Живи і дай померти

Бонд так чітко бачив вираз жаху на обличчі Солітер, наче та навіч стояла перед ним. Він жорстко картав себе за те, що полишив її саму. Не міг уявити, щоб дівчину вистежили так швидко — ще один яскравий приклад блискучої роботи чітко налагодженої машини «Містера Біґа».

Лейтер одразу ж зв’язався з відділом ФБР у Тампі.

— Перевірте всі аеропорти, залізничні вокзали та шосе, — сказав. — Детальні інструкції отримаєте з Вашингтона, щойно переговорю з ними. Гарантую вам, що це — справа першочергового значення. Спасибі! Вельми вам вдячний! Невдовзі буду у вас. О’кей!

І поклав слухавку.

— Дякувати Богові, що вони хоч погодилися нам допомогти, — сказав Бондові, котрий стояв, бездумно дивлячись на море.

— Вони негайно пришлють сюди кілька своїх людей і прочешуть тут усе. Поки я залагоджуватиму справи з Нью-Йорком і Вашингтоном, випитайте усе, що зможете, з тієї старої вішалки, місіс Стівесант. Точний час, детальний опис зовнішності бандитів тощо. Краще представити це як крадіжку зі зломом, і що Солітер втекла разом із грабіжниками. Таке їй буде зрозуміліше: звичайна готельна крадіжка. Скажіть, що поліція вже виїхала і що ми не маємо претензій до «Еверґлейдс». Місіс Стівесант будь-що прагнутиме уникнути скандалу. Запевніть її, що й нам він непотрібний.

Бонд кивнув.

— Втекла з грабіжниками?

Це було цілком імовірно, але щось йому підказувало, що це не так. Бонд повернувся в кімнату Солітер та ретельно її оглянув. Тут усе ще пахло нею — аромат «Vent Vert» нагадав йому про їхню спільну подорож. Її капелюшок з вуаллю був у шафі, а туалетне приладдя — на поличці у ванній. Невдовзі він знайшов і сумочку та зрозумів, що недаремно довіряв Солітер. Сумочка лежала під ліжком, і Бонд здогадався, що дівчина заштовхнула її туди ногою, коли побачила націлені на себе пістолети. Він висипав вміст сумочки на ліжко й обмацав підкладку. Тоді узяв ножичок і обережно підпоров її. Витягнув п’ять тисяч доларів і поклав собі в гаманець. У нього гроші будуть у безпеці. Якщо «Біґ» таки вбив Солітер, то ці гроші витратить на помсту. Бонд акуратно розправив підпороту підкладку, склав усе назад і знову підіпхнув сумочку під ліжко.

Повернувся в кабінет.

…Коли поліція завершила рутинні процедури, була вже восьма вечора. Бонд із Лейтером випили нерозбавленого віскі й перейшли до їдальні, щоб повечеряти. Нечисленні гості закладу закінчували трапезувати. На Бонда з Лейтером усі дивилися з цікавістю та неприхованим страхом. Що робили ці небезпечні на вигляд молодики в такому тихому закладі, як їхній? І де жінка, котра прибула з ними? І чия саме вона дружина? Бідна місіс Стівесант, яка заклопотано бігала туди-сюди, була неабияк стривожена. Невже вони не знали, що вечерю тут подають о сьомій? Працівники кухні вже збираються додому. Так недисциплінованим і треба, якщо їжа зовсім холодна: хай поважають інших. Місіс Стівесант казала, що це — високопосадовці з Вашингтона. Але хто вони насправді?

Урешті-решт усі одностайно вирішили, що ці двоє створюють тут лише незручності та псують добропорядну репутацію «Еверґлейдс».

Бонду з Лейтером відвели найнезручніший столик біля кухні. Вечеря, яку їм подали, була мішаниною найгірших англійських та спотворених французьких страв. А подали їм томатний сік, варену рибу під білим соусом, шматок холодної індички з краплею журавлиного соусу і трикутничок твердої лимонної помадки із завитком чогось, схожого на застиглий крем. Вони похмуро жували усе це, а їдальня поступово порожніла: літні пари розходились, і світло на столиках гасло одне за одним. Невеликі чаші для споліскування пальців, подані після їжі, в яких плавали пелюстки гібіскуса, мали б примирити людей із вечерею.

Упродовж вечері Бонд не зронив ані слова, і коли вони скінчили, Лейтер зробив спробу якось підбадьоритися.

— Ходімо вип’ємо, — запропонував він. — Гидотний кінець препаскудного дня. Чи волієте пограти в бінго з «олдстерами»? Кажуть, сьогодні увечері організовують турнір із бінго в «кімнаті розваг».

Бонд знизав плечима, і вони повернулися до себе у вітальню та якийсь час похмуро сиділи там, п’ючи й витріщаючись на пісок, сліпучо-білий у світлі місяця, та безкрає темне море за вікном.

Коли Бонд випив достатньо, щоби втопити у віскі сумні думки, він сказав Лейтерові «на добраніч» та пішов у кімнату Солітер, що тепер була його спальнею.

Тут заліз під простирадла, що ще зберігали тепло її тіла, і перед тим, як поринути у глибокий сон, прийняв рішення. Щойно розвидниться, він піде до «Роббера» і витрясе з нього всю правду. Раніше Бонд був надто заклопотаний власними думками, щоб обговорити це з Лейтером, але тепер не сумнівався, що «Роббер» доклав руку до викрадення Солітер. Згадав його холодні очиці та бліді тонкі губи. Подумав про кістляву шию, що виступала з брудної тільняшки, мов голівка черепахи. М’язи рук Бонда під простирадлом мимоволі напружились.

І коли рішення було прийняте, він урешті міцно заснув.

Проспав Бонд до восьмої. Глянувши на годинник, тихо вилаявся. Швидко прийняв душ, підставивши тіло під струмені води, аж поки не почали пекти широко розплющені очі. Обмотавши рушник навколо стегон, пройшов у кімнату Лейтера.

Жалюзі в ній усе ще були спущені, однак світла вистачало, аби побачити, що на жодному з ліжок ніхто не спав.

Бонд посміхнувся, вирішивши, що Лейтер, набравшись віскі по саму зав’язку, заночував у вітальні на кушетці. Пройшов туди. Вітальня була порожня. Пляшка з алкоголем, наполовину повна, все ще стояла на столі. Поруч у попільничці громадилася гора недопалків.

Підійшовши до вікна, Бонд підняв жалюзі. До того, як повернутись у кімнату, встиг зауважити, що ранок — чудовий, погожий.

І ще побачив конверт. Той лежав на кріслі перед дверима, крізь які Бонд щойно пройшов. Він підняв конверт, у котрому була записка, недбало нашкрябана олівцем.

«У голову лізуть дурні думки — то й спати не хочеться. Зараз п’ята ранку. Маю намір навідатися на фабрику живої наживки — я й сам рання пташка. Дивно, що той меткий стрілець розсиджувався там у той час, коли викрадали Солітер. Він, схоже, був у курсі, що ми в місті, й готовий діяти у випадку, якби щось пішло не так. Якщо до десятої мене не буде, телефонуйте в поліцію: Тампа, 88. Лейтер».

Бонд чекати не став. Поголився, одягнувся і замовив каву з булочками й таксі. За десять хвилин отримав усе сповна — і навіть устиг обпектися кавою. Він саме полишав котедж, коли у вітальні задзвонив телефон. Бонд миттю повернувся.

— Містере Бріс? Телефонують із госпіталю «Маунт Парк», — почув голос у слухавці. — Це лікар Робертс із палати невідкладної допомоги. У нас тут містер Лейтер, який запитував про вас. Ви можете приїхати просто зараз?

— Боже милосердний! — зі страхом вигукнув Бонд. — Що з ним? Щось дуже погане?

— Нічого страшного, — заспокоїв голос, — автомобільна аварія. Водій збив його і втік із місця пригоди. Невеличкий струс мозку. То ви можете приїхати? Він питав про вас.

— Звісно! — з полегшенням зітхнув Бонд. — Уже виїжджаю!

«Що, в біса, могло статися», — гадав, поквапно прямуючи галявиною. Лейтера, певно, збили і залишили лежати на узбіччі. Але загалом Бонд був навіть радий, що лише цим і обійшлося.

Коли вони виїхали на дамбу, що вела до Острова Скарбів, назустріч їм із виттям промчала машина швидкої допомоги.

Знову щось трапилося, подумав Бонд. Тут щомиті якісь проблеми.

У Сент-Пітерсберзі проминули Сентрал-авеню і звернули направо — туди, де вони з Лейтером були напередодні. Підозри Бонда підтвердилися — госпіталь був лише за кілька кварталів од «Уроборос інкорпорейтед».

Бонд розрахувався з таксистом і прожогом злетів сходами солідної будівлі нагору. В просторому холі підбіг до віконечка реєстратури. Гарненька медсестра сиділа, переглядаючи оголошення в «Сент-Пітерсберг таймс».

— А лікар Робертс...? — почав, було, він.

— Лікар Хто? — перепитала дівчина, схвально дивлячись на нього.

— Лікар Робертс, палата невідкладної допомоги, — нетерпляче пояснив Бонд. — Пацієнта звати Лейтер. Фелікс Лейтер. Доправлений сьогодні вранці.

— У нас нема лікаря з прізвищем Робертс, — відповіла дівчина. Вона пробігла очима прізвища пацієнтів. — І нема пацієнта на прізвище Лейтер. Зачекайте-но хвильку — я зателефоную в палату. То як, кажете, вас звати?

— Бріс, — відрекомендувався Бонд. — Джон Бріс.

І хоча тут було прохолодно, він страшенно спітнів. Витер вологі руки об штани, намагаючись впоратися з панікою. Кляте дівчисько геть не знає своєї роботи. Надто гарненька, щоби працювати медсестрою! Тут мав би сидіти хтось компетентніший. Бонд стояв, зціпивши зуби, поки дівчина говорила телефоном.

Нарешті вона поклала слухавку.

— Мені дуже шкода, містере Бріс, але це якась помилка. Впродовж ночі нам нікого не привозили, і ми ніколи не чули про лікаря Робертса та містера Лейтера. А ви впевнені, що це потрібний вам госпіталь?

Бонд мовчки розвернувся і, витерши піт з чола, попрямував до виходу.

Дівчина скорчила за його спиною гримаску і знову зайнялася газетою.

На щастя Бонда, до госпіталю саме під’їхало таксі, з якого вийшли пасажири. Він махнув водієві рукою і попросив відвезти його в «Еверґлейдс». Усе, що йому було тепер відомо, це те, що Лейтер у бандитів і вони будь-що хотіли виманити Бонда з котеджу. Поки що він не розумів, чому, але знав: тепер усе значно ускладнилось і зараз ініціатива в руках «Містера Біґа» та його людей.

Коли він полишав таксі, назустріч йому поспішила місіс Стівесант.

— Бідний ваш друг! — сказала вона без інтонації співчуття у голосі. — Йому слід було бути обережнішим!

— Так, місіс Стівесант, — нетерпляче відповів Бонд. — Але що трапилося?

— «Швидка» приїхала сюди відразу ж після того, як ви пішли.

Очі жінки аж світилися, так їй нетерпеливилося повідомити погану новину.

— Здається, вашого друга Лейтера збила машина. Його занесли в котедж на ношах. Такий приємний кольоровий санітар супроводжував його! Він сказав, що містер Лейтер невдовзі одужає, однак поки що його в жодному разі не можна турбувати. Бідолашний хлопчина! Усе його обличчя забинтоване! Вони сказали, що так йому буде комфортніше і що лікар невдовзі навідає його. Чи можу я чимось допомогти?

Бонд не став більше слухати. Помчав галявиною до котеджу і влетів у кімнату Лейтера.

На ліжку лежало щось, схоже на тіло. Воно було закрите простирадлом з головою і здавалося цілком бездиханним. Зціпивши зуби, Бонд нахилився над другом. Невже той не дихає?

Бонд зірвав простирадло з обличчя. Але обличчя там не було. Було щось, невміло обмотане брудними бинтами, що нагадувало осине гніздо. Бонд обережно потягнув простирадло донизу. Іще бинти, ще неоковирніше намотані, а крізь них сочиться кров. Нижня частина тіла була увіпхана ще й у мішок. І все це — просякнуте кров’ю.

З того місця, де мав бути рот, стирчав папірець.

Нахилившись, Бонд витягнув записку. Його щоки торкнулося ледь чутне дихання. Бонд рвонув до себе слухавку телефона. В Тампі його зрозуміли не відразу. Нарешті нетерплячість у його голосі дійшла до них. Сказали, що будуть за двадцять хвилин.

Бонд поклав слухавку і тупо поглянув на папірець в руці. Це був обривок пакувального паперу. Нерівними великими літерами на ньому було нашкрябано ручкою:

«Він не погодився з чимось, що його й з’їло».

І нижче, в дужках:

( P. S. Маємо в запасі ще купу подібних жартів).

Рухаючись наче сомнамбула, Бонд поклав папірець на столик біля ліжка. Вернувся до тіла. Не насмілювався торкатися його, боячись, аби слабке дихання взагалі не урвалось. Однак мусив дещо зробити. Руки його обережно обмацали бинти на голові. Невдовзі він наткнувся на пасма волосся. Вони було вогкими — й, піднісши руку до губ, Бонд відчув присмак солі. Вивільнив ще кілька пасом з-під бинтів і пильно пригледівся. Сумнівів більше не було.

Бонд згадав копицю солом’яного волосся, що зазвичай безладно спадало на праву брову; сірі очі, які іскрилися гумором, та іронічне, яструбине обличчя техасця — чоловіка, з котрим Бонда єднало багате на події минуле. На мить він уявив собі друга таким, яким той був колись. Потім Бонд підіткнув пасмо волосся під бинти, сів на краєчку сусіднього ліжка, споглядаючи тіло Лейтера і гадаючи, що від нього залишилося.

Коли врешті прибули два детективи та поліцейський хірург, Бонд тихим безбарвним голосом розповів їм усе, що знав.

Діючи відповідно до того, що Бонд повідомив їм телефоном, вони відправили наряд поліції до «Роббера» і тепер чекали їх звіту, поки хірург працював у сусідній кімнаті.

Хірург упорався першим. Він повернувся до вітальні, й виглядав стурбованим. Бонд скочив на ноги. Поліцейський хірург упав у крісло і глянув на Бонда.

— На мою думку, він усе-таки виживе, — сказав натомлено. — Шанси п’ятдесят на п’ятдесят. Лиходії, без сумніву, добряче попрацювали з бідолахою. Однієї руки нема. І пів лівої ноги. Обличчя — суцільне криваве місиво, одначе рани неглибокі. Будь я проклятий, якщо знаю, чим це зроблене. Єдине, що спадає мені на думку: хижий звір чи велика рибина. Хтось рвав його на шматки. Знатиму більше, коли відвезу страждальця в госпіталь. На тілі залишилися сліди зубів того, хто це зробив. Машина «швидкої» буде з хвилини на хвилину.

