Чутки підтвердилися: султан Муту (щоб йому жити ще сто років і всі сто рачки лазити!) продав їхній острів, їхній улюблений Біргус, американцям за півмільйона доларів. Казали, нібито султанові не вистачало грошей на нові піхви для ножа. А піхви не прості — відлиті із золота й оздоблені діамантами. Такий ніж — символ Верховної влади. Подібні є тільки в раджі Його Величності Верховного Правителя Малайзії та в брунейського султана. Далеко Малайзія і Бруней, не одна тисяча кілометрів звідси. Дехто називав іншу причину продажу: любив Муту влаштовувати пишні процесії і вистави, дуже подобалося йому, як несли його уквітчані портрети, водили двох куплених для таких урочистостей білих слонів. То хіба дивно, що буде пуста скарбниця!
Люди сиділи під баньяном, Деревом Зібрань. Прийшли навіть жінки й діти, хоч їх ніколи сюди не пускали. Немовлята й однорічні діти були в матерів на руках, голосно плямкаючи, гучно смоктали груди й з цікавістю зиркали на людей. Якщо ж розібратися, то хіба тут місце жінкам і дітям? Тут тільки старшим чоловікам дозволялося мудро морщити лоби і чухати потилиці.
Знову й знову змушували ходаків розказувати, як усе було на Головному острові, у Світтауні, як їх прийняли у султановому палаці, що говорили. Ні староста Ганеш, ні дід Амос, ні дядько Амат не могли нічого додати до своєї розповіді. Усе здавалося дуже неймовірним, дивовижним, і в людей відбирало мову. Зовсім недавно англійська королева подарувала архіпелагу самостійність. Утворився султанат, архіпелагом став керувати султан, а не англійський губернатор. Але ж хіба для того дістав султан владу, щоб розпродувати архіпелаг частинами?! Хоч і багато в ньому островів, а з атолами і атольчиками не одна сотня набереться, але ж куди подітись людям?
Янг відчував, як гаряче дихає йому в голі плечі мати, гладить його по голові, заспокоює. А як ти заспокоїшся, коли і молодь хвилюється? Стоять юнаки й дівчата, підперши плеченятами корені-стовбури баньяна, і гудуть, гудуть…
— … Я чую, що ви знову нам не вірите! — підсліпуватий Ганеш загарячкував, шепелявлячи, почав бризкати червоною від бетельової жуйки слиною. (Янгу здалося, що Ганешу ще там, на Головному, вдарили кулаком у зуби, і в нього й досі йде кров). — Убийте мене тут під цим деревом, якщо не вірите! Я хочу вмерти на своїй землі… Хіба ви стали сліпі й глухі? Хіба на ваші очі найшла полуда, як на мої? Хай уже я кепсько бачу, але ж зате добре чую і нюх маю. Послухайте й ви! Послухайте!.. — Ганеш, утихомирюючи людей, підняв угору скоцюрблений палець, що його колись, укусивши, знівечила змієподібна риба — мурена.
Не треба було й затихати. Уже третю добу, вдень і вночі, у кілька змін вищали лебідки, ревли й гуркотіли мотори, чути було вигуки — команди англійською мовою. У бухті, яку утворила лагуна їхнього острова — атола, вивантажували безліч ящиків і ящичків, а також великі частини машин, обшиті з усіх боків дошками. Повзли бульдозери, схожі на танки без башт і гармат, з величезними відвалами-ножами, скрепери й екскаватори-навантажувачі, машини-самоскиди. Ящики й ящички вивантажували з мотоботів, різні машини — з моторизованих понтонів-площадок. Бульдозери сповзали на берег своїм ходом, тільки-но солдати встигали закріпити понтони та покласти широкі пандуси-з'їзди. А на рейді, за входом у лагуну, стояла величезна самохідна баржа, у кормі якої відкинулась, наче підйомний міст, стіна і зяяв темний прямокутний отвір. З палуби баржі, з її бездонного черева і брали всю цю техніку та ящики. Чужинці поспішали, наче боялися, щоб султан не передумав, не став вимагати назад купчого паперу.
— То що ж нам робити?
— А як з рештою селищ? Може, їх не чіпатимуть? — почулися знову вигуки.
— Чіпатимуть! Я говорив із старостами тих сіл. Усім наказано збиратися і виїжджати! — відповів Ганеш.
Знову голосно загомоніли:
— Як це збиратися? Куди-и?!
— Хіба я заберу з собою кокосові пальми?
— А куди ж подітися мені-і-і?! А мої ж ви ні-женьки! А кому я де потрібна, коли й тут мені життя нема-ає?! — голосила бабуся Рата. Вона сиділа попереду Янга, виставивши товсті, як колоди, ноги. Скільки пам'ятає Янг, у неї були такі ноги. Всю силу вона віддавала на те, щоб тягати їх. Родичі відцуралися Рати — слонова хвороба невиліковна, — і бабуся жебрачила.
— У мене дев'ять пальм. Як я проживу без них, годувальниць? — вигукував хтось плаксивим голосом.
— А султан обіцяв на коронації: столичний острів, Головний, берегтиме, наче квочка кожне своє курча. А тепер що? Сам клює нас, як шуліка! — Це був голос брата Раджа. Янг виділив його з усіх голосів.
— О, великий Вішну! Всемогутній Вішну! Найкращий Вішну! За які гріхи послав страждання? Сотвори чудо, врятуй нас!
Вигуки, голосіння… Дивлячись на матерів, заплакали й діти.
— Тихо-о! Дайте і мені сказати! — надривався в цьому гармидері китаєць Лі Сунь. Він протовпився на середину, уклонився на всі боки. Ріжки зав'язаної косинки метлялися позаду, як дві кіски. — Ну чого ви панікуєте? Все йде на краще, а не на гірше. Хоч світу побачите, а то деякі з вас за все життя далі Біргусу й носа не потикали.
— Правду каже! Хай він згорить цей острів! Сидимо, як у норі! — кричав Пуол. За віком він рівня Раджеві, бавилися разом, навіть товаришували. «Але чому він не любить наш Біргус?» — думав Янг.
— Вас же не просто виганяють звідси! — надривався Лі Сунь.
— «Вас»… А тебе хіба — ні? Ти тут залишаєшся? — кинув йому Радж.
— Нас… нас… Я просто обмовився! — спохопився Лі Сунь. — Нас же не-ре-се-ля-ють! На інше місце, на інший острів. Транспорт дають.
— Не потрібен нам інший! Знаємо, яка земля на Гірському! Чули! З одного боку — гора, з другого — болото! А добра земля вся зайнята!
— Кажу: дадуть добрі ділянки — вирощуйте кокоси, сушіть копру. А хто не захоче… — Голос у Лі Суня охрип.
— Посадиш пальму — чекай шість-вісім років, поки будуть ті горіхи. А всі ці вісім років зуби на полиці тримати? У мене ж п'ятеро дітей!
— … А хто не захоче… Я хотів сказати — хто захоче поміняти своє життя на міське, влаштуватися на іншому острові, а не на Гірському, — будь ласка, перевезуть і туди з усім майном! — кричав Лі Сунь. — Чуєте? Ще й п'ятдесят доларів на сім'ю дадуть, — китаєць закашлявся.
«І чого цей крамар горло дере? Певно, йому заплатили? Здирник проклятий…» — думав Янг.
— А де знайдеш роботу? Хто нас чекає там? Кому ми потрібні? — сипалися вигуки.
— Аби добрі гроші — всюди можна жити! — кричав своє Пуол.
— Лі Сунь! Твій язик сьогодні легко ходить! Чим це його змастили? За скільки доларів продався? — гнівно говорив Радж, і його слова збуджували людей.
Янг сів боком, щоб добре було і за Раджем стежити. Замилувався братом: біла трикотажна теніска щільно облягала опуклі плечі й груди, підкреслювала кожний горбик його м'язів. На грудях малюнок: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь цей обруч стрибає синій дельфін. Ні в кого в селі немає такої шикарної одежини. Радж працює на острові Рай у дельфінарії — не абищо!
Крамар німо роззявив рота — раз, другий: перехопило подих. Але впорався з собою, знов заусміхався.
— Чуєте! По п'ятдесят доларів! Ви таких грошей і не нюхали… А ти, юначе… — звернувся він до Раджа. — Ти міг би й помовчати! Ти тут уже не живеш-ш-ш. І не маєш-ш-ш права голосу! — сичав, як кобра. — Ти лети на свій острів Рай — і розважайся! Розважай туристів! Хлюпайся!
— Як це не маю?! — скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» — підтримали його хлопці, особливо Амара). — Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? — Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.
— Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… — слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.
— Ах, юначе… — Лі Сунь поправив косинку на голові. З обличчя не сходила усмішка, але це була вже не усмішка, а застиглий вищур. — Скрутиш ти собі шию… Згадаєш моє слово. Побережи її! А вам, люди, я скажу ще ось що: хто не розрахувався, зі мною за позики, прошу сьогодні ж розрахуватись. Моя жінка вдома, вона прийме. Не маєте грошей — віддавайте натурою. Прийму горіхами, прийму свиней, курей, качок. Домашні пожитки… Все одно вам важко буде з собою все забрати.
— З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! — знову не стримався Радж.
Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.
Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди — на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.
Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину — похлюпатися в лагуні.
Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.
— Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! — мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. — Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! — потряс Ганеш палицею.
— До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!
— Раніше треба було до цього додуматись!
— Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!
— Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!
— Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! — намагався перекричати всіх Радж.
— Правильно! Чого сидіти склавши руки! — підтримав його Амара, кращий Раджів друг.
— Коли вас усіх посадять до в'язниці — там вам і місце! — відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.
Перемогли ті, що хотіли йти до бома.
Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги — «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.
Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі — виброджений, з градусами, сік кокосів.
Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч — Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.
«Нервовий став Радж… — думав Янг. — Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна — багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»
— От же дурні люди… От же темні… — говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. — Хіба в цьому бома допоможе?
О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом — ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, — ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка — смокчеш їх і відчуваєш запах риби.
Люди йшли до півострова-мису, бома жив там — відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей дерев'яних ідолів зі злими витрішкуватими очима, з широченними ікластими ротами. На бамбукових жердинах здіймалися догори пучки якогось зілля — теж захист від злих духів. Хатина серед коренів-ходуль великих панданусів здавалася якимсь настовбурченим гніздом. Навіть за тихої погоди на стрісі ворушилося і шелестіло сухе пальмове і бананове листя, ніби хтось невидимий швиденько, ледь торкаючись, бігав по ньому. Може, якісь добрі духи? Бома дружить з ними, то, певно ж, і вони мають у нього притулок.
Підійшли, насторожено спинились. У людей перелякано повитягувалися обличчя, тільки Радж кривив губи в іронічній посмішці. Жінки поопускали додолу дітей, розклали подарунки, посідали самі. Зв'язані кури не хотіли сидіти тихо: то та, то інша завзято били крильми.
Бома почув кудкудакання і лопотання крил, висунувся з дверей.
Бома Яп — чаклун і лікар. Кощавий, наче йог, голий до пояса, на животі відбилися від довгого лежання якісь смужки і кліточки. Позіхнув, криво роззявивши щербатого рота, почухав під пахвою, поправив на голові чи шапочку, чи корону, за яку було навтикано різнобарвного пір'я. Замість штанів чи, може, поверх них метлялися смужки якогось лахміття. У бома, хоч він і знався з духами, розбирався у лікувальних травах, були червоні білки очей, гноїлися повіки — як і в багатьох людей на острові. Чаклун називається, а цю хворобу ні в себе, ні в інших вилікувати не може.
Усі впали навколішки, ніби перед богом Вішну. Потім порозгиналися, долоні склали перед грудьми, ніби кожний упіймав собі метелика. А Радж ліг на бік, щоб не височіти над людьми, і стежив за всім, ніби за якоюсь виставою. Янг присусідився до нього, ліг на живіт. Ганеш тим часом плутано пояснював бому, чого хочуть люди.
— Знаю. Я все знаю, хоч ніде й не буваю, — сказав Яп. На худому обличчі спокійна закам'янілість, і ні проблиску думки. — Треба порадитися з добрими духами.
Ганеш махнув лівою рукою жінкам, ніби вигріб щось із-за вуха. І ті взяли подарунки, ще раз схилилися в поклоні перед бомом, по черзі занесли їх до хатини. А великого кухля бражки, зробленого з цілого коліна товстого бамбука, Ганеш сам подав у руки бому. Той щось пошептав над ним і випив, не передихнувши. Голосно відригнув, дістав із-за пояса якийсь корінчик, пожував, і на губах виступила піна.
— Буду радитися з добрими духами, поки не випливе з води Небесний Човен. Тихо!.. — і зник, рвучко смикнувши за собою циновку, завісив вхід.
Люди поворушилися, зручніше влаштовуючись на піску. Кожний у думках, а то й пошепки благав добрих духів допомогти у нелегкій справі. Чекали довго, поглядаючи в небо, у той бік, звідки завжди випливав місяць. Люди наелектризували себе моліннями і були ніби в трансі.
— Подуріли… Геть подуріли, — шептав Радж. — Кожна секунда дорога, а вони… Американці ж не молитися приїхали сюди!
Нарешті місяць, ніби червоний великий човен, виплив з океану і, здалося, загойдався, затремтів на хвилях. І в цей час у хатині щось глухо загуркотіло, забренькало, запищало пронизливо, ніби чаклун спіймав за хвіст кокосового пацюка і закрутив над головою, щоб шпурнути у хвилі. Хатина дрижала і тряслася, крізь щілини пробивалися відблиски вогню.
І от на порозі з'явився бома з палаючим смолоскипом у лівій руці. Відблиски вогню гуляли на страшному, розмальованому білими і червоними смугами і трикутними знаками обличчі. У правій руці похитувався довгий бамбуковий кий, схожий на спис. Та й сам бома заточувався, наче п'яний, щулив, як від холоду, плечі. Обидві руки від плеча і до зап'ястя були перев'язані кольоровими стрічками, кінці яких метлялися на вітерці, вигиналися, мов змії. Бома пильно подивився в один бік, у другий, витягуючи шию, як черепаха, і раптом скочив сюди, скочив туди, штрикнув повітря списом. А сам пронизливо вищав, певне, заклавши листок за зуби, хотів, мабуть, щоб люди думали, що пищать і тікають злі духи. Він то йшов по колу на зігнутих ногах, то скакав на обох зразу, як горобець, і в такт штрикав списом на всі боки, креслив вогнем якісь знаки. В очах бома палали вогненні відблиски, здавалося, що з них, як із смолоскипа, сипляться іскри.
Янгові стало страшно, його затрясло.
— Усі… Беріть смолоскипи… Беріть киї. І за ним! — пояснював Япові жести староста. Голос Ганеша теж став писклявим і хрипким, і всі загукали, завили не своїми голосами, щоб духи зла не впізнали нікого, не знали, на кого нападати. Усі пішли за бомом, пританцьовуючи, підскакуючи кожен по-своєму, і всі кололи палицями і киями повітря. Янг не тямився, він уже не помічав, хто відділявся од натовпу, щоб озброїтися й запалити смолоскип, хто бухкав по пустому стовбуру бамбука. Вогнів ставало дедалі більше, через запах горілої олії вже не чути було злого машинного духу. Чад і дим потягло в зарості, й там затривожилося нічне птаство. Вогні відбивалися в листі пальм, і здавалося, що там теж загоралися маленькі смолоскипи, а на небі ставало більше зірок тому, що туди піднімалися іскри від смолоскипів. Блищали очі, блищали зуби, зяяли скривлені чорні роти, самі люди були схожі на обвуглені головешки. Янг бачив, що і Радж уже озброївся цурпалком кореня пандануса і в батька в руках палиця. Тільки мати несла, притискуючи до повного живота, чорний горщик з кокосовою олією, і ті, в кого згасав смолоскип, підбігали вмочати, знову запалювали.
