Живи і дай померти

IAN FLEMING PUBLICATIONS LIMITED

live and let die © Ian Fleming Publications Limited, 1954

The moral rights of the author have been asserted

Права автора захищені.

«JAMES BOND» і «007» є зареєстрованими торговими марками

компанії «Danjaq LLC» і використовуються згідно із ліцензією

від «Ian Fleming Publications Limited».

Всі права захищені.

«Ian Fleming» логотип і «Ian Fleming signature» є зареєстрованими

торговими марками компанії «The Ian Fleming Estate»

і використовуються згідно із ліцензією від «Ian Fleming

Publications Ltd».

Переклала Ірина Бондаренко

Ілюстрації Олега Кіналя

Охороняється законом про авторське право.

Жодна частина цього видання не може бути відтворена

в будь-якому вигляді без дозволу видавництва.

www.ianfleming.com

Навчальна книга ― Богдан, просп. С. Бандери, 34а,

м. Тернопіль, 46002, тел./факс (0352) 52-06-07; 52-05-48

office@bohdan-books.com www.bohdan-books.com

Збут: (0352) 43-00-46, (050) 338-45-20

Книга поштою: (0352) 51-97-97, (067) 350-18-70, (066) 727-17-62

mail@bohdan-books.com

м. Київ: (044) 296-89-56; (095) 808-32-79, nk-bogdan@ukr.net

У другому романі «Бондіани» славетний

«агент 007» отримує нове завдання — вилетіти на Ямайку, щоб встановити походження золотих монет, котрі нелегально потрапляють на американський ринок. Йому протистоїть чорношкірий велет «Містер Біґ», суперник розумний

і талановитий. Двобій обіцяє бути запеклим...

Бонда підстерігатиме безліч небезпек:

акули і баракуди, скорпени та електричні скати, бомби-«ананасики» та озброєні

до зубів бандити...

Але в кінці небезпечного шляху на Джеймса

чекатиме справжня коштовність —

дівчина на ім’я Солітер...

Червона доріжка

У житті таємного агента бувають моменти справжньої розкоші. Трапляються такі завдання, при виконанні яких від нього вимагають грати роль істинного багатія — рідкісні випадки, коли він насолоджується комфортним життям, аби стерти з пам’яті всі хвилини небезпеки та подих смерті; є й часи — як оце зараз — гостювання на території союзницької спецслужби.

Із тієї миті, як «Стратокрузер»1 британської авіакомпанії Б.О.А.К.2 приземлився в міжнародному аеропорту Айдлвайльд, до Джеймса Бонда ставилися, наче до принца з королівської родини.

Полишивши судно разом з іншими пасажирами, він невідворотно потрапив у руки добре відомого чистилища, котре йменується імміграційною, митною та санітарною службами Сполучених Штатів.

І подумав, що на нього чекає, принаймні, година перебування у задушливій брудно-зеленій кімнаті, в якій смердить спертим повітрям, застарілим потом та де ширяє почуття провини. Страх тут завис усюди: перед усіма зачиненими дверима з написами «Вхід заборонено», за якими причаїлися дуже уважні люди; перед папками та стрекотливими телетайпами з терміновими повідом­леннями у Вашингтон, Бюро боротьби з наркотиками, в контррозвідку, Держскарбницю і ФБР.

Ідучи бетонним майданчиком та зіщулившись від холодного січневого вітру, побачив власне ім’я, що висвітлилося на табло: «Бонд Джеймс. Британський дипломатичний паспорт № 00944567» — коротка затримка — й відповіді, що надійшли від різних апаратів: «не значиться». І висновок ФБР: значиться — перевіряємо — зачекайте. Далі відбудуться поквапні консультації ФБР із ЦРУ й спалахне відповідь: «ФБР — Айдлвайльду»: «Бонд: О’кей. О’кей» — і ввічливий чиновник на виході поверне йому паспорт зі словами: «Бажаю вам приємного перебування в нашій країні, містере Бонд!»

Бонд здвигнув плечима і через турнікет попрямував услід за іншими пасажирами до дверей із табличкою «Санітарна служба США».

Для нього це лише звична втомлива процедура, але неприємно було знати, що його досьє — в руках іноземної держави. Анонімність — головний принцип такої діяльності. Кожна ниточка його справжнього «я», що потрапляла в будь-яке досьє, неминуче зменшувала цінність агента і в кінцевому підсумку загрожувала життю виконавця. Тут, в Америці, вони знали про нього все: тож почувався негром, в якого лікар-шаман відібрав власну тінь. Він цілковито був у руках інших. У цьому випадку то друзі, однак....

— Містере Бонд?

Приємного вигляду невиразний чоловік у простому одязі вийшов із тіні будівлі Санітарної служби.

— Мене звати Геллоран. Приємно з вами познайомитися!

Вони потиснули один одному руки.

— Сподіваюся, добре долетіли? Чи не пройдете за мною?

І повернувся до чергового офіцера поліцейської охорони аеропорту, який стовбичив біля дверей.

— Все о’кей, сержанте.

— Добре, містере Геллоран. До зустрічі!

Пасажири проходили всередину, а Геллоран завернув наліво. Інший полісмен відімкнув для них хвіртку у високій огорожі.

— До побачення, містере Геллоран!

— Бувайте, офіцере. Дякую!

Одразу ж за ворітьми на них чекав чорний «Бьюїк», двигун якого ледь чутно пихкав. Вони усілися в авто. Дві легкі валізи Бонда вже були спереду, поруч із водієм. Для Бонда залишилося загадкою, як так швидко зуміли віднайти його валізи у купі речей інших пасажирів — за кілька хвилин після того, як багаж підвезли до митниці.

— О’кей, Грейді. Рушаймо.

Бонд із насолодою розвалився на задньому сидінні великого лімузина, і той рвонув уперед, набираючи швидкість. Бонд повернувся до Геллорана.

— Це, безумовно, найлюб’язніший прийом, який мені будь-коли виказували. Я очікував іще добру годину протовктися тут, проходячи митний контроль. Хто віддав такі розпорядження? Я не дуже звик, щоб мене приймали як ВІП-персону. Так чи інакше — дякую вам за зустріч!

— Ласкаво просимо, містере Бонд!

Посміхнувшись, Геллоран запропонував йому сигарету із щойно розпечатаної пачки «Лакі страйк».

— Ми зробимо все, щоби ваше перебування у нас було якомога приємнішим. Лише скажіть, що вам потрібно, і це буде негайно виконане. Тут, у Вашингтоні, у вас хороші друзі. Достеменно не знаю, чому ви тут, але мені здається, що нашій владі дуже важливо, аби ви почувались у нас почесним гостем. Мені доручено якнайшвидше доправити вас до готелю, а тоді вами займеться хтось інший. Дайте-но мені на хвильку ваш паспорт!

Бонд передав йому документ. Геллоран відкрив портфель, що лежав поруч із ним, і витягнув звідти важку металеву печатку. Перегорнув сторінки, дійшов до візи США, проштемпелював цю сторінку, підписав на темно-синьому кружечку з вензелем департаменту юстиції і повернув паспорт. Потім дістав свій гаманець, а звідтіля — пухкий конверт, який і передав Бондові.

— Тут тисяча доларів, містере Бонд.

І заперечно підняв руку ще до того, як Бонд спромігся щось сказати.

— Це гроші комуністів: трофей у справі Шмідта- Кінаскі. Ми їх використаємо проти них же; тож вас просять сприяти нам у цьому і витрачати гроші на свій розсуд — так, як вам буде потрібно у вашій нинішній справі. Мені сказали: якщо ви відмовитеся, це буде розцінено як вельми недружній акт. Не говорімо більше про це, — додав він, оскільки Бонд продовжував нерішуче тримати конверт. — Я також уповноважений повідомити, що передаю ці гроші з відома і схвалення вашого шефа.

Пильно глянувши на нього, Бонд посміхнувся. Сховав конверт у гаманець.

— Гаразд, — озвався він. — І дякую. Спробую витратити їх якомога ефективніше. Радий, що маю якийсь робочий капітал. Приємно знати, що тебе фінансує опозиція.

— Чудово, — зауважив Геллоран. — А тепер, з вашого дозволу, я черкну кілька слів рапорту, котрий повинен вручити шефові. Маю ще написати листи подяки Імміграційній та Митній службам за їхнє співробітництво: такий порядок.

— Прошу дуже, — охоче погодився Бонд. Він радий був трохи помовчати і вперше після війни поглянути на Америку. Аж ніяк не зайвим вважав знову засвоїти кілька американських реалій: їхні оголошення, нові марки машин та ціни на старі; їдкі кольори дорожніх знаків: ҐРУНТОВЕ УЗБІЧЧЯ. КРУТИЙ ПОВОРОТ. УВАГА — ПОПЕРЕДУ СЛИЗЬКА ДІЛЯНКА ДОРОГИ; нові правила водіння; багато автівок із жінками за кермом, а їхні чоловіки покірно сидять поруч; одяг людей; те, як жінки вкладають своє волосся; попереджувальні знаки цивільної оборони: У ВИПАДКУ ПОВІТРЯНИХ НАЛЬОТІВ НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЬ І ЗІЙДІТЬ З МОСТА; густа сітка телеантен та стрімкий розвиток телебачення; рекламні щити й вітрини крамниць; поодинокий гелікоптер; заклики до публічних пожертв для хворих на рак і поліомієліт; «Марш даймів»3 — усі ці скороминущі враження, котрі так часто ставали йому в пригоді у його професії: так само, як далекий собачий гавкіт чи пригнуте гілля дерев для мисливця, котрий примощує капкани у джунглях.

Водій обрав міст Тріборо, на карколомній швидкості вони влетіли на околиці Мангеттена — і чудовий нью-йоркський проспект поспішив їм назустріч, й опинилися нарешті у самісінькій гущі виття клаксонів і багатолюдного натовпу — в просякнутих бензиновими випарами нетрях залізобетонних джунглів.

Бонд повернувся до свого супутника.

— Мені неприємно таке казати, — зауважив, — але це — найбажаніша мішень для атомної бомби на всій земній кулі.

— Я про це вже думав, — погодився Геллоран. —

І частенько лежу вночі без сну, міркуючи, що ж тоді буде.

Вони під’їхали до «Сент-Реджісу» — найкращого готелю Нью-Йорка, розташованого на розі П’ятої авеню і П’ятдесят п’ятої вулиці.

Похмурий чоловік середнього віку в темно-синьому плащі та чорному фетровому капелюсі вийшов до них услід за швейцаром. Тут же, на тротуарі, Геллоран їх і познайомив.

— Містере Бонд, познайомтеся з капітаном Декстером, — голос його був шанобливий. — Чи можу тепер полишити його на вас, капітане?

— Звісно, звісно! Лише розпорядіться, щоб валізи віднесли нагору. Кімната номер 2100. Верхній поверх.

Я ж піду разом із містером Бондом, аби пересвідчитися, що в нього є все необхідне.

Бонд повернувся, щоб попрощатись із Геллораном та подякувати йому. На мить Геллоран став до нього спиною, віддаючи швейцарові розпорядження щодо багажу. Бонд глянув поверх його плеча на П’ятдесят п’яту вулицю. Очі його звузилися. Чорний «Шевроле»-седан різко протиснувся крізь щільний вуличний рух і вигульк­нув справа, підрізавши «Чекер-таксі»4, водій якого різко загальмував і натиснув на клаксон, не відпускаючи руки. Седан продовжив свій рух, устиг проскочити на зелене світло і зник на П’ятій авеню, рухаючись на північ.

Це була зухвала, відчайдушна їзда, але найбільше вразило Бонда те, що за кермом сиділа симпатична негритянка в чорній форменій одежі шофера. У заднє скло він помітив єдиного пасажира — здоровила з чорним, із сірим полиском, обличчям, котрий обернувся і пильно поглянув на Бонда: той був цілковито впевнений у цьому — після чого авто рвонуло на авеню.

Бонд потиснув Геллоранові руку. Декстер нетерпляче торкнувся його плеча.

— Пройдімо просто через хол до ліфтів: направо.

І, будь ласка, не знімайте капелюха, містере Бонд!

Коли Бонд почав підніматися сходами услід за Декстером, то вирішив, що всі ці перестороги були запізнілі. Навряд чи ще десь у світі ви побачите негритянку за кермом. Негритянка-таксист — це ще незвичайніше.

Й навряд чи таке ймовірно в Гарлемі, — а, вочевидь, машина вилетіла саме звідти.

І що то за велетень був на задньому сидінні? Й те вугільно-чорне обличчя зі сіруватим полиском? Сам «Містер Біґ»?

— Гм-м, — буркнув Бонд сам до себе, заходячи слідом за струнким капітаном Декстером у ліфт.

Ліфт зупинився на двадцять першому поверсі.

— У нас є для вас невеличкий сюрприз, містере Бонд, — сказав капітан Декстер, утім, без особливого ентузіазму.

Вони пройшли коридором до кутової кімнати. За вікнами зітхав вітер, і Бонд швидко поглянув на дахи сусідніх хмарочосів та голі верхівки дерев Сентрал-парку. Відчув себе відірваним од землі, й на мить дивне почуття самотності та пустки охопило його.

Декстер відімкнув двері номера 2100 і зачинив їх за ними. Тепер вони перебували в маленькому освітленому холі. Полишили плащі та капелюхи на кріслі, й Декстер відчинив ще одні двері, пропускаючи Бонда вперед. Той пройшов у доволі милу вітальню, виконану у стилі ампір, адаптованому до Третьої авеню, — зручні крісла і широкий диван, оббитий блідо-жовтим шовком; прекрасна імітація обюссонівського килима на підлозі, світло-сіра стеля й стіни; майстерно вирізьблений французький буфет із пляшками, склянками та срібним відерцем із льодом — і широке вікно позаду, через яке з кришталево чистого, по-швейцарськи безхмарного неба щедро лилися промені зимового сонця. У кімнаті було тепло. Двері сусідньої спальні відчинилися.

— Я саме ставив квіти біля вашого ліжка — це входить до переліку знаменитих послуг ЦРУ: «Служба з усмішкою», — високий стрункий молодик вийшов звідти, посміхаючись та привітно простягаючи руку, і Бонд від здивування остовпів.

— Феліксе Лейтер! Що ви, до дідька, тут робите?

Бонд схопив тверду долоню і сердечно потис її.

— То що, в біса, ви робите у моїй спальні? Боже! Як же ж приємно бачити вас! Чому ви не в Парижі? Тільки не кажіть мені, що вам доручили цю справу!

Лейтер приязно оглянув англійця.

— Ви правильно здогадалися: саме так вони й зробили. Хоч якийсь перепочинок! Принаймні, для мене. ЦРУ вирішило, що ми непогано попрацювали над «Казино»5, тож вони витягли мене сюди — від наших колег у Парижі — й переманили в Нью-Йорк — і ось я тут. Я свого роду зв’язковий між ЦРУ та нашими друзями з ФБР.

І він махнув рукою капітанові Декстеру, котрий без ентузіазму спостерігав за таким бурхливим, як для професіоналів, виявом почуттів.

— Звісно, це їх сфера діяльності: принаймні, американська ниточка є їхньою, однак, як ви знаєте, ЦРУ має певні інтереси за кордоном, тому ми розв’язуємо проблеми спільно. Тепер вам належить вийти на ямайський слід для британців — і команда сформована. То як вам таке? Сідайте й випиймо! Щойно дізнавшись, що ви вже внизу, я замовив ленч: його ось-ось принесуть.