Вони сиділи в похмурості. Безупинно дзвонив телефон: Нью-Йорк, Вашингтон... Відділ поліції Сент-Пітерсберга хотів знати, що, до дідька, відбувається на верфі, але їм сказали триматися від цього подалі: то робота ФБР. Нарешті пролунав дзвінок від чергового наряду поліції, посланого до «Роббера».

Вони прочесали у його житлі кожен дюйм. Нічого, крім ємностей із рибками, наживок і ящиків з коралами й черепашками. «Роббера» і ще двох чоловіків, які наглядали там за роботою насосів та підігрівом води, взяли під варту й ретельно допитали зі застосуванням «засобів впливу». Перевірили їхні алібі, які були міцні, мов будівля «Емпайєр стейт білдінґ». «Роббер» обурено вимагав присутності свого адвоката, і, коли той урешті прибув, трійцю одразу ж відпустили. Жодних підстав, щоб їх затримати.

Усюди глухо, за винятком того, що неподалік, у бухті Яхт, було знайдено машину Лейтера — приблизно за милю від верфі. В авто — купа відбитків пальців, однак серед них нема «автографів» затриманої трійці.

— Які будуть вказівки? — запитав лейтенант поліції.

— Залишайтеся на своїх місцях, — відповів старший, який відрекомендувався капітаном Френксом. — Підтримуйте з нами зв’язок. Вашингтон наказав затримати, за браком іншого, хоча б цю трійцю. Два найкращі оперативники вилітають до нас уже ввечері. Пора звернутися по допомогу місцевої поліції. Нехай залучать своїх інформаторів у Тампі. Це справа не лише сент-пітерсбергської поліції. Бувайте!

Була третя година. Поліцейська «швидка» приїхала й від’їхала — разом із хірургом і тілом, таким близьким до смерті. Двоє оперативників також пішли, пообіцявши тримати Бонда в курсі справ. Цікавилися його планами. Той відповів ухильно: сказав, що порадиться з Вашингтоном. Чи не міг би він тим часом скористатися машиною Лейтера? Так, щойно Рекордс покінчить з її оглядом, то піджене сюди.

Коли всі розійшлися, Бонд іще сидів якийсь час, поринувши у невеселі думи. Покінчивши зі сандвічами, зробленими з того, що було в забитій продуктами комірчині, він запив їх чималою порцією нерозбавленого віскі.

Задзвонив телефон. Міжміська. Бонд поговорив з начальником Лейтера — головою тамтешнього відділу ЦРУ. Суть розмови: вони були б раді, якби Бонд якнайшвидше вилетів на Ямайку. Все це було сказано дуже ввічливо. Вони вже переговорили з Лондоном — усе погоджено. То коли їм повідомити Лондону, що Бонд вилітає на Ямайку?

Він знав, що завтра вранці є транскарибський рейс через Нассау. Відповів, що вилетить ним. Чи є якісь новини? Так, відповіли з ЦРУ. Відомий вам джентльмен з Гарлему та його дівчина минулої ночі вилетіли до Гавани, на Кубу. Приватний літак доправив їх туди з маленького містечка Веро Біч, що на східному узбережжі. Усі документи були в порядку, а компанія, котра виконує чартерні рейси, така крихітна, що ФБР навіть на думку не спало увести їх у загальний перелік для перевірки. Про їхнє прибуття повідомила людина ЦРУ на Кубі. Так, справи кепські. Яхта «Секатур» усе ще там. Дата відплиття невідома. Так, їм дуже шкода Лейтера. Чудовий хлопець! Сподіваємося, що він таки викараскається. То Бонд уже завтра буде на Ямайці? О’кей. Шкода, що все складається так погано. Бувайте!

Бонд на хвильку замислився, а тоді підняв слухавку і коротко переговорив із працівником фірми з розведення акваріумних рибок у Маямі та проконсультувався щодо можливості придбати живу акулу для власного (приватного) басейну.

— Наскільки мені відомо, містере Бріс, єдине місце, де таке можна зробити, — десь біля вас, — відповів люб’язний голос. — Це компанія живої наживки та черв’яків «Уроборос». У них там є акули. До того ж великі. Мають справи із закордонними зоопарками й таке інше. Білі, тигрові й навіть акули-молоти. Там радо вам допоможуть. Але прогодувати акул нелегко... Так, будь ласка!.. Заїжджайте при нагоді! Бувайте!

Бонд витягнув пістолет і в очікуванні ночі почистив його.

Північ серед хробаків

Десь близько шостої Бонд спакував валізу й оплатив рахунок. Місіс Стівесант була рада нарешті спекатися незручного гостя. Таких потрясінь «Еверґлейдс» не знав із часів останнього тропічного циклону.

Лейтерове авто стояло припарковане на бульварі, й Бонд скористався ним, щоби поїхати до міста. Там він зайшов у крамничку залізних виробів і придбав усе необхідне. Потів з’їв величезний стейк — найбільший у своєму житті! — зі смаженою картоплею по-французьки. Обідав він у маленькому гриль-барі під назвою

«У Піта» — напівтемному й привітному. До стейка замовив добру чверть пінти віскі «Старий дідусь» та ще випив дві філіжанки дуже міцної кави. Підкріпившись як слід, помітно повеселішав.

Просидів у барі аж до дев’ятої. Тоді вивчив карту міста, зробив машиною велике коло, щоб під’їхати до верфі «Роббера» з півдня, та зупинився за квартал од неї. Відігнав авто на стоянку до моря і вийшов.

Усе довкола було залите місячним сяйвом; будинки та склади навкруги відкидали синьо-фіолетові тіні. Квартал виглядав безлюдним; не чутно було жодного звуку — хіба що лагідні хвилі ритмічно хлюпотіли об хвилелом і дзюрчала вода під спорожнілими причалами.

Невисока стіна завширшки не більше трьох футів, за якою проглядав затінений майданчик із доброю сотнею яхт позаду, відмежовувала Бонда від довгої будівлі складу «Уроборос».

Бонд видряпався нагору й обережно та нечутно почав прокрадатися стіною, що відмежовувала будівлі від моря. Підійшовши ближче, розчув ледь уловний монотонний гул, який у міру наближення все більше нагадував жалібний стогін. Коли Бонд нарешті сплигнув на білий цементний майданчик позаду складу, приглушений стогін став виразніший. Бонд саме такого й очікував. Шум ішов від систем накачування та підігріву води, що, як він знав, необхідно для того, аби уберегти рибок від нічної прохолоди. Він мав надію на те, що дах будівлі скляний — аби пропускати сонячні промені вдень.

І Бонд не був розчарований. Уся південна частина складу — добрих півакра даху просто у нього над головою — була зроблена зі скла, крізь яке пробивалося місячне світло. Високо над ним, на недосяжній висоті, широкі вентиляційні вікна були розчахнуті, впускаючи прохолоду ночі. Внизу, як вони з Лейтером і припускали, Бонд помітив невеличкі двері, але замкнені на замок та засув, ще й обплетені дротами сигналізації.

Але Бонда двері не цікавили. Довірившись інтуїції, він приготувався до вторгнення через скляний дах. Озирнувся у пошуках того, що допомогло б йому піднятися футів на два. Довкола було повно сміття та непотребу, тож невдовзі знайшов те, що шукав. Це була стара автомобільна шина. Він підкотив її до стіни складу, подалі від дверей, і зняв черевики.

Підклав цеглини під краї шини, щоб надати їй стійкості, й став зверху. Монотонний скрегіт насосів слугував Бондові надійним прикриттям, тож він одразу ж узявся до роботи, орудуючи склорізом, який завбачливо прикупив у крамниці залізних виробів разом із великим шматком спеціальної замазки. Зробивши два вертикальні надрізи в одній зі скляних шибок завширшки з ярд, наніс на центр шиби шпаклівку і почав втирати її у скло, поки та не набула опуклості. Тоді зайнявся бічною поверхнею шиби.

Поки працював, оглянув при місячному світлі величезне рибосховище внизу. На дерев’яних підмостках безкінечними рядами тягнулися ємності, між якими були вузькі проходи. По центру сховища виднівся широкий прохід. Під дерев’яними поличками стояли довгі скляні посудини та піддони, вмонтовані у підлогу. Просто під ним широкі стелажі обліплювали колонії морських черепашок, виступаючи зі стін. Більшість резервуарів залишалися темними, але в тих, на які падало світло, можна було помітити маленькі бульбашки повітря, що підіймалися з-під водоростей та піску. Над кожним рядом резервуарів звисав зі стелі легкий металевий підйомник. Бонд здогадався: це для того, щоб можна було підняти і доправити до виходу для перевантажування будь-яку ємність або ж забрати звідти хвору рибину на карантин. Це було наче вікно у дивний світ та фантастичний бізнес. Незвично думати про всіх тих черв’яків і вугрів та різних рибин, які звивалися тут у темряві ночі; про тисячі зябер, що вдихали повітря; про безліч вусиків, котрі коливалися, розпрямлялися, передаючи ледь уловимі сигнали дрімливим нервовим центрам.

За чверть години копіткої праці нарешті почувся легкий тріск, і вирізана шиба піддалася, приставши Бондові до рук. Він сплигнув униз і обережно поставив скло на землю — подалі від шини. Потім запхав черевики за пазуху. При послуговуванні лише однією здоровою рукою підбиті залізом черевики могли стати життєво важливою зброєю. Прислухався. Окрім невпинного стогону насосів — жодного звуку. Бонд поглянув угору: чи нема там якоїсь хмаринки, котра хоча б на мить затулила місяць, однак небо було чистим, лише зорі яскраво мерехтіли. Бонд знову заліз на шину і легким рухом перекинув верхню частину свого тіла крізь пролом. Схопившись за металеву раму в себе над головою, підтягнувся на руках і, склавшись навпіл, відштовхнувся ногами так, щоб перекинути їх у отвір: невдовзі вони уже висіли за кілька дюймів од стелажів із черепашками. Бонд опустився нижче, торкнувшись шкарпетками вогких мушель, і м’яко розсунув їх ногами, аж поки не намацав тверду дощату поверхню. Тоді вагою усього тіла став на стелаж. Той його витримав, і невдовзі Бонд був уже на підлозі, сторожко прислухаючись до будь-якого звуку, крім скиглення насосів.

Інших звуків не було. Він вийняв із-за пазухи підбиті металом черевики, і, залишивши їх на очищеній від черепашок дошці, пішов босоніж цементною підлогою, освітлюючи собі шлях крихітним ліхтариком.

Тепер був у секції декоративних рибок і, вивчаючи написи на акваріумах, час од часу помічав спалахи різнокольорового світла у глибоких резервуарах, а іноді — лише на коротку мить! — живими коштовностями повставали перед ним рибки, дивлячись на нього виряченими очима.

Яких тільки водних мешканців тут не було! Мечоносці, гуппі, пецилії, неони, цикліди, скалярії, лабіринтові риби сімейства макподових та всі види золотих рибок. Унизу, в лотках, здебільшого прикриті дротяними сітками, колихались і звивалися черви й інша жива наживка: білі хробаки, крихітні черв’ячки, дафнії, дрібні креветки та липкі жирні клеми76. У світлі ліхтарика з усіх тих наземних піддонів на Бонда вирячувалося море крихітних очиць.

У повітрі стояв важкий запах сірководню, який зазвичай панує в мангрових лісах, а температура повітря становила, на думку Бонда, чи не всі сімдесят градусів. Невдовзі Бонд страшенно спітнів та зі жалем згадав прохолоду нічного повітря. Він довгенько йшов центральним проходом, поки нарешті дістався секції отруйних риб — що й було головною метою його смертельно небезпечної мандрівки. Він читав про ці види у досьє нью-йоркської поліції і ще тоді вирішив ближче ознайомитися з побічною діяльністю специфічної «Уроборос інкоропорейтед».

У цьому секторі ємності були меншими. І в кожній — лише один зразок. Тут очі, що сонно дивилися на Бонда, були холодні, наче прикриті каптуром, й то там, то сям світло ліхтарика вихоплювало отруйний зуб чи вигнутий хребет у шипах.

На кожній з ємностей був крейдою намальований череп із кістками й прикріплені етикетки з написами: «Дуже небезпечно!» та «Не торкатися!».

Тут було не менше сотні резервуарів, різних за розмірами, — від величезних, у яких тримали електричних та лиховісних гітарних скатів, — до менших, де плавали смертоносні електричні вугри77 чи так звана «мулова риба», котра водиться в Тихому океані: моторошна скорпена з Вест-Індії, кожен із плавників якої має отруту не менш сильну, ніж отрута гримучої змії78.

Бонд прищурився, коли помітив, що в ємностях із небезпечними видами риб більша частина контейнерів заповнена піском та мулом.

Він вибрав акваріум із шестидюймовою скорпеною, бо знав дещо про вдачу цих смертоносних видів і те, що вони не нападають на свою жертву, а отруйні лише при контакті.

Акваріум сягав йому пояса. Бонд витягнув міцний кишеньковий ніж, котрий придбав спеціально для цього, і наставив найдовше лезо. Нахилився над резервуаром і, закотивши рукави, старанно прицілився у центр горбкуватої голови — між навислими ямками-гротами, в яких спочивали випуклі очі. Щойно рука Бонда торкнулася поверхні води, як плавники-шипи загрозливо настовбурчились і крапчасто-смугасте забарвлення вмить набрало бруднувато-коричневого кольору. Грудні, схожі на крила, плавці злегка піднялися, готуючись до нападу.

Бонд набрав у груди побільше повітря, коригуючи свій удар із урахуванням заломлення променів світла у воді. Блискавично проштрикнув горбкувату голову і, настромивши рибину, що люто тріпнула хвостом, на лезо, підтягнув її на себе — до скляної стінки акваріума. Відступив убік і скинув рибину на підлогу, де вона продовжувала стрибати та ляскати хвостом, незважаючи на пробитий череп.

Нахилившись над резервуаром, Бонд занурив руку якомога глибше у пісок і намул.

Так воно й є — його здогадка щодо отруйних риб підтвердилася. Під товстим шаром мулу пальці намацали тісні ряди монет, складених, наче шашки в коробці. Вони лежали на пласкому піддоні: Бонд міг навіть намацати дерев’яні перегородки. Витягнув монетку, прополіскуючи водночас і її, і свою руку в чистій воді біля поверхні. Скерував на монету промінь ліхтарика. Велика і важка, вона нагадувала сучасних п’ять шилінгів — ще й була золота. На ній викарбувано герб Іспанії та профіль короля Філіпа ІІ.

Бонд іще раз поглянув на контейнер, подумки прикидаючи кількість монет у ньому. Там їх має бути не менше тисячі — й то лише в цьому контейнері! Жодному митникові й на думку не спаде оглядати його, тривожачи таких рибок. Від десяти до двадцяти тисяч у кожному — й усе це багатство охороняє один-єдиний плавучий Цербер з отруйними плавцями!