Зійшли аж до берега. Вода біля рифів зблискувала фосфоричним світлом, раз у раз поверхню лагуни прокреслювали бліді смуги, ніби хтось черкав величезними сірниками по сірці, а вони ніяк не хотіли спалахувати. Піщана, в шумовинні смуга прибою була пошматована рваними слідами-рубцями від коліс машин.
Зовсім близько було місце, де розвантажувалися й висаджувалися чужинці, як раптом — «Па-ах!» — у небо злетіла червона ракета і полетіла в їхній бік. Знижувалася просто на голови, сичала й бризкала іскрами, і дехто перелякано відбіг осторонь. Але ракета погасла, не долетівши до землі. У ту ж мить з рейду, з-за лагуни, де стояла величезна баржа, спалахнув стовп світла, уперся в небо — засвітили прожектор. Світлий стовп хитнувся, упав на воду, потім занишпорив на березі, вихоплюючи з темряви силуети нахилених у бік води пальм, то гори розвантажених ящиків під брезентами, то машини й бульдозери, то брезентові намети. Люди заплющували очі, оберталися спинами до кинджального вогню.
— Ти… біжи додому! Ти малий ще… — тривожно прошепотів Радж, боляче стиснувши Янга за лікоть. — І маму забери звідси!
— Ай, — вирвався Янг. Не міг він у ці хвилини залишити і Раджа, і всіх своїх. Не міг не побачити, як злякаються злі духи, почнуть — шубовсть, шубовсть! — кидатися у воду, пливти на свою баржу.
«Па-ах!!! Ш-ш-ш-ш…» — знову злетіла червона ракета, і цього разу в одному з наметів, високо на березі пролунав різкий вигук чужою мовою. З наметів почали вискакувати, на ходу одягаючись, солдати, шикувались у шеренгу.
Бома Яп дотанцював до вартового, завив, рвучко підстрибуючи то праворуч, то ліворуч, прицілюючись києм в обличчя, у шию, але в останню мить завдаючи уколів мимо. І всі завили дикими голосами, заскакали, повторюючи рухи бома, погрожуючи палицями, смолоскипами. Прожектор знову засліпив усіх. Потворні тіні захиталися, здибилися вище від пальм, а смолоскипи потьмяніли, стали зовсім не грізними.
Солдат задкував, наставивши автомат перед собою, погрожував ним, щось вигукував і показував, щоб люди йшли геть. Та от уже й відступати йому нікуди, уперся спиною в гору ящиків. Киї загрожують і праворуч, і ліворуч, хтось довбнув палицею солдатові в груди. Якась жінка схопила жменю піску й сипнула йому в очі…
І тут оглушливо застрочив, забризкав вогнем автомат. Янг, збитий Раджем з ніг, устиг іще помітити, як бома впав на коліна, потім ліг на бік, як Радж блискавично змахнув крисом, ткнувши солдатові під бік, як американець сповзав на землю, шорхаючи спиною по ящику з написом «US navy engineer troops», як зверху, від пальм, тупотіли вниз чужі солдати.
Люди зі страхом розбігалися. Янг біг з усіма односельцями і раз у раз оглядався туди, на гору ящиків, де тремтіло світло прожектора і в цьому світлі старенька Рата, яка тільки ще дотупала до ящиків, підхопила із землі кинутий горщик з олією, вилила її на ящики, підпила залишений смолоскип і притулила до брезенту, підпалюючи. Ще не розгорілося добре, як знову застрочив автомат… За солдатами не було видно, де впала Рата, де лежить Яп. Американці метушилися, відриваючи брезент з вогнем, гасячи його піском. І тут пролунала нова команда, залящали постріли. Кулі стукали у стовбури пальм, гупнули в пісок кілька збитих горіхів.
Люди розсипалися по хатах, ховалися в глухі кутки. Боялися, що солдати кинуться слідом, усіх повбивають, а хати попалять.
Янгова мати стогнала, схлипувала, а батько гладив її по голові, як малу. А потім вони перешіптувалися, а мати все стогнала і скаржилася на болі в животі. Янг лежав на циновці у своєму кутку й тремтів усім тілом, клацаючи зубами. Куди подівся Радж? Чи не підстрелили його в цій метушні?
Тільки на світанку просунувся в хатину Радж.
— Спиш? — прошепотів він. Тамуючи глибоке і важке дихання, ліг біля Янга.
— Ні-і… Тебе чекав! — прошепотів і Янг.
— Я зараз піду… Птаха, коли він засидиться на одній гілці, можна й каменем збити. Попливу на Рай.
— На чому?
— Щось придумаю.
— Оце зараз, уночі?!
— Уночі. А зірки навіщо на небі? Та й над Раєм заграву від вогнів здалеку видно. Може, вранці шукатимуть чи питатимуть про мене, кажи, що я не був увечері біля ящиків. Поїхав на Рай відразу після сходу. І мамі з татом скажи, щоб так само говорили.
— А люди ж бачили, що ти був з усіма.
— Люди бачили, звичайно. Але думаю, що і їм вигідно казати, що мене не було. Ю андестенд мі? Розумієш мене?
— Йес, сер. Але всякі є люди, кому вигідно і на одного тебе звалити провину. Я ж бачив, як ти ножем…
— Тс-с-с…
— Лі Сунь перший тебе викаже. — Янг міркував зовсім зріло, і Радж скуйовдив йому чуба: «Ростеш, малий!»
— Не було ж китайця з людьми… Ну, прощавай… — Радж поцілував Янга. — Ти ж знаєш, де мене шукати — у дельфінарії. Ух! — раптом скреготнув Радж зубами. — У такий час доводиться вас залишати!
— А коли знову вдома будеш?
— Не знаю. Важко в містера вирватись. У вихідні подвійне навантаження. А знаєш, що на тих ящиках, на березі, написано? Що майно належить військово-морському флоту США. Базу хочуть будувати.
Янг у темряві обняв Раджа за шию.
— Ну, хлопче, бережи матір і батька. З Амарою дружи — він вірний мій товариш. — Радж поцілував Янга ще раз і відповз до дверей.
Стогнала уві сні мати…
Янг витер сльози на щоках.
— Янг… Я-янг! — хтось покликав його здушеним голосом. Потім постукали ціпком об поріг. — Ти ще спиш?
Янг упізнав голос старости Ганеша, і його сон відразу зник. Такого ще не бувало, щоб сам староста звертався до нього, якогось хлопчака.
— Я знаю, що не спиш… Збери друзів і біжіть купатися. Довго сьогодні купайтеся… І було б добре, якби весь час хтось хлюпався в лагуні — по черзі. І коли щось побачите, негайно повідомляйте. Янг, ти будеш командиром розвідки.
Хлопець не вірив своїм вухам. Йому довіряють таку важливу справу?! Схопився так, що аж задвигтіла хатина.
— Тихіше гарцюй… А то завчасно розвалиш, — сказала мати кволим голосом. Вона і батько ще не вставали, ніби враз і назавжди втратили цікавість до життя. — Насічи горіхів, кинь поросяті, а тоді вже лети. Курей випусти.
Їхня хатина, як і все у селі, збудована на високих палях. Під бамбуковою підлогою-настилом можна ходити пригну вгайсь. Тут і загородка для поросяти, і клітка для курей. Тут і комора, де ще є трохи кокосових горіхів торішнього урожаю.
Янг працював і прислухався до того, про що перемовляються Ганеш з батьком. Один стоїть біля порога, другий — у дверях.
— … Так користі ж немає із зелених. Сік, молочко… Хіба що бражку робити. Так на бражку ж можна і з самої пальми соку наточити! — говорив батько. — Але ж на біса вона, і без неї гірко!
— А я раджу позрізати горіхи, хоч зелені. Усе-таки якась користь буде, — каже Ганеш. — А може статися — не встигнемо і такі спожити. Знищать усе бульдозерами… Я чув, що сюди, на Біргус, великі літаки сідатимуть, кораблі військові припливуть.
— Боже милосердний! Отаку навалу послати…
— Треба нам усім триматися разом. Може, прийдуть американці карати, то будемо в одно говорити: ми тільки молилися, проганяли злих духів. І що Раджа не було з нами, поїхав на Рай. Я всім так скажу, попереджу… (Янг подумав: «Ну й добре, що сам староста скаже»)… А солдат перший напав на нас… І треба готуватися до поховання Япа і Рати… — Ганеш пішов, постукуючи ціпком.
— Великий Вішну! — схлипнула мати. — Вони ж цілу ніч лежали на березі. Краби очі повиїдали… Як я тепер буду родити? Бома немає, нікому буде відганяти злих духів.
— Ти не горюй… Дасть бог, усе буде добре, — зітхнув батько.
— А Лі Сунь і сьогодні пішов до американців. Потягнув мішок більший за себе — мало носом землю не орав.
— Торгівлю налагоджує, відчуває — поживитися можна, — відповів батько.
Янг вибрався з-під хатини.
— Я все зробив. Нате вам по яєчку… — поклав у зашкарублу батькову руку яєчка, знайдені в курячому гнізді. — Я побіг!
Голопузиків, що бігають без штанців чи трусиків, Янг не братиме помічниками. І дівчаток не візьме… Хоча одну і можна було б — Натачу. Її так назвали на честь радянської лікарки. Добре, що саме тоді, коли народжувалася Натача, стояло недалеко радянське дослідне судно. І тепер люди пам'ятають, що над ним майоріли два прапори — червоний і синьо-білий. Якби не приїхала з судна лікарка, то могло б не бути ні Натачі, ні її матері, люди вже молилися Вішну, щоб забрав собі їхні душі. Бойовою росла Натача, спритною. Але Янг не кликатиме сьогодні і її, у нього суто чоловіче завдання.
Насамперед покличе Туна. Завжди, коли спадала денна спека і в селі починався хоч якийсь рух, Янг будив Туна так: підлазив під поміст його хатини і гострою тонкою тичкою совав знизу поміж бамбуковими жердинами. Янг знав, у якому кутку спить Тун, і звичайно влучав якщо не з першого, то з другого разу. І сьогодні пробрався Янг… Раз штрикнув, удруге…
— Ой, що це?! — пролунав переляканий чоловічий вигук. Хтось підскочив, хатина задрижала, як від землетрусу: — Нечиста сила! Нечиста сила!
Янг кинувся навтікача від хати. У ту ж мить почувся Тунів сміх:
— Янг, це ти? Ха-ха, трохи живота батькові не пропоров!
— Я-а… Виходь скоріше!
— Чого ти встав так рано?
— Нам є доручення. Бойове. — І Янг розказав, що до чого.
Уже вдвох помчали до Мансура.
Мансурова хатина стояла на тій половині села, яка була ближче до лагуни. Знайшли його на пальмі — зрубував горіхи. Уся земля вже була вкрита ними, зеленими, шорсткими. Мансур і слухати не хотів, що йому кричать знизу хлопці, поки вони не стали кидати в нього палицями, а Янг пригрозив, що вилізе до нього і стягне за ногу. Допомогли Мансурові зібрати горіхи в мішок, занесли до хати. Допомогли й умовити його суворого батька, бо тому не подобалося, що син не виконав його розпорядження, а вже зривається кудись бігти. «Викупайтеся і бігом назад. Коли через півгодини не прийдеш, можеш взагалі не вертатись!» — пригрозив Мансурові батько.
Побігли до лагуни наввипередки з худим Мансуровим собакою, орієнтувалися на дивні звуки: там щось пронизливо дзвеніло, тріщало і вило.
Вибігли — і очам своїм не повірили: таким незнайомим став берег! Голий, чужий: навхрест і прикорнями догори, а то й покотом лежали всі прибережні пальми, ніби пронісся шалений ураган. Ще біля двох дерев порпалися двоє білих дядьків у шортах. У їхніх руках і вили ті штуковини, на очах підгризали дерева. Третій дядько, такий же незасмаглий і майже голий, чикрижив стовбури на колодки.
— Чого роти пороззявляли? Бензопилок не бачили? Готі, звідси! — закричав на них, ніби він тут був господарем, китаєць Лі Сунь.
Хлопці оглянулися. Крамар назносив під великий банан цілу купу горіхів, розклав там на рогожці такий-сякий товар і торгував. То пилярі, то солдати, які розпаковували ящики і складали з металевих частин якісь механізми, підходили до Лі Суня, і він їм розкривав горіхи, давав пити сік. Кому не подобалося, тим розпорював бляшанки з консервованим соком або пивом. Лі Сунь робив свій бізнес.
— Чужі пальми обібрав! Я побіжу розкажу Ганешу! — Тун готовий був зірватися з місця.
— Чекай, а там що? — спинив його Янг.
Біля входу в лагуну, який дуже звужували рифи й атольчики, нерухомо завмер той понтон, що переправляв з баржі на берег машини й вантажі. На ньому стояла й татахкала прямокутна брила на колесах. На понтоні працювали кілька чоловік. Щось робили, щось подавали з понтона вниз, до води. Ось на понтон виліз майже голий чоловік з ластами на ногах і оранжевими балонами за плечима. Його обличчя не було видно, блискали тільки скельця маски. От він стягнув маску на лоб, крутив пальцем у вухах…
Понтон сьогодні був оздоблений різнобарвними прапорцями — чорними, червоними, жовтими, синіми. Казав якось Радж, що коли проводяться підводні роботи, то виставляють такі прапорці.
— Острівцями підкрадемося ближче до понтона, розвідаємо, що вони роблять! — Янг кинувся униз.
Пісок біля води був потоптаний — залишилися вчорашні сліди людей. Подекуди валялися смолоскипи. А де ж бома Яп? Де старенька Рата? Скільки не придивлялися в той бік, де працювали коло ящиків солдати, трупів не помітили. А може, їх не вбили? Може, вони встали уночі й пішки вернулися додому?
Мчали смугою прибою, а собака весело гавкав і намагався то одного, то іншого хапнути за п'яти. Добігли до мису і відразу шубовснули у воду — білопінну, бурхливу у вузькій протоці. Собака поскавучав, потупцяв на березі й поліз обережно у воду, задираючи голову, поплив за ними.
Біля останнього острівця хвилі були великі, все пінилося й вирувало. Причаїлися за скелями, постежили… І зрозуміли, що тут люди справді щось роблять під водою. Від тієї чотирикутної машини на колесах клубами шугав смердючий чорний дим. Від неї йшли під воду чорні гумові шланги. Раз у раз до понтону підпливав чоловік з балонами за плечима і в масці, і йому подавали зверху то якісь важкі пакети, то дроти.
— Хлопці! Щось так гуркоче під водою! Так б'є у вуха — аж болить! — устиг пірнути і відразу ж вискочити Мансур.
Спустилися в протоку між третім і четвертим острівцями. Янг з Туном упірнули і відразу ж виринули.
— Не витримати! Голова розколюється!
І тут їх помітили з понтона: закричали, замахали руками, щоб вилазили з води і забиралися геть. Але хлопці тільки запливли за острівець і знову почали стежити зі схованок, дивитися, що робиться на понтоні, біля понтону і рифів.
Ось із води один за одним виринули двоє у масках і з балонами за плечима. Їм допомогли вилізти на понтон, зняти балони. А маски позривали вони самі, важко дихаючи й прочищаючи пальцями вуха. Собака нетерпляче скімлив, хотів загавкати на незнайомих, але Мансур затиснув йому писок, пригнувши до скелі. Робітники, які працювали на понтоні, витягували з води чорні шланги з гострими залізними наконечниками.
— Може, якийсь скарб сховали? — у Мансура загорілися очі.
— Дурня такого, як ти! — плюнув Тун.
— Я підпливу туди під водою, подивлюся. Я вмію дивитися під водою! — Мансур посунув зі скелі ногами вниз.
— Тихо, вони відпливають! — показав Янг на корму понтона, де заторохтів двигун, завирувала буруном вода.
Понтон відпливав поволі, коло борту стояв чоловік у шортах і пропускав через долоні дроти, які вели під воду.
— Гуд! Стоп! — прозвучала команда на понтоні.
— Я пірнаю! Бо потім не знайдеш цього місця! Потримайте собаку! — Мансур відіпхнув собаку, який вбирався лізти за ним, і впірнув. Спинити його не встигли.
