Готель

1

«Якщо хочеш, щоб голова завтра була свіжа, йди-но додому й лягай спати», — сказав собі Пітер Макдермот.

Було пів на першу ночі. Вже дві години, а, може, й більше, він блукав вулицями нічного міста.

Від Марші він увечері пішов додому. Але йому було тісно в чотирьох стінах, спати не хотілося, і він вирішив прогулятись до річки. Пройшовши Кенел-стріт, сів на пором, і я безлюдної набережної того берега Міссісіпі довго милувався вогнями над чорною водою. Потім повернувся в центр і тепер сидів, смакуючи каву з молоком, на старому Французькому ринку.

Кілька хвилин тому, вперше за багато годин згадавши про готельні справи, він подзвонив у «Сейнт-Грегорі» й спитав, чи є якісь новини з наради організаторів з’їзду дантистів. Заступник чергового адміністратора відповів ствердно: пізно ввечері старший офіціант, який обслуговував нараду, доповів, що, прозасідавши шість годин, виконавчий комітет так і не дійшов згоди. Але екстрені загальні збори всіх делегатів були призначені на 9.30 ранку в Дофіновім залі. Збереться там душ триста. Засідання буде закрите, розроблено заходи, що мають гарантувати цілковиту секретність дебатів, і адміністрацію готелю просять сприяти в цьому.

Пітер розпорядився, щоб усі прохання організаторів з’їзду виконувалися і, знову забувши про готельні справи, повернувся думкою до Марші. Нескінченні запитання роїлися у нього в голові. Як повестися в цій ситуації, щоб усе було по-чесному й по-справедливому і щоб водночас не образити Маршу, не завдати їй болю? Одне, звичайно, ясно: прийняти її пропозицію він не може. Не може, хоч, коли бути чесним до кінця, вона вабила його, як жінка. Заплющивши очі, він згадував її в своїх обіймах, і згадка та п’янила, мов вино.

Але й Крістіна не йшла йому з думки. За останні кілька днів вони з Крістіною по-справжньому зблизилися. Перше, ніж іти до Марші, він так хотів подзвонити Крістіні! І навіть зараз, у цю мить, ніщо не обрадувало б його так, як зустріч з нею.

«Дивно, — подумав Пітер, — ще тиждень тому ти був вільний птах, а тепер — розриваєшся між двома жінками!»

Гірко посміхаючись, він заплатив за каву й рушив додому.

Проходячи повз «Сейнт-Грегорі», Пітер глянув на годинник. Перша година ночі. В освітленому вестибюлі готелю було ще досить людно, а Сейнт-Чарлз-авеню, якою він ішов, уже наче вимерла — тільки далекий вогник таксі й двоє чи троє перехожих. Він вирішив обійти готель з тилу — так ближче додому. Тут панувала цілковита тиша. Порівнявшись з виїздом із готельного гаража, він зупинився, бо зсередини долинув, наближаючись, звук мотора й вихопилися промені автомобільних фар. За мить пандусом швидко з’їхала низька чорна машина. Перед виїздом на вулицю водій різко загальмував, і машина зупинилася в яскраво освітленому колі. Пітер побачив, що це — «ягуар» і що крило його пом’яте; щось було негаразд і з однією фарою. «Сподіваюсь, ці пошкодження — робота не наших шоферів», — подумав Пітер.

Він перевів погляд на водія — і здивувався: за кермом сидів Огілві! Старший детектив, зустрівшись із ним поглядом, був, здавалось, не менше здивований. За мить машина, зразу набравши швидкість, вилетіла з гаража й помчала вулицею.

«Куди це він зібрався вночі? І чому на „ягуарі“, а не на своєму старому „шевроле“?» — подумав Пітер. Але тут-таки вирішив, що у вільний від роботи час службовці готелю мають право робити, що їм заманеться, — і рушив далі.

Незабаром він уже міцно спав у своєму ліжку.

2

На відміну від Пітера Макдермота, Ключник Мілн спав препогано. Після вдалої операції, в результаті якої він мав креслення ключа від Президентського люкса, фортуна повелася з ним не так прихильно. Ви готовлення дублікату мало забрати багато часу, бо знайомства, що їх Ключник зав’язав, прибувши в Новий Орлеан, виявилися ненадійними. Виготовити замовлення погодився кінець кінцем власник маленької слюсарної майстерні на брудній приміській вулиці. Але при цьому він бурчав, що звик робити дублікати з справжніх ключів, а не з паперових, і тому, мовляв, не встигне раніш як на завтра. А потім зажадав за роботу просто фантастичну суму.

Ключник погодився, бо вибору не було. Але яка то мука — чекати, знаючи, що небезпека викриття й арешту зростає з кожною годиною!

Перед сном Ключник якийсь час зважував, чи не здійснити над ранок вилазку в останні два доступні номери — 449, ключ до якого був другим трофеєм, здобутим в аеропорту у вівторок вранці, і 803 — з ключем, що його він одержав у портьє замість свого власного, 830-го. Недовго повагавшись, він вирішив не ризикувати, а цілком зосередитися на головному плані, яким передбачалося вилучення коштовностей у герцогині Кройдонської. В глибині душі Ключник розумів, однак, що рішення це підказане не стільки здоровим глуздом, скільки звичайнісіньким страхом.

Коли він поринув, нарешті, в неспокійний сон, йому приверзлося, що він — у довгому тунелі, і важкі сталеві двері на виході з тунелю поволі стуляються, закриваючи доступ свіжому повітрю й денному світлу. Він хоче побігти, вискочити на волю, поки ще лишається просвіт, але не може зрушити з місця. І от двері стулилися, а він плаче, бо знає, що вони вже ніколи більше не відчиняться…

Ключник прокинувся в темряві, здригаючись усім тілом. Обличчя його було мокре від сліз.

3

Вже понад сімдесят миль відділяло Огілві від Нового Орлеана, а він усе ще не міг отямитися від переляку, викликаного несподіваною появою Пітера Макдермота. Коли старший детектив побачив Пітера, в нього буквально потьмарилося в очах, і вже ні про що інше він не міг думати, механічно ведучи «ягуар» вулицями міста, потім дамбою понад Поншартреном і далі на північ — п’ятдесят дев’ятим шосе.

Раз у раз зиркаючи в дзеркало, він стежив за кожною парою фар, що з’являлися з тилу, готовий почути сирену, побачити погоню. А перед кожним закрутом шосе він весь напружувався: чи не доведеться зараз гальмувати перед поліційним заслоном?

Спочатку він вирішив, що поява Пітера Макдермота пояснюється не чим іншим, як бажанням зафіксувати його від’їзд, щоб потім виказати його поліції. Старший детектив сушив голову над тим, як Макдермот довідався про його план. Та якось, очевидно, довідався, і тепер він, Огілві, вскочив у пастку.

Лише над ранок, коли передсвітанкова імла згустилася над порожнім шосе і над довколишніми полями, Огілві вперше спало на думку: а що як Макдермотова поява — просто випадковість?

Справді-бо: якби Макдермот щось замислив, то «ягуара» давно б наздогнали або зупинили, перекривши шлях. А що цього не сталося, то, виходить, Макдермот опинився біля гаража випадково. Так, іншого пояснення тут бути не може! Гладунові відлягло від серця, і він зовсім повеселішав, згадавши про двадцять п’ять тисяч доларів, про багатство, яке чекало на нього в кінці шляху.

За Мейконом — невеличким містом у штаті Міссісіпі, Огілві зауважив, що починає розвиднятися. Він зупинив машину, подивився на карту і, проїхавши трохи далі, звернув з магістрального шосе на вузький шлях.

Незабаром бруківка кінчилася; тепер це був вибоїстий, порослий травою путівець. Швидко світало. Вийшовши з машини, Огілві оглядівся.

Місцевість була пустельна: жодної будови, лише де-не-де — ріденькі гайки. До найближчої магістралі звідси — миля з гаком. Гайок попереду був трохи густіший за інші. Пройшовши до нього пішки, Огілві пересвідчився, що далі дороги нема.

Задоволено мугикнувши, гладун повернувся до «ягуара» й повільно в’їхав між дерев. Потім кілька разів обійшов гайок. Дерева надійно маскували машину; видно її було тільки зблизька. Відчинивши задні дверцята, Огілві вмостився на сидінні й заснув.

4

Журнал «Тайм», чиї співробітники мають тонкий нюх на сенсації й часто розкопують їх у ранкових газетах, зацікавився конфліктом з расовою підкладкою в готелі «Сейнт-Грегорі». Місцевий кореспондент «Тайма» — репортер новоорлеанської «Стейтс-айтем» — дістав завдання зайнятися цією справою й скласти досьє на всі обставини, що їй передували, приділяючи особливу увагу місцевому колориту. Завідуючому х’юстонським корпунктом «Тайма» подзвонили звечора, відразу після того, як ранкове видання «Геральд трібюн» з повідомленням про інцидент вийшло в Нью-Йорку. Він прилетів у Новий Орлеан першим рейсом.

Тепер обидва журналісти сиділи, замкнувшись із старшим розсильним Гербі Чендлером, у комірчині на першому поверсі. Комірчина ця, що мала гучну назву «кімната преси», вміщувала письмовий стіл, телефон і вішалку. Завідуючому х’юстонським корпунктом, як особі найповажніший, було запропоновано єдиний стілець.

Чендлер, добре обізнаний із щедрістю «Тайма» до тих, хто полегшує роботу його кореспондентів, доповідав про те, що йому вдалося вивідати.

— Я з’ясував, як дантисти засідатимуть. Блоха не проскочить! Старшому офіціантові вони сказали, що не пускатимуть нікого стороннього, навіть своїх дружин, і на дверях поставлять двох своїх делегатів, щоб ті перевіряли кожне прізвище за списком. Перед початком засідання всім службовцям готелю звелять покинути приміщення, а двері замкнуть на ключ.

Завідуючий корпунктом Каратон — енергійний хлопець з армійською зачіскою — кивнув головою. Він уже розмовляв з доктором Інгремом, і старший розсильний тільки підтверджував те, що він почув від голови з’їзду.

— Так, ми проведемо екстрені загальні збори, — сказав доктор Інгрем. — Але наш виконавчий комітет ухвалив проводити їх за закритими дверима. Як на мене, синку, я б радо впустив і вас, і кого завгодно. Але дехто з моїх колег має на це свій погляд. Вони вважають, що делегати говоритимуть відвертіше, коли знатимуть, що в залі немає представників преси. Отож вам доведеться тим часом де-небудь позагоряти.

Каратон, який зовсім не мав наміру десь «загоряти», чемно подякував докторові Інгрему. Маючи підкупленого союзника в особі Гербі Чендлера, він вирішив, що застосує старий перевірений трюк — проникне в зал засідань, перевдягнувшись коридорним. Але останнє повідомлення Чендлера перекреслювало цей план: треба було вигадати щось інше.

— Приміщення, де вони засідатимуть, — велике? — спитав Каратон.

— Атож, сер, — кивнув Чендлер. — Дофінів зал — на триста місць. І делегатів буде душ триста.

Представник «Тайма» замислився. Рішення будь-яких зборів за участю трьохсот чоловік перестануть бути таємницею, скоро ці збори закінчаться. Коли делегати почнуть розходитися, він може змішатися з натовпом і, удаючи з себе їхнього колегу, вивідати все, що треба. Але в такий спосіб він не зможе подати живих подробиць — репортажеві бракуватиме отієї атмосфери автентичності, якою так пишається «Тайм» і яку полюбляють його читачі.

— А в цьому вашому залі є балкон?

— Є. Невеличкий. Але вони не забули про нього. Я перевіряв. На ньому посадять кількох делегатів. І, до речі, на час засідання всі мікрофони будуть вимкнуті.

— Хай їм грець! — вибухнув новоорлеанський репортер. — Кого вони так бояться? Саботажників?

Каратон промовив, міркуючи вголос:

— Дехто з них не від того, щоб виступити, але не хоче публічного розголосу. В таких питаннях, як расова дискримінація, люди, що за фахом своїм мають справу з широкою клієнтурою, воліють утримуватись від публічних заяв. Але ці лікарі скочили на слизьке. Тепер їм хоч-не-хоч доведеться визначити свою позицію: або піти на радикальний захід — бойкот готелю, — або спустити цю справу на гальмах, обмежившись якою-небудь пустопорожньою декларацією. Ситуація, я б сказав, унікальна! — Каратон подумав, що і репортаж може вийти куди цікавіший, ніж здавалося спочатку; треба, отже, будь-що проникнути в зал засідань. Зиркнувши на Гербі Чендлера, він сказав: — Мені потрібен план залу засідань і поверху, що над ним. Не схема розташування кімнат, а саме технічний план, з позначенням усіх перегородок, вентиляційних та інших каналів тощо. І потрібен він мені негайно, бо за годину ми вже нічого зробити не зможемо.

— Я, їй-богу, не знаю навіть, де такий план шукати, сер. І так чи так… — старший розсильний замовк, стежачи за руками Каратона: в них з’явилася пачка двадцятидоларових банкнотів.

Кореспондент «Тайма» відрахував п’ять банкнотів і вручив їх Чендлерові.

— Зв’яжіться з вашими техніками, ремонтниками, чи як вони там у вас називаються. Підмогоричте, кого треба, — сотні, мабуть, вистачить. Вас я теж не скривджу — своє одержите потім. Чекаю вас тут за півгодини, а якщо зможете — приходьте раніше.

— Слухаю, сер! — Чендлерове тхоряче обличчя скривилося в догідливій усмішці.

Каратон звернувся до новоорлеанського репортера:

— Ви забезпечуєте супровідні обставини й місцевий колорит. Опитайте батьків міста, найповажніших громадян; поговоріть з представниками негритянських організацій. Ви, власне, й самі знаєте, що нам потрібно.

— Я міг би написати все це навіть уві сні.

— Уві сні не треба. І більше живих деталей. Добре було б, якби ви, скажімо, застали мера у ванній кімнаті. Щоб він зробив для вас заяву, миючи руки. Вловлюєте символ? Оце був би виступ!

— Я спробую сховатися в туалеті. — Репортер подався геть, радіючи, що і йому перепаде солідний куш.

Каратон вийшов у готельну кав’ярню, замовив собі склянку чаю і, сьорбаючи його, почав обмірковувати план репортажу. Багато місця на цей матеріал, звісно, не дадуть, але якщо йому пощастить знайти якусь «свіжинку», то можна розраховувати на півтори колонки в наступному номері. А це було б зовсім непогано, бо за останні тижні з десяток, а то й більше його матеріалів Нью-Йорк або відкидав, або не ставив у номер за браком місця. Взагалі-то в цьому не було нічого незвичайного: кореспонденти «Тайма» й «Лайфа» з самого початку звикають писати «в кошик». Але Каратон був людиною честолюбною.

Він повернувся до тісної «кімнати преси». А за кілька хвилин двері відчинилися, і Гербі Чендлер завів туди худого, гостроносого хлопця в робочому комбінезоні. Старший розсильний відрекомендував його: Чес Елліс, технік-ремонтник. Елліс ніяково потиснув Каратонові руку і, показавши на рулон креслень на кальці, який тримав під пахвою, винувато сказав:

— Тільки я мушу все це повернути.

— А мені воно потрібно лише на кілька хвилин. — Каратон допоміг Еллісові розгорнути креслення. — Покажіть мені, де Дофінів зал?

— Отут.

Чендлер докинув:

— Я розповів йому про ті збори, сер. І що ви хочете все чути, але щоб вас не бачили.

— Які тут стіни й стеля? — спитав кореспондент «Тайма».

— Стіни суцільні. А між стелею й горішнім поверхом є проміжок. Але залізти в нього не можна: провалитеся.

— Маємо шах, — сказав Каратон, який розраховував саме на такий варіант. Він тицьнув пальцем у креслення. — А це що за лінії?

— Витяжні труби. Гаряче повітря з кухні. До них краще не підступатися — засмажитеся живцем.

— А це?

Елліс схилився над калькою, потім зазирнув у інше креслення.

— Вентиляційний канал. Подає охолоджене повітря. Проходить над стелею Дофінового залу.

— Має виходи в зал?

— Еге ж. Душники: на обох кінцях і над центром залу. Отут, де позначено.

— Канал цей широкий?

Технік, подумавши, відповів:

— Три квадратних фути, не менше.

Каратон рішуче сказав:

— Покажете мені, де в нього залазять. Я проповзу до отвору й звідти побачу й почую все, що мені треба.

Далі все пішло, як по писаному. Елліс, трохи посперечавшись, приніс Каратонові комбінезон і сумку з інструментами. Кореспондент швиденько перевдягнувся, взяв сумку, і Елліс, боязко озираючись, повів його за собою. Старший розсильний десь напівдорозі зник, наче розтанув у повітрі. Каратон не знав, скільки доларів від його сотні перепало Еллісові — в усякому разі, техніка ця сума, видно, задовольнила.

На кухні на них не звернули уваги — кому цікаво, куди йдуть двоє робітників-ремонтників! У глухому кінці коридору за кухнею, високо в стіні, темнів отвір; грати з нього Елліс зняв заздалегідь. До отвору вела крута металева драбина. Каратон мовчки видерся драбиною нагору й заліз у вентиляційний канал. Що ж, тісно, але повзти можна. Попереду була цілковита темрява. В обличчя йому віяв прохолодний вітерець, а коли він заповнив своїм тілом металевий канал, зустрічний тиск холодного повітря посилився.

Елліс прошепотів йому навздогін:

— Рахуйте душники! Четвертий, п’ятий і шостий будуть над Дофіновим залом. Повзіть тихенько, бо інакше вас почують. Я повернуся за півгодини. Якщо вас не буде — то ще через півгодини.

Каратон спробував повернути голову, але не зумів. Отже, задкувати буде куди важче, ніж повзти вперед. Кинувши глухо: «Гаразд!» — він рушив плазом.

Вже через кілька ярдів він натер садна на колінах і ліктях, якісь гострі, мов ножі, виступи стриміли з усіх боків, а одного разу він мало не скрикнув, коли гострий кінець гвинта крізь комбінезон боляче уп’явся в ногу. Просунувши руку назад, він відчепив холошу й обережно поповз далі.

Душники видно було добре, бо знизу в них просочувалося світло. Він протиснувся над трьома, тамуючи подих і благаючи бога, щоб грати не зірвалися під його вагою. Підповзаючи до четвертого, він почув голоси. Скидалося на те, що збори вже почалися. Діставшись до грат, Каратон зрадів: він чув кожне слово, а повернувши голову, міг навіть бачити частину залу. З середнього душника видно, мабуть, ще краще, вирішив він. І не помилився. Тепер перед очима в нього була половина залу засідань і поміст президії. Виступав голова з’їзду дантистів доктор Інгрем. Кореспондент «Тайма» сяк-так видобув із задньої кишені записник і кулькову ручку-ліхтарик.

— …закликаю вас, — говорив доктор Інгрем, — виявити найвищу принциповість. — Помовчавши, він повів далі. — Ми, лікарі, так само як адвокати, вчителі та люди аналогічних професій, за природою своєю — угодовці. І ми й досі не визначили своєї позиції в питанні боротьби за права людини. В нашому середовищі дискримінації не існує — як правило, не існує — і донедавна ми вважали, що цього досить. Що ж до подій та конфліктів поза сферою нашої діяльності, то їх ми просто ігнорували. Мовляв, ми, медики, люди зайняті, у нас на такі речі немає часу. Що ж, може, в цьому є частка істини; в кожному разі, це дуже зручна теорія. Але сьогодні послугуватися нею ми більше не можемо. Сьогодні настала наша черга показати зуби. — Маленький лікар помовчав, обводячи очима своїх слухачів. — Ви вже знаєте, як непростимо образила адміністрація готелю нашого шановного колегу доктора Ніколаса. Образила, цинічно порушивши водночас закон про громадянські права. Як ваш голова, я пропоную відповісти найрішучішим протестом. Я пропоную відмінити з’їзд і всією громадою залишити цей готель.

