Готель

1

Можна зрозуміти, думає Пітер Макдермот, чому герцог і герцогиня Кройдонські підкочують зв’язаного, круглого, як куля, старшого детектива Огілві до краю готельного даху, в той час як далеко внизу до них звернуто море облич. Дивує інша бридка сцена — за кілька кроків далі: дуель між Кертісом О’Кіфом і Уорреном Трентом, які люто штрикають один одного закривавленими шпагами. Чому капітан Йоллес, який стоїть біля виходу з горища, не розборонить їх? Придивляючись до нього, Пітер бачить причину: капітанова увага прикута до величезного пташиного гнізда з одним-єдиним яйцем, що повільно розколюється. За мить з яйця вистрибує горобець завбільшки з людину, з веселим обличчям Олберта Уеллса. Але Пітер уже знову дивиться на край даху, де Огілві, скочуючись, збиває з ніг Крістіну, і тепер Марша Прейскотт допомагає герцогові й герцогині підштовхувати їх до страшного провалля. Натовп на вулиці все ще дивиться вгору, а капітан Йоллес стоїть собі, прихилившись до одвірка, й позіхає!

Треба рятувати Крістіну, думає Пітер, треба діяти самому. Він усім тілом поривається до неї, але ноги не слухаються його, вони наче прикипіли до місця. Він хоче крикнути — і теж не може. В німому відчаї вони з Крістіною дивляться одне на одного…

Та нараз герцог з герцогинею, Марша, О’Кіф, Уоррен Трент завмирають — вони щось почули. Ось і горобець — Олберт Уеллс — схиляє набік голову, слухає. І Огілві, Йоллес, Крістіна — теж. До чого ж вони прислухаються? Нарешті і Пітер чує: дзеленчання таке оглушливе, наче всі телефони світу задзвонили разом. Цей звук наближається, розростається, зараз він, мов хмара, поглине їх. Пітер затуляє вуха долонями, але пронизливий дзенькіт чимраз гучнішає. Він заплющує очі, потім розплющує їх.

Він лежить у своєму ліжку. Стрілки будильника показують пів на сьому…

Новоорлеанські куранти вибили пів на восьму, коли Пітер Макдермот під’їхав на таксі до особняка Прейскоттів.

Двері йому відчинив Вен, негр, який прислуговував їм у середу ввечері.

— Доброго ранку, сер! Заходьте, будь ласка, — приязно всміхаючись, сказав він. — Міс Марша просила провести вас на галерею. Вона буде там за кілька хвилин.

Марша піднялася на галерею слідом за ними.

— Доброго ранку! — вигукнула вона, радісно сяючи. — Бене, налийте, будь ласка, містерові Макдермоту чарку абсенту «Сюїс-сес».

Вона взяла Пітера під руку.

— Багато не наливайте, Бене, — попросив Пітер. — Я знаю, що в Новому Орлеані сніданок — не сніданок без абсенту «Сюїс-сес», але в мене новий хазяїн, і я не хочу прийти до нього п’яний.

— Ясно, сер! — усміхнувся слуга.

Коли вони сіли за стіл, Марша спитала:

— То через це ви…

— Ні, втік я вчора не через це. — І він розповів їй, не називаючи ніяких прізвищ, усе, що, на його думку, можна було розповісти про слідство в справі вбивства на дорозі. Вона слухала, широко розкривши очі, потім почала розпитувати про деталі, але він відповів тільки, що про все інше вона довідається сьогодні з газет.

Кажучи це, він міркував так: Огілві, очевидно, вже привезли в Новий Орлеан і зараз допитують. З-під варти його, звісно, не звільнять, а це означає, що його приведуть у суд, щоб пред’явити якесь обвинувачення. Газетні репортери зразу ж ухопляться за цю справу. А що без згадки про «ягуара» на суді не обійдеться, то це, в свою чергу, виведе на світло денне герцога з герцогинею.

Пригублюючи абсент, Пітер думав: чи зможе ясновельможне подружжя і після свідчень Огілві наполягати на своїй невинності? Це питання теж, очевидно, буде вирішене сьогодні.

Одне тепер не викликає сумніву: записка герцогині зникла. Якби Букер Т. Грем знайшов її, то з готелю неодмінно повідомили б про це. А робочий час його давно скінчився.

Бен поставив перед Пітером і Маршею креольський сир з фруктами.

— Ви сказали, що у вас в готелі якісь зміни? — спитала Марша.

— О, ще й які! — жуючи, Пітер розказав їй про Олберта Уеллса, потім додав: — Про зміну влади буде офіційно оголошено сьогодні. Мене повідомили про це вранці.

Він уже виходив, коли подзвонив Уоррен Трент. Старий сповістив, що з Монреаля прибуває фінансовий уповноважений нового власника готелю містер Демпстер. Для нього треба зарезервувати люкс. Зустріч з новим хазяїном призначено на одинадцять тридцять.

— Яке у вас цікаве життя, — сказала Марша. — Я б вас слухала і слухала… Моєму татові за сніданком завжди кортіло побалакати, але матері було байдуже. А мене все цікавить!

Усміхнувшись, Пітер розповів про свої плани на сьогоднішній день.

Поки вони розмовляли, Бен приніс яйця — пашот з артишоками в. шпинатово-вершковому соусі, а перед Пітером поставив келих з рожевим вином.

— Тепер я розумію, що ви мали на увазі, кажучи, що будете зайняті, — зауважила Марша.

— А я нарешті розумію, що таке традиційний новоорлеанський сніданок.

Коли ж прибули біфштекси з грибами, гарячі французькі булочки й мармелад, Пітер із сумнівом похитав головою й пробурмотів:

— Боюся, що…

— Ще будуть хрустики й кава з молоком, — оголосила Марша. — Така вже тут традиція: багаті плантатори сміялися з аристократичних грінок. Кожен сніданок у них ставав святом.

— Для мене це справді було святом, — сказав Пітер. — І не тільки сніданок, а все — і знайомство з вами, і уроки з історії, і наші розмови. Я цього ніколи не забуду.

— Ви наче прощаєтеся зі мною…

— Я й справді прощаюся з вами, Маршо, — він глянув їй просто в очі, усміхнувся. — Зразу ж після хрустиків.

Вона не зразу спромоглася на слово:

— А я гадала…

Він поклав долоню на її руку.

— Ми просто фантазували, Маршо. Хоч, слово честі, це була найпрекрасніша фантазія в моєму житті.

— Що ж нам заважає здійснити її?

Пітер лагідно відповів:

— Деякі речі пояснити неможливо. Голос серця не повинен брати гору над голосом розуму…

Він побачив, що Марша ледве стримує сльози.

— Пробачте, — прошепотіла вона і, підхопившись, вибігла геть.

Пітер вилаяв себе за те, що не зумів знайти інших, лагідніших слів.

Минуло кілька хвилин. Марша не поверталася. А потім на галерею вийшла Анна.

— Схоже на те, що закінчувати сніданок вам доведеться самому, сер. Марша, видно, сюди не повернеться.

— Що вона робить?

— Плаче в своїй кімнаті. — Анна знизала плечима. — 3 нею це не вперше і, мабуть, не востаннє. Коли щось виходить не так, як їй хочеться, вона одразу в сльози. — Зібравши тарілки, економка сказала: — Бен зараз принесе солодке.

Пітер похитав головою.

— Дякую, не треба. Мушу вже йти.

— Тоді я принесу вам тільки каву.

Поставивши перед ним чашку кави з молоком, Анна всміхнулася:

— Не беріть цього близько до серця. Хай вона трошки виплачеться, а потім я її заспокою. Міс Марша має багато вільного часу, звідси і всілякі забаганки. Якби її тато сидів дома, цього, мабуть, не було б. Але він весь час їздить. От і маєте.

— Ви як у воду дивитеся, Анно.

Пітер згадав, що розповідала про свою економку Марша: замолоду Анну майже силоміць одружили з незнайомим чоловіком, але потім вони сорок років прожили душа в душу. Чоловік Анни помер рік тому.

— Мені розповідали про вашого чоловіка, — сказав Пітер. — Гарна, кажуть, була людина.

— Якого ще чоловіка? — пирснула Анна. — Та я ж ніколи не була одружена! Все життя в дівках ходила і, можна сказати, дівкою й зосталася.

А Марша ж казала: «Вони обоє працювали у нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя». Це був один з її аргументів, коли вона освідчувалася Пітерові!

Анна все ще хихотіла.

— Господи! Господи! Міс Марша вам ще й не таке вигадає. Це вона вміє! Справжня тобі актриса! Через це я ж і кажу вам — не беріть цього близько до серця.

— Ясно, — кивнув Пітер.

Хоч він і не міг би сказати, що саме стало ясно, йому раптом полегшало.

2

Ліфт номер чотири знову капризував. Саю Льюїнові, літньому ліфтерові, який працював на ньому в денну зміну, вибрики номера четвертого вже насточортіли.

Минулої неділі ліфт кілька разів відмовлявся працювати, хоч двері кабіни й шахти були щільно зачинені. Нічний ліфтер сказав Саю, що таке вже було в понеділок уночі, коли ліфтом їхав заступник головного адміністратора містер Макдермот.

А потім, у середу, номер четвертий на кілька годин зовсім вийшов з ладу. Ремонтники пояснили це «розладнанням зчеплення». А наступного дня, незважаючи на ремонт, номер четвертий тричі відмовлявся спускатися вниз із п’ятнадцятого поверху.

Сьогодні ж ліфт наче зовсім здурів: перше, ніж зупинитись, він судорожно смикався.

Сая Льюїна не цікавила причина поганої роботи ліфта. Але він вважав, що, як ветеран, який прийшов у «Сейнт-Грегорі» двадцять сім років тому — коли, до речі, дехто з теперішнього начальства ще пішки лід стіл ходив, — він заслуговує на те, щоб його перевели на нормальний підйомник. Сай вирішив завтра ж написати заяву. А з номером четвертим хай морочиться хтось інший.

Наближалася десята ранку, гаряча пора в готелі. Набравши у вестибюлі пасажирів — здебільшого делегатів — Сай Льюїн розвіз їх по всіх поверхах аж до п’ятнадцятого, цебто останнього. Бажаючих спуститися було так багато, що вже на дев’ятому поверсі кабіна заповнилася, і Сай більше не зупинявся аж до вестибюля. Під час цього спуску він помітив, що ліфт перестав смикатися. «Що ж, — подумав він, — яка б не була причина цієї несправності, вона усунулася сама собою».

Але він помилявся.

Високо над Саєм Льюїном, на даху готелю, містилися підйомні механізми. Там, в електричному серці ліфта номер чотири доживало останні хвилини маленьке реле. Причиною несправності, про яку ніхто навіть не догадувався, був маленький стрижень-штовхач, завбільшки з невеличкий цвяшок.

