Гордість і упередженість

Розділ XIX

Наступний день у Лонгберні став початком нової дії: містер Коллінз учинив формальне освідчення. Вирішивши не гаяти часу, оскільки його відпустка мала закінчитися наступної суботи, і не страждаючи від почуття непевності в собі навіть у такий важливий момент, він заходився виконувати все як годиться, з дотриманням усіх тих формальностей, котрі він вважав невід’ємною частиною цієї процедури. Заставши незабаром після сніданку місіс Беннет разом із Елізабет і однією з молодших сестер, він звернувся до матері з такими словами:

— Пані, чи можу я сподіватися, що своїм авторитетом ви вплинете на вашу прекрасну дочку Елізабет, коли я попрохаю надати мені честь мати з нею приватну бесіду сьогодні вранці?

Не встигла Елізабет почервоніти від несподіванки, як місіс Беннет із готовністю відповіла:

— О Господи! Ну звичайно ж! Безперечно, можете! Не сумніваюся, що Ліззі буде дуже рада, — я певна, що вона не заперечуватиме. Кітті, ходімо зі мною нагору. — Вона вже почала похапцем збирати своє шитво, як Елізабет вигукнула:

— Матінко, не треба нікуди йти. Я прошу тебе — нікуди не йди. Нехай містер Коллінз мені вибачить. Він же не скаже мені нічого такого, що іншим не можна було б слухати. А то я сама піду.

— Ліззі, що за глупство?! Будь ласка, залишайся на своєму місці. — Та побачивши, що Елізабет, із роздратованим і зніченим виглядом, дійсно збирається вишмигнути геть, місіс Беннет додала:

— Ліззі, я наполягаю, щоб ти залишилась і вислухала містера Коллінза.

Елізабет не могла противитися такому повелінню, до того ж вона миттєво збагнула, що краще розібратися з цим питанням якомога швидше і без зайвого шуму; тому вона знову сіла і спробувала, заглибившись у роботу, приховати свої почуття, бо не знала — плакати їй чи сміятися. Місіс Беннет і Кітті пішли, і, як тільки вони щезли з очей, містер Коллінз почав свою промову.

— Повірте мені, міс Елізабет, ваша скромність характеризує вас якраз із кращого боку і є продовженням ваших чеснот. Якби не цей невеличкий вияв небажання з вашого боку, то в моїх очах ви виглядали б менш привабливо, але дозвольте мені запевнити вас, що на цю розмову я отримав дозвіл вашої шановної матінки. Навряд чи ви маєте сумніви щодо мети моєї промови, однак ваша природжена делікатність може спонукати вас зробити вигляд, що ви не розумієте, про що йдеться, хоча знаки уваги з мого боку були надто виразними, щоб помилятися стосовно їх сенсу. Майже відразу, як увійшов до цього будинку, я обрав вас майбутньою супутницею мого життя. Але перед тим, як дати волю своїм почуттям до вас, я хотів би спочатку викласти причини мого бажання одружитися, ба більше того — причини мого приїзду до Гертфордшира з наміром вибрати собі дружину, що я зрештою і зробив.

Уявивши, як містер Коллінз — такий статечний та серйозний — буде давати волю своїм почуттям, Елізабет так розвеселилася, що ледь не розсміялась, і тому проґавила слушний момент, коли його ще можна було зупинити, тож він почав:

