Готель

1

«Якби моя воля, я б давно витурив у шию цього начальника охорони», — подумав Пітер Макдермот. Та волі такої йому ніхто не давав, і от тепер гладкий екс-полісмен знову завіявся кудись саме тоді, коли потрібен був до зарізу.

Кремезна двометрова постать Макдермота схилилася над телефоном. Рвучко набираючи номер, він сказав дівчині, що стояла біля вікна просторого вистеленого килимом кабінету:

— У нас тут кояться всякі неподобства, а він мов крізь землю провалився.

Крістіна Френсіс глянула на свій годинник. Було вже близько одинадцятої.

— Запитайте в барі на Беронн-стріт, може, він там.

Пітер Макдермот кивнув.

— Телефоністка саме обдзвонює всі місця, куди вчащає цей Огілві.

Він висунув шухляду, вийняв і простяг Крістіні пачку сигарет. Вона підійшла, взяла сигарету, він підніс їй вогню, потім прикурив сам, дивлячись, як вона затягується димом.

Крістіна Френсіс кілька хвилин тому вийшла із свого, меншого кабінету в адміністративній частині готелю «Сейнт-Грегорі». Вона засиділася над паперами до цієї пізньої години й уже зібралася була додому, але, побачивши смужку світла під дверима заступника головного адміністратора, вирішила зазирнути до нього.

— Для старшого детектива закони не писані, — сказала Крістіна. — Так із самого початку повелося — з відома У. Т.

Макдермот коротко проказав щось у телефонну трубку і, не опускаючи її, кивнув Крістіні.

— Атож. Я в цьому переконався, коли спробував навести лад у нашій нікчемній охоронній службі. Мене відразу поставили на місце.

— Я не знала про це.

Він лукаво блиснув очима.

— А я гадав, ви знаєте про все.

Вона й справді майже завжди про все знала. Як особиста помічниця Уоррена Трента, свавільного й запального власника і головного адміністратора найбільшого в Новому Орлеані готелю, Крістіна була, добре обізнана з усіма поточними справами й потаємними перипетіями готельного життя. Вона знала, наприклад, що Макдермот, якого місяць чи два тому зробили заступником головного адміністратора, фактично керує величезним, складним господарством «Сейнт-Грегорі», хоч влада його й обмежена, а заробіток — куди нижчий, ніж годилося б. їй відомі були й причини цього — з документів у папці під грифом «Таємно», які стосувалися його біографії.

— А що, власне, коїться? — спитала Крістіна.

На Пітеровім обличчі з різкими, майже грубими рисами промайнула удавано бадьора посмішка.

— З одинадцятого поверху нам скаржаться на якусь оргію; на дев’ятому герцогиня Кройдонська заявила, що її герцога образив офіціант; хтось доповів, що з номера чотирнадцять-тридцять дев’ять чути страшні зойки й стогін; і на додаток до всього, нічний адміністратор хворий, а двоє інших наших детективів зайняті якоюсь невідкладною справою.

Він знов заговорив у телефонну трубку, а Крістіна відійшла до вікна і, трохи відхиливши голову, щоб сигаретний дим не попадав у вічі, задумано виглянула на вулицю. Вікно було на другому поверсі, і просто перед нею, у вільному прямокутнику між сусідніми домами, розгорталася перспектива щільно забудованого Французького кварталу. До півночі лишалася година — для цього кварталу час ранній; неонові вивіски нічних барів, бістро, танцзалів та кабаре, так само як світильники за приспущеними жалюзі, не гаснутимуть до самого ранку.

На півночі — мабуть, над озером Поншартрен — у темному небі визрівала літня буря. Про початок її вістували блискавиці й приглушений гуркіт. Якщо хмари посунуть на південь, до Мексіканської затоки, то, бог дасть, над ранок у Новому Орлеані буде дощ.

«Добре було б, якби задощило», — подумала Крістіна. Три тижні місто задихалося від паркої спеки, і в людей уже не витримували нерви. Та й для готелю це було б краще. Головний інженер сьогодні знову поскаржився: «Якщо найближчим часом ми не зупинимо хоча б частину кондиціонерів, то я зніму з себе відповідальність за всю систему».

Пітер Макдермот поклав нарешті трубку, і Крістіна запитала:

— Вам не сказали, хто мешкає в тому номері, де стогнуть?

Він похитав головою і знову взявся за телефон.

— Зараз довідаюся. Мабуть, кому-небудь просто верзеться щось уві сні, але краще все-таки перевірити.

Опустившись у зачохлене шкіряне крісло, що стояло перед масивним письмовим столом із червоного дерева, Крістіна раптом відчула, як страшенно вона втомилася. Коли б день був, як день, вона давно вже спочивала б удома. Але сьогодні на неї навалилося стільки справ, як ніколи, — до готелю прибували учасники зразу двох з’їздів, збільшився й наплив інших приїжджих, і все це створило проблеми, які доводилося розв’язувати переважно їй самій.

— Добре, дякую, — Макдермот записав ім’я й поклав трубку. — Якийсь Олберт Уеллс із Монреаля.

— Я його знаю, — сказала Крістіна. — Симпатичний чоловічок, він у нас щороку зупиняється. Якщо хочете, я перевірю, в чім річ.

Макдермот завагався, дивлячись на неї, — таку тендітну, зграбну і втомлену.

Телефон різко задзвонив, і він підняв трубку.

— На жаль, нічого не виходить, сер, — сказала телефоністка. — Все обдзвонила, але містера Огілві ніде немає.

— Ну, гаразд. З’єднайте мене із старшим розсильним.

«Що ж, вигнати цього детектива я не можу, — подумав Макдермот. — Але завтра всиплю йому так, щоб пам’ятав до нових віників». Тим часом треба було послати кого-небудь подивитись, що діється на одинадцятому поверсі; скаргу герцога й герцогині він вирішив розслідувати сам.

— Старший розсильний слухає, — почув він у трубці млявий гугнявий голос Гербі Чендлера. Чендлер, так само як Огілві, був ветераном готелю; про нього подейкували, ніби він має більше «лівих» заробітків, ніж будь-який інший службовець «Сейнт-Грегорі».

Макдермот пояснив йому ситуацію й попросив перевірити скаргу з одинадцятого поверху. Як він і сподівався, старший розсильний спробував відкрутитися.

— Але ж це не моя парафія, містере Мак. І ми тут зі своїм ділом ще не впоралися. — Тон був характерний для Чендлера — напівулесливий, напівхамський.

Макдермот твердо проказав:

— Ніяких «але». Розслідуйте цю скаргу. — Потім, вирішивши прийняти пропозицію Крістіни, додав: — І пришліть сюди розсильного з універсальним ключем — на нього чекатиме міс Френсіс. — Він поклав трубку, перше ніж Чендлер устиг розтулити рота, і, злегка торкнувшись рукою плеча Крістіни, сказав: — Ходімо. Розсильного візьмете з собою, а тому своєму знайомому скажете, щоб укривався з головою, коли йому щось верзеться.

2

Гербі Чендлер стояв за своєю конторкою у вестибюлі «Сейнт-Грегорі» й напружено міркував. На його тхорячому обличчі відбивалося глибоке занепокоєння.

Командний пункт старшого розсильного був розташований у центрі, під однією з пожолоблених колон, що високо вгорі упиралися в розмальовану стелю. З-поза своєї конторки Чендлер бачив усе, що робилось у вестибюлі, а там у цей час товклася сила людей. Делегати з’їздів сновигали сюди-туди, і їхній одчайдушно-веселий настрій підносився з кожною годиною — відповідно до кількості випитих пляшок.

Міркуючи про своє, Чендлер своїм звичаєм стежив за відвідувачами. Ось у двері з Карандель-стріт увалилася галаслива п’яна компанія — троє чоловіків і дві жінки. В руках вони тримали склянки, що їх продають туристам по долару штука в барі Пета О’Брайєна у Французькому кварталі. Один з чоловіків ледве стояв на ногах, і двоє інших підтримували його. В усіх трьох до лацканів піджаків були пришпилені жетони делегатів з’їзду: назва компанії, що проводила його — «КОКА-КОЛА „ЗОЛОТА КОРОНА“», а під нею прізвище самого учасника. Люди поблажливо всміхалися, даючи їм дорогу, і всі п’ятеро, заточуючись, зникли в проході до бару першого поверху.

Незважаючи на пізній час, до готелю прибували й новенькі — з вечірніх поїздів та літаків. По номерах їх розміщали Чендлерові підлеглі, яких за традицією називали «хлопцями», хоч нікому з них не було менш як сорок, а декотрі вже й посивіли на цій роботі, бо працювали в готелі по двадцять п’ять і більше років. Гербі Чендлер, який особисто вирішував, кого брати, а кого гнати, віддавав перевагу літнім людям. Коридорний, що, захекуючись, насилу тягне важкі валізи, може розраховувати на більші чайові, ніж парубчисько, який тими валізами вихатиме так, наче вони напхані соломою. Один готельний ветеран — до речі дядько двожильний, дужий, як бугай, — розігрував справжню пантоміму: зупинявся, ставив валізи на підлогу, прикладав руку до серця, потім, хитаючи головою, піднімав і тяг далі. Приїжджих гризло сумління, і вони давали йому на чай не менш як долар, бо певні були, що за десяток-другий кроків старого вхопить грець. їм і на думку не спадало, що десять відсотків од їхніх чайових згодом потрапить до кишені Гербі Чендлера — разом із двома доларами, що їх Чендлер щодня лупив з підлеглих за право працювати в готелі.

Запроваджена старшим розсильним система приватних поборів викликала чимало глухих нарікань, хоч навіть за цих умов спритний «хлопець» у розпалі сезону заробляв по сто п’ятдесят доларів на тиждень.

В таких випадках, як сьогодні, Гербі Чендлер вистоював на своєму посту довше, ніж звичайно. Він нікому не довіряв і подумки сам вів свою бухгалтерію, якимсь шостим чуттям на диво точно визначаючи, на скільки розщедриться той чи той постоялець. Серед коридорних інколи траплялися артисти, що пробували обдурити Гербі, називаючи меншу суму чайових. За це їх спостигала кара швидка й невідворотна — присікавшись до якої-небудь дрібниці, Чендлер на місяць виставляв їх за двері, і це, як правило, приборкувало найзапекліших порушників заведеного порядку.

Втім, сьогодні Чендлер затримався в готелі з іще однієї причини, і саме ця причина дедалі більше непокоїла його після телефонної розмови з Пітером Макдермотом. Макдермот наказав перевірити скаргу з одинадцятого поверху. Але Гербі Чендлерові не треба було її перевіряти, він і так догадувався, що там діється. Догадувався, бо, власне, сам це й зорганізував.

Кілька годин тому двоє юнаків звернулися до нього з цілком недвозначним проханням. Гербі поштиво вислухав їх, бо їхні батьки були впливові новоорлеанські багатії, що й самі вчащали до готелю.

— Слухай-но, Гербі, — сказав один з юнаків, — у нас тут буде сьогодні студентський бал — та сама нудота, що й завжди, а нам хочеться чогось новенького.

Гербі запитав, наперед знаючи відповідь:

— Новенького? Як накажете це розуміти?

— Ми найняли номер. — Хлопець зашарівся. — Знайди нам двох дівчат.

«Надто ризиковано», відразу вирішив Гербі. Хлопці були ще зовсім зелені, а до того ж, схоже, і напідпитку.

— На жаль, джентльмени… — почав він, але другий юнак перебив його.

— Тільки не бреши, ніби не можеш, бо ми знаємо, що всі оті «зателефонуй — прийду» у тебе в кишені.

Гербі удавано всміхнувся — вишкірив гострі дрібні зубки.

— І звідки ви взяли таке, містере Діксон!

Перший хлопець почав умовляти:

— Ми добре заплатимо, Гербі. Ти ж знаєш.

Старший розсильний завагався, жадоба почала брати гору над острахом. Він згадав, що останнім часом його «ліві» прибутки трохи зменшилися. Та й ризик, зрештою, не такий уже великий.

Діксон знову заговорив:

— Ну, годі грати в кота-мишки. Кажи, скільки?

Гербі оглянув хлопців, згадав, хто їхні батьки, й подвоїв звичайну таксу.

— Сто доларів.

На мить запала мовчанка, потім Діксон рішуче кивнув:

— Згода. — І, обернувшись до приятеля, почав умовляти: — Слухай, за питво ми вже однаково заплатили. Як у тебе на половину не вистачає — я позичу.

— Д-добре…

— Гроші наперед, панове. — Гербі облизав пересохлі губи. — І ще одне; щоб ніякого галасу! Бо як знімете гармидер і хтось поскаржиться — нам усім не минути лиха.

Хлопці забожилися, що все буде, як у людей, аж ось тобі маєш: скандал. І надало ж йому погодитись!

Годину тому двоє дівчат, що їх він викликав, пройшли, як завжди, парадним ходом, і, окрім кількох утаємничених коридорних, ніхто не вгадав би, що то за одні. Якби все було гаразд, то досі обидві, мабуть, уже вийшли б так само непомітно, як увійшли. Але з одинадцятого поверху скаржилися на оргію — саме це слово вжив Макдермот. Виходить, там таки заварилася каша. Гербі скривився, згадавши Діксонові слова про закуплене питво.

Хоч кондиціонери працювали на повну потужність, у вестибюлі нічим було дихати. Гербі витер шовковим носовичком спітнілий лоб і ще раз подумки вилаяв себе за власну дурість. Він і досі не вирішив, що ж його робити — піти нагору чи куди-небудь ушитися.

3

Коли двері ліфта розчинилися на дев’ятому поверсі, Макдермот на мить завагався. Він мав вийти тут, а Крістіна й розсильний, що супроводив її, — на чотирнадцятому.

— Якщо там буде щось серйозне, покличте мене.

— Якщо дуже серйозне — заверещу, щоб ви почули.

Вона глянула йому просто в очі, і двері ліфта стулилися. Він постояв хвильку, задумано дивлячись на те місце, де щойно бачив її обличчя, а тоді повернувся й широким пружним кроком попрямував до Президентського люкса.

В цьому найбільшому й найрозкішнішому номері «Сейнт-Грегорі» — в готелі його називали «Монетний двір» — зупинялися почесні гості, аж до президентів і королів. Нині в ньому жили хоча й не короновані, та все ж великоможні особи — герцог і герцогиня Кройдонські, а також їхній почет — секретар, покоївка герцогині й п’ять бедлінгтонських тер’єрів.

Підійшовши до оббитих шкірою й прикрашених золотими геральдичними ліліями дверей, Пітер Макдермот натиснув на перламутровий гудзик і почув приглушений дзвінок, до якого зразу ж приєднався багатоголосий гавкіт. Чекаючи, він перебирав у пам’яті все, що читав і чув про знатне подружжя.