Він підійшов до бару і почав змішувати мартіні.

— Дідько забирай! — озвався Бонд. — І той старий чорт М. ані словом не прохопився: просто виклав факти. Він ніколи не повідомляє нічого хорошого. Гадаю, вважає, що це може якось вплинути на те, чи займатимусь я цією справою, чи ні. Так чи інакше, але це чудово.

Бонд раптом помітив, що капітан Декстер мовчить.

І повернувся до нього.

— Буду дуже радий працювати тут під вашим керівництвом, капітане, — сказав тактовно. — Наскільки розумію, справа розпадається на дві частини. Перша стосується території Америки, тобто підпадає під вашу юрисдикцію. А далі, гадаю, ми повинні розплутати ниточку, що веде в Карибський басейн — на Ямайку. Наскільки розумію, мені доведеться займатися тим, що за межами територіальних вод Сполучених Штатів. Феліксові треба буде з’єднати обидві половинки справи докупи та підтримувати зв’язок із керівництвом.

Поки я тут, то звітуватиму Лондону через ЦРУ — та безпосередньо Лондону, одночасно інформуючи й ЦРУ, коли перебуватиму на Карибських островах. Я правильно все зрозумів?

Декстер тонко посміхнувся.

— Саме так, містере Бонд. Містер Гувер6 уповноважив мене повідомити, що він дуже радий вашій присутності тут. Як нашого гостя, — додав з іронією. — Природно, що нас не надто цікавлять британські справи, і ми щасливі, що цим напрямком займатиметься ЦРУ — разом із Лондоном та вами. Гадаю, що все буде добре. За удачу! — і він підняв келих з коктейлем із мартіні, що подав йому Лейтер.

Вони випили, смакуючи холодний міцний напій, і на яструбиному обличчі Лейтера застиг насмішкуватий вираз.

У двері постукали. Лейтер відчинив, й увійшов хлопчик-посильний з валізами Бонда. За ним ішли два офіціанти, штовхаючи перед собою столик на коліщатках зі стравами в закритих судках, столовими наборами та білосніжними накрохмаленими серветками. Усе це вони розклали на розсувному столикові.

— Молоді краби із соусом «Тартар», гамбургери з помірно пропеченою на грилі пісною яловичиною, смажена картопля по-французьки, броколі, салат із приправою «Тисяча островів», морозиво з карамельною помадкою і найкраще «Лібфраумільх»7, яке тільки можна знайти в Америці. О’кей? То як вам таке?

— Звучить непогано, — зауважив Бонд, зі сумнівом подумавши про морозиво з підливкою із вершкового масла і паленого цукру. Вони всілися за столик та методично насолодилися кожною вишуканою стравою, яку їм запропонувала місцева американська кухня.

Говорили вони мало, й лише коли їм подали каву і прибрали посуд, капітан вийняв із рота п’ятдесятицентову сигару та рішуче прочистив горло.

— Містере Бонд, — мовив, — тепер, можливо, ви розкажете нам, що вам відомо про цю справу…

Нігтем великого пальця Бонд розпечатав пачку «Честерфілда» і, зручніше вмостившись у комфортабельному кріслі розкішної теплої кімнати, подумки повернувся до подій двотижневої давності — до того холодного й вологого січневого дня, коли він вийшов зі своєї квартири в Челсі у похмурий морок лондонського туману.

Розмова з М.

Сірий «Бентлі» 1933 року випуску — з відкидним верхом, об’ємом двигуна 4,5 літра та удосконаленим компресором — щойно був виведений з гаража Бонда. Машина завелася відразу ж після натискання на автоматичний стартер. Бонд увімкнув подвійні протитуманні фари й обережно виїхав на Кінґз-роуд, а далі по Слоун-стріт вирушив у напрямку Гайд-парку.

Начальник канцелярії містера М., зателефонувавши опівночі, повідомив, що М. хоче бачити Бонда наступного ранку о дев’ятій.

— Трохи зарано, — вибачливо сказав, — але шеф прагне діяти. Він розмірковував над цим кілька тижнів. І, гадаю, нарешті надумав.

— Чи не можете ви повідомити мені телефоном, якого сектору це стосується?

— А — як «Анна» та К — як «Карл», — сказав начальник секретаріату та повісив слухавку.

Це означало, що справа стосувалася секторів А та К — тобто тих підрозділів таємних служб, котрі займалися відповідно Сполученими Штатами Америки і країнами Карибського басейну. В період війни Бонд певний час працював у секторі А, але про сектор К знав мало що.

Поки ж він повз Гайд-парком під тихе пихкання дводюймової вихлопної труби свого авта, відчував збудження від майбутньої зустрічі з М. — дивовижним чоловіком, який на той момент був (та й зараз є) головною людиною в англійській секретній службі. Бонд не бачив з кінця літа його холодних, проникливих очей. Тоді М. був ним задоволений.

— Візьміть відпустку, — порадив йому. — Відпочиньте як слід. І наростіть собі нову шкіру ось тут, на кисті. «Q» порекомендує вам найкращого лікаря і домовиться про прийом. Не можу дозволити, щоб ви ходили з цією бісовою міткою росіян на руці. Одужуйте — а я поки що підшукаю для вас нову справу. Нехай щастить!

Руку йому таки відновили, вона заживала — безболісно, але повільно. Ледь помітні шрами, що залишилися на місці російської літери «Ш» (початкова буква в слові «ШПИОН» — «шпигун»), поступово зарубцювалися, але коли Бонд згадав про чоловіка зі стилетом, котрий зробив йому це, руки його на кермі мимоволі стиснулися в кулаки.

Цікаво, що сталося з тією блискучою організацією, агентом котрої був той, із стилетом — із тим радянським органом помсти — СМЕРШем, скорочено від російського «Смерть шпионам», тобто «смерть шпигунам»? Чи вона й далі така ж впливова, така ж ефективна? І хто керує нею тепер, коли Берії більше нема? Після тієї знаменитої операції в казино Руаяль-лез-O Бонд поклявся їм помститися. Він так і сказав про це М. під час їхньої останньої розмови. Чи не викликана ця нова зустріч бажанням дати Бондові змогу стати на стежку війни? Очі його звузилися, коли він вдивлявся у сутінки Ріджентс-парку. Обличчя Бонда у присмерку видавалося холодним та жорстоким. Він заїхав у внутрішній двір високого похмурого будинку, передав машину одному з механіків і пішов до центрального входу. Ліфт підняв його на верхній поверх і — так добре знайомим йому коридором, застеленим ворсистим килимом, — він дійшов до дверей поруч із кабінетом М. Начальник секретаріату вже чекав на нього й відразу ж зв’язався із М., скориставшись внутрішнім зв’язком.

— 007 прибув, сер!

— Нехай заходить.

Спокуслива міс Маніпенні8, всемогутня особиста секретарка М., підбадьорливо посміхнулася Бонду, і він увійшов у кабінет. Одразу ж у кімнаті, яку Бонд щойно полишив, загорілося зелене світло: це означало, що шефа не можна турбувати.

Настільна лампа із зеленим скляним абажуром відкидала острівець світла на широкий стіл, обтягнутий червоною шкірою. Туман за вікном не давав змоги розгледіти кімнату.

— Доброго ранку, 007! Покажіть-но мені свою руку. Непогано! Звідкіля вони взяли шкіру для пересадки?

— Із передпліччя, сер.

— Г-м-м... Волосинки трохи загрубі. І трохи нерівно. Ну що ж — нічого не вдієш. Зійде поки що. Присядьте.

Бонд підійшов до єдиного стільця, котрий стояв навпроти стола М.

— Добре відпочили?

— Так, дякую, сер!

— Чи бачили ви коли-небудь таке?

І М. рвучко витягнув щось із нагрудної кишені та кинув на стіл. З легким стукотом на червону шкіру впала, висвічуючи багатим блиском, золота карбована монета розміром із дюйм.

Бонд узяв її, покрутив і зважив у руці.

— Ніколи, сер! Коштує, певно, фунтів п’ять, не менше.

— П’ятнадцять у колекціонерів. Це — розенобль9 Едуарда IV.

М. знову поліз у внутрішню кишеню і виклав перед Бондом на стіл пригорщу не менш чудових старовинних монет. Уважно розглядав кожну і називав її.

— Подвійний екселлант Фердинанда та Ізабелли,

Іспанія, 1510 рік; екю о’солей Чарльза IX, Франція,

1574 рік; подвійне золоте екю Генріха IV, Франція,

1600 рік; подвійний дукат Філіппа II, Іспанія, 1560 рік; рейдер10 Чарльза Д’Егмонта, Голландія, 1538 рік; золотий четвертний, Генуя, 1617 рік; подвійний луїдор a la meche courte з коротким завитком Луї IV, Франція, 1644 рік… Усе це варте купи грошей, навіть якщо його переплавити. Але воно має ще більшу цінність для нумізматів, бо за кожну з цих монет колекціонери дають від десяти до двадцяти фунтів. Чи бачите ви у них щось спільне?

Бонд замислився.

— Ні, сер.

— Усі вони викарбувані до 1650 року. «Кривавий Морґан»11 був губернатором та командувачем Ямайки від 1674 до 1683 року. Англійська монета тут — справжній джокер. Можливо, такими розраховувалися з англійськими солдатами в гарнізоні Ямайки. Якби не цей факт і дати, то цілком можна було б припустити будь-яке інше походження дорогоцінного скарбу — монети могли здобути інші великі пірати: д’Оллоне, Пьєр ле Гран12, Шарп, Сокінс, Блекбіерд. Так чи інакше, але й «Спінкси13, і Британський музей сходяться на тому, що це, без сумніву, частина скарбу Морґана.

На мить М. зупинився, щоб розкурити люльку. Він не запросив Бонда запалити, а той не насмілився зробити це без дозволу.

— І до біса багатий це був скарб. Приблизно тисячу таких монет хтось поширює у Сполучених Штатах лише за останні кілька місяців. Спецвідділ Казначейства та ФБР відстежили рух тільки цих монет; а скільки ж їх було переплавлено або осіло в приватних колекціях?

І вони увесь час виринають у банках, у торговців золотими злитками, в антикварних крамницях, але найбільше, звісно ж, у лихварів. Фебеерівці опинилося в скрутному становищі. Вони знають, що варто їм лише повідомити про це в поліцію, як джерело надходжень негайно висохне. Усе буде переплавлене в золоті злитки й відразу ж перекочує на чорний ринок. Навіть якщо не брати до уваги раритет монет, то й переплавлене золото неминуче піде в підпілля. Скидається на те, що хтось використовує чорношкірих — швейцарів, провідників поїздів, шоферів вантажівок — тобто цілком безневинних людей, для розповсюдження монет у Сполучених Штатах.

Ось вам типовий приклад.

Після цих слів М. розкрив коричневу папку з червоною зіркою на обкладинці — знак того, що тут зберігаються цілком таємні документи, — і витягнув звідти якийсь аркушик. У перекинутому вигляді Бонд зміг розібрати лише заголовок «Департамент юстиції. Федеральне Бюро Розслідувань».

Далі М. прочитав:

«Захарі Сміт, вік: 35 років, член Спілки залізничних службовців; адреса: 90-Б Вест, 126 стрит, Нью-Йорк».

І, звівши очі на Бонда, додав:

— Це в Гарлемі. Об’єкта упізнав Артур Фейн із «Фейн джуелз інкорпорейтед», 870 Ленокс авеню, як особу, котра 21 листопада принесла для продажу чотири золоті монети шістнадцятого та сімнадцятого століть (опис монет додано). Фейн запропонував за них сто доларів, на що клієнт одразу ж погодився. Під час наступного допиту Сміт заявив, що їх — по двадцять доларів за кожну монету — продав йому в барі «Сьоме небо», а це добре відомий у Гарлемі бар, негр, якого він ніколи не бачив ані раніше, ні опісля. Продавець сказав, що у «Тіффані», знаній ювелірній компанії, за кожну монету дадуть п’ятдесят доларів, однак йому гроші потрібні негайно, а «Тіффані» надто далеко звідси. Сміт придбав одну монету за двадцять доларів, але дізнавшись, що лихвар поруч пропонує за неї двадцять п’ять, повернувся в бар і купив решту три монети за шістдесят доларів. Наступного ранку відніс їх до Фейна. У поліцейській картотеці Сміт не значиться.

Проказавши це, М. поклав папірець назад у папку.

— То — характерний приклад, — наголосив. — Кілька разів вони виходили на посередника, котрий купував монети трохи дешевше, і потім з’ясовувалося, що придбав він їх повну пригорщу — а в одному випадку навіть сотню! — у когось, хто купив їх іще дешевше. Усі ці трансакції відбулися на Флориді чи в Гарлемі. А початковою ланкою завжди був якийсь невідомий негр; у всіх випадках — службовець, успішна та освічена людина, котрий стверджував, що гроші, ймовірно, піратський скарб Блекбіерда14.

— І ці оповідки про Блекбіерда вельми ймовірні, — провадив далі М. — бо є всі підстави вважати, що частина цього скарбу була віднайдена у переддень Різдва 1928 ро­ку, в містечку під назвою Плам Пойнт. Це перешийок у Бофорт Каунті, Північна Кароліна, де потічок під назвою Бат-Крік впадає в річку Памліко. Але не думайте, що я експерт у цьому, — посміхнувся М. — ви можете прочитати усе це в досьє. Тож теоретично дуже логічно було би для всіх цих шукачів скарбів тримати усе це добро, поки історія не забудеться, а тоді швидко викинути монети на ринок. Також вони могли вже тоді — або трохи згодом — продати його гуртом, і вже продавець сам би вирішив його трохи притримати. Загалом, це цілком вірогідна версія, якби не два моменти, — М. зупинився і знову набив люльку. — По-перше, Блекбіерд промишляв піратством у 1690–1710 роках, тож малоймовірно, що в його колекції не було монет, викарбуваних після 1650 року (а ці монети карбували не пізніше 1650-го). Крім того, як я вже казав, дуже сумнівно, щоб до нього в руки потрапив розенобль Едуарда IV, оскільки нема жодних свідчень того, що будь-яке англійське судно, котре везло гроші на Ямайку, захоплювалося піратами. Берегова братія15 за таке б не взялася — надто потужним був супровід такого судна. В ті часи були набагато легші «шляхи збагачення», як це колись називалося.

— По-друге, — М. зиркнув на стелю, а потім знову на Бонда, — я знаю, де цей скарб. Принаймні майже впевнений у цьому. Він — не американського походження. Нині перебуває на Ямайці й насправді належав «Кривавому Морґану», і це — найцінніший скарб в історії.

— Боже праведний! — вигукнув Бонд. — Як же нам до нього добратися?

Сказавши це, М. застережливо підняв руку.

— Усі подробиці ви знайдете тут, — і він поклав правицю на коричневу папку. — Коротко кажучи, сектор С цікавить дизельна яхта «Секатур», яка курсує з острівця на північному узбережжі Ямайки через Флорида-Кіс та Мексиканську затоку до містечка Сент-Пітерсберг. Це — курорт на західному побережжі Флориди поблизу Тампи. За допомогою ФБР ми встановили власника цього судна й самого острова. Це такий собі «Містер Біґ», негр-гангстер. Мешкає в Гарлемі. Чули колись про такого?

— Ні, ніколи, — озвався Бонд.

