Гола економіка. Викриття нудної науки

Розділ 2 Стимули мають значення: чому ви можете зберегти обличчя, відрізавши носа (якщо ви — чорний носоріг)

Чорний носоріг — один із видів, що перебувають під загрозою зникнення на планеті. У Південній Африці їх залишилося близько 4000, при тому, що 1970 року їх налічувалося десь 65000. Відбувається екологічна катастрофа. І базова економічна наука може пояснити нам, чому на цей вид чатує така небезпека, і навіть сказати, що ми можемо з цим зробити.

Чому люди вбивають чорних носорогів? З тієї самої причини, чому вони торгують наркотиками чи ухиляються від сплати податків. Адже вони можуть на цьому заробити великі гроші порівняно з ризиком бути спійманими. У багатьох азійських країнах ріг чорного носорога вважається потужним афродизіаком, а також засобом від лихоманки. Із них також роблять руків’я традиційних єменських кинджалів. Через це один ріг носорога може принести 30000 доларів на чорному ринку — шалена сума в країнах, де річний дохід на душу населення складає близько 1 тис. доларів і менше. Іншими словами, для людей бідної Південної Африки чорний носоріг значно дорожчий мертвим, аніж живим.

Сумно, але цей ринок не саморегулюється природним шляхом. На відміну від автомобілів чи персональних комп’ютерів, фірми не можуть виробляти нових чорних носорогів, коли бачать зменшення пропозиції. Насправді тут діють протилежні сили: оскільки чорний носоріг перебуває під загрозою вимирання, ціни на чорному ринку зростають, створюючи додаткові стимули для винищування браконьєрами тих тварин, що ще залишилися. Це порочне коло доповнюється й іншим аспектом ситуації, спільним для багатьох екологічних проблем: більшість чорних носорогів належать до комунальної, а не до приватної власності. Це може видаватися перевагою. Проте насправді це створює більше проблем зі збереженням, ніж вирішує. Уявімо собі, що всі чорні носороги перебувають в руках жадібного фермера, у якого немає докорів сумління щодо використання рогів носорога для єменських кинджалів. У цього фермера немає жодних екологічних інтересів. Він настільки жадібний та егоїстичний, що вбив би власного пса, якби це принесло йому дохід. Чи дозволив би цей покидьок, щоб його стадо за тридцять років зменшилося з 65 тисяч до чотирьох? Ніколи. Він піклувався б про розмноження й захист цих тварин, щоб мати завжди що запропонувати на ринку — подібно до того, як це роблять власники тваринних ферм. І це не має нічого спільного з альтруїзмом, лише максимізація вартості обмежених ресурсів.

З іншого боку, комунальні ресурси зумовлюють унікальні проблеми. По-перше, селяни, що живуть поряд із цими магічними тваринами, зазвичай не мають жодної вигоди від такого сусідства. Навпаки, великі тварини, як-от носороги та слони, можуть серйозно пошкодити посіви. Для того, щоб «влізти» в шкіру місцевого селянина, уявіть собі, що люди в Африці раптом страшенно зацікавилися майбутнім північноамериканського рудого пацюка, а визначальною складовою стратегії його збереження є дозволити їм жити й розмножуватися у вашому домі. Тепер уявляйте далі, як браконьєр, проходячи повз ваш будинок, запропонує вам гроші, якщо ви покажете, де у вашому підвалі ці пацюки влаштували свою нору. Гмм. Справді, мільйони людей в усьому світі отримують вигоду від збереження видів, як, наприклад, чорний носоріг чи гірська горила. Однак це може бути частиною проб­леми: легко жити за рахунок інших і забезпечувати якимсь людям чи організаціям можливість робити роботу. Скільки за останній рік ви присвятили часу й грошей збереженню вимираючих видів?

Туроператор і організатор сафарі, який отримує свій дохід, показуючи багатеньким туристам дику природу, стикається з подібною проблемою «зайця»[40]. Якщо одна туристична компанія серйозно інвестуватиме у збереження дикої природи, інші туристичні компанії, не роблячи жодних інвестицій, усе ж отримуватимуть прибутки зав­д­яки носорогам, яких треба рятувати. Тому фірма, витрачаючи гроші на збереження, фактично опиняється на ринку в невигідному становищі. Їхні тури будуть дорожчими (або вони погодяться з меншими прибутками), щоб покрити свої інвестиції в збереження довкілля. Очевидно, що тут мав би втрутитися уряд. Однак уряди в Екваторіальній Африці мають мало ресурсів, і більше того — серйозно корумповані. Єдиною стороною, що має чіткі й потужні стимули, є браконьєр, який наражається на великі штрафи, полюючи на тих носорогів, що ще залишилися, вбиваючи їх і відрізаючи їхні роги.

Вельми сумна історія. Однак економічна наука також пропонує принаймні певні уявлення про те, як можна врятувати чорних носорогів та інші вимираючі види. Ефективна стратегія збереження повинна правильно встановити стимули для людей, які живуть в зоні мешкання чорних носорогів чи біля неї. Уточнімо: дайте місцевим людям підстави для того, щоб прагнути бачити цих тварин живими, а не мертвими. Це умова для розвитку індустрії екотуризму. Якщо туристи хочуть платити великі гроші за те, щоб побачити і сфотографувати чорних носорогів, і, що ще важливіше, якщо місцеві жителі якимось чином отримуватимуть зиск від цього туризму, тоді у місцевого населення будуть значні стимули оберігати цих тварин. Це спрацювало в таких країнах, як Коста-Рика, де збереження тропічних лісів та інших екологічних особливостей було здійснено завдяки визначенню 25 % території країни зоною національних парків. Туризм нині дає тут понад 1 мільярд доларів доходів щорічно, а це складає 11 % національного доходу[41].

На жаль, цей процес працює у зворотному напрямку у випадку гірської горили, ще одного виду, який перебуває під загрозою зникнення (відомий твір Дайана Фоссі «Gorillas in the Mist»). За оцінками, лише 620 гірських горил залишилося в диких джунглях Східної Африки. Однак країни, що належать до цього регіону, — Уганда, Руанда, Бурунді й Конго, — розбурхані рядом громадянських воєн, що зруйнували туристичний бізнес. У минулому місцеві жителі охороняли зону мешкання гірських горил не тому, що мають особливе ставлення до них, а завдяки можливості заробити гроші на туристах, а не на вирубуванні лісів, що є домівкою гірських горил. Ситуація змінилася, коли цей регіон став місцем насилля. Один місцевий чоловік розповідав кореспондентові New York Times: «[Горили] мають значення, коли вони приваб­люють туристів. Якщо ні, то ні. Якщо туристи не приїжджають, ми шукатимемо щастя у лісі. Раніше ми були вмілими лісорубами»[42].