Герцог Кройдонський, паросток давнього роду, дивився на новітнє життя очима цілком сучасної й практичної людини. Протягом останнього десятиріччя він за допомогою герцогині — кузини королеви й теж досить відомої в політичних сферах особи — зробив непогану кар’єру, здобувши ранг роз’їзного посла Великобританії й репутацію політика, що вміє залагодити будь-яке дипломатичне непорозуміння. Останнім часом, однак, подейкували, ніби герцогова кар’єра сягнула критичної точки — можливо, через те, що практицизм його переріс у потяг до таких мирських утіх, як вино й адюльтер. Ці чутки спростовувалися іншими — мовляв, хмари над герцоговою головою не такі вже густі й незабаром розвіються, бо герцогиня взяла чоловіка в шори. На користь останньої версії свідчив і поголос про те, ніби герцога Кройдонського мають незабаром призначити послом Великобританії у Сполучених Штатах.

За спиною Пітера хтось прошепотів:

— Перепрошую, містере Макдермот, можна вас на два слова?

Рвучко обернувшись, він побачив Сола Нетчеза, розсильного офіціанта; старий, очевидно, наблизився до нього навшпиньках. Худий, як смерть, він був одягнений у короткий білий сюртук, облямований фірмовими кольорами готелю — червоним і золотим. Гладко зализане волосся закручувалося на лобі старомодним чубчиком. Очі в офіціанта були вицвілі, він нервово тер кощаві руки з набряклими, вузлуватими жилами.

— Що скажете, Соле?

Затинаючись від хвилювання, офіціант видихнув:

—: Ви тут, мабуть, з приводу скарги — скарги на мене.

Макдермот глянув на двері. Вони не відчинялися, і кроків за ними чути не було — тільки гавкіт.

— Розкажіть, що сталося.

Старий судорожно проковтнув слину і, не відповідаючи прямо на запитання, гарячково, благально зашепотів:

— Не виганяйте мене з роботи, містере Макдермот, я старий, мене вже ніхто не візьме… — Він подивився на двері Президентського люкса, і в засмучених очах його засвітилася неприязнь. — Досі вони наче й не вередували… От тільки сьогодні чомусь… А я ж усі їхні забаганки вдовольняв, жодним словом їм не перечив, хоч на чай від них не діждешся.

Пітер мимоволі всміхнувся. Він знав: англійські вельможі взагалі рідко дають чайові, певне, вважають, що услуговувати їм — і так уже велика честь.

— Ви, однак, і досі не сказали мені… — перебив, він офіціанта.

— Та я ж до цього веду, містере Макдермот… — Сол годився йому в діди, і Пітерові аж ніяково було дивитись, як хвилюється старий. — Це сталося з півгодини тому. Проти ночі вони замовили раптом вечерю — устриці, шампанське, креветки по-креольському…

— Облиште меню! І що сталося?

— З тих креветок усе й почалося, сер. Коли я подав їх… Слово честі, сер, я працюю не один рік, але такого, здається, ще не було…

— О господи! — Пітер весь час позирав на двері, готовий урвати розмову, як тільки вони прочиняться.

— Я вже кінчаю, містере Макдермот. Отож, коли я подав креветки по-креольському, герцогиня раптом вийшли з-за столу, а, потім, вертаючись, підбили мені руку. Якби я не знав, що такого не, може бути, то сказав би, що герцогиня зробили це навмисне.

— Дурниці!

— Атож, сер, атож. Але, бачте, на штанях у герцога: лишилася плямка — малесенька, сер, присягаюся, — завбільшки як цент.

— І через це така буча? — недовірливо спитав Пітер.

— Богом присягаюся, містере Макдермот, — тільки через це. Але герцогиня так розкричалися, наче… наче я вбив когось. Я вже й вибачався, і мокру серветку приніс, щоб ту плямку змити, а герцогиня, нічого чути не хочуть — подай їм містера Трента, і край.

— Містера Трента немає в готелі, — сказав Пітер і, вирішивши, що висновки робитиме, коли вислухає другу сторону, додав: — Якщо ваша зміна скінчилася, йдіть додому. Повернемось до цього, завтра.

Коли офіціант зник, Пітер Макдермот удруге натис на дзвоник. Цього разу двері розчинилися зразу — собаки наріть не, встигли загавкати знову. Пітер побачив кругловидого молодика в пенсне, і впізнав у ньому секретаря герцогів Кройдонських. Ту ж мить, із номера почувся жіночий голос:

— На бога, чи не можна припинити це дзеленчання?

Незважаючи на гнівні нотки, голос був приємний, ба навіть, звабливий, низький і ледь хрипкуватий.

— Перепрошую, — сказав Пітер секретареві. — Я гадав, що ви не почули. — Він відрекомендувався й додав: — Мені доповіли, що сталося якесь непорозуміння з нашим офіціантом. Я прийшов вислухати ваші претензії.

— Ми чекаємо містера Трента, — сказав секретар.

— Містера Трента в готелі немає й сьогодні ввечері вже не буде*.

Розмовляючи, вони ввійшли до холу, — затишного квадратного передпокою з ворсистим килимом на всю підлогу, двома кріслами в чохлах і телефонним столиком, над яким висів дереворит Морріса Генрі Хоббса — панорама Нового Орлеана. Двійчасті двері з коридору утворювали один бік квадрата. Двері навпроти, що вели до просторої вітальні, були прочинені. Праворуч і ліворуч були ще двоє дверей, одні до маленької, але повністю обладнаної кухні, а другі — до спальні-кабінету, де нині мешкав секретар. До двох головних суміжних спалень можна було ввійти і з. вітальні, і з кухні — вигода, передбачена на той випадок, коли таємному візитерові треба непомітно вислизнути з номера.

— І по нього не можна послати?

Це запитала, навіть не привітавшись, герцогиня Кройдонська. Вона з’явилася на дверях вітальні у супроводі трьох збуджених, галасливих тер’єрів. Нетерпляче ляснувши пальцями, герцогиня враз утихомирила собак і холодно подивилася Пітерові в очі. Він мимохіть замилувався її вродливим вузьким обличчям, яке стільки разів бачив на фотографіях у газетах і журналах. Навіть одягнена по-домашньому, вона вражала витонченою елегантністю.

— Щиро кажучи, ваша світлість, я не знав, що вам потрібен особисто містер Трент.

Сіро-зелені очі зміряли його з ніг до голови.

— Якщо містера Трента немає, то сюди міг би прийти його старший заступник.

Пітер відчув, що червоніє. Хоч як гордовито трималася герцогиня, в її позі було щось зворушливе й звабне. Йому пригадалася фотографія з якогось ілюстрованого тижневика: герцогиня на коні долає високий бар’єр. Стрибок небезпечний, але на обличчі її немає й тіні хвилювання, вона цілком певна себе… В цю мить він почувався так, наче стоїть унизу, а герцогиня дивиться на нього з коня.

— Я його старший заступник. І саме тому прийшов до вас особисто.

В очах, що невідривно дивилися на нього, засвітилися глузливі вогники.

— Чи не надто ви молоді, як на таку посаду?

— Ні. Адміністративні посади в готелях тепер досить часто доручають молодим людям. — Він помітив, що секретар тихесенько зник.

— Скільки ж вам років?

— Тридцять два.

Герцогиня всміхнулася. При бажанні — як оце зараз — обличчя її жвавішало, тепліло. «Перед її чарами, мабуть, мало хто може встояти, — подумав Пітер. — Недаремно їх так розписують». Він прикинув, що вона років на п’ять-шість старша від нього, хоч, очевидно, молодша від герцога, якому вже далеко за сорок.

— Ви пройшли якийсь курс навчання? — поцікавилася вона.

— Так, я закінчив Корнельський університет, факультет готельної адміністрації. Перше ніж потрапити сюди, працював заступником адміністратора в «Уолдорфі»[1]. — Пітер через силу вимовив слово «Уолдорф» і подумки додав: «…звідки мене вигнали з ганьбою, записавши в чорний список готельних компаній, і моє щастя, що мене взяли на роботу сюди — взяли тому, що „Сейнт-Грегорі“ ніякій компанії не належить». Уголос він цього, звісно, нізащо б не сказав, бо вважав, що душевна мука — річ суто, особиста, і терпіти її треба мовчки навіть тоді, коли тобі ненароком сиплють на рану сіль.

— В «Уолдорфі» нізащо не допустили б того, що сталося тут сьогодні, — мовила герцогиня.

— Запевняю вас, мадам, що в «Сейнт-Грегорі» ми також негайно реагуємо на всі справедливі претензії клієнтів.

«Не розмова, а гра в теніс, — подумав Пітер. — Перекидаємо м’ячик сюди-туди. Тепер її подача».

— Справедливі претензії! — вигукнула герцогиня. — Та чи знаєте ви, що ваш офіціант обляпав мого чоловіка з голови до ніг майонезом?

«Явне перебільшення. Навіщо це їй?» — здивувався Пітер. Досі стосунки між адміністрацією готелю й титулованим подружжям були бездоганні.

— Мене повідомили, що стався прикрий випадок, який пояснюється, очевидно, неуважністю офіціанта, і я прийшов попросити пробачення від імені адміністрації.

— Нам зіпсовано вечір, — вела своє герцогиня. — Ми вирішили відпочити від усіх прийомів, побути на самоті, в своєму номері. Вийшли на кілька хвилин подихати свіжим повітрям — власне, обійшли навколо готелю, — потім повернулися вечеряти — і ось маєте!..

Пітер співчутливо покивав головою; вся ця історія, однак, дедалі більше спантеличувала його. Попри видиму абсурдність такого припущення, йому здавалося, що герцогиня хоче закарбувати в його пам’яті всі подробиці сьогоднішнього інциденту.

— Може, якщо я попрошу пробачення в самого герцога… — почав він.

— Ні, в цьому немає потреби, — твердо проказала герцогиня.

Пітер хотів уже попрощатися, коли двері вітальні широко розчинилися й на порозі з’явився герцог Кройдонський.

На відміну від дружини, одягнений він був неохайно: пом’ята біла сорочка, чорні штани, які носять під смокінг. Пітер Макдермот пошукав очима злощасну пляму від майонеза і знайшов її — ледь помітний слід, що його офіціант міг би вмить зчистити. За герцоговою спиною в просторій вітальні світився екран телевізора.

Червоне, брезкле обличчя герцога виглядало старішим, ніж на останніх журнальних портретах. У руці він тримав чарку, і, коли заговорив, голос його прозвучав нетвердо:

— О, перепрошую. — І до герцогині: — Знаєш, люба, я, здається, забув у машині сигарети.

Вона гостро відповіла:

— Нічого, я принесу.

Тон, яким це було сказано, міг означати лиш одне: «Йди звідси!» — і герцог, кивнувши, повернувся до вітальні. То була дивна, неприємна сцена, яка чомусь іще більше розгнівала герцогиню.

Обернувшись до Пітера, вона просичала:

— Я вимагаю, щоб містеру Трентові доповіли про все, що тут сталося. І перекажіть йому, що мене може задовольнити тільки його особисте перепрошення.

Пітер вийшов з номера зовсім спантеличений, але зібрати думки не встиг: у коридорі на нього чекав розсильний, що супроводив Крістіну на чотирнадцятий поверх.

— Містере Макдермот, — випалив він, — міс Френсіс чекає на вас у номері чотирнадцять-тридцять дев’ять і просить, щоб ви прийшли, туди негайно!

4

За чверть години перед тим — коли Пітер Макдермот вийшов з ліфта на дев’ятому поверсі — розсильний, усміхаючись, спитав Крістіну:

— Надумали записатися в охоронці, міс Френсіс?

— Якби наш старший детектив був на місці, я б цим не займалася, — відповіла дівчина.

Розсильний Джіммі Дакворт, осадкуватий лисий чоловічок, чий жонатий син працював у бухгалтерії «Сейнт-Грегорі», зневажливо кинув:

— А-а, цей Огілві…

За мить ліфт зупинився на чотирнадцятому поверсі.

— Нам у номер чотирнадцять-тридцять дев’ять, Джіммі, — сказала Крістіна, і обоє впевнено звернули праворуч.

«Ми по-різному опановували географію цього готелю, — подумала вона. — Він — рік у рік тягаючи валізи з вестибюля до номерів, а я — вивчаючи напам’ять друковані плани поверхів…»

Їй спало на думку, що п’ять років тому, зазираючи в сьогоднішній день, жоден з її друзів — студентів Вісконсінського університету навіть Жартома не припустив би, що весела й розумна Кріс Френсіс, якій так легко даються іноземні мови, працюватиме в… новоорлеанському готелі. П’ять років тому — як давно це було! — вона майже нічого не знала та й, власне, знати не хотіла про це південне місто. В школі вчитель історії розповідав, як Сполучені Штати придбали Луїзіану[2], а потім вона дивилася «Трамвай „Бажання“»[3]. Та на той час, коли вона приїхала сюди, про цю п’єсу вже встигли забути, трамвайну лінію зняли, пустивши тим маршрутом автобус, і вулиця Бажання, випавши з туристських довідників, знову злилася з лабіринтом непоказних завулків східної частини міста.

Мабуть, вона й приїхала сюди саме тому, що так мало знала про це місто. Після трагедії у Вісконсіні, прибита горем, вона інстинктивно шукала забуття десь там, де її ніхто не знає й де їй самій усе чуже. Знайомі речі, знайомі звуки озивалися в серці нестерпним болем, який не втихав ні вдень, ні вночі. Хоч як це дивно («дивно й соромно», думала вона), кошмари не мучили її; вона тільки знову й знову, в тій самій послідовності, бачила уві сні все, що сталося того страшного дня в Медісонському аеропорту. Вона проводжала свою родину в подорож по Європі. Мати була в піднесеному, збудженому настрої, батько лагідно всміхався, радіючи, що протягом наступного місяця справжні й вигадані недуги його пацієнтів лікуватиме хтось інший. Він посмоктував люльку, а коли оголосили посадку, вибив її об підошву черевика. Бебс, старша сестра, обняла Крістіну, і навіть Тоні — брат, на два роки молодший від неї, — дозволив себе поцілувати, хоч терпіти не міг привселюдних виявів емоцій.

— Бувай, Шинко! — гукали Бебс і Тоні, піднімаючись трапом, і Крістіна всміхалася у відповідь на це недоладне, добродушне прізвисько, яке вони дали їй тому, що вона була середульша в «сімейному бутерброді». Всі четверо пообіцяли писати їй, хоч за два тижні, по закінченні семестру, вона мала приєднатися до них у Парижі. Мати на прощання міцно пригорнула Крістіну до грудей, сказала: «Шануйся…» А за кілька хвилин по тому велетенський турбогвинтовий літак, велично ревучи, вирулив на старт, відірвався від бетонної доріжки і майже зразу почав падати, черкнув одним крилом по землі, і, підстрибуючи, покотився шкереберть — хмара куряви, потім вогняний стовп і, нарешті, німа купа металевих уламків та пошматованих людських тіл…

Це сталося п’ять років тому. Через кілька тижнів Крістіна виїхала з Вісконсіну й більше туди не поверталася.

