Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 10. Федеральний резерв: чому долар у вашій кишені — дещо більше, ніж аркуш паперу

Іноді прості заяви є промовистими. Одинадцятого вересня 2001 року, через кілька годин після терористичної атаки на Сполучені Штати, Федеральний резерв зробив таку заяву: «Федеральна резервна система відкрита й діє. Вікно для знижок приймає заяви про ліквідність».

Ці два стислі технічні речення заспокійливо подіяли на глобальні ринки. Наступного понеділка, коли американські ринки відкрилися для першої після атаки торговельної сесії, Федеральний резерв[204] знизив відсоткові ставки на 0,5 %, і це була ще одна дія для зменшення фінансового й економічного впливу терористичних нападів.

Як саме ця суха заява у два речення справила настільки глибокий вплив на найбільшу економіку світу, і взагалі на всю глобальну економіку?

ФРС має інструменти для більш прямого впливу на глобальну економіку, ніж будь-яка інша інституція у світі, публічна чи приватна. Під час економічної кризи, що почала розгортатися 2007 року, ФРС використала усі інструменти, які мала у своєму наборі, а потім ще й здобула деякі нові засоби, щоб витягти фінансову систему зі стану паніки. З того часу дехто критикував Федеральну систему і її голову Бена Бернанке, що вони, мовляв, занадто вже старалися; інші критикували за те, що мало зробили. Кожен погоджується: те, що робить ФРС, має величезне значення.

Звідки у ФРС, інституції, що не є безпосередньо відповідальною перед виборцями, така влада? І як ця влада впливає на щоденне життя американців? Відповіді на обидва запитання однакові: ФРС контролює надходження грошей, а отже, кредитні потоки в економіку. Коли кран кредитів повністю відкритий, відсоткові ставки падають, і ми легше витрачаємося на ті речі, які потребують позичання грошей, — від нових авто до нових виробничих підприємств. Таким чином ФРС може використовувати монетарну політику, щоб протидіяти економічним спадам (чи запобігати їм у першу чергу). І вона може впорскувати гроші у фінансову систему після раптових ударів, як-от падіння ринку акцій 1987 року чи терористична атака 11 вересня або лускання мильної бульки американської нерухомості, коли споживачі й фірми могли завмерти на місці й припинити витрачати гроші. Але ФРС може закрутити кран, піднімаючи відсоткові ставки. Коли вартість позичених фондів зростає, наші витрачання сповільнюються. Це неймовірна влада. Пол Круґман якось написав: «Якщо вам потрібна проста модель прогнозування рівня безробіття у Сполучених Штатах на наступні кілька років, ось вона: він буде такий, яким хоче його бачити Ґрінспен[205], плюс-мінус випадкова похибка, що відображає той факт, що він — не Бог». Нині те саме справедливо сказати і про Бена Бернанке.

Бог не мусить керувати комітетом, а Бен Бернанке — мусить. Федеральна резервна система складається з дванадцяти Резервних банків, розкиданих по всій країні, та Ради керівників із семи осіб, яка базується у Вашингтоні. Бен Бернанке — голова Ради керівників, є «Головою ФРС». ФРС регулює комерційні банки, підтримує банківську інфраструктуру й загалом забезпечує роботу фінансової системи. Така посада потребує компетенції, а не геніальності чи передбачливості. Монетарна політика, інший об’єкт відповідальності ФРС, відрізняється. Її варто охарактеризувати як економічний еквівалент хірургії на мозку. Економісти не доходять згоди щодо того, як ФРС має керувати постачанням наших грошей. Вони навіть сперечаються, як саме чи чому зміни постачання грошей мають такий вплив. Однак економісти сходяться на думці, що ефективна монетарна політика має значення: ФРС повинна надавати правильну суму кредитів економіці, щоб та постійно зростала. Помилки в цьому можуть мати катастрофічні наслідки. Роберт Мандел, Нобелівський лау­реат 1999 року з економіки, стверджував, що погана монетарна політика в 1920—30 роках спричинила хронічну дефляцію, що дестабілізувала світ. Він казав: «Якби ціна золота була підвищена наприкінці 1920-х або, навпаки, якби основні центральні банки вели політику стабільних цін замість триматися золотого стандарту, не було б ані Великої Депресії, ані нацистської революції, ані Другої світової війни»[206].

Ця робота не здавалася б такою складною. Якщо ФРС може зробити так, щоб економіка зростала швидше, знижуючи відсоткові ставки, тоді можна було б вважати, що нижчі відсоткові ставки — це завжди добре. Справді, чому має існувати якесь обмеження для швидкості зростання економіки? Якщо ми почнемо вільніше витрачатися, коли ставка знизиться з 7 до 5 %, то навіщо зупинятись на цьому? Якщо все ще є люди без робочих місць, а інші — без нових автомобілів, тоді давайте знизимо її до 3 % чи навіть до 1 %. Нові гроші кожному! На жаль, існують обмеження для швидкості зростання економіки. Якщо низька відсоткова ставка, або «легкі гроші», приведе до того, що споживачі потребуватимуть на 5 % більше нових автомобілів PT Cruiser, то Chrysler повинен збільшити їхнє виробництво на 5 %. Це означає найм додаткових робітників і закупівлю додаткової сталі, скла, електричних складових і т. д. У певний момент Chrysler почне відчувати труднощі з пошуком цих нових ресурсів, особливо кваліфікованих робітників. Тому компанія просто не зможе виробляти достатньо PT Cruiser’ів, щоб задовольнити попит із боку споживачів; замість цього компанія почне піднімати ціни. Водночас автомобілебудівники визнають, що Chrysler відчуває дефіцит робочої сили, а профспілка вимагає підвищення зарплатні.

Історія на цьому не закінчується. Те саме станеться по всій економіці, а не лише в Chrysler. Якщо відсоткові ставки дуже низькі, фірми позичатимуть, щоб інвестувати в нові комп’ютерні системи й програмне забезпечення; споживачі протиратимуть свої картки Visa, купуючи телевізори з великим екраном і круїзи по Карибському морю, і знову з тим самим результатом. Коли круїзні кораблі будуть заповнені, а Dell продаватиме всі комп’ютери, які може виробити, тоді ці фірми також підніматимуть ціни. (Коли попит перевищує пропозицію, фірми можуть підвищувати ціни й при цьому все ще мати заповнені круїзні кораблі чи продавати всі комп’ютери.) Коротше кажучи, політика «легких грошей» з боку ФРС може привести до того, що споживачі потребуватимуть більше, ніж економіка може виробити. Єдиний спосіб упоратися з цим надлишковим попитом — вищі ціни. Результатом є інфляція.

