Готель

1

Як усі готелі, «Сейнт-Грегорі» прокидався рано, мов солдат-ветеран на передовій після короткого, чуткого сну. Задовго до того, як перший мешканець підводився з ліжка й, сонно спотикаючись, човгав до ванної, всі механізми готельної служби вже працювали злагоджено й ритмічно.

Близько п’ятої ранку бригади нічних прибиральниць, що протягом восьми годин гарували в службових і кухонних приміщеннях, на сходах і в головному вестибюлі, стомлено зносили свої знаряддя в комори — до наступної ночі. А там, де вони^ пройшлися, підлога блищала, дерево й метал сяяли й приємно пахли свіжим воском.

Одна з прибиральниць, стара Мег Єтмен, яка працювала в готелі вже років із тридцять, тягла ногу; дивлячись на її незграбну ходу, можна було б подумати, що стара дуже втомлена. Але кульгала вона зовсім не тому: до її стегна був міцно примотаний клейкою стрічкою три-фунтовий шмат телятини. Півгодини тому, залишившись на кілька хвилин на самоті, Мег поцупила телятину з кухонного холодильника. З давнього досвіду вона добре знала, де що лежить, і діяла спритно: швиденько загортала здобич у ганчірку, якою витирала порох, заходила до жіночого туалету, замкнувшись, видобувала котушку клейкої стрічки й примотувала телятину до стегна. М’ясо було страшенно холодне й слизьке, але стара терпіла, знаючи, що так вона зможе спокійнісінько пройти повз охоронника при службовому виході, який перетрушував кожну сумку чи набиту кишеню. Гарантія успіху була стопроцентна: Мег ще ні разу не попалася.

На третьому поверсі, в кімнаті за надійно замкненими дверима без усякого напису телефоністка відклала плетіння, щоб дати перший ранковий дзвінок-побудку. Телефоністка — місіс Юніс Болл, удова, бабуся кількох онуків, була старшим оператором нічної зміни, на якій разом з нею працювали ще дві телефоністки. Час від часу між п’ятою й сьомою годинами то одна, то друга з них будила мешканця — вмикала номер телефону, напередодні занесений на його прохання в картотеку. Кожна картка в шухлядці відповідала п’ятнадцятихвилинному відтинку часу. Після сьомої кількість дзвінків різко зростала.

Натренованими пальцями місіс Болл перебрала картки і пересвідчилася, що найбільше замовлень припадає, як завжди, на 7.45 — щось близько ста вісімдесяти. Навіть працюючи з граничною швидкістю, три телефоністки навряд чи встигнуть розбудити таку кількість людей менш як за двадцять хвилин, а це означає, що їм доведеться розпочати раніше — о 7.35 (якщо, звісно, вони встигнуть на той час упоратися з замовленнями на 7.30) — і дзвонити аж до 7.55, а потому зразу переходити на восьмигодинну групу.

Місіс Болл зітхнула. Сьогодні, видно, не обійдеться без скарг в адміністрацію на «отих безголових телефоністок, які не можуть вчасно розбудити людину, бо, напевно, сплять на комутаторі».

Ще добре, що вранці, на відміну від нічної пори, мало хто з мешканців схильний до балачок і телефонного флірту (до речі, саме для захисту від дон-жуанів двері комутатора завжди замкнені й на них немає таблички). Крім того, з восьмої ранку починає сходитися денна зміна — в години пік готель обслуговують п’ятнадцять телефоністок, — а о дев’ятій всі троє нічних чергових уже спочиватимуть дома в ліжку.

Надійшов час ще одного дзвінка. Знову відклавши плетіння, місіс Болл натиснула на ключ, і десь високо над нею ожив телефон.

В підвалі, у кімнатці чергового, технік-доглядач третього розряду Уоллес Сантопадре відклав дешеве видання «Грецької цивілізації» Тойнбі й доїв другу половину бутерброда з фісташковим маслом. Протягом останньої години все було гаразд, і він читав книжку. А тепер пора востаннє за зміну оглянути устаткування. Він відчинив двері котельної, й машини зустріли його гуркотом.

Сантопадре перевірив водогрійну систему. Температура води підвищилася; отже, керований годинниковим механізмом термостат працює справно, і гарячої води не забракне навіть у тому разі, якщо всі вісімсот з гаком мешканців готелю надумають водночас прийняти ранкову ванну чи душ.

Потужні установки для кондиціонування повітря — тонни різноманітного устаткування — працювали з меншим напруженням, ніж учора, бо за ніч надворі трохи посвіжішало. Довгождана прохолода дасть змогу, нарешті — після кількатижневої спеки й граничного навантаження — провести поточний ремонт компресорів: їх можна буде по черзі зупиняти. «Наш головний зрадіє», — подумав Сантопадре.

А втім, на головного інженера чекала й неприємна звістка — вночі, десь о другій годині, на одинадцять хвилин припинилася подача струму через неполадку в міській електромережі, викликану, очевидно, грозою над північною околицею міста.

Нічого страшного, власне, не сталося: більшість мешканців готелю на той час уже спала, а Сантопадре майже відразу запустив автономні готельні генератори. Проте між аварією й запуском усе ж минуло три хвилини, і через це всі електрогодинники в «Сейнт-Грегорі» — а їх було там близько двохсот — тепер відставали. Отже, комусь із ремонтників на цілий день вистачить дурної роботи — ручним способом переставляти хвилинні стрілки…

Недалеко від машинного відділу, в задушному, смердючому закапелку Букер Т. Грем записував результати своєї нелегкої нічної праці — а ніч він провів, як завжди, порпаючись у покидьках та смітті. На закуреній стіні позад нього стрибали й зміїлися відблиски вогню.

З-поміж службовців готелю мало хто бачив на власні очі володіння Букера Т., а ті, котрі туди спускалися, запевняли, що це справжнісіньке пекло. Але Букер Т., який і справді скидався на добродушного чорта — в очах вогники, білі зуби блищать на спітнілому чорному обличчі, — любив свою роботу біля вогнедишної пащі сміттєспалювальної печі.

Сам Букер Т. знав небагатьох службовців готелю; одним з них був Пітер Макдермот. Невдовзі після своєї появи в «Сейнт-Грегорі» Пітер почав оглядати службові приміщення й під час однієї такої експедиції натрапив на Букерів закапелок. Відтоді він зрідка заходив туди (бо поклав собі за правило регулярно відвідувати всі служби готелю) й цікавився, як ідуть справи. Через це і, звісно, ще й тому, що вони перейнялися взаємною симпатією, Букер Т. Грем обожнював молодого містера Макдермота.

Пітер завжди уважно переглядав заяложений, засмальцьований шкільний зошит, у якому Букер Т. гордо реєстрував наслідки своєї роботи. А робота його полягала у врятуванні речей, що їх інші люди викидали разом із сміттям. Передусім це були срібні столові прибори.

Простодушний Букер Т. ніколи не замислювався над тим, як срібло потрапляє в сміття, аж доки Пітер Макдермот не пояснив йому, що це — справжнє лихо в усіх великих готелях, а призвідці його — офіціанти й підсобники, що прибирають зі столів брудний посуд. Вічно поспішаючи, вони або не помічають, або затуляють очі на те, що разом з недоїдками в контейнери для сміття летять з-під їхніх рук срібні ножі, виделки й ложки.

Ще донедавна сміття й недоїдки в «Сейнт-Грегорі» спресовували, заморожували, а потім вивозили на міське звалище. Та поступово витрати на столові прибори почали складатися в таку запаморочну суму, що вирішено було збудувати власну сміттєспалювальну піч.

Обов’язки Букера Т. Грема були нескладні. Сміття з усіх приміщень звозили до підвалу в контейнерах на візках. Букер Т. помалу вигрібав уміст кожного контейнера на велике деко й перегортав цю масу, як садівник розпушує землю. Знайдені речі — цілу пляшку чи склянку, ніж чи виделку, а іноді й коштовність, що належала кому-небудь із мешканців, — Букер Т. відкладав убік, а те, що лишалося, висипав у вогонь.

Завершивши свої підрахунки, Букер Т. пересвідчився, що цей місяць — а він уже кінчався — мало чим відрізнятиметься від попередніх. За чотири тижні видобуто із сміття близько двох тисяч срібних столових приборів, кожен ціною не менш як долар. А крім того, чотири тисячі пляшок по два центи штука, вісімсот цілих двадцятип’ятицентових склянок і велику кількість інших речей, серед яких була навіть — хто б повірив! — срібна супниця. Таким чином, за рік готель заощаджував близько сорока тисяч доларів.

Букер Т. Грем, чия тижнева платня становила тридцять вісім доларів, надягнув свій засмальцьований піджак і пішов до виходу.

На цей час у давно не біленому, облупленому коридорі чорного ходу, що виводив у глухий завулок Коммон-стріт, було вже людно. Працівники нічної зміни по одному й по двоє залишали готель, а назустріч їм сунула з усіх кінців міста денна зміна, і потік цей швидко зростав.

В кухонних приміщеннях засвічувалася електрика — підручні готували робочі місця для кухарів, які вже надягали в прилеглих роздягальнях свіжі білі халати. За кілька хвилин кухарі почнуть готувати тисячу шістсот сніданків, а потім, задовго до того, як буде з’їдено останню вранішню порцію яєчні з беконом, заходяться коло ленчу, замовленого сьогодні на дві тисячі персон.

На столі посеред кухні, поміж блискучих казанів, велетенських плит та інших аксесуарів сучасної кулінарної індустрії стояла одним-одна, несподівана тут, скромна й така домашня пачка вівсяних пластівців «Квакерські». Призначалася вона для тих нечисленних, але палких любителів гарячої вівсяної каші, які завжди бувають у кожному готелі й снідають цією кашею і в лютий мороз, і в нестерпну спеку.

Шістнадцятирічний підручний Джеремі Бем стояв перед великою фритюрницею, яку ввімкнув десять хвилин тому, поставивши регулятор, згідно з інструкцією, на температуру в двісті градусів[8]. Пізніше, коли надійде час смажити курчата, температуру можна буде швидко довести до потрібних трьохсот шістдесяти градусів. Сьогодні цій електропічці доведеться як слід попрацювати, бо фірмовою справою готельного ресторану будуть курчата, смажені по-південному.

Жир у фритюрниці вже розігрівся, але Джеремі здалося, що диму в ній куди більше, ніж звичайно, хоч вентилятор у витяжному ковпаку працював начебто нормально. Хлопець подумав, що про цей дим слід було б кому-небудь сказати, та потім згадав учорашнє: він зупинився подивитись, як готують соус, а помічник кухаря наскіпався на нього — мовляв, чого стромляєш носа не в своє діло. Ні, хай хтось інший клопочеться.

А в готельній пральні був свій клопіт.

Пральня, повна гарячої пари стара двоповерхова споруда, де кипіла гарячкова діяльність, стояла на подвір’ї «Сейнт-Грегорі»; від готелю до неї вів широкий підземний тунель. Кілька хвилин тому її завідувачка, галаслива, язиката місіс Айлс Шулдер, увійшла з цього тунелю, випередивши, як завжди, більшість своїх підлеглих. У вічі їй впала купа брудних скатертин, і це вмить вивело її з рівноваги.

За робочий день пральня пропускала двадцять п’ять тисяч штук білизни й одягу — від рушників та простирал, білих офіціантських сюртучків та кухарських халатів і до засмальцьованих комбінезонів технічного персоналу. Але останнім часом нормальній, чіткій роботі пральні почала заважати одна обставина, яка дратувала завідувачку до нестями. Річ у тім, що бізнесмени взяли собі звичку підбивати рахунки просто на скатерках, користуючись при цьому кульковими ручками.

— Ні, ти скажи, чи зробив би таке хтось із цих паскуд у себе вдома? — гримала місіс Шулдер на робітника нічної зміни, який відібрав розписані скатерки з великої купи. — Господи! Хай би спробував — жінка б йому так дала по с…і, що він місяць сидіти б не зміг! Скільки я туркала тим безголовим офіціантам, щоб стежили, щоб не допускали цього, та хіба ж вони послухають? — Вона засюсюкала, перекривлюючи: — Так, сер, авжеж, сер, цілую вас у гузно, сер. Пишіть, скільки хочете на скатерці, сер, ось вам іще одна кулькова ручка. Мені аби чайові, а на якусь там задрипану пральню начхати! — Місіс Шулдер звела дух і гарикнула на робітника, що, роззявивши рота, дивився на неї: — Ану, марш додому! Завдав мені на цілий день мороки та ще й стоїть, витріщається!

«Добре, що хоч догадався розсортувати скатерки, перше ніж пхати у воду», — подумала вона, коли робітник пішов. Розмитої водою чорнильної пасти не візьме вже ніщо, крім, хіба, паяльної лампи, і дорога такій скатерці одна — на смітник. А так Неллі — найкращій у пральні майстрині вибавляти плями — знову буде роботи до вечора. «Більшість скатерок із цієї купи вона, звісно, врятує, — похмуро подумала місіс Шулдер, — але тих паскудників я б таки добре вишпетила!»

Готель прокидався. На сцені й за лаштунками, в адміністративних приміщеннях, бюро обслуговування, теслярні, пекарні, друкарні, господарчій частині, слюсарні, заготівельному відділі, художньо-декоративному ательє, на складах, у гаражі, в майстерні для ремонту телевізорів — скрізь розпочинався новий день.

2

У своїх апартаментах — люксі з шістьох кімнат на п’ятнадцятому поверсі готелю — Уоррен Трент, щойно поголений Елоїсом Ройсом, підвівся з перукарського крісла. Гострий біль — мов дотик розпеченим залізом — пронизав його ліве стегно. Клятий ішіас; отже, сьогодні знов розгуляються нерви…

Приватна перукарня сполучалася з просторою ванною кімнатою, де було все — басейн в японському стилі, парня і навіть вмонтований у стіну акваріум, крізь шибку якого сумно витріщалися тропічні рибки. Обережно ступаючи, Уоррен Трент увійшов до ванної й зупинився перед величезним, на всю стіну, дзеркалом. Переконавшись, що поголено його бездоганно, він окинув критичним поглядом своє відображення. З дзеркала на нього дивилося пооране глибокими зморшками вугласте обличчя з хтивими губами, яким не чужий був і веселий усміх, гачкуватим носом та запалими очима, хитрими й уважними. Його чуприна, замолоду смоляна, мала тепер благородний срібний колір і була й досі густа й кучерява. Стоячий комір і широка краватка доповнювали портрет поважного джентльмена з південного штату.

За інших обставин його б утішив цей роками створюваний рафінований образ. Але сьогодні Уоррен Трент не відчув задоволення: серце йому, мов важкий камінь, гнітив неспокій, витісняючи всі радісні почуття: адже сьогодні був вівторок останнього тижня, і йому лишалося тільки чотири дні, всього лише чотири дні на те, щоб урятувати від краху справу цілого життя.

Кривлячись від цих гірких думок, власник готелю прошкандибав до їдальні, де на нього вже чекав сніданок. Біля накритого Елоїсом Ройсом дубового трапезного столу, на якому аж сяяли накрохмалені серветки й срібні прибори, стояв скляний візок із гарячими стравами, що його кілька секунд тому із блискавичною швидкістю приставили з готельної кухні. Уоррен Трент важко опустився в підставлене йому Ройсом крісло й жестом показав на протилежний бік столу. Молодий негр відразу розклав прибори й для себе і сів за стіл. На візку завжди прибував сніданок для двох — на випадок, якщо старому заманеться, проти звичаю, снідати в Елоїсовім товаристві.

Подаючи страви — яйця з канарським беконом і кукурудзяні коржики, — Ройс мовчав: право починати розмову належало хазяїнові. Поки що не було сказано жодного слова про синці й два пластирі на розбитім у вчорашній бійці Ройсовім обличчі. Нарешті, відсунувши вбік тарілку, Уоррен Трент зауважив:

— А ти їж, наїдайся. Бо скоро нам, можливо, доведеться снідати десь-інде, а про цей стіл тільки згадувати.

— Отже, трест не передумав — поновлення не буде? — спитав Ройс.

— Так, не передумав і не передумає. Принаймні, найближчим часом. — Старий несподівано грюкнув кулаком по столу. — Господи! А був же час, коли не я до них, а вони до мене ходили з поклоном. Колись же всі вони — банки, трести, геть усі — стояли до мене в черзі, намагалися втелющити гроші, вмовляли взяти позику.

— Примхи фортуни, — промовив Елоїс Ройс, наливаючи каву. — Комусь вона всміхається, від когось — відвертається.

— Тобі легко казати, — похмуро кинув Уоррен Трент. — Ти молодий і не знаєш, що воно таке — бачити, як справа цілого твого життя йде кобилі під хвіст.

«І цьому вже, видно, не зарадити», — з відчаєм подумав він. Через чотири дні, якщо рахувати й сьогоднішній, у п’ятницю, наприкінці робочого дня завершується двадцятирічний термін чинності заставної під готель. Донедавна Уоррен Трент не сумнівався, що інвестиційний синдикат, у сейфі якого лежить ця заставна, продовжить термін її чинності. Але синдикат відповів йому відмовою. Спочатку це здивувало його, але не стривожило. Що ж, знайдуться інші кредитори, вирішив він. Процент, видно, доведеться платити вищий, умови будуть жорстокіші, але потрібну суму — два мільйони доларів — хтось та позичить. І тільки після того, як йому почали відмовляти підряд усі, до кого він звертався — банки, трести, страхові компанії й приватні кредитори, — Уоррен Трент злякався не на жарт. Один із знайомих банкірів одверто пояснив йому:

— Такі готелі, як твій, вийшли з моди, Уоррене. Багато хто вважає, що великі незалежні заклади доживають свого віку, а майбутнє — за компаніями, бо тільки стандартизована мережа готелів може гарантувати значні прибутки. До того ж подивися на свій баланс. Він тепер у тебе весь час пасивний. А хто ж за таких умов погодиться позичити тобі гроші?

І хоч як Уоррен Трент запевняв, що теперішні збитки — це наслідок тимчасового невезіння і справи підуть краще, переконати він не міг нікого. Йому просто не вірили.

А коли він зрозумів нарешті, що потрапив у безвихідь, до нього подзвонив Кертіс О’Кіф і запропонував зустрітися в Новому Орлеані.

— Слово честі, хочеться просто побалакати з вами, Уоррене, — на техаський манір розтягуючи слова, запевняв по міжміському телефону готельний король. — Зрештою, хто ми такі? Двоє старих трактирників, правда ж? А бачимося так рідко…

Щирі інтонації не могли, однак, обманути Уоррена Трента: О’Кіфова компанія вже кілька разів зверталася до нього з недвозначними пропозиціями.

«Вороняччя злітається, — думав він тепер. — Кертіс О’Кіф, безперечно, знає, в якій я скруті, й їде сюди не теревені правити».

Він зітхнув і, щоб відігнати чорні думки, спитав у Ройса:

— Ти знаєш, що про тебе згадують у рапорті нічної зміни?

— Знаю, — відповів той. — Я його читав.

Коли рано-вранці, як завжди, принесли рапорт, Елоїс перебіг його очима й натрапив на запис: «Скарга на гамір у номері 1126»; нижче була приписка рукою Пітера Макдермота: «Причини з’ясували Е, Ройс та П. М-т. Пояснення — пізніше».

— Я бачу, ти скоро і мої приватні листи читатимеш, — пробуркотів Уоррен Трент.

— А чого ж, можна! — всміхнувся Ройс.

За обопільною мовчазною згодою вони давно вже гралися в цю гру. Ройс добре знав, що якби він не прочитав звіту, старий звинуватив би його в байдужості до готельних справ.

— Якщо всім все відомо, то чи не можна й мені поцікавитися подробицями? — саркастично запитав Уоррен Трент.

— Будь ласка, — Ройс долив хазяїнові в чашку кави. — Міс Маршу Прейскотт — дочку того самого містера Прейскотта — мало не згвалтували. Розповідати далі, чи хай краще хтось інший розповість?

На мить Трентове обличчя закам’яніло, і в Ройса майнула думка, чи не зайшов він надто далеко. Не обумовлені ніякими правилами, невимушені взаємини між ним і хазяїном грунтувалися, власне, на прецедентах, установлених багато років тому батьком Елоїса Ройса. Ройс-старший, який спочатку був камердинером, а потім став довіреною особою і, власне, близьким другом Уоррена Трента, мав звичку безоглядно казати хазяїнові все, що він про нього думає; попервах його шпильки діймали Трента до живого, та потім саме ці спірки зробили їх нерозлучними друзями. Батько помер понад десять років тому, коли хлопець був іще зовсім малий; проте Елоїс і досі пам’ятав, як гірко плакав Уоррен Трент над домовиною старого негра. З кладовища на Маунт-Оліве вони поверталися вдвох, ідучи слідом за негритянським джаз-бандом, що весело шкварив «Він до дівок був охочий». Уоррен Трент тримав Елоїса за руку. Коли вони підійшли до готелю, він хрипко сказав малому: «Залишишся тут, у мене. Потім що-небудь придумаємо». Хлопець вдячно кивнув: після смерті батька він став кругом сирота, бо мати померла при пологах. А оте «що-небудь» вилилось у добрий коледж, а потім в юридичний факультет, що його він мав закінчити за кілька тижнів. А тим часом Елоїс потроху переймав на себе обов’язки камердинера, і хоч від чорної роботи його було звільнено, він прислуговував чим міг Уорренові Тренту, а той приймав ці послуги мовчки або з невдоволеним буркотінням — залежно від настрою. Часом між ними спалахували гарячі суперечки — здебільшого, щоправда, тоді, коли Елоїс відчував, що хазяїн навмисне під’юджує його, щоб трохи розважитися.