У ту ж мить на понтоні один з дядьків махнув рукою, і глухий вибух стрясонув усе навколо. На місці рифів і атольчиків, що перегороджували вхід у лагуну, здійнялися величезні білі стовпи води і уламків коралів. Упали, зашльопали важко у воду уламки рифів.
— Мансур!!! — закричали перелякано Янг і Тун, ластівками злетіли в повітря, шубовснули у воду. Скочив за цими і собака.
Мансур сплив серед різнобарвних риб якось неприродно, догори животом, потім перевернувся на бік, почав занурюватися у воду. І тут його підхопили Янг і Тун, потягли до острівця. Повернув за ними й собака.
З Мансурових вух і носа текла кров. Його трохи поторсали і він закашлявся, випльовуючи воду. Живий!
— Мансуре! Скажи хоч слово! Мансуре! — благали хлопці. Собака тихо заскавучав.
А Мансур тільки стогнав і скреготав зубами, очей не розплющував.
— Та що ж це робиться?! — закричав Тун. — Учора двох убили і сьогодні… Що нам його батько скаже?!
— Швидше в село, можливо, хтось йому допоможе… Переверни долілиць! Трохи підніми! — коли Тун підняв Мансура, Янг підліз під нього так, щоб голова й одна рука Мансура були на одному плечі, а друга рука — на другому. Ступив, зігнувшись, у воду. — Збоку пливи, страхуватимеш.
Важкий був Мансур. Поки дісталися до третього острівця, а потім до другого, Янг сам наковтався води. Далі вже тягли Мансура удвох, під руки, поклавши його на воду горілиць. Янг гріб лівою, Тун — правою рукою.
На мисі-півострові відпочили — не довго, щоб тільки трохи вернулася сила. Кілька разів притиснули Мансурову спину, поклавши животом на коліно Янгові, бо хлопець, поки тягли, знову наковтався води.
Так-сяк посадили Мансура на зчеплені в замок чотири руки, понесли в село.
Вищав, бігав навколо них собака.
Було і плачу, і крику.
І не тільки в Мансуровій хатині, а по всьому селу. «Людоньки, та що ж це робиться?!» — звідусіль голосили жінки. Стискували щелепи похмурі чоловіки — у безсиллі й гніві. Кому поскаржишся? Хто допоможе? До бога — високо, до султана — далеко. Та й ходили ж до султана, скаржилися і просили милості. Ну, а що з того? Не батько він своєму народові, ні… Добре, що ще ходаків живими відпустили.
Дехто побіг на берег лагуни. Якщо не врятують свої пальми, то хоч зелені горіхи зберуть. Не було вже у людей ні страху, ні поваги до Лі Суня. І відлупцювали його, і розкидали все його ошмаття, відібрали горіхи. Особливо старався Амара.
— Я вам це пригадаю… Я вам пригадаю!.. — погрожував Лі Сунь.
На американському катері він поторохтів на Гірський.
Повернувся майже опівдні з п'ятьма поліцейськими і чиновником з папкою під пахвою. Поліцейські були у чалмах, з карабінами і кривими тесаками, більшими, ніж криси-кинджали. Чиновник був одягнутий, як індієць — у чорній шапочці, схожій на пілотку, в білому сюртуку і білих штанях. Катер з ними ввійшов у лагуну, не зменшуючи швидкості, з розгону ткнувся у білий пісок. Скинули трап і всі п'ятеро поліцейських, чиновник і китаєць зійшли на берег.
Пішли одразу не в село, а до наметів, де розташувалися американські солдати й офіцери. Перешіптувалися, розмовляли там, може, з годину, про щось домовлялися.
Гострі очиці в Лі Суня…
— Гей, ви! — помітив він Янга і Туна, які залягли під кущами і стежили, що діється в лагуні і на березі. — Покличте сюди Ганеша! І швидко: одна нога тут, друга там!
Янг і Тун показали йому язики, перекривили і… зникли в гущавині.
— Не покличуть. Але я сам знаю, де Ганеш живе і де той розбійник. Будь ласка, йдіть за мною! — покликав він поліцейських.
Амару зловили, привели під Дерево Сходів. Привели старосту.
— Іменем Його Величності султана!.. За замах на священну і недоторканну приватну власність!.. — вигукував високим, ледь не зривався, голосом чиновник, ніби виступав перед багатолюдним натовпом.
Амару поліцейські кинули на землю й відлупцювали бамбуковими палицями. Так само побили й Ганеша — за то, що зовсім розбестив своїх односельців, не стежить за порядком. Добре побили — не зміг підвестись.
— Не прикидайся, негіднику! — почали штовхати його ногами. — Скажи спасибі, що не арештували й не віддали до суду!
Але Ганеш не вставав.
— Краще зовсім добийте… Я не переживу цього сорому… — стогнав він.
Знову підрядився скликати всіх крамар Лі Сунь.
Поки люди збиралися, поліцейські знемагали від спеки. То один, то другий брали кокосові горіхи, одним ударом зрубували їм маківки, ніби голови ворогів султанату і смоктали сік. Підносили й американцеві-офіцерові, який стояв тут таки і байдуже дивився на екзекуцію.
Прийшло зовсім небагато людей — може, третина тих, що були вчора на сході.
Топким гавкітливим голосом чиновник говорив, що часу на роздуми у людей було багато. Тепер усі мають зібратися за дні години. У лагуні біля берега на них чекають катер і вельботи, американці всіх безкоштовно доставлять на Гірський.
— Хто голова сім'ї, будете підходити сюди по допомогу. Кожному буде вручено чек на пред'явника, по чеках можна на Гірському або на Головному в конторах банку одержати п'ятдесят доларів.
У відповідь чувся тільки плач-скиглення, ніби в людей уже й сили не було, щоб заплакати на весь голос. Не переставав стогнати і Ганеш.
Потім говорив офіцер, а чиновник перекладав. Американці нікого не будуть звинувачувати, що поранили їхнього солдата.
— Сталося непорозуміння, якого більше, я сподіваюся, острів'яни не допустять. — Голос офіцера був ледь не батьківський.
— А як же… А як же тоді… — застогнав, закашлявся кров'ю Ганеш. — Ваш солдат двох наших застрелив!.. І йому нічого за це не буде?!
Чиновник швидко переклав сказане офіцерові.
— Цього не може бути, тому що бути такого не може! — відповів офіцер.
— Такі факти і мені невідомі, — додав від себе чиновник. — А вам ми могли б ще добавити за цей наклеп. Але ви мені потрібний живий… Називайте кожного голову сім'ї. Складемо списки, акт на витрати.
Поліцейські підтягли Ганеша до баньяна, посадили під дерево, прихиливши спиною до стовбура.
Плач і голосіння лунали над селом, над усім Біргусом.
Люди не знали, що брати, що залишати. Може, десь у великому цивілізованому світі, на Головному, на Раї, бляшанка з-під консервів, що правила за кухлик, не варта була виїденого черепашачого яйця. А біргусівцям у їхніх злигоднях усе було дороге, усе миле.
Минула година, минула друга, а ніхто не був готовий залишити свою хатину. Люди щось зв'язували, перев'язували, залишали і знову брали. А хто і був готовий, то не висувався, оглядався на інших. Раніше люди йшли за бомом, за старостою, а тепер їх не було. І всі в розгубленості ховалися в темні кутки, в кущі, думали відсидітися, врятуватися.
Батько навантажив на Янга стільки всього — віслюк не поніс би. Сам узяв в оберемок порося, через плече перекинув в'язки курей, і вони тріпоталися, пробували летіти, дряпали кігтями і дзьобами спину й ноги. У матері був тільки один клуночок з одягом і лампа без скла й гасу (коштовна річ, хоч нею ніколи не користувалися). Матір неможливо було витягнути з хати, вона цілувала кожну бамбучину, кожну деревинку. А коли вийшла, то вчепилася за криву пальму, що схилилася біля хатини, і ридма заридала. За нею заплакав і Янг, хоч досі тільки крадькома витирав то одне око, то друге. Злизував сльозини з тремтячих губів батько, раз у раз підштовхуючи порося коліном знизу, щоб не сповзало з рук. Потім батько опустив порося на землю, затиснув його ногами і покликав Янга. Попорпався у його клункові, що гнув хлопця, як циклон пальму, дістав мотузок, перев'язав порося, кінець намотав на кулак.
— Ну — ходімо… Ходімо вже помалу… — гладив він плече матері вільною рукою, умовляв. А вона тільки хиталася з боку в бік, наче од вітру, рвала на собі волосся.
Тим часом у селі почало діятися щось жахливе. Мотори заревли зовсім близько, між хатинами. Бульдозери йшли щільно один біля одного — будівлі розсипалися і лигали під гусениці з сухим тріском і пилом. А пальми піддавалися не одразу. То один, то другий бульдозер з натугою ревів мотором, пальма, у яку впирався ніж, судорожно тремтіла. І от… соковитий скрегіт-тріск, дерево п шумом гупає, аж земля здригається. А бульдозер ще й проповзе по пальмі, ніби йому хочеться причавити дерево до землі.
Янгові здалося, що з одного бульдозера щирив зуби Пуол. Придивився — він! Пуол сам трощив свою хатину!
— Виродок! Щоб ти маленьким здох!.. Проклинаю тебе! Проклинаю навіки! — потрясав кулаками його батько Джива.
Сплески-вибухи плачу спалахували то там, то тут. У розгардіяші, серед машин і людей, метушилися, і поліцейські, витягували з хатин людей — трохи не з-під самих гусениць, били палицями по спинах, по головах. До хто пробував відбиватися, а жінки пускали в хід нігті йI зуби. І поліцейські тоді зовсім навісніли.
Батько носі, тремтів, давав Янгові кінець мотузка і не міг попасти у хлопцеву долоню. Але віддав зрештою, щоб Янг і свинку-рябуху вів. А сам ще попорпався у Янговому клунку, дістав портретик бога Вішну. За рамку образка подекуди трималися засохлі квіти ліан та орхідей, папорові квіти. (Янг любив Вішну на цьому портретику: три обличчя в нього — і всі такі світлі, добрі; шість рук, і в кожній що-небудь тримає; коло бога сумирні собаки, гарний і ситий буйвол). А батько тим часом підпалив сірником священну запашну паличку для обкурювання, почав ходити з образом і паличкою навколо хатини і найближчих пальм. Потім став коло пальми, яку все обіймала і цілувала мати, задимів направо, наліво і на них. А грізні, страшні машини з ножами-відвалами уже зовсім близько, уже прямують в їхній бік…
— Ні-і-і!!! — страшно закричала раптом мати. Кинула свій клуночок і лампу, полізла на пальму. — Не віддам ніко-ому! Не віддам!!!
Хоч і нахилена була пальма, але обважнілій матері лізти було незручно. І все-таки лізла, дряпаючи собі ноги, вище й вище. Ось уже зосталася тільки та частина стовбура, яка, розпрямившись, простяглася вгору.
— Геть, геть! Ідіть по розрахунок! — кричали поліцейські. — Чого тут стоїте? Геть! — накинулися вони на Янга і його батька. — А ти?! Злазь зараз же, товста мавпо! — затряс кулаком на матір поліцейський з вусами.
— Не злізу! Не відда-ам!!! — кричала зверху мати. — Люди! Вилазьте на дерева! Вони не посміють нас…
Але її ніхто, може, й не чув за ревінням моторів, людським голосінням. Страх за матір скував Янга, він не міг зрушити з місця.
— Іменем Його Величності султана Муту — злазь!!! — вусатий поліцейський, схопивши якусь ломаку, пожбурив у матір. — Дістанеш тридцять ударів палицями! Злазь!
— Лю-доньки!! — кричала мати своє. — Не піддавайтеся!
— Ану — потряси її трохи! — крикнув вусань водієві бульдозера і ще щось додав по-англійському.
Бульдозер ревнув загрозливо, крутнувся на одній гусениці, зайшов збоку. Ніж-відвал у цього бульдозера був не рівний, а складався ніби з двох, поставлених під кутом один на одного, утворився ніби тупий ріг з гострими ребрами. Бульдозер ревів-газував, розхитував ножем пальму. Янг бачив, як метлялася вгорі мати, міцно обхопивши стовбур руками й ногами і щодуху репетуючи. Бачив, як щирив зуби в дурній посмішці водій-здоровило, висунувшись з кабіни; мабуть, забава йому подобалась.
— Матусю, не треба! Матусю, зла-азь! — кричав, голосно плакав Янг.
— Стривайте, душогуби! — зайшов наперед і щосили вперся у відвал бульдозера батько. — Вона злізе! Вона вже злазить! — і знову виставив для захисту образок Вішну.
Але що було водієві до їхнього бога, коли він, видно, і свого не поважав.
І раптом… страшенний тріск, пальма зламалася в тому місці, куди впирався бульдозер. Махрова верхівка, описавши велику дугу, впала на землю. Батько ледве встиг відхилитись: кінець дерева, його прикорень, теж майнув у повітрі, бухнув на землю.
Янг пронизливо закричав, аж самому вуха заклало, кинувся до матері…
І хай би він краще не бачив її такою!..
Нехай би навіки вона зосталася в його пам'яті з живим і чистим, таким добрим і рідним обличчям.
— Ма-а-а-а… а-а-а!!! — Янг боявся підступитись до того, що лишилось від матері, що видно було з-під пальмового стовбура. А батько підбігши, побілів і онімів, очі його стали каламутними, мов у божевільного…
Бульдозерист висунувся з кабіни вже до пояса, витягував шию, вдивлявся вперед, у те місце, де лежала розтрощена жінка, дурнувато кліпав білими повіками.
Вусатий поліцейський рушив з місця, потоптався, покликав до себе ще одного. Закидали матір пальмовим листям і поштовхали Янга і батька в спини: «Ви їй уже нічим не допоможете… Сама винна… Бог покарав її за непокору…»
Під Деревом Сходів тривав розрахунок. Ланцюжком, навантажені хатнім скарбом і живністю, проходили поди. Чиновник у чорній шапочці видавав тим, кого називав Лі Сунь, чеки.
— А цей мені винен… Узяв позику під майбутній урожай і не повернув. Йому виписуйте половину, двадцять п'ять доларів. А двадцять п'ять — мені! — указував крамар. — А цьому двадцять досить — решту мені… Цей теж заборгував… І цей!
У руці Лі Суня була вже добра пака чеків. Долари — це найкраще: ні їсти не просять, ні місця багато не займають.
Мансурів батько з братом несли Мансура на саморобних ношах. У хлопця була перев'язана голова. Він міцно притискав до себе собаку.
Уже наї катері Мансурові обійми послабшали, і собака вислизнув із рук. Високий на зріст матрос, який поспішав у рубку до штурвала, спіткнувся об собаку, той заскавучав, відскочив, потрапив під ноги ще одному. Другий швиденько схопив собаку за шкірку і шпурнув за борт. Мансурів батько не встиг ні спіймати його, ні де-небудь сховати.
Катер заревів, заторохтів мотором, швидко пішов до виходу з лагуни. У тінистих бурунах, що вусами розходилися за кормою, довго ще гойдалася собача голова. Собака плив услід, з останніх сил молотив лапами по воді.
«А де наша свинка?!» — раптом схопився Янг. Зовсім не міг пригадати, коли вона вирвалася від них, коли її загубили.
А далі було забуття. Може, спав, а може, був непритомним…
Радж, вислизнувши з хати, завмер на хвилину біля східців, прислухався. І пішов. Хода була легкою, сягнистою. Тіла свого, напруженого від настороженості, не відчував: загострилися всі почуття. Стежка була поцяткована темно-світлими плямами й смугами, місяць мерехтів, біг поміж листям і гілками наввипередки.
Верещали цикади, скрикнув якийсь нічний птах.
