Готель

1

Коли нічне небо над Новим Орлеаном почало бліднути, Ключник уже сидів на ліжку в своєму номері у «Сейнт-Грегорі» — відсвіжений, повний снаги й готовий до роботи.

Весь попередній день він проспав міцним сном, а надвечір вийшов на прогулянку й повернувся до готелю о другій ночі. Поспавши ще півтори години, Ключник прокинувся саме в ту хвилину, яку собі намітив. Поголившись, він став під душ, пустив холодну воду. Крижані струмені кололи тіло, мов голки. Вискочивши з-під душа, він став розтирати шкіру рушником, поки вона почервоніла.

Ключник давно поклав собі за правило, йдучи на діло, надягати свіжу білизну й чисту, накрохмалену сорочку: було щось спільне між підбадьорливою цупкістю тканини уі тим нервовим, збудженим настроєм, який охоплював його в цей час. Вдягаючись, він на мить спохмурнів: коли його піймають ще раз, то дадуть п’ятнадцять років. Але зразу ж відігнав цю моторошну думку.

Куди приємніше було думати, що тим часом все йде гладко.

Вчора його колекція зросла з трьох до п’яти штук.

Один із цих двох нових ключів він роздобув у найпростіший спосіб: попросив його в портьє. Ключник оселився в номері 830. А ключ попросив від номера 803.

Перш ніж це зробити, він ужив елементарних запобіжних заходів: пересвідчився, що ключ від номера 803 лежить у своєму гнізді й що під ним немає ніяких листів та записок. Якби під ним була якась кореспонденція, Ключник відклав би цю операцію, бо, вручаючи лист чи записку, портьє мають звичку питати в адресатів їхні імена.

Отже, пересвідчившись, що шлагбаум відкрито, Ключник покрутився трохи в вестибюлі й, коли перед конторкою портьє зібралася черга, і собі став у кінці. Ключ йому дали, нічого не спитавши. А якби виникла якась заминка, його пояснення було б цілком вірогідне — мовляв, сплутав цей номер із своїм.

Так, досі він усе розігрував, як по нотах, і це був добрий знак. А сьогодні вдень, коли почне чергувати новий портьє, він у такий самий спосіб заволодіє ключами від номерів 380 й 930.

Друга ставка також виявилася виграшною. Два дні тому через надійного посередника він уклав угоду з найманою здирницею, що орудувала на Бурбон-стріт. Вона передала йому п’ятий ключ, пообіцявши, що це буде не останній.

Присівши на ліжко, Ключник Мілн глянув на годинник. Далі зволікати не можна було, хоч в останню мить, щоб підвестися, йому довелося перебороти раптовий душевний опір. Він пересилив себе і завершив підготовку, виконавши дві останні процедури.

У ванній кімнаті він заздалегідь поставив склянку, куди налив трохи віскі. Тепер, увійшовши до ванної, старанно прополоскав цим віскі рот і горло, а потім виплюнув його в умивальник, не проковтнувши ані краплі.

Після цього взяв згорнуту газету — куплений ввечері сьогоднішній ранковий випуск «Таймс-Пікаюн» — і затиснув її під пахвою. Нарешті, перевіривши кишені, по яких за певною системою були розкладені ключі, вийшов з номера.

Його ноги в черевиках на каучуковій підошві беззвучно ступали по приступках службових сходів. Він спустився на два поверхи, ідучи легко, несквапно. Увійшовши в коридор шостого поверху, нишком — так, що сторонній спостерігач не помітив би цього — зиркнув праворуч і ліворуч! Коридор був порожній.

Ключник напередодні вивчив план і принцип нумерації готельних приміщень. Видобувши з внутрішньої кишені ключ від номера 641, він недбало затис, його в руці й ходою людини, якій нема куди поспішати, попрямував до дверей цього номера.

Цей ключ був першим його трофеєм в аеропорту Муасан, а Ключник над усе цінував систему й порядок.

Підійшовши до дверей номера 641, він зупинився. Смужки світла під ними не було, за дверима панувала тиша. Ключник надів рукавички.

Тепер усі його почуття загострилися. Він беззвучно встромив ключ. Повернув його. Двері, не рипнувши, відчинилися. Вийнявши ключ, він увійшов і тихо зачинив двері за собою.

Обриси речей ледь вимальовувалися в досвітній імлі. Ключник постояв нерухомо, роздивляючись довкола, чекаючи, доки очі звикнуть до півтемряви. Досвідчені готельні злодії воліють орудувати саме при такому тьмяному, непевному світлі: воно дає змогу розрізнити речі, а тебе самого робить майже невидимим. Досвіток має й інші переваги. У цей час життя в готелі завмирає — нічна зміна вже висилилася, пильність її притупилася, а службовці денної зміни ще не почали сходитись. Мешканці — навіть гультяї й нічні пташки — вже позасинали в своїх номерах. До того ж, світанок дає людям почуття безпеки, вони звільняються від нічних страхів і тривог.

Просто перед собою Ключник бачив тепер туалетний столик. Праворуч вимальовувалося ліжко. Звідти чулося розмірене дихання; отже, людина в ліжку міцно спала.

Гроші слід перш за все шукати на туалетному столику.

Він рушив до нього, обережно виставляючи вперед ноги, щоб не спіткнутися об яку-небудь невидиму перепону. Підійшовши, простяг руку й почав обмацувати речі, що лежали на столику.

Пальці в рукавичках торкнулися купки дрібних монет. Про них нічого й думати — поки їх збиратимеш, одна неодмінно задзвенить. Але там, де є дрібні гроші, мусить бути й гаман. Ага — ось він! І який повний!

Яскраве світло спалахнуло в кімнаті.

Це сталося так несподівано, що Ключник, який пишався своєю спритністю й винахідливістю, розгубився, мов мале дитя.

Його реакція була цілком інстинктивна. Він упустив гаман і злякано обернувся до світла.

Чоловік, що, засвітивши лампу над головою, сів у ліжку, був молодий, мускулястий і — дуже сердитий.

— Ти що тут робиш? — гримнув він.

Ключник: стояв, роззявивши, мов дурний, рота, неспроможний вимовити й слова.

Мабуть, міркував згодом Ключник, розбудженому пожильцеві самому Потрібно було кілька секунд на те, щоб прочуматися, — і тому він не помітив переляканого винуватого виразу обличчя непроханого гостя. Хоч як там було, Ключник отямився перший і, кленучи себе за втрату ініціативи, розпочав запізнілий спектакль.

Поточуючись, мов п’яний, він загугнявив:

— Себто як — ш-шо я тут роблю? Ти сам, ш-шо робиш у моєму ліжку?

Водночас він непомітно стягнув з рук рукавички.

— Іди ти знаєш куди! Це моє ліжко. І мій номер!

Підступивши ближче, Ключник дихнув на молодика — недаремно він полоскав рот шотландським віскі! Той відсахнувся. Ключник уже міркував швидко, як завжди. Беручи людей на бога, він не раз, викручувався з таких небезпечних ситуацій.

А тепер головне — не перебрати міри, вчасно перейти в оборону, інакше законний власник кімнати може злякатися й покликати на поміч. А втім, цей, мабуть, кликати не стане: хлопець дужий, сам хоч кого скрутить.

По-дурному витріщившись, Ключник перепитав:

— Кажеш, твій номр? Не помляєсся?

Молодик у ліжку зовсім розлютився.

— Ах ти ж п’яна свиня! Це мій номер! Мій! Ясно?

— Се ж шіссот чотирнассятий?

— От кретин! Це шістсот сорок перший!

— Пробач, старий. Виходить, шо я помлився. — Ключник вийняв з-під пахви газету, яка мала свідчити, що він прийшов з вулиці. — Держи р-ранкову газету. Вважай, що я доставив її тобі ос-собисто.

— Іди ти під три чорти із своєю газетою. Чеши звідси, чуєш?!

Отже, викрутився! От що значить — заздалегідь підготувати шлях до відступу!

Вже біля дверей він промимрив:

— Кажу ж, старий: пробач. Нашшо гарячкувати. Я пішов.

Затуливши собою ручку дверей, натиснув на неї крізь згорнуту рукавичку, і — ось вона, воля! Ключник зачинив за собою двері.

В коридорі він зупинився, напружено прислухаючись, і почув, як власник номера виліз із ліжка, протьопав босоніж до дверей, грюкнув по них, перевіряючи, чи зачинені, і накинув ланцюжок. Ключник нерухомо простояв ще хвилин із п’ять. Головне зараз було знати — подзвонить цей тип черговому адміністраторові чи ні. Бо якщо подзвонить, Ключникові треба буде тікати в свій номер, перше ніж почнеться облава. Але за дверима було тихо. Отже, подумав Ключник, безпосередня небезпека минула.

Інша річ — як усе це обернеться пізніше.

Прокинувшись сонячного ранку, містер 641 згадає, що сталося вночі. І, напевно, замислиться над деякими дивними обставинами. Наприклад: як пояснити, що чоловік, помилково поткнувшись не в свій номер, зумів одімкнути двері ключем від іншого замка? А коли ввійшов — чому зупинився в темряві, не засвітив світла? І до того ж іще — Ключників переляканий, винуватий вигляд… Розумна людина, відтворивши в пам’яті цю сцену, може витлумачити її по-новому. В усякому разі, вона матиме досить підстав для того, щоб висловити своє обурення готельній адміністрації.

Що ж до адміністрації — в особі готельного детектива, — то вона зразу зметикує, про що йдеться. Буде проведена звичайна в таких випадках перевірка. Детектив побалакає з мешканцем номера 614, а якщо обставини дозволять, то й зведе обох пожильців віч-на-віч. Ті, звісно, скажуть, що вперше бачать один одного. Це не здивує охоронця, а тільки потвердить його підозру, що в «Сейнт-Грегорі» об’явився професійний готельний злодій. Всі служби будуть негайно попереджені і перше ніж Ключник встигне розгорнути свою діяльність, персонал готелю буде насторожі.

Може статися також, що адміністрація готелю зв’яжеться з місцевою поліцією. Та, в свою чергу, попросить ФБР дати відомості про всіх зареєстрованих готельних злодіїв, що перебувають зараз на волі. Надійде відповідний список, і в ньому, звісно, стоятиме ім’я Ключника Джуліуса Мілна. А до списку будуть додані фотографії — тюремні портрети в трьох ракурсах, з якими ознайомлять чергових адміністраторів, портьє і взагалі всіх, всіх, всіх.

Найрозумніше для нього зараз було б зібрати манатки й дати дропака. За годину він міг би залишити це місто за кормою.

Та зробити це було не так-то просто. Він уклав гроші в автомобіль, мотель, готельний номер, заплатив лахудрі-здирниці й був тепер на мілині. Тікати із Нового Орлеана з порожніми руками йому просто не можна: капіталовкладення повинні дати проценти. «Подумай, Ключнику, — сказав він собі. — Добре подумай».

Досі він обмірковував найгірший варіант. А тепер можна зважити шанси на успіх.

Навіть якщо цей найгірший варіант здійсниться, то не раніш як за кілька днів. Новоорлеанській поліції зараз не до нього. В ранковій газеті написано, що всі детективи без сну й перепочинку шукають винуватців дорожньої трагедії — подвійного вбивства, що розбурхало все місто. Отже, навряд чи поліція візьметься водночас розслідувати справу, яка грунтується тільки на умовиводах — адже злочину вчинено не було! Правда, вона обов’язково повернеться до цієї справи пізніше. Це ж бо — її хліб.

То скільки в нього ще є часу? Якщо без ризику — один день. Щонайбільше — два. Він зважив, прикинув… Начебто досить.

В п’ятницю вранці він замете за собою сліди й розпрощається з Новим Орлеаном.

Гаразд. Ухвалено й підписано. Але що робити зараз? Повертатись до номера на восьмому поверсі, відклавши все на завтра, чи діяти далі? Бажання поставити на сьогодні крапку було дуже сильне. В 641-му номері він таки здорово злякався; раніше — якщо бути чесним із самим собою — він реагував на такі речі куди спокійніше. Його власна кімната видавалася тепер Ключникові жаданим і затишним притулком. Але він похмуро сказав собі: ні, відступатись не можна. Колись він читав, що військових льотчиків, які зазнали аварії не з власної вини, відразу примушують знов підніматися в небо, щоб не дати розвинутися почуттю страху. Він, Ключник, мусить діяти за тим самим принципом.

Перший ключ з його колекції підвів його. Може, то був якийсь знак? Може, сама доля попереджала його, що він повинен змінити порядок і розпочати з кінця? Лахудра з Бурбон-стріт дала йому ключ від номера 1062. Подумати тільки! Тут є його щаслива двійка! Ключник подався службовими сходами нагору.

Айовець на ім’я Стенлі, жертва старого, як світ, обману, нарешті заснув. Він чекав на товстозаду блондинку спочатку нетерпляче, потім — потроху втрачаючи надію. Та минуло повних дві години, перше ніж він остаточно зрозумів, що його пошили в дурні. І тоді, неспроможний більше п’ясти очі в темряву, він перевернувся на бік і, поринув у глибокий п’яний сон.

Він не чув, як Ключник увійшов до його номера й заходився обережно й ретельно обстежувати його. Він міцно спав, поки Ключник видобував з його гамана гроші й ховав у кишеню годинник, перстень, золотий портсигар і запальничку до пари, діамантові запонки. І він навіть не поворухнувся, коли Ключник відчинив двері й вислизнув із номера.

Був уже пізній ранок, коли айовець Стенлі прокинувся, й минула ще година, перше ніж до затуманеної алкоголем свідомості коханця-невдахи дійшло, що його обікрадено. Коли ж він, і так уже ніби обпльований після вчорашньої пригоди, збагнув справжні розміри катастрофи, то не витримав — опустився в крісло й зарюмсав, мов дитина.

А Ключник на той час уже надійно сховав свою здобич.

Вибравшись із номера 1062, Ключник вирішив, що далі, випробувати долю небезпечно, бо вже розвиднілося. У своєму номері він порахував гроші. Непоганий вилов: дев’яносто чотири долари. п’ятірками й десятками, банкноти не нові, отже, на слід навести не можуть. Задоволено всміхаючись, він поклав гроші в свій гаман.

З годинником та іншими речами справа була складніша. Спочатку він вагався — брати їх чи ні, але спокуса була надто велика. А тепер, ясна річ, у готелі вдарять на сполох — і не пізніш, як сьогодні. Втративши гроші, людина починає думати, де й як це могло статись; та коли зникають коштовності, зразу стає ясно, що це — крадіжка. Отже, тепер поліція, мабуть, зацікавиться його персоною раніше, ніж він гадав. Хоча — хтозна!.. Успіх додав йому снаги, і він ладен був іти на ризик.

Серед Ключникових речей у «Сейнт-Грегорі» була невеличка валізка — супутник поважного бізнесмена. З цією валізкою можна було виходити з готелю, не привертаючи нічиєї уваги. Ключник склав у неї вкрадені коштовності, заразом підрахувавши, що підпільний скупник (а він мав адресу надійного гендляра) дасть йому за них, напевно сотню доларів — хоча справжня їх ціна куди вища.

Він посидів трохи, чекаючи, доки готель прокинеться й у. вестибюлі стане більш-менш людно. Потім з’їхав ліфтом униз і, вийшовши з валізкою із готелю, попрямував на Кенел-стріт, до автостоянки, де напередодні ввечері залишив свою машину. Звідти, ретельно додержуючись усіх правил вуличного руху, поїхав до мотелю на Шеф-Мантерському шосе. По дорозі зробив одну зупинку: підняв капот і, вдаючи, ніби лагодить щось у двигуні, видобув ключ від своєї кімнати з повітряного фільтра карбюратора. В мотелі він пробув рівно стільки, скільки треба було для того, щоб перекласти коштовності в іншу валізку й замкнути її. Повертаючись назад, повторив пантоміму з піднятим капотом і заховав ключ. Коли він вийшов з машини, — поставивши її вже на іншу автостоянку, — то ні при ньому, ні в його номері в «Сейнт-Грегорі» не лишалося жодної речі, яка б свідчила про його причетність до крадіжки.

Веселий і вдоволений, він вирішив поснідати в кав’ярні «Сейнт-Грегорі».

А коли виходив звідти, побачив герцогиню Кройдонську.

За мить до того вона велично виступила з ліфта у вестибюль. Її бедлінгтонські тер’єри — троє з одного боку, двоє з другого — щосили рвалися вперед. Герцогиня стримувала їх твердо і владно, хоч думки її явно були десь далеко, а очі дивились у простір, неначе крізь стіни готелю. Як завжди, вона вражала своєю гордовитою поставою, і тільки спостережлива людина помітила б сліди тривоги й утоми на її обличчі — сліди, що їх не могли приховати ні косметика, ані граничне напруження болі.

Ключник став, як укопаний, і спочатку навіть не повірив власним очам. Та ні, він не помиляється: перед ним справді герцогиня Кройдонська! Завзятий читач газет і журналів, він сотні разів бачив її фотографії. Отже, герцогиня мешкає в одному з ним готелі!

Думки вихорем закрутилися в Ключниковій голові. Колекція коштовностей герцогині Кройдонської була однією з найбагатших у світі — про неї розповідали казки. І хоч би де герцогиня з’являлася, якась частина тієї колекції сяяла на її особі. Ось і тепер — він аж звузив очі, побачивши її персні й сапфірову брошку, якій, мабуть, не складеш ціни. А ця звичка означає, що герцогиня завжди возить із собою торбинку з прикрасами — коли не всіма, то, принаймні, найулюбленішими.

У Ключниковім мозку визрівала ідея — шалена, зухвала, фантастична… А чи справді фантастична?

Він не зводив з герцогині очей, поки вона, пропливши слідом за своїми тер’єрами через вестибюль «Сейнт-Грегорі», не зникла на залитій сонцем вулиці.

2

Гербі Чендлера в цю ранню пору привели до «Сейнт-Грегорі» не службові, а особисті інтереси.

Серед «лівих» джерел прибутку старшого розсильного було й таке, що в готелях, де його практикують, має назву «гендель недопитками».

В мешканців готелю, що приймають гостей у своїх номерах або п’ють самі, іноді на час від’їзду лишаються пляшки з недопитим спиртним. Спаковуючись, постояльці здебільшого не забирають їх із собою: бояться, що пляшки поб’ються, чи не хочуть платити за понаднормовий авіабагаж. Але — така вже людська психологія — майже ні в кого з них не здіймається рука вилити залишки доброго трунку, тож пляшки з недопитками лишають на туалетних столиках звільнених номерів.

Якщо коридорний, прийшовши по валізи, помічає ці залишки, то за кілька хвилин повертається й забирає їх. Якщо ж мешканець, за новочасним звичаєм, сам воліє знести вниз свій багаж, то про пляшки повідомляє коридорного покоївка, а він потім винагороджує її із своїх прибутків.

Пляшки з недопитками потрапляють у закуток підвального складу — приватне володіння Гербі Чендлера, надане йому в довічне користування комірником (якого Гербі, в свою чергу, теж не забуває, допомагаючи, коли треба, винести крадене з готелю).

Приносять пляшки звичайно в мішках з-під білизни — їх коридорні можуть скільки хоч тягати по готелю, не викликаючи підозри. За один-два дні пляшок збирається дуже багато. І кожні два-три дні — а під час з’їздів та конференцій частіше — старший розсильний обертає недопитки на готівку.