Тим часом офіційні особи, відповідальні за збереження, експериментують із іншою ідеєю, ґрунтовною настільки ж, наскільки і сама наука економіка. Чорних носорогів убивають, бо їхні роги приносять гарні гроші. Якщо не буде рогів, не буде і причини полювати на цих тварин. Тому деякі працівники органів охорони довкілля почали ловити чорних носорогів, відпилювати їхні роги і відпускати назад у дику природу. Для носорогів ця втрата дещо небезпечна у двобої проти хижаків, однак зменшується імовірність того, що їх убиватимуть найсмертоносніші вороги — люди. Чи спрацювало це? Свідчення супе­речливі. У деяких випадках браконьєри продовжували вбивати носорогів, позбавлених рога, із різних міркувань. Убивство носорогів, позбавлених рогів, економить браконьєрам час для повторного пошуку тих самих тварин. Крім того, можна заробити сякі-такі гроші на вирізанні й продажу навіть пенька рога. І, на жаль, мертві носороги, навіть без рогів, роблять здобуття цих виробів ще небезпечнішим, що піднімає вартість уже існуючих запасів рогів.

Усе це ігнорує ту частину рівняння, яка стосується попиту. Чи потрібно забороняти торгівлю товарами, зробленими з вимираючих видів? Більшість скаже «ні». Закон про заборону полювання на роги носорогів у країнах на зразок Сполучених Штатів знижує загальний попит, а це зменшує стимули для браконьєрів полювати на тварин. Водночас існує і протилежний погляд. Деякі відповідальні за збереження довкілля стверджують, що продаж обмеженої кількості рогів (або бивнів, як у випадку зі слонами), заготовлених у законний спосіб, мав би два позитивних аспекти. По-перше, це принесло би гроші для допомоги бідним урядам у їхній боротьбі проти браконьєрів. По-друге, це знизило б ринкову ціну на ці заборонені предмети, а отже, зменшило б прагнення браконьєрів полювати на тварин.

Як і з усяким складним предметом публічної політики, тут немає правильної відповіді, однак існують деякі підходи до проблеми, що можуть бути результативнішими, ніж інші. Суть у тому, що захист чорних носорогів є принаймні так само питанням економічної науки, як і природничих наук. Ми знаємо, як чорні носороги ростуть, що їдять, де живуть. І нам потрібно вирішити, як зупинити убивства їх людьми. Це потребує розуміння поведінки людей, а не чорних носорогів.

Стимули мають значення. Коли нам платять за виконання замовлення, ми працюємо наполегливіше. Коли ціни на пальне зростають, ми їздимо менше. Коли моя трирічна донька починає розуміти, що отримає печиво Oreo, якщо плакатиме, коли я розмовляю по телефону, вона плакатиме, коли я розмовлятиму. Це одне із тверджень Адама Сміта, оприлюднене ним у книзі «Багатство народів»: «Те, що ми отримуємо на обід, є не доброзичливістю м’ясника, пивовара чи пекаря, а їхньою увагою до їхніх же інтересів». Білл Ґейтс покинув Гарвард не для того, щоб вступити в Корпус Миру, а для того, щоб заснувати Microsoft, який зробив його одним із найбагатших на планеті й запустив у дію революцію персональних комп’ютерів, а це принесло користь і всім нам. Власні інтереси рухають світом, і це очевидно навіть дурневі. Однак це зазвичай ігнорується. Старе гасло «Від кожного за здібностями, кожному — за потребами» складається в народну пісню, а як економічна система це дало широкий набір ситуацій — від неефективності до голодомору. У будь-якій системі, що не базується на ринках, особисті стимули зазвичай розходяться з продуктивністю. Фірми і працівники не отримують винагороди за інновації й наполегливу роботу і не піддаються покаранню за лінощі й неефективність.

Наскільки це погано? Економісти вважають, що на момент руйнування Берлінської стіни автомобільні заводи Східної Німеччини фактично нищили цінності. Оскільки виробничий процес був вельми неефективним, а кінцевий продукт — бездарним, ці заводи виробляли автомобілі, що коштували менше, ніж затрачені на них ресурси. Фактично вони брали високоякісну сталь і псували її! Такого типу неефективність може існувати і в капіталістичних країнах, де великі сектори економіки перебувають у державній власності й державному управлінні, як, наприклад, в Індії. 1991 року Hindustan Fertilizer Corporation розвивалася й успішно працювала протягом дванадцяти років[43]. Щодня тисяча двісті працівників приходили на роботу для виробництва добрив. Була лише одна деталь: цей завод фактично не виробляв добрив, які можна було продавати. Жодних. Урядові бюрократи керували заводом, використовуючи державні кошти. Устаткування заводу ніколи не працювало так, як належить. І все ж тисяча двісті працівників щодня приходили на роботу, і уряд платив їм за це. Усе підприємство було промисловою шарадою. Воно продовжувало животіти, бо не було механізмів, щоб його закрити. Коли уряд фінансує бізнес, нема необхідності щось виробляти й потім продавати за ціну більшу, ніж коштувало виробництво.

Ці приклади до певної міри здаються смішними, але не є такими насправді. Нині економіка Північної Кореї настільки зруйнована, що країна не може прогодувати саму себе, не кажучи вже про виробництво чогось настільки цінного, щоб продавати його світові в обмін на достатню кількість продуктів. Нація на грані голоду, як кажуть дипломати, представники Організації Об’єднаних Націй та інші спостерігачі. Цей масовий голод може бути трагічним повторенням 1990-х років, коли голод знищив приблизно мільйон людей і став причиною недоїдання 60 % північнокорейських дітей. Журналісти описували, як голодні люди їли траву й обходили залізничні колії в пошуку шматочків вугілля чи їжі, що могли випасти з поїздів.

У Сполучених Штатах великі побоювання викликають два енергетичних питання: наша залежність від іноземної нафти і вплив емісії СО2 на довкілля. Для економістів вирішення цих взаємопов’язаних питань є елементарним: зробити енергію на основі вуглецю дорожчою. Якщо вона коштуватиме більше, ми використовуватимемо її менше, а отже, і будемо менше забруднювати довкілля. Дуже добре пам’ятаю свого батька, який не мав особливої схильності до охорони довкілля, однак міг витиснути десять центів із каменюки: він ходив по дому, зачиняючи двері до туалету й кажучи нам, що він не збирається платити за кондиціонери в наших туалетах.

Водночас американська державна освіта[44] діє більш подібно до Північної Кореї, ніж до Кремнієвої долини. Я не маю наміру брати участь у дебатах з приводу ваучеризації шкільної освіти[45], однак хочу розглянути одне вражаюче явище щодо стимулів в освіті, про яке я писав у журналі The Economist[46]. Зарплатня американських вчителів ніяк не пов’язана з якістю їхньої роботи. Профспілки учителів наполегливо виступають проти будь-яких способів оплати відповідно до якості роботи. Замість цього зарплатня практично в кожному публічному шкільному окрузі країни визначається за жорсткою формулою, що базується на досвіді й роках викладання, чинниках, які фахівці вважають взагалі не пов’язаними з учителюванням у класі. Ця однакова шкала оплати створює набір стимулів, які економісти називають «негативним відбором». Оскільки найталановитіші вчителі найімовірніше будуть успішними і в інших професіях, вони мають сильні стимули йти з освіти заради праці, за яку платять відповідно до продуктивності. Для найменш талановитих стимули якраз протилежні.

