Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 5 Інформаційна економіка: McDonald’s не створив кращого гамбургера

Коли Білл Клінтон обирався на посаду президента у 1992 році, він поширював ідею Стипендії надії. План Клінтона (на основі поперед­нього експерименту в Єльському університеті) був начебто елегантним: студенти могли позичати гроші для навчання в коледжі, а потім повертати позику по закінченні навчання з відсотками від їхньої річної зарплатні замість звичних фіксованих виплат тіла кредиту плюс відсотки. Випускники, що збиралися стати інвестиційними банкірами, могли брати більші позики, ніж студенти, які консультували знедолених підлітків у бідних районах, у чому й крилося питання. План розроблявся як відповідь на побоювання, що студенти, які випускаються з великим боргом, змушені заробляти більше, ніж просто добре. Зрештою, важко йти на посаду вчителя чи соціального працівника після закінчення навчання з боргом по студентській позиці у 75 тисяч доларів.

У теорії ця програма мала фінансувати саму себе. Адміністратори могли визначити середню зарплатню після випуску для студентів, що відповідають умовам програми, а потім розрахувати відсоток доходу, який вони мають сплачувати для того, щоб програма окуповувалася, — скажімо, 1,5 відсотка річного доходу протягом п’ятнадцяти років. Студенти, які ставали нейрохірургами, платили би більше, ніж у середньому, а студенти, які боролися б із тропічними хворобами в Того, — менше. Загалом ті й інші компенсували б одні одних, і програма виходила б на баланс.

Існувала лише одна проблема: Стипендія надії не давала жодної надії на працевлаштування, принаймні без великих і тривалих урядових субсидій. Проблемою була жахлива асиметрія інформації: студенти знають більше про свої майбутні кар’єрні плани, ніж адміністратори програми позик. Студенти коледжів ніколи не знають напевно своїх майбутніх планів, однак більшість має хороші уявлення про те, чи їхні доходи після випуску будуть вищими, а чи нижчими за середні, чого достатньо для визначення, чи буде Стипендія надії дорожча, а чи дешевша за звичайну позику. Розумні кити з Волл-стрит уникали б такої програми, бо це була б погана угода. Хто хоче сплачувати 1,5 % від 5 мільйонів щороку протягом п’ятнадцяти років, якщо звичайна позика значно дешевша? Водночас учителі для дитячих садків і добровольці Корпусу миру обрали б її.

У результаті вдалася зворотна селекція: майбутні випускники визначалися, долучатися їм до програми чи ні, на основі приватної інформації про свої кар’єрні плани. Урешті-решт ця програма приваб­лює переважно людей із низькими доходами. Розрахунки виплат на основі середньої зарплатні після випуску не можуть застосовуватися, і програма не може повернути свої витрати. Можна припустити, що містер Клінтон ігнорував те, що, напевно, казали йому радники щодо Єльського експерименту: він тихенько припинився через п’ять років і тому, що повернення позик було меншим, ніж очікувалося, і тому, що перешкоджали значні адміністративні витрати.

Те, чого ми не знаємо, може зробити нам боляче. Економісти досліджують, як ми отримуємо інформацію, що ми з нею робимо і як приймаємо рішення, коли все, що бачимо, є лише обкладинкою книжки. Дійсно, Шведська Академія наук визнала це, присудивши Нобелівську премію з економіки у 2001 році Джорджу Акерлофу, Майклу Спенсу та Джозефу Стіґліцу за їхню плідну роботу з економіки інформації. У їхній роботі досліджуються проблеми, що виникають, коли раціональні люди змушені приймати рішення на основі неповної інформації чи коли одна сторона в угоді знає більше, ніж інша. Їхні ідеї стосуються деяких наших найважливіших суспільних питань — від генетичного дослідження до дискримінації на робочому місці.

Візьмімо малу юридичну фірму, що запросила на інтерв’ю двох кандидатів на роботу — чоловіка і жінку. Обидва кандидати нещодавно закінчили Гарвардську правничу школу і явно кваліфікуються для цієї роботи. Якщо «найкращим» кандидатом для цієї роботи є той, хто заробить найбільше грошей для фірми, що видається логічним припущенням, тоді я стверджуватиму, що раціонально буде найняти чоловіка. Інтерв’юер не має одразу конкретної інформації про сімейні плани кандидатів (і законом заборонено запитувати їх про це), однак може зробити певні висновки на основі того, що кожен знає про Америку початку ХХІ століття: жінки все ще звертають увагу на обов’язки з виховання дітей. Демографи припускають, що обидва кандидати, ймовірно, заведуть собі сім’ї в найближчому майбутньому. Однак лише жінка-кандидат візьме оплачувану відпустку з догляду за дитиною. Ще важливіше те, що вона може не повернутися до роботи, народивши дитину, що накладає на фірму витрати для пошуку, найму та підготовки іншого адвоката.

Чи щось із цього є певним? Ні. Кандидат-чоловік може планувати залишитися вдома зі своїми п’ятьма дітьми, а кандидат-жінка могла ще кілька років тому вирішити, що вона не заводитиме дітей. Однак це не найвірогідніші сценарії. Кандидат-жінка покарана тому, що фірма не має ніякої інформації про її особливі обставини, за винятком хороших даних про загальні соціальні тенденції. Це чесно? Ні. (І це в будь-якому разі незаконно.) І все ж логіка фірми має сенс. Іншими словами, дискримінація в цьому випадку є раціональною, що ставить з ніг на голову саму ідею дискримінації. Зазвичай дискримінація ірраціональна. Як зазначав Нобелівський лауреат Ґері Бекер у книзі «The Economics of Discrimination»[111], роботодавці з «відчуттям дискримінації» жертвують прибутком, бо нехтують представниками меншин на користь менш кваліфікованих білих. Пацієнт, що відмовляється лікуватися у блискучого чорношкірого лікаря через колір його шкіри, просто дурень. Юридична фірма, що зводить до мінімуму плинність працівників, покладаючись на середньостатистичні дані, може ображати наші почуття й порушувати федеральний закон, але вона не дурна.

