Розділ XVI

Оскільки ніяких заперечень стосовно домовленості дівчат з їхньою тіткою висловлено не було, а докори сумління містера Коллінза з приводу того, що на один вечір він полишить на самоті містера і місіс Беннет, були рішуче розвіяні, то в підходящу годину кучер доставив його і п’ятьох кузин до Меритона. Увійшовши до вітальні, дівчата з приємністю для себе почули, що містер Вікхем прийняв запрошення їхнього дядечка і вже прибув.

Після того, як прозвучало це повідомлення, і після того, як усі зайняли свої місця, містер Коллінз мав достатньо вільного часу, щоб обдивитися довкола і висловити своє захоплення побаченим. Розміри приміщення та меблі в ньому вразили його надзвичайно, тому він заявив, що почувається наче в невеликій літній вітальні маєтку Розінгс. Таке порівняння спочатку не викликало великого ентузіазму, але коли місіс Філіпс дізналася, що таке Розінгс і хто був його власницею, коли вона вислухала описання лише однієї з віталень леді Кетрін і довідалася, що лише одна камінна полиця обійшлась у вісімсот фунтів, то вона збагнула всю силу такого компліменту і ладна була погодитися, щоб її вітальню порівняли з кімнатою економки в маєтку Розінгс.

Отак містер Коллінз і змальовував їй усю велич леді Кетрін і її маєтку, лише зрідка відволікаючись для славослов’я на адресу свого скромного помешкання та виконуваних у ньому переробок, доки це приємне заняття не перепинила поява запрошених у гості чоловіків. В особі місіс Філіпс він знайшов дуже уважну слухачку, чия висока думка про нього стала ще вищою в міру того, що вона від нього чула, і котра намірялася про все це розповісти сусідам якомога швидше. Дівчатам, котрих нудило від розмов їхнього кузена і яким більше нічого не залишалося, як прагнути пограти на фортепіано і споглядати власні посередні імітації китайського живопису на камінній полиці, ця заповнена очікуванням перерва видалася вічністю. Однак нарешті з’явилися чоловіки, і вона скінчилася. Коли до кімнати ввійшов містер Вікхем, то Елізабет відчула, що споглядала його раніше і думала про нього потім з якимось безпричинним захопленням. Офіцери Н-сько-го полку і так були дуже достойним і шляхетним товариством, а до нинішньої компанії входили найкращі з них, але містер Вікхем так само сильно переважав їх своїм характером, зовнішністю, манерами та ходою, як і решта офіцерів переважала широкопикого та занудливого містера Філіпса, що ввійшов услід за ними в кімнату і від якого відгонило портвейном.

Містер Вікхем був тим щасливцем, до якого тягнулися погляди майже кожної представниці прекрасної статі, а Елізабет була тією щасливицею, біля якої він зрештою всівся; а та приємна манера, в якій він негайно розпочав розмову (хоча йшлося лише про сльотаву ніч і можливість настання дощової погоди), наштовхнула її на думку, що в устах досвідченого мовця навіть найба-нальніша, найнудніша і найзаяложеніша тема може стати надзвичайно цікавою.

Коли у прекрасної статі з’явилися такі шанувальники, як містер Вікхем та інші офіцери, містеру Коллінзу не залишалося нічого іншого, як упасти в забуття, бо для дівчат він дійсно був порожнім місцем; але час від часу знаходив собі вдячну слухачку в особі місіс Філіпс, і завдяки її пильності та ввічливості щедро постачався кавою та булочками.

Коли ж принесли картярські столи, то в нього з’явилася можливість віддячити їй, склавши компанію для гри у віст.

— Поки що я погано розбираюсь у цій грі, — сказав він, — але з радістю поліпшуватиму своє вміння, бо мої життєві обставини...

Місіс Філіпс була дуже вдячна йому за те, що він погодився, але не чекала, доки він пояснить, чому це зробив.