Саме для цього Гербі так рано прийшов до готелю й сьогодні. Спочатку він відставив окремо пляшки з джином. Вибравши дві з етикетками найдорожчих сортів, за допомогою маленької старої лійки перелив у них джин усіх інших гатунків. Одна пляшка вийшла повна, у другій було тільки дві третини. Закоркувавши обидві, Гербі відставив другу до наступного разу. Потім зробив те саме з віскі — спочатку пшеничним, потім шотландським і житнім. Кілька мізерних краплин горілки він, хвильку повагавшись, вицідив у джин. Кругом-бігом зібралося сім повних пляшок і декілька неповних.

Тепер лишалося віднести повні пляшки в бар, що міститься за кілька кварталів від «Сейнт-Грегорі». Власникові цього бару до смакових якостей спиртного було байдуже; клієнти пили те, що їм давали, а Гербі одержував за кожну пляшку половину її продажної ціни. Через певні проміжки часу старший розсильний роздавав своїм агентам-постачальникам безсоромно занижені дивіденди.

Останнім часом гендель недопитками процвітав, і сьогоднішній збір порадував би Гербі, якби він не був заклопотаний іншим. Вчора пізно ввечері йому подзвонив Стенлі Діксон. Хлопець виклав йому свою власну версію розмови з Пітером Макдермотом і розповів, що Макдермот призначив йому та його дружкам побачення в своєму кабінеті на завтра — тобто сьогодні, — на четверту годину дня. Діксона цікавило одне: що відомо Макдермотові про позавчорашню катавасію?

Гербі Чендлер нічого певного відповісти не зміг, а тільки попросив Діксона ні в чому не признаватися й тримати язик за зубами. Але після цієї розмови він уже думав тільки про те, що ж могло статися в номері 1126-27, чи знає заступник головного адміністратора про його, Чендлерову причетність до цієї історії.

До четвертої лишалося ще дев’ять годин. Гербі, зітхнувши, подумав, що тягнутимуться вони нестерпно довго.

3

Кертіс О’Кіф уранці спочатку приймав душ, а потім молився. Цей порядок мав свої практичні переваги: по-перше, він єднався з богом чистий і душею, й тілом, а по-друге, отих двадцяти хвилин, що їх він простоював навколішках у своєму махровому халаті, якраз вистачало на те, щоб зовсім висохнути.

Ясне сонячне проміння освітлювало затишний номер і сповнювало душу готельного короля благодаттю. Це визначило й стиль його довгої молитви: сьогодні вона мала характер задушевної бесіди. Кертіс О’Кіф не забув, однак, нагадати богові про свій земний інтерес до готелю «Сейнт-Грегорі».

Снідати він прийшов у номер Додо, Вона вибрала страви для них обох — спершу, насупивши брови, довго вивчала меню, а потім почала нескінченні переговори зі столом замовлень, під час яких кілька разів міняла геть увесь список. Сьогодні причиною для неї став вибір фруктового соку, і кілька хвилин постіль вона тягла жили з клерка, вирішуючи, який сік кращий — ананасовий, грейпфрутовий чи помаранчевий. Кертіс О’Кіф усміхався в душі, уявляючи собі, як дратує її вередування клерка столу замовлень, для якого важила зараз буквально кожна секунда.

Чекаючи появи офіціанта, він гортав ранкові газети — новоорлеанську «Таймс-Пікаюн» і «Нью-Йорк таймс», доставлену авіапощтою. Місцеві повідомлення, присвячені, головним чином, дорожній трагедії, свідчили про те, що поліція ще не натрапила на слід убивці. На біржовій шпальті «Нью-Йорк таймс» він побачив, що курс акцій О’Кіфової готельної компанії упав на три чверті пункта. Падіння було незначне — в межах звичайних коливань — і воно буде з лишком компенсоване найближчим часом, коли стане відомо, що компанія придбала готель у Новому Орлеані.

Ця думка нагадала О’Кіфові, що йому доведеться пронидіти тут ще аж два дні, чекаючи Трентової згоди. Він пожалкував, що вчора ввечері не. зажадав негайної відповіді. Але відступатися від слова вже не можна — лишається тільки набратись терпіння. Що ж до того, чи погодиться Трент, у нього сумніву не було. Зрештою, той не має іншого виходу.

Коли вони кінчали снідати, задзвонив телефон. Трубку зняла й передала О’Кіфові Додо. Викликав його Генк Лемніцер, повноважний представник готельного короля на західному узбережжі. Догадуючись, про що піде мова, О’Кіф попросив переключити виклик на апарат у його кімнаті і, виходячи, щільно зачинив за собою двері.

Спочатку вони поговорили про фінансові справи (які стосувалися не готелів, а дочірніх підприємств, що їх Лемніцер упевненою рукою розбудовував у Каліфорнії), а потім О’Кіф почув і те, що, власне, сподівався почути.

— Я до вас іще з одним, містере О’Кіф, — прогугнявив на каліфорнійський манір Лемніцер. — Ідеться про Дженні Ламарш, оту лялеч… гм, юну леді, до якої ви виявили інтерес у «Беверлі-хіллс». Пригадуєте її?

Ще б пак! О’Кіф добре пам’ятав її — красуня-брюнетка, постать — очей не відведеш, весела вдача, тонке чуття гумору… Вона вразила його і своєю хтивою вродою, і широтою інтересів. Хтось, пригадалося йому, казав, що вона закінчила Вассар[12]. У Голлівуді знімається в одній з дрібних студій.

— Так, пригадую.

— Я балакав з нею, містере О’Кіф, кілька разів. Одне слово, вона каже, що радо подалася б з вами в яку-небудь тривалу подорож і навіть не в одну, а в дві-три.

Звичайно, зайве було питати, чи розуміє міс Ламарш, в якій ролі її візьмуть у таку подоррж. Генк Лемніцер уже, мабуть, поставив усі крапки над «і». А перспектива, признався собі О’Кіф, вельми принадна. І розмови, й інші речі з Дженні Ламарш були б непоганим стимулятором для його нервової системи. Ця дівчина не губилася б у будь-якому товаристві: І не сушила б собі голову над такою простою проблемою, як вибір фруктового соку на сніданок.

І все-таки, несподівано для самого себе, він на мить завагався.

— Я хотів би зразу домовитися з вами про майбутнє міс Леш.

Лемніцерів голос упевнено долинув через континент:

— Це хай вас не турбує. Я подбаю про Додо, як дбав про всіх інших.

Лемніцер був надзвичайно корисною людиною, але часом йому бракувало почуття такту…

Повернувшись до вітальні Додо, О’Кіф побачив, що вона складає на візок брудний посуд, і роздратовано вигукнув:

— Покинь! У готелі є люди, яким платять за цю роботу.

— Мені просто подобається… — В її виразних очах він прочитав розгубленість і біль. Од візка вона, однак, відійшла.

О’Кіф і сам не знав, що зіпсувало йому настрій; він кинув коротко:

— Я пройдуся по готелю.

В думці вирішив, що потім задобрить її — візьме на екскурсію по Міссісіпі на старенькому колісному пароплаві «Президент». Такі прогулянки в галасливій юрмі туристів тішать її, як малу дитину.

Він з’їхав ліфтом на другий поверх, а звідти сходами спустився у вестибюль, твердо наказавши собі не думати більше про Додо. Службовці готелю, помічаючи його, враз виструнчувалися й прибирали енергійний, діловитий вигляд. Не звертаючи на них уваги, О’Кіф спокійно роздивлявся довкола, доповнюючи власними враженнями таємний звіт Огдена Бейлі. Так, Огден мав рацію: «Сейнт-Грегорі» потребує твердої керівної руки, та й експлуатується далеко не на всі сто відсотків.

Досвід підказував О’Кіфові, наприклад, що масивні колони у вестибюлі, очевидно, нічого не підпирають. А коли так, то сама собою напрошується проста операція: видовбати в колонах ніші й віддати їх в оренду місцевим комерсантам — хай влаштовують у них рекламні вітрини своїх товарів.

Між колонами біля входу — в чудовому місці, саме на видноті — примостилася крамниця квітів. Власник крамниці, мабуть, платить готелеві за оренду двісті п’ятдесят, ну, хай триста доларів на місяць. А якщо переобладнати цей куток під коктейль-бар (на кшталт, скажімо, річкового пароплава), то за той самий місяць можна легко виручати по п’ятнадцять тисяч доларів і більше. А крамницю квітів — переселити в інше місце!

Походжаючи по вестибюлю, він подумки розмічав усе нові й нові ділянки, що даватимуть додатковий доларовий урожай. Ущільнивши вільну площу, сюди можна буде втиснути ще з півдесятка точок — касу авіаквитків, пункт прокату автомобілів, екскурсійне бюро, ювелірний і навіть галантерейно-аптечний кіоски. Природно, це змінить загальний вигляд вестибюля: від теперішньої затишної атмосфери не залишиться нічого, доведеться відмовитися і від рослин, і від м’яких килимів. Але це — вимога часу: яскраво освітлені, обліплені рекламами вестибюлі надають балансовому звітові куди веселішого вигляду.

І ще одне: всі ці крісла тут — зайві. Якщо людина хоче сісти — хай іде в бар чи в ресторан…

Аналогічну проблему він уперше розв’язав багато-багато років тому, коли придбав свій перший готель — нашвидкуруч стулений барак із фальшивим фронтоном у закутньому містечку на південному заході. Цей готель відрізнявся від інших тим, що мав дванадцять платних убиралень, якими, наїжджаючи до містечка, користувалися всі фермери та поденники з округи радіусом у сто миль. Молодий Кертіс був приємно здивований, пересвідчившись, що вбиральні дають чималий прибуток, і зрозумів, що прибуток міг би бути ще більший, коли б не закон штату, за яким один з отих дванадцяти туалетів мусив функціонувати безплатно: саме перед його дверима завжди вишиковувалася черга ощадливих фермерів. Кертіс О’Кіф поклав цьому край, найнявши містечкового п’яничку. За двадцять центів на годину й пляшку дешевого вина той під час масових наїздів до містечка стоїчно висиджував у безплатній вбиральні цілий день. Виручка від решти туалетів одразу різко підскочила.

Кертіс О’Кіф усміхнувся, пригадавши це.

Він помітив, що у вестибюлі людей побільшало. Група новоприбулих одержувала ключі в портьє, кілька чоловік стежили за вивантаженням багажу з автобуса, що привіз їх з аеропорту. Перед конторкою бюро оформлення також стояла невеличка черга. О’Кіф спостерігав.

І раптом він помітив те, на що ніхто з присутніх, очевидно, ще не встиг звернути уваги.

До готелю ввійшов гарно вдягнений негр років сорока, з валізкою в руці. Огледівшись, він невимушеною ходою підійшов до бюро оформлення, поставив валізку на підлогу й почав чекати — третій у черзі.

О’Кіф ясно чув усю подальшу розмову між ним і клерком.

— Доброго ранку, — сказав негр. В нього був середньозахідний акцент, приємна вимова освіченої людини. — Я доктор Ніколас. У вас для мене зарезервовано номер.

Чекаючи, він зняв свій чорний капелюх. Сріблясто-сиве волосся його було акуратно зачесане.

— Гаразд, сер. Заповніть, будь ласка, анкету. — Клерк промовив це, не дивлячись угору. Коли ж він звів очі, обличчя його закам’яніло, він шарпнув назад анкету, яку за мить до того поклав на бар’єр, і твердо проказав: — На жаль, у готелі вільних місць немає.

Негр усміхнувся й терпляче пояснив:

— Я зарезервував номер, і ваш готель листовно підтвердив замовлення.

Він видобув з внутрішньої кишені набитий паперами гаман, знайшов і простяг лист.

— Очевидно, сталася якась помилка. Даруйте. — Клерк навіть не глянув на лист. — У нас тут має відбутися з’їзд.

— Я знаю, — кивнув доктор Ніколас. Усмішка поволі сходила з його обличчя. — З’їзд американських дантистів. Я — учасник цього з’їзду.

Клерк-реєстратор похитав головою.

— Я нічого не можу для вас зробити.

— В такому разі, з ким, крім вас, я можу поговорити? — спитав негр, ховаючи гаман.

Поки вони розмовляли, до готелю прибували все нові й нові постояльці. Перед бюро оформлення зібралася вже чимала черга. Якийсь чоловік у плащі нетерпляче гукнув:

— Хто там нас затримує?

О’Кіф чекав, що ж буде далі. Він розумів: у цьому переповненому тепер вестибюлі цокає годинниковий механізм бомби вповільненої дії, і от-от станеться вибух.

— Можете поговорити із заступником адміністратора. — Перехилившись через бар’єр, клерк голосно гукнув: — Містере Байлі!

Літній чоловік, що сидів за столом у ніші на другому кінці вестибюля, підвів голову.

— Містере Байлі, підійдіть, будь ласка, сюди!

Заступник адміністратора кивнув і повільно, з виразом утоми на брезклому, зморшкуватому обличчі, підвівся. Поки він, човгаючи, простував через вестибюль, губи його склалися в професійну догідливу усмішку.

«Ветеран, — подумав Кертіс О’Кіф. — Просидів, мабуть, кілька десятків років клерком у бюро оформлення, а потім одержав у вестибюлі свій стіл та стілець і право розв’язувати дрібні непорозуміння між клієнтами й персоналом». Як заведено в більшості готелів, звання заступника адміністратора надане йому тільки про людське око — щоб клієнти тішилися ілюзією, ніби мають справу з особою відповідальною. А тим часом справжнє готельне начальство для простої публіки недосяжне, бо сидить воно в кабінетах десь високо нагорі.

— Містере Байлі, — сказав клерк, — я пояснив цьому добродієві, що в готелі вільних місць немає.

— А я пояснив, — підхопив негр, — що для мене тут зарезервовано номер, і факт цей підтверджений листом.

Заступник адміністратора благодушно просяяв, адресуючи свою доброзичливість і тим, що стояли в черзі.

— Що ж, — сказав він, — зараз ми що-небудь придумаємо. — Його пухка рука з короткими, коричневими від нікотину пальцями лягла на рукав дорогого костюма доктора Ніколаса. — Прошу, ходімо сядемо коло мого столу. — Негр не став пручатися. Ведучи його до своєї ніші, містер Байлі казав: — На жаль, такі непорозуміння коли-не-коли трапляються. Та вихід, зрештою можна завжди знайти.

Кертіс О’Кіф подумки визнав, що цей старий добре знає своє діло. Тепер скандал якщо й вибухне, то не посеред сцени, а, власне, за лаштунками. Тим часом у бюро оформлення до клерка-реєстратора приєднався ще один. Удвох вони швидко пропускали чергу новоприбулих. Тільки один моложавий плечистий чоловік в окулярах із товстими скельцями вийшов з черги й спостерігав інцидент. «Що ж, — подумав О’Кіф, — вибуху може й не бути». Наблизившись до ніші, він почав прислухатися.

Заступник адміністратора запропонував негрові сісти на стілець біля столу, потім важко сів сам і уважно, з кам’яним виразом на обличчі вислухав те, що доктор Ніколас уже казав клеркові-реєстратору. Відтак, кивнувши, діловито й упевнено промовив:

— Що ж, докторе, прошу вибачити за непорозуміння, але не хвилюйтеся: ми зараз знайдемо для вас номер у якому-небудь іншому готелі. — Однією рукою він підсунув до себе телефон і зняв трубку, а другою видобув із шухляди список телефонів.

— Хвилинку, — в досі лагідному голосі доктора Ніколаса вперше забриніли різкі нотки. — Ви кажете мені, що в готелі місць немає, а ваші клерки тим часом записують усіх, хто до них підходить. Невже всі ці люди становлять виняток?

— Вважайте, що становлять. — Професійна усмішка зникла з обличчя заступника адміністратора.

На весь вестибюль розлігся веселий, радісний вигук:

— Джім Ніколас!

Ці слова вихопилися в невисокого літнього чоловічка з усміхненим рум’яним обличчям і скуйовдженою сивою чуприною. Чоловічок швидкими пружними кроками наближався до ніші.

Негр підвівся.

— Доктор Інгрем! Радий вас бачити, докторе! — він простяг руку, і доктор Інгрем енергійно потис її.

— Ну, як справи, Джіме, хлопчику мій? Ні, ні, можеш не відповідати! Я й сам бачу, що ведеться тобі непогано. Вигляд у тебе просто-таки шикарний! Пацієнти, либонь, плавом пливуть, правда?

— Правда, — всміхнувся доктор Ніколас. — Хоч багато часу забирають університетські дослідження.

— І правильно! І правильно! Недарма ж я вас навчав! Мої студенти всі в люди виходять. — Негр широко всміхнувся, а доктор Інгрем торохтів далі: — З тебе, в усякому разі, вийшов і гарний практик, і чудовий дослідник. Ота твоя стаття про злоякісні пухлини в ротовій порожнині викликала справжній фурор! Ми всі з нетерпінням чекатимемо твоєї доповіді. До речі, я матиму приємність рекомендувати тебе з’їздові. Ти знаєш, що мене цього року обрали головою?

— Авжеж, знаю. І, по-моєму, кращої кандидатури знайти не можна було.

Слухаючи їхню розмову, заступник адміністратора повільно підвівся зі стільця. Очі його розгублено перебігали з доктора Ніколаса на доктора Інгрема.

Маленький сивоволосий доктор Інгрем, весело сміючись, поплескав свого колегу по плечу.

— Ти в якому номері, Джіме? Ми тут трохи згодом зберемося своєю компанією, розіп’ємо пляшку-другу. Я хочу, щоб ти теж прийшов.

— На жаль, — відповів доктор Ніколас, — мені тут кімнати не дають. Схоже на те, що це пов’язане з кольором моєї шкіри.

Голові з’їзду дантистів на мить відібрало мову, він густо почервонів. Потім, скрипнувши зубами, твердо промовив:

— Я особисто візьмуся за це, Джіме. Можеш бути певен — вони попросять у тебе пробачення й дадуть тобі номер. А якщо не дадуть, то присягаюся: в цьому готелі не залишиться жодного учасника з’їзду.

За мить до того заступник адміністратора покивав пальцем розсильному. Коли той підійшов, містер Байлі здушеним голосом наказав:

— Клич сюди містера Макдермота! Хутчіш!

4

Пітер Макдермот розпочав свій робочий день з дрібної справи організаційного характеру. Серед ранкової кореспонденції він знайшов записку з відділу попередніх замовлень, в якій зазначалося, що завтра в «Сейнт-Грегорі» прибуде подружжя Кубеків з міста Таскалуса. Від інших смертних містера Кубека відрізняла одна особливість, про яку дружина його повідомляла в пришпиленому до записки листі: зріст її чоловіка дорівнював двом метрам тридцяти сантиметрам.

Прочитавши цю записку, Пітер подумав: «Коли б усі готельні проблеми розв’язувалися так легко!»

— Зв’яжіться з нашою теслярнею, — звелів він своїй секретарці Флорі Єйтс. — У них там, мабуть, ще збереглися ліжко й матрац, зроблені для генерала де Голля. А якщо ні, то хай беруться за молотки. Завтра вранці — до появи Кубеків — ліжко повинно стояти в номері. І до кастелянші подзвоніть: хай подбає про ковдри й простирала відповідної довжини.