Коли ми розглянемо ситуацію як проблему інформації, виникне декілька важливих ідей. По-перше, фірми — не єдині лиходії. Коли жінки-професіонали вирішують народити дитину, узяти відпустку з догляду за нею й потім кинути компанію, вони зумовлюють втрати, причому непорядні, у своїх фірм. Більше того, вони зумовлюють втрати інших жінок. Фірми, що відчувають таку «підставу» з боку працівниць, які народжують дітей, а потім ідуть з роботи, з більшою ймовірністю здійснюватимуть дискримінацію проти молодих жінок у процесі найму (особливо відносно вже вагітних) і з меншою ймовірністю пропонуватимуть щедрі пакети допомоги з народження дитини. Хорошою новиною є те, що тут наявне швидке та легке рішення: щед­рий пакет із народження, який потрібно буде повернути. Якщо ви повертаєтеся на роботу, він залишається у вас, якщо ні — маєте повернути кошти. Ця проста зміна політики дає нам майже все, чого ми хочемо. Фірми більше не будуть тривожитися про виплату пакету жінкам, які потім не повернуться на роботу. Дійсно, стає можливим пропонувати більш щедрі пакети допомоги без створення працівницям стимулів взяти гроші й тікати. Жінки, своєю чергою, не стикаються з таким самим рівнем дискримінації в процесі найму.

Статистична, або так звана раціональна дискримінація можлива тоді, коли індивід робить висновок, виправданий на основі широких статистичних даних, однак (1) він імовірно буде неправильним у конкретному випадку, і (2) має дискримінаційний вплив на певну групу. Припустімо, що роботодавець не має расових упереджень, однак має відразу до осіб із кримінальним минулим. Це явно раціональне упередження з усіх поглядів. Якщо цей роботодавець має вирішити про найм без знання про кримінальне минуле (через брак часу чи ресурсів, необхідних для отримання такої інформації, а можливо, законом забороняється питати про це), тоді цілком імовірно, що він дискримінує кандидатів — чорних чоловіків, які з більшою ймовірністю могли провести час за ґратами (28 %), ніж білі кандидати (4 %).

Звичайно, єдине, що цікавить роботодавця, — це чи має кримінальне минуле особа, що стоїть перед ним. Якщо ми зможемо надійно отримати цю інформацію, тоді ширші соціальні аспекти не гратимуть ролі. За теорією, ми можемо очікувати, що доступ до інформації про кримінальне минуле зменшить дискримінацію чорних чоловіків, яких не притягали до кримінальної відповідальності. Фактично саме це нам покажуть дані. Група економістів порівняла рішення щодо найму в фірмах, які перевіряли кримінальне минуле кандидатів, з фірмами, що не робили цього. Висновок: «Ми виявили, що роботодавці, які перевіряють кримінальне минуле, з більшою ймовірністю візьмуть на роботу афроамериканських працівників, особливо чоловіків. Цей ефект сильніший серед тих роботодавців, які повідомляють про небажання брати на роботу колишніх злочинців, ніж тих, що цього не роблять»[112].

У расових питаннях чим більше інформації, тим краще. Відповідно, чим менше інформації, тим гірше. Сполучені Штати мають величезну частину населення, що зазнавала утисків. (Америка має високий відсоток ув’язнень, і більшість тих, хто потрапляє до в’язниці, потім виходять з неї, причому середнє значення тривалості перебування за ґратами — менше двох років.) Публічна політика, що намагається допомогти колишнім правопорушникам шляхом приховування інформації про їхнє кримінальне минуле, може негативно позначитися на знач­но ширших колах населення. Автори дослідження, процитованого вище, звертали увагу, що їхні результати «вказують на те, що обмеження доступу до кримінальних даних може насправді зачепити більше людей, ніж допомогти й згладити расові відмінності на ринку праці».

Цей розділ — не про дискримінацію. Він про інформацію, що лежить в основі багатьох пов’язаних із дискримінацією проблем. Інформація важлива, особливо коли ми не маємо всього, чого потребуємо. Ринки схильні підтримувати ті сторони, які вони краще знають. (Купляли коли-небудь вживаний автомобіль?) Однак коли дисбаланс чи асимет­рія інформації стає надто сильною, тоді ринки можуть повністю зруйнуватися. Це була головна ідея Нобелівського лауреата 2001 року Джорджа Акерлофа, економіста з Університету Каліфорнія в Берклі. Його праця під назвою «The Market for Lemons»[113] використала приклад із ринком вживаних автомобілів, щоб донести центральну ідею. Той, хто продає вживаний автомобіль, знає про його якість більше, ніж той, хто хоче його купити. Це створює проблему зворотного відбору подібно до того, як це відбувалося зі Стипендіями надії. Власники автомобілів, якими вони задоволені, менш імовірно продаватимуть їх. Тому покупці вживаних автомобілів очікують, що там є приховані проблеми, і вимагають знижки. Однак якщо знижка вже вбудована в ринок, власники авто високої якості ще менше будуть схильні їх продавати, і тому ринок буде заповнений розвалюхами. За теорією, ринок високоякісних вживаних автомобілів не працюватиме, значною мірою на шкоду тих, хто хоче придбати або продати таку машину. (На практиці такі ринки часто все ж працюють з причин, які пояснив той джентльмен, із яким містер Акерлоф поділив свою Нобелівську премію: детальніше про це далі.)

«Ринок для розвалюх» відображає ідеї, визнані Нобелівським комітетом. Кажучи словами Королівської Шведської Академії наук, «проста, але глибока й універсальна ідея, з численними висновками й широким застосуванням». Наприклад, сфера охорони здоров’я страждає від інформаційних проблем. Споживачі медичних послуг — пацієнти — майже завжди мають менше інформації про своє лікування, ніж їхні лікарі. Дійсно, навіть побачившись із лікарем, ми можемо не знати, чи правильно нас лікують. Ця асиметрія інформації лежить в основі наших неприємностей з охороною здоров’я.