Містер Вікхем не став грати у віст, і тому був з радістю прийнятий за іншим столом, зайнявши місце між Елізабет та Лідією. Спочатку видавалася ймовірною загроза, що його увагою цілковито заволодіє Лідія, бо вона говорила більше за інших, але лотерея подобалась їй не менше, ніж спілкування, тому незабаром вона надто зацікавилася грою, надто емоційно робила ставки і вигукувала після виграшу, щоб її уваги вистачало ще на якусь конкретну особу. Завдяки тому, що всі були зайняті грою, містер Вікхем отримав можливість поговорити з Елізабет, а вона слухала його з великою увагою, хоча навряд чи могла сподіватися почути те, що їй хотілось: а саме історію його знайомства з містером Дарсі. Про останнього пана вона навіть не насмілювалася нагадати. Однак несподівано її допитливість виявилася вдоволеною, бо містер Вікхем сам почав розмову на цю тему. Він поцікавився відстанню між Недерфілдом та Меритоном, а отримавши відповідь, якимось непевним тоном запитав, чи довго містер Дарсі там перебуває.

— Десь близько місяця, — відповіла Елізабет, а потім, не бажаючи, щоб розмова на цю тему припинилася, додала: — Наскільки я зрозуміла, він є власником дуже великої маєтності у Дербіширі.

— Так, — відповів Вікхем, — там у нього чудовий маєток. Десять тисяч чистого прибутку на рік. У моїй особі ви зустріли людину, здатну надати найповнішу інформацію з цього приводу, бо з його родиною я мав дещо незвичайні стосунки з самого дитинства.

Елізабет не змогла приховати свого здивування.

— Вас, міс Беннет, така заява може здивувати, особливо після того, як сьогодні вранці ви могли стати свідком тієї холодності, з якою ми зустрілися учора. Ви добре знайомі з містером Дарсі?

— Достатньо добре, щоб не бажати продовження знайомства, — запально вигукнула Елізабет. — Чотири дні я провела з ним в одному будинку і вважаю його людиною вкрай неприємною.

— Я не маю права висловлювати свою точку зору, — сказав Вікхем, — щодо того, приємний він чи навпаки. Я знав його надто добре і надто довго, щоб бути справедливим суддею. Особисто я не можу бути безпристрасним. Але мені здається, що ваша думка про нього неприємно здивує багатьох людей — може, не варто висловлювати її так відверто в будь-якому іншому місці, бо тут ви все-таки перебуваєте в родинному колі.

— Повірте, тут я говорю не більше, ніж я можу дозволити собі в будь-якій домівці нашої округи, крім Недерфілда. У Гертфорт-ширі його ніхто не любить. Його пихатість у всіх викликає огиду. Навряд чи ви зустрінете людину, котра б висловлювалася про нього більш позитивно, ніж я.

— Не буду удавати, ніби я жалкую, що він чи хтось інший оцінюються не вище, ніж вони на те заслуговують; але особисто йому така завищена оцінка і не загрожує. Товариство просто засліплене його багатством та значимістю або ж лякається його зверхніх і нав’язливих манер і ладне вбачати в ньому те, що він сам бажає.

— Навіть мого поверхового знайомства з ним було достатньо для висновку, що він — людина поганої вдачі.

У відповідь на це Вікхем лише похитав головою.

— Цікаво, — запитав він при наступній нагоді вставити слово, — а чи довго ще він тут збирається бути?

— Я нічого про це не знаю, але коли була в Недерфілді, то не чула нічого про його можливий від’їзд. Сподіваюся, що ваші плани залишитись у Н-ському полку не залежатимуть від перебування містера Дарсі в нашій окрузі?

— Ніяким чином! Я — не та людина, яку присутність містера Дарсі змусить до від’їзду. Сам нехай від’їздить, якщо йому не подобається мене бачити! Ми з ним не друзі, і мені завжди неприємно з ним зустрічатись, але я не маю іншої причини уникати його, крім тієї, про яку можу гучно заявити всім: це відчуття вчиненої щодо мене великої несправедливості та вкрай болісні жалкування з приводу того, яким він є. Міс Беннет, його батько — покійний містер Дарсі — був одним з тих гарних людей, що трапляються дуже рідко, і моїм найвідданішим другом. Кожного разу, перебуваючи в товаристві нині живого містера Дарсі, я не можу без ніжного смутку згадувати про його батька. Його ставлення до мене було ганебним; але я впевнений, що зможу простити йому все, та ніколи не прощу, якщо він не виправдає сподівань свого батька і зганьбить пам’ять про нього.

Інтерес Елізабет до цієї теми зріс іще більше, вона слухала містера Вікхема з величезною увагою, та водночас ця тема була дуже делікатною, що і завадило подальшим розпитуванням.

Містер Вікхем перейшов до інших предметів розмови, заговоривши про Меритон, округу, місцеве товариство; здавалося, що побачене і почуте дуже йому сподобалось, а про останнє він відзивався з ненав’язливою, але досить виразною галантністю.