Саме цей вантаж, певно, і допровадила сюди яхта «Секатур» зі свого останнього рейсу тиждень тому. Сотня резервуарів! Не менш як сто п’ятдесят тисяч доларів золотом лише за одну ходку. Невдовзі сюди прибудуть вантажівки, і десь дорогою люди прогумованими щипцями повитягають рибу і вкинуть назад до океану або просто спалять. Воду виллють, намул та пісок повисипають, а золоті монети помиють і поскладають у мішки. Далі їх доправлять агентам, а вже від них гроші потраплять на ринок. І кожну монетку ретельно обліковує чітко налагоджена машина «Містера Біґа».

Ця схема була цілком у дусі «Біґа» та відповідала його філософії — дієва, технічно досконала і майже бездоганна.

Бонд у захопленні схилився над скорпеною, вістрям леза перекинувши її на бік. Знову закинув рибину в резервуар.

Нíчого ворогові знати, що загадка розгадана.

І вже коли збирався відійти від резервуара, враз у сховищі спалахнуло світло й гарикнув чийсь владний голос:

— Ані руш! Руки вгору!

Пірнаючи під резервуар, Бонд устиг бічним зором розгледіти силует «Роббера» й націлену на себе рушницю: приблизно за двадцять ярдів звідси, при вході у сховище. Падаючи, молився, щоб «Роббер» промазав, однак подумав і про те, чи є хоч якесь накриття на підлозі. Воно таки було — там лежала дрібна дротяна сітка. Щось шкрябнуло Бонда, коли він перелітав через сітку, розтягнувшись аж у сусідньому проході. Саме коли падав, і пролунав постріл, й акваріум зі скорпеною над головою Бонда розколовся. Вода полилася вниз.

Бонд помчав між акваріумів, рятуючись утечею. Коли вже завертав за ріг, знову почувся постріл, і в нього під вухом вибухнув, мов бомбочка, акваріум із рибкою-ангелом.

Тепер Бонд із «Роббером» опинилися на протилежних кінцях приміщення, і між ними було не менше п’ятдесяти ярдів. Можливості доплигнути до «свого» вікна в центральному проході Бонд не мав, тож він на мить зупинився, відхекуючись та гарячково розмірковуючи. Розумів, що верхній край контейнерів захищає йому лише ноги й у проходах «Роббер» його дістане. Так чи інакше Бонд не міг залишатися на місці. Про це йому нагадав черговий постріл: куля пролетіла йому між ногами, потрапивши у гору черепашок: навсібіч, мов оси, розлетілись уламки панцирів. Бонд метнувся вправо, і новий постріл знову мало не зачепив йому ноги та поцілив у велетенський бутель із клемами, розколовши той навпіл. Добра сотня молюсків висипалася на підлогу. Бонд побіг назад, пересуваючись великими стрибками. Вихопив «беретту» і, минаючи центральний прохід, двічі пальнув із неї. Побачив, як «Роббер» рвонув убік, і резервуар у нього над головою розлетівся в друзки.

Бонд вишкірився, почувши приглушений крик, що потонув у дзенькоті розбитого скла й шумі води. Одразу ж припав на коліно та двічі вистрілив по ногах «Роббера», але п’ятдесят ярдів для малокаліберного пістолета — відстань завелика. Знову почувся тріск скла; другий постріл поцілив у металеву обшивку вхідних дверей.

Тепер черга була за «Роббером», і Бондові нічого не залишалось, як тільки гасати, пригнувшись, між стелажами, чекаючи, поки йому нарешті поцілять у колінну чашечку. Час од часу він палив по «Робберу», щоби змусити того тримати дистанцію, але вже знав, що програв. Здавалося, що у противника невичерпний запас патронів. У Бонда ж залишалося тільки два; правда, в кишені лежала запасна обойма. Бігаючи вперед-назад і час од часу проковзуючись на поодинокій слизькій рибині, що відчайдушно тріпотіла на бетоні, Бонд дійшов навіть до того, що почав жбурляти у ворога важкими морськими раковинами та черепашками. Часом вони влучали у кришку якогось контейнера поруч із «Роббером» й оглушливо ляскали об поверхню гофрованого заліза. Але все це було вкрай неефективне. Бонд подумував уже про те, щоб поцілити в лампи, однак до них було добрих двадцять футів, до того ж вони розміщені двома рядами.

Нарешті Бонд вирішив здатись. У нього в запасі залишався тільки один трюк, але будь-який шанс був кращим, аніж просто виснажувати себе в нерівному смертельному двобої, такій доволі своєрідній грі у кеглі.

Зупинившись перед рядом контейнерів, один із яких був добряче надщерблений, Бонд швиргонув його на підлогу. Там усе ще було повно рідкісних сіамських бійцівських рибок, і Бонд задоволено відзначив, що ворог утратив багато рідкісного товару. Втішився, коли побачив, як розколовся дорогий акваріум, і уламки скла розлетілися підлогою. Тепер на потрібному стелажі вивільнилося достатньо місця. Блискавично схопивши черевики, Бонд заскочив на стелаж та підстрибнув.

Запала миттєва тиша, бо «Роббер» не мав по кому тепер гатити: чутно було лише одноманітне скавуління насосів, крапання води, що витікала з пошкоджених акваріумів та передсмертне ляскання риби об цемент. Бонд натягнув черевики і ретельно зашнурував їх.

— Агов, «лімі»! — терпляче гукнув «Роббер». — Виходь-бо вже, інакше застосую «ананасики». Я чекав на тебе, тож у мене достатньо гранат.

— Здаюся! — крикнув Бонд, склавши долоні рупором. — Але лише тому, що ти роздробив мені щиколотку!

— Я не стрілятиму, — запевнив «Роббер. — Кидай-но свою «пушку» на підлогу і центральним проходом іди з піднятими руками до мене. Ми собі спокійно побалакаємо.

— Вибору в мене нема! — озвався Бонд, вкладаючи у голос якомога більше розпачу. Із гуркотом кинув «беретту» на цемент. Дістав золоту монету і затиснув її в забинтованій лівій руці.

Сплигуючи на підлогу, застогнав. Волочачи ліву ногу, він, накульгуючи, поплентався центральним проходом, виставивши руки вперед. На півдорозі зупинився.

«Роббер», зігнувшись, повільно наближався до нього, націливши дуло рушниці прямо Бондові в живіт. Бонд зрадів, помітивши, що сорочка противника мокра від поту, а над лівим оком червоніє свіжий поріз.

«Роббер» просувався вперед вузеньким проходом — зліва від центрального. За десять ярдів від Бонда носком ноги торкнувся чогось на підлозі. Хитнув гвинтівкою і хрипко звелів:

— Вище руки!

Бонд застогнав і звів руки вище, просто перед обличчям — немовби захищаючись.

Крізь розчепірені пальці він помітив, як «Роббер» копнув щось носком черевика. Почувся різкий брязкіт — неначе вибили засув. Очі Бонда зблиснули, а щелепи міцно стиснулися. Тепер він уже знав, що сталося з Лейтером...

А «Роббер» усе наближався, і його щуплявий силует затіняв те місце, де він трохи забарився.

— О Боже! — удавано простогнав Бонд. — Я просто мушу сісти, бо нога мене не тримає!

«Роббер» став за кілька футів од нього.

— Іди вперед — зупинишся, коли скажу. Хочу задати тобі кілька питань, «лімі».

І вишкірив жовті від тютюну зуби.

— Ти й так скоро відпочинеш і вдосталь належишся!

«Роббер» зупинився й оглянув Бонда з голови до ніг.

Бонд похитнувся.

Незважаючи на поразку, що читалася на його обличчі, мозок напружено працював.

— Допитливий вилупку... — почав «Роббер».

Цієї миті Бонд випустив з руки золоту монету. Вона з дзенькотом упала на цементну підлогу і покотилася вбік.

На якусь частку секунди «Роббер» скосив очі, й Бондова нога в підбитих залізом черевиках зненацька сильно брикнула противника і мало не вибила гвинтівку тому з рук. Того ж моменту «Роббер» натиснув на гачок, і куля влучила у скляну стелю, не зашкодивши противникові. Зчепивши руки в замок, Бонд стрибнув на суперника, цілячись у живіт.

Руки його наткнулися на щось м’яке, і з грудей Бонда вирвався страдницький стогін. Різкий біль струменем пронизав ліву руку, й він поморщився, коли приклад рушниці припечатав його спину. Засліплений болем, рушив на ворога. Увібравши голову в плечі, знову вдарив «Роббера» руками, і той похитнувся. Відчувши, що суперник втрачає рівновагу, Бонд випрямився та щосили копнув його залізним носком черевика. Удар припав тому в колінну чашечку. Пролунав пронизливий крик, і поки «Роббер» намагався втриматися на ногах, рушниця зі стуком гепнула на підлогу. Бонд завдав удару ще й знизу, відкинувши тіло на кілька футів.

«Роббер» розтягнувся на цементі в самому центрі головного проходу, — поблизу того місця, де бовванів засув.

Коли тіло потрапило на люк у підлозі, той провернувся, і «Роббер» майже зник у чорному отворі бетонної підлоги.

Відчувши, що він ковзає по нахиленій поверхні кришки люка, «Роббер» нажахано закричав, намагаючись зачепитись руками за краї колодязя. У пошуках точки опори ще більше провернув шестифутову цементну панель, аж поки та не стала вертикально, і тепер по обидва боки від кришки зяяли пекельною чорнотою два прямокутники.

Бондові перехопило дихання. Притиснувши руки до стегон, він набрав у груди побільше повітря, підійшов до прямокутника справа і зазирнув униз.

Звідтіля на нього дивилося нажахане обличчя «Роббера»: зуби вищирені, очі вилізли з орбіт; чулося лише його невиразне бурмотіння. Довкола «Роббера» нічого не можна було розгледіти; долинав тільки плескіт води об бетонні стінки, та з дна колодязя — збоку — пробивалось якесь світіння. Бонд здогадався, що з того боку крізь залізні ґрати в колодязь потрапляє морська вода.

Коли белькотіння «Роббера» перейшло у скиглення, Бонд розчув унизу рух чогось, що було потривожене світлом. Риба-молот або тигрова акула, здогадався Бонд, — у них найшвидша реакція.

— Витягни мене звідси, друже! Пощади! Витягни мене! Я більше не протримаюся! Зроблю все, що захочеш. І все тобі розкажу! — голос «Роббера» лунав хрипло й благально.

— Що сталось із Солітер? — Бонд втупився у нестямні очі.

— Усе організував «Містер Біґ». Він звелів мені підготувати її викрадення. Це зробили двоє з Тампи. Шукай «М’ясника» та «Довічного». У більярдній за «Оазою». Дів­чині не зробили нічого поганого. Витягни мене звідси, друже!

— А як щодо американця, Лейтера?

Спотворене жахом обличчя благально дивилося на Бонда.

— Він сам винний. Припхався до мене на світанку. Сказав, що на складі пожежа — нібито він бачив це, проїжджаючи мимо. Але я помітив, як він під’їхав. Схопив мене і притягнув сюди. Хотів тут усе обшукати.

І випадково впав у люк. Нещасний випадок. Присягаюся, що він сам винний. Ми витягли його ще живим. Він викараскається!

Бонд холодно дивився на побілі пальці, що відчайдушно трималися за бетонні краї колодязя. Він знав, що «Роббер» якось примудрився відчинити засув і підштовхнути Лейтера до люка. Він так і чув тріумфальний сміх, коли панель проверталася, бачив п’яну від успіху посмішку «Роббера», коли він шкрябав записку і прилаштовував її між брудними бинтами — виловивши фатально скалічене, майже з’їдене тіло.

І на мить дика лють засліпила Бонда.

Він двічі копнув ногою по пальцях кольору крейди.

Десь із глибин колодязя пролунав розпачливий крик. Почувся шумний сплеск, зашуміла вода.

Підійшовши ближче до люка, Бонд повернув плиту в горизонтальне положення. Вона легко стала на місце.

Але перед тим, як краї плити поховали під собою темряву, Бонд іще встиг почути жахливе голосне чавкання — наче велика свиня пережовує їжу. Він знав, що такий звук видає акула, коли її моторошний плаский ніс висувається з води і серпоподібна паща змикається на жертві. Здригнувшись, Бонд ногою зачинив засув.

Підібрав з підлоги монету та свій пістолет. Попрямував до головного виходу й уже там роззирнувся, споглядаючи поле битви та безлад навкруги.

Дійшов висновку: ніщо не вказує на те, що таємницю золотих монет розкрито. Кришка контейнера, котрою була накрита скорпена і під яку, рятуючись, пірнав Бонд, лежала збоку; тож люди, прийшовши вранці, не здивуються, виявивши, що риба мертва. Також знайдуть рештки «Роббера» в колодязі та відрапортують «Біґові», що «Роббер» загинув під час перестрілки і що завдані збитки сягають десятків тисяч доларів, які слід покрити негайно, не очікуючи прибуття яхти «Секатур» із черговим вантажем. Невдовзі знайдуть також кулі Бонда і здогадаються, що то була його робота.

Бонд наказав собі не думати про те, що відбувається внизу, в колодязі. Вимкнув світло і полишив сховище через центральний вхід.

Це був лише початок розплати за Солітер та Лейтера.

Ямайський кінець справи

Була друга година ночі, коли Бонд відвів авто Лейтера від краю води і поїхав через усе місто в напрямку 4-ї вулиці, що вела на шосе до Тампи.

Він повільно котився чотирисмуговим бетонним шосе, роздивляючись безкінечні ряди мотелів, кемпінгів та придорожніх торгових центрів, де продавали пляжні меблі, морські черепашки й гіпсових гномиків.

Зупинився у барі-закусочній під назвою «Морський бриз» і замовив подвійну порцію «Старого дідуся» зі шматочками льоду. Поки бармен готував віскі, Бонд пройшов у вбиральню та привів себе в порядок. Бинти на лівій руці були аж чорні від бруду, а зламаний палець болюче сіпався. Шина, що наклав хірург, тріснула — від удару в живіт «Роббера». І Бонд нічим не міг цьому зарадити. Очі його були червоними від напруги та недосипання. Він повернувся в бар, залпом випив «бурбон» і замовив іще порцію. Бармен скидався на студента коледжу, який вирішив трохи заробити під час канікул. Йому хотілося поговорити, одначе Бонд не міг спромогтися навіть відкрити рот. Сидів, тупо дивлячись у склянку, і думав про Лейтера та «Роббера». У вухах його безнастанно звучало огидне плямкання акули.

Він розрахувався з барменом і виїхав на міст Ганді. Прохолодний вітерець із затоки овівав обличчя. З’їхавши з мосту, звернув наліво — у бік аеропорту і зупинився біля першого ж мотелю, в якому ще горіло світло.

Літня пара — власники мотелю — сиділа і слухала по радіо пристрасну кубинську румбу. Між ними стояла пляшка житнього віскі. Бонд оповів їм казочку про проколоту шину десь між Сарасотою та Сілвер Спрінґс. Це їх анітрохи не зацікавило. Зраділи тільки, коли зметикували, що з нього можна здерти десять доларів. Бонд підігнав авто ближче до кімнати № 5. Власник мотелю провів Бонда у помешкання й увімкнув світло. У номері були душ, двоспальне ліжко, шафа для одягу і два стільці. Кімната витримана в біло-блакитних тонах та чиста. Бонд із вдячністю поставив свою валізу на підлогу і побажав господареві доброї ночі. Роздягнувшись, поскидав одяг на стілець. Швидко прийняв душ, почистивши зуби, прополоскав горло холодною водою, і шмигнув у ліжко.