У кожній системі «плати за послуги» лікарі вимагають оплати за кожну процедуру, яку вони виконують. Пацієнти не платять за ці додаткові тести та процедури, це роблять їхні страхові компанії (або федеральний уряд у випадку літніх американців відповідно до умов Medicare). Водночас медичні технології продовжують створювати нові варіанти лікування всіх видів, і більшість із них вельми дорогі. Це поєднання лежить в основі швидкого зростання вартості медицини: лікарі мають стимули до виконання дорогих медичних процедур, а пацієнти не мають підстав відмовлятися від них. Коли ви приходите з головним болем у кабінет лікаря, а лікар призначає вам комп’ютерне сканування мозку, майже завжди ви погодитесь — «просто, щоб бути певним». Ні ви, ні ваш лікар не порушуєте етики. Коли вартість не є вирішальним чинником, ви маєте всі підстави виключити існування раку мозку, навіть якщо єдиним симптомом є головний біль вранці після добрячої гулянки на роботі. Ваш лікар також може мати обґрунтовані побоювання, що коли він не проведе комп’ютерного сканування, ви можете втратити солідні гроші пізніше, якщо станеться якесь погіршення.

Медичні інновації в одних випадках є чудовими і марними в інших. Візьмімо нинішній комплект досліджень раку простати, що вражає багатьох літніх чоловіків. Одним зі способів лікування є «почекати і поспостерігати», при якому не вживається ніяких заходів, якщо і допоки тести не покажуть, що рак прогресує. Це розумний хід дій, оскільки рак простати розвивається настільки повільно, що більшість пацієнтів помирають від чогось іншого, поки рак простати не стане серйозною проб­лемою. Іншим варіантом лікування є опромінювання протонами, коли атомними частинками опромінюється уражена зона на протонному прискорювачі завбільшки з футбольне поле. Утримання від дії фактично нічого не коштує (більшою чи меншою мірою), а опромінювання протонами з прискорювача коштуватиме десь близько 100 тисяч доларів.

Різниця у витратах не дивує: вражає те, що протонна терапія не показала більшої ефективності, ніж очікування під наглядом. Аналіз, проведений RAND Corporation, прямо показав, що «жодна терапія не проявила своєї першості над іншими»[114].

Організації охорони здоров’я (ООЗ) призначені для контролю вартості за допомогою стимулювання. За планами багатьох ООЗ, загальним практикуючим лікарям платиться фіксована сума на пацієнта в рік незалежно від того, які послуги надані. Лікарі можуть бути обмежені в тих тестах і послугах, які вони можуть прописати пацієнту, і навіть можуть отримати бонус, відмовляючись посилати своїх пацієнтів до спеціалістів. Це змінює справу. Тепер, коли ви приходите в кабінет лікаря (усе ще у невигідному становищі через брак інформації про ваше здоров’я) і кажете: «Мені погано, голова болить, у вусі стріляє», лікар звіряється з інструкціями ООЗ і рекомендує вам випити дві пігулки аспірину. Цей приклад може бути перебільшенням, однак в основі він слушний: особа, яка найкраще знає про ваш медичний стан, може мати економічні стимули відмовити вам у лікуванні. Скарги на надто великі витрати замінюються скаргами на надто малі витрати. Кожний клієнт ООЗ має жахливу історію про суперечки з бюрократами щодо прийнятних витрат. У більшості крайніх (і анекдотичних) випадків бухгалтери ООЗ відмовляють пацієнтам у лікуванні заради порятунку життя.

Деякі лікарі вступають у боротьбу зі страховими компаніями від імені своїх пацієнтів. Інші просто порушують правила, маскуючи процедури, які не покриває страховка, процедурами, які покриває. (Пацієнти не одинокі у своєму стражданні від асиметрії інформації.) Політики також втрутилися в бійку, вимагаючи, наприклад, оприлюднювати заохочення, яке страхові компанії виплачують лікарям, і навіть прийняти закон про права пацієнтів.

Інформаційна проблема в основі охорони здоров’я нікуди не зник­ла: (1) пацієнт, який не сплачує за рахунками, потребує максимально можливого лікування; (2) лікарі максимізують доходи й мінімізують судові позови, надаючи максимальний обсяг лікування; (3) страхова компанія максимізує прибутки, сплачуючи за максимально мале лікування; (4) технологія внесла систему дуже дорогих варіантів, частина яких є чудодійними, а інші — марною тратою грошей; і (5) дуже затратно і для пацієнта, і для страхової компанії визначити «правильний» хід лікування. Коротше кажучи, інформація відділяє охорону здоров’я від решти економіки. Коли ви заходите до магазину електроніки, щоб придбати телевізор з великим екраном, ви можете вибрати, на якому з них картинка найкраща. Потім ви порівнюєте цінники, знаючи, що в кінцевому підсумку рахунок прийде до вас додому. І нарешті ви зважуєте переваги оглянутих вами телевізорів (якість яких ви перевірили) проти затрат (що ви маєте заплатити) і зупиняєте вибір на одному. Нейрохірургія насправді зовсім інакша.

Основним викликом для реформи охорони здоров’я є плата за «правильне» лікування — той «продукт», що найбільше обґрунтовує його вартість. Цю вправу споживачі виконують самі в усіх інших галузях економіки. Бухгалтери не повинні автоматично казати «ні» надто дорогим методам лікування — деякі з них можуть бути чудодійно ефективними й вартими кожного цента. Вони повинні казати «ні» дорогим методам лікування, які не є явно кращими за дешевші варіанти. Вони також повинні казати «ні» проведенню деяких тестів «просто, щоб переконатися» — і тому, що ця діагностика дорога, але й тому, що при застосуванні до здорових людей вона здатна викликати «фальшиві позитиви», що потягне за собою дороге, не необхідне й потенційно небезпечне лікування.

У рекламі є такий афоризм: «Я знаю, що марную половину моїх грошей, хотілося би знати, яку саме половину». Охорона здоров’я подібна цьому, і якщо метою реформи є обмежити різко зростаючі витрати, то будь-які зміни в політиці мають зосереджуватися на якості й наслідках, а не на оплаті втручання. Фінансовий оглядач газети New York Times Девід Леонардт описує лікування раку простати (де неймовірно дорога технологія не схоже, щоб давала краще здоров’я) як власний «індивідуальний лакмусовий тест» реформи охорони здоров’я. Він пише: «Тест на рак простати визначить, чи Президент Обама й Конгрес зроблять закон, що почне виправляти фундаментальні проблеми з нашою медичною системою: поєднання карколомного зростання витрат і посередніх результатів. Якщо їм це не вдасться, то медична система й далі перебуватиме в глибоких проблемах незалежно від того, якими будуть інші вдосконалення».