В кількох місцях залу почулося здивоване «Ого!»

Доктор Інгрем говорив далі.

— Більшості з вас моя пропозиція була вже відома. Той, хто прибув сьогодні вранці, чує її вперше. Хочу сказати і тим, і тим, що запропонована мною акція пов’язана з багатьма незручностями, розчаруванням — для мене не меншим, ніж для вас, — а також із втратами для науки і для суспільства. Але бувають такі випадки, коли на карту поставлено вашу честь, ваші переконання, і врятувати їх можуть тільки заходи крайні й безкомпромісні. Зараз ми, на мою думку, маємо саме такий випадок. І тільки в спосіб, запропонований мною, ми зможемо продемонструвати всю глибину нашого гніву, зможемо раз і назавжди заявити, що в боротьбі за людські права ми теж сила, на яку треба зважати.

Із залу залунало:

— Правильно! Правильно!

Але водночас почувся і невдоволений гомін.

В центрі залу підвівся з місця кремезний чоловік. Каратон, придивившись, побачив важкі щелепи, товсті, складені в усмішку губи й окуляри у масивній оправі. Чоловік цей проголосив:

— Я — з Канзас-сіті. — Делегати веселими вигуками привітали його, а він помахав у відповідь ручиськом. — Дозвольте поставити докторові лишень одне запитання. Чи візьметься він пояснити моїй жіночці, яка так мріяла про цю поїздку — і не тільки їй одній! — чому, не встигши приїхати сюди, ми повинні розвертатися на сто вісімдесят градусів і брати курс додому?

Хтось обурено запротестував:

— Це не стосується суті справи!

Але цей самотній голос потонув у загальному веселому гаморі.

— Атож, добродії, — сказав кремезний канзасець. — Хотів би я послухати, як він пояснить це моїй старій!

Він сів, видимо, дуже задоволений собою, а доктор Інгрем, червоний від гніву, обурено вигукнув:

— Джентльмени, це нагальна й серйозна справа. Ми вже й без того цілу добу зволікаємо з тим, що мали б зробити ще вчора.

Почулися оплески, але незграйні й слабенькі. Кілька чоловік у залі попідводилися й заговорили водночас. Голова зборів, що сидів на помості поряд з доктором Інгремом, постукав молоточком.

Почалися дебати. Кілька промовців один за одним засудили адміністрацію готелю, але жоден не висловив свого ставлення до пропозиції доктора Інгрема. Потім наперед вийшов стрункий, елегантно вдягнений чоловік, у манерах якого відчувалася звичка командувати людьми. Зал враз затих. Каратон не розчув його прізвища, але вловив:

— …другий заступник голови й член організаційного комітету.

Новий промовець чітко й твердо заговорив:

— Ці збори ми проводимо за закритими дверима на мою настійну вимогу, підтриману кількома членами організаційного комітету. Перевага закритих зборів полягає в тому, що ми можемо вільно висловлювати свої думки, знаючи, що наші слова ніхто не протоколюватиме й що вони не вийдуть за межі цього приміщення й не потраплять у перекрученому вигляді в пресу. Можу додати, що проти такої форми зборів різко виступав наш шановний голова доктор Інгрем.

Доктор Інгрем гримнув з помосту:

— А чого ви боїтеся? Компрометації?

Ігноруючи це запитання, промовець повів далі:

— Я, як і всі ви, відчуваю відразу до расової дискримінації. Серед моїх най… — він повагався, — найближчих колег є люди, що належать до інших віросповідань та рас. Я хочу підкреслити, що не менше, ніж доктор Інгрем, обурений вчорашнім інцидентом. Єдине, в чому ми в дану мить розходимося — це питання методу. Доктор Інгрем — якщо дозволите мені розширити його метафору — наполягає на екстракції. Я ж вважаю, що до даного випадку треба підходити спокійніше — як до неприємної, але локалізованої інфекції.

По залу прокотився смішок, і сам промовець усміхнувся.

— Я не вірю, що наш, на жаль, відсутній колега доктор Ніколас виграє щось від того, що ми відмінимо з’їзд. Зате нашим професійним інтересам буде, безперечно, завдано шкоди. Більше того — ми тут усі свої, а тому я буду відвертим — я не вірю, що загальні питання расових взаємовідносин мають стосуватися нас, як організації.

Самотній голос із задніх рядів запротестував:

— Неправильно! Ці питання стосуються всіх!

Решта делегатів мовчали, уважно слухаючи.

Промовець похитав головою.

— В політичних акціях ми маємо право виступати тільки як приватні особи. Природно, де треба, ми мусимо стояти один за одного, і трохи далі я запропоную певні заходи в справі доктора Ніколаса. Але загалом я згоден з доктором Інгремом: ми, медики, люди зайняті, і в нас немає часу на такі речі.

Доктор Інгрем зірвався на ноги.

— Я цього не казав! Я тільки навів цей погляд, як непереконливий, і абсолютно не поділяю його.

Промовець знизав плечима.

— Але ця формула прозвучала з трибуни.

— В зовсім іншому контексті! Я не дозволю перекручувати мої слова! — Інгремові очі палали гнівом. — Джентльмени, ми просторікуємо тут, жонглюючи такими словами, як «на жаль» і «шкода». Невже ви не розумієте, що йдеться про щось більше; що ми з вами обговорюємо питання людських прав, людської гідності? Якби ви були вчора на моєму місці й бачили, як принижують вашого колегу, друга, чудову людину…

В залі загукали: «До порядку! До порядку!» Голова зборів постукав молоточком, і розчервонілий доктор Інгрем мотнув головою і сів.

Промовець чемно запитав: «Дозвольте продовжити?» Голова зборів кивнув, і він, подякувавши, повів далі:

— Джентльмени, свої пропозиції я сформулюю коротко. По-перше, я пропоную, щоб надалі ми збиралися на свої з’їзди там, де доктора Ніколаса та інших представників його раси впускають у готелі без зайвих розмов. Такі, прийнятні для всіх нас місця, По-моєму, знайти неважко. По-друге, я пропоную в спеціальній резолюції висловити свій осуд адміністрації готелю за відмову надати помешкання докторові Ніколасу. Після цього, гадаю, ми можемо розпочинати роботу нашого з’їзду згідно з порядком денним. — В руці він тримав аркушик паперу. Тепер він підніс його до очей. — Порадившись з кількома іншими членами нашого організаційного комітету, я склав проект резолюції.

Каратон вже не прислухався. Резолюція його не цікавила. Зміст і! він знав наперед, а текст в разі потреби можна буде легко дістати. Тепер він придивлявся до облич делегатів. Нормальні обличчя, думав він. Обличчя освічених людей. На них відбивалося полегшення. Їм відлягло від серця, думав Каратон, бо їх звільнили від потреби діяти — діяти в спосіб неприємний і незвичний, як того вимагав доктор Інгрем. Під прикриттям словесної димової завіси, так широко застосовуваної в баталіях на захист «істинної демократії», вони тепер можуть тихесенько знятися з передової й відійти в тил. І сумління їхнє буде чисте, і престиж не підупаде. Один делегат спробував, щоправда, підтримати доктора Інгрема, запротестувати, але запалу його стало не надовго. Так, баталія скінчилася: почалось нудне обговорення окремих формулювань резолюції.

Кореспондента «Тайма» нараз пройняв дрож, і він згадав, що вже близько години лежить у вентиляційному каналі під струменем холодного повітря. Але все те він витерпів недаремно: він мав матеріал, з якого Нью-Йоркські редактори-стилісти викрешуть додаткові іскри. І він ладен був закластися, що цього тижня його репортаж не вилетить із верстки.

5

Пітер Макдермот почув про рішення закритих зборів майже відразу по тому, як вони закінчилися. Клерк, якого він поставив чатувати біля дверей Дофінового залу, по телефону повідомив, що делегати вже розходяться і з їхніх розмов ясно: пропозицію про відміну з’їзду відкинуто.

Як службовець готелю, Пітер мусив би зрадіти. Натомість звістка ця засмутила його. Він подумав про доктора Інгрема: його ідеалам, його уявленням про честь і справедливість завдано страшного удару. Як він перенесе це?

Потім Пітер згадав учорашнє цинічне пророкування Уоррена Трента і похитав головою: виходить, воно справдилося від початку до кінця. Що ж, треба доповісти йому про це…

Крістіна працювала за своїм столом у Трентовій приймальні. Коли Пітер увійшов, вона підвела голову й тепло всміхнулася.

— Як вчорашній прийом? — запитала вона.

Він завагався, а вона, побачивши це, засміялася:

— Невже ви вже забули про нього?

Він похитав головою.

— Ні. Але мені бракувало вас — і мені й досі соромно за те, що я переплутав учора все на світі. Якщо ви ввечері вільні, я готовий спокутувати свою провину.

— Я сьогодні просто нарозхват! — сказала Крістіна. — Мене вже запросив на вечерю містер Уеллс.

Пітерові брови підскочили вгору.

— Я бачу, він зовсім видужав.

— Не настільки, однак, щоб виходити з готелю, а тому ми зустрічаємося в нашому ресторані. Якщо ви затримаєтеся на роботі, то, може, приєднаєтеся до нас?

— Якщо зможу — обов’язково. — Він показав очима на двері кабінету. — У. Т. в себе?

— Так. Але будьте обережні: він у поганому гуморі.

— В мене приємні новини. Дантисти щойно вирішили не відміняти з’їзду. — Вже серйознішим тоном він додав. — Ви бачили Нью-Йоркські газети?

— Бачила. Нам по заслузі.

Він кивнув, погоджуючись.

— Місцеві газети я теж переглядала, — сказала Крістіна. — Про той жахливий злочин — нічого нового. Він і досі не йде мені з думок.

— Мені теж, — сказав Пітер.

Перед очима його знову виникла сцена, бачена три дні тому: відгороджена канатним бар’єром, освітлена потужними ліхтарями дорога, похмурі полісмени. Знайдуть чи не знайдуть вони злочинця? Може, і слід його вже загув… За асоціацією він згадав і про другий злочин. Не забути б спитати в Огілві, чи розслідування нічної крадіжки дало якісь результати. А взагалі дивно: вже он яка година, а старшого детектива чомусь і досі не видно.

Усміхнувшись Крістіні, він постукав у двері кабінету Уоррена Трента і ввійшов.

Принесена Пітером новина, однак, не справила на хазяїна ніякого враження — той тільки неуважливо покивав головою, зайнятий своїми думками. По кількахвилинній розмові Пітер пішов.

Олберт Уеллс угадав, що Пітер захоче зустрітися зі мною, подумала Крістіна — і пошкодувала, що сама зробила цю зустріч неможливою.

Їй ще треба було здійснити свій вчорашній план — урятувати Олберта Уеллса від повного банкрутства в ресторані. Вона подзвонила Максові, старшому офіціантові головного залу.

— Слухайте, Макс, — сказала вона, — ваші вечірні ціни — справжнє здирство.

— Не я їх призначаю, міс Френсіс. І часом шкодую про це.

— Вільний столик у вас, здається, не проблема?

— Трапляються такі вечори, — відповів старший офіціант, — коли я почуваюся Лівінгстоном, що чекає на Стенлі[14]. Люди тепер стали розумніші. Вони знають, що такі готелі, як наш, мають одну центральну кухню, і до якого б залу вони не прийшли, страви їм даватимуть ті самі. Тож навіщо їм переплачувати в головному ресторані, коли можна посидіти в скромнішій обстановці й заощадити десятку?

— У мене є приятель, — сказала Крістіна, — який любить старомодний шик — він уже літня людина, звуть його містер Уеллс. Сьогодні ми прийдемо до вас обідати. Я хочу попросити вас, щоб рахунок йому подали не дуже великий. Але й не дуже малий — щоб не викликати підозри. А різницю запишете на мене.

Старший офіціант засміявся.

— Мені б таку дівчину, як ви.

— Аз вами я б цього не робила, Макс, — відказала вона. — Всі знають, що ви один з двох найбагатших людей у готелі.

— І хто ж другий?

— Хіба не Гербі Чендлер?

— Ви ставите мене з ним на одну дошку? Це не комплімент.

— Але ви подбаєте про містера Уеллса?

— Міс Френсіс, коли ми подамо йому рахунок, він подумає, що обідав у кафе-автоматі.

Сміючись, вона поклала трубку. На Макса можна покластися: він зробить усе розумно й тактовно.

Скипаючи гнівом і все ще відмовляючись вірити власним очам, Пітер Макдермот удруге, повільно перечитав заяву Огілві.

Цю заяву він знайшов у себе на столі після короткого візиту до Уоррена Трента. Вона була датована вчорашнім числом; Огілві, очевидно, залишив її звечора в своєму кабінеті, а кур’єр приніс із ранковими паперами. Отже, старший детектив облагодив усе так, щоб йому не могли перешкодити зробити задумане. Пітер читав:

«Містеру П. Макдермоту.

З приводу: відпустки.

ЗАЯВА

Я, підписаний нижче, доповідаю, що беру відпустку на чотири дні (з семи, що мені належать). Причина особиста й нагальна.

Заст. ст. детектива У. Фінеген дістав усі інструкції щодо заходів, пов’язаних з крадіжкою. Він у курсі і всіх інших справ.

Підписаний нижче повернеться до виконання своїх обов’язків наступного понеділка.

З повагою Т. І. Огілві, старший детектив готелю».

Пітер з обуренням згадав: не далі як учора Огілві сам висловив припущення, що в «Сейнт-Грегорі» діє професіональний злодій. Під час тієї розмови Пітер запропонував детективу на кілька днів оселитися в готелі, але гладун рішуче відмовився. Отож уже тоді Огілві готувався до від’їзду. Чому ж він нічого не сказав про свій намір? Певно, знав, що Пітер категорично заперечуватиме, й хотів уникнути зайвих розмов і можливої затримки.

В заяві було сказано: «Причина особиста й нагальна». Що ж, розмірковував Пітер, це, мабуть, правда. Бо хоч як поблажливо ставиться до Огілві хазяїн, старший детектив мусить розуміти, що самовільний від’їзд у такий час може потягти за собою серйозні неприємності.

І все-таки — що то за «особиста причина», про яку він пише? Видно, якась темна справа, бо інакше він одверто про все розповів би, добре знаючи, що адміністрація завжди йде назустріч службовцеві, якого спіткало лихо.

Отже, діло ясне, що діло темне.

За інших обставин Пітер не доскіпувався б — кому, зрештою, охота перетрушувати чуже брудне шмаття? — але в даному разі вчинок Огілві ставив під загрозу нормальне функціонування готелю, і заступник головного адміністратора просто зобов’язаний був провести дізнання.

Він натиснув на кнопку, і коли Флора ввійшла, простяг їй заяву.

Вона співчутливо похитала головою.

— Я читала. І уявляла собі, як ви розсердитеся.

— Будь ласка, спробуйте з’ясувати, куди він подівся, — сказав Пітер. — Подзвоніть йому додому, потім обдзвоніть усі місця, де він буває. Розпитуйте, чи бачили його сьогодні й чи не повинен він прийти. Всім, хто зніматиме трубку, кажіть, що його негайно викликають до готелю. Якщо ви натрапите на самого Огілві, переключіть його на мій апарат.

Флора занотувала наказ у своєму записнику.

— І ще одне — зв’яжіться з гаражем. Я сьогодні вночі проходив повз готель і випадково помітив, як наш приятель виїздив звідти — на «ягуарі». Це було о першій ночі. Може, він сказав комусь, куди іде.

Коли Флора вийшла, він викликав заступника старшого детектива Фінегена, худого, похмурого мовчуна, який, перш ніж відповідати на нетерплячі Пітерові запитання, подовгу зважував і обмірковував кожне своє слово.

Ні, він не знав, куди подівся містер Огілві. Про те, що начальник кудись їде, він почув тільки вчора ввечері: Огілві викликав його й на кілька днів передав повноваження. Так, цілу ніч детективи патрулювали на поверхах, але нічого підозрілого не помітили. Ніяких скарг на непроханих гостей також не надходило. Міське поліційне управління поки що мовчить. Так, Фінеген весь час підтримуватиме контакт з поліцією, як радить містер Макдермот. Авжеж, якщо Фінеген одержить якусь звістку від Огілві, він негайно повідомить про це містера Макдермота.

Нарешті Пітер відпустив Фінегена. Він усе ще не міг заспокоїтися й подумки лаяв Огілві, коли Флора оголосила по селектору:

— З вами хоче говорити міс Марша Прейскотт. Вона на другій лінії.

— Скажіть їй, що я зайнятий і подзвоню пізніше сам. А втім, ні, стривайте. Я поговорю з нею.

Він зняв трубку, і Маршин голос весело промовив:

— А я все чула!

Пітер з досадою подумав: «Флора знов увімкнула селектор, забувши вимкнути телефон!» Уголос він сказав:

— Пробачте. Після казкового вечора ранок випав препаскудний.

— Для готельних адміністраторів, мабуть, перше правило — ранок від вечора мудріший.

— Для деяких, може, й перше. Але не для мене.

Він відчув, що вона вагається. Потім, нарешті, запитала:

— А вечір справді був казковий?

— Від початку до кінця.

— Чудово! Тоді я готова виконати свою обіцянку.

— Ви начебто вже виконали її.

— Ні, — сказала Марша. — Я пообіцяла дати вам кілька уроків з історії Нового Орлеана. Ми можемо почати сьогодні.

Він хотів відмовитися, послатись на те, що не може залишити готель, але раптом подумав: а чому б, власне, не поїхати? Він нечасто користувався своїм правом на два вихідні на тиждень, а останнім часом, до того ж, мало не щодня працював понаднормово. Так, він з чистим сумлінням може дозволити собі зробити двогодинну перерву.

— Гаразд, — сказав він. — Подивлюсь, скільки століть можна пройти між другою і четвертою пополудні.

6

Двічі під час двадцятихвилинної ранкової молитви Кертіс О’Кіф ловив себе на тому, що думки його розповзаються. Це була знайома ознака нетерпіння, за яке він коротко вибачився перед господом: бити себе в груди за такий гріх не годилося, бо якщо в тебе непосидюща вдача, то це — від бога.

Йому, однак, відлягло від серця, коли він згадав, що сьогодні — останній день його перебування в Новому Орлеані. Ввечері він вилетить у Нью-Йорк, а завтра — в Італію, в Неаполь, де на нього й Додо вже чекають у готелі О’Кіфа. Скоріше б опинитися там, на новому місці і в звичній обстановці власного готелю! Кертіс О’Кіф не розумів, чому його критики вбачають щось погане в тому, що можна об’їхати всю земну кулю, зупиняючись у готелях О’Кіфа і не розстаючись із Сполученими Штатами Америки. Бо хоч як полюбляв він закордонні поїздки, вони не радували б його без звичних і знайомих речей: без американського антуражу, лише трошечки забарвленого місцевим колоритом, без американського комфорту, американської кухні і американського товариства. Все це можна було знайти в будь-якому О’Кіфовому закладі.

Якщо ж за тиждень йому так само кортітиме покинути Італію, як зараз Новий Орлеан, — теж не біда: відвідини верховним владикою володінь у Делі, Лісабоні, Аделаїді чи Копенгагені лише стимулюватимуть діяльність підданих — так само, як служителів церкви наснажує приїзд папи римського.

Згодом він, певна річ, повернеться до Нового Орлеана — через місяць-два, коли «Сейнт-Грегорі» — на той час «Сейнт Грегорі» О’Кіфа, — буде перелицьовано відповідно до стандартів О’Кіфових закладів. Його приїзд на урочисту церемонію інавгурації буде обставлений з помпою: гримітимуть фанфари, батьки міста виголошуватимуть вітальні промови, преса, радіо й телебачення розпишуть усе, як сенсацію номер один. А він, як заведено, з’явиться в супроводі почту знаменитостей, серед яких будуть і голлівудські зірки — завжди охочі наїстися й напитися чужим коштом.

