Живи і дай померти

Дівчина мала довгу вечірню сукню з білого матового шовку, класичний крій якої порушували глибокі складки, що спадали з плечей, оголюючи верхню частину грудей. Вигадливі діамантові сережки прямокутної форми прикрашали її вуха. На лівому зап’ясті красувався вузький діамантовий браслет. Жодних каблучок. На коротко обрізаних нігтях лаку не було.

Вона перехопила його погляд і байдуже зціпила руки на колінах — так, що улоговинка між грудьми побільшала.

Але послання було непомильним, тож тепло, що у відповідь підсвітило холодне, змучене обличчя Бонда, змусило «Містера Біґа» схопити стек та хльоснути дів­чину, і канчук, зі свистом розсікши повітря, опустився на її плечі. Бонд здригнувся навіть більше, ніж вона. Очі її на мить зблиснули і стали знову непроникними.

— Поводься як слід, — м’яко сказав «Містер Біґ», — ти забуваєшся.

Вона випросталась у кріслі. В руках у неї з’явилася колода карт, які дівчина почала тасувати. Тоді, можливо, задля бравади, послала Бонду ще один знак позирком — неначе вони були співучасниками.

Дістала з колоди чирвового валета, відтак даму пік. Поклала половинки колоди на колінах так, що валет і дама тепер дивились одне на одного. Зблизила обидві половинки, і верхні карти ніби поцілувалися. Потім швидко перемішала карти й перетасувала їх.

Протягом усього німого шоу вона жодного разу не глянула на Бонда. За мить усе скінчилося. Бонд відчув збудження, і пульс його пришвидшився. Тепер у ворожому таборі він мав друга.

— То ти готова, Солітер? — перепитав «Містер Біґ».

— Так, карти підготовлені, — відповіла дівчина низьким, крижаним голосом.

— Містере Бонд, подивіться в очі цієї дівчини і повторіть усе, що ви щойно сказали мені.

Бонд подивився їй в очі. Тепер там не було жодного послання. Вони дивилися не на, а крізь нього.

Він повторив свою версію.

На мить відчув моторошний трепет. Невже ця дівчина справді вміє читати думки? А якщо так, то скаже вона правду чи збреше?

У кімнаті зависла мертва тиша.

Бонд намагався вдавати байдужого. Зиркнув на стелю, а потім знову на дівчину.

Їхні очі зустрілись, а тоді вона відвернулась і подивилася на «Містера Біґа».

— Він каже правду, — холодно зронила.

«Жодного-почуття-гумору»

«Містер Біґ» якусь мить розмірковував, наче не знаючи, на що зважитися. Тоді натиснув кнопку на комутаторі.

— «Базіко»?

— Слухаю, босе!

— Той американець, Лейтер, у тебе?

— Так, сер!

— Попрацюй з ним як слід, а тоді відвези до госпіталю «Бельв’ю» і викинь десь поблизу. Зрозумів?

— Так, сер!

— Пильнуй, щоб тебе ніхто не бачив!

— Ясна річ, босе!

«Містер Біґ» повернув тумблер у попереднє положення.

— Будьте ви прокляті! — зло сказав Бонд. — ЦРУ вам цього не подарує!

— Ви забуваєтеся, містере Бонд. Вони не мають жодних повноважень в Америці. Центральне розвідувальне управління може діяти лише за її межами. Тут — царина ФБР та їхніх приятелів. «Хи-Хи», підійди-но сюди!

— Слухаю, босе!

«Хи-Хи» підійшов і став коло столу.

«Містер Біґ» пильно глянув на Бонда.

— Яким пальцем ви найменше користуєтеся, містере Бонд?

Таке запитання спантеличило його, розум гарячково запрацював.

— Гадаю, що, добре подумавши, ви скажете: це — мізинець лівої руки, — провадив далі той самий м’який голос. — «Хи-Хи» — зламай-но містерові Бонду мізинець на лівій руці.

І тут «Хи-Хи» врешті виправдав своє прізвисько.

— Хи-хи, — загиготів він. — Хи-хи!

Радісно підбіг до Бонда. Той щосили вчепився пальцями у бильця крісла. Краплини поту виступили у нього на чолі. Він намагався візуалізувати біль, щоби краще з ним упоратися.

Негр неспішно потягнув на себе мізинець Бонда, притиснутий до поручня, і, схопивши його своїм великим та вказівним пальцями, старанно почав розгинати, дурнувато хихикаючи.

Бонд звивався і пручався, намагаючись перекинути крісло, але його вільною рукою притримував «Хи-Хи». Піт градом котився Бондовим обличчям. Зуби скрипнули попри його волю. Крізь пелену наростаючого болю побачив широко розплющені очі дівчини, що втупились у нього. Її червоні губи були розтулені.

Тепер палець Бонда стояв сторч — окремо від руки. «Хи-Хи» почав повільно гнути його до зап’ястя. Раптом почувся різкий хрускіт.

— Досить, — кинув «Містер Біґ».

«Хи-Хи» неохоче відпустив зламаний палець.

Бонд по-звірячому заричав і зімлів.

— У того хлопчини — жодного-почуття-гумору, — спантеличено ледь розбірливо муркнув «Хи-Хи».

Солітер обм’якла в кріслі й заплющила очі.

— У нього був пістолет? — поцікавився «Містер Біґ».

— Так, сер! — «Хи-Хи» витягнув зі своєї кишені «беретту» Бонда і поклав на стіл. «Містер Біґ» підняв зброю й оглянув зі знанням справи. Зважив у правиці, помацав руків’я. Тоді виклав патрони на стіл і, переконавшись, що обойма порожня, підсунув пістолет Бондові.

— Приведи його до тями, — звелів, глянувши на годинник. Була третя ранку.

«Хи-Хи» підійшов до Бонда і встромив йому нігті у мочки вух.

Бонд застогнав, підвівши голову.

Сконцентрувавши погляд на «Містерові Біґові», він непристойно вилаявся.

— Подякуйте, що живі, — безбарвним голосом сказав «Містер Біґ». — Будь-який біль кращий за смерть. Візьміть свій пістолет. Патрони залишаться в мене. «Хи-Хи», передай це йому.

«Хи-Хи» узяв пістолет і вклав його Бондові у кобуру.

— Поясню вам коротко, — сказав «Містер Біґ», — чому ви ще живі й чому вам дозволили насолоджуватися розкішшю болю замість того, щоб забруднювати тілом річку Гарлем — і, особливо, той її вигин, який тут жартома називають «цементний саван».

На хвильку він замовк, а потім продовжив:

— Містере Бонд, мені страшенно нудно. Я — жертва того, що ранні християни іменували «апатією»; мене охоплює давній летаргічний сон, притаманний пересиченим — тим, у кого вже не залишилося бажань. Мені нема рівних у професії і повністю довіряють ті, хто час від часу користується моїми послугами; бояться та безу­мовно підкоряються ті, кого наймаю я. Фігурально кажучи, на моїй орбіті нема світів, які б я ще не підкорив. На жаль, мені запізно виходити на якусь іншу орбіту, й оскільки влада — головна мета усіх амбітних людей, дуже сумнівно, що я зможу досягти таких самих вершин в якійсь іншій сфері.

Бонд слухав його упіввуха, бо думки були зайняті іншим. Він відчував присутність Солітер, але намагався не дивитися на неї. Невідривно зирив на велике сіре обличчя зі жовтавими незмигними очима.

Голос тим часом м’яко продовжував.

— Містере Бонд, тепер я отримую задоволення лише від майстерних трюків і намагаюся довести їх реалізацію до певної досконалості. Це вже перетворилось у мене на манію — кожне завдання виконати якомога бездоганніше, ба навіть елегантно. Щодня, містере Бонд, я піднімаю планку і ставлю собі завдання іще складніші й відточую технічно кожну деталь так, щоб у цілому це виглядало витвором мистецтва та несло на собі особисте клеймо — як, скажімо, роботи Бенвенуто Челліні.

Й пишаюся, що нині я сам собі суддя, і щиро вірю, містере Бонд, що жадання досконалості, котрої прагну при виконанні операцій, нарешті забезпечить мені гідне місце в історії!

«Містер Біґ» замовк. Бонд помітив, що його жовтаві очі розширені, неначе він бачить видіння. Та ж у нього манія величі, подумав Бонд. І через це він іще небезпечніший. Основною вадою більшості злочинців є їхня жадібність. Орієнтований на досягнення певної мети розум — то цілковито інше. Цей чоловік — не бандит; він — по-справжньому серйозна загроза. Бонд був нажаханий і водночас зачарований.

— Анонімності я дотримуюсь із двох причин, — провадив далі низький голос. — По-перше, цього вимагає сама природа моїх операцій; по-друге, я захоплююся самозреченням невідомих художників. Якщо ви дозволите мені таке порівняння, то часом я уявляю себе майстром фрескового живопису, який присвятив усе своє життя створенню шедеврів у гробницях королів, знаючи, що людське око ніколи їх не побачить.

Його великі очі на мить заплющилися.

— Повернімось, однак, до нашого випадку. Я не вбив вас уже сьогодні, містере Бонд, лише тому, що мені не дало б жодної естетичної насолоди пробуравити вам дірку в животі. За допомогою цієї штуки, — він показав на отвір у столі навпроти Бонда, — я зробив чимало дірок в незліченній кількості животів, тож цілком вдоволений технічними характеристиками свого винаходу. Крім того — і ви, певно, про це вже подумали — навіщо мені купа цікавих, котрі крутитимуться тут, допитуючись, куди це ви з Лейтером поділися? Для мене то справжня дрібниця, але в цей момент волію сконцентруватися на куди важливіших справах.

— Отож, — «Містер Біґ» поглянув на годинник, — я вирішив залишити мітку на кожному з вас — як серйозне попередження. Ви повинні полишити країну сьогодні ж, а містер Лейтер — зайнятись якоюсь іншою справою.

У мене й так надто багато клопотів з місцевими шпиками — а тут іще ви зі своєю Європою.

— Таким чином, — підсумував, — якщо ви потрапите мені на очі ще раз, то помрете дуже витончено і складно — так, як підкаже мені моє естетичне почуття на день вашої смерті… «Хи-Хи», відведи містера Бонда в гараж. Накажи двом нашим відвезти його в Сентрал-парк і вкинути там у ставок. Якщо він пручатиметься, то можна його трохи побити — але не до смерті. Зрозуміло?

— Так, сер-бос, — радо погодився «Хи-Хи», гигикнувши високим фальцетом.

Він розв’язав Бондові щиколотки, потім зап’ястя. Схопив понівечену руку і високо завів за спину, вільною рукою розв’язавши пасок на животі.

— Піднімайся! — гаркнув «Хи-Хи» і ривком поставив Бонда на ноги.

Бонд іще раз, уже наостанок глянув у велике сіре обличчя.

— Ті, хто заслуговує смерті, — повільно проказав, — і помирають так, як заслуговують. Запишіть це десь, — додав, — то мій власний афоризм.

Потім Бонд глянув на Солітер. Очі її були прикуті до власних рук, складених на колінах. Погляду вона не звела.

— Рухайся! — грубо сказав «Хи-Хи». Він розвернув Бонда обличчям до стіни і підштовхнув вперед, заломивши його травмовану руку за спину так, що мало не вивихнув кисть. Бонд застогнав і ледь не заточився. Але вирішив показати «Хи-Хи», що заляканий та покірний, прагнучи будь-що ослабити залізну хватку на лівому плечі. Будь-який необережний рух — і рука зламається.

«Хи-Хи» потягнувся через плече Бонда і натиснув вільною рукою на одну з книжкових полиць. Секція провернулася навколо осі. Бонда заштовхнули всередину, і негр ногою повернув стелаж на місце. Двічі клацнувши, двері зачинилися. Судячи з їхньої товщини, подумав Бонд, вони мають бути звуконепроникні. Обоє вийшли в короткий, застелений килимом коридорчик, що закінчувався сходами, котрі вели кудись униз. Бонд застогнав.

— Ти зламаєш мені руку, — поскаржився він. — Обережніше — я зараз знепритомнію!

Він знову нарочито хитнувся, прикидаючи відстань між собою та негром. Згадав настанови Лейтера: «Цільтеся лише в гомілки, пах, живіт та горло: попадете в інше місце — зламаєте собі руку».

— Стули пельку! — огризнувся негр, однак хватку трохи ослабив.

Саме цього й домагався Бонд.

Вони пройшли вже майже весь коридор, і до сходів залишалося кілька кроків. Бонд знову перечепився, і негр налетів на нього — саме під таким кутом, як потрібно було Бондові.

Він нахилився вперед і правицею, прямою та твердою, мов дошка, завдав блискавичного удару з розворотом. Відчув, що той досягнув мети. Негр заверещав, мов підстрелений кролик. Бонд відчув, що його ліва рука тепер вільна. Він різко крутнувся і правицею вихопив із кобури незаряджений пістолет. Негр, зігнувшись навпіл, схопився руками за пах, видаючи звірячі крики. Бонд уперіщив рукояткою пістолета по зарослій потилиці негра. Звук був такий, ніби важким молотом садонули у металеві двері. Негр застогнав та опустився на коліна, витягнувши руки вперед і намагаючись втримати рівновагу. Бонд підійшов до нього ззаду і сталевою набійкою носка черевика щосили лупонув у сідниці, обтягнуті лавандовими штанями.

Негр видобув із себе прощальний крик і полетів прямісінько до сходів. Ударившись головою об залізні перила, сторчака покотився вниз. Почувся короткий удар, коли налетів на якусь перешкоду — пауза — глухий стук — б-бабах! І тиша.

Витерши піт з чола, Бонд прислухався. І засунув пошкоджену ліву руку в кишеню. Відчував у ній пульсуючий біль. Кисть розпухла і стала вдвічі товщою. Тримаючи пістолет у правиці, Бонд прокрався до сходів і почав повільно й обережно спускатися.

Тепер між ним та розпростертим на підлозі тілом залишався тільки один сходовий марш. Досягши його, Бонд зупинився і знову прислухався. Десь зовсім близько чувся тоненький писк швидкісного радіопередавача. Звук долинав з-за котрихось із двох дверей унизу. Напевно, це і був «Великий комутатор» «Містера Біґа». Бонд блискавично прикинув, як би його захопити, однак пістолет був незаряджений, а Бонд не знав, скільки людей може бути в кімнаті. Певно, оператори працювали у навушниках, бо не почули звук падіння тіла «Хи-Хи». Бонд безшумно проминув двері.

«Хи-Хи» або вже помер, або помирав, бо лежав, розкинувши руки, на спині. Смугаста краватка отруйною змією обвила його обличчя. Бонда не мучили докори сумління. Він обмацав тіло в пошуках зброї і знайшов її за поясом залитих кров’ю лавандових штанів. Цей був короткоствольний «поліцейський» кольт 38-го калібру, яким зазвичай користуються поліцейські та детективи. Револьвер був повністю заряджений. Свою порожню «беретту» Бонд уклав у кобуру. Він зручніше прилаштував у правиці знайдену зброю й похмуро посміхнувся.

Перед ним були двері зі засувами зовні. Приклавши до них вухо, Бонд почув приглушений шум працюючого двигуна. Це, певно, гараж. Але чому двигун увімкнений о цій порі? Бонд скрипнув зубами. Так, звісно — «Містер Біґ» попередив через комутатор, що «Хи-Хи» та Бонд уже спускаються. Певно, на них нетерпляче чекають.

Бонд прийняв блискавичне рішення: на його боці була перевага несподіваного нападу. Хоч би засуви були добре змащені!