— І що цікаво, — голос М. злагіднів і зазвучав тихіше, — двадцятидоларова банкнота, якою один із випадкових покупців-негрів розплатився за золоту монету і номер якої записав для підпільної лотереї «Піка Поу», була виплачена одному з охоронців містера Біґа. Нею розплатилися, — М. махнув люлькою у бік Бонда, — за інформацію, отриману від подвійного агента ФБР, який водночас є членом компартії США.

Бонд злегка присвиснув.

— Словом, — продовжив М, — ми підозрюємо, що цей ямайський скарб використовують для фінансування радянської шпигунської мережі — принаймні, в Америці. І наші підозри ще більше зміцняться, коли я скажу вам, хто цей «Містер Біґ».

Бонд чекав, не зводячи з М. очей.

— «Містер Біґ», — провадив далі М., зважуючи кожне слово, — ймовірно, найвпливовіший чорношкірий гангстер у світі. Він, — М. почав ретельно перелічувати всі регалії, — голова секти вуду «Чорна вдова», і сповідники вуду вважають його самим Бароном Самеді16. Ви знайдете все тут, у цій папці, — додав М, поплескавши рукою по файлу, — це дещо вам прояснить або, може, нажахає так, що ви не зможете заснути. «Біґ» також радянський агент, і нарешті — а це має особливо зацікавити вас, Бонде, — він агент добре відомого вам «СМЕРШу».

— Так, — повільно мовив Бонд, — тепер мені все зрозуміло.

— Неабияка справа, — підсумував М., пильно вдивляючись у Бонда, — і «Містер Біґ» неабихто.

— Не думаю, що мені доводилося чути коли-небудь про великого негра-злочинця… — зронив Бонд. — Китайці — ті, звісно ж, стоять за торгівлею опіумом. Мені випадало також чути про солідних японців, які торгують перлами і наркотиками. Чимало негрів займаються збутом діамантів та золота в Африці, але ті не грають по-крупному. До серйозного бізнесу вони не дотягують. Сумирні, законослухняні громадяни, сказав би я — якби не їхня пристрасть до спиртного.

— Наш об’єкт — виняток, — зауважив М. — він не є чистим негром, бо має домішку французької крові. Народився на Гаїті. Навчався у Москві, про що ви детальніше дізнаєтесь із папки. А ця раса лише починає народжувати геніїв у всіх професіях — учених, лікарів, письменників. Тож настав час і для видатного злочинця. Врешті-решт, негрів у світі 250 мільйонів — майже третина від усього білого населення. У них достатньо мізків, здібностей і характеру. А тепер ще й Москва технічно підкувала одного з них.

— Хотів би я з ним зустрітися, — сказав Бонд. І додав, уже спокійніше: — Хотів би зустрітись із будь-ким зі «СМЕРШу».

— Тоді гаразд, Бонде. Візьміть це, — і М. вручив йому товсту коричневу папку. — І опрацюйте разом із Плендером та Деймоном. Будьте готові вирушити за тиждень. Це — спільна операція ФБР та ЦРУ. І, заради Бога, не наступайте ФБР на п’яти! Неприємності нам ні до чого. Удачі!

Бонд пішов прямо до командувача Деймона, начальника сектору А, тямущого канадця, котрий відповідав за зв’язок із ЦРУ — американською спецслужбою.

Деймон відірвав очі від паперів.

— Бачу, що ви погодилися, — сказав, дивлячись на папку. — Я так і думав. Присядьте, — і він махнув рукою на стілець поруч з електрокаміном. — Коли ви усе це переварите, я додам решту.

Візитка

Минуло вже десять днів після зустрічі з М. і розмови з Декстером та Лейтером, а я дізнався не надто багато нового, подумав Бонд, повільно прокидаючись у теплій розкішній спальні готелю «Сент-Реджіс» наступного дня після прильоту в Нью-Йорк.

Декстер повідомив йому безліч подробиць про «Містера Біґа», але це мало що прояснило. «Містер Біґ» мав сорок п’ять років, народився на Гаїті й був наполовину негром, наполовину французом. Завдяки початковим літерам вигадливого імені — Буонапарте Іґнацій Ґаллія — і могутній будові та чималенькій вазі його завжди, навіть у молодості, називали «Біґ Боєм» — «Великим Хлопчиною» чи просто «Біґом». Опісля він став «Великим Чоловіком», або «Містером Біґом», а справжнє ім’я його так і залишилося тільки в парафіяльній метричній книзі на острові Гаїті й у досьє ФБР. Єдиною його слабкістю були жінки, і їх він мав у необмеженій кількості. Не пив та не палив, і його ахіллесовою п’ятою була хронічна вада серця, яка останнім часом надавала сіруватого відтінку його шкірі.

«Біґ Бой» був ознайомлений з релігією вуду ще з дитинства; працював водієм вантажівки в Порт-о-Пренсі; потім емігрував до Штатів і успішно промишляв викраденням автомобілів у банді «Леґз даймонд». Після відміни у США «Сухого закону»17 переїхав у Гарлем і придбав половину акцій маленького нічного клубу та групу дівчат-мулаток, які працювали за викликом.

У 1938 році його партнера по бізнесу знайшли мертвим у бочці з цементом в річці Гарлем, і містер Біґ автоматично став одноосібним власником клубу. 1943 року його призвали до армії, і саме завдяки своїй чудовій французькій мові він потрапив у поле зору Управління стратегічних служб — американську розвідслужбу часів війни, яка готувала його з особливою ретельністю і врешті закинула агентом у Марсель — для боротьби з колабораціоністами Петена18. Він легко зійшовся з чорношкірими докерами, вихідцями з Африки, і працював чітко, надсилаючи точні та вивірені військово-морські розвіддані. Тісно спів­працював з радянським шпигуном, який збирав подібні відомості для росіян. У кінці війни його мобілізували до Франції (причому він отримав як французькі, так і американські відзнаки), а потім зник аж на п’ять років — імовірно, в Москві. 1950 року повернувся в Гарлем і потрапив у поле зору ФБР як, можливо, радянський агент. Утім, він жодного разу нічим себе не видав і успішно уникав пасток ФБР. Купив три нічні клуби та низку борделів. Здається, в нього невичерпні кошти, і він платив усім своїм охоронцям по двадцять тисяч доларів на рік. Не гребував убивством, тож йому служили сумлінно та вірно. Відомо було, що він заснував підпільну секту вуду в Гарлемі й налагодив зв’язок із головним храмом цієї ж секти на Гаїті. Подейкували навіть, що він — і є сам Зомбі або ходяча тінь барона Самеді — жахливий Князь пітьми. «Біґ» усіляко заохочував подібні чутки, і в них свято вірили неосвічені верстви негритянського населення. Так велетень вселяв справжній жах, часто підкріплений швидкою й нерідко загадковою смертю тих, хто переходив йому дорогу або насмілювався не підкоритися його наказам.

Бонд детально випитав у Декстера і Лейтера про зв’язки велетня-негра зі «СМЕРШем». Факти, що вони навели, видавалися переконливими.

У 1951 році, пообіцявши мільйон доларів золотом та політичний притулок, ФБР нарешті вдалося завербувати відомого радянського агента МДБ — з умовою піврічної роботи на них. Упродовж місяця все йшло добре, і результати перевершили найсміливіші сподівання. Радянського шпигуна призначили на посаду економічного радника у радянську делегацію в ООН. Одного суботнього ранку він спустився в метро на станції Пенсильванія, щоби дістатися в літню резиденцію радянської місії у Глен-Коув — колишній маєток Морґана на Лонґ-Айленді.

Позаду нього на платформі стояв «Біґ Мен», якого опісля упізнали зі світлини. Поїзд прибув, і негр-велетень пішов собі геть до виходу із станції ще до того, як перший вагон зупинився перед кривавими рештками тіла росіянина. Ніхто не бачив, щоби «Біґ» штовхнув чоловіка, але у натовпі зробити це було зовсім нескладно. Свідки стверджували, що це не могло бути самогубство. Падаючи, чоловік пронизливо скрикнув, а на плечі у нього (яка іронія долі!) був мішок із ключками для гри в гольф. Звісно ж, «Біґ Мен» мав залізне алібі — непохитне, як Форт-Нокс19. «Біґа» затримали і допитали, але його швидко витягнув найкращий адвокат Гарлема.

Таких доказів було достатньо для Бонда. Це була людина справді «СМЕРШу» — з відповідною підготовкою та безжальною і вельми дійовою зброєю страху й смерті.

І яка чудова знахідка — тримати всю дрібноту злочинного світу Гарлему в покорі й налагодити ефективно діючу мережу чорношкірих інформаторів лише через боязнь перед вуду та усім надприродним, так глибоко й споконвіку вкорінену в свідомість негрів! І яким насправді генієм треба бути, щоб для початку підпорядкувати собі усю транспортну систему Америки: усі поїзди, їх провідників, водіїв вантажівок, портових докерів! Мати в своєму розпорядженні безліч інформаторів, які й не здогадувалися, що всі поставлені їм запитання формують у Москві! Професіонали середньої руки думатимуть, — якщо таке взагалі спаде їм на гадку, — що всю цю інформацію про вантажі й графіки перевезення продають конкурентним транспортним концернам.

Уже не вперше Бонд відчув, як у нього по спині повзуть мурашки, коли він думає про те, як чітко і злагоджено працює радянська машина, базована на страхові смерті й тортур, головним двигуном якої був «СМЕРШ». «СМЕРШ»... Саме слово — наче легкий подих смерті.

Зараз, у спальні готелю «Сент-Реджіс», Бонд відкинув ці думки і нетерпляче вистрибнув з ліжка. Тепер перед ним був один зі смершівців — і чекав, поки його розчавлять. Розслідуючи справу «Казино Руаяль», Бонд лише побіжно стикнувся з ним. Цього разу вони зійдуться віч-на-віч. «Біґ Мен»? Тож нехай це буде грандіозна розправа — цілком у стилі Гомера.

Підійшовши до вікна, Бонд розсунув завіси. Номер виходив на північ — на Гарлем. Хвилину Бонд вдивлявся у далекий горизонт — туди, де в іншій кімнаті спав той чоловік — а можливо, вже прокинувся і думав про нього, Бонда, котрого бачив разом із Декстером на сходах готелю. Бонд зауважив, що день просто чудовий, і посміхнувся. Однак жодному чоловікові — у тому числі «Біґ Мену» — ця посмішка не сподобалася б.

Знизавши плечима, швидко підійшов до телефона.

— Готель «Сент-Реджіс». Доброго ранку! — озвався голос у слухавці.

— З’єднайте мене зі службою доставки їжі в номери, — попросив Бонд.

— Служба обслуговування? Я хотів би замовити сніданок. Півпінти апельсинового соку, яєчня з трьох не надто засмажених яєць із беконом та подвійне еспресо з вершками. Грінки та джем. Записали?

Замовлення повторили слово в слово. Бонд вийшов у хол і забрав звідти купу газет вагою не менш як п’ять фунтів, котру зранку залишили йому під дверима. На столику в холі лежала також гірка пакетів, які Бонд поки що проігнорував.

Напередодні він дозволив людям із ФБР трохи його «американізувати». Прийшов кравець і зняв із нього мірку, щоби пошити два однобортні піджаки з темно-синьої вовняної тканини (Бонд рішуче відмовився від чогось екстравагантнішого), а з крамниці чоловічого одягу принесли сліпучо-білі нейлонові сорочки з видовженими комірцями. Він змушений був прийняти з півдюжини фулярових краваток з крикливими малюнками, темні шкарпетки з модними стрілками, кілька «представницьких» носовичків для нагрудної кишені, нейлонові майки та труси (які тут називалися чомусь «футболками» й «шортами»), легке зручне пальто з верблюжої шерсті з підкладними плечима, м’який сірий капелюх із невеликими крисами, чорною стрічкою і вм’ятиною посередині та дві пари дуже зручних чорних мокасинів на щодень.

Він також отримав «шикарний» затискач для краватки у вигляді батога, невеликий гаманець з крокодилячої шкіри від Марка Кроса, вишукану запальничку «Зіппо», пластиковий несесер із бритвою, гребінцем для волосся та зубною щіткою, окуляри у роговій оправі зі звичайними лінзами, різні інші дрібнички й, нарешті, легкий гартманівський саквояж «Попутник авіапасажира» для зберігання усього цього добра.

Йому дозволити залишити «беретту» 25 калібру з пласкою рукояткою та коричнево-жовтою кобурою, але всі інші особисті речі мали забрати опівдні та відправити на Ямайку.

Бонду зробили військову стрижку й ознайомили з легендою, згідно з якою він — виходець із Нової Англії, з Бостона, працює в Лондоні у трастовій компанії («Ґаранті Траст компані»), а в Штати приїхав у відпустку. Також йому нагадали, що слід казати «чек», а не «рахунок», «кеб» замість «таксі» та (а це зауваження було від Лейтера) — послуговуватися лише короткими словами. Ви можете підтримати бесіду, радив Лейстер, обмежившись лише «Йа-а» або «Ноуп» — замість «так» чи «ні» — та словом «звісно». Слід усіляко уникати чисто англійських слів, застерігав Лейтер, особливо ж слова «насправді». На це Бонд зауважив, що такого слова в його лексиконі ніколи й не було.

Він похмуро глянув на купу пакетів, що містили усі подробиці його нинішнього «я», востаннє вислизнув з піжами («тут, в Америці, ми спимо переважно голяка, містере Бонд») і прийняв крижаний душ. Голячись, вивчав своє обличчя в дзеркалі. Жирний завиток чорного волосся над правою бровою втратив значну частину закарлючки; волосся на скронях було коротко підстрижене. Нічого не вдалося зробити лише з тонким вертикальним шрамом на правій щоці, хоча фебеерівці й експериментували з гримом. Також не вдалося прибрати холодний та злий блиск у сталево-сірих очах, однак у чорному волоссі та високих вилицях було щось американське, і Бонд вирішив, що згодиться й так — хіба що про успіх у жінок доведеться забути.

Голяка пройшовши у хол, Бонд розірвав кілька пакетів. Згодом, уже в білій сорочці та синіх штанях, перейшов у вітальню, присунув крісло до письмового столу біля вікна і почав читати «Дерево мандрівника» Патріка Лі Фермора20.

Цю незвичайну книгу порекомендував йому М.

— Цей чолов’яга знає, про що пише, — казав М. —

І не забувайте: він описав те, що справді відбувалося на Гаїті в 1950 році. До того ж це не якась середньовічна маячня про чорну магію: таке там практикують щодня.

Бонд знайшов розділ про Гаїті.

«Наступним кроком, — читав Бонд, — є викликання злих духів, що населяють пантеон вуду: таких, як Дон Педро, Кітта, Мондонґе, Бакалу і Зандор — з метою комусь нашкодити. Шаманство має конголезьке походження і добре спрацьовує, коли треба перетворити людей на зомбі, а надалі використовувати як рабів; наслати пристріт або знищити ворога. Ефект від такого чаклування лише посилюється, якщо скористатися фотографією майбутньої жертви, представити її у вигляді мініатюрної труни або жаби, а також доповнити певною дозою отрути. Отець Косме розводився про забобони стосовно людей, котрі здатні перетворюватися на зміїв; про перевертнів — так званих «вовків-овець» — які літають уночі, набираючи подоби кажанів-вампірів та висмоктуючи кров із немовлят; про людей, спроможних зменшуватися до мікроскопічних розмірів і перекочуватися землею, мов калабаси — плоди гарбуза-горлянки. Але набагато страшнішими видавалися містично-злочинні секти із жахними назвами — так звані «Макандисти», найменовані на честь сумнозвісної кампанії з отруєння відомого гаїтянського героя шамана; «Забопи» — вони ж за сумісництвом і розбійники та грабіжники. А ще ж були «Мазанкси», «Капореляти», «Влінбіндінґви»... Усі вони, стверджував автор, — вельми втаємничені секти, боги котрих вимагали пожертвами не півня, голуба, цапа, собаку чи свиню — як у звичних ритуалах вуду, а так званого безрогого цапа. Такий цап, без сумніву, уособлював людську істоту...»