І все ж, незважаючи на їхню близькість і на свідомість того, що Уоррен Трент дозволяє йому вільності, яких від інших не потерпів би, Ройс завжди відчував, що між ними лежить невидима межа, переступати яку йому не слід. Тим-то й зараз Елоїс обачно знизив тон.

— Дівчина кликала на допомогу, а я почув, — пояснив він і далі розповів, не вихваляючись, що зробив сам і як потім діяв Пітер Макдермот. Про заступника головного адміністратора він говорив сухим, підкреслено байдужим тоном.

Вислухавши його, Уоррен Трент зауважив:

— Макдермот зробив усе, що треба. Чому ти не любиш його?

Ройса вже не раз дивувала проникливість старого. Він відповів:

— Не знаю. Мабуть, ми хімічно несполучні. А крім того, я не люблю шикарних білих спортсменів, що демонструють своє душевне благородство, виявляючи надмірну зичливість до негритосів.

Уоррен Трент скинув на Ройса запитливий погляд.

— А ти, бачу, добра штучка. Все ж таки подумай, може, ти несправедливий до Макдермота?

— Я ж сказав — видно, ми створені з хімічно несполучних речовин.

— Твій батько добре розумівся на людях. Але він був куди толерантніший за тебе.

— Собака любить людей, що гладять його. Але пояснюється це тим, що його розум не обтяжений знанням та освітою.

— А якби був обтяжений, то, гадаю, він добирав би зовсім інших висловів.

Їхні очі зустрілись, і Ройс запнувся. Згадка про батька завжди бентежила його. Ройс-старший народився в сім’ї рабів і виріс людиною, яку нині негри зневажливо звуть «дядечком Томом». Старий завжди приймав життя таким, як воно є, ніколи не втрачав оптимізму й не нарікав на долю. Те, що відбувалося за межами його маленького світу, майже не цікавило старого негра. І все ж у нього була незалежна вдача — про це свідчили його взаємини з Уорреном Трентом, а властиве йому тонке знання людської душі не мало нічого спільного з лакейською мудрістю. Елоїс любив батька глибокою любов’ю, що в такі-от хвилини переростала в гірку тугу. Нарешті він відповів:

— Може, я вжив не ті слова, але змісту це не міняє.

Уоррен Трент тільки кивнув і вийняв свого старомодного кишенькового годинника.

— Виклич, будь ласка, Макдермота. Скажи, нехай підніметься сюди. Мені сьогодні трохи нездужається.

— То, кажете, Марк Прейскотт у Римі? — повторив власник готелю. — Що ж, доведеться подзвонити йому.

— Дівчина дуже просила, щоб ми не робили цього, — сказав Пітер Макдермот.

Вони розмовляли в розкішно обставленій Трентовій вітальні. Старий вмостився в глибокому, м’якому кріслі, поклавши ноги на ослінчик. Пітер сидів перед ним.

— Ну, це вже я вирішуватиму, дзвонити чи ні, — відрубав Уоррен Трент. — Якщо вона дозволила згвалтувати себе в моєму готелі, то хай і відповідає за це.

— Власне, згвалтувати її не встигли, бо втрутилися ми з Ройсом. Але я ще маю з’ясувати, що було перед тим.

— Ви вже розмовляли з нею сьогодні вранці?

— Коли я прийшов на роботу, міс Прейскотт ще спала. Я залишив записку, в якій прошу її зустрітися зі мною, перше ніж зона піде з готелю.

Уоррен Трент зітхнув і байдуже махнув рукою.

— Гаразд, доводьте цю справу до кінця самі.

«Отже, це питання його більше не цікавить, і в Рим він не телефонуватиме», — з полегкістю подумав Пітер.

— Тепер я хотів би обговорити з вами поведінку деяких службовців бюро оформлення, — сказав він і розповів про випадок з Олбертом Уеллсом.

Почувши про нічим не виправданий обмін номерів Уоррен Трент похмуро кинув:

— Той номер треба було давним-давно закрити. Давайте зробимо це зараз.

— Знаєте, зовсім закривати його, мабуть, не треба. Ми можемо просто тримати його на крайній випадок, а здаючи, попереджати мешканця про невигоди.

— Гаразд, займіться цим, — кивнув старий.

Повагавшись, Пітер додав:

— Я хотів би взагалі видати інструкцію про порядок переселення мешканців із номера в номер. Таке неподобство трапляється вже не вперше, мешканців пересувають безпардонно, мов шахи на шахівниці, і це, по-моєму, слід заборонити.

— Ні, зробіть тільки те, про що ми з вами домовилися, — різко відказав Уоррен Трент. — А загальні інструкції видаватиму я сам — коли вважатиму за потрібне.

«В цих словах — усі вади нашого господарювання, — з досадою подумав Пітер. — На окремі помилки реагуємо, а викорінити їх причини не беремося». Вголос він сказав:

— Я мушу також розповісти вам про непорозуміння з герцогом і герцогинею Кройдонськими. Герцогиня заявила, що хоче бачити вас особисто.

Він переповів її скаргу на офіціанта, а потім — версію Сола Нетчеза.

— Цю кляту бабу я добре знаю, — пробурчав Уоррен Трент. — Поки ми не виженемо офіціанта, вона не вгамується.

— А по-моєму, його нема за що виганяти.

— Тоді скажіть йому, нехай на кілька днів поїде половити рибу — із збереженням платні. І щоб до готелю в цей час не потикався. І ще додайте: коли він знову надумається щось розхлюпати, то нехай це вже буде окріп, і найкраще — на голову герцогині. Ті кляті собаки все ще при ній?

— Так, — усміхнувся Пітер.

Спеціальний закон штату Луїзіана суворо забороняє тримати тварин у готельних приміщеннях, але щодо тер’єрів герцогині Кройдонської Уоррен Трент пішов на поступку: сказав, що не помічатиме собак, якщо їх, виводитимуть на прогулянку тишком, через чорний хід. Герцогиня, однак, щодня демонстративно простувала зі своїми пестунчиками через вестибюль, і двоє розгніваних мешканців уже допитувалися, чому їхніх песиків не допустили в готель.

— Учора в мене була сутичка з Огілві. — Пітер розповів про тривалу відсутність начальника охорони й про свою пересварку з ним.

Хазяїн зреагував блискавично:

— Я вже не раз казав вам: Огілві не чіпайте. Він підпорядкований мені особисто.

— Це створює труднощі. Особливо в нагальних випадках…

— Ви чули, що я сказав. Про Огілві — забудьте.

Уоррен Трент почервонів — неясно тільки, від гніву чи від ніяковості. Заборона критикувати Огілві була безглузда, і старий добре усвідомлював це. «Що ж усе-таки дало колишньому полісменові таку владу над хазяїном?» — зачудовано подумав Пітер.

Аби перемінити тему, Уоррен Трент раптом сказав:

— Сьогодні до нас приїздить Кертіс О’Кіф. Йому потрібні два суміжні люкси, і я про це вже розпорядився. А вас прошу особисто простежити, щоб усе було гаразд. І, будь ласка, сповістіть мене, як тільки він з’явиться.

— Він до нас надовго?

— Не знаю. Це залежить від багатьох обставин.

Пітерові раптом стало жаль старого. Хоч як погано керував він готелем, «Сейнт-Грегорі» був справою його життя. А втім, не все ще втрачено, думав Макдермот, свіжий капітал і рішучі адміністративні заходи могли б зробити чудо…

— Яка в нас ситуація із з’їздами? — перебив його думки Уоррен Трент.

— Приблизно половина інженерів-хіміків уже виписалася, решта роз’їдеться сьогодні. Прибувають акціонери компанії «Кока-кола „Золота корона“». Вони беруть триста двадцять номерів, тобто більше, ніж ми сподівалися. Я розпорядився відповідно збільшити кількість порцій на обід та вечерю. — Старий схвально кивнув головою, й Пітер повів далі: — З’їзд американських дантистів розпочнеться завтра, але делегати вже прибувають. Вони займуть приблизно двісті вісімдесят номерів.

Уоррен Трент задоволено мугикнув. «Принаймні не всі новини погані», — подумав він. З’їзди — головна стаття прибутку в готельному бізнесі, і два з’їзди, що відбуватимуться водночас, істотно поповнять касу, хоч, на жаль, не настільки, щоб компенсувати недавні збитки. Та що там не кажи, з’їзд дантистів — великий успіх для готелю. І це заслуга Пітера Макдермота. Дізнавшись, що попередня угода між організаторами з’їзду й однією великою готельною компанією зірвалася, він негайно вилетів у Нью-Йорк і зумів умовити підготовчий комітет провести з’їзд у Новому Орлеані — в готелі «Сейнт-Грегорі».

— Вчора у нас вільних місць не було, — сказав Уоррен Трент.

— Завжди так: то густо, то пусто. Чи зможемо ми розмістити всіх, хто приїде сьогодні?

— Перше ніж іти до вас, я взявся за арифметику. Загалом звільняється достатня кількість номерів. Вийде майже так на так. Але мене турбує завелика кількість прийнятих нами індивідуальних попередніх замовлень.

Як кожен готель, «Сейнт-Грегорі» приймав замовлень більше, ніж мав вільних номерів. Розрахунок тут був простий: далеко не всі люди, що просять зарезервувати для них номери, потім приїздять у готель, тож завдання полягає в тому, щоб правильно вгадати, скільки замовлень буде недійсних. Здебільшого досвід і щастя допомагають адміністрації викрутитись. Та час від часу в прогнози закрадається помилка, і це призводить до серйозних неприємностей.

Найгірші хвилини в житті адміністратора готелю настають тоді, коли йому доводиться пояснювати обуреному замовникові, що, всупереч листовному підтвердженню, вільних місць у готелі немає. Адміністратора в таких випадках мучить не тільки сором, але й гірка свідомість, що ця людина віднині обминатиме його готель десятою дорогою.

Пітер ніколи не забуде випадку, що стався з ним у Нью-Йорку: делегати з’їзду пекарів вирішили залишитися в готелі ще на один день, щоб уночі прогулятися катером навколо Манхеттена. Але двісті п’ятдесят пекарів з дружинами забули, на жаль, повідомити про своє рішення готельну, адміністрацію, яка сподівалася, що вони звільнять номери для з’їзду інженерів-будівельників. Пітера й досі кидало в жар, коли він згадував шарварок у готельному вестибюлі: кількасот розлютованих інженерів та їхніх жінок, і в руках у багатьох — підтвердження замовлень, зроблених ще два роки тому. Кінець кінцем, оскільки інші готелі міста були також переповнені, новоприбулих розвезли по мотелях на околицях Нью-Йорка — до наступного дня, коли пекарі з невинним виглядом нарешті позабиралися геть. Але пред’явлені інженерами величезні рахунки за проїзд на таксі, плюс кругленька сума компенсації, яку довелося сплатити, щоб уникнути позову, викачали з готельної каси куди більше грошей, ніж дали обидва з’їзди разом узяті.

Уоррен Трент запалив сигару, жестом запросивши Макдермота взяти сигарету з коробки, що стояла на столику поряд. Закуривши, Пітер сказав:

— Я домовився з «Рузвельтом». Мені пообіцяли в разі потреби надати до тридцяти номерів.

«З таким козирем у запасі грати, звичайно, легше, — подумав він. — Хоч робити на нього ставку можна тільки тоді, коли іншого виходу немає».

За критичних обставин навіть найзапекліші конкуренти в готельному бізнесі виручають один одного, добре знаючи, що завтра, може статись, вони поміняються ролями.

— Добре, — сказав Уоррен Трент, огортаючись хмарою сигарного диму. — А які в нас перспективи на осінь?

— Невеселі. Я підготував для вас пояснювальну записку: два профспілкових оргкомітети відмовилися проводити конференції в «Сейнт-Грегорі».

— Чому?

— Причина не нова, і я вже не раз звертав на неї вашу увагу. Ми дискримінуємо кольорових. Це не тільки суперечить законові про громадянські права, а й настроює проти нас профспілкові організації. — Пітер мимоволі глянув на Елоїса Ройса, який саме ввійшов до вітальні із стосом журналів і тепер розкладав їх на журнальному столику.

Не підводячи голови, молодий негр сказав:

— На мене можете не зважати, я не ображуся, містере Макдермот, — Ройс знову, як учора, вимовляв слова з підкреслено негритянським акцентом. — Ми, негритоси, до таких речей звикли.

Уоррен Трент, думаючи про своє, сердито гримнув:

— Не блазнюй.

— Слухаю, сер! — Ройс покинув сортувати журнали, випростався і, дивлячись на них обох, сказав уже звичайним тоном: — Але вам не завадило б зрозуміти: профспілки відмовляються від наших послуг, бо цього вимагають громадські інтереси. І не тільки профспілки стали на цей шлях. Інші організації й просто чесні люди не матимуть з такими, як ми, ніяких справ, доки ми не визнаємо, що часи змінилися.

Уоррен Трент помахом руки зупинив Ройса й сказав Пітерові:

— Чули? А тепер можете відповісти йому самі. Висловів ми тут не перебираємо.

— Річ у тім, — спокійно відказав Пітер, — що я цілком згоден з усім, що він сказав.

— А чому ж ви згодні? — глузливо спитав Ройс. — Тому, що це відповідає інтересам бізнесу? Чи тому, що без дискримінації вам буде легше працювати?

— Що ж, це теж підхожі причини, — відповів Пітер. — Якщо вам хочеться відмовити мені в праві на інші — будь ласка, вважайте, що я керуюся тільки ними.

Уоррен Трент грюкнув кулаком об бильце крісла.

— З мене досить! Завели — «причини, причини!» Обидва ви просто дурні неприторенні, от хто ви!

З цього приводу вони сперечалися вже не раз. Незважаючи на те, що готельні компанії в штаті Луїзіана номінально підкорилися законові про громадянські права, переважна більшість незалежних готелів на чолі з «Сейнт-Грегорі» — була проти змін. Себто, напочатку, поки цей закон був у центрі загальної уваги, вони вдали, ніби виконують його, та потім тихенько повернулися до своєї давньої політики: «Тільки для білих!» Навіть загроза судового переслідування не лякала їх, бо вони знали, що як оплоти сегрегації можуть розраховувати на міцну підтримку з боку впливових місцевих кіл, а тактика юридичного крутійства й зволікань ще багато років убезпечуватиме їх від штрафів та інших неприємностей.

— Ні! — Уоррен Трент люто роздушив сигару в попільниці. — Я вам знову повторюю: інші нам не указ, ми тут іще поживемо по-старому. А на профспілки мені начхати — обійдемося без їхніх конференцій. І взагалі, годі патякати — вже зади до стільців поприлипали. Нумо працювати!

3

Десь о пів на десяту Крістіна Френсіс знайшла Сема Якубця в бюро оформлення. Як завжди в цей час, опецькуватий лисий завідуючий відділом кредиту перевіряв у гросбуху рахунки всіх мешканців готелю. Працював він похапцем, швидкими, нервовими рухами гортаючи сторінки, і сторонньому спостерігачеві цей поспіх міг би навіть видатись ознакою неуважливості. Насправді ж гострі, всевидющі очі завідуючого кредитом не пропускали жодної дрібниці, і саме завдяки його пильності готель заощаджував тисячі доларів, що їх інакше доводилося б списувати як несплачені борги.

На кожного мешканця й кожен номер готелю в гросбуху була окрема кредитна картка. Крізь товсті скельця окулярів Якубець читав імена, перебігав поглядом друковані стовпчики рахунків і час від часу занотовував щось у блокноті. На мить він звів очі на Крістіну й зразу ж знову втупився в гросбух.

— У мене ще на кілька хвилин роботи, міс Френсіс.

— Нічого, я почекаю. Знайшли щось цікаве?

Якубець, не відриваючись від роботи, кивнув.

— Дещо є.

— Наприклад?

Він знову записав щось у блокноті.

— Номер п’ятсот дванадцять, Г. Бейкер. Зареєструвався о восьмій десять, ранку. О восьмій двадцять замовив у номер пляшку спиртного, попросив записати на рахунок.

— Може, він чистить зуби спиртним.

Якубець, не розгинаючись, кивнув.

— Можливо.

Але Крістіна знала: куди більш можливе те, що Г. Бейкер з номера п’ятсот дванадцятого — пропаща душа. Мешканець, який одразу по приїзді замовляє в номер пляшку спиртного, автоматично стягає на себе підозру завідуючого кредитом. Звичайно новоприбулі, яким кортить промочити горло після подорожі чи важкого дня, просять принести коктейль з бару. Пляшку ж замовляють, щоб напитися, і такі люди часто не збираються або не можуть розрахуватись.

Крістіна знала також, що Якубець тепер зробить. Він попросить одну з покоївок під яким-небудь приводом зайти в номер 512 і подивитися, що за один отой Г. Бейкер і який у нього багаж. Покоївки знають, на що звертати увагу: гарний одяг і пристойна валізка промовляють самі за себе. Якщо наслідки огляду будуть задовільні, то завідуючий кредитом цим і обмежиться, хоч даний рахунок все одно контролюватиме. Іноді поважні, солідні громадяни наймають номер у готелі спеціально для того, щоб напитися; що ж, якщо вони при цьому нікому не заважають і справно розраховуються — хай собі п’ють на здоров’я.

Коли ж виявиться, що багажу в мешканця немає або його вигляд не викликає довіри, Якубець особисто завітає до нього побалакати. Поводитиметься він обережно й приязно. Якщо мешканець доведе свою платоспроможність чи погодиться сплатити частину грошей наперед, вони розстануться друзями. Якщо ж підозра підтвердиться, завідуючий відділом кредиту діятиме рішуче і невмолимо, таку людину виселять з готелю, перше ніж вона встигне наробити великих боргів.

— Ось іще один, — сказав Якубець Крістіні. — Сендерсон, номер дванадцять нуль сім. Роздає завеликі чайові.

Крістіна перебігла очима кредитну картку під його рукою. В ній стояли дві суми за дрібні послуги — одна в півтора, друга — в два долари. В обох випадках на чай Сендерсон виписав по два долари.

— Типи, що не збираються платити, часто виписують у кредит найбільші чайові, — зауважив Якубець. — Доведеться подивитись, що він за один.

Крістіна знала, що, як і в першому випадку, завідуючий кредитом зважуватиме кожне слово; він повинен не лише вміти розпізнавати пройдисвітів, але й весь час думати про те, щоб не образити чесної людини.

Швидким рухом Якубець згорнув гросбух, кинув його в шухляду й засунув її.

— А тепер я до ваших послуг, — сказав він.

— Ми найняли доглядальницю для мешканця номера чотирнадцять-десять. — Крістіна розповіла про захворювання Олберта Уеллса й пояснила: — Мене непокоїть, чи зможе містер Уеллс розрахуватися з нею — можливо, він не усвідомлює, скільки це коштуватиме. — Вона могла б іще додати, що в даному разі не так дбає про службові інтереси, як уболіває за хвору людину, але, звісно, не сказала цього.

Якубець кивнув головою.

— Атож, приватний медичний догляд може вскочити йому в добрі гроші.

Вони вийшли з бюро оформлення й попрямували вже людним, гомінким вестибюлем до кабінету завідуючого відділом кредиту — маленької кімнати за конторкою портьє. В кабінеті, одна стіна якого була до самої стелі заставлена шухлядками картотеки, працювала секретарка — пухкенька брюнетка.

— Медж, подивись-но, що в нас є на Уеллса, Олберта, — сказав Сем Якубець.

Секретарка мовчки засунула шухляду, над якою працювала, висунула іншу; перебігла пальцями по картках і по паузі проторохтіла:

— З Албукерка? Кун-Репідса? Монреаля?

— З Монреаля, — сказала Крістіна.

Секретарка подала картку, Якубець узяв її і, переглянувши, сказав:

— З ним ніби все гаразд. Зупинявся в нас шість разів. Розплачувався готівкою. Одне невеличке непорозуміння, яке, здається, залагодили.

— Про це я знаю, — сказала Крістіна. — То була наша вина.

Завідуючий кредитом кивнув.

— По-моєму, непокоїтися нема чого. Чесні люди не зраджують своїх звичок так само, як злочинці. — Він повернув картку секретарці, вона вклала її на місце й засунула шухлядку, де, як і в десятках інших на цій стіні, зберігалися відомості про людей, що зупинялися в готелі. — Але я про всяк випадок довідаюся, скільки коштуватимуть послуги доглядальниці, й побалакаю з містером Уеллсом. Може, якщо йому буде важко сплатити зразу велику суму, ми дамо відстрочку.

— Дякую, Семе, — Крістіні полегшало на серці, бо вона знала, що Якубець, такий нещадний до пройдисвітів, чуйно ставиться до людей, які справді потребують допомоги.