Ліва рука не могла стати йому в пригоді. Тримаючи кольт у правиці, ліктем лівої Бонд один за одним відсунув шпінгалети: обидва з легкістю піддалися. Залишалося тільки натиснути на ручку дверей. Він м’яко насів на неї і легенько прочинив двері. Вони були масивними, і звук працюючого двигуна поголоснішав, щойно щілина стала ширшою. Машина, певно, зовсім поруч! Ще один необережний рух — і його неминуче помітять. Рвучко розчахнувши двері, Бонд став боком, як фехтувальник перед випадом — щоби слугувати якомога менш помітною мішенню. Палець тримав на спусковому гачку.

За кілька футів від нього, безпосередньо при виїзді, стояв чорний «седан» із заведеним двигуном. Двері гаража були відчинені. Яскраве світло згори спадало на блискучі кузови інших машин. За кермом чорного «седана» сидів здоровенний негр. Інший стояв поруч, біля задніх дверцят машини. Більше нікого не було видно.

Побачивши Бонда, негри роззявили роти від здивування. Сигарета випала з рота того, який за кермом. Обидва схопилися за пістолети.

Інстинктивно Бонд вистрелив спочатку в того, котрий стояв, бо знав, що його реакція буде блискавичнішою. Постріл гулко пролунав у замкненому просторі гаража.

Негр обома руками схопився за живіт, зробив два кроки назустріч Бондові й упав долілиць. Пістолет зі стуком полетів на бетон.

Побачивши націлений на себе револьвер, негр за кермом скрикнув. Йому заважало кермо, і він усе ще не міг витягти з кишені свою «пушку».

Бонд поцілив йому просто в роззявлений рот, і голова шофера грюкнула об бічне скло.

Оббігши авто спереду, Бонд відчинив дверцята. Негр огидно звісився з машини. Бонд кинув револьвер на переднє сидіння і витягнув тіло на цемент, намагаючись не забруднитися кров’ю. Усівся на водійське місце, подумки порадівши, що двигун увімкнено і важіль перемикання передач на кермі. Зачинивши дверцята, Бонд поклав травмовану руку на кермо й увімкнув першу передачу.

Авто було на ручному гальмі. Щоби зняти його з ручника, Бонд мав нахилитися під кермо.

Це була небезпечна затримка. Коли важка машина вилетіла зі широких воріт, почулися постріли, й одна з куль поцілила в обшивку ззаду. Бонд різко вивернув кермо вправо, і тоді знову пролунав постріл. Цього разу куля просвистіла вище. На іншому боці вулиці брязкнуло розбите скло.

Стріляли звідкілясь знизу, і Бонд здогадався, що пораненому негрові таки вдалося дотягтися до пістолета.

Більше пострілів не було. Позаду Бонда залишилися темні безмовні будинки. Набираючи швидкість, Бонд помітив у водійське дзеркальце широку смугу світла, що лилася з відчинених дверей гаража на темну безлюдну вулицю.

Бонд поняття не мав, де він і куди прямує. Продовжував мчати широкою безликою вулицею. Усвідомивши, що їде лівою стороною вулиці, швидко перелаштувався направо. Ушкоджена рука нестерпно боліла, однак великим і вказівним пальцями її він притримував кермо. Намагався постійно пам’ятати про те, що слід триматися подалі від забруднених кров’ю лівих дверцят та скла. Безкінечну вулицю оживляли лише стовпчики пари, що піднімалися над вентиляційними решітками міської системи каналізації. Потворний капот його машини один за одним підминав їх під себе, й у дзеркальце заднього виду Бонд бачив, як струминки напівпрозорими примарами підіймалися знову.

Він їхав зі швидкістю п’ятдесят миль. Проскочив на червоне світло. Ще кілька темних кварталів — і опинився на освітленій авеню. Тут уже траплялись інші машини, тож Бонд змушений був зважати на сигнали світлофорів. Звернувши наліво, він потрапив у «зелену хвилю», котра несла його все далі й далі від ворогів. На перехресті зупинився і вивчив дороговказ. Тепер Бонд був на роздоріжжі Парк-авеню та 116-ї стріт. Уповільнивши рух на сусідній вулиці, прочитав, що перебуває вже на 115-й. Від Гарлему він прагнув потрапити до центру міста. Бонд продовжував їхати прямо, потім звернув на 60-ту стріт. Вулиця була пустельною. Вимкнувши двигун, Бонд залишив машину біля пожежного крана. Забрав зі сидіння зброю, запхав за ремінь штанів і вийшов на Парк-авеню.

За кілька хвилин зупинив таксі й невдовзі вже підіймався сходами готелю «Сент-Реджіс».

— Вам є повідомлення, містере Бонд, — сказав нічний портьє. Бонд намагався не повертатися до нього лівим боком. Правицею розпечатав записку. Вона була від Фелікса Лейтера з проставленим часом: 4-та ранку.

«Зателефонуйте мені негайно», — ще було в ній.

Бонд підійшов до ліфта і незабаром був уже на своєму поверсі. Відчинивши двері номера 2100, пройшов у вітальню.

Отож, обидва вони живі. Бонд плюхнувся у крісло поруч із телефонним апаратом.

— Боже милосердний! — сказав із невимовною полегкістю. — Оце так розважилися!

Вірити чи не вірити?

Бонд подивився на телефон, підвівся та пішов до бару. Вкинув у високу склянку жменю колотого льоду, налив подвійну порцію віскі «Хейґ & Хейґ» та збовтав вміст. Одним ковтком осушив половину посудини. Поставивши склянку на стіл, зняв із себе пальто. Ліва рука так розпухла, що він ледь стягнув з неї рукав. Мізинець огидно стирчав і, випадково доторкнувшись до нього, Бонд відчув пекельний біль. Палець аж почорнів. Бонд розв’язав краватку і розстібнув комір сорочки. Потім узяв бокал, зробив іще ковток віскі та повернувся до столика з телефоном.

Лейтер одразу ж підняв слухавку.

— Слава Богу! — полегшено озвався він. — Що у вас?

— Зламаний палець, — одповів Бонд. — А ви як?

— Удар кийком по голові. «Вирубався» на якийсь час. А так нічого серйозного. Вони хотіли випробувати на мені різні штучки: для початку під’єднати вухо до компресора в гаражі, а далі втнути щось ще вигадливіше. Але оскільки подальших інструкцій від «Біґа» не надходило, то геть знудились, і мені довелося вести довгі розмови про джаз із «Базікою» — ну, тим з химерним шестизарядним револьвером. Ми перейшли до Дюка Еллінгтона й урешті зійшлися на тому, що віддаємо перевагу ударним інструментам, а не духовим. І погодилися, що піаніно та ударні поєднуються найкраще та звучать ліпше, ніж усілякі там соло — як-от, приміром, той-таки бабій Мортон. До речі, щодо Дюка: я видав «Базіці» дотеп про кларнет: «Це слабенький дерев’яний інструмент, у котрий ні в кого не вистачає сили дути». Він мало не луснув зі сміху. Ми з ним навіть заприятелювали. Інший — «Вкрадливий», як вони його називають — образився, й тоді «Базіка» сказав, що той може йти під три чорти та що він і сам за мною пригляне. Отоді-то й зателефонував «Містер Біґ».

— Я саме був у нього, — проказав Бонд. — І мені було аж ніяк не до сміху.

— «Базіка» страшенно знервувався. Він ходив туди-сюди кімнатою і говорив сам із собою. Зненацька вперіщив мені кийком по голові, і я «вирубався». Опритомнів аж біля госпіталю «Бельв’ю». Це було о пів на четверту. «Базіка» дуже просив вибачення: казав, ніби це було найкраще, що він міг для мене зробити. І я йому вірю. Він просив не видавати його і пообіцяв повідомити босові, що полишив мене ледь живим. Звісно ж, і я дав обіцянку додати кілька моторошних подробиць до свого звіту. Ми розсталися найкращими друзями. У відповідному відділі лікарні мені надали першу допомогу, і я поїхав додому. Страшенно непокоївся за вас, але за якийсь час мій телефон почав безперестанно дзвонити. Поліція та ФБР повідомили, що «Містер Біґ» зателефонував їм і поскаржився, ніби якийсь навіжений «лімі» вдерся сьогодні вночі в клуб «Боун-Ярд», підстрелив трьох його людей — двох шоферів та офіціанта, викрав із гаража машину і втік, залишивши в гардеробній свій плащ та капелюх. «Містер Біґ» вимагав рішучих дій. Звісно ж, я розповів детективам і фебеерівцям усе, але вони злі, як чорти, тож ми маємо негайно «злиняти» з міста. У ранкові новини це ще не потрапить, однак полудневі випуски новин радіо і газет зарясніють повідомленнями про подію. Крім того, люди «Містера Біґа» переслідуватимуть вас, як рій розлючених шершнів. Тож я вже маю певний план. Тепер розповідайте ви: і — о Боже! — який же я радий почути ваш голос!

Бонд склав детальний звіт усього, що сталося, нічого не упустивши. Коли він закінчив говорити, Лейтер аж присвиснув.

— Хлопче! — вигукнув захоплено. — Вам удалося зробити добрячу вм’ятину в бездоганній машині «Біґа». Але ви — щасливчик. Та дамочка Солітер однозначно врятувала ваш зад. Як ви гадаєте: чи можемо ми її використати?

— Могли б — якби зуміли наблизитися до неї, — озвався Бонд. — Гадаю, він невідлучно тримає її при собі.

— Подумаємо про це іншим разом, — сказав Лейтер. — А зараз нам ліпше утікати звідси. Я вішаю слухавку і зателефоную за кілька хвилин. Спочатку надішлю до вас хірурга з поліції. Будьте готові прийняти його хвилин за п’ятнадцять. Потім поговорю з комісаром поліції і проясню йому деякі моменти. Поліцейські зможуть відтягти час, знайшовши викрадене авто. А фебеерівці займуться тими хлопцями з радіо і телебачення, щоби, принаймні, там не мелькнуло ваше ім’я та не було усієї тієї маячні про «лімі». Інакше вони витягнуть з теплого ліжечка посла Великобританії, організують марш захисників прав кольорового населення Америки або ще чортзна-що...

Лейтер хихикнув у слухавку.

— Краще переговоріть зі своїм шефом у Лондоні. — Зараз у них там приблизно пів на одинадцяту. Нехай замовить за вас словечко. На себе візьму ЦРУ, але ФБР, здається, ще зранку шукає «хлопчика для побиття»48. Вам треба змінити одяг. Я сам цим займуся. Але дивіться, не засніть — іще виспимося в домовині. Чекайте мого дзвінка!

І він поклав слухавку. Бонд посміхнувся. Почувши життєрадісний голос Лейтера і знаючи, що все налагоджується, зрозумів: настрій його поліпшився. Втома та похмурі спогади кудись щезли.

Піднявши слухавку, Бонд замовив розмову з Англією. За десять хвилин його зв’яжуть із абонентом, пообіцяла телефоністка.

Бонд зайшов у ванну кімнату і насилу стягнув із себе одяг. Прийняв спочатку дуже гарячий, а потім крижаний душ. Поголився та якось спромігся натягти на себе чисту сорочку і штани. Вставив повну обойму в свою «беретту», сховав кольт у зняту сорочку та поклав усе це у валізу. Він саме займався пакуванням, коли задзеленчав телефон. Бонд прислухáвся до шипіння та свисту на лінії, до перемовлянь далеких операторів, уривків сигналів Морзе з літаків та кораблів, котрі майже відразу ж заглушали інші звуки. Він ніби бачив велику сіру будівлю на Ріджентс-парк, уявляв пожвавлений комутатор, горнятка чаю навкруги й дівчину, котра відповідає:

— Так, це «Юніверсал експорт»! — саме з ними Бонд і просив його з’єднати. То був один із запасних номерів, якими агенти, перебуваючи за кордоном, користувалися для нагальних викликів. Дічина повідомить про дзвінок головному диспетчерові, а той переадресує виклик, кому потрібно.

— З’єднання встановлене! — сказала далека заокеанська телефоністка. — Говоріть, будь ласка! Нью-Йорк викликає Лондон.

Бонд почув спокійний голос англійською:

— «Юніверсал експорт»! Із ким говорю?

— Я хотів би поспілкуватися з генеральним директором, — озвався Бонд. — Це — його племінник Джеймс. Телефоную з Нью-Йорка.

— Хвилинку!

Бонд знав, що виклик переадресують міс Маніпенні, й уже бачив, як та перемикає тумблер на комутаторі.

— Вас викликає Нью-Йорк, сер, — скаже вона. — Гадаю, це 007-й.

— З’єднайте мене з ним, — відповість М.

— Так, — нарешті озвався такий дорогий Бондові голос.

— Це Джеймс, сер! — відповів Бонд. — Мені потрібна ваша невеличка допомога…

— Продовжуйте, — сказав голос.

— Минулого вечора я поїхав на зустріч з нашим головним клієнтом, — провадив далі Бонд. — Троє з його людей раптово захворіли.

— Серйозно захворіли? — поцікавився голос.

— Серйозніше не буває, сер, — озвався Бонд. —

У місті лютує грип.

— Сподіваюся, він вас не зачепив?

— Та так... обійшовся легким нежитем, сер, — сказав Бонд, — однак нічого серйозного. Я напишу вам про це детальніше. Але справа в тому, що у зв’язку з грипом у Штатах, вважаю, мені краще дременути з міста. — Бонд здавлено засміявся, уявивши криву посмішку М. — Тож виїжджаю просто зараз — разом із Фелісією.

— З ким?! — перепитав М.

— Із Ф-е-л-і-с-і-є-ю, — Бонд по звуках вимовив ім’я. — Це моя нова секретарка з Вашингтона.

— А, зрозуміло!

— Гадаю, мені слід з’їздити на фабрику, про яку ви говорили, — у Сан-Педро.

— Хороша думка.

— Але у «федералів» можуть бути інші плани — тож я й хотів з вами порадитися.

— Розумію, — зронив М. — То як там бізнес?

— Багатообіцяючий, сер, — відповів Бонд. — Але поки що йде туго. Фелісія сьогодні ж віддрукує повний звіт для вас.

— Гаразд, — озвався М. — Щось ще?

— Ні, це все, сер. І — дякую за підтримку!

— Усе в порядку. Тримайтеся! До побачення!

— До побачення, сер!

Бонд поклав слухавку і вишкірився. Він уявив, як М. телефонуватиме начальникові штабу: «007-й уже має проблеми з ФБР. Той недотепа поїхав учора в Гарлем і вколошкав там трьох людей «Містера Біґа». Вочевидь, сам поранений, але несерйозно. Змушений утікати з міста разом із Лейтером, цеерушником. Вони їдуть у Сент-Пітерсберг. Краще попередити «А» та «С». Ми очікуємо, що до кінця дня з нами зв’яжеться Вашингтон. Скажіть «А», що я йому співчуваю, але 007-му особливо довіряю, тож я переконаний, що він діяв у межах самооборони. Таке більше не повториться тощо.... Зрозуміли?»

І Бонд знову вишкірився, уявивши собі відчай Деймона й те, скільки локшини йому доведеться навішати на вуха Вашингтона — і це при тому, що йому потрібно розплутати немало таких англо-американських клубків.

Задзвонив телефон. То був знову Лейтер.

