Розділ LV

Через кілька днів після цього візиту містер Бінглі завітав знову, і до того ж сам. Його приятель полишив його і поїхав уранці до Лондона, та збирався через десять днів повернутися. Він просидів з ними більше години і настрій мав напрочуд гарний. Місіс Беннет запросила його пообідати разом, але містер Бінглі багатослівно вибачився і послався на справи.

— Що ж, — сказала вона, — коли ви завітаєте наступного разу, то, сподіваюся, нам пощастить більше.

Містер Бінглі відповів, що будь-коли буде надзвичайно радий завітати до них і т. д., і т. п., і що тільки-но отримає запрошення, то відразу скористається першою ж нагодою засвідчити їм свою повагу.

— А завтра ви зможете прийти?

Так, завтра він не має ніяких справ узагалі і тому з готовністю прийме її запрошення.

І він дійсно прийшов, до того ж у такий «підходящий час», що жодна з жінок іще не була вдягнена. Місіс Беннет, у пеньюарі та

з напівготовою зачіскою, прожогом влетіла до кімнати дочки й вигукнула:

— Джейн, люба, швидко збирайся й біжи донизу. Він прийшов. Містер Бінглі прийшов! Правда. Мерщій збирайся. Гей, Саро, ходи до міс Беннет і негайно допоможи їй вдягнути плаття. Облиш зачіску міс Ліззі на потім.

— Ми спустимося вниз, як тільки зможемо, — сказала Джейн, — але здається, що Кітті вже давно готова, бо вже півгодини, як вона пішла нагору.

— Та Бог із нею, з тією Кітті! До чого тут вона? Нумо, хутчіш! А де ж твій пояс?

Але коли мати пішла, Джейн рішуче відмовилася йти донизу сама — тільки разом з кимось із сестер.

Те саме бажання залишити їх удвох проглядалось і увечері. Після чаювання містер Беннет, за звичкою, усамітнився в бібліотеці, а Мері пішла нагору до фортепіано. Коли дві з п’яти перешкод було таким чином усунуто, місіс Беннет довго сиділа та моргала Елізабет і Кетрін, але це не справило на них ніякого враження. Елізабет її просто не помічала, а коли Кітті нарешті помітила, то запитала, наче нічого не розуміючи:

— Що сталося, мамо? Чому ви мені весь час моргаєте? Що я маю зробити?

— Нічого, моя дитино, нічого. Я тобі не моргала.

П’ять хвилин місіс Беннет просиділа непорушно, але потім, не бажаючи втрачати таку безцінну нагоду, вона раптом підхопилась і, звернувшись до Кітті зі словами «Ходи сюди, серденько, я хочу з тобою поговорити», схопила її за руку та вивела з кімнати. Джейн одразу ж кинула погляд на Елізабет, сповнений незадоволення такими хитрощами і благання до неї на них не піддаватися. Через кілька хвилин місіс Беннет відхилила двері та погукала:

— Ліззі, люба моя, мені треба з тобою поговорити.

Елізабет довелося підкоритися.

— Нехай собі залишаться вдвох, — сказала її мати, тільки-но вони вийшли у залу. — Я і Кітті підемо нагору й посидимо в гардеробній.

Елізабет визнала за краще не сперечатися з матір’ю і просто спокійно дочекалась у залі, доки вона та Кітті не зникнуть з очей, а потім повернулася до вітальні.

Таким чином, того дня хитрощі, до яких вдалася місіс Беннет, успіху не мали. Бінглі був сама чарівливість, але судженим Джейн так і не став. Його веселість і невимушеність стали надзвичайно доречним доповненням до вечірніх посиденьок, а нестерпну нав’язливість матері та її дурні зауваження він сприймав із належною поблажливістю та непорушним виразом обличчя, чим значною мірою завдячував її дочці.

Містера Бінглі не довелося довго вмовляти залишитися на вечерю; а коли він уже збирався додому, то було домовлено — головне, між ним та місіс Беннет, — що завтра вранці він прийде, щоб пополювати разом з її чоловіком.

Після цього дня Джейн більше ніколи не згадувала про свою байдужість. Її сестри про Бінглі не обмовилися й словом, та Елізабет лягла спати з щасливою впевненістю, що все неодмінно має завершитися дуже швидко, якщо містер Дарсі не повернеться раніше вказаного часу. А якщо серйозно, то вона майже не сумнівалася в тому, що все це відбулося не без сприяння зазначеного джентльмена.

Наступного дня Бінглі прийшов точно в призначений час; і вони з містером Беннетом провели разом увесь ранок, як і було домовлено. Останній виявився людиною набагато приємнішою, ніж очікував його компаньйон. У поведінці Бінглі не було ані бундючності, ані глупства, здатних спровокувати сарказм із його боку чи змусити його замовчати від огиди і презирства; він був більш компанійським і менш ексцентричним, ніж будь-коли. Бінглі, звичайно ж, повернувся разом із ним до обіду, а ввечері місіс Беннет знову вдалася до хитрощів, аби він та її дочка змогли залишитися наодинці. З цією метою Елізабет, яка мала написати листа, пішла після чаювання до сніданкової кімнати, бо оскільки всі інші збиралися засісти за карти, то вона не збиралася заважати планам своєї матері.