Коли вона підійшла до дверей, завідуючий відділом кредиту гукнув їй навздогін:

— Міс Френсіс, а що чути нагорі?

— Друкують лотерейні білети: будуть розігрувати готель, Семе. Я не хотіла казати вам цього, але ви мене змусили.

— Якщо виграш припаде на мій білет, хай його розіграють ще раз, — сказав Якубець. — У мене і так клопоту повна голова.

Крістіна розуміла, що хоч він жартує, на душі в нього коти шкребуть: як багато інших службовців готелю, він побоюється за своє місце. Взагалі фінансові справи готелю не підлягають розголошенню, але відомості про них завжди просочуються; що ж до теперішньої кризи, то чутки про неї ширилися, мов епідемія.

Вона знов пройшла вестибюлем, відповідаючи «доброго ранку!» на привітання розсильних, готельної квіткарки й одного з чергових адміністраторів, що поважно сидів за своєю конторкою. Відтак, проминувши ліфти, легко вибігла головними сходами на другий поверх.

Побачивши чергового адміністратора, Крістіна знов подумала про Пітера Макдермота — його безпосереднього начальника. Після вчорашнього Пітер не йшов їй з мислі. Чи він так само думає про неї? І, ловлячи себе на тому, що їй хочеться, щоб було справді так, вона силкувалася притлумити це почуття. Лишившись сама, Крістіна кілька разів сходилася з чоловіками, але ні до кого не ставилася серйозно. Часом дівчині здавалося, що якийсь інстинкт оберігає її від емоційних струсів, від нових болючих утрат. А проте в цю мить Пітер знову постав у неї перед очима — вона подумала, де він зараз і що робить. І сказала собі: годі про це, рано чи пізно наші стежки сьогодні зійдуться.

4

Безрезультатна розмова в апартаментах хазяїна готелю тільки зіпсувала настрій Пітерові Макдермоту. Прямуючи коридором п’ятнадцятого поверху до ліфта, він думав про те, що, власне, всі його зустрічі з Уорреном Трентом закінчуються на такій ноті. А тим часом як багато він міг би зробити, якби йому бодай на півроку дозволили взяти кермо влади в готелі у свої руки!

Коло ліфта він зупинився й по внутрішньому телефону запитав портьє, які номери зарезервовані для містера Кертіса О’Кіфа та його почту. Портьє відповів: два суміжних люкси на дванадцятому поверсі — і Пітер, не викликаючи ліфта, збіг на два поверхи вниз службовими сходами. Як у всіх великих готелях, в «Сейнт-Грегорі» вдавали, ніби тринадцятого поверху не існує — він називався чотирнадцятим.

Всі четверо дверей до двох зарезервованих люксів були відчинені, і, наближаючись до них, Пітер почув заводи пилососа. Ввійшовши досередини, він побачив двох покоївок, що енергійно працювали під пильним наглядом місіс Бланш дю-Кеней, язикатої, але вельми справної кастелянші готелю. Побачивши Пітера, вона блиснула чорними очима.

— А я вже думала — невже ніхто з вас, чоловіків, не прийде перевірити, як я тут управляюся? Невже ви й справді звіритеся на дурну бабу, коли приїздить таке велике цабе?

Пітер усміхнувся.

— Не гарячкуйте, місіс К. Я тут за наказом містера Трента. — Йому подобалася ця руда, вже не першої молодості жінка — він знав, що на неї завжди можна покластися. Покоївки всміхалися, дивлячись на них. Пітер підморгнув їм і додав, звертаючись до місіс дю-Кеней: — Якби містер Трент знав, що ви взяли це діло під особистий контроль, йому враз відлягло б від серця.

— А якби в нашій пральні не стало мила, ми б послали по вас, — відказала, стримуючи усмішку, кастелянша й заходилася вправно підбивати подушки на дивані.

Посміявшись, Пітер запитав:

— Ви не забули про квіти й кошик із фруктами? — І подумав, що готельному королеві вже, либонь, набрид незмінний кошик із фруктами, яким готелі зустрічають усіх високопоставлених осіб. Але відсутність його могла впасти О’Кіфові в око.

— Їх уже несуть сюди. — Місіс дю-Кеней випросталася і, дивлячись на Пітера, додала: —Та я чула, що містер О’Кіф їде до нас із своєю квіточкою, і везе її не у вазі.

Пітер зрозумів: це натяк на те, що Кертіс О’Кіф завжди подорожує з коханкою, до того ж — щораз іншою. Він вирішив промовчати.

Місіс дю-Кеней задьористо всміхнулася:

— Ну, що ж, роздивляйтеся. Грошей за це не беремо.

Обидва люкси були прибрані бездоганно. На гладенько випрасуваних покривалах і завісах — білих із золотом, у французькому стилі — ані порошинки. Білизна в спальнях і ванних кімнатах найсвіжіша, розстелена й розкладена за всіма правилами, рукомийники й ванни аж блищать, сидіння унітазів — як нові, дошки опущені. Дзеркала й шибки сяють. Всі електролампи засвічуються, радіотелевізійні комбайни працюють. Кондиціонери слухняно реагують на переключення реостата. «Начебто все гаразд», — вирішив Пітер, ще раз обдивляючись вітальню суміжного люкса. І зараз же подумав: «Стривай, здається, не все». Він згадав, що Кертіс О’Кіф — побожний аж до фанатизму й молиться кілька разів на день, іноді навіть на людях. Пітер чув, що коли О’Кіфові припадає до вподоби якийсь готель, він вимолює його в бога, як дитина — різдвяну іграшку. Розповідали також, що перед початком переговорів про купівлю в його приватній каплиці правлять молебень, у якому мають брати участь усі О’Кіфові помічники. Один конкурент якось зло пожартував: «Кертіс ніколи не пропускає нагоди помолитися. Через те він і с…ть навколішках».

Отже, Пітер вирішив перевірити, чи є в кімнатах біблії. І за хвилину вже радів, що додумався до цього. Біблій давно не міняли, і їх перші сторінки, як завжди в готелях, були списані номерами телефонів повій; всі ж бо досвідчені мандрівники знають, що том святого письма — найпевніше джерело такої інформації.

Пітер мовчки показав книжки місіс дю-Кеней. Та поцмокала язиком.

— Ці біблії містеру О’Кіфові не знадобляться, правда ж? Я скажу, щоб принесли нові. — Взявши книжки під пахву, вона допитливо зазирнула Пітерові в очі. — Видно, тим, хто хотів би й далі тут працювати, доведеться тепер підроблятися під містера О’Кіфа?

Він знизав плечима.

— Слово честі, не знаю, місіс К. Мені відомо не більше, ніж вам.

Йдучи до дверей він відчував на собі збентежений погляд кастелянші. Пітер знав, що на руках у місіс дю-Кеней — хворий чоловік, і втрата роботи була б для неї страшним лихом. Спускаючись ліфтом на другий поверх, він думав про неї з щирим співчуттям.

«Якщо керівництво готелю зміниться, — міркував він, — то більшості молодих здібних працівників, очевидно, запропонують лишитися на своїх місцях. І вони, очевидно, пристануть на цю пропозицію, бо О’Кіфова компанія, кажуть, ставиться до свого персоналу непогано. Але літнім службовцям, надто тим, що вже позвикали до своїх посад і працюють абияк, є над чим замислитись».

Коли Пітер Макдермот підходив до дверей канцелярії, назустріч йому вийшов головний інженер Док Вікері. Зупинившись, Пітер сказав:

— Не знаю, чи вам відомо, інженере, але ліфт номер чотири вчора кілька разів заїдав.

Головний інженер похмуро кивнув великою лисою головою.

— Відомо, та що з того? Треба міняти підйомники, а грошей — чортма.

— Невже зайшло так далеко?

Пітер знав, що бюджет головного інженера нещодавно урізали, але про те, що ліфти зовсім виходять з ладу, чув уперше.

Док Вікері похитав головою.

— Якщо ви питаєте, чи загрожує нам нещасний випадок, то відповідь буде: ні. Я пильную запобіжників, як ока в лобі. Але дрібні поламки в нас уже були, і колись станеться й велика. А ви ж знаєте: досить, щоб два підйомники вийшли з ладу, і в цьому домі все піде шкереберть.

Пітер кивнув і подумав, що з такою небезпекою ще можна миритися.

— Яка ж сума вам потрібна?

— Для початку — сто тисяч доларів, — відповів головний інженер, дивлячись на нього поверх окулярів. — Цього вистачило б на те, щоб поміняти ліфтам усі нутрощі й полагодити ще дещо.

Пітер стиха свиснув.

— Я вам от що скажу, — вів далі шотландець. — Гарна машина — коли тільки вона справді гарна — поводиться майже як людина. Вона для тебе зробить удесятеро більше, ніж ти сподівався, а як потому ти її підлатаєш і поговориш з нею ласкаво, то вона напружиться й ще трохи попрацює. Але колись і для машини надходить останній день, і вона помирає, і хоч би як і ти й вона хотіли цей день відвернути — вам це не вдасться.

Відчиняючи двері свого кабінету, Пітер усе ще обмірковував слова головного інженера. «Може, останній день надходить колись і для цілого готелю? — думав він. — А втім, ні, „Сейнт-Грегорі“ до смерті ще далеко. Зате нинішньому керівникові його, видно, прийшов кінець».

На столі в нього лежала ціла купа листів, записок та телефонограм. Він узяв верхню й прочитав: «Міс Марша Прейскотт просить повідомити, що чекатиме вашого дзвінка в номері 555». Це був нагад і про те, що він збирався детальніше з’ясувати обставини вчорашнього бешкету в номері 1126-27.

І ще одне: треба буде найближчим часом заскочити до Крістіни, бо зібралося кілька питань, яких без Уоррена Трента не розв’язати — питань хоч і нагальних, але надто дрібних, щоб вести про них мову під час ранкової аудієнції в хазяїна. Тут він усміхнувся й сказав собі: «Слухай-но, навіщо виправдуватись? Тобі просто кортить побачитися з нею — і нічого поганого в цьому немає!»

Та поки він вирішував, що зробити спершу, задзвонив телефон. То був виклик з бюро оформлення. Черговий адміністратор сказав:

— Ви прохали, щоб вас сповістили. Щойно прибув містер О’Кіф.

5

Кертіс О’Кіф пройшов людний, схожий на склеписту печеру вестибюль стрімко, як стріла пройшла б крізь яблуко. «До того ж, яблуко гнилувате», — подумав він зневажливо. Йдучи, О’Кіф помічав ознаки розкладу досвідченим оком людини, що знає готельний бізнес, як свої п’ять пальців. То були ознаки дрібні, але промовисті: залишена на стільці й не прибрана газета; купка сигаретних недокурків в урні з піском коло ліфтів; брак гудзика на кітелі розсильного; дві перегорілі лампи в люстрі під стелею. При вході з Сейнт-Чарлз-авеню, стоячи посеред людського потоку, точили баляси швейцар в уніформі й продавець газет. Літній черговий адміністратор сидів за своєю конторкою похнюплений, байдужий до всього, що робилося довкола.

Якби стільки неподобств сталося водночас в якомусь готелі О’Кіфової імперії, батіг пішов би гуляти по спинах, посипалися б догани й попередження, а дехто, можливо, і розпрощався б зі своєю посадою. «Гаразд, не гарячкуй, „Сейнт-Грегорі“ ще не твій, — нагадав собі Кертіс О’Кіф. — Поки що не твій».

Він прямував до бюро оформлення — високий, сухорлявий, енергійний чоловік у бездоганно випрасуваному темно-сірому костюмі. Хода в нього була особлива — він дріботів ногами, наче пританцьовуючи, і цієї ходи не міняв ні на гандбольному полі, де регулярно тренувався, ні на паркеті танцювального залу, ані на хисткій палубі власної океанської яхти «Шинкар-ІV». Він пишався тим, що його фігура лишається стрункою, спортивною ще й тепер, на п’ятдесят шостому році життя, — а це було бурхливе життя людини, яка, пробиваючи собі шлях нагору з безликої безвісності, спромоглася зайняти місце серед найсильніших світу цього й заразом здобути репутацію чи не найбільш непосидющого мільйонера.

Клерк, що сидів за мармуровою дошкою конторки, навіть не глянувши вгору, підштовхнув до нього блок відривних реєстраційних бланків. Власник готельної компанії цього наче й не помітив. Рівним голосом він проказав:

— Моє прізвище О’Кіф. Я зарезервував два люкси, один для себе, другий — для міс Дорогі Леш.

Краєчком ока він бачив у цю мить, як Додо входить до вестибюля: додгонога, пишногруда, вона, здавалося, випромінювала хтивість. Як завжди, всі голови обернулися до неї, почулося тихе: «Ого-го!»

О’Кіф доручив їй простежити за багажем біля машини. Такі речі вона робила охоче. Але там, де вимагалися бодай мінімальні розумові зусилля, до неї краще було не звертатись.

О’Кіфові слова подіяли, як вибух гранати.

Реєстратор здригнувся й сів рівно. Під холодним поглядом сірих очей, що прошивав його наскрізь, вираз його обличчя враз змінився: байдужість поступилася місцем догідливості. Інстинктивно, нервовим рухом він поправив краватку.

— Пробачте, сер. Містер Кертіс О’Кіф?

Готельний король кивнув, і на його досі незворушному обличчі з’явилася півусмішка — тепер це було обличчя, що люб’язно всміхалося з п’ятисот тисяч обкладинок книжки «Ви — мій гість», примірник якої лежав на видноті в усіх номерах О’Кіфових готелів. («Ця книжка зацікавить і розважить вас. Якщо ви хочете взяти її з собою, будь ласка, повідомте про це портьє, й до вашого рахунку буде додано 1 долар 25 центів»).

— Прошу, сер, ваші номери вже чекають на вас, сер. Хвилиночку, будь ласка.

Поки клерк квапливо гортав квитанції замовлень, О’Кіф відступив на крок від конторки, звільняючи місце для інших приїжджих. Біля бюро оформлення, де ще хвилину тому було порівняно тихо, починалася щоденна метушня, без якої, власне, готель — не готель. Надворі, під теплим, яскравим сонцем, вивантажувалися з автобусів авіакомпаній та з таксі пасажири, що прибули на південь, так само, як і він, ранковими рейсами з Нью-Йорка. О’Кіф подумки відзначив, що в готелі має відбутися з’їзд. Під склепистою стелею вестибюля висів плакат:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДЕЛЕГАТІВ З’ЇЗДУ АМЕРИКАНСЬКИХ ДАНТИСТІВ.

Додо підійшла до О’Кіфа в супроводі двох розсильних з валізами — вони простували за нею, мов жерці за богинею. Її пишне попелясто-русе волосся вибилося з-під барвистого крислатого капелюшка, блакитні очі на ніжно-білому дитячому личку були, як завжди, широко розплющені.

— Керті, тут, кажуть, зібралася сила-силенна зубних лікарів.

— Добре, що ти мені сказала про це, — насмішкувато відповів він. — А то б я й не знав.

— То, може, я запломбую нарешті той зуб! Я вже стільки разів, стільки разів збиралася…

— Вони сюди з’їхалися роззявляти власні роти, а не заглядати в чужі.

Додо ще ширше розплющила очі — в таких випадках у неї був завжди вираз дитини, яка силкується зрозуміти щось, але не може. Адміністратор одного з О’Кіфових готелів якось сказав про Додо, не знаючи, що хазяїн чує його: «В неї мозок — у пазусі. Якби ж то ці півкулі ще й думали!» Але те, що дратувало інших — усі ті дурні вибрики й не до ладу сказані слова, — його особисто тільки забавляли. Можливо, тому, що часом його стомлювало товариство мудріїв та дотепників.

Але незабаром він, мабуть, таки розпрощається з Додо. Цей «роман» триває вже майже рік — довше, ніж усі попередні. А в голлівудському сузір’ї ніколи не бракує таких зірочок. Певна річ, він не кине її напризволяще — натисне на кнопки, забезпечить їй контракт на дві-три другорядні ролі — і хтозна, може, з неї ще вийде актриса. Лице і тіло в неї є; а скільки дівчат вибивалося в люди, не маючи більш нічого!

Реєстратор випростався.

— Готово, сер.

Кертіс О’Кіф кивнув головою, і маленька процесія на чолі з Гербі Чендлером, який наче виріс з-під землі, рушила до ліфта.

6

Невдовзі по тому, як Кертіса О’Кіфа і Додо було припроваджено до їхніх суміжних люксів, Джуліус Мілн, на прізвисько «Ключник», одержав однокімнатний номер.

О 10.45 Ключник подзвонив по прямому телефону з аеропорту Муасан (над апаратом був напис: «Домовляйтеся безплатно з найкращим готелем у Новому Орлеані!»), щоб підтвердити замовлення, зроблене кілька днів тому по міжміській лінії. Із «Сейнт-Грегорі» йому відповіли, що номер для нього зарезервовано, і якщо він прибуде з аеропорту без затримки, то зможе відразу оселитися.

Ключник, який вибрав «Сейнт-Грегорі» лише кілька хвилин тому, зрадів, хоча й не здивувався, бо, заздалегідь плануючи цей рейд, зарезервував на різні прізвища номери в усіх великих новоорлеанських готелях. Для «Сейнт-Грегорі» він назвався Байроном Мідером — запозиченим з газети ім’ям, справжній власник якого зірвав найбільший куш на скачках. Те, що йому зразу запропонували номер, могло бути доброю прикметою, а добрим прикметам Ключник надавав надзвичайно великої ваги. І, до речі, вони вже кілька разів справджувалися. Наприклад, коли його востаннє судили, то зразу потому, як він визнав себе винним, скісний сонячний промінь упав на суддю, і той дав йому тільки три роки, хоч Ключник чекав щонайменше п’ять. Та й перед тим, як він востаннє попався, добрі прикмети не підводили його. Всі нічні відвідини номерів у різних детройтських готелях завершувалися вдало, і з жодного він не виходив з порожніми руками — безперечно, завдяки тому, що на дверях цих номерів, у тій чи іншій комбінації, завжди стояла цифра 2, його щаслива цифра. І надало ж йому поткнутися наостанку в номер, на дверях якого цієї цифри не було! Мешканка того номера прокинулася й зарепетувала саме в ту мить, коли він, набивши спеціально призначену для цього велику кишеню пальта коштовностями й грошима, запихав у валізку її норкову шубу. Як на те, готельний детектив був десь поряд і миттю прибіг на лемент. Коли б на дверях була двійка, цього, звісно, не сталося б. Ключник сприйняв удар долі з філософським спокоєм — він навіть не став розповідати байку, що вже не раз виручала його в таких випадах. І от тепер, відсидівши свій строк (з максимальним зменшенням його за гарну поведінку) і провівши одразу по виході на волю з десяток вельми вдалих нічних рейдів по готелях Канзас-сіті, Ключник покладав великі надії на Новий Орлеан.

Всі прикмети поки що тільки радували його.

Він прибув в аеропорт Муасан десь о пів на восьму машиною з дешевого мотелю на Шеф-Мантерському шосе, де перед тим ночував. Будинок аеропорту йому сподобався — всюди скло і метал, а головне (для нього це мало особливу вагу) — повно урн на сміття.

З напису на меморіальній дошці він дізнався, що аеропорт названо на честь новоорлеанця Дона Муасана, піонера повітроплавання, і відзначив подумки збіг своїх та його ініціалів, що можна було вважати за добру прикмету. До такого аеропорту приємно, мабуть, прилітати на величезному реактивному лайнері і, можливо, він ще дозволить собі цю розкіш, якщо йому щаститиме так, як перед останньою відсидкою. Треба тільки якнайшвидше знов набрати форми; взагалі навички в нього відновлювалися непогано, хіба що тепер він іноді вагався там, де раніше діяв би впевнено й спокійно, не замислюючись.

А втім, нічого дивного в цьому не було. Просто він знав: якщо його застукають ще раз, то припаяють уже від десяти до п’ятнадцяти років. А це ой як невесело, надто, коли тобі п’ятдесят два — на такий довгий строк уже й життя не вистачить.

Ключник походжав по залу аеропорту — зовні нічим не примітний, гарно вдягнений чоловік із згорнутою газетою під пахвою. Він скидався на удачливого бізнесмена. Тільки очі його весь час бігали, стежачи за вранішніми пасажирами, що прибували в аеропорт на автобусах і таксі з новоорлеанських готелів. Пасажирів було багато, бо ранковими рейсами в Нью-Йорк, Вашінгтон, Чікаго, Майямі й Лос-Анджелес вирушали майже одночасно реактивні літаки кількох авіакомпаній.

Двічі Ключник казав собі: «Ну, ось воно, нарешті!» — але обидва рази його спіткало розчарування. Двоє чоловіків, сягнувши в кишеню по гроші чи квитки, знаходили там готельні ключі, що їх вони забули віддати портьє. Перший не полінувався виконати прохання, написане на пластмасовій бирці — відшукав поштову скриньку й кинув туди ключ. Другий віддав свій ключ касирові, і той сховав його в шухляду, пообіцявши, очевидно, повернути готелеві.