— Послухайте-но мене, — почав. — Усе трохи заспокоїлося. Здається, трійця, яку ви вчора порішили, — ще ті мерзотники: «Хи-Хи Джонсон», Сем «Маямі» та чоловік на прізвисько «Мак-Щось». Усіх їх давно розшукували з різних приводів, тож ФБР вас прикриє. Звісно ж, не дуже охоче, бо поліція аж казиться! Фебеерівське начальство вже розпитувало мого боса про вас — ще й витягши його з теплого ліжечка! — та вимагало вашої висилки додому — певно, з ревнощів, мушу вам сказати, але все вдалось якось залагодити: за умови, що ми негайно полишимо місто. Це також уже вирішено. Проте ми не можемо виїхати разом. Тож ви поїдете потягом, а я полечу літаком. Записуйте!

Бонд притиснув слухавку плечем і потягнувся за папером та олівцем.

— Диктуйте, — сказав.

— Відправлення — зі станції Пенсильванія. Колія

14-та. Десята тридцять ранку. Потяг називається «Срібний фантом». Прямий рейс до Сент-Пітерсберга зі зупинками у Вашингтоні, Джексонвілі й Тампі. Я замовив вам шикарне купе. Номер вагона 245, купе «Н». Квиток, виписаний на ім’я Бріса, буде в кондуктора. Тож просто виходьте на колію 14 і сідайте у поїзд. Негайно проходьте в купе й замкніться зсередини, аж поки потяг не рушить. Я ж за годину вилітаю літаком компанії «Істерн»49, тож від цієї миті ви будете тут самі. Якщо виникнуть труднощі, телефонуйте Декстерові, але не дивуйтеся, коли він накинеться на вас, як собака. Потяг прибуває на кінцеву станцію завтра пополудні. Візьміть таксі та їдьте у котеджне містечко в Еверґлейдс, Галф Бульвар Вест, що на Сансет Біч. Це місце називається Островом Скарбів, і там розташовані усі готелі узбережжя. Воно з’єднане з Сент-Пітерсбергом дамбою: таксист знає. Я чекатиму на вас там. Усе записали? І, заради Бога, — будьте обережні! Я справді прошу вас про це. «Містер Біґ» неодмінно захоче вас дістати, тож поліцейський ескорт до потяга лише допоміг би йому в цьому. Візьміть таксі і постарайтеся ніде не висовуватись. Я надіслав вам новий капелюх та бежевий плащ. За номер у вашому готелі «Сент-Реджіс» заплачено. Це все. У вас є запитання?

— Усе складається ніби непогано, — зауважив Бонд. — Я переговорив із М., і він сказав, що в разі чого залагодить справу з Вашингтоном. Ви також будьте обережніші, — додав. — У переліку ви наступний — одразу ж за мною. Побачимося завтра. Бувайте!

— Я буду обережним, — пообіцяв Лейтер. — Бувайте!

Було вже пів на сьому, і Бонд підняв жалюзі у вітальні та спостерігав у вікно, як зароджується ранок. Унизу все ще темніло, але верхівки велетенських бетонних сталагмітів уже зарожевіли, і промені сонця підсвічували одне за одним вікна у хмарочосах — неначе ціла армія прибиральників повільно спускалася вниз, обходячи свої володіння та вмикаючи світло.

Прийшов поліцейський хірург, пробув у номері болісну для Бонда чверть години й пішов.

— Перелом, — оголосив. — За кілька днів загоїться. Де це вас так?

— Притиснув дверима, — пояснив Бонд.

— Надалі тримайтеся подалі від дверей, — порадив хірург, — небезпечна це річ, двері... Їх слід було б заборонити законом. Вам ще поталанило, що не голову прищемили.

Коли він урешті пішов, Бонд закінчив пакувати речі. Й саме розмірковував, чи не зарано замовляти сніданок, коли задзвонив телефон.

Бонд очікував почути грубий голос когось із поліції чи ФБР. Натомість дівочий голос, низький і настійливий, запитав містера Бонда.

— А хто його питає? — поцікавився той, аби лише виграти час.

— Я знаю, що це ви, — проказав голос, і Бонд відчув, що дівчина говорить упритул до слухавки. — Це Солітер, — ледь видихнула вона.

Бонд вичекав, намагаючись уявити, що відбувається на тому кінці дроту. Чи сама вона була? Чи говорила з домашнього телефона з багатьма відводками, до яких прикипіли сторонні слухачі, й тепер напружено та холодно ловили кожне слово? Чи був із нею поруч «Містер Біґ», а очі його невідривно стежили за кожним її рухом? І перед ним — олівець із блокнотом, аби підказати їй наступне запитання?

— Послухайте, — сказав голос, — я маю поквапитися. Ви повинні мені вірити. Телефоную з аптеки, але мушу негайно повернутись у свою кімнату. Будь ласка, повірте мені!

Бонд витягнув з кишені носовичок і сказав крізь нього:

— Якщо мені вдасться розшукати містера Бонда, то що йому передати?

— Чорт забирай! — істерично вигукнула дівчина. — Присягаюся своєю матір’ю і майбутніми дітьми — мені слід якнайшвидше забратися звідси! І вам також! Ви повинні взяти мене зі собою. Я допоможу вам. Знаю багато його секретів. Але покваптеся: розмовляючи з вами, я ризикую своїм життям! — гарячково прокричала вона і розпачливо схлипнула. — Заради Бога, вірте мені! Ви повинні! Повинні! Повинні!

Бонд помовчав, напружено розмірковуючи.

— Послухайте, — знову озвалася вона, але цього разу вже якось безбарвно і навіть безнадійно. — Якщо ви не візьмете мене зі собою, я накладу на себе руки! То візьмете чи ні? Ви хочете моєї смерті?

Якщо вона й грала роль, то грала її дуже добре. Це був невиправданий ризик, але Бонд зважився. Він тихо сказав у слухавку:

— Якщо це подвійна гра, Солітер, то я знайду вас і вб’ю — навіть якщо це буде останнє, що зроблю. У вас є аркушик паперу з олівцем?

— Зачекайте! — схвильовано озвалася Солітер. — Так, я готова!

«Якщо це підстава, — подумав Бонд, — то все це мало би бути вже готове».

— Будьте на Пенсильванія-стейшн рівно о десятій двадцять. Шукайте «Срібний фантом» до... Бонд завагався... до Вашингтона. Вагон 245, купе «Н». Скажете, що ви — місіс Бріс. Квиток у кондуктора: на випадок, якщо мене там ще не буде. Проходьте прямо в купе і чекайте на мене там. Усе зрозуміло?

— Так, — підтвердила дівчина. — І дякую вам! Дякую!!

— Але зробіть так, щоби вас не впізнали, — порадив Бонд. — Накиньте вуаль чи щось таке!

— Звісно, — погодилася дівчина. — Обіцяю... Справді обіцяю! А тепер я мушу бігти!

І вона повісила слухавку.

Бонд поглянув на тепер безмовну слухавку й поклав її на важіль.

— Ну що ж, — сказав сам собі. — Побачимо, що з того вийде.

Він підвівся з крісла і потягнувся. Підійшовши до вікна, визирнув. Нічого особливого. Думки його гарячково стрибали. Бонд здвигнув плечима і знову підійшов до телефона. Поглянув на годинник. Була сьома тридцять.

— Служба обслуговування номерів. Доброго ранку! — озвався мелодійний голосок.

— Принесіть мені, будь ласка, сніданок у номер, — сказав Бонд. — Подвійний ананасовий сік, кукурудзяні пластівці з вершками, омлет із беконом, подвійне «еспресо» та грінки із джемом.

— Прийнято, сер! — і дівчина повторила замовлення. — Чекайте!

— Дякую!

— Завжди раді вас обслужити, сер!

Бонд похмуро посміхнувся.

«Засуджений до страти замовляє розкішний сніданок», — розмірковував. Сівши біля вікна, втупився у безхмарне небо, неначе видивляючись своє майбутнє.

А десь у Гарлемі, біля великого комутатора, «Шепотун» знову зв’язувався з містом, передаючи детальний опис Бонда усім «Очам»: «Перевірити усі аеропорти, усі залізничні вокзали. На перетині 5-ї авеню і 55-ї стріт пильнувати головний вхід готелю «Сент-Реджіс». «Містер Біґ» наказує контролювати усі виїзди з міста. Передайте далі... Всім аеропортам та залізничним вокзалам...»

«Срібний фантом»

Прикривши обличчя коміром нового плаща, Бонд непомітно вислизнув з готелю через аптеку-закусочну на 55-й стріт, що примикала до «Сент-Реджісу».

При вході почекав на таксі та стрибнув у авто, коли те лише під’їжджало, відчинивши дверцята великим пальцем травмованої руки і кинувши легку валізу на сидіння. Таксі майже не сповільнило руху.

Негр, котрий стояв поруч зі скринькою для збору пожертв кольоровим ветеранам корейської війни, та його напарник, який колупався під капотом нібито несправної машини, продовжували стовбичити біля готелю, аж поки, значно пізніше, їх не відкликав сигналами — два короткі та один довгий — чоловік, що проїздив повз них у авто.

Але Бонда таки помітили — вже коли він полишав таксі на Пенсильванія-стейшн. Негр, який прогулювався поблизу з плетеним кошиком в руках, одразу ж зайшов у телефонну будку. Годинник показував чверть на одинадцяту.

Залишалося тільки п’ятнадцять хвилин до відправлення, й зненацька одному з офіціантів вагона-ресторану стало зле, і його відразу ж замінили іншим. Новенький отримав детальні інструкції телефоном. Шеф-кухар почав бурчати, що тут щось не так, але новенький сказав йому кілька слів, від чого шеф зробив великі очі й замовк, побожно торкнувшись свого амулета — червоної квасолини — котрий висів у нього на шнурочку на шиї.

Бонд швидко пройшов через засклений перехід до колії № 14 та свого потяга. У напівтемряві підземної станції, розтягнувшись на добру чверть милі, дрімав сріблястий експрес. Десь далеко попереду гуділи додаткові генератори подвійного дизеля потужністю 4000 кінських сил. На елегантному локомотиві, під електричними лампочками царствено висвічувалися горизонтальні пурпурові та золоті смуги — кольори «Сіборд Рейлроуд». Машиніст та помічник, які мали вести експрес на південь перші двісті миль, готові до відправлення, ліниво сиділи в сяючій чистотою алюмінієвій кабіні, що на дванадцять футів вивищувалася над колією, приглядаючись до показників шкали тиску повітря й амперметра.

Унизу, в безмовній залізобетонній западині міста, було тихо, і кожен звук тут гулко відлунював.

Пасажирів було небагато. Решта підсядуть у Ньюарку, Філадельфії, Балтиморі й Вашингтоні. Бонд пройшов добру сотню ярдів, і його кроки дзвеніли на порожній платформі, аж поки він не побачив, ближче до хвоста потяга, вагон 245. Кондуктор пульманівського вагона стояв біля дверей. Він був в окулярах. Чорне обличчя знуджене, але привітне. Під вікнами вагона широкими літерами, золотом по коричневому, було написано: «Річмонд, Фредеріксбург і Потомак», а, трохи нижче: «Белльсильванія» — назва пульманівського вагона. Тонка струминка диму системи опалення здіймалася над дверима.

— Купе «Н», — сказав Бонд провідникові.

— Містер Бріс? Місіс Бріс щойно піднялась у вагон. По коридору — прямо.

Піднявшись у вагон, Бонд пройшов тьмяним оливково-зеленим коридором із товстим килимом на підлозі. У вагоні стояв звичний для американських потягів запах задавненого сигаретного диму. Оголошення на стіні сповіщало: «Потрібна додаткова подушка? Звертайтеся до провідника вашого вагона. Його звати Семюель Д. Болдвін». Знизу прикріплена карточка.

Купе «Н» було приблизно посередині вагона. В купе «Е» сиділа респектабельна сімейна пара, всі інші купе — незайняті. Двері «Н» були зачинені. Бонд посмикав ручку, але купе виявилося замкненим зсередини.

— Хто там? — стурбовано відгукнувся жіночий голос.

— Це я, — відповів Бонд.

Двері відчинилися. Бонд зайшов усередину, поставив валізу і замкнув за собою двері.

Дівчина була в строгому чорному костюмі. Сітчаста вуаль спадала з крисів її маленького чорного солом’яного капелюшка. Рука у теж чорній рукавичці притиснута до горла. Крізь вуаль Бонд міг розгледіти бліде обличчя та розширені від жаху очі. Вона була дуже гарною і нагадувала радше француженку.

— Слава Богу! — видихнула вона.

Бонд швидко оглянув купе. Відчинив двері туалету і зазирнув усередину. Нікого.

Голос на платформі гукнув:

— Відправляємося! Займіть свої місця у вагоні!

Почувся брязкіт металевої сходинки, яку прибирав кондуктор, двері зачинились, і потяг плавно покотився рейками. Монотонно дзижчали дзвінки, коли експрес минав автоматичні сигнали. Постукували колеса на стиках, і нарешті поїзд почав набирати швидкість. Вони мчали вдалину — на краще це було, чи на гірше.

— Яке сидіння вам до вподоби? — запитав Бонд.

— Мені все одно, — озвалася дівчина. — Вибирайте самі.

Бонд усівся, здвигнувши плечима, спиною до дизеля. А загалом волів сідати обличчям — за рухом потяга.

Дівчина нервово сіла навпроти. Вони були усе ще в довгому тунелі, якою філадельфійська гілка виходить з міста.

Солітер зняла капелюшок, відстібнула сітчасту вуаль та поклала їх на сидіння поруч із собою. Вийняла кілька шпильок, злегка хитнула головою, і важке чорне волосся розсипалося по плечах. Під очима в дівчини залягли темні тіні, й Бонд подумав, що вона, певно, також не спала цієї ночі.

Їх розділяв столик. Раптом дівчина подалася вперед, притягла його правицю до себе й, обхопивши її обома руками, нахилилась і поцілувала. Бонд, спохмурнівши, спробував вирвати руку, але якусь мить дівчина міцно тримала її. Потім підвела погляд. Її великі блакитні очі вдячно глянули на Бонда, і вона сказала:

— Дякую! Дякую за вашу довіру! Знаю, що це було нелегко.

Вона відпустила його руку і випросталась.

— Я радий, що це зробив, — і собі озвався він, намагаючись збагнути магію цієї жінки. Пошукав у кишені сигарети й запальничку. Витягнув нерозпечатану пачку «Честерфілда» і правою рукою спробував розірвати целофанову обгортку.

Дівчина нахилилась і забрала у нього пачку. Розірвала її великим пальцем, дістала сигарету, запалила й віддала пачку Бондові. Той узяв куриво з її губ, посміхнувшись їй в очі, відчуваючи на вустах присмак її помади.

— Я викурюю приблизно три пачки щодня, — повідомив Бонд. — Тож у вас буде чимало роботи.

— Я вам їх лише розпечатуватиму, — парирувала вона. — Але не переживайте: я не маю наміру няньчитися з вами аж до самого Сент-Пітерсберга!

Очі Бонда звузились. Усмішка зникла з його обличчя.

— Невже ви думаєте, що я повірила, нібито ми їдемо лише до Вашингтона? — пояснила вона. — Ви затнулися, називаючи кінцеву станцію. Крім того, «Містер Біґ» упевнений, що ви прямуватимете до Флориди. Я чула, як він попереджав про вас своїх людей. «Містер Біґ» замовив міжміський дзвінок із чоловіком на прізвисько «Роббер». Звелів пильнувати аеропорт Тампи і залізничний вокзал. Можливо, нам краще буде вийти у Тарпун Спрінґз або на одній з маленьких станцій на побережжі? Вас бачили, коли ви сідали в потяг?