Майже відразу поринув у міцний сон без будь-яких видінь. Це була перша ніч, відколи він прибув до Америки, що не думав про чергову вранішню битву.

Прокинувся опівдні й прогулявся доріжкою до кафетерію, де тамтешній кухар умить приготував йому апетитний тришаровий сендвіч та горнятко кави. Бонд повернувся в кімнату і написав детальний рапорт для відділу ФБР у Тампі, не згадавши лише про золоті монети в ємностях з отруйними рибами, побоюючись, щоби «Містер Біґ» не згорнув свої операції на Ямайці. Суть і деталі цих операцій ще слід було з’ясувати. Бонд розумів, що збитки, які він заподіяв чітко налагодженій машині «Біґа» в Америці, не мають стосунку до головного завдання — виявлення джерел надходження золотих монет, заволодіння ними і, по змозі, знищення самого «Містера Біґа».

Він помчав в аеропорт і ледве встиг на сріблястий чотиримоторний літак — лише за кілька хвилин до вильоту. Авто Лейтера залишив на паркінгу, повідомивши про це ФБР у рапорті. Зрозумів, що потреби в цьому взагалі-то не було, бо помітив чоловіка в плащі, котрий тинявся біля кіоску зі сувенірами, але нічого там не купував. Плащі служили неодмінним атрибутом людей із ФБР — майже таким самим, як жетони у поліцейських. Бонд був майже впевнений, що вони хочуть пересвідчитися: він таки сяде в літак. Вони будуть просто щасливі попрощатися з ним. Щоразу, коли він прилітав до Америки, за ним залишалася купа трупів.

Перед тим, як піднятися на борт літака, Бонд зателефонував у госпіталь Сент-Пітерсберга. Краще б він цього не робив! Лейтер іще не приходив до тями, тож нічого втішного не повідомили. Так, так — вони негайно йому зателефонують, щойно будуть якісь новини.

Була вже п’ята, коли літак, поколувавши над Тампою, узяв курс на схід. Сонце висіло низько над горизонтом. Великий реактивний літак з Пенсаколи шугонув мимо них, залишивши за собою чотири струмені пари, що майже нерухомо зависли в повітрі. Невдовзі небесний корабель завершить тренувальний політ і приземлиться на узбережжі, вщерть забитому «олдстерами» в сорочках а ля Гаррі Трумен. Бонд був радий, що летить до м’яких зелених пагорбів Ямайки і залишить позаду великий дзвінкомонетний континент під назвою «Ельдоларадо».

Літак проминув перешийок Флориди, акри джунглів та боліт без жодних слідів людської присутності; габаритні вогні на крилах миготіли червоним та зеленим у темряві, що чимдалі густішала. Невдовзі вони вже були над Маямі, над її східним побережжям, артерії якого так і сяяли неоновими вогнями.

Убік від аеропорту відходило шосе номер 1 і зникало десь на узбережжі, звиваючись золотою стрічечкою вогнів мотелів, заправних станцій та фруктових кіосків, тягнучись через усю Палм-Біч та Дейтону аж до Джексонвілля — за три сотні миль звідси. Бонд пригадав свій сніданок у Джексонвіллі лише три дні тому — й усе, що сталось опісля. Невдовзі, після невеличкої стоянки в Нассау, вони полетять на Кубу, туди, куди «Містер Біґ» вивіз Солітер. Вона почує шум літака, й, можливо, інстинкт змусить її підвести голову та відчути, що цієї миті він десь зовсім поруч.

Бонд розмірковував, чи зустрінуться вони колись іще — аби завершити те, що розпочали. Але це станеться пізніше — коли він виконає своє завдання — в кінці того небезпечного шляху, на який ступив три тижні тому в туманному Лондоні. Й тоді Солітер стане йому своєрідним призом!

Після ранньої вечері з коктейлями прибули в Нассау і півгодини провели на таки найрозкішнішому острові світу — піщаному клаптикові суші, де сотні мільйонів стерлінгів сторожко влягаються на столики для гри в канасту і де бунгало, заледве прикриті панданусами79 та казуаринами80 — вартістю п’ятдесят тисяч — безустанно переходять із рук в руки. Невдовзі вони полишили невеличке Нассау і незабаром уже пролітали над мерехтливими перламутровими вогнями Гавани, що своєю пастельною скромністю разюче контрастували з первісною кричущістю барв нічних американських міст.

Вони летіли на висоті п’ятнадцять тисяч футів й одразу за Кубою потрапили в потужний тропічний шторм, який зненацька перетворив комфортабельний салон літака на смертельну пастку. Великий повітряний корабель трусило і жбурляло зі сторони в сторону; він хитався й стрибав; турбіни ревли, намагаючись пробити щільну стіну повітря зовні. Крихкий літак здригався і розгойдувався. В кухонному відсікові посуд розлітався в друзки, а потужні струмені дощу безжально лупили по плексигласових ілюмінаторах.

Бонд із такою силою вчепився в підлокітники крісла, що травмовану ліву руку знову пронизав нестерпний біль. Бонд мимоволі вилаявся.

Поглянув на стоси журналів у сітках і подумав: не дуже-то вони допоможуть на висоті п’ятнадцять тисяч футів, коли полопаються сталеві перегородки — так само, як ні до чого тут безкоштовний одеколон чи бритва в туалетній кімнаті; не знадобляться також індивідуальне замовлення їжі та «Орхідеї для вашої леді, сер!», які тепер налякано тріпочуть у відерці з льодом. І найменше (якщо вони все-таки вибухнуть у повітрі!) в пригоді стануть паси безпеки та рятувальні жилети, дію яких оце зараз демонструє стюардеса, й елегантні аварійні ліхтарики, що блимають червоним світлом.

Ні: коли метал зазнає аж таких навантажень; коли наземний механік, який відповідає за контроль обледеніння, закохавшись по самі вуха, робить свою роботу абияк — не має значення, у Лондоні це чи в Айдлвальді; у Гандері81 чи в Монреалі — коли стається таке чи щось подібне; коли оцей теплий затишний салон із двигунами попереду, однозначно важчий за повітря, гепає з неба вниз — у море чи на землю — тоді все решта видається таким ненадійним і даремним! І коли сорок маленьких чоловічків, також важчих за повітря та ще крихкіших за втомлений метал — таких марнославних на цьому загальному ярмаркові суєти, теж валяться донизу разом із літаком, то вони лише роблять своїми тілами вм’ятини у земній поверхні або спричиняють ледь помітні сплески на морській гладіні. Видно, така вже їхня доля — то чого ж тоді переживати? Ваше життя так само залежить від недбальства наземного механіка, як і від загальмованої реакції водія зустрічної машини, котрий плутає червоне світло із зеленим і який — уперше і востаннє! — зіштовхується з вами у лобовому ударі, коли ви спокійнісінько повертаєтеся додому з якоїсь приватної гріховної зустрічі. І з цим нічого не вдієш. Бо, щойно народившись, ми починаємо вмирати. Усе наше життя — це невтомне балансування на межі життя і смерті. Тож сприймайте все спокійно. Запаліть сигарету і подякуйте Богові, що досі живі, й із задоволенням якнайглибше затягніться димом.

Зорі й так уже дозволили тобі пройти довгий шлях із того дня, як ти полишив утробу матері та, скиглячи, вдихнув перший ковток холодного повітря навколишнього світу. Можливо, зорі навіть дозволять тобі приземлитися сьогодні на Ямайці. Хіба ти не чуєш бадьорих голосів, що лунають із портового динаміка, які весь день нині торочили: «Літайте літаками Б.О.А.К.! Ласкаво просимо на «Пан Америкен»!82 Ласкаво просимо в KLM83. Хіба ти не чув, як вони закликали: «Літайте літаками «Транскарибів»! Не втрачай віри у свою щасливу зірку! Згадай ту мить, коли ти зазирнув в обличчя смерті, котра глянула на тебе з дула гвинтівки «Роббера». Але ж ти й досі живий, чи не так? Ну ось — ми вже і викараскалися з бовтанки. Усе це було лише для того, щоби продемонструвати тобі: якщо ти вмієш поводитися з рушницею, то це ще не значить, ніби ти справді крутий. Тож не забувай про це. Щасливим приземленням в аеропорту «Палісадоз» ти завдячуєш своїй щасливій зірці. Тож подякуй їй!

Бонд відщепнув пас безпеки і витер піт з обличчя.

До біса з таким польотом, подумав, спускаючись трапом.

Стренґвейз, головний агент спецслужб у країнах Карибського басейну, зустрів його в порту, тож Бонд швидко покінчив з усіма митними формальностями.

Було близько одинадцятої. Панувала тиха й тепла ніч. Пронизливо сюрчали цвіркуни у схожих на велетенський фалос кактусах, що росли обабіч дороги, і Бонд вдячно вбирав у себе звуки й запахи тропіків, коли військовий пікап, вигулькнувши з-за рогу Кінґстона, помчав їх у напрямку залитих місячним світлом схилів Блакитних гір.

Спілкувалися вони стисло, кількома словами, аж поки не всілися на затишній веранді чистенького білого будиночка на Джанкшен-Роуд — трохи нижче Кам’янистого пагорба.

Наливши дві склянки міцного віскі та розбавивши його содовою, Стренґвейз коротко розповів про ямайський кінець справи. Це був худорлявий, веселий молодик років тридцяти п’яти — колишній капітан-лейтенант спецпідрозділу британського королівського військово-морського флоту. Із чорною пов’язкою на одному оці та орлиним профілем він асоціювався з капітанами ескадрених міноносців. Проте крізь загар проступали численні зморшки, а з уривистих фраз та швидких жестів Бонд зрозумів, що Стренґвейз колючий і запальний. Однак той, без сумніву, добре знав свою справу та ще й мав неабияке почуття гумору і не ревнував до того, що хтось із штабу зазіхає на його територію. Бонд відчував, що вони зможуть поладнати і з нетерпінням очікував подальшої співпраці.

Ось що розповів йому Стренґвейз.

Здавна подейкували, що на острові Сюрпризів закопано скарб, і все, що було відомо про «кривавого Морґана», лише підливало оливи у вогонь.

Крихітний острів був розміщений у самісінькому центрі бухти Акул — маленької затоки, що розпочиналася поблизу Джанкшен-Роуд і омивала вузьку частину Ямайки між Кінґстоном та північним узбережжям. Славетний пірат зробив бухту Акул своїм пристановищем. Йому подобалося, що звідтіля видно весь острів і можна пильнувати за губернатором, який оселився у Порт-Роял, — аби нишком вислизнути з територіальних вод Ямайки прямо у того під носом. Губернатора також влаштовувала така угода. Британія воліла не помічати піратських вилазок Морґана, допоки іспанці не будуть витіснені з Карибів. І коли це врешті сталося, Морґана ушанували титулом лицаря та призначили губернатором Ямайки. А до того часу попередній губернатор знімав із себе відповідальність за всі його витівки — аби лиш уникнути війни з Іспанією.

Отож, упродовж тривалого періоду — до того, як браконьєр став єгерем, котрий цю дичину охороняє, — Морґан використовував бухту Акул як ворота для своїх вилазок. Він звів на прилеглій території три будинки і найменував маєток «Лланрамні» — за назвою свого рідного графства у Вельсі. Однак кожна зі споруд мала і власну назву: «Морґанів», «Лікарів» та «Дім Леді». На руїнах будівель і досі знаходять золоті монети та пряжки.

Кораблі Морґана завжди ставали на якір у цій бухті, й він пришвартовував їх з підвітряного боку острова Сюрпризів — обривистого коралово-вапнякового атолу, що виріс просто в центрі бухти. На ньому вивищувалося лісисте плато площею з акр.

У 1683 році Морґан востаннє полишив Ямайку і був заарештований, щоб постати перед судом своєї рівні — англійських перів — за образу королівської влади. Його скарби були заховані десь на Ямайці, й Морґан помер у злигоднях, так і не виказавши місця. А вони, ті скарби, були напевно чималими: здобутки численних набігів на Еспаньйолу84 та численних захоплень навантажених золотом суден, котрі пливли в Ла-Плата85, пограбувань Панами і мародерства в Маракайбо86. Але всі ці багатства безслідно зникли.

Було прийнято вважати, що скарби закопані десь на острові Сюрпризів, але два століття безустанних зусиль шукачів скарбів — пірнання та копання — результатів не дали. І раптом, провадив далі Стренґвейз, за півроку до нинішніх подій сталися два випадки — із двотижневим інтервалом. Спочатку зі селища на побережжі бухти Акул зник молодий рибалка, й відтоді про нього нічого не чули, а потім якийсь нью-йоркський синдикат анонімно за тисячу фунтів придбав у нинішнього власника маєтку «Лланрамні» острів, де ще донедавна вирощували банани та випасали худобу.

За кілька тижнів після його продажу в бухту Акул увійшла яхта «Секатур» і кинула якір на давній стоянці суден Морґана — з підвітряного боку острова Сюрпризів. Екіпаж судна складався лише з негрів. Вони відразу ж узялися до роботи: прорубали сходи в скелястому схилі та спорудили на вершині ряд низеньких хатин-«мазанок». Прибульці мали свою провізію, а в місцевих купували тільки свіжі фрукти та прісну воду.

Усі вони були мовчазні та дисципліновані, й жодних проблем з ними не виникало. Негри пояснили митникам у сусідньому порту Марія, в якому проходили відповідний огляд, що прибули сюди, аби ловити тропічних рибок — й особливо отруйні види — та збирати морські черепашки для компанії «Уроборос Інкорпорейтед», що у Сент-Пітерсберзі. Швидко освоївшись на місці, почали скуповувати багато риб у місцевих рибалок у порту Марія, бухті Акул та в Оракабессі.

Упродовж тижня вони здійснювали на острові підривні роботи — нібито для того, щоб облаштувати басейн для риби.

Яхта «Секатур» налагодила човникові рейси двічі на місяць узбережжям Мексиканської затоки, і спостерігачі з біноклями підтвердили, що перед кожним відплиттям на борт заносили важкі ємності з рибою.

І постійно на острові залишалося з півдюжини чоловіків. Усіх власників човнів, які хотіли там причалити, сторож завжди відсилав з того місця. Сам він усякчас рибалив на невеличкому пірсі біля підніжжя кам’янистих сходів: там, де зазвичай ставала на якір яхта «Секатур», добре закріпившись на випадок частих у тих місцях північно-східних вітрів.

Ніхто не пробував висадитися на острові вдень, а після двох нещасних випадків жоден сміливець навіть не намагався зробити це й уночі.

Першу спробу вчинив місцевий рибалка, котрий наслухався оповідок про заховані тут скарби, що їх не змогли затьмарити навіть байки про тропічних рибок. Якось темної ночі він вирушив уплав до острова, а наступного ранку його тіло прибило до рифів. Акули з баракудами мало що з нього лишили — тільки кістяк і фрагмент стегна.