Але Ключник — битий жак — не втрачав надії. Він чигав далі, знаючи, що діждеться свого. І через десять хвилин був винагороджений за своє терпіння. Якийсь лисий добродій з червоним брезклим обличчям, вдягнений у пальто, поверх якого висіли фотоапарат і дорожня сумка, зупинився при виході коло газетного кіоска, вибрав собі журнал і разом з грішми витяг із кишені готельний ключ. Добродій сипнув чортами; його дружина, худа, лагідна з виду жінка, щось тихо сказала йому, а він гримнув у відповідь: «Нема коли!» Почувши це, Ключник подався слідом за ними. Ну, слава богу! Проходячи повз урну, чоловік кинув туди ключ.

Далі все вже було Ключникові за іграшку. Порівнявшись із урною, він впустив туди свою згорнуту газету, а потім, ніби раптом передумавши, зупинився, повернувся й видобув її. При цьому ключ теж опинився у нього в руці. За кілька хвилин, замкнувшись у чоловічому туалеті, він прочитав на бирці: «Готель Сейнт-Грегорі. Номер 641».

За півгодини, як часто буває, коли починає фортунити, він у такий самий спосіб заволодів ще одним ключем — і знову від номера в «Сейнт-Грегорі». Отоді-то він і подзвонив у готель і потвердив своє замовлення, вирішивши, що на сьогодні досить уже вештатися по аеропорту й випробовувати долю. Почин було зроблено — і почин непоганий. Сьогодні ввечері він ще почергує на залізничному вокзалі, а днів за два, можливо, знову відвідає аеропорт. Крім того, існують і деякі інші способи добування готельних ключів, і про один з них він подбав ще вчора ввечері.

Недаремно один нью-йоркський прокурор багато років тому зауважив у залі суду: «Щоразу, коли ми розглядаємо справу цього злочинця, це справа, так би мовити, ключова. Одверто кажучи, подумки я називаю його не інакше, як „Ключник Мілн“.

Це зауваження перейшло із судового протоколу в поліційний архів, прізвисько пристало до Мілна, і він носив його не без гордості, яка випливала з професійної впевненості в тому, що рано чи пізно можна здобути ключ до будь-яких дверей — треба тільки діяти обережно, терпляче, ну, і, звісно, мати хоч трохи талану.

Він заробляв, власне, на недбалому ставленні людей до готельних ключів — ставленні, яке, до речі, частенько доводить до розпачу службовців великих готелів. Розраховуючись за постій, мешканець мусить повернути ключ від номера. Але багато людей забувають про це й від’їздять із ключем у кишені. Совісні потім кидають його в поштову скриньку, і такі великі готелі, як „Сейнт-Грегорі“, щотижня сплачують поштовому відомству п’ятдесят доларів за повернуті ключі. Та є й забудьки, що залишають ключі собі на згадку чи байдуже викидають їх. Останні й годують професійних готельних злодіїв на зразок Ключника.

З будинку аеропорту Ключник повернувся до автостоянки й сів у „форд-седан“ моделі п’ятирічної давності, який він купив у Детройті й яким приїхав, зробивши зупинку в Канзас-сіті, до Нового Орлеана. Це була нічим не примітна машина темно-сірого кольору, не дуже нова й не дуже стара — словом, саме така, яка потрібна була Ключникові в його несполучній з будь-якою екстравагантністю професії.

Мотор завівся відразу — Ключник власноручно перебрав і відрегулював його, скориставшись із знань, набутих державним коштом під час однієї з численних відсидок.

Сумлінно дотримуючись дозволених швидкостей, він проїхав чотирнадцять миль від аеропорту до центру міста й поставив машину на стоянці коло Кенел-стріт, за кілька кварталів од готелю, який ще вчора обійшов і оглянув з усіх боків. З собою в нього було тільки дві валізи — решту багажу він залишив в оплаченому за кілька днів наперед номері мотелю. Тримати кімнату про запас було, звісно, витратно, але — береженого бог береже. Мотель правитиме йому за схованку для здобичі, а як, не доведи господи, станеться щось — до нього можна буде й не повертатись. Ключник подбав про те, щоб там не залишилося жодних слідів, які могли б навести поліцію на його особу, а ключ від мотельного номера сховав у повітряний фільтр автомобільного карбюратора.

До „Сейнт-Грегорі“ він увійшов упевненою ходою, покинув валізи коло швейцара й заповнив реєстраційний бланк на ім’я Б. У. Мідера з Енн-Арбора, штату Мічіган. Реєстратор, на якого справили належне враження дорогий костюм і тверді, владні риси обличчя прибулого, розмовляв з ним дуже чемно й запропонував номер 830. Ключник задоволено подумав, що тепер він матиме три ключі від готельних номерів, хоч адміністрації відомо тільки про один.

Номер 830, до якого розсильний привів його через кілька хвилин, виявився просто ідеальним» Він був просторий і вигідний, а головне, як помітив по дорозі Ключник, — розташований за кілька кроків од службових сходів.

Залишившись на самоті, він акуратно розпакував речі й вирішив перепочити перед великотрудною нічною роботою.

7

На той час, коли Пітер Макдермот спустився у вестибюль, Кертіса О’Кіфа вже припровадили до його номера. Пітер вирішив не підніматися туди: іноді надмірні вияви уваги дратують гостя не менше, аніж брак їх. До того ж, офіційно О’Кіфа вітатиме сам Уоррен Трент. Пітер обмежився тим, що перевірив, чи повідомлено хазяїна готелю про прибуття високого гостя, і поїхав на п’ятий поверх, де в номері 555 його чекала Марша Прейскотт.

— Як добре, що ви прийшли, — сказала вона, відчинивши двері. — А я вже думала, ви забули про мене.

На ній було легке золотаве платтячко без рукавів — видно, приинесене вранці з дому на її прохання. Розпущене чорне волосся вільно спадало на плечі, і це пасувало їй більше, ніж учорашня «доросла», а до того ж скуйовджена зачіска. Перед Пітером стояла напівжінка-напівдитина, така гарна й зваблива, що йому аж дух перехопило.

— Даруйте, що примусив вас чекати, — сказав він, милуючись нею. — Але ви, бачу, не марнували тут часу.

Вона всміхнулася.

— Я подумала, що, може, вам потрібна буде піжама.

— Я користуюся нею дуже рідко, як і цією кімнатою.

— Покоївка вже сказала мені про це. Отже, ви не будете заперечувати, якщо я залишуся тут ще на одну ніч?

— Залишитесь? Чи можна поцікавитися, чому?

— Я… Мені важко відповісти, — вона завагалася, не зводячи очей з його обличчя. — Просто мені здається, що тут я швидше оговтаюся після вчорашнього. — Але самій собі вона призналася, що хотіла б ще трохи відтягти своє повернення до великого порожнього особняка в Гардені.

Пітер трохи розгублено кивнув.

— А як ви почуваєтеся?

— Краще.

— Слава богу.

— Але таке, видно, легко не забувається, — сказала Марша. — І одного я не можу собі подарувати. — що погодилася прийти на цей бал. Ви мали рацію.

— Я не казав цього.

— Так, але ви про це подумали.

— Коли й подумав, то зразу, мабуть, нагадав собі, що ніхто з нас не застрахований від неприємностей.

Вони помовчали, потім Пітер сказав:

— Може, сядемо? — І коли вони вмостилися в кріслах, пояснив:

— Я хотів би почути від вас, із чого все це почалося.

— Знаю, — відповіла дівчина й прямо, — а він уже почав звикати до цієї прямоти, — додала: — Тільки чи варто все це вам розповідати?

Вчора ввечері вона, приголомшена, шокована, відчувала тільки сором і безмежну втому. Але шок минувся, а щодо сорому, то ще невідомо, що краще — мовчати чи вимагати покарання нападників. Тим більше, що Лайл Дюмер та його дружки, протверезившись, навряд чи стануть вихвалятися своїм «подвигом».

— Звісно, мовчати — ваше право, — сказав Пітер. — Але дозвольте вам нагадати: якщо злочин минає людині безкарно, вона його неодмінно потім повторює — коли не з вами, то з кимсь іншим. — Марша збентежено закліпала очима, а він провадив далі: — Я не знаю, чи хлопці — ваші друзі. Та навіть якщо це так, не бачу причин вигороджувати їх.

— Один з них був моїм другом. Принаймні, я так гадала.

— Зараз ідеться не про дружбу, — наполягав Пітер, — а про те, що вони намагалися зробити — й зробили б, якби не наспів Ройс. Більше того, зачувши небезпеку, вони кинулися врозтіч, як щури, а вас покинули напризволяще.

Марша невпевненим голосом відповіла:

— Вчора ви, здається, казали, що знаєте імена двох з них.

— Номер був записаний на ім’я Стенлі Діксона. Друге відоме мені ім’я — Дюмер. Це ж були вони?

Вона кивнула.

— Хто був заводієм?

— По-моєму… Діксон.

— Ну, то розкажіть мені все по порядку.

Марша раптом зрозуміла, що її позбавлено ініціативи: вона має коритися чужій волі. Для неї це було новиною і, дивна річ, — подобалося їй. Дівчина слухняно розповіла про все, що діялося з нею від тієї хвилини, як вона пішла з танців, і аж до появи її рятівника — Елоїса Ройса.

Пітер лише двічі перебивав її. Чи бачила вона в сусідній кімнаті жінок, про яких згадували Діксон та інші? Чи заходив у номер хто-небудь із службовців готелю? У відповідь на обидва запитання вона заперечливо похитала головою.

Тепер їй хотілося розповідати й пояснювати далі. Всієї цієї історії не сталося б, сказала вона, якби вчора не був день її народження.

— Вчора був день вашого народження? — здивовано перепитав він.

— Мені сповнилося дев’ятнадцять.

— І ви в цей день були самі?

Марша вирішила: якщо вже сповідатися, то до кінця. І розповіла про телефонний дзвінок з Рима й про те, як засмутилася, почувши, що батько затримується.

— Ну от, — сказав Пітер, коли дівчина замовкла, — тепер я вже хоч трохи розумію, що сталося.

— Таке більше не повториться. Ніколи.

— Я вам вірю. — Він перейшов на діловий тон. — І хочу використати дещо з того, що ви мені розповіли.

— Як саме? — збентежено спитала вона.

— Я викличу тих чотирьох — Діксона, Дюмера та двох їхніх дружків — у готель і побалакаю з ними.

— А якщо вони відмовляться прийти?

— Прийдуть — ніде не дінуться. — Пітер уже знав, як їх примусити.

Марша, все ще стривожена, спитала:

— А не вийде так, що після того все місто заговорить про мене?

— Можу вас запевнити, що після нашої розмови у них взагалі пропаде охота балакати.

— Гаразд, — погодилася дівчина. — 1 дякую вам за все, що ви для мене зробили.

Їй полегшало на душі, і вона враз повеселішала.

Пітер, якому вже кортіло діяти, вирішив посидіти з дівчиною ще кілька хвилин, щоб до кінця заспокоїти її. Він сказав:

— Я мушу вам дещо пояснити, міс Прейскотт.

— Марша.

— Гаразд, тоді я — Пітер. — В даному разі, вирішив він, фамільярність можна виправдати, хоч взагалі готельним службовцям рекомендують уникати її в стосунках з малознайомими мешканцями. — Розумієте, в готелях робиться чимало такого, на що нам доводиться затуляти очі. Але таких неподобств, як учорашній випадок, дарувати не можна. І тут ми не пощадимо нікого — навіть наших службовців, якщо вони в них замішані.

Пітер знав, що в питаннях, які стосуються репутації готелю, Уоррен Трент буде цілком солідарний з ним і підтримає всі його заходи.

Власне, на цьому розмову можна було кінчати. Він підвівся й підійшов до вікна. Внизу лежала широка, велелюдна Кенел-стріт. Проїжджа частина її, розрахована на рух у шість рядів, була заповнена машинами, на тротуарах вирував людський потік. Пітер помітив, що представники HACK[9] знов пікетують якусь крамницю. Один плакат закликав: «Не купуйте в цій крамниці. Тут дискримінують людей». Пікетники з плакатами повільно походжали перед вітринами, й перехожі обминали їх.

— Ви недавно приїхали в Новий Орлеан, правда ж? — спитала Марша.

Вона теж підійшла до вікна, і він чув ніжний, тонкий запах її парфумів.

— Еге ж. Власне, ще не встиг навіть як слід вивчити місто.

І тут вона з несподіваним для себе самої ентузіазмом сказала:

— А я так здорово знаю його історію! Можна, я буду вашою вчителькою?

— Н-ну… я накупив різних книжок. В мене просто часу немає читати.

— Книжки ще встигнете почитати. А я вам спочатку все покажу й розповім… Це ж куди цікавіше! До того ж, я так хочу віддячити вам…

— Ну, це вже ви даремно…

— Гаразд, тоді просто так. Ну, будь ласка!

Вона поклала руку йому на плече, і він, розгубившись, спромігся тільки сказати:

— Пропозиція, звісно, цікава…

— Ура! Виходить, ми домовились. Завтра ввечері я даю у себе вдома званий обід. Це буде старосвітський новоорлеанський прийом. А потім поговоримо про історію.

— Отак зразу?! — вихопилося в нього.

— А ви на завтра вже з кимось домовилися?

— Н-ні.

— Тоді я вас чекатиму, — твердо сказала Марша.

Пітер вагався, добре пам’ятаючи свій гіркий досвід: перед ним знову була гостя готелю, до того ж, зовсім молода дівчина. А з другого боку — невже він мусить бути таким уже сухарем? Ну що поганого в тому, що його запрошують на обід, а він це запрошення приймає? Зрештою, на званому обіді будуть і інші гості.

— Якщо я погоджуся, — сказав він, — ви виконаєте одне моє прохання?

— Яке?

— Я хочу попросити вас, щоб ви пішли зараз додому, Маршо. Залишили готель і пішли додому.

Вони подивились одне одному просто в очі, і його знову засліпила на мить її юна врода.

— Добре, — сказала вона. — Якщо ви хочете цього, я піду додому.

Коли Пітер Макдермот увійшов до свого кабінету, назустріч йому підвелася Флора Єйтс, його непоказна, веснянкувата секретарка. В своїх коротких пальцях, які, проте, вміли танцювати на клавішах друкарської машинки з незбагненною для Пітера швидкістю, вона тримала з десяток телеграм.

Показавши на них, Пітер спитав:

— Є щось термінове?

— Не так, щоб термінове, але все — на сьогодні.

— Гаразд, хай тоді трохи полежать. Я попросив бухгалтерію переслати мені рахунок за люкс 1126-27, виписаний на ім’я Стенлі Діксона.

— Він тут. — Флора взяла зі столу конверт. — Столяр підрахував також приблизну вартість ремонту меблів, і я підшпилила його папірець до рахунку.

Пітер переглянув суми. Рахунок за номер плюс послуги дорівнював сімдесяти п’яти доларам. Збитків було заподіяно на сто десять доларів. Подаючи секретарці перший папірець, він сказав:

— Дізнайтеся, будь ласка, номер телефону за цією адресою. Телефон, очевидно, записаний на його батька.

На столі в нього лежала нерозгорнута ранкова газета — «Таймс-Пікаюн». Коли Флора вийшла, він розгорнув її, і в очах зарябіло від чорних заголовків. Учинений вчора злочин на шосе став подвійним убивством: мати загиблої дитини померла над ранок у лікарні. Пітер швидко перебіг очима репортаж, який, власне, повторював те, що вони з Крістіною почули вчора від полісмена. «Поліція ще не натрапила на сліди машини чи вбивці-водія, — писав репортер. — Слідчі надають великої ваги свідченню одного перехожого, який встиг помітити „чорний автомобіль низької посадки“, що розвинув шалену швидкість через кілька секунд після вбивства». Газета додавала, що органи поліції міста й штату об’єднаними зусиллями розшукують машину, яка відповідає цьому описові й має, очевидно, певні пошкодження.

Пітер подумав, чи прочитала це повідомлення Крістіна. Побувавши на місці трагедії, він ніби став її свідком, і, може, саме тому брав це так близько до серця.

Флора принесла потрібний йому номер телефону, і Пітер, відклавши газету, набрав його по міському апарату. Соковитий бас відповів:

— Помешкання Діксонів.

— Мені потрібен містер Стенлі Діксон. Він вдома?

— Дозвольте дізнатися, хто говорить, сер.

Пітер назвав своє прізвище й додав:

— Від готелю «Сейнт-Грегорі».

Запала пауза, він почув, як віддаляються від апарата несквапні кроки, потім, так само несквапно, його співрозмовник повернувся.

— Дуже шкодую, сер, але містер Діксон-молодший зараз зайнятий.

Пітер з металом у голосі промовив:

— Тоді перекажіть йому: якщо він не підійде до телефону, я негайно подзвоню його батькові.

— То, може, ви зразу…

— Ви чули? Перекажіть йому мої слова.

Він майже відчув, як вагається чоловік на другому кінці дроту. Нарешті той озвався:

— Гаразд, сер. — І знову звуки кроків, що віддалялися.

В трубці клацнуло — це включився паралельний телефон — і почулося похмуре:

— Говорить Стен Діксон. З якого приводу така гарячка?

Пітер різко відповів:

— З приводу того, що сталося вчора ввечері. Вас це дивує?

— А хто ви такий?

Пітер знову назвав себе.

— Я вже говорив з міс Прейскотт. А тепер хочу побалакати з вами.

— Ну, то балакайте, я слухаю!

— Ні, у нас буде інша розмова. В моєму кабінеті, в готелі. — Пітер почув якийсь вигук, але не звернув на нього уваги. — Завтра о четвертій. І щоб ті троє теж були з вами. Приведете їх самі.

— Чорта з два! — розлютовано відповів Діксон. — Хто б ти там не був, ти — готельний лакуза, і не тобі мною командувати, ясно? А як не ясно, то можу ще додати, що мій батько особисто знайомий з Уорреном Трентом…

— З містером Трентом я вашу справу вже обговорив, і він доручив мені вести її від початку й до кінця — аж до подання позову. Що ж, я скажу йому, що ви відмовляєтеся давати пояснення, поки ми не поінформуємо вашого батька.

— Стривайте, стривайте! — Стенлі Діксон засопів у трубку, потім сказав куди сумирнішим тоном: — Завтра о четвертій у мене лекції.

— То пропустіть їх, — відказав Пітер. — І решта хай теж пропустить. Мій кабінет на другому поверсі. Рівно о четвертій, ясно?

Поклавши трубку, він подумав, що тепер з нетерпінням чекатиме завтрашньої зустрічі.

8

Газетні аркуші були розкидані по підлозі навколо ліжка герцогині Кройдонської. Уважно, від крапки до крапки перечитавши новини, вона відкинулася на подушки й почала напружено думати, добре усвідомлюючи, що тепер, як ніколи, все залежигь від її розуму та винахідливості.

Заставлений порожнім посудом скляний візок стояв неподалік від ліжка. Навіть у найкритичніші дні свого життя герцогиня не кидала звички ситно снідати. Ця звичка закоренилася з дитинства, яке минуло в родовому маєтку Фоллінгбрук; там сніданок завжди складався з кількох страв, причому часто йому передувала прогулянка верхи.

Герцог, який снідав у другій кімнаті, повернувся до спальні. Він теж накинувся на газету, як тільки її принесли, і тепер йому не сиділося на місці — він походжав по спальні в накинутому поверх піжами яскраво-червоному халаті, час від часу скуйовджуючи п’ятірнею ще нечесане волосся.

— На бога, не крутися перед очима! — гримнула на нього дружина. В її голосі теж відчувалася нервова напруга. — Я не можу думати, коли ти басуєш, мов жеребець на іподромі.

Він звів на неї пооране зморшками, скривлене обличчя, таке жалюгідне в яскравому ранковому світлі.

— А на біса тобі думати? Хіба це щось змінить?

— Думати завжди корисно, коли є чим.

Він знову запустив п’ятірню в чуприну.

— Хіба від учора щось змінилося на краще?

— Але й на гірше нічого не змінилося — і дякуй богові вже за це Нас, як бачиш, поки що ніхто не чіпає.

Він стомлено похитав головою — думки плуталися після майже безсонної ночі.

— Отож бо, тільки «поки що».

— Найголовніший фактор тепер — час. А час — наш союзник, і поки ми чекаємо, поки години спливають… — Вона замовкла, потім заговорила повільно, міркуючи вголос: — Нам зараз конче потрібно привернути до тебе громадський інтерес… Публічний інтерес, на тлі якого всілякі підозри, всілякі припущення іншого плану були б такі неймовірні, що на них просто не звернули б уваги…

За мовчазною згодою про вчорашню сварку обоє не згадували.

Герцог знову почав ходити з кутка в куток.

— Такий інтерес може викликати тільки повідомлення про те, що мене затверджено послом у Сполучених Штатах.

— Маєш рацію.

— А хіба це можна прискорити? Хай тільки Хол запідозрить, що на нього тиснуть, він потрощить усі меблі на Даунінг-стріт[10]. І взагалі, з цим так легко вскочити в халепу…

— А куди ти вскочиш, якщо…

— Знаю, знаю! І я вже думав, що найкращий вихід для нас — це піти в поліцію і здатися! — Голос герцога Кройдонського звучав істерично. Тремячою рукою він запалив сигарету.