Цей стрижень був угвинчений у денце мініатюрного поршня, що приводив у дію три вимикачі. Один вимикач живив гальмо ліфта, другий подавав струм на двигун, третій замикав і розмикав електроланцюг генератора. При трьох справних вимикачах ліфт, ясна річ, працює нормально, слухняно реагуючи на повороти важеля в кабіні. Але якщо функціонують тільки два вимикачі, а з ладу виходить той, що вмикає електродвигун, — ліфт обривається під власною вагою. Єдиною причиною такої аварії може бути видовження стрижня-штовхача. А протягом останніх кількох тижнів цей стрижень розслаблявся. Рухаючись настільки непомітно, що сто таких рухів дорівнювали б, може, поворотові на волосинку, денце поршня повільно, але безнастанно сходило з різі штовхача. Внаслідок цього загальна довжина штовхача і поршня збільшувалася, і вимикач електродвигуна вже майже не функціонував.

Так само, як одна піщинка виводить з рівноваги терези, — ще один майже непомітний поворот поршня мав вивести з ладу вимикач електродвигуна.

Саме через цей дефект ліфт номер чотири працював погано, але ремонтники так і не виявили причини. Та й не дивно: на кожен ліфт припадає понад шістдесят реле, а в готелі працювало аж двадцять ліфтів…

Не помітив ніхто і того, що два запобіжні пристрої на кліті ліфта частково зіпсовані.

Вранці, о десятій десять, у п’ятницю, ліфт номер чотири, і фігурально кажучи, і буквально, висів на волосинці.

3

Містер Демпстер з Монреаля прибув до готелю о пів на одинадцяту. Пітера Макдермота повідомили про його появу, і він зійшов у вестибюль, щоб офіційно привітати гостя.

Фінансовий уповноважений Олберта Уеллса, солідний, поважний чоловік, мав вигляд типового адміністратора великого банку. На Пітерове зауваження про стрімке розгортання подій, він відповів:

— Містер Уеллс — людина ділова.

Коридорний провів бізнесмена до його номера на одинадцятому поверсі, а через двадцять хвилин містер Демпстер увійшов до кабінету Пітера Макдермота.

Він сказав, що вже побував у містера Уеллса й мав телефонну розмову з містером Трентом. Домовлено, що зустріч між ними відбудеться, як планувалося, об одинадцятій тридцять. А тим часом містер Демпстер хотів би де з ким побалакати, зокрема із старшим ревізором готелю. Для цих розмов містер Трент надав у його розпорядження свій робочий кабінет.

Видно було, що містер Демпстер звик командувати людьми.

Пітер провів його до кабінету Уоррена Трента й відрекомендував йому Крістіну. Цього ранку Пітер зустрівся з Крістіною вдруге. Прийшовши до готелю, він насамперед відшукав її. Навколо були люди, він міг тільки торкнутися пальцями її руки, і вона відповіла йому тим же, але в цьому дотику була і радість і жага.

— Міс Френсіс? — Монреалець уперше за весь час усміхнувся. — Містер Уеллс розповідав мені про вас. І, знаєте, з великою симпатією.

— Мене тепер трохи турбує одна річ, яка сталася вчора ввечері.

Містер Демпстер дістав окуляри у масивній оправі, протер їх і надів.

— Якщо ви маєте на увазі історію з ресторанним рахунком, міс Френсіс, то вам абсолютно нема чого турбуватися. Містер Уеллс сказав мені — я повторюю його слова, — що ваша доброта зворушила його до глибини душі. Він, звичайно, відразу розгадав вашу хитрість, бо чоловік він вельми спостережливий.

— Так, я вже зрозуміла це, — сказала Крістіна.

До кабінету, постукавши, ввійшов Сем Якубець. Побачивши групу людей, він пробурмотів «Пробачте!» й хотів вийти, але Пітер покликав його.

— Я прийшов, щоб перевірити одну чутку, — сказав Якубець. — Вона шириться в готелі, як пожежа в прерії. Базікають, ніби цей літній добродій, містер Уеллс…

— Це правда, — відповів Пітер і відрекомендував Демпстерові завідуючого відділом кредиту.

Якубець схопився за голову.

— Господи! А я перевіряв його кредитоспроможність! Я взяв під сумнів його чек! Я навіть дзвонив у Монреаль!

— Я чув про ваш дзвінок, — удруге всміхнувся містер Демпстер. — Мушу сказати, що в нашому банку давно так не сміялися. Але банк має сувору інструкцію: не розголошувати ніяких відомостей про містера Уеллса. Взагалі, очевидно, мені слід було б розповісти вам хоча б коротко про стиль і методи діяльності мого хазяїна. — Він глянув на свій годинник. — Незабаром сюди прийдуть банкір містер Дюмер і кілька адвокатів, але, гадаю, ми ще маємо час…

Його мову перебила поява старшого ревізора Ройолла Едвардса. Коли Пітер відрекомендував свого колегу, містер Демпстер потиснув йому руку й сказав:

— У мене до вас буде кілька запитань, а крім того, я попрошу вас взяти участь у нараді, яка розпочнеться о пів на дванадцяту. І, до речі, вас теж, міс Френсіс. Це бажання містера Трента, і містер Уеллс — я знаю — буде радий бачити вас.

«А як же я? Виходить, на мені поставили хрест?» — подумав Пітер Макдермот.

— Отож я хотів розповісти вам про деякі звички містера Уеллса. — Містер Демпстер зняв окуляри, хукнув на скельця й знову протер їх. — Хоч містер Уеллс — людина дуже багата, до розкошів він так і не звик.

— Слухайте, це ж як у казці братів Грімм! — вигукнув Ройолл Едвардс.

— Можливо. Але дозвольте запевнити вас, що в ділових питаннях містер Уеллс — реаліст і в казки вірить не більше, ніж я.

«Ну, от, нарешті ви показуєте зуби, — подумав Пітер Макдермот. — Цікаво, чи зрозумів ще хто-небудь з присутніх, що під овечою шкурою — вовк?»

— Я знаю містера Уеллса багато років, — вів далі містер Демпстер. — За цей час я навчився поважати його як бізнесмена й знавця людської натури. Він наділений тією природною гостротою розуму, якої не може дати навіть диплом Гарвардської школи бізнесу.

Ройолл Едвардс, який був випускником Гарвардської школи бізнесу, почервонів. Пітер подумав: «Цікаво, цей Демпстер влучив випадково чи вже встиг переглянути особові справи адміністративного персоналу готелю? Якщо переглядав — то йому вже відоме моє минуле, він знає, що мене вигнали з „Уолдорфа“ й занесли до чорних списків. Може, саме тому мене й не запрошено на нараду?»

— Тепер, очевидно, слід чекати багатьох змін, — сказав Ройолл Едвардс.

— Авжеж. — Містер Демпстер знову зняв і протер окуляри. — І перша полягатиме в тому, що я стану президентом готельної компанії. Цю посаду я обіймаю майже в усіх корпораціях містера Уеллса.

— Отже, віднині ви будете нашим постійним гостем? — спитала Крістіна.

— Ні, гостюватиму я у вас дуже рідко, міс Френсіс. Функції президента — чисто номінальні. Всю ж повноту влади буде надано віце-президентові.

Досі Пітер ладен був фаталістично покладатися на долю: хай буде, що буде, виженуть — теж не помру. Але тепер він раптом відчув, що йому теж хочеться залишитись у «Сейнт-Грегорі»: якщо новий керівник виявиться людиною широких поглядів, то з ним можна буде гори перевернути!

— Містере Демпстер, — сказав він, — якщо це не дуже великий секрет, чи не назвете ви нового віце-президента?

Монреалець здивовано звів брови, якось чудно подивився на Пітера, потім обличчя його проясніло.

— Пробачте, — сказав він, — я гадав, що вам це вже відомо. Віце-президентом будете ви.

4

Протягом цілої ночі — тих повільних годин, коли мешканці готелю спокійненько спочивають у своїх зручних ліжках, — Букер Т. Грем працював при світлі сміттєспалювальної печі. Нічого дивного в цьому не було б, якби не той факт, що працював він дуже й дуже повільно. Звичайно, задовго до закінчення свого робочого часу Букер Т. встигав спалити все звезене до підвалу сміття, розсортувати знайдені речі, а потім ще й посидіти з півгодинки, покурюючи цигарку-самокрутку. Але сьогодні вранці, незважаючи на те, що зміна його давно скінчилася, роботи лишалося ще дуже багато: цілих дванадцять напханих сміттям контейнерів.

Причина, звісно, полягала в тому, що Букер Т. шукав папірець, потрібний Пітерові Макдермоту. Він шукав його дуже ретельно — і не знаходив.

Букер Т. з жалем повідомив про це адміністратора нічної зміни, чия несподівана поява в підвалі ще раз засвідчила, що містерові Макдермоту папірець той страшенно потрібний.

Отож Букерові Т. вже давно слід було загасити піч і йти додому. Тим більше, що начальство готелю не заохочувало понаднормової праці. Але він знав: якщо вдень хтось помітить залишки сміття, то до підвалу пошлють якогось робітника, щоб той спалив його. Якщо ж цього не зроблять, то залишки лежатимуть до ночі — аж поки Букер Т. знову прийде на роботу. Але річ у тім, що, в першому випадку, надія знайти папірець буде остаточно втрачена, а в другому, навіть якщо Букер Т. знайде його, для містера Макдермота це буде запізно.

Якби в нього спитали, чому він так хоче зробити цю послугу містерові Макдермоту, Букер Т., певно, не зміг би пояснити, бо йому забракло б слів. Просто в присутності молодого заступника головного адміністратора він почував себе людиною. Такою ж людиною, як усі.

Він вирішив шукати далі.

Щоб не було неприємностей, Букер Т. піднявся з підвалу на прохідну і на контрольному годиннику відбив у своїй картці час, коли він закінчив роботу. А потім повернувся вниз. Він знав, що його повернення навряд чи помітять. Сміттєспалювальна піч мало кого цікавить.

Він перебирав сміття ще три з половиною години — повільно, методично, розуміючи, що, можливо, папірець той у сміття і не потрапив, або згорів ще перед тим, як Макдермот прийшов до нього із своїм проханням.

Над полудень він ледве стояв на ногах від утоми, але йому лишалося ще два контейнери.

Витрусивши сміття з передостаннього, він майже зразу побачив зіжмаканий воскований папір, у який звичайно загортають сніданки. Розгорнувши його, він знайшов усередині зім’ятий готельний бланк — точну копію залишеного Макдермотом. Він переконався в цьому, піднісши обидва до лампочки.

Знайдений папірець був у масних плямах і трохи підмочений. В одному місці написане розпливлося — власне, одне-два слова. Решту слів можна було прочитати.

Букер Т. надів свій брудний, заяложений піджак і рушив нагору.