Теорія цікава, а результати вражаючі. Коли за показники здібностей використовуються тести, найяскравіші індивіди остерігаються професії вчителя за будь-яких обставин. Найкращі школярі з найменшою ймовірністю обирають педагогіку як свою спеціальність для навчання у коледжі. Серед тих студентів, які навчаються на педагогічних спеціальностях, ті, що мають вищі навчальні показники, навряд чи підуть у вчителі. А серед індивідів, що йдуть вчителювати, ті, у кого вищі результати випробувань, найімовірніше невдовзі залишать цю професію. З цього не випливає, що вчителям в Америці платять достатньо. Багатьом з них — ні, особливо тим обдарованим особистостям, що залишаються вчителювати, бо люблять цю професію. І загальна проблема залишається: будь-яка система, де всім вчителям платять однаково, створює сильні стимули для найталановитіших до пошуку іншої роботи.

Люди — складні створіння, які намагаються робити те, що принесе їм максимально можливий добробут. Іноді легко передбачити, як це розгортатиметься, а іноді надзвичайно складно. Економісти часто згадують «хибні стимули», що є ненавмисними стимулами, які можуть виникнути, коли ми вирішуємо робити щось абсолютно відмінне. У політичних колах це часом називають «законом незапланованих наслідків». Ось, наприк­лад, добре відома пропозиція про те, що всі немовлята й малі діти повинні бути пристебнуті ременями у кріслах під час польотів на комерційних авіалініях. У часи адміністрації Клінтона керівник FAA[47] Джейн Ґарві казала на конференції з питань безпеки, що її агенція прагне «надати дітям на борту літака рівень безпеки такий самий, як у дорослих». Джеймс Голл, у той час голова Національної ради з безпеки на транспорті, палко доводив, що багаж треба ретельно скласти перед вильотом, тоді як «найцінніший вантаж на літаку — немовлята і малі діти — зберігають свободу руху»[48]. Ґарві й Голл наводили декілька прикладів, коли немовлята могли вижити, якби були зафіксовані. Тому вимога встановити дитячі автомобільні сидіння на літаках запобігла б травмам і зберегла життя. Справді? Використання автомобільного сидіння передбачає, що сім’я купуватиме додаткове місце на літаку, що різко підвищить вартість польотів. Авіалінії більше не надають значних дитячих знижок: місце є місце, і воно може коштувати кілька сотень доларів. У результаті частина сімей вирішить не летіти, а їхати автомобілем. Однак автомобільна подорож — навіть із дитячим сидінням — набагато небезпечніша, ніж переліт. Таким чином вимога встановлювати автомобільні дитячі сидіння в літаках може призвести до збільшення, а не зменшення травм і смертей дітей (а також дорослих).

Ось інший приклад, коли добрі наміри привели до поганих наслідків, оскільки стимули не були повністю передбачені. Місто Мехіко — одне з найбільш забруднених у світі. Брудне повітря, що утримується в місті навколишніми горами й вулканами, газета New York Times охарактеризувала як «сірувато-жовтий пудинг зі шкідливих речовин»[49]. Починаючи з 1989 року уряд увів у дію програму боротьби з цим забрудненням, значну частину якого створювали викиди легкових і вантажних автомобілів. Новий закон зобов’язував, щоб усі автомобілі по черзі один день на тиждень не виїжджали на вулиці (наприк­лад, автомобілі з конкретними номерами не мали права виїжджати по вівторках). Логіка цього плану була проста: менша кількість машин на вулицях приведе до зменшення забруднення повітря.

Що ж сталося насправді? Як і слід було очікувати, багатьом не сподобалося, що їм обмежили кількість днів, коли вони можуть виїжджати на своїх автомобілях. Їхню реакцію мали б спрогнозувати аналітики, але не спрогнозували. Ті сім’ї, які могли собі дозволити купити другий автомобіль, купували його або залишали собі старий автомобіль, купуючи новий, і таким чином мали авто на щодень. Це виявилося ще шкідливішим для довкілля, ніж якби ніяких заходів не вживалося взагалі, оскільки число старих автомобілів на дорогах збільшилося, а старі автомобілі забруднюють повітря сильніше, ніж нові. Сумарний результат цієї політики звівся до того, що на дорогах з’явилося не менше, а більше автомобілів, що забруднюють повітря. Пізніше цю політику скасували, замінивши на обов’язкову перевірку рівня викидів газів[50].

Ефективна державна політика використовує стимули для досягнення позитивних результатів. Лондон упорався зі своїми проблемами заторів на вулицях, застосувавши ринкову логіку, — там ввели плату за проїзд у години пік. Починаючи з 2003 року, місто Лондон наклало плату за в’їзд у центральну частину площею вісім квадратних миль[51] із сьомої ранку до пів на сьому вечора у розмірі 5 фунтів стерлінгів (8 доларів США) для всіх водіїв[52]. 2005 року ця плата була збільшена до 8 фунтів (13 доларів), а 2007 року площа зони, на якій потрібно платити за в’їзд, була збільшена. Водії можуть платити за допомогою телефону, Інтернету чи в окремих магазинах роздрібної торгівлі. У семистах місцях було встановлено відеокамери, щоб сканувати номерні знаки й порівнювати їх із даними про оплату водіями цього збору. Водії, що намагалися проїхати центральними вулицями Лондона, не сплативши збору, обкладалися штрафом 80 фунтів (130 доларів).

Цей план був розроблений, щоб скористатися однією з основних особливостей ринків: збільшення ціни зменшує попит. Підвищення вартості в’їзду відлякує частину водіїв і поліпшує умови дорожнього руху. Експерти також прогнозували збільшення користування публічним транспортом і завдяки тому, що це була дешева альтернатива автомобільного пересування, і тому, що автобуси мали змогу швидше проїжджати через центральну частину Лондона. (Прискорення проїзду знижує витрати на публічний транспорт). Протягом місяця результати виявилися вражаючими. Дорожній рух зменшився на 20 % (за кілька років рівень встановився на 15 % нижче). Середня швидкість руху в заторах зросла удвічі, затримки автобусів скоротилися наполовину, а кількість пасажирів автобусів збільшилася на 14 %. Єдиним неприємним сюрпризом було те, що ця програма настільки сильно ослабила дорожній рух, що доходи від тих зборів виявилися нижчими, ніж очікувалося[53]. Скаржилися і власники крамниць, бо ці збори відвернули частину покупців від закупів у центральному Лондоні.

Ефективна публічна політика використовує стимули для того, щоб спрямувати поведінку на досягнення бажаних результатів. Неефективна політика або ігнорує стимули, або не може визначити, як раціональні індивіди можуть змінити свою поведінку, щоб уникнути покарання.