Бонд гортав сторінки, час од часу зачитуючи якийсь абзац, щоби скласти враження про темну релігію та її жахливі ритуали.

«...Повільно, з безладу, диму та оглушливого гуркоту барабанів, котрі на мить стирали з пам’яті все, крім того, що відбувалося довкруж, окремі деталі поступово почали набирати обрисів цілісної картини.

Вперед-назад, дуже повільно, рухалися в танці люди, і з кожним кроком їхні підборіддя дедалі більше висувались уперед, сідниці смикались, а плечі здригалися в такт пришвидшеному темпові. Очі напівзаплющені, з губ раз по раз зривалися незрозумілі слова — монотонний мотив однієї й тієї ж мелодії, який щоразу повторювався на півоктави нижче. Аж ось при зміні ритму тілá їхні випросталися, руки здійнялися, очі закотилися, дико обертаючись...

Там, де натовп рідшав, помітно було халупу, ненабагато більшу за собачу буду: «Острівець Зомбі». Світло ліхтарика вихопило чорний хрест посередині; якісь ганчірки, ланцюг, кайдани і батоги — підручні засоби, що їх використовували у церемоніях, пов’язаних із Геде21, котрі гаїтянські етнографи пов’язують із аналогічними ритуалами омолодження бога Осіріса22, згадуваного в «Книзі мертвих»23. Палало багаття, в якому стояли дві перехрещені шаблі та величезні щипці з розпеченими до червоного кінцями: це був так званий Вогонь Марієтти — недоброї богині, злого втілення м’якої та охочої до любові Мадам Ерзулії Фреди Дагомін, богині кохання.

Позаду вогнища, у кам’яній заглибині, стояв великий чорний дерев’яний хрест. На ньому, ближче до вершини, був намальований білою фарбою череп. На поперечину натягнені рукави потріпаного халата. Увінчував хрест засалений капелюх-котелок, крізь прорваний верх якого проглядав кінчик хреста. Цей тотем, неодмінний атрибут будь-якого ритуального дійства, не був, однак, пародією на центральний епізод християнської релігії, а лише зображав Бога кладовищ та Головнокомандувача Легіону Мертвих — Барона Самеді. Володарювання всемогутнього Барона починається там, де закінчується життя. Він і Цербер, і Харон; і Еак, Радамант та Плутон...

Барабани сповільнили ритм, і в центр кола вийшов, пританцьовуючи, Хаунгенікон, тримаючи в руках чашу з окропом, із якої виривалися блакитно-жовтаві язички полум’я. Він у танку обійшов колону і тричі пролив палаючу рідину на землю. Тепер його хода стала непевною. Похитнувшись і майже падаючи горілиць — з усіма ознаками безтями своїх попередників, — він вилив на землю увесь вміст чаші. Руки хоунсі, тобто навернених, підхопили його, зняли з нього сандалі й закотили холоші штанів. Пов’язка, що спала йому з голови, відкрила голий юний череп із пушком. Інші хоунсі стали на коліна, занурюючи кисті у вогненне багно й обтираючи ним руки, плечі та обличчя. Зненацька настирливо задзеленчали бубонці Хунгана та забряжчав асон24; і молодого жерця полишили самого. Він зробив спробу звестися на ноги, хитаючись і безуспішно намагаючись вчепитися за колону, безпорадно борсаючись, і врешті знову сповз на землю поміж барабанами. Очі його заплющились, обличчя спотворила гримаса, щелепа відвисла. Потім він, немовби від сильного удару невидимого кулака, повалився на землю і лежав так. Голова його відкинулася назад, на лиці читалася мука, а жили на плечах та шиї здулися й набрякли, мов коріння старого дерева. Рукою він схопився за передпліччя іншої — неначе хотів вирвати її разом із плечем; усе тіло його, з якого рясно струменів піт, тремтіло й здригалося, наче у сплячого пса. Й хоча очі його були тепер широко розплющені, виднілися лише білки — бо зіниці цілком заховалися за повіками. На губах з’явилася піна...

Тепер уже Хунган, повільно підтанцьовуючи й загрозливо помахуючи шаблею, вийшов з-за вогнища, раз по раз підкидаючи зброю в повітря і ловлячи її за ефес. За кілька хвилин він уже тримав її за тупий кінець леза. Танцювальним кроком наближаючись до Хунгана, Хаунгенікон простягнув руку і перехопив шаблю. Жрець відступив, а юнак, крутячись та обертаючись, просувався вперед тунелем із людей. Коло глядачів розступалося, коли він рухався вперед, змахуючи шаблею у них над головами зі звірячим вищиром, що надавав його обличчю мандрила ще лютішого виразу. На кілька хвилин людський тунель охопив цілковитий та непідробний жах. Спів перейшов у суцільне завивання, і барабанщики, розгойдуючись та несамовито й швидко б’ючи в тамтами, немовби розчинились у цьому пекельному шумі.

Відкинувши голову назад, новонавернений встромив лезо собі в живіт. Ноги його підкосились, голова хитнулась уперед і впала на груди...»

Почувся стукіт у двері, й офіціант вніс у номер сніданок. Бонд був радий відкласти жахливий опис і знову повернутися в дійсність. Однак йому знадобилося ще кілька хвилин, щоб відійти від тієї важкої атмосфери страху та окультизму, в яку він занурився, читаючи текст.

Разом зі сніданком йому принесли ще один великий квадратний пакет — у дорогому обгортковому папері, й Бонд попросив офіціанта залишити його на буфеті. Певно, Лейтер згадав щось ще, подумав Бонд. Він із задоволенням з’їв сніданок. Жуючи, час від часу визирав у вікно, розмірковуючи над щойно прочитаним.

І лише допивши останній ковток кави й запаливши першу за день сигарету, вловив у кімнаті позаду себе легенький шум.

Це було приглушене, ледь чутне цокання — неквапне, металічне.... І звучало воно з буфета.

— Цок... цок... цок… Тік-так... тік-так...

Ані миті не роздумуючи й не боячись видатися дурнем, Бонд упав за кріслом і притиснувся до килима на підлозі. Всі його почуття зосередилися на звукові з квадратного пакета.

— Спокійно, — сказав сам собі, — не будь ідіотом. Це просто годинник. Але навіщо там годинник? Навіщо йому надсилати годинник? І хто це зробив?

— Цок... цок... цок…

У тиші кімнати цокання видавалося мало не оглушливим. Здається, воно лунало в унісон із важкими ударами Бондового серця.

— Не будь смішним — то просто маячня про вуду Лі Фермора діє тобі на нерви. Усі ті барабани...

— Цок... цок... цо…

І раптом тривога враз полишила його, бо він почув глибокий мелодійний, настирливий дзенькіт будильника:

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!

М’язи Бонда розслабилися. Сигарета пропалила в килимі дірку. Він підняв її і знову запхав до рота. Бомба в будильнику не спрацьовує, якщо той починає дзвонити. Адже молоточок годинникового механізму приводить у дію детонатор, а детонатор активує вибуховий пристрій, і тоді — б-бах!

Бонд визирнув з-під спинки крісла і поглянув на пакет.

— Дінь-дон, дінь-дон, дінь-дон!

Приглушений передзвін тривав з півхвилини, тоді почав затихати:

— Дон... дон... дон... дон...

— Т-та-рах-х!

Звук був не голоснішим за постріл гвинтівки 12-го калібру, але у замкненому просторі пролунав як потужний вибух.

Пакунок розлетівся на шматки, що посипалися на підлогу. Склянки і пляшки на буфеті розбилися вдрузки, а на сірій стіні позаду утворилася чорна пляма кіптяви. Уламки встелили килим. Кімнату заполонив сильний запах пороху.

Повільно звівшись на ноги, Бонд підійшов до вікна й відчинив його. Тоді зателефонував Декстерові та якомога спокійніше сказав:

— «Ананасик»... Ні, маленький... лише трохи розбитого скла... О’кей, дякую... Звісно ж, що ні! Бувайте!

Він переступив через уламки, пройшов коридорчиком до дверей, що вели у загальний коридор, начепив на них табличку «Не турбувати!», замкнув їх і повернувся до спальні.

Коли закінчував одягатись, у двері постукали.

— Хто там? — запитав Бонд.

— Усе в порядку, це Декстер.

У номер стрімко влетів Декстер, за ним — блідий молодик з чорним ящичком під пахвою.

— Тріппе: спеціаліст із вибухових пристроїв, — відрекомендував його Декстер.

Вони потиснули один одному руки, і молодик одразу ж опустився на коліна перед обгорілими рештками пакета. Відкрив свій ящичок і витягнув звідти гумові рукавички та щипці, схожі на інструмент дантиста. Ретельно зібрав навіть найменші уламки металу і скла навколо обгорілого пакета й виклав усе це на широкий промокальний папір на столі.

Працюючи, розпитував Бонда, як це сталося.

— Деренчав приблизно з півхвилини? Зрозуміло.

А це що таке?

Й обережно витягнув маленький алюмінієвий контейнер, схожий на той, в якому зазвичай зберігають проявлену плівку. Відклав його убік.

— Кислотна капсула: діє тридцять секунд, — проголосив молодик. — Розбивається при першому ж ударі молоточка. Кислота роз’їдає тонесенький мідний дротик, за тридцять секунд дріт нарешті обривається, відтак спрацьовує пружина ударного механізму — ось тут.

І він показав рештки гільзи від патрона 4-го калібру. Чорний порох. Жодної запалювальної суміші.

— Ваше щастя, що то не граната — бо в пакеті було достатньо місця для неї. Тоді від вас мокрого місця не залишилося б. А тепер погляньмо на це.

Він підняв алюмінієвий циліндрик, відгвинтив кришечку, дістав звідти скручений обривок паперу і розгорнув за допомогою щипців.

Обережно поклав папірець на килим, притримуючи кінці якимись чотирма чудернацькими пристроями зі свого ящичка. Там було лише три речення, надруковані на машинці. Бонд і Декстер нахилилися над запискою:

— СЕРЦЕ ЦЬОГО ГОДИННИКА ПЕРЕСТАЛО БИТИСЯ, — прочитали вони. — УДАРИ ВАШИХ СЕРДЕЦЬ ТАКОЖ ПОЛІЧЕНІ.

Я ЗНАЮ ЇХ КІЛЬКІСТЬ, І ВІДЛІК УЖЕ ПОЧАВСЯ.

Замість підпису під посланням стояв номер: «1234567...»

Вони випросталися.

— Г-м-м, — сказав Бонд, — маячня якась.

— Як, до дідька, вони дізналися, що ви тут? — запитав Декстер.

Бонд розповів йому про чорний «седан» на 55-й вулиці.

— Але питання в тому, — зауважив Бонд, — звідки вони дізналися, навіщо я тут? Цим вони показують, що у Вашингтоні в них усе схоплено. Десь серйозний витік інформації — завбільшки як Гранд-Каньйон.

— Але чому саме у Вашингтоні? — роздратовано запитав Декстер. — Так чи інакше... — він опанував себе і силувано засміявся. — Чорт забирай! Мусимо підготувати рапорт шефові. Бувайте, містере Бонд! Радий, що все обійшлося.

— Дякую, — озвався Бонд. — Це була лише візитка. Тепер мушу надіслати свою.

Головний комутатор

Коли Декстер із колегою пішли, забравши зі собою рештки бомби, Бонд узяв рушник і стер темну закопчену пляму зі стіни. Потім зателефонував офіціантові й без жодних пояснень попросив прибрати уламки розбитого скла і залишки сніданку. Прихопивши пальто й капелюх, вийшов на вулицю. Ранок він провів на П’ятій авеню та Бродвеї, вештаючись без будь-якої мети, розглядаючи вітрини крамниць і натовп. Поступово вловив ходу й манери приїжджих провінціалів, а тоді перевірив себе у кількох крамницях, запитуючи перехожих дорогу, та врешті переконався, що не привертає до себе уваги.

На Лексингтон-авеню він замовив собі типовий американський обід у забігайлівці під назвою «Шикарна яєчня з беконом» («Яйця, що ми смажитимемо завтра, сьогодні ще в утробі курки»!), а тоді узяв таксі й поїхав у Головне поліцейське управління, де на другу тридцять була призначена зустріч із Декстером та Лейтером.

Лейтенант Бінсвангер із відділу вбивств, підозріливий і дратівливий чолов’яга років під п’ятдесят, повідомив, що комісар Монеген віддав наказ, аби Департамент поліції надавав їм усіляку підтримку. Що він може для них зробити? Вони уважно вивчили поліцейське досьє «Містера Біґа», що в основному повторювало інформацію Лейтера. Їм також показали фото його головних спільників.

Опісля перегорнули звіти берегової служби США щодо прибуття і відходу яхти «Секатур» та відмітки митників, котрі ретельно оглядали яхту щоразу, коли та пришвартовувалась у Сент-Пітерсберзі.

Звіти підтверджували, що за останні півроку яхта прибувала у порт нерегулярно і завжди причалювала на приватній верфі «Уроборос Верм & Бейт шіпперз»25 — вочевидь, цілком невинної компанії, яка постачала живу наживку для рибальських клубів Флориди, Мексиканської затоки та прилеглих територій. Компанія мала прибутковий бізнес із продажу морських черепашок та коралів для прикрас, а також тропічних видів риб для акваріумів та, особливо, рідкісних отруйних видів, призначених для наукових потреб медичних і фармацевтичних закладів.

За словами власника-грека, колишнього торговця губками зі сусіднього містечка Тарпун Спрінгз, «Секатур» давала його фірмі великі прибутки, постачаючи королівських молюсків та інших черепашкових з Ямайки, а також рідкісні види тропічних рибок. Усе це компанія «Уроборос» купувала, зберігала на складах і вже звідти продавала товар гуртовим та роздрібним торговцям усього побережжя. Грека звали Папагос. На обліку в поліції не перебував.

ФБР за допомогою військово-морської розвідки спробувало прослуховувати радіосигнали з яхти. Але радіо на яхті здебільшого мовчало — за винятком коротких повідомлень при відході з Куби чи Ямайки: ті передавали відкритим текстом, але якоюсь невідомою мовою, і повідомлення неможливо було розшифрувати. Останній запис у досьє свідчив, що радист послуговувався мовою вуду — таємною мовою шифрів, відомою лише посвяченим, і що до наступного відходу яхти буде зроблено спробу залучити фахівця з Гаїті.

— Останнім часом знову почали з’являтися золоті монети, — повідомив лейтенант Бінсвангер, коли вони повернулись у його кабінет після нетривалої прогулянки в поліцейське Бюро обліку та реєстрації через дорогу.

— Лише у нью-йоркському Гарлемі — близько сотні монет за тиждень. Яка допомога від нас вам потрібна? Якщо ваші здогадки правильні й це таки гроші комуністів, то вони витрачають їх доволі швидко — поки ми просиджуємо свої задниці, нічого не роблячи.

— Шеф радить не квапитися, — озвався Декстер. — Сподіваюся, що ми невдовзі таки почнемо діяти.