Флора, примостившись по той бік столу, як завжди спокійно й уважно занотовувала все, що він казав. Пітер знав, що вона дослівно перекаже всі його розпорядження, а завтра, не чекаючи нагадувань, перевірить, чи їх виконано.

Флора дісталась Пітерові од його попередника, і він вже давно переконався, що вона — справді ідеальна секретарка: вправна, надійна, не першої молодості, щасливо одружена й не показна — як залізобетонний мур. Однією з головних позитивних рис Флори було те, що вона викликала до себе щиру симпатію, яка не переростала, однак, у надмірний інтерес. Пітер подумав, що якби замість Флори з ним працювала Крістіна, все могло б скластися зовсім інакше…

Від учора Крістіна не йшла йому з думок. Він навіть марив нею. Вві сні вони пливли річкою між зелених берегів (на чому — він не знав) під звуки солодкої мелодії, виконуваної — так тепер йому здавалося — на арфах. Рано-вранці він розповів про це Крістіні по телефону, й вона запитала: «Ми пливли за водою чи проти води? Це ж дуже важливо!» Але він цього не пам’ятав, а знав тільки, що подорож та страшенно йому сподобалася, і він радо продовжив би її сьогодні вночі від того місця, де вона урвалася.

Та перед тим вони ще мають зустрітись уяв — десь надвечір, а коли саме, домовляться пізніше.

— Буде привід ще раз подзвонити тобі, — мовив Пітер.

— Можна й без приводу, — відказала вона. — А я незабаром знайду який-небудь страшенно важливий папірець, що його треба буде негайно вручити тобі особисто. — Вона говорила щасливим голосом, навіть трохи захлинаючись: хвилююча радість зближення стала ще гострішою з початком нового дня.

З листів і заяв Пітер вибрав спочатку ті, що стосувалися наступних з’їздів. Готуючись диктувати відповіді, він прибрав свою улюблену позу — ноги поклав на високий, обшитий шкірою кошик для сміття й відхилився разом із своїм м’яким обертовим кріслом назад — витягся в майже поземному положенні. Після тривалих експериментів він дійшов висновку, що саме в такій позі йому думається найкраще — і тепер, диктуючи, весь час балансував на грані між комфортом і катастрофою. Коли він робив паузи, Флора скидала на нього зацікавлені очі — падає він чи ще ні. Вона весь час, видно, очікувала цього, але, своїм звичаєм, мовчала.

Покінчивши із з’їздами, він відповів на лист, надісланий одним жителем Нового Орлеана. Дружина цього чоловіка п’ять тижнів тому була запрошена до готелю на весілля. Під час вечері вона поклала своє норкове манто на рояль — разом із речами інших гостей. А вдягаючись, виявила в манто велику пропалену сигаретою дірку. За лагодження подружжю довелося заплатити сто доларів, і тепер чоловік вимагав, щоб адміністрація готелю відшкодувала цю суму. Це був уже не перший лист від нього, і завершувався він ультиматумом: гроші або суд.

Пітерова відповідь була ввічлива, але тверда. Він знову — вже вкотре — зазначив, що в готелі є гардероб, від послуг якого потерпіла, однак, відмовилася. Якби вона віддала своє манто на вішалку, адміністрація розглянула б претензію. За даних же обставин готель знімає з себе всяку відповідальність.

Пітер був майже певен, що автор листів діє на галай-балай, хоча не виключено, що він і позов може подати: такі ідіотські скарги на готель подавали вже не раз. Звичайно суд визнавав їх безпідставними й ухвалював, що судові витрати має оплатити позивач, але скільки часу й нервів усе це забирало! Іноді Пітерові здавалося, що публіка дивиться на готель, як на дійну корову.

Він вибрав інший лист, але в цю мить у двері кабінету легенько постукали. Він підвів голову, сподіваючись побачити Крістіну.

— Це я, — сказала Марша Прейскотт. — У приймальні нікого немає, і я вирішила… — В цю мить вона побачила Пітера. — Ой, а ви не перекинетеся?

— Досі не перекидався, — відповів він і ту ж мить полетів на підлогу.

Грюк, тріск, потім — мертва тиша…

Лежачи горілиць на підлозі за столом, Пітер визначив масштаби катастрофи. Кісточку на лівій нозі пекло вогнем: падаючи разом з кріслом, він ударився нею об ніжку. На потилиці намацав гулю — хвалити бога, не дуже велику, бо килим пом’якшив удар. Та найгірше те, що завдано непоправної шкоди його гідності, — про це свідчив дзвінкий Маршин сміх і стримана усмішка Флори.

Обійшовши стіл, вони допомогли йому підвестись, і хоч який він був зніяковілий, а мимоволі замилувався свіжою, сяючою вродою Марші. Сьогодні вона була в простому полотняному блакитному платтячку, і Пітер знову подумав, як зворушливо поєднуються в ній дитина і жінка. Пишне волосся її, як і вчора, вільно спадало на плечі.

— Вам треба було б почепити сітку для страховки, — сказала Марша. — Таку, як у цирку.

— Клоунський костюм мені б, мабуть, теж личив, — кисло всміхнувся Пітер.

Флора підняла й поставила на місце важке обертове крісло. Коли він сідав у нього, підтримуваний з обох боків Маршею й Флорою, двері відчинилися. Це була Крістіна із стосом паперів у руці. Здивовано звівши брови, вона зупинилася на порозі й спитала:

— Я невчасно?..

— Та ні, — відповів Пітер. — Просто я… я випав із крісла.

Крістіна перевела очі на крісло, яке твердо стояло на своєму місці.

Він пояснив:

— Воно перекинулося.

— З кріслами це вряди-годи буває. — Вона глянула на Маршу. Флора тихо вислизнула з кімнати.

Пітер відрекомендував їх одну одній.

— Дуже приємно, міс Прейскотт, — сказала Крістіна. — Я вже чула про вас.

Марша пильно подивилася на Пітера, потім на Крістіну й холодно промовила:

— Мабуть, де готель, там і плітки, міс Френсіс. Ви, очевидно, працюєте тут?

— Ви не так мене зрозуміли — плітками я не цікавлюсь. Але ви вгадали, я тут працюю. І тому можу зайти сюди ще раз, коли тут буде не так весело.

Пітер відчув, що Марша й Крістіна з першого погляду не злюбили одна одну. «Цікаво, чому?» — подумав він.

Немов прочитавши його думки, Марша ласкаво всміхнулася.

— Що ви, міс Френсіс, не йдіть. Я більше не заважатиму. Я просто заскочила на хвилинку, щоб нагадати Пітерові, що сьогодні він обідає в мене. — Вона обернулася до нього. — Ви ж не забули, правда?

На серці в Пітера похололо.

— Ні, — збрехав він. — Не забув.

Крістіна перепитала:

— Сьогодні ввечері?

— Господи, — зітхнула Марша, — невже він сьогодні мусить сидіти тут допізна?

— Ні, — рішуче похитала головою Крістіна. — Я особисто подбаю про те, щоб його тут ніщо не затримало.

— Я буду вам дуже вдячна, — Марша подарувала їй ще одну сліпучу усмішку. — Ну, мені вже час іти. Тож не забудьте — рівно о сьомій, — сказала вона Пітерові. — Я живу на Прайтенія-стріт. Будинок з чотирма високими колонами. До побачення, міс Френсіс. — Помахавши рукою, вона вийшла й зачинила за собою двері.

Крістіна з невинним виглядом запитала:

— Може, записати для вас, щоб не забули? Будинок з чотирма високими колонами.

Він безпорадно знизав плечима.

— Я знаю — ми з тобою домовлялися на сьогодні. Але зовсім забув, що пообіцяв їй… бо вчора… коли був з тобою… в мене взагалі все вилетіло з голови. І сьогодні вранці, коли дзвонив — не пам’ятав, на якому я світі.

— Ще б пак! — бадьоро підхопила Крістіна. — Якому чоловікові не замакітриться в голові, коли до нього липне стільки жінок!

Вона поклала собі нізащо не збиватися з веселого тону й виявляти, якщо треба, максимум зичливості. Дівчина розуміла: вчорашній вечір ще не дає їй права розпоряджатися Пітеровим часом; до того ж, він, можливо, й справді забув учора про все на світі.

— Бажаю вам приємного вечора, — додала вона.

Пітер збентежено посовався в кріслі.

— Слухай, Марша ж іще дитина.

«Ні, всьому є край, — подумала Крістіна. — Навіть терпінню й зичливості». Дивлячись йому просто в очі, вона сказала:

— Я вірю, що ви й справді так гадаєте. Але дозвольте мені як жінці запевнити вас, що порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошеняткам. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці.

Він нетерпляче похитав головою.

— Ти помиляєшся. Просто позавчора її страшенно скривдили, і…

— І її треба було заспокоїти.

— Атож.

— А тут саме нагодилися ви!

— Та ми просто побалакали. І я пообіцяв прийти до неї сьогодні на обід. Вона ж не одного мене запрошує.

— Ви певні цього?

Перше, ніж він устиг відповісти, різко задзвонив телефон. Невдоволено скривившись, Пітер зняв трубку й почув схвильований голос:

— Містере Макдермот, тут у вестибюлі заварюється якась каша, заступник адміністратора просить вас хутчіш спуститися.

Коли він поклав трубку, Крістіни в кабінеті вже не було.

5

«Іноді життя тиче тебе носом у такі проблеми, — похмуро думав Пітер Макдермот, — від яких утік би світ за очі. Але тікати нікуди, і почуваєшся так, ніби страшна нічна мара обернулася дійсністю. Навіть гірше — бо від тебе вимагають наплювати собі в душу, поступитися совістю, ідеалами, вірою в себе і в людей…»

Пітер тільки глянув — і враз зрозумів, що сталось у вестибюлі. Ще здалеку йому все сказала німа сцена: сповнена гідності поза вже немолодого негра, що сидів біля столу в ніші, обурене обличчя доктора Інгрема — поважного голови з’їзду дантистів і чемно-байдужа міна заступника адміністратора, який зіпхнув відповідальність на чужі плечі й заспокоївся.

Отже, і без слів було ясно, що тут назрів конфлікт, і коли не вдасться його залагодити, він може завершитися грандіозним вибухом.

Пітер помітив двох спостерігачів. Першим був знаний йому з журнальних фотографій Кертіс О’Кіф, а другим — моложавий плечистий чоловік в окулярах з масивною оправою, вдягнений у твідовий піджак і сірі фланелеві штани. Поставивши на підлогу стару, пошарпану валізку, він удавав, ніби знічев’я роздивляється довкола, але насправді не пропускав жодного слова, сказаного біля столу чергового адміністратора.

Червоний і сердитий голова з’їзду дантистів випростався на весь свій куценький зріст і, стріпуючи скуйовдженим сивим чубчиком, процідив:

— Містере Макдермот, попереджаю вас: якщо ви не покладете край цьому дикому неподобству, я зроблю таке, що вам і не снилося. — Очі його люто блищали, голос зривався на крик: — Доктор Ніколас — учений із світовим ім’ям! Відмовляючись прийняти його, ви ображаєте мене особисто і всіх учасників з’їзду!

«Якби я не працював у цьому готелі, якби був стороннім спостерігачем, то вітав би твої слова трикратним „ура“, — подумав Пітер. — Але нічого не вдієш: я тут працюю. І зобов’язаний перенести цю сцену кудись далі від вестибюля». Він запропонував:

— Може, ви з доктором Ніколасом, — він чемно обернувся до негра, — зайдете до мого кабінету, і ми там спокійно все обговоримо?

— Е ні! Ми можемо любесенько обговорити все тут. І не думайте, що вам удасться зам’яти це діло. — Доктор Інгрем притупнув підборами, показуючи, що не зрушить з місця. — То кажіть — приймете ви мого друга й колегу доктора Ніколаса чи ні?

На них уже дивилися з усіх боків, і люди, що проходили мимо, почали зупинятися. Чоловік у твідовому піджаку підступив ближче, все ще удаючи, ніби ця сцена його не цікавить.

Яка ідіотська примха долі, — з відчаєм подумав Пітер Макдермот, — ставить його супроти доктора Інгрема — людини, що викликає в нього тільки повагу? І хіба ж не парадокс, що тільки вчора саме він, Пітер, намагався переконати Уоррена Трента відмовитись від політики, яка призвела до цього скандалу!

Доктор Інгрем нетерпляче ждав відповіді на своє запитання: «Приймете ви мого друга чи ні?» На мить Пітерові страшенно закортіло відповісти: «Так, приймемо!» Сказати це —і хай буде, що буде! Та він добре знав: то була б порожня фраза.

Заступник головного адміністратора мав владу над клерками бюро оформлення, проте наказ оселити в готелі негра був би перевищенням його влади: тут існувало тверде й непорушне правило, скасувати яке міг тільки власник «Сейнт-Грегорі». Зайшовши. в суперечку з клерками, Пітер тільки затяг би цю сцену, але нічогісінько б не домігся.

— Мені теж дуже прикро, що так вийшло, докторе Інгрем, — сказав він. — Але в нашому готелі справді, на жаль, діє правило, яке не дозволяє мені прийняти доктора Ніколаса. Я б залюбки це правило скасував, але не маю на те влади.

— Отже, підтвердження, що номер зарезервовано, — пустий папірець?

— Ні. Просто ми мусили попередити вас про наше правило, коли укладали угоду. Ми винні в тому, що не зробили цього.

— Якби попередили, то дідька б лисого ви нас тут бачили! І ще невідомо, чи надовго ми тут затримаємось, — процідив крізь зуби доктор Інгрем.

— Я ж їм зразу сказав, що можу забезпечити номер в іншому готелі, містере Макдермот, — утрутився заступник адміністратора.

— Нас це не влаштовує! — відрубав доктор Інгрем і знову рвучко обернувся до Пітера. — Ви молода і, певно, розумна людина, Макдермоте. Скажіть, як ви можете таке робити?

«Нащо викручуватись?» — вирішив Пітер і відповів:

— Щиро кажучи, докторе, мені ще ніколи в житті не було так соромно.

Подумки він додав: «Якби я мав мужність — високу мужність борця за ідею, — то плюнув би на цей готель і пішов геть. — Але зараз-таки сам собі заперечив: — Гаразд. А чого б я цим домігся? Доктора Ніколаса все одно не оселили б у готелі, а я б утратив навіть право говорити Уорренові Тренту в очі, що я про все це думаю, — як говорив учора і як говоритиму ще не раз. То чи не краще вже хоча б заради цього лишатися тут і робити все, що ти спроможний робити?» Він, однак, не був певен, що рішення це — єдино правильне.

Доктор Інгрем знову заговорив, і в голосі його бриніли біль та гіркота:

— Чорт забирай, Джіме, я цього так не залишу.

Негр похитав головою.

— Я не буду прикидатися: ця історія дійняла мене до живого. Мабуть, мої більш войовничі друзі дорікатимуть мені за те, що я не дав бою. — Він знизав плечима. — Я, одначе, віддаю перевагу науковим дослідженням. Звідси, здається, є денний авіарейс на північ. Я спробую скористатися з нього.

Доктор Інгрем обернувся до Пітера.

— Невже ви не розумієте? Цей чоловік — визначний учений і викладач. Він має прочитати нам одну з найважливіших доповідей.

Пітер тужно подумав: «Невже й справді немає ніякого виходу?»

Потім сказав:

— Чи не погодилися б ви на таке: доктор Ніколас зупиняється в іншому готелі, а я тут влаштовую все так, щоб він міг відвідувати засідання?

Пітер розумів, що діє на відчай душі: щоб зробити це, йому доведеться кинути виклик Уорренові Тренту, а зазнавши поразки — розпрощатися з роботою.

— А як же з неофіційною частиною — ленчами, вечерями? — Негр дивився йому просто в очі.

Пітер повільно похитав головою. Безглуздо було обіцяти неможливе.

Доктор Ніколас знизав плечима, обличчя його посуворішало.

— Тоді нічого старатися. Докторе Інгрем, свою доповідь я надішлю вам поштою, щоб ви могли поширити її серед учасників з’їзду. В ній справді є деякі цікаві для вас моменти.

— Джіме, — маленький сивий чоловічок був уражений до глибини душі. — Джіме, я навіть не знаю, що тобі сказати. Але присягаюсь: я їм цього не подарую!

Доктор Ніколас озирнувся, шукаючи очима свою валізку.

— Я покличу розсильного, — сказав Пітер.

— Ні! — відсторонив його доктор Інгрем. — Цю валізку понесу я, бо вважаю це за честь для себе.

— Вибачайте, джентльмени, — це промовив чоловік в окулярах і твідовому піджаку. Всі обернулися до нього, і він клацнув затвором фотоапарата. — Чудово, — пробурмотів він. — Нумо ще разочок. — Він підніс до ока видошукач і знов натиснув на спуск. Відтак, опустивши фотоапарат, зауважив: — Ці надчутливі плівки — справжнє чудо. Ще недавно я б тут без лампи не обійшовся.

Пітер Макдермот запитав:

— Хто ви такий?

— Вас цікавить ім’я чи фах?

— Ви у приватному закладі. Готель…

— Годі, годі! Я таке чув уже сто разів, — сказав фотограф, перемотуючи плівку. Та коли Пітер рішуче ступив крок до нього, він підвію голову й попередив: — Тільки без дурниць, хлопчику. Ваш готель і так засмердить завтра на всю Америку — невже ви хочете уславитися ще й тим, що викинули фотокора? — Побачивши, що Пітер завагався, він вишкірив зуби. — Треба віддати вам належне — метикуєте ви швидко.

— Ви журналіст? — спитав доктор Інгрем.

— Та як вам сказати, докторе, — всміхнувся чоловік в окулярах. — Іноді мій. головний редактор заперечує це, але сьогодні, мабуть, він такого не скаже. Він гадає, що я у відпустці, а я надсилаю йому такий подаруночок!

— З якої ви газети? — спитав Пітер, сподіваючись почути яку-небудь незнайому назву.

— «Нью-Йорк геральд трібюн».

— Чудово! — вдоволено покивав головою доктор Інгрем. — У вас там хлопці головаті — розпишуть усе як слід. Ви, сподіваюсь, бачили все, що тут сталося.

— В загальних рисах ухопив, — відповів журналіст. — Але я, хотів би уточнити деякі деталі, — зокрема, як пишуться ваші прізвища. Спочатку, однак, дозвольте сфотографувати вас обох ще раз, надворі.

Доктор Інгрем підхопив під руку свого чорношкірого колегу.

— Отак і треба з ними боротися, Джіме! Тепер про цей готель, заговорить уся преса!

— Маєте рацію, — погодився журналіст. — Гадаю, телеграфні агентства зацікавляться цим матеріалом. І моїми знімками теж.

Доктор Ніколас повагом кивнув головою.

«Що ж, тепер уже нічого не вдієш, — похмуро подумаз Пітер. — Анічогісінько».

Він помітив, що Кертіс О’Кіф зник.

Прямуючи до виходу, доктор Інгрем казав:

— Я не гаятиму ні хвилини. Розпочну кампанію за виїзд, як тільки сфотографуємося. Такі людці беруться за розум лише тоді, коли їх б’ють у найдошкульніше місце — по кишені. — Дзвінкий голос його потонув у гаморі, що, сповнював вестибюль.