Ішов він не до берега, де в маленькій затоці біля мису знахаря Япа були повитягувані за лінію припливу і прив'язані рибальські човни — котрі з балансирами, котрі без них. Дехто знімав, відв'язував балансири, заносив додому. Так було спокійніше: човна ніхто не візьме. Ішов Радж до центру острова, де була викопана у лощині єдина криниця. Хотілося востаннє напитися з неї води — своєї, рідної. Цю воду не можна було забути — завжди теплувату, з лісовими прілими запахами. Часом була вона трішки солона й гіркувата, коли зачерпнеш необережно глибоченько. З-під їхнього острова-атола підступала, просочувалася в криницю важка морська вода. І хоч здавна вже на острові Рай споживав Радж солодку артезіанську воду (Рай — острів вулканічного походження, і можна було копати глибоко), і хоч пив-куштував він багато чого екзотичного, привезеного і неблизького світу для туристів, але вода з острова Біргус ніколи не забувалася.
І всьому цьому настане кінець. Американці побудують на острові військову базу — і морську, й авіаційну водночас, як на тому відомому на весь світ острові Дієго-Гарсія, що теж тут, в Індійському океані. На їхньому Біргусі буде все вирубано, викорчувано, зрівняно. Може, саме через цю криницю простягнеться злітна смуга для важких бомбардувальників.
Чому нікому на архіпелазі це не болить? Чому плачуть на острові тільки біргусівці? О, проклятий народ, який ще не став нацією… Общини, угруповання, касти — за походженням, за племенами й родами, за релігією, за місцевістю, за родинними зв'язками… Таміли, сінгали, яванці, китайці, сунданці, мадурці, негрити, нащадки португальців та арабів, голландців і англійців… Що з того, що нібито архіпелаг Веселий дістав незалежність від британської корони? Кожний острів відособлений, з кінця в кінець архіпелагу сотні кілометрів. Що діється на сусідньому острові, людям уже нецікаво, а в світі — тим більше. Цивілізація зачепила тільки Головний, Гірський і Рай, на них і електрика є, радіоприймачі. А на решті знайти хоча б якийсь транзистор — диво дивне, виявити освічену людину — ще більша рідкість. Це щастя, що на Біргусі жив грамотій, колишній матрос Дуку — торік помер. У нього всі діти біргусівців училися читати й писати. По-англійському, звичайно. Отой Дуку і помітив, що в Раджа неабиякі здібності до навчання, до чужих мов. Дуку й умовив батька віддати Раджа в приватну школу на Гірському, щоб підготувати для вступу до коледжу. Поки Радж навчався в тій школі, то батько ще якось викручувався, вишукував кошти. А про коледж не можна було й мріяти, коледж був тільки на Головному. Де візьмеш гроші, щоб і за навчання платити, і квартиру наймати?
Радж пив воду довго, смакував, а думки, важкі й болісні, уяви-малюнки дитинства переповнювали голову… Чомусь вода сьогодні здалася гіркішою і солонішою. Може, це домішувалися вже до неї Раджеві сльози?
Линув рештки води півколом перед собою, почепив кухля на кілок. Ну от і все… Прощавай, Біргусе, назавжди… Хоча ні, трішки ще побуде, посидить на ослінчику її бамбукових палиць, помилується зеленими вогниками світлячків. Може, вщухне біль у серці, перестане тиснути під грудьми.
На цьому ослінчику завжди відпочивали жінки, перед тим як узяти на себе вантаж, нести воду додому. Сюди й молодь приходила гуляти, особливо закохані. Багато років, покоління за поколінням…
«Ну все… Уставай, Радже!» — наказав собі. І встав, рвучко обернувся до гущавини. Піде навпростець, орієнтуючись за місяцем. Туди, на берег лагуни, до табору американців. Що там зараз робиться? Куди вони поділи убитих Япа і Рату?
З-за останніх кущів виходив обережно, раз у раз завмираючи, напружуючи слух і зір.
Хропуть американці в наметах, не чути й кроків вартового.
Безшумно, як тінь, кинувся Радж до прикритих брезентом ящиків. Зайшов від води, щоб не можна було помітити його з боку наметів. Побачив: до крайнього ящика прихилено гумовий човен. Весел не видно ні біля човна, ні за човном. Радж поколупав ногою пісок — немає і в піску. «Ну — нічого, знайдемо чим замінити… Вони у нас Біргус відібрали, батьківщину. Коли я човна позичу — дрібниця для них…»
Скрадаючись, дійшов до того місця, де звечора стояв вартовий і де відбулася трагедія. Трупів боми і Рати не видно, навіть плями присипані, зосталися тільки сліди босих ніг. А-а, ось він, вартовий… Сидить, спершись руками на автомат, схилив голову на груди. Не той, певно, якому штрикнув ножем під бік… І цього вояку можна було б прирізати, забрати автомат… А потім підпалити все… Раджа аж затрясло, ледь стримався. Що тоді буде з односельцями? Можуть розправитися з усіма, і ніякого суду на чужинців не знайдеш.
Пішов обережно назад, потім — уздовж прибою.
Хто шукає, той знаходить: он гойдається на хвилях якийсь уламок дошки. Можна її використати замість весла. А ось і бляшанка — буде чим воду вичерпувати…
Зняв з себе білу теніску, щоб не так світилась у темряві, поволі відштовхнувся од берега…
Жителі Біргусу, та й не тільки біргусівці, називали морем усе, що було між островами архіпелагу або поблизу островів. Всю решту простору, який навіть у думках було важко охопити, називали океаном. Навіть не Індійським — просто океаном, і все. Десь на схід, понад три тисячі кілометрів звідси, Суматра і Ява, це вже Індонезія — найближчі сусіди. А на північ і на захід, де Індія та Шрі Ланка, ще далі — вода, вода, вода… А який же великий світ, кінця-краю немає!.. Які великі є материки, а ще більші — океани! І це ж треба, щоб світ клином зійшовся на їхньому Біргусі, щоб якраз на нього впало несите око янкі. Хіба Радж не читає газет? Читає. І місцеву «Фрідом» («Свободу»), гіркий сміх з цієї свободи, і ті, що забувають туристи — англійські, американські, французькі, німецькі, австралійські. Була в одній газеті карта-схема, весь світ американці вкрили своїми базами, на всі материки й океани їхні лапи простягнулися. Найближче до Біргусу, до всього архіпелагу — база на острові Дієго-Гарсія в архіпелазі Чагос.
Думки Раджа йшли по колу: то про Біргус і Рай, про весь архіпелаг Веселий, то про свою роботу, про дельфінарій…
Уламок дошки кострубатий, не візьмешся по-людському, не повеслуєш як слід. А човен занадто широкий, треба нахилятися то до одного борту, щоб дістати до води, то до другого.
Дедалі частіше перекидав дошку в ліву руку, щоб вирівняти хід човна, плисти прямісінько на схід, на заграву Рая. У воді після ударів дошки міріади біло-фосфоричних іскринок. Сріблясті сліди завихрень не відразу блякнуть, а ще довго світяться на воді, ніби проступає величезна казкова тварина. Довгий і широкий фантастичний слід залишається і за кормою човна. Радж знав, що це спалахують і світяться малюсінькі рачки та всякі інші істоти мікроскопічних розмірів. І все-таки йому хотілося вірити у щось казкове.
Вічна краса вічного моря-океану…
А під водою вночі Радж іще не був — тільки перед самим смерканням, і то через те, що запізнився повернутися на берег.
Було це тоді, коли його підводна прогулянка ледь не скінчилася трагічно. От, під лівою щелепою ще й сьогодні трохи болить шрам-місяць…
Ще під владою британської корони Рай забудовувався за єдиним загальним планом. Згідно з цим планом, острів цілком мав перетворитися на місце відпочинку — заморський рай з вічним літом. У ньому й свої товстосуми, і англійські, і з усього світу могли скинути або нагуляти жир, спорожнити товсті гаманці, позабавлятися й потішити грішне тіло.
Місто на острові в плані нагадувало неправильне приплющене з півночі на південь колесо з вісьмома спицями. Обід — кільцева пішохідна дорога вздовж пляжів. Ринг-стріт, авеню, «бродвей», шпацірштрассе — як тільки не називали ту дорогу! Спиці — радіальні вулиці, які ділили острів-місто на вісім секторів і сходилися на овальній площі. Шість північних найсонячніших секторів були віддані туристам, індустрії відпочинку. Уздовж ринг-стріт у зелені стояли готелі, пансіони, санаторії, глибше до центру — нічні клуби, дансінги, казино, ресторани, бари, кафе. Найменші і найкоротші, ніби сплющені під вагою інших шести секторів, були сьомий і восьмий — південні. Тут були порт з причалами і господарськими будівлями та квартал жилих будинків. Дельфінарій займав куток між першим і восьмим секторами, врізувався трохи і в море. На всьому острові не було жодної машини, каталися тільки велосипедисти і рикші, тихі електромобілі.
Містер Джеральд Крафт, власник дельфінарію, не раз кликав Раджа до свого кабінету, довірчо садовив у м'яке крісло перед столом, сам примощувався у другому. Говорив і раз у раз обережно простягав до плеча Раджа свою пухку руку, навіть погладжував:
— Радж Сінгх, я люблю тебе, як сина… Ти — потрібна людина на потрібному місці. Ти не медмен, як Судзір, не божевільний. У того тільки самі мекінейшн у голові, Судзіру головпе — мейк мані… Гроші, тільки гроші!
Радж роззявляв рот, хотів вставити у швидкий потік Крафтових слів хоч кілька своїх. Що й він, Радж, не може за одну й ту саму платню займатися ще й обстеженням акваторію острова. Досить і того, що містер Джері перетворив його на затичку для кожної дірки, замість того щоб узяти на роботу ще чоловіків зо два.
— За це я тобі окремо заплачу — о'кей? Але нам треба добре знати, що робиться навколо острова під водою. Я хотів би підвищити плату за підводні прогулянки. Хотів би мати два маршрути: теперішній, легкий, залишиться як є. Другий зробимо складнішим — тому й гроші більші. Дали б рекламу шикарну:
«Чудеса підводного гроту! З аквалангом — у казку! З обіймів восьминога — на волю! Чи гладив ти акулу?»
І ще багато чого можна було б придумати…
— Та придумати можна, але…
— О, ти мене розумієш! Грот потрібний! Знайди хоч маленький гротик! І чим глибше, глибше… Щоб був і маленький жах, легке лоскотання нервів. О, на страху можна добре заробити!
— А ви знаєте, що запас повітря в акваланзі обмежений? Та й небезпечно: і акули, і… Кесонку можна схопити.
— Вот із кезонка?
— Хвороба така… Від різкого перепаду тиску — з високого на низький. Кров може скипіти в жилах, бульбашки повітря закупорять судини мозку — і гуд бай, май френд! Зустрінемося на тому світі…
— О, не треба «гуд бай». Це буде страшно, це підірве увесь наш бізнес! А гротик треба… — і сумовито зітхнув, розвів руки: — Мейк мані, май френд… — вигляд у Крафта був жалісливий, хотів і Раджа розчулити.
Довелося шукати якщо не грот, то хоч «гротик». Радж уже добре обстежив два східні і два північні сектори, знав, що діється під водою біля пляжів. Коралових скель вистачало, не було тільки на доступній глибині грота.
Усе не міг вибратись обстежити море біля західних секторів. До них треба було йти і йти, тягти на собі двадцятикілограмовий акваланг, півторакілограмовий пояс. Через порт або через центр міста було б набагато ближче, але ж не підеш у пластикових капцях і плавках або гідрокостюмі та ще з таким вантажем.
Так от — того дня туристи трапилися літні, переважно сімейні пари з тих, що вже доживають свій вік, але перед смертю вирішили побачити світ, трохи розвіяти нажиті капітали. З такими туристами Раджу було і легше і важче. Легше, бо вони човна не хитають, сидять статечно і спокійно, учепившись за борти «Нептуна», не перехиляючись то сюди, то туди, не сунуть руки в море, а тільки витріщають очі під ноги, на акрилове дно, розглядають, що робиться під водою, слухають Раджа і по-дитячому ойкають і ахкають: «А це що? А те що таке?» Ну, а важче, бо треба під час посадки притискувати борт щільно до містків причалу, прив'язувати і ніс, і корму, щоб бува, якась бабуся не впала у воду. До того ж треба детально вчити, як користуватися рятувальними жилетами і кругами, і тільки це вже наганяло на них страху, змушувало обома руками хапатися за борт. А веслувати доводилося уже так плавно та обережно — склянку води на голові можна тримати.
Відпливав од берега, обходив купальників, здається, все було нормально, а потім звідкись налетів свіжий вітер. Одній сухоребрій туристці у шортах і з свинячими іклами[1] на руках стало млосно. Звичайно ж, під водою були і дива, і красоти. Але хіба матимеш естетичну насолоду, коли хтось по сусідству гикає, ніби йому виривають нутрощі, і раз у раз перехиляє голову через борт? Терпіли бабусю тільки тому, що долари за морську прогулянку все одно були заплачені і треба було мати від грошей хоч якусь віддачу. Та зрештою терпець урвався, всі зажадали від Раджа повертатися назад.
Радж висаджував усіх поволі, кожному, чи жінка, чи чоловік, подавав руку — обіпертися, раз за разом повторював:
— Леді енд джентльмени! Хто хоче здійснити підводну прогулянку з аквалангом і в масці, проходьте до каси, оплачуйте і записуйтеся.
Охочих цього разу не знайшлося — ну й гаразд.
Доповів містерові — так і так, звільнився раніше, зможе поцікавитися західними секторами. Чи не можна взяти «Нептуна»? Можна було б скоріше оглянути акваторію на заході, а потім уже «підозрілі» місця обстежити під водою детально.
Не дозволив містер Джері, злякався. Надто вже дорога річ «Нептун», зроблено цей величезний шлюп на спецзамовлення у самій Англії. А що як наскочить на підводну скелю, і прозоре акрилове дно «Нептуна» трісне, розколеться? Хто тоді оплатить збиток, витрати? А якщо не розіб'ється, то можуть украсти або зажене вітром у відкритий океан, поки Радж пірнатиме і плаватиме під водою. Дозволив тільки взяти ялик, невеличку шлюпку. Той самий ялик, у якому щодня їздили в порт по рибу, для дельфінів і який так просмердів цією рибою, що Раджу довелося довго відтирати його піском, чистити віхтем, обливати з відра, щоб і самому не просмердіти. Однак містер Джері й тут пожалкував, не пустив Гугу, асистента дресирувальника Судзіра, поїхати з Раджем, побути за вартового. У Судзіра й Гуги була ще вечірня вистава у дельфінарії… Містер Джері поквапив тоді Раджа:
— Давай, давай! Скоріше! Тайм із мані! Час — гроші!
У таких речах, як підготовка до підводного плавання, ніякої квапливості не може бути. І хоч багато часу заорав ялик, Радж усе перевірив досконало: який тиск у балонах — треба 150 атмосфер, — чи працює вмикач подачі резервного повітря, чи справний дихальний автомат і редуктор. Подумав, чи одягати гідрокостюм — і пошкодував часу на це. Пришпилив на ліву руку глибиномір, на праву — магнітний компас, на праву литку прив'язав двома ремінчиками піхви, сунув у них ніж. Під водою кинджал краще мати на нозі, а не на поясі, де і грузина, і поясний ремінь акваланга. Що ще? Візьме шток-списа, це ніби збільшена вдвічі копія стріли підводної рушниці, тільки без зазубнів на кінці. І шток, і ніж — під акул.
Якби Радж тільки сам був господарем комори, де зберігаються акваланги і все необхідне спорядження, де стоїть у кутку електричний компресор, якби не мав ключа від дверей ще й Судзір, то можна було б так і не перевіряти. В усякому разі, за свій особистий акваланг Радж був спокійний найбільше. А так хіба знаєш, що на тебе чекає, який сюрприз? Судзір часом користується і гідрокостюмами з комори, і аквалангами, а повернеться з моря, кине все напризволяще — прибирайте за ним, прислуговуйте.