Цифри на ціннику PT Cruiser поповзуть угору, і від цього нікому не стане краще. Справді, Chrysler отримує більше грошей, але й платить більше своїм постачальникам і робітникам. Ці робітники отримують більшу зарплатню, але й платять за більшими цінами за свої базові потреби. Цифри змінюються скрізь, а продуктивність нашої економіки й показник нашого добробуту — реальний ВВП — розбиваються об стіну. Якщо цикл інфляції почався, його важко припинити. Фірми й робітники всюди починають очікувати постійного зростання цін (що, своєю чергою, зумовлює неперервно зростаючі ціни). Ласкаво просимо назад у 1970-ті роки.

Темпи, з якими економіка може зростати без небезпеки інфляції, варто вважати «обмеженням швидкості». Врешті-решт є лише декілька способів збільшити обсяги того, що ми як нація можемо виробляти. Ми можемо працювати довше. Ми можемо додавати нових працівників, зменшуючи безробіття чи стимулюючи імміграцію (і визнаючи при цьому, що наявні робітники можуть не мати необхідних умінь і навичок). Ми можемо додавати обладнання й інші види капіталу, що допоможе нам виробляти більше. Або можемо ставати продуктивнішими — виробляти більше з тими ресурсами, які в нас є, можливо, завдяки інноваціям або технологічним змінам. Кожний із цих шляхів зростання має природні обмеження. Працівників не вистачає, капіталу не вистачає, технологічні зміни відбуваються з обмеженою й непередбачуваною швидкістю. Наприкінці 1990-х американські автомобілевиробники погрожували страйком, бо їх змушували працювати понаднормово. (Не хотілося б мати цю проблему знову…) Водночас ресторани швидкого харчування пропонували бонуси при прийомі на роботу нових працівників. Нас приперло до стінки. Економісти вважають, що ліміт швидкості для американської економіки — десь приблизно 3 % зростання на рік.

Вираз «десь приблизно» дає вам перше уявлення про те, наскільки важка робота ФРС. Вона має шукати точного балансу. Якщо економіка зростає повільніше, ніж може, то ми марнуємо свій економічний потенціал. Заводи з випуску PT Cruiser завмирають, робітники, що мали б там робочі місця, стають безробітними. Економіка, що може розвиватися зі швидкістю 3 % на рік, замість цього сповзає до 1,5 % чи навіть отримує рецесію. Тоді ФРС повинна постачати достатньо кредитів економіці, щоб створювалися робочі місця й добробут, однак не настільки багато, щоб вона перегрілася. Вільям МакЧесні Мартін-молодший, голова Федерального резерву упродовж 1950—60-х років, якось зазначив, що робота ФРС полягає в тому, щоб забрати геть чашу з пуншем саме для того, аби розвага тривала.

А часом ФРС повинна втручатися в розвагу далеко після того, як та вийшла з-під контролю. ФРС навмисне влаштувала ряд рецесій, щоб витіснити інфляцію з системи. Найвідоміший випадок, коли голова ФРС Пол Волкер став тим людожером, який припинив розгул інфляції в 1970-х роках. На той момент голі люди танцювали на столах. Інфляція підскочила з 3 % у 1972 році до 13,5 — у 1980. Містер Волкер натиснув на монетарні гальма, тобто підняв відсоткові ставки, щоб сповільнити розвиток економіки. Короткотермінові відсоткові ставки досягли 16 % у 1981 році. Результатом стало болісне згортання інфляційного циклу. Коли відсоткові ставки виражалися двозначними числами, на приколі опинилася маса непроданих авто Chrysler K. Дилери змушені були знижувати ціни (або припиняти їх підвищувати). Автомобільні компанії зупиняли заводи й звільняли робітників. Ті робітники, які зберегли свої робочі місця, вирішили, що не на часі просити збільшувати зарплатню.

Те саме, звичайно, коїлося і в кожному іншому секторі економіки. Повільно, з великими людськими втратами, існуючі тоді очікування того, що ціни поступово зростатимуть і далі, були витіснені з фінансової системи. Результатом стала рецесія 1981—1982 років, коли ВВП скоротився на 3 %, а безробіття зросло майже на 10 %. Урешті-решт містер Волкер зігнав танцюристів зі столів. На 1983 рік інфляція впала до 3 %. Очевидно, що було б легше й не так боляче, якби гулянка ніколи не виходила з-під контролю зі самого початку.

Звідки у ФРС береться така надзвичайна влада над відсотковими ставками? Урешті-решт комерційні банки — це приватні установи. ФРС не може змусити Citibank підняти чи знизити відсотки, які він накладає на споживачів за автомобільні кредити та житлову іпотеку. Цей процес є радше непрямим. Пригадайте з розділу 7, що відсоткова ставка є власне орендною платою за капітал, або «ціною грошей». ФРС контролює постачання грошей в Америці. Ми скоро звернемося до механіки цього процесу. А зараз треба визнати, що капітал нічим не відрізняється від квартири: чим більша пропозиція, тим дешевша оренда. ФРС рухає відсотковими ставками, змінюючи розміри фондів, доступних комерційним банкам. Якщо банки переповнені грішми, тоді відсоткова ставка має бути відносно низькою, щоб приваблювати позичальників на всі наявні фонди. Якщо капітал у дефіциті, навпаки — банки можуть встановлювати вищі відсоткові ставки й усе одно приваблювати достатньо позичальників для всіх наявних фондів. Це гра попиту й пропозиції, де ФРС контролює пропозицію.

Ці монетарні рішення — визначення, піднімати, опускати чи залишати на місці відсоткову ставку, — ухвалюються комітетом, що належить до складу ФРС і називається Federal Open Market Committee (FOMC)[207], що складається з ради керівників, президента Федерального резервного банку Нью-Йорка та президентів чотирьох інших федеральних резервних банків на ротаційній основі. Голова ФРС є одночасно головою ФКВР. Бен Бернанке отримує свою владу завдяки тому, що сидить на чолі стола, за яким ФКВР ухвалює рішення про відсоткові ставки.

Якщо ФКВР хоче стимулювати економіку шляхом зниження вартості позик, у розпорядженні в комітету є два основних інструменти. Першим є облікова ставка, що дорівнює відсотковій ставці, з якою комерційні банки можуть позичати гроші безпосередньо у ФРС. Зв’язок між обліковою ставкою й вартістю позики від Citibank прямий: коли облікова ставка знижується, банки можуть дешевше позичати безпосередньо у ФРС, отже, і видавати кредити своїм клієнтам дешевше. Існує лиш одне ускладнення. Позика напряму від ФРС має на собі певне тавро сорому — це показує, що банк нездатний збільшувати свої фонди приватним способом. Тобто звернення за позикою до ФРС подібне до позичання у своїх батьків, коли вам понад двадцять п’ять: ви отримаєте гроші, однак краще пошукати їх деінде.