— Принаймні, я не помітив «хвоста», — мовив Бонд. Із очей його зникла тривога. — А як ви? Як вам удалося втекти?

— Сьогодні в мене урок музики. «Біґ» намагається зробити з мене співачку любовних пісеньок. Хоче, щоб я виступала у «Боун-Ярд». Один із його людей, як завше, відвіз мене до вчительки і мав забрати опівдні. «Біґа» не здивувало, що я вийшла раніше. Я часто снідаю зі своєю вчителькою — аби лиш вирватися від «Містера Біґа». Той хоче, щоб я завжди трапезувала з ним.

Вона поглянула на годинник. Бонд цинічно помітив, що він був дорогий: суцільні діаманти і платина.

— Вони спохопляться десь за годину. Я вичекала, поки машина з моїм охоронцем зникне за рогом, а потім вийшла з будинку і пішла телефонувати вам. Тоді взяла таксі до центру, купила зубну щітку та ще кілька дрібничок в аптеці. Зі собою прихопила лише коштовності й шалені гроші, про які «Біґ» не знає: п’ять тисяч доларів. Отож, не буду вас фінансово обтяжувати.

Вона посміхнулася.

— Я знала, що колись настане й мій день.

І жестом показала на вікно.

— Ви дали мені цей шанс. «Біґ» та кілька його охоронців упродовж року тримали мене під замком. Тому тепер почуваюся, мов у раю.

Потяг весело біг заболоченою рівнинною місцевістю, що тяглася між Нью-Йорком і Трентоном. Краєвиди за вікном були не з привабливих. Це нагадувало б Бондові деякі ділянки довоєнної Транссибірської магістралі — якби не велетенські щити з рекламою найновіших бродвейських шоу, поодинокі звалища металобрухту та кладовища старих машин.

— Гадаю, зумію вимислити для вас щось краще, ніж це, — посміхнувся Бонд. — Але не дякуйте мені. Ми тепер квити — минулої ночі ви врятували мені життя. Тобто, — додав, із цікавістю приглядаючись до неї, — якщо ви справді вмієте читати думки.

— Так, — підтвердила вона, — можу. Чи, принаймні, це щось дуже схоже. Я можу відчувати, що станеться невдовзі — особливо з іншими людьми. Звісно ж, я цим спекулюю, одначе коли на Гаїті так заробляла собі на життя, то цю здатність легко було подати як окремий номер у кабаре. Вони усі там схибнуті на вуду та різних забобонах, тож мене вважали чаклункою. Повірте, коли я вперше побачила вас у «Біґа», то зрозуміла: ви послані, щоби врятувати мене. І я, — вона почервоніла, — побачила ще дещо...

— Що саме?

— О, це неважливо, — очі її забігали. — Різні дурниці. Так чи інакше — побачимо. Але нам вестиметься нелегко. І на нас чигатиме купа небезпек.

Помовчавши, запитала:

— Тож ви потурбуєтеся про нас обох як слід?

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Бонд. — Але передусім нам слід виспатися. Випиймо щось, з’їмо по сендвічу з куркою, а тоді попросимо провідника постелити нам постіль. Вам не слід бентежитися, — додав він, помітивши, як вона сором’язливо опустила очі. — Ми у цій справі тепер разом. І нам доведеться провести в одному спальному вагоні двадцять чотири години. Тож нема чого делікатничати. Як-не-як, а ви — місіс Бріс, — посміхнувся він, — тож мусите грати свою роль до кінця. Але до певної межі, звісно, — уточнив.

Вона розсміялась і оцінююче глянула на нього. Тоді натиснула на дзвінок під вікном.

Провідник та офіціант зайшли один за одним. Бонд замовив два «Старомодні»50 коктейлі, обумовивши, що в них має бути витриманий бурбон «Гранд дед»51, а також сендвічі з курчам і каву «Санка» без кофеїну, щоб не зіпсувати собі сон.

— Я повинен узяти з вас додаткову оплату, містере Бріс, — сказав провідник.

— Звісно! — відповів Бонд.

Солітер потяглася до сумочки.

— Усе гаразд, люба, — сказав Бонд, витягаючи своє портмоне. — Ти, певно, забула, що віддала мені свої гроші перед тим, як ми виходили з дому!

— Гадаю, леді потрібно чимало грошей на літні сукні, — зауважив провідник. — Крамниці у Сент-Пітері страшенно дорогі. А ще там страшенно спекотно. Ви хоч колись бували на Флориді?

— Ми завжди там відпочиваємо о цій порі, — підтвердив Бонд.

— Бажаю вам щасливої подорожі, — сказав провідник.

Коли двері за ним зачинилися, Солітер радісно розсміялася.

— Вам не вдалося мене збентежити, — зауважила. — Стережіться: наступного разу я придумаю щось справді божевільне. Але спочатку, — вона махнула рукою у бік дверей, — я повинна привести себе в порядок — виглядаю, певно, просто жахливо.

— Прошу дуже, дорогенька, — розсміявся Бонд, коли вона зникла за дверима.

Повернувшись до вікна, Бонд проводжав поглядом гарненькі дерев’яні будиночки передмістя Трентона. Він любив подорожувати потягами й із задоволенням робив це й тепер.

Експрес сповільнив рух. Тепер вони проминали пакгаузи та порожні товарні вагони різних штатів, із написами: «Лакаванна», «Чесапік та Огайо», «Лігай веллі», «Сіборд фрут еспресс» — і навіть такими енергійними назвами, як «Ачесон, Топека та Санта-Фе» — від котрих віяло романтикою американських залізниць.

«І де ж мої рідні «Брітіш рейлвейз»?» — подумав Бонд, зітхнув і перенісся думками в сьогодення. Добре це було чи погано, але він вирішив змиритися з присутністю Солітер — точніше, використати її з вигодою для себе. Йому треба отримати відповідь на багато питань, але зараз не час було ставити їх. Що відразу ж спало йому на думку, — це те, що «Містер Біґ» отримав черговий удар — до того ж по найболючішому місцю: по своєму самолюбству.

А щодо дівчини... Кумедно буде піддражнювати її та спостерігати, як і вона з ним грається. Він був радий, що крига скресла, і в них установилися дружні, ба навіть довірчі стосунки.

Чи правда те, що про неї казав «Містер Біґ»... що вона уникає чоловіків? Він мав щодо цього сумніви. Здавалося, вона цілком здатна кохати та відчувати потяг до чоловіків. Принаймні, його вона не уникала. Бонд хотів, щоб вона повернулася, знову сіла навпроти нього і він міг дивитися на неї, бавитися з нею та повільно її пізнавати. Солітер. Яке манливе ім’я! Нічого дивного, що її так називали у дешевих нічних клубах Порт-о-Пренса. Навіть у теперішньому приязному ставленні до нього в ній відчувалися певна відчуженість і загадковість. Він вгадував самотнє дитинство Солітер на великій занедбаній плантації. Лунка «Велика садиба» поступово руйнувалась, і її все більше поглинали, наступаючи, тропіки. Батьки померли, й майно розпродали. А далі — сумнівне існування в умебльованих кімнатах столиці — у товаристві одного-двох вірних слуг. І єдине її багатство — краса — й намагання опиратися двозначним пропозиціям стати «гувернанткою», «компаньйонкою» чи «секретаркою», — що, по суті, означало респектабельну проституцію. Потім перші непевні кроки у світі видовищ. Вечірні виступи у нічному клубі зі загадковим номером, який — у сере­довищі людей, переповнених забобонами, — напевне, відштовхував від неї усіх; можливо, її навіть боялись. Одного вечора її побачив велетень із сірим обличчям, який самотньо сидів за столиком, і пообіцяв вивести її на Бродвей, влаштувавши шоу. Мрії розпочати нове життя та вирватись із задухи клубів, бруду й самотності.

Бонд швидко відвернувся від вікна. Занадто романтично, можливо, — але приблизно так воно й було.

Почув, як клацнули двері. Зайшовши, дівчина прослизнула на сидіння напроти. Виглядала свіжо й життєрадісно. Уважно оглянула його.

— Ви думали про мене, — сказала вона, — я це відчула. Не переживайте — нічого поганого в моєму минулому не було. Колись я вам усе розкажу: коли в нас буде час. А тепер я б хотіла забути минуле. Поки що назву вам своє справжнє ім’я. Мене звати Сімона Лятрель, однак називайте мене так, як вам буде завгодно. Мені двадцять п’ять років, і тепер я врешті щаслива. Мені подобається це купе, але зараз я просто голодна і сонна. То яку поличку ви обираєте?

Бонд посміхнувся. Він розмірковував.

— Не дуже галантно з мого боку, — озвався він, — але гадаю, що мені краще зайняти нижню. Доцільно бути ближче до підлоги — так, про всяк випадок. Не те, аби було про що турбуватися, — додав, помітивши, як вона нахмурилась, — але «Містер Біґ», здається, має довгу руку — й особливо у негритянському світі. І ця рука простягається й на залізниці. То ви не проти?

— Звісно ж, що ні, — погодилася дівчина. — Я сама мала намір вам це запропонувати. До того ж ви б і не змогли видряпатися нагору зі своєю травмованою рукою.

Заклопотаний офіціант приніс їм з вагона-ресторану сніданок. Здається, він прагнув якнайшвидше отримати гроші й повернутися на своє робоче місце.

Коли вони поснідали, Бонд подзвонив, щоб викликати провідника. Той також видався неуважним і уникав погляду Бонда. Почавши застеляти ліжка, усіляко демонстрував, що тут замало місця для них усіх. Нарешті наважився і сказав:

— Може б, місіс Бріс присіла в сусідньому купе, поки я застелю ліжка? — запитав, дивлячись кудись поверх голови Бонда. — Купе поруч вільне до самого Сент-Пітерсберга.

Він узяв ключі й, не чекаючи відповіді Бонда, відімкнув сусіднє, суміжне з ними купе.

Бонд жестом попросив Солітер вийти. Почув, як вона там замикає на ключ двері в коридор. Негр різко зачинив суміжні двері. Бонд вичекав хвильку, пригадуючи ім’я кондуктора.

— Ви хотіли щось сказати мені, Болдвіне? — запитав.

Провідник полегшено зітхнув і повернувся до Бонда.

— Так, містере Бріс! Так, сер! — і слова потоком полилися з його вуст. — Я не мав би вам цього казати, містере Бріс, але наш рейс почався з купи клопотів. Тут, у цьому поїзді, у вас є ворог, містере Бріс! Так, сер! І я почув таке, що мені не подобається. Більше нічого не можу сказати: у мене можуть бути неприємності. Але вам слід зважувати кожен свій крок. Так, сер! Одній зі сторін ви перейшли дорогу, сер. І цей чоловік задумав проти вас зле. Краще візьміть ось це, — він поліз у кишеню й витягнув звідти два дерев’яні клинчики, — і підкладіть їх під двері. Більше нічого не можу для вас зробити, інакше опинюся з перерізаним горлом. Але мені не подобається, коли таке затівають із пасажирами в моєму вагоні. Ні, сер, зовсім не подобається!

Бонд узяв клинчики.

— Але...

— Нічого більше не можу вам сказати, сер! — рішуче відповів негр, узявшись за ручку дверей. — І якщо викличете мене сьогодні ввечері й замовите вечерю, то я вам її принесу. Але не впускайте до себе нікого іншого!

Його рука потяглась і взяла двадцятидоларовий папірець. Зібгавши його, сховала у кишеню.

— Зроблю для вас усе, що зможу, сер! — проказав. — Але вони відразу ж приберуть мене, якщо втрачу пильність, будьте певні!

Він вийшов, швидко зачинивши за собою двері.

Бонд на мить замислився, потім, назвавшись, постукав у сусіднє купе. Солітер відчинила, тримаючи в руці книжку, яку перед цим читала.

— Усе для сну вже готове, — сказав. — Провідник стелив дуже довго, бо ще й оповів історію свого життя — майже всього. Я вийду й почекаю, поки не влаштуєтесь у затишному гніздечку. Покличете, коли будете готові.

Він присів у сусідньому купе — там, де щойно сиділа вона — і розглядав передмістя Філадельфії, котра демонструвала йому всі свої болячки, як ото жебраки часом демонструють їх на вокзалі пасажирам, сподіваючись на милостиню.

Нема чого лякати дівчину завчасно. Але нова загроза виникла раніше, ніж він очікував, і якщо вже її виявлено, то небезпека для Солітер була не меншою, ніж для нього самого.

Дівчина покликала його, і він увійшов.

В купе панувала напівтемрява, лише над його ліжком було увімкнуто нічник.

— На добраніч! — сказала вона.

Бонд зняв плащ. Неквапно підклав клинці під обоє дверей. Тоді спокійно ліг на правий бік у своїй зручній постелі й без жодної думки про майбутнє, заколисаний перестуком коліс, поринув у глибокий сон.

А за кілька вагонів від нього, у безлюдному вагоні-ресторані, офіціант-негр перечитав те, що написав на телеграфному бланкові, й сидів, чекаючи на десятихвилинну зупинку у Філадельфії, щоби відправити телеграму.

ALLUMEUSE52

Сліпучого полудня гуркотливий експрес мчав на південь. Позаду залишилися Пенсильванія та Меріленд. Далі була тривала зупинка у Вашингтоні, й крізь сон Бонд чув застережні гудки та скрегіт маневрових локомотивів, приглушене і невиразне бурмотіння голосів у станційному гучномовці. Тепер вони проїжджали Віргінію. Тут повітря було м’якішим, і лише за п’ять годин їзди від Нью-Йорка майже запахло весною.

Негри, які групками поверталися з полів, зачувши віддалений гул, витягали з кишень годинники та, звірившись із ними, урочисто повідомляли:

— Шоста година — це має бути «Фантом». Мій годинник іде добре.

— Авжеж, — підтвердить хтось інший, коли гримотіння дизелів стане ближчим і яскраво освітлені вагони помчать далі — у бік Північної Кароліни.

Бонд із Солітер прокинулися близько сьомої від настирливого дзижчання дзвінка на перетині залізничних колій, а їхній довгий експрес повільно вповзав у пригороди Ролі. Бонд витягнув клинці з-під дверей перед тим, як увімкнути світло, і подзвонив провідникові. Замовив два сухі мартіні, одначе коли крихітні — «персональні» — пляшечки нарешті прибули в супроводі двох склянок та колотого льоду, вони видалися сміховинно маленькими. Бонд одразу ж замовив іще чотири.

Вони зі Солітер подискутували щодо меню. Їм пропонували «ніжні шматочки рибного філе, що так і тануть у роті», а також «смачнюче, приготовлене по-французьки курча з хрусткою золотистою скоринкою; подаємо пор­ційно».

— Окозамилювання! — переконано сказав Бонд, і вони врешті замовили яєчню з беконом, сосиски зі салатом та один із сортів місцевого «камамберу» — чи не найбільший сюрприз у всіх американських меню.

Була вже дев’ята, коли Болдвін прийшов, щоб забрати посуд. Запитав, чи не треба їм ще чого.

Бонд сидів, розмірковуючи.

— Коли ми прибуваємо в Джексонвілль? — поцікавився.

— Близько п’ятої ранку, сер!

— Чи є там на платформі підземний перехід?

— Так, сер! Наш вагон зупиняється саме навпроти нього.

— А ви змогли б відчинити двері та спустити підніжку дуже швидко?

Негр посміхнувся.

— Авжеж, сер. Я можу зробити це вмить.

Бонд всунув йому в жменю десятидоларовий папірець.

— То на випадок, якщо б я забув це зробити після приїзду в Сент-Пітерсберг, — додав.