— Це ваша справа, — пробурчав Бінсвангер, — але комісарові не подобається, що цей виродок гидить йому під двері, поки містер Гувер розсиджується у своєму вашингтонському кабінеті: ще й із підвітряного боку — аби не смерділо. Чому ми не кинемо його у камеру за ухиляння від сплати податків, зловживання поштовими відправленнями або паркування у недозволених місцях — біля гідранта чи вигрібної ями? Запроторити б його в міську в’язницю Нью-Йорка — і хай би вони там із ним попрацювали! Якщо цього не зможуть «федерали», то за це радо візьмемося ми.

— Ви що, хочете расових заворушень? — кисло заперечив Декстер. — Ви прекрасно знаєте, що проти нього нічого нема — і ми це знаємо. А якщо його вже за півгодини не звільнять — зусиллями чорнопикого адвоката, то тамтами вуду почнуть барабанити аж із самого Півдня. І те, що вони на таке здатні, ми знаємо пречудово. Пам’ятаєте 35-й і 43-й роки? Тоді нам доведеться кликати на допомогу армію! Ми аж ніяк не прагнули займатися тією справою. Президент наказав — от і вв’язались у неї.

Вони повернулися в бруднуватий кабінет Бінсвангера. Забрали свої пальта і капелюхи.

— Так чи інакше, дякуємо за допомогу, лейтенанте, — сказав Декстер з удаваною люб’язністю. — Ви нам дуже допомогли.

— Прошу дуже, — так само холодно відповів Бінсвангер. — Ліфт направо.

І різко зачинив двері.

Лейтер із-за спини Декстера підморгнув Бондові.

У повному мовчанні вони під’їхали до головного входу в поліцейське управління.

Уже на тротуарі Декстер повернувся до них.

— Зранку отримав кілька інструкцій із Вашингтона, — сказав безбарвним голосом. — Здається, мені доручили розплутувати ниточку, що веде у Гарлем, а ви удвох завтра вирушаєте у Сент-Пітерсберг. Лейтер повинен з’ясувати там усе, що можна, а потім вирушити на Ямайку разом із вами, містере Бонд. Тобто, — додав Декстер, — якщо ви цього захочете. Це — ваша територія.

— Звісно, — озвався Бонд, — я саме хотів попросити його поїхати зі мною.

— Чудово, — відповів Декстер. — То я повідомлю у Вашингтон, що все залагоджено. Щось іще? Зв’язок із ФБР підтримуйте через Вашингтон. Лейтер знає всіх наших людей на Флориді, йому також відомо, як виходити на зв’язок.

— Якщо Лейтер зацікавлений, а ви не заперечуватимете, — провадив далі Бонд, — то я би дуже хотів сьогодні з’їздити в Гарлем та роззирнутися, що там і до чого. Непогано було б мати уявлення, що відбувається у володіннях «Біґа».

Декстер замислився.

— О’кей, — сказав урешті. — Гадаю, це не зашкодить. Але не надто там висувайтеся. Будьте обережні, бо вам ніхто не допоможе. І не шукайте для себе й нас клопотів. Ми ще не визріли для цієї справи. А поки воно так, наша політика щодо містера Біґа така: «Живи сам і дай жити іншим».

Бонд запитально поглянув на капітана Декстера.

— А я в своїй роботі, — сказав він, — коли маю справу з таким, як «Біґ», дотримуюсь іншого принципу: «Живи сам, а помирають нехай інші».

Декстер стенув плечима.

— Можливо, воно й так, — зауважив, — але тут ви виконуєте мої накази, містере Бонд. Був би радий, якби ви їх дотримувалися.

— Звичайно, — погодився Бонд. — І дякую за допомогу. Сподіваюся, вам вдасться довести справу до кінця.

Декстер зупинив таксі, й вони обмінялися рукостисканнями.

— Бувайте, хлопці, — коротко попрощався Декстер. — Бажаю вам довгих років життя!

І його таксі влилось у транспортний потік, що прямував до центру міста.

Бонд із Лейтером усміхнулись один одному.

— Тямущий хлопчина, хочеться сказати, — зауважив Бонд.

— Вони там усі такі, — озвався Лейтер. — Однак дуже пихаті й надто вже носяться зі своїми правами. Постійно сперечаються з нами або з поліцією. Але, гадаю, у вас в Англії те саме.

— Аякже, — підтвердив Бонд. — У нас повсякчас проблеми з МІ-526. Вони постійно наступають на п’яти Скотланд-Ярду27, — пояснив. — Ну то як: їдемо сьогодні увечері в Гарлем?

— Я не проти, — погодився Лейтер. — Підкину вас до «Сент-Реджісу», а потім заїду за вами о шостій тридцять. Зустрінемося внизу, в барі «Кінґ Коул». Гадаю, ви схочете поглянути на «Містера Біґа»? — вишкірився він. —

Я також: однак нізащо б не наважився сказати про це Декстерові, — й Лейтер жестом зупинив таксі.

— Готель «Сент-Реджіс», що на перетині 5-ї авеню та 55-ї вулиці.

Вони влізли у задушливу металеву коробку, наскрізь просякнуту застарілим тютюновим димом.

Лейтер опустив шибку вікна.

— Що це ви робите? — не повертаючи голови, спитав шофер. — Хочете, щоб я схопив запалення легень?

— Саме так, — підтвердив Лейтер. — Лише так ми і можемо врятуватися від цієї газової камери.

— Розумник, еге ж? — озвався водій, скреготнувши гальмами. Він витягнув із кутика рота — десь аж з-під вуха — жований кінчик сигари і процідив крізь зуби. —

З вас три «восьмушки»28, — сказав ображено.

— Двадцять чотири центи — і то забагато, — заперечив Лестер. Далі вони їхати мовчки.

Розставшись із Лестером біля готелю, Бонд піднявся у свій номер. Була четверта година дня. Він попросив портьє зателефонувати йому о шостій. Якийсь час стояв і дивився у вікно. Зліва на горизонті яскравим диском сідало сонце. У хмарочосах запалювалися перші вогні, перетворюючи місто на золотаво-медові стільники. Далеко внизу, на вулицях, сяяли неонові вогні, переливаючись червоним, синім та зеленим. В оксамитових сутінках ледь чутно зітхав вітер, від чого кімната Бонда видавалася ще теплішою, затишнішою та розкішнішою. Він опустив шторки й увімкнув м’яке світло лампи над ліжком. Знявши одяг, улігся на лагідну перкаль простирадл. Згадав лондонську погоду, що проймає до кісток, буркотливе потріскування каміна в своєму робочому кабінеті й написане крейдою меню паба, повз який він проходив останнього дня свого перебування у Лондоні: «Велетенські жаби + подвійна порція овочів для вегетаріанців».

Із насолодою випростався на ліжку та невдовзі заснув.

Тим часом у Гарлемі, на великому комутаторі, клював носом над програмою перегонів любитель тоталізатора «Шепотун». Усі телефонні лінії мовчали. Зненацька загорілося світло на щитку справа — дуже важливої лінії.

— Так, босе, — неголосно сказав телефоніст у навушники. Навіть якби захотів, то й тоді не зміг би говорити голосніше. Він народився у «Легеневому кварталі» — на перетині 7-ї авеню та 142-ї вулиці, де смертність від туберкульозу вдвічі перевищувала середній показник у Нью-Йорку. Тепер у нього залишилася тільки частина легені.

— Передай «Очам», — мовив тихий, повільний голос, — щоби починали спостереження: троє чоловіків.

Далі коротко описав Лейтера, Бонда і Декстера.

— Мають прибути сюди нині або завтра увечері.

І скажіть, щоб особливо пильно наглядали за ними в районі від Першої до Сьомої авеню та по сусідству. Нічні клуби також захопіть — у випадку, якщо їх не буде в тому районі. Але хай їм не набридають. Зателефонуй, коли все залагодиш. Зрозумів?

— Так, сер... бос! — відповів «Шепотун», важко дихаючи. Поступово його голос став спокійнішим. Телефоніст узяв жмут дротів, і невдовзі комутатор ожив та заблимав. М’яко, настійливо линув шепіт у вечірні сутінки.

* * *

О шостій годині Бонда розбудило неголосне деренчання телефона. Він прийняв холодний душ і ретельно одягнувся. Зав’язав крикливу краватку і виставив з нагрудної кишені піджака не менш яскравий носовичок. Повісив жовтаво-коричневу кобуру на сорочку так, щоби була під лівою пахвою на три дюйми нижче від неї. Розрядив магазин «беретти», поки всі вісім патронів не лягли на ліжко. Потім знову вклав їх у магазин, зарядив пістолет, поставив його на запобіжник і впхав у кобуру.

Вибрав пару мокасинів, помацав їхні носки, зважив черевики у руках. Тоді поліз під ліжко і дістав звідти пару власних черевиків, які дбайливо зберігав у валізі зі своїми речами, котрі люди з ФБР мали забрати вранці. Взувши їх, почувся набагато вільніше — цілком готовим до нинішнього вечора.

Носки його шкіряних черевиків були зміцнені сталевими набійками.

О шостій двадцять п’ять він спустився у бар «Кінг Коул» і вибрав столик біля стіни при вході. За кілька хвилин прибув Фелікс Лейтер. Бонд заледве упізнав його. Копиця солом’яно-жовтого волосся Лейтера була тепер вугільно-чорна, й одягнений він був у сліпучо-блакитний костюм, білу сорочку та чорну краватку в дрібний білий горошок.

Осяйно усміхаючись, Лейтер присів поруч.

— Я вирішив поставитися до цих людей серйозно, — пояснив Бонду. — Це лише нестійка фарба. Сподіваюся, вона завтра ж змиється, — додав, показуючи на чуприну.

Лейтер замовив напівсухе мартіні зі шматочком лимона, а Бондові змішав джин «Палата лордів» з червоним «Мартіні». Американський джин — набагато кращої якості, ніж англійський, однак надто різкий, вирішив Бонд. І ще подумав: має бути пильним, що саме п’є цього вечора.

— Нам слід прораховувати кожен свій крок там, куди йдемо, — сказав Фелікс Лейтер, немовби відгукуючись на його міркування. — Гарлем у наші дні нагадує джунглі. Люди тепер туди не вчащають. До війни вони прогулювалися там вечорами так само, як ходять тепер на Монмартр у Парижі. Вони любили витрачати там гроші. Відвідували «Савой», аби подивитись, як танцюють пари. А то й, бува, підчепиш дівицю, а потім ще дещо від неї... Тепер усе змінилося: Гарлем не любить, щоб на нього витріщалися. Більшість закладів — закриті, й потрапити чужакам туди нелегко. Частенько можна заробити по пиці лише через те, що ти білий. І це до того ж не додає тобі симпатій місцевої поліції.

Лейтер витягнув з мартіні шматочок лимона і почав задумливо його жувати. Бар поступово заповнювали відвідувачі. В ньому було тепло й приємно — різкий контраст із тією наелектризованою, ворожою атмосферою негритянських розважальних закладів, у яких їм доведеться сидіти пізніше.

— На щастя, — провадив Лейтер, — мені подобаються негри, і вони це відчувають. Колись я був палким шанувальником Гарлему. І навіть написав кілька статей про джаз для «Амстердам Ньюс» — однієї з місцевих газет. А також зробив серію репортажів для «Норс Америкен Ньюспейпер Алайянс» про негритянський театр: це було тоді, коли Орсон Веллс поставив у «Лафаєтт» свого «Макбета» з трупою, в якій були тільки негри. Тож я дещо знаю про Гарлем. І захоплююся тим, що вони вміють виживати у тому світі, хоча, Бог свідок, не знаю, як це їм вдається!

Вони допили напої, і Лейтер попросив рахунок.

— Звісно ж, там є й погані люди, — продовжив. — Зрештою, як і всюди. Гарлем — столиця негритянського світу. А серед півмільйона людей будь-якої раси завжди знайдеться достатньо покидьків. Біда в тому, що наш друг «Містер Біґ» — до біса хороший фахівець: завдяки своїй службі у розвідці та підготовці в Москві. У нього все чудово організовано.

Лейтер розрахувався і здвигнув плечима.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуймо трохи розважитись і повернутися цілими й неушкодженими. Урешті-решт, нам за це платять. Сядемо в автобус на П’ятій авеню. Нам не знайти жодного таксиста, який би погодився поїхати туди після настання темряви.

Накрапало. Бонд підняв комір пальта і глянув направо, у бік Сентрал-парку — в напрямку похмурої фортеці «Містера Біґа».

Ніздрі Бонда ледь помітно здригнулися. Йому кортіло туди потрапити. Почувався сильним, зібраним та впевненим у собі. Вечірнє чтиво чекало на нього. Цю повість слід було розгорнути та прочитати: сторінка за сторінкою, слово за словом.

Перед очима сік дощ — різкими косими ударами, курсивом по темній невідкритій палітурці — й за нею, попереду, лежали покриті мороком години...

Негритянський рай

На розі П’ятої авеню і Катедрал-парквей, на автобусній зупинці, під вуличним ліхтарем терпляче чекали троє негрів. Вони змокли та знудилися. Ще й неабияк. Адже стовбичили тут, на П’ятій, від 4.30: відколи телефонний дзвінок змусив їх виконувати наказ.

— Тепер твоя черга, Фатсо, — проказав один із них, коли автобус нарешті вигулькнув із завіси дощу та зупинився, голосно скреготнувши гальмами.

— Як же я втомився! — сказав кремезний чолов’яга у плащі, але, насунувши капелюх на самі очі, зайшов у автобус, вкинув монету в касу і пройшов салоном, оглядаючи пасажирів. Кліпнув, побачивши двох білих, підійшов ближче та сів позаду них.

Вивчав їхні спини, плащі, капелюхи та профілі. Бонд сидів біля вікна. У темному склі автобуса відбивалося відображення шраму, і негр зауважив це.

Коренастий звівся, і, не оглядаючись, ступив до виходу. На наступній зупинці вийшов та попрямував до найближчої аптеки. Зачинився у телефонній кабінці.

«Шепотун» коротко вислухав його і поквапно поклав слухавку.

Вставив штекер у гніздо комутатора справа.

— Так? — озвався низький голос.

— Босе, один з них щойно сів у автобус на П’ятій: англієць зі шрамом. Із ним якийсь тип, але він не підходить під опис двох інших.

І «Шепотун» повторив опис Лейтера.

— Обидва їдуть у північну частину Гарлему.

Коренастий назвав номер та приблизний час прибуття автобуса на кінцеву зупинку.

Запало мовчання.

— Добре, — проказав голос спокійно. — Відклич усі «Очі» з інших вулиць. Попередь нічні клуби, що один з об’єктів їде туди, а також повідом про це «Хи-хи» Джонсона, Мак-Тінга, «Базіку Фолі», Сема Маямі та «Вкрадливого».

Голос продовжував говорити ще хвилин із п’ять.

— Усе зрозумів? Повтори.

— Так, сер... бос! — відповів «Шепотун». Глянувши у записничок, чітко і без запинки відтарабанив усе в слухавку.

— Так, правильно.

Відбій.

Із блиском в очах «Шепотун» узяв жмут дротів і почав втикати їх у гнізда, неголосно розмовляючи з містом.