— Причини мого бажання одружитися полягають у тому, що, по-перше, я вважаю необхідним і правильним для кожного священика з пристойними статками (як у мене) бути взірцем подружнього життя у своїй парафії. По-друге, я переконаний, що одруження додасть мені щастя; по-третє (мабуть, це мало бути першим пунктом), одруження радила і рекомендувала мені саме та надзвичайно шляхетна пані, яку я маю честь називати своєю покровителькою. Аж двічі (і з власної волі!) зволила вона висловити мені свою думку з цього приводу; це було якраз у той суботній вечір напередодні моєї поїздки сюди — у перерві між партіями в кадриль, коли місіс Дженкінсон зручніше влаштовувала ослінчик для ніг міс де Бург. Леді Кетрін сказала: «Містере Кол-лінз, вам треба одружитися. Такий священик, як ви, мусить бути одруженим. Зробіть правильний вибір, заради мене і заради себе, — знайдіть собі шляхетну жінку, щоб була вона діяльною та умілою господинею, щоб була вона привченою не задирати носа, а належним чином розпоряджатися вашими скромними доходами. Отака моя порада. Знайдіть таку жінку якомога швидше, привезіть її до Гансфорда, а я зроблю їй візит». Між іншим, дозвольте мені зазначити, шановна моя кузино, що увагу і доброзичливість до мене з боку леді Кетрін де Бург я вважаю далеко не останньою перевагою, яку маю у своєму розпорядженні. Ви побачите, що її манери настільки гарні, що не піддаються моєму описанню; їй сподобаються ваша жвавість та дотепність, особливо якщо врахувати, що свій пом’якшувальний вплив на них справлятимуть ті шанобливість і повага, що їх неодмінно вселятиме в вас її високе суспільне становище. Ось такими є мої загальні аргументи на користь одруження; залишається тільки розповісти, чому саме я спрямував свої погляди на Лонгберн, а не на власну округу, в котрій, запевняю вас, є багато дуже цікавих молодих жінок. Справа, бачите, полягає в тому, що я маю успадкувати цей маєток після смерті вашого шановного тата (дай йому Бог здоров’я прожити ще багато років). Тому я не міг заспокоїтися, доки не вирішив узяти за дружину одну з його дочок, аби зробити втрату менш відчутною після того, як станеться ця сумна подія, котра, як я вже сказав, може трапитись і через багато років. Ось такими міркуваннями я керувався, моя прекрасна кузино; тішу себе думкою, що це не змінить вашої думки про мене на гірше. А тепер мені тільки лишається виразами надзвичайно емоційними запевнити вас у шаленості мого кохання до вас. Мені зовсім байдуже до вашого приданого, тому я не буду висувати вашому батькові претензій із цього приводу, оскільки прекрасно усвідомлюю, що їх не можна буде задовольнити, бо ті чотири відсотки у вигляді тисячі фунтів, що ви їх зможете отримати лише після смерті батька, — це все, на що ви взагалі можете розраховувати. Тому в цьому відношенні я справлятиму повну мовчанку; можете не сумніватися: жоден недостойний докір ніколи не злетить з моїх вуст після нашого одруження.

Тут Елізабет відчула, що його конче необхідно перепинити.

— Вам не здається, що ви надто поспішаєте, пане? — скрикнула вона. — Не забувайте, що я ще не дала відповіді. Тож давайте я зроблю це, не гаючи часу. Прийміть мої подяки за ті компліменти, що я їх од вас вислухала. Я розумію, що ваша пропозиція заміжжя — то велика для мене честь, але я не приймаю її й інакше вчинити не можу.

— Знаю, знаю, — відповів містер Коллінз, байдужливо махнувши рукою. — Всі ви, дівчата, зазвичай відкидаєте пропозиції заміжжя, коли вони робляться вперше, хоча потайки готові їх прийняти. Інколи відмова повторюється другого і навіть третього разу. Тому я зовсім не розстроєний почутим і сподіваюся невдовзі повести вас до олтаря.

— Бігме, ви мене дивуєте, пане, — вигукнула Елізабет, — бо після моєї заяви ваша надія дійсно виглядає дещо дивною. Кажу вам — я не з тих відчайдушних дівчат (якщо такі взагалі бувають), котрі ризикують своїм щастям, відкладаючи прийняття пропозиції до того часу, коли вона буде зроблена вдруге. Відмовляючи вам, я ніскільки не жартую. Особисто ви не здатні принести мені щастя, і я переконана, що я — остання жінка на світі, яка зможе принести щастя вам. Запевняю вас — якби ваша приятелька леді Кетрін знала мене, то вона точно визнала б мене непідходящою для цієї ролі.