Стільки бундючності в цього Судзіра, стільки мух у писі! Таким уже маестро-панком себе тримає, ніби тільки пін один на всьому світі знає, як поводитися з дельфінами. А Радж певен, що це не так. Чого ж би Судзір так ховався зі своїми дресируваннями-репетиціями? Борони боже, щоб хтось піднявся на вишку або сів де-небудь на трибунах, постежив за його способами і методами. Ні Раджу, ні Гугу не довелося жодного разу це пробити. Судзір кричав і лаявся найгіршими словами, погрожував звільнитися з роботи. Містер Крафт у таких випадках аж тремтів: тільки не це, тільки не це!
Умів Судзір набити собі ціну…
… Ялик плив тоді за попереджувальними буйками. Сонце стояло на вечірньому крузі, гріло ласкаво, не пекло. Охочих купатися в такий час було багато, узбережжя аж кишіло. Радж обминув одного човна з матросами рятувальної служби, другого. Нудьгували вони, вудили рибу. Привітався з ними, віддавши салют рукою: усі давні знайомі. Потім його самого випередив. глісер на підводних крилах. Промчав ще далі в море, майже біля самісіньких рифів повернув на крутому віражі, зробив круг довкола Раджа, на другому витку наблизився упритул і застопорив, осів у воду. Ялика гойднуло на піднятій хвилі.
— Ти куди? — грубувато спитав його схожий на араба чоловік з густими чорними вусами — здається, не було такого в рятувальній службі.
— А ви куди? — так само грубувато перепитав Радж.
— Ми на роботі!
— У мене теж робочий день не закінчився.
Вусатий глянув на свою руку з годинником.
— Я радив би тобі, хлопче, плавати поблизу дельфінарію. («Знає мене?!» — неприємно здивувало Раджа). Тут приватні пляжі. Можеш наскочити на неприємність. — І глісер ревнув мотором, помчав навколо Раю на північний захід — проти годинникової стрілки.
А Радж повернув ялика до берега, туди, де заходили у воду дві величезні скелі з черепашника. Кинув нейлонову шворку на прискалок, прив'язав. Швидко просунув руки у ремені акваланга, застебнув поясний ремінь, сполоснув маску водою, насунув її на очі й ніс. Загубник у рот, шток у праву руку — беркиць спиною вниз із корми…
Проплив трохи від берега, спинився на триметровій глибині. Треба огледітися, продути вуха. М'яке, розсіяне світло ніби розлите всюди. Виграють сонячні відблиски на поверхні, скачуть на піску зайчики. Усе немов збільшене, наближене, уже вкотре дивується з цього Радж, а звикнути не може. Ах, море-океан, море-океан!..
Повз маску вниз пропливає різна жива дрібнота. Отже, він сам спливає нагору — мало начепив грузил. З шумом вириваються з пелюсткового клапана бульбашки повітря. Осяйні, ніби з живого срібла, вони стрімко летять угору і збільшуються, збільшуються, щоб тут-таки розбитись об поверхню на тисячі дрібненьких. Простягнув руки похило вниз, запрацював ластами — глибше і глибше, просто в табун перістих, жовто-синіх риб-метеликів, що пурхають і кружляють, танцюють навколо зарослих червоними і фіолетовими губками, жовтими, рожевими і білими коралами скель. Риби розпливаються трохи ліниво, трохи лякливо, щоб відразу ж знову з цікавістю повернутися назад, подивитися — а хто ж це потривожив? Чи треба рятуватися, зникати в зарості? Глибина понад сім метрів, тіло врівноважилося, ніби потрапив у невагомість, але збільшився тиск на грудну клітку, дихати стало набагато важче. Не дає забути, де ти і холод. Колір води набуває вже синювато-зеленого відтінку, позначається на всьому. Ось колонія поліпів — немов пухка подушка або шапочка гриба. Густо стирчать сотні живих, уже фіолетових у розсіяному світлі, а не червоних квіточок. Не втримався, погладив живу щітку, і поліпи, ніби по них провели праскою, повтягували в чашечки маленькі тільця, щоб тут же знову висунути їх, затремтіти.
Глибше не буде спускатись… Глянув на компас і повернув уздовж берега. Пропливе отак на північний захід метрів сто, потім поворот на сто вісімдесят градусів — і ще раз, уже ближче до берега. І досить на сьогодні.
Яке нагромадження скель, які химерні форми! І якісь гриби, і колони з наростами, і шпилеподібні, схожі на храми, споруди.
Радж повертав то праворуч, то ліворуч, то забирав угору, щоб відразу ж знову опуститися нижче. Не забував поглядати і на компас.
Скелі порідшали, ніби хтось накидав їх урозсип, етапі траплятися галявинки. Повернув ближче до берега, проплив під якоюсь аркоподібною спорудою, навіть зробив круг навколо неї. Усе це добре, все цікаво, але ж містерові Крафту давай грот.
Он іще лабіринт скель, глибина понад десять метрів. Тут набагато темніше — заблудитись можна. А скільки всяких риб! І перістих, і смугастих, і в цяточки, і величезними фальшивими очима, намальованими на хвості. Оглянувся туди-сюди — чи не підкрадається звідкись акула? Можна було б і ту арку, і цей хаос рифів та скель включити в новий маршрут, але ж… Але ж грота немає! А що там, ліворуч, ближче до берега? Якісь пласти, напливи приступками, козирками, деякі з них примхливо порізані каньйонами, темніють вирвами.
Заглянув під один козирок, де вода була темніша. Погляд не вперся в дно чи в стіну, склепіння дедалі підвищувалося, забирало ліворуч. Розхилив водорості… Невже знайшов?! Очі трохи призвичаїлися до сутінків, і мін побачив на стелі і стінах цілі колонії актиній, коралів, юрмища мідій та устриць. Повільно ворушили численними ніжками і вусиками лангусти… Зачепив ненароком балоном за виступ скелі, скреготнув, і врозтіч кинулися червоні риби-солдати. Деякі — під Раджа, до виходу, деякі глибше, де щось світліло з лівого боку. Може, другий вихід? Поплив обережно вглиб, помітивши, як кинувся тікати від нього величезний окунь… Так і є, це — другий вихід, навіть ширший за той, крізь який заплив. Риби тут плавають смішно, ніби стоячи на хвостах, усе намагаються триматися спинами до світлого, до виходу.
Щось схоже на грот… Але ж тут майже зовсім темно, треба плавати з електричними ліхтарями, щоб роздивитися усе всередині. Чи захоче містер Крафт придбати кілька підводних ліхтарів? Це ж не прості електричні ліхтарі, і, мабуть, вони коштують чимало.
А це що за металева штуковина виглядає з-під листя ламінарій? Радж поторкав її штоком, почув залізний скрегіт… Наче бочка літрів на п'ятдесят, тільки сплющена з обох боків, денця овальні, а не круглі. Відхилив листя більше… З одного кінця не денце, а міцна накривка з гумовою прокладкою. Віко тримається на затискачах, вони схожі на ті, які бувають у каністрах для бензину. Збоку пригнуті ручки. Хотів уже братися за ручку, щоб зрушити контейнер з місця — важкий чи ні? Але підсвідомо відсмикнув руку, ніби обпікся. Поворушив штоком листя, прикрив знахідку, як і була.
Бр-р, чи це холод дошкуляє, чи підступає до серця страх? Здалося, що хтось стежить за ним, ніби хто потилицю свердлить з глибини грота… Не втерпів, оглянувся — ні, нікого. Поплив з грота геть. Зробив коло: подивився на вхід з боку моря: контейнера Звідти не побачив.
Що робити зі знахідкою? Що може бути в контейнері?
«А коли в ньому крадене, награбоване або якась контрабанда, наркотики? Може, треба скоріше поліції заявити?»
Радж виринув на поверхню, огледівся. На всякий випадок треба запам'ятати орієнтири… Ага, закінчується фасад готелю «Сельют», три пальми стирчать серед похилих гілок казуаринів, за ними нічний клуб «Кракен». А де ж ті скелі з яликом? Ого, далеченько заплив. А сонце? Зовсім низько сонце…
«Що робити? Що придумати? А може, забути про все. Нібито нічого не бачив, нічого не знаю? Далі від гріха…»
І відчув, що просто так залишити свою незвичайну знахідку не зможе. Пірнув знову, заглибився… Проплив спочатку в бік ялика, може, знайдеться по дорозі інший грот. Але піймав себе на тому, що нічого не помічає під водою, усе стало нецікавим. У голові одне — таємничий контейнер.
Повернув до грота…
«Хоч посмикаю добре, якщо не можна заглянути в контейнер». Раджа і вабило до грота, і тривожило відчуття невідомої небезпеки.
Як поблякло все під водою, посіріло!.. Промені сонця вже майже не пробиваються в глибину, а ковзають і відбиваються од води. Скоро зовсім споночіє, а він так далеко від дельфінарію…
Обігнув останню скелю біля грота і… ледь устиг підігнути ноги, загальмувати, сильно запрацювавши ластами. Двоє незнайомців у чорних гідрокостюмах з жовтими аквалангами піднімали за ручки той самий контейнер. Один тримав вільною рукою величезний елетроліхтар, другий — підводну рушницю. Незнайомці вже сильно працювали ластами, щоб набрати швидкості. І тут один оглянувся і зреагував на Раджа блискавично: підкинув рушницю, клацнув гарпун, розтинаючи воду. Радж підняв руки, перевертаючись на спину, але відхилитися не встиг: стріла таки влучила у щелепу. Цілився, гад, у шию, але удар припав трохи скісно. Радж згарячу сильно смикнув гарпун. Вирвав легко, але випав з рота і загубник. Задихаючись, кинувся угору, на поверхню — щоб не потонути і не привабити акул. Кров вони відчувають за милю.
… Набридла ця дошка-весло… Але Радж намагався веслувати рівно і розмірено, з якимось навіть завзяттям. Рай наближався, видно було вже не тільки заграву, але й окремі вогні. Де-не-де світилися ще вікна в готелях і пансіонатах. Найтемніші квартали були в сьомому і восьмому секторах. А он те сузір'я вогнів — «Кракен», нічний клуб. Якби це було не так пізно, а годині о дванадцятій ночі, то побачив би над ним різнобарвні спалахи. А так уже вакханалія вогнів і підсвічувань пригасла, затих музичний одур, вистава давно закінчилася. Не хвицяють ніжками стандартні, наче вирізьблені на одному верстаті, майже голі дівчата… Раджу не доводилося ще там бувати, чув тільки краєм вуха, як один турист-американець розказував іншому, облизуючись, і все повторював: «Фентесцік! Фентесцік! Мудріше, ніж колись у Гавані!», а той слухав, розвісивши вуха, і трохи слину не пускав.
Куди краще спрямувати човна? Якщо огинати острів праворуч, пливти через район порту, буде набагато ближче до дельфінарію. А якщо вздовж усіх пляжів довкола острова — набагато довше. А може, зовсім поки що туди не плисти? Аби тільки добратися до берега, сховати де-небудь гумівку — і далі пішки… А може, і не ховати тут, а спустити повітря, взяти на плечі й тюпати собі потихеньку?
… Тоді, коли виринув, задихаючись і кашляючи, затискаючи рану, опинився трохи праворуч, ближче до «Сельюта». Виплив, видряпався, розкарячено шльопаючи ластами, на берег. З правої руки не випускав ні штока, ні чужого гарпуна, ні маски. Спочатку впав був навколішки, потім сів на ще теплий пісок, такий привабливий і ласкавий, щоб добре викашлятись, але відразу ж підхопився: «Та що це я? Так і кров'ю можна зійти…»
Кров і справді лилася сильно, цебеніла між пальцями, хоч як затискував рану долонею. Уся рука від кисті до ліктя розмалювалася струмками крові, краплі часто зривалися з ліктя, потрапляли на бік і на ліву ногу. Побіг до скель, де був схований ялик. Звідси, з берега, добиратися до шлюпки було важче — руки зайняті, на ногах ласти. Позбивав коліна, пробуючи лізти на скелю в ластах. Позривав їх з ніг і, забувши про рану, видряпався нагору, заглянув в ущелину. Ялика не було!
Спочатку розгубився і не помітив, що в прибої ворушиться кінчик нейлонового мотузка. А як помітив, злетів униз, стукаючи балонами об скелю, схопився за нього обома руками. Потягнув з усієї сили, і ялик показався трохи з води. Фібролітове дно ялика було в двох місцях пробите, дірки — двома долонями не закриєш.
Залишив усе так, як було, — на дні. Повільно зняв акваланг.
Змив кров на шиї, на руках, але гарячі струмені відразу ж знову залили плече й руку. У воді від удару стріли болю майже не відчув, а тепер рана страшенно боліла, наморочилося в голові й нудило. Затиснув рану долонею, правою рукою підніс до очей гарпун. Схожий на саморобний, ніде немає фабричного тавра. Тільки там, де обірвалася волосінь, вибито на залізі якісь навскісні риски, ніби хто викарбував одну біля однієї кілька «пташок». Вони були схожі чи то на дві англійські літери дабл ю — «WW», чи то на дабл ю і ві — «WV». В очах розпливалося…
Затиснув між камінням під водою шток і гарпун, притопив ласти, накривши брилою вапняку, надів акваланг ременями на праву руку — надто дорога річ, щоб залишати, — і вибрався з кам'яного гнізда.
Він то брів знесилено, то біг підтюпцем, обливаючись кров'ю і чомусь задихаючись, до готелю «Селыот» — найближчого пункту, де йому могли надати допомогу. Десь праворуч на лужку чути було удари по кулях — грали в гольф. З усіх вікон і дверей водоспадами вивергалася музика. На балконах-галереях, що оперізували кожний поверх, людей — мов насипано. Вечір був тихий і ясний, небо на заході грало рожевими і багряно-ліловими барвами, мережива легеньких хмарок сяяли вогнем. Туристи милувалися заходом, дихали посвіжілим повітрям і чекали-сподівалися, що сонце, ховаючись у воду, раптом пошле останній прощальний зелений промінь. Хто побачить таке диво, той буде щасливий до кінця днів своїх.
Усі дивилися тільки на захід, тільки в океан, ахали й мліли від насолоди. Ніхто й не глянув на Раджа. А йому здавалося, що всі дивитимуться тільки на нього — голого, і в крові!
Наробив переполоху в готелі… Дівчина-портьє вибігла з-за стойки, від переляку сунула пальця в рот: думала, що хтось із постояльців. Кинулась до телефону, набирала номер лікаря і кілька разів збивалася…
… Радж перестав веслувати. Що це застує, яка стіна? Чому зникли всі вогні на березі? Човен за інерцією ще трохи проплив і м'яко уткнувся у темний високий борт. Якесь судно… Наставив руки, щоб більше не било хвилями об борт. Чиє воно? Чому без вогнів? Червоного — праворуч, зеленого — ліворуч… Хоч тут і не проходять водні шляхи, але ж правила є правила, хіба мало хто може наткнутися… Стоїть на якорі, чогось чи когось чокає. Ті, що привели судно в цю затоку, не наткнулися на риф або скелю, вони добре знали, що робиться в цьому місці під водою.
— Ти чув? Здається, щось хлюпнуло… — долинув раптом тихий басовитий голос із катера. Але не над головою Раджа — з того борту.
— Хвилі… Вітер посвіжішав, розвиднятися, мабуть, починає.
— Ага… Сто чортів їм у печінку! Будемо розвантажувати, а то не встигнемо вернутись.
— Собаки!.. Зайві півтори години через них простирчали.
З того боку судна чути гучний плюскіт — щось кинули важке. Під цей шум Радж сильно відштовхнувся од борта долонями, а потім обережно поплив — щоб не хлюпати і менше було видно фосфоричні сліди. Ще один важкий плюскіт за судном, і Радж взяв у руки дошку. Гребок, другий, третій… Чим далі, тим швидше!.. «Контрабандисти… І того разу під водою або вони були, або їхні поплічники… Добре, що зняв сьогодні білу теніску…»
Борт судна віддалився, став нижчий, його вже майже не видно було на тлі пляжу, зате дружно висипали, наче спливли, вогні «Кракену».