* * *

До моменту, коли Бонд і Лейтер ступили під купол нічного клубу «Шуґар Рейз» на перетині Сьомої авеню та 123-ї стріт29, ціла команда чоловіків та жінок уже «пасла» їх або чекала на них, стиха перемовляючись із «Шепотуном», який сидів за комутатором у Ріверсайд Іксчейндж, підтримуючи зв’язок між ними усіма. Перебуваючи в самісінькому центрі уваги цього світу, ні Бонд, ані Лейтер не відчули напруженої титанічної роботи чітко налагодженої машини довкруж.

У знаменитому нічному клубі усі стільці біля барної стійки були зайняті, лише кабінка в кутку порожня, тож Бонд і Лейтер поквапилися зайняти там два місця з вузесеньким столиком посередині.

Вони замовили віскі зі содовою: «Хейґ & Хейґ пінчботтл»30. Бонд оглянув натовп. Майже всі тут — чоловіки. Крім них із Лейтером, лише двоє-троє білих — певно, любителі боксу чи репортери нью-йоркських спортивних газет, вирішив Бонд. Атмосфера тут була теплішою і галасливішою, ніж у центрі міста. На стінах висіли фотографії боксерських поєдинків — здебільшого самого «Шугар Боя» Робінсона та сцен із його найзнаменитіших боїв. Це було жваве місце, і грошики тут крутилися чималі.

— Тямущий хлопчина, цей «Шуґар Бой», — зауважив Лейтер. — Сподіваюся, ми зможемо вчасно зупинитися. Свого часу «Бой» припас чимало грошенят, а тепер ще й непогано заробляє на мюзик-холах. Його частка в цьому закладі варта пакета акцій деінде — а він же ще володіє цілим кварталом довкруж. Так, «Бой» і далі тяжко працює, але це не та робота, від якої можна осліпнути чи залишитися без мізків. Вчасно «зіскочив» — поки його не добили.

— Цілком імовірно, що він усі свої гроші вкладе в якесь бродвейське шоу і втратить усе, — зронив Бонд. — Якщо б я зараз усе полишив і зайнявся садівництвом десь у Кенті, встановилась би найгірша погода з часів замерзання Темзи, і я б остаточно прогорів. Усього не передбачиш.

— Але спробувати можна, — відповів Лейтер. — Хоча я й розумію, про що ви говорите: краще синиця в руках, аніж журавель у небі. Не так уже й погано — сидіти в затишному барі, попиваючи хороше віскі. То як вам подобається цей куточок джунглів?

І він подався вперед.

— Послухайте-но лише, про що говорять ті двоє за вами. Судячи з усього, вони щойно прибули з «Негритянського раю».

Бонд непомітно глянув через плече.

У кабінці поруч сидів симпатичний молодий негр у дорогому світло-коричневому костюмі з підкладними плечима. Розвалившись на сидінні й закинувши ногу на сусідню лавку, він срібною пилочкою полірував нігті лівої руки, час від часу кидаючи знуджений погляд на пожвавлення біля барної стійки. Його голова була якраз позаду Бондової, тож долинав аромат дорогого брильянтину. Бонд помітив акуратний, немовби зроблений бритвою проділ на його голові зліва, що пролягав через майже пряме волосся — мітка, що залишилася йому з дитинства як свідчення материнського прагнення будь-що випрямити йому волосся гарячим гребінцем.

Елегантна чорна краватка та білосніжна сорочка свідчили про хороший смак.

Навпроти нього, подавшись трохи вперед, із заклопотаним виразом на гарненькому обличчі сиділа спокуслива мулаточка. Смолянисто-чорне волосся із глянсовим блиском обрамляло гарненьке мигдалеподібне лице з ледь розкосими очима та чітко окресленими бровами. Багряність її напіврозтулених чуттєвих уст приємно контрастувала зі смаглявою шкірою. З одягу на ній Бонд зміг розгледіти лише ліф чорної атласної сукні, котрий щільно облягав та вигідно підкреслював її маленькі тугі груди. На шиї вона мала золотий ланцюжок; такі ж браслети охоплювали її зап’ястя.

— Дослухайтесь і спробуйте хоч щось вловити, — сказав Лейтер. — Це — чисто гарлемська говірка — із вкрапленнями Півдня та купою суто нью-йоркських словечок.

Узявши меню, Бонд відкинувся на сидінні, уважно вивчаючи рядок: «Спеціальна пропозиція — смажене курча за 3 долари 45 центів».

— Ну ж бо, любий, — підлещувалася дівчина. — Чому ти сьогодні такий в’ялий?

— Бо твоя балаканина «задовбає» будь-кого, — мляво проказав чоловік. — Чому б тобі просто не стулити рота і не дати мені хоч трохи розслабитися?

— То ти хочеш, щоб я пішла, милий?

— Та ні — можеш залишитися.

— Ну, золотко, — далі канючила дівчина. — Не сердься на мене, любий. Я ж хотіла тобі сьогодні догодити. Можливо, навіть запросити у «Маленький рай» — подивитись, як танцюють там. Той птаха Джонсон — ну, метрдотель — обіцяв знайти найкращі місця, хоч би коли ми прийшли. Ходімо вже!

У голосі чоловіка зненацька зазвучали жорсткі нотки.

— А хто тобі той Джонсон? — запитав підозріливо. — Дос-к-к-онало! — він зупинився, намагаючись вимовити «мудре» слово. — А й справді: що відбувається між тобою і тим вузьколобим, огидним та нікчемним ніґґером? Чи, може, ти спиш із ним? Гадаю, мені слід з’ясувати ту ситоацію між тобою і тією птахою! Чи, може, підшукати собі кращішу дівчинку? Мені щось не дуже до вподоби дівчатка, котрі бігають наліво, поки я короткочасово відсутній. Саме так, мем. Мені таки слід зайнятися тією маленькою ситоацією.

І він погрозливо замовк.

— Точно: мушу.

— Ну ж бо, любий, — стурбовано промуркотіла дів­чина, — тобі нема чого на мене сердитись. Я зовсім не давала приводу для такої риакції. Просто думала, що ти волітимеш сидіти на найкращих місцях у «Парадізі» замість того, щоби стирчати тут і пережовувати свої проблеми. Ти ж прекрасно знаєш, любий, що я ніколи б не «запала» на такого старого козла, як «Берді» Джонсон. Ні, сер — дуже дякую! Він для мене ніщо. Та навіть якби він був найкрутішим чоловіком у Гарлемі, то й тоді б я на нього не «повелася». Так чи інакше, але він пропонує найкращі місця у танцзалі, тож ходімо — вип’ємо собі пива і розважимось як слід. Ходімо ж, любий! Ходімо вже звідси. Ти сьогодні просто потрясний, і я хочу, щоби друзі побачили мене з тобою.

— Ти й сама так нічо, серденько, — поблажливо озвався чоловік, улещений врешті словами про власну елегантність, — і це правда. Але попереджаю: ти мусиш триматися мене, а не витріщатися на того покидька і те, що у нього в штанях. Іще раз наголошую, — погрозливо додав, — якщо я лише побачу, що тебе хоч пальцем торкнувся той кончений наркоман, то неабияк відшмагаю тебе по солодких сідничках!

— Звісно ж, любий! — радісно прошепотіла мулатка.

Бонд чув, як чоловік скинув ногу з лавки на підлогу.

— Гаразд, мала, — ходімо! Офіціанте!

Бонд відклав меню.

— Суть уловив, — сказав він. — Здається, їх цікавить те саме, що й усіх, — секс, розваги та як би похизуватися перед знайомими. Дякувати Богові, що вони хоч не манірничають.

— Деякі з них таки манірні міщани, — озвався Лейтер. — Усі ці їхні понтові чаювання, герань на вікнах31, всі оті пхикання: «Іще чого! Цього тільки не вистачало!»... Майже усі вони вчащають у методистську церкву.

В Гарлемі такі самі соціальні нерівності, як і в будь-якому іншому районі міста, хоча тут ще долучені расові відмінності. Ходімо звідси, — підсумував, — десь перекусимо.

Вони допили віскі, й Бонд попросив рахунок.

— Сьогодні за все плачу я, — попередив. — У мене купа грошей, яких мені треба позбутися, тож я прихопив із собою триста доларів.

— Таке мені підходить, — радо відгукнувся Лейтер, який знав про тисячу доларів Бонда.

Коли офіціант брав зі столу чайові, Лейтер зненацька спитав:

— Чи не знаєш ти часом, друже, де сьогодні «Біґ Мен»?

Офіціант закотив очі. Схилився над столиком і взявся ретельно витирати його серветкою.

— У мене жінка й діти, бос, — пробурмотів, не розтуляючи рота. Поставив склянки на тацю і поніс їх до стійки.

— У «Містера Біґа» найкраща у світі охорона, — резюмував Лейтер. — Це — страх.

Вони вийшли на Сьому авеню. Дощ ущух, натомість подув «Гокінгз» — пронизливий вітер з півночі, котрий негри зазвичай ушановують словами: «Містер Гокінз завітав!» — через що зазвичай велелюдні вулиці порожніють. Лейтер із Бондом приєдналися до хирлявого струмочка перехожих, які проводжали їх презирливими, а деякі й відверто ворожими поглядами. Кілька разів їм навіть плюнули вслід.

Раптом Бонд відчув той прихований спротив, про який говорив Лейтер. Вони ступили на чужу територію. Тут їх не хотіли бачити, вони були непроханими гостями, чужаками. Така сама тривога, добре відома йому з часів війни, коли працював у ворожому таборі, охопила його. Він поквапно відігнав це почуття.

— Ходімо до «Матінки Фрезьє» — це трохи вище по Авеню, — запропонував Лейтер. — Там найкраща в Гарлемі їжа — принаймні, колись так було,

Дорогою Бонд заглядав у всі вітрини.

Його вразила велика кількість цирулень і салонів краси. Усі вони рекламували безліч засобів для випрямлення волосся: «Апекс глоссатіна32: використовуємо разом з гарячим гребінцем»; «Лагідний випрямляч»: ані опіків, ані почервоніння», а також найрізноманітніші засоби для висвітлення шкіри. Майже так само багато було крамниць галантереї та чоловічого одягу — з фантастичними чоловічими черевиками зі зміїної шкіри, сорочками зі зображеннями аеропланів, модними штанями — широкими зверху та звуженими донизу і дюймовими смужками з боків, костюми фасону «зут»33. У книгарнях було повно навчальної літератури — як вивчити це, як зробити те — а також коміксів. Траплялися ще крамнички з різним магічним начинням та всілякими окультними штучками і посібниками, як-от «Сім ключів від влади». «Найдивніша книга усіх часів» з підзаголов­ками на кшталт: «Якщо вас врекли: як зняти вроки і скерувати їх на кривдника»; «Прокажіть свої бажання мовою мовчання»; «Як причарувати будь-кого»; «Як змусити себе покохати». Серед принад були також: «Магічна сила кореня іпомеї»; «Патентована олія, що має здатність притягати гроші»; «Випрямляч для волосся у порошку в пакетиках»; «Засіб від шахрайства»; «Магічна рука: як захиститися від зла. Розладнує плани ворогів та знищує їх».

Бонд подумав: зовсім не дивно, що «Біґ Мен» вважає шаманство, зокрема культ вуду, вельми дієвою зброєю для впливу на мізки — бо тут, у самісінькому центрі блискучої столиці західного світу, і досі сахалися, помітивши на дорозі пір’їну білого курчати чи дві перехрещені палички.

— Я радий, що ми приїхали сюди, — зауважив Бонд, — бо нарешті починаю розуміти значимість «Містера Біґа». Усього цього не збагнеш, сидячи в такій країні, як Англія. Звісно, ми там також забобонні — особливо кельти, — але тут майже чутно биття тамтамів!

Лейтер муркнув:

— А я буду дуже радий, коли нарешті доповзу до свого ліжка. Проте нам слід скласти думку про цього хлопця перед тим, як до нього підступитися.

Ресторан «Матінка Фрезьє» приємно контрастував із холоднечею вулиць. Там подавали пречудових морських молюсків та смажених курчат із Меріленда — з беконом та цукровою кукурудзою.

— Ми просто мусимо це скуштувати, — мовив Лейтер. — То — їхня національна страва.

У теплому ресторанчикові було дуже затишно. Офіціант привітно обслужив їх і показав різних знаменитостей у залі, однак коли Лейтер неначе мимохідь запитав його про «Містера Біґа», удав, що не почув. Надалі тримався від них подалі, аж поки вони не попросили рахунок.

Лейтер знову поставив своє питання, коли офіціант приніс рахунок.

— Вибачте, сер, — коротко відповів, — але я не можу згадати жентльмуна з таким ім’ям.

Коли вони врешті полишили ресторан, було вже пів на одинадцяту, й Авеню майже збезлюділа.

Вони взяли таксі до готелю «Савой», там у танцзалі замовили віскі зі содовою та почали спостерігати за парами в танці.

— Більшість сучасних танців народилися саме тут, — зауважив Лейтер. — Це справді так. Лінді-хол34, кеквок35, «Сьюзі К’ю»36, «Шег»37… Усе починалося на цьому майданчикові. Кожний більш-менш відомий музикант пишається, що грав тут: Дюк Еллінґтон, Луї Армстронг, Кеб Келловей38, Нобл Сіссл39, Флетчер Гендерсон40. Це — справжня Мекка джазу і джайву.

Вони зайняли столик поблизу бар’єра, що огороджував величезну танцзалу.

Бонд був немов заворожений. Дівчата видавалися йому просто чарівними. Музика так глибоко увійшла в нього, зливаючись із ритмом його пульсу, що він майже забув, навіщо тут.

— Проймає, еге ж? — сказав нарешті Лейтер. — Я міг би залишатися тут усю ніч, але ходімо звідси, бо не потрапимо в «Маленький рай». Він схожий на цей клуб, але класом нижче. Думаю спочатку повести вас до «Йємена41», що на Сьомій авеню. Після цього вирушимо до одного з власних шинків «Містера Біґа». Але проблема в тому, що всі вони відчиняються після опівночі. Ви поки розрахуйтеся тут, а я заплачу за туалет: може, хоч там мені вдасться довідатися, де сьогодні можна знайти «Біґа». Не можемо ж ми обійти усі його точки!

Бонд розрахувався і, зійшовши донизу, зустрівся з Лейтером у вузькому холі.

Вони вийшли на вулицю, шукаючи очима таксі.

— Це вартувало мені двадцять баксів, — пояснив Лейтер, — але я таки дізнався, що він сьогодні завітає в «Боун-Ярд»42 — крихітний заклад на Ленокс-авеню. Зовсім поруч із його головним лігвом. Там «запалює» найгарячіша стриптизерка — дівчина на ім’я «Джі-Джі Суматра». У «Боун-Ярді» вип’ємо щось і послухаємо піаніно. Вийдемо звідти о пів на першу.

Великий комутатор лише за кілька кварталів од них не подавав жодних ознак життя. Двох білих зустріли й провели їх у «Шуґар Рейз», вели у «Матінку Фрезьє» і в танцзалі «Савой». Опівночі їх засікли при вході у «Йє-мен». О пів на першу телефонний дзвінок сповістив про їх вихід звідти, і комутатор знову затих.

«Містер Біґ» телефоном зв’язався з розпорядником «Боун-Ярду».

— За п’ять хвилин до вас зайдуть двоє білих. Посадіть їх за столик «Зет».

— Слухаю, пане шефе! — озвався метрдотель. І поспішив через увесь танцмайданчик до столика справа, відокремленого від решти залу широкою колоною. Той був поруч із кухнею, однак звідтіля добре проглядались оркестр і паркет для танців.

За столиком сиділо четверо: двоє чоловіків та двійко дівчат.