5

В просторому кабінеті Уоррена Трента містер Демпстер закінчив свою конфіденційну розмову із старшим ревізором. Поки Ройолл Едвардс збирав розкладені на столі фінансові звіти й акти ревізій, до кабінету почали сходитися учасники наради. Першим з явився схожий на Піквіка банкір Еміль Дюмер — надміру врочистий і надміру серйозний. Слідом за ним увійшли худий, незграбний адвокат, що вів усі юридичні справи «Сейнт-Грегорі», і його молодший колега з іншої новоорлеанської контори, який мав репрезентувати інтереси Олберта Уеллса.

Пітер Макдермот увійшов разом з Уорреном Трентом — вони зустрілися перед дверима кабінету. Хоч на цій нараді Уоррен Трент мав зректися своїх прав на готель, він був веселий і жвавий — таким його не бачили вже давно.

Олберт Уеллс прибув останнім.

Нараду відкрив, значущо відкашлявшись, Еміль Дюмер.

Банкір зазначив, що умови продажу загалом уже погоджено. Метою ж наради, на якій він головує на прохання містер Трента й містера Демпстера, є обговорення процедурних питань, зокрема — дата переоформлення готелю на нового власника. Ніяких труднощів тут не передбачається. Термін чинності заставної, який мав скінчитися сьогодні, продовжений Промислово-комерційним банком після одержання відповідних гарантій від містера Демпстера, фінансового уповноваженого містера Уеллса.

Пітер перехопив іронічний погляд Уоррена Трента, який протягом кількох місяців безуспішно добивався пролонгації заставної.

Потім Пітер Макдермот, а за ним Ройолл Едвардс відповіли на запитання, що стосувалися діяльності адміністрації й фінансових сярав.

Двічі Крістіна виходила й поверталася з документами з готельного архіву.

Нарешті містер Демпстер сказав:

— Нам лишається обговорити останнє питання. Недавно, перебуваючи в Нью-Йорку, я читав сенсаційні повідомлення, що кидають тінь на репутацію «Сейнт-Грегорі». Я хотів би мати гарантію, що такі інциденти більше не повторяться, принаймні, до зміни керівництва.

В кімнаті запала тиша.

Літній адвокат зачудовано звів брови. Молодший голосним шепотом пояснив:

— Готель відмовився прийняти кольорового.

— Так-так, — покивав головою літній адвокат.

— Я хочу внести ясність у це питання. — Містер Демпстер скинув окуляри й заходився їх протирати. — Я зовсім не наполягаю на якихось докорінних змінах у характері діяльності готелю. Як бізнесмен, я гадаю, що місцеві звичаї й тенденції треба поважати. Я зацікавлений лише в одному: щоб можливе повторення згаданої ситуації не призвело до аналогічних небажаних наслідків.

Слова його знов були зустрінуті мовчанням.

І тут Пітер Макдермот відчув, що загальна увага зосереджена тепер на ньому. Він аж похолов, усвідомивши, що раптом, цілком несподівано, сталася криза — перша криза і перше випробування його в новій ролі. І від того, як він поведеться, залежатиме, можливо, майбутнє готелю — і його власне. Він помовчав, збираючи думки, і заговорив тільки після того, як зважив кожне слово своєї відповіді.

— Сказане хвилину тому, — неголосно почав він, кивнувши вбік молодшого адвоката, — на жаль, правда. Делегатові з’їзду, який наперед зарезервував номер у нашому готелі, показали на двері. Він був стоматологом, заслуженим ученим і негром. Із соромом мушу признатися, що на двері показав йому я особисто. Після того я дав собі слово, що більше ніколи цього не робитиму…

— Навряд чи вам, як віце-президентові, доведеться особисто… — втрутився Еміль Дюмер.

— Більше ніколи не робитиму цього сам і не дозволятиму це своїм підлеглим.

Банкір стулив губи.

— Це вельми широкомовна заява.

А Уоррен Трент, кисло скривившись, докинув:

— З приводу цього ми вже не раз товкли воду в ступі.

— Джентльмени, — промовив, надіваючи окуляри, містер Демпстер, — дозвольте повторити: я зовсім не наполягаю на якихось докорінних змінах.

— Але я наполягаю на них, містере Демпстер.

«Якщо вже давати бій, то зараз, — вирішив Пітер. — Або я керуватиму готелем, або ні».

Монреальський бізнесмен подався вперед над столом.

— Тоді поясніть, будь ласка, свою позицію.

Відкинувши вагання, Пітер вирішив іти ва-банк.

— Моя позиція дуже проста. Я погоджуся на посаду віце-президента лише в тому разі, якщо готель відмовиться від політики сегрегації.

— Може, вам варто було б добре поміркувати, перше ніж диктувати свої умови?

— Очевидно, — спокійно сказав Пітер, — ваше запитання пояснюється тим, що вам відомі деякі факти з мого послужного списку?

— Маєте рацію, — кивнув містер Демпстер.

Пітер помітив, що Крістіна пильно дивиться йому в очі й подумав: «Цікаво, що вона зараз хотіла б мені сказати». Вголос він промовив:

— Я все обміркував. І вважаю своїм обов’язком повідомити вас, на чому я стою.

Містер Демпстер знову взявся за свої окуляри. Тепер він звертався вже до присутніх.

— Звичайно, тверді переконання в усіх нас можуть викликати тільки повагу. Та все-таки мені здається, що остаточне розв язання даної проблеми варто на деякий час відкласти. Якби містер Макдермот погодився, ми могли б повернутися до розгляду її, скажімо, за місяць чи за два.

«Якби містер Макдермот погодився…» Отже, подумав Пітер, цей хитрюга відкриває мені шлях до відступу. Радить скористатися із старого, знайомого прийому: спочатку ти декларуєш свої погляди, присипляєш власне сумління, а потім ідеш на зовсім маленьку поступку. Розумний компроміс між розумними людьми. «Ми могли б повернутися до розгляду цієї проблеми…» Як це добропристойно, як мудро! Хіба ж не властиво цивілізованій людині обирати поміркований, ненасильницький спосіб дій! Візьми хоча б дантистів. Сьогодні на адресу готелю від них надійшов офіційний лист з резолюцією, що засуджувала готельну адміністрацію за інцидент з доктором Ніколасом.

З другого боку, готель і справді перебуває в скрутному становищі, а зміна керівництва спричинить безліч нових ускладнень. Тож чи варто вигадувати додаткові? Може, справді треба трохи почекати?

Отже, чекати? Але доки? Чи настане колись мить, коли ти скажеш: тепер можна все ламати й будувати наново? Завжди знаходиться сила-силенна причин для того, щоб чогось не робити. Пітер згадав, що недавно чув від когось ці слова. Але від кого?

Від доктора Інгрема. Від запального голови з’їзду дантистів, який зрікся цієї посади, бо не хотів зраджувати своїх принципів.

«Час від часу треба зважувати, що тобі дорожче, — казав доктор Інгрем. — Те, чого ти хочеш, чи те, в що ти віриш… Ви, однак, не зробили цього, Макдермоте, коли мали нагоду. Для вас більше важили інтереси готелю, ваша робота… Але іноді доля дає нам ще один шанс.

І от цього другого шансу раджу вам уже не пропускати».

— Містере Демпстер, — сказав Пітер. — Закон про громадянські права сформульований ясно й недвозначно. І хоч би як ми намагались обминати його, рано чи пізно нам однаково доведеться йому підкоритися.

— Наскільки мені відомо, — зауважив монреалець, — деякі штати відкидають його на тій підставі, що він порушує їхні права.

Пітер нетерпляче похитав головою і, звертаючись до всіх учасників наради, промовив:

— Я вважаю, що в своїй роботі ми мусимо зважати на вимоги часу. Одна з головних вимог нашого часу народжена боротьбою за громадянські права. Куди краще буде, якщо ми зрозуміємо й добровільно виконаємо цю вимогу — не чекаючи, доки нас до цього змусять. Я вже заявив, що ніколи більше ні я, ні мої підлеглі не робитимуть того, що було зроблено з доктором Ніколасом, і відступатись від своїх слів не збираюся.

Уоррен Трент чмихнув.

— Не всі кольорові будуть докторами Ніколасами!

— Ми й тепер не пускаємо в готель усіх без винятку, містере Трент. Своїх правил ми будемо дотримуватися й далі, але на колір шкіри більше не зважатимемо.

— Попереждаю — ви дограєтеся до того, що готель збанкрутує.

— Ми вже знаємо, що до цього можна догратися не тільки в такий спосіб.

Уоррен Трент почервонів.

Містер Демпстер, насупившись, промовив:

— На жаль, ми, здається, зайшли у безвихідь. З огляду на вашу позицію, містере Макдермот, нам, можливо, доведеться переглянути… — вперше за весь час монреалець завагався. Він запитливо глянув на Олберта Уеллса.

Відчувши, що тепер усі присутні чекають його рішення, маленький чоловічок покрутився в кріслі і, глянувши просто в очі містерові Демпстеру, сказав:

— Знаєш, Чарлі, хай, мабуть, цей хлопець робить так, як вважає за краще.

Не змінюючи виразу обличчя, Демпстер оголосив:

— Містере Макдермот, ваші умови прийнято.

Нарада, що розпочиналася в такій злагоді, завершилася на досить напруженій ноті. Уоррен Трент спохмурнів і уникав Пітерового погляду. Літній адвокат мав невдоволений вигляд, а його молодший колега демонстрував підкреслену байдужість. Еміль Дюмер серйозно обговорював щось з містером Демпстером. І тільки Олберт Уеллс, здавалось, не надавав інциденту особливого значення.

Крістіна перша вийшла з кабінету. А за хвилину повернулася й поманила Пітера пальцем. Крізь відчинені двері він побачив, що в приймальні сидить його секретарка. Флору могло привести сюди тільки щось надзвичайне. Вибачившись, він вийшов до неї.

На дверях Крістіна тицьнула йому в руку згорнутий папірець і шепнула:

— Прочитаєш потім.

Він кивнув і сховав папірець у кишеню.

— Містере Макдермот, — сказала Флора, — я б не турбувала вас…

— Так-так. Що сталося?

— У вашому кабінеті чекає якийсь чоловік. Робітник, що спалює сміття. Він каже, що виконав ваше прохання й приніс щось дуже важливе. Мені віддати відмовився, сидить і жде вас.

— Скажіть йому, що я зараз же прийду.

— Будь ласка, приходьте швидше, містере Макдермот! — У Флори був дуже збентежений вигляд. — Пробачте, але від цього чоловіка дуже… дуже смердить!

6

За кілька хвилин до полудня довготелесий забарливий робітник — ремонтник на ім’я Біллібой Нобл скочив у неглибокий колодязь шахти підйомника номер чотири. Перед тим він, як і щодня, оглянув і почистив шахтні колодязі ліфтів номер один, два і три. Вважалося, що для такої простої операції ліфт зупиняти не варто, і тому, працюючи, Біллібой бачив, як над головою його то піднімається, то опускається кабіна ліфта номер чотири.

7

Якби на місці Букера Т. була інша людина, думав Пітер Макдермот, якби по закінченні зміни він разом з усіма пішов додому, якби він шукав не так уважно, то цей папірець не лежав би на столі переді мною.