Негр усміхнувся.

— Дякую за вашу доброту, сер! На добраніч, сер! На добраніч, мадам!

Він вийшов, зачинивши за собою двері. Підвівшись, Бонд підіпхав клинці під двері.

— Ага, — зронила Солітер. — Навіть так...

— Саме так, — підтвердив Бонд. — Боюся, що...

І розповів їй про попередження Болдвіна.

— Мене це не дивує, — сказала дівчина, коли він закінчив розповідь. — Вони, певно, бачили, як ви сідали у вагон. У «Біґа» ціла армія своїх людей, котрі називаються «Очі», тож якщо всі вони задіяні, то від них майже неможливо сховатись. Я не здивуюсь, якщо хтось із них є й тут, у поїзді. Це напевно негр: або ж сам провідник, або хтось із вагона-ресторану. «Біґ» може змусити їх робити абсолютно все, що захоче.

— Скидається на те, — похитав головою Бонд. — Але як це йому вдається? Чим він їх бере?

Дівчина визирнула у вікно — в суцільну темряву, яку зі страшенним гуркотом долав яскраво освітлений експрес. Потім повернулась і через столик глянула у широко розплющені блакитно-сірі очі англійського агента секретної служби. І подумала: ну як вона може пояснити хоч щось цьому самовпевненому та розсудливому чоловікові, котрий звик до елегантного одягу й дорогого взуття, мешкав у теплому будинку та виходив увечері на добре освітленій вулиці? Як можна пояснити будь-що людині, котра ніколи не жила в самому серці тропіків і не залежала від їхніх примх; не зазнала їхнього гніву та отруйного впливу? Тому, хто не бачив містерії биття барабанів і не відчув на собі її магічного впливу; не був свідком того, як спрацьовує чаклунство та який жах воно викликає? Що може він знати про каталепсію, тобто заціпеніння, про телепатію та про «шосте чуття» риб, птахів чи чорношкірих; жахливе значення пір’я білої курки; покладених навхрест палиць на дорозі чи про шкіряний мішечок із кістками і травами? Що може знати він про міалізм53; про те, як можна позбутися тіні; про смерть від розбухання чи смерть через слабкість, атрофію?

Солітер здригнулася, бо похмурі спогади неначе знову обступили її. А ще вона згадала той день, коли чорно­шкіра нянька уперше взяла її зі собою в хунфор54.

— Це тобі не зашкодить, місі55. Навпаки: воно дбатиме про тебе усе твоє життя.

Пам’ятає вона також відразливого старого та огидний напій, який він їй дав, і як нянька розтискала їй щелепи, щоби влити ту гидоту до останньої краплі, та як Солітер після того впродовж тижня щоночі кричала й лежала без сну з розплющеними очима. І як злякалася нянька; і як Солітер раптом знову почала добре спати — доти, доки за кілька тижнів не намацала у себе під подушкою щось тверде і не витягла з-під наволочки згорток із якоюсь бридотою. Цей згорток вона викинула з вікна, але вранці не знайшла його. Сон наново повернувся до неї, однак вона добре знала, що нянька підібрала «це» і сховала десь під дошками підлоги.

Лише через кілька років Солітер дізналася, що то був за напій — суміш із рому, пороху, землі з могил та людської крові. Її мало не знудило, коли вона згадала про той давній напій.

Що може знати цей чоловік про те, у що вона майже вірила?

Підвівши очі, Солітер зустрілась із запитальним поглядом Бонда.

— Ви вважаєте, що я не зрозумію, — озвався він. —

І до певної міри маєте слушність. Але я знаю, що страх може зробити з людьми, і знаю, що викликати його може будь-що. Я багато читав про вуду й вірю, що це спрацьовує. Не думаю, що воно подіє на мене, бо перестав боятися темряви ще в дитинстві, а ще я — нікудишній об’єкт для навіювання та гіпнозу. Але знаю їхні специфічні вирази, і даремно ви вважаєте, що я сміятимуся з цього. Вчені та лікарі, які пишуть подібні книжки, ставляться до шаманства серйозно.

Солітер посміхнулася.

— Гаразд, — мовила вона. — Мені достатньо буде сказати вам: усі вони вірять у те, що «Містер Біґ» і є самим Бароном Самеді чи Зомбі. Зомбі вже самі собою жахливі істоти. Це ожилі трупи, котрі повстали з могил і виконують команди свого проводиря. Барон Самеді — найогидніший дух у всьому вудуїзмі. Він є духом темряви та смерті. Тож бароном Самеді не можуть керувати його власні зомбі. Ви знаєте, як виглядає «Містер Біґ». Це велетень із сірим кольором шкіри, котрий володіє даром психічного впливу. Тож йому зовсім неважко навіяти неграм, що він і є Зомбі — до того ж дуже страшний та поганий. А вже повірити в те, що «Біґ» — сам барон Самеді, зовсім неважко. Про це свідчить тотем у його кабінеті — просто у нього за спиною. Та ви й самі це бачили!

Солітер на мить замовкла. Потім продовжила швидко, майже не переводячи дихання:

— І хочу запевнити вас, що це спрацьовує: навряд чи є хоч якийсь негр, котрий бачив «Біґа» і знає усю цю історію, який би не вірив йому і який би не вважав його цілковитим та повним втіленням зла. І вони праві, — додала Солітер, — ви також погодилися би з цим твердженням, якби знали, як він розправляється з непокірними і як жорстко їх катують та вбивають.

— Чи має до цього якийсь стосунок Москва? — запитав Бонд. — Чи правда те, що він є агентом СМЕРШу?

— Я не знаю, що таке СМЕРШ, — відповіла Солітер, — але мені відомо, що «Біґ» працює на росіян: принаймні, я чула, як він говорить російською з людьми, які час від часу тут з’являються. Вряди-годи він запрошував мене в кабінет під час таких зустрічей і запитував, якої я думки про його гостей. У цілому мені здавалося, що вони говорили правду, хоч я й не розуміла російської мови. Однак не забувайте, що я знайома з ним лише рік, і він неймовірно потайний. Якщо Москва таки використовує його, то в її розпорядженні — один з наймогутніших в Америці фахівців своєї справи. Він може розвідати будь-що, — а якщо це йому не вдається, то винного жорстоко карають.

— Але чому його ніхто не вб’є? — поцікавився Бонд.

— Його не можна вбити, — відповіла Солітер. — Бо він і так уже мрець. Він — Зомбі.

— Зрозумів, — повільно проказав Бонд. — Пояснення вичерпне. А ви би спробували взяти в цьому участь?

Вона поглянула у вікно, потім на нього.

— Це — останній засіб, — нехотя визнала. — Не забувайте, що я родом із Гаїті. Розум нараджує мені, що я можу його вбити, але... — і вона безпорадно розвела руками, — інстинкт підказує, що не зроблю цього.

І покірно усміхнулася до нього.

— Ви, певно, вважаєте мене безнадійною ідіоткою? — додала.

Бонд замислився.

— Після прочитання літератури про таке — ні, — визнав. Поклав руку на стіл, прикривши долоню дівчини своєю.

— Коли настане час, — сказав, — я виріжу хрест на одній зі своїх куль. Кажуть, колись це спрацьовувало.

Дівчина замислилася.

— Гадаю, якщо хтось і зможе це зробити, то лише ви, — озвалася. — Минулої ночі ви добряче відплатили йому за те, що він зробив із вами.

Солітер взяла його руку в свою і міцно стиснула.

— А тепер скажіть, що маю робити…

— Спати, — і він поглянув на годинник. Була вже десята. — Нам слід якомога краще виспатися. Ми вислизнемо з поїзда в Джексонвіллі й зіб’ємо їх зі сліду. Шукатимемо іншого способу потрапити на узбережжя.

Вони підвелись і тепер стояли одне проти одного в купе.

Раптом Бонд правицею обійняв її. Вона обвила руками його шию, і вуста їхні злилися в палкому поцілунку. Він притиснув її до хисткої стіни і тримав, не відпускаючи. Вона обхопила руками його обличчя і вдивлялась у нього, важко дихаючи. Очі її палали пристрастю. Потім знову наблизила губи до його вуст і цілувала довго й пожадливо: так, ніби це вона була чоловіком, а він — жінкою.

Бонд кляв свою ушкоджену руку, що не давала йому змоги вивчити її тіло та оволодіти ним. Він вивільнив правицю і просунув її між їхніми тілами, відчуваючи її пружні груди з набухлими від бажання сосками. Його рука помандрувала нижче — аж до улоговинки внизу і залишалася там, поки він міцно притискав її тіло до себе, а їхні губи знову злилися в довгому поцілунку.

Нарешті вона прибрала руки з його шиї і легенько відштовхнула від себе.

— Я знала, що колись цілуватиму такого чоловіка, як ти, — сказала. — Тож, щойно побачивши тебе, вже зрозуміла, що ти і є той чоловік.

Вона опустила руки уздовж тіла, яке було готове до того, щоб належати йому.

— Ти дуже гарна, — сказав Бонд, — і цілуєшся краще, ніж будь-хто зі знайомих мені дівчат.

І поглянув на свою забинтовану ліву руку.

— До біса цю руку! — вигукнув. — Я не можу пригорнути тебе до себе як слід та оволодіти тобою — рука надто болить. І за це «Містер Біґ» також заплатить.

Вона розсміялася.

Вийняла зі сумочки носовичок і витерла помаду з його губ. Потім відкинула з його чола волосся та знову поцілувала — цього разу ніжно й лагідно.

— Поки що на цьому й зупинимося, — сказала. —

У нас і так повно клопотів.

Його знову хитнуло до неї. Він поклав руку їй на груди і поцілував білу шию, а потім — уста.

Відчув, як вона помалу заспокоюється. Узяв її за руку і вивів на середину хиткого купе. Посміхнувся.

— Можливо, ти й права, — сказав. — Ще настане той час, коли я захочу залишитися з тобою наодинці й ні про що не думати. А тут, у потязі, є, принаймні, один тип, який може потурбувати нас цієї ночі. До того ж маємо вставати о четвертій ранку. Тож нам просто нíколи займатися любов’ю. Готуйся до сну — і я поцілую тебе

на ніч.

Вони ще раз, дуже повільно, поцілувались, і Бонд відійшов од неї.

— А зараз погляньмо, чи нема, часом, у нас сусідів, — додав.

Він нечутно витягнув клинці з-під дверей суміжного купе і тихо провернув замок. Дістав з кобури «беретту», зняв із запобіжника і жестом показав Солітер, щоб та відчинила двері, бо стояла зовсім поруч. Отож, Солітер рвучко їх розчахнула. Порожнє купе глузливо витріщилося на них.

Бонд, знизавши плечима, посміхнувся до дівчини.

— Покличеш, коли вляжешся, — сказав, зникаючи за дверима суміжного купе. Двері в коридор були зачинені. Купе — точнісінько таке ж, як їхнє. Бонд старанно оглянув його, вишукуючи вразливі місця. У стелі був лише один вентиляційний отвір, і Бонд, котрий розглядав будь-які варіанти, відкинув можливість застосування газу. Це негайно б умертвило всіх пасажирів вагона. Залишалася тільки можливість використати для цього каналізаційні труби маленького туалету, але тоді слід було б подавати отруйну речовину з нижньої частини вагона, тож виконавець мав бути вправним та досвідченим акробатом. На дверях, що вели у коридор, вентиляційної решітки не було.

Бонд здвигнув плечима. Якщо щось і затівали, для цього скористаються дверима, тож йому просто не слід спати до ранку.

Солітер покликала його. В купе пахло «Vent Vert» від Діора56. Обпершись на лікоть, вона дивилася на нього з верхньої полиці.

Плечі її прикривало простирадло. Бонд здогадався, що одягу на ній не було. Чорне волосся каскадом спадало з плечей. Купе освітлював лише нічник у неї за спиною, тож обличчя дівчини він розгледіти не міг. Бонд видряпався алюмінієвою драбинкою нагору і нахилився до неї. Вона потяглася до нього, і раптом простирадло злетіло з її пліч.

— Чорт забирай! — лайнувся Бонд. — Ти...

Вона рукою затулила йому рот.

— «Allumeuse»57 — підходяще слово для цього, — сказала. — Мені так подобається дражнити такого сильного й мовчазного чоловіка, як ти. Тепер палаєш праведним гнівом. Поки що можу гратися з тобою лише в таку гру — але не зможу робити цього довго. То скільки днів потрібно, щоб зажила твоя рука?

Бонд боляче вкусив її м’яку долоньку на своїх губах. Дівчина тихенько скрикнула.

— Не так багато, — озвався він, — й одного дня, коли ти отак бавитимешся зі мною, зненацька виявиш, що пришпилена, мов метелик.

Солітер обвила руками його шию, і вони знову поцілувалися — довго й пристрасно. Нарешті вона відкинулася на подушку.

— Швидше одужуй, — сказала. — Моя гра вже починає мені набридати.

Бонд спустився, запнувши шторку над її полицею.

— Спробуй хоч трохи поспати, — порадив їй. — Завтра у нас буде напружений день.

Вона щось пробурмотіла у відповідь, перекинулася на інший бік і вимкнула світло.

Бонд перевірив клинці під дверима. Тоді зняв піджак і краватку та влігся на нижній поличці. Вимкнув світло у себе над головою і лежав, думаючи про Солітер та прислухаючись до перестуку коліс і незначних заспокійливих звуків у купе — легенького деренчання та скрипу вагона, які так швидко навіюють сон у потязі.

Була одинадцята година, й експрес долав ділянку між Колумбією і Саванною, штат Джорджія. До Джексонвілля було ще більше шести годин — шість годин суцільної темряви, впродовж яких чоловік, котрий отримав спеціальні інструкції «Містера Біґа», напевно вдасться до якихось дій — поки увесь вагон спить і поки можна прокрастися коридором без ризику бути поміченим.

Довгий експрес змією вигинався в темряві та з гуркотом долав милю за милею пустельними рівнинами, минаючи крихітні поселення Джорджії — «персикового штату» — і тривожний стогін гудка дизель-поїзда глибоким зітханням линув широкою саваною, а довгий промінь самітного прожектора прорізав темний оксамит ночі.

Бонд знов увімкнув своє світло і трохи почитав, але думки заважали йому, тож невдовзі він відклав книгу й удруге вимкнув світло. Він думав про Солітер та про майбутнє, а також про ближчу перспективу — про Джексонвілль, Сент-Пітерсберг і про те, що незабаром побачить Лейтера.

Значно пізніше, десь близько першої ночі, він уже почав дрімати, коли ледь чутний металічний звук зовсім поруч змусив його вмить прокинутись і схопитися за пістолет.

Хтось стояв у коридорі за дверима й обережно намагався відчинити замок.

Бонд обережно скочив на ноги та босоніж підійшов до дверей. Нечутно витягнув клинці з-під дверей суміжного купе і так само нечутно відчинив їх. Подолав купе й обережно почав відчиняти двері в коридор. Однак язичок замка став на місце з оглушливим клацанням. Бонд різко розчахнув двері, вискочив у коридор і встиг запримітити в його кінці постать, яка рятувалася втечею.

Якби він міг володіти обома руками, то вистрелив би услід втікачеві, але, щоб відчинити двері, Бондові довелося засунути пістолет за пояс. Він знав, що переслідування — марна справа. У вагоні було надто багато вільних купе, куди той чоловік міг пірнути, спокійно зачинивши за собою двері. Бонд раніше таке вже проробляв. Він знав — єдиний вихід у такій ситуації — несподіваний напад, результатом чого був би або миттєвий постріл, або капітуляція того чоловіка.