— Вибачте, друзі, — сказав метрдотель, — але сталася помилка. Виявилося, що цей столик замовлений: репортери з міста.

Один із чоловіків почав сперечатися.

— Ходімо, приятелю, — рішуче озвався розпорядник. — Лофті, проведи відвідувачів до столика «Ф». Випивка за рахунок закладу.

— Семе, — звернувся він до іншого офіціанта, — прибери тут усе і сервіруй столик на двох.

Четвірка покірно ретирувалася, умиротворена перспективою випити на дурняка.

Розпорядник поставив на столик «Зет» табличку «Замовлено», уважно оглянув його і повернувся на свій пост при вході — зі схемою розташування столиків та великою завісою на дверях.

«Містер Біґ» телефонував ще двічі. Один зі дзвінків був для ведучого програми.

— Наприкінці виступу «Джі-Джі» вимкніть світло.

— Слухаю, пане шефе! — запопадливо озвався той.

Інший дзвінок був призначений чотирьом неграм, які грали у кості внизу, на першому поверсі. Детальна розмова з ними тривала довго.

Столик «Зет»

О дванадцятій сорок п’ять Бонд і Лейтер розрахувалися з таксистом і зайшли в нічний клуб під вивіскою «Боун-Ярд», що сяяла фіолетово-зеленими неоновими вогнями. Їх оглушив глухий гуркіт, а в ніс ударив солодкувато-кислий запах, коли вони, піднявши важку завісу при вході, протиснулися крізь обертові двері всередину. Очі дівчаток-гардеробниць заклично зблиснули.

— Ви замовляли столик, сер? — поцікавився метр­дотель.

— Ні, — відповів Лейтер. — Але ми не проти посидіти й біля стійки бару.

Метрдотель поглянув на схему розташування столиків. Здається, він не міг вирішити, куди їх посадити. Нарешті рішуче тицьнув олівцем кудись у кінець плану.

— Ця компанія не прийшла. Не думаю, що можу тримати столик зарезервованим увесь вечір. Тож сюди, будь ласка.

Несучи схему високо над головою, він провів їх довкола пар, які витанцьовували. Відставивши один зі стільців, прибрав зі столу табличку «Замовлено».

— Семе, — прикликав офіціанта розпорядник, — обслужи цих жентльмунів.

І пішов собі.

Вони замовили віскі зі содовою та сендвічі з курчам.

Бонд втягнув носом повітря.

— Марихуана, — прокоментував.

— Більшість із тих, хто розуміється в цьому, курить сигарети з марихуаною, — відгукнувся Лейтер. — В інших закладах це заборонено.

Бонд роззирнувся. Музика урвалася. Маленький оркестр із чотирьох музикантів — кларнет, контрабас, електрогітара і барабан — вийшов з кутка навпроти. Дюжина парочок, пританцьовуючи, попрямувала до своїх місць, і скляна підлога танцзалу, підсвічена червоним, почорніла. Натомість гострі промені світла, спадаючи згори, висвітлили схожі на футбольні м’ячі химерні скляні кулі, котрі висіли уздовж стін. Вони мінилися відтінками золотистого, блакитного, зеленого, фіолетового та червоного. Коли промені потрапляли на кулі, ті спалахували, мов розмаїті сонця. Химерне світло відбивалося на стінах, пофарбованих у чорний колір, і на спітнілих ебеново-чорних обличчях відвідувачів. Часом щоки чоловіків, котрі сиділи під різними променями, були різної барви: скажімо, ліва щока зеленою, а права — червоною. За такого освітлення неможливо розрізнити обличчя — хіба що будучи зовсім поруч. Помада на губах деяких дівчат перетворювалась із червоної на чорну; один бік обличчя горів теплим, живим вогнем, а інший лякав кольором ожилого мерця.

Усе довкола було блідим і моторошним — наче сам Ель Греко намалював при місячному світлі в палаючому від громовиць місті розриту могилу43.

Приміщення клубу було не надто великим — розмірами приблизно у шістдесят футів. Однак у ньому стояло десь із п’ятдесят столиків, тож відвідувачі були напаковані, мов оливки в банці. Було душно, і в повітрі стояв густий дим та солодкувато-грубий запах двох сотень негритянських тіл. Шум просто неймовірний — суміш приглушеної, швидкої і невиразної гарлемської говірки людей, котрі «відривалися по повній», що раз у раз перебивалася вибухами реготу, різкими викриками та істеричним хихиканням; чутно було голосне перегукування через увесь зал:

— Свят-тий Ісс-усе, глянь-но лише, хто тут!

— Де ти пропадала, бебі?

— Єзус Маріє! Та це ж Пінкус! Привіт, Пінкусе!

— Ходімо вип’ємо...

— Буде не так... Буде по-моєму... кажу ж тобі! — чутно лункий ляпас.

— Де Джі-Джі?.. Ну ж бо... Джі-Джі!.. Сміливіше скидай своє шмаття!

Час від часу хтось із відвідувачів — хлопець чи дів­чина — вибігав на танцмайданчик і вигопкував якийсь шалений джайв, а друзі оплесками відбивали сміливцеві ритм. Потому лунали свист і тупіт ніг, улюлюкання. Якщо солісткою була дівчина, то їй горлали: «Роздягнися! Роздягнися! Роздягнися»! або «Вшквар як слід, бебі! Давай! Давай!»

І тоді на танцмайданчик виходив розпорядник та під невдоволені чи глузливі викрики замітав підлогу.

На чолі Бонда зарясніли крапельки поту. Лейтер подався вперед і, склавши долоні рупором, крикнув йому в самісіньке вухо:

— Тут три виходи! Один спереду! Є ще з кухні й за оркестром!

Бонд кивнув. Тієї миті це було не так уже й важливо. Лейтер звик до такого, а от Бонд нарешті зміг зблизька розгледіти матеріал, з котрим працював «Біґ Мен» — ту «глину», з якої той виліплював усе, що хотів. Нарешті те, про що він дізнався з лондонських та нью-йоркських досьє, ставало плоттю і кров’ю. Навіть якщо би вечір закінчився просто зараз і їм не поталанило побачити «Біґ Мена», то й тоді ознайомлення зі справою було б, на думку Бонда, достатнім. Він відпив добрячий ковток віскі. Прозвучали оплески. На сцену вийшов ведучий — високий негр у бездоганному фракові з червоною гвоздикою в петельці. І став, здійнявши руки. Самітний промінь прожектора вихопив його з темряви. Усе інше довкола поглинула пітьма.

Запала тиша.

— Друзі! — звернувся ведучий до публіки, зблиснувши двома рядами сліпучо-білих та золотих зубів. — Цей час настав!

Знову почулись оплески.

Він повернувся наліво — у протилежному напрямку від місця, де сиділи Лейтер і Бонд.

Викинув уперед правицю. Увімкнули ще один прожектор.

— Місте-ер Джанґлз Джафет — щойно з джунглів — та його барабани!

Злива оплесків, свист, тупання ногами.

Вийшли четверо вишкірених негрів у вогненно-червоних сорочках та широких штанях, що звужувалися донизу. Негри, кістляві й худющі, всілися на конусоподібних барабанах із мембраною з невичиненої шкіри. Усі інструменти були різних розмірів. Той, який сидів на найбільшому барабані, зненацька зіскочив з нього і зціпленими руками затрусив у бік глядачів.

— Барабанщики вуду з Гаїті, — прошепотів Лейтер.

Знову запала тиша. Кінчиками пальців негри почали відбивати повільний, синкопований ритм, що нагадував румбу.

— А тепер, друзі, — урочисто сповістив ведучий, усе ще стоячи обличчям до музикантів, не повертаючи голови до публіки, — Джі... Джі... Суматра!!!

Останнє слово потонуло в суцільному ревові. Ведучий також заплескав у долоні.

Тепер у клубі панував пекельний шум, оплески лунали шалені. Двері позаду барабанщиків різко розчахнулись, і два велетенські негри із золотавими пов’язками на стегнах вибігли на танцмайданчик, несучи на руках крихітну фігурку, яка охопила ручками могутні шиї негрів. Фігурка потопала у чорному страусовому пір’ї, а очі дівчини закривала чорна маска.

Опустивши свою ношу на підлогу в самому центрі майданчика, негри схилилися перед дівчиною так низько, що торкнулися головами підлоги. Дівчина зробила кілька кроків уперед. Негри, неначе розчинившись у темряві, зникли за дверима.

Ведучий також щез. На мить запала майже цілковита тиша, яку порушував лише приглушений гул барабанів.

Дівчина підняла руку до шиї — і хмарка страусового пір’я розійшлася спереду, розкрившись п’ятифунтовим чорним віялом за спиною. Вона опорядила пір’я так, що тепер воно нагадувало хвіст павича. На дівчині не було нічого, крім крихітного чорного мереживного трикутничка спереду, чорних блискучих зірочок, що прикривали лише соски, та крихітної чорної маски «Доміно» на очах. Тіло її було маленьке, міцно збите, бронзове й прекрасне. Злегка змащене олією, воно виблискувало у світлі прожектора.

Публіка затамувала дихання. Темп барабанів пришвидшувався. Найбільший із них відбивав ритм, що збігався з биттям людського серця.

Дівчина почала крутити оголеним животом у такт із дробом тамтамів. Вона розправила чорне пір’я спереду і ззаду й узялася похитувати стегнами, вторячи биттю великого барабана. Верхня частина її тіла залишалася нерухомою. Чорне пір’я знову заколихалось, і тепер рухались уже ноги та плечі дівчини. Биття барабанів ставало дедалі голоснішим. Здавалося, що кожна частина тіла дівчини рухається із власним ритмом. Її губи розтулилися, й зблиснули зубки. Ніздрі злегка затріпотіли. Очі жагуче палали крізь вузькі прорізи чорної маски. Це було манливе, кошаче личко. Кішечка — єдине слово, що їй підходить, подумав Бонд.

Барабани калатали швидше й швидше, відбиваючи складну мелодію. Дівчина відкинула своє віяло-хвіст на підлогу і здійняла руки над головою. Все її тіло почало здригатися. Живіт рухався все швидше: вперед-назад, вправо-вліво. Вона широко розставила ноги й почала крутити стегнами. Зненацька зірвала блискучу зірочку з правого соска і швиргонула її в публіку. І тут із рядів глядачів почувся перший звук — це був протяжний стогін. Потім усе стихло. Дівчина зірвала зі себе і другу зірочку. Знову стогін і тиша. Бій тамтамів ставав просто оглушливим. Рясний піт стікав із барабанщиків. Їхні пальці сірими метеликами м’яко торкалися мембран. Очі вирячені, погляд у нікуди, голови схилені набік, наче дослухаються до чогось далекого. На дівчину вони майже не дивилися. Публіка неголосно пихтіла, чоловіки вирячили масні очі, ловлячи кожен порух танцівниці.

Тепер усе її тіло лисніло від поту. Матово відсвічували живіт і груди. Вона почала різко смикатися. Вуста розтулились, і дівчина неголосно зойкнула. Руки її ковзнули вниз, вона рвучко зірвала зі себе мереживний трикутничок і кинула його в публіку. Тепер на ній був лише чорний пояс для панчіх. Тамтами вибухнули вакханалією сексуальних ритмів. Раз по раз вона тихенько скрикувала і, витягнувши руки вперед для рівноваги, повільно присідала та знову підводилася — все швидше і швидше. Бонд чув, як пихтіла та рохкала публіка — мов свині перед годівницею. Відчув, що його власні руки вчепились у край стола. В роті пересохло.

Публіка почала горлати:

— Давай, Джі-Джі! Скидай це зі себе, бебі! Працюй сідницями, круть-верть ними!

Дівчина опустилася на коліна. Ритм тамтамів поступово сповільнився, й у такт йому танцівниця кілька разів конвульсивно здригнулася, легенько муркочучи. Гуркіт барабанів поступово перейшов у сповільнене «бум-бум» і врешті затих. Зал заревів, владно вимагаючи її оголеного тіла. Звідусіль почулися непристойні вигуки.

На сцену вийшов ведучий. Промінь прожектора вихопив його з темряви.

— Годі вже, друзі, годі! — піт скрапував йому з підборіддя. Він звів руки, неначе здаючись. — Джі-Джі... ПОГОДЖУЄТЬСЯ!

Публіка у захваті заревіла. Тепер дівчина роздягнеться.

— Скидай ту штуку, Джі-Джі! Покажи себе у всій красі, бебі! Давай! Давай!

Тамтами тихенько постукували.

— Але, друзі мої, — застеріг ведучий, — вона роздягатиметься в цілковитій темряві!

Із рядів глядачів почувся розчарований стогін, і зал поринув у темряву.

Старий, як світ, трюк, подумав Бонд.

Раптом він увесь напружився.

Крики натовпу кудись зникли, і Бонд відчув обличчям повів холодного вітру. Здалося, що він падає.

— Агов! — крикнув Лейтер. Його голос звучав зовсім поруч, але якось глухо.

— Чорт! — подумав Бонд.

Щось клацнуло у нього над головою. Відвівши руку назад, він намацав поза спиною рухому стінку — за фут від себе.

— Увімкніть світло, — спокійно промовив чийсь голос.

Водночас Бонда схопили за руки і вдавили у стілець.

Навпроти нього, також на стільці, сидів Лейтер, і могутній негр тримав його за плечі. Тепер вони були в крихітній квадратній камері. Справа та зліва стояло ще по два негри у звичайному одязі, націливши на них дула пістолетів.

Почувся різкий свист гідравлічної пружини, і столик повернувся на своє місце. Бонд звів очі. За кілька футів над їхніми головами зачинилися дверцята гігантського люка. Зовні не долітало ні звуку.

Один із негрів вишкірився.

— Спокійно, хлопці! То як вам мандрівка?

Лейтер коротко вилаявся. Бонд спробував розслабитися, чекаючи, що буде далі.

— Котрий-то з вас «лімі»44? — запитав той самий негр. Вочевидь, він був тут головний. Пістолет, який ліниво тримав у руці спрямованим на Бонда, мав вигадливий. Між чорними пальцями зблиснула перламутром рукоятка, а ретельно виточене дуло восьмигранної форми вразило уяву навіть Бонда.

— Гадаю, що цей, — озвався негр, котрий тримав Бонда за руки. — У нього шрам на щоці.

Негр із неймовірною силою стискав плечі Бонда. Враження було таке, наче два сталеві турнікети затисли йому спину. Руки Бонда почали терпнути.

Чоловік із дивовижним пістолетом обійшов столик і тицьнув дулом у живіт Бонда. Курок був зведений.

— Із такої відстані ти мав би не промахнутися, — уїдливо сказав Бонд.

— Заткнися! — огризнувся негр. І спритно обшукав Бонда — знизу догори: ноги, стегна, а потім боки та спину. Витягнувши пістолет, передав його напарникові.

— Віддаси це босові, «Хи-Хи», — сказав. — І забери зі собою «лімі». Ти підеш із ним. Інший залишиться тут.

— Так, сер, — запопадливо відповів чоловік на прізвисько «Хи-Хи», пузатий негр, одягнений у сорочку кольору шоколаду та мішкуваті лавандові штани.

Бонда рвучко витягли з-за столу. Однією ногою він устиг зачепитися за стіл та зі силою струсонув його. Почувся брязкіт скла та дзвін столового срібла. Тієї ж миті Лейтер копнув попід ніжкою стільця свого охоронця підбором, поціливши противникові у гомілку. Бонд спробував зробити те саме, але промазав. На хвильку запанувало сум’яття, однак жоден із охоронців не ослабив хватки. Охоронник Лейтера буквально витягнув його зі стільця — так, наче той був дитинчам — повернув обличчям до стіни й зі силою стукнув об неї, мало не зламавши Лейтерові носа. Потім різко розвернув його. Кров цівочкою стікала обличчям Лейтера.