А скільки ще їх можна б нарахувати — отих «якби»!..

Із розмови з Букером Т. Пітер зрозумів, що той віддячує йому за візити в підвал, за вияв симпатії. По закінченні зміни цей чоловік, як виявилося, відмітився на прохідній, удавши, ніби йде додому, а потім повернувся до своєї печі й заходився шукати далі, не сподіваючись навіть, що його понаднормова праця буде оплачена. Коли Пітер викликав Флору й сказав, щоб Букерові Т. заплатили за додаткові години, у того в очах засвітилася така вдячність, що Пітерові аж ніяково стало…

Записка, що лежала перед ним, була датована позавчорашнім днем. Написана рукою герцогині Кройдонської на бланку Президентського люкса, вона давала дозвіл Огілві вивести машину з гаража «о будь-якій годині, зручній для нього».

Пітер уже порівняв почерк. На його прохання Флора принесла папку, в якій лежав лист герцогині з проханням зарезервувати номер, а також кілька інших її записок. Останнє слово, звісно, буде за експертизою, але навіть поверхове зіставлення не залишало ніякого сумніву.

Герцогиня заприсяглася перед поліційними слідчими, що Огілві взяв машину без її дозволу. Вона спростувала свідчення Огілві про те, що вони з чоловіком доручили йому перегнати «ягуар» з Нового Орлеана в Чікаго. Більше того, вона висунула версію, ніби саме Огілві в понеділок увечері збив двох перехожих. Коли ж їй сказали про записку, вона зажадала: «Покажіть її мені!»

Тепер цю записку можна буде їй показати.

Пітер Макдермот добре знався лише на тих розділах юриспруденції, які стосувалися готельного бізнесу. Проте він розумів, що записка герцогині видає її з головою. Йому був ясний також його власний обов’язок — негайно повідомити капітана Йоллеса про знахідку.

І все ж, уже поклавши руку на телефонну трубку, Пітер вагався.

Він не відчував жалю до герцога й герцогині: вони вчинили страшний злочин, а потім ще поглибили свою провину боягузтвом і брехнею. Перед очима в Пітера й досі стояло бачене на старому кладовищі св. Людовіка: жалібна процесія, велика труна, а позад неї — маленька, біла…

Ясновельможне подружжя хотіло обдурити навіть свого співучасника, Огілві. Цей гладун, звісно, негідник, але завинив він менше, ніж герцог з герцогинею. Вони ж спробували зіпхнути все на нього…

Ні, вагання Пітера пояснювалося не співчуттям, а іншим — стародавньою, століттями виробленою традицією, на якій грунтується вся готельна справа, — повагою до постояльця.

Хоч би як скомпрометували себе герцог і герцогиня Кройдонські, для Пітера вони були передусім клієнтами.

Він, звичайно, зателефонує в поліцію. Але спершу він мусить повідомити про це самих пожильців.

Знявши трубку, він назвав номер Президентського люкса.

8

Кертіс О’Кіф особисто замовив по телефону пізній сніданок для себе і для Додо, і страви було подано годину тому. Але ні він, ні Додо майже не торкнулися їх. Посидівши трохи за столом, Додо вибачилася й повернулась до своєї кімнати — пакувати речі: вона мала виїздити за двадцять хвилин, а він — за годину.

Кертіс О’Кіф з раннього ранку був не в гуморі. Пояснював він це провалом своїх планів і тому навіть з богом розмовляв роздратовано й ущипливо.

— Волею твоєю «Сейнт-Грегорі» потрапив у чужі руки, — сказав він у своїй ранковій молитві. — Що ж, задум твій має, очевидно, якусь потаємну мету, незрозумілу навіть таким досвідченим смертним, як раб твій…

Він молився на самоті, не так довго, як завжди, а потім, вийшовши до вітальні, побачив, що Додо пакує не тільки свої, а і його речі. Коли він запротестував, вона попросила:

— Керті, будь ласка, дозволь мені. Подумай сам: коли я цього не зроблю, то хто ж зробить?

Йому не хотілося пояснювати, що жодній з її попередниць не спадало на думку пакувати його валізи; це робила готельна покоївка.

За сніданком Додо спробувала розвіяти гнітючу атмосферу:

— Господи, Керті, ну чого ми хнюпимося? Ми ж не прощаємося назавжди — в Лос-Анджелесі ще стрічатимемось мільйон разів!

Але О’Кіф з власного багатого досвіду знав, що вони не зустрінуться більше ніколи. До того ж, гнітила його не розлука з нею, а втрата готелю.

Додо нарешті зібралася. Двоє коридорних спустилися з її валізами у вестибюль, а забрати ручний багаж прийшов сам старший розсильний. Біля готелю на Додо вже чекав спеціально замовлений лімузин.

Гербі Чендлер стояв, виструнчившись, біля дверей: знаючи, з ким має справу, він сподівався на щедрі чайові.

О’Кіф глянув на годинник і, підійшовши до зачинених дверей спальні, гукнув:

— Люба, в тебе лишається зовсім мало часу.

З-за дверей долинуло:

— Зараз, Керті, ще тільки два нігтики.

Розмірковуючи, чому жінки в останню мить завжди згадують про свій манікюр, Кертіс О’Кіф вручив Гербі Чендлерові п’ятидоларову асигнацію.

— Поділитеся з вашими помічниками.

Чендлерове тхоряче обличчя засяяло.

— Дуже вам вдячний, сер.

Поділитись він, звісно, поділиться, але ті двоє одержать по п’ятдесят центів, а йому залишаться чотири долари.

Додо вийшла із своєї кімнати.

«Бракує музики, — подумав Кертіс О’Кіф. — Гучних фанфар і плачу скрипок».

На ній була проста жовта сукня й крислатий капелюх, у якому вона приїхала у вівторок. Попелясто-біляве волосся падало на плечі. Звівши на нього величезні блакитні очі, вона обняла його за шию, поцілувала й прошепотіла:

— До побачення, Керті, золотко.

— До побачення, люба. Я стежитиму за твоїми успіхами.

На дверях Додо обернулася й помахала йому рукою. Він помітив — чи йому тільки здалося? — що вона плаче.

Гербі Чендлер зачинив за собою двері.

Підійшовши до ліфта, старший розсильний натиснув на кнопку. Поки вони чекали, Додо підправляла вії.

«Сьогодні ліфти повзають, мов черепахи», — подумав Гербі. Він знову нетерлляче натиснув на кнопку і кілька секунд не знімав з неї пальця. Після вчорашньої розмови з Пітером Макдермотом Гербі був сам не свій, з хвилини на хвилину він чекав виклику до Уоррена Трента — виклику, який означав би кінець його кар’єри в готелі «Сейнт-Грегорі». Щоправда, вранці поширилася чутка, ніби готель продана якомусь старому дивакові, але Гербі ця чутка не заспокоїла: якщо Макдермот залишиться адміністратором, то його, Гербі, однаково виженуть — хіба що не зразу, а через кілька днів. Ух, цей Макдермот! Старшого розсильного аж пересмикнуло. «Якби я не був слабаком, то загнав би падлюці ножа в спину», — подумав він.

І тут йому сяйнула ідея. Є ж інший спосіб поквитатися з Макдермотом — може, не такий крутий, та зате дійовий. Звісно, доведеться заплатити, але на таке святе діло не шкода й тих п’яти сотень, що ним Макдермот учора погребував. Що ж, він ще пошкодує про це. «Та я 6 і більше дав, — розмірковував Гербі Чендлер, — аби побачити, як цей Макдермот корчиться де-небудь у канаві». Гербі колись бачив одного типа після такої обробки. Видовище було не з приємних. Старший розсильний облизав губи. Що більше він обмірковував цю ідею, то принаднішою вона йому видавалася. «От спущуся у вестибюль і звідти подзвоню, — вирішив він. — Такі замовлення виконуються швидко. Скажу, хай сьогодні ж увечері…»

Ліфт нарешті прибув. Двері його розчинилися.

В кабіні вже стояло кілька чоловік, які чемно потіснилися, даючи місце Додо. Гербі Чендлер увійшов слідом за нею. Двері зачинилися.

Це був ліфт номер чотири. Час: дванадцять годин одинадцять хвилин.

9

Герцогиня Кройдонська почувалася як людина, що знає: десь повільно догоряє гніт і вогник наближається до невидимої бомби. Чи вибухне бомба і де саме — стане ясно, коли вогник доповзе до неї, а скільки ще чекати — невідомо.

Гніт горів уже чотирнадцять годин.

З учорашнього вечора, відколи детективи пішли, поліція мовчала. Тривожні запитання множилися, залишаючись без відповіді. Що робить зараз поліція? Де Огілві? Де «ягуар»? Чи міг зберегтися якийсь слід, про який вона, попри всю свою обачність та винахідливість, забула? Вона й досі не вірила в таку можливість.

Зараз головне — нічим не виказати свого хвилювання, поводитися нормально, мов нічого не було. Тому, скажімо, сніданок вони замовили на ту ж годину, що й завжди. Герцогиня наполягала на тому, щоб її чоловік поговорив по телефону з Лондоном і Вашінгтоном. Секретареві наказано було підготувати все до завтрашнього від’їзду з Нового Орлеана.

Об одинадцятій годині герцогиня, як завжди, вивела на прогулянку своїх бедлінгтонських тер’єрів. Вона повернулася до Президентського люкса півгодини тому.

Наближався полудень. Але про те, що важило зараз найбільше — про наслідки арешту Огілві, — і досі не чути було ні слова.

Логічно міркуючи, вони вчора створили для себе непробивний захист. Проте, логіка — логікою, а почуття безпеки не приходило…

— Можна подумати, — промовив герцог, — що вони намагаються вимотати кас мовчанкою.

Він стояв у вітальні в своїй характерній позі, дивлячись у вікно. Але сьогодні голос його звучав чітко. З учорашнього дня він навіть не торкнувся чарки, хоч бар був заставлений пляшками.

— Що ж, а ми на це… — почала герцогиня, але не скінчила, бо телефон раптом різко задзвонив, шматуючи їхні нерви.

Герцогиня стояла ближче до апарата. Вона простягла руку — і опустила. Сьогодні вранці це був не перший телефонний дзвінок, але її раптом охопило погане передчуття.

Герцог запропонував:

— Може, я візьму трубку.

Вона похитала головою, підняла трубку й сказала:

— Слухаю! — а за секунду кивнула: —Так, це я. — І, прикривши долонею трубку, пояснила чоловікові: — Це Макдермот, службовець готелю, що приходив сюди вчора ввечері. — Потім, уже в трубку, сказала: — Так, пам’ятаю. Ви були присутні, коли нам довелось вислухувати оті сміховинні обвинувачення… — Вона враз замовкла, обличчя її раптом пополотніло. Вона заплющила очі, потім розплющила їх і повільно промовила: —Так. Так, розумію…

Герцогиня поклала трубку. Пальці її тремтіли.