Вони нечутно прямували коридором — м’який килим скрадав їхні кроки, Джіммі Дакворт, ідучи попереду, бубонів собі під ніс:

— Номер чотирнадцять-тридцять дев’ять — це, значить, отой дідок, містер Уеллс. Ми переселили його з наріжної кімнати днів зо два тому.

Попереду двері одного з номерів відчинилися, і в коридор вийшов гарно вдягнений чоловік років сорока. Замкнувши двері, він уже хотів був покласти ключ у кишеню, але завагався, з неприхованою цікавістю розглядаючи Крістіну. Ще мить — і він заговорив би до неї, але коридорний ледь помітно похитав головою. Крістіна відразу розшифрувала для себе зміст цієї німої сцени й подумала, що, власне, могла б пишатися: цей чоловік прийняв її за повію, а відомо, що Гербі Чендлер пропонує клієнтам тільки першорядних красунь!

Коли вони пройшли далі, вона спитала:

— А чому містера Уеллса переселили?

— Здається, той, хто жив у номері чотирнадцять-тридцять дев’ять, почав скаржитися, і їх поміняли місцями.

Тепер Крістіна пригадала, що від мешканців номера 1439 вже не раз надходили скарги. За стіною цього номера була шахта вантажного ліфта, а крім того, в ньому сходилися чи не всі труби водопостачання готелю; отже — постійний гуркіт і нестерпна задуха. Кожен готель має принаймні один такий номер — зветься він звичайно кімнатою сміху, і заселяють його тільки тоді, коли вільних місць немає.

— Отже, в містера Уеллса був кращий номер. Чому ж переселили саме його?

Розсильний знизав плечима.

— Про це ви спитайте в бюро оформлення.

— Я б хотіла знати вашу особисту думку.

— По-моєму, його переселили тому, що він ніколи не скаржиться. Старий зупиняється у нас щороку, але ще ні разу ніхто не чув од нього прикрого слова. От вони й розперезалися, ладні йому на голову сісти.

Крістіна сердито стулила губи, а Джіммі Дакворт додав:

— Я чув, ніби в їдальні його садовлять за стіл коло кухонних дверей, туди, де ніхто не сідає. Мовляв, стерпить, йому однаково.

«Ну, стривайте, завтра ви в мене побачите, однаково чи ні, — розлютовано подумала Крістіна. — Я вам покажу, як збиткуватися над клієнтом, та ще й такою лагідною людиною!» Вона розгнівалася не на жарт. У готелі вже знали, що під гарячу руку їй краще не потрапляти, і дехто — їй це було відомо — називав її навіть рудою відьмою. Здебільшого, щоправда, вона стримувала свій темперамент, та інколи, в інтересах справи, давала йому волю.

Вони завернули за ріг і зупинилися перед дверима номера 1439. Розсильний постукав. Вони постояли, прислухаючись, але за дверима не озивалися. Джіммі Дакворт постукав знову, цього разу гучніше, і з номера почувся жахливий стогін — спочатку тихий, він перейшов у розпачливий зойк і нараз увірвався.

— Діставайте свою відмичку. Хутчіш! — наказала Крістіна.

Розсильний відімкнув двері й увійшов, а вона лишилася в коридорі, деяких правил поведінки в готелі не слід порушувати навіть за явно критичних обставин. У номері було темно. Вона побачила, як Дакворт увімкнув горішнє світло і, пройшовши передпокій, зник у кімнаті. Майже ту ж мить він гукнув:

— Міс Френсіс, ходіть сюди!

В кімнаті було нестерпно душно, хоч регулятор кондиціонера стояв на рисці «Прохолодно». Та це єдине, що Крістіна встигла помітити, бо увагу її відразу притягла до себе людина, що, болісно вигнувшись, напівсиділа, напівлежала в ліжку. Це був знайомий їй, схожий на пташку чоловік на ім’я Олберт Уеллс. Його обличчя мало землисто-сірий колір, очі вирячилися, він судорожно хапав ротом повітря, силкуючись наповнити легені.

Крістіна підійшла до ліжка. Колись, багато років тому, вона бачила в батьковім кабінеті пацієнта в нападі ядухи. Все, що робив тоді батько, Крістіна повторити не змогла б, але одне запам’ятала.

— Відчиніть вікно! — звеліла вона Даквортові. — Йому потрібне свіже повітря.

Розсильний не відводив зляканих очей від обличчя хворого.

— Вікно запломбоване, — розгублено пробелькотів він. — Всі вікна запломбували, коли встановили кондиціонери.

— То зірвіть пломбу. А як не вийде, розбийте шибку.

Вона вже зняла трубку телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка. Коли телефоністка озвалася, Крістіна сказала:

— Говорить міс Френсіс. Доктор Аронс у готелі?

— Ні, міс Френсіс. Але він залишив якийсь номер. Якщо справа нагальна, я можу викликати його.

— Так, справа нагальна. Скажіть докторові Аронсу, хай негайно — чуєте, негайно! — їде сюди. Я в номері чотирнадцять-тридцять дев’ять. Спитайте, чи довго йому добиратися сюди, й подзвоніть мені.

Поклавши трубку, Крістіна подивилася на хворого. Хирляве тіло старого не розгиналося, він хрипів, і обличчя його, ще хвилину тому землисте, починало синіти. Він знову застогнав, бо кожен віддих давався йому ціною страшного напруження, і ці відчайдушні потуги вичерпували його останні сили.

— Містере Уеллс, — сказала вона, намагаючись надати своєму голосу впевненості, якої зовсім не почувала, — вам буде легше дихати, якщо ви розслабитеся.

Вона помітила, що розсильний уже дає собі раду з вікном: металевими плічками зірвав пломбу і тепер торсає нижню раму, яка поволі піддається.

Слова Крістіни начебто дійшли до свідомості хворого — в усякому разі, він обм’як. Дівчина обняла його за плечі (на ньому була старосвітська фланелева нічна сорочка, під грубою тканиною випиналися гострі старечі лопатки) й поправила подушки, щоб він міг зручніше вмоститися на них, не змінюючи пози. Він невідривно дивився на неї вологими, вирячкуватими очима, намагаючись бодай поглядом виразити свою вдячність. Вона заспокійливо сказала:

— Я викликала лікаря. Він от-от буде тут.

В цю мить Джіммі Дакворт напружився, крякнув, і рама підскочила, вгору. Свіжий, прохолодний вітер війнув у кімнату. «Отже, гроза таки посунула на південь», зраділа Крістіна. Олберт Уеллс жадібно хапав ротом чисте повітря.

Задзвонив телефон. Кивнувши розсильному, щоб той заступив її біля хворого, вона зняла трубку.

— Доктор Аронс, уже їде, міс Френсіс, — повідомила телефоністка. — Він був у Параді. Просив переказати, що прибуде за двадцять, хвилин.

Крістіна прикинула: Параді лежить на тому березі Міссісіпі, за Алжіром[4]. Навіть якщо він витискатиме з машини все, що можна, двадцять хвилин — це фантазія. До того ж вона іноді сумнівалася в компетентності шановного доктора Аронса, любителя сезерека[5], який мешкав у готелі безплатно, виконуючи за це обов’язки лікаря швидкої допомоги.

— Боюся, так довго ми чекати не можемо, — сказала вона телефоністці. — Перегляньте, будь ласка, список мешканців, може, серед них є лікарі?

— Я вже переглянула. — В голосі телефоністки бриніла гордість — певно, вона начиталася оповідань про своїх героїчних колег і теж готувала себе до подвигу. — В двісті двадцять першому живе доктор Кеніг, а в тисяча двісті третьому — доктор Аксбрідж.

Крістіна занотувала номери в блокноті, що лежав поряд з телефонним апаратом, і сказала:

— Гаразд, з’єднайте мене, будь ласка, з двісті двадцять першим.

Лікарям, що оселяються в готелі, право на спокій гарантоване так само, як усім. Проте в нагальних випадках протокол доводиться порушувати.

Після кількох гудків трубку зняли, і сонний голос вимовив з помітним німецьким акцентом:

— Слухаю вас.

Відрекомендувавшись, Крістіна сказала:

— Даруйте, що турбую вас, докторе, але один з наших мешканців серйозно захворів. — Вона скоса глянула на ліжко. Хоч синюшність зійшла, обличчя хворого все ще було мертвотно-сіре, і дихав він так само важко. — Чи не могли б ви оглянути його?

На мить запала пауза, а тоді голос у трубці зичливо, лагідно відповів:

— Люба фройляйн, я був би вельми щасливий, якби міг бодай чимось стати вам у пригоді. Боюся, однак, що зробити цього не зможу. — І з добродушним сміхом: — Бачте, я доктор музики і приїхав до вашого прекрасного міста як запрошений — так це у вас зветься? — запрошений диригент, щоб дати кілька концертів з вашим чудовим симфонічним оркестром.

Хоч яка заклопотана була Крістіна, вона насилу стримала сміх.

— Прошу пробачення, докторе.

— О, пусте, пусте. Звичайно, якщо моєму сердешному сусідові — як би це сказати? — не зможуть зарадити інші доктори, то я готовий прийти до нього із своєю скрипкою. — У телефонній трубці почулося глибоке зітхання. — Хіба можна уявити собі смерть кращу, ніж під адажіо Вівальді чи Тартіні — до того ж у віртуозному виконанні!

— Дякую. Сподіваюся, що до цього не дійде. — Крістіна вже нетерпеливилась.

Доктор Аксбрідж озвався зразу. На перше запитання Крістіни відповів сухо, по-діловому: «Так, я лікар-терапевт». Вислухавши її, коротко кинув:

— Буду за кілька хвилин.

Розсильний усе ще стояв над хворим. Крістіна сказала йому:

— Мені потрібен містер Макдермот. Він зараз у Президентському люксі. Почекайте його в коридорі, і як тільки він звільниться, попросіть, щоб негайно піднявся сюди. — Вона знову зняла телефонну трубку. — Головного інженера, будь ласка.

На щастя, головний інженер не мав звички зникати бозна-куди. У Дока Вікері, холостяка, що мешкав у готелі, був у житті лиш один інтерес: технічне обладнання «Сейнт-Грегорі». Вже двадцять п’ять років, відколи він розпрощався з морем і своєю рідною Шотландією, Док Вікері доглядав усю готельну техніку і за скрутних часів, коли грошей на заміну старого обладнання не вистачало, вмів у тільки йому відомий спосіб змушувати втомлені машини працювати понад силу. Головний інженер був приятелем Крістіни і — вона знала це — дорожив дружбою з нею. За мить шотландець підняв трубку, і Крістіна коротко розповіла йому про Олберта Уеллса.

— Лікар іще не прибув, але він, напевно, скаже, що потрібен кисень. У нас, здається, є переносний кисневий апарат, правда?

— Атож, у нас є балони з киснем, Кріс, але ми використовуємо їх тільки для газозварювання.

— Все одно це кисень, — сказала Крістіна. Власне, ідея належала не їй, — вона просто згадала батькову розповідь про аналогічний випадок. — Упаковка, зрештою, не має значення. Тож, будь ласка, звеліть комусь із механіків приставити сюди все, що треба.

— Буде зроблено, ясочко. Я й сам зараз у штани влізу й прийду, бо в мене є такі розумники, що можуть накачати твого хворого ацетиленом, і тоді він уже напевно вріже дуба.

— Ну, то, будь ласка, швидше!

Вона поклала трубку й подивилася на Олберта Уеллса. Очі в нього були заплющені, він затих і, здавалося, зовсім не дихав.

У відчинені двері злегка постукали, із коридора ввійшов високий, худорлявий чоловік — вугласте обличчя, сиві скроні, синій, немодного крою костюм, під піджаком — бежова піжама.

— Аксбрідж, — відрекомендувався він коротко й чітко.

— Докторе! — вигукнула Крістіна. — Оце щойно він…

Лікар кивнув, поставив на ліжко свій саквояж і блискавичним рухом видобув з нього стетоскоп. Не гаючи ні секунди, приклав його до грудей старого, послухав, потім обернувся до саквояжа, вийняв шприц, вправним і точним рухом насадив голку, надбив скляну ампулку й набрав у шприц рідину. Відтак схилився над хворим, високо закасав рукав нічної сорочки й скрутив його грубим джгутом.

— Візьміться тут і тримайте міцно, — наказав Крістіні.

Змочивши ватку спиртом із пляшечки, доктор Аксбрідж провів нею по шкірі і встромив голку у вену. Потім кивнув Крістіні: «Можете відпустити» — і, подивившись на годинник, почав повільно вводити рідину.

Крістіна запитливо глянула на лікаря. Той пояснив:

— Амінофілін. Стимулює діяльність серця.

Він знову подивився на годинник, плавно й повільно натискаючи на лоршень шприца. Минула хвилина, друга… Шприц уже спорожнів наполовину, але хворий не реагував.

— Що з ним? — пошепки спитала Крістіна.

— Бронхіальна астма. Думаю, що в нього це не перший напад.

Раптом малий чоловічок глибоко зітхнув — і почав дихати. Він дихав повільніше, ніж перед цим, і не так судорожно. Його очі розплющилися.

Крістіні відлягло від серця. Лікар витяг голку й почав розбирати шприц.

— Містере Уеллс, — промовила Крістіна, — ви чуєте мене?

У відповідь він покивав головою, невідривно, як і допіру, дивлячись їй у вічі.

— Ми знайшли вас у дуже тяжкому стані, містере Уеллс. Це доктор Аксбрідж, наш мешканець. Він прийшов допомогти вам.

Чоловік перевів погляд на лікаря й через силу вимовив, чи, радше, видихнув: «Дякую». Отже, він нарешті заговорив! Обличчя його трохи порожевіло.

— Передусім дякуйте цій дівчині. — Лікар стримано посміхнувся, потім сказав Крістіні: — Він серйозно хворий і потребує подальшого медичного догляду. Я раджу негайно перевезти його до лікарні.

— Ні, ні! Я не хочу, — швидко і рішуче промовив старий. Відштовхнувшись від подушок, він подався вперед, витяг з-під ковдри ще недавно неживі руки, очі дивилися тепер гостро, осмислено. Крістіна здивовано подумала, що за ці кілька хвилин він буквально ожив. Правда, дихалося йому ще важко, він одсапувався, але криза вже явно минула.