— Ні, ми не здамося! — На відміну від чоловіка, герцогиня говорила чітко й твердо. — Навіть прем’єр-міністри піддаються тискові; треба тільки знати, з якого боку натиснути. І Хол — не виняток. Я зараз викличу Лондон.

— Навіщо?

— Побалакаю з Джофрі. Попрошу, щоб він прискорив твоє призначення.

Герцог із сумнівом похитав головою, але заперечувати не став. Йому вже не раз доводилось пересвідчуватися в майже чудодійній силі впливу родичів своєї дружини. Він тільки попередив:

— Гляди, люба, щоб ми самі не звели всього нанівець.

— Справа варта заходу. Джофрі, як схоче, може гору зрушити. До того ж, якщо ми просто сидітимемо тут, склавши руки, то це може бозна-чим скінчитись. — І герцогиня рішуче зняла трубку телефону й сказала телефоністці: — Я хочу замовити Лондон. Говоритиму з лордом Селвіном. — Вона назвала номер.

Її з’єднали через десять хвилин. Лорд Селвін вислухав прохання своєї сестри без особливого ентузіазму. З кутка спальні герцог чув, як у телефонній трубці роздратовано бубонить голос його зятя:

— Господи, сестричко, навіщо це? Нащо ворушити осине гніздо? Я тобі прямо скажу, про Саймонове призначення у Вашінгтон говорити ще зарано. Дехто в кабінеті міністрів вважає, що до цієї посади він не доріс. Я, звичайно, не поділяю цієї думки, але мені не хочеться, щоб ви дивилися на світ крізь рожеві окуляри.

— Якщо пустити все на самоплив, то скільки ще доведеться чекати?

— Важко сказати, старенька. Очевидно, кілька тижнів.

— Ми просто не можемо чекати кілька тижнів, — категорично сказала герцогиня. — Повір мені на слово, Джофрі, — ми припустимося непоправної помилки, якщо не зробимо зараз якнайрішучішої спроби.

— А я не бачу для такої спроби жодних підстав. — Голос із Лондона звучав уже сердито.

Тоді герцогиня гостро відказала:

— Це треба зробити в інтересах усієї нашої родини, а не тільки заради нас двох. Тепер ти розумієш усю серйозність мого прохання?

Запала пауза, потім лорд Селвін обережно спитав:

— Саймон десь там поблизу?

— Так.

— Що сталося? Що він накоїв?

— Це не телефонна розмова.

Лорд Селвін знову помовчав, потім сказав:

— Що ж, я звик довірятися твоєму здоровому глузду. Тобі видніше.

Герцогиня звела очі на чоловіка й ледь помітно кивнула йому, а тоді спитала в брата:

— Отже, ти зробиш те, що я прошу?

— Мені це дуже не до вподоби, сестрице. Дуже. Але я зроблю все, що можу.

Перекинувшись іще кількома словами, вони попрощалися.

Та як тільки вона поклала трубку, телефон задзвонив знову. Обоє здригнулися, герцог нервово облизав губи. Герцогиня піднесла трубку до вуха й сказала:

— Слухаю.

Гугнявий чоловічий голос спроквола запитав:

— Герцогиня Кройдонська?

— Так.

— З вами говорить Огілві. Начальник готельної охорони. — Голос замовк, і тепер чулося тільки важке сопіння; той, хто дзвонив, видно, очікував, щоб його слова справили належне враження.

Герцогиня ждала. Та що на тому кінці дроту теж мовчали, вона нарешті різко спитала:

— Чого вам треба?

— Приватна розмова. З вами й вашим чоловіком; — Сказано це було так само неквапно, спокійно й твердо.

— Якщо йдеться про якісь готельні справи, ви обрали не той шлях. Ми звикли мати діло тільки з містером Трентом.

— Зверніться до нього, і ви шкодуватимете все життя.

Так настирливо й зухвало могла поводитися лише вельми певна себе людина. Герцогиня завагалася й відчула, що руки в неї тремтять. Нарешті вона спромоглася сказати:

— Ми не можемо прийняти вас зараз.

— То коли? — І знову мовчання й важке сопіння.

Герцогиня зрозуміла, що цей чоловік знає, як здобути психологічну перевагу над співрозмовником.

— Можливо, десь пізніше, — відповіла вона.

— Я буду у вас рівно за годину. — Це була не пропозиція, а категорична заява.

— Але ми ще…

Не дослухавши її заперечень, чоловік урвав розмову — в трубці клацнуло.

— Хто це дзвонив? Чого їм треба? — схилився над нею герцог. Його одутле обличчя зблідло ще більше.

Герцогиня на мить заплющила очі. їй раптом страшенно захотілося скинути з себе тягар відповідальності, цей постійний обов’язок зважувати й вирішувати за них обох. Та вона знала, що це неможливо. Коли вдача в тебе сильніша, ніж у всіх, хто тебе оточує, про таке годі й мріяти. її власні родичі, люди, яким не бракує волі й рішучості, завжди прислухалися до її слів, приставали на ЇЇ раду. Навіть Джофрі, розумний, хитрий і впертий Джофрі, врешті-решт корився ЇЇ волі… Хвилева слабкість минула, вона розплющила очі.

— Це був начальник готельної охорони. Він наполягає на зустрічі з нами й буде тут за годину.

— Отже, він знає! Господи! Він знає!

— Очевидно, він щось пронюхав. Тільки що саме — не сказав.

Герцог Крой донський несподівано випростався, задер підборіддя, розправив плечі. Пальці його стислися в кулаки, губи стулилися в тверду лінію. Знову, так само як минулого вечора, це була цілковита, хамелеонівська метаморфоза.

— Гадаю, що й тепер було б краще, якби я пішов до поліції, — сказав він спокійно. — Якби я пішов до поліції й признався…

— Ні! Нізащо! Ні в якому разі! — Очі дружини спалахнули. — Зрозумій одну річ. Тобі вже нема рятунку — хоч би що ти зараз зробив.

— Вони помовчали, потім герцогиня похмуро мовила: — Ми не робитимемо нічого. Ми діждемося цього чоловіка й з’ясуємо, що йому відомо і чого він хоче.

9

— Навіщо ж носа хнюпити, вихід завжди знайдеться!

Почувши ці слова, Крістіна Френсіс, яка сиділа за столом у приймальні хазяїна готелю і, насупившись, читала листа, підвела голову й побачила в прочинених дверях веселе обличчя Пітера Макдермота. Всміхнувшись, вона показала очима на лист:

— Ще один удар долі. Та коли їх багато, хіба той один щось важить?

— Непогано сказано. — Пітер увійшов до кімнати.

Крістіна окинула його поглядом.

— Як на людину, що майже не спала, у вас на диво бадьорий вигляд.

Він усміхнувся.

— Це після ранкової наради з вашим босом. З ним побалакаєш — і наче холодний душ прийняв. Він уже тут?

Вона похитала головою, потім кивнула на лист, який читала.

— Коли він прийде, це послання його не порадує.

— Таємниця?

— Та ні. Ви, по-моєму, були тут, коли це сталося.

Пітер сів у шкіряне крісло перед її письмовим столом.

— Пригадуєте, — сказала Крістіна, — з місяць тому із вікна готелю на голову якомусь перехожому на Карондель-стріт упала пляшка. Він був тяжко поранений.

Пітер кивнув.

— Дика історія. Кинув пляшку, без сумніву, хтось із наших мешканців, але знайти його ми не змогли.

— А що ви можете сказати про потерпілого?

— Наскільки пам’ятаю, такий собі чемний чоловічок. Я потім навідався до нього в лікарню, і оплату лікарняного рахунку ми взяли на себе. Наші адвокати, однак, написали при цьому листа, що це, мовляв, жест доброї волі, а не визнання нашої провини.

— Цей жест не справив на нього враження. Він подав на нас позов — вимагає компенсацію в десять тисяч доларів за психічний шок, фізичні ушкодження і втрату заробітку, що сталися, мовляв, через нашу недбалість.

— Він не одержить ані цента; — впевнено сказав Пітер. — Може це й несправедливо, але шансів у нього немає.

— Звідки ви знаєте?

— Таких позовів закладалося вже хтозна-скільки, і наші адвокати в суді можуть послатися на безліч прецедентів.

— І цього досить, щоб судова ухвала була на нашу користь?

— Так. В усякому разі, протягом останніх років усі аналогічні судові справи завершувалися однаково. Можу навести класичний приклад з готелем «Вільям Пенн» у Піттсбурзі. Хтось із мешканців викинув у вікно пляшку, яка пробила верх автомобіля й поранила водія Він подав позов.

— І програв?

— Атож. Програвши справу в суді нижчої інстанції, він апелював до Верховного суду штату Пенсільванія. І там йому теж відмовили.

— Чому?

— Суд ухвалив, що готель — будь-який готель — не відповідає за вчинки своїх мешканців. Тут можливий тільки один виняток — коли якась офіційна особа — скажімо, готельний адміністратор, — знаючи наперед, що готується якесь неподобство, не робить нічого, щоб йому запобігти. — Пітер наморщив лоба, пригадуючи. — Ще один такий випадок стався, коли не помиляюсь, у Канзас-сіті. Делегати якоїсь конференції придумали собі розвагу: наповнили водою кілька поліетиленових мішків з-під білизни й почали кидати їх з вікон своїх номерів на перехожих. Коли мішки лопалися, люди на тротуарі кидалися врозтіч: при цьому один перехожий попав під автомобіль і був скалічений. Він подав позов на готель, але справу програв. Словом, усі такі випадки закінчувалися однаково.

— Звідки вам усе це відомо? — здивовано спитала Крістіна.

— В Корнельському університеті серед інших дисциплін був і курс юриспруденції.

— По-моєму, це все-таки страшенно несправедливо.

— Несправедливо для потерпілого, але не для готелю. Певна річ, відповідати мусили б люди, що чинять такі неподобства. Але як ти їх знайдеш, коли на вулицю виходить стільки вікон! Як правило, цим хуліганам усе минає. Тим-то нашому бідоласі, — Пітер тицьнув пальцем у лист, який лежав на столі, — лишається єдине: знайти того типа, що поцілив його пляшкою. Інакше його справи кепські. Гадаю, що У. Т. всі ці закони добре відомі. Якщо, однак, йому потрібен буде перелік прецедентів, я зможу його дати — він у мене десь лежить.

— Авжеж, давайте. У. Т. зрадіє. Я пришпилю записку про це до листа. — Вона зазирнула Пітерові в очі. — А вам усе це подобається, правда? І робота в готелі, і все, що з нею пов’язане.

— Так, дуже, — відповів він щиро. — І подобалося б іще більше, якби я міг дещо переробити по-своєму. Може, якби мене послухалися раніше, нам не був би потрібний Кертіс О’Кіф. До речі, ви знаєте, що він уже тут?

— Ви — сімнадцятий, від кого я це чую. Телефони, певно, почали дзвонити, відколи він ступив на тротуар.

— Це й не дивно. Зараз, мабуть, багато хто сушить собі голову над тим, чого О’Кіфа сюди принесло. Чи, радше, над тим, коли нам офіційно пояснять причину його візиту.

— Сьогодні ввечері У. Т. прийматиме в себе О’Кіфа та його приятельку. Мені доручено було все організувати. Ви цієї приятельки ще не бачили? Кажуть, там є на що подивитися.

Він похитав головою.

— Ні, мене більше цікавлять мої власні перспективи на сьогоднішній вечір. Власне, за тим я й прийшов до вас.

— Якщо це — запрошення на вечерю, то я вільна й голодна…

— Чудово! — Він підвівся, випростався на весь свій двометровий зріст. — Я зайду по вас о сьомій.

Вже біля дверей Пітер помітив на журнальному столику згорнутий примірник «Таймс-Пікаюн». Придивившись, побачив, що це той самий номер: чорні заголовки повідомляли про вбивство на шосе.

— Ви вже бачили це? — спитав він у Крістіни.

— Бачила. Жахлива історія. І знаєте, коли я читала, все це ніби відбувалося в мене перед очима. Мабуть, тому, що ми вчора проїздили повз те місце.

Він зачудовано подивився на неї.

— Дивно: і в мене таке саме відчуття. Воно не залишало мене вчора цілий вечір і знову виникло сьогодні. І весь час мені здається, ніби я знаю щось важливе, але що саме — згадати не можу…

Під час перерви Крістіна замовила собі по телефону сандвіч і чашку кави. Коли вона їла, з’явився Уоррен Трент, але затримався він ненадовго: переглянув кореспонденцію і вирушив в інспекційний обхід, що, як Крістіна знала, міг тривати не одну годину.

О пів на третю вона вирішила відвідати Олберта Уеллса й піднялася на чотирнадцятий поверх. Вийшовши з ліфта, Крістіна побачила, що назустріч їй довгим коридором прямує завідуючий відділом кредиту Сем Якубець. В руці він тримав якийсь папірець, і вираз його обличчя був досить кислий.

Підійшовши до Крістіни, він зупинився.

— Я йду від вашого хворого приятеля — містера Уеллса.

— Якщо ви балакали з ним так само весело, як зараз зі мною, то навряд чи ваш візит його підбадьорив.

— Правду кажучи, — зітхнув Якубець, — мене він теж не дуже підбадьорив. Я вициганив у нього оце, але чого воно варте — знає один тільки господь бог.

Крістіна взяла папірець. То був засмальцьований аркушик поштового паперу із зображенням «Сейнт-Грегорі» у верхньому кутку; Олберт Уеллс нерівним почерком надряпав на ньому заяву до одного з Монреальських банків з проханням переказати двісті доларів на рахунок готелю.

— Цей ваш приятель тихий-тихий, але впертий, як чорт, — сказав Якубець. — Спочатку не хотів мені давати нічого. Каже, як буду виписуватись, розрахуюся за все. Я натякнув, що ми можемо піти йому назустріч — дати відстрочку, але це його чомусь не зацікавило.

Крістіна із сумнівом покрутила в руках імпровізований чек.

— А ця цидулка має чинність?

— Має — якщо грошей на рахунку в старого вистачить, щоб оплатити зазначену суму. Чек можна виписати на будь-чому — хоч на нотному папері чи на банановій шкурці. Але в людей, що тримають гроші в банку, звичайно є чекові книжки. А ваш містер Уеллс заявляє, що кудись запроторив її й не може знайти! — Беручи в Крістіни папірець, завідуючий кредитом додав: — Та я все ж гадаю, що він людина чесна й розрахуватися зможе — хоч потому його фінанси співатимуть романси. Мене тільки непокоїть, що він заборгував нам уже більш як половину з цих двох сотень — і через ту доглядальницю від решти скоро теж нічого не лишиться.

— Що ж ви думаєте робити?

Завідуючий відділом кредиту потер долонею лисину.

— Перш за все зв’яжуся по телефону з тим монреальським банком і з’ясую, чи оплатять вони цей чек.

— А якщо ні?

— Тоді містеру Уеллсові доведеться залишити готель. Звісно, якщо ви не поклопочетеся за нього перед містером Трентом і той не вирішить інакше.

Крістіна похитала головою.

— Ні, до У. Т. з такими речами зараз краще не потикатись. Та все-таки, перше ніж щось робити, повідомте мене, добре?

— Обіцяю, міс Френсіс, — завідуючий кивнув і дрібними пружними кроками попрямував до ліфта.

За хвилину Крістіна постукала в двері номера 1410. Відчинила їх медична сестра в білому халаті — жінка середніх літ з поважним лицем в окулярах у масивній роговій оправі. Крістіна відрекомендувалася, й доглядальниця сказала їй:

— Будь ласка, почекайте тут. Я спитаю в містера Уеллса, чи може він прийняти вас.

Вона зникла в номері, й майже відразу звідти долинуло:

— Ну, звісно, хай заходить. Навіщо ж ви тримаєте її в коридорі!

Коли медсестра повернулася, Крістіна запропонувала їй:

— Якщо вам треба на кілька хвилин вийти куди-небудь, я можу посидіти тут, доки ви повернетеся.

— Що ж… — обличчя жінки враз полагіднішало, але вона, видно, вагалася.

З кімнати долинуло:

— Ідіть, ідіть! На міс Френсіс можна покластися. Якби не вона, я б учора врізав дуба.

— Гаразд, — погодилася медсестра. — Я вийду на десять хвилин, а якщо буду вам потрібна, подзвоніть до кав’ярні.

Олберт Уеллс аж засяяв, побачивши Крістіну. Маленький, миршавенький у своїй старомодній нічній сорочці, він потопав у подушках. Крістіні він знову нагадав горобчика, але вже не жалюгідного, не смертельно знесиленого, як учора, а жвавого і веселого. Обличчя його все ще було бліде, але вже не такого сірого кольору, і дихав він майже нормально, лише зрідка хапав ротом повітря…

— Спасибі, що прийшли, міс, — сказав він, — у вас добра душа.

— Хотіла довідатися, як ви тут.

— Та вже оклигав, дякую. — Він кивнув на двері, за якими зникла медсестра. — Але вона — справжній дракон, їй-бо!

— Може, саме така вам зараз і потрібна. — Крістіна уважно розглянулася довкола. В номері панував ідеальний порядок. На тумбочці коло ліжка стояла таця з ліками. Балони з киснем ще не забрали, але саморобну маску замінили справжньою.

— Що й казати, на своєму ділі вона розуміється, — визнав Олберт Уеллс. — Шкода тільки, що на вроду не вдалася.

Крістіна всміхнулась.

— Ну, тепер я бачу, що ви й справді одужуєте. — Вона подумала, чи не сказати йому про свою розмову з Семом Якубцем, та, вирішивши, що не варто, запитала: — Ви казали вчора, що ці напади у вас почалися, коли ви були рудокопом?

— Це ви про бронхіт? Атож, саме тоді.

— І довго ви були рудокопом, містере Уеллс?

— Так довго, що краще й не згадувати, міс. Але й забути не можу: то бронхіт не дає, а то на руки свої гляну — і знову все перед очима.

Він повернув руки на ковдрі долонями догори, і Крістіна побачила мозолі, що їх на все життя лишає тяжка багаторічна фізична праця.

Зворушена, вона провела пальцем по його долоні.

— Цим, по-моєму, треба пишатися. Ви розкажете мені про ті часи?

Він хитнув головою.

— Може, колись і розкажу. Тільки не знаю, чи стане вам терпцю дослухати. Бо то довга історія, а нам, старим дідам, дай тільки розпочати — потім не радий будеш, до смерті занудимо…

Крістіна сіла на стілець коло ліжка.

— Нічого, я людина терпляча. І не вірю, що слухати таке нудно.

Він захихотів.

— Сказали б ви це декому з моїх знайомих у Монреалі!

— Монреаль… Яке це місто? Я там ніколи не була.

— Яке? Одним словом не скажеш. Дечим здорово нагадує Новий Орлеан.

— То, може, саме тому ви й приїздите сюди щороку? — поцікавилася вона. — Саме тому, що ці міста схожі?

Чоловічок замислився, зручніше вмощуючись на подушках.

— Я ніколи не думав про це, міс. Сюди мене тягне, либонь, тому, що мені до душі речі старосвітські, а їх тепер мало де знайдеш. От, скажімо, ваш готель. Тут є до чого прискіпатися, і є на що поскаржитися, та все ж він якийсь затишний, домашній. А отих новомодних фірмових готелів я терпіти не можу: хоч усе в них сяє й блищить, вони бездушні, і почуваєшся в них так, наче потрапив на фабричний конвейєр.

Крістіна повагалася, а потім, подумавши, що останні події однаково розвіяли всі таємниці, сказала:

— На жаль, мушу вас розчарувати: найближчим часом, очевидно, «Сейнт-Грегорі» втратить свою незалежність.

— Правда? Я дуже шкодуватиму, — промовив Олберт Уеллс. — Щиро кажучи, я побоювався цього, бо догадувався, що справи ваші кепські.

— Звідки?

— Та ще торік чи навіть позаторік це впало в очі. А що ж саме сталося — банк відмовився надати кредит, прострочили заставну чи що?

«Ого! Рудокоп, а такими речами цікавиться! — подумала Крістіна. — І бач — як в око вліпив…»

Всміхнувшись, вона відповіла:

— Боюся, я вже й так розповіла вам більше, ніж можна. Скажу ще тільки те, про що ви однаково почули б: сьогодні вранці до нас приїхав містер Кертіс О’Кіф.

— О господи, та невже?! — аж зойкнув Олберт Уеллс. — Якщо він прибере вас до рук, то з вашого готелю теж душу виб’є, заведе тут свій механізований сервіс!.. Вам, звісно, потрібні зміни, але не такі.

— А які ж саме, містере Уеллс? — поцікавилася Крістіна.

— Певно, людина, що добре знається на готельному бізнесі, відповіла б вам краще за мене, але я б теж міг дещо підказати. Мені, наприклад, цілком ясно, що публіка тепер геть уся схибнулася на новій моді — визнає тільки те, що блищить і сяє, і речі їй подавай тільки гладенькі та рівненькі й одна на одну схожі. Та рано чи пізно людям усе це набридне, їх знову потягне до давніх цінностей, до затишку, й тепла, й щирої гостинності — до того, чого сьогодні і вдень із свічкою не знайдеш. Шкода тільки, що на той час від таких готелів, як ваш, мабуть, не залишиться вже й сліду. — Він помовчав, потім спитав: —А коли все це з’ясується остаточно?