Дивом приватного сектора є, звичайно, те, що стимули магічним чином вибудовуються так, щоб кожен мав від того вигоду. Правда? Ну, не зовсім. На погляд згори, корпоративна Америка нагадує вигрібну яму з конкуруючими і неправильно встановленими стимулами. Чи бачили ви колись біля каси ресторану фаст-фуд табличку з варіаціями на тему: «Ваша їжа безкоштовна, якщо вам не дали чек. Зверніться до менеджера». Чи дуже дбає Burger King про те, щоб видати вам чек для вашого сімейного бухгалтерського обліку? Звичайно, ні. Burger King не хоче, щоб його працівники крали. А єдиний спосіб для працівників украсти й не бути спійманим — це здійснити операцію без реєстрації її на касі, продаючи вам бургер і смажену картоплю без видачі вам чека, щоб покласти ці гроші собі в кишеню. Керівник (Burger King) наймає агента (касира), який має стимули для здійснення багатьох речей, що не обов’язково належать до найвищих інтересів фірми. Burger King може витрачати багато часу та грошей, щоб стежити за можливими крадіжками з боку персоналу, або може стимулювати вас, щоб ви робили це для нього. Ця маленька табличка біля каси — прекрасний інструмент менеджменту.

Проблеми стосунків між керівником і працівником відбиваються і на вершині корпоративної Америки, і внизу, значною мірою тому, що агенти, які управляють великими американськими корпораціями (СЕО та інші виконавчі посадовці) не обов’язково є і власниками цих компаній (акціонерами). У мене є акції Starbucks, однак я навіть не знаю імені СЕО цієї компанії. Як я можу бути певним, що він (чи вона?) діє в моїх найкращих інтересах? Дійсно, існує багато свідчень того, що корпоративні менеджери не відрізняються від касирів Burger King — у них є стимули, що не завжди збігаються з найкращими інтересами фірми. Вони можуть красти з каси фігурально, обдаровуючи себе приватними літаками та членством у престижних клубах. Вони також можуть приймати стратегічні рішення, від яких матимуть зиск, а от акціонери — ні. Наприклад, приголомшливі дві третини всіх корпоративних злиттів не додають вартості об’єднаним фірмам, а третина з них завдає збитків акціонерам. Чому дуже розумні СЕО проявляють таку поведінку, яка не має фінансового сенсу?

Економісти стверджували, що однією з відповідей є те, що СЕО отримують вигоду від приєднаних компаній, навіть коли акціонери мають втрати. СЕО привертає до себе значну увагу, здійснюючи складну корпоративну транзакцію. Він продовжує керувати великою компанією, яка майже завжди є досить престижною, навіть якщо нове утворення менш прибуткове, ніж компанії, що приєдналися, коли діяли самостійно. Великі компанії мають великі офіси, велику зар­платню й великі літаки. З іншого боку, деякі компанії, що приєдналися, й ті, що взяли їх під своє крило, мають досконалу стратегію. Як непоінформований акціонер із великою фінансовою часткою в компанії як я можу визначити відмінності? Якщо я навіть не знаю імені СЕО в Starbucks, як я можу бути певним, що він (вона?) не витрачає більшу частину свого робочого дня, полюючи за привабливими секретарками біля свого офісу? Дідько, це важче, ніж бути менеджером у Burger King.

Свого часу розумні економісти вважали, що відповіддю є акційні опціони[54]. Вони припускали, що СЕО еквівалентний табличці біля каси, яка запитує, чи отримали ви чек. Більшість американських СЕО й інших важливих виконавчих керівників отримують значну частку своєї оплати у вигляді акційних опціонів. Ці опціони дозволяють їх отримувачу купувати акції компанії в майбутньому за певною, заздалегідь визначеною, ціною, скажімо, 10 доларів. Якщо компанія високорентабельна й акції постійно дорожчають, досягаючи, скажімо, 57 доларів, тоді цей акційний опціон стає дуже цінним. (Вигідно купувати щось по 10 доларів, коли воно на ринку коштує 57). З іншого боку, якщо вартість акцій компанії падає до 7 доларів, опціон знецінюється. Нема сенсу купувати щось по 10 доларів, якщо ви можете купити це на відкритому ринку на три долари дешевше. Ідея цієї компенсаційної схеми полягає в узгодженні стимулів для СЕО з інтересами акціонерів. Якщо ціни на акції зростають, СЕО стає багатшим, але й акціонери також.

Виявляється, що хитромудрі СЕО можуть знайти способи обійти гру з опціонами (так само, як і касири здатні знайти нові способи красти з каси). Перед виходом першого видання цієї книги я попросив Пола Волкера, колишнього голову Федерального резерву, прочитати її, оскільки він був моїм професором. Волкер прочитав. Йому книжка сподобалась. Однак він сказав, що мені не треба було так позитивно писати про акційні опціони як інструмент поєднання інтересів акціо­нерів і менеджменту, бо це — «інструменти диявола».

Пол Волкер мав рацію, а я — ні. Потенціальна проблема з опціонами полягає в тому, що виконавчі керівники можуть на короткий час підштовхнути акції фірми до зростання, що може бути негативним чи навіть руйнівним для компанії в довготривалій перспективі — після того, як СЕО продадуть сотні тисяч опціонів із астрономічними прибутками. Майкл Дженсен, професор Гарвардської бізнес-школи, який присвятив свою кар’єру питанням, пов’язаним зі стимулами в менеджменті, ще різкіший, ніж Пол Волкер. Він описує опціони як «менеджеріальний героїн», оскільки вони створюють стимули, що змушують менеджерів прагнути до короткострокових здобутків із наступними довгостроковими втратами[55]. Дослідження виявили, що компанії з великими опціон­ними пропозиціями мають вищу ймовірність зіткнутися з фінансовими махінаціями й частіше доходять до дефолту через борги[56].

Водночас СЕО (з опціонами чи без них) мають свої проблеми з моніторингом. Інвестиційні банки, такі як Lehman Brothers і Bear Stearns, були буквально знищені своїми працівниками, які йшли на шалені ризики за рахунок фірми. Це вирішальна ланка в ланцюжку причин фінансової кризи: Волл-стрит з’являється там, де великі проблеми стають катастрофічними. Банки по всій країні могли дозволити собі живити мильну бульбашку нерухомості з безнадійними позиками, оскільки вони могли швидко об’єднати ці позики разом чи «убезпечити» їх, а потім продати інвесторам. (Банк отримує вашу іпотеку, об’єднує її з моєю й багатьма іншими, а потім продає увесь пакет іншій стороні, що хоче сьогодні заплатити гроші в обмін на майбутній потік доходів — наші щомісячні платежі за іпотекою). Це само по собі не є поганим, якщо робити це відповідально: банк отримує свій капітал назад і може використовувати його для нових позик. Однак, якщо ви вилучите з цього речення слово «відповідально», ця справа одразу стане поганою.