Лише тепер Крістіна могла придивитися до нього уважніше. Раніш вона давала Уеллсові років п’ятдесят із чимось, але, мабуть, помилялася — йому, видно, було всі шістдесят. Дрібна статура, худорляві сутулі плечі, загострені риси обличчя робили його схожим на горобця — Крістіна мимоволі порівнювала його з пташкою й під час попередніх зустрічей. Він був майже лисий і залишки свого сивого волосся звичайно зачісував ріденькими прядками, але зараз воно було скуйовджене й мокре від поту. З обличчя його не сходив лагідний, сумирний, навіть якийсь винувато-вибачливий вираз, але Крістіна гадала, що це тільки маска людини з твердою й рішучою вдачею — людини, що тишком-нишком вміє домагатися свого.

Вона познайомилася з Олбертом Уеллсом два роки тому. Він скромненько ввійшов тоді до її кабінету й попросив розібратися: на його думку, в рахунок закралася помилка, але в касі з ним не погоджувалися. Йшлося про дрібницю — якихось сімдесят п’ять центів — і, як ведеться у тих випадках, коли мешканці заперечують проти невеликих сум, головний касир ладен був просто викреслити три чверті долара з рахунку, але Олберт Уеллс хотів довести, що він взагалі цих грошей не винен. Терпляче перевіривши всі папери, Крістіна впевнилася, що малий чоловічок має рацію; оскільки ж вона сама зазнавала раптових нападів ощадливості (які, однак, чергувалися з періодами безоглядного, чисто жіночого марнотратства), то його принципова настійливість викликала в неї повагу й симпатію. Водночас вельми скромні витрати, перелічені в рахунку, й Уеллсів одяг, явно придбаний у крамниці готових речей, навели її на думку, що це людина обмеженого достатку, можливо, пенсіонер, для якого щорічна поїздка в Новий Орлеан — довгождане свято.

Тим часом Олберт Уеллс заговорив:

— Я не люблю лікарень. Для мене гірше немає, як туди потрапити.

— Якщо ви залишитеся тут, — відказав лікар, — вам потрібен буде медичний догляд і медсестра — принаймні на добу. А крім того — кисневі подушки.

Чоловік не здавався:

— Про медсестру я можу домовитися з адміністрацією готелю. Правда ж, міс? — благально звернувся він до Крістіни.

— Так, це можна влаштувати.

Очевидно, Олбертові Уеллсу дуже не хотілося потрапляти до лікарні. Всупереч своїм правилам, він навіть наважився просити про послугу, не передбачену готельним сервісом, Крістіні спало на думку, що старий, можливо, і не уявляє собі, як багато треба платити за послуги доглядальниці.

В цю мить їхню увагу привернула поява робітника в комбінезоні, який котив на візку балон з киснем. Слідом за ним на дверях з’явилася кремезна постать головного інженера. Він ніс гумовий шланг, моток дроту й поліетиленовий мішечок.

— До шпиталю нас із цим причандаллям, звісно, не пустили б, Кріс, — сказав головний інженер. — Але, гадаю, своє діло воно зробить.

Одягнений він був нашвидку — в старому твідовому піджаці, під яким видніли розхристані волохаті груди, і в спортивних штанях; на ногах — розтоптані сандалі. Окуляри в масивній оправі сиділи, як завжди, на самому кінчику носа, і дивився він поверх них, від чого шкіра на його круглому лисому черепі бралася зморшками.

Головний інженер устромив кінець шланга в проріз у поліетиленовому мішечку й почав закріпляти його дротом. Помітивши, що підручний розгублено стоїть посеред кімнати, він сказав:

— Постав-но балон коло ліжка, хлопче. І ворушись, бо я вже не знаю, кому раніше давати кисень.

Доктор Аксбрідж здивовано спостерігав цю сцену. Крістіна пояснила йому, що про кисень подбала сама, знаючи, що він знадобиться, і відрекомендувала лікареві головного інженера. Руки в її приятеля були все ще зайняті, тому він тільки зиркнув спідлоба й кивнув.

За хвилину імпровізована маска була готова, і головний інженер заявив:

— У таких мішечках подушилося хтозна-скільки людей. То хай цей тепер хоч одного врятує. Як по-вашому, докторе, відповідає він вимогам чи ні?

Незворушний, здавалося, доктор Аксбрідж несподівано тепло всміхнувся.

— По-моєму, цілком відповідає. — Він глянув на Крістіну. — Я бачу, в цьому готелі зібрався вельми кваліфікований персонал.

Дівчина засміялася.

— Заждіть, наступного разу ми переплутаємо номер вашої броні, і ви одразу зміните свою думку.

Лікар обернувся до хворого.

— Після кисню вам полегшає, містере Уеллс. У вас, очевидно, з бронхами не все гаразд?

Олберт Уеллс кивнув і хрипко пояснив:

— Я підхопив бронхіт ще коли шахтарював. А потім додалася й астма. — Він звів очі на Крістіну. — Даруйте, що все так вийшло, міс.

— Ні, це ви даруйте, що вас переселили сюди.

Головний інженер з’єднав вільний кінець шланга із зеленим балоном. Доктор Аксбрідж проінструктував його:

— Для початку — п’ять хвилин кисню, п’ять хвилин перерви, і знову так само.

Вони вдвох закріпили маску на обличчі хворого, і за мить почулося тихе шипіння газу.

Лікар глянув на свій годинник, відзначаючи час, і спитав:

— Ви викликали місцевого лікаря?

Крістіна пояснила йому, що має прийти доктор Аронс.

Аксбрідж схвально кивнув.

— Мені доведеться зразу ж передоручити йому пацієнта. В мене іллінойська ліцензія — я не маю права практикувати в Луїзіані. — Він схилився над Олбертом Уеллсом. — Ну як, краще?

Той ствердно кивнув головою під маскою.

З коридора долинули тверді кроки, і в номер увійшов, на мить затуливши своєю високою постаттю проріз дверей, Пітер Макдермот.

— З’явився на ваш виклик, — сказав він Крістіні й, глянувши на хворого, спитав: — Небезпека вже минула?

— Тепер уже, здається, минула, але, по-моєму, ми мусимо зробити ще дещо для містера Уеллса. — Знаком запросивши Пітера вийти з коридор, вона переповіла йому те, що їй розказав розсильний. Почувши про переміну номерів, Пітер сердито насупився. Тоді Крістіна додала: — Якщо він залишиться в нас, ми повинні переселити його до іншої кімнати й подбати про медсестру — сподіваюся, знайти її буде не дуже важко.

Пітер кивнув. Навпроти, в коморі прибиральниці, стояв внутрішній телефон. Він підійшов до нього, викликав бюро оформлення і, коли нічний черговий підняв трубку, сказав:

— Я на чотирнадцятому. Чи є у вас на цьому поверсі вільні номери?

Реєстратор мовчав. Це був один з готельних ветеранів, найнятих на роботу багато років тому самим Уорреном Трентом. Підлеглими він попихав, до клієнтів ставився зверхньо, і досі все йому минало. Пітерові Макдермоту він уже два-три рази давав зрозуміти, що зневажає новачків, надто якщо вони молодші від нього, обіймають вищу посаду та ще й привіялися з північних штатів.

— Ну, то є вільні номери чи немає? — знову запитав Пітер.

— Є номер чотирнадцять-десять, — відказав черговий. Його вимові позаздрив би потомствений південний плантатор. — Але я саме виписую його новоприбулому. — Зробивши паузу, він додав: — Не знаю, чи ви в курсі: готель уже майже повний.

В номері чотирнадцять-десять Пітер бував. Він згадав: простора затишна кімната, вікнами на Сейнт-Чарлз-авеню.

— Якби я заселив цей номер, ви могли б підшукати новенькому щось інше? — поцікавився він.

— Ні, містере Макдермот. У мене лишається тільки невеличкий люкс на п’ятому, а цей пан не хоче переплачувати.

Тоді Пітер твердо проказав:

— Влаштуйте на ніч цього пана в люксі, а плату візьміть як за звичайний номер. Вранці його можна буде переселити. Я тим часом переселяю мешканця з чотирнадцять-тридцять дев’ятого в чотирнадцять-десятий. Будь ласка, негайно надішліть розсильного з ключем.

— Хвилиночку, містере Макдермот, — якщо досі реєстратор розмовляв підкреслено байдужим тоном, то тепер у його голосі забриніли ворожі нотки. — Хіба ви не знаєте, що містер Трент завів порядок, за яким…

— Зараз порядкую тут я, — різко перебив його Пітер. — І ще одне: коли вас заступатиме денний черговий, перекажіть йому, щоб підготував для мене пояснення, чому містера Уеллса переселили з його попереднього номера в чотирнадцять-тридцять дев’ятий. І від себе можете додати, що в разі, коли пояснити цього він не зуміє, хай нарікає сам на себе.

Кинувши трубку, він підморгнув Крістіні.

5

Коли Пітер Макдермот вийшов із Президентського люкса, герцогиня Кройдонська повернулася до вітальні, старанно причинила за собою двері й люто процідила:

— Де твоя голова? Ти просто збожеволів, збожеволів цілковито й остаточно!

Герцог, знітившись, посовався в кріслі — як завжди, коли дружина брала його в роботу.

— Вибач, люба. Телевізор був увімкнутий. Я не чув, що ви ще розмовляєте. Думав, той тип уже пішов. — Він ковтнув віскі з содовою із чарки, яку держав у тремтячій руці, й жалісно додав: — Крім того, все разом узяте вибило мене з колії.

— «Вибач»! «Вибило з колії»! — В голосі дружини прорвалися істеричні нотки, а це було зовсім не схоже на неї. — Невже ти не розумієш, що все це може призвести до катастрофи?

— Розумію. Все це дуже серйозно. Дуже, дуже серйозно, хай йому біс.

Жалюгідний, скоцюрблений у глибокому шкіряному кріслі, він здавався тепер карликом і нагадував тих мишоподібних істот у капелюхах-котелках, що їх так полюбляють малювати англійські карикатуристи.

— Після того, що ти накоїв, я зробила все, що могла, — гнівно провадила далі герцогиня. — Зробила геть усе, щоб люди думали, ніби ми провели цей вечір удвох у готелі. Я навіть підкинула версію про коротку прогулянку, на випадок, коли хто-небудь бачив, як ми поверталися. І після всього ти, як найпослідущий дурень, увалюєшся й заявляєш, що забув свої сигарети в машині!

— А хто мене чув? Тільки цей тип, цей адміністратор. Він не звернув уваги.

— Звернув. Я стежила за виразом його обличчя. — Герцогиня подумки наказала собі зберігати самовладання. — Ти хоч розумієш, в яку страшенну халепу ми вскочили?

— Я ж уже сказав. Розумію. — Герцог допив віскі і втупився очима в порожню чарку. — І страшенно шкодую, що так вийшло… Якби ти не вмовила мене… Якби я знав, що роблю…

— Ти був п’яний! Ти був п’яний, коли я застала тебе, і ти й досі не витверезився.

Він покрутив головою, намагаючись прогнати хміль.

— Ні, я вже тверезий. — І раптом його теж прорвало: —А якого біса ти стежила за мною? Чого ти полізла туди? Якби тебе не принесло…

— Облишмо це. Зараз ідеться про інше.

— Ти вмовила мене, — повторив він.

— Це був єдиний вихід. Єдиний! Тільки так ми можемо вискочити на сухе.

— Не вірю. Якщо поліція знайде…

— Спочатку треба, щоб вона запідозрила нас. Саме тому я розіграла комедію з офіціантом. Це майже алібі, бо тепер усі вважатимуть, що ми весь вечір перебули тут… Цебто, вважали б, якби ти не зіпсував усе своїми сигаретами… Мені просто плакати хочеться!

— А ти поплач, — сказав герцог. — Це буде цікаво. Хоч слізьми доведеш, що ти жінка!

Він випростався в кріслі, й покірливий, жалісний вираз раптом зійшов з його обличчя, очі дивилися майже твердо. Ця риса його вдачі — герцог умів змінюватись, як хамелеон, — не раз вражала його знайомих, і ніхто з них не знав напевно, коли він щирий, а коли прикидається.

Герцогиня зашарілася, і від цього її вродливе обличчя з класичними рисами ще покращало.

— Можна було б обійтися без цього.

— Можливо. — Герцог підвівся, підійшов до столика, налив, розпліскуючи, в чарку віскі й чвиркнув содової води з сифона. Потім, не обертаючись, сказав: — Я, однак, вважаю, що саме це отруює нам життя.

— А я цього не вважаю. Нам отруюють життя тільки твої негідні звички, до яких я зовсім непричетна. Мало того, що ти саме сьогодні заявляєшся до якогось брудного картярського кубла та ще й приводиш із собою оту дівку…

— Навіщо повторюватися, — втомлено сказав герцог. — Я ж уже все це чув. У машині, коли ми поверталися. Перше, ніж сталося оте…

— Я не думала, що мої слова дійшли до твоєї свідомості.

— Твої слова, люба, доходять крізь найгустіший туман. І хоч як я прагну огорнутися непроникним туманом, мені це не вдається. — Герцог Кройдонський ковтнув віскі й запитав: — Чому ти вийшла за мене заміж?

— Передусім, напевно, тому, що ти вирізнявся з-поміж людей нашого кола — чогось добивався, мав у житті якусь мету. Звідусіль я тільки й чула, що аристократія звиродніла. А ти, як тоді мені здавалося, спростовував це власним прикладом.

Він підніс чарку до очей і почав розглядати її проти світла.

— Тепер, очевидно, вже не здається?

— Лишилася тільки видимість, яка без моєї підтримки розвіялася б.

— Як же тоді Вашінгтон?

— Ти маєш усі шанси потрапити туди, якщо слухатимешся мене — якщо кинеш пити й спатимеш у власному ліжку.

Її чоловік глухо засміявся.

— У власному ліжку, кажеш? Воно надто холодне, хай йому біс.

— Я вже казала: без цього можна обійтися.

— А ти коли-небудь замислювалася, чому я одружився з тобою?

— Про деякі причини догадувалася.

— Тоді я назву тобі найголовнішу. — Він ще раз ковтнув віскі, немов підбадьорюючи себе, а тоді хрипко сказав: — Я хотів покласти тебе в те ліжко. Якнайшвидше. А іншого шляху, крім законного, не було.

— Дивно, що ти цього так домагався. Адже ти мав такий широкий вибір — і до, і після шлюбу.

Його налиті кров’ю очі втупилися їй в обличчя.

— Мені не. потрібні були інші. Тільки ти. І досі потрібна тільки ти.

— Годі! — перепинила вона, — Ти зайшов надто далеко.

Він похитав головою.

— Ні. Сьогодні ти мене вислухаєш. Мене вабила твоя гордість, люба. Твоя величава, нелюдська гордість. Я не хотів ламати ЇЇ. Хотів поділяти її з тобою. Щоб ти лежала розпростерта. Розкинувши ноги. Гаряча. Трепетна…

— Замовкни! Замовкни, ти… ти, розпуснику! — Її обличчя пополотніло, голос зірвався на вереск. — Хай поліція натрапить на твій слід, нехай тебе схоплять, нехай тобі дадуть десять років!