Відтворивши в уяві цю картину, Кертіс О’Кіф невдоволено подумав, що Уоррен Трент і досі не дав офіційної згоди на умови, запропоновані йому два дні тому. До полудня — крайнього строку — лишалося півтори години. Очевидно, власник «Сейнт-Грегорі» зволікатиме з капітуляцією до останнього.

О’Кіф нервово міряв кроками вітальню. Півгодини тому Додо вирушила в похід по магазинах — він вручив їй кілька сот доларів великими купюрами, порадивши запастися легким одягом: в Неаполі спека ще більша, ніж у Новому Орлеані, а в Нью-Йорку на купівлю речей не буде часу. Додо, як завжди, зворушено подякувала йому, хоч — сміх, та й годі! — не так бурхливо, як учора, коли він за шість доларів купив квйтки на екскурсійний пароплав. Чудні створіння ці жінки, подумав О’Кіф.

Думки його урвав дзвінок телефона. Апарат стояв у другому кінці кімнати, й О’Кіф підбіг до нього.

— Слухаю!

Він сподівався почути голос Уоррена Трента. Але телефоністка сказала, що це міжміський виклик. За мить він упізнав гугняву мову Генка Лемніцера.

— Це ви, містере О’Кіф? Маю гарні новини!

— Які саме?

— Я підписав контракт для Додо.

— З ким?

— Уот Керзон знімає нову версію «Всього з собою не забереш». Пригадуєте — ми фінансуємо цю стрічку.

— Пригадую.

— Вчора я дізнався, що Уотові потрібна дівчина на роль Енн Міллер. Роль, хоч і не головна, але непогана, а Додо в неї впишеться, як у свій бюстгальтер.

Кертіса О’Кіфа знову покоробила Лемніцерова вульгарність.

— Спершу, очевидно, має відбутися проба.

— Ну звичайно.

— А що як Керзон забракує Додо?

— Ви жартуєте? Чи, може, забули про свій вплив, містере О’Кіф? Вважайте, що Додо вже знімається. До того ж, я домовився із Сандрою Стрен — вона бере дівчину під свою опіку. Ви ж знаєте Сандру?

— Так.

О’Кіф добре знав, хто така Сандра Стрен. Ця жінка мала репутацію найкращої в Голлівуді викладачки акторської майстерності. Вона була відома ще й тим, що брала в науку невідомих юних протеже багатих покровителів і вирощувала з них кінозірок першої величини.

— Я дуже радий за Додо, — сказав Лемніцер. — Вона така гарна дитинка! Але тут треба діяти негайно.

— Цебто?

— Її чекають, як-то кажуть, на вчора, містере О’Кіф. Але я вже про все подбав — і про заміну теж.

— Про заміну?

— Так, про Дженні Ламарш. — В Лемніцеровім голосі почулися здивовані нотки. — А ви хіба забули?

— Ні, не забув.

— Тож, кажу, я все владнав, містере О’Кіф. Дженні сьогодні ввечері вилітає в Нью-Йорк і завтра зустрінеться там з вами. Квиток до Неаполя, взятий на Додо, ми перепишемо на Дженні, а Додо хай летить прямо сюди з Нового Орлеана. Просто, га?

— Але ви обіцяєте, що міс Леш одержить цю роль?

— Містере О’Кіф, присягаюся могилою моєї матері!

— Ваша мати ще жива.

— Тоді могилою моєї бабусі! — На мить Лемніцер замовк, а тоді, наче раптом здогадавшись, сказав: — Якщо ви не знаєте, як піднести це Додо, то доручіть мені! Просто вийдіть прогулятися, а я тим часом подзвоню їй і все поясню. Так буде краще — без слів сумних і сліз прощальних.

— Ні, не треба. Я сам.

— Ну, як знаєте, містере О’Кіф. Я просто хотів вам допомогти.

— Міс Леш повідомить вас про свій приїзд телеграмою. Ви зустрінете її в Лос-Анджелесі?

— Аякже! Я її вже жду — не діждуся! Ну, гаразд, містере О’Кіф. Бажаю вам добре повеселитися в Неаполі. Ох і заздрю ж я вам на Дженні!

Нічого не відповівши, О’Кіф поклав трубку.

Додо повернулася щаслива, задихана, навантажена пакунками, в супроводі розсильного, який теж ніс цілу гору картонок.

— Мені треба ще раз збігати туди й назад, Керті. Це не все!

— Для цього існують бюро доставки, — буркнув О’Кіф.

— Ні, так краще! Як на різдво! — Вона пояснила усміхненому розсильному: — Ми їдемо в Неаполь. Це аж в Італії.

О’Кіф дав розсильному долар і почекав, щоб той вийшов.

Додо, звільнившись від пакунків, кинулася О’Кіфові на шию й поцілувала в обидві щоки.

— Ти скучив за мною? Боже, Керті, я така щаслива!

О’Кіф лагідно зняв її руки з своїх плечей.

— Присядьмо! Я хочу розповісти тобі про зміни в наших планах. І маю для тебе приємну новину.

— Ми виїдемо раніше?

Він похитав головою.

— Ні. Все це стосується не стільки мене, скільки тебе. Люба, тобі нарешті дають роль у кіно. Я давно вже добивався цього. А сьогодні мені подзвонили й сказали, що про все домовлено.

Додо дивилася йому просто в обличчя своїми наївними блакитними очима.

— Мене запевнили, що роль дуже цікава — я, власне, зразу поставив таку умову. Якщо все буде гаразд — а я не маю сумнівів щодо цього — то це може стати початком чогось справді великого в твоєму житті. — Він затнувся, відчуваючи, як нещиро звучать його слова.

Додо повільно промовила:

— Це, мабуть, означає… що я мушу їхати…

— На жаль, так, люба.

— Коли?

— Хоч як це прикро — завтра вранці. Ти полетиш просто в Лос-Анджелес. Тебе зустріне там Генк Лемніцер.

Додо повільно кивнула головою і, піднісши до обличчя тонкі, довгі пальці, відкинула з лоба пасмо попілясто-білявого волосся. Це був механічний, простий і разом з тим — що характерно для неї — дуже звабний жест. О’Кіф несподівано уявив собі її в обіймах Генка Лемніцера — і відчув щось схоже на ревнощі. Лемніцер, який так заповзято вишукував для хазяїна «партнерок», нізащо не став би залицятися до кандидатки у фаворитки. Але потім… Потім — то вже інша річ. О’Кіф відігнав від себе цю думку.

— Повір, люба, мені дуже тяжко розлучатися з тобою. Але нам треба подумати й про твоє майбутнє.

— Нічого, Керті. — Додо все ще не зводила з нього очей. І хоч які вони були наївні, в нього раптом майнула абсурдна думка, що вона бачить його наскрізь. — Нічого. Все гаразд.

— Я думав — ти більше зрадієш, коли почуєш про роль.

— А я радію, Керті! Їй-богу, радію! І вдячна тобі… Ти, як завжди, такий милий… такий дбайливий…

Він підбадьорився.

— Ти навіть не уявляєш, яка це чудова перспектива. Я певен, гратимеш ти добре, а я, звичайно, стежитиму за твоїми успіхами. — Він вирішив зосередити свої думки на Дженні Ламарш.

— Отже… — голос її зірвався, але вона зразу ж опанувала себе. — Отже, ти поїдеш увечері, а я залишуся тут до завтра?

— Ні, — блискавично вирішив він. — Я перезамовлю свій квиток на завтра. На ранок. Ми проведемо вечір разом — так, щоб він залишився в нашій пам’яті назавжди.

Додо вдячно всміхнулася йому, і в цю мить задзвонив телефон. Зрадівши нагоді урвати цю розмову, він узяв трубку.

— Містер О’Кіф? — запитав приємний жіночий голос.

— Я.

— З вами говорить Крістіна Френсіс — секретарка містера Уоррена Трента. Містер Трент питає, чи зручно вам буде прийняти його зараз.

О’Кіф глянув на годинник. До полудня лишалося п’ять хвилин.

— Авжеж, — сказав він. — Я можу прийняти містера Трента. Хай приходить.

Поклавши трубку, він з усмішкою промовив:

— Схоже на те, люба, що і тобі, й мені сьогодні є що відзначити: перед тобою відкривається блискуче майбутнє, а я стаю власником нового готелю.

7

Десь за годину перед тим до Уоррена Трента, який у похмурій задумі сидів за подвійними дверима свого робочого кабінету, тихо ввійшла Крістіна Френсіс.

— З вами хоче поговорити містер Еміль Дюмер, — сказала вона. — Я не стала б вас турбувати, але він каже, що справа нагальна.

Трент гмукнув. Отже, вороння злітається, подумав він. А втім, ні. Порівняння це не дуже вдале. Промислово-комерційний банк, президентом якого був Еміль Дюмер, вклав у «Сейнт-Грегорі» чимало грошей. І саме цей банк кілька місяців тому відмовився відстрочити сплату боргу, а також надати нову позику. Що ж, тепер Дюмерові та його колегам-управителям нема чого турбуватися. Після підписання угоди з О’Кіфом вони дістануть назад свої грошики. Треба їм про це сказати, і хай заспокояться.

Він простяг руку до телефону.

— Ні, — сказала Крістіна, — містер Дюмер тут, він чекає в приймальні.

Уоррен Трент здивувався. Щеб Еміль Дюмер залишив стіни свого банку, своєї фортеці, й власною персоною прийшов до когось на прийом?! Це було нечувано!

За мить Крістіна впустила відвідувача й вийшла, причинивши за собою двері.

Еміль Дюмер, кругленький, низенький, з вінчиком кучерявого сивого волосся на голові, був креолом. Та попри цей факт, він мав такий вигляд, наче зійшов зі сторінок «Записок Піквікського клубу». І висловлювався він відповідно — пишномовно й багатослівно.

— Даруйте, Уоррене, за цей несподіваний і не погоджений заздалегідь візит. Але мене привела до вас справа така негайна, що на звичайні в таких випадках формальності я просто не мав часу.

Вони потисли один одному руки. Хазяїн готелю жестом запросив гостя сісти.

— Якщо ви не заперечуєте, я розповім усе по порядку. Насамперед я хочу запевнити вас, що з важким серцем змушений був відповісти відмовою на ваше прохання про позику. На жаль, і сума, і умови позики виходили за межі наших можливостей і нашої фінансової політики.

Уоррен Трент кивнув, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Він ніколи не відчував симпатії до цього банкіра, хоч був далекий і від того, щоб недооцінювати його. Він знав: велемовність Дюмера — це тільки маска, розрахована на простаків, маска, за якою ховається гострий, проникливий розум.

— Сподіваюсь, однак, що мета мого сьогоднішнього візиту якоюсь мірою зменшить неприємний осадок, що залишився після тих наших невдалих переговорів.

— Щось не віриться, — відказав Уоррен Трент.

— Побачимо. — Банкір видобув з теки кілька списаних олівцем аркушів паперу. — Наскільки мені відомо, О’Кіфова компанія звернулася до вас з пропозицією продати їй ваш готель.

— Це вже всім відомо. Сподіваюсь, ви не турбували ФБР, щоб довідатися про це.

Банкір усміхнувся.

— Чи не могли б ви розповісти, які умови вам запропоновано?

— Чого це раптом я маю про це розповідати!

— А тому, — чітко вимовляючи кожне слово, сказав Дюмер, — що я прийшов до вас із контрпропозицією.

— В такому разі, я бачу ще менше підстав розкривати ці умови. Можу тільки повідомити, що я пообіцяв дати відповідь О’Кіфові сьогодні опівдні.

— Так-так, це мені відомо, і саме тому я дозволив собі завітати до вас без попередження. До речі, я хочу вибачитися за те, що не прийшов раніше: остаточні відомості й інструкції надійшли буквально годину тому.

Почуте від Дюмера не схвилювало Уоррена Трента. Очевидно, вирішив він, група місцевих фінансистів, від імені яких і прийшов Дюмер, хоче спробувати купити готель задешево, щоб потім вигідно перепродати.

Банкір перебіг очима свої нотатки.

— Наскільки мені відомо, О’Кіфова компанія пропонує вам за готель чотири мільйони доларів. Два мільйони з цієї суми підуть на поновлення застави, мільйон готівкою — щоб розрахуватися з акціонерами, а четвертий мільйон буде вручено вам особисто у вигляді акцій О’Кіфової компанії. Крім того, кажуть, нібито за вами назавжди залишаються ваші апартаменти в будинку готелю.

Обличчя Уоррена Трента почервоніло від гніву. Він грюкнув кулаком по столу.

— Чорт забирай, Емілю, не грайтеся зі мною в кота і мишку!

— Якщо у вас склалося таке враження — прошу пробачити мене.

— На бога! Вам і так усе відомо — навіщо ж ви питаєте?

— Щиро кажучи, — відповів Дюмер, — я розраховував на те, що ви в такий спосіб підтвердите відомі нам факти. І хочу зразу ж сказати вам, що наші умови — кращі.

Уоррен Трент ще більше обурився, бо зрозумів, що потрапив у класичну пастку. Але йому тепер ясно було і те, що в організації самого Кертіса О’Кіфа є зрадник — можливо навіть, один з найближчих його помічників, добре обізнаний із найпотаємнішими планами. Що ж, по заслузі — хто з псами лягає, той з блохами встає.

— Чим же ваші умови кращі? І хто їх мені пропонує?

— Спочатку відповім на друге запитання: називати цю особу я поки що не маю права.

Уоррен Трент чмихнув:

— Я звик мати справу з живими людьми, а не з привидами.

— Я не привид, — зауважив Дюмер. — Крім того, наш банк може офіційно засвідчити, що пропозиція, яку я уповноважений вам зробити, грунтується на цілком правомочній основі, і що сторона, яку я репрезентую, має бездоганну репутацію.

Все ще роздратований тим, що його так легко обвели круг пальця, хазяїн готелю спитав:

— Коли ж я почую самі пропозиції?

— Зараз. — Банкір пошелестів своїми папірцями. — Загалом наша оцінка вартості готелю збігається з О’Кіфовою.

— Нічого дивного: вам відомі його підрахунки.

— Що ж до інших умов, то тут є істотні відмінності.

Відколи розпочалася ця розмова, Уоррен Трент уперше відчув, що в ньому прокидається цікавість.

— По-перше, сторона, яку я репрезентую, не має наміру наполягати на тому, щоб ви розірвали свій особистий зв’язок з готелем «Сейнт-Грегорі» і відійшли від його фінансових справ. По-друге, вона хоче зберегти незалежний статус і теперішній характер готелю.

Уоррен Трент міцно стис руками бильця крісла. Глянувши праворуч на настінний годинник, побачив: до дванадцятої лишається п’ятнадцять хвилин.

— Моя сторона, однак, претендує на контрольний пакет акцій — за даних обставин вимога цілком резонна — з тим, щоб мати змогу ефективно контролювати діяльність адміністрації. Ви, таким чином, перейдете на становище акціонера, що має найбільший за розмірами пакет серед власників сорока дев’яти відсотків акцій. Від вас зажадають також негайної відмови від посади головного адміністратора готелю… Дайте мені, будь ласка, напитися.

На столі в Уоррена Трента стояв термос з водою і одна склянка. Трент наповнив її.

— Яку ж роль уготували мені? Коридорного? Чи помічника швейцара?

— Нічого подібного. — Еміль Дюмер ковтнув води, потім подивився на склянку проти світла. — Завжди дивуюся: як це з нашої каламутної Міссісіпі здобувають таку смачну воду?

— Я вас слухаю!

Банкір усміхнувся.

— Відразу після того, як ви відмовитеся від названої посади, вас буде призначено головою правління акціонерного товариства — для початку на два роки.

— Головою, звісно, чисто номінальним!

— Можливо. Але це, по-моєму, далеко не найгірший варіант. Чи, може, ви хотіли б побачити в ролі номінального голови містера Кертіса О’Кіфа?

Хазяїн готелю промовчав.

— Я уповноважений, далі, запевнити вас, що всі обіцяні вам О’Кіфовою компанією особисті привілеї, як-от збереження за вами помешкання тощо, передбачені і в пропозиції моєї сторони. Тепер щодо переоформлення акцій і фінансових розрахунків. На цьому я дозволю собі зупинитися детальніше…

— Якщо я пристану на вашу пропозицію — коли має відбутися укладання угоди?

Відкопиливши губи, банкір трохи подумав і відповів:

— Власне, оформлення документів не забере багато часу. А зважаючи на те, що термін чинності заставної кінчається завтра, нам доведеться поквапитися. Гадаю, завтра в цей час папери будуть готові до підписання.

— І мені, сподіваюсь, назвуть нарешті ім’я покупця.

— Безперечно, — кивнув Еміль Дюмер. — Інакше яка ж це буде угода?

— Якщо однаково скажете завтра, то чому не сьогодні?

Банкір похитав головою.

— Сьогодні — не велено.

Уоррен Трент уже ладен був обуритися, крикнути, що погодиться тільки в тому разі, якщо йому скажуть, з ким він має справу. Але здоровий глузд узяв гору: яка, власне, різниця, кому він продає готель? Головне — що умови його цілком влаштовують…

Він зітхнув і коротко кинув:

— Я згоден.

8

Кертіс О’Кіф, якби міг, спопелив би, мабуть, Уоррена Трента своїм поглядом.

— І ви маєте зухвалість, дивлячись мені в очі, заявити, що продали готель комусь іншому!

Вони стояли у вітальні О’Кіфового люкса. Уоррен Трент піднявся сюди, скоро Еміль Дюмер вийшов з його кабінету. Додо, розгублена й засмучена, ховалася за О’Кіфовою спиною.

— Можете називати це зухвалістю, — відповів Уоррен Трент. — На мою думку, однак, це не що інше як констатація факту. Можливо, вам цікаво буде знати й те, що за умовами продажу я не відмовляюся від усіх прав на готель, а лишаюся одним з головних капіталовкладників.

— У такому разі ваш капітал плакав! — Обличчя О’Кіфа почервоніло від гніву. Такої поразки він не зазнавав уже багато років; приголомшений, засліплений люттю, він і досі не міг повірити в те, що почув. — Богом присягаюся — я вас розорю!

Додо несміливо поклала руку йому на рукав.

— Керті!

Він висмикнув руку.

— Заткни пелькуі — Жили на скронях його набрякли, й видно було, як вони пульсують, руки стислися в кулаки.

— Ти хвилюєшся, Керті… Не треба…

— А, хай тобі! Не лізь не в своє діло!

Додо благально глянула на Уоррена Трента, і під її поглядом той стримався від гострої відповіді, що вже готова була зірватися з уст. Натомість він спокійно промовив:

— Дозвольте вам нагадати: господь не надавав вам виключного права на купівлю нерухомого майна. А крім того, ви приїхали сюди з власної ініціативи. Я вас не запрошував.

— Ви проклинатимете цей день! І ви, і ті, хто з вами злигався! Я збудую тут власний готель, я влаштую вам таку конкуренцію, що ви з торбами підете, ні перед чим не зупинятимусь, робитиму все, щоб вас розорити й знищити!

— До того ще треба дожити. — Опанувавши себе, Уоррен Трент відчував тепер, що його самовладання зростає в міру того, як О’Кіф втрачає своє. — На такі речі потрібен час, а його в нас лишається вже небагато. І дивіться, щоб мої нові партнери вас самого не пустили з торбами. — Він не знав, на що спроможні його партнери, але дуже хотів би, щоб його погроза мала під собою грунт.

— Забирайтеся геть! — загорлав О’Кіф.