Однак ми ще не завершили з охороною здоров’я. Лікар може знати більше про ваше здоров’я, ніж ви, однак ви знаєте краще про ваше довготермінове здоров’я, ніж ваша страхова компанія. Може, ви нездатні діагностувати рідкісні захворювання, однак ви знаєте, чи здоровий у вас спосіб життя, чи були у вашій сім’ї певні захворювання, чи є у вас прояви ризикової сексуальної поведінки, чи є у вас імовірність завагітніти й таке інше. Ці інформаційні переваги загрожують розвалити ринок страхування.

Страхування пов’язане з правильним розрахунком. Деякі індивіди явно не потребують охорони здоров’я. Інші можуть мати хронічні захворювання, на лікування яких треба витратити сотні тисяч доларів. Страхова компанія отримує прибуток, визначаючи середні витрати на лікування для всіх своїх клієнтів, а потім встановлюючи загальну плату трохи вищою. Коли компанія Aetna складає групову політику для 20 тисяч п’ятдесятилітніх чоловіків, і середня вартість медичних послуг для п’ятдесятилітнього чоловіка становить 1250 доларів на рік, тоді, швидше за все, компанія встановить річну премію на рівні 1300 доларів, що дасть їй в середньому 50 доларів на кожний підписаний поліс. Aetna робитиме гроші на одних полісах і втрачатиме на інших, однак загалом ця компанія збагачуватиметься, якщо розрахунки правильні.

Чи починає цей приклад бути схожим на Стипендію надії чи ринок вживаних авто? Повинен. Поліс на 1300 доларів — поганий варіант для здорових п’ятдесятилітніх чоловіків і дуже хороший — для курців із надмірною вагою й випадками серцевих захворювань у сім’ї. Тому найздоровіші чоловіки найімовірніше вийдуть із цієї програми, а найбільш хворі приєднаються. Коли це станеться, популяція чоловіків, на яких опирався розрахунок базової премії, почне змінюватися: в середньому чоловіки, що залишаться, будуть менш здоровими. Страхова компанія вивчає свою нову групу чоловіків середнього віку й доходить висновку, що річну премію треба підняти до 1800 доларів, щоб мати зиск. Бачите, до чого йде? З новою ціною більше чоловіків — найздоровіші з нездорових — вирішать, що така політика їм невигідна, і вийдуть із неї. Найбільш хворі триматимуться цієї політики з усіх сил свого хворого тіла. Знову цільова група змінюється, і тепер навіть 1800 доларів не покривають витрат на страхування чоловіків, що підписалися на цю програму. За теорією, ця зворотна селекція триватиме доти, поки ринок страхування здоров’я не впаде остаточно.

Насправді так не буває. Страхові компанії зазвичай страхують великі групи, членам яких не дозволяється обирати — входити до програми чи виходити з неї. Якщо «Aetna», наприклад, виписує поліси для всіх працівників General Motors, то тут не буде зворотного відбору. Цей поліс подається в комплекті з робочим місцем, і всі працівники, здорові й хворі, охоплені страховкою. У них немає вибору. Aetna може вирахувати середню вартість лікування для цієї великої групи чоловіків і жінок, а потім встановити премію, достатню для отримання прибутку.

Однак виписування полісів для індивідів є значно страшнішою справою. Компанії обґрунтовано бояться, що люди, які найбільше прагнутимуть страхування медичних витрат (або страхування життя), — це ті, які його найбільше потребують. Це правда незалежно від того, наскільки високу премію встановлює страхова компанія за свої поліси. За будь-якої ціни — навіть 5000 доларів на місяць — індивіди, які очікують, що їхні медичні витрати будуть вищими, ніж вартість полісу, найбільш охоче підписуватимуть їх. Звичайно, страхові компанії мають деякі власні трюки, як, наприклад, відмова у покритті витрат індивідам, які вже хворі або ймовірно захворіють у найближчому майбутньому. Це часто вважається грубою й нечесною практикою стосовно суспільства з боку страхових компаній. Зі стороннього погляду видається помилковою думка, що хворі люди мають найбільше клопоту з отриманням медичної страховки. Однак уявіть собі, що було б, якби страхові компанії не мали цього легального привілею. (Дуже уявне) спілкування з вашим лікарем могло б бути приблизно таким:

Лікар: Боюся, у мене погані новини. Чотири з ваших коронарних артерій повністю або частково заблоковані. Я б рекомендував якнайшвидше операцію на відкритому серці.

Пацієнт: Яка ймовірність, що вона буде успішною?

Лікар: Ну, у нас чудові результати.

Пацієнт: А операція дорога?

Лікар: Звичайно, дорога. Ми ж говоримо про операцію на відкритому серці.

Пацієнт: Тоді я, мабуть, спочатку придбаю медичну страховку.

Лікар: Так, це дуже хороша ідея.

Страхові компанії запитають пацієнта про історію сім’ї, звички здорового життя, тютюнокуріння, небезпечні хобі та увесь комплект інших професійних речей. Коли я звернувся за довічною страховкою, представник компанії прийшов до мене додому і взяв аналіз крові, щоб переконатися, що в мене немає ВІЛ. Він запитував, чи живі мої батьки, чи пірнаю я з аквалангом, чи беру участь в автоперегонах. (Так, так, ні.) Я помочився в чашку, став на терези, відповів на запитання щодо тютюну і вживання наркотиків, і все це видавалося резонним, враховуючи, що компанія мала погодитися платити моїй дружині великі гроші, якщо я помру в недалекому майбутньому.