6

Коли Олберта Уеллса перенесли до номера 1410-го, прибув готельний лікар д-р Аронс — огрядний, добродушний, огорнутий майже видимою хмарою алкогольних випарів. Він з готовністю прийняв пропозицію доктора Аксбріджа, який сказав, що може завтра навідатися до хворого в ролі консультанта і вхопився за його пораду застосувати кортизон як засіб проти рецидиву. Доктор Аронс сам зателефонував медсестрі-надомниці («У мене чудова новина, люба! Ми знову працюватимемо разом»), і вона пообіцяла негайно приїхати.

Олберт Уеллс уже спав тихим сном.

Виходячи з Крістіною в коридор, Пітер чув, як доктор Аронс, що залишився чекати на медсестру, походжає по кімнаті і самими губами стиха наспівує арію тореадора («Пом, пом, пом-пом; пом, пом, пом-пом, пом-пом…»).

До півночі лишалося чверть години.

Прямуючи до ліфта, Крістіна сказала:

— Я рада, що ми залишили його в нас.

Пітер здивувався.

— Це ви про містера Уеллса? А що ж тут такого?

— Скільки є готелів, де зразу постаралися б збутися його! Ви ж знаєте їхні правила: тільки-но щось не так, адміністрація вмиває руки. Її цікавить тільки одне: час приїзду, час від’їзду й сплата рахунку. А до всього іншого — байдуже.

— Так то ж не готелі, а ковбасні фабрики. Для справжнього готелю головне — гостинність. І догляд, якщо мешканець потребує його. Найкращі готелі починали саме з цього. На жаль, про це тепер надто часто забувають.

Вона з цікавістю подивилася на нього.

— І ми, по-вашому, теж забуваємо?

— Атож! І неприпустимо часто. Якби моя воля, я б тут багато чого поставив з голови на ноги… — Він затнувся, збентежений цим, несподіваним для нього самого, вибухом емоцій. — Ет, я чогось розійшовся. Взагалі-то я держу ці бунтарські ідеї при собі.

— І даремно. Мовчати про такі речі, по-моєму, просто сором.

А втім, Крістіна й сама добре знала, що «Сейнт-Грегорі» функціонує далеко не ідеально й останнім часом існує, власне, завдяки своїй колишній репутації. До всіляких неполадок тепер додалися ще й серйозні фінансові труднощі, з яких хазяїн — Уоррен Трент — очевидно, вже не зможе викрутитися, якщо не вживе найрадикальніших заходів.

— Головою муру не проб’єш, — відказав Пітер. — Тим більше, що голова — одна, а мур — цегляний. У. Т. не схвалює нових ідей.

— Це ще не причина для того, щоб ховатися в кущі.

Він засміявся.

— У вас чисто жіночий погляд на речі.

— А я, між іншим, жінка.

— Знаю, — сказав Пітер. — Оце тільки вперше помітив.

«І це правда», — подумав він. Відколи Макдермот, почавши працювати в «Сейнт-Грегорі», познайомився з Крістіною, вона була для нього лише співробітницею. І тільки зовсім недавно він почав помічати, яка вона гарна й чарівлива. Зважившись, він сказав:

— Я сьогодні навіть не обідав — забігався. Чи можна запросити вас на пізню вечерю?

— Я змалку люблю пізні вечері.

Біля ліфта він сказав їй:

— Мені лишилася ще тільки одна п’ятихвилинна справа. Я послав Гербі Чендлера перевірити, що сталося на одинадцятому поверсі, але довіряти цьому типові, по-моєму, не можна. Я тільки гляну, що там — і все. — Він легенько стис її руку. — Почекайте на мене в моєму кабінеті, добре?

Як на такого рослявого і, здавалося б, незграбного чоловіка, руки в нього були напрочуд ніжні. Крістіна скоса глянула на його різко окреслений, енергійний профіль з крутим, випнутим підборіддям. «А з нього незвичайне обличчя, — подумала вона. — Рішучості йому, видно, не бракує, і мужності теж». Вона раптом відчула, що хвилюється.

— Добре. Я почекаю.

7

«І надало ж мені в свій дев’ятнадцятий день народження опинитися саме тут! — з досадою думала Марша Прейскотт. — Краще б уже лишилася на балі!»

Бал студентського братства в готельному конференц-залі, на вісім поверхів нижче, був у розпалі. Звуки музики, приглушені відстанню й гамором, долинали крізь вікно люкса на одинадцятому поверсі — кілька хвилин тому один із хлопців, зірвавши пломбу, відчинив це вікно, бо задуха, сигаретний дим і густі алкогольні випари в переповненому приміщенні були вже нестерпні.

Так, вона зробила дурницю, прийшовши сюди; її знову підвело бажання втекти від нудьги, звідати чогось нового й незвичайного. А саме це й пообіцяв їй Лайл Дюмер — Лайл, з яким вона знайома була чи не змалку, якому іноді призначала побачення й батько якого, президент одного з міських банків, був близьким приятелем її тата.

— Тобі не набридли ці дитячі забавки? — спитав її Лайл, коли вони танцювали. — Тут нагорі хлопці найняли номер, я щойно звідти. От де справді весело! — Він хотів засміятися грудним голосом, як мужчина, але натомість верескливо захихотів. Потім руба спитав: — Підеш зі мною?

Марша, не подумавши, згодилась, вони піднялися на одинадцятий поверх і ввійшли в тісний, повний людей номер 1126-27; їх відразу огорнуло затхлим повітрям і збудженим гомоном багатьох голосів. Народу тут зібралося куди більше, ніж вона гадала, і її неприємно вразило те, що дехто з хлопців був уже зовсім п’яний.

Серед дівчат вона впізнала кількох знайомих — не подруг, а саме знайомих — і перекинулася з ними незначущими фразами, за гамором майже не чуючи власного голосу. Одна з дівчат, Сью Філліп, устигла впитися до нестями, і її кавалер, хлопець з Батон-Ружа, хлюпав на неї воду з черевика, раз у раз бігаючи до ванної кімнати. Рожева серпанкова сукенка Сью вже перетворилася на мокру ганчірку.

Хлопці, зустрівши Маршу незграйним хором привітань, відразу повернулися до імпровізованого бару — поставленої на бік шафи із скляними дверцятами. Хтось — вона навіть не помітила, хто саме, — тицьнув їй до рук повну чарку.

Двері до другої кімнати люкса були зачинені, але за ними, очевидно, щось діялося. Лайл Дюмер, відразу забувши про Маршу, приєднався до купки хлопців, що стояли під дверима. До дівчини долинали уривки фраз; вона почула, як хтось запитав: «Ну, як воно було?» — але відповідь заглушив вибух цинічного реготу.

Прислухаючись до розмови, Марша почала догадуватися, що діється в другій кімнаті. їй стало гидко, схотілось опинитися десь далеко від цього готелю, хай навіть удома, у великому порожньому особняку в Гардені, де їй так самотньо, так сумно в товаристві самих тільки покоївок, без батька, що поїхав півтора місяця тому й повернеться не раніш як за два тижні.

Згадавши про батька, Марша подумала: коли б він повернувся, як обіцяв із самого початку, то вона була б сьогодні не тут, а святкувала б свій день народження вдома. Марк Прейскотт, веселий і дотепний, керував би, як завжди, застільною розмовою, а круг столу сиділи б дочки його — найближчих друзів, які — Марша знала це — відмовилися б від запрошень на студентський бал заради того, щоб побувати в неї. Але батько не приїхав. Натомість він подзвонив і винуватим голосом почав — уже вкотре! — просити пробачення. Цього разу він дзвонив із Рима.

— Маршо, золотко, я робив усе, що міг, але нічого не вийшло. І мені ще доведеться затриматися тут у справах на два-три тижні. Я знаю, що винен перед тобою, золотко, але постараюся винагородити тебе за все, коли приїду, слово честі! — Потім він обережно запитав, чи не хотіла б Марша відвідати свою матір та її нового чоловіка в Лос-Анджелесі; дівчина, навіть не подумавши, відмовилася, і на прощання батько сказав: — То бажаю тобі весело відсвяткувати день народження. Я вже вислав одну штучку, яка тобі дуже сподобається!

Слухаючи його ласкавий голос, Марша мало не заплакала. А втім, вона давно вже навчилася стримувати сльози, як навчилася відганяти від себе думки про те, чому власник великого новоорлеанського універсального магазину, на якого працює цілий загін високооплачуваних адміністраторів, мусить залежати від свого бізнесу більше, ніж будь-хто з його підлеглих. Можливо, в Римі його затримують інші речі, про які він їй не розповідає, так само як вона ніколи не розповість йому про те, що діється в цю мить у номері 1126.

Вирішивши піти звідси, Марша поставила чарку на підвіконня й почула, що внизу грають «Зоряний пил». В цю пізню пору оркестри завжди переходили на старі сентиментальні мелодії, надто коли на естраді були Південні Джентльмени Моксі Б’юкенена — неодмінні учасники всіх урочистостей у готелі «Сейнт-Грегорі». Навіть якби не була на танцях, Марша впізнала б цей оркестр — такі ніжні й чисті звуки вміли видобувати з міді лише Б’юкененові зірки.

Нерішуче зупинившись коло вікна, Марша прикинула, чи варто повертатися на танці. Вона уявила собі знайому картину: розпарені хлопці в смокінгах кривляться, смикаючи себе за комірці й з тугою згадуючи про джинси та футболки; дівчата раз у раз зникають у туалетній кімнаті й там, за зачиненими дверима, хихикаючи, сповіряють одна одній свіжі таємниці; і все це разом узяте схоже на розігрувані дітьми костюмовані шаради. «Нудно бути молодою, — вже не вперше подумала Марша. — Надто коли всі довкола тебе теж молоді». Інколи — як-от тепер — їй дуже хотілося мати дорослого друга, друга-мужчину.

Лайл Дюмер, звісно, на таку роль не годився. Вона подивилася на нього. Він усе ще стовбичив з тими хлопцями під дверима — обличчя червоне й спітніле, накрохмалена маніжка випнулася, чорна краватка зсунулась набік. Марші аж дивно стало, що колись вона могла сприймати його серйозно.

Декотрі хлопці й дівчата вже виходили з номера. По-одному й по-двоє вони зникали в коридорі, й кімната швидко порожніла. Із сусідньої кімнати вислизнув хлопець, з виду доросліший за багатьох присутніх. Марша знала, що його звуть Стенлі Діксон. Старанно причинивши за собою двері, він похитав головою, і до Марші долинули уривки фраз:

— …Дівчата вже збираються… більше не хочуть… бояться… гармидер…

Хтось кинув:

— Не треба було збирати таке кодло…

— А може, котрусь із наших?.. — пробелькотів Лайл Дюмер зовсім п’яним голосом.

— Тільки-от котру?

Хлопці почали обмацувати очима дівчат, які ще лишалися в кімнаті. Марша відвернулася й попрямувала до виходу.

Кілька друзів п’яної Сью Філліп даремно силкувалися поставити й на ноги. Один хлопець, тверезіший за інших, стурбовано гукнув:

— Маршо! Сью зовсім розкисла. Ти не допоможеш?

Вона неохоче зупинилася й подивилась на дівчину, яка розплющила очі й тепер сиділа, прихилившись спиною до стіни. Обличчя в неї було зелене, щелепа відвисла, помада розмазалася по підборідді. Зітхнувши, Марша сказала:

— Допоможіть дотягти її до ванної.

Коли вони втрьох підняли Сью, та заплакала.

Один хлопець хотів залишитись у ванній кімнаті, але Марша виштовхнула його й замкнула двері на клямку. Обернувшись, побачила, що Сью Філліп стоїть перед дзеркалом і з жахом дивиться на себе. «Хвалити бога, — подумала Марша, — хоч шок тебе трохи витверезить». А вголос сказала:

— Тільки без паніки. Кажуть, раз у житті кожен мусить цього зазнати.

— О господи! Мама вб’є мене, — простогнала дівчина й схилилася над унітазом — в неї почалася блювота.

Присівши на край ванни, Марша спокійно зауважила:

— Тепер тобі враз полегшає. Потім я помию тобі обличчя, ти підфарбуєшся, і все буде гаразд.

Вони вийшли з ванної хвилин через десять-п’ятнадцять; на той час у номері вже не лишалося нікого, крім Лайла Дюмера з дружками і хлопця, який допіру просив Маршу допомогти. Цей хлопець підбіг до дівчат і квапливо пояснив:

— Ми все владнали. Подруга Сью візьме її на ніч до себе. — Він потяг Сью за руку, і та слухняно пішла за ним. Обернувшись, хлопець гукнув: — Нас унизу чекає машина. Спасибі, Маршо!

«От і чудово, — подумала Марша. — Ну, а якщо Лайл Дюмер захоче проводжати мене, я дам йому відкоша».

Вона взяла зі стільця пелеринку, яку скинула, допомагаючи Сью Філліп, і в цю мить почула, що двері в коридор зачинилися. Перед дверима, тримаючи руки за спиною, стояв Стенлі Діксон. Тихо клацнув замок.

— Слухай-но, Маршо, — сказав Лайл Дюмер, — куди це ти так поспішаєш?

Марша знала Лайла змалку, але таким бачила його вперше. Перед нею був незнайомий п’яний хам.

— Я йду додому, — сказала вона.

— Ет, облиш. — Поточуючись, він підійшов до неї. — Не комизись, краще вип’ємо.

— Ні, дякую.

Він наче й не почув:

— Ти тільки не брикайся, добре? Ми ж тут усі свої.

— Між нами кажучи, — спроквола процідив Стенлі Діксон, — дехто з нас сьогодні вже звідав райської втіхи. І ми не від того, щоб повторити.

Інші двоє хлопців, чиїх імен вона не знала, вишкірили зуби.

— Ваші бажання мене не цікавлять, — різко відказала дівчина.

«Тільки не показуй, що злякалася», звеліла вона собі й рішуче підійшла до дверей. Але Діксон, який стояв там, лише мовчки похитав головою.

— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, випустіть мене.

— Слухай, Маршо, — гукнув Лайл. — Ти ж хочеш, ми знаємо, що ти хочеш. — Він сласно захихотів. — Усі дівчата хочуть. Кажуть «ні», а самі хочуть, аж пищать. Правда ж хлопці?

— Авжеж, — хрипким голосом ствердив третій хлопець. — Тут розводитись нічого, раз — і в ліжко!

— Попереджаю; якщо хтось доторкнеться до мене, я закричу.

— І даремно, — озвався Стенлі Діксон. — Бо зіпсуєш собі всю втіху.

Вона й незчулася, як він ступнув до неї і великою спітнілою лапою затис їй рота. Другою, важко дихаючи, скрутив їй руки, й дівчина мало не задихнулася від горілчаного перегару.

Вона спробувала вирватися, вкусити його за руку, але сили були нерівні. Перед її очима вигулькнуло скривлене гидкою посмішкою обличчя Лайла.

