Розділ XXXVI

Коли містер Дарсі передав Елізабет листа, то вона була абсолютно впевнена, що нічого, крім повторної пропозиції заміжжя, він містити не може. Тому можна уявити, з яким захватом вона його прочитала, які суперечливі емоції він у неї викликав! Почуття, з якими вона вдивлялася в рядки, однозначно визначити не можна було. Спочатку вона з подивом зрозуміла: містер Дарсі вважає, що він має право виправдовуватися будь-якими засобами; потім поступово дійшла переконання, що він може надати лише такі пояснення своєї поведінки, про які людина з належним почуттям сорому воліла б за краще промовчати. З сильною упередженістю проти всього, що він міг сказати, почала вона читати його розповідь про те, що трапилось в Недерфілді. Елізабет читала з жадібністю, котра майже позбавляла її здатності розуміти прочитане, а жагуче бажання дізнатися про зміст наступного речення заважало їй ухопити сенс речення, яке було в неї перед очима. Його переконаність у байдужості її сестри вона відразу ж відкинула як надуману, а розповідь про реальні — і найвагоміші — аргументи проти шлюбу розлютила її настільки, що в неї зникло всяке бажання об’єктивно ставитися до написаного. їй хотілося, щоб містер Дарсі висловив жаль із приводу скоєного ним, але він цього не зробив; його стиль свідчив не про каяття, а про зарозумілість; нічого, крім гордовитості й пихатості, його лист не містив.

Але коли тему Недерфілда змінила розповідь про містера Вік-хема, коли Елізабет уже дещо спокійніше прочитала розповідь про події, котра — за умови своєї правдивості — здатна була повністю зруйнувати всяку добру думку про нього і котра несла в собі таку бентежливу схожість з його власною розповіддю про себе, її почуття стали ще більш болючими і ще менше придатними для якогось конкретного визначення. Її охопили подив, неприємні передчуття й навіть страх. Вона намагалася дискредитувати у своїх очах усю цю розповідь і час від часу вигукувала: «Та це ж брехня! Цього просто не може бути! Це просто якась жахлива брехня!» Коли Елізабет прочитала всього листа, то, мало що второпавши з останніх двох сторінок, швиденько його сховала і вирішила забути про його зміст та ніколи більше до нього не повертатися.

В отакому збуреному стані душі, з думками, що хаотично вертілись у неї в голові, Елізабет спробувала пройтись і розвіятись, але марно — через півхвилини вона знову розгорнула листа і, зібравши докупи всю свою витримку, знову почала — з гнітючим відчуттям — перечитувати все, що стосувалося Вікхема; при цьому вона володіла собою настільки добре, що їй вдавалося вникнути в сенс кожного речення. Розповідь про стосунки містера Вікхема з пемберлійською родиною точно збігалася з тим, що розповідав він сам, а слова про щедрість покійного містера Дар-сі — хоча раніше вона й не знала про її істинні масштаби — дуже нагадували його власні слова. Спочатку дві версії подій підтверджували одна одну, але коли Елізабет дійшла до того місця, де йшлося про заповіт, то відмінність стала вражаючою. Вона дуже добре пам’ятала, що саме розповів їй Вікхем про парафію, тому, коли їй точно пригадалися його конкретні слова, неможливо було не прийти до висновку, що хтось із цих двох джентльменів є особою дуже нещирою. Спочатку їй здалося, що це, звичайно ж, містер Дарсі, і вона подумки похвалила себе за те, що передчуття не обмануло її. Але коли Елізабет дуже уважно прочитала й перечитала те місце, де йшлося про подробиці того, що сталося відразу ж після відмови Вікхема від всяких претензій на парафію, про те, що він отримав замість неї грубеньку суму в три тисячі фунтів, вона не могла не завагатися знову. Відірвала погляд від листа і спробувала неупереджено — як їй здавалося — зважити всі обставини, обміркувати правдивість кожного висловлювання — але без особливого успіху. З кожного боку були лише голослівні твердження. Знову заходилася вона читати. Але з кожним рядком ставало все ясніше і ясніше, що ця справа, котру, як їй здавалося, просто неможливо було примудритися подати так, аби містер Дарсі виглядав у світлі більш привабливому, цілком може повернутися таким чином, що останній виявиться ні в чому не винуватим узагалі.