Але повернувшись до вітальні після написання листа, Елізабет із невимовним подивом зрозуміла, що у своїх хитрощах мати явно перевершила саму себе. Відчинивши двері, Елізабет побачила, що її сестра та Бінглі стоять біля каміна і про щось серйозно розмовляють. Може, ця сцена і не навела б ні на які здогадки, але коли вони похапливо обернулися і швидко відсунулися одне від одного, то їх обличчя сказали все, про що йшлося в їхній розмові. Вони опинились у незручній ситуації, та Елізабет здалося, що її ситуація була ще гіршою. Ніхто з них не вимовив ані півслова; і Елізабет уже була зібралася піти, як Бінглі, котрий, як і Джейн, уже встиг сісти, раптом підхопився, прошепотів кілька слів її сестрі й вибіг з кімнати.

Джейн не стала таїтися від Елізабет у ситуації, коли сказане нею правдиве слово здатне було лише збільшити її радість; тож вона відразу кинулася на шию своїй сестрі та голосом, що тремтів од радісного хвилювання, зізналась їй, що почувається найщас-ливішою людиною на світі.

— Це неймовірно! — додала вона. — Просто неймовірно. Я цього не заслуговую. О! І чому тільки всі не можуть бути такими ж щасливими, як і я!

Поздоровлення з боку Елізабет прозвучали так щиро, емоційно і радісно, що не передати словами. Кожне добре слово було для Джейн джерелом захвату та щастя. Але наразі вона більше не могла залишатись із сестрою чи сказати хоч трохи з того, що їй лишилося сказати.

— Я мушу негайно йти до матінки! — скрикнула вона. — Я ніяк не можу ставитися зневажливо до її ніжної турботи або допустити, щоб вона почула про це від когось іншого. Він уже пішов до мого батька. Ой, Ліззі! Як це прекрасно — знати, що моя розповідь зробить таку приємність усій нашій славній родині! Я просто знемагаю від щастя!

Після цих слів вона поквапилася до своєї матінки, яка навмисне припинила гру в карти і сиділа з Кітті нагорі.

Елізабет, залишившись на самоті, змогла тепер усміхнутися при думці про ту швидкість, з якою знайшла розв’язку ця історія, котра місяцями була джерелом гнітючої непевності та роздратування.

— Ось чим скінчилася ляклива обачливість його приятеля! Ось чим скінчилося фальшування та хитрощі його сестер! І це є дійсно найщасливіша, наймудріша й найдоречніша розв’язка!

За декілька хвилин до неї приєднався Бінглі, чия розмова з її батьком була короткою та діловою.

— А де ваша сестра? — запитав він похапцем, одчиняючи двері.

— Нагорі з матір’ю. Гадаю, що незабаром вона спуститься сюди.

Бінглі зачинив двері, підійшов до Елізабет і попрохав її, щоб вона побажала їм щастя та виявила свою сестринську любов. Елізабет емоційно і щиро висловила свою радість із приводу їхнього майбутнього споріднення. Вони сердечно потисли одне одному руки; а потім, чекаючи на сестру, вона вислухала все, що він хотів їй сказати про своє щастя, про достоїнства Джейн; незважаючи на його закоханість, Елізабет дійсно вірила в те, що всі його очікування щастя мають під собою раціональне підґрунтя, бо для цього вони мали чудове взаєморозуміння, прекрасну вдачу Джейн і загальну схожість почуттів та вподобань.

Це був вечір як ніколи приємний для всіх; обличчя старшої міс Беннет світилося радістю і виглядало ще вродливішим, ніж зазвичай. Кітті манірно посміхалася, сподіваючись, що незабаром настане й її черга. Місіс Беннет ніяк не могла знайти потрібних слів, аби висловити свою згоду і своє схвалення, хоча вже півгодини вона з Бінглі ні про що інше не розмовляла; а коли під час вечері до них приєднався містер Беннет, то його голос та поведінка добре демонстрували, наскільки щасливим він був.

Однак жодного слова і жодного натяку не злетіло з його вуст, доки їхній візитер не побажав їм доброї ночі. Та тільки-но він пішов, містер Беннет звернувся до своєї дочки з такими словами:

— Джейн, я поздоровляю тебе! Ти будеш дуже щасливою жінкою.

Джейн одразу ж підійшла до нього, поцілувала й подякувала за доброту.

— Ти — хороша дівчина, — сказав у відповідь містер Беннет, — і мені приємно думати про те, що ти так вдало вийшла заміж. Я ніскільки не сумніваюся, що ви добре ладитимете одне з одним. Ви, безперечно, маєте схожі характери. І ти, і він є такими поступливими, що ви ніколи не зможете дійти згоди; настільки легкодумними, що кожен служник зможе вас обдурити; такими щедрими, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші доходи.