Того самого часу, коли рибалка мав би доплисти до острова, селище бухти Акул здригнулося від громоподібного барабанного дробу. Здавалося, він долинав із глибини коралового острова і скидався на гуркіт барабанів вуду. Спочатку неголосний, перестук поступово почав наростати й досягнув рівня оглушливого крещендо. Поволі затихаючи, врешті завмер. Усе це тривало хвилин п’ять.

Відтоді острів став «жу-жу»87 чи «обі»88, як це ще називають на Ямайці, й навіть у денний час човни намагалися триматися від нього подалі.

Саме тоді Стренґвейз зацікавився цією справою і надіслав у Лондон детальний рапорт. Із 1950 року Ямайка стала важливим стратегічним об’єктом через виявлені там величезні поклади бокситів та появу на острові компаній «Рейнольдс метал» і «Кайзер корпорейшн». На думку Стренґвейза, уся ця бурхлива діяльність на острові Сюрпризів цілком могла бути пояснена спорудженням тут секретної бази одномісних підводних човнів — на випадок війни. Тим більше, що бухта Акул була на перетині морських шляхів кораблів «Рейнольдса», котрі курсували в порт Охо-Ріос — за кілька миль нижче.

Лондон ознайомив із рапортом Вашингтон, і отоді-то й з’ясувалося, що синдикат, який придбав острів, належить «Містерові Біґу»!

Усе це відбувалося три місяці тому. Стренґвейзу було наказано будь-що потрапити на острів і доконче з’ясувати, що ж насправді відбувається там. Він провернув неабияку операцію. Орендував шматок землі під назвою «Гарна пустеля» у західній частині бухти Акул. Тут збереглися руїни однієї з найвідоміших ямайських садиб початку ХІХ століття, а також височів сучасний пляжний будинок — навпроти острова Сюрпризів та стоянки яхти «Секатур».

Із морської бази на Бермудах Стренґвейз привіз двох першокласних плавців і встановив цілодобове спостереження за островом у біноклі денного та нічного бачення. Нічого підозрілого помічено не було, тож однієї тихої темної ночі він відправив туди плавців з інструкціями дослідити підводні підступи до острова.

Стренґвейза охопив жах, коли за годину після старту сміливців, яким треба було подолати плавом триста ярдів, зі скель острова знову почулося оглушливе биття барабанів.

Тієї ночі плавці не повернулися. Наступного ранку їх прибило до різних кінців бухти — точніше, те, що залишили з них акули й баракуди…

У цьому місці розповіді Бонд урвав Стренґвейза.

— Чому ви постійно торочите про акул і баракуд? Вони не такі вже й кровожерливі у цих водах. До того ж їх не настільки багато на Ямайці, й вони зазвичай не бенкетують уночі. Так чи інакше, я не вірю, що вони нападають на людей, якщо не зачують у воді запаху крові — хіба що часом можуть хапнути плавця за ногу — суто з цікавості. А раніше подібні випадки вже траплялися на Ямайці?

— Ні — відтоді, як у 1942 році в гавані Кінґстона акула відкусила ногу дівчині, — пояснив Стренґвейз. — Дівчину тягнув на буксирі швидкохідний катер, і вона виробляла у воді різноманітні сальто. Її білі ноги, певно, видались акулам особливо апетитними. А ще й така швидкість! Тут усі погоджуються з вашою теорією. До того ж мої люди мали зі собою гарпуни та ножі. Тож я гадав, що зробив усе для їхньої безпеки. Який жах! Можете уявити, як я тоді почувався. Відтак уже ні до чого не вдавався, намагаючись отримати офіційний дозвіл на відвідання острова через Міністерство у справах колоній Великої Британії і Вашингтон. Острів, розумієте, нині належить США. Усе просувається до біса повільно — до того ж у мене нема нічого конкретного на людей «Біґа». Скидається на те, що в них надійне прикриття у Вашингтоні — та ще й тямущі юристи. Словом, ми тут застрягли. У Лондоні мені звеліли дочекатися вашого прибуття.

Стренґвейз зробив добрячий ковток віскі й очікувально поглянув на Бонда.

— А де зараз яхта «Секатур»? — поцікавився той.

— Усе ще на Кубі. Згідно з даними ЦРУ, за тиждень вирушає у зворотний рейс.

— А скільки ходок вона вже зробила?

— Приблизно двадцять.

Бонд помножив сто п’ятдесят тисяч доларів на двадцять. Якщо його здогадка правильна, то «Містер Біґ» уже викачав з острова не менш як мільйон фунтів стерлінгів золотом.

— Я готувався до вашого приїзду, — сказав Стренґвейз. — Для вас уже облаштований будинок у «Бо Дезерт», і я вам придбав авто — «Санбім-тальбо»-купе. Нові шини. Швидкісне. Машина саме для цих доріг. І у вас буде надійний провідник — тубілець з Кайманових островів89. Звати його Кворрел90. Він найкращий плавець і рибалка на всіх Карибах. Дуже тямущий. Чудовий хлопчина.

Окрім того, я орендував у компанії «Вест-Індіан цитрус» для вас будиночок у бухті Манаті. Це на іншому краю острова. Ви можете тиждень там відпочити і трохи потренуватися до прибуття яхти «Секатур». Вам слід бути у відмінній фізичній формі, якщо маєте намір пробратися на острів Сюрпризів. А я й справді думаю, що розгадка криється саме там. Що ще можу для вас зробити? Звісно ж, буду поруч, але мушу залишатися в Кінґстоні, щоб підтримувати зв’язок із Лондоном і Вашингтоном. Вони хочуть знати все, що ми робимо. Бажаєте, щоб я залагодив щось ще?

Бонд розмірковував.

— Так, — нарешті озвався він. — Попросіть Лондон, щоб вони позичили в Адміралтействі гідрокостюм й акваланг. І побільше запасних балонів. А також парочку хороших рушниць для підводного полювання. Найкраще б підійшли французькі «Чемпіон». А ще — потужний підводний ліхтарик. А також кинджал морських піхотинців. І все, що зможуть «накопати» в Природничому музеї про акул та баракуд. А також щось із того, що американці застосовували для відлякування акул у Тихому океані. Попросіть Б.О.А.К. узяти це все на свій найближчий рейс.

— Іще одне, — після хвильки мовчання додав Бонд. — Нехай долучать одну з тих штук, які використовували наші підривники в часи війни: магнітну міну з детонатором.

Вітер-Могильник

Папайя зі шматочками зеленого лайму... таця, доверху наповнена червоними бананами, пурпуровими «зоряними яблуками»91 й мандаринами; омлет-бовтанка з беконом, кава «Блю Маунтин» і, на довершення всього, — найсмачніший у світі, майже чорний мармелад та желе з гуави92.

Бонд — у шортах і сандалях — снідав на власній веранді, ліниво озираючи залиту сонячним світлом панораму Кінґстона та Порту-Роял та розмірковуючи про те, який він насправді щасливий, бо посеред небезпек і тривог його професії трапляються й отакі-от відрадні моменти.

Ямайку Бонд знав добре. Відразу після війни він виконував тут довготривале завдання — коли комуністична влада Куби намагалася проникнути в ямайські профспілки. Це була марна праця, але він за той відрізок часу встиг полюбити великий зелений острів і його мужніх та привітних людей. І тепер був радий повернутися сюди й натішитися тижнем перепочинку перед тим, як знову зануритися в сувору роботу.

Після сніданку на веранду вийшли Стренґвейз та високий мулат у вилинялій блакитній сорочці й старих штанях із коричневої саржі.

Це й був Кворрел, туземець із Кайманових островів, який Бондові одразу ж сподобався. У ньому була змішана кров солдатів Кромвеля і карибських піратів. Худе, з гострими вилицями обличчя та суворо стиснутий рот свідчили про сильний характер. Очі мав сірі. Й лише приплюснутий ніс та бліді долоні виказували представника негроїдної раси.

Вони обмінялися рукостисканнями.

— Доброго ранку, капітане! — привітався Кворрел. Для нащадка мореплавців це був найпочесніший титул. Але в його голосі не звучали улесливість чи бажання сподобатися. Не було чути і покірливості. Він звертався до Бонда, як до товариша на судні — просто й щиро.

Ця мить і стала вирішальною для їхніх подальших стосунків — таких, як між шотландським лердом93 та досвідченим ловчим. Не було домінування — не було й догідливості.

Після обговорення планів Бонд нарешті всівся за кермо маленького авта, яке Кворрел пригнав із Кінґстона, й вони удвох вирушили у напрямку Джанкшен-Роуд, полишивши Стренґвейза виконувати Бондові розпорядження. Виїхали близько дев’ятої, тож було ще прохолодно, коли перетнули гірський кряж, що випинався по центру Ямайки, як хребет на спині крокодила.

Дорога, що вилася вниз, у долини північної частини острова, пролягала повз найгарніші у світі пейзажі. Зі зміною висоти над рівнем моря тропічна рослинність поступово також змінювалася. Зелені схили високогір’я, вкриті бамбуковими заростями впереміш із лискучими темно-зеленавими хлібними деревами, поміж якими зненацька спалахували, мов бенгальські вогні, шапки «Лісового полум’я»94 поступалися місцем низинним лісам з чорного та червоного дерев, гібіскуса синього високого95 і кампешевих дерев96.

Коли врешті досягли рівнин долини Аґуальта, зелене море цукрової тростини і бананових плантацій простяглось аж до горизонту — до далекої облямівки з пальм, що, наче шрапнель, були розкидані уздовж північного узбережжя, утворюючи ажурні алеї.

Кворрел виявився чудовим попутником та прекрасним гідом. Він розповідав про «люкових» павуків97; а коли вони проїжджали повз знамениті ендемічні пальмові сади Каслтона, то розповів про запеклу битву між велетенською багатоніжкою та скорпіоном, свідком якої став, і про різницю між жіночими й чоловічими квітками дерева папайї98. Він просторікукав про види отрути, котрі можна знайти в місцевому лісі та лікувальні властивості тропічних трав; про силу, з якою кісточка пальми тисне на кокос, аби розколоти його; про довжину язика колібрі й про те, як крокодили переносять своїх малят — у роті, складеними повздовж, наче сардини у банці.

Він висловлювався точно, але не як фахівець, а послуговуючись суто ямайськими уявленнями та словами. Зокрема, говорив, що рослини «борються» та «лякаються»; нічних метеликів називав «кажанами» і плутав поняття «любити» та «подобатися».

Розповідаючи усе це, час од часу вітально махав рукою людям, які зустрічались їм дорогою, і ті у відповідь кивали йому, називаючи на ім’я.

— Здається, ти знаєш тут усіх, — зауважив Бонд, коли водій «розбухлого» автобуса з написом «Романтичний» на лобовому склі кілька разів привітно посигналив, побачивши Кворрела.

— Три місяці я щодня зустрічав із ним світанок, капітане, — відповів Кворрел. — І мандрував цим шляхом двічі на тиждень. Невдовзі й вас знатимуть усі в цій місцині. У них тут зірке око.

О пів на дванадцяту вони проминули порт Марія та з’їхали на вузеньку стежку, що вела у бухту Акул. За поворотом уся бухта відкрилась їм як на долоні. Бонд зупинив авто, й вони вийшли. Бухта вигиналася півмісяцем і була завширшки приблизно три чверті милі. Блакитна поверхня брижилася від легкого вітерцю, що дмухав із північного заходу — колиски пасатів, котрі зароджувалися за п’ять сотень миль звідси, в Мексиканській затоці, й уже звідтіля продовжували свої довгі мандри світом.

За милю від того місця, де вони стояли, великі буруни накочувалися на рифи відразу ж за межами бухти та позначали вузький прохід між ними, що був єдиним шляхом до місця стоянки. У центрі водяного півмісяця вивищувався на сто футів над водою острів Сюрпризів, і баранчики пінилися на східному його березі, в той час як із підвітряного боку море було спокійним.

Острів був майже круглої форми і виглядав, мов великий сірий торт, покритий зеленою цукровою глазур’ю на блакитній порцеляні тарелі.

Вони зупинилися за сотню футів вище від групи рибацьких хатинок, розташованих позаду облямованого пальмами берега бухти, і тепер були нарівні із зеленою верхівкою острова навпроти — приблизно за півмилі від нього.

Кворрел указав Бондові на прикриті пальмовим листям дахи глинобитних халупок у центрі острова, розкидані між деревами. Бонд уважно розглянув їх у бінокль Кворрела. Там не було помітно жодних ознак життя, за винятком тоненької цівочки диму, котру тут же відносив бриз.

Просто під їхніми ногами хлюпалася вода, що на тлі сліпучо-білого піску видавалася блідо-зеленою. За сотню ярдів звідси, біля краю рифів, що нерівною коричневою грядою виступали з моря, утворюючи широке півколо, було значно глибше, і вода тут виглядала темно-синьою. Потім вона знову ставала бірюзовою — з невеличкими ділянками лазурі й аквамарину. Кворрел сказав, що глибина у місці стоянки яхти — не менш як тридцять футів.

Зліва від них, у центрі західної межі бухти, за смужкою білого піску, розташовувалася, захована за деревами, їхня нинішня «військова база» — «Бо Дезерт». Кворрел детально описав її особливості, й Бонд кілька хвилин постояв, прикидаючи відстань між нею та місцем стоянки яхти «Секатур». Вона становила не менше трьохсот ярдів.

Загалом рекогносцирування зайняло не менше години, після чого, не заїжджаючи ні в селище, ні на «базу», вони, покружлявши, вибралися на головну дорогу.

Залишивши позаду чарівний маленький «банановий» порт Окабессу та проминувши Очо-Ріос із його новим величезним заводом бокситів, вони вирушили до бухти Монтеґо — за дві години їзди. На Ямайці був лютий — розпал туристичного сезону. Маленьке селище та розкидані на пляжі великі готелі буквально купались у грошах — бо це були ті чотири місяці, котрі годували острів упродовж усього року. Бонд із Кворрелом зупинилися в пансіонаті по той бік широкої бухти, пообідали і за полудневої спеки продовжили мандрівку до західного мису острова, до якого було щонайменше дві години їзди.

Тут, у цій сильно заболоченій місцевості, нічого не змінилося з часів Колумба, який зазвичай ставав на якір у бухті Манаті. Ямайські рибалки відібрали острів у індіанців племені араваків, але загалом враження було таке, наче час зупинився.

Бонд подумав, що це — найкрасивіше узбережжя, котре йому будь-коли щастило бачити: п’ять миль білосніжного піску поступово переходили у морські буруни, а стрункі пальми безладними граційними купками втікали аж за горизонт. Під пальмами, на рожевих насипах морських раковин, лежали перекинуті догори днищем сірі каное, а поміж усім цим курився димок із покритих пальмовим листям рибальських халупок, поставлених у тінистих місцях на межі боліт та пляжу.