— Не знаю, — відповіла Крістіна, здивована глибиною почуттів цього чоловіка. — Тільки навряд щоб містер О’Кіф спинився в нас надовго.

Олберт Уеллс кивнув головою.

— Я чув, що він ніде й ні перед чим надовго не спиняється. Коли йому чогось закортить — пре пробоєм. Що ж, шкода, шкода. Якщо він вас проковтне, мене тут більше не побачать.

— Ми жалкуватимемо за вами, містере Уеллс. Принаймні, я жалкуватиму — якщо, звісно, не вилечу звідси після зміни влади.

— Нікуди ви не вилетите, міс, і завжди будете працювати там, де вам хочеться. Та, бувши на місці молодого парубка, я б знайшов вам інше діло.

Вона тільки засміялася у відповідь, а потім вони заговорили про інші речі й балакали, доки розмову їхню не урвав короткий стукіт у двері — то повернулася медсестра.

— Дякую вам, міс Френсіс, — сухо сказала вона і, демонстративно дивлячись на годиннйк, додала: — Моєму пацієнтові час приймати ліки й відпочивати.

— Я так чи так уже поспішаю, — відказала Крістіна. — Якщо можна, я завтра знову заскочу до вас, містере Уеллс.

— Я чекатиму, — відповів він і на прощання підморгнув їй.

На письмовому столі Крістіни лежала записка: її просив подзвонити Сем Якубець. Коли їх з’єднали, завідуючий кредитом сказав:

— Вам цікаво буде знати, що я розмовляв з Монреалем. Схоже на те, що за вашого приятеля нічого хвилюватися.

— Я рада, Семе. Що ж вам відповіли?

— Знаєте, це була якась дивна розмова. Про розмір його вкладу вони нічого не сказали — банки, власне, таких відомостей не дають. А чек, кажуть, надсилайте — ми оплатимо. Я назвав їм суму, але вона не справила на них ніякого враження. Виходить, ми його не розоримо.

— От і добре, — сказала Крістіна.

— Та воно добре, але рахунок його я все-таки матиму на оці.

— За вами — як за кам’яною горою, Семе, — засміялася вона.

10

Кертіс О’Кіф і Додо вигідно розмістилися в своїх суміжних люксах, і Додо, як завжди, власноручно розпакувала О’Кіфові й свої речі — вона любила це робити. Готельний король, сидячи в більшій з двох віталень, вивчав фінансові папери, зібрані в синій папці з написом: «Таємно. „Сейнт-Грегорі“. Результати попереднього обстеження».

Додо, уважно оглянувши розкішний кошик з фруктами, щойно надісланий сюди за розпорядженням Пітера Макдермота, вибрала яблуко; поки вона його їла, телефон, що стояв біля О’Кіфа, двічі оживав.

Перший дзвінок був від Уоррена Трента — власник «Сейнт-Грегорі» ввічливо привітався й поцікавився, чи добре влаштувалися гості. Запевнивши, що їх прийняли по-королівському («Краще просто не буває, мій любий Уоррене — навіть в О’Кіфовім готелі!»), Кертіс О’Кіф прийняв запрошення на неофіційну вечерю.

— Щиро дякуємо, — проворкотав готельний король. — І, до речі, мені дуже подобається ваш заклад!

— Саме цього я найбільше боявся, — кисло відповів Уоррен Трент.

О’Кіф зареготав, потім, ураз споважнівши, промовив:

— За вечерею побалакаємо про все, Уоррене. Бізнес — бізнесом, але для мене ви передусім — господар найвищого класу.

Він поклав трубку й побачив, що Додо дивиться на нього, наморщивши лоба.

— Якщо цей Трент такий великий господар, Керті, то чому він продає тобі свій готель?

Він відповів їй, як завжди, серйозно, хоч наперед знав, що вона нічого не второпає:

— Головним чином, тому, що настали нові часи, а він цього не помічає. Сьогодні не досить бути гостинним господарем; треба ще добре знатися на рахівництві.

— Ого, яке здоровецьке яблуко! — сказала Додо. — їм-їм і ніяк не доїм!

Тут телефон ожив удруге. Дзвонили з вестибюля, але по автомату.

— Привіт, Огдене, — сказав ОгКіф, почувши, хто з ним говорить. — Я саме читаю ваш звіт.

У вестибюлі, на одинадцять поверхів нижче, лисий, хворобливий на вигляд чоловік із зовнішністю бухгалтера (а бухгалтерія, до речі, й справді була одним із численних його фахів) ствердно кивнув своєму молодшому супутникові, що стояв за скляними дверима телефонної будки. Лисий звався Огден Бейлі й жив на Лонг-Айленді, але в «Сейнт-Грегорі» записався два тижні тому під іменем Річарда Фаунтіна з Майямі. Він міг би подзвонити зі свого номера на четвертому поверсі, але за професійною звичкою вдався до телефону-автомата. Вислухавши О’Кіфа, Бейлі чітко, по-діловому проказав у трубку:

— Деякі питання, очевидно, потребують ширших пояснень, містере О’Кіф, а крім того, ми зібрали додаткові факти, які можуть вас зацікавити.

— Дуже добре. Дайте мені ще п’ятнадцять хвилин, а потім приходьте.

Рівно за чверть години — на той час він уже дочитав звіт — у двері постукали, й Додо впустила двох чоловіків з портфелями — Огдена Бейлі та Шона Холла. Холл відрізнявся від свого начальника тільки молодшим віком; років за десять, подумав О’Кіф, обличчя його теж пожовкне, а в очах назавжди застигне пильний, зосереджений вираз — наслідок сидіння над нескінченними балансовими звітами й фінансовими підрахунками.

Готельний король привітно зустрів своїх підлеглих. Огден Бейлі — він же зараз Річард Фаунтін — відігравав неабияку роль в О’Кіфовій компанії. Цей досвідчений бухгалтер — економіст мав неоціненну здібність: оселившись у готелі під вигаданим ім’ям, він тиждень-два нишком спостерігав діяльність усіх його служб, а потім давав аналіз фінансового стану, і цей аналіз, як виявлялося згодом, майже повністю збігався з реальними цифровими даними. Видно було, що Холл, якого Бейлі сам знайшов і виховав, стане гідним наслідувачем свого талановитого вчителя.

О’Кіф запропонував їм випити по чарочці, але обидва, як звичайно, чемно відмовилися й посідали перед ним на дивані. Портфелів своїх вони, однак, не розкривали, немов знаючи, що спочатку треба відбути певні формальності. Додо, в іншому кутку вітальні, знову взялася до фруктів — тепер вона облуплювала банан.

— Я радий, що ви прийшли, джентльмени, — заявив Кертіс О’Кіф так, наче ця зустріч не була запланована кілька тижнів тому. — Гадаю, однак, що, перше ніж приступити до справ, нам годилося б попрохати ласки й помочі у всемогутнього господа нашого.

Готельний король звичним, натренованим рухом зсунувся на підлогу і вклякнув, молитовно склавши перед собою долоні. Огден Бейлі покірливо, як людина, що давно привчила себе до цієї процедури, зробив те саме, а слідом за ним, трохи повагавшись, став навколішки й молодий Холл.

О’Кіф подивився на Додо, яка ласувала бананом, і стиха мовив:

— Люба, ми будемо просити господа благословити нас на починання наші.

— Чого ж, можна, — враз погодилася вона, відклала банан і, вислизнувши з крісла, швиденько опустилася на коліна. — Я на вашій хвилі, чую вас добре, прийом.

Колись, багато місяців тому, безнастанні молитви її благодійника — часто за обставин зовсім недоречних — гнітили Додо, хоча вона й не зовсім розуміла, чому саме. Та що вдача в неї була поступлива, то поволі вона звикла до них. «Зрештою, Керті в мене — золото, — поділилася вона якось із своєю подругою. — І якщо я з ним лягаю, то чом би й навколішки не ставати?»

— Боже всемогутній, — почав Кертіс О’Кіф, заплющивши очі й надавши своєму рожевощокому, енергійному обличчю благочестивого виразу, — поможи нам, з ласки своєї, успішно здійснити те, що ми надумали. Благослови нас, господи, і зроби так, щоб ми придбали цей готель, названий ім’ям угодника твого, святого Григорія. Уклінно молимо тебе, дозволь прилучити цей готель до тих, що вже належать нашій компанії й чинять волю твою під наглядом вірного раба твого, що до тебе волає. — Навіть у переговорах з богом Кертіс О’Кіф волів висловлюватися напрямки. Звівши обличчя догори, він провадив далі, й слова його лилися урочистим повільним потоком: — І як буде на те твоя воля — а про це ми й молимо тебе, — зроби так, щоб не забрало це в нас багато часу й коштів, щоб не поменшали надміру скарби наші, а збереглися й примножилися на славу твою. Ми просимо тебе, господи, благослови й супротивну сторону, яка представлятиме цей готель; просимо напоумити її, щоб у ділах своїх вона керувалася виключно духом твоїм; щоб вимоги її були помірковані, а поведінка — розважлива. І нарешті, господи, молимо тебе, щоб ти був завжди з нами, сприяв ділам нашим і процвітанню нашому; ми ж, зі свого боку, обертатимемо здобутки свої тобі на славу. Амінь. Отже, джентльмени, скільки мені доведеться заплатити за цей готель?

О’Кіф, пружно підскочивши, знов опинився в кріслі. Та минуло ще кілька секунд, перше ніж двоє його підлеглих збагнули, що остання фраза була вже адресована їм, а не богові, і означала початок ділової наради. Бейлі опам’ятався перший, легко звівся на ноги, сів на диван і видобув з портфеля папери. Холл ще секунду розгублено поблимав очима, потім і собі незграбно підвівся й вмостився поряд з ним.

— Про ціну я зараз не говоритиму, містере О’Кіф, — поштиво розпочав Огден Бейлі. — Останнє слово в цьому питанні буде, звичайно, за вами. Але справу нам, безперечно, полегшить той факт, що в п’ятницю закінчується термін чинності заставної на суму в два мільйони доларів.

— Отже, тут усе лишається без змін? Про відстрочку чи кредит мови не було?

Бейлі похитав головою.

— Я звертався до вельми надійних джерел, і скрізь мене запевняли, що допомагати готелеві не буде ніхто. В місцевих фінансових колах добре знають, що заклад цей нині нерентабельний — приблизну суму дефіциту я зазначив у звіті — і що за теперішніх методів господарювання навряд чи можна поставити готель на міцні підвалини.

О’Кіф задумано кивнув і, розгорнувши папку, над якою допіру сидів, видобув з неї один аркуш.

— Чи не надто оптимістично ви оцінюєте фінансові можливості цього закладу? — Він пильно зазирнув своєму підлеглому в очі.

Бейлі скривив губи в холодній посмішці.

— Як вам відомо, я не маю звички витати в емпіреях. Я абсолютно впевнений у тому, що готель можна знову зробити рентабельним, запровадивши раціональний режим економії, а головне — перебудувавши його адміністративну структуру. Зараз адміністративні ланки готелю функціонують украй погано. — Він кивнув головою в бік свого молодшого помічника. — Шон досліджував саме цей аспект.

Шон Холл ковзнув очима по своїх нотатках і, трохи ніяковіючи, почав:

— Тут не існує суворо визначеної системи підпорядкування, внаслідок чого керівники деяких служб зосередили в своїх руках майже безконтрольну владу. Це стосується, скажімо, ресторанної кухні, де…

— Хвилинку, — урвав його Кертіс О’Кіф. — Деталізувати не треба. Мене цікавить тільки загальна картина.

Хоч докору в цих словах, власне, не було, Холл зашарівся, і Додо співчутливо глянула на нього зі свого кутка.

— Якщо я правильно вас зрозумів, — сказав О’Кіф, — безгосподарність поєднується тут з махінаціями й крадіжками, що також поглинають певну частину прибутків.

Холл енергійно закивав.

— Величезну частину, сер, особливо в ресторанах та барах. — Він міг би розповісти про те, що спостерігав на власні очі, але вирішив, що зробить це вже іншим разом, коли готель буде куплено і тут з’явиться «чистильна бригада».

Зі свого небагатого досвіду Шон Холл уже знав, що приєднання нового закладу до О’Кіфової імперії відбувається в заведеному порядку. Спершу, задовго до початку переговорів, у готель засилають «шпигунську групу», очолювану, як правило, Огденом Бейлі. Після систематичних пильних спостережень, доповнюваних відомостями, купленими в продажних службовців, шпигуни складають звіт про слабкі місця й потенціальні можливості закладу. В окремих випадках — як-от цього разу — вони збирають додаткові дані й поза стінами готелю, в міських фінансових колах. Магічна сила О’Кіфового імені плюс перспектива зайти в ділові стосунки з найбільшою в країні готельною компанією розчинять двері до будь-якої таємниці. Шон Холл давно пересвідчився, що коли йдеться про зиск, бізнесмени забувають про дружбу.

Озброївшись фактами, Кертіс О’Кіф починає переговори, які найчастіше завершуються для нього успішно. А потім до готелю прибуває «чистильна бригада».

Ця бригада, очолювана віце-президентом компанії, складається з досвідчених, розумних і непідвладних ніяким емоціям фахівців з питань організації готельних служб. За дуже короткий час вона підганяє будь-який готель під свої стандарти. Перші заходи «чистильної бригади» стосуються персоналу, а ширші зміни — реконструкція, переобладнання тощо — здійснюються пізніше. «Чистильники» все роблять з усмішкою, запевняючи службовців, що ніяких докорінних змін не передбачається, і водночас залізною рукою запроваджують нові порядки. Один з «чистильників» сказав колись Шонові:

— Прибувши на місце, ми перш за все запевняємо, що всі службовці залишаться на своїх місцях. А потім витурюємо їх пачками.

Шон Холл не сумнівався, що така ж доля вготована й «СейнтГрегорі».

Іноді Холл — мрійливий хлопець із квакерської родини — замислювався над своєю роллю в цих справах, і, розуміючи, що компанія веде нечесну гру, почував^ навіть докори сумління. Але він тут-таки нагадував собі про перспективи своєї кар’єри й про те, що Кертіс О’Кіф щедро винагороджує його за службу. Згадка про чималеньку платню і про дедалі більший рахунок у банку якось непомітно розвіювала душевну тривогу…

Думки його урвало О’Кіфове запитання:

— Ви вважаєте, що в адміністративному персоналі немає жодної надійної людини?

— Ні, я б так не сказав сер, — Шон Холл зазирнув у свої записи.

— Можу назвати вам вельми кваліфікованого, на мій погляд, службовця — заступника головного адміністратора Макдермота. Йому тридцять два роки, здобув спеціальну освіту в Корнельському університеті. Щоправда, в нього, на жаль, не зовсім чиста анкета. Наш відділ кадрів, на моє прохання, зібрав відомості про нього. Прошу.

О’Кіф перебіг очима подану йому довідку, в якій зазначалося, чому Пітера Макдермота звільнили з «Уолдорфа» і наводився список готелів, до яких він марно звертався, шукаючи роботи, аж доки його не взяли в «Сейнт-Грегорі».

Готельний король повернув довідку, не сказавши ні слова. Долю Макдермота вирішать «чистильники». Вони, однак, пам’ятатимуть О’Кіфову вимогу: в компанії можуть працювати тільки люди з незаплямованою репутацією. Тим-то хоч як добре знається на своїй справі Макдермот, при новому хазяїні він навряд чи залишиться в «Сейнт-Грегорі».

— Єй кілька інших гарних працівників на менш відповідальних посадах, — зауважив Шон Холл.

Вони розмовляли ще з чверть години. Потім Кертіс О’Кіф сказав:

— Дякую вам, джентльмени. Якщо будуть якісь важливі новини, дзвоніть мені. Якщо ні — я викличу вас сам.

Додо провела їх до дверей.

Коли вона повернулася, Кертіс О’Кіф лежав на дивані із заплющеними очима, простягшись на весь зріст. Ще на початку своєї кар’єри він привчив себе уривати серед дня по кілька хвилин для перепочинку, відновлюючи в такий спосіб енергію, яка підлеглим його іноді здавалася невичерпною.

11

Начальник готельної охорони Огілві по телефону сказав герцогині Кройдонській, що з’явиться в Президентський люкс через годину; але прийшов він через дві, і на той час, коли біля дверей пролунав приглушений дзвоник, нервова напруга герцога й герцогині дійшла межі.

Герцогиня відчинила двері сама. Перед тим вона позбулася покоївки, вигадавши для неї якесь доручення, а від кругловидого секретаря, що страшенно боявся собак, бездушно зажадала, щоб він вивів на прогулянку її тер’єрів. Незабаром, однак, і покоївка, і секретар мали повернутися, і в герцогині серце терпло ще й через це.

Огілві ввійшов з коридора, оповитий хмарою сигарного диму. Завівши його до вітальні, герцогиня зупинилась і втупилася поглядом у недокурок сигари, затиснутий в зубах у товстуна.

— Ми з чоловіком не зносимо запаху сигари. Будь ласка, загасіть її.

Свинячі очиці старшого детектива глузливо зміряли її з ніг до голови, потім ковзнули по великій, гарно вмебльованій кімнаті, на мить затримавшись на постаті герцога, що стояв, зіщулившись, коло вікна.

— А у вас тут непогане гніздечко. — Нарочито повільно Огілві вийняв з рота сигару, струсив попіл і кинув недокурок у декоративний камін, але не поцілив, і недокурок упав на килим.

Герцогиня різко промовила:

— Гадаю, ви прийшли сюди не для того, щоб говорити про умеблювання.

Гладка туша перед нею заколивалася від сміху.

— Атож, мадам. Я прийшов не для того. Хоч, признаюся, мені подобаються гарні речі. — Він притишив свій тонкий пронизливий голос, що так не гармоніював з його зовнішністю. — Такі, наприклад, як ваше авто. Те, що стоїть у готельному гаражі. Марка — «ягуар», правда ж?

— Ахх! — Це був не вигук, а, радше, видих, що вихопився з грудей герцога Кройдонського. Дружина кинула на нього швидкий застережливий погляд.

— А дозвольте поцікавитися, до чого тут наше авто?

Запитання герцогині подіяло на детектива, як сигнал. Враз прибравши діловий вигляд, він спитав:

— Чи є тут ще хто-небудь, крім нас?

На це відповів герцог:

— Ні, немає нікого. Ми всіх відіслали.

— Ет, деякі речі завжди краще перевіряти.

Несподівано швидкою котячою, ходою товстун обійшов покої, відчиняючи двері до всіх кімнат. Очевидно, план Президентського люкса був йому добре відомий. Наостанку він визирнув у коридор, потім старанно зачинив за собою двері, підійшов до герцогині, яка сиділа тепер у кріслі з високою рівною спинкою, і сказав:

— А тепер — до діла. Це ви, в своєму авто, збили і втекли.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Про що це ви?

— Тільки не грайтеся зі мною в кота-мишки, леді. Тут не до жартів. — Він вийняв нову сигару й відкусив кінчик. — Ви, звісно ж, читали газети. І радіо слухали — там про це тільки й мовиться.

На блідих щоках герцогині Кройдонської проступили червоні плями.

— Ваші інсинуації абсолютно смішні, гидкі і…

— Я вам уже сказав — облиште ці штучки! — з несподіваною люттю процідив крізь зуби Огілві. Від його удаваної чемності не лишилося й сліду. Вимахуючи незапаленою сигарою перед її носом і не звертаючи ніякої уваги на герцога, він засичав: — Майте на увазі, ваша високо-як-вас-там. Увесь Новий Орлеан аж кипить, вас розшукує поліція і міста, і штату, і взагалі всі, кому не ліньки. І якщо вони знайдуть того, хто це зробив — убив матір і дитину, а потім ушився, — пощади йому не буде, й ніякі титули його не врятують. Я теж шукав і дещо знайшов, і якщо я зараз зроблю те, що мав би зробити, то ви не встигнете й оком змигнути, як на вас накинеться взвод поліції. Але я вирішив спершу прийти до вас, щоб було по совісті, щоб Послухати, що скажете ви. — Він покліпав очицями, але холодні вогники в них не згасли. — Отож, вибирайте — слово за вами.

Герцогиня Кройдонська — гідний нащадок роду, що протягом трьох з половиною століть плекав у собі погорду до цілого світу, — так легко не здавалася. Обличчя її перекривилося від гніву, зелені очі заяскріли, вона схопилася на ноги і, підступивши впритул до череваня, промовила тоном, що спопелив би будь-кого з її власного оточення:

— Ах ви мерзотник! Як ви смієте!

Навіть Огілві на мить знітився. Але тут почувся голос герцога Кройдонського:

— Гаразд, люба, досить. Ти зробила все, що можна. — І, звертаючись до Огілві, герцог промовив: — Ваше звинувачення справедливе. Я винен. Я вів машину, і я вбив ту дівчинку.