— Сподіваюся, що цього не буде. Нерозважливість та легкодумність у грошових справах будуть неприйнятними і непростимими перш за все для мене.

— Витрати перевищуватимуть доходи?! Мій любий містере Беннет, про що ви кажете? — вигукнула його дружина. — Та він же має чотири чи п’ять тисяч фунтів доходу на рік, а то й більше!

І потім, звертаючись до своєї дочки:

— Моя люба, моя дорога Джейн! Я така щаслива! Сьогодні вночі я не зможу склепити очей! Я знала, що так і буде. Я завжди казала, що саме так і має статися. Хіба ж може така врода пропадати надаремне! Пам’ятаю, коли я вперше побачила містера Бінглі після його приїзду до Гертфордшира минулого року, то подумала, що ви можете стати гарною парою. О! Він — найврод-ливіший молодик на світі!

Вікхема, Лідію — всіх було забуто. Тепер її улюбленою дитиною була, поза всяким сумнівом, Джейн. У ту мить їй було байдуже до всіх інших. Невдовзі молодші сестри Джейн почали цікавитися тими вигодами, котрі їм могли перепасти через її майбутнє заміжжя.

Мері питалася дозволу користуватися бібліотекою в Не-дерфілді, а Кітті благала, щоб кожної зими там влаштовувалися бали.

Зрозуміло, що відтоді Бінглі став бувати у Лонгберні щодня; він часто приходив іще до сніданку й завжди залишавсь аж до опісля вечері, крім тих випадків, коли якийсь явно злостивий і недобрий сусід, вартий безкінечного осуду та презирства, запрошував його на обід і Бінглі вважав своїм обов’язком таке запрошення прийняти.

Тепер Елізабет мала небагато часу для розмов із своєю сестрою, бо, поки її кавалер перебував у них удома, всю свою увагу Джейн приділяла тільки йому; та Елізабет побачила, що в ті години розлуки, які траплялися, вона могла принести суттєву користь їм обом. Бінглі, за відсутності Джейн, завжди звертався до Елізабет, аби з приємністю поговорити з нею про її старшу сестру, а Джейн, за його відсутності, теж постійно шукала її товариства, щоб вилити душу.

— Я так зраділа, — зізналася вона якось увечері, — коли він сказав мені, що нічого не знав про моє перебування в Лондоні минулої весни. Я й подумати про таке не могла.

— А я здогадувалася, — відповіла Елізабет. — А чим він це пояснив?

— Напевне, це все були витівки його сестричок. Для них його знайомство зі мною було явно небажаним, що мене зовсім не дивує, бо, як на них, то він би міг знайти об’єкт уподобань більш достойний уваги в усіх відношеннях. Але коли вони переконаються — і я у це вірю, — що їхній брат знайшов зі мною своє щастя, то мої стосунки з ними знову стануть гарними, хоч вони вже ніколи не будуть такими гарними, як раніше.

— Такої недоречної промови я ще від тебе не чула, — сказала Елізабет. — Дівчинко! Мені було б противно бачити, як ти знову станеш дурненькою жертвою удаваної симпатії та поваги до тебе з боку міс Бінглі!

— Ти тільки уяви собі, Ліззі, — коли минулого листопада містер Бінглі поїхав до Лондона, то він справді мене тоді любив і не повернувся до Недерфілда тільки тому, що був упевнений у моїй байдужості до нього.

— Ну що ж, буває, подумаєш — трохи помилився! Хоча це робить честь його скромності.

Така заява спричинилася до панегірика з боку Джейн його сором’язливості та несміливості, а також до розповіді про те, як низько він поціновував свої добрі риси.

Елізабет було приємно переконатися, що Бінглі не проговорився про свого друга і про його втручання, бо, хоча Джейн і мала найдобріше та найпоблажливіше серце у світі, така обставина могла налаштувати її упереджено проти містера Дарсі.

— Немає людини, щасливішої за мене! — вигукнула Джейн. — Ліззі, люба, і чому мені єдиній з усіх вас випало таке благословення! Я хотіла б, аби тобі поталанило так само, як і мені! От якби й тобі трапився такий же гарний чоловік!

— Навіть коли мені трапиться хоч півсотні таких чоловіків, я ніколи не буду такою щасливою, як ти, бо для цього треба мати твою вдачу і твою доброту. Ні, я вже якось сама за себе подбаю. Може, з часом, якщо мені дуже пощастить, я зустріну ще одного містера Коллінза.

Стан справ у лонгбернській родині не міг тривалий час лишатися таємницею. Місіс Беннет дозволила собі пошепки поділитися нею з місіс Коллінз, а та насмілилася — без усякого дозволу! — вчинити так само щодо всіх своїх сусідів і знайомих у Меритоні.

Невдовзі Беннетів проголосили найщасливішою родиною у світі, хоча лише декілька тижнів тому, коли Лідія втекла з Вікхе-мом, усі сходилися на думці, що їх неодмінно спіткає велике нещастя.

Загрузка...