Життя з Алісою поза дзеркалом

20. Немає гіршого за життєві компроміси

Неділі з Гільдою були творами мистецтва, шедеврами. Щодо цього не було ніяких питань. Та питанням було: що мені робити понеділками, вівторками, середами, четвергами, п'ятницями і суботами? Дівчина забігала лише подеколи, і це нічого суттєво не міняло. Не міг я цілими днями сидіти в корчмі. Мені взагалі нецікаво було ходити до корчми. Бо мої компаньйони вичерпалися і нічого нового не вносили в наші філософські диспути. Просто стали нудні. Але й не цікавіше було сидіти вдома і гризти нігті. Мої думки все частіше наверталися до Аліси. Та від того вечора, коли вона образилася на мене за трахання дівчини в лазничці, прямо їй перед очима, — ніколи більше не появлялася в дзеркалі. Вона хоч і була надто темпераментна й загониста, та все ж таки з нею було б цікавіше, ніж з самим собою. Але я не знав способу, як викликати її назад у дзеркало. Бо навіть розмови з нею в дзеркалі були барвистіші, аніж оце посіріле існування. Я не йшов би аж так далеко, щоб звільняти її з дзеркала, бо це закінчилося б скандально й неприємно для мене. Я її занадто добре знав. Але розмови з нею завжди розважали мене.

Цієї середи диспути з компаньйонами в корчмі були такі плиткі, такі ненадихаючі й бездарні, що я ковтнув іще дві чарки горілки й вийшов. На тверезий розум, наше містечко виглядало далеко гарніше й мїстерійніше, аніж напідпитку.

Місяць був саме вповні, і в його освітленні будиночки виглядали мов дивовижні замки. Тіні між мурами наче відкривали входи й таємні тунелі, якими снувалися невідомі люди. Я йшов, піднесений на дусі, й любувався непоміченою досі красою нічного містечка.

Я зайшов до помешкання перед одинадцятою — черствий і в доброму гуморі. Роздягнувся, напустив у ванну теплої води і викупався. Коли я витирався рушником, почув знайомий голос: «Ти ще досить добре виглядаєш на свій вік». Перше, що прорізало мою свідомість, були образа й лють. Бо досі я був переконаний, що виглядав красиво, а не лише «досить добре». Я різко обернувся і побачив у дзеркалі голу Алісу, яка усміхалася іронічно. Ця іронія також не була мені до смаку.

— Що ти тут робиш? Хто впустив тебе сюди? — кричав я, виходячи поза рамки логіки.

— Ти мене впустив.

— Я ще на голову не впав, щоб робити таку дурницю!

— Але ти не раз згадував про мене й хотів, щоб я повернулася до дзеркала.

— Ти не мусила використовувати хвилини моєї слабости й самотности.

— Але ти хотів, щоб я повернулася. Признайся.

— Хотів, — ледве протиснув я крізь горло.

— То й маєш мене.

— Велике щастя! — її зарозумілість шарпала мені нерви.

— А що, тобі цікавіше розмовляти з собою?

— Я ще не дійшов до того!

— Але доходив.

Я промимрив щось нерозбірливе, щоб відчепитися від неї. Але, зачепившись за Алісу, не так легко відчепитися.

— Признайся, ти таки трохи сумував за мною…

— Якщо й сумував, то не для того, щоб в'язати собі руки й ноги тобою. Я не вірю в тотальні стосунки.

— А в що ти віриш?

— У свободу, самозрозуміло!

— В яку свободу? Мати свою Гільду, в додатку до неї мене, а в додатку до мене ще якусь молоденьку дівчинку збоку. Щоб мати вільний вибір. Чи я права?

— Звичайно, що права. Такі речі ніколи не шкодять здоров'ю мужчини.

— Жінці також не зашкодять.

— Що ти хочеш тим сказати?

— Що я також можу мати додаткові розваги, як і ти.

— Га-га-га! Нема дурних! Я не випущу тебе з дзеркала.