Звинувачення у марнотратстві та розпусті, котре він не побоявся висунути проти містера Вікхема, вразили її надзвичайно; тим більше, що вона не могла навести доказів їх неправдивості. Ніколи раніше не чула вона про містера Вікхема, доки той не вступив до Н-ського міліційного полку, зробивши це за порадою молодика, що його він колись трохи знав раніше, а потім випадково зустрів у Лондоні. Про його колишнє життя ніхто у Герт-фордширі не знав нічого, крім того, що він сам про себе розповів. Що ж до його справжнього характеру, то навіть якби відомості про це існували, все одно в Елізабет не виникло б бажання ними поцікавитися. Вираз його обличчя, голос та манери відразу ж утвердили його як володаря всіх можливих чеснот. Вона намагалася пригадати хоч якийсь приклад добропорядності, хоч якусь очевидну ознаку цілісності характеру чи великодушності, котра могла б захистити його від звинувачень містера Дарсі чи хоча б, при загальній перевазі доброчесності, компенсувати те, що вона всіляко намагалася видати за випадкові гріхи, а містер Дарсі вважав глибоко вкоріненими лінощами та пороком. Але жоден такий спогад не спав їй на думку. Містер Вікхем наче стояв у неї перед очима — у всій принадності свого зовнішнього вигляду й манер, та вона не змогла пригадати жодної суттєвої чесноти, крім схвального ставлення всіх сусідів та поваги товаришів по службі, котру він здобув своєю товариськістю. Досить довго поміркувавши над цим моментом, Елізабет потім знову взялася за читання. Але — який жаль! — подальша розповідь про зазіхання містера Вікхема на міс Дарсі знайшла певне підтвердження в її розмові з полковником Фітцвільямом, котра відбулася не пізніше як уранці минулого дня. Нарешті правду про всі подробиці розповіді їй довелося шукати безпосередньо в полковника Фітцвільяма, від якого вона нещодавно отримала відомості про його тісну опіку своєї кузини в усіх її справах і чий характер ставити під сумнів не було ніяких підстав. У якийсь момент Елізабет навіть виріши-ла-таки звернутися до нього, але цю ідею спочатку довелося визнати недоречною, а потім узагалі відкинути через переконання, що містер Дарсі не ризикував би, висуваючи таку пропозицію, якби заздалегідь не заручився підтримкою свого кузена.

Вона чудово пам’ятала все, про що йшлось у її розмові з Вік-хемом під час їхньої першої вечірньої зустрічі в містера Філіпса. Багато його фраз іще жили в її пам’яті. Тільки тепер була Елізабет вражена недоречністю його поведінки та розмов з людиною абсолютно незнайомою і здивувалася, чому вона не замислилася над цим раніше. Тільки тепер вона побачила всю безтактність його самовихвалянь і розбіжність між заявами та поведінкою. Вона пригадала, як Вікхем хвалився, що не боїться зустрічі з містером Дарсі, що він стоятиме на своєму, а Дарсі нехай забирається геть, однак наступного ж тижня визнав за краще не з’являтися на балу в Недерфілді. Елізабет пригадала також, що, доки недерфілдське товариство не поїхало до Лондона, він нікому, окрім неї, про свою історію не розповідав, але після того, як компанія від’їхала, цю історію почали обговорювати повсюдно. І тоді вже ніщо не могло стримати Вікхема, ніякі міркування пристойності не заважали йому гудити поганий характер містера Дарсі — і це незважаючи на його запевняння в її присутності, що повага до покійного містера Дарсі завжди утримуватиме його від нападок на його сина.

Тепер усе пов’язане з Вікхемом постало в зовсім іншому світлі! Тепер стало ясно, що його залицяння до міс Кінг були спричинені всього лише огидними меркантильними міркуваннями, а її не таке вже й велике придане свідчило не про помірність його запитів, а про його палке бажання вхопити хоч що-небудь. Тепер було видно, що його поведінка стосовно до неї не могла мати під собою якогось серйозного мотиву: він або склав неправильне уявлення про її придане, або просто тішив своє марнославство, заохочуючи її почуття, що вона їх так необачливо продемонструвала. Всяке намагання захистити його ставало все слабшим і слабшим; і вона — все більше і більше схиляючись на бік містера Дарсі — не могла не пригадати, що якось давно містер Бінглі, коли його запитала Джейн, указав на цілковиту правоту містера Дарсі в цій справі. Хоч якими б гордовитими та відразливими були його манери, вона ніколи за весь час їхнього знайомства (котре останнім часом вельми зблизило їх і дало їй гарне уявлення про його звички) не бачила й не чула нічого такого, що схарактеризувало б його як людину безпринципну або несправедливу, нічого, що свідчило б про його безбожні чи аморальні звички. Родичі та знайомі містера Дарсі цінували й поважали його — навіть Вікхем віддавав йому належне як братові. Вона часто чула, як він надзвичайно ніжно відзивався про свою сестру, і це свідчило, що певною мірою він може бути добрим. Якби його вчинки дійсно були такими, якими їх намагався подати Вікхем, то така жахлива наруга над справедливістю не могла б пройти непоміченою товариством і дружба такого привітного чоловіка як містер Бінглі з людиною, здатною на таке, була б неможливою і незбагненною.