— Оце вже інша петрушка, — сказав Огілві й запалив нову сигару. — Тепер і побалакати можна.

Герцогиня Кройдонська втомлено й повільно, всім виглядом своїм показуючи, що капітулює, опустилася в крісло і, стиснувши руки, щоб не видно було, як вони тремтять, запитала:

— Що вам відомо?

— Зараз розповім.

Начальник готельної охорони несквапно затягся й випустив хмару синього диму, глузливо, з викликом дивлячись крізь неї на герцогиню. Та гидливо наморщила носа, але промовчала. Тоді Огілві, звертаючись до герцога, сказав:

— Учора надвечір ви подалися до Ірландського Закутка — в казино Лінді. Поїхали в своєму шикарному «ягуарі», прихопивши з собою приятельку, чи як там у вас заведено називати таких… — Огілві, вищирившись, глянув на герцогиню, і герцог різко кинув:

— Гаразд, далі!

— Будь ласка. — Гладка, самовдоволена пика обернулася до нього. — Далі ви, скільки мені відомо, виграли сотню в рулетку й процвиндрили її в барі. Ви саме розміняли другу сотню — пустилися на всі заставки, — коли туди прибула на таксі ваша половина.

— Звідки ви все це знаєте?

— Можу відповісти, герцогу. Я працюю тут не перший рік — і в готелі, і в місті. І скрізь маю друзів. Я роблю послуги їм, а вони — мені. Тримають мене в курсі. Зокрема доповідають про всі витівки наших клієнтів. Здебільшого ці клієнти не знають, що мені про них відомо, не знають навіть, що є на світі такий Огілві. Вони вважають, що їхні грішки поховані й забуті і, власне, мають рацію — за винятком таких випадків, як оцей.

— Ясно, — холодно мовив герцог.

— Мене одне лиш цікавить. Така вже в мене допитлива вдача, мадам. Як ви здогадалися, де його шукати?

— Що ж, вам і так уже відомо стільки, що це погоди не зробить, — сказала герцогиня. — Мій чоловік має звичку, розмовляючи по телефону, бавитися олівцем — занотовувати різні слова. І часто забуває знищити написане.

Готельний детектив докірливо поцмокав язиком.

— От бачите, в яку халепу можна вскочити через таку собі безневинну звичку, герцогу. Ну що ж, про все, що було потім, я вже й сам догадуюся: дружина звеліла вам їхати додому, й ви сіли за кермо… Звісно, якби ви знали, чим це скінчиться, машину повела б вона.

— Моя дружина не водить автомобіль.

Огілві співчутливо кивнув.

— Отже, це питання з’ясоване. Але ви, очевидно, були дуже п’яні і…

Тут герцогиня перепинила його:

— Виходить, ви не знаєте! У вас немає фактів! І ви не можете довести…

— Леді, я можу довести все, що треба.

— Дай йому висловитися до кінця, люба, — докинув герцог.

— Правильно, — сказав Огілві. — Посидьте тихо й послухайте. Вчора ввечері я бачив, як ви прослизнули до готелю — через гараж, щоб вас не бачили у вестибюлі. Обоє перелякані, бліді, аж зелені. Я теж саме повертався тим ходом і, побачивши вас, звісно, здивувався. А вдача в мене, ви ж уже знаєте, — страх яка допитлива.

— Кажіть далі, — ледь чутно прошепотіла герцогиня.

— Трохи пізніше було передано повідомлення про вбивство на дорозі і втечу водія. І тут мені спало на думку спуститися в гараж і тихесенько оглянути ваше авто, що я й зробив. Воно у вас, до речі, стоїть так, що зразу і не знайдеш: у куточку, та ще й за широкою колоною.

Герцог облизав губи.

— Тепер це вже, мабуть, не має значення.

— Правда ваша, — покивав головою Огілві. — Одне слово, оглянувши його, я вирішив зібрати додаткові дані в поліційному управлінні — там у мене теж є друзі. — Він помовчав, розкурюючи сигару. Герцог і герцогиня чекали, затамувавши подих. Коли кінчик сигари зажеврів, він уважно оглянув його й повів далі: — Я з’ясував, що поліція мас три речових докази: зовнішній обідок передньої фари, який зіскочив, очевидно, коли ви вдарили дитину, уламки скла від цієї фари, а крім того — це вже висновок експертів, що оглядали одяг, — на машині мусить бути відбиток ворсу.

— Ворсу?

— Коли потерти тканину об щось тверде, герцогине, а надто об щось поліроване, як-от автомобільне крило, то лишається слід. Поліційні експерти знаходять його так само, як відбитки пальців, — посипають порошком, і він проявляється.

— Цікаво, — сказав герцог так, наче йшлося про речі, до яких він був зовсім не причетний. — Я й не знав про таке.

— А про таке мало хто знає. Але в даному разі це не має особливого значення. У вашого авто розбита передня фара, і на ній бракує зовнішнього обідка. Можете не сумніватися: і скло, і обідок — ті самі, і сліди тканини й крові — теж. Ага, я ж іще забув вам сказати: крило все заляпане кров’ю, тільки на чорному тлі її не видно.

— Боже мій! — герцогиня затулила обличчя рукою й відвернулася.

— Що ж ви збираєтеся робити? — спитав її чоловік.

Гладун потер руки, дивлячись на свої куці товсті пальці.

— Ви ж чули — я прийшов послухати, що скажете ви.

Герцог розпачливо вигукнув:

— Що ж тут казати? — Він спробував розпростати плечі, але не зміг. — Кличте поліцію, та й по всьому.

— Ет, нащо поспішати. — В недоладний фальцет детектива закралися філософічні нотки. — Тому, що сталося, вже не зарадиш. І поспіх не допоможе воскресити ні дитину, ні матір. А до того ж, герцогу, в поліційному управлінні вам влаштують такий прийом, такий прийом, що хай бог милує.

Герцог і герцогиня повільно звели на нього очі.

— Я гадав, — сказав Огілві, — що почую від вас що-небудь путнє.

— Н-не розумію, — невпевнено пробелькотів герцог.

— Зате я розумію, — подала голос герцогиня Кройдонська. — Ви хочете на нас заробити, так? Ви прийшли шантажувати нас.

Якщо вона сподівалася, що шокує цим начальника охорони, то даремно.

— Можете називати це, як самі хочете, мадам. Я прийшов тільки за тим, щоб допомогти вам обом викрутитися з біди. Але мені теж жити треба.

— Ви б узяли гроші й пообіцяли мовчати про те, що вам відомо?

— Еге ж.

Зразу ж опанувавши себе, герцогиня зауважила:

— Але з ваших слів випливає, що нас це не врятує — машину так чи так знайдуть.

— Що ж, без ризику тут не обійтися. Але є надія, що вес не вистежать. Я не згадав про одну обставину.

— Яку саме?

— Вона й мені ще не зовсім ясна. Коли ви збили жінку з дитиною, ваша машина чомусь прямувала не до міста, а навпаки — геть від центру.

— Ми проскочили якийсь закрут і поїхали в протилежному напрямку, — пояснила герцогиня. — Тут у вас вулиці такі покручені, що взагалі незрозуміло, як ви їздите… Ну, а потім ми вже завулками повернулися до центру.

— Я, власне, так усе собі й уявляв, — кивнув Огілві. — Але поліція до цього не додумалася. Вона шукає машину, що виїхала з міста, і через це тепер прочісує приміські райони й сусідні населені пункти. Потім вона, звісно, почне обстежувати й центральні квартали, але це, буде не скоро.

— Що значить «не скоро?»

— Не раніше, мабуть, як за три-чотири дні. їй ще стане роботи деінде.

— А що ця відстрочка може дати нам?

— Усе, — відповів Огілві. — Якщо, звісно, ніхто не натрапить на ваше авто випадково. Але це малоймовірно, бо в той закуток навряд щоб хтось поліз. За ці три-чотири дні вам треба буде перегнати своє авто якнайдалі звідси.

— За межі штату?

— За межі південних штатів.

— Це буде діло нелегке?

— Атож, мадам. В усіх довколишніх штатах — Техасі, Арканзасі, Міссісіпі, Алабамі — скрізь поліція виглядатиме машину з такими пошкодженнями, як у вас.

Поміркувавши трохи, герцогиня спитала:

— Чи є можливість спочатку відремонтувати машину? Тому, хто це зробив би, пообіцявши мовчати, ми б дуже добре заплатили.

Готельний детектив енергійно похитав головою.

— Краще вже зразу йти здаватися в поліцію. Усім ремонтним майстерням штату Луїзіана звелено негайно повідомляти про машину, що потребує такого ремонту. І будь-яка майстерня негайно повідомить — будьте певні. Хіба ви не розумієте — у вас земля горить під ногами!

Герцогиня Кройдонська силкувалася зосередитись, зібрати думки, які гарячково пульсували в мозку. Вона розуміла, що головне тепер — зберігати самовладання і ясний розум. Розмова, власне, набула такого характеру, наче йшлося про якісь буденні дрібниці, а не про питання життя і смерті. І цей тон її найбільше влаштовував.

— Як ви назвали ту деталь, що її підібрала поліція?

— Зовнішній обідок.

— Чи можна визначити, від якої він машини?

Огілві ствердно кивнув.

— Можна визначити марку й модель машини і навіть рік її випуску. Те ж саме може встановити й експертиза уламків скла. Та що ваша машина закордонна, це забере, мабуть, кілька днів.

— Але потім поліція вже знатиме, що треба шукати «ягуар»?

— Атож.

Сьогодні — вівторок. Якщо вірити цьому типові, в їхньому розпорядженні час до п’ятниці чи, в кращому разі, до суботи. А вихід, холодно розмірковувала герцогиня, єдиний: підкупити цього детектива і якнайшвидше позбутися машини. Якщо її пощастить перегнати на північ, до якого-небудь великого міста, де про новоорлеанську трагедію й поліційні розшуки ніхто не чув, то залишиться тільки потихеньку відремонтувати пошкодження й знищити таким чином усі докази. А потім, навіть якщо підозра впаде на них, ніхто не зможе нічого довести. Але як перегнати машину?

Цей хамулуватий детектив, безперечно, має рацію: і в Луїзіані, і в сусідніх штатах кожен полісмен служби руху виглядатиме машину з розбитою передньою фарою. Можливо навіть, що дороги будуть перекриті.

І все-таки це можна зробити. Якщо вести машину вночі, а вдень ховати. Побіля кожного шосе є скільки хоч заїздів, куди ніхто ніколи не заглядає. Певна річ, це буде ризикована операція, але краще ризикувати, аніж чекати, доки тебе вистежать і заарештують. І зовсім не обов’язково їхати магістральними шосе — адже існують і путівці. Зрештою, можна спланувати маршрут, до якого в поліції ніколи не додумаються.

Отже, треба все як слід обміркувати. Коли не знаєш місцевості, подорожувати побічними дорогами важко. До того ж ні вона, ні її чоловік не вміють послуговуватися картами. А ще ж їм треба буде заправлятися бензином, їхня вимова й манери скрізь привертатимуть увагу, викликатимуть цікавість. І все-таки треба йти на цей ризик.

А може… А може й не треба?

Герцогиня подивилася на Огілві.

— Скільки ви хочете одержати від нас?

Це несподіване запитання заскочило його зненацька.

— Гм… На бідність ви, здається, не скаржитеся.

— Я вас питаю — скільки? — холодно повторила вона.

Свинячі очиці заморгали.

— Десять тисяч доларів.

Хоч це було вдвічі більше, ніж вона сподівалася почути, вираз її обличчя не змінився.

— І як ми заплатимо вам цю фантастичну суму, що ви дасте нам натомість?

Гладун здивувався.

— Н-ну, я ж сказав — я мовчатиму про те, що знаю.

— А якщо не заплатимо?

Він знизав плечима.

— Тоді я спускаюсь у вестибюль і набираю номер.

— Так, — твердо проказала вона. — Ми вам не заплатимо.

Герцог Кройдонський стривожено шарпнувся, а гладке обличчя начальника охорони почервоніло.

— Слухайте-но, леді…

Вона категорично відрубала:

— Я не хочу вас слухати. Краще ви послухайте мене. — Вона свердлила його очима, її гарне вузьке обличчя було сповнене воістину королівської величі. — Заплативши вам, ми нічого не виграємо — хіба що яких кілька днів. Ви самі цілком недвозначно пояснили це нам.

— Але ви дістаєте шанс…

— Мовчіть! — Цей наказ пролунав, як виляск батога. Огілві судорожно проковтнув слину й принишк.

Герцогиня Кройдонська знала, що наступна мить буде вирішальною в її житті, що головне зараз — діяти безпомилково й точно, відкинувши всякі вагання, забувши, що вона — жінка. Коли від результату гри залежить твоя доля, на карту ставиш усе. Вона вирішила зробити ставку на пожадливість гладуна і зіграти цю партію так, щоб виключити можливість програшу.

— Ми не дамо вам десять тисяч доларів, — твердо сказала вона. — Ми дамо вам двадцять п’ять тисяч…

В детектива очі полізли на лоба.

— А за це, — рівним голосом закінчила герцогиня, — ви переженете нашу машину на північ.

Огілві все ще мовчки витріщався на неї.

— Двадцять п’ять тисяч доларів, — повторила вона. — Десять тисяч зараз. Ще п’ятнадцять — коли ми зустрінемося з вами в Чікаго.

Все ще нічого не кажучи, гладун облизав губи. Вій видивлявся на неї так, наче не вірив власним вухам. Мовчанка затягувалася.

А коли напруження вже стало нестерпним, він ледь помітно кивнув головою. А ще за мить спромігся нарешті на слово:

— Вам не подобається запах цієї сигари, герцогине?

Вона кивнула — і він загасив недокурок.

12

В їдальні помешкання Уоррена Трента Кертіс О’Кіф з насолодою розкурював сигару, яку хвилину тому вибрав із запропонованої Елоїсом Ройсом коробки. Запашний дим приємно змішувався в роті зі смаком коньяку «Людовік XII», поданого разом з кавою після чудового обіду з п’яти страв. Ліворуч від О’Кіфа, на чільному місці за дубовим обіднім столом, сидів, випромінюючи патріаршу благодушність, Уоррен Трент, а навпроти нього вдоволено пахкала турецькою сигаретою затягнута в чорну вечірню сукню Додо. Сигарету їй запропонував, зараз-таки піднісши й вогню, меткий і послужливий Ройс.

— Господи, — промовила Додо, — ну й наїлася ж я! Наче цілого кабана з’їла.

О’Кіф поблажливо всміхнувся.

— Чудовий обід, Уоррене. Будь ласка, подякуйте від мого імені шеф-кухарю.

Власник «Сейнт-Грегорі» милостиво схилив голову.

— Він зрадіє, почувши, хто його хвалить. До речі, вам, можливо, цікаво буде почути, що точнісінько такий обід сьогодні подають і в нашому головному ресторані.

О’Кіф кивнув, хоч цей факт не справив на нього особливого враження. Він вважав, що довге різноманітне меню в готельному ресторані — річ така ж недоречна, як паштет із гусячої печінки на шинквасі пивного бару. Більше того — перед тим як піднятися сюди, він зазирнув у головний ресторанний зал «Сейнт-Грегорі»; незважаючи на обідню годину пік, дві третини місць у величезному залі були порожні.

В О’Кіфовій імперії індустрію харчування вже давно спростили й стандартизували, звівши меню до кількох цілком прозаїчних страв, що мають загальний попит. Ця політика грунтувалася на твердому переконанні Кертіса О’Кіфа, що в переважної більшості людей смаки однакові й публіка їстиме все, що їй дадуть. Тим-то хоч їжу готували за всіма правилами кулінарії, санітарії й гігієни, гурманам в О’Кіфових ресторанах нічого було робити — на них там дивилися як на меншість, що не робить погоди.

Готельний король зауважив:

— Тепер небагато знайдеться готелів з такою кухнею, як у вас. Майже всім довелося відмовитись від цієї розкоші.

— Майже, але не всім. Невже всі повинні бути на один копил?

— Повинні, Уоррене, бо — подобається це нам, чи ні — наш бізнес уже не той, що був, коли ми починали. Часи «індивідуального підходу», часи, коли ми зустрічали кожного клієнта, як свого особистого гостя, давно минули. Може, колись люди цінували такі речі. Тепер усе це нікого більше не обходить.

Обидва говорили голосно і напрямки, немов завершення обіду звільнило їх від умовностей дипломатичного етикету. Додо, широко розкривши блакитні дитячі очі, стежила за їхньою розмовою, як за цікавим, але майже незрозумілим театральним дійством. Елоїс Ройс, стоячи спиною до них, порався коло буфета.

— Багато хто назвав би це єрессю, — різко сказав Уоррен Трент.

О’Кіф подивився на яскравий вогник своєї сигари.

— А я запропонував би їм порівняти мої прибутки з балансовими звітами інших компаній. Або, скажімо, вашими. І вам, до речі, теж.

Трент почервонів, міцно стулив губи.

— Мої невдачі — тимчасові. Це випадковий збіг обставин, від якого ніхто з нас не застрахований. Я з гірших ситуацій виплутувався; виплутаюсь і з цієї.

— Ні. Сподіваючись на це, ви тільки затягуєте зашморг на власній шиї. А шкода, Уоррене. Йдеться ж бо про справу всього вашого життя.

Помовчавши, Трент сердито пробурчав:

— Я все своє життя віддав цьому закладові не для того, щоб побачити, як з нього зроблять дешеву нічліжку.

— Якщо ви натякаєте на мої готелі, то до них ця назва не пристане, — і собі розсердився й почервонів О’Кіф. — І вашому, як ви кажете, «закладові» до них далеко.

Крижану мовчанку, що запала після цього, порушила Додо:

— Ви таки поб’єтеся, чи тільки полаєтесь? — запитала вона.

Обидва чоловіки засміялися — Уоррен Трент, щоправда, трохи силувано. Кертіс О’Кіф миролюбно підніс догори руки.

— Вона має рацію, Уоррене. Нащо нам сваритися! Ви йдіть своїм шляхом, я піду своїм, але лишаймося друзями! До того ж, ви неправильно мене зрозуміли: я мав на увазі не вас особисто, а загальні тенденції в нашому бізнесі.

— Ет, хай їм чорт, отим тенденціям! Вам тільки дай волю, то ви з будь-якого готелю душу виб’єте. Вашим закладам бракує тепла, бракує людяності. Вони — не для людей, а для якихось автоматів з перфокартами замість мозку й мастилом замість крові!

О’Кіф знизав плечима.

— А проте саме такі готелі дають дивіденди. Більше того, я досі говорив про сьогоднішню ситуацію в нашому ділі. А можу зазирнути і в завтрашній день — і це не буде фантазія: моя компанія вже розробляє плани на майбутнє. Хочете знати, якими будуть готелі за кілька років — у всякому разі, О’Кіфові готелі? Будь ласка. Перш за все, ми спростимо систему реєстрації та оформлення — ця процедура повинна забирати буквально кілька секунд. Найбільший потік прибуватиме до нас просто з аеропорту вертольотами, тож головним приймальним пунктом буде посадочний майданчик для вертольота на даху готелю. По-друге, ми матимемо долішні приймальні пункти — без нинішніх вестибюлів. Люди просто в’їжджатимуть під будинок на своїх автомобілях чи в автобусах. І внизу, і нагорі новоприбулих негайно реєструватимуть роботи, що діятимуть за принципом сортувальних автоматів. Керуватиме ними електронний мозок, до речі, вже сконструйований.

Людям, що звертатимуться до нас із проханням зарезервувати для них номер, ми надсилатимемо кодовані перфокарти. Прибувши, кожен вставлятиме таку картку у віконце автомата й отримуватиме вказівку — яким ескалатором їхати до свого номера, причому номер цей часто звільнятиметься за кілька секунд до прибуття нового мешканця. На випадок, якщо номер ще не звільнився — а такі речі, природно, траплятимуться, — у нас передбачені невеличкі пересувні проміжні кімнати відпочинку, власне, щось на зразок закритого купе з двома стільцями, умивальником і місцем для багажу — там приїжджий зможе вмитися й трохи перепочити з дороги, причому з самого початку йому буде забезпечена ізольованість від інших. Мої конструктори зараз працюють над тим, щоб надати цим купе справжньої мобільності: ідея полягає з тому, щоб їх можна було приєднувати до приміщення, яке має звільнитися. Тоді, як тільки надійде сигнал від комп’ютера, новоприбулий зможе сам відчинити двері й увійти в свій номер.

Для тих, що приїздять на власних машинах, існуватиме аналогічна система: відповідно до коду на перфокарті світлосигнали скеровуватимуть кожного до його боксу на автостоянці, а звідти ескалатор підвозитиме його безпосередньо до дверей номера. Транспортування багажу буде також спрощено: ми встановимо швидкісні сортувальні автомати й конвеєри, і багаж потраплятиме до номера навіть раніше від його власника.