Чи не можна знову повертати до берега? Хай їх люди не знають, цих паразитів…
Несподівано дошка зачіпляється за гумове вухо, в яке вставляється весельце, виривається з натруджених пальців і дзвінко вдаряється об бляшанку-черпак.
— Пероул?! — відразу окликнули з катера.
Ніякого паролю контрабандистів Радж не знав і знати не хотів. Запрацював з усієї сили дошкою, щоб відпливти якнайдалі від цих піратів.
На судні сяйнули спалахи, вдарила автоматна черга. Кулі віялом зачеркали по воді, дві чи три влучили в човен. Пфхху-у… Пху-у… — рвонулися струмені повітря з пробоїн, ніби виринули поруч, стомлено зітхнули дельфіни.
Радж ковзнув за борт униз головою…
Груба рука смикнула Янга за плече, потім жорсткі пальці покрутили за вухо. Хлопчик ще добре не проснувся, але почав уже сприймати звуки: на сходнях тупали босі ноги, сходні прогиналися і хлюпали по воді, гула, двигтіла залізна палуба, дзвенів від ударів борт катера. Він дихав жаром, обпікав, ніби побував у вогні… Сонце немилосердно смалило в голову, в скронях бухала кров. Янг розплющив очі, але побачив над собою не батька, а широке й спітніле обличчя матроса з рудими бакенбардами.
— Ну, прочумався? Викидайся звідси скоріше… І батька свого забирай… Твій батько що… той? — матрос покрутив пальцем біля скроні.
Янг сів, приголомшено похитав головою. Він ледве збагнув, де він, що з ними сталося. Вони тільки удвох на палубі катера. Батько обіруч учепився за радіомачту, обхопив її і ногами, ніби силкувався вирвати з «коренем».
— Моя пальма… Моя пальма… — бурмотів він, ласкаво усміхаючись. — Я заберу її з собою, почекайте… Вона ще молода. Вона прийметься на новому місці… Пальмочка моя!
Двоє матросів розгублено поглядали на це дивацтво, а потім силоміць розчепили його руки. І тоді батько пронизливо й дико, ніби його колють у серце, закричав, задриґав ногами, чіпляючись ними, як гаками, за троси розтяжки.
— Таточку! — кинувся до нього Янг. — Не треба! Заспокойся, таточку! — спробував обіймати, тішити, а батько безтямно водив очима, сина не впізнавав і не слухав.
Матроси потягли батька по трапу, його босі ноги стукалися кісточками об кожну поперечку, обдиралися до крові. Збіг за ними і Янг… Матроси кинули батька на пісок — і бігом на катер, витягли за собою сходні. А той рудий, що залишився на катері, розгойдав забутий Янгів клунок і шпурнув на берег. Від кидка клунок розв'язався, і речі з нього, не долетівши до сухого, попадали у воду. Янг не кинувся рятувати їх. Він перевертав у цей час батька, витирав на його обличчі пісок, кричав, як глухому. І не міг докликатись, батькові очі залишалися безтямними, дихав він важко. Янга давили сльози і розпач: що робити?
— На… Поклади йому на голову… Може, стане легше… — почув Янг голос Мансурового батька. Той тримав якусь вихоплену з прибою одежину, з неї дзюрчала вода. Віддав — і пішов до гурту односельців під дерева.
Янг трохи протер батькові обличчя. Той став дихати рівніше, заплющив очі.
Янг поглянув на всі боки: катер уже відійшов далеко, гуркіт мотора ледве долітав. Вигнанці з Біргусу сиділи під пальмами похмурі, пригнічені від горя. Ніхто не знав, що робити, куди податись… Ніхто їх тут не зустрічав, ніхто не чекав. Від близького дерев'яного причалу йшли рибалки, які щойно розвантажували з баркасів і човнів сітки й рибу. Ідучи сперечалися, чи варто підходити, чи треба допомагати прибулим. «Це не мусульмани. Хай цим прибульцям їхній Вішну допомагає, а не ми…» — «Нам самим немає роботи, а тепер ще й ці…» — «Що вам — шкода якоїсь рибини?» — «На всіх не наловишся, і так сіті порожні».
Рибацькі човни з трикутними різнобарвними вітрилами стояли і коло дерев'яного причалу і лежали витягнуті носами на піщаний берег. Багато човнів ще підпливали, увесь простір широкої протоки між островами був поцяткований ними, і ці човни були схожі на жуків-водомірів, що якось умудрилися тримати над собою ще й по листочку-вітрилу. За ніжки жуків легко можна було прийняти поперечки, які стирчали з човнів праворуч і ліворуч або на один бік — з балансирами, бамбуковими стовбурами. Янг помітив, що серед вітрильників стрімко ріжуть воду великі моторні вельботи, прямують сюди — мабуть, теж з Біргусу.
Рибаки, підійшовши, постояли коло біргусівців, стримані, з кам'яними обличчями. Розмовляли скупо, холодно: «Вам би на Головний проситись. Там міста є, заводи. Там роботу легше знайти». — «Де ви тут дінетеся? Тут і землі вільної немає…» — «Їх же силоміць вивезли… Хіба не бачите? Нема їхньої провини», — чути було співчутливий самотній голос. Обернулися рибалки, пішли. Тільки один поклав біля ніг літньої жінки товстого, аж круглого, тунця кілограмів на два. Пішли знову до човнів, де все ще метушилися жінки й діти, собаки й птахи.
З розгону всунулися на пісок вельботи, з них теж почали зганяти біргусівців, скидати їхні жебрацькі пожитки. Янг побачив нарешті Туна й Натачу. Приїхали! Тун ніс чимось напханий мішок, а Натача — меншу сестричку і чорний, полакований жбан-урну з прахом предків. Така посудина мала бути і в Янговім клунку. Всі хінду з їхнього села не ховали померлих у землю, а спалювали, цим займався бома на своєму мисі, біля води. Янг виловив з води клунок — чи не випала урна-дзбан? Це було б жахливо — згубити родинну святиню. Тоді в людини взагалі обриваються всі коріння, що з'єднували її з життям предків, з тією землею, яка виростила їх самих.
Є урна, слава всемогутньому Вішну!
— Ну, куди ви надумали? — Натача віддала матері сестричку, підійшла до Янга, опустилася колінами на пісок. — Мій батько каже, що треба всім гуртом іти до правителя острова. Так йому той чиновник сказав, на Біргусі. І чим скоріше, тим краще, бо сьогодні ще з інших сіл привезуть людей.
— Не знаю… Нічого я не знаю… Батько… — кивком голови показав Янг, і рясні сльози полилися з його очей. А так не хотілося плакати перед цією дівчинкою! Здавлені схлипування розпирали йому груди, спазми перехоплювали горло. І Натача, точнісінько як мати, погладила його по голові, хотіла навіть і ніс витерти, але Янг не дався. Багато собі дозволяє! Хай іде своїм сестричкам витирає. Чорнопузі всі, кучеряві — негрити, в матір пішли. А батько їхній, Амат, — хінду, як і всі біргусівці.
— Бери батька під другу руку, ходімо. — У голосі Натачі було більше рішучості, ніж у Янга, ніж у інших дорослих односельців.
— Стривай… — Янг швиденько прив'язав за плечі клунок. — Татку, вставай! Татку, пішли! — засмикав він батька.
— Дядечку Ханг, ну, дядечку Ханг! — Натача і Янгового батька ласкаво гладила по голові, по щоках. І той послухався, підвівся на тремтячі ноги.
— Може, ти моя донечка?! Тільки ж я не пам'ятаю, коли ти народилася, коли виросла… Янге, ти бачиш, яка в тебе сестра? — батько почав радісно озиратись. — А де ж мати? Хай би і вона полюбувалася. Янге, поклич матір!
— Вона скоро буде! Вона прийде… — Янг одвернувся, до крові прикусив губу, щоб знову не розплакатись.
Уже всі повставали, хто був прилаштувався під деревами. Уже було за ким іти. Натачин батько забрав собі на руки більшу дівчинку, скликав людей.
— Скоріше до правителя острова! Він допоможе, врятує нас! — з надією гомоніли біргусівці.
Довго довелося блукати по розпечених від жари вулицях Кампонга, поки добралися до резиденції правителя. Не було в кого добре розпитати дорогу, позачинялися всі крамнички й лавочки, кав'ярні й лоточки — спека! Дрімали в затінку пальм на своїх триколісних візках велорикші — беча. Усе живе поховалося від сонця в затінок, чекало, коли спаде жара і парка духота. Тільки увечері почне знову оживати місто. Довелося і біженцям поховатися під кущі та дерева в невеличкому скверику перед будинком правителя й чекати вечора. Бо на їхній стукіт вийшов тільки охоронець з карабіном і сказав, щоб не барабанили даремно, інакше він застосує зброю. До шостої години вечора нікого, певно, не буде. А чи буде о шостій і пізніше — теж невідомо. «Чекайте!»
Охоронець сказав правду: не дочекалися правителя острова і після шостої. Люди, що проходили повз їхній табір, пояснювали, що звичайно правитель вечорами їздить на Рай повеселитись: бо там безліч усяких ресторанів і барів, різних закладів для розваг.
Минув марно і наступний день. Частина біженців порозходилися — начхали на все, почали самі шукати свою долю. Пішла куди очі бачать і сім'я Мансурова, загубилася в Кампонгу. Але замість тих, що не витримали, з'явилися нові нещасні, з інших сіл Біргуса. Янг не міг нікуди відійти навіть пожебрачити, боявся залишити батька самого, щоб не встряв у якусь біду: старий став безпомічним, гіршим за дитину, нічого не тямив.
Харчувалися тим, що приносила Натача з базару. Чек, що його дав чиновник на вказівку Лі Суня, Натачи батько Амат обміняв у місті на гроші. Віддав їх Янгові і просив, щоб економив, бо невідомо ще, коли дочекаються правителя, невідомо, де доведеться притулити голову. Та треба ж буде показати Янгового батька лікареві. А хто захоче дивитись хворого без грошей?
Дочекалися правителя тільки на третій день. Він прийняв делегацію найстарших чоловіків. Янгові ніхто розказував усі подробиці розмови у правителя. Але хлопець сам багато що зрозумів: люди, не приховуючись від дітей, сперечалися, куди краще податись на поселення в гори чи на північне узбережжя Гірського, в джунглі. Гори всіх лякали: не жили на них. Може, краще податись у джунглі, розчистити місце ближче до води, океану?
Назавтра збиратися в дорогу почали на світанку. Чиновник-мусульманин, схожий на малайця, переписав усіх, хто залишався ще біля будинку правителя і сів на ішака: «За мною!» Ніякого інструменту чи речей провідник-землемір з собою не віз. Але так за всю дорогу ні разу з ішака не злазив, навіть малої дитини не підвіз.
Одразу за містом простяглися ліворуч і праворуч кокосові і чайні плантації, подекуди траплялися сільця з хатинами на палях і міцні будинки фермерів та плантаторів з виблискуючими табличками на воротах — «PRIVATE». Потім дорога скотилася нижче, стала грязькою.
Сирі, похмурі джунглі стиснули її з обох боків, швидко дорога перетворилася на стежку. Який несхожий був цей ліс на їхній біргусівський! Не впізнати, які дерева ростуть, усі закриті чужим листям, обвиті ліанами і ротанговими пальмами — як потворними джгутами-зміями. Та й самі дерева, придушені повзучими рослинами, мали вигляд якихось страховищ, покалічених у небувалому побоїщі. Звідусіль звисали гнучкі гірлянди, спліталися у непролазні хащі. Ротанги невідомо де починалися, може, за десятки чи сотні метрів попереду, збоку або позаду, але неодмінно долазили ще й сюди, ніби навмисно заступали людям шлях. Нудотний, якийсь жирний запах квітів — ліан та орхідей, гниття гумусу наморочив голови, терпко забивав дихання. Роями дзвеніли москіти, з гілок падали на голови, за комір огидні сіро-зелені п'явки, відразу ж присмоктувалися до тіла. Люди безперестану обгрібалися від п'явок, відмахувалися од москітів. Покусані обличчя й руки, ноги, відкриті частини тіла порозпухали і нестерпно свербіли, безупинно кривавили укуси п'явок. Зовсім зникла стежка кілометрів за десять від Кампонга.
Провідник зупинив віслюка.
— Пройдете ще з кілометр — і буде струмок, прісна вода. Праворуч — берег океану, до нього теж майже кілометр. Увесь цей куток — ваш. Тут землі султанату, державні. Корчуйте, розчищайте, оселяйтеся. Хто скільки зможе окультурити землі — вся і буде його. Перші три роки ніяких податків у казну платити не будете… — І, хльоснувши ішака дубчиком, бігом погнав назад. Трясся і хапався то однією, то другою рукою за шию, віддирав п'явок.
Коли дорогою нарікання на долю, плач жінок і дітей були ще слабкі, люди на щось сподівалися, то тепер почулося суцільне жіноче голосіння. На загибель їх сюди привели! Хіба можна жити в цих гнилих нетрях? А як же злагідно було на їхньому Біргусі! Яке там повітря, який білий пісочок на березі! Як добре росли пальми! Який урожай давали — по три рази на рік!
— Ма-амо, п'явки!!! А-а-а-а!.. — не стихав дитячий крик.
— Тихо! Ми ще не бачили ні струмка, ні берега моря! — старався всіх перекричати Амат, Натачин батько. — Треба ще потерпіти годину-дві. Я піду розвідаю, як і що, а ви розпалюйте багаття, робіть побільше диму… Щоб москітів розігнати! — Він витягнув з мішка сокирку. — Хто ще зі мною?
Згодилися йти багато хто, але Амат вибрав Амару, в нього був на поясі ніж, як і в Раджа. Янг такими очима дивився на Амару, на Натачу, що дівчинка почала просити батька:
— І Янга візьми! Він добре по деревах лазить… Він… плаває краще за всіх нас! — І зашептала голосно Янгові: — І сам просися, язика проковтнув? А я понаглядаю за твоїм батьком, не турбуйся.
Жінки і всі, хто залишався на місці, почали виривати й витоптувати траву, обламувати над головами гілля, щоб не так зручно було нападати п'явкам. Інші збирали найсухіший хмиз, щоб роздмухати огонь.
Птахи, що були притихли від людських голосів, знову почали перекликатися в кронах дерев. Один реготав, аж заходився, ніби знущався з обдурених людей, яких кинули в джунглі на поживу п'явкам і москітам.
Перший пробирався дядько Амат, спритно махав сокиркою, прокладаючи дорогу. Подекуди залишав і зарубки на деревах, щоб легше було знайти дорогу назад. Ліани були і з круглими стеблинами, і з гранчастими, грані часом були гострі, з шпичаками і колючками-гачками. Петлі зі стеблин не завжди піддавалися з одного удару, спружинювали і гойдалися, доводилося підлазити під них, пірнати, відхиляти з дороги. З деяких розрубаних стеблин струмували то білий сік, то вода, з деяких вилазили бліді мурашки або терміти. А раз на ніс Янгові упав жмут синюватого жабуриння надеревної жаби.
До струмка вийшли непомітно, бо він не дзюрчав, не булькав. Просто раптом побачили, що калюжі злилися в одну і, здається, стали чистішими. Але течії майже неможливо було помітити, каламуть і гнилизна, піднята ногами, так і залишалася біля слідів. Задоволено пополоскали руки, груди, обличчя від липкого поту й павутиння і пішли далі. Все більше й густіше траплялися якісь водяні рослини з круглим листям. Буяли папороті, схожі на пальми, і пальми ніпа з довжелезним, ніби порізаним листям.
Потім усе-таки побачили, куди веде течія, і мацали дно палицями, щоб не потрапити на глибоке або в якусь драговину. Почалися мангрові зарості, вони дедалі густішали, поки біля самого моря не стали суцільними. Часом під водою нога натикалася на гострі піки паростків — це попадали з деревець-кущів з готовими корінчиками і стеблинкою, жадібно вхопилися рости насінні зачатки. У Янга вже не вистачало сили витягувати з драговини й мулу ноги, спотикався на кожному кроці, шкандибав, але перепочинку не просив.