Замість цього банки загалом позичають у інших банків. Другим важливим інструментом у грошовому комплекті ФРС є відсоткова ставка за федеральними кредитами — ставка, за якою банки видають іншим банкам короткотермінові кредити. ФРС не може встановити ставку, з якою Wells Fargo позичає гроші у Citigroup. Радше ФКВР встановлює ціль для ставки за федеральними кредитами, скажімо, 4,5 %, а потім маніпулює постачанням грошей, щоб досягти цих цілей. Якщо постачання грошей збільшується, тоді банки муситимуть знижувати свої ціни — відсоткові ставки, щоб знайти позичальників на нові фонди. Можна уявити собі постачання грошей піччю зі ставкою за федеральними кредитами як її термостатом. Якщо ФКВР знижує цільову ставку за федеральними кредитами з 4,5 до 4,25 %, тоді ФРС накачуватиме гроші в банківську систему, поки ставка Wells Fargo відносно Citigroup для кредитів «овернайт» упаде до рівня, близького до 4,25 %.

Усе це веде нас до кінцевої загадки: як ФРС впорскує гроші в приватну банківську систему? Чи Бен Бернанке друкує 100 мільйонів нових грошей, завантажує їх у броньований автомобіль і везе до Citibank? Не зовсім так, хоча така картинка — не найгірший спосіб зрозуміти, що відбувається.

Бен Бернанке і ФКВР дійсно створюють нові гроші. У Сполучених Штатах лише вони мають таку владу. (Скарбниця просто друкує нові банкноти і чеканить монети, щоб замінити гроші, які вже існують.) ФРС дійсно постачає нові гроші банкам на зразок Citibank. Однак ФРС не дає фондів банку: вона продає нові гроші за урядові облігації, якими в цей час володіє банк. У нашому метафоричному прикладі менеджер відділення Citibank зустрічає броньований автомобіль Бена Бернанке на вулиці біля банку, перевантажує 100 мільйонів доларів у банківський сейф, а потім віддає голові ФРС 100 мільйонів доларів в урядових облігаціях з банківського портфоліо. Відзначимо, що Citibank не став багатшим від цієї оборудки. Цей банк лише перекинув 100 мільйонів доларів в активах одного виду (облігації) в 100 мільйонів активів іншого виду (готівка чи, точніше, її електронний еквівалент).

Банки тримають облігації з тих самих причин, що й індивідуальні інвестори: облігації є безпечним місцем для зберігання фондів, що зараз не потрібні десь в іншому місці. Конкретніше, банки купують облігації за гроші вкладників, що не можуть віддаватися у позику. Для економіки той факт, що Citibank обміняв облігації на готівку, має особливе значення. Коли в банку є 100 мільйонів у депозитах, розміщених в облігаціях, ці фонди не можна віддавати в кредит. Вони не фінансують житла, підприємців чи промисловість. Однак після того, як метафоричний автомобіль Бена Бернанке їде геть, Citibank тримає в руках фонди, які можна віддавати в позику. Це означає нові кредити для будь-чого, що генерує економічну діяльність. Дійсно, гроші, введені в банківську систему, справляють каскадний вплив. Банк, що обміняв облігації на гроші від ФРС, зберігає частину фондів у резерві, згідно із законом, а решту позичає. Той, хто отримав цю позику, витрачатиме її деінде, можливо, в автосалоні чи універмазі. Ці гроші фактично опиняться в іншому банку, що триматиме частину цих фондів у резерві, а решту комусь позичатиме. Дія ФРС із впорскуванням 100 мільйонів доларів нових фондів у банківську систему може в кінцевому підсумку збільшити постачання грошей аж удесятеро.

Звичайно, насправді голова ФРС не веде особисто вантажівку до відділення Citibank, щоб обміняти готівку на облігації. ФКВР може зробити це за допомогою ринку облігацій (що працює так само, як ринок акцій, тільки тут торгують облігаціями). Торговці облігаціями, діючи від імені ФРС, купують облігації у комерційних банків і платять їм новоствореними грішми — фондами, що ще двадцять хвилин до того не існували. (Вважайте, що банки, які продають свої облігації, — це банки з найбільшими можливостями надання нових кредитів.) ФРС продовжуватиме купувати облігації за нові гроші, що є операціями відкритого ринку, допоки не буде досягнуто встановленої ставки за федеральними фондами.

Очевидно, що те, що ФРС дає, ФРС і забирає. ФРС може діяти в протилежному напрямку до того, що ми щойно описали. ФКВР проголосує за збільшення облікової ставки та/або встановленої ставки за федеральними фондами і видасть розпорядження продавати облігації зі свого портфеля комерційним банкам. Оскільки банки зменшують фонди для надання кредитів в обмін на облігації, постачання грошей зменшується. Гроші, що могли б стати кредитом для споживачів і підприємців, перетворені замість цього на облігації. Відсоткові ставки зростають, і будь-які покупки з позиченим капіталом стають дорожчими. Кумулятивний ефект — сповільнення зростання економіки.

Механіка ручної роботи ФРС не повинна затіняти загальної картини. Завдання ФРС — забезпечувати стійкий темп економічного розвитку. Однак давайте подивимося, наскільки важка ця робота насправді. По-перше, ми можемо лише здогадуватися, яким має бути темп розвитку економіки, щоб не викликати інфляції. Серед дебатів економістів є питання, чи можуть комп’ютери та інші інформаційні технології підвищити продуктивність американців. Якщо так, що припускав містер Ґрінспен під час перебування на посаді, тоді потенціальний темп розвитку економіки міг зрости. Якщо ні, у чому переконують інші економісти, тоді має застосовуватися старе обмеження швидкості. Очевидно, важко притримуватися обмеження швидкості, яке не встановлене в явному вигляді.

Однак це лише перший виклик. ФРС повинна також визначати, якого типу вплив справить зміна відсоткових ставок і як довго він триватиме. Чи в результаті зниження ставки на чверть пункту куплять дванадцять осіб авто PT Criuser у місті Де Мойн? Коли? Наступного тижня чи через шість місяців? Водночас ФРС має найбільший контроль над короткотерміновими відсотковими ставками, що можуть рухатися в тому самому напрямку, що й довготермінові, а можуть і в протилежному. Чому б Бенові Бернанке не застосовувати свою магію і до довготермінових ставок? Бо довготермінові відсоткові ставки залежать не від щоденного постачання грошей, а від того, які прогнози ринків щодо постачання грошей (щодо попиту) будуть за десять, двадцять чи навіть тридцять років. Бен Бернанке не контролює постачання грошей у 2015 році[208]. Крім того, слід пам’ятати, що тоді, як ФРС намагається використовувати монетарну політику, щоб досягти конкретної економічної цілі, Конгрес може використовувати фіскальну політику — управлінські рішення щодо податків і витрат, — що матимуть узагалі інший вплив (чи той самий вплив, зумовлюючи надмірну дію політики ФРС).