— Я не певен, що леді Кетрін дійсно була б такої думки про вас, — мовив, замислившись, містер Коллінз, — не думаю, що вона була б налаштована проти вас. Можете не сумніватися: коли я матиму честь знову зустрітися з її світлістю, то я в найшаноб-ливіших виразах описуватиму їй вашу скромність, ощадливість та інші позитивні риси.

— Слухайте-но, містере Коллінз, не треба вам так мене вихваляти. Я прошу вас дати мені змогу судити самій; зробіть мені комплімент: повірте в те, що я кажу. Я бажаю вам щастя і багатства, тож відмовляючи вам, я роблю все від мене залежне, щоб ви не стали нещасним і бідним. Освідчившись мені, ви тим самим, напевне, вгамували докори сумління щодо нашої родини, тож можете тепер не картати себе і набувати прав власника маєтку, як тільки той залишиться без господаря. Тому давайте вважати цю справу вирішеною.

Після цієї промови Елізабет підвелась і вже була вийшла з кімнати, як містер Коллінз звернувся до неї з такими словами:

— Коли я матиму честь говорити з вами на цю тему вдруге, то сподіваюсь отримати відповідь, сприятливішу за ту, яку ви дали мені щойно. Наразі ж я зовсім не збираюся звинувачувати вас у бездушності, тому що знаю — ваша стать має вкорінену звичку відхиляти пропозицію, коли та робиться вперше; можливо, що зараз ви — у повній відповідності до правдивої жіночої вдачі — сказали все це для того, щоб заохотити мої подальші залицяння.

— Містере Коллінз, — запально вигукнула Елізабет, — ви мене просто ошелешуєте. Якщо все, що я вам досі сказала, видається вам різновидом заохочення, то я дійсно не знаю, як висловити свою відмову таким чином, аби ви переконалися, що це — справді відмова.

— Дозвольте потішити себе думкою, люба моя кузино, що ваше неприйняття моєї пропозиції це лише формальність, і не більше. Якщо висловлюватися коротко, то я маю підстави так вважати: пропозиція моєї руки не є недостойною того, щоб ви її прийняли, і пропонований мною шлюб — річ для вас украй бажана. Моє становище в суспільстві, мої добрі стосунки з родиною де Бург і мої кревні зв’язки з родиною вашою — все це вагомі аргументи на мою користь. Крім цього, зважте на те, що, попри всі ваші численні принади, останні зовсім не є запорукою того, що подібна пропозиція буде зроблена вам удруге. На жаль, ваша частка у спадщині є настільки малою, що вона цілком спроможна звести нанівець чарівливий вплив вашої краси та інших ваших достоїнств. Роблячи таким чином висновок про несерйозність вашого неприйняття моєї пропозиції, я волію радше пояснити його вашим бажанням посилити мою любов, збудивши в мені почуття непевності, — у повній відповідності зі звичками прекрасної статі.

— Повірте мені, добродію, я зовсім не претендую на витончені хитрощі, спрямовані на те, щоб позбиткуватися над поважною людиною. Якби ви повірили в мою щирість, то це було б найкращим компліментом на мою адресу з вашого боку. Я безмежно вдячна вам за ту честь, яку ви зробили мені вашою пропозицією, але її прийняття для мене абсолютно неможливе. Проти цього постають усі мої почуття. Висловитися зрозуміліше я просто не можу. Не думайте, що я — якась розумна й хитра дівка, що хоче змусити вас страждати. Я — розважлива людина, котра говорить вам щиросерду правду.

— Ви — сама чарівливість! — скрикнув містер Коллінз у пориві незграбної галантності. — Тепер я цілковито переконався, що коли моя пропозиція буде підкріплена вагомим авторитетом ваших прекрасних батьків, то ви неодмінно відповісте на неї згодою.

Елізабет уже просто не знала, чим відповісти на такий затятий та настирливий самообман, і тому промовчала та негайно вийшла, вирішивши при цьому, що коли містер Коллінз буде вперто ставитися до її відмов як до улесливого заохочення, то вона звернеться до свого батька, котрий сформулює негативну відповідь у такий спосіб, що її нарешті зрозуміють належним чином і поведінку її не сприймуть помилково за властиві прекрасній статі манірність та кокетство.