Щоб ненароком не впасти у драговину, Янг ухопився за стеблини, завис грудьми на кущі. Все! Сили більше ані крапельки… Хай вони йдуть собі куди хочуть, а він ні з місця не зрушить. І голосу не подаватиме, щоб не турбувати, не зривати їм походу… І раптом Янг помітив на стеблинах біло-сольові позначки і мимоволі приміряв до себе: ого, доходять до шиї! А якщо ноги більше загрузнуть, то й до очей… Це ж океанський приплив позалишав мітки! Невже Амат і Амара не бачать іх, не розуміють, що може статися, коли вода почне прибувати?!
— Ге-е-ей!.. — прокричав хрипко. — Сті-ійте!
«А-я-яй, уже і вода назад повернула, пухне, росте…»
Янг побіг, хлюпаючись, спотикаючись, падаючи. З коріння градом сипались у воду мангрові краби і стрибуни. Коли вже той океан покажеться, коли закінчаться оці прокляті мангри?
— Ну чого ти кричиш? — Амат сів на вигнутий корінь. Обличчя і шия в крові від роздушених комарів. Дядька вже теж не тримали ноги.
— Приплив!.. Дивіться!.. — показав Янг на білі мітки на стеблинах і під ноги, на течію. Спіткнувся і плюхнувся животом, подряпавши бік.
Натачин батько глянув скоса на смужки на стеблинах і почав лаятись:
— Сволота! Злі духи, а не люди! Хіба ж можна жити в такому місці?! Та тут же ніде ніякого пагорба немає! Де тут з човном приткнешся? Де хату будувати?!
— Там теж скрізь глей і мул, нема твердого берега, — вернувся до них Амара, махнувши в бік моря рукою. Устиг хлопець пройти уперед метрів на тридцять.
— Навмисно на загибель нас сюди послали… Нікому ми не потрібні! О, Вішну, о, всемогутній! Чи бачиш ти, як знущаються над твоїми дітьми?! — піднімав Амат угору кістляві руки, а по щоках текли краплі поту чи сліз.
— Так нам, дурням, і треба, — плюнув Амара. — Не гроба було піддаватися янкі, не треба було залишати Біргус! Ці американці готові увесь світ проковтнути, тільки поступись.
Янг почув майже те саме, що говорив брат Радж. Значить, Амара і Радж — заодно?! О, якби всі біргусівці були такі, як Радж і Амара!
— А що ми могли зробити голими руками? У них і права, і сила, і зброя… — розпачливо зітхнув Натачин батько.
— Що? Багато чого… Шкода, що Раджа немає з нами… Султан не менший ворог, ніж оці янкі!
Дядько Амат перелякано оглянувся, він забув, що перебуває не на вулиці Кампонга, а в безлюдних чагарниках. Потім насторожено глянув на Янга — а може, його треба остерігатись? Може, він проговориться про такі розмови? І сказав:
— Не будь дурною черепахою, не лізь напролом. Та як упреться в дерево, то пнеться, лізе, поки не здохне.
— Він свій хлопець, — поклав Амара руку на Янгове плече. — У нього в самого великий рахунок і до янкі, і до султана.
Янг захопився рибками-скакунами, вони вже посміливішали і знову почали видиратися з води, міцно стискуючи плавниками стеблини й коріння, ніби присмоктуючись. Та варто було рвучко махнути рукою, як рибки падали у воду, миттю знаходили там якусь опору, виставляли над поверхнею лупаті цікаві оченята: «Хто це лякає?»
Янгові пощастило схопити двох рибок.
Там, де мав бути океан, щось протяжно і важко плюснуло, ніби обвалився підмитий берег. Усі насторожилися.
— Ходімо швидше, вода прибуває! — підвівся Амат.
— Дядьку, а крокодили тут водяться? — запитав Янг, переляканий сильним плюскотом позаду.
— Не повинно бути: і острів не дуже великий, і річка мала, — замість нього відповів Амара. — Іди посередині, якщо так боїшся, — і пропустив Янга йти другим.
Чи приплив підганяв, чи той уявний крокодил — верталися скоріше. Хотілось бути якомога далі від згубного місця.
Біля вогню знайшли менше десяти чоловік, і то сиділи тільки сім'ї Амата, Амари і Янгів батько. Сиділи, оповиті димом, і позакутувавшись хто як міг.
Янг підпік на жару принесених скакунів, одну рибку дав батькові, а другу зхрумкав сам. Це була єдина їжа, якою сьогодні підживилися. Але хіба це харч? Тільки дужче їсти захотілося, розвереджений шлунок нив і бурчав.
І хоч була страшенна спека, а ліс до краю наповнився задушливими запахами, парким туманом, рушили назад. Далі, далі, подалі звідси! Здавалось, коли вони ще трохи затримаються, то разом з цими випарами наповзе на них якась пошесть, і не буде вже від неї ніякого порятунку. Янгів батько скаржився на біль і чи то скиглив, чи то плакав, як маленький. Янг і втішав його, і пригортав, умовляв потерпіти ще трішки. Спинилися відпочити тільки через якусь годину. І то, може, ще повзли б, якби не виявили, що ті, хто втік раніше, не дочекавшись наслідків розвідки, теж лежать покотом у затінку дерев, сплять як убиті. Тут було вже сухо, і ліс мав вигляд не такий похмурий і дикий. Попадали майже непритомними й вони.
Через години дві, коли люди почали просипатись і потроху ворушитись, Натачин батько спробував поміркувати вголос, чи варто завтра лізти в гори, щоб подивитися, яке там місце. І до самого Кампонга про це говорили, де влаштували ще один привал. Жінки люто нападали на нього, їм треба було на комусь зігнати злість. А хіба Амат у всьому винуватий? Докричалися до того, що нікуди вони з Кампонга не підуть. Коли чоловікам хочеться, хай поневіряються. Але ж хай не забувають і про сім'ї, про те, що треба годувати дітей.
Звідкілясь з'явився п'яний Пуол. Насміхався і глумився зі своїх земляків. Хоч як чіплявся, ніхто не хотів з ним розмовляти. Зрештою Амара надавав йому стусанів.
— Т-ти ще мене запам'ятаєш! Кров'ю вмиєшся! — п'яно погрожував він і, випинаючи бороду, похитував головою, ніби хотів вигвинтити її з коміра.
Хтось порадив: коли будувати якусь халупу, то найлегше це робити на околицях Кампонга. Там скоріше можна і готовий куток найняти. На смітниках і звалищах можна назбирати якихось картонних коробок, фанерних ящиків на стіни, нарозламувати порожніх бочок, вимудрувати з целофанових мішків шматки плівки на покрівлю. Поступово приставали до розмови всі чоловіки, тільки Янгів батько мовчки хитався на всі боки, щасливо усміхався, потім спробував щось плести з лозинок і пальмового листя, надягав ці незграбні плетенки-капелюшки на голову й усміхався ще щасливіше.
Зробив чоловік дах над головою!
— Він уже не чує нас… Він з Вішну розмовляє… Він божа людина, хіба ви не бачите?! — зашепотіли жінки, поглядаючи загадково на Ханга. Потім почали перешіптуватися так, що Янг нічого не міг розібрати. Жінки й чоловіків покликали. Першими — діда Амоса і старосту Ганеша. У всіх був змовницький вигляд.
Дедалі таємнішим і глухішим здавався шепіт. Але повіки Янга, як на лихо, важчали й важчали — хоч розпірки вставляй. І він не помітив, як знову заснув.
Прокинувся від того, що Натача делікатно затискувала йому ніс, посмикувала за вухо.
— Сонько, встава-ай… Проспиш усе на світі!
Односельці були вже на ногах, прилаштовували за плечима клунки, дітей. На Янга і особливо на його батька поглядали шанобливо, з блиском надії в очах. Такий блиск Янг не раз бачив, коли односельці молилися Вішну, розмовляли з самим Вішну… Янгів клунок теж хтось узяв на плечі. — «Нічого, нічого, ви — відпочивайте…» Батька чимось почастували, він жував, злизував з долоні крихітки і був дуже задоволений життям. Нічого не розумів Янг: що могло змінитися? Чому раптом така увага й повага? Усі ці дні кожний був зайнятий сам собою, думав передусім про себе і свою сім'ю, тільки одна Натача, спасибі їй, допомагала. То що ж сталося? Що проспав Янг — дуже важливе і для нього, і для батька? Спробував розпитати Натачу, але вона відмовчувалася або загадково поглядала на всі боки і стискувала губи. Хіба їй заборонили до пори до часу говорити про це?
Опікувати Янгового батька став дід Амос, худий, як висохла цикада. Помічником у нього був дядько Амат.
Коли нарешті сяк-так розселилися у хатинках на околицях (за гроші бідняки ладні були порозумітися, дати куточок і біженцям), для Ханга дід Амос найняв хлівець без вікон. А Янга до батька не пустили, хоч як він просився, хоч як умовляв. На двері хлівця почепили замок і Янга проганяли, щоб чого-небудь не передав батькові. Раз на день дядько Амат приносив Хангові воду і більше нічого не давав. Батько спочатку стогнав і вив — якось жахливо, по-звіриному, просив їсти і плакав. На третій день уже тільки стогнав і не вставав з купи листя, нагорнутого в кутку хлівця. Янг підглядав за ним у щілини, і серце обливалося кров'ю. Якось підкрався, щоб підсунути під двері пару бананів, куплених на базарі. Звідкись виринув дід Амос, перелякано поштовхав Янга від дверей, вернувся і сів під стіною вартувати.
— За що ви його посадили до в'язниці? За що знущаєтеся?! Що він вам поганого зробив? Його лікувати треба, лікареві показати! А ви… а ви… — сльози душили Янга.
— Він повинен усі ці дні постити справжнім постом, — сказав дід Амос і почухав худі груди. — Ти не загубив тих грошей, що по чеку видали?
— Є ще трохи…
— Бережи. Дуже скоро знадобляться. Так на жодне запитання й не відповів.
Янг і без того зберігав гроші. За всі дні потратив тільки два долари і тридцять п'ять центів. Янг пам'ятав, що гроші потрібні будуть, щоб показати батька лікареві. Тільки коли це станеться? Навіщо посадили під варту хворого батька? Якби жили на Біргусі і коли б живий був бома, то все лікування могло б коштувати значно дешевше: занесли б знахареві двох курей, і він вигнав би з батька злого духа. Бо батько став не святою людиною, не божою, а навпаки — у нього вселився злий дух і мутить розум. Цікаво, чи є в Кампонзі бома? Чи може лікар замінити його?
І що односельці вирішили зробити з батьком, навіщо примушують його голодати? Янг вирішив нікуди далеко не відходити від хлівця, на ніч залазив у якийсь курятник. Добре, що господареві кури не хотіли там ночувати, а кожного вечора вилітали, кудкудакаючи, на панданус. А будка гарна, так затишно в ній — аби ще довша, то можна було б і ноги випростати. І курми майже не пахне, всю підлогу Янг застелив сухим листям, на стіни приліпив кольорові знімки моря, зелених островів і рожевих палаців — повиривав з якогось часопису, знайденого на звалищі.
Сама того не бажаючи, видала таємницю Натача. Якось в присмерку забігла у двір, стала на коліна коло будки. У руці за спиною щось тримала.
— Ти вже спиш? Ой, як у тебе тут гарно! От якби й мені таку хатку! — щебетала вона. — Навіщо люди роблять великі хати? Аби залізти можна було, від дощу сховатись. А не захотілося на цьому місці жити, устав, перебіг з хаткою на спині на інше місце. Так і мандрувати можна — з хаткою на спині!
— Уночі добре. А спробував удень залізти, то трохи не спікся.
— Ще б пак! — Натача побомкала пальцями по бляшаному дашкові, який був зроблений з розплесканих бідонів. — Сонце як напече… Слухай, тебе теж беруть на Головний острів.
— Куди-и-и? Хто бере?!
У Янговому голосі було стільки здивування, що Натача перелякано затиснула собі рот.
— Ой, а я ж думала, що ти все знаєш! — Вона поквапно почала вставати, щоб утікти, але Янг висуну і спритно ухопив її за руку.
— Ану — лізь сюди! І розказуй… Усе, що знаєш!
Ахкаючи від цікавості й повискуючи, Натача залізла в будку.
— Ти знаєш, що скоро наше храмове свято?
— Ну… — відповів Янг. Справді, щось про це чув. Щороку буває.
— Твого батька повезуть на Головний. Він кавадзі понесе з жертвами Вішну! Він тепер найближча до бога людина, і його Вішну послухається. Вішну повинен нам усім допомогти, усім біргусівцям!
— А якщо з сусіднього села більшу жертву Вішну занесуть? То бог їх послухається, їм допоможе, а не нам? — наївно питав Янг.
— Ні, Вішну і нас пожаліє, він добрий і всемогутній! — палко шептала Натача. І так близенько від Янгового обличчя, що він відчував її гаряче дихання, а кучеряві пухнасті кіски Натачі ні-ні та й лоскотали йому ніс. — Роздягайся! — раптом сказала Натача, хоч Янг і так був тільки в трусиках. І вона розтулила кулак, показала, що принесла. У твердому, наче картон листочку фікуса із загнутими ріжками лежала якась сірувато-жовта смола. — Дід Амос мазь зробив. Давай я тобі помажу, де покусано. Скоріше заживе.
— Батькові треба було б помазати. У нього на всьому тілі утворилися виразки.
— Не можна батька лікувати, дід казав. Чим більше він страждатиме, тим більше очиститься його душа, ближче буде до бога. Лягай! — наказала Натача і навіть штовхнула у плечі.
Янг простягся з кутка в куток спиною догори — якраз вистачило місця. Натача подихала на мазь, ще дужче розігріваючи, почала умочати в неї пір'їнки і змащувати шию, спину, руки — легенько, делікатно, похукуючи на ранки.
«Якби ж послухав Вішну! — думав Янг. — Якщо послухає, варто для цього й постраждати. Зате всім односельцям буде полегкість, почне щастити з роботою, знайдуть де і за що свої хатки будувати. А може, і на батька зверне Вішну увагу? Усе ж таки кавадзі понесе… Боже, зроби так, щоб став він нормальною людиною, щоб його розум прояснився!»
— А ти собі мазала? Давай я тобі… — поворухнувся Янг.
— Мазала! Лежи спокійно… От, бачиш, на руках — підсихати ранки почали… Тут трішки мазі залишилось, заховай на інший раз. Ну, я побігла! А то ще побачать нас разом! — Натача схопилася на ноги — буц головою об дах! Трохи не звернула його набік.
Майже цілу ніч лив дощ. Гримів, не стихаючи грім, краяли небо сліпучі блискавки. Двором мчали потоки води, виносячи сміття й нечистоти. Янг сидів по кісточки у воді — халабуду підтопило — і, жахаючись і молячись, слухав грозу, слухав, як стогне і скаржиться комусь батько.
Заснув, може, на світанку, притиснувшись у куток, і тільки намучився, а не виспався. Потім перебрався під хлівець, де був замкнутий батько. Янг устиг заснути під дверима знову, як розбудив його Амара.
— Здоров, володарю землі й неба! — дивно привітався він.
— Безсмертний[2], ти?.. Знайшов володаря!
— А що? Уся земля під тобою, небо — над тобою. Хто все це зможе у нас відібрати? Ніхто. Поки будемо живі — ніхто.
— Піді мною землі на крок, та й та чужа. Острів відібрали, хату зруйнували… Ні мами, ні тата… — Янг боляче скривився, ще мить — і він розплакався б.
— День, розпочатий зі сліз, не приносить удачі, як каже дід Амос. На ось, підкріпися. Та підемо… — Амара простягнув йому два варені плоди пандануса. На плечі в Амари висіла біла целофанова торбинка, видно, не порожня, бо спід її важко відвисав, розпирав торбинку на всі боки.
— Куди… підемо? — навіть трохи злякався Янг. Протер очі, почав вигризати, висмоктувати м'якіть із твердих волокнин-жил, якими були пронизані плоди.