— Це все ще мій будинок, — відповів Уоррен Трент. — Як гість, ви, звісно, маєте право на певні привілеї в своєму номері. Але я радив би вам не перевищувати їх. — І, чемно вклонившись Додо, він вийшов.

— Керті, — покликала Додо.

О’Кіф наче не чув її. Він важко дихав.

— Керті, тобі погано?

— Знову ти із своїми безглуздими запитаннями!

Зірвавшись з місця, він забігав по кімнаті.

— Це ж усього тільки один готель, Керті. А в тебе їх так багато.

— Цей мені теж потрібен!

— А в того старого більше нічого немає…

— Ну, ясна річ — у тебе свій підхід! Свій ідіотський підхід, а на мої інтереси — начхати! — Він верещав майже істерично.

Додо злякалася: вона ще ніколи не бачила його таким.

— Керті, ну будь ласка!

— Я оточений дурнями! Дурнями, дурнями, дурнями! І ти дурна! І через це я хочу спекатися тебе! Взяти замість тебе іншу!

Він зразу ж пошкодував, що викрикнув ці слова. Вони і його самого приголомшили, гнів його згас, мов раптом залитий водою вогонь. Помовчавши хвильку, він пробурмотів:

— Вибач. Мені не треба було казати цього.

В очах Додо стояли сльози. Непевним рухом вона поправила пасмо волосся.

— Я про це й сама догадалася, Керті. До того, як ти сказав…

Вона вийшла до своєї кімнати і причинила за собою двері.

9

Ключникові Мілну несподівано поталанило, і він ураз повеселішав.

Вранці Ключник відніс свої вчорашні покупки до універмагу «Мезон Бланш», і йому без зайвих розмов повернули гроші. В такий спосіб він убив двох зайців: позбувся зайвого вантажу і згаяв цілу годину — одну годину з кількох, що лишалися ще до зустрічі в Ірландському Закутку із слюсарем, який виготовляв на його замовлення ключ.

Він уже прямував до виходу з універмагу, коли фортуна раптом усміхнулася йому.

Біля одного з прилавків на першому поверсі гарно вдягнена жінка, дістаючи кредитну картку зі своєї сумочки, впустила на підлогу низку ключів. Жодна жива душа, крім Ключника, не помітила цього. Він підійшов до сусіднього прилавка й почав перебирати краватки, а коли жінка відійшла, наблизився до того місця, де вона стояла і, ніби вперше помітивши ключі, нахилився й підняв їх. Досвідчене око його відразу відзначило, що, крім автомобільних, на кільці нанизані й ключі від дверних замків. Більше того — на ньому висів і мініатюрний брелок з автомобільним номером (такі брелоки виготовляє й розсилає власникам машин служба сервісу, організована інвалідами війни; загублені й знайдені кимось ключі повертаються потім через цю організацію їхнім власникам). Номер на брелоці був луїзіанський.

Не ховаючи ключів, Ключник поспішив за жінкою, що вже виходила з магазина. Людина, яка б помітила, як він піднімав їх, тепер подумала б, що він хоче повернути їх власниці.

Але змішавшись із натовпом перехожих на Кенел-стріт, Ключник сунув свою знахідку до кишені й подався слідом за жінкою. Пройшовши два квартали, вона перейшла на другий бік Кенел-стріт і зникла в косметичному салоні. Крізь вітрину Ключник побачив, як вона підійшла до реєстраторки; та розгорнула книжку записів, щось сказала — і жінка сіла чекати. Ключник, окрилений, помчав до телефону.

Міське довідкове бюро відповіло, що потрібні йому відомості він може одержати в столиці штату — Батон-Ружі. Ключник замовив через міжміську Автомобільне управління. Телефоністка відразу з’єднала його з потрібним відділом.

Тримаючи перед очима низку ключів, він назвав автомобільний номер, що стояв на брелоці. Клерк знудженим голосом повідомив, що машина зареєстрована на ім’я Ф. Р. Драммонд, яка мешкає в Новому Орлеані, в районі Лейкв’ю — і назвав адресу. (В Луїзіані, так само як і в багатьох інших штатах, приватні автомобілі підлягають офіційній реєстрації, і всі дані про їх власників можна дістати без будь-яких труднощів — аби був під рукою телефон). Ключникові вже не раз траплялося користатися з цього.

Тепер лишалося зробити останню перевірку. Знайшовши в телефонній книжці прізвище Ф. Р. Драммонд, Ключник набрав номер. Як він і сподівався, на тому кінці трубки не піднімали.

Тепер треба було діяти якомога швидше. Ключник прикинув, що має на всю операцію годину-півтори. Зупинивши таксі, він під’їхав до своєї стоянки, пересів у власний автомобіль і, орієнтуючись по карті міста, подався в район Лейкв’ю, де досить легко знайшов потрібну адресу.

Спочатку він зупинив машину за півквартала від будинку й уважно оглянув його. Це був чепурненький двоповерховий котедж, що стояв серед великого саду. Під’їзну алею надійно закривав від обох сусідніх будинків розлогий кипарис.

Ключник сміливо в’їхав під тіняве дерево, виліз із машини й підійшов до парадних дверей. Перший же ключ із в’язки легко відімкнув їх.

В будинку було тихо. Ключник голосно гукнув:

— Чи є хто дома?

На той випадок, якби йому відповіли, в нього було готове пояснення: двері, мовляв, стояли розчинені навстіж, а сам він помилився адресою. Але йому не відповіли.

Він швидко обійшов кімнати першого поверху, потім піднявся на другий. Там були чотири спальні, і також — ні душі. В шафі найпросторішої спальні висіли два хутряні манто. Він зняв їх і кинув на ліжко. В другій шафі він виявив валізи, вибрав найбільшу й запхав у неї манто. В шухлядці туалетного столика Ключник натрапив на скриньку з коштовностями й висипав її вміст у валізу, потім кинув туди ж кінокамеру, бінокль і портативний радіоприймач. Замкнувши валізу, він спустився з нею на перший поверх, де додав до здобичі срібну вазу з тацею. Магнітофон, що його він помітив в останню мить, Ключник підхопив під пахву і, тримаючи велику валізу в другій руці, вибіг до своєї машини.

В будинку він перебував щонайбільше десять хвилин. Сховавши валізу й магнітофон у багажник, Ключник сів за кермо. Ще година пішла в нього на те, щоб одвезти здобич до мотелю на Шеф-Мантерському шосе, повернутися до міста й поставити машину на тій самій стоянці.

По дорозі до «Сейнт-Грегорі» він, весело всміхнувшись, опустив в’язку ключів у поштову скриньку — згідно з проханням, вигравіруваним на мініатюрному брелоці. Служба сервісу, безперечно, виконає свій обов’язок і перешле ключі їх власниці…

Ключник підрахував, що проведена операція дасть йому щось із тисячу доларів.

Перекусивши сандвічем з кавою в барі «Сейнт-Грегорі», він вирушив до Ірландського Закутка. Ключ до Президентського люкса був готовий, і Ключник уже без жалю розставався з грошима, що їх здер із нього слюсар.

Коли він повертався до готелю, сонце ласкаво всміхалося з безхмарного неба. І сяюче сонце, і несподівана здобич були чудовими ознаками — вони мовби віщували успіх наступної, головної операції. І Ключник знову починав вірити в свою щасливу зірку.

10

Над усім Новим Орлеаном годинники ліниво й безладно видзвонювали дванадцяту, їхню багатоголосу мелодію притишували герметично зачинені (з огляду на кондиціонери) вікна Президентського люкса на дев’ятому поверсі готелю. Герцог Кройдонський, нетвердою рукою наливаючи собі четверту за цей ранок порцію віскі з содовою, почув передзвін курантів і недовірливо глянув на свій годинник. Пересвідчившись, що куранти б’ють правильно, він похитав головою й пробурмотів:

— Всього тільки?.. Вперше в житті — такий довгий день…

— Колись і він скінчиться, — озвалася його дружина незвично лагідним тоном.

Вона лежала на дивані, безуспішно вчитуючись у вірші У. X. Одена. Після від’їзду Огілві її теж гнітило почуття непевності й тривоги. Востаннє герцог і герцогиня бачили старшого детектива дев’ятнадцять годин тому, і відтоді — ні чутки, ні вістки…

— Прокляття! Невже цей тип не може подзвонити?! — Герцог знову — вже вкотре сьогодні — заходився міряти кроками вітальню.

— Ми ж домовилися, що підтримувати зв’язку не будемо, — все ще лагідно нагадала йому герцогиня. — Щоб зайвий раз не ризикувати. До того ж, якщо він на день заховав десь машину, як планував, то йому й нема звідки дзвонити.

Герцог Кройдонський чи не всоте схилився над розгорнутою картою автомобільних маршрутів і, обвівши пальцем район міста Мейкона в штаті Міссісіпі, стиха проказав:

— Близько… Занадто близько… І ще цілий день чекати… Нічого не робити, тільки сидіти й чекати!.. — Відходячи від карти, він пробурмотів: — Його вже могли злапати.

— Очевидно, цього не сталося, бо ми б уже так чи інакше довідалися про це. — Поряд з герцогинею лежав денний випуск «Стейтс-айтем», яку щойно приніс їй секретар. Крім того, вони щогодини слухали по радіо останні вісті. Вісті передавалися й зараз, але диктор розповідав про наслідки урагану в Массачусетсі, а перед тим читав заяву Білого дому про В’єтнам. І в газеті, і в попередніх радіовипусках останніх вістей згадувалося про розслідування в справі вбивства на дорозі, але все зводилося до того, що слідство триває й нічого нового поки що не виявлено.

Коли раптом різко й нагально задзвонив телефон, герцог і герцогиня тільки перезирнулися, але ні він, ні вона не торкнулися трубки. В герцога почала сіпатися щока.

Телефон задзвонив знову, потім дзвінок урвався. Крізь двері вони почули голос секретаря, який зняв трубку паралельного апарата.

За мить секретар делікатно постукав, ввійшов і, звертаючись до герцога, сказав:

— Ваша світлість, це дзвонять з місцевої газети. Кажуть, що одержали… — він повагався, перше ніж вимовити незнайомий термін, — теле-блискавку, яка начебто стосується вас.

Сяк-так опанувавши себе, герцогиня промовила:

— Розмовлятиму з ними я. Покладіть свою трубку. — Вона зняла трубку з апарата, що стояв поряд. Тільки уважний спостерігач помітив би, що руки її тремтять. Почекавши, доки клацне важіль паралельного апарата, вона промовила. — Герцогиня Кройдонська слухає.

Їй відповів чіткий, діловий чоловічий голос:

— Мадам, з вами говорять з міського відділення редакції «Стейтс-айтем». Ми одержали телеблискавку від «Ассошіейтед пресс», а тепер саме надходить розширене повідомлення. — Він замовк, потім кинув: — Пробачте, — і вона почула, як він роздратовано вигукує: — Де збіса ця… Чуєш, Енді, кинь-но мені ту стрічку! — Почулося шарудіння паперу, потім голос заговорив знов: — Даруйте, мадам. Читаю: «Лондон (АП). В парламентських колах поширилася чутка про те, що герцога Кройдонського, відомого англійського дипломата, який неодноразово виконував найделікатніші доручення свого уряду, буде призначено на посаду посла Великобританії в США. Перша реакція на цю чутку — схвальна. Офіційне повідомлення буде опубліковане, очевидно, найближчим часом». Ну, і так далі, мадам. Читати до кінця немає потреби. Ми дзвонимо вам, щоб спитати, чи не схоче ваш чоловік зробити заяву для нашої газети й чи не прийме він нашого фоторепортера.

На мить герцогиня заплющила очі, відчуваючи блаженну полегкість.

З трубки почулося:

— Мадам, ви слухаєте мене?

— Так. — Вона зробила зусилля, щоб голос не зрадив її.

— То як відносно заяви для нашої газе…

— В дану мить, — урвала його герцогиня, — мій чоловік утримується від будь-яких заяв і не робитиме їх, поки не надійде офіційне повідомлення про його призначення.

— То, може…

— Це ж стосується і фотографування.

Голос у трубці розчаровано промовив:

— Ми, звісно, дамо все, що маємо, в наступному випуску.

— Це ваше право.

— Але якщо надійде офіційне повідомлення, ми хотіли б зв’язатися з вами.

— Якщо воно надійде, мій чоловік охоче зустрінеться з представниками преси.

— Отже, ви дозволяєте нам подзвонити знову?

— Будь ласка, дзвоніть.

Поклавши трубку, герцогиня Кройдонська випросталася і якусь хвилину сиділа мовчки. Потім, стримано всміхнувшись, сказала:

— Ну, нарешті, Джофрі домігся свого.

Недовірливо витріщившись, її чоловік облизав губи й спитав:

— Невже — Вашінгтон?

Вона переказала йому зміст повідомлення «Ассошіейтед пресс», потім додала:

— Мабуть, чутку про твоє призначення пустили навмисне, щоб перевірити реакцію. Реакція виявилася позитивною.

— Я б нізащо не повірив, що навіть твій брат…

— Його вплив нам допоміг. Але, безперечно, були й інші причини. Міжнародне становище. Потреба в людині з твоєю професійною репутацією. Не забувай, що ми весь час вірили в таку можливість. На щастя, всі фактори збіглися на нашу користь.

— Тепер, коли це вже сталося… — він замовк.

— Ну, «коли це вже сталося»… то що?

— Я не знаю, чи зможу…

— Зможеш. Ми зможемо. Вдвох.

Він із сумнівом похитав головою.

— Якби раніше…

— Те, що ти міг раніше, зможеш і тепер, — в голосі герцогині забриніли металеві нотки. — Сьогодні ввечері тобі доведеться зустрітися з представниками преси. Будуть й інші справи. На все це потрібна свіжа голова.

Він непевно кивнув:

— Я постараюся… — і підніс чарку до губ.

— Ні! — Герцогиня підвелася, забрала чарку з чоловікової руки, вийшла до ванної, і він почув, як вона виливає віскі в раковину. Повернувшись, вона промовила: — Все. Більше ні краплі. Зрозумів? Ані крапельки.

Він хотів був запротестувати, але передумав і сказав:

— Мабуть… маєш рацію.

— Якщо хочеш, я сховаю всі пляшки, а ту, відкорковану — виллю.

Він похитав головою.

— Не треба. І так витримаю. — Він примусив себе зосередитися і, наче демонструючи свою хамелеонську вдачу, раптом весь підібрався, споважнів і вже цілком рівним голосом зауважив: — Звістка справді чудова!

— Атож, — сказала герцогиня. — Для нас вона може стати початком нового життя.

Він ступив був крок до неї, але одразу ж зупинився, подумавши: яким би не було те нове життя, тут усе лишиться по-старому.

Його дружина тим часом уже міркувала вголос:

— Наш план щодо Чікаго доведеться змінити, бо віднині ти весь час перебуватимеш у центрі уваги. Якщо ми полетимо туди вдвох, чікагська преса відразу вхопиться за нас. І з того, що ми ремонтуємо машину, теж може зробити сенсацію.

— Отже, повинен летіти хтось один.

Герцогиня рішуче сказала:

— Полечу я. Трошки зміню свою зовнішність, надіну окуляри. Буду обережна, і ніхто мене не впізнає. — Погляд її зупинився на маленькій шкіряній валізці, що стояла біля секретера. — Решту грошей я візьму з собою і доведу вже цю справу до кінця.

— Ти говориш так, немов… немов той тип уже в Чікаго… А він ще туди не доїхав.

Очі її широко розкрилися — неначе вона згадала забутий страшний сон.

— О боже! Тепер… саме тепер, тепер… він мусить, будь-що мусить доїхати!

11

Незабаром після ленчу Пітер Макдермот збігав додому й перевдягнувся: перемінив свій строгий робочий костюм на полотняні штани і легкий піджак. Потім на кілька хвилин заскочив до свого кабінету, щоб підписати листи. Виходячи, він поклав їх Флорі на стіл.

— Я повернуся десь надвечір, — сказав він їй і запитав: — Ви з’ясували що-небудь про Огілві?

Секретарка похитала головою.

— Нічого істотного. Ви просили довідатися, чи Огілві сказав кому-небудь, куди їде. Я розпитувала. Він не сказав про це нікому.

Пітер гмукнув.

— Що ж, мене це не дивує.

— І ще одне. — Флора повагалася: — Власне, обставина незначна, але, по-моєму, трохи дивна.

— Яка ж саме?

— Ви сказали, що містер Огілві від’їхав на «ягуарі»?

— Так.

— Це машина герцога й герцогині Кройдонських.

— Ви певні?

— Я перевірила, — відповіла Флора, — спеціально дзвонила в гараж. Мені порадили звернутися до Калгмера — нічного контролера.

— Так, я знаю його.

— Він чергував минулої ночі. Я подзвонила йому додому, і він сказав, що Огілві прийшов з письмовим дорученням на машину, підписаним герцогинею Кройдонською.

Пітер знизав плечима.

— Що ж, тоді все гаразд.

І все-таки дивно було, що Огілві поїхав саме в герцогській машині; а ще дивніше — що герцог і герцогиня мають якийсь зв’язок з екс-полісменом. Очевидно, ця обставина здивувала і Флору.

— Машину ще не пригнали назад? — спитав Пітер.

Флора похитала головою.

— Я вже хотіла поговорити з цього приводу з герцогинею. А потім вирішила, що спершу пораджуся з вами.

— Правильно.

Звичайно, найпростіше було б запитати в ясновельможного подружжя, чи не знає воно, куди подався Огілві. Воно ж, мабуть, знає, бо позичило гладунові свою машину. Але Пітер вагався. Після недавньої сутички з герцогинею йому не хотілося нового скандалу, тим більше, що такі розпити вона могла витлумачити як втручання в її особисті справи. До того ж, звертаючись до неї, він тим самим визнав би, що адміністрації невідомо, де вештається в робочий час начальник готельної охорони!

— Зачекаємо ще трохи, — сказав він Флорі.

Тут йому спало на думку, що він не довів до кінця ще однієї справи — з Гербі Чендлером. Уранці він мав намір переповісти Уорренові Тренту вчорашні визнання Діксона, Дюмера та інших — про причетність старшого розсильного до подій, які завершилися п’яним дебошем. Але в хазяїна був такий відчужений вигляд, що Пітер вирішив відкласти розмову й спочатку особисто поговорити з Чендлером.

— Дізнайтеся, чи Гербі Чендлер чергує сьогодні ввечері, — звелів він Флорі. — Якщо чергує, перекажіть, щоб зайшов до мене сюди о шостій вечора. Якщо ні — хай зайде завтра вранці.

Спустившись на перший поверх, Пітер пройшов досить темним вестибюлем і, вийшовши на Сейнт-Чарлз-авеню, аж замружився від яскравого полудневого сонця.

— Пітере, я тут!

Повернувши голову, він побачив Маршу, що сиділа за кермом білої машини з відкинутим верхом, затиснутої між кількома таксі. Запобігливий готельний швейцар випередив Пітера й відчинив перед ним дверцята автомобіля. Сідаючи поряд з Маршею, Пітер помітив усміхнені обличчя таксистів; один з них підморгнув Марші й зазивно свиснув.

— Привіт! — сказала Марша. — Якби ви не прийшли, я б узяла пасажира: пропозиції вже були.

Дивлячись на неї, таку принадну в легенькій літній сукні, Пітер відчув, що жартівливим тоном вона намагається приховати ніяковість — викликану, можливо, спогадами про вчорашнє. Може, сьогодні, при світлі денному, вона отямилася? В усякому разі, якщо сама вона про вчорашнє не згадуватиме, то він і поготів.

В’їхавши в потік машин, Марша скоса глянула на нього.

— Про що ви думаєте?

— Про історію, — збрехав він. — 3 чого ми почнемо?

— Зі старого кладовища святого Людовіка. Ви вже побували там?