Бонд зробив кілька кроків у напрямку купе «Н». Під дверима у темряві білів клаптик паперу.

Зайшовши через суміжне купе до себе, Бонд зачинив двері зсередини. Тихенько увімкнув нічник над головою. Солітер навіть не прокинулася. Бонд тепер чітко бачив увесь аркушик, що лежав на килимку. Підняв записку і сів на ліжко, щоби прочитати написане.

Це був листок із дешевого лінійованого зошита, помережаний великими кострубатими літерами, написаними червоним чорнилом. Бонд обережно розгорнув аркушик, немовби сподіваючись помітити відбитки пальців... але ці люди були не з тих, хто слідить! Прочитав:

О чаклунко!

Не вбивай мене — пощади! Ось його тіло.

Священний барабанщик сповіщає,

Що коли він устане на світанку,

То битиме в свій барабан на честь ТЕБЕ —

Рано, рано — дуже рано; рано-вранці.

О чаклунко! Та, що вбиває чоловіків іще хлоп’ятами —

Ще до того, як вони стануть зрілими мужами.

Священний барабанщик сповіщає,

Що коли він устане на світанку,

То битиме в свій барабан на честь ТЕБЕ —

Рано, рано — дуже рано; рано-вранці.

Ми всі звертаємося до тебе —

І ТИ нас зрозумієш!

Бонд влігся на ліжко, розмірковуючи.

Опісля згорнув записку і поклав у свій гаманець.

Відкинувся на спину й лежав так, дивлячись невидющими очима та чекаючи світанку.

Пансіонат «ЕВЕРҐЛЕЙДС»58

Близько п’ятої години ранку вони непомітно зійшли з потяга в Джексонвіллі.

Було ще темно, а безлюдні платформи великого залізничного вузла Флориди освітлювалися скупо. Підземний перехід був лише за кілька ярдів від вагона № 245. Вони пірнули в нього. У сонному потязі не спостерігалося жодних ознак життя. Бонд попросив провідника після їхнього виходу зачинити двері купе й опустити шторки; тож Бонд вважав, що в них є всі шанси, що їх не спохопляться, аж поки експрес не прибуде у Сент-Пітерсберг.

Через підземний перехід вони вийшли до квиткових кас. Бонд довідався, що наступний експрес до Сент-Пітерсберга, що мав назву «Срібний метеор» та був братом-близнюком «Фантома», відправляється о дев’ятій ранку, і замовив два місця в пульманівському вагоні. Тоді узяв Солітер під руку, й вони удвох вийшли з приміщення вокзалу в теплінь неосвітленої вулиці.

Ще були відчинені два чи три нічні ресторанчики. Бонд із дівчиною штовхнули двері того, на якому яскравими неоновими літерами написано: «Смачна їжа». Це було звичайнісіньке неохайне кафе-автомат — з дома втомленими офіціантками за цинковою стійкою, заставленою сигаретами, солодощами, книгами у дешевих паперових обкладинках та коміксами. Тут же стояли кавовий автомат та кілька сифонів із газованою водою. Двері з табличкою «Кімната відпочинку» приховували жахливі таємниці й були поруч з іншими, на яких виднівся напис «Стороннім вхід заборонено», — певно, службовий вхід. Група чоловіків у робочих комбінезонах за одним із брудних, заставлених пляшками столиків зиркнула на них і продовжила неголосну розмову. Залізнична ремонтна бригада, здогадався Бонд.

Справа від входу розміщувалися чотири тісні кабінки. В одну з них і прослизнули Бонд та Солітер. Вони похмуро поглянули в заяложене меню.

Невдовзі до них лінивою ходою підійшла одна з офіціанток і зупинилася біля перегородки, витріщившись на сукню Солітер.

— Апельсиновий сік, кава, яєчня-бовтанка — дві пор­ції, — коротко сказав Бонд.

— ОК, — озвалася дівчина. Її черевики летаргічно зачовгали підлогою: так само неквапно вона пішла геть.

— Яйця мають бути змішані з молоком, — крикнув їй навздогін Бонд. — В Америці неможливо їсти збовтані яйця: вони виглядають просто огидно без шкаралупи, збиті у чайному горняткові — так, як оце роблять тут. Бозна-де вони такого навчилися: певно, у німців. А кава американська — найгірша у світі; навіть гірша, ніж в Англії. Але гадаю, хоч апельсиновий сік вони не зіпсують. Усе-таки ми на Флориді!

І раптом у нього погіршився настрій, коли він подумав про чотиригодинне очікування у цій брудній та незатишній забігайлівці.

— Усі в Америці зайняті тепер зароблянням грошей, — зауважила Солітер. — А це завжди погано для клієнтів. Усе, що людям потрібно, — якнайшвидше зідрати долар і викинути тебе на вулицю. Зачекайте-но, поки ми прибудемо на узбережжя. Флорида — найбільший висмоктувач грошей на землі. Місце, куди ми вирушаємо, висмоктує їх з маленької людини. Але так їй і треба — вона ж бо їде туди помирати і не зможе прихопити своє добро на той світ.

— Заради Бога! — вигукнув Бонд. — То що це за місце?

— У Сент-Пітерсберзі майже кожен — потенційний покійник, — пояснила Солітер. — Це — Велике Американське Кладовище. Коли банківський службовець, поштовий клерк чи залізничний провідник досягає

60 років, він затискає в кулачок пенсію чи щорічну ренту та їде в Сент-Пітерсберг, щоб насолодитися там кількома сонячними роками перед смертю. Тому цю місцину ще називають Саншайн-Сіті, тобто містом Сонця. Погода там така хороша, що в дні, коли нема сонця, місцеву газету «Індепендент» роздають безкоштовно. Зазвичай таке буває три чи чотири рази на рік, і це — чудова реклама газеті. Спати тут лягають о дев’ятій вечора, не пізніше, а вдень старі, зібравшись зграйками, грають у шафлборд59 чи бридж. У місті є навіть кілька бейсбольних команд: одна з них називається «Малята», а інша «Козенята», і всім їм — не менше сімдесяти п’яти! Іноді вони ще грають у кеглі, але більшість часу проводять, розтікшись аморфною масою на так званих «вуличних диванах». Гріються на сонечку, пліткують та дрімають. І разом становлять жахливе видовище — усі ці старигани в окулярах, зі вставними щелепами та слуховими апаратами!

— Звучить похмуро, — зауважив Бонд. — І чому, в біса, «Містер Біґ» обрав саме це місто для своєї штаб-квартири?

— Бо воно ідеальне для цього, — серйозно відповіла Солітер. — Там практично нема злочинності — за винятком шахрайства у бридж чи канасту60. І дуже мало поліції. Там є чималий відділ берегової охорони, але вони опікуються переважно контрабандою між Тампою та Кубою, а також незаконним виловом губок у Тарпон Спрінґз.

Я достеменно не знаю, чим саме «Біґ» займається; відомо лише, що там у нього є агент на прізвисько «Роббер». Гадаю, це щось, пов’язане з Кубою, — замислено додала вона. — Й, можливо, дотичне до комунізму. Гадаю, Кубу фінансують з Гарлему, і вона має «червоних» агентів по всьому Карибському басейну.

— Так чи інакше, — продовжила Солітер, — але Сент-Пітерсберг, імовірно, найневинніше місто Америки; тут усе «просто» і «мило». Це свого роду «Ресторіум»61 — громадський профілакторій для алкоголіків. Правда, для дуже старих, — розсміялася вона. — Й гадаю, вони вже нічим не загрожують суспільству. Тобі там сподобається, — лукаво посміхнулася Солітер. — Можливо, захочеш там поселитись і також перетворитися на «олдстера»62. Це справді величне слово в тому світі — «олдстер»!

— Боже збав! — палко озвався Бонд. — Це мені нагадує наші Борнмут63 або Торкі64 — але в мільйон разів гірше. Сподіваюся, ми не вступимо у перестрілку з «Роббером» та його друзями — бо тоді явно допоможемо кільком сотням отаких «олдстерів» швидше потрапити на кладовище — через серцевий напад. Невже в цій місцині зовсім нема молоді?

— Чому ж нема — є, — розсміялася Солітер. — Купа! І все це — місцеві жителі, які вигрібають гроші з кишень стариганів: наприклад, ті, хто тримає мотелі та кемпінги. Можна також заробити купу грошей, організовуючи турніри бінго65. Я буду твоєю «заманювачкою» — дівчиною, котра приваблює простаків. Любий містере Бонд, — вона схопила його за руку, — чи не оселишся ти зі мною в Сент-Пітерсберзі, щоби гідно зістаритися там разом?

Бонд відкинувся на стільці та критичним оком глянув на неї.

— Спочатку хочу трохи пожити з тобою негідно, — сказав він, посміхаючись. — Гадаю, мені це краще вдасться. Однак мене цілком влаштовує, що всі там лягають спати перед дев’ятою.

Ув її очах стрибали бісики, коли вона поглянула на Бонда. Солітер забрала свою руку, коли врешті принесли сніданок.

— Так, — озвалася вона. — Це буде справді чудово: ти лягатимеш спати о дев’ятій, а я чорним входом тихенько вислизатиму на вулицю і гратиму в бейсбол із «Малятами» та «Козенятами».

Сніданок був саме таким, як і передбачав Бонд, — нікудишнім.

Вони розрахувались і попрямували у зал очікування.

Зійшло сонце, і його яскраві промені ринули крізь брудну віконну решітку в склепінчастий зал. Бонд із дів­чиною просиділи в кутку приміщення аж до прибуття «Срібного метеора», і Бонд засипав Солітер питаннями про «Містера Біґа» та про все, пов’язане з його темними справами.

Час од часу він записував дату або те чи інше прізвище, але дівчина змогла мало що додати до того, що йому і так було відомо. Солітер мала власну квартирку в тому ж будинку, що й «Біґ», і впродовж останнього року була фактично його бранкою. Її супроводжували дві кремезні негритянки-«компаньйонки», і їй не дозволяли виходити з дому без супроводу.

Періодично Солітер приводили в кабінет до «Містера Біґа», де той прийняв і Бонда. Здебільшого їй веліли засвідчити правдивість слів чоловіка чи жінки, прив’язаних до стільця. Вона змінювала свої свідчення залежно від суб’єктивних відчуттів — від того, хорошою чи поганою людиною видавався їй бранець. Знала, що від її вердикту залежало життя людини — але дівчині було байдуже, якщо ця людина здавалась їй поганою. Білих серед них було мало.

Бонд коротко занотував деякі дати та імена.

Усе, що вона розповіла, допомогло йому краще уявити цього могутнього та енергійного чоловіка, безжального і жорстокого, який управляв розгалуженою шпигунською мережею.

Про золоті монети їй було відомо мало. Кілька разів вона запитувала в бранців-чоловіків, скільки таких монет вони збули та якою була ціна. Дуже часто, визнала Солітер, ті брехали і про кількість, і про вартість.

Бонд намагався якомога менше розповідати їй про те, що було відомо йому самому. Теплі почуття до Солітер та дедалі сильніший чуттєвий потяг ніяк не переплітались із професійними інтересами.

«Срібний метеор» прибув вчасно, і вони з полегшенням знову опинилися в потязі, вирвавшись із похмурого світу великої залізничної станції.

Експрес мчав далі Флоридою — через ліски і драговини, де-не-де розцвічені іспанським мохом; крізь милі й милі цитрусових плантацій.

Уся центральна частина штату була вкрита мохом, що надавало пейзажу похмурого і примарного вигляду. Навіть невеличкі містечка, які вони минали, нагадували висушені скелети через свої висохлі та випалені сонцем, обшиті дошками будиночки. Лише насадження цитрусових, обтяжені стиглими плодами, виглядали зелено й свіжо. Усе інше довкола здавалося висушеним або запеченим.

Дивлячись на похмурі мовчазні вигорілі ліси, Бонд думав про те, що в них не може водитися нічого живого, крім кажанів та скорпіонів, жабоподібних ящірок і павуків «Чорна вдова».

Вони пообідали — й ось уже потяг мчить уздовж Мексиканської затоки, крізь мангрові зарості та острівці пальм, повз безкінечні мотелі та стоянки автофургонів. Бонд нарешті вловив аромат іншої Флориди — Флориди рекламних щитів та розваг; Флориди «Міс «Апельсиновий цвіт» 1954 року».

Вийшли вони у Клірвотері — на останній станції перед Сент-Пітерсбергом. Бонд узяв таксі й назвав адресу: Острів Скарбів, розташований лише за півгодини їзди звідтіля. Була друга година дня, і сонце виблискувало на безхмарному небі. Солітер наполягла на тому, щоби зняти капелюшок з вуаллю.

— Вуаль прилипає мені до обличчя, — поскаржилася. — До того ж навряд чи хтось упізнає мене тут.

Величезний негр із обличчям, поцяткованим віспою, сидів за кермом таксі в момент, коли вони минали перехрестя Парк-стріт та Сентрал-авеню — там, де авеню переходить у дамбу, що веде до Острова Скарбів, споруджену на мілині затоки Бока Сьєґа.

Побачивши профіль Солітер, негр аж рота роззявив од здивування. Скерувавши таксі на узбіччя, він пірнув у найближчу аптеку. Набрав номер у Сент-Пітерсберзі.

— Це «Рябий», — настійливо проказав у слухавку. — Зв’яжіть мене з «Роббером». Це ти, «Роббере»? Слухай мене: «Біґ» у місті! Ти кажеш, ніби щойно говорив із ним, і він у Нью-Йорку? Але ж я щойно бачив його дівулю в таксі у Клірвотері... Еге ж, таксі компанії «Стассен»... Вони поїхали в напрямку дамби. Звісно, я впевнений у цьому — ось тобі хрест! Я не міг помилитися... З чоловіком у синьому костюмі та в сірому «стетсоні»66. Здається, в нього ще є шрам на обличчі. Ти кажеш — їхати за ними? Але ж повторюю тобі — «Біґ» у місті! Слухай! Може, я краще спочатку все перевірю? О’кей, о’кей! «Потрясу» таксиста, перехопивши його, коли він повертатиметься у Клірвотер... О’кей, о’кей! Не нервуйся так! Я не зробив нічого поганого!

Чоловік на прізвисько «Роббер»67 за п’ять хвилин уже зв’язався з Нью-Йорком. Він був попереджений про Бонда, однак не міг зрозуміти, до чого тут Солітер. Розмова з Нью-Йорком не надто прояснила ситуацію, одначе «Роббер» отримав чіткі інструкції.

Поклавши слухавку, він сидів якийсь час, барабанячи пальцями по столу. Десять «штук» за роботу! Йому потрібні двоє людей — це мінус дві «штуки». Залишається ще вісім для нього самого. «Роббер» облизав пересохлі губи і зателефонував у більярдну в Тампі.

Бонд розрахувався з водієм в «Еверґлейдс» і вийшов неподалік зеленої квадратної галявини, з трьох боків оточеної охайними жовто-білими дерев’яними котеджами, що за п’ятдесят ярдів закінчувалася сліпучо-білим піщаним пляжем та морем удалині. Уся Мексиканська затока була тут як на долоні, й дзеркальна гладінь води зливалася на горизонті з безхмарним небом. Разючий контраст порівняно з Лондоном, Нью-Йорком та Джексонвіллем! Бонд пройшов у двері з написом «Службові», а Солітер покірно слідувала за ним. Він натиснув на кнопку з написом «місіс Стівесант, управителька», й одразу ж вийшла зморщена жіночка з підсиненим волоссям, яка ледь помітно посміхнулася їм міцно стуленими губами.