Саймон Джонсон, колишній головний економіст Міжнародного валютного фонду, 2009 року написав чудову «аутопсію» про фінансову кризу для The Atlantic. Він писав: «Основні комерційні й інвестиційні банки, а також хедж-фонди, що діяли паралельно, були великими отримувачами прибутків будівництва двоквартирних будинків і мильних бульбашок акційного ринку протягом цього десятиліття, їхні прибутки складалися зі зростаючих обсягів контрактів, базованих на відносно малій основі фактичних активів. Щоразу, коли позика була продана, складена в пакет, застрахована й перепродана, банки брали свої комісійні, а хедж-фонди, купуючи ці цінні папери, отримували ще більший прибуток завдяки тому, що їхні холдинги росли»[57].

Кожна транзакція криє в собі певний ризик. Проблема полягає в тому, що банкіри, отримуючи величезні комісійні на купівлі-продажу того, що пізніше стали називати «токсичними активами», не зазнають повною мірою ризиків за ці продукти: це перекладається на їхні фірми. Голови вони виграють, а фірмам дістаються хвости. У випадку Lehman Brothers це абсолютно точний опис того, що сталося. Так, працівники Lehman втратили роботу, однак ті, хто ніс найбільшу відповідальність за колапс цієї фірми, не зобов’язані повертати ті величезні бонуси, які вони заробили в кращі роки.

Слід згадати й ще одну гідну покарання сторону, і знову ключовою проблемою стали неправильно побудовані стимули. Агенції, що складають кредитний рейтинг, — Standard & Poor’s, Moody’s та інші, — вважаються незалежними авторитетами, що оцінюють ризики цих новомодних продуктів. Багатьом «токсичним активам», що опинилися в центрі фінансової катастрофи, були приписані зіркові кредитні рейтинги. Частково це була чиста некомпетентність. Однак не допомогло і те, що агенціям, які складали кредитні рейтинги, платили фірми, що продавали акції чи цінні папери, яких стосувався рейтинг. Це трохи схоже на ситуацію, коли продавець вживаних автомобілів платить оцінювачу за те, щоб той стояв біля товару і надавав корисні поради покупцям: «Гей, Бобе, чому б тобі не підійти сюди і не пояснити покупцеві, чи гарний він робить вибір?» Наскільки корисним це буде?

Наскільки я можу судити, ці корпоративні проблеми залишаються невирішеними і стосовно вищих виконавчих посадовців, і з іншими працівниками, що ризикують із капіталом фірми. Існує глибокий конфлікт, який важко врегулювати. З одного боку, фірми мають отримувати винагороду за інновації, ризик, нові ідеї, напружену роботу тощо. Це позитивні зміни для фірми, і ті працівники, які їх роблять, повинні щедро винагороджуватися, навіть в астрономічних розмірах. З іншого боку, ті співробітники, які займаються виконанням важливих завдань (наприклад, розробкою нових фінансових продуктів), завжди матимуть більше інформації про те, що насправді відбувається, порівняно зі своїми керівниками, а їхні керівники — більше, ніж акціонери. Завданням є винагороджувати хороші результати, не створюючи при цьому стимулів для працівників гратися з системою в спосіб, руйнівний для компанії в довготривалій перспективі.

Не треба бути корпоративним титаном, щоб вирішувати проблеми керівник-підлеглий. Виникає багато ситуацій, коли ми змушені наймати того, чиї стимули подібні, але не ідентичні нашим, і головна відмінність може полягати якраз у розрізненні між «подібні» й «ідентичні». Візьміть агентів із продажу нерухомості, особливий тип негідників, що намагаються діяти у ваших найкращих інтересах або навпаки незалежно від того, продаєте чи купуєте ви нерухомість. Спочатку погляньмо на ситуацію з купівлею. Агент люб’язно показує вам багато будинків, і, можливо, ви оберете один, що вас влаштовує. Поки що все гаразд. Тепер час торгуватися з продавцем щодо ціни продажу, часто з вашим агентом як головним радником. Усе ж ваш агент із нерухомості отримає відсоток від фактичної ціни продажу. Чим більше ви погоджуєтесь заплатити, тим більше заробить ваш агент і тим менше часу доведеться витратити на весь процес.

На стороні продажу також є проблеми, хоча вони менші. Чим більше грошей ви отримаєте за свій будинок, тим більше заробить ваш агент. Це хороший момент. Однак інтереси все ще не до кінця узгоджені. Припустімо, що ви продаєте будинок за ціну близько 300 тисяч доларів. Ваш агент може виставити його за 280 тисяч і продати за двадцять хвилин. Або може виставити за 320 тисяч і чекати на клієнта, якому сподобається ця ціна. Вигода для вас у такій різниці цін величезна — 40 тисяч. Однак ваш агент із нерухомості може бачити ситуацію інакше. Виставлення вищої ціни означає необхідність багато тижнів показувати будинок, прибирати його і пекти тістечка, щоб у ньому смачно пахло. Інакше кажучи, купа роботи. Припускаючи розмір комісійних 3 %, ваш агент може заробити 8400 доларів, практично нічого не роблячи, або 9600, тяжко працюючи багато тижнів. Що ви виберете? І на стороні покупця, і на стороні продавця найсильнішим стимулом для вашого агента є укласти угоду незалежно від того, наскільки вона вам вигідна.

Економічна наука вчить нас, як правильно встановлювати стимули. Як казав Ґордон Ґекко в кінокартині «Волл-стрит», жадібність — це добре, тому зробіть так, щоб вона працювала на вас. Усе ж містер Ґекко був не зовсім правий. Жадібність може бути поганою рисою, навіть у випадку абсолютних егоїстів. Справді, деякі найцікавіші проблеми в економічній науці містять у собі ситуації, коли раціональні індивіди, діючи у своїх найкращих інтересах, здійснюють вчинки, які погіршують їхній стан. Однак їхня поведінка цілком логічна.

Класичний приклад — це дилема в’язнів, дещо штучна, однак дуже потужна модель людської поведінки. В основі її лежить ідея про те, що дві особи заарештовані за підозрою у вбивстві людини. Їх негайно розділяють, щоб допитати окремо кожного, не допускаючи їхньої участі у змові. Докази проти них не дуже надійні, тому поліція сподівається на зізнання. Насправді влада хоче запропонувати пом’якшення покарання одному з підозрюваних, якщо він вкаже на іншого як на злочинця.

Якщо жоден із чоловіків не зізнається, поліція звинуватить обох у нелегальному володінні зброєю, що загрожує вироком на п’ять років ув’язнення. Якщо обидва зізнаються, кожен отримає двадцять п’ять років позбавлення волі за вбивство. Якщо один зрадить іншого, тоді донощик отримає легке покарання у три роки ув’язнення як співучасник злочину, а його партнер — довічне ув’язнення. Що станеться?

Для цих чоловіків найкраще буде тримати язика за зубами. Однак це не те, що вони роблять. Кожен починає міркувати. В’язень А вважає, що, коли його партнер триматиме язика за зубами, він сам може отримати легкий вирок на три роки, здавши його. Потім приходить інша думка: його партнер думає точно так само, і в цьому випадку краще зізнатися, щоб уникнути одноособової відповідальності за злочин. Справді, його найкраща стратегія буде зізнатися незалежно від того, що робить його партнер: це принесе йому лише три роки (якщо партнер буде мовчати), або вбереже від того, щоб усе життя провести за ґратами (якщо його партнер заговорить).