Елізабет стало за себе страшенно соромно. Ні про Дарсі, ні про Вікхема не могла вона думати, не почуваючи при цьому, якою сліпою, упередженою, пристрасною і дурною вона була.

«Як огидно я поводилася! — скрикнула вона. — Я, котра вихвалялася своєю проникливістю! Я, котра так цінувала себе за свої здібності! Я, котра часто висміювала щедрість і доброту своєї сестри та знаходила втіху в марній і гідній усякого осуду недовірливості. Яке принизливе відкриття! Однак — яке справедливе приниження! Навіть коли б я кохала — і то я б не була такою трагічно засліпленою. Не любов, а марнославство — ось що спричинилося до такого глупства. Втішена увагою з боку одного чоловіка та ображена її відсутністю з боку другого, вже на самому початку нашого знайомства я стала жертвою невігластва й упередженості, прогнавши від себе здоровий глузд, хоча мала зробити навпаки. До цього моменту я себе просто не знала».

Від себе до Джейн, від Джейн до Бінглі — саме в такому напрямку рухались її думки, і незабаром вона згадала, що в цьому моменті те пояснення, що його дав містер Дарсі, було явно недостатнім, тому вона знову його перечитала. Цього разу враження було зовсім іншим. Тепер вона, визнавши правоту його тверджень в одному з випадків, не могла не визнати її і в другому. Містер Дарсі заявив, що абсолютно не підозрював про кохання її сестри до містера Дарсі, і тепер Елізабет пригадала, що Шарлотта завжди була тієї ж думки. Не могла вона також заперечувати справедливість характеристики, яку він дав Джейн. Елізабет зрозуміла, що почуття її сестри, якими б жагучими вони не були, зовні виявлялися лише незначним чином, а вигляд її — завжди веселий і життєрадісний — зовсім не обов’язково мав асоціюватися з чутливістю та вразливістю.

Коли Елізабет дійшла до тієї частини листа, де її родина згадувалася з таким принизливим, але заслуженим докором, вона відчула пекучий сором. Справедливість звинувачення вплинула на неї надто сильно, щоб його заперечувати, а подробиці, на які він конкретно посилався — а саме події під час недерфілдського балу, котрі підтвердили його перше негативне враження, — справили на неї такий же сильний ефект, як і на нього.

Похвала на її адресу та на адресу її сестри не пройшла непоміченою — вона дещо заспокоїла, але ніяк не могла компенсувати тієї зневаги, котра неминуче припадала іншим членам її родини, а коли Елізабет усвідомила, що насправді розчарування Джейн було «заслугою» її найближчих родичів, то вона відчула таку пригніченість, якої ніколи не зазнавала раніше.

Дві години походжала вона алеєю, даючи волю різноманітним почуттям, оцінюючи та переоцінюючи події, визначаючи можливості й чимдуж намагаючись призвичаїтися до такої раптової й такої важливої переміни, аж доки втома і думка про свою тривалу відсутність не змусили її повернутися додому. До будинку вона ввійшла з бажанням виглядати, як завжди, бадьорою і придушувати всякі думки, що могли завадити їй належним чином підтримувати розмову.

Їй негайно повідомили, що під час її відсутності навідувались обидва джентльмени з Розінгса — кожен окремо. Містер Дарсі зайшов лише на декілька хвилин, аби попрощатись, але полковник Фітцвільям просидів у них не менше години, сподіваючись на її повернення, і ледве не подався її шукати. Елізабет спромоглася лише зобразити жаль із приводу того, що вона не зустріла його; насправді ж вона раділа, бо полковник Фітцвільям її більше не цікавив. Її думки були цілковито поглинуті листом.

Загрузка...