Так само будуть механізовані й інші послуги: автомати приставлятимуть випрані речі, напої, їжу, квіти, аптекарські товари, газети; навіть остаточний рахунок можна одержувати з кімнатного транспортера й через транспортер його оплачувати. І, до речі, з цих нововведень, крім зручності, буде ще й інша користь: вони раз і назавжди покладуть край системі чайових — здирництву, яке давно вже стало кісткою в горлі й нам, і нашим клієнтам. Всю цю — і не тільки цю — техніку можна запровадити вже зараз. Нам лишається тільки розв’язати такі проблеми, як організація й послідовність перебудови, а також фінансові питання.

— Сподіваюсь, — твердо сказав Уоррен Трент, — що я не доживу до того дня, коли така доля спіткає мій готель.

— А вона його не спіткає, — зауважив О’Кіф. — Бо цей будинок ми просто знесемо, а на його місці спорудимо новий.

— Невже ви справді можете зробити таке? — жахнувся Трент.

О’Кіф знизав плечима.

— Я, природно, не можу розкривати вам усіх своїх стратегічних планів. Але невдовзі ми, очевидно, перейдемо саме до такої політики. Якщо ви хочете увічнити теперішню назву, я можу пообіцяти вам, що в новому будинку буде знайдено місце для меморіальної таблички, на якій, крім старої назви, можливо, стоятиме й ім’я колишнього власника.

— Таблички! — пирхнув власник «Сейнт-Грегорі». — Де ж ви її почепите — в чоловічому туалеті?

Раптом Додо захихотіла. Обидва чоловіки мимоволі обернулися до неї, й вона, сміючись, сказала:

— А може, його там і не буде! Навіщо він, коли для всього є конвейєр?

Кертіс О’Кіф звів брови. Іноді йому спадало на думку, що Додо не така дурненька, як видається на перший погляд.

Що ж до Уоррена Трента, то він, почувши слова Додо, збентежився, почервонів і, галантно вклонившись, промовив:

— Мадам, я прошу пробачення за свій невдалий вислів.

— Ет, не звертайте на мене уваги, — трохи розгублено відповіла Додо. — І, як на мене, ваш готель дуже гарний. — Широко розкритими й начебто такими невинними очима вона подивилася на О’Кіфа. — Керті, навіщо тобі його руйнувати?

— Це лиш один варіант з кількох можливих, — невдоволено відказав він. — Так чи так, Уоррене, вам час виходити з готельного бізнесу.

Трентова відповідь була несподівано лагідна — на диво лагідна порівняно з його попередньою бурхливою реакцією.

— Я не міг би пристати на вашу раду, навіть якби хотів, бо мушу думати не тільки про себе, а й про своїх підлеглих. Більшість моїх службовців покладається на мене так само, як я на них. Ви збираєтеся замінити людей автоматами. Моя відставка в такому разі дорівнювала б зраді, а платити за відданість зрадою я не хочу.

— Ви говорите про відданість? Покажіть мені хоч одного службовця готелю, відданого своєму хазяїнові! Та всі вони, майже без винятку, ладні вас за п’ятак продати!

— Помиляєтесь. Я керую цим готелем уже понад тридцять років, а за такий час люди звикають жити душа в душу. Мабуть, у вас у цьому відношенні просто менше досвіду.

— Я маю свій погляд на те, що ви називаєте відданістю, — неуважливо промовив О’Кіф. Подумки він гортав сторінки звіту, складеного Огденом Бейлі та його молодим помічником Шоном Холлом. Він попереджав Холла — не захоплюватися надмірною деталізацією, та деякі дрібніші факти все ж потрапили у звіт, і один з них міг зараз стати з пригоді. Готельний король напружив пам’ять — і, нарешті, згадав:

— У вас, здається, є старий службовець, що завідує баром «Понтальба»?

— Це ви про Тома Ерлшора? Так, ми, власне, починали тут разом. — Уоррен Трент подумав, що Том Ерлшор уособлює стару гвардію «Сейнт-Грегорі» — людей, яких він не може кинути напризволяще. Він сам наймав Ерлшора на роботу, коли обидва були ще молодими парубками, і тепер, хоч старший бармен «Понтальби» втратив свою колишню виправку й працював повільніше, ніж треба, Уоррен Трент ставився до нього, як до близького приятеля. І як близькому приятелеві допомагав йому. Коли виявилося, що в малої дочки бармена природжений вивих стегна, Уоррен Трент особисто влаштував її в найкращу клініку. А по тому, як дефект усунули, він з власної кишені сплатив вартість операції й післяопераційного догляду, за що Том Ерлшор заприсягся бути йому довіку вдячним і відданим. Тепер Томова дочка вже заміжня жінка й має дітей, але дружба між її батьком і власником готелю не слабне. — Коли є в світі людина, на яку я можу цілком і повністю звіритися, — сказав Трент Кертісові О’Кіфу, — то це Том.

— От і даремно, — холодно відповів О’Кіф. — Я маю докази, що він обдурює вас на кожному кроці.

І приголомшений, занімілий Трент почув факти.

Нечесний бармен може обдурювати свого хазяїна в кілька способів: не доливати спиртне, вигадуючи на кожній пляшці по одній-дві порції; вибивати не всі одержані суми в касовому апараті, продавати відвідувачам спиртне, куповане на стороні й потай принесене в бар — в такому разі ревізія не виявлятиме нестачі, а бармен матиме неабиякий зиск від націнки. Том Ерлшор застосовував усі три методи. А до того як, як засвідчили тривалі спостереження Шона Холла, діяв він не сам, а вкупі зі своїми двома помічниками.

— Вони кладуть у кишеню мало не половину виручки, — сказав О’Кіф. — І, судячи з того, як поставлена в них ця справа, обкрадають вас не перший рік. Та й не тільки вони.

Уоррен Трент слухав мовчки, тамуючи біль, що краяв йому серце. Він анітрохи не сумнівався в правдивості О’Кіфових слів: шпигунські методи готельних компаній були йому добре відомі, й він знав, що Кертіс О’Кіф не став би наводити неперевірені факти. Відразу по тому, як О’Кіф напросився до нього в гості, Трент подумав, що таємні агенти компанії вже діють, мабуть, у «Сейнт-Грегорі», готуючи відомості для свого боса. Але це принизливе викриття вразило його в самісіньке серце. Нарешті він спромігся на слово:

— Ви сказали: «та й не тільки вони». Як це розуміти?

— Весь ваш «відданий» персонал роз’їдає корупція. В готелі немає, мабуть, жодної служби, де б вас не обкрадали й не ошукували. Всіх даних я, певна річ, не маю, але тим, що мені відоме, можу поділитися. Якщо хочете, мої люди підготують для вас досьє.

— Дякую, — ледь чутно озвався Трент.

— У вас тут розвелося забагато товстунів. Я це зразу помітив. А поява товстунів — то тривожна ознака. Черева в них напхані готельними харчами, а разом з харчами вони тягнуть усе, що під руку потрапить.

У невеликій, затишній їдальні запала тиша, порушувана тільки тихим цоканням настільного годинника. Потім Уоррен Трент спроквола, втомлено сказав:

— Що ж, те, що я почув од вас, може змінити моє рішення.

— Я так і думав. — Кертіс О’Кіф насилу стримав бажання потерти руки. — Тоді я скористаюся з цього повороту в нашій розмові й зроблю вам пропозицію.

— Робіть. Я знав, що до цього йдеться, — гірко всміхнувся Уоррен Трент.

— Пропозиція вигідна для вас, надто за даних обставин. До речі, мушу зауважити, що я добре обізнаний з вашими нинішніми фінансовими справами.

— Я б здивувався більше, якби ви не були з ними обізнані.

— Дозвольте коротко схарактеризувати їх. Вам особисто належить п’ятдесят один відсоток усіх акцій готелю, цебто контрольний пакет.

— Так.

— Ви вклали в готель додаткові кошти двадцять років тому, заставивши його за чотири мільйони доларів. Два мільйони боргу ще не сплачені і мають бути внесені цієї п’ятниці. Якщо ви не зможете розрахуватися, ваші акції стануть власністю кредиторів.

— Так.

— Чотири місяці тому ви спробували поновити заставу. Вам відмовили. Ви запропонували кредиторам вигідніші для них умови, але вони їх не прийняли. Тоді ви почали шукати інших кредиторів — але даремно. За той короткий час, що залишився вам, роздобути потрібну суму ви вже не зможете.

— Отут ви помиляєтесь, — хрипко відказав Уоррен Трент, — Я можу навести вам сотні прикладів, коли капітал знаходили в останню мить.

— Але за інших обставин. І не при такому великому поточному дефіциті, як у вас.

Уоррен Трент тільки міцніше стулив губи.

— Я пропоную, — сказав Кертіс О’Кіф, — чотири мільйони доларів за цей готель Два мільйони з цієї суми я одержу, поновивши вашу теперішню заставу. Можу запевнити вас, що мені це неважко буде зробити.

Уоррен Трент кивнув з кислою міною, уражений самовдоволеним тоном О’Кіфа.

— Друга половина суми розподілиться так: мільйон доларів готівкою — щоб ви могли розрахуватися зі своїми акціонерами, і мільйон — акціями О’Кіфової компанії, які будуть випущені спеціально з цією метою. Крім того, як привілей для вас особисто, за вами буде закріплене довічно це помешкання, з гарантією, що в разі перебудови ми забезпечимо вас рівноцінним — за взаємною згодою.

Уоррен Трент сидів незворушно, нічим не виявляючи своїх думок і свого здивування. Ці умови були кращі, ніж він сподівався. Приставши на них, він особисто одержить мільйон доларів — непогане відступне за майно, яке призбирував усе життя. Але йому доведеться розпрощатися з улюбленою справою, — цебто, похмуро поправив він себе, — справою, яку він так любив ще кілька хвилин тому.

— А що, як я відмовлюся? — запитав він.

— Тоді я шукатиму інших продавців і землю під забудову. Та задовго до того, як я почну переговори деінде, ви втратите свій готель. І навіть якщо вам пощастить викрутитись, конкуренції вам все одно не витримати.

О’Кіф промовив це підкреслено байдужим тоном, але за байдужістю ховалися хитрість і розрахунок. Бо насправді «Сейнт-Грегорі» був украй потрібен О’Кіфовій компанії, яка в Новому Орлеані готелю не мала й відчувала це гостро, мов людина, яка через брак переднього зуба змушена відмовлятись від улюблених страв. Відсутність свого закладу в цьому місті позбавляла О’Кіфа можливості налагодити міжміське обслуговування туристів та комівояжерів — позбавляла бізнесу, без якого не може справді успішно функціонувати жодна готельна компанія. Бентежило О’Кіфа й те, що конкуренти вміло використовували цю прогалину в його володіннях. «Шератон-Чарлз» давно мав свій заклад у місті. «Хілтон» збудував один готель в аеропорту й зводив другий у районі В’є-Карре. «Американська готельна корпорація» була репрезентована «Роял-Орлінзом».

Що ж до запропонованих Трентові умов, то й вони мали добре прозондоване підгрунтя. О’Кіфові емісари вже розвідали, які наміри мають кредитори Трента, і пересвідчилися, що фінансисти хочуть заволодіти контрольним пакетом акцій, а потім продати його тому, хто більше дасть. Отже, найслушніший момент був зараз — поки можна пропонувати помірковану ціну.

— Скільки часу ви даєте мені на роздум? — спитав Уоррен Трент.

— Я хотів би почути вашу відповідь зразу.

— Ні, я мушу подумати.

— Що ж, гаразд. На суботу в мене призначена ділова зустріч у Неаполі. Я хотів би вилетіти звідси не пізніш як у четвер увечері. Вас влаштує час до полудня?

— Ви не даєте мені й двох діб!

— Я не бачу підстав для того, щоб чекати довше.

Впертість спонукувала Трента вимагати більше часу, але розум підказував йому: чи варто виторговувати ще один день, якщо в п’ятницю так чи так доведеться скласти зброю?

— Ну коли ви наполягаєте… — пробурчав він.

— От і чудово! — широко всміхаючись, О’Кіф пружно підвівся з крісла й кивнув Додо, яка дивилася на Уоррена Трента з виразом, дуже близьким до жалю. — Нам час іти, люба. Уоррене, щиро дякуємо вам за гостинність. — Подумки він у цей час казав собі: «Що ж, півтора дня, зрештою, можна перетерпіти. А йому все одно подітись нікуди».

13

— Є щось надзвичайно звабне в дівчині, яка шукає в сумочці ключа від своєї квартири, — зауважив Пітер Макдермот.

— Це подвійний символ, — відповіла Крістіна, все ще марно намагаючись намацати ключ. — Наявність своєї квартири свідчить про те, що дівчина ця — незалежна, а зникнення ключа доводить, що вдача в неї жіноча. Ось він! Знайшла!

— Хвилинку!

Пітер пригорнув Крістіну до себе й припав до її уст. То був довгий поцілунок, і коли він відпустив її, вона перевела подих і сказала:

— Слухайте, гроші за квартиру я цього місяця заплатила. Якщо вже робити це, то можна й не на людях.

Взявши в неї ключ, Пітер відімкнув двері.

Крістіна поставила сумку на журнальний столик, опустилася на м’яку софу й скинула, полегшено зітхнувши, свої лаковані туфельки.

Він сів поряд.

— Закуримо?

— Закуримо.

Пітер підніс їй вогню й прикурив сам.

Добре випивши за вечерею в ресторані, Пітер був у піднесеному й легковажному настрої. Поза тим, що відбувалося зараз, для нього ніби нічого не існувало — ні в часі, ні в просторі. І він знав: те, що має статися, — станеться, якщо він цього забажає.

— А правда ж, здорово — просто сидіти собі отак і балакати! — сказала Крістіна.

Він узяв її за руку.

— А ми не балакаємо.

— То давайте!

— А хіба ми для цього…

— Знаю. Але до чого ми дійдемо, якщо підемо, і — чи варто?..

— А не можна просто розкрутити рулетку — і хай крутиться?…

— Якщо ми її розкрутимо, результат буде відомий наперед — і вам, і мені. — Вона помовчала, потім зачудовано додала: — Не знаю навіть, чим це пояснити. Якась хімія!

— Хімічно ми, по-моєму, сполучаємося чудово.

— Атож: і завершиться все реакцією з виділенням вогню.

— Я ладен згоріти до решти!

— Якщо я правильно розумію — в ліжку?

Він мрійливо промовив:

— Цур, я зліва!

— Мушу вас розчарувати…

— Ні, ні, мовчіть! Я сам угадаю. Ви забули почистити зуби, правда ж? Нічого, я підожду.

Вона засміялася.

— З вами важко балакати…

— А хіба ми для цього…

— Звідси ми вже починали.

Пітер відкинувся на бильце софи й випустив кільце диму, потім ще одне і ще.

— Я так хочу навчитися цього! — сказала Крістіна. — Але в мене не виходить.

— Чим же ви хотіли мене розчарувати? — спитав він.

— Однією ідеєю. Що в разі, коли те, що може статися… станеться, то для нас обох воно мусить щось означати.

— Для вас означало б?

— Я ще не певна, але, по-моєму, — так.

Ще менш певна вона була щодо того, як поведеться наступної миті.

Пітер роздушив свою сигарету, потім — сигарету Крістіни. Коли він узяв її руки в свої, вона відчула, що її самовладання розвіюється, як дим.

— Ми повинні краще пізнати одне одного, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — А самих слів для цього буває замало.

Він розкрив обійми, й вона пригорнулася до нього, спочатку лагідна й піддатлива, а потім — уже відчуваючи, як здіймається хвиля шаленої жаги. З уст її злітали хтиві, хижі звуки, куди поділись її стриманість і розважність! Охоплена тремтінням, оглушена калатанням свого серця, вона подумки крикнула собі: хай буде, що буде, і геть сумніви, геть розумування! Чуючи уривчастий Пітерів віддих, вона заплющила очі… і раптом він завмер, а потім — потім відсунувся від неї, й вона почула, як він каже:

— Клята пам’ять! Є речі, про які згадуєш у найнеслушнішу мить. — Вів знов обняв її, але ніжніше, й прошепотів: — Ти мала рацію. Дамо тому, що є, визріти.

Вона відчула легкий дотик його вуст, потім почула кроки — кроки до дверей. Ще мить — і двері за ним зачинились.

Крістіна розплющила очі й тихо гукнула:

— Пітере, любий! Не треба, не йди! Прошу тебе, не йди!

Та відповіддю їй був тільки приглушений шурхіт ліфта, що спускався вниз.

14

Вівторок кінчався. До півночі лишалося кілька хвилин.

У третьорядному стриптиз-клубі на Бурбон-стріт блондинка з широченними стегнами міцніше притислася до свого кавалера. Одна її рука лежала в нього на коліні, пальцями другої вона лоскотала йому потилицю.

— Авжеж, — сказала блондинка. — Авжеж, я хочу тебе, золотко.

Він відрекомендувався їй як Стен, з якогось вошивого містечка в Айові, що про нього вона вперше чула. «Коли він ще раз дихне на мене, — подумала вона, — я почну блювати. В людини так з рота смердіти не може; крізь нього, мабуть, пропущено каналізаційну трубу».

— Чого ж ми тоді сидимо тут? — хрипко запитав її кавалер. Він зняв її руку з коліна й пересунув вище. — Ти не пошкодуєш, будь певна.

Вона зневажливо подумала: вони всі такі, ці горлаті, пожадливі хвастуни. Та коли взяти цього типа в роботу, коли влаштувати йому іспит, — то сто шансів проти одного, що й він виявиться слинявим слабаком. Але влаштовувати іспит вона не збиралася. Господи! Як у нього смердить з рота!

За три кроки від їхнього столика незграйний джаз-банд — кілька халтурників, неспроможних влаштуватися в респектабельніших закладах Бурбон-стріт, — хто до лісу, а хто до біса догравав блюз. Під цей акомпанемент виконувала свій танець — якщо тільки можна було назвати танцем безпорадне тупцяння на місці — якась Джоан Менсфілд. (На Бурбон-стріт часто вдаються до таких хитрощів: нікому не відомій акторці пришпилюють трохи змінене ім’я славетної актриси[11], сподіваючись, що перехожі, не помітивши різниці, піймаються на гачок).

— Слухай, — нетерпляче сказав айовець, — чого ми не вшиваємося звідси?

— Я ж уже поясняла тобі, серденько. Я тут працюю, і йти мені ще не можна, бо я маю виконати свій номер.

— Чхав я на твій номер!

— Ай-ай-ай, золотко, ну хіба так можна! — І тут, немов осяяна раптом щасливою ідеєю, товстозада блондинка запитала: — А в якому готелі ти зупинився?

— В «Сейнт-Грегорі».

— Це ж тут під боком!

— За п’ять хвилин могла б уже лежати голісінька.

Вона закопилила губу.

— Ти ж обіцяв поставити ще одну чарочку!

— Поставлю. Ходім!

— Зажди, Стенлі, любий! У мене є ідея.

Все йде, як по маслу, подумала вона, мов добре відрепетируваний скетч! А чом би й ні? Для неї це, хвалити бога, чи не тисячна вистава. Вже зо дві години Стен як-його-там, що приїхав казна-звідки, слухняно йшов на старому, зашкарублому повідці: спочатку з нього злупили за коктейль у чотири рази більше, ніж узяли б у чесному закладі. Потім офіціант підсадив її до його столика — і закрутилася карусель… Стен пив дешеву бурду, що її подавали тут під назвою віскі, а їй — як усім дівчатам, що працюють у барі за комісійні — офіціант подавав у чарці холодний чай. Діждавшись слушної миті, вона підморгнула офіціантові, й той перейшов на обслуговування за найвищим розрядом: приніс півпляшки шампанського місцевого виробу, що за нього Стенлі Сосунцеві, який ще не знає цього, допишуть у рахунок сорок доларів — і хай він спробує закомизитись!

Отож тепер їй зосталось лише здихатися його, а разом, можливо, й заробити ще одну десятку — треба тільки вміло дограти цю фінальну сцену. Зрештою, вона заслужила на преміальні: дві години терпіла цей сморід!

— Яка ж у тебе ідея, крихітко? — запитав він.

— Залиш мені ключ від свого номера. Портьє дасть тобі інший — у них завжди є запасні. А я щойно звільнюся — зразу прийду до тебе. Тільки гляди ж — будь напоготові!

— Не бійся — буду!

— Ну гаразд, тоді давай ключ.

Він дістав ключ, але затис його в руці, вагаючись.

— Слухай, а ти справді прийдеш?

— Золотко, я не прийду, а прилечу. Сам подумай; яка б дівчина відмовилася?..

Він віддав їй ключ.

Поки він не передумав, вона підвелася з-за столу й вийшла. Решту зробить уже офіціант, а якщо Смердючий Писок зніме галас з приводу рахунку, то офіціантові допоможе викидайло. А втім, навряд чи він бешкетуватиме — і навряд чи поткнеться сюди ще раз. Такі телепні ніколи не повертаються.

Вона уявила собі, як він лежить, дожидаючи її, в свому номері, і як його потроху розбирає сумнів, і як він нарешті починає розуміти, що вона не прийде, навіть коли він чекатиме її до кінця свого смердючого життя.

Години за дві, наприкінці довгого й нудного робочого дня, який відрізнявся від інших хіба що трохи кращим заробітком, товстозада блондинка продала ключ за десять доларів.

Покупцем був Ключник Мілн.