Герцог Кройдонський прошепотів:

— Нас викрили.

Він не запитував, а констатував факт.

Його дружине повільно кивнула головою.

— Записка, — ледь чутно озвалася вона. — Знайдено мою записку. Вона в адміністратора.

Герцог відійшов од вікна й став посеред кімнати. Постояв нерухомо, опустивши руки, потім спитав:

— Що ж тепер?

— Він дзвонить у поліцію. Сказав, що спершу хоче повідомити нас. — У відчаї, вона торкнулася рукою чола. — Як я могла зробити таку помилку! Якби я не написала цієї записки…

Герцог підійшов до бару й налив собі щедру порцію віскі з содовою.

— Одну склянку можна собі дозволити. Наступну, мабуть, вип’ю не скоро…

— Що ти надумав робити?

Він проковтнув віскі, вийшов у спальню, майже відразу повернувся з плащем і капелюхом у руці й відповів:

— Спробую випередити поліцію. Це називається, здається, прийти повинитися. Мені треба поспішати, тому говоритиму коротко. Я вдячний тобі за все, що ти зробила. Ми обоє діяли неправильно, та однаково я вдячний тобі. Я зроблю все, щоб вигородити тебе. Якщо ж мені це не вдасться, то я заявлю, що обрану нами лінію поведінки — після нещасного випадку — диктував я, а ти лише корилася моїй волі.

Герцогиня механічно, мов загіпнотизована, кивнула.

— І ще одне. Мені, очевидно, потрібен буде адвокат. Тут я покладаюся на тебе. — Він надів капелюх і двома пальцями поправив його. Як на людину, що кілька хвилин тому втратила все, герцог зберігав гідне подиву самовладання. — Адвокатові треба буде платити і, гадаю, чимало. Візьмеш частину із тих п’ятнадцяти тисяч, що їх ти приготувала для Чікаго. Решту покладеш у банк. Тепер це можна робити відкрито — ховатися вже нема чого.

Герцогиня наче не чула його.

З жалем дивлячись на неї, він нерішуче сказав:

— Напевно, тепер ми не скоро…

Він простяг до неї руки.

Вона холодно відвернулася.

Герцог хотів, видно, сказати ще щось, але передумав — тільки знизав плечима — і, крутнувшись, попрямував до дверей.

Коли двері за ним зачинилися, герцогиня посиділа кілька секунд нерухомо, думаючи про своє незавидне майбутнє: галас, який знімуть газети, безчестя, ганьба… Потім звичка діяти взяла гору. Насамперед — знайти адвоката, що добре знає свою справу. А тоді вже, вирішила вона, можна буде подумати про найлегший спосіб самогубства.

Тимчасом треба, однак, сховати гроші в надійніше місце. Вона вийшла в свою спальню.

Не побачивши валізки на місці, вона почала розгублено, а потім уже гарячково шукати, аж доки не переконалася остаточно, що гроші зникли. Пояснення могло бути одне: їх украли. Перша думка її була: викликати поліцію! Але уявивши, що вона зможе сказати слідчим, герцогиня Кройдонська дико, істерично зареготала.

«Якщо поспішаєш — на ліфт ніколи не розраховуй», — подумав герцог Кройдонський.

Він уже, здавалося, кілька хвилин чекав ліфта на площадці свого поверху. Та коли, нарешті, кабіна спустилася й двері її розчинилися, герцог ще хвильку постояв, вагаючись; йому здалося, що він почув крик своєї дружини.

Переборовши бажання повернутися, він увійшов у кабіну ліфта номер чотири.

Всередині було вже багато людей, серед них — вродлива білява дівчина й старший розсильний готелю, який упізнав герцога.

— Добридень, ваша світлість.

Герцог Кройдонський неуважливо кивнув, і двері ліфта зачинилися.

10

Протягом цілої ночі й ранку Ключник Мілн переконував себе, що це — не галюцинація, а правда. Спочатку, побачивши гроші, що їх він, сам того не знаючи, виніс із Президентського люкса, Ключник вирішив, що снить, і кілька разів обійшов свій номер, намагаючись, прокинутися. Та даремно: виходило так, ніби йому сниться, що він не снить. До ранку ошалілий Ключник не заплющував очей, і тільки коли почало розвиднюватися, упав у ліжко й заснув як убитий.

Та навіть під час цього напівмарення Ключник — така вже була в нього вдача — часу не марнував.

На випадок, якщо це все-таки не сон і йому справді так неймовірно пощастило, він обмірковував план дальших дій і запобіжні заходи. Ще ніколи в житті Ключникові — а він був рецидивіст із стажем — не потрапляла до рук така здобич: п’ятнадцять тисяч готівкою! І головне, щоб із цим багатством ушитися подалі звідси, треба розв’язати лише дві проблеми. По-перше, коли і як вибратися із «Сейнт-Грегорі». По-друге — як винести звідси гроші.

Все це він за ніч детально обміркував.

Готель треба залишити, не привертаючи до своєї особи зайвої уваги. Це означає: виписатись, як заведено, й оплатити рахунок. Інакше може діяти тільки дурень — втеча була б рівнозначна визнанню, що ти злодій, і тебе неодмінно почали б шукати.

Хоч як кортіло Ключникові залишити готель негайно, він вирішив не робити цього. Нічний від’їзд, пов’язаний, можливо, з розмовами про те, брати чи не брати з нього гроші за ще один день, що вже розпочався, запам’ятали б усі — і нічний касир, й інші службовці, і потім вони могли б дати поліції його точний опис.

Ні, найкраще все зробити вранці чи опівдні, коли з готелю виїжджатимуть десятки інших пожильців. Певна річ, надто зволікати також не слід. Герцог з герцогинею можуть помітити, що гроші зникли, і повідомити поліцію. Тоді у вестибюлі товктимуться детективи, придивляючись до кожного, хто виходитиме з готелю. Але, якщо подумати, поліція не має жодних підстав підозрювати саме його. До того ж, навряд чи детективи підуть на такий крайній захід, як перевірка кожної валізи.

Друга проблема полягала в тому, як винести гроші з готелю.

Ключник зважив такий варіант, як пересилка грошей поштою із «Сейнт-Грегорі» на адресу якого-небудь готелю в іншому місті, куди він приїде за день-два. Цей метод він уже з успіхом застосовував кілька разів. Але як переслати суму в п’ятнадцять тисяч доларів, та ще й дрібними асигнаціями? Вже сама кількість пакетів може викликати підозру…

Отже, гроші треба винести з готелю. Але як?

Звісно, не у валізці, вкраденій в Президентському люксі. її взагалі треба знищити. І негайно.

Валізка була міцна, зроблена із дорогої шкіри. Ключник вирішив порізати її на дрібні шматочки лезами для гоління. Це була марудна робота. Клапті шкіри він відносив у туалет, кидав в унітаз і спускав воду, роблячи це через певні проміжки часу, щоб не привернути уваги сусідів.

Робота ця забрала більш як дві години. Нарешті від валізки залишилися тільки замки й завіски. Вийшовши з номера, він підійшов до урни, розгорнув пісок, поклав у ямку металеві деталі й засипав їх. Колись їх, можливо, знайдуть, але — не сьогодні.

До світанку лишалося зовсім мало часу, в готелі панувала тиша. Повернувшись у номер, Ключник спакував речі в дві валізи, з якими прибув до готелю в понеділок. Гроші, загорнуті в кілька брудних сорочок, він поклав у більшу валізу і, все ще не вірячи, що йому випало таке щастя, ліг спати.

Він поставив будильник на десяту, але дзвінок його не розбудив. Прокинувся він о пів на дванадцяту: сонце світило просто в обличчя.

Тепер він нарешті упевнився, що події минулої ночі були цілком реальні. Ключникова душа співала.

Він швидко поголився, вдягнувся й замкнув обидві валізи.

Він вирішив спочатку спуститися у вестибюль, розрахуватися, подивитись, яка там обстановка, а потім повернутися по речі.

У вестибюлі було досить людно. Ніяких ознак діяльності поліції Ключник не помітив. Він оплатив рахунок, дівчина-касир мило всміхнулася до нього й спитала:

— Кімната вже вільна, сер?

Ключник, і собі всміхнувшись, відповів:

— Звільниться за кілька хвилин. Я тільки заберу речі.

Задоволений, він повернувся нагору, ще раз уважно оглянув номер, і, пересвідчившись, що не залишив нічого — жодного клаптика паперу, жодної іншої дрібнички, як-от коробки з-під сірників, що могла б навести на його слід, — намочив рушник і протер усі місця, де могли б зостатися відбитки пальців. Потім, підхопивши валізи вийшов.

Годинник показував дванадцять годин десять хвилин.

На площадці свого поверху він викликав ліфт. Кабіна затрималася на дев’ятому поверсі, потім рушила вниз і знову зупинилася. Двері ліфта номер чотири розчинилися перед Ключником.

Просто перед ним стояв герцог Кройдонський.

Охоплений панікою, Ключник мало не кинувся тікати. Але в ту ж мить здоровий глузд підказав йому, що ця зустріч — випадкова. Герцог навіть не глянув на Ключника, а вираз його обличчя свідчив про те, що думки його десь дуже далеко.

Ліфтер, літній чоловік, оголосив:

— Спускаємося!

Поряд з ліфтером стояв старший розсильний готелю — Ключник упізнав його, бо не раз бачив у вестибюлі. Показавши очима на валізи в його руках, старший розсильний спитав:

— Вам допомогти, сер?

Ключник похитав головою.

Коли він увійшов у кабіну, герцог Кройдонський і вродлива блондинка трохи посунулися, звільняючи для нього місце.

Двері зачинилися. Ліфтер Сай Льюїн перевів важіль на риску «спуск». І тої ж миті щось завищало, заскреготіло, кабіна зірвалася й полетіла вниз.

11

Пітер Макдермот вирішив, що хоча б для годиться мусить особисто розповісти Уорренові Тренту про злочин і викриття герцога й герцогині Кройдонських.

Колишнього власника готелю він знайшов у його кабінеті на другому поверсі: за допомогою Елоїса Ройса той збирав і складав у картонні ящики свої особисті речі.

— Як бачите, вирішив спакуватися, — сказав Пітерові Уоррен Трент. — Мені ж тут більше не сидіти. Тепер, певно, це буде ваш кабінет.

Хоч півгодини тому вони посварилися, старий говорив досить миролюбно.

Елоїс Ройс мовчки працював далі.

Пітер розповів про все, що сталося після його розмови з Солом Нетчезом на кладовищі св. Людовіка. На закінчення він сказав, що кілька хвилин тому мав телефонну розмову з герцогинею, після якої подзвонив в управління новоорлеанської поліції.

Вислухавши його, Уоррен Трент зауважив:

— Якщо ці пани справді докотилися до такого, мені їх анітрохи не жаль. — І додав: — Хвалити бога, ми здихаємося нарешті їхніх клятих шавок.