У просвітах між хатинами виднівся споруджений на галявині з багамською травою будинок на палях — котедж, призначений для відпочинку службовців компанії «Вест-індіан Цитрус». Щоб захистися від термітів, яких у бухті було більш як удосталь, будиночок підняли на палі та щільно закрили протимоскітною сіткою. З’їхавши з твердого покриття дороги, Бонд поставив машину на галявині. Поки Кворрел облаштовував дві кімнати для Бонда, той, обмотавши рушник навколо стегон, пройшов пальмовою алеєю до моря, котре було ярдів за двадцять від будинку. Впродовж години Бонд плавав та пірнав у теплій морській воді, розмірковуючи про острів Сюрпризів і його справжні сюрпризи, подумки долаючи тристафутову відстань, думаючи про акул, баракуд та інші небезпеки, котрі можуть чатувати на нього у морі — цьому своєрідному сховищі живих книг, які нікому не під силу прочитати.

Повертаючись у дерев’яне бунгало, Бонд отримав перші для нього отруйні укуси. Кворрел здавлено хихикнув, побачивши пласкі ґулі на його спині, котрі Бонд одразу ж почав чухати.

— Я не можу їх відігнати, капітане, — розвів руками Кворрел. — Але можу зробити так, щоб вони не дошкуляли. Спочатку прийміть душ і змийте зі себе солону воду. Ці гнуси кусають лише впродовж години ввечері й дуже люблять присмачувати свій харч сіллю!

Коли Бонд вийшов із душу, Кворрел витягнув пляшечку і змазав укуси якоюсь гидотною коричневою рідиною, що смерділа креозотом.

— У нас, на Кайманових островах, мошкари більше, ніж будь-де, — зауважив, — але ми не звертаємо на неї жодної уваги, поки маємо ось це.

За десять хвилин на землю стрімко опустилися сутінки, раптово навіявши смуток, і вмить засяяли зірки й майже повний місяць, а шум моря затих до ледь чутного шепоту. Це був короткий період штилю між двома найважливішими вітрами Ямайки, відтак пальми знову розпочали неголосне шелестіння.

Кворрел різко повернув голову до вікна.

— «Могильник» подув, — прокоментував.

— Що це означає? — здивувався Бонд.

— Так місцеві рибалки називають бриз, що дме коли з моря, а коли з берега, — пояснив Кворрел. — І він частенько приносить сморід з острова — від шостої ранку до шостої вечора. А між цими годинами дме Вітер-Лікар — і дарує свіже повітря з моря. Принаймні, так ми називаємо ці вітри на Ямайці.

Кворрел запитально глянув на Бонда.

— Гадаю, ви з Вітром-Могильником робите спільну справу, кепе99 — додав напівжартома.

Бонд коротко розсміявся і сказав:

— Я радий, що хоч години роботи у нас не збігаються…

Зовні почали кумкати квакші, засюрчали цвіркуни, а великі бражники100 попідлітали до захисної сітки вікон і бились об неї, тріпочучи й в екстазі споглядаючи дві гасові лампи, що звисали з поперечин на стелі.

Час од часу повз вікна проходили рибалки чи гуртик смішливих дівчат, які прямували з пляжу до єдиної в бухті крихітної крамнички, де торгували ромом. Ніхто не ризикував іти самотою, побоюючись даппі101 під деревом або теляти з обплутаними ланцюгами ногами, яке наближається до вас, і полум’я виривається з його вогненних ніздрів.

Поки Кворрел готував вельми апетитну страву з риби, яєць та овочів, яка мала стати основним продуктом їхнього харчування, Бонд сів ближче до світла і зайнявся вивченням літератури, котру Стренґвейз узяв у Інституті Ямайки. Це були праці про тропічні моря та їхніх мешканців авторства Біба, Аллена та інших дослідників, а також книги про підводне полювання Кусто й Хасса102. Якщо Бонд хотів подолати ті триста ярдів під водою, то він мав бути знавцем такої справи і не хотів ризикувати. Тепер розумів розмах «Містера Біґа» й не мав сумнівів, що підступи до острова Сюрпризів охороняють надійно. І гадав, що «Містер Біґ» не вдаватиметься до настільки примітивної зброї, як рушниці чи вибухові пристрої. «Містер Біґ» волів працювати, не даючи підстав, щоб його тривожила поліція. Тож мусив діяти, хоча б позірно, у рамках закону. Бонд здогадувався, що «Біґові» якимось чином удалося приборкати підводні сили, щоб ті працювали на нього, тому Бонд саме на цьому й зосере­дився, вивчаючи вдачу акул і баракуд, а також морського диявола та восьминога.

Факти, що їх наводили натуралісти, були жахаючі й навіювали страх, однак досліди Кусто в Середземному морі та Хасса в Червоному і на Карибах були обнадійливішими.

Тієї ночі Бонду наснилися гігантські кальмари та морські коти103, мелькали риби-молоти та пилоподібні зуби баракуди — отож, стогнав та обливався потом уві сні.

Наступного дня він почав тренування під пильним і критичним оком Кворрела. Щоранку перед сніданком Бонд пропливав милю, а потім бігцем, непіддатливим піском, повертався до бунгало. О дев’ятій вони сідали в каное, натягнувши трикутне вітрило і мчали побережжям до Кривавої і Апельсинової бухт — туди, де закінчувався пісок і починалися скелі, а рифи й маленькі печери підступали близько до берега.

Тут вони залишали своє каное і вирушали в захопливі підводні експедиції, прихопивши зі собою маски, гарпуни й стару рушницю для підводного полювання. Кворрел стверджував, що умови під водою тут такі самі, як і в бухті Акул.

Вони спокійно займалися полюванням — за кілька ярдів один від одного — і Кворрел почувався тут справді як риба у воді. Невдовзі й Бонд навчився не боротися зі стихією, а підкорятись їй; плисти за течією та крутитись у вирі, а не змагатися з ними; застосовувати тактику дзюдо й у воді.

Першого ж дня Бонд повернувся додому весь у порізах та подряпинах від коралів, а на спині в нього ще й стирчала добра дюжина колючок морського їжака. Кворрел, хмикнувши собі під ніс, обробив рани мертиолатом104 та дезінфікуючим розчином Мільтона. Потім він щовечора упродовж півгодини масажував тіло Бонда пальмовою олією, неквапно розповідаючи йому про риб, яких вони бачили того дня, пояснюючи звички м’ясоїдних і тих, котрі харчуються поблизу берега, про маскування риб та про їхню здатність змінювати колір, уповільнюючи плин крові.

Кворрел також ніколи не чув, щоб риби перші нападали на людину — хіба що від безвиході або вчувши запах крові у воді. Він пояснив, що у тропічних водах риби рідко бувають голодні, й більшість їхніх пристосувань слугують їм для захисту, а не для нападу. Одначе визнав, що є таки один виняток — баракуда.

«Злобні» рибини, як називав їх Кворрел, не відали страху, бо не знали інших ворогів, окрім хвороб, і були спроможні плисти на короткі дистанції зі швидкістю п’ятдесят миль на годину — ще й мали найстрахітнішу серед усіх морських риб батарею зубів.

Якось вони підстрелили один такий екземпляр, котрий важив десять фунтів; рибина так і крутилася між ними, то віддаляючись у сіру темряву, то знову наближаючись, нерухома та моторошна, тримаючись ближче до поверхні, а її люті тигрові очі опинилися так близько, що помітно було, як рухаються зябра і зблискують хижі зуби у схожій на вовчу пащу відвислій щелепі.

Урешті Кворрел перехопив з рук Бонда рушницю і поцілив хижачці в обтічне черево. Рибина відразу ж рвонула до них, і її рухливі щелепи широко розчахнулись, як паща гримучої змії. Бонд зробив стрімкий випад із гарпуном тієї миті, коли рибина була вже поруч із Кворрелом. Він промазав, однак гарпун таки пройшов між зубами баракуди. Вони враз затиснули сталеве ратище, і баракуда вирвала гарпун із рук Бонда. Тоді Кворрел кинувся на неї і всадив у тіло ніж, від чого рибина наче збожеволіла із розпоротим черевом метнулась у каламутні води. З її пащі стирчав гарпун, а дротик глибоко увійшов у тіло. Кворрел заледве зумів її втримати, коли рибина спробувала зірватись із дротика, що пробив стінки шлунка, але Кворрел таки протягнув баракуду на рифи і кинув її на вістря.

Коли він нарешті перерізав хижачці горло й обоє витягли гарпун з її пащі, то на сталевій поверхні побачили глибокі свіжі подряпини.

Вони відтягли рибину на берег, Кворрел відрізав їй голову і шматком дерева розтулив щелепи. Нижня щелепа, яка зазвичай виступає за верхню, була тепер майже на рівні з нею та здивовано розчахнута. Звідтіля виглядала батарея гострих, як бритва, зубів, припасованих так тісно, унапуск, наче дранка на даху. Навіть на язиці були ледь помітні ряди гострих, загнутих назад зубів, а спереду випиналися ще й два велетенські ікла — отруйні, як у змії.

Хоча рибина важила більше десяти фунтів, у довжину мала лише чотири фути — суцільний сріблястий панцир м’язів і твердого м’яса.

— Ми більше не полюватимемо на куд105, — сказав Кворрел. — Якби не ви, то я, напевно, не менше місяця провалявся б у госпіталі й уже точно доживав би з покаліченим обличчям. Це було так по-дурному з мого боку… Зазвичай вони відпливають, коли до них наближаються люди — завжди так роблять. Баракуди такі самі полохливі, як і всі риби. Тож хай вас не лякають ці зуби, — додав. — Більше ви їх не побачите.

— Сподіваюся, — зітхнув Бонд. — У мене нема запасного обличчя.

До кінця тижня Бонд добряче засмаг та підкачав м’язи: тіло його стало твердим, наче камінь. Зменшив число сигарет, які випалював, до десяти на день і «зав’язав» із випивкою. Міг проплисти дві милі, не втомлюючись; рука його зовсім зажила, й увесь тягар великого міста злетів із нього.

Кворрел був ним задоволений.

— Тепер ви готові до острова Сюрпризів, капітане, — сказав. — Не хотів би я опинитися на місці тієї риби, яка спробує вас з’їсти.

Коли на восьмий день вони повернулись увечері у свій будиночок, на них уже чекав Стренґвейз.

— У мене для вас хороша новина, Бонде, — почав. — Із вашим другом Феліксом Лейтером усе буде в порядку. Принаймні, тепер він не помре. Йому змушені були ампутувати залишки руки та ноги. Тепер спеціалісти з пластичної хірургії взялися за реконструкцію його обличчя. Вчора мені телефонували з Сент-Пітерсберга. Вочевидь, Лейтер наполіг на тому, щоб повідомити новину вам: це було перше, про що він подумав, щойно зміг узагалі міркувати. Прохав переказати, як йому шкода, що він не з вами, і просив не ризикувати — принаймні не так, як він.

Серце Бонда сповнилося радістю. Він глянув у вікно.

— Перекажіть йому, щоби швидше одужував, — мовив коротко. — І ще скажіть, що мені його дуже не вистачає.

І знову перевів погляд на Стренґвейза.

— То як там щодо спорядження? Усе в порядку?

— Я придбав усе необхідне, — озвався Стренґвейз. — Яхта «Секатур» завтра бере курс на острів Сюрпризів. Після залагодження митних формальностей у порту Марія вона уже ввечері кине якір біля острова. На борту її — сам «Містер Біґ»: це вдруге, що він сюди прибуває. А ще з ним — жінка. Згідно з даними ЦРУ, дівчину звати Солітер. Чи відомо вам щось про неї?

— Не надто багато, — проказав Бонд. — Однак я б хотів вирвати її з лабет «Біґа». Вона не належить до його команди.

— Мадемуазель згорьована, — зауважив романтичний Стренґвейз. — Кажуть, там є на що поглянути. ЦРУ стверджує, що вона — справжня красуня.

Але Бонд, не дослухавши його, вийшов на веранду, начебто милуючись зорями. Ще ніколи в житті не було так багато поставлено на кін. Таємниця скарбу, необхідність знищення небезпечного злочинця, спроба ліквідації комуністичної шпигунської мережі та обрубання щупалець «СМЕРШу» — жорстокої машини, з якою у Бонда були власні порахунки... І в кінці усього цього — Солітер — його головний приз!

Зірки про щось сигналізували йому загадковою світловою азбукою Морзе, але Бонд не мав до неї ключа.

«Бо Дезерт»106

Після вечері Стренґвейз пішов до себе, домовившись, що зустрінуться на світанку. Він залишив Бондові нову купу книг та брошур про акул і баракуд, а Бонд усе це переглянув з неабияким інтересом. Прочитане мало що додало до практичних знань Кворрела. Усю цю літературу створили науковці, котрі описували в основному випадки, що сталися на Тихому океані, де будь-яке тіло, що мелькало в прибережних водах, неминуче привертало увагу допитливих риб.

Однак панувала усталена думка, що небезпека для підводних плавців із відповідним оснащенням набагато менша, ніж для тих, хто перебуває у верхніх шарах води. Утім, і ті, й ті могли зазнати нападу сімейства акул, якщо вони були збуджені, зачувши у воді запах крові чи плавця або ж вібрацію водної поверхні, яку продукує поранений. Однак, як дізнався Бонд, їх можна було налякати голос­ними звуками у воді — ба навіть просто окриком, і тоді акули, якщо їх ще й переслідують, просто рятуються втечею.

Згідно з дослідженнями Американської морської лабораторії, найефективнішим засобом для відлякування акул виявилася сполука ацетату міді та барвника чорного нігрозину, і такі «коржики» додавали тепер до комплектів ВМС США.

Бонд покликав Кворрела. Корінний житель Кайманових островів із презирством слухав, як Бонд уголос читає йому про дослідження наприкінці війни Міністерства військово-морських сил США «серед полчищ акул», котрим були створені «екстремальні умови».

«Акул привабили до човна креветками та нутрощами риб, — провадив далі Бонд. — І вони відразу ж наблизилися — стрімкими моторними косяками. Тоді ми приготували балію зі свіжою рибою, а іншу — з рибою впереміш із порошком-репелентом. Ми підпливли до зграї акул, і наш фотограф почав знімати усе на камеру. Впродовж тридцяти секунд я кидав акулам звичайну рибу, а вони, плескаючись, поїдали її. Тоді я проробив те саме з рибою, змішаною з репелентом, — кидаючи її тричі по тридцять секунд. Під час першого кидка акули жадібно накинулися на «хорошу» рибу, ненаситно поїдаючи її. Вони продовжували їсти її і через п’ять секунд після вкидання у воду риби з репелентом. При другій спробі люта зграя поїдала «хорошу» рибу, але після вкидання риби з репелентом одразу ж відпливла геть. Поки репелент був у воді, акули не пробували «підживитися». За третьої спроби нам не вдалося привабити акул до човна ближче, ніж на двадцять ярдів».

— То що скажеш на це? — запитав Бонд.

— Вам краще б таки мати цю штуку, — всупереч власній волі визнав Кворрел.