— Саме перспектива мати постійне товариство — і добре товариство — спонукала мене вступити до Н-ського полку, — додав він. — Я знав, що це респектабельне та прийнятне для мене формування, а мій друг Денні звабив мене іще більше, розповівши про місце його теперішнього розквартирування та про ту увагу, якою оточили офіцерів у Меритоні їхні нові знайомі. По правді кажучи, без товариства я не можу. Життя обійшлося зі мною жорстоко, і тому мої нерви не витримують самотності. Я не збирався присвячувати своє життя військовій службі, але обставини склалися так, що вона стала для мене прийнятною. Насправді ж моєю професією мало бути служіння Богу — я отримав відповідну освіту й виховання і на цей час мав би вже бути священиком дуже багатої парафії, якби на те було бажання джентльмена, про якого ми щойно говорили.

— Отакої!

— Це дійсно так: покійний містер Дарсі заповів мені наступництво в найкращій парафії з тих, що були в його віданні. Він був моїм хрещеним батьком і дуже мене любив. Довіку я буду вдячним йому за його доброту. Він хотів щедро забезпечити мені заможне існування і був упевнений, що йому це вдалось. Але коли в парафії звільнилося місце священика, то вакансію віддали комусь іншому.

— О Господи! — скрикнула Елізабет. — Але ж як могло так статися? Як можна було знехтувати його заповітом? І чому ви не відстоювали своє право через суд?

— У пунктах заповіту невизначеності було якраз достатньо для того, щоб позбавити мене будь-якої надії на допомогу з боку закону. У чесної людини не виникло б ніяких сумнівів щодо намірів покійного, але в містера Дарсі такі сумніви виникли, і він поставився до заповіту як до рекомендації, котра має силу тільки за певних умов, стверджуючи, що я втратив право на парафію через марнотратство, нерозважливість, коротше кажучи, заповіт можна було трактувати як мені на користь, так мені і на шкоду. Ясно, що коли два роки тому в парафії звільнилося місце священика — а я за віком якраз мав право його зайняти, — то його віддали іншій людині. Не менш ясно й те, що я не можу дорікнути собі за скоєння чогось дійсно серйозного, що могло б позбавити мене права на це місце. Я маю емоційну і нестриману вдачу й тому справді міг надто вільно висловити свою думку про нього йому самому чи комусь іншому. Нічого гіршого зі свого боку я пригадати не можу. Але справа полягає в тому, що ми з ним дуже різні люди і що він мене терпіти не може.

— Який жах! Містер Дарсі заслуговує на публічний осуд.

— Колись це станеться — рано чи пізно, але особисто я не матиму до цього ніякого відношення. Доки я пам’ятаю про його батька, я не засуджуватиму й не викриватиму містера Дарсі.

Елізабет віддала належне такій шляхетності почуттів містера Вікхема, після висловлення котрих він видався їй іще красивішим, ніж раніше.

— Але в чому полягала причина такої його поведінки, — запитала вона після короткої паузи, — що його спонукало до такої жорстокості?

— Цілковита і непримиренна антипатія до мене, антипатія, котру я можу пояснити лише чимось на кшталт ревнощів. Якби я подобався покійному містеру Дарсі меншою мірою, то син його ще якось мене терпів би; але, мабуть, його змалечку дратувала та велика симпатія, яку виявляв до мене його батько. У нього забракло терпіння витримувати ті змагальні умови, в яких ми опинились, і ту перевагу, яку часто віддавав мені покійний містер Дарсі.

— Не думала я, що містер Дарсі такий гидкий, хоча він ніколи мені не подобався. Раніше я була про нього не такої поганої думки — я припускала, що він зневажає людей узагалі, але й не підозрювала, що він здатен опуститися до такої злостивої помсти, такої несправедливості, такої жорстокості!

Однак, подумавши, вона через деякий час продовжила:

— Але пригадую, як колись в Недерфілді він вихвалявся незмінністю свого поганого враження про когось, своєю несхильною до прощення вдачею. Мабуть, характер у нього просто жахливий.

Я не вправі висловлюватися на цю тему, — сказав Вікхем, — бо особисто я не можу ставитися до містера Дарсі безсторонньо.