6

— Чи розвідала поліція щось нове? — спитала герцогиня Кройдонська.

Наближалася одинадцята година ранку. За міцно замкненими дверима Президентського люкса титуловане подружжя знову приймало старшого готельного детектива. Огілві вмостився на стільці з плетеним сидінням, яке жалібно порипувало під ним.

Вони сиділи в просторій, залитій сонцем вітальні. Секретаря й покоївку герцогиня, як і вчора, вирядила з якимись вигаданими дорученнями.

Поміркувавши, Огілві відповів:

— Поки що поліція знає тільки те, що в місцях, які вона прочесала, розшукуваної машини немає. Пошуки ще й досі тривають — головним чином на околицях міста. На це кинуто зараз геть увесь особовий склад. Не сьогодні-завтра кільце почне стискатися.

Тон розмови помітно відрізнявся від учорашнього. Вчора вони були супротивниками, а тепер радились, наче змовники, які вивчають одне одного, перше ніж укласти союз.

— Якщо лишається так мало часу — чому ми марнуємо його? — спитала герцогиня.

Очиці детектива звузилися.

— Може, накажете виїхати на вашій машині зараз — серед білого дня? Ви б іще запропонували мені поставити її на центральній площі!

Несподівано озвався герцог Кройдонський.

— Дружина вкрай знервована. Не треба розмовляти з нею грубо.

Похмуро-глузливий вираз обличчя Огілві не змінився. Він вийняв з кишені сигару, подивився на неї і сховав назад до кишені.

— У нас усіх нерви підгуляли. І доки ця історія не скінчиться, навряд чи щось зміниться.

Герцогиня нетерпляче промовила:

— Гаразд, годі про це. Мене більше цікавить, що відомо поліції. Вона вже знає, що треба шукати «ягуара?»

Кругла голова з потрійним підборіддям заперечливо хитнулася.

— Коли знатиме, ми про це зразу почуємо. Я ж вам уже казав — експерти, напевно, морочитимуться кілька днів, бо машина — іноземної марки.

— А чи не з’явилося якихось ознак… так би мовити, зменшення інтересу до цієї справи? Знаєте, як іноді буває — поліція марно шукає день, два, і публіці все це починає набридати.

— Ви що — з неба впали? — щиро здивувався гладун. — Ви хіба не бачили ранкових газет?

— Бачила, — відповіла герцогиня. — Це я спитала, бо дуже вже хочеться, щоб так воно було.

— Все лишається по-старому, — запевнив її Огілві. — І поліція старається, аж із шкури лізе, бо якщо винуватців не знайдуть, в управлінні полетять голови — і в начальства, і в тих, хто під ним. Мер уже ясно дав це зрозуміти, отже, до справи домішалася ще й політика.

— Виходить, тепер вивести машину за місто буде ще важче?

— А ви самі подумайте: кожен лягавий знає, що коли він затримає оту саму машину — вашу машину, — то вже за годину пришпилюватиме до рукава нову нашивку, а то й дві. Уявляєте, як вони пильнують? Отож-бо.

На кілька хвилин запала мовчанка — чути було тільки, як сопе Огілві. Всі троє розуміли, яким буде наступне запитання, але герцогиня не квапилася ставити його — неначе побоюючись, що відповідь уб’є останню її надію. Нарешті вона зважилася:

— Коли ви збираєтеся вирушити?

— Сьогодні вночі, — відповів Огілві. — З тим і прийшов до вас.

Герцог зітхнув.

— Як ви думаєте їхати? — спитала герцогиня. — І що будете робити, аби вас не помітили?

— Гарантії, що не помітять, немає. Але дещо я обміркував.

— А саме?

— Найкращий час для від’їзду, По-моєму, — перша година.

— Ночі?

Огілві кивнув.

— Рух у цей час не дуже напружений, хоч машин на дорогах ще багато.

— Але помітити вас усе-таки можуть?

— Помітити можуть будь-коли. Тут без ризику не обійтися.

— Гаразд, ви виїхали з Нового Орлеана. А далі?

— Їхатиму до світання — до шостої ранку. На той час буду вже в штаті Міссісіпі. Десь біля Мейкона.

— Але ж це зовсім близько! — вигукнула герцогиня. — Штат Міссісіпі. Це ж менше чверті шляху до Чікаго.

Гладун покрутився на стільці — той аж затріщав під ним.

— А ви хотіли б, щоб я мчав по сто шістдесят? Вам потрібні рекорди? Щоб який-небудь лягавий зупинив мене за перевищення швидкості?

— Ні, звісно, я цього не хочу. Просто чим далі ви від’їдете від Нового Орлеана, тим краще. А що ви робитимете вдень?

— Зверну з дороги, сховаюся де-небудь. У штаті Міссісіпі є де сховатися.

— А потім?

— Як смеркне, подамся далі. Через Алабаму, Теннессі, Кентуккі, Індіану.

— А коли. ви вже будете в безпеці? По-справжньому в безпеці?

— Мабуть, коли в’їду в Індіану.

— Там ви перебудете п’ятницю?

— Якщо все буде гаразд.

— Отже, до Чікаго ви дістанетеся в суботу?

— В суботу вранці.

— Чудово, — сказала герцогиня. — Ми з чоловіком вилетимо в Чікаго в п’ятницю ввечері. Там зупинимося в готелі «Дрейк» і будемо чекати від вас дзвінка.

Герцог уважно вивчав свої руки, уникаючи погляду Огілві.

Старший детектив упевнено сказав:

— Я подзвоню вранці.

— Чи вам потрібно щось зараз?

— Дайте мені записку в гараж — щоб я міг взяти вашу машину. На той випадок, якщо там запитають.

— Зараз. — Герцогиня підійшла до секретера, черкнула кілька слів на аркушику поштового паперу із зображенням «Сейнт-Грегорі» в кутку і, повернувшись, вручила згорнутий папірець Огілві. — Цього, мабуть, вистачить.

Огілві, не читаючи, поклав записку до внутрішньої кишені. Він невідривно дивився герцогині в очі.

Запала ніякова мовчанка. Нарешті герцогиня невпевнено запитала:

— Вам іще щось потрібно?

Герцог підвівся, став до них спиною й кинув через плече:

— Гроші. Йому потрібні гроші. — І відійшов у протилежний куток кімнати.

Опасисте обличчя детектива розпливлося в кривій посмішці.

— Атож, герцогине. Десять тисяч авансу, як ми домовлялися. А ще п’ятнадцять — у Чікаго, в суботу.

Герцогиня стражденно стисла пальцями скроні — в сонячному промені спалахнули діаманти.

— Господи, як же це я забула? Просто весь час тільки й думаю…

— Пусте. Я б вам сам нагадав.

— До перерви ми вже не встигнемо. Зробимо це по обіді, гаразд? Наш банк оформить…

— Ви дасте мені гроші готівкою, — сказав гладун. — Тільки готівкою. Двадцятидоларовими купюрами — і не новими.

Вона пильно глянула на нього.

— Чому?

— Щоб не видно було, звідки вони.

— Ви нам не довіряєте?

Він похитав головою.

— В таких справах, як наша з вами, тільки дурень може комусь довіряти.

— Чому ж тоді ми повинні довіряти вам?

— Тому, що мені світять іще п’ятнадцять кусків. — У його писклявому голосі почулися дратливі нотки. — І не забудьте: ті п’ятнадцять — теж готівкою. І в суботу, до речі, банки не працюють.

— А що як у Чікаго ми не заплатимо вам? — спитала герцогиня.

На обличчі Огілві не лишилося й сліду посмішки.

— Що ж, я радий, що ви допускаєте й такий варіант, — сказав він. — Тепер ми, мабуть, порозуміємося остаточно.

— Я вважаю, що ми вже порозумілися, але мені просто цікаво.

— В Чікаго у нас буде така програма, герцогине: приїхавши, я залишу машину на стоянці, вам невідомій. Потім прийду в готель і одержу від вас п’ятнадцять тисяч. А тоді вже віддам ключі й скажу, де стоїть машина.

— Ви не відповіли на моє запитання.

— Бо ви мене перебиваєте, — в свинячих очицях засвітилися глузливі вогники. — Якщо ця програма з якоїсь причини зірветься — скажімо, ви заявляєте, що грошей нема: ви, мовляв, забули, що банк вихідний — я зразу ж викликаю поліцію. Чікагську.

— Але вам теж доведеться давати пояснення. Скажімо, як ви опинилися з цією машиною на півночі.

— Як опинився? Будь ласка: я скажу, що ви заплатили мені дві сотні — а цю суму я матиму при собі — за те, щоб я перегнав вашу машину в Чікаго. Для вас, мовляв, ця відстань — завелика, і ви з герцогом вирішили летіти. Тільки в Чікаго, скажу, я помітив, що машина пошкоджена — і зметикував, у чім річ. Ну, і так далі…

— Ми додержимо свого слова, — запевнила Огілві герцогиня Кройдонська. — Просто, як ви кажете, я хотіла, щоб ми до кінця зрозуміли одне одного.

Детектив кивнув.

— Тепер, здається, все з’ясовано.

— Приходьте сюди о п’ятій, — сказала герцогиня. — На той час я приготую гроші.

Коли двері за Огілві зачинилися, герцог Кройдонський вийшов із кутка, в якому чекав закінчення розмови. Підійшовши до буфета, на якому стояла таця з пляшками й чарками, він налив собі щедру порцію віскі, додав трохи содової й вихилив одним духом.

— Отже, і сьогодні — з самого ранку, — ущипливо зауважила герцогиня.

— Хочу продезинфікуватися. — Він знову наповнив чарку, але тепер тільки трохи надпив її. — Після візиту цього типа я почуваюся так, наче в багні викачався.

— Що ж, у нього, мабуть, шкура товстіша, — відказала вона. — Адже він теж міг би погребувати товариством п’яного вбивці.

Герцог пополотнів. Тремтячою рукою він поставив чарку на тацю.

— Це удар нижче пояса, люба.

— Убивці, що переїхав дитину і втік, — додала вона.

— Ну, цього я тобі не подарую! — скрикнув герцог. Руки йога стислися в кулаки, він ледве стримувався, щоб не вдарити її. — Це ж ти! Ти сказала мені їхати далі, не зупинятися, не вертатися! Якби не ти, я повернувся б! Але ти весь час бубоніла, що це вже нічого не дасть, що я їм нічим не зараджу. Я б і вчора ще пішов до поліції. Знову ти не пустила! А тепер-от маємо його… цього… цього прокаженого, який остаточно спустошить наші душі… — Останні слова він вимовив уже майже пошепки.

— Ти викричався? Можна вважати, що істерика скінчилася? — спитала герцогиня. Він не відповів, і вона заговорила знову. — А тепер дозволь нагадати, що довго вмовляти тебе не довелося. Якби ти справді схотів діяти інакше, жодні мої слова тебе б не зупинили. Що ж до прокази, то вона тобі не загрожує, ти ж із цим типом не дуже знався, полишивши на мене все, що мусив би зробити сам.

Герцог зітхнув.

— Знову я, дурень, почав суперечку з тобою. Пробач.

— Якщо суперечка потрібна тобі, як розумова гімнастика, — я да твоїх послуг, — байдуже промовила вона.

Герцог знову взявся за чарку, неуважливо покрутив її і сказав:

— Дивна річ! Якийсь час мені вже здавалося, що це нещастя зблизило нас…

В голосі його вчувалося благання, і герцогиня на хвильку завагалася. Після розмови з Огілві вона теж почувалася вкрай пригніченою і стомленою. І над усе їй хотілося зараз спокою. Але від думки про те, що ціною цього спокою має бути примирення, вона аж здригнулася.

— Я цього не помітила, — неприязно відповіла вона. — І взагалі, зараз не час для сентиментів.

— Ясно! — і герцог, немовби слова дружини підхльоснули його, вихилив чарку й наповнив її знову.

Герцогиня крізь зуби процідила:

— Я прошу тебе, однак, не впиватися. До банку, звичайно, піду я, але потрібен буде і твій підпис!

7

Уоррен Трент вирішив кинути в очі Томові Ерлшору те, що почув учора від Кертіса О’Кіфа. «Ми маємо дані про те, — сказав О’Кіф, — що Ерлшор обдурює вас на кожному кроці».

О’Кіф додержав своєї обіцянки — підкріпив звинувачення фактами. О десятій ранку молодий чоловік, що, ніяковіючи, відрекомендувався як Шон Холл, службовець О’Кіфової готельної корпорації, вручив Трентові в його помешканні звіт на семи сторінках — детальний виклад результатів стеження із зазначенням дат і годин.

Похмуро насупившись, Трент почав читати, і що далі він читав, то важче ставало йому на душі. В донесенні згадувався не тільки Том Ерлшор, а й інші відповідальні службовці готелю. Гірка істина розкрилася Трентові: його ошукували люди, на яких він звик покладатися, мов на себе самого, люди, що їх він вважав своїми особистими друзями. Було ясно також, що в звіті подано далеко не повну картину крадіжок і зловживань, які процвітають у готелі.

Акуратно згорнувши папір, він сховав його до внутрішньої кишені піджака.

Він міг би дати вихід своєму гніву — викликати по черзі всіх цих негідників, сказати їм усе, що він про них знає й думає, і з тріском витурити їх. Така екзекуція могла б навіть дати якесь гірке задоволення.

Але останнім часом кожен емоційний вибух страшенно спустошував його. Тим-то він вирішив розправитися з Томом Ерлшором, а інших не чіпати.

В усякому разі, подумав Уоррен Трент, цей звіт звільнив його від моральних зобов’язань. Якщо досі, коли йшлося про майбутнє «Сейнт-Грегорі», він почувався відповідальним за долю своїх службовців, то тепер, переконавшись у їх чорній невдячності, міг із чистою совістю заплатити їм тією ж монетою.

Коктейль-хол «Понтальба» містився на першому поверсі готелю, і потрапити до нього можна було просто з вестибюля через подвійні, оббиті шкірою двері з бронзовими ручками. За дверима три вкриті килимом сходинки вели до великого приміщення у формі літери «Г»: попід стінами — кабінети, а посередині — столики і зручні шкіряні крісла в чохлах.

На відміну від більшості коктейль-холів, «Понтальба» був яскраво освітлений. Це давало змогу відвідувачам бачити одне одного; їм добре видно було також бар, перед стойкою якого височіло з десяток стільців для самотніх випивак, які теж, крутнувшись разом із сидінням, могли роздивлятися товариство.

Коли Уоррен Трент увійшов з вестибюля в «Понтальбу», до полудня лишалося двадцять п’ять хвилин. В коктейль-холі було майже безлюдно: лише юнак з дівчиною в одному з кабінетів і двоє чоловіків із жетонами делегатів з’їзду за столиком біля дверей. Наплив відвідувачів, що звикли до чарки перед ленчем, почнеться хвилин за п’ятнадцять — і тоді вже тихенько не поговориш. Та власник готелю вважав, що для розмови, з якою він сюди прийшов, вистачить і десяти хвилин.

Відмахнувшись від офіціанта, що кинувся йому назустріч, Уоррен Трент попрямував до бару. Він ще здалеку побачив Тома Ерлшора — той стояв за стойкою спиною до залу й читав газету, поклавши її на касовий апарат. Тягнучи ногу, Трент підійшов до стойки й сів на круглий стілець. Старший бармен вивчав «Вісті з іподромів».

— То ось куди йдуть мої гроші! — сказав Трент.

Ерлшор злякано обернувся, але, впізнавши хазяїна, просяяв.

— Боже, містере Трент, адже так до смерті налякати можна!

Том Ерлшор хутко згорнув газету і сховав її до задньої кишені штанів. Дивлячись на нього — лисого, з віночком сивого волосся (чисто тобі Санта — Клаус!), з обличчям, що аж ніби потріскалося під широкою усмішкою, Уоррен Трент подумав, чому він раніше ніколи не помічав, як догідливо й фальшиво посміхається цей тип.

— Давненько ви до нас не навідувалися, містере Трент. Вже й не пам’ятаю, коли були тут востаннє.

— Тебе це хіба ображає?

Ерлшор зам’явся.

— Н-ні.

— Ще б пак: нащо хазяїн тому, в кого своя рука владика…

Ледь помітна тривога промайнула в барменових очах. Він засміявся — мабуть, щоб заспокоїти себе.

— У вас завжди напоготові якийсь жарт, містере Трент. О, до речі, я вам зараз щось покажу. Хотів принести до вас нагору, але так і не зібрався. — Ерлшор висунув під стойкою шухляду, вийняв конверт і видобув звідти кольорову фотографію. — Це Дерек — мій третій онук. Ач, який опецьок. Здоровий, як його мати, а все завдяки тому, що ви для неї колись зробили. Етель — цебто, моя дочка, пам’ятаєте? — часто розпитує мене про вас. І вона, і всі мої домашні просто моляться на вас. — Він поклав фотографію на стойку.

Уоррен Трент, навіть не глянувши, посунув її назад, Ерлшорові в руки.

Старший бармен збентежився.

— Ви чимось незадоволені, містере Трент? — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Може, вип’єте чогось?

Трент хотів був відмовитися, але, передумавши, кинув:

— Шипучку з джином.

— Одна мить, сер!

Том Ерлшор блискавично зібрав докупи пляшки з інгредієнтами. Трент завжди з насолодою спостерігав, як він працює. Колись, запрошуючи до себе гостей, він нерідко доручав Томові готувати напої — в цьому той був справжній віртуоз; точності й своєрідній вишуканості його ощадливих рухів міг би позаздрити професіональний жонглер. Ось і тепер, повороживши буквально кілька секунд, він артистичним жестом підніс хазяїнові келих.

Уоррен Трент ковтнув і схвально кивнув.

— Смачно? — спитав Ерлшор.

— Авжеж, — відказав Трент. — Добра штука. — Він глянув Ерлшорові просто в очі. — Я задоволений, бо це — останній коктейль, зроблений тобою в моєму готелі.

Тривога нарешті переросла в страх. Ерлшор нервово облизав губи.

— Це ви не серйозно, містере Трент. Ви жартуєте.

Мовби не чуючи, хазяїн готелю рвучко відсунув келих.

— Як ти міг, Томе? Ну, хай би хтось інший, але ти?!

— Богом присягаюся, не розумію, про що…

— Тільки не вдавай невинного ягняти, Томе. Бо ти вже не обдуриш мене.

— Кажу ж вам, містере Трент…

— Не бреши!

Різкий Трентів вигук враз урвав мирний гомін голосів у коктейль-холі. Очі в Ерлшора злякано забігали, й Трент зрозумів, що всі обернулися до них. Він насилу стримував задушливу хвилю гніву.

Ерлшор судорожно ковтнув.

— Навіщо ви так, містере Трент. Я працюю у вас тридцять років, і ви ніколи так зі мною не розмовляли. — Голос його був ледь чутний.

Уоррен Трент витяг із внутрішньої кишені піджака донесення О’Кіфових інформаторів, перегорнув дві сторінки й на третій прикрив долонею частину написаного.

— Читай!

Ерлшор тремтячими руками надів окуляри й схилився над аркушем паперу. Прочитавши кілька рядків, він звів очі. Виправдуватися було безглуздо. В ньому заговорив інстинктивний страх загнаної в безвихідь тварини.

— Однаково ви нічого не зможете довести!