— От що, Маршо, — сказав він. — Не пручайся, все одно не викрутишся. Ти ж знаєш, що радять у таких випадках: краще розслабся й утішайся. Якщо Стен відпустить тебе, обіцяєш не галасувати?

Вона відчайдушно покрутила головою.

Один із хлопців схопив її за руку.

— Ну, чого ти впираєшся, Маршо? Лайл каже, що ти все вмієш. От і доведи нам, добре?

Вона видиралася щосили, але марно. Діксон тримав її в залізних обіймах, Лайл схопив за другу руку, і разом вони тягли її до спальні.

— Хай їй біс, — сказав Діксон. — Ану, беріть за ноги.

Четвертий хлопець відірвав дівчину від підлоги. Вона замолотила ногами, намагаючись ударити його, але теж не змогла — тільки позлітали бальні туфельки. Ще не ймучи віри, що це діється саме з нею, Марша побачила, що її вносять до спальні.

— Останній раз питаю, — тепер уже брутально, відкинувши улесливий тон, сказав Лайл. — Перестанеш ти пручатися чи ні?

— Роздягайте, — сказав хтось. А інший голос — їй здалося, того хлопця, що тримав за ноги, — нерішуче запитав:

— А може, не треба?

— Не дрейф, — озвався Лайл Дюмер. — Нам нічого не буде. її татечко зараз розважається по римських бардаках.

В кімнаті стояли два ліжка. Маршу, яка все ще несамовито видиралася, кинули горілиць поперек того, що було ближче до дверей. Голову її боляче притисли до краю ліжка. Вона побачила над собою стелю — колись білу, а тепер брудно-сіру, з орнаментом посередині, там, де висіла люстра. Люстра була теж брудна, запорошена, а поряд на стелі жовтіла пляма — видно, колись просочилася вода.

Раптом люстра погасла, але в кімнаті світилася ще одна лампа — десь збоку. Діксон трохи пересунув руки. Тепер він напівсидів, напівлежав на ліжку, коло голови Марші, але його руки так само міцно тримали дівчину й затискали їй рот. Вона відчула, як її тіла торкаються інші руки, відчайдушно заборсалась, однак вивільнити ноги не змогла. Тоді вона спробувала перевернутися та тільки почула, як, тріснувши, роздерлася її вечірня сукня.

— Я перший, — сказав Стенлі Діксон. — Ану, нехай хтось сяде на моє місце. — Він важко дихав над її головою. Хтось обійшов ліжко, м’яко ступаючи по килиму. її все ще міцно тримали за ноги, але Діксонова рука почала поволі зсуватися з обличчя, а натомість насувалася чиясь інша. Марша приготувалася — і коли друга рука доповзла до її губ, щосили вп’ялася в неї зубами. Вона прокусила її до кістки.

Розлігся жалібний зойк, руку відсмикнули, і тоді Марша, набравши повні легені повітря, заверещала раз, і вдруге, і втретє, а потім розпачливо крикнула:

— Рятуйте! Рятуйте, люди!

Останнє слово пролунало вже глухо: Діксонова лапа знов опустилася їй на обличчя, і з такою силою, що дівчині аж в очах потемніло. Вона почула, як він гаркнув:

— Ах ти ж йолоп! Ах ти ж ідіот нещасний!

— Вона вкусила мене! — схлипуючи від болю, озвався інший. — Сука, вкусила мене за руку!

Діксон люто просичав:

— А ти сподівався, що вона поцілує її? Тепер увесь готель збіжиться сюди, так його й перетак!

— То, може, тікаймо? — запропонував Лайл Дюмер.

— Цить! — визвірився на нього Діксон.

На хвилину вони завмерли, прислухаючись.

— Тихо, — прошепотів Діксон. — Певне, ніхто не почув.

«Так, ніхто не почув», — з відчаєм подумала Марша. Сльози затуманили їй очі, воля до опору покинула її.

І в цю мить у двері номера постукали. Тричі, твердо й настійно.

— О господи, хтось таки почув, — сказав третій хлопець. 1 простогнав: — Ох, рука болить!

Четвертий злякано спитав:

— Що робитимемо?

У двері постукали знову, ще енергійніше.

Потім з коридора долинуло:

— Відчініть, будь ласка. Я чув крик.

Цей чоловік говорив з м’яким південним акцентом.

— Він там сам один, — прошепотів Лайл Дюмер. — Може, якось обдуримо його?

— Варто спробувати, — видихнув Діксон. — Беру це на себе. — Він пробурмотів до когось із хлопців: — Ану, тримай її, та гляди, не випусти, ясно?

Цього разу руки, що тримали Маршу, помінялися блискавично.

Потім клацнув замок, рипнули, прочиняючись, двері, і Стенлі Діксон, удаючи здивування, сказав:

— Слухаю вас?

— Прошу пробачення, сер. Я службовець готелю, — промовив той самий голос. — Йдучи коридором, я почув крик.

— Почули крик, кажете? — несподівано зухвалим, задирливим тоном перепитав Діксон. Та потім, видно, вирішив змінити тактику, бо вже спокійно додав: — Що ж, дякую. Тільки ви даремно турбувалися: просто моїй дружині приверзлося щось уві сні. Вона лягла спати раніше від мене. Тепер вона вже заспокоїлася.

— Що ж… — нерішуче сказав другий голос. — Коли справді нічого не сталося…

— Анічогісінько. Просто скрикнула вві сні — з ким цього не буває.

Він говорив упевнено й переконливо. Марша зрозуміла, що за мить двері зачиняться. Відколи вона, заплакавши, обм’якла, рука на її обличчі теж трохи розслабилася. І тепер, зібравши всі сили, дівчина шарпнулася вбік, і на мить їй вдалося вивільнити голову.

— Рятуйте! — заволала вона. — Не вірте йому! Рятуйте!

Їй знову грубо заткнули рота, але незнайомець уже зовсім іншим тоном сказав:

— Прошу впустити мене.

— Це приватне помешкання. Я сказав вам: моя дружина кричить уві сні.

— Даруйте, сер, але я не вірю вам.

— Ну, що ж, — сказав Діксон. — Заходьте.

Мов по команді, руки, що тримали Маршу, пустили її. Дівчина притьмом піднялася на руках, обличчям до дверей. У спальню ввійшов молодий негр — хлопець років двадцяти — двадцяти трьох, з розумним обличчям, чепурно вдягнений і старанно зачесаний.

З першого ж погляду зрозумівши, що тут діється, він різко сказав:

— Зараз же відпустіть дівчину!

— Ні, ви тільки подивіться, хлопці, — промовив Діксон. — Ви тільки подивіться, хто нами командує!

Марша підсвідомо зауважила, що двері в коридор усе ще прочинені.

— Ну що ж, негритосе, — процідив крізь зуби Діксон. — Ти сам набивався, так на ж тобі!

Він блискавично по-боксерському викинув уперед правий кулак, вклавши в удар усю силу і вагу свого кремезного, дужого тіла. Якби цей удар влучив у ціль, молодий негр не встояв би на ногах. Але той одним рухом, легким, як балетне па, відхилився вбік, і кулак ковзнув мимо його голови. І в ту мить, коли Діксон, втрачаючи рівновагу, хитнувся вперед, негр лівою рукою, знизу вгору, щосили затопив нападникові в щелепу.

Марша почула, як у коридорі відчиняються двері.

Тримаючись рукою за щоку, Діксон просичав:

— Ах ти ж сучий син! — І, обернувшись до своїх дружків, скомандував: — Ану, всі разом!

Тільки хлопець із прокушеною рукою зостався на місці. Троє ж інших водночас накинулися на молодого негра і збили його з ніг. Марша чула глухі удари, а з коридора — дедалі гучніший гомін голосів.

Хлопці теж почули його.

— Ушиваймося, бо погоримо! — вигукнув Лайл Дюмер.

Перший кинувся до дверей той, що не брав участі в бійці; інші подалися слідом за ним. Марша почула, як Стенлі Діксон, вибігаючи, кинув:

— Стався нещасний випадок. Ми біжимо по допомогу.

Молодий негр спробував підвестися з підлоги. Обличчя його було закривавлене.

В коридорі, заглушаючи гамір, пролунав твердий, упевнений голос:

— Ви не скажете, де бешкетують?

— Отут, отут, — збуджено заторохтіла якась жінка. — Такий скандал! І крик, і бійка…

Хтось невдоволено прохрипів:

— Я давно вже поскаржився, але ніхто не звернув уваги.

Розчахнулися двері. Марша побачила за ними кілька облич, потім їх заслонила висока постать. Двері зачинилися, під стелею спалахнуло світло.

Обвівши очима розгромлену кімнату, Пітер Макдермот спитав:

— Що тут сталося?

Марша заридала, здригаючись усім тілом. Вона спробувала підвестись, але не змогла, тільки згорнула на ногах розідрану сукню і безсило прихилилася до спинки ліжка. Губи не слухались її. Схлипуючи, ковтаючи слова, дівчина простогнала:

— Хотіли… згвалтувати…

Макдермотове обличчя закам’яніло. Він перевів погляд на молодого негра, який стояв, прихилившись плечем до стіни, і носовиком стирав з обличчя кров.

— Ройс!

В очах Макдермота заяріла холодна лють.

— Ні, ні! — благально пробелькотіла Марша. — Не він! Він урятував!

Вона заплющила очі — подумала, що зараз знову почнеться бійка, і їй зробилося млосно.

Молодий негр випростався, сховав носовика й глузливо сказав:

— Ну, чого ж ви стоїте, містере Макдермот? Бийте й ви! А потім скажете, що били спрожогу, не розібравшись.

Пітер холодно відповів:

— Так, я справді не розібрався, Ройсе. Прошу пробачення.

Він одчував глибоку антипатію до Елоїса Ройса, який поєднував обов’язки камердинера Уоррена Трента із студіюванням юриспруденції в університеті імені Лойоли. Багато років тому Елоїсів батько, син раба, став слугою, приятелем і повірником хазяїна готелю Уоррена Трента. За чверть століття, коли старий помер, місце його зайняв Елоїс, який народився й виріс у «Сейнт-Грегорі». Хлопець жив у приватному помешканні Трента на горішньому поверсі готелю й користувався певними, хоча й не окресленими чітко привілеями — зокрема, мав доволі часу для навчання. Пітер Макдермот вважав, однак, що в Ройса забагато гонору; хлопець з гострою недовірою ставився до будь-яких виявів приязні й шукав образи там, де нею й не пахло.

— Розкажіть, що ви бачили, — сказав Пітер.

— їх було четверо. Четверо юних білих джентльменів.

— Ви впізнали кого-небудь з них?

Ройс кивнув.

— Двох.

— Цього вже досить. — Пітер підійшов до телефону, що стояв на тумбочці біля ліжка.

— Куди ви хочете дзвонити?

— В поліцію, а то ж куди.

Молодий негр криво всміхнувся.

— Я б вам не радив цього робити.

— Чому?

— Хоч би тому, що мені доведеться свідчити, — Елоїс Ройс почав вимовляти слова з підкресленим південно-негритянським акцентом. — А дозвольте запевнити вас, містере Макдермот, що жоден суд присяжних у нашому суверенному штаті Луїзіана не візьме до уваги свідчення негритоса, коли в згвалтуванні чи у спробі згвалтувати звинувачують білих. Атож, сер, надто коли четверо юних білих джентльменів хором скажуть, що негритос бреше. Нічого не вийде навіть у тому разі, коли міс Прейскотт потвердить мої свідчення, хоч я певен, що татечко не дозволить їй цього, бо не схоче скандалу.

Пітер слухав його, тримаючи трубку в руці. Тепер він поклав її на місце.

— Іноді мені здається, — сказав він, — що ви навмисне згущаєте барви. — Але Пітер знав, що Ройс має рацію. Скинувши оком на Маршу, спитав: — Ви назвали дівчину «міс Прейскотт»?

— Еге ж. Це дочка містера Марка Прейскотта. Того самого Прейскотта. Я не помилився, міс?

Дівчина кивнула головою, дивлячись на них змученими очима.

— Міс Прейскотт, ви знаєте людей, що напали на вас? — спитав Пітер.

— Так, — ледь чутно відповіла вона.

— Вони всі, по-моєму, належать до студентського братства, — докинув Ройс.

— Це справді так, міс Прейскотт?

Вона знов кивнула.

— І ви прийшли сюди разом з ними?

— Так, — прошепотіла Марша.

Пітер помовчав, допитливо дивлячись на неї. Потім сказав:

— Міс Прейскотт, вирішуйте самі — заявляти в поліцію, чи ні. Адміністрація готелю в усьому піде вам назустріч. Боюсь, однак, що Ройс має рацію: якщо ви заявите, розголосу не минути, причому про вас писатимуть не зовсім приємні речі. А втім, без вашого батька ми, звичайно, нічого не робитимемо. Я викличу його сюди, добре?

Марша підвела голову й уперше подивилася Пітерові просто в очі.

— Мій батько в Римі. Будь ласка, не кажіть йому… Ніколи…

— Що ж, тоді ми вживемо інших заходів. Неофіційних. В усякому разі, я вважаю, що такі речі нікому не повинні минати безкарно. — Пітер обійшов ліжко і тільки тепер побачив, яке молоде це дівчисько — майже дитина! — і яке вродливе. — Чи можу я зробити що-небудь для вас зараз?

— Не знаю. Не знаю, — вона знову заплакала, тепер уже беззвучно.

Пітер розгублено постояв над нею, потім вийняв із кишені і подав дівчині білий носовик. Та взяла, втерла очі, висякалася.

— Краще?

Вона кивнула.

— Дякую.

В її душі змішалися образа, сором, гнів, що волав до помсти, сліпої помсти за всяку ціну, і бажання, яке її огортало вже не раз і ще ніколи не здійснювалося — знайти захист і заспокоєння в ласкавих, бережних обіймах. Та сильнішою за всі ці почуття була безмірна, паралізуюча фізична втома.

— Вам треба відпочити, — сказав Пітер Макдермот.

— Тільки не тут.

Він співчутливо кивнув.

— Полежте трохи, а тоді ми відвеземо вас додому.

— Ні, ні! Додому я теж не хочу. А не можна де-небудь тут… у готелі? Тільки в іншій кімнаті…

Він похитав головою.

— На жаль, вільних номерів немає.

Елоїс Ройс тим часом вимив у ванній обличчя, потім став на дверях вітальні і, обдивляючись довкола, стиха свиснув; меблі були поперекидані, на залитому вином килимі валялися недокурки, пляшки, бите скло. Через плече він кинув Макдермотові:

— Видно, тут погуляли на славу.

— Що й казати.

Марша благально спитала:

— Невже не знайдеться хоч якесенької кімнатки? Я згодна будь-куди, аби не додому!

Пітер завагався.

— Можна було б у п’ятсот п’ятдесят п’ятий…

Він глянув на Ройса.