Бонд був схильний до згоди з ним. Вашингтон повідомив, що «коржики» вже відправлені, однак прибудуть не раніше, ніж за 48 годин. Але якщо репелент і не доставлять вчасно, Бонд не впаде у відчай. Він не міг уявити, щоб його очікувала аж така небезпечна підводна зустріч на шляху до острова.

Перед тим, як заснути, Бонд вирішив, що жоден хижак не зможе на нього напасти, якщо у воді не буде крові, або якщо його страх не передасться рибі. Стосовно восьминога, скорпени чи мурени, то Бондові слід було лише уважно дивитися під ноги. На його думку, в тропічних водах найбільшу небезпеку для плавців становили тридюймові колючки чорних морських їжаків, і біль, якого вони можуть завдати, справді здатний перешкодити йому виконати завдання.

Наступного ранку близько шостої вони вирушили в путь і о пів на одинадцяту були в «Бо Дезерт».

Як виявилося, це прекрасна стародавня плантація площею приблизно тисячу акрів — із руїнами пречудової старовинної садиби, що вивищувалися над бухтою. Прикрита заростями гвоздичного перцю та цитрусовими в облямівці широколистих дерев і пальм, садиба мала давнє минуле, яке сягало часів Кромвеля. У вісімнадцятому столітті садибам прийнято було давати романтичні назви; тож частенько ямайські маєтки називалися помпезно: «Прекрасне повітря», «Чудовий вид», «Боскобель», «Гармонія», «Німфенберґ» — чи хоча би «Панорама», «Задоволення» або «Гармонія».

Стежка, невидима з острова навпроти, вивела їх до маленького відпочинкового будиночка. Після скромного умеблювання хатинки в бухті Манаті ванні кімнати й бамбукові меблі нового помешкання видавалися навіть розкішними, а строкаті циновки на підлозі загрубілі підо­шви Бонда сприймали як майже оксамитові.

Крізь планки жалюзі Бонд поглянув на садок, що пломенів яскраво-червоними квітами гібіскусу, бугенвілії107 і троянд, які вдалині увінчувалися маленьким півмісяцем білого піску, затіненим стовбурами пальм. Він присів на підлокітник крісла і поглядом помандрував далі — через блакитні смуги моря та коричневих рифів — аж до підніжжя острова. Верхню частину його прикривало розлоге листя пальм, але лінія вертикальних рифів виглядала в півтіні спекотного сонця сірою і важкодоступною.

Кворрел готував для них обід на примусі — аби не видно було диму. Після обіду Бонд придрімав, а тоді оглянув оснащення з Лондона, яке Стренґвейз переслав йому з Кінґстона. Зокрема, приміряв тонкий чорний гумовий водолазний костюм, який щільно облягав його — починаючи від тісно припасованого шолома з плексигласовим склом для очей і аж до чорних ластів на ногах. Костюм облягав його, мов рукавичка — тож Бонд подумки подякував відділу «Q» за тямущість.

Потім вони з Кворрелом протестували ще й кисневі балони, в кожному з яких було тисячу літрів кисню, спресованого під тиском двісті атмосфер, і Бонд вирішив, що сам механізм подачі повітря акваланга безвідмовний та простий у користуванні. На тій глибині, на якій він збирався працювати, запасу кисню мало вистачити йому майже на дві години.

У посилці були також нова потужна рушниця для підводного плавання — «Чемпіон» та кинджал «командос» — розробка Вілкінсона часів війни. І нарешті, в коробці з написом «Небезпечно!» передали важку магнітну міну — плаский конус із мідними втулками. Вона була так сильно намагнічена, що намертво прилипала до будь-якого металевого предмета. До міни додали дюжину тонких, схожих на олівці, запалів-детонаторів, і час вибуху можна було запрограмувати — від десяти хвилин до восьми годин. До неї долучено також ретельну інструкцію — чітку та просту, як і все у посилці. Там була навіть коробочка з амфетаміновими таблетками — для підвищення витривалості та для загострення відчуттів під час операції, а також чималий набір підводних ліхтариків, і серед них — мініатюрний, з променем, не товстішим за олівець.

Бонд із Кворрелом ретельно перебрали все, перевіривши стики і контакти, поки остаточно не переконалися, що все працює бездоганно. Стежкою поміж дерев Бонд спустився до води і все стояв та дивився на бухту, прикидаючи її глибину, подумки прокладаючи шлях до рифів і стежачи за місячною доріжкою на плесі, котра буде для нього єдиним дороговказом у цій небезпечній мандрівці.

О п’ятій Стренґвейз повідомив новину про прибуття яхти «Секатур».

— Вони вже пройшли митний контроль у порту Марія, — сказав. — І за десять хвилин прибудуть сюди. У «Містера Біґа» паспорт на ім’я Ґаллія; у дівчини — на ймення Лятрель: Сімони Лятрель. Усю подорож вона перебувала у своїй каюті в стані прострації, викликаному, як пояснив негр-капітан яхти, морською хворобою. Можливо, воно й так. На борту яхти — добра сотня порожніх ємностей для риб. А так — нічого підозрілого, і яхта без зауважень пройшла митний огляд. Спочатку я навіть хотів піднятися на її борт під виглядом митника, але подумав, що нехай усе триває якомога природніше. «Містер Біґ» сидів у каюті й читав, коли митники перевіряли його документи… То як спорядження?

— Чудове, — посміхнувся Бонд. — Гадаю, що операцію розпочнемо завтра. Сподіваюся хоч на якийсь вітер — інакше бульбашки повітря будуть дуже помітні на поверхні.

Зайшов Кворрел.

— Яхта саме минає рифи, капітане!

Вони підійшли якомога ближче до води, щоб роздивитися судно в бінокль.

Це була справді гарна яхта — чорна, із сірою надбудовою; сімдесяти футів у довжину, спроможна розвинути швидкість двадцять вузлів на годину. Бонд знав історію цього судна. Збудоване 1947 року для одного мільйонера, воно було оснащене двома дизельними двигунами «Дженерал моторз»; мало сталевий корпус і найсучасніші технічні штучки — з бездротовим телефонним зв’язком зі сушею і радіолокаційною системою «Декка». На салінгу майорів прапор торговельного флоту Великої Британії; на кормі виднілися «зірки й смуги» державного прапора США, і тепер яхта долала двадцятифутовий прохід між рифами зі швидкістю не більш як три вузли на годину.

Різко завернувши за риф, судно підійшло до підвітряної частини острова: впритул до нього, щоби пришвартуватися. Тієї ж миті троє негрів у грубих парусинових штанях зіскочили на скелясті сходи та вибігли на пристань, аби прийняти швартови. Кілька разів хитнувшись туди-сюди, яхта нарешті пристала до берега — якраз навпроти спостерігачів, і два якорі з гуркотом були закинуті поміж скель та коралів... Тепер судно було добре захищене навіть на випадок сильного північного вітру. Бонд прикинув, що під кілем було не менше двадцяти футів.

На палубі постала велетенська постать «Біґа». Він зійшов на пірс і почав повільно підійматися витесаними у скелі сходами. Раз по раз зупинявся, і Бонд згадав про його хворе серце, котре з натугою качає кров у цьому великому чорно-сірому тілі.

За «Біґом» ішли двоє чорношкірих матросів, які несли прив’язане до нош легке тіло. Крізь бінокль Бонд зміг розгледіти чорне волосся Солітер. Це його спантеличило і стурбувало, й серце у нього болісно стиснулося від близькості дівчини. Подумки він помолився, щоб ці ноші були тільки пересторогою — просто щоб Солітер не впізнали з протилежного берега.

Потім дванадцятеро матросів стали ланцюгом, передаючи з рук у руки ємності для риб. Кворрел нарахував їх аж сто двадцять.

Так само було переправлене з яхти й інше майно.

— Цього разу вони не так уже й багато переправляють нагору, — прокоментував побачене Стренґвейз, коли розвантаження закінчилося. — На острів піднято лише з півдюжини ящиків: зазвичай їх буває до п’ятдесяти. Тож вони тут ненадовго.

Заледве він закінчив фразу, як першу ємність із рибою, наполовину заповнену піском та водою, обережно переправили на яхту — живим ланцюгом. А потім ще і ще — з інтервалом приблизно п’ять хвилин.

— О Боже! — скрикнув Стренґвейз. — Вони вже майже завантажили судно! А це означає, що завтра зранку відпливуть. Боюся, що вони вирішили «підчистити» це місце, забравшись із острова, і це — їхня остання ходка.

Бонд ще хвильку постояв на березі, відтак вони зі Стренґвейзом пішли доріжкою до будинку, полишивши Кворрела спостерігати в бінокль за подальшими подіями.

Зручно розташувались у вітальні, й поки Стренґвейз змішував собі віскі зі содовою, Бонд вдивлявся у вікно, напружено розмірковуючи.

Була шоста вечора, і жуки-світляки починали світитись у темряві. День швидко згасав, на східному небозводі уже виплив блідо-жовтавий місяць. Легенький вітерець покрив брижами водну гладінь бухти, й білі бурунчики хвильок розбивались об прибережний пісок. Кілька хмаринок, забарвлені останніми променями сонця в рожеве та жовтогаряче, швидко танули над головою, і шелестливі пальми тихо шепотіли, потривожені вітром зі суші.

Вітер-Могильник, — криво посміхнуся Бонд. Тож сьогодні вночі він саме таким і стане. Унікальний шанс для цього — й умови майже ідеальні. Хіба що суміш для відлякування акул так і не надійшла вчасно. Але це — лише уточнення, а не пошук виправдань. Не для цього він подолав дві тисячі миль і мав на совісті п’ять людських життів. Та все ж Бонд мимоволі здригнувся, подумавши про майбутню підводну пригоду, яку вже подумки відтермінував до завтра. Раптом відчув огиду до моря і страх перед усім, що його населяло. Мільйони крихітних антен, котрі налаштуються на нього, коли він їх минатиме; усі ті очі, що розплющаться і невідривно споглядатимуть його; усе те посилання імпульсів, що припиниться лише на якусь соту частку секунди, а потім знову відновиться; безформні вусики, котрі потягнуться за ним, аби схопити — однаково безпорадні як у темряві, так і на світлі.

Йому доведеться пройти повз міріади таємниць. Упродовж трьох сотень ярдів, змерзлий і самісінький, він долатиме ліс незвіданого у напрямку смертельної цитаделі, охоронці якої уже вбили трьох людей. І він, Бонд, після тижневого байдикування на сонці під пильним оком дбайливої няньки, мусить вирушати вже сьогодні, буквально за кілька годин, під щільний покрив чорної води! Це було немислимо, цілком божевільно! Усе Бондове єство повстало проти цього, й нігті впились у спітнілі долоні.

Почувся стукіт у двері, й увійшов Кворрел.

Бонд був радий, що може встати, відірватись од вікна і підійти до крісла, де сидів Стренґвейз, насолоджуючись віскі під затіненою настільною лампою.

— Вони продовжують вантажитися, розклавши багаття, капітане, — доповів Кворрел. — І далі зі швидкістю одна ємність за п’ять хвилин. Гадаю, їм знадобляться для цієї роботи ще принаймні десять годин. Впораються десь о четвертій ранку. Не відпливатимуть до шостої — надто небезпечно оминати рифи до настання світанку.

Із чудового обличчя кольору червоного дерева на Бонда дивилися теплі сірі очі. Кворрел чекав подальших вказівок.

— Я вирушаю рівно о десятій вечора, — нарешті спромігся озватися Бонд. — У районі скель: зліва від берега. Чи не зміг би ти почастувати нас обідом, а потім перенести оснащення на галявину перед будинком? Умови просто ідеальні — я доберуся на місце за півгодини.

Він щось підраховував на пальцях.

— Дай мені запали, що спрацьовують від п’яти до восьми годин. І ще один, який детонує впродовж п’ятнадцяти хвилин: це на випадок, коли щось піде не так. О’кей?

— Кей, кей, кепе! — закивав головою Кворрел. — Полиште все на мене!

І вийшов.

Бонд поглянув на пляшку з віскі, враз наважився і налив собі півсклянки — поверх трьох кубиків льоду. Тоді витягнув коробочку з амфетаміновими таблетками і запхав одну з них собі в рот.

— За удачу! — кивнувши до Стренґвейза, відпив великий ковток віскі. Насолоджувався міцним напоєм, якого не куштував уже тиждень.

— А тепер, — озвався Бонд, — розкажіть мені детально, що саме вони зараз роблять і коли мають намір відплисти. Скільки часу їм знадобиться, щоб очистити острів від своєї присутності та пройти крізь рифи. Якщо вони тут востаннє, то не забувайте, що їм треба взяти на борт ще шістьох людей і додатковий вантаж. Обговорімо все якнайдетальніше.

За мить Бонд уже був поглинутий технічними та організаційними деталями майбутньої операції, і врешті йому вдалося відігнати від себе тінь страху.

Рівно о десятій його мерехтлива чорна постать, сповнена очікування та неспокою, зістрибнула зі скель у десятифутову товщу води і зникла в морі.

— Нехай вам щастить! — сказав Кворрел, звертаючись до того місця, де під водою щез Бонд. І перехрестився. Тоді разом зі Стренґвейзом вони повернулися в будинок, аби сторожко заснути, з побоюваннями очікуючи, що з того всього вийде.

Долина тіней

Бонд опустився на дно під вагою магнітної міни, яка клейкими стрічками була прикріплена йому до грудей, а також завдяки свинцевому поясові, одягненому для коригування підіймальної сили балонів зі стиснутим повітрям.

Він ані на мить не зупинявся і швидко просувався вперед, майже занурившись головою у пісок, долаючи перші п’ятдесят ярдів піщаного дна. Ласти на ногах могли б удвічі збільшити його швидкість, якби Бонд не був обтяжений міною, сталевим поясом і гарпунною рушницею у лівій руці; втім, він оперативно подолав відстань та вже за хвилину зупинився перепочити в тіні величезного коралу.

Бонд проаналізував свої відчуття.

Йому було тепло в гумовому костюмі, навіть тепліше, ніж якби плив на поверхні під сонцем. Рухи його ніщо не сковувало і дихалося йому легко — до того ж дихання було ритмічним і навіть розслабленим. Він спостерігав за крихітними бульбашками повітря, що сріблястими перлами підіймалися над кораловим виступом, та молив Бога, щоби бодай незначні хвилі приховали це.

Тут, на відкритій місцевості, Бонд був спроможний бачити достатньо далеко. Ліхтарик у нього на лобі світив м’яко і розсіяно, проте недостатньо сильно для того, щоб розвіяти силуети на горбкуватому піщаному дні. До рифів світло не доходило, тож тіні там залишалися чорними і непроникними.

Він наважився увімкнути ще й ліхтарик-«олівець» — і нижня частина коралового нагромадження відразу ж ожила. Актинії108 з криваво-червоними тільцями привітно помахали йому оксамитними щупальцями; відчувши сигнал тривоги, колонія чорних морських їжаків звела сталеві шипи-колючки; а волохаті морські багатоніжки розпрямили усі сто ніжок, запитально дивлячись на Бонда головами без очей. Біля підніжжя коралового наросту, в піску, риба-жаба109 неквапно втягнула жахну бородавчасту голову в тулуб, а схожі на квіти морські черви поповзли врізнобіч, вихитуючи драглистими тілами. Зграйка яскравих морських метеликів та риба-ангел випірнули на світло, щойно Бонд вихопив із мороку ліхтариком величезну звивисту морську мушлю.