Звичайно, в’язень Б має ті самі стимули. Вони обидва зізнаються й обидва отримують по двадцять п’ять років ув’язнення, тоді як мог­ли б отримати лише п’ять. І все ж жоден в’язень не робить нічого ірраціонального.

Ця модель приваблива тим, що допомагає краще зрозуміти ситуації реального світу, у яких необмежені власні інтереси ведуть до негативних наслідків. Особливо корисна вона при розгляді поведінки з відновлюваними природними ресурсами на зразок риболовлі, коли багато індивідів отримують вигоду від спільних ресурсів. Наприклад, якщо атлантичну меч-рибу ловити розумно, наприклад, обмежуючи кількість виловленої риби щосезону, кількість меч-риби залишатиметься на одному рівні або й збільшуватиметься, необмежений час приносячи доходи рибалкам. Однак ніхто не «володіє» світовими запасами меч-риби, що ускладнює відстеження, хто скільки ловить. У результаті незалежні риболовні судна починають поводитися значною мірою подібно до тих двох в’язнів на допиті. Вони можуть або обмежити вилов для збереження популяції, або ловити стільки, скільки можуть. Що станеться?

Саме те, що прогнозує дилема в’язнів: рибалки не довірятимуть одне одному достатньою мірою для того, щоб координувати наслідки, що принесли б їм усім вигоду. Рибалка зі штату Род-Айленд Джон Сорлін розповідав кореспонденту New York Times про скорочення запасів риби: «Нині єдиним моїм бажанням є вийти в море й набити стільки риби, скільки зможу. Мені не хочеться охороняти рибні запаси, оскільки кожна риба, яку я пропущу, буде спіймана наступним хлопцем»[58]. Тому запаси тунця, тріски, меч-риби й лобстерів швидко тануть. Тим часом політики часто ще погіршують ситуацію, рятуючи від збідніння рибалок за допомогою різноманітних субсидій. Це просто утримує човни на воді в той час, коли в іншому разі частина рибалок припинили б вилов.

Часом індивідів треба рятувати від них самих. Хорошим прикладом цього є громада ловців лобстерів у Порт-Лінкольні на південному березі Австралії. У 1960-х роках ця громада встановила ліміти на вилов і продавала ліцензії на ловлю лобстерів. З того часу кожен новачок міг узятися за цей бізнес, лише придбавши ліцензію від іншого ловця лобстерів. Цей ліміт загальних обсягів вилову дозволив популяції лобстерів розвиватися. За іронією, ловці лобстерів із Порт-Лінкольна виловлювали більше, ніж їхні американські колеги, при цьому працюючи менше. Тим часом ліцензія, придбана 1984 року за дві тисячі доларів, нині кош­тує 35 тисяч. Австралійський ловець лобстерів Деріл Спенсер оповідав газеті Times: «Навіщо утискати риболовлю? Це мій пенсійний фонд. Ніхто не захоче платити мені 35 тисяч доларів, якщо більше не буде лобстерів. Якщо зараз я почну грабіжницький вилов, через десять років моя ліцензія не коштуватиме нічого». Містер Спенсер не розумніший і не більш альтруїстичний, ніж його колеги-рибалки по всьому світу — у нього просто інші стимули. Дивно, що деякі екологічні групи виступають проти цих ліцензованих квот, бо, мовляв, вони «приватизують» публічні ресурси. Вони також бояться, що ліцензії викуплять великі корпорації, витіснивши малих рибалок із цього бізнесу.

Таким чином ці свідчення прямо вказують на те, що встановлення прав приватної власності — надання індивідуальним рибалкам права на певний вилов включно з можливістю продати це право — є най­ефективнішим інструментом перед обличчям колапсу комерційної риболовлі. Проведені 2008 року дослідження світового комерційного рибальства, опубліковані в журналі Science, показали, що індивідуальні квоти з правом передачі можуть зупинити або навіть повернути в протилежний бік колапс рибних запасів. Рибальство, регульоване квотами з правом передачі, має значно меншу ймовірність спричинення колапсу, ніж використання традиційних методів[59].

Варто згадати ще два моменти, пов’язані зі стимулами. По-перше, ринкова економіка надихає на наполегливу роботу й прогрес не стільки тому, що винагороджує переможців, скільки тому, що знищує лузерів. У 1990-х роках відбувався різкий ріст користування Інтернетом. І це були погані роки для продажу електричних друкарських машинок. За «невидимою рукою» Адама Сміта криється ідея «творчої деструкції», що була висловлена австрійським економістом Йозефом Шумпетером. Ринки не вітають дурнів. Візьміть Wal-Mart, вельми ефективну мережу роздрібної торгівлі, що часто зазнає критики з боку конкурентів. Американці натовпами біжать до Wal-Mart, бо ці магазини пропонують широченний вибір товарів за нижчими цінами, ніж деінде. Це хороша новина. Можливість придбати товари дешевше — фактично те саме, що й отримати більші доходи. Водночас Wal-Mart є жахливим нічним кошмаром для Al’s Glass and Hardware в місті Пекін, штат Іллінойс, та для сімейних магазинів у багатьох інших місцях. Послідовність дій завжди однакова: Wal-Mart відкриває величезний магазин у передмісті, а через кілька років малі крамнички на Мейн-стрит закриваються і забиваються дошками.

Капіталізм може бути брутальним, грубим процесом. Ми оглядаємося назад і захоплюємося технологічними досягненнями на зразок парового двигуна, прядильного веретена й телефону. Однак ті досягнення принесли біду відповідно ковалю, швачці чи операторові телеграфу. Творча деструкція — це не просто те, що може статися в ринковій економіці. Це те, що має статися. На початку ХХ століття половина американців працювали на сільськогосподарських фермах чи ранчо[60]. Нині ця цифра складає одного зі сотні й постійно зменшується. (Штат Айова все ще втрачає щорічно півтори тисячі фермерів.) Зверніть увагу, що дві важливі події не відбулися: (1) ми не почали смертельно голодувати, і (2) ми не маємо безробіття на рівні 49 %. Замість цього американські фермери стали настільки продуктивними, що нам потрібно їх значно менше, щоб прогодувати себе. Ті, хто займався фермерством дев’яносто років тому, нині ремонтують наші автомобілі, розробляють комп’ютерні ігри, професійно грають у футбол тощо. Уявіть собі наші колективні втрати вигоди, якби Стів Джобс, Стівен Спілберґ і Опра Вінфрі займалися вирощуванням кукурудзи.