Два дула і далі непорушно дивилися на них. Це були марні зусилля, але на якусь частку секунди Бонд і Лейтер перехопили ініціативу, згладжуючи раптовий шок від нападу.

— Даремно стараєшся, — сказав негр, який був тут головним. — Заберіть звідси «лімі», — звернувся він до охоронців Бонда. — На нього чекає «Містер Біґ».

І повернувся до Лейтера.

— Можеш попрощатися зі своїм друзякою, — додав. — Навряд чи ви ще колись побачитеся.

Бонд посміхнувся Лейтерові.

— Яке щастя, що ми попередили поліцію. Побачимося на процедурі впізнання.

У відповідь Лейтер вишкірився. Зуби його червоніли від крові.

— Комісар Монеген буде в захваті від цієї компанії. Бувайте!

— Дурниці, — переконано озвався негр. — Ану ворушися!

Охоронець Бонда розвернув його та підштовхнув до рухомої стіни. Та крутнулась, і відкрився довгий пустельний коридор. Негр на прізвисько «Хи-Хи» проштовхнувся вперед, показуючи дорогу.

Двері за ними зачинилися.

«Містер Біґ»

Їхні кроки гулко відлунювали в порожньому коридорі. У кінці його були двері. Через них вони зайшли в іще один перехід, освітлений лише самотньою лампочкою під стелею. Ще двері — й опинилися на великому складі. Акуратними гірками тут були розміщені ящики і тюки. Виднілися рейки мостового крана. Судячи з маркування на ящиках, це був склад спиртного. Вузьким проходом вони дісталися залізних дверей. Чоловік із кличкою «Хи-Хи» натиснув на дзвінок. Ані звуку. Бонд прикинув, що вони відійшли приблизно на квартал убік від нічного клубу.

Нарешті почулося клацання замка, і двері відімкнули. Негр у вечірньому одязі та з пістолетом у руці ступив убік, і вони увійшли в застелений килимом передпокій.

— Можеш заходити, «Хи-Хи», — дозволив чоловік у вечірньому вбранні.

«Хи-Хи» постукав у двері навпроти, відчинив їх і підштовхнув Бонда всередину.

У високому кріслі за масивним столом сидів сам «Містер Біґ» і спокійно дивився на них.

— Доброго ранку, містере Джеймсе Бонд, — голос був низьким і приємним. — Присядьте.

Охоронець Бонда провів його ворсистим килимом до низького стільця з трубчастої сталі, обтягнутого шкірою, нарешті вивільнив Бондові руки, і той сів навпроти «Містера Біґа».

Яке ж то полегшення — не відчувати мертвої хватки свого охоронця. Плечі Бонда заніміли. Руки втратили чутливість і почали болюче поколювати.

Відкинувши велику голову в кріслі, «Містер Біґ» продовжував мовчки дивитися на нього.

Бонд умить зрозумів, що жодні фотографії не дають чіткого уявлення про «Містера Біґа» — про його силу та інтелект, котрі, здавалося, так і випромінювало його обличчя з виразними рисами.

Голова його — майже ідеально кругла й удвічі більша за звичайну людську — нагадувала величезний футбольний м’яч. Шкіра сірувато-чорна, туго натягнута і лискуча — наче у потопельника, котрий щонайменше тиждень пролежав у воді. Череп цілковито лисий, за винятком сірувато-чорного пушка за вухами. Брів та вій у нього не було, а очі посаджені так широко, що не можна одночасно охопити поглядом обидва — тож при розмові доводилося дивитися лише в якесь одне.

Погляд їх був гострий і проникливий. Коли вже його очі зупинялися на чомусь, то, здається, цілком його поглинали. Вони були трохи витрішкуваті, білки жовтуваті, а зіниці неприродно розширені. Більше скидалися на очі тварини, а не людини, і блищали хижим вогнем.

Ніс широкий, однак без характерної для негрів приплюснутості; ніздрі не роздуваються. Губи лише ледь-ледь вивернуті, однак товсті й темні. Вони розмикалися лише тоді, коли чоловік говорив, але якщо вже розтулялися, то видно було не лише білі зуби, а й рожеву м’якоть ясен.

Зморшок на обличчі мало, проте над носом пролягли дві глибокі борозни, що свідчили про повну зосередженість. Чоло нависало над бровами, переходячи у лисий череп.

Дивовижно, але ця страхітлива голова була напрочуд пропорційною. Вона сиділа на широкій короткій шиї, яку підтримували плечі велетня. Бонд знав із досьє, що на зріст «Містер Біґ» мав шість із половиною футів45 і важив двадцять стоунів46 — однак мало що з того було жиром. Але загальне враження він справляв жахне. Бондові доводилося тільки здогадуватись, як уже з дитинства цей тип не вписувався у своє середовище і що тепер нарешті він узяв реванш над долею, повставши проти всього світу, який ненавидів його, тому що боявся.

Одягнений «Містер Біґ» був у смокінг. Діамантові запонки та шпилька в сорочці свідчили про деяке марнославство. Величезні руки він виклав на стіл перед собою. Ніде не видно ні сигарет, ані попільнички, і запах у кімнаті нейтральний. На столі не було нічого, крім величезного комутатора інтеркому з двадцятьма перемикачами і, доволі несподівано, — невеличкого стека для верхової їзди зі слонової кістки з довгим тонким білим канчуком.

Мовчки й зосереджено «Містер Біґ» вдивлявся через стіл у Бонда.

Не менш уважно розглянувши його у відповідь, Бонд обвів очима кімнату. Вона була простора, приємна та зручна і завдяки чималій кількості книг нагадувала бібліотеку мільйонера. У приміщенні було лише одне велике вікно — високо над головою «Містера Біґа» — і всі стіни зайняті книжковими полицями. Розвернувшись на стільці, Бонд озирнув стіни. Тут не було й натяку на двері, котрі, втім, могли ховатися за будь-якою з полиць. Двоє негрів, які привели Бонда сюди, ніяково стояли по обидва боки від його стільця. Зблискували білки їхніх вирячених від страху очей. Дивилися не на «Містера Біґа», а на дивний витвір, що стояв осібно на столику справа — відразу за босом.

Хоча Бонд лише поверхово був ознайомлений з основами чорної магії, зокрема культом вуду, описів Лі Фермора виявилося цілком достатньо, щоб упізнати божка.

На білому постаменті вивищувався п’ятифутовий дерев’яний білий хрест із одягнутими на поперечини рукавами поношеного чорного фрака, фалди якого спадали на підлогу. Зверху над сюртуком бовванів засалений котелок, і верхівка його була начеплена на вертикальну планку хреста. Кількома дюймами нижче від ободка капелюха, на дерев’яній поперечині, виднівся сильно накрохмалений комірець священика.

Біля підніжжя п’єдесталу, на столі, лежала пара потертих лимонно-жовтих рукавичок. Короткий ротанговий ціпок упирався золотим набалдашником у рукавички, видніючись зліва — в ідола за спиною. На столі чорнів також старий заяложений циліндр.

Зловісне страшидло вирячувалося через усю кімнату. Це був сам барон Самеді — Бог кладовищ та Головнокомандувач Легіону Мертвих. Навіть Бондові він видався моторошним.

Бонд знову поглянув на велике сірувато-чорне обличчя за столом.

«Містер Біґ» нарешті заговорив.

— Залишся, «Хи-Хи», — і перевів погляд на іншого негра. — А ти, «Маямі», можеш іти.

— Слухаю, пане босе, — в один голос відповіли обидва.

Бонд почув, як двері відчинились і відразу ж зачинилися.

Запала тиша.

Вирячкуваті очі «Містера Біґа» гостро вдивлялись у Бонда. Хвилину немовби вивчали його, а потім, як зауважив Бонд, погляд їх став непроникним. Тепер ті очі нічого не виражали. У Бонда склалося враження, що думки «Містера Біґа» десь далеко.

Бонд вирішив, що не дасть вивести себе з рівноваги. Чутливість знову повернулася йому до рук, і він потягнувся за сигаретами й запальничкою.

«Містер Біґ» заговорив.

— Ви можете палити, містере Бонд. Якщо ж у вас виникнуть якісь інші наміри, не полінуйтеся зазирнути в шпаринку шухляди мого стола — якраз навпроти вас. За хвильку я буду у вашому розпорядженні.

Бонд подався вперед. Замкова щілина була чималенька: діаметром десь 0.45 дюйма. Приводиться в дію, здогадався Бонд, натисканням ногою педалі під столом. Який набір вигадок у цього чоловіка! Це так по-дитячому. Але чи ж справді по-дитячому? Можливо, воно не так уже й легковажно? Усі ті штучки — бомби, зникомі столики — поки що чітко спрацьовували. Це не було пусте марнославство — аби лише справити враження. До того ж не було нічого безглуздого у такому прилаштуванні пістолета. Можливо, трохи складно, але технічно дуже розумно.

Бонд запалив сигарету і глибоко затягнувся, наповнивши легені димом.

Його не дуже непокоїв теперішній стан. Відмовлявся вірити, що йому справді завдадуть якоїсь шкоди. То було б геть нерозумно — прибрати його лише через кілька днів після прибуття з Англії: для цього довелося б винайти щось справді надзвичайне. Крім того, мусили б прибрати і Лейтера. А Бонд знав, що це вже занадто: розлютити дві розвідки нараз. «Містер Біґ» повинен був добре таке усвідомлювати. Але Бонда таки непокоїв Лейтер, адже той був у руках брутальних чорних мавп.

Губи «Містера Біґа» розімкнулися.

— Я вже багато років не зустрічався з агентом секретних служб, містере Бонд — іще з часів війни. Ваша служба тоді добре спрацювала. У вас є справді здібні люди. Друзі мені казали, що ви займаєте високе становище там, у себе. Адже ваш номер із двома нулями — 007, якщо не помиляюся? Значення цього подвійного нуля в тому, що, як мені пояснювали, у ході виконання завдання вам дано право вбивати. У спецслужбі не так уже й багато агентів, які виконують свої завдання, маючи ліцензію на вбивство. То кого ви плануєте вбити тут, містере Бонд? Чи, бува, не мене?

Голос звучав м’яко, рівно й спокійно. В ньому відчувався легкий гарлемський і французький акцент, однак у цілому англійська була майже бездоганною — без натяку на сленг.

Бонд і далі мовчав. Зрозумів, що Москва вже передала його детальний опис.

— Ви мусите відповідати, містере Бонд. Від цього тепер залежить доля вас обох. Я цілком довіряю своїм джерелам інформації. І знаю набагато більше, ніж сказав. Тож брехню розпізна’ ю відразу.

Бонд йому вірив. Тому вибрав версію доволі правдоподібну, яка, однак, давала змогу приховати деякі факти.

— В Америці циркулюють золоті монети — як от розе­ноблі Едварда IV, — пояснив. — Деякі з них збувають у Гарлемі. Держскарбниця США звернулася до нас по допомогу, оскільки джерело їх надходження — ймовірно, Англія. Тож я приїхав у Гарлем, щоб з’ясувати це на місці — разом із представником вашого казначейства, який, сподіваюсь, у безпеці та вже на шляху до свого готелю.

— Містер Лейтер — представник ЦРУ, а не Держскарбниці, — безбарвним голосом проказав «Містер Біґ». —

І його становище в даний момент украй небезпечне.

Він замовк, мовби замислившись — дивлячись кудись повз Бонда.

— «Хи-Хи»!

— Так, босе!

— Прив’яжи-но містера Бонда до крісла!

Бонд спробував звестися на ноги.

— Краще не рухайтеся, містере Бонд, — м’яко сказав голос. — Тоді у вас буде більше шансів залишитися живим.

Бонд зирнув у жовтаві безпристрасні очі «Містера Біґа».

І знову опустився в крісло. За мить широкий ремінь опоясав його тіло і міцно притиснув до шкіряного крісла, а два короткі паски прицвяхували зап’ястя до металевих підлокітників. Ще два паски міцно стиснули йому щиколотки. Усе, що він міг зробити, — то це звалитися разом із кріслом на підлогу — і більше нічого.

«Містер Біґ» торкнувся перемикача на комутаторі.

— Пришліть сюди міс Солітер, — сказав, повернувши тумблер на місце.

Після деякої затримки книжкова секція справа від столу розступилась, і відчинилися двері.

Зачинивши їх за собою, до кімнати увійшла одна з найпрекрасніших жінок, яких будь-коли доводилося бачити Бондові. Вона стояла посеред кімнати і дивилася на нього, оглядаючи з ніг до голови — повільно, дюйм за дюймом. Закінчивши детальний огляд, повернулася до «Містера Біґа».

— То що маю робити? — запитала безбарвним голосом.

«Містер Біґ» на неї і не глянув. Він звернувся до Бонда.

— Це — надзвичайна жінка, містере Бонд, — сказав так само спокійно та м’яко, — і завдяки її унікальності маю намір з нею одружитись. Я розшукав її в кабаре на Гаїті — її рідному острові. Вона володіє телепатичним даром, якого не можу збагнути. Не раз пильнував за її номером, однак так і не можу його зрозуміти. Але тут нíчого й розуміти — телепатія, оце й усе.

«Містер Біґ» зробив паузу.

— Я розповідаю вам усе це, аби попередити. Вона — мій інквізитор. Звичайні тортури важкі й нічого не дають: люди скажуть вам будь-що, аби лише полегшити біль. Але з цією дівчиною нема потреби вдаватися до тортур — вона спроможна бачити людей наскрізь і читає їхні думки. Саме тому й буде моєю дружиною. Вона надто цінна, щоб розгулювати на свободі. До того ж, — додав спокійно, — цікаво буде поглянути на наших дітей.

«Містер Біґ» нарешті повернувся до жінки і безпристрасно глянув на неї.

— Поки що з нею нелегко упоратися: вона й чути не хоче про чоловіків. Ось чому на Гаїті її так і називають — Солітер47.

— Присунь-но крісло ближче, — спокійно звелів їй. — І скажи мені, чи бреше цей чоловік. Але сядь не під дулом, — додав.

Дівчина нічого не сказала, однак витягла з-під стіни крісло, схоже на Бондове, і підштовхнула його ближче до Бонда. Сіла навпроти, майже торкаючись його правого коліна, й зазирнула в очі.

Обличчя її було блідим — тією блідістю, якою вирізняються лиця білих, котрі довго живуть у тропіках. Однак на ньому не було й сліду тієї тьмяності, яку зазвичай надає шкірі та волоссю тропічний клімат. Очі блакитні, живі та презирливі, однак коли дівчина насмішкувато глянула на Бонда, він прочитав у її погляді якесь послання для нього. Втім, цей вираз швидко зник — щойно Бонд спробував відповісти позирком. Волосся її синяво-чорними хвилями спадало на плечі. Високі вилиці та великий чуттєвий рот надавали обличчю ледве вловимого виразу жорстокості. Підборіддя, ніжне і гарно окреслене, свідчило, однак, про рішучість і сталеву силу волі; таким самим рішучим був прямий, гарної форми носик. Левова частка чарівності цього личка полягала саме в його безкомпромісності. То було обличчя людини, яка звикла наказувати: обличчя доньки французького колоніста.