Пітер заперечно похитав головою.

— Кладовища досі випадали з кола моїх інтересів.

— Для новоорлеанського можна зробити виняток.

До Бейсін-стріт було недалеко. Марша вправно розвернула машину й поставила її на стоянці. Перебігши через бульвар, вони пройшли попід муром і опинилися перед старовинною, з колонами, брамою кладовища св. Людовіка.

— Тут історія буде на кожному кроці, — сказала Марша, беручи Пітера під руку. — Отже, почнемо з того, що французи заснували Новий Орлеан на початку вісімнадцятого століття — і заснували його на болоті. Ми й тепер жили б на болоті, якби не дамби, що захищають нас від Міссісіпі.

— Так, я знаю, що під сподом місто мокре, — кивнув Пітер. — В підвалі нашого готелю насоси цілу добу женуть стічні води не вниз, а вгору, бо міська каналізаційна система лежить вище.

— Ну, тепер уже не те, що було колись. Раніше навіть на сухих ділянках на глибині трьох футів проступала вода, і свіжовикопану могилу заливало до того, як у неї встигали опустити покійника. Розповідають, ніби могильники ставали на труну, щоб вона пішла під воду. А іноді пробивали в труні дірки, щоб вона потонула. Навіть приказка така була: «Як не помер, то захлинувся».

— Нагадує фільм жахів!

— За свідченням деяких авторів, питна вода відгонила мертвяками, — Марша гидливо скривилася. — Ну, і врешті-решт батьки міста ухвалили: померлих ховати не в землі, а тільки над землею.

Вони ввійшли в алею між двома рядами дивовижних усипалень. Пітер зроду не бачив такого кладовища. Марша показала рукою довкола.

— Ось до чого призвів цей закон. Ми, новоорлеанці, називаємо кладовище «містом мертвих».

Це й справді ціле місто, подумав Пітер. З покрученими вуличками й завулками, з цегляними, тинькованими склепами-будиночками (подекуди навіть оздобленими балконами!). Деякі будівлі мали по кілька поверхів. Єдине, чого їм бракувало, — це вікон, на місці яких були дверцята — безліч маленьких дверцят. Він показав пальцем:

— Це наче входи до окремих квартир.

— Ви вгадали: це справді окремі квартири. І здебільшого винайняті на короткий строк.

Він здивовано глянув на неї.

— Склепи поділено на гнізда, — пояснила Марша. — Звичайні родинні усипальні мають від двох до шести гнізд, але є й значно більші. В кожного гнізда — свої дверцята. Перед похованням дверцята відчиняють, труну, що стоїть усередині, випорожнюють, а останки заштовхують углиб гнізда — там є проріз, крізь який вони падають у яму під задньою стінкою. Стару труну спалюють, а замість неї ставлять нову. І через рік — те саме.

— Через рік? Так скоро?

Голос позаду них промовив:

— А більше року їм і не треба. Звісно, іноді лежать і довше — коли ніхто не поспішає на зміну. Та однаково таргани своє діло роблять.

Вони обернулися.

На них весело дивився літній бочкуватий чоловік у брудному комбінезоні. Скинувши старого, подертого солом’яного бриля, він витер лисину червоною шовковою хусточкою.

— Припікає, га? Там, усередині, не така спека, — він любовно погладив долонею мур склепу.

— Даруйте, але я вибираю спеку, — сказав Пітер.

Старий захихикав.

— Від нас однаково не втечете. Добридень, міс Прейскотт!

— Драстуйте, містере Коллоді, — відповіла Марша. — Познайомтесь: це містер Макдермот.

Старий благодушно кивнув.

— Прийшли подивитись на фамільну усипальню?

— Еге ж, — відповіла Марша.

— Тоді гайда за мною. — І вже через плече повідомив: — Ми її тиждень чи два тому почистили й відремонтували. Тепер — як новенька!

Поки вони йшли вузькими, мертвими «вулицями» кладовища, Пітерові аж в очах рябіло від безлічі імен і дат. їхній провідник показав на курне вогнище між склепами.

— Спалюють старі меблі.

Придивившись, Пітер побачив, що то горить порубана труна.

Вони зупинилися перед усипальнею на шість гнізд, за архітектурою — типовим креольським будиночком. Він був чисто побілений і виглядав охайніше, ніж більшість сусідніх склепів. Фасад його вкривали посічені дощами й вітрами мармурові таблички, на яких найчастіше стояло прізвище Прейскотт.

— Рід наш — древній, — сказала Марша. — Мабуть, у ямі кісточкам уже тісно.

Сонячне проміння скоса освітило склеп.

— Гарненький, правда ж? — старий відступив на крок, милуючись ним. Потім, показуючи на дверцята нагорі, сказав: — На черзі тепер — оте гніздечко, міс Прейскотт. Це для вашого татка. — Потім тицьнув пальцем у дверцята середнього ярусу. — А це для вас. Тільки, мабуть, уже не я вас ховатиму. — Він помовчав, потім філософічно додав:

— А взагалі, скільки людина не живе, а все здається мало! Головне, виходить, не змарнувати в житті жодної хвилинки… — І, ще раз витерши лисину, старий подибав геть.

Хоч як було жарко, Пітерові мороз поза спиною пройшов. Хіба ж можна так — показувати молоденькій дівчині, де її поховають!

— Це не так страшно, як вам здається, — сказала Марша, дивлячись йому в очі, і він знову здивувався з її вміння читати чужі думки. — Ми тут змалку звикаємо до такої перспективи і нічого особливого в цьому не бачимо.

Він кивнув, але йому вже хотілося вибратись із цього царства смерті.

Вони підходили до брами на Бейсін-стріт, коли Марша застережливо торкнулася його руки й зупинилася.

Перед брамою зібралася низка автомашин, з яких на тротуар виходили люди. Це прибула жалібна процесія.

— Нам доведеться почекати, — стиха сказала Марша.

Вони відійшли вбік і стали край головної алеї.

Натовп на тротуарі розступився, пропускаючи невеликий кортеж. Попереду йшов дуже худий чоловік з єлейною фізіономією майстра поховальних справ. За ним ступав священик.

Шестеро дужих чоловіків повільно виступали за священиком, несучи на плечах важку труну. Четверо інших ішли з маленькою білою домовинкою, на якій лежала одна-єдина олеандрова гілка.

— Боже! — вихопилося в Марші.

Пітер міцно стис її руку.

Священик співучо декламував:

— Хай янголи на крилах своїх вознесуть тебе в рай. Хай мученики святі привітають тебе на небі й одведуть до святого міста Єрусалима.

За другою труною сунув натовп людей. Попереду — окремо від усіх — ішов моложавий чоловік у бахматому, з чужого плеча, чорному костюмі й невміло надягненому капелюсі. Він невідривно дивився на маленьку труну, і сльози струменіли по його щоках. Позад нього вели під руки літню жінку, яка голосно ридала.

— …Хай сонм янголів зустріне тебе співом милозвучним, хай поряд з Лазарем, що бідував колись, знайдеш ти вічний спокій.

Марша прошепотіла:

— Це мати з дочкою, вбиті на дорозі. Я в газеті читала…

Вона плакала.

— Знаю, — відповів Пітер.

Йому здалося на мить, що то ховають близьких йому людей. Він до найменших подробиць пам’ятав похмуру сцену, випадковим свідком якої був у понеділок ввечері. А тепер відчуття трагедії стало ще реальнішим і гострішим. На очі йому набігли сльози.

В натовпі, що йшов слідом за родичами, Пітер із здивуванням побачив знайоме обличчя. Він не зразу визначив, хто це, але потім згадав: Сол Нетчез, літній офіціант, якого тимчасово усунули з роботи після інциденту з герцогом і герцогинею Кройдонськими. Вранці у вівторок Пітер викликав Нетчеза й переповів йому хазяїнів наказ: до кінця тижня — примусова відпустка із збереженням платні. Нетчез неуважливо глянув на Пітера, наче не впізнаючи його.

Коли жалібна процесія зникла за поворотом, Марша сказала:

— Тепер можна йти.

В цю мить хтось торкнув Пітера за плече. Озирнувшись, він побачив Сола Нетчеза. Виходить, старий таки помітив його.

— Ви знали небіжчицю, містере Макдермот?

— Ні, — відповів Пітер. — Ми тут випадково. — Він відрекомендував Маршу.

— А ви знайомі з цією родиною? — спитала вона.

— Так. Близькі друзі. І досі в голові не вкладається…

Пітер кивнув. Він не знав, про що говорити далі.

Паузу порушив Нетчез.

— Я не встиг подякувати вам у вівторок, містере Макдермот. Спасибі, що виручили мене.

— Пусте, Соле. Ви тут абсолютно не винні.

— А все ж таки дивно. — Старий глянув на Маршу, потім на Пітера. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.

— Що дивно, Соле?

— Та все це. І цей нещасний випадок, — Нетчез махнув рукою в той бік, де зникла жалібна процесія. — Це ж сталося, мабуть, незадовго перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене, в понеділок увечері. Подумайте тільки, поки ми з вами розмовляли…

— Так. Так, — відповів Пітер. Йому не хотілося розповідати про те, що він бачив потім на шосе.

— Я мав на думці спитати у вас, містере Макдермот, — чи герцог з герцогинею ще згадували потім про ту справу?

— Ні. Жодним словом.

Пітер вирішив, що старий умисне затягує розмову, шукаючи розради в цю тяжку для нього годину.

Офіціант задумано промовив:

— Я й досі не розумію, нащо вони це затіяли. А що затіяли спеціально — я майже певен. Вже котрий день сушу собі голову, а збагнути не можу.

Пітер згадав, що Нетчез казав це і в понеділок увечері. Що він тоді говорив про герцогиню Кройдонську? «Вона підбила мені руку. Якби я не знав, що такого не може бути, то сказав би, що герцогиня зробила це навмисне». І в Пітера самого згодом склалося враження, ніби герцогиня хоче, щоб інцидент цей добре всім запам’ятався. Що вона казала тоді йому? Вони з чоловіком, мовляв, хотіли провести вечір удвох, у своєму номері; вийшли тільки на коротеньку прогулянку, обійшли навколо готелю і оце щойно повернулися… Він пригадав — його здивувало тоді, чому вона так наголошує цю обставину.

А потім герцог Кройдонський промимрив щось про сигарети — про те, що забув сигарети в машині… А герцогиня визвірилася на нього.

Герцог забув свої сигарети в машині.

Але якщо він з герцогинею виходив тільки на коротеньку прогулянку, якщо вони тільки обійшли навколо готелю…

Певна річ, сигарети він міг забути й раніше.

Може, так, а може й ні.

Забувши про Маршу й Нетчеза, Пітер напружено міркував.

Чому ясновельможне подружжя хотіло приховати, що в понеділок увечері їздило кудись на своїй машині? Чому герцогиня так прагнула переконати всіх, що вони провели вечір у готелі? Чи не була історія з розлитим майонезом — історія, в яку було втягнуто спочатку Нетчеза, а потім і його, Пітера, — розіграна умисне, на підтвердження вигаданої герцогинею версії? Якби не ота, мимохіть кинута герцогом фраза, що розлютила герцогиню, у Пітера не виникло б ніякої підозри.

Чому ж вони намагалися приховати, що виїздили кудись на машині!

Нетчез сказав хвилину тому: «Дивно… Нещасний випадок стався, мабуть, перед тим, як герцогиня прискіпалася до мене…»

Машина в герцога — марки «ягуар».

Огілві.

Він раптом згадав побачене вночі: «ягуара», що виїздив з готельного гаража. Коли машина зупинилася на мить під ліхтарем, в око йому впало щось недоладне. Так-так, щось дивне привернуло його увагу. Але що саме? і раптом він згадав: крило і фара, пошкоджені крило і фара. І тільки тепер, уперше, до свідомості його дійшов зміст звернень поліції до населення міста.

— Що з вами, Пітере? — спитала Марша. — Ви зблідли.

Він не почув її.

Йому тепер треба було залишитись на самоті, сховатися десь, щоб усе обміркувати — спокійно, логічно, не поспішаючи. Головне — не поспішаючи, без отих висновків, що напрошуються самі собою, а ведуть до абсурду. В усякому разі, висновок, який щойно спав йому на думку — абсурдний. Неймовірний, неможливий, немислимий. І все-таки….

Немов здалеку до нього долинув голос Марші:

— Пітере! Що з вами? Що сталося?

Сол Нетчез теж дивився на нього стривожено.

— Маршо, — сказав Пітер. — Зараз я нічого не можу вам сказати. Але я мушу йти.

— Куди?

— У готель. Пробачте. Потім я вам усе поясню.

— А я хотіла запросити вас до себе на чашку чаю, — розчаровано промовила вона.

— Повірте, Маршо, це дуже важливо.

— Тоді, може, я підвезу вас?

— Ні. — По дорозі треба буде говорити щось, відповідати на її запитання, а він хотів зосередитись. — Будь ласка, не треба. Я потім зателефоную вам.

І він пішов, залишивши їх удвох — спантеличених і розгублених.

На Бейсін-стріт він зупинив таксі. Дівчині він сказав, що піде до готелю, але тепер передумав і назвав водієві свою адресу.

Там буде спокійніше.

А тепер — думай, сказав він собі. І вирішуй, що робити далі.

Коли Пітер Макдермот остаточно утвердився в своєму рішенні, вже звечоріло.

Він подумав: якщо ти обмірковуєш щось двадцять, тридцять, сорок разів і кожного разу доходиш одного й того самого висновку, якщо, до того ж, ідеться про справу такої ваги — то це покладає на тебе відповідальність, ухилитися від якої ти не маєш права.

Останні півтори години він провів у себе вдома. Він примусив себе — притлумивши збудження й бажання діяти негайно — зважити все спокійно, холодно, логічно. В уяві своїй він послідовно перебрав усю низку подій, починаючи з понеділка. Він шукав якихось інших пояснень і окремим фактам, і всім їм, разом узятим. Але жодної прийнятної альтернативи, жодної версії, яка б спростувала його попередній, такий несподіваний і страшний висновок, не знайшов.

Отже, ваганням кінець, треба діяти.

Він подумав, чи не викласти всі факти й висновки Уорренові Тренту. Але зразу ж відкинув цю ідею як спробу сховатися за чужі плечі. Те, що треба зробити, він мусить зробити сам.

Перевдягнувшись у темний костюм, він вийшов на вулицю, зупинив таксі й проїхав кілька кварталів до готелю. З вестибюля, киваючи підлеглим, піднявся до свого кабінету. Флори вже не було: її робочий день закінчився. На його столі лежала купа листів і записок, але він не звернув на них уваги.

Посидівши хвильку нерухомо в тихому кабінеті, він знову подумки повторив усе, що має сказати, потім зняв трубку й набрав номер міського управління поліції.

12

Вдень настирливе дзижчання москіта, що якось проник в автомобіль, розбудило Огілві. Він прочумався не зразу: спершу навіть не зрозумів, де він є. Та потім згадав усе: від’їзд із готелю, нічне шосе, свою безпідставну тривогу, рішення зупинитись десь на день і, нарешті, вибоїстий, зарослий травою путівець, а в кінці його — купку дерев, між яких він сховав машину.

Задоволено відзначивши собі, що схованку він вибрав надійну, Огілві глянув на годинник. Він проспав майже вісім годин.

Але тепер він відчув, як душно в машині. М’язи його затерпли від незручного лежання на тісному задньому сидінні, в роті пересохло, хотілося пити, а головне — їсти.

Тихенько стогнучи, гладун спустив ноги з сидіння й відчинив дверцята машини. На нього зразу ж накинувся рій москітів. Відмахнувшись, він огледівся довкола, відновлюючи орієнтацію, порівнюючи свої ранкові враження з тим, що бачив тепер. Коли він зупинив тут машину, стояла передсвітанкова імла, повітря було свіже. А тепер сонце підбилося високо, і навіть затінок не рятував від спеки.

Ставши за крайніми деревами, Огілві постежив трохи за шосе, над яким коливалося гаряче мерехтливе марево. Вранці тут не було ніякого руху, а тепер в обох напрямках мчали легкові й вантажні машини. А на сонному полі, на тихому путівці й під купками дерев між гаєм і шосе ніщо не ворушилося; тишу порушувало тільки дзижчання комах.

Огілві помочився, потім вийняв з багажника сумку, яку поставив туди перед від’їздом з готелю. В сумці були термос із кавою, кілька бляшанок пива, сендвічі, кільце копченої ковбаси, банка консервованих огірків і пиріг з яблуками. Він жадібно поглинав наїдки упереміш із пивом, а потім запив усе кавою. Кава була міцна й смачна, хоч за ніч устигла охолонути.

Жуючи, він прислухався до радіо — чекав останніх вістей з Нового Орлеана. Коли їх нарешті передали, диктор тільки коротко сказав, що розслідування вбивства на дорозі триває.

Потім Огілві вирішив детальніше оглянути місцевість. За кілька сот кроків, на невисокому пагорбі, зеленів ще один гай, трохи більший. Гладун попрямував до нього через поле й незабаром опинився на березі тихого, каламутного струмка. Ставши навколішки над водою, Огілві помився. Трава тут була свіжіша, ніж у гайку, де стояла машина, і він простягся горілиць, підклавши під голову згорнутий піджак.

Лежачи отак, Огілві знову перебрав в уяві події минулої ночі, обміркував плани на майбутнє. Тепер він уже остаточно утвердився в думці, що Пітер Макдермот біля гаража опинився випадково; отже, про зустріч цю можна більше не згадувати. Ясна річ, дізнавшись про від’їзд старшого детектива, Макдермот лютуватиме. Та нехай він хоч на стіну лізе, а про те, чому й куди поїхав Огілві, не дізнається.

Цілком можливо, звичайно, що за ніч поліція могла в якийсь інший спосіб натрапити, нарешті, на правильний слід, і що машину з Огілві вже шукають. Але, судячи з радіопередачі, це було малоймовірно.

Отже, виходить, усе йде як по маслу, і до тих десяти тисяч, які він уже має, в Чікаго додадуться ще п’ятнадцять.

Тепер лишалося тільки чекати, доки стемніє.

13

Ключник Мілн весь день перебував у райдужному настрої. І о п’ятій годині, наближаючись до дверей Президентського люкса, він майже не відчував страху.

На дев’ятий поверх він знову піднявся службовими сходами. Дублікат ключа, виготовлений слюсарем в Ірландському Закутку, лежав у нього в кишені.

В коридорі біля Президентського люкса нікого не було. Ключник зупинився перед двійчастими, оббитими шкірою дверима й прислухався, але не почув нічого. Швидко огледівшись, він дістав ключ і встромив його в замок. Перед тим він посипав ключ графітовим порошком, що мав правити за мастило. Ключ легко повернувся в замку. Ключник на дюйм прочинив двері. Зсередини — жодного звуку. Він знову замкнув двері й вийняв ключ.

Він не мав наміру проникати в номер зараз. Це він зробить пізніше. Ввечері.

Зараз він хотів лише перевірити, чи дублікат підходить, чи не підведе, коли треба буде діяти блискавично.

Задоволений, Ключник повернувся до свого номера на восьмому поверсі, накрутив будильник і ліг спати.

14

За вікном швидко сутеніло. Пітер Макдермот, вибачившись, підвівся з-за столу й увімкнув світло в кабінеті. Потім він знову сів навпроти відвідувача. Ні своїми спокійними манерами, ані одягом — сірим фланелевим костюмом — капітан Йоллес із слідчого відділу новоорлеанського поліційного управління не нагадував полісмена. Поки Пітер викладав йому факти й припущення, капітан слухав його з чемним виразом обличчя — так слухає, скажімо, банківський адміністратор клієнта, що прийшов просити позику. Лише раз слідчий перебив довгу Пітерову розповідь, спитавши дозволу подзвонити по телефону. Розмовляв він з паралельного апарата, який стояв у далекому кутку кабінету, — і так тихо, що Пітер не почув жодного слова.