Номер 555 — невеличка кімната — був особистим приміщенням заступника головного адміністратора готелю. Пітер користувався ним дуже рідко, власне, тільки тоді, коли треба було перевдягтися.

— Я піду в будь-який, — сказала Марша. — Тільки подзвоніть, будь ласка, додому й скажіть нашій економці — її звуть Анна, — що я залишуся тут.

— Я можу принести ключ, — запропонував Ройс.

Пітер кивнув.

— І будь ласка, вертаючись, зайдіть туди й візьміть мій халат. Мабуть, треба й покоївку викликати.

— Запросити сюди покоївку — все одно, що влаштувати звідси радіорепортаж.

Пітер подумав: без пліток однаково не обійдеться. Щоразу, коли трапляється така історія, поголос про неї шириться по всіх готельних службах із швидкістю звуку. Та чи є рація підтверджувати плітки свідченнями самовидців?

— Гаразд, переконали. Ми вдвох відведемо туди міс Прейскотт. Спустимося службовим ліфтом.

Коли молодий негр відчинив двері в коридор, загули збуджені голоси, посипався град запитань. Тільки тепер Пітер згадав, що там юрмляться розтривожені мешканці, почув Ройсові стримані, спокійні відповіді, потім двері зачинилися.

Марша, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

— Ви навіть не сказали мені, хто ви.

Пітер, попросивши пробачення, назвав своє ім’я, пояснив, ким працює. Дівчина лежала, не озиваючись, прислухаючись не так до змісту його слів, як до звучання тихого, заспокійливого голосу, що приємно заколисував її. Вже крізь сон вона почула, як повернувся Елоїс Ройс, потім їй допомогли підвестися з ліжка, наділи на неї халат і швидко провели безлюдним коридором. Після ліфта був ще один коридор, а потім ліжко, на яке вона зразу лягла. Той самий спокійний голос промовив: «Сердешна, зовсім знесилилася».

У ванній задзюрчала вода. їй сказали, що можна йти митися, і вона, мов сновида, босоніж потьопала до ванної й замкнулася там.

Біля ванни лежала акуратно згорнута синя піжама. Помившись, Марша надягла її. Піжама була чоловіча, завелика. Рукави звисали аж до колін, штани вона закасала, але, виходячи з ванної, мало не впала, наступивши на холошу. Чиїсь дбайливі руки підхопили її, підвели до ліжка. Зручно вмощуючись під чистим, накрохмаленим простирадлом, дівчина знову почула спокійний, зичливий голос Пітера Макдермота. «В нього гарний голос, — подумала вона. — І сам він теж гарний».

— Ми з Ройсом ідемо, міс Прейскотт. Замок на цих дверях замикається сам, ключ на тумбочці біля ліжка. Спіть спокійно, вас ніхто не турбуватиме.

— Дякую, — сонно озвалась вона. — А піжама чия?

— Моя. Даруйте, що завелика.

Марша спробувала похитати головою, але забракло сили.

— Нічого… Мені добре…

Їй приємно було, що це його піжама. Це майже все одно, що його обійми.

— Дуже добре, — прошепотіла вона, і сон здолав її.

8

Пітер стояв на п’ятому поверсі сам, чекаючи ліфта. Елоїс Ройс уже поїхав службовим підйомником нагору, в свою кімнату, суміжну з покоями хазяїна готелю.

«Сьогодні нудьгувати не довелося, — думав Пітер, — хоч веселого було, мало…» А втім, він уже звик до того, що готель — це вмістище людських драм, які часто розігруються в усій своїй непривабливості перед очима в службовців.

Ліфтерові Пітер назвав перший поверх. Він не забув, що Крістіна чекає його на другому, в канцелярії, але ця, остання справа мала забрати в нього лише кілька хвилин.

Тепер він поспішав, але ліфт, як на те, не хотів їхати. Ліфтер даремно торгав важіль.

— Перевірте, може, двері не стулилися, — сказав Пітер.

— Та ні, стулилися, сер. Річ не в дверях; видно, порушилися контакти, або тут, або десь там, — ліфтер мотнув головою вгору, показуючи на дах, де стояли підйомні механізми, потім додав: — Останнім часом це не робота, а чиста мука. Головний інженер недавно сам лазив на горище, тільки не знаю, що він там побачив. — Він знову різко смикнув важіль, і тут механізм, нарешті, ввімкнувся. Здригнувшись, ліфт поповз униз.

— Котрий це ліфт?

— Номер чотири.

«Завтра треба з’ясувати у головного, в чім річ», — подумав Пітер.

Коли він вийшов у вестибюль, годинник показував пів на першу. Як звичайно в цю пору, метушня і галас у вестибюлі втишилися, хоч людей у ньому було ще чимало, а звуки музики із Синьої зали свідчили про те, що там ще вечеряють і танцюють. Пітер звернув праворуч, до бюро оформлення, і тут побачив, що навперейми йому суне гладка туша — начальник готельної охорони Огілві, якого Пітер даремно розшукував допіру по всіх усюдах. Кругле, щокате обличчя екс-полісмена (багато років тому він звільнився, так і не заслуживши личок, з новоорлеанської поліції) мало підкреслено байдужий вираз, але свинячі очиці весь час бігали, підмічаючи все, що робиться довкола. Як завжди, від нього йшов важкий сигарний дух, і з нагрудної кишені стирчали рядком, мов торпеди, головки товстих сигар.

— Кажуть, ви шукали мене, — сказав Огілві. Це було не запитання, а, радше, байдужа констатація факту.

Пітер відчув, що знову скипає гнівом.

— Авжеж, шукав. Де вас носило?

— Ходив у справах, містере Макдермот. — Цей здоровенний, опасистий чолов’яга мав на диво тоненький голосок. — Доповідав у поліційному управлінні про одну неприємність. У нас сьогодні з камери схову вкрали валізу.

— «Доповідав»! Скажіть краще, з ким ви грали в покер?

У свинячих очицях спалахнули лихі вогники.

— Якщо не вірите — прошу, подзвоніть і запитайте. Або побалакайте з містером Трентом.

Пітер махнув рукою. Він знав, що перевірка була б тільки марнуванням часу. Цей тип, безперечно, подбав про алібі, і його друзі з управління підтвердять усе, що він скаже. До того ж, Уоррен Трент не схоче вкрутити хвоста Огілві, своєму давньому службовцеві. Подейкували, ніби гладкий детектив має владу над хазяїном, бо знає про деякі грішки його молодості. Так чи не так, Огілві користувався на службі правами недоторканної особи.

— Поки ви десь ходили, тут сталися дві досить серйозні пригоди, — сказав Пітер. — Але ми вже все владнали без вас.

«А може, й краще, що обійшлося без його участі, — подумав він. — Цей кабан, безперечно, не здогадався б зробити для Олберта Уеллса все те, що так вправно зробила Крістіна, та й в історії з міс Прейскотт не виявив би ні такту, ні співчуття». Не бажаючи більше псувати собі настрій думками про Огілві, Пітер холодно кивнув йому й підійшов до бюро оформлення.

Нічний реєстратор, з яким він недавно розмовляв по телефону, сидів за своїм столом. Пітер вирішив повести розмову в мирному тоні. Приязно всміхаючись, він сказав:

— Дякую за допомогу, тепер усе гаразд. Містер Уеллс спочиває в новому номері. Доктор Аронс домовився з доглядальницею, а наш головний інженер спорудив справжній кисневий апарат.

Коли реєстратор побачив Пітера, його обличчя закам’яніло, але, почувши ці слова, він полагіднішав.

— Я не думав, — що хворий у такому тяжкому стані.

— Якийсь час містер Уеллс був на волосинку від смерті. Через те я й допитувався, чому його перевели в цей злощасний номер.

Реєстратор покивав головою — мовляв, тепер я зрозумів.

— Це й справді неподобство. Запевняю вас, я особисто з’ясую всі обставини.

— На одинадцятому поверсі теж сталася неприємність. Ви не скажете, на кого записаним люкс 1126-27?

Реєстратор попорпався в картотеці й видобув картку.

— На містера Стенлі Діксона.

— На Діксона, кажете? — Це було одне з двох імен, що їх назвав Елоїс Ройс, коли вони вийшли з номера 555.

— Син торговця автомобілями. Містер Діксон-старший часто буває в нашому готелі.

— Дякую. Позначте в себе, що люкс звільнився; хай касир надішле рахунок поштою. — Тут йому спала на думку інша можливість. — А втім, не треба. Рахунок хай передадуть завтра мені, а я підготую листа з вимогою відшкодувати збитки.

— Добре, містере Макдермот. — Реєстратора наче підмінили. — Все буде зроблено, як ви кажете.

По-дружньому попрощавшись з ним, Пітер перейшов до незайнятого столу, за яким удень сидів один з молодших адміністраторів, відшукав у телефонній книзі номер Марка Прейскотта й назвав його телефоністці. За хвилину чи дві в трубці озвався сонний жіночий голос. Відрекомендувавшись, Пітер сказав:

— Міс Прейскотт доручила мені побалакати з Анною.

Той самий голос, вимовляючи слова на південний лад, відповів:

— Анна — це я. З міс Маршею щось сталося?

— Ні, з нею все гаразд, вона тільки попросила переказати, що залишиться на ніч у готелі.

— Даруйте, я не розчула, хто зі мною говорить, — сказала економка.

Пітер терпляче пояснив, а потім додав:

— Слухайте, якщо ви в чомусь сумніваєтеся, можете мені передзвонити. Наберіть комутатор «Сейнт-Грегорі» й попросіть, щоб вас з’єднали з адміністратором у вестибюлі.

— Гаразд, сер, я зроблю це, — зразу ж погодилася жінка. Менш як за хвилину їх знову з’єднали. — Ну от, тепер я спокійна, — сказала вона. — А то ми турбуємося за міс Маршу — батько її у від’їзді, не доведи, господи, скоїться щось…

Поклавши трубку, Пітер спіймав себе на тому, що Марша Прейскотт не йде йому з думок. «Треба буде побалакати з нею завтра, — вирішив він. — Зокрема, з’ясувати, що було перед тим, як на неї напали. І чому в номері був такий розгардіяш».

Він помітив, що Гербі Чендлер крадькома позиркує на нього з-за своєї конторки і, підійшовши до старшого розсильного, холодно промовив:

— Вам, здається, сказано було перевірити, що робиться на одинадцятому поверсі.

Очі на Чендлеровій тхорячій фізіономії невинно округлилися.

— А я перевіряв, містере Мак. Обійшов увесь поверх, і всюди було тихо.

«І це щира правда», — подумав Гербі. Кінець кінцем він наважився-таки піднятись на одинадцятий поверх, і там йому враз відлягло від серця, бо на той час було вже по всьому. Більше того, повернувшись у вестибюль, він дізнався, що обидві повії вже непомітно вислизнули з готелю.

— Може, ви недосить уважно прислухалися?

Гербі Чендлер уперто похитав головою.

— Я зробив усе так, як ви звеліли, містере Мак. Ви звеліли поїхати нагору — я й поїхав, хоч це не мій обов’язок.

— Що ж, гаразд. — Пітер відчував, що старший розсильний щось приховує від нього, але вирішив тим часом не припирати його до стінки. — Я з’ясую деякі обставини, і тоді ми, можливо, ще повернемося до цієї розмови.

Ідучи через вестибюль до ліфта, він відчував на своїй спині погляди Гербі Чендлера й старшого детектива Огілві. Цього разу він піднявся тільки на один поверх.

Крістіна чекала на нього в його кабінеті. Вона скинула черевички й з ногами вмостилася в зачохленому шкіряному кріслі — тому самому, в якому сиділа півтори години тому. Очі її були заплющені, думки витали десь далеко-далеко. Поява Пітера повернула її до дійсності.

— Нізащо не одружуйтеся із службовцем готелю, — сказав він їй. — Він собі не належить.

— Дякую, що вчасно попередили, — відповіла Крістіна. — А то я мало не закохалася в нашого, нового заступника шеф-кухаря. — Вона випростала ноги, вступила в черевички. — Більше ніяких неприємностей?

Він усміхнувся, радіючи, що знову бачить Крістіну, чує її голос.

— Для нас — ні. Для інших, можливо, ще будуть. Розповім по дорозі.

— По дорозі куди?

— Будь-куди, аби якнайдалі звідси. Цей готель мені сьогодні вже остогид, та й вам, напевно, теж.

— То, може, подамося у Французький квартал? Там іще все відчинено. А можна й до мене, я зготую омлети. Краще за мене їх ніхто не готує!

Пітер допоміг їй устати, підвів до дверей і, виходячи, вимкнув світло.

— Я тільки тепер зрозумів, чого мені весь час хотілося. Хай живе омлет! — вигукнув він.

9

Вони вийшли на вулицю і, обминаючи дощові калюжі, попрямували до кількаярусної автостоянки, розташованої за півтора квартали від готелю. Небо вияснювалось після короткої зливи, і в розривах між хмарами вигулькував майже повний місяць. Центр міста засинав; серед тиші вони чули тільки клаксони нічних таксі та свої власні кроки, що глухою луною відбивалися в глибокій темній ущелині між домами.

Заспаний доглядач стоянки подав з горішнього ярусу Крістінин «фольксваген», дівчина сіла за кермо, а Пітер, скоцюрбившись, вмостився поряд.

— Розкішно! Ви дозволите мені трохи випростатися? — Він обняв рукою спинку шоферського сидіння — ще трохи, і рука торкнулася б її плечей…

На розі Кенел-стріт їх затримав світлофор — перед ними велично проплив новенький туристський автобус.

— Ви обіцяли розповісти, що сталося, — нагадала вона.

Він наморщив лоба, повертаючись думками до готелю, потім коротко, без зайвих деталей, розповів усе, що знав про напад на Маршу Прейскотт. Крістіна мовчки вела маленький автомобіль на північний схід. Вона заговорила тільки після того, як Пітер переказав зміст своєї розмови з Гербі Чендлером і зауважив, що старший розсильний, очевидно, щось приховує.

— Приховувати — це він уміє. Тому й держиться у нас так довго.

— На вмінні держатися далеко не заїдеш, — кинув Пітер.

Крістіна зрозуміла його — вона знала, що Пітера як адміністратора дратують численні організаційні вади, але він не має влади виправити їх. В інших готелях, з чітко визначеною системою субординації, таких проблем взагалі не буває. Але в «Сейнт-Грегорі» діють неписані закони, а останнє слово завжди лишається за всевладним і свавільним Уорреном Трентом.

За звичайних обставин Пітер, один з найкращих випускників факультету готельної адміністрації Корнельського університету, давно знайшов би собі інше, пристойніше місце роботи. Та в тім-то й річ, що обставини були незвичайні: над ним висіли хмари, важкі й безпросвітні, і кар’єра його надовго зайшла в глухий кут.