Отже, давайте притримуватися нашої аналогії з обмеженням швидкості й коротко повторимо, що саме зобов’язана робити ФРС. Вона повинна підтримувати темпи економічного росту, що не повинні бути ані надто швидкими, ані надто повільними. Пам’ятаймо: (1) ми не знаємо точного обмеження швидкості розвитку економіки; (2) і газ, і гальма діють із запізненням, тобто жоден із цих важелів не спрацьовує негайно, як тільки ми натиснемо. Навпаки, ми мусимо чекати на реакцію — від кількох тижнів до кількох років, та ще й із непрогнозованою послідовністю. Недосвідчений водій може все більше натискати на газ, дивуючись, чому нічого не відбувається (і посилаючи всі прокльони навколо через свою повільну їзду), щоб виявити, що його авто стало некерованим через дев’ять місяців. (3) Монетарна і фіскальна політики впливають на економіку незалежно, тож коли ФРС ніжно натискає на гальма, Конгрес і президент можуть вилізти наперед і натиснути на газ. Або ФРС може натискати дуже обережно на газ лише для того, щоб Конгрес знівелював усі старання натиском на гальма. (4) І останнє: є хід світових подій, що вносить перешкоди, — фінансовий колапс тут, стрибок цін на нафту там. Уявіть собі ФРС як водія, що їде незнайомою місцевістю за картою, яка застаріла щонайменше на десять років.

Назва біографії Алана Ґрінспена, написаної Бобом Вудвардом, — «Маестро». У 1990-х роках, коли американська економіка переживала часи найдовшої у своїй історії експансії, містерові Ґрінспену було дано характеристику «золотої голови» за його підхід до монетарної політики, що виявився дуже правильним. Та репутація з часом трохи розвалилася. Містера Ґрінспена нині критикують за сприяння мильним булькам ринків житла й акцій, бо відсоткові ставки трималися дуже низькими і дуже довго. «Дешеві гроші» не зумовили інфляції, заохочуючи кожного купувати PT Cruiser і круїз по Карибському морю. Замість цього, ми купували акції й нерухомість, а зростання цін на ці активи не з’являлося в показнику споживчих цін. Додайте ще один виклик для монетарної політики: ми рухалися дуже швидко, хоча спідометри, які ми використовували, застерігали нас від цього.

Це важка робота. Однак цей висновок далекий від підтвердження сміливої заяви Нобелівського лауреата Роберта Мандела, що погана монетарна політика створила основу для Другої світової війни. Для того, щоб зрозуміти, чому безвідповідальна монетарна політика може викликати катаклізми, зробімо спочатку відступ до самої природи грошей. Для економістів гроші значно відрізняються від багатства. Багатство складається з усього, що є цінним, — будинків, авто, товарів, людського капіталу. Гроші, маленька частинка цього багатства, є просто засобом для обміну, чимось, що стимулює торгівлю й комерцію. За теорією, гроші навіть не є чимось необхідним. Проста економіка може діяти лише завдяки бартеру. У традиційному сільськогосподарському су­спільстві досить просто обміняти п’ять курчат на новий одяг чи заплатити шкільному вчителеві козою й трьома мірками рису. Бартер працює гірше при більш розвиненій економіці. Логістичні труднощі з використанням курчат для купівлі книжок на Amazon були б надзвичайними.

У майже кожній країні для полегшення торгівлі були винайдені якісь гроші. (Слово «salary» — зарплатня англійською — походить від оплати римських солдат, які отримували її у вигляді мірки солі — sal). Будь-який засіб обміну — чи то золота монета, зуб кита чи американський долар — слугує тим самим основним цілям. По-перше, він слугує інструментом обміну, тож я можу насолоджуватися нині увечері свинячими реберцями, навіть попри те, що м’ясник не хоче купувати моєї книги. По-друге, він слугує одиницею обліку, тож вартість усіх видів товарів і послуг можна виміряти й порівняти за однією шкалою. (Уявіть собі життя без такої одиниці обліку: Gap продає свої джинси за трьох курчат, а Tommy Hilfiger подібні джинси виставляє на продаж за одинадцять бобрових шкурок. Які штани коштують дорожче?) По-третє, гроші мають бути портативними й довговічними. Ні кулі для боулінгу, ні пелюстки троянди не слугуватимуть такій місії. І, нарешті, гроші повинні бути відносно дефіцитними, щоб їх можна було використовувати для накопичення вартості.

Розумні люди завжди знайдуть засіб обміну, що буде дієвим. Цигарки довго були засобом для обміну у в’язницях, де заборонена готівка. (Не має значення, чи ви курите, — цигарки мають цінність, якщо достатня кількість ваших співкамерників курить.) Що ж сталося, коли тютюнокуріння було заборонене у федеральних в’язницях США? Співкамерники перейшли до іншого портативного й довготривалого вмістилища цінності — банок зі скумбрією. Згідно з Wall Street Journal, одна банка скумбрії, або «маку»[209], є стандартною одиницею валюти за ґратами. (Деякі в’язниці перейшли із жерстяних банок на пластикові пакети, оскільки банки можна переробити на зброю.) У банці чи в пластику скумбрія не псується, її можна купити авансом у лавці при в’язниці, і вона коштує близько одного долара, що полегшує облік. Стрижка волосся коштує два «маки» у в’язниці Lompoc Federal Correctional Complex[210].

Протягом більшої частини американської історії торгівля здійснювалася паперовими грошима, підкріпленими благородним металом. До ХХ століття приватні банки випускали свої власні гроші. 1913 року уряд США заборонив приватні гроші і став єдиним провайдером валюти. Базова ідея не змінилася. Публічні чи приватні паперові гроші отримували свою вартість завдяки тому, що їх можна було обміняти на встановлений обсяг золота чи срібла в банку або в уряду. А потім сталося щось дивне. 1971 року Сполучені Штати назавжди пішли від золотого стандарту. З того часу кожний паперовий долар підлягає обміну на… ніщо.

Перевіримо це на ста доларах у вашому гаманці. (За необхідності можна замінити і на один долар.) Ці банкноти — просто папірці. Ви не можете їх з’їсти, випити, скурити, а найголовніше — ви не можете принести їх до уряду й вимагати будь-що взамін. Вони не мають внутрішньої цінності. І це справедливо для майже всіх світових валют. На безлюдному острові зі ста мільйонами доларів ви швидко загинете. З іншого боку, матимете хороше життя, якщо врятуєтесь і матимете ці гроші з собою. У цьому і криється цінність сучасної валюти: вона має купівельну силу. Долари мають цінність, бо люди, що торгують реальними речами — продуктами, книжками, педикюром, — приймуть їх. І люди, що торгують реальними речами, прийматимуть долари, бо впевнені, що інші люди, торгуючи іншими реальними речами, також прийматимуть їх. Долар — аркуш паперу, цінність якого повністю походить із нашої віри, що ми зможемо використати його, аби купити те, що нам потрібно буде в майбутньому.