Уоррен Трент грюкнув кулаком об стойку. Вже не думаючи про присутніх, він дав волю своїй люті:

— Якщо схочу, то доведу! Можеш бути певен, що доведу! Ти шахраював, і ти крав, і, як кожен шахрай і злодій, усіх слідів ти замести не міг!

Том Ерлшор від жаху спітнів. Звичний світ, світ, у якому він почувався так упевнено, раптом вибухнув і розколовся. Ерлшор уже й сам забув, коли вперше запустив руку в хазяїнову кишеню — і крав він так довго, що вже встиг повірити в свою невразливість. Навіть уявляючи своє майбутнє в найчорніших барвах, він не припускав, що може настати цей день. Тепер, холонучи зі страху, він думав про те, чи знає хазяїн, скільки він за цей час устиг накрасти.

Уоррен Трент тицьнув пальцем у документ, що лежав на стойці між ними.

— Ці люди викрили злодійство, бо їх не ввело в оману те, що мене робило сліпим: я ж бо покладався на тебе, вважав своїм приятелем! — Судорога здушила йому горло, та він переборов себе: — Варто мені копнути — докази зразу знайдуться. Бо тут зібрано далеко не все. Так? Так, я тебе питаю?

Том Ерлшор — нещасний, жалюгідний — кивнув головою.

— Отож-бо. Але ти не бійся — в поліцію я не заявлю. Не хочу самому собі в душу плювати.

В очах бармена спалахнула радість, але він одразу ж пригасив той блиск і благально заговорив:

— Присягаюся, якщо ви дасте мені шанс, цього ніколи більше не буде!

— Це, видно, треба розуміти так: оскільки тебе спіймали на гарячому, ти не робитимеш більше того, що робив десятки років. Виявиш мені ласку — не будеш красти…

— Містере Трент, я ж пропаду. В моєму віці мене ніхто не візьме на роботу. А в мене сім’я…

— Так, Томе. Я пам’ятаю про це, — тихо промовив Уоррен Трент.

Ерлшор промимрив:

— Зарплата в мене маленька… Я б не зводив кінці з кінцями. На все ж потрібні гроші — і на квартиру, і на одежину для діточок…

— І на букмекерів, Томе. Про них теж не забудь. Вони весь час смикали тебе, правда ж? Вимагали, щоб ти розплачувався… — Це був постріл навмання, але Ерлшорове мовчання засвідчило, що він влучив у ціль. — Ну, годі балакати, — твердо промовив Трент. — Забирайся геть з готелю, і щоб ноги твоєї тут не було.

В «Понтальбі» зробилося людно — з вестибюля весь час надходили нові відвідувачі, і в коктейль-холі запанував багатоголосий гомін. Молодий помічник бармена зайшов за стойку й почав готувати коктейлі, а офіціанти підхоплювали їх і розносили по столиках. Хлопець намагався не дивитися на хазяїна готелю й на свого тепер уже колишнього начальника.

Том Ерлшор заморгав і, наче не вірячи власним вухам, запитав:

— А як же відвідувачі? Зараз ленч…

— Це вже не твій клопіт. Ти тут більше не працюєш.

Повільно, в міру того, як до свідомості бармена доходило, що хазяїнове рішення — остаточне й безповоротне, вираз його обличчя змінювався. З нього зійшла маска запобігливості, залишивши по собі тільки криву, злобну посмішку.

— Гаразд, я піду, — процідив він крізь зуби. — Тільки ви теж вилетите звідси, всемогутній містере Трент, бо і вам скоро дадуть коліном під зад. Про це вже всі знають!

— Що ж вони знають?

— А те, що ви нікчемний старий дурень, який і з паперовим кульком не дав би собі ради — не те, що з готелем. Через це у вас і відберуть готель, відберуть, це вже точно, і не я один реготатиму до нестями, коли почую про це! — Відсапуючись, він трохи повагався — казати далі чи досить і цього? Та бажання дати здачі взяло гору над обачністю. — На всіх, хто тут працює, ви дивилися як на свою власність. Що ж, може, ви й платили нам на кілька центів більше, ніж платять інші, а декому — мені наприклад — ще й подачки давали — такий собі Ісус Христос і пророк Мойсей в одній шкурі! Але ми не такі дурні, ми все розуміли. Ті кілька центів ви накидали нам, щоб ми не вступали до профспілки, а подачки роздавали тому, що вони звеличували вас у власних очах, і всі знали, що вам від них більше радості, ніж нам. Ось чому люди сміялися з вас, і кожен — і я теж — дбав про себе сам. Ще й як дбав! Знали б — за голову схопились, тільки цього вам повік не взнати. — Ерлшор замовк, і на обличчі його відбилася тривога — чи не надто далеко він зайшов.

Коктейль-хол швидко заповнювали люди. Два сусідніх стільці за стойкою були вже зайняті. Під акомпанемент дедалі голоснішого гамору Уоррен Трент задумливо тарабанив пальцями по шкіряному верху стойки. Дивно, але він уже не відчував гніву.

Він звів очі на чоловіка, з яким був знайомий тридцять років і якого всі тридцять років не знав.

— Томе, ти ніколи не здогадаєшся, чому і як, але наостанку ти зробив мені велику послугу. А тепер забирайся — поки я не передумав і не запроторив тебе за грати.

Том Ерлшор крутнувся на підборах і, дивлячись перед себе, пішов геть.

8

Після скандалу, який завершився тим, що доктор Ніколас пішов з готелю, Пітер Макдермот засмучено постояв у вестибюлі, міркуючи, що робити далі. Кінець кінцем він вирішив, що зразу ж апелювати до організаторів з’їзду дантистів не варто. Якщо голова з’їзду доктор Інгрем здійснить свою погрозу й на його вимогу делегати почнуть виїздити з готелю, то станеться це не раптово — в кожному разі, не раніше, ніж завтра вранці. Отож годину-дві можна спокійно перечекати — хай пристрасті трохи вщухнуть. А потім він звернеться до доктора Інгрема чи, як буде потреба, до його колег.

Що ж до репортера, який був свідком цієї ганебної сцени, то з ним, певна річ, ніякі переговори вже неможливі. Лишається тільки сподіватись, що газета не зробить скандал у «Сейнт-Грегорі» сенсацією дня…

Повернувшись до свого кабінету, Пітер до обіду просидів над дрібними поточними справами. Хоч як йому хотілося розшукати Крістіну, він вирішив не робити цього, розуміючи, що і тут краще виждати, щоб вона трохи заспокоїлася й охолола. Вранці він допустився ідіотської помилки, і тепер мусив якось затерти її.

Він хотів навідатися до Крістіни перед обідом, але йому перешкодив телефонний дзвінок: черговий заступник адміністратора повідомив, що в номері, зайнятому містером Стенлі Кілбріком з міста Маршалтауна, штат Айова, побував злодій. Хоч містер Кілбрік повідомив про це кілька хвилин тому, обікрали його, очевидно, вночі. Злодій забрав багато коштовностей, велику суму грошей, і, як висловився заступник адміністратора, містер Кілбрік перебуває в істеричному стані. Один з готельних детективів уже піднявся до нього в номер.

Пітер попросив телефоністку розшукати старшого детектива. Він не знав, у готелі Огілві чи ні, бо цей гладун ходив на роботу за розкладом, відомим тільки йому самому. Незабаром, однак, Пітера повідомили, що Огілві вже особисто розслідує цю справу і найближчим часом доповість про результати. Хвилин за двадцять той увійшов до кабінету Пітера Макдермота і обережно вмостився в шкіряному кріслі перед столом.

Переборюючи інстинктивну неприязнь до цієї людини, Пітер запитав:

— Ну, що ви з’ясували?

— Цей тип, якого обікрали, — дурний шмаркач. Спіймався на гачок. Ось список украдених речей. — Огілві поклав на стіл списаний аркуш. — Копію я залишив собі.

— Дякую. Я передам його нашій страховій компанії. А як злодій потрапив у номер? Є якісь сліди?

Детектив похитав головою.

— Він мав ключа. Тут усе ясно, як божий день. Кілбрік зізнався, що вчора загуляв у Французькому кварталі. Його мамі, видно, не слід було відпускати його самого. Твердить, що ключа свого загубив. Присягається, що загубив. Та я гадаю, що його обдурила якась наводчиця.

— Хіба він не розуміє, що, сказавши правду, може допомогти нам знайти вкрадене?

— Я йому втовкмачував це. Та все даремно. По-перше, в нього зараз ум за розум заходить. А по-друге, він, видно, зметикував, що готельна страховка компенсує його втрати. А може, хоче й поживитися на цьому — каже, що мав у гаманці чотириста доларів готівкою.

— Ви не вірите йому?

— Не вірю.

«Що ж, — подумав Пітер, — цей містер Кілбрік буде розчарований: готельна страховка компенсує вартість утрачених речей на суму не більш як сто доларів, і на готівку це не поширюється».

— Ну, а що ви скажете про цю історію взагалі? Думаєте, це поодинокий випадок?

— Ні, — відповів Огілві. — Я гадаю, тут ми маємо справу з професіональним готельним злодієм. І він мешкає у нас.

— У вас є якісь підстави думати так?

— Атож. Уранці надійшла ще одна скарга — з номера шістсот сорок першого. Вам про неї, мабуть, іще не доповіли.

— Якщо й доповіли, то я не пригадую.

— Рано вранці — видно, ще вдосвіта, — якийсь тип увійшов у номер шістсот сорок перший, відімкнувши двері своїм ключем. Мешканець номера прокинувся. Тоді той тип удав, ніби він п’яний і переплутав номери — йому, мовляв, треба в шістсот чотирнадцятий. Ну, законний мешканець знову заснув, а прокинувшись, поцікавився, чому ключ від номера шістсот чотирнадцять підходить до дверей шістсот сорок першого. Отак я й довідався про це.

— Портьє не міг дати не той ключ?

— Міг, але в даному випадку портьє до цього не причетний. Я перевірив. Нічний черговий присягається, що ні того, ні того ключа нікому не давав. І в шістсот чотирнадцятому мешкає подружжя. Вони лягли рано й спали до ранку.

— Чи маєте ви опис людини, яка заходила до шістсот сорок першого?

— Дуже приблизний — вважайте, що не маю. Для більшої певності я звів мешканців шістсот сорок першого й шістсот чотирнадцятого. До номера шістсот сорок першого заходив не той, що мешкає в шістсот чотирнадцятому. І ключі я перевірив: кожен підходить тільки до одних дверей.

Пітер задумливо промовив:

— Скидається на те, що тут справді орудує професіональний злодій. Треба вживати заходів.

— Дещо я вже зробив, — сказав Огілві. — Звелів усім портьє надалі питати прізвище, перш як давати ключ. Помітивши щось підозріле, портьє, за моєю інструкцією, повинен вручити ключ, але запам’ятати обличчя того, хто взяв ключ, і негайно повідомити когось із моїх підлеглих. Покоївкам і коридорним наказано стежити за людьми, які вештаються по готелю, і взагалі бути уважними й до всього придивлятися. Мої підлеглі переходять на подовжені зміни. Вночі вони регулярно обходитимуть усі поверхи.

Пітер схвально кивнув.

— Що ж, непогано. А ви самі не маєте наміру на день-два переїхати до готелю? Коли хочете, я можу організувати для вас номер.

Пітерові здалося, що на обличчі гладуна промайнула тінь тривоги. Старший детектив похитав головою.

— Не треба, обійдуся.

— Але ви будете десь тут?

— Так, буду. — Сказано це було з притиском, але якось непереконливо. Немовби відчувши це, Огілві додав: — Навіть якщо мене тут якийсь час не буде, мої люди й самі дадуть собі раду.

Все ще вагаючись, Пітер спитав:

— Але ви будете кооперуватися з поліцією?

— До нас мають прийти двоє агентів у цивільному. Я розповім їм і про другий випадок, і вони, напевно, наведуть довідки — хто міг приїхати сюди на гастролі. Якщо це рецидивіст, то, може, нам пощастить узяти його.

— А тим часом, звісно, наш приятель не сидітиме, склавши руки.

— Авжеж. І якщо він не дурний — а схоже на те, що голова в нього варить, — то вже збагнув, що ми взяли його слід. Отже, він докладе всіх зусиль, щоб якнайшвидше зробити все, що можна, і вшитися.

— А це зайвий раз підтверджує, що ви мусите бути десь поблизу, — зауважив Пітер.

— По-моєму, я вже зробив усе, що треба, — запротестував Огілві.

— Не заперечую. Ви й справді, здається, все передбачили. Але я знаю, що ніхто не зможе діяти так швидко й уміло, як ви.

«Що б там не казали про старшого готельного детектива, — подумав Пітер, — в своїй справі він мастак». Пітера, однак, страшенно дратувала оця потреба вмовляти Огілві робити те, що той, власне, повинен робити.

— Можете не турбуватися, — сказав старший детектив.

Дивлячись, як гладун важко підводиться з крісла й тупає до дверей, Пітер раптом відчув, що і той чимось стривожений.

За хвилину він теж вийшов з кабінету. Зупинившись біля секретарки, попросив її повідомити страхове агентство про крадіжку й передати список украдених речей. Потім пройшов кілька кроків, що відділяли його двері від дверей Крістіни. Проте в кабінеті її не було. Пітер вирішив, що зайде до неї одразу по обіді.

9

Постукавши в двері номера 1410, Крістіна Френсіс подумала, навіщо, власне, вона сюди прийшла. Вчорашній її візит до Олберта Уеллса пояснювався легко: напередодні старий побував а обіймах смерті, і вона, Крістіна, допомагала рятувати його. Але тепер містер Уеллс перебував під належним доглядом, швидко видужував і вже, власне, нічим не відрізнявся від тисячі п’ятисот інших мешканців готелю. «Отже, — сказала собі Крістіна, — в тебе немає ніяких підстав для цих приватних відвідин».

І все-таки її чомусь тягло до цього маленького літнього чоловічка. Може, це тому, думала Крістіна, що він по-батьківському розмовляє з нею й чимсь нагадує рідного батька? Та ні! Вона завжди покладалася на свого батька, а тут — навпаки: почувалася відповідальною за долю Олберта Уеллса, прагнула прихистити його…

«А може, — думала дівчина, — тобі зараз просто тоскно, і хочеться чимось приглушити досаду, що каменем лягла на серце, відколи довідалася. що цей вечір проведеш без Пітера? І як на те пішло — досада чи куди сильніше почуття мучить тебе, коли ти думаєш, що сьогодні ввечері він буде не з тобою, а з Маршою Прейскотт?»

На її стукіт ніхто не відповів. Знаючи, що доглядальниця мусить бути в номері, Крістіна постукала ще раз, гучніше. Тепер вона почула, як хтось пересунув стілець, потім легкі кроки.

Відчинив сам Олберт Уеллс. Він був одягнений, наче зібрався кудись іти, й мав цілком здоровий вигляд. Побачивши Крістіну, старий просяяв.

— Я сподівався, що ви прийдете, міс. А якби не прийшли, я б сам вас розшукав.

Вона здивовано проказала:

— Я гадала…

Старий захихотів:

— Ви гадали, що мене й досі тримають у ліжку, правда? А я вже, як бачите, на ногах. Почував себе я непогано, вилежуватися набридло, от я й попросив тутешнього вашого лікаря привести отого фахівця — доктора Аксбріджа з Іллінойсу. Цей доктор Аксбрідж — дуже розумний чоловік. Він оглянув мене й сказав: якщо людина добре почувається, то вона, як правило, здорова. Отож, ми випровадили медсестру і — геть хвороби! Що ж ви стоїте, міс, заходьте!

«Ну, хвалити бога, доглядальниця тепер не розорить його, — подумала Крістіна. — Може, він так швидко відмовився від її послуг, бо зрозумів, що вона обдере його як липку».

Коли Крістіна зайшла до кімнати, Уеллс запитав:

— Ви вже стукали раз?

— Так, — відповіла вона.

— Мені здалося, що хтось стукає, але я вирішив, що це Бейлі.

— Бейлі? Хто він такий?

В очах старого блиснув веселий вогник.

— Посидьте трохи, і ви познайомитеся з ним. Цебто, або з ним, або з Барнумом[13].

У двері раптом різко й владно постукали. Олберт Уеллс самими губами вимовив:

— Бейлі!

Коли двері відчинилися, Крістіна з подивом побачила, що на порозі стоїть готельний камердинер в уніформі. На плечі в нього лежало з десяток костюмів із плічками, а перед собою він тримав випрасуваний синій саржевий костюм старомодного крою, що, безперечно, належав Олбертові Уеллсу. Вправним рухом камердинер почепив костюм на гачок у коридорній шафі й повернувся до дверей, біля яких чекав маленький чоловічок. Лівою рукою слуга притримував стос костюмів на плечі; долоню правої він автоматично простяг Уеллсові.

— А ви вже одержали своє, — сказав той, ледь стримуючи усмішку. — Вранці, коли забирали костюм.

— Ні, то був не я, сер, — рішуче похитав головою камердинер.

— Атож. Не ви, а ваш приятель. Але хіба це не все одно?

— Про те, що було вранці, я нічого не знаю, сер.

— Виходить, ваш друг не завжди ділиться з вами?

Простягнута рука опустилася.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Ет, облиште! — Олберт Уеллс засміявся. — Ви Бейлі. А на чай я дав Барнуму.

Камердинер кинув погляд на Крістіну, впізнав її, й на обличчі в нього відбився сумнів. Він дурнувато посміхнувся, промимрив: «Атож, сер», і вийшов, зачинивши за собою двері.

— А тепер поясніть, на бога, що все це означає?

Сміючись, старий сказав:

— Ви працюєте в готелі й ніколи не чули про трюк імені Бейлі й Барнума?

Крістіна похитала головою.

— Цей трюк дуже простий, міс. Готельні камердинери працюють у парі, але костюм забирає один, а повертає завжди другий. З тим, щоб на одному костюмі двічі заробити на чай. А виручку вони потім ділять.

— Механіка ясна, — сказала Крістіна. — Але я б ніколи до такого не додумалася.

— Не тільки ви, міс. Через це люди й платять двічі за одну послугу. — Олберт Уеллс задумливо потер свій ніс, схожий на горобиний дзьоб. — А для мене це розвага — лічити, скільки ж є готелів, де нас отак дурять.

Вона засміялася.

— А як ви розкусили це?

— Один камердинер мені зізнався — після того як я притиснув його до стіни. Він мені розповів ще одну цікаву деталь. У готелях, де номери кімнатних телефонів можна набирати автоматично — без телефоністки — Барнум чи Бейлі спочатку дзвонить клієнтові, якому має повернути речі. Якщо ніхто не відповідає, він через якийсь час дзвонить знову. Якщо ж трубку знімають, він, нічого не кажучи, вішає свою. А за кілька хвилин приносить костюм і отримує другу подачку.

— Ви не любите давати на чай, містере Уеллс?

— Хіба це можна любити чи не любити, міс? Чайові — це як смерть: від них нікуди не втечеш, тож не варто ними й голову собі морочити. А от пошиватися в дурні я таки не люблю.

— Гадаю, це не часто трапляється. — Крістіні вперше спало на думку, що Олберт Уеллс зовсім не такий безпорадний, як їй досі здавалося.

— Що правда, то правда, — погодився він. — Але я вам от що хочу сказати: у вашому готелі ці фокуси поширені більше, ніж будь-де.