— Чим можу бути вам корисною?

— Тут зупинився містер Лейтер?

— Так; а ви, певно, містер Бріс! Котедж номер один — просто на пляжі. Містер Лейтер вас очікував ще перед обідом. А це.... — й вона крізь пенсне поглянула на Солітер.

— Місіс Бріс, — підказав Бонд.

— А, так… — якось недовірливо озвалася місіс Стівесант. — Якщо ви не проти відразу ж розписатись у реєстраційній книзі, то потім, гадаю, захочете трохи освіжитися після втомливої подорожі. Ваша повна адреса, будь ласка! Дякую!

Потім вона повела їх цементованою доріжкою до останнього котеджу наліво. Постукала, і на порозі відразу ж виник Лейтер. Бонд приготувався до теплого прийому, однак Лейтер, вочевидь, був неабияк вражений, побачивши його: так і застиг із роззявленим ротом. Пісочного кольору волосся Лейтера, при коренях усе ще чорне від фарби, стирчало навсібіч, мов солома.

— Гадаю, ви незнайомі з моєю дружиною, — озвався першим Бонд.

— Ні, ні... тобто так! Як поживаєте?

Здається, Лейтер усе ще не міг отямитися. Забувши про Солітер, він мало не силоміць втягнув Бонда в кімнату. Останньої миті згадав про дівчину, схопив і її за руку та потягнув до дверей, з такою силою зачинивши їх ногою перед носом місіс Стівесант, що та, тільки-но розпочавши фразу «Сподіваюся, вам сподобається...», різко урвала її на слові «перебування».

Але й у кімнаті Лейтер усе ще не міг прийти до тями. Він стояв, тупо переводячи погляд з Бонда на Солітер.

У маленькому холі Бонд поставив валізу на підлогу. Там було двоє дверей. Він розчахнув ті, що справа, і пропустив уперед Солітер. Це була маленька вітальня, що опоясувала котедж, — із видом на море. У ній стояли дуже милі пляжні бамбукові крісла, покриті мікропоркою та оббиті китайським шовком із великими червоними квітами та зеленим листям. На підлозі лежали циновки з пальмового листя. Стіни були ніжно-блакитними — відтінку качиного яйця, — і на кожній тропічна квітка в бамбуковій рамі. У центрі кімнати стояв великий бамбуковий стіл зі скляним верхом, що за формою нагадував барабан. На ньому — ваза з квітами та білий телефон. Широкі вікна кімнати виходили на море. Двері справа вели прямо на пляж. Білі пластикові жалюзі були напівопущені, затіняючи кімнату від сліпучого сонячного світла, відбитого білим піском.

Бонд та Солітер плюхнулись у крісла. Бонд, запаливши сигарету, кинув пачку і запальничку на стіл.

Раптом задзвонив телефон. Лейтер нарешті вийшов із заціпеніння й узяв слухавку.

— Слухаю! — озвався він. — З’єднайте мене з лейтенантом. Лейтенанте? Він тут. Щойно зайшов. Ні — цілий і неушкоджений.

Хвилину він слухав, потім обернувся до Бонда.

— Із «Фантома» ви де вийшли? — запитав. Бонд відповів.

— У Джексонвіллі, — мовив Лейтер у слухавку. — Так, перекажу. Звісно: дізнаюсь у нього всі подробиці й зателефоную вам. То ви самі зв’яжетесь із відділом убивств кримінальної поліції? Дуже дякую! А з Нью-Йорком? Вельми вам вдячний!.. Орландо 9000... О’кей... Ще раз дякую! Бувайте!

Він поклав слухавку, витер піт з обличчя та всівся навпроти Бонда.

Потім поглянув на Солітер і посміхнувся, немовби просячи вибачення.

— Гадаю, ви — Солітер, — озвався. — Вибачте за неґречний прийом. Це був надто напружений день. Уже вдруге за двадцять чотири години я втратив надію знову побачити цього хлопця.

І він повернувся до Бонда.

— Можна говорити відверто?

— Еге ж, — відповів Бонд. — Тепер Солітер на нашому боці.

— Оце так історія! — зауважив Лейтер. — Певно, ви не чули радіо і не читали газет, тож я спочатку ознайомлю вас із головним. «Фантом» зупинився відразу після Джексонвілля: десь між Вальдо та Окалою. Ваше купе було обстріляне з «томмі-ґана», а потім ще й підірване гранатою. Його рознесло в друзки. Вбито провідника вагона, який саме в той час був у коридорі. Інших жертв нема. Вчинено кривавий злочин. Чиїх рук це справа? І хто такі містер та місіс Бріс? Та де вони тепер? Звісно, ми думали, що вас викрали. Піднято на ноги всю поліцію Орландо. З’ясовано, що квитки вам були продані в Нью-Йорку.

І встановлено, що це зроблено не без допомоги ФБР. На мене навішали усіх собак. Й отоді-то і входите ви — під руку з гарною дівчиною та незворушний, мов молюск!

І Лейтер вибухнув сміхом.

— Хлопче! Ви б чули, як на мене кричали з Вашингтона лише кілька хвилин тому! Таке враження, ніби я власноруч розбомбив той ваш клятий вагон!

Витягши сигарету з пачки Бонда, він запалив.

— Гаразд, — підсумував Лейтер. — Це поки що лише короткий виклад. Тепер я вислухаю вас, а вже тоді напишу повний сценарій майбутнього фільму. Валяйте!

Бонд детально розповів усе, що трапилося з ним після телефонної розмови з Лейтером. Дійшовши до опису нічних пригод у купе, дістав із гаманця аркушик і підсунув його Лейтерові.

— Вуду! — аж присвиснув той. — Боюся, що це мало бути знайдене на трупі: ритуальне вбивство друзів тих, кого ви образили в Гарлемі, — ось як це мало виглядати. Що цілком мало відвернути підозри від «Містера Біґа». Без сумніву, вони все продумали. Але ми вийдемо на слід того вбивці з поїзда. Ймовірно, це хтось із працівників ресторану. Можливо, офіціант, який приносив вам у купе обід. Тепер ваша черга розповідати, а тоді вже я вам повідаю, як це все було пророблено.

— Дайте-но мені поглянути, — Солітер простягнула руку за папірцем. — Так, — по хвилі спокійно підтвердила. — Це — уанґа, магічне заклинання: заклик до чаклунки барабанів. Таке використовують у племені аканті в Африці, коли хочуть когось убити. Щось подібне практикують і на Гаїті.

Вона повернула аркушик Бондові.

— Добре, що ви не розповіли мені про це, — додала серйозно. — Інакше у мене ще й досі була б істерика.

— Мені до цього байдуже, — відповів Бонд, — але я відчув, що це — погана новина. Яке щастя, що ми вийшли у Джексонвіллі! Бідний Болдвін! Ми завдячуємо йому життям.

І він коротко завершив розповідь.

— Хтось бачив, як ви полишали експрес? — поцікавився Лейтер.

— Не думаю, — сказав Бонд. — Але нам краще переховувати Солітер, поки не зможемо доправити її в безпечне місце. Гадаю, найліпше переправити її завтра ж на Ямайку. Там зможемо забезпечити їй охорону, поки самі туди не прибудемо.

— Гаразд, — погодився Лейтер. — Завтра ж посадимо її в чартерний літак у Тампі. Відвеземо зранку в Маямі, щоб вона встигла на один із рейсів «КЛМ» чи «Панама»: вже в обід буде на місці. Сьогодні надто пізно цим займатися.

— Як ви на це, Солітер? — запитав Бонд.

Дівчина дивилася кудись у вікно і думками була десь далеко.

Раптом вона зіщулилася. Глянула на Бонда і торкнулася рукою його плеча.

— Гаразд, — сказала. І, повагавшись, додала: — Гадаю, що так буде краще.

Смерть пелікана

Солітер випросталася.

— Я мушу привести себе в порядок, — заявила. — Вважаю, вам є про що поговорити.

— Звісно, — підтвердив Лейтер, зводячись на ноги. — Який же я телепень! Ви, певно, страшенно змучені. Гадаю, вам краще зайняти кімнату Джеймса, а ми з ним розмістимось у моїй.

Солітер вийшла услід за ним у маленький хол, і Бонд почув, як Лейтер пояснює їй розташування кімнат.

За мить Лейтер повернувся з пляшкою «Хейґ & Хейґ» та льодом.

— Щось я геть забув про гостинність, — мовив. — Думаю, нам обом не завадить випити. Поруч із ванною є комірчина, тож я встиг забити її всім, що нам може знадобитися.

Він сходив іще за содовою, і вони нарешті випили.

— Обговорімо деталі, — запропонував Бонд, відкидаючись у кріслі. — Це була до біса хороша робота!

— Без сумніву, — погодився Лейтер. — Хіба що трупів малувато.

Він виставив ноги на стіл і закурив.

— «Фантом» виїхав із Джексонвілля близько п’ятої, — почав оповідати Лейтер. — Прибув у Вальдо біля шостої. Саме тоді, після Вальдо (але це лише мої здогадки), і зайшла у потяг людина «Біґа». Зайняла сусіднє з вами купе і повісила на вікно білий рушник, що означало: вікно справа від рушника виходить у потрібне купе.

— Між Вальдо та Окалою — довгий перегін, — провадив далі Лейтер, — і дорога тягнеться крізь ліси й заболочену місцевість. Паралельно зі залізничною колією пролягає шосе державного значення. За двадцять хвилин після станції Вальдо в кабіні машиніста спрацював сигнал тривоги. Той сповільнив рух до сорока миль на годину. Потім ще і ще сигнал — три поспіль! Аварійна зупинка. Машиніст зупинив поїзд, гадаючи, у чому річ: колія пряма, на всіх світлофорах зелене світло. Ніде нічого підозрілого. Вже чверть на сьому, і почало світати. На шосе стояв сірий седан — справжня руїна (у цьому місці розповіді Бонд звів брову. «Крадений», — пояснив Лейтер), — імовірно, «Бьюїк»: фари вимкнені, двигун працює... З машини вийшли троє кольорових; найімовірніше, негрів. Вони пішли за ходом потяга смужкою зеленої трави, що розділяє колію й автомагістраль. У двох із них у руках були «томмі-ґани»68. У того, який у центрі, також щось у руках. Пройшовши з двадцять ярдів, вони зупинилися біля вагона № 245. Ті, які з автоматами, випустили подвійну чергу по вашому купе. Тепер усе готове для «ананасика»69. Той, який по центру, жбурнув гранату, і всі троє помчали до машини. Двосекундна затримка, і, коли вони вже сиділи в авто, — б-бах! Купе «Н» стало схожим на фрикасе70: вочевидь, фрикасе з містера та місіс Бріс. А насправді ж фрикасе з вашого бідного провідника Болдвіна, котрий вискочив у коридор і припав до підлоги, помітивши трьох озброєних негрів, які наближалися до його вагона. Інших жертв нема — за винятком масового шоку та істерики серед пасажирів потяга. Авто рвонуло у бік хащів, де воно, ймовірно, перебуває дотепер — та, очевидно, там і залишиться. Запала тиша, яку переривали поодинокі зойки. Люди бігали туди-сюди. Експрес помалу заповз ув Окалу. Вагон 245 відчепили. Він знову вирушив у дорогу за три години.

— Сцена друга. Лейтер самотньо сидить у своєму котеджі, сумуючи і щиро сподіваючись, що хоч нічим не образив свого друга Джеймса та уявляючи, як містер Гувер накаже засмажити самого Лейтера собі на обід. Ну, тепер нібито все, хлопче!

Бонд розсміявся і зауважив:

— Але ж як блискуче все організовано! І я впевнений, що слідів злочину нема й алібі в усіх залізне. Що за чоловік! Здається, він справді править країною. Та яскраво демонструє, що всю демократію у країні можна посунути — з усіма її Нabeas corpus71, правами людини і таким іншим. Я радий, що він орудує не у нас в Англії. З нашими дерев’яними кийками проти нього не підеш. Ну що ж, — підсумував, — мені вже тричі вдалося врятуватися. Темп прискорюється!

— Справді, — задумливо протягнув Лейтер. — До вашого приїзду помилки «Біґа» можна було порахувати на пальцях однієї руки. А тепер він припустився трьох поспіль. Боюся, що це йому не сподобається. Ми повинні добратися до нього, поки він не оговтався, відтак швидко перейти в наступ. Скажу вам, що я замислив. Нема сумнівів, що золото потрапляє у Штати саме звідси. Ми знову й знову простежували курс яхти «Секатур», і вона завжди пливе з Ямайки в Сент-Пітерсберг та розвантажується на території компанії з постачання живої наживки — «Робберос» чи якось так...

— «Уроборос», — виправив Бонд. — Це величезний змій із міфології. Прекрасна назва для компанії з постачання черв’яків та іншої живої наживки.

Раптом його осінило. Він ударив ребром долоні по столу.

— Феліксе! І як це я раніше не здогадався? Звісно ж: «Роббер» — «Уроборос» — хіба ви ще не зрозуміли? Людина «Біґа» — тут! Це, певно, він і є!

Обличчя Лейтера прояснилося.

— Боже всемогутній! — вигукнув. — Звісно, що це одне й те саме. Грек, котрого вважають власником фабрики, — чоловік із Тарпон Спрінґз, що фігурує у звітах Бінсванґера — того дурня з Нью-Йорка. Він явно підставна особа. І, певно, навіть не здогадується, що тут щось не так. Тож маємо вийти на його управителя, «Роббера». Ось хто насправді нам потрібний.

Лейтер підскочив.

— Ходімо! Пора діяти. Підемо на місце й оглянемо там усе. Я в будь-якому разі хотів запропонувати це вам, з’ясувавши, що «Секатур» завжди розвантажується на цій верфі. Так чи інакше, яхта зараз на Кубі, — додав, — у Гавані. Знялася з якоря звідси тиждень тому. Її ретельно оглянули і після прибуття, і коли вона відчалювала. Звісно ж, нічого не знайшли. Навіть подумали, було, що вона має фальшкіль, і мало його не відірвали. Тож яхта змушена була стати на ремонт перед черговим рейсом. Нічого. Ані натяку на щось підозріле, не кажучи вже про гору золотих монет. Так чи інакше, але ми мусимо піти туди й усе рознюхати. І поглянути на того нашого «Роббера». Я також повинен зв’язатися з Орландо і Вашингтоном — розповісти усе, що нам відомо. Та сказати, щоб вони якомога швидше схопили типа з потяга. Хоча, можливо, тепер уже й запізно. Сходіть-но погляньте, як там Солітер. І попередьте, щоб нікуди не виходила до нашого повернення. А ще краще — замкніть її. Ми відвеземо дівчину обідати в Тампу. Там є найкращий на узбережжі кубинський ресторан «Лос Новедадес». По дорозі заїдемо в аеропорт та візьмемо їй квиток на завтрашній рейс.

Лейтер узяв слухавку і замовив міжміські переговори. За цим заняттям Бонд і полишив його.

За десять хвилин вони були уже в дорозі.

Солітер не хотіла залишатися сама і вчепилася в руку Бондові.

— Я не хочу зоставатися тут, — сказала, і в очах її був страх. — У мене таке передчуття, що...

Речення вона не закінчила, бо його поцілунком урвав Бонд.

— Усе буде добре, — заспокоїв її. — Уже за годинку ми повернемося. Нічого з тобою не станеться. І тоді я вже не полишатиму тебе аж до посадки в літак. Ми навіть можемо переночувати у Тампі й відправити тебе звідти рано-вранці.