Елізабет знову поринула в роздуми, а потім вигукнула:

— Хіба ж можна так ставитися до хрещеного родича, друга, улюбленця свого батька! їй дуже хотілося додати: «І хіба ж можна погано ставитися до молодої людини з такою привабливою, як у вас, зовнішністю!» — але вона обмежилася таким зауваженням: — І хіба ж можна погано ставитися до того, хто, напевне, був йому другом із самого дитинства, до того ж, як ви кажете, другом дуже близьким!

— Ми народилися в одній парафії, в одній окрузі. Більшу частину нашого дитинства ми провели разом: жили в одному й тому ж будинку, разом грали в одні й ті ж ігри, батьки однаково про нас турбувалися. Мій батько почав своє самостійне життя на тому ж поприщі, на якому містер Філіпс, здається, досяг неабияких успіхів; але потім полишив усе заради того, щоб стати помічником покійного містера Дарсі і присвятити весь свій час турботам про маєток Пемберлі. Він був надзвичайно близьким і надійним другом містера Дарсі, і той дуже його поважав і високо цінував. Містер Дарсі часто висловлював безмежну вдячність моєму батькові за вміле керування його справами. Тому коли незадовго до його смерті він цілком свідомо і добровільно пообіцяв забезпечити моє майбутнє, то тим самим він висловив не стільки свою симпатію до мене, скільки визнання заслуг мого батька перед ним.

— Це так дивно! — скрикнула Елізабет. — Який жах! Це просто огидно! Як же це всім відома гордовитість містера Дарсі не змусила його вчинити справедливо щодо вас?! Окрім інших мотивів, від непорядності його мусила втримати хоча б гордість та самоповага, бо його вчинок тільки непорядністю й можна назвати.

— Це і справді дивно, — відповів Вікхем, — бо майже всіма його вчинками рухає гордовитість, яка стала його другою натурою. Жодне почуття не породичало його з доброчесністю так близько, як гордовитість. Але люди — створіння непослідовні, тому у своїй поведінці зі мною він керувався спонуками навіть сильнішими за гордовитість.

— І чи стала вона коли-небудь йому в пригоді — ота його огидна пихатість?

— Так, стала. Вона часто змушувала його до поблажливості та щедрості: він легко розставався з грошима, коли його просили, виявляв гостинність, підтримував своїх орендарів і допомагав бідним. Спонукою до цих вчинків була його родинна гордість і гордість синівська, бо він дуже пишається своїм батьком. Не зганьбити публічно своєї родини, не відступити від загальноприйнятих правил, зберегти вагу маєтку Пемберлі в суспільстві — це мотив надзвичайно потужний. Окрім цього, він має ще й братню гордість, котра, в поєднанні з певними братніми симпатіями, робить його надзвичайно чуйним і пильним охоронцем власної сестри; ви ще почуєте, що всі вихваляють його як надзвичайно турботливого брата — кращого і не знайти!

— А що за дівчина міс Дарсі?

Містер Вікхем похитав головою.

— На жаль, я не можу назвати її приязною. Не хотілося б говорити погано про кого-небудь з родини Дарсі, але вона дуже схожа на свого брата — гордовита, дуже гордовита. В дитинстві вона була дуже ніжною і привітною дівчинкою, а в мені просто душі не чула; я міг гратися з нею годинами. Та зараз вона для мене — чужа людина. Це вродлива дівчина років п’ятнадцяти-шістнадцяти; наскільки я знаю — дуже добре освічена й вихована. Відтоді, як помер її батько, вона жила в Лондоні; з нею — гувернантка, котра займається її вихованням.

Після численних пауз і спроб поговорити на інші теми Елі-забет не могла не повернутися до їхньої першої теми і сказала:

— Мене так дивує його дружба з містером Бінглі! Як може містер Бінглі з його, здавалося б, привітною вдачею, і котрий є сама приязність, приятелювати з такою людиною? Що їх тримає разом? Ви добре знаєте містера Бінглі?

— Я зовсім його не знаю.

— Це — добрий, приязний і привабливий чоловік. Мабуть, він просто не знає, яка цяця цей містер Дарсі.

— Можливо, й не знає, бо містер Дарсі здатен бути приємним тоді, коли йому це потрібно. Йому такого вміння не бракує. Він може бути приємним та легким у спілкуванні компаньйоном, якщо вважатиме це за потрібне. З рівними собі за суспільним становищем він поводиться зовсім по-іншому, ніж із людьми менш впливовими та заможними. Його гордовитість завжди при ньому, але з багатими він — поблажливо-ліберальний, справедливий, розважливий, шляхетний, а інколи навіть приязний — залежно від заможності і становища його співрозмовника.