— Боюся, що Огілві теж ускочив по самі вуха.

Старий кивнув.

— Так, він догрався. І нехай тепер розплачується. Тут його ноги більше не буде. — Уоррен Трент помовчав, ніби зважуючи те, що хотів сказати далі. Потім промовив: — Ви, напевно, дивувалися, чому я завжди ставився до нього так поблажливо.

— Так.

— Він — небіж моєї покійної дружини. Я цим зовсім не пишаюся і запевняю вас, що вони були зовсім різні люди. Але багато років тому вона попросила мене взяти його на роботу, і я погодився. А потім, коли з якогось приводу вона сказала, що тривожиться за його долю, я пообіцяв, що він працюватиме в мене, доки я живий. От я й додержував слова…

— Пробачте, — сказав Пітер, — я не знав…

— Що я був одружений? — усміхнувся старий. — Про це мало хто знає. «Сейнт-Грегорі» ми з дружиною починали будувати вдвох. Тоді ми були ще молоді. Але вона молодою й померла. Це сталося давно. Дуже давно.

— Якщо я можу чимось допомогти… — почав Пітер.

Нараз двері кабінету розчинилися, і на порозі стала Крістіна. Біжучи сюди, вона загубила черевик, зачіска її розсипалася. Хапаючи ротом повітря, вона вигукнула:

— Сталося… страшне нещастяі Ліфт… Я була у вестибюлі. Це жахливо!.. Люди під уламками… Стогнуть, кричать…

Відштовхнувши її, Пітер Макдермот уже біг коридором. Слідом за ним поспішав Елоїс Ройс.

12

Три речі могли б урятувати ліфт номер чотири від катастрофи.

По-перше — встановлений на кабіні автоматичний регулятор швидкості. Він мав спрацювати, коли швидкість перевищила дозволену межу. Але на ліфті номер чотири, внаслідок дефекту, що весь час лишався непоміченим, регулятор спрацьовував із запізненням.

Другий пристрій складався з чотирьох запобіжних затискувачів. Приведені в дію регулятором швидкості, вони мали вп’ястися в напрямні рейки ліфта й зупинити кабіну. Власне, пара затискувачів з одного боку виконала свою функцію. Але друга пара — внаслідок запізнілої реакції регулятора і через те, що підйомні механізми були старі й розладнані, — не спрацювала.

І все-таки трагедію ще можна було б відвернути, натиснувши на аварійну кнопку в кабіні. Ця червона кнопка вимикала всю систему електроживлення, і кабіна враз зупинялася. В сучасних ліфтах таку кнопку ставлять на рівні очей, і її добре видно. Але в ліфтах «Сейнт-Грегорі», як і в багатьох інших старої конструкції, вона містилася внизу. Сай Льюїн незграбно нахилився, намацуючи її. Він спізнився на якусь частку секунди.

Коли одна пара затискувачів зімкнулася на рейці, а другу заїло, кабіна перекосилася і під власною вагою, до якої додалася сила інерції, почала розвалюватися. Клепані шви розійшлися, обшивка відлетіла, і з одного боку стінка відірвалася від круто скошеної підлоги. Кричучи, несамовито хапаючись одне за одного, люди покотилися до зяючого отвору.

Першим випав Сай Льюїн. Пронизливий зойк старого ліфтера урвався, коли, пролетівши вісім поверхів, тіло його вдарилося об цементну підлогу шахтного колодязя. Літнє подружжя із Солт-Лейк-сіті вилетіло слідом за ним. Вони падали, обнявшись, і теж знайшли смерть на дні колодязя. Герцог Кройдонський, вислизнувши в отвір боком, ударився об залізний кріпильний прут, який від удару зламався. На дно шахти герцог упав уже мертвий. Решті пасажирів якимсь чудом пощастило вдержатися. Але тепер уже не витримала пара справних затискувачів, і розламана кабіна каменем полетіла вниз. По дорозі з неї випав ще один чоловік — молодий делегат з’їзду дантистів. Після падіння він прожив іще три дні й помер у лікарні.

Гербі Чендлер випав, коли кабіна була вже недалеко від підлоги, і перелетів у сусідню шахту. Лікарі потім визначили струс мозку (це минуло без сліду) і перелом хребта, який зробив його паралітиком на все життя.

Жінка середнього віку — жителька Нового Орлеана — лежала непритомна на підлозі ліфта. В неї була зламана нога й роздроблена щелепа.

Додо випала останньою, в ту мить, коли кабіна вдарилася об підлогу. Вона зламала руку, розбила голову об напрямну рейку й лежала непритомна, при смерті, в калюжі крові, що текла з великої рани в голові.

Решта троє — акціонер компанії «Кока-кола „Золота корона“» з дружиною і Ключник Мілн — чудом уціліли.

Під уламками кабіни ліфта лежав робітник-ремонтник Біллібой Нобл, який десять хвилин тому спустився в колодязь шахти. Кабіна роздробила йому ноги й таз, але він не втратив свідомості і нестямно кричав, спливаючи кров’ю.

13

Коли Пітер Макдермот збіг у вестибюль, там панував хаос. З шахти ліфта лунали крики, і кілька жінок билися в істериці перед дверима шахти, яку намагалися відчинити блідий, переляканий черговий адміністратор і один з розсильних. Натовп збільшувався: до нього приєднувалися касири, реєстратори, службовці. Людські хвилі вихлюпнулися у вестибюль з ресторанів та кафе, слідом за відвідувачами звідти вибігли офіціанти й бармени. В головному залі ресторану музика замовкла, й оркестранти теж кинулися до виходу. З дверей службового ходу сунули робітники кухні. Натовп зустрів Пітера збудженим гомоном.

Зупинившись, Пітер на весь голос загорлав:

— Тихо! — і коли на мить запала тиша, він вигукнув: — Будь ласка, всі відійдіть од ліфта, ми зараз зробимо все, що треба. — Потім спитав у реєстратора, що стояв перед ним: — Пожежників хто-небудь викликав?

— Не знаю, сер. Я гадав…

Пітер наказав:

— Викличте негайно. — Потім крикнув до іншого службовця. — Подзвоніть до поліції. Скажіть, щоб прислали карети швидкої допомоги, лікарів і людей для підтримання порядку.

Обидва клерки кинулися до телефонів.

З натовпу виступив наперед високий худорлявий чоловік у твідовому піджаку й військових штанях.

— Я офіцер десантних військ. Скажіть, що треба робити.

Вдячно кивнувши, Пітер відповів:

— Треба очистити від натовпу середину вестибюля. Організуйте кордон з працівників готелю. Забезпечте вільний прохід до центрального виходу. Зніміть обертові двері.

— Єсть!

Чоловік обернувся й почав уривчасто кидати команди. Люди, які наче тільки цього й чекали, кинулися виконувати їх. Незабаром офіціанти, кухарі, клерки, розсильні, музиканти й добровольці з пожильців утворили живий ланцюг від дверей ліфта до виходу на Сейнт-Чарлз-авеню.

Елоїс Ройс тим часом кинувся на допомогу черговому адміністраторові й розсильному, які намагалися виламати двері шахти. Обернувшись, він крикнув Пітерові:

— Без інструментів ми тут нічого не зробимо!

До вестибюля вбіг робітник у комбінезоні. Він гукнув:

— Допоможіть нам унизу! Там хлопця придушило, ми не можемо витягти ні його, ні тих, що в кабіні.

Пітер з Елоїсом Ройсом кинулися до сходів службового ходу.

До шахти ліфта вів тьмяно освітлений тунель із сірими цегляними стінами. В тунелі вони знов почули крики — ще голосніші й моторошніші. Розбита кабіна була в них просто перед очима, але шлях до неї заступав покручений, понівечений метал самої кабіни й шахтних пристроїв, які вона розтрощила, падаючи. Кілька робітників-ремонтників гарячково орудували ломами, а ще четверо чи п’ятеро безпорадно стояли позаду. Пітер звернувся до них:

— Дайте сюди більше світла! — Ті побігли кудись тунелем, а Пітер обернувся до чоловіка в комбінезоні, що привів їх сюди: — Мерщій нагору. Коли прибудуть пожежники, покажете їм дорогу.

Елоїс Ройс, який стояв навколішках перед розбитим ліфтом, крикнув:

— І негайно пришліть сюди лікаря!

Чоловік кивнув і зник серед людей, що потроху набивалися в тунель. До Пітера протовпився Док Вікері — головний інженер.

— Боже мій! — зойкнув старий, побачивши перед собою гору уламків. — Боже мій! Я ж казав… Я ж попереджав, що потрібні гроші, потрібен ремонт… — Він схопив Пітера за руку. — Ти ж можеш підтвердити, хлопче, ти ж пам’ятаєш, скільки разів я тобі скаржився!..

— Не треба зараз про це, — Пітер вивільнив руку. — Скажіть, як витягти звідти людей?

Головний інженер безпорадно похитав головою.

— Потрібне спеціальне устаткування — домкрати, різальний інструмент.

Видно було, що він неспроможний очолити рятувальну операцію.

— Перевірте решту ліфтів, — сказав Пітер. — Якщо треба, якщо є хоч найменший ризик, — вимкніть усю систему.

Старий неуважно кивнув і, згорблений, приголомшений, поплентався геть.

Пітер упізнав і схопив за плечі сивого інженера по стаціонарному устаткуванню.

— Вам я доручаю очистити тунель від зайвих людей, забезпечити вільний прохід.

Елоїс Ройс заповз під уламки й тепер тримав за плечі пораненого ремонтника, який кричав нелюдським голосом. У тьмяному світлі Пітер побачив, що його ноги й таз поховані під купою понівеченого заліза.

— Все буде гаразд, Біллібой, — промовив Ройс. — Повір мені, все буде гаразд, ми тебе витягнемо.

У відповідь лунали крики болю.

Пітер узяв пораненого за руку.

— Він правду каже, Біллібой. Пожежники вже біжать сюди.

Згори, здалеку, долинуло, наростаючи, виття сирен, а в тунелі почулися чіткі, швидкі кроки. До них підбіг молодий чоловік у літньому полотняному костюмі, з лікарським саквояжем у руці.

— Лікарю, сюди! — гукнув Пітер.

Той навкарачках поповз до них. Спалахнули переносні лампи. Біллібой знову скрикнув. Повернувши до лікаря перекривлене страшним болем обличчя, він заблагав:

— Допоможіть, дайте мені що-небудь, на бога, допоможіть…

Лікар кивнув, розкрив саквояж і дістав шприц. Пітер закасав у Біллібоя рукав комбінезона, оголивши руку. Лікар квапливо провів змоченою в спирті ваткою і встромив голку. За кілька секунд морфій зробив своє діло. Біллібой відкинув голову назад, очі його заплющилися.

Лікар приклав до грудей пораненого стетоскоп.

— У мене з собою майже нічого немає. Мене привели просто з вулиці. Коли ви, нарешті, витягнете його?