— Так — будь ласка, — стурбовано відповіла Солітер. — Я б охоче на це пристала. Мені дуже страшно тут. Почуваюсь у небезпеці.

Вона обвила руками його шию.

— Але не думай, що я істеричка, — і вона поцілувала його.

— Тепер можеш іти: я просто хотіла тебе побачити. Повертайся швидше!

Лейтер покликав його, і Бонд зачинив двері в кімнату Солітер, замкнувши їх ще й на ключ.

Пішов за Лейтером до його машини на стоянку, але на душі у нього було неспокійно. Він не міг уявити, що з дівчиною може щось статись у такому спокійному, законослухняному місці та що «Містер Біґ» здатний був вистежити її аж до «Еверґлейдс», котрий був лише одним із сотень подібних пансіонатів на узбережжі Острова Скарбів. Однак Бонд вірив у інтуїцію Солітер, тож нервозність дівчини схвилювала його.

При вигляді авта Лейтера Бонд відігнав тривожні думки від себе.

Бонд любив швидкісні автомобілі та швидку їзду. Більшість американських машин наганяли на нього нудьгу. Їм бракувало індивідуальності й характеру, які вирізняють європейські машини. Вони тут — просто «транспортні засоби», однакові за формою та кольором; і навіть тон гудка у них однаковий. Усі створені для того, щоби слугувати засобом пересування впродовж року, а потім стати запчастинами для наступної моделі. Уся втіха швидкої їзди пропала з ліквідацією ручного важеля перемикання передач — із упровадженням гідравлічного підсилювача керма та пружних підвісок. А от тісний контакт із машиною та дорогами, що потребують майстерності та блискавичної реакції від європейського водія, тут зведено нанівець. Бондові американські машини нагадували іграшкові електричні, схожі на жуків автомобільчики паркових атракціонів, котрими управляєш, тримаючи на кермі тільки одну руку, і радіо горланить на повну котушку, й віконця автоматично зачиняються, щоб уникнути протягів.

Але у Лейтера був старий «корд»72 — одна з небагатьох американських машин, яка мала власне обличчя. Тож Бонд із задоволенням усівся в низький салон, почув здоровий скрегіт зчеплення та сильний, «чоловічий» тон вихлопних газів двигуна. Машина п’ятнадцятирічної давності, подумав, а виглядає цілком сучасно.

Вони вилетіли на дамбу і промчали повз морську гладінь, що відділяла двадцять миль вузесенького острова від широкої смуги суші, на якому розташувався Сент-Пітерсберг із околицями.

Уже коли неспішно під’їжджали Сентрал-авеню до бухти яхт та гавані з великими готелями, Бонд нарешті вловив атмосферу міста, котре недаремно називали «Рідною домівкою літніх людей Америки».

Усі перехожі були тут сивочолими — зі сніжно-білим чи підсиненим волоссям, і Бонд помітив знамениті «вуличні дивани», про які йому розповідала Солітер — обсиджені задами «олдстерів», як Трафальгарська площа шпаками.

Також запримітив Бонд вузькі, невдоволено стиснуті губи жінок, на пенсне яких грало сонце; жилаві руки і впалі груди чоловіків, виставлені напоказ у «сорочках а ля Трумен»73. Острівці рідкого, схожого на пух волосся не закривали рожевих голівок їхніх власниць. Лисіли кістляві черепи чоловіків. І всюди — дружнє белькотання, обмін новинами та плітками, фамільярне призначення побачень за партією шафлборду чи бриджу, обмін листами від дітей і внуків, осудливе обговорення цін у крамничках та мотелях.

І зовсім необов’язково бути серед них, щоб почути усе це. Воно прекрасно читалося в кивках та схвильованому тріпотінні блакитних голівок-кульбабок, у перебільшено-збудженому обміні інформацією, в попередньому відкашлюванні й подальшому бурмотінні власників маленьких лисих черепів.

— Від усього цього хочеться відразу ж влізти у домовину, ще й віком накритися, — зауважив Лейтер у відповідь на вигуки нажаханого Бонда. — Та ще не те побачите, коли вийдемо з машини і попростуємо вулицями! Тільки-но ваша тінь торкнеться їхніх диванів, як вони відразу ж підстрибнуть і відскочать од вас так, наче ви — головний касир банку, котрий нахилився до них через плече. Це просто жахливо. Я почуваюся таким собі банківським клерком, який неочікувано заскочив додому опівдні й застав свою дружину в ліжку з директором банку. Прожогом повернувшись на службу, він розповів усе колегам, додавши при цьому «О Боже, друзі: він мало мене не побачив!»

Бонд розсміявся.

— Ви наче чуєте, як їхні солідні годинники цокають у нагрудних кишенях, — провадив далі Лейтер. — Це місце аж кишить власниками похоронних бюро, а ломбарди переповнені золотими годинниками і масонськими перснями з печатками, шматочками бурштину та медальйонами зі вкладеними у них локонами. Аж здригаєшся, подумавши про все це. Зачекайте-но: от підемо з вами ще в чудове містечко під назвою «У тітоньки Міллі» — де вони збираються і шамкають беззубими ротами, пережовуючи страви з дрібно нарізаної солонини та чизбургери, намагаючись дотягнути так хоча б до дев’яноста. Це видовище спроможне геть-чисто відбити бажання жити. Але тут не всі такі ветхі. Ось погляньте-но лишень на це!

І він показав рукою на великий рекламний щит на пустельній земельній ділянці.

Там було розміщене оголошення про продаж одягу для майбутніх матерів. «Штутцгеймер і К» — ішлося в ньому. — «Усе новісіньке! Для матусь при надії, а також для немовлят від 1 до 4-х і малят від 4-х до 8-ми!».

Бонд аж застогнав.

— Їдьмо швидше звідси! — вигукнув. — Таке не входить у наші службові обов’язки!

Вони проїхали в район порту й звернули направо, до стоянки гідропланів і станції берегової охорони. Вулиці тут були вільні від «олдстерів», і гавань жила своїм звичним життям — із причалами, пакгаузами, торговцями дрібним товаром, перекинутими човнами, рибальськими сітками, що сохли на сонці, криками чайок та сірководневим смородом, який струменів із бухти. І після того переповненого потенційними клієнтами міста-кладовища — несподіваний напис на гаражі: «Кермуйте собі на здоров’я! Пет Ґрейді: усміхнений ірландець. Вживані авто», — як життєрадісне нагадування про інший світ, кипучий та сповнений життя.

— Тут нам краще вийти і піти далі пішки, — зауважив Лейтер. — Лігво «Роббера» — в сусідньому кварталі.

Вони полишили авто поблизу гавані й неспішно проминули дерев’яний склад та кілька цистерн із пальним. Тоді знову звернули наліво, до моря.

Вузенька стежка вивела їх до старого пірса, оброслі черепашками палі якого на двадцять метрів виступали в море. Прямо навпроти нього виднівся довгий низький пакгауз, укритий рифленим залізом. На його широких подвійних дверях чорним по білому було написано: «Уроборос Інкорпорейтед». Торгівля черв’яками та іншою живою наживкою. Корали, мушлі, тропічні рибки. Лише гуртова торгівля». Поруч були менші двері, на яких поблискував замок Йєля74. На дверцятах красувався напис: «Стороннім вхід заборонено».

Коло дверей, упершись у них спиною, сидів на табуреті чоловік. Він чистив рушницю: «ремінгтон»

30-го калібру, вирішив Бонд. Із рота в чоловіка стирчала дерев’яна зубочистка; заяложена бейсболка зсунута на потилицю. Одягнений тип був у засалену білу тільняшку, і з-під пахв її власника стирчали жмути чорного волосся; пожмакані білі парусинові штани та черевики на гумовій підошві доповнювали образ. Мав він років сорок, й обличчя його було все у зморшках та вузликах — як місця швартування на пірсі. Худе лице довгасте — з виступаючими вилицями та різко окресленим носом, губи худі й безкровні. Колір обличчя — жовтувато-бежевий, наче тютюновий пил. Вигляд у чоловіка був холодно-жорстокий: як у «поганого» героя фільмів про гравців у покер і золотошукачів.

Бонд та Лейтер проминули його і вийшли на пірс. Чоловік навіть очей не підвів, однак Бонд спиною відчув, що той пильно дивиться їм услід.

— Якщо це й не сам «Роббер», — зауважив Лейтер, — то явно його кровний родич.

Наприкінці пірса стояв, згорбившись, на своєму ранковому посту, сірий, із блідо-жовтою головою пелікан. Він дозволив їм підійти дуже близько, потім зненацька змахнув крильми і спланерував на воду. Двоє чоловіків стояли і дивились, як птах ширяє низько над поверхнею моря. Раптом він каменем упав униз, і дзьоб його випрямився, подавшись уперед і вниз. Невдовзі пелікан випірнув, тримаючи у дзьобі рибку, яку меланхолійно й заковтнув. Опісля великий птах злетів угору і продовжив полювання, намагаючись триматися вище, ближче до сонця, щоб не сполохати своєю тінню здобич. Коли Бонд із Лейтером розвернулись, аби полишити пірс, пелікан, облишивши риболовлю, спланерував на свій спостережний пост.

Шумно змахнувши крилами, всівся на пірс і продовжив глибокодумні післяобідні роздуми.

Чоловік усе ще сидів, схилившись над рушницею та протираючи промасленою ганчіркою механізм.

— Доброго дня! — привітався Бонд. — Це ви управитель верфі?

— Так, — озвався чоловік, усе ще не підводячи очей.

— Хотів запитати: чи можна мені тут пришвартувати свій човен? У бухті все переповнено.

— Ні.

Лейтер витягнув гаманець.

— Чи достатньо буде двадцятки?

— Ні.

Чоловік голосно відкашлявся і сплюнув просто під ноги Бондові з Лейтером.

— Агов! — гукнув Лейтер. — Чи не можна бути ввічливішим?

Чоловік обміркував почуте. Й нарешті поглянув на Лейтера. Очиці в нього були маленькі, близько посаджені й безжальні, мов у дантиста.

— Як називається ваш човен?

— «Сібіл», — одповів Лейтер.

— Човна з такою назвою в бухті нема, — зронив чоловік, клацнувши затвором рушниці. Тепер вона вільно лежала у нього на колінах, і дуло її було спрямоване на пакгауз.

— Тоді ви, певно, сліпий, — зауважив Лейтер. — Вона тут уже тиждень — 60-футова двогвинтова дизельна яхта. Під біло-зеленим навісом. Переобладнана для рибальства.

Дуло гвинтівки повільно описало дугу. Ліва рука чоловіка тепер лежала на спусковому гачку, а права націлювала ствол просто на них.

Вони знерухоміли.

Чоловік продовжував сидіти, не зводячи погляду з рушниці, ліниво опираючись на двері зі жовтавим навісним замком.

Дуло рушниці повільно спрямувалось у живіт Лейтерові, а потім Бондові. Вони застигли, мов статуї, не наважуючись порухатися. Дуло нарешті зупинило свій рух і тепер було націлене у бік верфі. «Роббер» коротко звів погляд на них, звузив очі й натиснув на гачок. Пелікан пронизливо заклекотав, і його важке тіло шубовснуло у воду. Луна від пострілу прокотилася бухтою.

— Навіщо, в біса, ви це зробили? — люто вигукнув Бонд.

— Для практики, — зронив чоловік, укладаючи в рушницю новий патрон.

— Гадаю, в цьому місті є товариство захисту тварин, — сказав Лейтер. — Ходімо заявимо на цього хлопця!

— Хочете, щоб вас притягли за вторгнення у приватні володіння? — перепитав «Роббер», підводячись і перекладаючи рушницю під пахву. — Це приватна власність! А тепер, — він наче випльовував слова, — геть звідси!

Розвернувся, копняком відштовхнувши від себе стілець, відчинив ключем двері й став на порозі.

— У вас обох є «пушки», — сказав «Роббер». — Я таке здалека чую. Якщо ви ще раз з’явитеся тут, то вас спіткає доля птаха, і я скажу, що це була самооборона. Останнім часом вас таких — паскудних шпиків — повно вештається тут, й усі так і дихають мені у спину. «Сібіл» — як би не так!

Він із презирством повернувся до дверей і так грюкнув ними, що мало рама не вилетіла.

Бонд із Лейтером перезирнулися. Лейтер сумно вишкірився і знизав плечима.

— Один-нуль на користь «Роббера», — зауважив він.

Вони зійшли із запиленої доріжки. Сонце позаду них сідало в море, що нагадувало калюжу крові. Бонд озирнувся. Великий ліхтар загорівся над пакгаузом, тож тепер підходи до нього були яскраво освітлені.

— Марно затівати щось через головний вхід, — зронив Бонд. — Однак я ще ніколи не бачив складів з єдиним входом.

— Я також про таке подумав, — озвався Лейтер. — Але доведеться відкласти це до наступного разу.

Вони всілись у авто і повільно поїхали в напрямку Сентрал-авеню.

Дорогою додому Лейтер засипав Бонда питаннями про Солітер. Нарешті сказав, наче між іншим:

— Здається, з кімнатами я залагодив якнайкраще?

— Та ліпше й не придумаєш! — весело підтвердив Бонд.

— Прекрасно, — зіронізував Лейтер. — Бо, може, вас не можна було роз’єднувати...

— Ви, певно, начиталися Вінчелла75.

— Я й так делікатно висловлююся, — провадив далі Лейтер. — Не забувайте, що стіни тутешніх котеджів занадто тонкі, й вуха я використовую для того, щоби слухати — а не для того, щоби збирати на них помаду.

Бонд поліз у кишеню за носовичком.

— Ви — огидний клятий детектив! — люто сказав.

Краєм ока Лейтер спостерігав за «процесом очищення».

— Що це ви робите? — невинним голосом поцікавився він. — Навіть на мить я не міг припустити, що червоний — не справжній колір ваших вух! Однак ... — у своє «однак» він вклав так багато...

— Якщо вас сьогодні вночі уб’ють, — розсміявся Бонд, — то хоч знатимете, хто це зробив!

Вони продовжували добродушно кепкувати один з одного уже в «Еверґлейдс» і все ще сміялися, коли похмура місіс Стівесант перестріла їх на доріжці.

— Вибачте мені, містере Лейтер, — сказала, — однак боюся, що ми не можемо дозволити собі тут голосну музику. В такий час це може потурбувати інших гостей!

Лейтер із Бондом здивовано переглянулися.

— Пробачте, місіс Стівесант, — озвався Лейтер, — але я не зовсім розумію вас...

— Я кажу про ту величезну радіолу, яку ви сюди надіслали, — пояснила місіс Стівесант. — Мої люди ледь протягли пакувальний ящик крізь двері!

«Він не погодився з чимось,

що його й з’їло!»

Дівчина майже не чинила спротиву.

Коли Лейтер із Бондом, полишивши управительку з роззявленим ротом на доріжці, кинулись у коридор, вони побачили, що речі Солітер не розібрані, а постіль не зім’ята.

…Дверний замок було зірвано ломом, і перед дівчиною повстали двоє з пістолетами в руках.

— Ходімо, леді! Прихопи-но свій одяг. Спробуй лише викинути фортель — і ми виб’ємо тобі мізки.

Вони, певно, заткнули їй рот кляпом або оглушили, запхали в пакувальний ящик і винесли з кімнати. Позаду котеджу, на траві, виднілися сліди шин вантажівки. У холі, майже загороджуючи прохід, стояла величезна старомодна радіола. Вона була вживана і навряд чи коштувала більше п’ятдесяти баксів.