— А це вже чоловічий огидний шовінізм!

— Пощо вдаватися до таких крайніх висловів?

— Бо якщо ти можеш трахатися наліво і направо, то чому жінка не може. Як рівність, то рівність.

— Якщо йдеться про рівність, то я беззастережно вірю в неї. Та біда в тому, що я ревнивий, а крім того, маю свою гордість і не можу погодитися з тим, щоб жінка зраджувала мене! Ні в якому разі!

— То як тоді погоджуєшся з тим, що Гільда зраджує тебе з ким тільки може?

— Це не зрада, а професія.

— Ах, я забула, що ти філософ і шануєш структуровані схеми. Професія прийнятна, а вільна любов неприйнятна.

— Само собою.

— Добре, то я пущуся на «професію».

— Чого ми сперечаємося? Ти будеш вірна мені й ні з ким не будеш пускатися, бо я не випущу тебе з дзеркала.

— Це огидно з твого боку й жорстоко!

— Жорстоко, але вигідно.

— Ти звичайний сибарит! Нікчема! Сутенер власної жінки!

— Ти краще замовкни!

— Звідник молодих дівчат!

— Мовчи, кажу!

— Нудний балакун, а не філософ!

Це вже вхопило мене за живе. Вона, мозок якої завбільшки з горошину, насмілюється зневажати мій інтелект. Цього я вже ніяк не міг стерпіти! Тож вхопив свою тростинову палицю і вцідив їй по голові раз, другий, — дзеркало розбилося на друзки, і я, з жахом усвідомивши, що сталося, впав непритомний на підлогу. Радісна Аліса вистрибнула з дзеркала й кинулася до мене. Коли я опритомнів, вона лежала на мені й прикладала до голови компреси.

— Чому ти так гатив себе по голові? — спитала єхидно.

— Ти що, дурня з мене робиш!

— Ти і є дурник.

— Я хотів тебе вгатити по голові.

— Нічого кращого ти не міг для мене зробити.

Я почав пручатися, щоб зсунути її з себе. Але нічого не виходило. Я ще далі був трохи запаморочений, а вона трохи заважка.

— Чому ти шарпаєшся? Неприємно, що я лежу на тобі?

— Приємно чи неприємно, але ти образила мене. Я є філософ.

— Звичайно.

Мені трохи відлягло на душі.

— Я говорила таке тільки для того, щоб ти розлютився і розбив дзеркало.

— І це по-твому чесно?

— Свобода дорожча за чесність.

— Забирайся з мене! Я не зношу, коли жінка починає філософувати! Свобода дорожча… Велика мудрість.

— А що, тобі імпонують дурні жінки?

— Мені імпонують гарні жінки.

— І того досить?

— Цілком досить.

— Значить, тебе не цікавить у жінці мудрість, а тільки секс.

— Пощо мені у ліжку мудрості?

— Ти жалюгідний! Але я ще виховаю тебе, не журися, ще зроблю з тебе людину!

— Не витрачайся надаремно.

Ця балаканина мене нітрохи не переконувала, тільки голе Алісине тіло починало розбирати мене. Я з крайнім невдоволенням відчував, як мій член напручувався, й Аліса впихала його у свою стать.

Перший місяць відновленого життя з Алісою був медовим. Аліса догоджала мені в кожному відношенні. А найбільше намагалася перевершити Гільду в коханні. Та це їй не завжди вдавалося. Бо вродженого таланту самою практикою перевершити не можна. Але й нарікати мені не було причин, бо Аліса все-таки

була дуже добра в мистецтві злягання, нічим не відставала від моєї молодої дівчини.