Страхові компанії мають інший тонкий інструмент. Вони можуть розробити правила чи «механізм відстеження», що отримуватиме інформацію від їхніх потенційних клієнтів. Виявлення цього, застосовне до всіх інших ринків, принесло Джозефу Стіґліцу, економістові з Колумбійського університету і колишньому головному економістові Світового банку, частку Нобелівської премії 2001 року. Як фірми відстежують клієнтів у страховому бізнесі? Вони використовують франшизи. Споживачі, які вважають себе достатньо здоровими, придбають поліси з високими франшизами. В обмін їм пропонують нижчу премію. Ті споживачі, які знають, що можуть отримати великі рахунки за лікування, уникатимуть франшизи й у результаті платитимуть більшу премію. (Те саме справедливе й у випадку, коли ви шукаєте страхування автомобіля й маєте потаємну підозру, що ваш шістнадцятирічний син водить машину ще гірше, ніж більшість шістнадцятирічних підлітків.) Коротше кажучи, франшиза є засобом для отримання нашої приватної інформації: вона змушує споживачів сортувати самих себе.

Будь-яке питання щодо страхування в кінцевому підсумку веде до іншого, небезпечного запитання: як багато інформації буде надто багато? Гарантую, що найближчими роками це стане однією з найбільш болісних проблем публічної політики. Ось проста вправа. Вирвіть одну волосинку зі своєї чуприни. (Якщо ви повністю лисий, візьміть крапельку слини зі свого рота.) Цей зразок містить увесь ваш генетичний код. У хороших (чи поганих) руках він може бути використаний для визначення того, чи схильні ви до серцевих захворювань, окремих видів раку, депресії, а якщо наука продовжуватиме розвиватися такими шаленими темпами, як зараз, — то й усіх інших хвороб. З однією волосиною дослідник (або страхова компанія) незабаром зможе визначити, чи є у вас ризик захворіти хворобою Альцгеймера — за двадцять п’ять років до того, як це станеться. Це створює дилему. Якщо генетична інформація буде широко доступною страховим компаніям, то людям, найбільш схильним до захворювань, стане дуже важко, якщо не неможливо, дістати будь-яке страхування. Іншими словами, люди, які найбільше потребують медичного страхування, матимуть найменшу можливість отримати його — не лише в ніч перед операцією, а й узагалі. Індивіди, в яких у сім’ї були випадки хвороби Гантінґтона — спадкового дегенеративного розладу мозку, — уже зараз бачать, наскільки важко або й неможливо отримати страхування життя. З іншого боку, нові закони забороняють страховим компаніям збирати таку інформацію, залишаючи їх вразливими до серйозного зворотного відбору. Індивіди, які знають, що мають високий ризик у майбутньому захворіти, кинуться купувати щедрі страхові поліси.

Редакційна стаття в журналі The Economist вказала на це приховане ускладнення: «Тому уряди зіткнуться з необхідністю вибору між забороною використання результатів тестів і руйнуванням цілої галузі чи дозволом використовувати їх і створенням нижчого класу людей, яких не можна страхувати або які не можуть собі це дозволити». Журнал The Economist, якого важко назвати оплотом лівих ідей, висловив припущення, що приватні ринки медичного страхування можуть у кінцевому підсумку вирішити, що цю проблему неможливо розв’язати, і віддадуть уряду значно ширшу роль. Висновок статті: «Дійсно, генетичні тестування можуть стати найдієвішим аргументом для фінансованого державою всезагального медичного страхування»[115].

Будь-яка реформа охорони здоров’я, що намагається зробити медичне страхування і доступнішим, і дешевшим, особливо для вже хворих або тих, що ймовірно захворіють, отримає руйнівні проблеми зворотного відбору. Подумайте: якщо я обіцяю, що ви зможете купувати доступну страховку, незалежно від того, захворіли ви вже чи ще ні, тоді оптимальний час для придбання цієї страховки — у кареті швидкої допомоги дорогою у лікарню. Єдина можливість вирішити цю внутрішню проблему — поєднати гарантований доступ до дешевого страхування з вимогою, щоб кожен придбав страховку — здоровий і хворий, молодий і здоровий, — так зване «особисте зобов’язання». Страхові компанії все ще втрачатимуть гроші на полісах, які вони змушені видавати з високими ризиками, однак ці втрати можуть компенсуватися прибутками, отриманими від здорових людей, змушених купувати страховий поліс. (Будь-яка країна з національною системою охорони здоров’я фактично має «особисте зобов’язання»: усі громадяни змушені платити податки, а у відповідь вони всі отримують медичну допомогу за урядові гроші.)

Такий підхід використав штат Массачусетс як частину державного плану для надання всезагального доступу до медичного страхування. Громадяни штату, які можуть дозволити собі медичну страховку, але не купують її, дістають штраф, який накладається на їхній податковий дохід у штаті. Гілларі Клінтон підтримала особисте зобов’язання під час президентської передвиборчої кампанії демократів у 2008 році, а Барак Обама — ні, хоча це явно було більше бажання відрізнятися від найсильнішого опонента в Демократичній партії, ніж результат його аналізу зворотного відбору. Очевидно, що примушування здорових людей до купівлі чогось, що в іншому разі вони не купували б, є проявом твердої руки уряду, але це і єдиний спосіб об’єднати ризики (що і є метою страхування), коли розподіл ризиків не є випадковим.

Економічна наука каже: (1) ми знаємо, хто хворий; (2) ми все більше дізнаємося, хто захворіє; (3) хворі люди потребують великих витрат; і (4) приватне страхування не працює як слід у таких умовах. Це якщо говорити прямо. Важчою є філософська/ідеологічна частина: наскільки ми хочемо ділитися витратами на охорону здоров’я в будь-якому разі (якщо хочемо взагалі), та як ми маємо це робити? Це були фундаментальні питання, коли Білл Клінтон намагався переглянути систему охорони здоров’я у 1993 році, і вони знову виникли, коли адміністрація Обами взялася за цю реформу у 2009 році.