— Як тільки надійде допомога. Здається, вона вже прибула.

Лункий тупіт у тунелі. Цього разу тупіт багатьох ніг. Пожежники! Пожежники в касках, а в руках у них — яскраві ліхтарі й усе, що треба — сокири, домкрати, різальні інструменти, ломи. Вони вміють цінувати секунди. Короткі, уривчасті фрази. Різкі команди.

— Домкрат — сюди! Розтягайте ці уламки!

Дзвінкий, частий стукіт сокир. Скрегіт металу. До шахти вривається потік світла — це на рівні вестибюля розчинили двері. Вигук:

— Де драбини? Драбини сюди!

Згори спускаються довгі драбини.

Молодий лікар наполегливо каже:

— Треба негайно витягти цього чоловіка.

Двоє пожежників намагаються встановити домкрат. Він має підняти гору металу, що придушила Біллібоя. Пожежники лаються, бо не можуть підсунути домкрат під уламки. Він надто високий.

— Потрібен менший домкрат! Дайте менший, а потім підставимо цей. Їхню вимогу повторюють у радіотелефон:

— Принесіть малий домкрат з аварійної машини!

Лікар нетерпляче вигукує:

— Негайно витягніть цього чоловіка!

Пітер хапається за рейку, що стирчить з-під уламків.

— Дивіться, якщо ми підважимо залізяччя цією рейкою, влізе й великий домкрат!

Пожежник застерігає його:

— Тут кілька тонн залізяччя. Що-небудь зсунете — і все завалиться. Не треба ризикувати. Потрібен домкрат.

— Спробуймо! — кидає Елоїс Ройс.

Ройс і Макдермот, пліч-о-пліч, підставляють спини під рейку, впинаються в неї руками. А тепер — угору, рраз! Не піддається. Напружившись, знову — рраз! Щосили! Серце от-от вистрибне, в очах червона імла. Рейка піддається на сантиметр, не більше. Але піддається! Ще зусилля — вже неможливе, але ти його зробиш, зробиш, а голова йде обертом, і очі вже не бачать, але ти зробиш, зробиш…

Вигук:

— Домкрат на місці!

Все. Тепер можна відступити, розігнутися, звести подих.

Домкрат робить своє діло. Уламки піднімаються.

— Витягайте свого хлопця!

Тихий голос лікаря:

— Можете не поспішати. Він помер.

Вбитих і поранених піднімали з шахти по драбині, й карети швидкої допомоги одна по одній стрімко від’їздили від центрального входу готелю. Першим винесли Гербі Чендлера, потім — смертельно пораненого дантиста, а ще за мить — жінку з поламаною ногою й роздробленою щелепою. Інші автомобілі з червоним хрестом їхали повільніше й завертали до міського моргу. У вестибюлі капітан поліції опитував свідків, намагаючись визначити імена потерпілих.

Останньою підняли Додо. Один з лікарів, спустившись у шахту, перев’язав їй голову й наклав пластмасову шину на переламану руку. Ключник Мілн, відмахуючись від пожежників, що хотіли і його винести нагору, сидів біля Додо, підтримуючи її, поки лікар не подав їй першу допомогу.

Ключник вибрався з шахти останнім — за подружжям акціонерів компанії «Кока-кола „Золота корона“». Пожежник виніс нагору валізи Ключника й Додо, і полісмен в уніформі прийняв їх під свою охорону.

Пітер Макдермот повернувся до вестибюля, коли виносили Додо — смертельно бліду, непритомну, закривавлену. Пов’язка на її голові встигла почервоніти. Двоє лікарів швидко зробили їй укол, помацали пульс. Молодший з них сумно похитав головою.

14

Приголомшений, усе ще не вірячи, що лишився живий, Ключник поліз драбиною вгору. Знизу його підстраховував пожежник. Кілька рук простяглися назустріч і підхопили його, коли він ступив на підлогу вестибюля.

Але Ключник уже зрозумів, що може і стояти, і ходити сам. Шок минув, і в голові в нього прояснилося. Боже, скільки тут лягавих! Треба вшиватися.

А його валізи? Що як більша розкрилася?..

Ні, ось вони. А поряд чиїсь чужі. Він рушив до них.

Голос ззаду промовив:

— Сер, вас чекає карета швидкої допомоги.

Озирнувшись, Ключник побачив молодого полісмена.

— Мені не потрібна…

— Вам неодмінно треба показатися лікарям, сер. Йдеться про ваше ж здоров’я.

— Віддайте мені мої валізи! — зажадав Ключник.

— Заберете їх потім, сер. Вони нікуди не дінуться.

— Ні, віддайте їх зараз же.

Чийсь голос втрутився:

— Господи! Та віддай ти йому ті валізи, якщо він так уже хоче. Після такої пригоди він має право…

Молодий полісмен підхопив валізи й провів Ключника до виходу.

— Заждіть, будь ласка, тут, сер, я гляну, котра машина для вас.

Він поставив валізи на підлогу.

Тільки-но полісмен одійшов, Ключник ухопив валізи й щез у натовпі. Ніхто не помітив, як він подався геть.

Він неквапливо пройшов до стоянки, де вчора залишив свою машину після успішного рейду до Лейкв’ю. Тепер, нарешті, він міг зітхнути з полегшенням. Всі небезпеки лишилися позаду.

На стоянці було повно машин, але Ключник відразу побачив свій «форд-седан» з мічіганським біло-зеленим номерним знаком. Він згадав, як непокоїв його цей яскравий знак, що відразу впадає в око. Що ж, видно, тривожився він даремно.

Мотор машини, як завжди, завівся зразу.

З центра міста Ключник, додержуючись усіх правил руху, поїхав до мотелю на Шеф-Мантерському шосе. Звісно, зібрана там здобич, порівняно з п’ятнадцятьма тисячами готівкою, була дрібницею, але кидати її було все-таки шкода.

Зупинивши машину біля дверей свого номера, Ключник одніс туди обидві валізи. Потім, опустивши штори, перевірив, чи не зникли гроші. Вони були на місці.

В номері зібралося чимало речей, і тепер йому довелося перепакувати всі свої валізи. Кінець кінцем виявилося, що для двох хутряних манто й срібної вази з тацею, вкрадених з котеджа в Лейкв’ю, місця не лишилось. Отже, треба було перепаковувати все заново.

Ключник, однак, на цей час трохи не падав від утоми, що, очевидно, було нервовою реакцією на пережиті недавно події. Головне ж — він мусив якнайшвидше забратися геть з Нового Орлеана. З хутром і сріблом нічого не станеться, вирішив він, якшо вони поїдуть, неспаковані. в багажнику.

Пересвідчившись, що навколо не видно ні душі, він переніс до машини валізи, а хутряні манто й срібну вазу з тацею вмостив поряд з ними.

Потім він розрахувався і виїхав з мотелю. Тепер, коли він сів за кермо, втома трохи відпустила його.

Метою його подорожі був Детройт. Ключник мав намір їхати не поспішаючи, зупиняючись, де заманеться. В дорозі він хотів серйозно поміркувати, як жити далі. Вже багато років тому Ключник вирішив: якщо йому пощастить зірвати чималий куш, він купить невеличкий гараж, покине красти і аж до смерті зароблятиме на хліб чесною працею. На машинах він, хвалити бога, знається. Доказом цього є форд, яким він зараз їде. А п’ятнадцять тисяч доларів для початку — більше ніж досить. Головне питання полягало зараз в тому, чи не надто рано він «зав’язує».

Ключник почав зважувати цю проблему, ще навіть не виїхавши за межі Нового Орлеана — ведучи машину північними околицями міста до швидкісної траси через озеро Поншартрен, за яким лежала свобода.

На користь нового, осілого життя було чимало доводів. Уже нагадував про себе вік. Ризик і небезпека виснажували його. В Новому Орлеані була хвилина, коли страх його просто паралізував.

І все-таки… Після подій останніх двох днів Ключник відчував піднесення, якого давно не знав. Протягом якихось тридцяти шести годин він обчистив котедж, украв торбу грошей, потім упав у ліфті з восьмого поверха і лишився живий і здоровий. Хіба ж це не перст божий, що показує, яким шляхом іти далі?

Ні, міркував Ключник, мабуть, нехай гараж трохи почекає…

Під’їжджаючи до рогу Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню, за яким починався в’їзд на громаддя мосту через Поншартрен, Ключник побачив, що світлофор на перехресті не працює. Потоками машин керував полісмен-регулювальник.

За кілька метрів од перехрестя у Ключникового форда тріснула камера.

Полісмена служби руху новоорлеанського управління поліції Ніколаса Кленсі його начальник-сержант колись спересердя назвав «найпослідущим тупаком у всьому управлінні».

І це була суща правда. Хоч Кленсі служив так довго, що вже вважався ветераном, нікому навіть на думку не спадало підвищити його в званні. Послужний список його був безславний. За все своє життя він затримав лише кількох дрібних порушників і жодного справжнього злочинця. Якщо Кленсі переслідував якусь машину, то не було випадку, щоб переслідуваному не пощастило втекти. Одного разу небезпечний злочинець, у якого раптом прокинулося сумління, підійшов на вулиці до Кленсі, простяг йому свій револьвер і заявив, що здається. Кленсі впустив револьвер на землю, револьвер від удару вистрелив, бандит злякався і втік. Його заарештували тільки через рік — після того як він учинив ще з півдесятка збройних нападів.

Ніколаса Кленсі не виганяли з поліції лише тому, що він мав напрочуд добру вдачу, перший визнавав свої помилки й невесело кепкував з себе.

Одне лиш він умів робити як слід — регулювати вуличний рух. В такі хвилини він відчував справжню насолоду. Якби Кленсі міг у якийсь спосіб перенестися на кілька десятків років назад і перешкодити винайденню автоматичного світлофора, він, безперечно, зробив би це.

Хвилин десять тому, побачивши, що світлофор на розі Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню не працює, він доповів про це по радіотелефону, залишив на узбіччі свій мотоцикл і, вийшовши на перехрестя, почав керувати рухом.

Коли сірий «форд-седан», що наближався з боку авеню, раптом загальмував і зупинився, Кленсі почекав трохи, а потім підійшов до нього. Відколи машина зупинилася, Ключник сидів не рухаючись.

Побачивши праве заднє колесо, Кленсі спитав:

— Шина?

Ключник кивнув. Коли б Кленсі був спостережливіший, він звернув би увагу на пальці водія: вони стискали кермо так, що суглоби аж побіліли.

Ключник сидів, кленучи себе за те, що допустився такої страшної похибки: запасне колесо й домкрат лежать у багажнику. Щоб дістати їх, треба відкрити багажник, набитий валізами, хутряними манто й срібним посудом.

Він чекав, мокрий од поту. Полісмен, однак, і не думав іти геть.

— Видно, доведеться міняти колесо, га?