— Звідки ви це знаєте?

— А я звик завжди матися на бачності й до людей прислухатися, міс. А люди зі мною діляться тим, про що вам ніколи не скажуть.

— І що ж ви від них почули?

— Ну, скажімо, те, що в готелі будь-яке неподобство може зійти з рук. Пояснюється це, видно, слабким керівництвом. І містер Трент, мабуть, саме тому і вскочив у халепу. А тим часом ваш готель ще можна було б поставити на ноги.

— Дивна річ, — сказала Крістіна, — те ж саме, майже слово в слово, сказав мені й Пітер Макдермот. — Вона пильно подивилася на Уеллса. Цей чоловічок, хоч і простак на вигляд, певно, мав від природи проникливий розум.

Олберт Уеллс схвально кивнув головою.

— Цей хлопець має голову на плечах. Ми з ним учора трошки побалакали.

Для неї це була новина.

— Пітер приходив до вас?

— Авжеж.

— Я не знала.

«Але це — в його дусі, — подумала вона. — Коли вже щось поклав зробити — доведе справу до кінця». Вона й раніше помічала це його вміння — за безліччю справ не забувати про деталі.

— Ви одружитеся з ним, міс?

Це запитання заскочило її зненацька.

— Звідки ви взяли? — запротестувала вона і зовсім зніяковіла, відчувши, що червоніє.

Олберт Уеллс захихотів.

— Просто спало на думку — коли почув, як ви вимовляєте його ім’я. І ви, напевно, часто бачитеся, бо працюєте в одному місці. Тож, маючи голову на плечах, він неодмінно збагне, що кращої пари йому не знайти.

— Містере Уеллс, ви нестерпна людина! Ви… ви читаєте чужі думки й примушуєте людей червоніти. — Усмішка її, однак, свідчила про те, що вона зовсім не образилася. — І не називайте мене більше, будь ласка, «міс». Мене звуть Крістіна.

Він стиха промовив:

— Для мене це ім’я — особливе. Так звали й мою жінку.

— Звали?

Він кивнув.

— Вона померла, Крістіно. Дуже давно. Іноді думаю навіть, чи не наснилося мені все, що ми вдвох спізнали — всі печалі наші й радощі. А мали ми і того, і того вдосталь… Інколи ж пригадується мені все таи ясно, наче було все те тільки вчора. І тоді охоплює мене туга-самота. Діточок-бо в не було. — Він якусь хвилину сидів мовчки, в похмурій задумі. — Наскільки близька була тобі людина, починаєш розуміти тільки тоді, коли її вже немає.

І тут Крістіна сама навіть не помітила, як виклала все про себе цьому чоловічкові. Вона розповіла йому про трагедію у Вісконсіні, про свою самотність і про переїзд до Нового Орлеана, про те, як звикала до нового життя, і про надію, яка тепер у неї народилась. Не приховала вона й того, що сьогоднішнє побачення зірвалося й що це страшенно її гнітить.

Вислухавши її, Олберт Уеллс мудро похитав головою.

— Здебільшого такі речі владнуються самі собою. Та іноді, щоб колесо закрутилося, його все ж треба підштовхнути.

— Може, скажете, як? — засміялася вона.

Він похитав головою.

— Ви жінка, вам видніше. Але одну можливість варто обміркувати. Оскільки сьогодні сталося таке непорозуміння, ваш хлопець, напевно, спробує призначити вам побачення на завтра.

— Може, й спробує, — всміхнулася вона.

— А ви візьміть і домовтеся на завтра з ким-небудь іншим. Після цього він вас тільки ще більше цінуватиме.

— Виходить, треба щось вигадати?

— Зовсім не обов’язково. Я так чи так хотів запросити вас, міс… цебто, даруйте, Крістіно. Хотів запросити вас на вечерю, щоб якось віддячити за все, що ви для мене зробили. Тож якщо ви не гидуєте товариством старого діда, — беріть мене в дублери.

— Я охоче повечеряю з вами, і притому зовсім не як з дублером, — відповіла вона.

— От і чудово! — просяяв чоловічок. — Ну, а зустрінемося ми, мабуть, у готельному ресторані, бо я пообіцяв лікареві ще два-три дні не виходити надвір.

На мить Крістіна завагалася, подумавши, що Олберт Уеллс, певно, не знає, які гроші деруть у головному ресторані «Сейнт-Грегорі» з вечірніх відвідувачів. Доглядальниця вже стала йому в добру копійчину, а Крістіні зовсім не хотілося розоряти старого. Але тут їй спала одна ідея і, поклавши здійснити її пізніше, вона сказала:

— Гаразд! Готель цілком влаштовує мене. Але з такої нагоди ви дозволите мені з’їздити після роботи додому й перевдягтися. Згода? Тоді домовляємося: завтра, о восьмій вечора.

Попрощавшись з Олбертом Уеллсом і вийшовши в коридор чотирнадцятого поверху, Крістіна побачила, що ліфт номер чотири не працює. Робітники поралися біля його дверей і в самій кабіні.

Вона викликала інший ліфт і спустилася на другий поверх.

10

В номері на сьомому поверсі готелю голова з’їзду дантистів доктор Інгрем грізним поглядом зміряв свого відвідувача.

— Макдермот, якщо ви прийшли сюди, сподіваючись якось залагодити справу, то я вам відразу скажу: не старайтеся даремно. Я вгадав мету вашого візиту?

— Так, — визнав Пітер, — вгадали.

— Спасибі хоч, що не брешете, — пробурчав лікар.

— А мені нема чого брехати. Я служу в цьому готелі, докторе. І мій службовий обов’язок — захищати його інтереси.

— Отже, ви виконали свій обов’язок щодо Джіма Ніколаса й пишаєтеся цим?

— Ні, сер. По-моєму, ми вчинили негарно. І я не шукаю собі виправдання в тому, що не можу змінити тутешніх порядків.

Голова з’їзду дантистів зневажливо пирхнув.

— Якби це вам справді боліло, ви б кинули цю роботу й знайшли іншу. Де платять, може, менше, але не примушують іти проти свого сумління.

Пітер почервонів, але стримався й промовчав. Він нагадав собі, що сьогодні вранці у вестибюлі захоплювався прямотою й чесністю літнього лікаря. І відтоді ніщо не змінилося.

— Чому ж ви замовкли? — запитав доктор Інгрем, пильно дивлячись йому в очі.

— Я можу піти звідси, — сказав Пітер. — Але що це дасть? Того, хто прийде на моє місце, тутешні правила можуть цілком задовольняти. Мене ж, принаймні, вони не задовольняють. То краще я лишатимусь тут і робитиму все, щоб їх змінити.

— Правила! Умовиводи! Тріскучі фрази! — Рум’яне лікареве обличчя потемніло. — Скільки разів я вже чув усе це! І як воно мені осточортіло! Мені соромно, соромно й гидко за весь рід людський!

Вони постояли мовчки, потім доктор Інгрем сказав уже спокійніше:

— Ну, гаразд, Макдермот. Я ладен припустити, що ти ще не продав душу дияволу. Тобі, мабуть, і справді не солодко, і скільки б я на тебе не кричав, лихові це не зарадить. Я хочу тільки, щоб ти зрозумів, синку: часто клята розважність таких людей, як ми з тобою, призводить до таких-от неподобств, як сьогоднішнє.

— Я розумію це, докторе. Хоч мушу вам сказати, що все це не так просто, як ви вважаєте.

— Просто чи не просто, а ви чули, що я сказав Ніколасові. Якщо перед ним не вибачаться і не дадуть йому номера, з’їзд у цьому готелі не відбудеться.

Пітер обережно сказав:

— Наскільки я розумію, те, що відбувається на такому з’їзді, як ваш, — наукові дискусії, обмін досвідом тощо, — дає велику користь людям.

— Авжеж.

— Тоді, що ж дасть відміна з’їзду? Хто в результаті виграє? В усякому разі, не доктор Ніколас…

Він замовк, відчувши, що його слова викликали в співрозмовника новий спалах ворожості.

— Ви ці штучки киньте, Макдермот. Розчулити мене вам не вдасться. І можете повірити, що мені стало глузду все це спершу обміркувати…

— Пробачте.

— Завжди знаходиться сила-силенна причин для того, щоб чогось не робити. І дуже часто причини ці обгрунтовані. Ось чому так мало людей стають на захист того, у що вони вірять — або кажуть, що вірять. Я наперед знаю: за кілька годин дехто з моїх добропорядних колег, почувши мою пропозицію, висуне такі самі аргументи. — Важко дихаючи, лікар замовк і глянув Пітерові просто в очі. — Дозвольте поставити вам одне запитання. Сьогодні вранці ви сказали, що вам соромно виганяти Джіма Ніколаса. То що б ви зробили на моєму місці?

— Докторе, це гіпотетичне…

— Тільки не викручуйтеся! Відповідайте просто й прямо, — так, як запитують.

Пітер зважив: його відповідь не піде на шкоду готелю й становища не змінить. То чому б не відповісти чесно?

Він сказав:

— Я б зробив те саме, що й ви — відмінив би з’їзд.

— Браво! — Відступивши на крок, голова з’їзду подивився на нього так, наче вперше бачив. — Виходить, під готельною лівреєю б’ється серце чесної людини!

— Яка незабаром, напевне, втратить роботу.

— Збережи цю трагічну маску, синку. З нею тебе візьмуть на службу до поховального бюро. — Вперше за час їхньої розмови доктор Інгрем засміявся. — Незважаючи ні на що, ти мені подобаєшся, Макдермот. Ти, часом, на зуби не скаржишся?

Пітер похитав головою.

— Коли вже йдеться про послугу, то я просив би вас поділитися зі мною планами. Якщо з’їзд відмінять, треба буде негайно вживати рятівних заходів. Готель, безперечно, зазнає катастрофічних збитків. Але деяким втратам усе ж таки можна буде запобігти.

Перейшовши на офіційний тон, доктор Інгрем сказав:

— Ви були чесні зі мною, отже, відвертість за відвертість. Я скликаю екстрену нараду виконавчого комітету сьогодні, на п’яту годину.

— Він глянув на свій годинник. — Лишається дві з половиною години. На той час майже всі члени комітету вже будуть тут.

— Сподіваюсь, ви повідомите мене про остаточне рішення.

Доктор Інгрем кивнув головою. Обличчя його знову спохмурніло.

— Ми з вами розслабилися на хвильку, Макдермот, але хай це не вводить вас в оману. Після того, що було вранці, нічого не змінилося, і я вдарю вас туди, де вам найбільше заболить.

Хоч як це дивно, Уоррен Трент досить байдуже вислухав звістку про те, що з’їзд американських дантистів може зірватися, а готелеві загрожує гучний публічний скандал.

Після розмови з доктором Інгремом Пітер негайно спустився на другий поверх, у канцелярію. Крістіна сказала йому — тоном, як на нього, досить-таки холодним, — що хазяїн готелю сидить у себе.

Вислухавши Пітера, Уоррен Трент упевнено похитав головою.

— Нікуди вони не зірвуться. Побалакають — і заспокояться.

— Доктор Інгрем настроєний цілком серйозно.

— Доктор Інгрем — один, а делегатів — багато. Кажете, сьогодні їхній комітет збереться на нараду? Я можу вам розповісти, як усе це виглядатиме. Вони трохи погомонять, потім оберуть комісію для складання проекту резолюції. Потім — це вже, мабуть, завтра — комісія запропонує комітетові свій проект. Комітет може схвалити цей проект, а може й зажадати, щоб його доробили; так чи так, далі балачок діло знову не піде. Ну, а потім — вважайте, що післязавтра, — резолюцію подадуть на розгляд з’їздові. Я вже сто разів спостерігав цю знамениту демократичну процедуру. З’їзд закінчиться, а вони все ще дебатуватимуть з приводу тієї резолюції.

— Що ж, може, ви й маєте рацію, — сказав Пітер. — Але такі цинічні речі гидко слухати.

Він висловився необережно й напружився, приготувавшись до різкої відповіді. Але вибуху його слова не викликали. Натомість Уоррен Трент пробурчав:

— Це не цинізм, а досвід. Люди здебільшого кричать про свої так звані принципи, аж доки не захрипнуть. Але й пальцем не поворухнуть, щоб ті принципи захистити.

11

Зі свого командного пункту — високої конторки в центрі вестибюля — старший розсильний Гербі Чендлер нишком стежив за чотирма хлопцями, що ввійшли з вулиці до готелю. До четвертої години лишалося кілька хвилин.

Двох хлопців Гербі впізнав — це були Лайл Дюмер і Стенлі Діксон. Останній з похмурим виглядом повів усю групу до ліфта, і за кілька секунд вони зникли з очей.

Вчора по телефону Діксон запевнив Гербі, що ні словом не прохопиться про роль старшого розсильного в позавчорашній катавасії. Але крім Діксона є ще троє, міркував Гербі. А до того ж іще невідомо, як вони, та й сам Діксон, поведуться на допиті, надто коли їх почнуть брати на пушку.

Цілу добу мучили старшого розсильного такі думки, і зараз він був уже ні живий, ні мертвий.

Вийшовши з ліфта на другому поверсі, Стенлі Діксон знов повів хлопців за собою. Вони зупинилися перед масивними дверима з написом «АДМІНІСТРАЦІЯ», і Діксон грізно повторив:

— Пам’ятайте ж — говоритиму я, а ви — анічичирк!

Флора Єйтс завела їх до кабінету Пітера Макдермота. Холодно оглянувши їх, він кивнув на стільці й запитав:

— Хто з вас Діксон?

— Я.

— Дюмер?

Лайл Дюмер озвався вже не так рішуче.

— Двох інших прізвищ у мене немає.

— Шкода, — сказав Діксон. — Не догадалися принести візитні картки.

Третій хлопець здобувся на слово:

— Моє прізвище Гледвін. А це — Джо Валоскі.

Діксон роздратовано зиркнув на нього.

— Ви всі, — промовив Пітер, — безперечно, догадуєтеся, що міс Марша Преискотт докладно розповіла мені про те, що сталося в понеділок увечері. Тепер, якщо бажаєте, я можу вислухати вашу версію.

Діксон квапливо — поки не заговорив хтось інший — сказав:

— Послухайте! Якби ви не покликали, нас тут не було б. І розповідати ми нічого не збираємося. Якщо ви щось маєте нам сказати, то кажіть і не тягніть волинку.

Пітер аж зуби зціпив, проте стримався.

— Гаразд. Тоді пропоную розпочати з кінця, зі справи найпростішої. — Він погортав папери й звернувся до Діксона. — Номер одинадцять двадцять шість — двадцять сім був записаний на ваше ім’я. Тікаючи, — він з притиском вимовив це слово, — ви забули розрахуватися. Я подбав про те, щоб вам виписали рахунок. За користування люксом з вас належить сімдесят п’ять доларів і кілька центів. Крім того, за пошкоджені меблі вам доведеться оплатити ще один рахунок на суму сто десять доларів.

Хлопець, що назвався Гледвіном, стиха свиснув.

— Ми сплатимо сімдесят п’ять і ні цента більше, — відрубав Діксон.

— Ви маєте право оскаржити другий рахунок, — сказав Пітер. — Але попереджаю вас, що ми цієї справи так не залишимо і, якщо треба буде, подамо на вас позов.

— Послухай, Стене… — Це озвався четвертий хлопець, Джо Валоскі. Але Діксон помахом руки урвав його.

Лайл Дюмер, який сидів поряд із Діксоном, покрутився на стільці й тихо сказав:

— Стене, тут крути — не крути, а галасу не оберешся. Як на те пішло, ми можемо розкинути ті гроші на чотирьох. — Він звернувся до Пітера. — Тих сто десять доларів нам зразу не дістати. Чи можна буде сплатити цю суму частинами?

— Авжеж. — Пітер вирішив, що не слід відмовляти їм у праві, наданому всім мешканцям готелю. — Один з вас чи ви всі можете поговорити з нашим завідуючим відділом кредиту, він познайомить вас з умовами. — Він обвів поглядом усіх чотирьох. — То будемо вважати, що з цією справою ми покінчили?

Один за одним четверо кивнули.

— Тоді перейдемо до другого питання — про те, як четверо так званих мужчин намагалися згвалтувати одну дівчину. — Пітер сказав це, не приховуючи своєї зневаги до них.

Валоскі й Гледвін почервоніли. Лайл Дюмер знову покрутився на стільці, дивлячись кудись убік.

Тільки Діксон сприйняв його слова з байдужим спокоєм.

— Мало що вона вам наплела. Вона каже одне, а ми скажемо інше.

— Повторюю: я готовий вислухати вашу версію.

— Обійдеться.

— В такому разі, мені лишається прийняти версію міс Прейскотт.

Діксон ошкірився:

— Цей фраєр, мабуть, шкодує, що його з нами не було. А може, він уже попасся там після нас.

— Не виступай, Стене, — пробурмотів Валоскі.

Пітер уп’явся пальцями в бильця крісла. Його так і поривало вискочити з-за столу й затопити в цю самовдоволену паскудну пику. Та він знав, що це було б тільки на руку Діксонові: той його навмисне провокував. Ні, він не мав права втрачати самовладання.

— Гадаю, ви розумієте, — сказав він крижаним тоном, — що вас можуть притягти до кримінальної відповідальності.

— Якби хтось хотів притягти, то вже зробив би це, — заперечив Діксон. — На цей гачок ви нас не впіймаєте.

— Чи готові ви повторити цю заяву містеру Маркові Прейскотту, якщо він повернеться з Рима, дізнавшись про те, що сталося з його дочкою?

Лайл Дюмер злякано зиркнув на нього, та й у Діксонових очах уперше майнула тривога.

Гледвін стурбовано запитав:

— Його збираються повідомити?

— Заткни пельку! — визвірився на нього Діксон. — Він тебе на пушку бере, а ти й вуха розпустив!

І все-таки голос його прозвучав не так упевнено, як хвилину тому.

— Що ж, поміркуйте самі, чи беру я вас на пушку. — Пітер висунув шухляду письмового столу, дістав папку й розгорнув ЇЇ. — Тут лежить складений і підписаний мною звіт про те, що я почув від міс Прейскотт і побачив сам, прибувши в понеділок увечері в номер одинадцять двадцять шість — двадцять сім. Цей звіт не засвідчений міс Маршою Прейскотт, але в разі потреби вона засвідчить його і, якщо схоче, додасть від себе ще деякі подробиці. Тут лежить також заява, написана й підписана Елоїсом Ройсом, службовцем готелю, на якого ви напали. Його заява підтверджує мій звіт, і в ній зафіксовано все, що він бачив і чув, прибувши на місце злочину.

Взяти в Ройса таку заяву спало Пітерові на думку вчора ввечері. Він одразу ж подзвонив молодому негрові, й сьогодні вранці той приніс її. Кожна фраза в цьому акуратно видрукуваному документі була сформульована чітко і ясно — відчувалася Ройсова юридична освіта. Вручаючи документ, Елоїс Ройс, однак, попередив Пітера:

— Запам’ятайте мої слова: жоден суд у Луїзіані, розглядаючи справу про згвалтування, в якій фігурують тільки білі, не візьме до уваги свідчень негритоса.