Цей розділ розпочався з розгляду найсерйозніших проблем, пов’яза­них з інформацією, — випадків, коли брак інформації руйнує ринки і змушує індивідів до поведінки, що має серйозні соціальні наслідки. Економістів також цікавлять більш приземлені приклади того, як ринки реагують на брак інформації. Ми проводимо все наше життя, купуючи товари і послуги, якість яких нам нелегко визначити. (Ви мусили заплатити за цю книжку, перш ніж змогли її прочитати.) В абсолютній більшості випадків споживачі й фірми створюють власні механізми вирішення проблем із інформацією. Дійсно, у цьому полягає і геній McDonald’s, що надихнув на заголовок цього розділу. «Золоті арки» пов’язані з інформацією настільки ж, як і з гамбургерами. Кожний гамбургер МакДональдса смакує однаково і в Москві, і в Мехіко-сіті чи в Цинциннаті. Це не просто цікавий факт: це серцевина успіху компанії. Припустімо, ви їдете машиною швидкісною трасою І-80 з Омахи й ніколи не були в штаті Небраска, коли раптом бачите McDonald’s. Ви одразу знаєте, що він чистий, безпечний і недорогий. Ви знаєте, що в ньому працює туалет. Ви знаєте, що він відчинений сім днів на тиждень. Ви навіть знаєте, скільки солоних огірків у подвійному чізбургері. Ви знаєте все це до того, як вийдете з машини у штаті, де ви ніколи не були.

Порівняйте це з білбордом, що рекламує бургери Chuck’s Big Burger. Тут можуть пропонувати одні з найкращих бургерів на захід від Міссісіпі. Або це може стати новим спалахом зараження кишковою паличкою національних масштабів. Як ви знаєте? Якби ви жили в місті Омаха, то могли б знати про репутацію Chuck’s Big Burger. Однак ви там не живете — ви просто їдете через штат Небраска о дев’ятій вечора. (А о котрій, до речі, зачиняється Chuck’s Big Burger?) Якщо ви схожі на мільйони інших людей, навіть тих, хто вважає фаст-фуди непривабливими, ви шукатимете золоті арки, бо знаєте, що криється за ними. McDonald’s продає гамбургери, смажену картоплю, а найважливіше — передбачуваність.

Ця ідея лежить в основі поняття «брендингу», для якого компанії витрачають неймовірні гроші, щоб забезпечити ідентичність своєї продукції. Брендинг вирішує проблеми споживачів: як ви оберете товари, якість чи безпечність яких можна визначити, лише скориставшись ними (а часом навіть пізніше)? Гамбургери — лише один приклад. Те саме правило стосується всього — від відпусток до моди. Чи отримаєте ви задоволення від свого круїзу? Так, бо це Royal Caribbean — або Celebrity чи Viking та Cunard. Я погано розуміюся в моді, тож переконаний, що, купивши сорочку від Tommy Hilfiger, матиму досить презентабельний вигляд, виходячи з дому. Реклама коліс Michelin демонструє дітей, котрі бавляться всередині цих коліс із рекламним рядком «Адже стільки всього їде на ваших колесах». Приховане повідомлення достатньо чітке. Водночас Firestone найімовірніше зруйнував значну частину вартості свого бренду в результаті демонстрації шин, що лускають, зі смертельними кульбітами машин Ford Explorer.

Брендинг сварять як інструмент, за допомогою якого жадібні багатонаціональні корпорації переконують нас платити грабіжницькі гроші за товари, яких ми не потребуємо. Економічна наука каже інше: брендинг допомагає створити довіру, яка необхідна для функціонування складної економіки. Сучасний бізнес зобов’язує, щоб ми здійснювали основні транзакції з людьми, яких раніше ніколи не зустрічали. Я регулярно відсилаю чек до Fidelity[116] навіть попри те, що я там не знаю жодної людини. Дратівливі урядові регулятори можуть захистити мене лише від найбільш очевидних видів шахрайства. Вони не захистять мене від недобросовісних практик у бізнесі, значна частина яких є ідеально законними. Компанії звично рекламують свою довговічність. Той знак на одязі «Since 1927» — політичний спосіб сказати: «Нас би вже давно не було, якби ми обдирали своїх покупців».

Бренди роблять те саме. Як і репутація, вони побудовані часом. Дійсно, іноді бренд стає ціннішим, ніж сам товар. 1997 року Sara Lee, компанія, що продає все — від білизни до сосисок на сніданок, оголосила, що починає продавати свої виробничі потужності. Не буде більше індичих ферм чи текстильних станків. Замість цього компанія зосередиться на пришиванні своїх престижних брендових назв — Champion, Hanes, Coach, Jimmy Dean — на товари, виготовлені іншими фірмами. Один бізнесовий журнал зазначив: «Sara Lee вірить, що її душа — у її бренді, і найкраще використання його сили — вдихнути комерційне життя в інертну масу, яку постачають інші»[117]. Чудова іронія: стратегія розвитку «Sara Lee» в тому, щоб нічого не виробляти.

Брендинг може бути дуже вигідною стратегією. На конкурентних ринках ціни невблаганно повзуть до вартості виробництва. Якщо виробництво однієї банки содової води коштує 10 центів, а я продаю її за один долар, хтось приходить і починає продавати за 50 центів. Досить скоро хтось інший збуватиме її по двадцять п’ять, потім по п’ятнадцять центів. Врешті-решт якась безжалісна ефективна компанія почне продавати содову по 11 центів за банку. З погляду споживача — це краса капіталізму. З погляду виробника — це «пекло споживання». Наприклад, ось плачевна частка американського фермера. Соя є соєю: у результаті фермер із Айови не може підняти ціну на свій урожай хоч на копійку понад ринкову. Якщо взяти до уваги вартість транспортування, кожне зерно сої продається у світі за тією самою ціною, що роками не набагато відрізняється від затрат на виробництво.

Як фірма зберігає свій прибуток від смертельної спіралі конкуренції? Переконуючи світ (правомірно чи ні), що його суміш карамельної патоки й води відрізняється від усіх інших сумішей патоки й води. «Кока-кола» — це не содова. Це Coke. Виробники брендової продукції створюють монополію на самих себе — і, відповідно, на вартість своєї продукції, — переконуючи споживачів, що їхня продукція не схожа ні на яку іншу. Одяг від Nike — це не шматки тканини, зшиті робітниками у В’єтнамі, це одяг фірми Tiger Woods. Навіть фермери прийняли це повідомлення близько до серця. У супермаркеті можна знайти (і заплатити за це більше) апельсини Sunkist, яловичину від Angus, курчат від Tyson.