Для того, щоб ви відчули, як сучасні гроші проявляються як гра в довіру, давайте поглянемо на гротескне явище в Індії. Більшість індусів, задіяних у комерції — власники магазинів, водії таксі і т. ін., — не приймуть порвану, пожмакану чи брудну рупію. Оскільки інші індуси знають, що багато їхніх співвітчизників не приймають порвані банкноти, вони теж не прийматимуть їх. У кінцевому підсумку, коли туристи приїжджають до цієї країни, вони швидко навчаються тому, що приймати можна лише недоторкані банкноти, щоб не потрапити в клопоти з порваними. Цей процес абсолютно ірраціональний, бо Центральний банк Індії вважає кожну банкноту із серією і номером — порвану, брудну, пожмакану чи пошкод­жену якось інакше, — як законну. Будь-який банк обміняє порвані рупії на новенькі до хрусту. Але це не має значення: розумні люди відмовляються брати законні банкноти, бо вважають, що їх можуть не прийняти деінде. Цей гротескний приклад підкреслює той факт, що наша довіра до паперової валюти походить з довіри інших до цього паперу.

Оскільки паперові гроші не мають притаманної їм вартості, їхня цінність залежить від їхньої купівельної здатності — того, що може змінюватися поступово з часом, а іноді — навіть досить швидко. Улітку 1997 року я провів кілька днів, подорожуючи по штату Айова, «вимірюючи пульс американського фермера» для журналу The Economist. Десь поза містом Де Мойн я завів розмову з фермером, що вирощував зерно, сою й велику рогату худобу. Коли він робив мені екскурсію по своїй фермі, то вказав на старий трактор, що стояв за сараєм. «Цей трактор коштував 7500 доларів, коли був новим у 1970 році, — сказав він. — А тепер подивіться на ось цей, — сердито продовжив він, вказуючи на сяючий новий трактор, що стояв поруч. — Він коштує мені сорок тисяч. Як ви це поясните?»[211]

Я міг це пояснити, однак це буде не те, що я казав фермерові, який уже підозріло ставився до мене — молодого міського жителя, з краваткою й на автомобілі Honda Civic. (Наступного року, коли мене попросили написати подібну історію про тютюнових фермерів зі штату Кентуккі, мені вистачило клепки в голові орендувати невелику вантажівку.) Моє пояснення складалося б із одного слова: інфляція. Новий трактор, напевно, не був анітрохи дорожчим від старого в реальних одиницях, тобто фермер міг виконувати ту саму роботу, а може, й меншу, щоб заробити на цю покупку. Ціна на ярлику цього трактора піднялася вгору, однак так само піднялися ціни, за якими він міг продати своє зерно й корів.

Інфляція досить просто означає, що середні ціни піднімаються. Індекс інфляції, або зміна показника споживчих цін, — це намагання уряду відобразити зміну цін одним числом, скажімо, 4,2 %. Метод визначення цього числа дуже простий: урядовці періодично перевіряють ціни на тисячі й тисячі товарів — одяг, харчі, пальне, розваги, житло — і потім зводять їх до числа, що показує, як змінилися ціни корзини товарів, куплених усередненим споживачем.

Найкращим способом зрозуміти інфляцію є те, що не ціни повзуть угору, а купівельна спроможність долара знижується. Долар купує менше, ніж це було раніше. У цьому полягає зв’язок між ФРС чи будь-яким іншим Центральним банком й економічною розрухою. Паперова валюта має цінність, лише поки її не вистачає. Центральний банк контролює цей дефіцит. Тому корумпований чи некомпетентний центральний банк може зіпсувати або повністю знищити цінність наших грошей. Припустімо, керівництво в’язниці з благими намірами вирішило дати кожному в’язню 500 банок скумбрії. Що станеться з ціною стрижки у цій в’язниці? А скумбрія краща за папір, бо принаймні має притаманну їй вартість.

1921 року німецька газета коштувала приблизно третину марки, а за два роки — 70 мільйонів марок. Це не газети так сильно змінилися, а німецька марка, що втратила свою корисність, бо уряд надрукував нові у безрозсудному ентузіазмі. Фактично марка втратила настільки свою цінність, що для домогосподарств стало дешевше опалювати ними будинок замість купівлі за них палива. Інфляція в Латинській Америці в 1980-х роках була настільки страшною, що там були країни, найбільшим імпортом яких стала паперова валюта[212]. Наприкінці 1990-х білоруський рубль називали «зайчиком» не лише за зайців на банкнотах, але й через приголомшливу здатність цієї валюти стрибати вгору. У серпні 1998 року білоруський рубль утратив 10 % своєї купівельної спроможності лише за один тиждень.

Інтенсивна інфляція руйнує економіку так само інтенсивно. Працівники поспішають витратити свої гроші, поки вони не знецінилися. Формується звичка працівників бігти витрачати зароблені гроші в обідню перерву, бо пізніше ціни можуть ще підскочити. Позики з фіксованими відсотками неможливі, бо жодна фінансова інституція не погодиться отримувати виплати фіксованими сумами, коли гроші можуть знецінитися. Уявіть собі: кожний, хто отримав іпотеку з фіксованими відсотками в Німеччині 1921 року, міг виплатити всю позику в 1923 році з меншими витратами, ніж на купівлю однієї газети. Навіть нині неможливо отримати іпотеку з фіксованими ставками на тридцять років у більшості країн Латинської Америки через побоювання, що інфляція повернеться.

Америка ніколи не страждала від гіперінфляції. Були напади помірної інфляції: втрати були менші й не такі болісні, однак досить відчутні. На базовому рівні інфляція веде до неправильних або неточних порівнянь. Журналісти рідко розрізняють реальні й номінальні цифри, а повинні б уміти це робити. Припустімо, що доходи американців зросли за минулий рік на 5 %. Ця цифра не має сенсу, поки ми не дізнаємося про індекс інфляції. Якщо ціни зросли на 7 %, то ми фактично збідніли. Наша зарплатня може здаватися більшою, але за неї можна купити на 2 % менше товарів, ніж минулого року. Голлівуд є відвертим брехуном, заявляючи рік за роком, що якийсь бездарний фільм установив новий рекорд у касах кінотеатрів. Порівняння валової виручки в 2010 році з 1970 або 1950 роком буде здаватися дурницею, якщо не зробити корекцію на інфляцію. Квиток на «Віднесені вітром» коштував 19 центів. Квиток на «Чуваче, де моя машина?» коштує 10 доларів. Звичайно, валова виручка виглядатиме в такому порівнянні великою.