Бонд вимкнув ліхтарик і знову заклав його за пояс.

Прямо над ним поверхня моря вилискувала живим сріблом. Вона м’яко шкварчала — наче жир на сковорідці. Місяць тьмяно освітлював звивистий коридор між рифами, який Бондові ще слід було подолати. Він полишив своє коралове дерево-укриття й узявся повільно та обережно просуватись уперед. Тепер усе було не так просто. Місячне світло — примарне й облудне, а закам’янілий ліс коралових рифів таїв немало глухих кутів та оманливих бічних коридорів.

Не раз йому доводилося випірнати мало не на поверхню, щоб оминути надто звивистий та розлогий кораловий кущ, і коли це траплялося, Бонд не оминав нагоди звірити свій курс із відбитком місяця на поверхні води. Часом численні мінеральні утворення давали йому тимчасовий притулок, де перепочивав, знаючи, що бульбашки повітря будуть надійно прикриті виступами дашка. У такі короткі хвильки перепочинку він зосереджувався на нерозбірливих проявах нічного життя мешканців підводного світу, відчуваючи, що їхні колонії зайняті лише їм зрозумілими справами.

Довкола не видно було великих рибин, але з нір повилазили безліч омарів, які за збільшувального ефекту води виглядали, мов велетенські доісторичні тварини. Їхні вирячені очі глипали на Бонда червоно, а довгі футові вусики неначе питали пароль. Інколи вони злякано задкували до нірок, відштовхуючись хвостами від піщаного дна і розчепіривши усі вісім волохатих лапок в очікуванні, коли небезпека мине. Одного разу над ним проплив величезний парашут «португальського кораблика»110, мало не торкаючись щупальцями його голови на глибині п’ятнадцяти футів від поверхні моря. Бонд згадав, як він мучився від опіку цієї медузи впродовж трьох днів у бухті Манаті. Якщо б опік припав на ділянку серця, то цілком міг би вбити. Побачив Бонд і кількох сіро-плямистих мурен, які довгими жовто-коричневими змійками звивалися на піску, і зелені їхні різновиди вишкірювали зуби зі западин у рифах, а вест-індійські скелезубові111 нагадували велетенських коричневих сов із виряченими зеленкуватими очима. Бонд зачепив одну з таких «сов» дулом рушниці, й рибина негайно роздулася до величини гігантського футбольного м’яча, настовбурчившись масою отруйних білих шипів. «Морські віяла»112 розхитувалися з боку в бік від водовертей, відбиваючи місячне світло і фосфоресціюючи в ньому, наче потопельники. Часом у затінених місцях мелькали незрозумілі силуети й виникали незбагненні завихрення — і раптом зблискували чиїсь загадкові очі, по хвилі так само загадково зникаючи. Тоді Бонд злякано повертався в той бік, квапливо стискав у руці рушницю, пильно вдивляючись у темряву. Але поки що він у нікого не стріляв та ніщо й не атакувало його, і Бонд повільно продирався крізь рифи вперед.

Подолання ста ярдів коралових рифів зайняло у нього чверть години. Продершись крізь них, він зупинився перепочити на природному виступі одного з таких кущів. Був радий, що зарості скінчились, і тепер перед ним будуть лише сто ярдів сірувато-білої води.

Він почувався усе ще свіжим, а чіткість думки та піднесення, викликані дією амфетаміну, не минали, хоча небезпеки, що чатували на нього з-поміж рифів, були постійним джерелом хвилювань. Найбільше ж Бонд боявся порвати гідрокостюм. Тепер, коли ліс гострих, мов лезо, коралових наростів залишився позаду, на нього чекали акули і баракуди, а може, навіть шматок динаміту, вкинутий у скупчення бульбашок на поверхні моря.

Саме тоді, коли він розмірковував про небезпеки попереду, його і дістав спрут — обхопивши ноги Бонда щупальцями.

Бонд примостився на кораловому сідалі, випроставши ноги на піску, і раптом відчув, що вони наче прицвяховані до основи коралового гриба. Одне щупальце все сильніше стискало праву ногу Бонда, а інше — пурпурове у примарному світлі — підіймалося лівою ногою вище й вище.

Здригнувшись од страху та огиди, Бонд скочив на ноги, намагаючись рвонути вперед. Але цим він лише дав змогу бридкій істоті примножити зусилля, тож ноги Бонда ще щільніше стиснулися біля підніжжя округлої скелі. Сила тварюки була неймовірною, і Бонд відчув, що втрачає рівновагу. За мить він розтягнеться долілиць на піску, а тоді, притиснутий міною на грудях, а з боків — балонами з киснем, зовсім не зможе опиратися страхіттю.

Вихопивши з-під пояса кинджал, Бонд з розмаху всадив його в щупальце між ногами. Однак кораловий уступ завадив йому прицілитись; окрім того, він боявся розірвати гідрокостюм. Раптово щось накрило його, і він упав на пісок. Одразу ж його ноги почало засмоктувати у воронку між скелями. Бонд крутився на піску, намагаючись повернутись і вдарити ворога кинджалом. Але зробити це йому заважала висока горбкувата міна на грудях. Паніка охопила його, і тут він згадав про рушницю. Спочатку вона видавалася Бондові цілком марною на такій короткій відстані, але тепер це було єдиним порятунком. Він намацав її рукою і відчув під пальцем гачок. Міна знову ж таки не дала змоги прицілитися. Тож Бонд опустив рушницю уздовж ніг, пробуючи, де між ними є зазор. Тварюка враз посилила хватку. Бондові не залишалося нічого іншого, як натиснути на гачок навмання.

Тієї ж миті хмара в’язкої, тягучої рідини вилилася з тріщини і потекла йому в обличчя. Втім, звільнилась одна нога, потім друга, і Бондові вдалося підкулити їх під себе та схопитися за руків’я гарпуна, що вже на три чверті зник у воронці в основі рифа. Бонд щосили тягнув гарпун, поки той не виринув із чорного туману — разом із куском спрутового щупальця. Важко дихаючи, Бонд звівся на ноги і став подалі від скелі. Піт градом котився його обличчям під маскою. Просто над ним зрадлива хмарка сріблястих бульбашок піднялася на поверхню: поранена тварючка могла обійтися йому надто дорого!

Але Бондові не можна було гаяти більше часу. Тож перезарядив рушницю і переконався, що місяць — справа від нього.

Тепер він доволі впевнено просувався вперед у сірій каламутній воді й зосередився на тому, щоб не торкатись обличчям піщаного дна, а голову тримати на одній лінії з тілом. Раз бічним зором помітив морського ската — величезного, наче стіл для пінг-понгу. Той швидко відплив убік, побачивши його, і широкі строкаті крила тріпотіли, мов у птаха, а довгий загнутий хвіст розвівався позаду. Але Бонд не звернув на нього жодної уваги, пам’ятаючи слова Кворрела про те, що скати самі ніколи не нападають, лиш обороняються. Бонд подумав, що скат, певно, приплив до рифів, щоб відкласти яйця — чи то «русалчині гаманці», як їх ще називають рибалки через їхню форму: вони схожі на подушечки з довгими чорними зав’язками на кінцях.

Багато різних тіней риб мелькало піщаним дном — деякі були такі ж довгі, як його власний силует. Коли одна з них супроводжувала Бонда впродовж хвилини, він звів очі й побачив біле черево акули, яка сірувато-блакитним конусоподібним дирижаблем пливла футів за десять над ним. Її тупий ніс допитливо вивчав струминку повітряних бульбашок Бонда, а серпоподібна паща нагадувала зібраний у складки рубець. Акула накренилася на бік і глянула на Бонда одним оком — рожевим та холодним, як сталь. Тоді хитнула схожим на косу хвостом і зникла у товщі сірої підводної імли.

Бонд налякав зграйку різнокаліберних молюсків — від дорослих шестифутових особин до шестидюймових мальків — слабких та люмінесцентних у непевному світлі, завислих майже вертикально в химерному танку, котрі при його наближенні з реактивною швидкістю розсипалися навсібіч.

На півдорозі Бонд трохи перепочив, а потім продовжив рухатися. Тепер йому зустрічалися вже й баракуди — великі, вагою до двадцяти фунтів! Вони виглядали не менш жахливо, ніж ота, настільки пам’ятна йому. Баракуди ковзали мимо нього, як сріблясті субмарини, блискали на непроханого гостя лютими, мов у голодного тигра, очима. Їх цікавив і він сам, і, особливо, його бульбашки повітря, тож вони переслідували Бонда згори та збоку, мов зграя вичікувальних вовків. До того часу, коли він знову наткнувся на кораловий кущ — а це означало, що острів близько — вже добрих дві дюжини переслідували Бонда мовчазною непрозорою стіною.

Він зіщулився зі страху під гідрокостюмом, але нічого не міг із ними вдіяти, тож зосередився на своєму головному завданні.

Раптом просто перед його очима вималювались обриси якогось предмета, схожого на металевий. А за ним виднілися нагромадження коралових скель, що стрімко підіймалися.

Він був під кілем яхти «Секатур»! Бондове серце підстрибнуло.

Поглянув на «Ролекс» на зап’ясті. Було три хвилини по одинадцятій. Вибравши семигодинний детонатор з-поміж пригорщі запалів, що були в нього у нагрудній кишені, Бонд надійно вставив його в мінний отвір. Решту запалів закопав у піску — якщо його схоплять, то, принаймні, про міну не дізнаються.

Поки він плив, тримаючи міну в руках, то усвідомив, що за його спиною щось відбувається. Повз нього промчала баракуда з розчахнутою пащею, й очі її хижо зблиснули, наче вона побачила щось ласе позаду Бонда. Однак його увага була прикута лише до конкретного місця під кілем — до точки за три фути над ним. Останні три фути міна майже тягла Бонда за собою. Її намагнічені пластини прагнули якнайшвидше злитись у смертельному поцілункові з металевим корпусом яхти. Бонд мусив притримувати її з усіх сил, аби уникнути різкого металічного звуку при зчепленні. Коли міна нарешті майже беззвучно стала на місце, Бонд, тепер позбувшись зайвого вантажу, змушений був призвичаїтися до своєї нової плавучості, а тоді різко пірнув убік та вгору, подалі від корпусу яхти.

І лише розвернувшись, щоб відплисти в рятівну тінь рифів, він нарешті побачив той жах, який відбувався у нього за спиною. Хтозна-скільки баракуд неначе збожеволіли. Вони підстрибували і накидалися на щось у воді, наче скажені пси. До них приєдналися три акули, які зі ще більшою люттю молотили воду. Тепер вона аж кипіла від знавіснілої риби, і Бонд раз по раз отримував удари хвостами в обличчя, навіть відлетів на кілька ярдів убік. Він знав, що будь-якої миті його гумовий костюм не витримає, прорветься... і тоді вся ця зграя опиниться на ньому.

«Екстремальні умови» було створено для «полчищ акул» — ця фраза з доповіді морського відомства миттю спалахнула у нього в голові. Ось коли б йому став у пригоді той засіб для відлякування акул! А без нього залишилося жити, мабуть, не більше кількох хвилин.

У відчаї він замолотив ногами та пірнув під кіль корабля, знаючи, що тепер його рушниця стала тільки дитячою іграшкою супроти косяка знавіснілих кровожерливих риб. Допливши до мідних гвинтів у корпусі яхти, Бонд схопився за один з них, намагаючись перепочити, й очі його розширилися від жаху, коли він побачив кипляче море навкруги. Відразу ж зауважив роззявлені, дикі пащі хижих рибин і те, як вони хапали щось у каламутній воді. Поруч із ним баракуда спіймала щось коричнювате й блискуче, котре відразу ж зникло в її пащі. Швидко проковтнувши здобич, рибина знову метнулася в гущавину боротьби.

Бонд помітив також, що потемнішало. Глянувши угору, він чітко зрозумів, що срібляста поверхня моря перетворилася на криваву, набравши жахливого багряного відтінку. Від плівки вгорі тягнулись якісь білі нитки. Одну з них він навмисно зачепив гарпуном. Підніс ближче до плексигласу маски.

Сумнівів не залишилося.

Згори хтось зумисне виливав у море кров та кидав потрухи дохлої риби!

Печера «Кривавого Морґана»

Бонд зненацька зрозумів, чому всі ці баракуди й акули так і кишать поблизу острова, чому їх тримають у збудженому й агресивному стані постійними нічними бенкетами і чому, всупереч будь-якій логіці та здоровому глуздові, трьох чоловіків, які ризикнули дістатись острова плавом, викинуло на берег обгризеними до кісток.

«Містер Біґ» об’єднав зусилля усіх морських хижаків, зацікавивши їх у службі собі! Це було цілком у його дусі: вимислити щось неординарне, технічно просте й бездоганне!

Не встиг Бонд усвідомити все це, як відчув жахливий удар у спину. Двадцятифунтова баракуда різко відскочила від нього, а з пащі в неї стирчали шмаття чорного гідрокостюма та вирваний із Бондового плеча шматок м’яса. Навіть болю не відчувши, рвонув до рятівного прикриття рифів, й лише жахлива нудота підступила Бонду до горла, коли він збагнув, що частина його тіла залишилася між гострими, як лезо, зубами того страхіття. Вода почала повільно просочуватись у щільно припасований гідрокостюм. Ще трохи, і вона проникне йому під маску!

Бонд хотів уже припинити боротьбу та підстрелити рибину, але помітив розколину в скелях. Перед нею лежав великий валун, і Бондові якось удалося туди втиснутися. Він саме встиг скористатися тимчасовим притулком, коли зауважив, що та сама баракуда знову мчить до нього, і паща її розчахнута для завдання нового удару.

Бонд вистрелив майже навмання. Зазубрений гарпун поцілив рибині в пащу, пройшов наскрізь, і держак гарпуна, прив’язаний до ліня, наполовину застряг у баракуді.

Та на мить мовби застигла — за якихось трьох футів од живота Бонда. Тоді спробувала зімкнути щелепи, різко хитнувши головою. Нараз смикнулась і зиґзаґами попливла геть — разом із гарпуном та лінем, котрого Бонд не зміг втримати в руках. Він добре знав, що вже за кілька хвилин інша рибина накинеться на свою товаришку і розірве її на шматки, не давши проплисти й сотні ярдів.

Бонд подякував Богові за передишку. Його плече було оповите хмаркою крові. За кілька хвилин запах учує інша рибина. Забившись за валун, Бонд гадав, як би йому вибратися звідти на пірс і заховатися на суші, поки не вдасться вигадати якийсь новий план. І тут побачив, що валун прикриває вхід у печеру! Отвір був схожий на коридор біля підніжжя острова. Якби Бондові не слід було рятувати своє життя, то він негайно б туди пішов. А так просто пірнув під вхід та зупинився, й лише кілька ярдів відділяли його від сяйливого отвору.