Хоч Ройсів ущипливий тон дратував Пітера, він запевнив хлопця:

— Я переконаний, що до суду справа не дійде; просто якщо вже стріляти — то з усіх стволів.

Сем Якубець теж прислужився в цій справі. На Пітерове прохання, завідуючий відділом кредиту навів довідки про Стенлі Діксона і Лайла Дюмера й доповів:

— Батько Дюмера, як вам відомо, президент банку, а Діксон-старший торгує автомобілями — торгівля процвітає, живуть на повну губу. Обом чадам батьки потурають у всьому — як-то кажуть, душі за ними не чують — і грошей їм не шкодують, хоч і знають міру. Наскільки я розумію, обох старих нітрохи не збентежив би той факт, що синок переспав з якоюсь дівчиною; і той, і другий, почувши про це, сказав би, напевно: «Я теж замолоду гуляв». Але участь у спробі згвалтувати — то вже річ зовсім інша, надто коли йдеться про дочку Прейскотта. Марк Прейскотт — одна з найвпливовіших осіб у місті. Всі троє батьків належать до одного кола, хоч Прейскотт, очевидно, стоїть на щабель вище. І якщо він як слід візьме в роботу Діксона й Дюмера-старших, звинувативши їх синків у спробі згвалтувати його дочку, скандал вийде грандіозний, і обидва хлопці знають це.

Тепер на одержаній від Якубця інформації Пітер будував свою тактику.

— Нас цими заявами не залякаєш, — сказав Діксон. — Вони ламаного гроша не варті, бо на власні очі ви нічого не бачили, а записали все з чужих слів.

— Можливо, — відповів Пітер. — Я не юрист і не знаю, як ставляться до таких документів у суді. Але зовсім заперечувати їхню вагу я б не став. А крім того, навіть якщо вас не засудять, після процесу репутація ваша буде підмочена, од вас смердітиме за милю, і декого з вас батьки по голівці не погладять. — Побачивши, як перезирнулися Діксон і Дюмер, він зрозумів, що влучив у ціль.

Гледвін не витримав і вигукнув, звертаючись до інших:

— Господи, нам ще тільки суду бракувало!

— Що ж ви збираєтеся робити? — дивлячись спідлоба на Пітера, запитав Лайл Дюмер.

— Якщо ви будете поводитися розумно, я обмежуся цією розмовою. Якщо ж ви й далі пручатиметесь, я за годину надішлю телеграму містерові Прейскотту в Рим, а ці документи передам його адвокатам.

Діксон глузливо запитав.

— А що ви називаєте «розумною поведінкою»?

— Пояснюю: кожен з вас мусить зараз, у цій кімнаті, детально описати все, що сталося в понеділок увечері, зазначивши, з чого все почалося і хто із службовців готелю замішаний у цій справі.

— Дзуськи! — вигукнув Діксон. — Дідька лисого ми вам…

— Заткни пельку, Стене! — роздратовано урвав його Гледвін і звернувся до Пітера: — Припустімо, ми напишемо те, що ви кажете. А що потім?

— Хоч мені й дуже хочеться передати ваші пояснення поліції, я обіцяю вам, що їх не побачить ніхто, крім двох-трьох відповідальних осіб у готелі.

— А де гарантія, що ви нас не обдурите?

— Ніде. Вам доведеться піти на ризик.

В кімнаті запала тиша, порушувана тільки рипінням стільця і приглушеним стукотом друкарської машинки за дверима.

Перший озвався Валоскі:

— Я згоден. Дайте мені папір.

— Мені теж, — докинув Гледвін.

Лайл Дюмер і собі похмуро кивнув головою.

Діксон зневажливо скривився, потім знизав плечима.

— Я бачу, вас усіх на мемуари потягло. Що ж, де громада — там і я. — І кинув Пітерові: —У вас є ручка? Тільки з широким пером — бо в мене натура широка.

Через півгодини Пітер Макдермот уважно перечитав кілька сторінок, що їх він тільки побіжно переглянув, перше ніж відпустити хлопців.

Всі чотири версії загалом збігалися, відрізняючись хіба незначними подробицями. І в усіх чотирьох не тільки визнавалася провина, але й називалося ім’я службовця готелю, причетного до цієї справи: старший розсильний Гербі Чендлер.

12

Спершу туманна й невиразна ідея нарешті визріла в голові Ключника Мілна в чіткий план.

Він був певен, що поява герцогині Кройдонської у вестибюлі саме в ту мить, коли і він був там, — зовсім не випадковий збіг. Це перст божий, що вказує на стезю, яка приведе його до казкового багатства.

Ясна річ, смішно було б сподіватися, що герцогиня привезла з собою в Новий Орлеан усю свою колекцію. З газет він знав, що в мандри вона бере лише частину тих Аладінових скарбів. І все-таки куш можна зірвати величезний, навіть якщо більшість привезених камінців вона зберігає в готельному сейфі, навіть якщо дістанеться йому тільки те, що вона держить напохваті.

Отже, тепер потрібен ключ — ключ від люкса ясновельможного подружжя. І Ключник Мілн почав шукати до нього шлях.

Кілька разів він піднімався й спускався ліфтом, сідаючи щоразу в інший, щоб не привертати до себе уваги. Опинившись, нарешті, наодинці з ліфтером, він ніби між іншим поцікавився:

— Скажіть, це правда, що в готелі живуть герцог і герцогиня Кройдонські?

— Так, сер.

— Для отаких цабе у вас, напевно, є спеціальний номер, — добродушно всміхнувся Ключник. — Не те, що для нас, простих смертних.

— Маєте рацію, сер, герцог і герцогиня мешкають у Президентському люксі.

— Он як? І на якому ж це поверсі?

— На дев’ятому.

Ключник подумки поставив галочку навпроти пункту першого свого плану й вийшов з ліфта на своєму поверсі — восьмому.

Пункт другий полягав у тому, щоб з’ясувати номер цього люкса. Це виявилося ділом нескладним. Досить було піднятися службовими сходами на один поверх і пройти два-три десятки кроків коридором. Двійчасті оббиті шкірою й оздоблені геральдичними ліліями двері не лишали місця сумнівам. Ключник запам’ятав номер: 973-77.

Він знову спустився у вестибюль і з невимушеним виглядом людини, якій нікуди поспішати, пройшовся повз конторку портьє. Швидкого, пильного погляду вистачило, щоб пересвідчитися: гніздо номера 973-77 нічим не відрізняється від гнізд інших, плебейських номерів.

Було б, однак, необачно відразу просити цей ключ. Мілн сів і почав спостерігати. І правильно зробив.

За кілька хвилин йому стало ясно, що персонал готелю попереджений. Якщо звичайно портьє видавали ключі, навіть не дивлячись на тих, хто їх бере, то тепер вони поводилися обережніше: в кожного, хто просив ключ, питали прізвище, а потім перевіряли його за реєстраційним списком. Ключник зрозумів, що про його нічну вилазку стало відомо і в готелі вжито додаткових заходів безпеки.

З тривогою він подумав, що тепер адміністрація зробить і наступний крок: звернеться до поліції, і вже через кілька годин, можливо, новоорлеанські лягаві знатимуть, що їм треба шукати рецидивіста на прізвисько Ключник Мілн. Правда, якщо вірити ранковій газеті, то майже вся місцева поліція й досі розслідує недавнє вбивство на шосе. Але хтось у поліційному управлінні неодмінно викроїть кілька хвилин на те, щоб зв’язатися по телетайпу з ФБР. І знову, згадавши, чим пахне для нього ще один арешт, Ключник відчув майже непереборне бажання зібрати манатки і, поки не пізно, дременути. Зупинила його тільки згадка про ранкову добру прикмету.

Ключникові спостереження принесли йому й певну користь. Один з портьє, молодий ще хлопець з білявим кучерявим чубом, поводився досить невпевнено, а час від часу просто губився. Ключник зробив висновок, що це — новачок.

А що як скористатися з недосвідченості цього хлопця? Доведеться, звичайно, ризикувати, але, зрештою, і тут угадується добра прикмета — сьогодні вже не перша… Він вирішив кувати залізо, поки гаряче, і обрав уже не раз випробуваний прийом.

Підготовка до операції мала забрати щонайменше годину. Оскільки ж наближався обідній час, а з ним і кінець зміни, треба було поспішати. Ключник вискочив з готелю й поспішив на Кенел-стріт — до універмагу «Мезон Бланш».

В універмазі, ощадливо витрачаючи гроші, Ключник купив кілька недорогих, але громіздких речей — головним чином, дитячих іграшок — і почекав, щоб кожну річ запакували в коробку з фірмовим знаком універмагу. Обвішаний пакунками, він по дорозі назад заскочив до крамниці квітів, де придбав ще й горщик з розквітлою азалією. Тільки після цього він подався до готелю.

Ключника майже не видно було під купою пакунків і квітами, коли швейцар при вході з Карандель-стріт квапливо розчинив перед ним двері.

Він походив трохи по вестибюлю, вдаючи, ніби роздивляється рекламні вітрини, а насправді чекаючи слушної миті: йому треба було, щоб біля перегородки портьє зібралося кілька чоловік і щоб ключі почав видавити саме той зелений хлоп’як. І те, і те сталося майже водночас.

Оглушений калатанням власного серця, Ключник наблизився до перегородки.

Він був третій у черзі до хлопця з білявим кучерявим чубом. За хвилину попереду лишилася тільки літня жінка, яка назвала себе й одержала ключ. Та вже відійшовши на крок, жінка згадала раптом, що їй треба переадресувати свою кореспонденцію й почала розпитувати портьє, як це робиться. Запитанням, здавалося, не буде кінця, а хлопець відповідав на них дуже невпевнено. Охоплений нетерплячкою, Ключник бачив, що жменька людей, які стояли в черзі до інших портьє, швидко тане. Ось один із портьє звільнився й запитливо глянув на нього. Ключник уник його погляду, благаючи бога, щоб він заткнув пельку цій старій талалайці.

Нарешті жінка відійшла. Молодий клерк подивився на Ключника і мимоволі всміхнувся, побачивши гору пакунків, увінчану горщиком з азалією.

Ключник крижаним тоном вимовив заздалегідь приготовані слова:

— Дуже, дуже смішно. Може, ви все ж зробите ласку й дасте мені ключ від номера дев’ятсот сімдесят третього?

Хлопець зашарівся, й усмішка вмить злетіла з його обличчя.

— Даю, сер.

Збентежений, він крутнувся і зняв ключ з гачка.

Називаючи номер, Ключник побачив, що один із чергових скоса глянув на нього. Тепер усе висіло на волосинці. Очевидно, номер Президентського люкса цим портьє добре відомий, і якщо втрутиться досвідчений клерк — він погорів. Ключник спітнів.

— Ваше прізвище, сер?

— Це що — допит? — гримнув Ключник і водночас упустив два пакунки. Один упав на перегородку, а другий — на підлогу за нею. Зовсім знітившись, молодий портьє підняв і подав йому обидва. Його старший колега, зневажливо посміхнувшись, одвернувся.

— Прошу пробачення, сер.

— Гаразд, гаразд. — Почепивши покупки на пальці й зручніше перерозподіливши ті, що були у нього в другій руці, Ключник простяг долоню по ключ.

На якусь частку секунди хлопець завагався, але створений Ключником образ був надто переконливий: молодий портьє бачив перед собою втомленого, нервового, навантаженого покупками чоловіка; респектабельного джентльмена (про це свідчили знайомі емблеми «Мезон Бланш» на пакунках); роздратованого клієнта, з яким жарти погані…

Хлопець поштиво поклав у простягнену долоню ключ від номера 973.

Поки Ключник неквапливо йшов до ліфта, біля перегородки портьє знову зібралася черга. Він крадькома озирнувся. Добре! Тепер їм ніколи буде побалакати між собою — отже, менше шансів на те, що його поведінка викличе у них якісь підозри. Але ключ однаково треба повернути якнайшвидше. Його відсутність можуть помітити, почнуть розпитувати, а це особливо небезпечно тепер, коли весь персонал насторожі.

Він сказав ліфтерові: «Дев’ятий» — на випадок, якщо хтось чув, як він просив ключ з номером на дев’ятку. Вийшовши з ліфта, він зупинився й почав поправляти пакунки, а коли двері за ним зачинилися — кинувся до службових сходів. Збігаючи вниз, на свій восьмий поверх, Ключник на хвильку зупинився біля урни й засунув туди вже непотрібну азалію. А за кілька секунд уже був у своєму 830-му номері.

Пакунки він квапливо покидав у шафу. Завтра він однесе їх назад в універмаг і зажадає, щоб повернули гроші. Справа тут не у витраченій сумі — вона мізерна в порівнянні із здобиччю, на яку він націлився, — а в тому, що речі ці надто громіздкі, з собою не забереш, а кинеш у номері — залишиш по собі промовистий слід.

Не гаючи й секунди, він розстебнув блискавку на валізці й вийняв з неї невеличку шкіряну коробку. В ній лежала пачка білих карток, кілька добре вигострених олівців, кронциркуль і мікрометр. Узявши одну картку, Ключник поклав на неї ключ від Президентського люкса й старанно окреслив його контури олівцем. Потім за допомогою мікрометра й кронциркуля виміряв його товщину й точні розміри поздовжніх жолобків та виступів борідки, — все це він записав на тій самій картці. На металі був вибитий буквенно-цифровий код виготовлювача. Ключник перемалював і його: цей код допоможе підібрати болванку. Нарешті, тримаючи ключ проти світла, він намалював його з торця.

Тепер він мав технічно-бездоганне, деталізоване креслення, за яким умілий майстер зможе виготовити точну копію ключа. Іноді Ключник з усмішкою думав, що діє проти традиції героїв детективних романів, які задовольняються відбитком на воску; зате його метод куди надійніший!

Шкіряну коробку він сховав у валізку, а картку — в кишеню. За кілька хвилин він уже був знов у вестибюлі.

Застосовуючи стару тактику, він почекав, поки біля портьє з’юрмляться люди, а тоді з недбалим виглядом наблизився й собі, непомітно поклав ключ від номера 973 на перегородку і відійшов.

За кілька кроків він зупинився й обернувся. Ось один з портьє помітив ключ, узяв його і, байдуже глянувши на номер, повісив на місце…

13

Вибравши із своєї колекції темно-синю італійську краватку, Пітер Макдермот задумливо вив’язував її, стоячи перед дзеркалом у своїй маленькій квартирці. За двадцять хвилин він мав прибути на званий обід до Марші Прейскотт. Цікаво, хто ще буде серед її гостей. Слід сподіватись, що, крім її друзів (не всі ж вони такі, як Діксон та Дюмер!), прийдуть хоч двоє-троє дорослих, і він не почуватиметься білим граком.

Тепер, коли треба було йти, його гнітила ця перспектива. Даремно він погодився! Краще б провів вечір з Крістіною. Він надумав був подзвонити їй, але потім вирішив відкласти розмову до завтра.

Цього вечора він почувався ні в сих, ні в тих — неначе був у підвішеному стані між минулим і прийдешнім. Прийдешнє мучило його своєю невизначеністю, а кількість нерозв’язаних проблем тим часом зростала. Він розумів, що все залежить, зрештою, від того, як вирішиться доля «Сейнт-Грегорі». Чи стане він власністю Кертіса О’Кіфа? Якщо стане, то всі інші справи втратять свою вагу — навіть з’їзд дантистів, керівництво якого все ще дебатувало питання: бойкотувати «Сейнт-Грегорі» чи ні. Засідання виконавчого комітету, скликане годину тому завзятим головою з’їзду доктором Інгремом, усе ще тривало, і кінця йому поки що не було видно — про це доповідав старший офіціант, чиї підлеглі вже кілька разів приносили в зал засідань лід і коктейлі. Ідучи з готелю, Пітер попросив чергового заступника адміністратора подзвонити, як тільки рішення дантистів стане відоме. Черговий поки що не дзвонив. Цікаво все ж таки, що переможе: правда доктора Інгрема чи цинічне пророцтво Уоррена Трента?

З тих самих причин Пітер вирішив відкласти — принаймні до завтра — розгляд справи Гербі Чендлера. Він подумав, що Діксона та його дружків довелося брати на бога: адже своєї погрози — зателефонувати в Рим Маркові Прейскотту — він не здійснив би, пам’ятаючи благання Марші: «Мій батько в Римі. Будь ласка, не розповідайте йому… Ніколи…»

Перед очима в нього виникло її обличчя, і він згадав, що треба поспішати. За кілька хвилин він вийшов на вулицю й зупинив таксі.

— Ви не помиляєтеся — це той будинок? — спитав Пітер.

— Авжеж, той, — відповів водій, міряючи поглядом свого пасажира. — Якщо ви, звісно, не переплутали адресу.

— Ні, не переплутав, — відповів Пітер, дивлячись на величезний, розкішний білий особняк.

Розрахувавшись із водієм, він підійшов до гратчастої чавунної хвіртки. Вона відчинилась, не рипнувши. Вимощена старою червоною цеглою доріжка вела до будинку, в’юнячись між деревами й газонами. Коли він підійшов до сходів тераси, подвійні парадні двері нагорі розчинилися, і він побачив Маршу. Вона почекала, доки він підніметься сходами, а тоді рушила йому назустріч.

Дівчина була вбрана у вузьку вечірню сукню, білий колір якої контрастував з чорним, мов воронове крило, волоссям. Напівжінка, напівдитина… Такою звабливою він її ще не бачив.

— Ласкаво просимо! — весело сказала Марша.

— Дякую. — Він зробив рукою широкий жест, показуючи на особняк. — Щиро кажучи, я трохи приголомшений.

— Це буває з усіма.

— Ви, мабуть, дуже любите свій дім.

— Я його ненавиджу, — відповіла Марша. — Ненавиджу, відколи себе пам’ятаю.

Він запитливо глянув на неї.

— О, я розумію, що цей будинок прекрасний, що можна милуватися його архітектурою, оглядати його, як музей. Але жити в ньому неможливо — надто коли ти сама, а надворі темно…

— А вже посутеніло, — нагадав він їй.

— Бачу. Але зі мною — ви.

Він уперше усвідомив, як тихо довкола.

— Ви не забули про своїх гостей? Вони, мабуть, чекають на вас.

Вона лукаво стрельнула на нього очима.

— Яких гостей?

— Ви ж сказали…

— Що це буде званий обід? Так. Але на честь тільки одного гостя. А для етикету в нас є Анна. Вважайте її моєю матроною.

Вони ввійшли в дім — у тьмяно освітлений, прохолодний хол з височенною стелею. В кутку підвелася маленька літня жінка в чорному шовковому платті, усміхнулась, вклоняючись йому.

— Я пояснила Анні, хто ви, — сказала Маршо, — і вона схвалила мою ідею. Мій тато цілком їй довіряє, отже, совість ваша може бути спокійна. Крім того, в нас є Бен.

Слуга-негр, нечутно ступаючи, пройшов за ними до кабінету — невеликої кімнати з книжковими полицями від підлоги до стелі, — і дістав з бару графин і дві чарки. Марша похитала головою, відмовляючись, а Пітер кивнув, і слуга налив йому хересу. Марша жестом запросила його сісти поряд з нею на диван.

— Ви подовгу живете тут сама? — спитав він.

— Тато буває вдома між поїздками. Але поїздки його стають усе довшими, а час між ними — коротшим. Я б радше жила в якому-небудь потворному сучасному котеджі. Аби лиш там було з ким словом перемовитися.