Не бачачи сподіваної реакції на розповідь, Пітер знову відчув сумніви.

— Я зовсім не певен, чи все це держиться купи. І мені вже, щиро кажучи, здається, що я пошився в дурні, — сказав він.

— Якби більше людей діяло всупереч таким побоюванням, містере Макдермот, поліції було б куди легше працювати. — Капітан Йоллес уперше взявся за олівець і записник. — Якщо все це підтвердиться, то ми, звичайно, попросимо вас детально викласти ваші думки на папері. А тим часом, я хотів би дещо уточнити. Насамперед — номер машини.

Номер був зазначений у доповідній записці Флори. Пітер дав його слідчому, той записав.

— Дякую. А тепер, будь ласка, змалюйте зовнішність цього вашого Огілві. Я його знаю, але ваш опис може щось додати.

Пітер усміхнувся — вперше за цілий вечір.

— Ну, це зробити неважко.

Коли він завершив опис, задзвонив телефон. Пітер зняв трубку, потім передав її капітанові.

— Це до вас.

Тепер він чув відповіді слідчого: «так, сер» і «розумію, сер».

Десь посеред розмови він звів очі на Пітера, допитливо подивився йому в обличчя і сказав у трубку:

— Я вважаю, що на нього можна покластися цілком і повністю. — Потім, усміхнувшись, додав: — Так-так, і це є теж. Стурбований.

Переповівши опис Огілві й назвавши номер машини, він поклав трубку.

— Ви маєте рацію, я й справді стурбований, — сказав Пітер. — Ви, очевидно, тепер підете до герцога?

— Ні. Спочатку ми зберемо ще деякі докази. — Слідчий задумливо подивився на Пітера. — Ви читали вечірній випуск «Стейтс-айтем»?

— Ні.

— Там надруковано, що, згідно з чутками, герцога Кройдонського буде призначено послом Великобританії в Сполучених Штатах.

Пітер тихо свиснув.

— А мій шеф щойно сказав мені, що кілька хвилин тому радіо передало офіційне повідомлення про це призначення.

— Це означає, що йому надається право дипломатичної недоторканості?

Капітан Йоллес похитав головою.

— За злочин, вчинений раніше, він відповідатиме. Якщо, звичайно, він цей злочин вчинив.

— Але несправедливе обвинувачення…

— Обернулося б для нас великою неприємністю, а надто — тепер. Ось чому ми повинні зважувати кожен свій крок, містере Макдермот.

Пітер подумав, яка буча знялася б, якби стало відомо, що адміністрація готелю несправедливо запідозрила ясновельможне подружжя в убивстві.

— Я розкрию вам дві обставини, — сказав капітан Йоллес. — Після того, як я подзвонив звідси в управління, наші хлопці там порадилися й дійшли висновку, що цей ваш Огілві, напевно, хоче перегнати машину за межі штату, можливо — кудись на північ. Правда, ми ще не розуміємо, як він знюхався з герцогом і герцогинею.

— Для мене це теж загадка, — сказав Пітер.

— Очевидно, він усю ніч — після того як ви востаннє бачили його — провів за кермом, а на день сховався десь у безлюдному місці. Він же не такий дурний, щоб удень їхати в тій машині. Ну, а вночі, звідки б він не виповз, на нього вже чекатимуть. Поки ми з вами розмовляємо тут, сигнал тривоги передається в дванадцять штатів.

— Отже, ви поставилися до моїх припущень цілком серйозно?

— Я пообіцяв розкрити вам дві обставини. — Слідчий показав на телефон. — Під час останньої розмови мені повідомили висновки експертизи щодо уламків скла й зовнішнього обідця фари, знайдених на місці злочину в понеділок увечері. Скло і обідець не американського виробництва, і експертам нелегко було визначити Тх походження. Але тепер ми знаємо, що вони від «ягуара».

— Ви кажете це так упевнено…

— Ми зможемо це довести цілком і повністю, містере Макдермот, якщо нам пощастить затримати автомобіль, яким було збито жінку й дитину.

Капітан Йоллес підвівся, і Пітер пройшов з ним до дверей приймальні. Він здивувався, побачивши в приймальні Гербі Чендлера, але потім згадав, що сам наказав тому прийти ввечері або завтра вранці. Втомлений і знервований, Пітер охоче відклав би цю неприємну розмову, але подумав, що зволікання, однаково, нічого не дасть.

Він помітив, що слідчий і Чендлер пильно подивились один на одного.

— До побачення, капітане, — сказав Пітер і зловтішно відзначив собі, що на тхорячім Чендлеровім обличчі майнула тінь тривоги. Коли слідчий вийшов, Пітер показав Чендлерові на двері свого кабінету.

Відімкнувши шухляду письмового столу, він узяв теку із заявами, написаними вчора Діксоном, Дюмером та двома їхніми приятелями, й простяг її старшому розсильному.

— Прочитайте. Вам це буде цікаво. І попереджаю: це копії, а оригінали лишилися в мене.

Чендлер з невинним виглядом узяв теку й почав читати. В міру того, як він гортав сторінки, губи його стискалися. Прочитавши все, він просичав:

— Гади!

— Гади — бо викрили вас як сутенера? — гримнув Пітер.

Старший розсильний почервонів і кинув теку на стіл.

— Що ви надумали робити?

— Я б охоче зараз же вигнав вас з роботи. Та з огляду на те, що ви в нас так давно, я передам цю справу на розгляд містерові Тренту.

Чендлер заскімлив:

— Містере Мак, навіщо ж отак зразу, ви б хоч вислухали мене!

Пітер мовчав, і він псвів далі:

— Містере Мак, не я перший, не я останній, ви ж знаєте, що нема готелю, де б…

— Якщо ви хочете перелічувати мені всі види готельного рекету — не треба, бо навряд чи я почую від вас щось нове. І не мені вам казати, що існує межа, переступати яку вам не дозволять у жодному готелі. Це стосується й сутенерства, зокрема, обтяженого розтлінням неповнолітніх.

— Містере Мак, а може, ви все ж таки не підете до містера Трента, га? Може, забудемо про все, а я більше не буду?..

— Ні.

Старший розсильний розгублено озирнувся, потім, наче прицінюючись, глянув Пітерові просто в очі.

— Містере Мак, ви ж знаєте, іноді можна розійтися по-доброму… — він затнувся.

— Як саме?

— Ну, ви — мені, я — вам, і всі задоволені.

Чендлер повагався, потім повільно розстебнув гудзик нагрудної кишені, сунув у неї пальці, видобув конверт і поклав його на стіл.

— І що ж у ньому? — спитав Пітер.

Чендлер підштовхнув конверт до нього. Він був не заклеєний, і в ньому лежало п’ять стодоларових банкнот. Пітер зачудовано покрутив їх у пальцях.

— Невже справжні?

Чендлер вищирив зуби.

— Можете не сумніватися.

— Мені цікаво було глянути, скільки я, по-вашому, коштую. — Пітер кинув конверт через стіл. — Забирайте і — геть звідси!

— Містере Мак, якщо треба ще трохи накинути…

— Я сказав — геть! — тихо промовив Пітер, підводячись з крісла. — Геть, поки я не скрутив твоїх паскудних в’язів!

Гербі Чендлер схопив гроші й квапливо вийшов, кинувши Пітерові сповнений ненависті погляд.

Лишившись на самоті, Пітер Макдермот весь обм’як і відкинувся на спинку крісла. Візит слідчого й розмова з Чендлером украй виснажили його. Після того, як у нього в руках побував конверт із хабарем, він почував себе так, наче його облили помиями.

І все-таки… І все-таки, подумав він, будь чесний із собою до кінця: адже, тримаючи ті гроші в руках, ти якусь мить переборював спокусу взяти їх, покласти в кишеню… П’ятсот доларів! Пітерові придалася б ця сума. А старший розсильний не побіднішає, бо загрібає куди більше, ніж він, заступник головного адміністратора. Якби це був не Чендлер, а хтось інший, то, можливо, Пітер і не встояв би. Невже б не встояв? — подумав він. — Хтозна… В усякому разі, він був би не першим і не останнім готельним адміністратором, який править побори зі своїх підлеглих.

У головному залі ресторану відбувалося зразу два банкети — акціонерів товариства «Кока-кола „Золота корона“» і делегатів з’їзду американських дантистів.

Завершуючи свою вечірню інспекцію готелю, Пітер Макдермот обійшов зал і вже прямував до виходу, коли раптом йому майнула думка: тут щось негаразд. Але що саме? Він зупинився, озираючись довкола, намагаючись зрозуміти. Потім раптом збагнув: на банкеті дантистів — а це була одна з центральних подій з’їзду — мав головувати маленький жвавий доктор Інгрем. Але його не було за столом керівництва. І взагалі не було видно в ресторані.

Делегати вже мінялися місцями, підсідали до своїх друзів в інших кінцях залу. Якийсь чоловік із слуховим апаратом зупинився перед Пітером.

— Повен зал — приємно глянути, правда?

— Атож. Годують смачно?

— Непогано.

— До речі, — сказав Пітер, — я шукаю доктора Інгрема й ніде його не бачу.

— І не побачите. — Чоловік одразу перейшов на сухий тон і підозріло зміряв Пітера поглядом. — Ви — з газети?

— Ні, я працівник готелю. Ми з доктором Інгремом кілька разів розмовляли…

— Він склав з себе повноваження. Сьогодні вдень. Якщо хочете знати мою думку, він повівся як безголовий дурень.

Пітер стримав вигук здивування.

— Ви не знаєте — він ще тут, чи вже поїхав?

— Не знаю. — Чоловік із слуховим апаратом подався геть.

Пітер вийшов у коридор і зняв трубку внутрішнього телефону. З комутатора йому відповіли, що доктор Інгрем усе ще є в списках, але номер його не відповідає. Пітер зв’язався із старшим касиром.

— Скажіть, будь ласка, доктор Інгрем з Філадельфії вже виписався?

— Так, містере Макдермот, хвилину тому. Я бачу його — він стоїть у вестибюлі.

— Пошліть кого-небудь і попросіть від мого імені почекати. Я зараз спущуся.

Пітер побачив його здалеку — доктор Інгрем стояв з плащем на руці біля своїх валіз.

— Ну, що вам іще потрібно, містере Макдермот? Якщо письмова подяка готелеві — то ви звертаєтеся не за адресою. До того ж, я поспішаю на літак.

— Я довідався, що ви склали з себе повноваження. І хочу сказати вам, що мені дуже прикро.

— Ет, вони це переживуть. — З банкетного залу, що містився двома поверхами вище, навіть сюди долинали оплески й вітальні вигуки. — Чуєте? Вони вже про мене забули.

— Вам це дуже болить?

— Та ні. — Маленький доктор Інгрем постояв, переступаючи з ноги на ногу, дивлячись на підлогу, потім хрипко сказав. — Я брешу. Болить. Страшенно болить. Не мусило б, знаю, але нічого не можу з собою зробити.

— На вашому місці кожен почувався б так само, — сказав Пітер.

Тут доктор Інгрем вибухнув.

— Зрозумійте, Макдермоте, я зовсім не вважаю себе скинутим з рахунку. Я все своє життя викладав, і маю чим пишатися: я виховав не одного справжнього вченого, запровадив не один новий метод лікування, а книжки мої стали підручниками. Все це — реальні речі. А все оте, — він кивнув у бік ресторану, — витребеньки.

— Я не хотів…

— Звісно, і витребеньками можна тішитися. До них звикаєш, це навіть приємно… Я хотів бути головою. Зрадів, коли мене обрали. Бо це визнання з боку людей, чиєю думкою ти дорожиш. Щиро кажучи, Макдермоте, — хоч я не знаю, чому кажу це саме вам, — мені страшенно прикро, що я зараз — тут, а не там. — Він помовчав, прислухаючись до нового вибуху оплесків. — Але час від часу треба зважувати, що тобі дорожче: те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш. — Він сердито пирхнув. — Дехто з моїх друзів гадає, що я повівся як ідіот.

— Коли людина обстоює свої принципи — в цьому немає нічого ідіотського.

Доктор Інгрем подивився Пітерові просто в очі.

— Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота.

— Боюсь, ви маєте рацію.

— Що ж, вам стало чесності визнати це, синку, а тему я скажу вам от що. Ви не один такий. Таких багато. Бувало, і я поступався своїми переконаннями. З ким цього не трапляється! Але іноді доля дає нам ще один шанс. І от цього шансу раджу вам не пропускати.

Пітер пальцем поманив коридорного.

— Я проведу вас.

Доктор Інгрем похитав головою.

— Не треба. І розставимо крапки, Макдермоте. Мені не подобається ні ваш готель, ані ви самі. — І він кинув коридорному: — Ходімо.

15

Другу половину дня Огілві проспав на траві під деревами. Прокинувся він, коли сонце — жовтогаряча куля — торкнулося пасма горбів на заході. Денну спеку змінила приємна вечірня прохолода. Огілві підхопився; незабаром можна буде вирушати.

Він увімкнув радіо. В останніх вістях — нічого нового, повторення того, що він уже чув. Задоволений, він вимкнув приймач, повернувся до струмка й сполоснув обличчя, потім нашвидку поїв, набрав у термос води і поклеїв його, разом із залишками хліба й сиру, на заднє сидіння. Цього мало вистачити йому до ранку — бо до ранку він уже їхатиме без перепочинку.

Йому лишалося подолати сімсот миль — відстань завелику як на один перегон, але Огілві сподівався над ранок дістатися Індіанаполіса — а там уже можна буде вважати себе в безпеці. Від Індіанаполіса до Чікаго — двісті миль — він їхатиме, не ховаючись.

Поли зовсім стемніло, він заднім ходом вивів «ягуар» із гайка, розвернувся, проїхав путівцем, вибрався на шосе № 245 і, задоволено мугикнувши, звернув на північ.

В Коламбусі Огілві заправився, обравши для цього на околиці міста маленьку придорожну крамницю з двома старомодними бензоколонками, освітленими єдиним ліхтарем. Машину він поставив так, щоб капот її був за світляним колом.

Власник крамниці спробував почати з ним розмову — мовляв, гарна нічка й чи далеко їдемо, але Огілві на це нічого не відповів. Купивши півдюжини плиток шоколаду, він рушив далі.

Залишивши позаду ще дев’ять миль, він в’їхав на територію штату Алабама.

Обабіч шосе миготіли назви містечок. Вернон, Салліджент, Гемілтон, Расселвілл, Флоренс — останнє, як повідомляв рекламний щит — уславлене на всі Сполучені Штати виробництвом унітазів. За кілька миль від Флоренса починався штат Теннессі.

Рух на дорозі був не дуже жвавий, «ягуар» слухняно мчав уперед, а коли зійшов місяць, їхати стало ще приємніше. Головне ж — поліція наче вимерла.

На душі в Огілві було легко й весело.

За п’ятдесят миль на південь від Нашвілла, біля Коламбії в штаті Теннессі, він звернув на шосе № 31.

Тут рух був жвавіший.

Важкі тягачі з причепами, пронизуючи темряву сліпучими променями фар, з гуркотом сунули на південь, до Бірмінгема, і на північ — до промислових центрів Середнього Заходу. Водії легкових автомашин раз у раз виходили на обгін — шофери ваговозів на це не зважувалися. Огілві й собі вийшов з ряду, щоб обійти повільний автофургон, але швидкість при цьому збільшив ненабагато — в межах дозволеного. Він зовсім не хотів привертати до себе увагу порушенням правил руху. Через якийсь час він помітив, що легкова машина, яка йшла слідом за ним і на такій самій швидкості, теж обігнала автофургон. Огілві поправив дзеркало — щоб не сліпило світло фар — і зменшив швидкість, дозволяючи обгін, але машина, що їхала позаду, на обгін не пішла, і Огілві, не звертаючи більше на неї уваги, додав газу.

Через кілька миль він помітив, що машини попереду починають гальмувати. їхні задні ліхтарі застережливо миготіли. Висунувши голову у вікно, він побачив, що промені фар дворядного руху трохи далі зливаються в один ряд. Очевидно, попереду сталася аварія.

А потім, за крутим поворотом, він зрозумів справжню причину затримки. Два ряди поліційних машин служби безпеки руху штату Теннессі, поблискуючими червоними ліхтарями, вишикувалися обабіч шосе. Дорогу перегороджував бар’єр із стоп-сигналом. І в тут ж мить на машині, що їхала слідом за ним, теж засвітився і замиготів поліційний ліхтар.

Як тільки «ягуар» зупинився, до нього звідусіль кинулися полісмени з пістолетами напоготові.

Затремтівши, Огілві підняв руки.

Смаглявий сержант відчинив дверцята.

— Не опускайте рук, — наказав він, — і вилазьте повільно. Ви арештовані.

16

Крістіна Френсіс зачудовано промовила:

— Ну от, знову! Ви вже другу чашку кави берете в обидві долоні, так, наче хочете зігріти руки.

По-пташиному стріпнувшись, Олберт Уеллс усміхнувся до неї через стіл.

— А ви дівчина спостережлива. На це не кожен звернув би увагу.

Вони сиділи в головному залі готельного ресторану. За ту годину, що вони тут пробули, ресторан майже спорожнів, і лише за кількома столиками ще сиділи люди, допиваючи каву з лікером.

Макс — старший офіціант — підійшов і зупинився за крок від їхнього столика.

— Бажаєте ще чогось, сер?

Олберт Уеллс глянув на Крістіну. Дівчина похитала головою.

— Та ні. Мабуть, більше нічого. Можете принести рахунок.

— Гаразд, сер. — Макс кивнув Крістіні: мовляв, він пам’ятає про їхню ранкову домовленість.

Коли старший офіціант відійшов, маленький чоловічок сказав:

— То щодо кави. На півночі старатель нічого марно не витрачає, бо від кожної дрібнички може залежати його життя. І від тепла, що в чашці з кавою — теж. А потім це стає звичкою. Звісно, я міг би її позбутися, але, По-моєму, про деякі речі не слід забувати до самої смерті.

— А що ж ви шукали на півночі?

— Уран, кобальт. Але головним чином — золото.

— І знаходили його? Я маю на увазі золото.

Він кивнув.

— Біля Єллоунайфа, Великого Невільницького озера. Там його миють з дев’яностих років минулого століття. Останні великі гони були в 1945 році. Комусь, звісно, щастило більше, комусь — менше. Але навіть до найщасливіших фортуна часом оберталася спиною. Пригадую… — Він замовк, бо в цю мить старший офіціант поставив на стіл тацю, на якій лежав рахунок.

— Розказуйте далі, — попросила Крістіна.

— Та це довга історія. — Він узяв рахунок і перебіг його очима.

— Ну, будь ласка, мені дуже цікаво, — сказала вона.

Він підвів голову, і їй здалося, що він насилу стримує сміх. Старий подивився на Макса, потім перевів погляд на Крістіну. Потім вийняв олівець і підписався під рахунком.