Іноді він похмуро розмірковував над тим, як це сталося, і щоразу одверто признавався собі, що винен у всьому сам.

В «Уолдорфі», куди він влаштувався по закінченні університету, Пітерові Макдермоту пророкували блискуче майбутнє. Молодого заступника чергового адміністратора мали вже перевести на вищу посаду, коли сталося лихо: в робочий час його застукали в ліжку з мешканкою готелю.

Сама по собі ця історія ще могла б минутися йому. Самотні жінки частенько заграють із симпатичними молодими службовцями готелю, і рано чи пізно ті піддаються на спокусу. Звикла до таких випадків адміністрація обмежується, як правило, суворим попередженням.

Пітерову провину, однак, обтяжували зразу дві обставини. Чоловік спокусниці, діючи вкупі з найнятими приватними детективами, сам брав участь у цій «операції», й завершилася вона гучним шлюборозлучним процесом, що дуже захитав репутацію готелю. Тут наспіла ще й розплата за давню помилку. За три роки до скандалу Пітер Макдермот несподівано для самого себе оженився, але подружнє життя не вдалося: вони з дружиною дуже скоро роз’їхалися. Власне, випадок у готелі до певної міри пояснювався його самотністю й неприкаяністю. А тепер жінка, з якою він давно не жив, скористалася з готових доказів, теж порушила справу про розлучення і, звісно, домоглася свого.

Завершилося все це тим, що його витурили з роботи й занесли в чорний список усіх великих готельних компаній.

Певна річ, про існування чорного списку ніхто вголос не говорив. Та до якої б компанії Пітер не звертався, йому одразу рішуче відмовляли. І тільки хазяїн «Сейнт-Грегорі» — незалежного закладу — погодився взяти його на роботу, причому хитрющий Уоррен Трент поклав йому платню, на яку могла пристати лише людина, що потрапила в безвихідь.

Тим-то, дозволивши собі хвилину тому критичні зауваження, він продемонстрував незалежність поглядів, на яку, власне, не мав права. «І Крістіна, мабуть, розуміє це», — подумав він.

Пітер дивився, як дівчина вправно веде машину вузькою Бургунді-стріт, що огинає Французький квартал, а потім тягнеться з півмилі понад Міссісіпі. За два квартали від яскраво освітленої і все ще досить людної Бурбон-стріт Крістіна, зменшивши швидкість, обминула п’яну компанію, потім сказала:

— Вам, по-моєму, слід знати от що: завтра приїздить Кертіс О’Кіф.

Цієї новини Пітер боявся, хоч розумів, що рано чи пізно почує її.

Ім’я Кертіса О’Кіфа багато хто вимовляв мало не з побожною шанобливістю. Власник міжнародної готельної мережі, він купував готелі так, як купують краватки чи носовики. Навіть для малопоінформованої людини поява Кертіса О’Кіфа в «Сейнт-Грегорі» могла означати лише одне: намір придбати цей готель і приєднати його до своєї імперії.

— Хоче прицінитися? — спитав Пітер.

— Можливо. — Крістіна дивилася вперед, на тьмяно освітлену дорогу. — У. Т. звісно, й чути про це не хоче. Проте може статися, що його припруть до стіни. — Вона хотіла додати, що ця звістка не підлягає розголошенню, але передумала. Пітер і сам зрозуміє це. А звістка про візит О’Кіфа однаково облетить увесь готель через кілька хвилин після його появи.

— Що ж, до цього йшлося. — Ні для Пітера, ні для його колег неї було таємницею, що за останні кілька місяців «Сейнт-Грегорі» зазнав чималих збитків. — І все-таки шкода.

— Ну, співати відхідну ще зарано, — зауважила Крістіна. — А до того ж, кажу вам, У. Т. не має наміру розставатися з готелем.

Пітер тільки мовчки кивнув головою.

Залишивши позаду Французький квартал, вони завернули ліворуч, на широкий зелений бульвар — Еспленейд-авеню.

Крістіна заговорила знову:

— Щоб перекрутитися, нам потрібен свіжий капітал. У. Т. весь час шукає його. І все ще сподівається знайти.

— А як не знайде?

— Тоді нам доведеться звикати до присутності містера Кертіса О’Кіфа.

«І до відсутності містера Пітера Макдермота», — подумки додав Пітер. Хіба що О’Кіфова компанія вирішить, що він заслужив реабілітацію й залишить його на цій посаді… Але навряд чи це станеться. Цебто, колись, напевно, його виправдають, якщо він знову чимось себе не заплямує. Але це буде не скоро. Виходить, незабаром знов доведеться шукати роботи. «Ет, доведеться — так доведеться, — подумав він. — Отоді й сушитимеш собі голову». А вголос сказав:

— «Сейнт-Грегорі» імперії О’Кіфа! Коли ж ми довідаємося, чим усе це скінчиться?

— В загальних рисах, гадаю, наприкінці цього тижня.

— Так скоро?

Крістіна знала, що ця нагальність зумовлена вельми поважними причинами, але пояснювати їх не стала.

— Свіжого капіталу старому не знайти, — впевнено промовив Пітер.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому, що фінансисти не люблять кидати гроші на вітер. Там подавай прибутки, А прибутки можливі тільки; при розумному господарюванні, яким у «Сейнт-Грегорі» і не пахне. Нас може врятувати лише докорінна реорганізація, але про неї ніхто не думає.

Вони мчали на північ широкою магістраллю Єлісейських Полів, коли раптом попереду спалахнуло й загойдалося з боку в бік сліпуче біле світло потужного ліхтаря. Крістіна загальмувала; коли машина зупинилась, до них наблизився полісмен служби руху. З ліхтарем у руці він обійшов довкола «фольксваген», уважно оглядаючи його. Пітер з Крістіною тим часом побачили, що ділянку шляху попереду обгороджено канатним бар’єром. За бар’єром кілька полісменів в уніформах і в цивільному обстежували асфальт, присвічуючи собі ліхтарями.

Крістіна опустила бокову шибку. Закінчивши огляд, полісмен сказав у вікно:

— Вам доведеться об’їхати загорожу. Рушайте повільно лівим боком шосе, а на тому кінці регулювальник переведе вас на праву смугу.

— Тут щось сталося? — поцікавився Пітер.

— Так. Якийсь водій збив двох перехожих і втік. Години зо три тому.

— Убив? — спитала Крістіна.

Полісмен кивнув.

— Семирічну дівчинку. — Потім, дивлячись на їхні злякані обличчя, пояснив: — Переходила з матір’ю дорогу. Мати в лікарні. Дитина загинула на місці. Водій не міг не помітити, але навіть не зупинився. Втік, мерзотник!

— Ви його знайдете?

— Обов’язково, — впевнено кивнув полісмен і, показавши на бар’єр, додав: — Ті хлопці своє діло знають, а цей випадок їх особливо обурив. До того ж на дорозі знайдено уламки скла, та й на машині мають бути сліди.

Ззаду наближалося кілька автомобілів, і полісмен знаком звелів Крістіні їхати далі.

Поки дівчина повільно вела машину повз огорожу, обоє мовчали. Якась невловима асоціація, неясна гадка не давала Пітерові спокою, але пробитися в свідомість не могла. Нарешті він вирішив, що думки його сплутала розповідь про нещасний випадок, раптова картина трагедії; проте невиразний, тривожний неспокій ятрив його, й отямився він тільки тоді, коли Крістіна сказала:

— Ну от, ми майже вдома.

Вони звернули з Єлісейських Полів на Прентіс-авеню. А за хвилину зупинилися на стоянці перед триповерховим будинком сучасної архітектури.

— В крайньому разі, — бадьоро вигукнув Пітер, — я завжди зможу влаштуватися барменом!

Він готував коктейлі у вітальні — приємній кімнаті, де переважали м’які синьо-зелені тони, а Крістіна поралася в розчиненій кухні — розбивала над мискою яйця.

— А ви вже барменом працювали?

— Доводилось. — Він відміряв нігтем на пляшці три унції віскі, налив порівну в дві чарки, потім узявся за пляшечки з ангостурою і пейшом[6]. — Коли-небудь розповім.

Подумавши, Пітер додав ще трохи віскі, потім носовиком витер краплі з синього килима і, випроставшись, обвів поглядом затишну вітальню. В кімнаті стояла старосвітська французька софа (оббивка — синє й зелене листя на білому полі), двоє хеплвайтських стільців[7], комод з мармуровим верхом і низенький інкрустований буфет, на якому Пітер готував коктейлі. На стінах висіли кольорові ліногравюри місцевих графіків-французів і одна олією намальована картина якогось сучасного імпресіоніста. Кімната була мила й привітна. «Як і її хазяйка», — подумав Пітер. Лише громіздкий, неоковирний годинник, що цокав біля його вуха на буфеті, контрастував з обстановкою. Годинник цей, із чудернацькими бронзовими закрутками й розмитим, стертим циферблатом, походив, безперечно, з вікторіанської епохи. Розглядаючи його, Пітер аж знизав плечима.

Коли він увійшов з чарками до кухні, Крістіна саме виливала збиті яйця з миски на сковорідку, що тихо шкварчала.

— Ще три хвилинки — і все, — сказала вона.

Він дав їй чарку, й вони цокнулися.

— Ну, послухаємо, що ви скажете, — промовила Крістіна. — Омлет готовий.

Вона недаремно пишалася своїм умінням — легкий, присмачений зіллям омлет танув у роті.

— Справжній делікатес! — вигукнув Пітер. — Якби ж то його всюди так готували!

— А ще я вмію варити яйця.

Він поблажливо помахав рукою.

— Перевіримо як-небудь за сніданком.

Потім вони повернулися до вітальні, й Пітер змішав ще два коктейлі. Доходила вже друга година ночі.

Сидячи біля неї на софі, він кивнув на недоречний у цій кімнаті годинник.

— У мене таке враження, ніби ця махина супиться на мене — мовляв, чи не час тобі вже йти?

— А він може, — відповіла Крістіна. — Це батьків годинник, стояв у нього в кабінеті, перед очима в пацієнтів. Єдина річ, яку я забрала з собою.

Вони посиділи мовчки. Колись Крістіна розповіла йому про авіакатастрофу у Вісконсіні — розповіла спокійно, без емоцій…

Нарешті він стиха проказав:

— Певно, коли це сталося, найстрашнішою була самотність.

— Я хотіла вмерти, — відповіла вона просто. — Та потім це минуло. Через якийсь час.

— Яким?

Вона силувано всміхнулася.

— Душевні рани загоюються швидко. Оте бажання — вмерти — зникло за тиждень чи за два.

— А потім?

— Приїхавши до Нового Орлеана, я наказала собі: більше не думай про це. Але не думати не могла. І легше мені не ставало, а навпаки, гіршало. Я розуміла: треба щось робити, але де себе подіти — не знала.

Вона замовкла, і Пітер спитав:

— А що ж далі?

— Можна було б повернутися до університету, але я поклала собі не вертатись. Вчитися заради самого тільки диплома не хотілося, та й навчання втратило принадність, почало видаватися забавою.

— Я вас розумію.

Крістіна задумано піднесла до губ чарку. Дивлячись на її чіткий профіль, він подумав, що цій дівчині, видно, не позичати ні витримки, ані самовладання.

— Ну, а потім, — провадила вона далі, — побачила якось на площі Карондель вивіску «Курси секретарок» і вирішила, що саме це мені й потрібно. Вивчуся на секретарку й працюватиму з ранку до вечора, ні про що, крім роботи, не думаючи. І так воно й вийшло.

— А як ви опинилися в «Сейнт-Грегорі»?

— Я там жила, відколи приїхала з Вісконсіну. І одного ранку, снідаючи, прочитала у відділі оголошень «Таймс-Пікаюн», що власникові готелю потрібна секретарка. Було ще зовсім рано, я зрозуміла, що буду перша, й стала чекати. Тоді У. Т. ще приходив на роботу раніше від усіх. Коли він прийшов, я вже сиділа в його приймальні.

— І він зразу взяв вас?

— Та як вам сказати… Слів «Гаразд, я вас беру» я так і не почула. Дізнавшись, чого я там сиджу, У. Т. відразу завів мене до свого кабінету й почав диктувати листи, а потім завалив поточними справами, і на той час, коли почали приходити інші претендентки, я вже працювала на повну силу. Ну, і вже з власної ініціативи казала їм, що місце зайняте.

Пітер засміявся.

— Старий вірний собі в усьому!

— Він, мабуть, ще довго не знав би, як мене звуть, якби за три-чотири дні по тому я не залишила на його столі записки: мене, мовляв, звуть Крістін Френсіс, прошу призначити мені таку-от платню. Записку він повернув мені, не сказавши ні слова, — тільки поставив у кутку свій підпис і на тому всі формальності скінчилися.

— Просто, як у казці, — сказав Пітер, підводячись і потягуючись усім своїм дужим тілом. — Отой ваш годинник знову витріщається на мене. Я, мабуть, таки піду.

— Якось воно несправедливо вийшло, — докірливо мовила Крістіна. — Весь вечір пробалакали тільки про мене.

Вона раптом зловила себе на тому, що думає про нього як про мужчину — сильного мужчину, який, напевно, вміє бути ніжним. Вона вже бачила це сьогодні, коли він на руках переносив Олберта Уеллса з одного номера в другий. І запитала себе: «А що, якби ти опинилася в його руках?..»

— Зате ми чудесно провели його — і розважили душу після такого паскудного дня. А про інші речі ми ще набалакаємося, правда ж?

Він стояв над нею, дивлячись їй просто в очі. Вона кивнула, і тоді він нахилився й легенько поцілував її.

В таксі, викликаному по телефону від Крістіни, Пітер Макдермот розслабився і, віддаючись почуттю приємної втоми, почав перебирати події минулого дня, що вдерлися, власне, і в день новий. Після звичайної пайки денних турбот вечір підніс йому свої сюрпризи: неприємну розмову з герцогинею Кройдонською, клопоти з Олбертом Уеллсом, напад на Маршу Прейскотт. І до всього того — нові проблеми, пов’язані з Огілві, Гербі Чендлером, а тепер ще й Кертісом О’Кіфом, чий приїзд для нього, Пітера, міг означати втрату роботи.

Та все це відступало перед думкою про Крістіну — Крістіну, яку він так давно знав, але сьогодні неначе побачив уперше. Він нагадав собі: жінки вже двічі накоїли тобі лиха. Тож стримуйся, не давай серцю волі. Ти просто не маєш більше права бути легковажним…

Таксі швидко мчало Єлісейськими Полями до центру міста. Минаючи те місце, де їх з Крістіною затримали, Пітер помітив, що канатний бар’єр уже знято й поліції немає. Але згадка про трагедію знову викликала в нього якийсь невиразний неспокій, що не залишав його й тоді, коли машина зупинилася біля його дому — за два квартали від готелю «Сейнт-Грегорі».