Навіть помірна інфляція може з’їсти частину нашого багатства, якщо ми не керуватимемо правильно нашими активами. Будь-яке багатство, що зберігається в готівці, втрачатиме з часом свою вартість. Навіть заощад­ження в депозитах і сертифікатах, що вважаються «безпечними» інвестиціями, бо їхня основна частина застрахована, вразливі до менш очевидних ризиків, що їхні низькі відсоткові ставки можуть не встигати за інфляцією. Сумна іронія в тому, що недосвідчені інвестори ухиляються від «ризикованого» ринку акцій лише з побоювання, що їхні вкладені гроші хтось винесе через чорний хід. Інфляція може бути особливо згубною для індивідів, що пішли на пенсію або живуть на фіксований дохід. Якщо цей дохід не індексується на інфляцію, то його купівельна спроможність поступово знижується. Місячна зарплатня, якої було достатньо для комфортного життя у 1985 році, недостатня для того, щоб купити базові речі у 2010-му.

Інфляція також довільно перерозподіляє багатство. Скажімо, я позичаю у вас одну тисячу доларів і обіцяю повернути борг плюс сто доларів відсотків наступного року. Це бачиться чесною оборудкою для нас обох. А тепер уявімо собі, що безвідповідальний центральний банк допускає вибух інфляції на рівні 100 % річних. Тоді 1100 доларів, які я поверну вам наступного року, коштуватимуть значно менше, ніж кожен із нас очікував: їхня купівельна спроможність впаде вдвічі. В реальних термінах я позичу у вас 1100 доларів і віддам 550. Неочікувані спалахи інфляції вигідні позичальникам і невигідні кредиторам, і до цієї критичної зауваги ми ще повернемося.

Ще зауважу — ви повинні зрозуміти різницю між реальною й номінальною відсотковою ставкою. Номінальна ставка використовується для обчислення того, що ви повинні повернути: це число, яке ви бачите у віконці банку чи на першій сторінці документа про позику. Якщо Wells Fargo платить ставку 2,3 % за внесками до запитання, це номінальна ставка. Ця ставка відрізняється від реальної відсоткової ставки, що враховує інфляцію і тому відображає реальну вартість «оренди» капіталу. Реальна відсоткова ставка — це номінальна ставка мінус індекс інфляції. Для простоти уявімо, що ви берете банківську позику на один рік за номінальною ставкою 5 %, а інфляція за цей рік також становить 5 %. У такому разі ваша реальна відсоткова ставка дорівнює нулю. Ви платите на 5 % більше, ніж позичили, однак вартість грошей знизилася за рік на 5 %, тож те, що ви повертаєте банку, має точнісінько ту саму купівельну спроможність, що й на момент позичання. Дійсна вартість користування вами чужим капіталом протягом року дорівнює нулю.

Інфляція викривлює і податки. Візьмімо, наприклад, податок на реалізований приріст капіталу. Скажімо, ви купили акцію й через рік продали її, отримавши 10 % прибутку. Якщо інфляція за цей період також склала 10 %, то ви фактично не заробили грошей. Ваш підсумок точно відповідає тому факту, що кожний долар у вашому портмоне втратив 10 % своєї купівельної спроможності, — утратив для Дядька Сема. Ви повинні заплатити податок на ваші 10 % «заробітку». Податки неприємна річ, коли ви заробили гроші, а коли ні — вони смердять.

З огляду на все вже сказане, помірна інфляція з постійним чи передбачуваним рівнем має незначний вплив. Скажімо, якби ми знали, що індекс інфляції буде 10 % річних назавжди — не вище, не нижче, ми би легко впоралися з цим. Будь-який депозитний рахунок приносив би якийсь реальний відсоток плюс 10 % компенсації за інфляцію. Наша зарплатня підвищувалася б на 10 % щорічно (плюс, сподіваємося, деяке підвищення за успіхи в роботі). Усі угоди про позику встановлюватимуть певну реальну орендну ставку на капітал плюс 10 % щорічної премії до рахунку тому, що долари, які ви позичаєте, це не ті самі долари, які ви віддаватимете. Урядові надходження будуть індексовані на інфляцію, як і податки.

Однак інфляція не є постійною чи передбачуваною. Дійсно, аура невизначеності криє в собі підступні перспективи можливих втрат. Індивіди і фірми змушені здогадуватися про майбутні ціни, приймаючи економічні рішення. Коли робітники автозаводів і Ford обговорюють чотирирічний контракт, обидві сторони мусять оцінювати майбутню інфляцію. Контракт зі щорічним зростанням зарплатні на 4 % дуже щедрий, якщо індекс інфляції 1 %, однак несе втрати для робітників, якщо інфляція стрибне до 10 %. Кредитори повинні робити подібні розрахунки. Кредит комусь на тридцять років з фіксованою ставкою відсотків несе величезні ризики в інфляційних умовах. Тому якщо кредитори бояться майбутньої інфляції, вони створюють буфер. Що більші побоювання інфляції, то більший буфер. З іншого боку, якщо центральний банк стверджує, що він серйозно працюватиме на запобігання інфляції, то буфер стає меншим. Однією з найважливіших позитивних сторін тривкої низької інфляції 1990-х років було те, що кредитори стали менше боятися майбутньої інфляції. У результаті довготермінові відсоткові ставки різко знизилися, роблячи житло й інші великі покупки доступнішими. Роберт Барро, економіст із Гарварду, який вивчав економічний розвиток майже сотні країн за останні кілька десятиліть, підтвердив, що значна інфляція пов’язана з повільним зростанням реального ВВП.

Видається цілком очевидним, що уряди й центральні банки мають віддати пріоритет боротьбі з інфляцією. Навіть якщо вони зробили чесні помилки, намагаючись ввести свою економіку в «рамки обмеження по швидкості», можна очікувати невеликі спалахи інфляції, нетривалі зростання цін, не кажучи вже про гіперінфляцію. Однак це не те, що ми бачимо. Уряди, і багаті, й бідні, ведуть свою економіку не те, щоб швидше за обмеження швидкості, а так, що з двигуна валить дим, пищать колеса. Чому? Бо короткоживучі, корумповані чи розпачливі уряди можуть утриматися якийсь час, підтримуючи вогонь інфляції. Ми весь час говорили про силу стимулів у розділі 2. А тепер подивіться, як можна скласти все в одну картину: (1) уряди часто беруть великі позики, а уряди, що мають проблеми, позичають ще більше; (2) інфляція — хороша річ для позичальників, бо вона зменшує вартість грошей, які вони мусять повертати; (3) уряди контролюють індекс інфляції. Зведіть усе разом: уряди можуть зменшити свої борги, тягнучи інфляцію за мотузок.

Звичайно, це призводить до виникнення жертв усіх видів. Ті, хто позичає уряду гроші, отримують назад наданий кредит, але у валюті, що втратила вартість. Водночас ті, хто притримує гроші, програють, бо їхні гроші тепер мають значно нижчу купівельну спроможність. І, нарешті, навіть майбутні громадяни страждають, бо цей уряд вважатиме важким чи неможливим знову позичати з резонною відсотковою ставкою (хоча банкіри раз по раз проявляють схильність до тих самих помилок).