— Це було в тридцять шостому році, — почав він, — під час одного з останніх спалахів золотої гарячки в районі Єллоунайфа. Я тоді саме розвідував береги Великого Невільницького озера. Нас було двоє: я й один хлопець на ім’я Гаймі Екстайн. Гаймі прибув туди з Огайо. Перед тим торгував готовим одягом, старими автомобілями й іще казна чим. Хлопець він був заповзятливий і міг перебалакати будь-кого. Але вмів також і викликати до себе симпатію. До Єллоунайфа він приїхав з невеликою сумою грошей. А я на той час розміняв свій останній долар. Отож Гаймі взяв мене в партнери, закупив харчі. — Олберт Уеллс задумливо ковтнув води із склянки. — Доти він жодного разу не ставав на лижі, не знав, що таке вічна мерзлота й не вмів відрізнити сланець від кварцу. Але ми зразу ж заприятелювали… Перший місяць чи два — а на півночі втрачаєш лік часу — нам не щастило. А потім одного дня, біля гирла Єллоунайфа, ми сіли закурити і, сидячи, я знічев’я — за звичкою старателів — одколов від породи з окисом заліза кілька шматочків і поклав їх у кишеню. А тоді, вже на березі озера, я промив ту породу — і в ковші заблищало грубозернисте золото! Ми, звісно, кинулися назад і прикрили те місце, де лишився слід від молотка, мохом. А через два дні дізналися, що та ділянка вже застовпована. Такого удару я зроду не переживав. Застовпив її якийсь старатель із Торонто, причому майже рік тому, а потім повернувся на схід, так і не дізнавшись, на що він натрапив. А закон там такий: якщо, оформивши на себе ділянку, ти протягом року не починаєш працювати на ній, то твої права на неї анулюються.

— І скільки вам треба було чекати?

— Золото ми знайшли в червні. А ділянка зберігалася за ним до останнього дня вересня.

— То вам просто треба було тихенько пересидіти той час!

— Ми так і вирішили зробити. Але це було нелегко. По-перше, жила, на яку ми натрапили, відгалужувалася від уже діючої копальні, а по-друге, крім нас у тому районі були й інші старателі. Головне ж, у нас із Гаймі кінчилися гроші й харчі.

Олберт Уеллс кивнув офіціантові, що проходив мимо.

— Я все ж таки вип’ю ще чашечку кави. А ви?

Вона похитала головою.

— Дякую, більше не хочу. Що ж було далі?

— А далі, Крістіно, настали три найдовші місяці в моєму житті. І, мабуть, найтяжчі. Живилися ми рибою та якимись корінцями. Під кінець я був худий, як тріска, ноги почорніли від цинги, й на додачу мав уже і бронхіт, і флебіт. У Гаймі болячок було не менше, але він ніколи не скаржився, і за це я полюбив його ще більше.

Він помовчав, поки офіціант ставив на стіл каву, потім заговорив знову.

— І от — останній день вересня. До нас уже доходили чутки, що на ту ділянку націлюємося не тільки ми, а тому діяти треба було напевне. Точно опівночі ми забили свої стовпи. Я пам’ятаю ту ніч — темно, хоч в око стрель, сніг, хуртовина…

Він знову взяв чашку в обидві долоні.

— Тільки це я й запам’ятав, бо таки не витримав, звалився з ніг і прийшов до пам’яті у лікарні аж в Едмонтоні, мало не за тисячу миль від тієї ділянки. Потім я довідався, що то Гаймі вивіз мене звідти, хоч я й досі не розумію, як йому це вдалося. І на літаку полярної служби переправив мене на південь. Кілька разів і по дорозі, і в лікарні на мені ставили хрест. Але я не помер. Хоч потім, коли більш-менш одужав, почав шкодувати, що лишився живий.

Він ковтнув кави.

— Невже ваша заявка виявилася незаконною? — спитала Крістіна.

— Ні, із заявкою все було гаразд. Річ була не в ній, а в Гаймі. — Олберт Уеллс задумливо потер ніс, схожий на горобиний дзьоб. — Тут мені треба повернутися трохи назад. Сидячи на тому березі — чекаючи кінця вересня — ми з Гаймі склали два документи. Кожен з нас на папері відмовлявся від своєї половини ділянки на користь другого.

— Навіщо ж ви це зробили?

— Взагалі-то це придумав Гаймі: на випадок, якщо хтось із нас вріже дуба. Якби це сталося, то той, хто лишився живий, мав би документальне підтвердження, що йому належить уся ділянка. Гаймі сказав мені, що такий документ дозволив би уникнути зайвої юридичної тяганини. А, мовляв, якщо ми обидва виживемо, то просто порвемо ці папірці. Я вирішив, що він має рацію.

— Отже, поки ви лежали в лікарні…

— Гаймі пред’явив мою розписку й зареєстрував усю ділянку на себе. А на той час, коли я став на ноги, Гаймі був уже її повноправним власником, на ділянці кипіла робота, й золото текло в його кишені. Я довідався, що одна компанія вже запропонувала йому за ділянку чверть мільйона, що були й інші пропозиції…

— І ви нічого не могли зробити?

Старий похитав головою.

— Я вирішив, що програв, не зробивши й одного ходу. І все-таки, вийшовши нарешті з лікарні, я позичив грошей і подався на північ.

Олберт Уеллс замовк і помахав комусь рукою. Крістіна, озирнувшись, побачила, що до їхнього столика наближається Пітер Макдермот. Вона вже думала, чи згадає Пітер про її запрошення — приєднатися до них у ресторані. Серце її радісно тьохнуло, але в ту ж мить вона зрозуміла, що Пітер чимось страшенно пригнічений.

Старий дружньо привітався з Пітером, і до столика підбіг офіціант — приніс стільця.

— Хотів прийти раніше, — промовив Пітер, сідаючу — але затримали всякі справи.

«Знайшов що називати „всякими справами“!» — подумав він.

Сподіваючись, що пізніше вона зможе побалакати з ним сам на сам, Крістіна промовила:

— Містер Уеллс розповідає мені цікаву історію. Я дуже хочу дослухати її до кінця.

Офіціант поставив перед Пітером каву. Пітер узяв чашку й кивнув старому:

— Давайте далі, містере Уеллс. Вважаймо, що я спізнився на кіносеанс: початок подивлюся пізніше.

Той усміхнувся, дивлячись на свої натруджені руки.

— Та лишилося, власне, вже небагато, хоч кінець у цієї історії трохи несподіваний. Діставшись до Єллоунайфа, я розшукав Гаймі в одному бараці, що гучно іменувався готелем, і з порога почав викладати йому все, що думав про нього. І що крутішими словами я його обзивав, то ширше він усміхався! Я навіснів, кричав, що порішу його на місці, а він у відповідь тільки шкірив зуби — знав, сучий син, що я на таке не здатний.

— Який мерзотник! — вигукнула Крістіна.

— І я так думав. Та коли я викричався, Гаймі сказав: «А тепер ходім зі мною», — і повів мене до адвоката. Приходимо — і той кладе переді мною документ, згідно з яким я вважаюся повноправним співвласником ділянки!

Крістіна недовірливо похитала головою.

— Не розумію. Чому ж він…

— Гаймі все пояснив. Щоб якнайшвидше організувати виробництво, йому треба було оформити безліч всіляких паперів. А що я лежав у лікарні, майже весь час непритомний, то він без мого підпису нічого не міг би зробити. Отже, Гаймі скористався з моєї розписки й почав діяти. Він і не думав позбавляти мене моєї половини, і навіть одразу склав духівницю — якби він помер, то все перейшло б до мене.

Пітер Макдермот і Крістіна дивилися на нього широко розкритими очима.

— Згодом, — провадив далі Олберт Уеллс, — я склав таку саму духівницю на його ім’я, і партнерство наше грунтувалося на цій основі, аж доки Гаймі не помер, а сталося це п’ять років тому… Так, Гаймі дав мені добру науку: якщо ти віриш у когось, не поспішай міняти своєї думки про нього.

— А як же ділянка з копальнею? — спитав Пітер Макдермот.

— Ділянка? Нам безліч разів пропонували продати її, але ми відмовлялися, так і не продали. Вона тепер одна з найбагатших і найприбутковіших на півночі. Я туди частенько навідуюсь, згадую минуле…

Крістіні на мить відібрало мову, а потім вона, затинаючись, вимовила:

— Виходить… ви… ви… власник золотої копальні?!

Олберт Уеллс весело кивнув.

— Авжеж. І не тільки копальні.

— Дозвольте поцікавитись, — сказав Пітер Макдермот, — чого ж іще, крім копальні?

— Ну, всього зразу я, може, й не згадаю. — Старий посовався на стільці, — Мені належать також дві газети, кілька пароплавів, страхова компанія, всіляке нерухоме майно. Минулого року я придбав мережу. продуктових крамниць. Мені подобається щоразу починати новий бізнес. Так цікавіше жити.

— Ще б пак, — сказав Пітер.

Олберт Уеллс лукаво посміхнувся.

— Власне, я збирався сказати це вам завтра, але скажу зараз. Сьогодні я купив і цей готель.

17

— Ось ті джентльмени, містере Макдермот, — сказав Макс, показуючи через вестибюль на двох чоловіків, що стояли біля газетного кіоска. В одному з них Пітер упізнав капітана поліції Йоллеса.

Хвилину тому старший офіціант відкликав Пітера від столика, за яким він сидів з Крістіною, очманіло дивлячись на Олберта Уеллса. Пітер розумів, що і сам він, і Крістіна приголомшені зараз настільки, що всього значення новини чи її наслідків вони зараз просто не зможуть збагнути. Тому він зрадів, почувши, що його викликають у терміновій справі, вибачився й пообіцяв повернутись, якщо його не затримають надовго.

Капітан Йоллес відрекомендував йому свого супутника як сержанта слідчого відділення Беннета й спитав:

— Містере Макдермот, чи є десь тут кімнатка, де ми могли б побалакати?

— Прошу сюди. — Пітер провів їх повз консьєржку до кабінету завідуючого відділом кредиту — порожнього в неробочий час.

Коли вони ввійшли туди, капітан Йоллес простяг Пітерові згорнуту газету. Це був перший випуск завтрашньої «Таймс-Пікаюн». Заголовок на півшпальти сповіщав:

ГЕРЦОГА КРОЙДОНСЬКОГО ЗАТВЕРДЖЕНО ПОСЛОМ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ. ЗВІСТКУ ПРО ЦЕ ВІН ОДЕРЖУЄ В НАШОМУ МІСТІ.

Капітан Йоллес зачинив за собою двері.

— Містере Макдермот, Огілві заарештовано. Його затримали годину тому в «ягуарі» поблизу Нашвілла. Попередній огггяд машини свідчить про те, що саме цією машиною було збито двох людей. Вам, очевидно, цікаво буде почути, що під час арешту Огілві заявив, ніби не знає, що це саме та машина. Як він твердить, герцог і герцогиня Кройдонські просто заплатили йому двісті доларів за те, щоб він перегнав її на північ. При собі він мав саме цю суму грошей.

— Ви йому вірите?

— Може, він каже правду, а може, й ні. Завтра допитаємо його, і тоді, сподіваюсь, усе буде ясно.

«Завтра багато що з’ясується, — подумав Пітер. — А тим часом усе це надто вже скидається на сон».

— Що ж ви робитимете зараз? — спитав він.

— Зараз ми хотіли б зустрітися з герцогом і герцогинею Кройдонськими. І були б вам дуже вдячні, якби ви погодилися супроводити нас.

— Що ж… якщо це потрібно…

— Дякуємо.

— І ще одне, містере Макдермот, — сказав сержант. — Наскільки нам відомо, герцогиня Кройдонська дала якийсь письмовий дозвіл на те, щоб Огілві забрав машину з гаража.

— Так, мені доповідали про це.

— Ця обставина може мати неабияке значення. Як ви гадаєте, чи збереглася десь та записка?

— Можливо, — відповів Пітер. — Коли хочете, я подзвоню в гараж і запитаю.

— Ні, краще підійдемо туди, — сказав капітан Йоллес.

Калгмер — нічний контролер гаража — мав вигляд винуватий і розгублений.

— І треба ж! Я ж іще казав собі: сховай цей папірець, це виправдний документ, і вірите, сер, сьогодні ввечері почав шукати його, а потім подумав: господи, це ж ти, напевно, викинув його вчора разом з папером, у який загортав свій сніданок. Але ж я не винен, сер, це кожна справедлива людина зрозуміє, — він кивнув на скляну будку, з якої щойно виліз. — Там же нема де повернутися! Про який же порядок може бути мова! Я минулого тижня казав уже, якби цю будку хоч трохи розширили. Ви подумайте тільки, в яких умовах мені доводиться вночі реєструвати, впускати, випускати…

— Що було в записці герцогині Кройдонської? — перебив його Пітер Макдермот.

— Всього кілька слів. Мовляв, дозволяю містерові Огілві вивести мою машину. Я ще подумав…

— Записка була написана на готельному бланку?

— Так, сер.

— Ви не пригадуєте — папір був тиснений, з написом «Президентським люкс» угорі?

— Так, містере Макдермот, саме такий, це я точно пам’ятаю. Невеличкий такий аркушик.

Пітер пояснив детективам:

— Для Президентського люкса ми виготовляємо спеціальні бланки.

Сержант обернувся до Калгмера:

— Кажете, ви ту записку викинули разом із папером, у який загортали сніданок?

— Інакше й не уявляю собі, куди вона могла подітися… Бачите, я людина дуже акуратна. От, наприклад, минулого року…

— О котрій, приблизно, годині?

— Минулого року?

Детектив терпляче пояснив:

— Ні, вчора вночі. О котрій, приблизно, годині ви викинули той папір?

— Н-ну, десь о другій ночі. Я звичайно починаю їсти о першій. На той час приїзди-виїзди припиняються, і я…

— Куди ви його викинули?

— Туди ж, куди завжди. Сюди.

Калгмер підвів їх до шафки прибиральниці, в якій стояв контейнер на сміття, й підняв віко.

— Чи може вчорашнє сміття ще лишатися тут?

— Ні, сер. Сміття викидають щодня. В нас у готелі щодо цього порядок, правда ж, містере Макдермот?

Пітер кивнув.

— До того ж, — сказав Калгмер, — учора, пам’ятаю, цей контейнер був майже повний. А тепер — самі бачите — тільки на дні щось лежить.

— І все-таки перевіримо. — Капітан Йоллес поглядом попросив у Пітера дозволу і, перекинувши контейнер, висипав усе, що там було, на підлогу.

Та хоч як уважно вони перебрали сміття, ні паперу з-під Калгмерового сніданку, ані записки від герцогині Кройдонської не знайшли.

Калгмер покинув їх, бо біля контрольної будки зібралося кілька машин.

— Куди вивозять звідси сміття? — спитав капітан Йоллес, витираючи руки паперовим рушником.

— В сміттєспалювальну піч, — відповів Пітер. — Приставляють його туди на візках, у великих контейнерах, і там уже неможливо визначити, звідки воно. Та й однаково вчорашнє сміття, мабуть, уже спалили або саме спалюють.

— Що ж, може, обійдеться і без записки, — сказав Йоллес, — Але я все-таки хотів би мати її.

Ліфт зупинився на дев’ятому поверсі. Вийшовши з нього разом з детективами, Пітер зауважив:

— Я б не сказав, що з нетерпінням очікую цього рандеву.

— Розмова буде коротка, — сказав Йоллес. — Лише кілька запитань. А вас я прошу тільки уважно слухати. Особливо — відповіді. Можливо, згодом вам доведеться виступити свідком.

Пітер здивувався, побачивши, що двері Президентського люкса відчинені. Зсередини долинав багатоголосий гамір.

— Схоже на бенкет, — зауважив сержант.

Вони зупинилися перед дверима, і Пітер натиснув на гудзик дзвінка. Крізь другі, теж прочинені, двері їм видно було велику вітальню, а в ній — групу чоловіків і жінок з ясновельможним подружжям у центрі. В руках майже всіх відвідувачів були склянки з коктейлем і блокноти.

В передпокій вийшов секретар.

— Добривечір, — сказав Пітер. — Ці двоє джентльменів хочуть поговорити з герцогом і герцогинею.

— Представники преси?

Капітан Йоллес заперечливо похитав головою.

— Тоді прошу прийти іншим разом. Герцог дає прес-конференцію. Його призначено послом Великобританії.

— Це ми знаємо, — сказав Йоллес. — Але нас привела сюди дуже важлива справа.

Розмовляючи, вони зайшли в передпокій. Герцогиня Кройдонська рушила їм назустріч. Приємно всміхаючись, вона промовила:

— Заходьте, будь ласка.

Секретар квапливо пояснив:

— Ці джентльмени — не з газети.

— А звідки ж?

Вона глянула на Пітера і, впізнавши його, перевела погляд на його супутників.

Капітан Йоллес відповів:

— Ми з поліції, мадам. Я можу пред’явити жетон, але за даних обставин цього, мабуть, не варто робити. — Він показав очима на вітальню: кілька журналістів уже з цікавістю дивилися на них.

Герцогиня зробила жест секретареві, і той зачинив двері.

«Мені здалося, чи в її очах справді майнув ляк, коли вона почула слово „поліція“? — подумав Пітер. — А втім, якщо вона й злякалася, то відразу ж опанувала себе».

— Чим пояснити ваш візит?

— Ми хочемо поставити вам і вашому чоловікові кілька запитань, мадам.

— Для цього можна було б обрати зручніший час.

— Наша розмова буде дуже коротка, — спокійно, але категорично відказав Йоллес.

— Я спитаю в чоловіка, чи він може прийняти вас. Почекайте, будь ласка, в тій кімнаті.

Секретар провів їх до кабінету і вийшов, а за мить з’явилася герцогиня в супроводі чоловіка. Герцог збентежено позирав то на герцогиню, то на нових відвідувачів.

— Я сказала нашим гостям, що ми залишаємо їх не більш як на п’ять хвилин, — заявила герцогиня.

Капітан Йоллес наче й не чув її слів. Вийнявши блокнот, він почав:

— Прошу сказати, коли ви востаннє користувалися своїм автомобілем марки «ягуар». — Він назвав номер машини.

— Нашим автомобілем? — здивовано перепитала герцогиня. — Я просто не пам’ятаю. А втім, стривайте. Згадала. Востаннє ми виїздили в понеділок уранці. Потім поставили його в готельний гараж. Він і тепер там стоїть.

— Будь ласка, подумайте ще. Чи не виїздили ви, або ваш чоловік, або ви разом у вашій машині в понеділок увечері?

«Характерно, — подумав Пітер, — що капітан Йоллес адресує свої запитання не герцогові, а його дружині».

На щоках герцогині виступили дві червоні плямки.

— Я не звикла, щоб мої слова брали під сумнів. Ви вже чули: востаннє ми користувалися машиною в понеділок уранці. І вам уже час, по-моєму, пояснити причину цього візиту.

Йоллес щось записав у своєму блокноті.

— Чи знайомі ви з людиною на ім’я Теодор Огілві?

— Здається, я чула це ім’я…

— Він — старший детектив цього готелю.

— Так, згадала. Він заходив до нас. Сказати точно, коли саме — не можу. Запитував, чи я не загубила якусь коштовну брошку. її знайшли в готелі, і хтось висловив припущення, що вона може належати мені. Але брошка була не моя.

— А ви, сер? — звернувся Йоллес до герцога. — Чи знайомі ви й чи мали якісь справи з Теодором Огілві?

Видно було, що герцог Кройдонський вагається. Дружина вп’ялася очима в його обличчя.

— Я… — він затнувся. — Я можу тільки повторити те, що сказала герцогиня.

Йоллес згорнув блокнот і спокійним, рівним голосом запитав:

— Чи не здивує вас у такому разі той факт, що ваша машина затримана в штаті Теннессі і що перегнав її туди Теодор Огілві, який перебуває нині під арештом? І як ви поставитеся до заяви Огілві, ніби ви сплатили йому двісті доларів за те, щоб він перегнав машину з Нового Орлеана до Чікаго? А також до попередніх висновків експертизи, яка встановила, що вашою машиною в понеділок увечері в Новому Орлеані вбито двох перехожих, причому водій утік з місця злочину?

— На всі ваші запитання я можу відповісти тільки, що вони мене надзвичайно дивують, — сказала герцогиня. — Я ще ніколи не чула такого набору безглуздих вигадок.

— Те, що ваша машина перебуває зараз у штаті Теннессі і що перегнав її туди Огілві — не вигадка, а факт, мадам.