Іноді ми отримуємо інформацію, коли платимо іншим для підтверд­ження якості. Робота Роджера Еберта[118] полягає в перегляді багатьох поганих кінофільмів, тож я не мушу їх усі дивитися. Коли він знаходить там діамант, то піднімає вгору великий палець. До речі, я уникнув перегляду фільмів типу «Березневі коти», якому містер Еберт дав нуль зірочок. Я сплачую за цю інформацію у формі передплати газети Chicago Sun-Times (чи шукаючи оголошення, що Sun-Times заплатили за демонстрацію на її безкоштовному веб-сайті). Журнал Consumer Reports надає подібну інформацію про споживчі товари, Underwriters Laboratories сертифікує безпеку електричних приладів, Morningstar оцінює показники фондів взаємодопомоги. А є ще ж і книжковий клуб Oprah, здатний маловідому книгу підняти до списку бестселерів.

Водночас фірми робитимуть усе можливе, щоб «просигналізувати» про свою якість ринкові. Це була ідея Нобелівського лауреата 2001 року з економіки Майкла Спенса, економіста Стенфордського університету. Припустімо, що ви обираєте радника з питань інвестування після широкої посмішки фортуни в лотереї Powerball. Перша фірма, яку ви відвідуєте, має вражаючі дерев’яні панелі, мармурову підлогу, оригінальні картини імпресіоністів на стінах та італійські костюми ручного пошиття на співробітниках. Ви подумаєте: (1) мої внески сплачуватимуть за весь цей красивий мотлох — шахрайство!; чи (2) ого, ця фірма вельми успішна, сподіваюся, вони візьмуть мене своїм клієнтом. Більшість людей обере (2). (Якщо я вас не переконав, уявіть собі іншу картину: що ви подумаєте, якщо ваш радник з інвестицій працюватиме в сирому офісі на комп’ютері з двадцятирічної давнини програмою WANG?)

Пастка успіху — панелі, мармур, колекція картин — не мають прямого стосунку до професійності фірми. Ми радше інтерпретуємо це як «сигнали», які переконують нас, що це одна з найвищих фірм. Вони для ринків відіграють роль яскравого пір’я павича для приваблювання майбутньої самки: хороший знак у світі недосконалої інформації.

Що свідчить про успіх, коли ви входите до офісу десь в Азії? Чудова прохолодна температура. Подих прохолодного повітря одразу каже вам, що ця фірма може дозволити собі хороше кондиціювання повітря. Навіть коли назовні температура ближче до сорока градусів, температура в офісі настільки низька, що деякі працівники користуються обігрівачами. Wall Street Journal повідомляє: «Холодне повітря з кондиціонера — спосіб для бізнесменів і власників будинків показати, що вони на вершині кривої комфорту. У показних азійських містах керівники люблять розсилати повідомлення: ми дуже круті, як Арктика»[119].

Ось улюблене запитання економістів, пов’язане з цим: випускники Гарварду вельми успішні в житті, але чи це завдяки тому, що вони навчилися в Гарварді тим речам, які роблять їх успішними, чи тому, що Гарвард шукає і приймає на навчання талановитих студентів, які добилися б надзвичайних успіхів після будь-якого університету? Іншими словами, чи справді Гарвард додає вартості своїм студентам, а чи це просто чудовий механізм «сигналізування», який дає блискучим студентам рекламувати світові свої таланти тим, що їх прийняли до Гарварду? Алан Крюґер, економіст із Принстона, і Стейсі Дейл, економіст із Фонду Меллона, провели цікаве дослідження, щоб відповісти на це питання[120]. Вони зазначають, що випускники престижних коледжів отримують вищу зар­платню в подальшому житті, ніж випускники менш відомих коледжів. Наприклад, середньостатистичний студент, що вступив до Єлю, Свартмору чи Університету Пенсильванія у 1976 році, заробляв 92 тисячі доларів у 1995 році, а середньостатистичний студент, що вступив до не дуже відомого коледжу на зразок Пенн Стейт, Денісон чи Тулейн, заробляв на 22 тисячі менше. Це не так уже й дивно, і навряд чи дає відповідь на питання, чи студенти в університетах типу Єль і Принстон зароблятимуть більше, ніж їхні ровесники після менш конкурентних шкіл, навіть якщо вони всі чотири роки пили пиво, грали в теніс і дивилися телевізор.

Тому містер Крюґер і міс Дейл зробили у своєму аналізі наступний крок. Вони перевірили результати студентів, що вступили до високо- і не дуже конкурентних навчальних закладів. Деякі студенти потрапили в місця типу Ліги плюща[121], інші обрали менш конкурентні варіанти. Головний результат дослідження Крюґера і Дейл найкраще сформульований у назві їхньої роботи: «Діти, достатньо розумні, щоб потрапити до елітних закладів, можуть не перейматися». Середні заробітки студентів, що вступили до високо- і низькоконкурентних закладів, були загалом однакові незалежно від того, який коледж вони закінчили. (Єдиним винятком були студенти зі сімей із низькими доходами, для яких навчання у престижних закладах суттєво підвищило їхні заробітки.) Загалом пізніше протягом життя починає мати значення якість студента, радше ніж якість університету, який він чи вона закінчили.

Чи нерозумно витрачати 150 тисяч доларів або й більше, щоб навчатися в університеті Ліги плюща? Не обов’язково. Як мінімум, диплом Принстону чи Єлю в резюме еквівалентний «великому пальцю» Роджера Еберта. Він говорить про те, що ви висококваліфіковані, в чому інші люди у вашому житті — роботодавці, рідні, родичі — менше сумніватимуться. І завжди є ймовірність, що ви чомусь-таки навчитеся, чотири роки спілкуючись зі світовими науковцями. І все ж містер Крюґер дає пораду студентам, що вступають до коледжів: «Не вірте, що єдиний заклад, куди варто було б вступити, — це той, куди вас не прийняли б… Визнайте, що ваша власна мотивація, амбіції й таланти визначать ваш успіх більше, ніж назва коледжу чи ваш диплом».