Творча деструкція — потужна позитивна сила в довготривалій перспективі. Однак погано, що люди не сплачують своїх рахунків у довгостроковій перспективі. Хлопці в іпотечних компаніях можуть прагнути до отримання чеків щомісяця. Коли закривається завод або промислова галузь банкрутує через конкуренцію, можуть знадобитися роки чи навіть цілі покоління, поки відновляться робітники й громади, на яких це вплинуло. Ті, хто коли-небудь їхав через Нову Англію[61], бачили покинуті чи ледве працюючі заводи, що перетворилися на пам’ятники тим дням, коли Америка ще виробляла текстиль і взуття. А можна проїхати через Ґері, штат Індіана, де милі заіржавілих металургійних заводів нагадують про те, що це місто не завжди було відоме лише найбільшою кількістю вбивств серед усіх міст Сполучених Штатів.

Конкуренція означає існування лузерів, що потребує детального пояснення, чому ми сердечно вітаємо її в теорії, а потім часто боремося з нею на практиці. Мій однокурсник по коледжу після випуску деякий час працював у конгресмена штату Мічиган. Йому не дозволяли їхати на роботу його японським авто, щоб воно не «засвітилося» на одному з паркувальних місць, відведених для цього конгресмена. Цей конгресмен впевнено казатиме вам, що він капіталіст. Звичайно, він вірить у ринок, допоки японська компанія не почне виробляти кращі й дешевші автомобілі, а в цьому разі його працівника, що купив такий автомобіль, треба зобов’язати їздити на роботу потягом. (Я впевнений, що американські автовиробники були б значно сильнішими в довготривалій перспективі, зіткнувшись із міжнародною конкуренцією «лоб в лоб», замість пошуку політичного захисту від першої хвилі японського імпорту в 1970—1980-х роках.) У цьому нема нічого нового: конкуренція найкраща тоді, коли вона залучає інших людей. Під час Промислової революції ткалі в сільській місцевості Англії виходили на демонстрації, писали петиції до Парламенту й навіть спалювали текстильні фабрики, намагаючись зупинити механізацію. Чи краще було б, якби вони тоді перемогли, і ми все ще виготовляли наш одяг вручну?

Якщо ви випускатимете кращі мишоловки, світ прокладе доріжку до ваших дверей. Якщо ви все ще випускаєте старі мишоловки, час починати звільняти людей. Це допомагає пояснити наше двоїсте ставлення до міжнародної торгівлі й глобалізації, до безжалісних роздрібних торговців на кшталт Wal-Mart і навіть до деяких типів технології й автоматизації. Конкуренція створює також певні привабливі варіанти публічної політики. Уряд неминуче стикається з необхідністю допомагати фірмам і галузям, що потерпають від конкуренції, і захищати робітників. Однак багато тих заходів, які зводять до мінімуму біль, завданий конкуренцією, — порятунок фірм чи заборона звільняти робітників, — сповільнюють або взагалі зупиняють процес творчого руйнування. Як казав мій тренер юнацької шкільної футбольної команди, «Не йде наука без бука».

Ще один аспект, пов’язаний зі стимулами, суттєво ускладнює пуб­лічну політику: нелегко передавати гроші від багатих бідним. Конгрес може приймати закони, однак заможні платники податків не дотримуватимуться їх. Вони змінять свою поведінку таким чином, щоб максимально уникати сплати податків, переводячи гроші туди-сюди, інвестуючи їх для приховування доходів, а в крайньому випадку — переходячи під іншу юрисдикцію. Коли в часи мого дитинства в тенісі домінував Бйорн Борґ, шведський уряд визначив для нього податки за надзвичайно високою ставкою. Борґ не взявся лобіювати у шведському уряді зниження ставки податку і не почав писати газетні статті про роль податків для економіки. Він просто переїхав жити до Монако, де податковий тягар був значно меншим.

Принаймні він продовжував грати у теніс. Податки створюють потужні стимули для скасування чи послаблення тієї діяльності, яка оподатковується. В Америці, де значна частина бюджетних надходжень пов’язана з податками, високі податки перешкоджають отриманню… доходів? Чи дійсно люди припинятимуть або починатимуть щось робити, з огляду на ставки податку? Так, особливо коли працівник є другим у сім’ї по заробітках. Вірджинія Пострел, економічний оглядач у New York Times, заявила, що ставки податку — це феміністичне питання. Через «податок на одруження», другими по заробітках у сім’ях з високими доходами найімовірніше будуть жінки, які платять в середньому 50 центів податку на кожний зароблений долар, що сильно впливає на вибір — працювати чи лишатися вдома. «Непропорційно кара­ючи роботу заміжніх жінок, податкова система спотворює їхній особистий вибір. А знеохочення до роботи, яка цінується, знижує наші загальні стандарти життя», — пише вона. Вона висуває цікаві аргументи. У результаті податкової реформи 1986 року гранична податкова ставка для жінок з групи з найвищими доходами знижувалася значно різкіше, ніж ставки для жінок з нижчими доходами. Це означало, що розміри відрахування з кожної зарплатні значно зменшилися. Чи відреагували вони на це не так, як ті жінки, для яких зниження податку не було настільки великим? Так, кількість працевлаштувань цих жінок зросла аж утричі[62].

Для корпорацій високі податки можуть мати подібний ефект. Високі податки знижують прибуток фірми від інвестицій, тим самим зменшуючи стимули для інвестування в заводи, дослідження й інші види діяльності, що забезпечують економічне зростання. І знову ми стикаємося з неприємним вибором: підвищення податків для надання достойної допомоги знедоленим американцям може одночасно знеохотити ті продуктивні інвестиції, які могли б допомогти цим верствам покращити своє життя.

Якщо ставки податків стають достатньо високими, індивіди й фірми можуть перекочувати в «тіньову економіку», де вони вдаються до порушення законів і повністю уникають сплати податків. Скандинавські країни, що здійснюють щедрі урядові програми за рахунок високих граничних ставок податків, зіткнулися з різким зростанням своєї тіньової ринкової економіки. За оцінками експертів, тіньова економіка в Норвегії зросла з 1,5 % валового національного продукту в 1960 році до 18 % в середині 1990-х. Ухиляння від сплати податків може стати порочним колом. Що більше індивідів і фірм тікають у тіньову економіку, то вищими мають бути ставки податків для всіх решти, щоб підтримувати той самий рівень бюджетних надходжень. Високі податки, своєю чергою, змушують ще більшу кількість людей і фірм тікати в тіньову економіку і так далі[63].

Потреба перерозподілу грошей від багатих бідним не стосується лише питання податків. Урядові доходи створюють також і зворотні стимули. Великі виплати із безробіття зменшують стимул шукати роботу. Політика соціального забезпечення до реформи 1996 року передбачала виплату грошей лише безробітним матерям-одиначкам із дітьми, що неявно принижувало бідних жінок, які були одружені чи працювали, — і уряд не намагається змінити цей стан речей.