Ми кожного дня до полудня кохалися або просто любувалися одне одним у ліжку, тоді приймали спільну ванну, а відтак щедро підкріплялися (Аліса, як і я, любила добрі страви у великих кількостях). Після першої години Аліса йшла у місто, лазила по крамницях і купувала собі гарні речі. Вона й у строях хотіла перевершити Гільду, але це їй також не вдавалося, бо була заповна для вишуканої елегантності. Її вигляд тяжів, радше, до бурлеску. Та Алісині походеньки влаштовували мене, бо я мав час і повну свободу на свої еротичні й інтелектуальні візії.

Як тільки Аліса виходила з хати, я з великою насолодою попадав у транс філософських марень. На мене находили такі несусвітні думки, що я сам собі дивувався. А ввечері у корчмі я, мов навіжений переповідав усе це своїм компаньйонам, а вони слухали з роззявленими ротами і не знали, як на все те реагувати.

А в неділю ранком я біг до Гільди сповняти свої подружні повинності. Тобто, парадувати з нею через містечко, молитися в церкві, любуватися добрими стравами в ресторані й до понеділка розкошувати коханням.

На диво, Аліса не протестувала проти цього. Все-таки вона була моральною й етичною людиною і шанувала інституцію шлюбу. Правду сказати, вона сама мріяла про подружжя зі мною. На щастя, наші закони не дозволяють двоєженство й таким чином оберігають мужеський рід. Бо хто міг би залишитися в живих з такими двома жінками, як Гільда й Аліса?

Завдяки такому укладові, я відчував повноту і був щасливий, що моє життя пливло так мелодійно між двома жінками. І все було б прекрасно, якби я не мав іще батьківських обов'язків.

Кожного тижня, а то й двічі на тиждень, до мене забігала молода студентка, моя символічна дочка, її чоловік, будучи також студентом, не міг постачати їй того, чого вимагала її ніжна душа. Тому її безмежна любов до мене не вгасала. Тому вона й прибігала до мене. Робила це звичайно пополудні, коли Аліса йшла у місто.

Згідно з нашою ідеальною рутиною, ми спершу роздягалися й кидалися в ліжко, щоб відбути ритуал «прохання». Тоді йшли до крамниці й купували потрібні їй речі. Дівчина мала добрий смак, і мені обходилося все це досить дорого. Та не було ради — любов є любов. Тоді ми поверталися назад до мене, і я приймав у ліжку «подяку».

На жаль, життя повне недосконалостей. Одного пополудня Аліса ніяк не могла знайти черевиків, які підходили б до її бордового костюма. Розчарована й сердита, вона повернулася додому раніше.

І доля чомусь захотіла, щоб вона в такому паскудному гуморі застала нас із дівчиною в акті «прохання», тобто тоді, коли дівчина лежала на мені й шептала на вухо, що їй цього тижня потрібне для повного щастя.

Аліса спершу не реагувала на побачений у ліжку краєвид, та коли до неї дійшло, що це була та сама дівчина, з якою я кохався у ванні, а вона, Аліса, сиділа в дзеркалі й облизувалася, — вона попала в шал, вхопила дівчину за волосся, витягнула за двері, штовхнула вниз по сходах і, біжучи за нею, безнастанно лупцювала її кулаками.

Бідна дівчина так перелякалася, що голісінька бігла через ціле містечко аж до університетських гуртожитків. На щастя, її любов до мене нітрохи не пригасла. І коли минула велика буря, вона знову почала навідуватися до мене.

Заки Аліса повернулася назад, я встиг натягнути на себе сорочку й штани і, в такому респектабельному вигляді, мав моральне право накинутися на Алісу:

— Чому ти знущаєшся над бідною невинною дівчиною?

— Невинною?! З котрого боку вона невинна? Напевно, злягається з усіма спроможними мужчинами в містечку, — і це по-твому невинність?

— Вона має на це конституційне право.

— Добре. Мене її права не обходять. Але злягатися в нашому ліжку, та ще з тобою, не має вона права!

— Відколи це моє ліжко і я перейшли під твою юрисдикцію? — обурився я.

— Відколи ти спиш у нім зі мною.

— Але чого ти розійшлася? Вона ж моя дочка.