Уявлення про те, що яскраві, вмотивовані індивіди (з так само мотивованими батьками) будуть успішними в житті незалежно від того, де вони навчалися, часто не враховується реформаторами американської освіти. У штаті Іллінойс кожний початок навчального року відмічається з оприлюдненням звітів шкіл штату. Кожна школа проходить оцінювання на основі успіхів її учнів у виконанні комплекту стандартизованих тестів[122]. ЗМІ швиденько хапають ці шкільні звіти, щоб виявити «найкращу» школу, яка, як правило, розміщена в фінансово міцному приміському районі. Однак чи справді цей процес говорить нам про те, які школи найефективніші? Не обов’язково. «У багатьох приміських громадах учні добре виконують стандартизовані тести, навіть якщо вони в школі щодня просиджували в туалеті протягом усіх чотирьох років», — каже економіст із Університету Рочестер Ерік Ганушек, експерт у дещо тенденційних зв’язках між впливом школи і результатами учнів. Тут відсутня дуже важлива частина інформації: наскільки велика вартість може бути додана в цих «передових школах»? Чи є в них виняткові вчителі й адміністратори, чи йдуть до них привілейовані учні, що добре виконували б стандартизовані тести незалежно від того, до якої школи вони ходили? Це знову питання з розмови про Гарвард.

Цей розділ почався серйозним соціальним питанням і закінчиться так само. Расові стереотипи — це інформаційна проблема. У центрі тут стоять два простих запитання. По-перше, чи справді раса або етнічність — окремо або в поєднанні з якимись іншими обставинами — передають змістовну інформацію щодо потенційної кримінальної діяльності? Якщо так, що ми робимо з цим? Відповідь на перше питання привертає найбільшу увагу. Після нападів 11 вересня хтось міг казати, що тридцятип’ятирічні чоловіки-араби створюють більший ризик для країни, ніж шістдесятип’ятилітні польські жінки. Полісмени довго доводили, що расова приналежність може бути певним вказівником: добре вдягнені білі діти в бідних чорношкірих районах часто купують наркотики. Злочинні організації мають расову чи етнічну приналежність. У той час, коли Президент Клінтон проголошував расові стереотипи «морально неприпустимими», веб-сайт його радника з питань боротьби з наркотиками Баррі МакКефрі саме це й робив. У Денвері, зазначав сайт, продавцями героїну є переважно мексиканці. У Трентоні продавці креку — здебільшого афроамериканці чоловічої статі, а кокаїну в порошку — латиноамериканці[123].

Дійсно, ми всі виробляємо власні стереотипи. З дитинства нас вчать, що не можна судити про книжку за її обкладинкою. Однак ми мусимо: часто це все, що ми бачимо. Скажімо, ви йдете в гараж увечері, коли раптом чуєте кроки позаду себе. В ідеалі ви маєте попросити у цієї особи її резюме, ви і він візьмете каву й обговорите його наміри, де він працює, яка сім’я, політична філософія і, найважливіше, з якою метою він іде за вами в темний гараж. Це була би базова кримінальна перевірка. Потім, маючи в руках усю цю інформацію, ви будете вирішувати, чи натиснути тривожну кнопку на своєму брелоку для ключів. Звичайно, в реальності все відбувається інакше. Ви кидаєте швидкий погляд через плече. Яка інформація потрібна? Стать? Раса? Вік? Портфель? Одяг?

Я ніколи не забуду власного досвіду жертви расового стереотипу. Я сідав в автобус, що вирушав із центру Чикаго на захід безпосередньо перед настанням темряви. Чикаго — дуже сегреговане місто: більшість районів на захід від центру населені переважно афроамериканцями. Я був одягнений у костюм, і за кілька кварталів я був єдиним білим в автобусі. Десь у цей час до мене звернулася старша чорношкіра жінка: «А Буллз грають сьогодні?» Команда «Чикаго Буллз» грає на Стадіоні Чикаго якраз на захід від центру. Ця жінка зробила досить невинний висновок, що єдина причина, чому білий у костюмі їде цим автобусом після сьомої вечора, — повболівати за Буллз. Очевидно, що було нечесно й потенційно образливо робити будь-які висновки щодо мого місця призначення на основі лише кольору шкіри й стилю одягу. Реальний жарт був у тому, що я справді їхав на гру Буллз.

Раса, вік, етнічність та/або країна походження можуть передавати інформацію в певних умовах, особливо якщо бракує кращої інформації. Однак з погляду соціальної політики той факт, що ці атрибути можуть передавати змістовну інформацію, відволікає від головного. Важливим є питання: чи хочемо ми систематично нападати на індивідів, що потрапляють у широкий діапазон расових чи етнічних стереотипів на основі в середньому статистичних даних, і значно частіше помилятися, ніж виявлятися слушними? Більшість відповіла б «ні» за більшості обставин. Ми збудували суспільство, яке цінує цивільні свободи навіть за рахунок суспільного порядку. Опоненти расових стереотипів завжди виявляються затягнутими в болото дискусії про те, чи добре працює поліція або наскільки ефективні контртерористичні засоби. Це не єдиний стосовний момент, а в деяких випадках він може бути взагалі недоречним. Якщо економічна наука чомусь вчить нас, так це тому, що ми повинні зважувати витрати і вигоди. Витрати на насилля щодо десяти, двадцяти чи ста законослухняних осіб, щоб упіймати ще одного наркодилера, не виправдовуються. Тероризм складніший, бо потенційні витрати в результаті прослизання в щілину лише однієї особи є руйнівно високі. То що ж ми повинні з цим робити? Це один із найважчих компромісів у світі після 11 вересня.

У світі курсу «Економіка 101» всі сторони мають «досконалу інформацію». Графіки чіткі й точні, споживачі й виробники знають усе, що їм потрібно було б знати. Світ поза «Економікою 101» цікавіший, хоча й складніший. Патрульний поліцейський, що зупинив Pontiac Grand Am 1990 року з розбитими задніми ліхтарями на порожній дорозі у Флориді, не має досконалої інформації. Не має її й молода сім’я, шукаючи надійну та відповідальну няню, чи страхова компанія, що намагається захистити себе від надмірних витрат на лікування ВІЛ/СНІД. Інформація має значення. Економісти досліджують, що ми робимо з нею, а також, що часом важливіше, що ми робимо без неї.