Ключник знову кивнув. Подумки він прикинув: вистачило б трьох хвилин. Спочатку — домкрат! Потім — ключ! Гайки — з болтів! Колесо — геть! Запасне — на місце! Крути ключем! Колесо, домкрат, ключ — у багажник! Закрив! За кермо і — ходу! Ніхто б нічого не помітив. Якби тільки цей лягавий забрався геть.

За фордом уже зупинилися інші машини. Якийсь водій почав сигналити. Полісмен нахилився, спершись руками на дверцята.

— Збирається пробка.

Ключник судорожно ковтнув.

— Атож.

Полісмен випростався й відчинив дверцята.

— Треба звільнити проїзд.

Ключник витяг ключ і повільно виліз із машини. Силувано посміхаючись, сказав:

— Не турбуйтеся, начальнику. Я вмить усе зроблю.

Чекаючи відповіді, він затамував подих.

Полісмен глянув на перехрестя й добродушно мовив:

— Я вам допоможу.

Ключник придушив бажання кинути машину й дати драла. Ні, ноги не врятують. Похнюпившись, він підійшов до багажника й відімкнув його.

За хвилину він уже орудував домкратом. Валізи, хутряні манто й срібло лежали в усіх перед очима. Працюючи, Ключник бачив, що полісмен з цікавістю оглядає його багаж. Оглядає — але поки що чомусь мовчить.

Ключник не міг знати, що Кленсі мізкує вкрай повільно.

Полісмен нахилився й помацав хутро.

— Зараз у такому задихнешся!

— Моя дружина… іноді мерзне.

Гайки вже знято. Одним рухом Ключник розчахнув задні дверцята і кинув у машину старе колесо.

Полісмен нахилився, зазирнув.

— А де ж ваша половина?

— Та я… я підберу її по дорозі.

Ключник щосили смикнув до себе запасне колесо. Витягуючи його з багажника, він обідрав шкіру на пальцях і зламав ніготь, але не звернув на це уваги.

— Все-таки дивно. Я зроду не бачив, щоб такі речі возили в багажнику…

Ключник завмер. Все. Кінець. Він зійшов на свою Голгофу.

Заплющивши очі, він дав собі клятву: якщо доля зглянеться над ним, якщо йому пощастить викрутитися й цього разу, то він ніколи більше, скільки житиме, не вчинить жодного злочину.

Він розплющив очі. Полісмен прямував до іншої машини, водій якої зупинився, щоб спитати, як проїхати кудись.

Коли полісмен повернувся, Ключник саме замикав багажник.

Кленсі схвально кивнув головою:

— Швидко впорався!

І тут він уперше помітив номерний знак. Мічіганський. Біло-зелений. Десь із дна його пам’яті почала зринати невиразна згадка.

Коли це було? Сьогодні, вчора чи позавчора? Офіцер на лінійці читав їм нові інструкції… І щось — про біло-зелений номер…

Але що саме? Інструкцій було так багато — про розшукуваних злодіїв, зниклих осіб, про крадіжку автомобілів і пограбування… Щоранку молоді, завзяті хлопці, що хотіли вислужитися, швидко занотовували те, що їм читали, в своїх записниках. Кленсі теж не раз намагався робити це, однак лейтенант читав так швидко, а він писав так повільно… Біло-зелений номерний знак. Що ж про нього казали?..

Кленсі показав пальцем на номер.

— З Мічігану, га?

Ключник кивнув і, занімілий, чекав, що буде далі. Людській витримці є межа, думав він, і я цієї межі досяг.

— «Край озер і річок», — уголос прочитав Кленсі напис на номерному знаку. — Кажуть, у вас там гарно рибка ловиться.

— Атож… ловиться.

— Коли-небудь зберуся до вас у гості. Я сам теж рибалка.

Ззаду нетерпляче засигналили. Кленсі відчинив перед Ключником дверцята форда — видно, згадав про свої обов’язки.

— Рушайте.

«Біло-зелений номерний знак. Що ж нам, збіса, про нього казали?»

Ключник увімкнув мотор, і форд рушив. Кленсі дивився вслід. Точно додержуючись дозволеної швидкості, подумки знову й знову повторюючи свою клятву, Ключник виїхав на міст.

«Біл-зелений знак»… Кленсі похитав головою й повернувся на перехрестя. Недарма його назвали найпослідущим тупаком з-поміж усіх полісменів Нового Орлеана.

15

Після тяжкого дня сутінки огортали місто, мов випари заспокійливого наркозу. Незабаром, думав Пітер Макдермот, настане ніч, і прийде сон, а з ним — на якийсь час — і забуття. Завтра картини сьогоднішніх подій, що врізалися в мозок, трохи потьмяніють. Так, із сутінків починається відлік часу, що врешті-решт загоїть усі рани.

Якщо не забуття, то хоч розраду давала праця. А останні кілька годин він працював без перепочинку.

Сидячи самотньо в своєму кабінеті, Пітер подумки оглядав зроблене й те, що мав ще зробити.

Невимовно тяжка процедура ідентифікації мертвих і сповіщення їхніх родичів була позаду. Адміністрація домовилася також із поховальною конторою про організацію похорону.

Подбав Пітер і про те, щоб поранені в лікарнях були забезпечені всім потрібним.

Страхові інспектори — похмурі чоловіки, що добре уявляли собі, яких збитків завдасть компанії ця аварія, — прискіпливо розпитували свідків, стенографуючи кожне їхнє слово.

Перед Пітером лежала на столі заява головного інженера про звільнення з роботи. Пітер мав намір задовольнити це прохання, поклавши йому пристойну пенсію за багаторічну службу в готелі.

Серед нерозв’язаних справ були й зовсім неприємні.

Годину тому до Пітера навідався капітан Йоллес — прийшов поділитися враженнями від розмови з герцогинею Кройдонською.

— Дивишся на неї, — розповідав Йоллес, — і думаєш: що ховається під оцим крижаним панциром? Невже жіноча душа? Чи усвідомлює вона, що її чоловік загинув? Я бачив його труп. Бр-р-р, страшно згадувати. А вона стояла собі й дивилася. Будь-яка нормальна жінка знепритомніла б. А ця — хоч би скривилася! Як з гуски вода.

Потім, відповідаючи на Пітерове запитання, Йоллес сказав:

— Так, її судитимуть як співучасницю. Після похорону ми арештуємо її. А чим це для неї обернеться — хтозна. Адвокат, гадаю, побудує захист на тому, що вона сліпо виконувала волю чоловіка, якого вже немає серед живих… Як це приймуть присяжні — побачимо…

Огілві мав теж стати перед судом як співучасник злочину.

— Можливо, йому дадуть і деякі інші статті, — зауважив Йоллес.

— Це вже вирішуватиме окружний прокурор. Так чи так, раджу шукати йому заміну, бо раніш як за п’ять років ви його не побачите.

Капітан Йоллес пішов, і Пітер сидів тепер у цілковитій тиші. Порушили її кроки в приймальні й легенький стукіт у двері.

— Прошу! — гукнув Пітер.

Це був Елоїс Ройс. Молодий негр ніс перед собою тацю, на якій стояла пляшка мартіні й одна чарка. Він поставив тацю на стіл.

— Я подумав, що вам це зараз не завадить.

— Дякую, — всміхнувся Пітер. — Але сам я ніколи не п’ю.

— Я догадувався, що ви це скажете.

Ройс видобув з кишені другу чарку.

Вони пили мовчки. Після того, що вони вдвох недавно пережили, тости були недоречні.

Пітер спитав:

— Міс Леш уже прооперували?

— Так. Лікарі мають надію, що вона видужає.

Вони знову помовчали, потім Ройс сказав:

— Мені розповіли про ранкову нараду. Про вашу вимогу, і про те, що її задовольнили.

Пітер кивнув.

— У нашому готелі з дискримінацією покінчено. Раз і назавжди.

— Якщо ви чекаєте від мене слів подяки, то — даремно. Ви тільки зробили те, що мусили зробити.

— Ніякої подяки я не чекаю, а ви знову гороїжитеся. Я хотів би, до речі, знати ваші плани. Чи залишитеся ви з У. Т.? Він був би дуже радий. Крім того, у нас щодня виникає безліч правових проблем. Я міг би постійно забезпечувати вас роботою.

— Дякую за пропозицію, — відповів Ройс, — але я її відхиляю. Я вже сказав сьогодні містерові Тренту, що відразу по закінченні університету розстануся з ним. — Він знову наповнив чарки й подивився на свою проти світла. — Ми з вами — учасники однієї війни, але воюємо по різні боки барикад. Я хочу все своє вміння, всі знання віддати своєму народові. Вони йому знадобляться, бо попереду — багато боїв, які вестимуться і в залах суду, і поза їх стінами. Кожен із нас узнає, почім ківш лиха, і вас не обмине ця чаша. Ви заявили, що кладете край расовій дискримінації, але хіба це кінець? Чи знаєте ви, що тепер почнеться? Білі новоорлеанці влаштують вам обструкцію, потім з’являться негри, які шокуватимуть вас своїми манерами й поведінкою, бо такими виховало їх наше суспільство. Що ви робитимете з негром-нахабою, негром-хлюстом, напівп’яним негром-донжуаном? А серед нас є й такі. Коли так поводяться білі, ви стримуєтеся, ви силувано усміхаєтеся й відводите очі. Але що ви робитимете, коли в цих ролях виступатимуть негри?

— Наперед сказати важко, — відповів Пітер. — Але керівним принципом для мене буде об’єктивність.

— Для вас, може, й буде. Для інших — ні. Отак і точитиметься наша війна. А втім, вона має один приємний аспект.

— Який саме?

— Іноді в цій війні укладатимуться перемир’я. — Ройс підняв зі столу тацю з пляшкою й порожніми чарками. — Отакі як це, що зараз кінчилося.

Настала ніч.

В готелі розпочинався робочий цикл нового дня. День минулий відрізнявся від більшості попередніх, але, незважаючи на надзвичайні події, ні на мить не припинялася діяльність усіх готельних служб, єдина й вельми проста функція яких зводиться до того, щоб дати подорожньому притулок, нагодувати його і побажати щасливої дороги.

Пітер Макдермот стомлено підвівся, вимкнув світло в кабінеті й вийшов в коридор. Біля сходів, що вели до вестибюля, він побачив себе в дзеркалі. Тільки тепер він помітив, що костюм на ньому — зім’ятий і брудний.

Він спробував розгладити піджак рукою. Під долонею в нього щось зашелестіло, він сягнув рукою до кишені, витяг згорнутий папірець і згадав: це записка, яку Крістіна дала йому вранці після закінчення наради — наради, на якій він в ім’я принципу поставив на карту свою кар’єру і — переміг.

Пітер зовсім забув про цю записку. Розгорнувши її, він прочитав:

«Це буде чудовий готель, бо керуватиме ним чудова людина».

Нижче Крістіна дрібними літерами дописала:

«Р. Б. Я кохаю тебе».

Усміхаючись, прискорюючи ходу, він збіг сходами у вестибюль свого готелю.