— І ти трахаєшся з дочкою?

— А чому я мав би відмовлятися від ласки Божої?

— Це ж інцест!

— Тим він і солодший.

— Я не хочу бачити її більше в цьому домі!

— Не забувай, що це все-таки мій дім.

Аліса зблідла. Вхопила свою сумочку і вилетіла з мешкання. Все це спаскудило мені настрій, і я не мав навіть охоти йти до корчми увечері. Крокував до ранку по вітальні, але Аліси так і не дочекався. Це було неподобство! Спершу вона відлякала мені дівчину, а тепер сама зникла. А я відвик уже ночувати без жінки.

Ранком я зайшов до забігайлівки за рогом, поснідав і, розлючений, бігав по містечку, не помічаючи ні людей, ні краєвидів. Щойно вполудне, втомлений до краю, я повернувся додому. Впав у ліжко й заснув міцним сном. Пробудився, коли посутеніло. Та Аліси далі не було. Повечерявши, я пішов її шукати.

Заходив до кожної кнайпи, випивав чарку горілки і йшов далі. Аж коло готичної катедри натрапив на Алісу в напханій пияками й криком корчмі. Вона сиділа за столиком із трьома молодиками й пила. Молодики лізли їй руками й головами під спідницю, а вона задоволено реготала. Такої розпусти я в житті не бачив, такого приниження ніколи не переживав. Розпихаючи людей, я кинувся до неї й почав витягати її з-за столика. Це вкрай не сподобалося молодикам, вони піднесли мене понад голови пияків, винесли з корчми і, давши мені болючого копняка, жбурнули на тротуар.

Це образило мене до самих печінок. Мені всяке траплялося в житті. Не раз мене викидали з корчми. Але таким болючим частунком, як цей копняк, досі ніхто мене не частував. Я повернувся додому, взяв ванну й, за старим звичаєм, пішов до ліжка сам. Цілий тиждень не знав, що з собою робити, як змити з себе сором і образу. У розпуці я навіть годинами вистоював під університетом, надіючися побачити свою дівчину. Але й у цьому мені не пощастило.

Аж раз, посеред ночі, Аліса ввалилася до мешкання з усіма тьома молодиками й запропонувала мені колективне кохання в нашому ліжку. Я так розсердився, що вхопив свою парадну палицю й почав гатити молодиків по головах. Вони кинулися до дверей і коміть головою полетіли вниз по сходах. Тоді я взявся до Аліси. Бив, куди попало — вздовж і впоперек. Вона, перелякана, влетіла до лазнички і нерозважно скочила в дзеркало. Більше я її в житті не бачив.

Але, після цієї терапії, моє життя не покращало. Навпаки. Все почало котитися вниз, і я мусив робити неприємні компроміси. Найгірше було те, що з року в рік Гільда втрачала свої принади і, тим самим, своїх «дорогих» клієнтів. Тому вона все більше покладалася на мене. Врешті дійшло до того, що я мусив перебратися до неї і стати поштивим чоловіком. Тільки пополуднями я забігав до свого мешкання й чекав на спасіння, тобто на дівчину. Але дівчина навідувалася все рідше. Її чоловік закінчив студії і влаштувався на роботу в Бурґерсамті. І чим кращала його кар'єра, тим слабшала любов дівчини до мене.

Навіть корчма стала тепер цікавішою за моє життя. Але Гільда пускала мене до корчми тільки п'ятницями, коли до неї навідувалися її «найвірніші» клієнти, тобто старі пердуни. На жаль, їх не було багато, вистачало Гільді тільки на єдину п'ятницю.

Все це мене ніяк не вдоволяло. Але я не мав кращого вибору. Зрештою, Гільда була ще гарною, як на свій вік, жінкою і нітрохи не втратила запалу й винахідливости в коханні.

Іншими словами, я вдоволявся тим, що мав, і ввесь час думав про інші дні з Алісою.

Київ — Ґлен Спей, 2002–2003