Невдовзі компанія, що грала у віст, розпалась, і її колишні учасники скупчилися навколо другого столу, причому містер Кол-лінз опинився між своєю кузиною Елізабет та місіс Філіпс. Остання із чемності поцікавилася його досягненнями у грі. Вони виявилися поганенькими — він програв у кожній партії. Коли ж місіс Філіпс почала висловлювати з цього приводу стурбованість, то він попрохав її не перейматися і з непідробною емоційністю серйозно запевнив її, що це не мало ніякого значення, бо програні гроші для нього — не варта уваги дрібниця.

— Пані, — мовив він, — я дуже добре знаю, що коли грають у карти, то таке може трапитися з будь-ким; на щастя, мої обставини не настільки скрутні, щоб п’ять шилінгів багато для мене значили. Звичайно ж, не кожен може цим похвалитися, та завдяки леді Кетрін де Бург я назавжди позбавлений необхідності бентежитися з приводу таких дрібниць.

Ця розмова привернула увагу містера Вікхема. Якийсь час він спостерігав за містером Коллінзом, а потім тихо спитав у Еліза-бет про міру близькості стосунків між її родичем та родиною де Бург.

— Леді Кетрін де Бург, — відповіла Елізабет, — нещодавно наділила його парафією. Не знаю, як містер Коллінз уперше потрапив їй на очі, але можна з упевненістю стверджувати, що познайомилися вони недавно.

— Ви, мабуть, знаєте, що леді Кетрін де Бург і леді Енн Дарсі були сестрами; і, відповідно, що вона є тіткою нині живому й здоровому містеру Дарсі?

— Та ні, не знала. Про родинні зв’язки леді Кетрін я взагалі нічого не знала. Про її існування довідалася лише позавчора.

— Її дочка, міс де Бург, матиме велике придане; всі вважають, що вона побереться зі своїм кузеном і таким чином їхній шлюб об’єднає ці два маєтки.

Зачувши це, Елізабет посміхнулася, бо їй пригадалася сердешна міс Бінглі. Марними судилося бути всім її залицянням, марними і непотрібними виявляться її дружба з сестрою містера Дарсі та її похвали на його адресу, якщо він уже призначив собі одружитися з іншою.

— Містер Коллінз, — сказала Елізабет, — високої думки про леді Кетрін та про її дочку; але деякі з подробиць його розповіді про її ясновельможність наводять мене на думку, що та вдячність, яку він до неї відчуває, заводить його в оману і що насправді вона є жінкою гордовитою та марнославною.

— Здається, що значною мірою воно так і є: леді Кетрін дійсно жінка гордовита і марнославна, — відповів Вікхем. — Я не бачив її вже багато років, але добре пам’ятаю, що мені вона ніколи не подобалась і що манери її завжди були владними та зневажливо-пихатими. Вона має репутацію жінки розважливої та розумної, але гадаю, що частково це пояснюється її становищем і багатством, частково — безапеляційними манерами і частково — гордовитістю її племінника, котрий вважає, що всі його родичі неодмінно мусять бути людьми винятково розумними.

Елізабет погодилася з таким раціональним поясненням, і отак вони й продовжували з приємністю для себе розмовляти, доки вечеря не поклала край грі у карти, давши змогу містеру Вікхе-му приділити увагу й іншим дамам. Під час гамірливої вечері, що її організувала місіс Філіпс, зав’язати розмову було майже неможливо, але його манери всім надзвичайно сподобалися. Що б він не говорив, усе виходило добре і доречно; що б він не робив, усе було вишуканим і галантним. Коли Елізабет поїхала додому, її думки були тільки ним і зайняті. Дорогою вона лише й думала про містера Вікхема і про те, що він їй розповів, але не могла ні слова про нього мовити, бо Лідія та містер Коллінз теревенили, не замовкаючи. Лідія без упину говорила про лотерею та про фішки, які вона виграла чи програла, а містер Коллінз захоплювався чемністю містера та місіс Філіпс, заявляв, що йому байдуже до програних у віст грошей, пригадував страви, які подали на вечерю, і постійно турбувався, чи не тісно його кузинам з ним сидіти. Він хотів сказати набагато більше, ніж йому вдалось, але не зміг, бо карета нарешті зупинилася перед маєтком Лонгберн.

Загрузка...