Я не хочу сказати, що всі урядові надходження витрачаються на бідних. Це не так. Найбільші федеральні програми — це соціальне забезпечення та Medicare, що призначені для всіх американців, включно з багатіями. Надаючи гарантовані виплати у похилому віці, обидві програми можуть знизити прагнення робити особисті заощадження. Дійсно, це стало предметом довготривалих дебатів. Деякі економісти стверджують, що урядові виплати літнім людям зменшують наше прагнення заощад­жувати (і тим самим зменшують національні показники заощаджень), оскільки тепер нам можна менше відкладати грошей на старість. Інші стверджують, що програми соціального забезпечення та Medicare не зменшують наших особистих заощаджень, вони просто дозволяють нам більше грошей передавати нашим дітям і онукам. Емпіричні дослідження не дали чіткої відповіді на жодне з цих припущень. Це не просто езотерична суперечка між ученими. Як ми побачимо далі в цій книзі, низький рівень заощаджень може обмежити обсяги капіталу, який можна було б інвестувати з перспективою покращення стандартів нашого життя.

Усе це не можна вважати прямим аргументом проти оподаткування чи урядових програм. Радше економісти витрачають значно більше часу, ніж політики, думаючи про те, якого типу податки ми маємо збирати і як ми можемо структурувати урядові виплати. Наприклад, і податок на пальне, і податок на доходи приносять надходження до бюджету. Однак вони створюють принципово різні стимули. Податок на доходи знеохочуватиме частину людей працювати, що погано. Податок на пальне знеохочуватиме частину людей водити автомобілі, що може бути добре. Справді, «зелені податки» приносять дохід, оподатковуючи ті види діяльності, які можуть бути шкідливими для довкілля, а «податки на гріх» роблять те саме щодо вживання сигарет, алкоголю та азартних ігор.

Загалом економісти схильні підтримувати податки, які є широкими, простими й справедливими. Простий податок легко розуміти й збирати; справедливий податок означає лише те, що два схожих індивіди, скажімо, дві особи з однаковими доходами, платитимуть однакові податки; широкі податки означають, що надходження отримуються шляхом накладання малих податків на дуже великі групи замість накладання великих податків на дуже малі групи. Широкого податку важче уникнути, оскільки винятки встановлюються для меншого кола видів діяльності, а позаяк ставка податку нижча, менше стимулів уникати його сплати в будь-якому разі. Ми не повинні, наприклад, встановлювати високий податок на продаж червоних спортивних автомобілів. Сплати цього податку можна легко й легально уникнути, купуючи автомобіль іншого кольору, — і це буде гірше для всіх. Уряд не отримає надходжень до бюджету, а фанати спортивних автомобілів не зможуть керувати машинами улюбленого кольору. Це явище, коли податки приносять погіршення індивідам, не приносячи нікому покращення, називають «чистими витратами монополії».

Може бути вигіднішим оподатковувати всі спортивні автомобілі або взагалі всі автомобілі, оскільки при цьому можна зібрати більше надходжень при значно менших податках. З іншого боку, податок на пальне збирає сплату від водіїв подібно до податку на нові автомобілі, однак він одночасно створює стимул заощаджувати пальне. Ті, хто їздить більше, більше і платить. Таким чином ми збираємо значні надходження з низькими податками й дещо робимо для довкілля. Численні економісти пропонують зробити ще один крок: нам потрібно оподатковувати всі типи вуглеводневих палив — вугілля, нафту й бензин. Такий податок приносив би дохід з широкої бази, одночасно створюючи стимули для збереження невідновлюваних ресурсів і зниження викидів СО2 для запобігання глобальному потеплінню.

На жаль, цей процес мислення не веде нас до оптимальних податків. Ми просто замінили одну проблему іншою. Податок на червоні спортивні авто будуть платити лише багатії. Податок на вуглеводні будуть платити і багаті, й бідні, однак у бідних це відбиратиме більшу частину їхнього доходу. Податки, що тиснуть більше на бідних, ніж на багатих, так звані регресивні податки, часто загрожують нашому розумінню справедливості. (Прогресивні податки типу податку на доходи тиснуть більше на багатих, ніж на бідних.) Тут, як і в багатьох інших випадках, економічна наука не дає нам «правильної відповіді» — лише аналітичну матрицю для обмірковування важливих питань. Справді найефективніший податок на всіх — той, що є ідеально широким, простим і справедливим (у вузькому сенсі, що стосується податків) — це податок на валову суму, що накладається однаково на кожну особу в юрисдикції уряду. Колишня прем’єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер випробувала його 1989 року у вигляді громадських зборів, або «подушного податку». Що ж сталося? Британці заповнили вулиці, протестуючи проти того, що кожен дорослий має платити однаковий податок за послуги місцевій громаді незалежно від доходів чи розмірів власності (хоча передбачалися певні знижки для студентів, бідняків і безробітних). Ефективна економіка не завжди є хорошою політикою.

Разом з тим, не всі пільги є рівними. Одним із основних інструментів боротьби з бідністю останніми роками став податковий залік за зароблений дохід (ЕІТС), і цю ідею економісти просували десятиліттями, оскільки вона створює значно кращий набір стимулів, ніж традиційні програми соціального забезпечення. Більшість соціальних програм пропонує виплати індивідам, які не працюють. ЕІТС робить зовсім протилежне: він використовує систему податку на доходи, щоб субсидувати робітників із низькими зарплатами, аби їхній сумарний дохід став вищим за межу бідності. Робітник, що отримує 11 тисяч доларів і утримує сім’ю з чотирьох осіб, може отримати додатково 8 тисяч через ЕІТС та державні програми вирівнювання доходів. Ідея полягала в тому, щоб «примусити роботу платити». Дійсно, ця система створює потужні стимули для індивідів шукати роботу, у якій вони сподіваються використати свої здібності й отримати більш високу платню. Звичайно, і ця програма має очевидні недоліки. На відміну від соціального забезпечення, ЕІТС не допомагає індивідам, які взагалі не можуть знайти роботу: у реальності це ті, які можуть стати найбільш розчарованими.

Коли багато років тому я вступав на магістерську програму, я писав есе, де запропонував своє бачення того, чому країна, яка може висадити людину на Місяць, усе ще має людей, які ночують на вулицях. Частиною цієї проблеми була політична воля: ми могли забрати силу-­силенну людей із вулиць уже завтра, якби зробили це національним пріоритетом. Однак я також зрозумів, що для НАСА завдання було легким. Ракети відповідають незмінним законам фізики. Ми знаємо, де буде Місяць у заданий момент часу, ми точно знаємо, з якою швидкістю космічний корабель вийде на земну орбіту чи зійде з неї. Якщо ми складемо правильне рівняння, ракета зробить посадку там, де й повинна, — завжди. Людські істоти значно складніші. Наркоман не поводиться настільки ж передбачувано, як ракета на орбіті. У нас немає формули для того, щоб переконати шістнадцятирічного підлітка не кидати школу. Однак у нас є потужний інструмент: ми знаємо, що люди прагнуть до поліпшення свого життя незалежно від уявлень про те, як це виглядає. Наша найбільша надія на поліпшення умов життя людини пов’язана зі зрозумінням, чому ми діємо так, як діємо, і потім складаємо відповідні плани. Програми, організації й системи працюють краще, коли отримують правильні стимули. Це так, як пливти за течією.