— В такому разі він зробив це без нашого дозволу й відома. Більше того, якщо, як ви кажете, цією машиною вчинено злочин у понеділок увечері, то сам собою напрошується висновок, що ця ж людина користувалася нашим автомобілем і в тому випадку.

— Отже, ви обвинувачуєте Теодора Огілві…

— Обвинувачувати — це ваша справа, — урвала його герцогиня. — За це вам, здається, і гроші платять. А втім, одне обвинувачення я можу зробити — на адресу цього готелю. Його адміністрація довела, що вона абсолютно неспроможна охороняти майно своїх мешканців. — Вона обернулася до Пітера Макдермота: — Будьте певні, я цього так не залишу!

— Але ж ви написали дозвіл! — запротестував Пітер. — Ви дали Огілві доручення на машину!

Герцогиня пополотніла, її губи беззвучно ворушилися. Пітер зрозумів, що нагадав їй про єдину похибку, якої вона припустилася.

Мовчання ставало нестерпним.

— Покажіть його мені! — стрепенулася враз герцогиня.

— На жаль, його… — почав Пітер — і побачив в її очах зловтішний вогник.

18

— Ця жінка бреше, — сказав капітан Йоллес. — Але довести це нам буде дуже важко.

З Президентського люкса вони вийшли ні з чим, і тепер Йоллес повільно походжав по кабінету Пітера Макдермота, розмірковуючи вголос.

— Її чоловіка можна було б розколоти, — докинув сержант. — Якби допитати його самого, без неї…

Йоллес похитав головою.

— Виключено. По-перше, ця хитра бестія не допустить цього. А по-друге, не забувайте, з ким ми маємо справу. Один необережний крок — і ми пропали. — Він глянув на Пітера. — Ніколи не вірте тому, хто каже, ніби поліція однаково ставиться до бідних і до багатих.

Пітер неуважливо кивнув. Він вважав, що виконав свій обов’язок, а тепер слово за слідчими. І тільки з цікавості він запитав:

— А якби у вас була ота записка в гараж?..

— Якби ми її мали, — сказав сержант, — можна було б вважати, що рибку спіймано.

— Але ж нічний контролер, та й сам Огілві можуть засвідчити під присягою, що записка існувала?

— А герцогиня заявить, що це була фальшивка, — відповів Йоллес. — Що Огілві написав її сам. — Подумавши, він додав: — Ви сказали, що вона була написана на спеціальному бланку. Чи не покажете, на якому саме?

Пітер вийшов у приймальню і, пошукавши у шафі, знайшов кілька бланків. На цупкому блакитному папері вгорі було витиснено ГОТЕЛЬ «СЕЙНТ-ГРЕГОРІ», а внизу — ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ЛЮКС.

Повернувшись, він дав їх детективам.

— Який шик! — пробурмотів сержант.

— Чи багато людей мають до них доступ? — поцікавився Йоллес.

— Офіційно — зовсім небагато. Але дістати такий бланк міг би, практично, кожен, кому заманеться.

— Отже, і в цьому напрямку — глухий кут, — підсумував Йоллес.

— Є ще одна можливість, — сказав Пітер.

— Яка саме?

— Ми вже, власне, обговорювали її — пам’ятаєте, ви спитали мене, а я сказав, що із звезеного до підвалу сміття вже нічого не можна видобути. Я й справді так думав… Думав, що знайти в тій купі один якийсь папірець неможливо. Але тоді ми не надавали цій записці такого значення…

Обидва детективи невідривно дивилися йому в очі.

— Але в нас є один робітник, — провадив він далі, — який спалює це сміття. Перше, ніж кинути в пічку, він його перебирає руками. Шансів, звісно, мало, і, можливо, ми вже запізнилися…

— Не бога! — вигукнув Йоллес. — Мерщій ходімо до нього!

Вони збігли на перший поверх і службовим ходом пройшли до вантажного ліфта, що спускався в підвальні приміщення. Кліті на місці не було — вона стояла десь унизу. Прислухавшись, Пітер зрозумів, що з неї вивантажують якісь ящики, і гукнув робітникам, щоб не барилися.

Поки вони чекали, сержант Беннет сказав:

— Я чув, у вас тут недавно були ще якісь неприємності.

— Так, учора вночі обікрали номер. Я так замотався, що зовсім забув про це.

— Мені розповідав один наш хлопець. Він розмовляв з вашим старшим детективом… як його…

— Фінеген. Він заступник старшого детектива. — Пітер мимоволі всміхнувся. — А старшому нашому зараз непереливки.

— Отож, щодо крадіжки: ми й досі не маємо за що зачепитися. Наші люди переглянули список мешканців, але це нічого не дало. Правда, сьогодні сталася цікава річ: в районі Лейкв’ю обчищено котедж. Двері відчинено ключем. Власниця котеджу загубила ключі вранці десь у центрі міста. Той, хто їх знайшов, видно, зразу ж подався за її адресою. Почерк у нього той самий, що й у вашого злодія: він цікавився приблизно такими ж речами і не залишив відбитків пальців.

— Його затримали?

Детектив заперечливо хитнув головою.

— Крадіжку було виявлено лише через кілька годин. Але тут ми маємо з чого починати. Хтось із сусідів бачив біля того котеджу автомобіль. Ніяких прикмет машини він не запам’ятав, крім однієї: номерний знак її був двоколірний — біло-зелений. Такі кольори с на знаках Мічігану, Айдахо, Небраски, Вермонту, а також Вашінгтона й провінції Саскачеван у Канаді.

— І що ж це вам дасть?

— Протягом наступних двох-трьох днів усі наші хлопці зупинятимуть і перевірятимуть машини з такими знаками. Чого на світі не буває! Може, пощастить…

Пітер неуважливо кивнув головою. Після позавчорашньої крадіжки злодій або затаївся, або втік. І взагалі — під три чорти того злодія: є справи куди важливіші.

В цю мить знизу виринув ліфт.

Лиснюче від поту обличчя Букера Т. Грема розпливлося в радісній усмішці, коли він побачив Пітера Макдермота — єдиного представника готельної адміністрації, який хоч зрідка навідувався в підвал, туди, де стояла сміттєспалювальна піч. Для Букера Т. Грема кожен такий візит був воістину святковою подією.

Капітан Йоллес аж скривився від густого, задушливого смороду. Перекрикуючи ревіння вогню, червоні відблиски якого танцювали на закурених стінах, Пітер попередив:

— Розмовлятиму я сам!

Йоллес кивнув. Як усі люди, що побували тут перед ним, він думав, що пекло, напевне, виглядає так само, і дивувався, як може людина витримати тут хоча б годину.

Пітер Макдермот тим часом розмовляв з дужим негром. Той уважно оглянув і залишив собі бланк Президентського люкса, але при цьому невпевнено похитав головою й сказав щось, показуючи на десятки переповнених контейнерів на підлозі й на візках. Лише тепер Йоллес зрозумів, чому Макдермот твердив, що знайти в цих горах сміття папірець — практично неможливо. Ось у відповідь на якесь запитання негр знову похитав головою. Макдермот повернувся до своїх супутників.

— Майже все це — вчорашнє сміття, звезене сюди сьогодні, — пояснив він. — Приблизно третину з того, що надійшло, вже спалено і, звісно, невідомо, чи те, що ми шукаємо, не потрапило в піч. Решту ж Грем ще має перебрати. Він спробує пошукати записку, але, як ви самі бачите, надії майже ніякої. Перше ніж сміття потрапляє сюди, його спресовують, і волога з недоїдків усе просочує. Я запропонував Гремові помічників, але він відмовився — каже, що люди, які не знаються на цьому ділі, тільки заважатимуть йому.

— Що він робитиме, якщо знайде записку? — спитав Йоллес.

— Зразу віднесе її нагору. Я звелю, щоб мене розшукали й повідомили — хай навіть уночі — а я вже, в свою чергу, зв’яжуся з вами.

19

Ключникові Мілну знов не таланило.

З раннього вечора він, сподіваючись, що герцог з герцогинею от-от підуть обідати, стовбичив на дев’ятому поверсі біля службових сходів. Звідти було добре видно вхід до Президентського люкса, а помітивши когось, він міг сховатися за дверима службового ходу. Він уже не раз це робив, коли зупинявся ліфт, або в коридорі з’являвся хтось із мешканців.

Все було б добре, але… Але протягом цілого вечора герцог з герцогинею не виходили із свого помешкання.

Щоправда, обіду їм у номер не приносили, і тому в Ключника ще жевріла надія.

Один раз, подумавши, чи не пропустив він, бува, герцога з герцогинею, Ключник наважився навшпиньках наблизитися до дверей люкса. Зсередини долинали голоси, один з них — жіночий.

Потім його тривога ще поглибилася: до Президентського люкса почали сходитися гості. Вони з’являлися поодинці й по двоє, і двері до люкса вже не зачинялися. А незабаром ліфт привіз і офіціантів з холодними закусками. Ключник тепер чув дедалі гучніший гомін, цокання келихів.

Наступна година принесла нову загадку: коридором до Президентського люкса пройшов насуплений кремезний молодик — мабуть, представник готельної адміністрації, а слідом за ним — ще двоє якихось типів з такими ж похмурими обличчями. Придивившись до них, Ключник спочатку вирішив, що ці двоє з поліції, але, поміркувавши трохи, відкинув цю ідею, як витвір хворобливої фантазії.

Ці троє (вони прийшли останні) незабаром пішли, а десь за півгодини почали розходитися й інші гості. Коридором повз Ключника пройшло багато людей, але він був певен, що його не помітив ніхто.

Коли двері ліфта зачинилися за останнім відвідувачем, у коридорі запанувала мертва тиша. Було вже близько одинадцятої, час досить пізній. Ключник вирішив почекати ще десять хвилин, а потім поставити на сьогоднішній операції хрест.

Його недавній оптимізм поступився місцем гіркому розчаруванню.

Лишатися ще на добу в готелі було надто ризиковано. Від ідеї проникнути в номер уночі чи на світанку він, поміркувавши, відмовився: якщо хтось прокинеться, ніяка байка його вже не врятує, пояснити, як він опинився у Президентському люксі, буде неможливо. Справа ускладнювалася ще й тим, що, крім герцога й герцогині, в номері його могли застукати їхній секретар чи покоївка. Остання, як він дізнався, мешкала на іншому поверсі, й сьогодні її чомусь не було видно. Але секретар жив у люксі, нічний візит міг розбудити його. Та й собаки герцогині…

Отже, альтернатива була ясна: або просидіти в готелі ще один день, або — розпрощатися з мрією про діаманти герцогині.

В ту мить, коли Ключник вже намірився йти геть, у коридор вибігли бедлінгтонські тер’єри, а слідом за ними з’явилися герцог і герцогиня Кройдонські.

Ключник стрибнув за двері службового ходу. Серце його шалено калатало. Нарешті! Саме в ту мить, коли він утратив надію, доля давала йому шанс!..

Звісно, шанс цей був не блискучий. Подружжя зібралося, очевидно, на коротку прогулянку. І десь у номері лишається їхній секретар. Де він зараз? В окремій кімнаті за причиненими дверима? Можливо, вже в ліжку? На вигляд він — ні риба, ні м’ясо; такі лягають спати рано.

Ет, що буде, те й буде, вирішив Ключник. Він знав: відступивши зараз, він за день зовсім скисне і вже не наважиться прийти сюди вдруге.

Почувши, що двері ліфта розчинились і зачинились, Ключник сторожко вийшов у коридор. Зиркнув праворуч, ліворуч, пересвідчився, що ніде ні душі, і підкрався до дверей Президентського люкса. Повільно й беззвучно він вийняв із замка ключ, що повернувся легенько і плавно, і так само беззвучно розчинив двері.

Перед ним був передпокій: прямо — вхід до вітальні, ліворуч і праворуч — ще двоє дверей, і ті, і ті — зачинені. З-за дверей праворуч долинали притишені звуки радіо. У вітальні всі лампи світилися.

Ключник увійшов до передпокою, надів рукавички й зачинив за собою двері, випустивши язичок замка.

Рухи його були обережні, але швидкі. М’який килим у передпокої й вітальні скрадав кроки. В кінці вітальні Ключник зазирнув у відчинені двері. Як він і сподівався, вони вели до двох просторих спалень, розділених гардеробною кімнатою. В спальнях теж горіло світло. Визначити, де спить герцогиня, було неважко. Високий комод, два туалетних столики і стінна шафа. Ключник заходився шукати. Скриньки з коштовностями не було ні в комоді, ані в першому туалетному столику. Там було чимало інших речей — золоті вечірні сумочки, портсигари, дорогі пудрениці, що їх, за інших обставин, він охоче б поцупив. Але зараз він ставив на одну лиш карту, і влаштовував його тільки найбільший куш.

Перейшовши до другого туалетного столика, він висунув верхню шухляду. Нічого вартого уваги. В середній шухляді — теж. В третій були складені нічні сорочки. А під ними стояла оббита сап’яном висока довгаста скринька. Вона була замкнута.

Не виймаючи скриньки із шухляди, Ключник почав ножем і викруткою ламати замок. Замок був міцний і не піддавався. Так минуло кілька хвилин. Всім єством відчуваючи, як біжить час, Ключник аж спітнів.

Нарешті замок клацнув, і вічко відскочило. Під ним сяяли, мінилися неземним блиском викладені двома рядами коштовності — обручки, брошки, намисто, кліпси, тіари; всі із золота чи платини і більшість — з діамантами. Ключникові аж дух перехопило. Він простяг обидві руки до скриньки — і в цю мить у замок вхідних дверей устромили ключ.

Реакція його була блискавична. Він закрив вічко скриньки й засунув на місце шухляду. Заходячи до спальні, Ключник залишив двері прочиненими, і тепер він підскочив до них. Крізь вузьку щілину йому видно було вітальню, до якої щойно зайшла готельна покоївка. На руці в неї висіли рушники, і вона прямувала до спальні герцогині. Покоївка була літня жінка, йшла вона повільно, перевальцем. її забарність давала Ключникові шанс на порятунок.

Відскочивши від дверей, він кинувся до лампи, що стояла на тумбочці коло ліжка і щосили смикнув за шнур. Лампа погасла. Тепер — знайти щось, якийсь доказ того, що його привів сюди службовий обов’язок!

Під стінкою стояла невелика валіза. Підхопивши її, він підбіг до дверей і штовхнув їх перед носом у покоївки. Та, зойкнувши, відсахнулася й схопилася за серце.

Ключник насупився.

— Де ви ходите? Ви вже давно мали бути тут.

Жінка розгубилася. Саме на це Ключник і розраховував.

— Пробачте, сер. Тут були гості, і я…

Він обірвав її.

— Ваші виправдування мене не цікавлять. Зробіть усе, що треба, і викличте електрика. В спальні зіпсувалася лампа. Герцогині вона сьогодні буде потрібна.

Говорив він усе це тихо, пам’ятаючи про секретаря.

— Обов’язково викличу, сер.

— Гаразд, — Ключник холодно кивнув і вийшов.

Ідучи коридором, він намагався ні про що не думати. Це вдавалося йому, поки він не ввійшов до свого 830-го номера. Там він плюхнувся в ліжко, обличчям у подушки.

Минуло з годину, перше ніж він надумався зламати замок принесеної з люкса валізки.

Вона була напхана грошима — дрібними купюрами, що вже побували в обігу.

Тремтячими руками Ключник налічив п’ятнадцять тисяч доларів.

20

Пітер Макдермот проводив двох детективів з підвалу до виходу на Сейнт-Чарлз-авеню.

— Я хотів би, щоб про ці наші справи знало якнайменше людей, — сказав капітан Йоллес. — Скоро ми пред’явимо вашому Огілві обвинувачення, спокою нам уже не буде. Тож нехай хоч доти преса не сідає нам на шию.

— Розголос і нам ні до чого, ми б радо обійшлися без нього, — запевнив його Пітер.

— На це не розраховуйте, — похитав головою Йоллес.

Коли Пітер повернувся до ресторану, Крістіни й Олберта Уеллса там уже, звісно, не було.

У вестибюлі його перехопив нічний адміністратор.

— Містере Макдермот, вам записка від міс Френсіс.

Записка була в заклеєному конверті.

Пітер прочитав: «Я пішла додому. Якщо можете — приходьте. Крістіна». Піду, вирішив він. Напевно, Крістіні, як і йому, не терпиться обговорити події сьогоднішнього дня, а надто — сенсаційне признання Олберта Уеллса.

В готелі сьогодні однаково робити більше нічого. Таки нічого? Він згадав, що, так безцеремонно залишаючи Маршу Прейскотт на кладовищі, пообіцяв подзвонити їй. Пообіцяв — і забув… Відтоді сталося так багато подій — наче кілька днів минуло, — і згадка про Маршу чомусь зовсім не схвилювала його. Але подзвонити, мабуть, треба, незважаючи на пізній час.

Він знову зайшов до кабінету завідуючого відділом кредиту і набрав номер Марші. Вона озвалася після першого ж гудка:

— Ах, Пітере! А я не відходжу від телефону, весь час чекаю, і в готель уже двічі дзвонила, просила, щоб вам переказали.

Присоромлений, він згадав про купу непрочитаних телефонограм у себе на столі.

— Я страшенно винен перед вами, але пояснити ще нічого не можу. Принаймні сьогодні. Можу тільки сказати, що сталося безліч несподіванок.

— Гаразд. Розкажете мені завтра.

— Маршо, боюся, що завтра в мене буде такий день…

— За сніданком, — сказала Марша. — Якщо у вас буде важкий день, го ви повинні поснідати по-новоорлеанському. Наші сніданки вславилися на всю Америку.

— Я не звик снідати.

— А завтра поснідаєте. Анна готує так, що пальчики оближете. Ладна закластися, що вона готує куди краще, ніж ваші готельні кухарі.

Відмовляти Марші було просто неможливо. І він був винен перед нею: кілька годин тому кинув її напризволяще.

— Гаразд. Але сніданок мусить бути ранній.

— Призначайте час.

Вони домовилися зустрітись о пів на восьму.

За кілька хвилин Пітер уже сидів у таксі.

Він гтодзвонив Крістіні знизу, а коли піднявся, двері її квартири були відчинені.

— Мовчіть, поки не вип’ємо по дві чарки, — сказала вона. — Все це просто не вміщується в голові!

— Згода, — відповів він. — І ви, між іншим, не знаєте й половини того, що сталося!

Вона приготувала дайкірі, які остуджувалися в холодильнику. На тарілці лежали бутерброди з курятиною й шинкою, пахло свіжозавареною кавою.

Пітер раптом згадав, що після ленчу ще нічого не їв.

— Я догадувалася, — кивнула Крістіна, коли він сказав їй це. — А тому пригощайтеся!

Жуючи бутерброди, він дивився, як вправно вона порається в малесенькій кухні, і на серці в нього було легко й спокійно; ці стіни немовби захищали його від усіх знегод. Він думав: Крістіна сподівалася, що він прийде й приготувала все це спеціально для нього. Піклування, гостинність? Не тільки. їх по-справжньому тягне одне до одного, це та спорідненість душ, те взаєморозуміння, коли слова не потрібні.

Відставивши склянку з-під коктейля, він узяв чашку з кавою й сказав:

— Тепер уже можна й поговорити. З чого почнемо?

Вони пробалакали дві години, не помічаючи часу, відчуваючи тільки, що кожна хвилина зближує їх. І врешті-решт дійшли висновку — що завтрашній день буде дуже цікавий.

— Я, мабуть, не спатиму цілу ніч, — сказала Крістіна. — Просто не засну. Не зможу.

— Я теж, — підхопив Пітер. — Тільки з іншої причини.

Де поділися його недавні сумніви! Він мав тепер тільки одне бажання — бути з нею. І він пригорнув до себе Крістіну й поцілував її.

А потім сталося те, що могло і мусило статися між людьми, які кохають одне одного.