— Ох, щось не віриться.

— Їй-богу! Аби лиш поряд з близькою людиною. Мені однаково де — можна в котеджі, можна в готелі. Адміністраторам готелів, здається, надають житло в тому ж приміщенні — на горішньому поверсі, правда?

Пітер здивовано глянув на неї й побачив, що вона всміхається.

За мить слуга покликав їх до їдальні.

Вони перейшли в сусідню кімнату, де стояв маленький круглий стіл, накритий на двох. Вогники свічок відбивалися в сріблі приборів і в стінних панелях. З портрета над чорним мармуровим каміном супився якийсь бородань — Пітерові здалося, що старий дивиться на нього критичним оком.

— Це мій прадід, — сказала Марша, коли вони сіли. — Не звертайте на нього уваги — він супиться на мене. Знаєте, колись він записав у своєму щоденнику, що хотів заснувати династію, а я своєю появою розбила його мрії.

Обідаючи, вони балакали — весело й невимушено, — а Бен прислуговував їм. Пітер раз у раз ловив себе на тому, що давно не почував себе так добре. Марша чимдалі жвавішала, щаслива усмішка не сходила з її уст, і йому було легко й радісно з нею. В цьому немає нічого дивного, казав він собі, — адже різниця в роках між нами не така вже й велика. І при світлі свічок, у наповненій таємничими тінями кімнаті він милувався сліпучою красою дівчини.

Коли вони поїли, Марша сказала:

— А каву будемо пити на галереї!

Вони підвелися, і дівчина швидким, поривчастим рухом узяла його під руку. Стримуючи усмішку, він дозволив їй вивести себе в хол. Потім вони зійшли нагору широкою спіраллю сходів і опинилися в просторому, тьмяно освітленому коридорі, стіни якого були вкриті фресками. Коридор виходив на відкриту галерею, де під миготливим газовим ліхтарем на столику стояли дві чашки й срібний кавник. Наливши собі кави, вони сіли на м’який широкий диван-гойдалку, що ліниво гойднувся разом з ними. В свіжому вечірньому повітрі легесенько повівав вітерець. В саду на різні голоси дзижчали нічні комахи; з Сейнт-Чарлз-авеню, що лежала за два квартали звідси, долинали приглушені звуки вуличного руху. Марша раптом затихла, принишкла.

— Схотілося помовчати? — спитав Пітер.

— Ні. Я хочу вам щось сказати, але не знаю, як.

— Спробуйте сказати прямо. Часом це дає найкращий результат.

— Гаразд. — Голос її зірвався від хвилювання. — Я хочу одружитися з вами.

На кілька довгих хвилин — чи, може, то були тільки секунди? — Пітер наче закляк, і йому видалося, що все довкола завмерло. Відтак обережним, чітким рухом він поставив на стіл свою чашку.

Марша закашлялася, кашель перейшов у нервовий сміх.

— Якщо ви надумали тікати, сходи — онде.

— Ні, — відповів він. — Якщо я втечу, то ніколи не довідаюся, чому ви сказали те, що я почув.

— Я й сама не знаю. — Марша дивилася просто себе, в темряву, не повертаючи до нього обличчя. Він відчував, що вона тремтить. — Просто раптом захотіла це сказати. І зрозуміла, що не сказати не можу.

Пітер знав: цій поривчастій дівчині треба відповісти лагідно й тактовно. Горло йому здушив нервовий спазм, і нараз, без видимого зв’язку, згадалося сказане вранці Крістіною: «Порівнювати малу міс Прейскотт з дитиною — це все одно, що називати тигрицю кошенятком. А втім, деякі чоловіки, напевно, мріють про обійми тигриці». Певна річ, слова ці надто різкі й несправедливі. Але Марша вже й справді не дитина, і не слід розмовляти з нею, як з малою.

— Маршо, ми майже не знаємо одне одного.

— Ви вірите в інстинкт?

— Так. Певною мірою.

— Як тільки я побачила вас, інстинкт мені підказав, що ви — гарна людина. — Голос її звучав нетвердо, але вона вже опановувала себе. — А мій інстинкт майже ніколи не підводив мене.

— А із Стенлі Діксоном, з Лайлом Дюмером? — м’яко нагадав він.

— І щодо них мій інстинкт був правильний. Тільки я не послухалася його. А тепер — послухалася.

— І все-таки інстинкт може ввести в оману.

— Що ж, від помилок ми не застраховані. Можна півжиття прождати — й пошитися в дурні. — Марша повернулася до нього, їхні очі зустрілися, і Пітер зрозумів, що вона — натура куди сильніша, ніж він думав. — Мої батько й мати, перше ніж одружилися, зустрічались п’ятнадцять років. Мати колись сказала мені, що всі їхні знайомі пророкували їм ідеальний шлюб. А вийшло таке, що гірше не придумаєш. Справжнє пекло.

Він мовчав, не знаючи, що сказати.

— Це була для мене наука. І був інший приклад. Ви бачили нашу Анну?

— Так.

— Коли їй минуло сімнадцять, її примусом віддали за чоловіка, якого вона бачила перед тим лише раз. За неї все вирішили батьки — знаєте, тоді так часто робили.

Не зводячи з неї очей, він сказав:

— Знаю.

— Напередодні весілля Анна цілу ніч проплакала. Але під вінець пішла, і прожила із своїм чоловіком сорок шість років. Він помер минулого року. Вони обоє працювали в нас. Добрішого, лагіднішого чоловіка я зроду не бачила. І це було справді ідеальне подружжя.

Він повагався, але спокуса виграти очко перемогла:

— Анна, однак, діяла всупереч інстинктові. Бо якби послухалася його, то не одружилася б.

— Так. Я просто хочу сказати, що безпомилкових шляхів немає, й інстинкт може бути незгіршим дорадником, ніж будь-що інше. — Вона помовчала, потім сказала: — Я певна, що згодом ви покохаєте мене. Я все зроблю для цього.

І раптом — несподівано для самого себе — Пітер відчув, що хвилюється. Марша, звісно, химерує — все це повітряні замки дівочої фантазії. Обпікшись на власних романтичних вигадках, він знає їм ціну. І все-таки — де межа між фантазією й реальністю? Невже він усе життя мусить оглядатися на гіркий досвід минулого? А що як дівчина не фантазує? І вже всупереч усякій логіці він сказав собі: «Відкинь вагання. Візьми її слова на віру». А потім подумав — цікаво, як поставиться до цього Марк Прейскотт…

— Якщо ви думаєте про мого батька…

Він аж злякався:

— Як ви вгадали?

— Вчуся читати ваші думки.

Він судорожно зітхнув — хапнув ротом повітря, наче воно раптом стало розрідженим.

— То що ви хотіли сказати про батька?

— Спочатку він, мабуть, стривожиться й зразу вилетить сюди. Тільки мене це не лякає. — Вона всміхнулася. — Він завжди уважно вислухує мене, і я певна, що зумію переконати його. До того ж, ви йому сподобаєтеся. Я знаю, які люди викликають у нього симпатію. Такі, як ви.

— Що ж, уже легше, — сказав Пітер, напівжартома, напівсерйозно.

— І ще одна обставина, яка мене особисто не обходить, але для батька має значення. Він одразу зрозуміє, що ви чоловік з перспективою і колись будете мати власні готелі. Мені ж це байдуже. Мені потрібні тільки ви. — Голос її знову зірвався.

— Маршо, — лагідно промовив Пітер, — я не знаю… Я просто не знаю, що вам відповісти.

Дівчина знітилася, враз утративши самовпевненість, яка давалася їй, видно, нелегкою ціною. Тоненьким, розгубленим голоском вона проказала:

— Ви, мабуть, вважаєте мене дурненькою. Коли так — то скажіть прямо…

— Зовсім ні, — запевнив він її. — Якби всі люди були такі чесні, як ви…

— То я не шокувала вас?

— Шокували? Ви мене потішили, я зворушений…

— Тоді не кажіть більше ні слова! — Марша підхопилася й простягла до нього руки. Він узяв їх у свої — пальці між пальцями — і вона гаряче зашепотіла: — Ідіть! Ідіть і думайте! Думайте, думайте, думайте! І тільки про мене!

Він відповів — цілком щиро:

— Думатиму. І тільки про вас.

Вона подалася вперед, щоб він поцілував її. Він хотів лише злегка торкнутися її щоки, але вона підставила губи, і коли їх уста зустрілися, міцно обхопила його руками. «Стережись!» — майнуло в його стуманілій свідомості. Вона горнулася до нього всім тілом, тендітна, п’янка, податлива. Дівчина? Ні: жінка! Всі м’язи його дзвеніли, думки плуталися. Він пам’ятав тільки: «Міс Прейскотт — кошенятко — обійми тигриці…»

Зібравши всю свою волю, він відсторонив Маршу і, лагідно взявши її за руки, сказав:

— Я мушу йти.

Вона провела його до тераси. Прощаючись, він мовчки пестливо торкнувся рукою її волосся. Вона прошепотіла:

— Пітере, любий…

Коли він збігав сходами вниз, йому здавалося, що він летить на крилах.

14

О 22.30старший готельний детектив Огілві перевальцем увійшов у підземний тунель, що з’єднував головний корпус «Сейнт-Грегорі» з гаражем.

Він обрев цей шлях замість зручнішого наземного переходу з першого поверху, щоб якомога менше людей бачило, куди він іде. Тій самій меті мала служити й обрана година: на цей час мешканці, що виїздять кудись машинами, вже роз’їжджаються. Крім того, десь о цій порі припиняється потік приїжджих — принаймні тих, що подорожують автомобілями.

Огілві запланував свій від’їзд у «ягуарі» герцога Кройдонського на першу годину ночі. Але перед тим він мав ще здійснити одну операцію, по змозі без свідків.

Все потрібне для цієї операції гладун ніс із собою в паперовому мішку.

В понеділок уночі, коли «ягуар» збив жінку з дитиною, одна фара його розбилася. При цьому зовнішній обідок фари злетів і перебував тепер в руках поліції, а корпус її зсунувся. Щоб вести машину в темряві, треба було замінити оптичний елемент і якось закріпити корпус. Але звертатися в такій справі до ремонтної майстерні чи до механіка готельного гаража означало б лізти в петлю.

Вчора, вибравши час, коли в гаражі було безлюдно, Огілві оглянув машину — вона стояла в закутку за колоною — і вирішив, що, діставши оптичний елемент приблизно такого ж розміру, він сам зможе відремонтувати фару.

Потрібну деталь можна було б, звісно, купити в єдиного в Новому Орлеані торговця автомобілями, який продавав і «ягуари». Але, зваживши ризик, Огілві цей варіант відкинув. Хоч поліція ще не визначила марки розшукуваної машини, осколки фари не сьогодні-завтра заговорять. Слідчі не обминуть своєю увагою торговця «ягуарами», а той, безперечно, зразу пригадає, хто купував у нього цю деталь. Тим-то Огілві вирішив задовольнитися стандартним герметизованим оптичним елементом американського виробництва, який він придбав у магазині самообслуговування. За розміром цей елемент начебто підходив. Лишалося встановити й випробувати його.

Купівля лампи була лише одним епізодом заморочливого дня, який приніс старшому детективові і радість, і тривогу. Крім того, його змагала фізична втома — а попереду ж була безсонна ніч за кермом… Він утішав себе згадкою про двадцять п’ять тисяч доларів, з яких десять тисяч, як було домовлено, він вже одержав від герцогині Кройдонської. То була напружена, мовчазна сцена: герцогиня пихато, зневажливо передає пачки банкнотів, він, Огілві, квапливо пхає їх у портфель, а герцог, п’яний як чіп, стоїть, поточуючись, поряд, лупає очима і, мабуть, не усвідомлює, що, власне, відбувається.

На згадку про гроші гладунові теплішало на серці. Тепер вони були сховані в надійному місці, а при собі він залишив тільки дві сотні — на випадок, якщо в дорозі станеться щось непередбачене.

Тривога, що затьмарювала цю радість, мала дві причини. По-перше, Огілві добре розумів, що з ним зроблять, якщо впіймають у розшукуваному «ягуарі». А другою причиною був Макдермотів недвозначний наказ — не відходити далеко від готелю.

Нічна крадіжка, що, видима річ, свідчила про появу в «Сейнт-Грегорі» професіонального злодія, сталася так невчасно, що гірше й не придумаєш. Огілві зробив усе, що міг. Він повідомив міську поліцію, і детективи допитали потерпілого. Персонал готелю і, зокрема, інших охоронників було попереджено, а заступник Огілві дістав детальні інструкції про все, що треба зробити в екстреному випадку. І все-таки Огілві добре усвідомлював, що повинен бути на місці й особисто керувати всіма заходами. Завтра, коли Макдермот довідається про його від’їзд, скандал буде грандіозний. Зрештою, на скандал начхати, бо макдермоти приходять і йдуть геть, а Огілві лишається — з причини, відомої тільки йому й Уорренові Тренту. Ні, не скандалу боявся старший детектив, а надмірної уваги до своєї особи, розпитів про те, куди він зникав на кілька днів.

В один тільки спосіб крадіжка прислужилася йому — надала можливість іще раз відвідати поліційне управління, де він, ніби між іншим, поцікавився, чи є зрушення в розслідуванні вбивства на дорозі. Йому відповіли, що інтенсивні пошуки не припиняються, і як тільки слід буде знайдено, в операцію включаться всі наявні поліційні сили. Через газету «Стейтс-айтем» поліція звернулася до населення з новим закликом — негайно повідомляти про будь-який автомобіль з ушкодженим крилом чи фарою. Це означало, що непомітно вивести «ягуар» за місто буде тепер ще важче…

Пройшовши тунель, Огілві опинився в підземному ярусі гаража.

В скупо освітленому приміщенні панувала тиша. Огілві завагався: підніматися зразу до герцогової машини, що стоїть кількома ярусами вище, чи спочатку зайти на контрольний пункт, до нічного чергового? Вирішивши не ризикувати, він попрямував до контрольного пункту, відсапуючись, подолав два прольоти металевих сходів і зайшов до яскраво освітленої скляної будки, розміщеної на рівні вуличного тротуару при в’їзді в гараж. Контролер Калгмер — прискіпливий, занудистий старигань — відклав газету.

— Хочу вас попередити, — сказав Огілві, — що я беру машину герцога Кройдонського. Бокс триста сімдесят один. Герцог просив зробити одну послугу.

Калгмер насупився.

— Не знаю, чи маю право дозволити вам, містер О. Без доручення не можна.

Огілві витяг з кишені записку, написану вранці на його прохання герцогинею Кройдонською.

— Цього вам вистачить?

Нічний контролер повільно й уважно прочитав записку, потім покрутив її в руках.

— Та, мабуть, вистачить.

Старший детектив простяг руку — забрати записку.

Калгмер похитав головою.

— Ні, хай залишиться в мене. Це ж документ.

Гладун знизав плечима. Записку, звісно, краще було б забрати, але, наполягаючи, тільки привернеш увагу до факту, який інакше швидко забудеться…

Показавши на паперовий мішок, він сказав:

— Я віднесу це в машину, а виїду пізніше, години за дві.

— Будь ласка, містер О., — кивнув контролер і знову втупив очі в газету.

За кілька хвилин Огілві підійшов до бокса 371 і сторожко озирнувся. Наполовину заповнений машинами ярус — велике приміщення із залізобетонною підлогою й низькою стелею — був безлюдний. Шофери нічної зміни — так звані «жокеї», що розвозять машини по боксах, очевидно, зібралися в своїй роздягальні на першому поверсі — хто грає в карти, а хто, поки нема роботи, куняє. Отже, шлях вільний, але діяти треба швидко.

В далекому закутку за «ягуаром» і колоною, що частково його закривала, Огілві вийняв з паперового мішка й розклав на підлозі оптичний елемент фари, викрутку, гострозубці, мотки дроту та ізоляційної стрічки.

Його, здавалося б, незграбні пальці працювали напрочуд спритно. Надягнувши рукавички, щоб не поранити руки, він повиймав уламки розбитої фари. Кількох секунд йому вистачило, щоб пересвідчитися, що куплена деталь за розмірами підійде, але електровиводи в неї — закороткі. Та він був готовий до цього. Пустивши в хід гострозубці, дріт та ізоляційну стрічку, він швиденько подовжив проводку й з’єднав її з автомобільною. Відтак встановив і закріпив дротом оптичний елемент, замість загубленого зовнішнього обідця позапихав між склом і корпусом шматки картону, а потім заліпив цей круглий проміжок ізоляційною стрічкою. Зроблено все це було абияк і вдень впадало б в око, але в нічній темряві навряд чи приверне чиюсь увагу. Вся операція забрала в нього хвилин п’ятнадцять. Відчинивши дверцята машини, він клацнув вимикачем. Обидві фари засвітилися.

Огілві задоволено крякнув. І в цю мить знизу долинули різкий сигнал і гудіння машини, що набирає швидкість. Огілві закляк. Гуркіт мотора наростав, відбиваючись луною від бетонних стін і низької стелі. Машина наближалась. Ось знизу вихопилися яскраві промені фар. Вони на мить освітили пандус, і машина промчала нагору, на верхній ярус. Вискнули різко загальмовані колеса, мотор замовк, грюкнули дверцята, Огілві розслабився. Він знав, що «жокей» тепер спуститься вниз ліфтом.

Коли кроки затихли, він склав інструменти в паперовий мішок, кинувши туди й великі осколки старої фари. Мішок він поки що залишив біля машини, а сам зійшов пандусом на долішній ярус, де стояла шафа прибиральниць. З шафи він узяв мітлу, совок на сміття і відро. Набравши у відро теплої води, кинув туди ганчірку. Потім, почекавши, поки проїдуть дві машини, поспішив нагору, до «ягуара».

Орудуючи мітлою й совком, Огілві старанно зібрав з підлоги дрібні уламки скла: потрапивши до рук поліційних експертів, вони одразу стали б доказом номер один.

Часу лишалося мало. Одна по одній машини поверталися в гараж. Підмітаючи, він двічі змушений був пригинатися й завмирати, причому одну машину поставили в боксі на тому ж ярусі, за кілька кроків від «ягуара». На щастя, шофер не роздивлявся довкола; але тепер небезпека зростала з кожною хвилиною. Якщо «жокей» помітить його, то здивується, підійде й почне розпитувати, що він тут робить, а потім розповість усе внизу, в роздягальні. Пояснення, що його Огілві дав нічному контролерові, візьмуть під сумнів. Ні, цього не можна допустити: вирушаючи на північ, він повинен зоставити по собі якнайменше слідів.

Йому лишалося ще одне. Взявши з відра з водою ганчірку, він ретельно витер ум’ятину в крилі «ягуара» й поверхню навколо неї. Коли він викрутив ганчірку над відром, чиста вода в ньому стала бурою. Ще раз оглянувши зроблене, Огілві схвально мугикнув. Що б там не сталося, на машині вже не знайдуть слідів висохлої крові.

За десять хвилин, спітнілий після напруженої праці, він увійшов у головний корпус готелю й попрямував до свого кабінету, маючи намір якусь годину відпочити, перше як вирушити в далеку подорож до Чікаго. По дорозі Огілві глянув на годинник. Він показував чверть на дванадцяту.