Уряди можуть також отримувати вигоду в короткотерміновій перспективі від того, що економісти називають «інфляційним податком». Припустімо, ви керуєте урядом, який не може підняти податки звичайними способами — тому що немає необхідної інфраструктури для збирання податків або ваші громадяни не можуть чи не хочуть платити більше. Але ж у вас є державні службовці, а може, ще й велика армія, і їм треба платити. Ось дуже просте рішення. Купіть собі пива, замовте піцу (чи яка там у вас популярна національна страва) і вмикайте друкарські станки на національному монетному дворі. Як тільки висохне чорнило на ваших нових песо, рублях чи доларах, заплатіть ними своїм державним службовцям і солдатам. Прикро, але ви оподаткували людей у своїй країні — непрямо. Ви не забрали фізично гроші з їхніх гаманців, але ви зробили це, девальвувавши гроші, що лежать у їхніх гаманцях. Континентальний конгрес зробив це під час Революційної війни[213], обидві сторони зробили це під час Громадянської війни; уряд Німеччини робив так між світовими війнами; країни на зразок Зімбабве роблять це зараз.

Уряд не мусить опинитися перед лицем катастрофи, щоб розігрувати інфляційну карту. Навіть у сучасній Америці розумні політики можуть використовувати помірну інфляцію собі на вигоду. Однією з особливостей безвідповідальної монетарної політики — як гулянки, що вийшла з-під контролю, — є те, що вона на хвильку може навіть принести розвагу. У коротких термінах легкі гроші дають кожному почуття збагачення. Коли покупці біжать до салону Chrysler у Де Мойн, перша реакція власника салону — що він робить вигідну справу, продаючи автомобілі. А може, він думає, що нові моделі Chrysler приваб­ливіші, ніж Ford і Toyota. У будь-якому разі він піднімає ціни, отримує більші доходи й загалом вважає, що його життя покращується. І лише поступово до нього приходить розуміння, що й більшість інших підприємців спіткало те саме явище. Оскільки вони також піднімають ціни, то його вищі доходи будуть утрачені через інфляцію.

Таким способом політики можуть отримати те, що хотіли: перевибори. Центральний банк, що недостатньо ізольований від політичної боротьби, може пуститися в розгул, поки не відбулося голосування. Багато хто танцюватиме на столах: на той час, коли виборці втомляться від злиднів, викликаних інфляцією, вибори вже пройдуть. Макроекономічна історія переповідає, що голова ФРС Артур Бернс зробив це на користь Ричарда Ніксона в 1972 році, а сім’я Буш усе ще злиться на Алана Ґрінспена за те, що він не долив трохи більше алкоголю в пунш перед виборами 1992 року, коли Джордж Г. В. Буш пішов з посади після помірної рецесії.

Політична незалежність є критично важливою, якщо монетарні пов­новажні органи мають відповідально виконувати свою роботу. Дані засвідчують, що країни з незалежними центральними банками, — тобто такими, що можуть працювати відносно вільно від політичного втручання, — з часом мають нижчі середні індекси інфляції. ФРС США належить до відносно незалежних інституцій. Члени її Ради керівників призначаються на чотирнадцять років президентом. Це не дає їм настільки ж тривалого часу перебування на посаді, як членам Верховного Суду, однак кожному новому президентові неможливо напакувати ФРС своїми дружками. Прикметно те, що на найважливішу економічну посаду в демократичному уряді людину призначають, а не обирають, що отримує й велику порцію критики. Це можна пояснити так: ми ухвалили демократичне рішення про створення відносно недемократичної інституції. Ефективність центрального банку залежить від його незалежності й довіри до нього майже настільки, що репутація може говорити сама за себе. Якщо фірми вважають, що центральний банк не допускатиме інфляції, то вони не будуть відчувати потреби піднімати ціни. А якщо фірми не піднімають ціни, то й не буде проблем з інфляцією.

Посадовці ФРС проти політичного тиску. Навесні 1993 року я обідав із Полом Волкером, колишнім головою ФРС. Містер Волкер викладав у Принстоні й був досить люб’язний, щоб запросити своїх студентів на обід. Якраз у цей час Президент Клінтон виступив на об’єднаному засіданні палат Конгресу, і голова ФРС Алан Ґрінспен, наступник Волкера, сидів поруч із Гілларі Клінтон. З того обіду мені найбільше запам’яталося, як містер Волкер обурювався тим, що неприйнятно Аланові Ґрінспену сидіти поруч із дружиною президента. Він вважав, що це створювало помилкове уявлення щодо незалежності ФРС від виконавчої гілки влади. Ось наскільки серйозно центральні банкіри сприймають свою політичну незалежність.

Інфляція — це погано, але дефляція, чи постійне зниження цін, — це набагато гірше. Навіть помірна дефляція може бути економічно руйнівною, про що дізналася Японія протягом останніх двадцяти років. Може, інтуїтивному сприйняттю суперечить те, що зниження цін може погіршити стан добробуту споживачів (особливо враховуючи, що підвищення цін також погіршує їм життя), однак дефляція пускає в хід небезпечний економічний цикл. Для початку зниження цін змушує споживачів відкладати покупки. Навіщо купувати холодильник сьогодні, якщо він кош­туватиме менше наступного тижня? Водночас знижуються і ціни активів, тому споживачі почуваються біднішими й менш схильні витрачатися. Ось чому лускання мильної бульки нерухомості призвело до настільки сильних економічних втрат. Споживачі бачать, як різко падає вартість їхніх домів, а оплата іпотеки залишається тією самою. Вони почуваються біднішими (оскільки такими і є). З попереднього розділу ми вже знаємо, що коли споживачі купують менше, економіка розвивається повільніше. Фірми реагують на це сповільнення ще більшим зниженням цін. У результаті утворюється спіраль економічної смерті, про що писав Пол Круґман:

Ця спіраль може отруїти фінансову систему, навіть якщо банкіри не роблять безвідповідальних вчинків. Банки й інші фінансові інституції слабшають, оскільки кредити стають гіршими, а вартість нерухомості й інших активів, що слугують заставами для цих кредитів, падає. Деякі банки починають відчувати проблеми з платоспроможністю, інші мають усе менше капіталу, аби давати нові кредити, що позбавляє здорові фірми кредитів і поширює економічну тривогу. Метою введення Troubled Asset Relief Program (TARP)[215] наприкінці роботи адміністрації Джорджа В. Буша, так званої «Підтримки Волл-стрит», було «рекапіталізувати» американські банки й дати їм знову можливість постачати капітал для економіки. У дизайні програми були закладені її недоліки. Комунікація щодо того, що адміністрація робить і чому, була жахливою. Однак концепція, що лягла в основу програми, була дуже важливою перед лицем фінансової кризи.

