож у цьому відношенні порівнювати чи, радше, протиставляти цих двох жінок було б недоречно.

Отже, я не знав, як повестися, коли повернуся додому. Чи просити пробачення в Аліси, чи розірвати всякі стосунки з нею й вигнати її геть із свого дому. У мене не було покаянного настрою, тож перша можливість відпадала. Але й виганяти Алісу було жалко. Все-таки вона була вище пересічного рівня в ліжку, та й красою підходила мені ідеально. Якщо б я випив трохи горілки, то ці проблеми, напевно, розв'язалися б самі по собі. Але йти до корчми було запізно. Тож, підкріпивши себе на дусі, я впевненим кроком пішов додому.

Застав Алісу в тому самому шовковому халаті в голубі квіти, в якому покинув її два тижні тому. Вона напівлежала на канапі з оголеними ногами, попивала коньяк і наспівувала наївну любовну пісеньку, якою захлиналася вся молодь. На мене навіть не глянула. Раптом мене вхопила за горло лють. Я душився словами і кричав:

— То ти так співчуваєш мені! Безсоромно розлягаєшся на канапі, попиваєш коньяк, коли я, мов бовдур бігаю вулицями, хвилююся, переживаю, до корчми навіть не показуюся, тобто посвячую себе для тебе, а тобі хоч би що.

— А на що ти надіявся, після того, як два тижні зраджував мене?

— Я тебе не зраджував!

— А що ти тоді робив з Гільдою?

Я прикусив язика так міцно, що кров бризнула поміж зуби.

— Ну, то що ти робив з нею? — наполягала Аліса.

— Доглядав її.

— Чи вона тебе?

— Та й вона мене. Після того, як ти зрадила мене з тим блондином, я був у нервовому розладі.

— І ти, може, хочеш співчуття від мене…

Це вже кінець! Це крайня безличність! Замість заперечувати свої стосунки з блондином, хоч би про око, хоч би для того, щоб полегшити справи для мене (її голі ноги починали все більше розпалювати мене), вона приховано, дуже субтильно оскаржувала мене.

— Може, хочеш, щоб я кинулася тобі на шию й реготала з радості?

— Я не є людиною крайностей і такого драматизму від тебе не вимагаю.

— А що ти вимагаєш?

— Щоб ти роздягнула мене й напустила у ванну теплої води.

— А хіба Гільда тобі таке робила?

— Ні. Тому я й затужив за тобою.

— Якщо Гільда не робила, то й я не буду.

— Що за дурна логіка! — кричав я аж захлинався. — Гільда не є моєю коханкою, а ти є.

— А чим вона тоді є?

— Жінкою неустанної помочі.

Аліса вперше розсміялася, а її халат, свідомо чи підсвідомо, зсунувся з плечей. Я не міг більше терпіти наруги над моїми почуваннями. Не задумуючись ні секунди, я зшарпав з себе одяг і кинувся на неї. Ми кохалися спершу на канапі, тоді впали на підлогу й продовжували там, а відтак залізли у ванну. Мене найбільше розпалювало те, що Алісині широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну. Ми так безтямно кидались у ванні, що вода розбризкувалася по стінах. Нарешті ми опинилися в ліжку й докінчували так нерозсудливо почате діло. Кажу нерозсудливо, бо Аліса вигадувала такі номери і так шаленіла, що надосвітку я чуть духа не спустив. Мусив випрошуватися в неї й десятки разів запевняти її, що вона далеко краща в коханні, ніж Гільда. Хоч це було неправдою. Гільда була вишуканішою, справжньою аристократкою духу в сексі. Але я не міг сказати того Алісі. Злягання миліше за правду.

Наладнавши так щасливо з Алісою, я увійшов у нормальний триб життя, тобто почав ходити до корчми після вечері. Наншасливішими були мої компаньйони, вони безнастанно величали Алісу і кожну чарку пили за її здоров'я. Для мене ж найвищим задоволенням було те, що ми відновили наші філософські диспути. Цим разом ми наблизилися до новіших часів і цілу серію розмов присвятили розглядові екзистенційних елементів у творчості Достоєвського.

І так життя вклалося в приємні, гармонійні параметри. Та одного вечора Бруно мусив бігти на годинку додому, щоб вдоволити потреби своєї нової коханки, і по дорозі назад помітив на вулиці Бляхарів Алісу з високим блондином. Мені горілка вибухнула з уст, і я, кинувши на стіл келишок, вибіг з корчми.

Відразу побіг на вулицю Бляхарів, перебіг з одного кінця на другий, та Аліси з блондином ніде не було. Мабуть, зайшли до якоїсь корчми, — подумав я. Тож я вступав до кожної корчми, випивав чарку горілки і біг до наступної. Коли я вийшов з останньої корчми, то не міг уже бігти, а ледве волочив ногами. На мене тяжкою масою валилася втома і нарешті звалила мене з ніг.

Коли я пробудився на твердій бруківці, мені боліла кожна кісточка. Нелегко було добиратися додому. І коли я навкарачки виліз сходами на другий поверх, мені відчинила двері усміхнена Аліса.

Я не мав уже сили ані сваритися з нею, ані роздягатися. Зсунувся, як мішок, на підлогу й утратив притомність.