Монетарна політика сама не здатна розірвати дефляційну спіраль. У Японії центральний банк знизив номінальну відсоткову ставку майже до нуля досить давно, а це означало, що вони не можуть її ще більше знижувати. (Номінальна відсоткова ставка не може мати від’ємне значення. Будь-який банк, що дає кредит 100 доларів і очікує повернення лише 98, краще почуватиметься, якщо просто збереже у себе ці сто доларів.)[216] Однак навіть із номінальними ставками близько нуля орендна плата за капітал — реальна відсоткова ставка — може бути досить високою. І ось чому. Якщо ціни падають, то позичання ста доларів сьогодні й повернення їх наступного року не є безкоштовним. Сто доларів, які ви повертаєте, мають більшу купівельну спроможність, ніж ті сто, які ви позичили, і, можливо, набагато більшу. Чим швидше падають ціни, тим вища ваша реальна вартість позичання. Якщо номінальна відсоткова ставка 5 %, то вартість позики надто висока, коли економіка в стані стагнації. Економісти довго були переконані, що Японія потребує лише малої дози інфляції, щоб виправити все це. Один провідний економіст навіть зайшов настільки далеко, що заохочував Банк Японії «зробити щось, не доводячи до необхідності розкидати банкноти з гвинтокрилів»[217]. Повертаючись до політики організованих інтересів, про яку йшлося в розділі 8, одна з теорій, чому японські посадовці не зробили чогось більшого для боротьби з падаючими цінами, полягає в старінні японського суспільства, оскільки багато літніх людей, які живуть на фіксовані доходи чи заощадження, вважали дефляцію позитивом, попри її руйнівні наслідки для економіки загалом.

У Сполучених Штатів був свій досвід боротьби з дефляцією. Економісти дійшли згоди, що в центрі Великої Депресії лежала невдала монетарна політика. З 1929 по 1933 рік постачання грошей в Америці впало на 28 %[218]. ФРС не закрила цілеспрямовано вентиль для видачі кредитів, вона радше стояла нерухомо й дивилася, як надходження грошей виходить з-під контролю. Процес, за допомогою якого гроші циркулюють в економіці, виявився блокованим. Через крах численних банків 1930 року банки й індивіди стали запасатися готівкою. Гроші, складені під матрацом чи в банківському сейфі, не могли бути позичені економіці. ФРС не робила нічого, коли кредити в Америці вичерпувалися (і насправді різко підняла відсоткові ставки в 1931 році для захисту золотого стандарту). Очільники ФРС повинні були робити протилежне — накачувати систему грішми.

У вересні 2009 року, якраз на річницю колапсу Lehman Brothers, голова Ради економічних експертів Кристіна Ромер виступила з промовою, зловісно названою «Відійти від провалля», що додала віри в можливість виходу з економічної катастрофи за допомогою ФРС. Вона пояснила: «Реакція політики в цьому випадку, на противагу [1930-м рокам], була швидкою й рішучою. Креативні й агресивні дії Федерального резерву минулої осені з підтримки кредитування ввійдуть в історію центральних банків як великий успіх. Коли кредитні ринки один за одним завмирали або випаровувалися, Федеральний резерв створив багато нових програм, щоб ліквідувати розрив і підтримати потік кредитів».

Чи побачили ми готівку з гвинтокрилів? Майже. Виявляється, що професор Принстону, який обстоював цю стратегію (не буквально) для Японії, був не хто інший, як Бен Бернанке (що принесло йому прізвисько в деяких колах «Гелікоптер Бен»).

За перших ознак погіршення ситуації в 2007 році ФРС почала агресивно використовувати свої звичні інструменти, знижуючи цільові ставки за федеральними кредитами сім разів з вересня 2007 до квітня 2008 року. Коли стало видаватися, що це заганяє систему на слизьке, ФРС почала робити те, що в одній із нещодавніх економічних статей описували як «монетарна політика, не описана в жодному підручнику». ФРС — це «кредитор останнього порятунку», що робить її відповідальною за плавне функціонування фінансової системи, особливо коли ця система перебуває на грані краху через брак кредитів і ліквідності. У цій ролі ФРС наділена значною владою. Стаття 13(3) Закону про Федеральну резервну систему дає ФРС повноваження надавати кредити «будь-якому індивідові, партнеру чи корпорації за умови, що позичальник не може отримати кредит від банківської інституції». Бен Бернанке може створити 500 доларів і позичити їх вашій бабусі на ремонт даху, якщо місцевий банк сказав «ні», а пан Бернанке вважає, що це може принести користь усім іншим.

Бернанке з командою ввели в дію монетарну політику, еквівалентну технологічному скотчу. Федеральний резерв заохочував комерційні банки позичати безпосередньо у ФРС через дисконтне вікно, давав банкам право позичати анонімно (щоб на ринок не потрапляли сигнали про їхню слабкість) і пропонував позики на довші терміни. ФРС також позичила фонди безпосередньо інвестиційному банку (Bear Stearns) уперше за весь час; коли Bear Stearns опинився перед лицем банкрутства, ФРС позичила банку JPMorgan Chase 30 мільярдів доларів, щоб купити Bear Stearns, рятуючи ринок від хаосу, який пізніше настав через банкрутство Lehman Brothers. У тих випадках, коли інституції вже мали доступ до капіталу ФРС, правила для застави змінилися таким чином, щоб позичальники могли заставляти неліквідні активи, наприк­лад, цінні папери, підкріплені іпотекою, і це означало, що, коли бабуся просила про свою позику на п’ятсот доларів, вона могла закласти увесь свій мотлох у комірчині як заставу, навіть якщо було невідомо, чи захоче хтось купувати це і за якою ціною. Завдяки цьому ваша бабуся отримає гроші на ремонт даху, що й було суттю всього цього[219].

Монетарна політика — хитра справа. Правильно побудована, вона стимулює економічний розвиток й оберігає економіку від ударів, які могли б зруйнувати її. Побудована погано, вона може викликати біль і злидні. Чи може бути так, що всі останні незвичайні дії ФРС просто заклали арену для іншого набору проблем? Абсолютно. Більш імовірно, принаймні виходячи з наявних нині даних, що ФРС запобігла серйознішій кризі й у результаті значною мірою усунула небезпеку людських страждань. Президент Барак Обама призначив голову Федерального резерву Бена Бернанке на другий чотирирічний термін починаючи з 2010 року. На церемонії призначення президент сказав: «Я впевнений, що, як експерт із причин Великої Депресії, Бен ніколи не уявляв собі, що буде частиною команди, відповідальної за запобігання наступній Депресії. Однак, завдяки освіті, темпераменту, сміливості та креативності, він зробив саме це»[220]. Це висока похвала. І сьогодні вона бачиться цілком справедливою.