— Ми повинні з тобою взяти на себе те, від чого відмовилися дорослі. Коли найстарші сходять з дороги, уперед повинні виходити ми.
— Ще сонце низько, а вже напекло тобі голову.
— Не бійся, я не заговорююся. Нам треба оглянути гори. А може, й справді знайдемо там вільну землю? Усе, що виявимо, побачимо, розкажемо людям.
— Виявиш, роззявляй рота… Як на болоті, у манграх… У тебе нічого більше немає з їжі? Може, батькові підсунемо поки немає діда Амоса? — Янг поглянув на Амарову торбинку.
Цікаво, як він ставиться до ув'язнення батька? Амара ж більше освічений, уміє читати й писати, а не такий темний, як дід Амос. З Раджем дружив, а Радж багато чого бачив, багато що знає. Щодня з усякими буржуями зустрічається, з усього світу з'їжджаються ті буржуї на Рай. А Радж з ними і по-французькому, і по-англійському…
— Взагалі… я дещо припас… — поплескав Амара по торбі, збентежено покашляв. — А раптом ми нашкодимо? Нагодуй зголоднілого — одразу померти може.
Янг мовчки злизав сльози з губів, витер щоки. Подивився на двері хлівця, ніби попрощався навіки.
— Я готовий.
Пішли не в той бік, де кінчалися халупки бідноти й починалося звалище, а значно лівіше, на південний захід, угору по схилу. Тут були привілейовані квартали, білосніжні котеджі серед плантацій бананів, ананасів, кокосів і горіхових пальм. То тут, то там на обплетених дротом огорожах, на парканах, на воротах висіли вивіски «PRIVATE».
— І тут прайвіт, прайвіт… — читав ці надписи Амара і зціплював зуби. — І тут не сунься, давно все стало приватною власністю.
Нарешті передмістя закінчилось. Схил гори став набагато стрімкіший. Земля була вже скеляста, помережана ярами і ровами, зарослими лісом. Деякі дерева — нахутакові — були схожі на велетенських багатоніжок з потворними довгими лапами, їхні стовбури майже лежали, розстеливши крони по камінню. Зрідка траплялися на терасах вузенькі латки городів, були й покинуті ділянки, зарослі колючими кущами і бур'яном. Дерло в горлі від диму — подекуди вирубували й випалювали ліс, щоб розчистити хоч маленьку ділянку, наносити туди землі. Чоловіки, які цим займалися, лазили по схилах, як мавпи, були майже голі, з невеличкими пов'язками на стегнах. Темні тіла блищали від кіптяви й поту. Хворостиння горіло слабо, більше диміло, було ще сире від нічного дощу. Амара спробував заговорити то з одним, то з іншим.
— А що — оті покинуті ділянки, на терасах, нічиї вже?
— Можеш вважати — нічиї. Там що-небудь зможе рости тільки років через п'ять. А то й ніколи — поливай не поливай.
У голосі чоловіків були втома і розпач, і хлопці зрозуміли: люди нічого доброго від своєї праці не ждуть.
Дедалі частіше траплялися величезні напливи чорно-бурої лави — ніздрюваті, вкриті мохом. Ніби якийсь велетень, а може, й сам бог Вішну замісив десь там, угорі, тісто, а воно так бурхливо підходило й пухкотіло, що розповзлося на всі боки.
Видиралися, подавали один одному руки або гілки ліан і зрештою опинилися ніби на плоскогір'ї. Подивилися на всі боки — і крізь гущавину зелені побачили внизу воду. Не рівнина тут була, а западина з озером. Справжня ж гора височіла ще далі за озером. Сама верхівка її була не зелена, а буро-синя, затягнута завісою туману чи диму. В одному місці серед чагарників білів, пінився невеликий водоспад. Але до нього, мабуть, було далеко, бо шуму води не чули.
— На ту гору не поліземо, ми ж не божевільні… — якось байдуже сказав Амара. Відчувалось, що він втратив уже всяку надію щось знайти.
— То давай хоч озеро обійдемо, спустимось до води, — запропонував Янг.
— Кальдера називається… На місці цього озера було колись жерло вулкана, — сказав Амара. — Дивно, правда? Не на самій маківці гори, а збоку.
— Не вигадуй, — не повірив Янг. — Я на малюнку бачив вулкан, там з верхівки гори дим, огонь і каміння летить.
— Був, кажу, вулкан, але погас. Може, сотні, може, тисячі років тому. А тепер у кратері вода й ліс.
— А може бути виверження знову?
— Може. А коли — ніхто не знає. Зійдемо нижче?
Янг ліз за Амарою, старався повторювати всі його рухи, хоч іноді важко було дотягнутися до гілок або до виступів, якими той користувався.
— Вода!… Холодна… І чиста, а здавалося спочатку, що чорна.
Хлопці повисли, тримаючись однією рукою за гілки, а другою зачерпуючи воду, і пили, ніяк не могли напитись. Смачна вода, тільки, здається, трохи чимось пахне, ніби тухлим яйцем. Янг устиг виголодніти за цей час і захотілося знову підкріпитись. Але Амара навіть не заїкнувся про їжу.
— Ходімо, ходімо далі…
Легко Амарі квапити — «Ходімо…». Аби Янг мав такий зріст і стільки сили, то й він би так спритно стрибав, ліз, зависав на руках, розгойдувався, щоб стрибнути з виступу на виступ.
Потім метрів сто йшли берегом озера, повз саму воду вела обмілина з сіро-бурого гравію, гальки, латок вулканічного синього попелу, закам'янілого від давності, а над головою зависали кам'янисті брили. Чули вже шум води, але це був не той маленький водоспадик, що бачили здалека серед скель і зелені. І струмок був менший, і вода тут скакала з каменя на камінь, як по приступках. Біля гирла і береги струмка, і берег озера, навіть обмілина скрізь розриті, перекопані. Купи піску, гравію були слизькими, стоптаними людськими ногами, помітні сліди й від босих ніг, і від грубих черевиків або чобіт.
— Хтось рився, як свиня, — ніби сам собі сказав Амара. Щось йому не подобалося, щось тривожило. Він озирнувся на всі боки, але що-небудь побачити далі на березі й навколо було неможливо — перешкоджали скелі, кущі й дерева. — Що він тут шукав? — Амара присів, поводив рукою по піску, погрібся в ньому.
Янг теж помацав, потер пісок, пильно придивився до крупинок і камінчиків.
— Може, якісь самоцвіти коштовні, — сказав він.
— Давай трішки піднімемось угору.
Амара майже на карачках поліз по воді, по каміннях, Янг за ним. Вони швидко намокли з голови до ніг. Коли отак піднялися на плоскогір'я, то побачили, що струмок тут спокійніший і ширший. Скрізь на березі пісок насипаний пагорбками, навіть у воді, можна було побачити каміння, зсунуте зі своїх місць. Пройшли ще трохи до місця, де струмок розділявся скелею на два. Перейшли через перший струмок, обігнули скелю, побрели вниз лівим берегом найширшої протоки, який усе далі брався праворуч. Сліди невідомих шукачів або дослідників помічалися і тут: то у воді на мілкому, то на самому березі сіріли купки гравію й піску, камінчиків, ніби хтось розсортував зачерпнуту з дна дрібноту. Сліди й тут були подвійні — від грубого черевика або чобота і від босих ніг. Отже, шукач був не один?
З-за невеликого повороту вдарив у вуха шум водоспаду. Перед самим водоспадом течія в струмка була бурхлива й стрімка, хлопці не наважилися заходити у воду, щоб не збило й не покотило по камінню вниз. Пішли й далі теж лівим берегом. Скелі тут ледь не заходили в озеро, а водоспад зостався трохи позаду й праворуч. На самому урвищі сіли, зачаровані красою.
Звідси можна було оглянути добру половину озера. Там, де поверхню освітлювало сонце, вода здавалася ніжно-блакитною, трохи зеленуватою, а там, де була тінь, — темно-зеленою і фіолетовою. Дальню частину озера приховував схожий на здвоєний пухкий корж, зарослий кущами острівець. Унизу, під хлопцями, простяглася бухточка, майже всю її огортав затінок. Бухту оточував низький, густо засипаний камінням берег. Біло-сині пасма водоспаду (звідти несло на хлопців холодну мжичку) обрушувалися на цей природний брук, губилися між камінням, залишаючи на їхніх боках і лисинах клубки білосніжної піни-шумовиння. І скрізь повз бухту, де тільки можна, були насипані пагорбки, багато каменів були зрушені з місця.
Янг хотів уже шукати спуск униз і першим скотився на берег бухточки, як Амара ухопив його за плече: «Ховайся!»
Майже з-за такого самого виступу скель праворуч від бухточки плив під поверхнею води якийсь чоловік у чорному гідрокостюмі з жовтою смужкою на боці. Руками не гріб, руки були чимось зайняті, перебирав тільки ногами з ластами. Ось над водою показалася половина блискучої чорної кулі — голови плавця, висунулась і трубка. З трубки бризнув фонтанчик води… Плавець повернув до берега, голову підняв з води більше, але обличчя не можна роздивитися — закрите було склом маски. Ось уже дістав він ногами дно, випростався, важкий свій вантаж взяв під одну руку, нахилившись на другий бік, щоб урівноважити вагу. Тримав під рукою ніби обрізок з якогось бака із зачерпнутим десь на дні піском. Мабуть, у днищі металевого бака були пробиті дірочки, бо знизу численними струмочками текла вода. Невідомий зірвав маску і трубку, поклав на своє металеве решето, взяв його вже обома руками, притискуючи до живота.
— Піт! — покричав заклопотано на обидва боки. — Піт!
Той, кого кликали, не відгукувався, його ніде не було видно.
— А що! Я так і думав: не один чоловік тут колупався, — прошепотів Амара. — І не один день.
Незнайомий видибав на берег, поставив своє решето, зняв з ніг ласти і стомлено сів на камінь.
— Що будемо робити? Може, спустимося запитаємо, що вони тут шукають? — запропонував Янг.
— Цс-с-с… Дивись! — кивком показав Амара ліворуч.
З-під навісу скель, уже з їхнього боку, виплив на невеличкому гумовому човні, веслуючи широкою і короткою лопаточкою, ще один незнайомий. Був він у смугастих, ніби американський прапор, трусах і пляжній білій шапочці з прозоро-синім довгим дашком. Може, він плив від того струмка, де тільки що мацали пісок і хлопці? Як вони не помітили цього човняра, а він — їх?
Човен насунувся днищем на берег. Човняр виніс бордове пластмасове відро з піском і мілке, але довге пластмасове коритце з виламаним з одного вузького боку бортом. Поставили коритце трохи похило, насипали на нього пісок, поливали водою. Топталися навпочіпки, мацали і, мабуть, нічого доброго не вимили, не знайшли, бо той, у шапочці, раптом зі злістю шпурнув відро. А той, що в гідрокостюмі, щось сказав, і вони засперечалися, показуючи в різні боки і навіть на острів.
— Про що вони? — прошепотів Янг.
— А ти хіба не розумієш по-англійському?
— Слабо. Дуку-матрос трохи вчив, але…
— І я слабо. Щось про золото говорять.
— Ама-а-ара?! — видихнув схвильовано Янг. — Вони шукають золото? А що, коли нам спробувати? А раптом пощастить!
— Не сподівайся. Ніколи ніхто ні на Біргусі, ні тут не казав, що на Гірському є золото. Якби хтось знайшов його, то знаєш, що б тут почалося? Кінець світові.
— Але ж вони не так собі шукають! — палко заперечив Янг.
— Шукають! Може, якісь дурні туристи. Думають, коли від'їхати на тисячі кілометрів, потрапити на якийсь острів в океані, то можна повні кишені самородків або золотого піску нагребти. Ходімо звідси!
Обхід озера забрав ще з годину. Поки лазили, видиралися, виявили із західного боку, ще два струмки, які впадали в озеро.
— Хіба воно бездонне? — здивувався Янг. — У нього он скільки ллється, а з нього — ні струмочка.
— Висихає… — сказав Амара, але відразу ж додав: — Ні, не може стільки висохнути. Куди ж дівається вода? Он, по камінню можна побачити — не змінюється рівень.
— Воно хоч і в колишньому кратері, але набагато вище від рівня океану. Якби прорвалася вода через ці скелі — от шугонуло б!
— А може… А коли воно під землею тече в океан? Може бути таке?
— Може. Вулкан, землетрус чого хочеш можуть наробити. Але якби вода провалювалася, то вона б кружляла, вир був би. От дурні, треба було краще приглядатися до поверхні.
Янг зійшов по камінню до самої води, нарвав листя, шпурнув на воду. Листя розлетілося, впало, може, за якихось два метри від берега. Упало і лежить собі спокійно, нікуди його не несе, не крутить.
— Вдруге не будемо обходити! — зітхнув Амара. — Нам треба ще південний схил гори розвідати — до самого моря. Якщо і тут нічого не знайдемо… — Амара не договорив, розпачливо махнув рукою.
Південний схил здався не таким довгим, і був він набагато крутіший, ніж східний, який вів до міста. Нагромадження скель, тріснутих і розірваних напливів лави було більш дике і малодоступне. Тут дерев і кущів було менше, та й ті надто вже покручені й зігнуті. Ніде не помітили навіть маленької, хоч трохи рівної латочки, щоб можна було зачепитись, наносити туди землі й розбити хоч невеличкий город. Скелі закінчилися раптово обривом, далі внизу простягався піщаний берег, до білого прибою було метрів сімдесят. Подекуди на піску було розкидане поодиноке каміння і скелі, росли колючі кущі-молочаї, стирчали волоті султанської трави, сиділи кактуси. Чималий клапоть піщаного пляжу коло води був відгороджений щільним парканом, поверху якого було насновано три ряди колючого дроту. Згори хлопцям було видно, що діється за огорожею: зі східного боку площадки стояли два намети, підіткнуті з боків, щоб продувало вітром. Із західного долинало густе й часте чахкання. Там стояв на чотирьох колесах двигун, трохи схожий на той, що бачив Янг на понтоні в лагуні їхнього Біргусу. Посередині, ближче до паркану і до хлопців, підіймався автомобільний причіпний вагончик з високими й низькими антенами нагорі. Майже по прямій лінії за ним близько біля води лежали якісь ящики й смугасті бочки з паливом, а вже зовсім на воді при березі видно було катер чи глісер.
Довго стежили хлопці, поки дочекалися хоч якогось руху за парканом. З одного намету вийшов робітник, попрямував до двигуна. Постояв там, постежив за приладами і знову вернувся у намет. Тільки добре придивившись, хлопці помітили, що від двигуна до вагончика з антенами і від нього до берега нібито повзуть чи шланги, чи проводи-кабелі.
І ще одне вразило: на морі гойдалися розкинуті великим півколом гігантські поплавки — біло-червоні смугасті бочки. Вони були з'єднані рамами попарно, і з середини кожної пари стирчав угору стержень з вивіскою. Що було написано на тих вивісках, можна було прочитати хіба що тільки, в бінокль.
Хлопці зійшли вниз, насторожено пішли повз паркан. Із східного боку, де Кампонг, виявили на паркані бляшану вивіску з написом. Текст був охоплений справа і зліва червоними знаками оклику — один крапкою вгору, другий — крапкою вниз. Амара довго вчитувався, щоб зрозуміти, і Янг нетерепляче підганяв: «Ну що? Про що тут?»
— Якась наукова експедиція з вивчення океану. Американська, здається… Заборонено наближатись, особливо морем, ближче ніж на двісті метрів.
— Якби Радж був, він би геть усе переклав! — прошепотів Янг.
— А що тобі не зрозуміло? — ніби розсердився Амара, відтягуючи Янга від паркана. — Ходімо, поки нас не спіймали… Там зовсім з острова прогнали, тут — заборонені зони. Наче не в своїй країні живемо, а…
Амара йшов смугою припливу — швидко, розмашисто. Янгові довелося пришвидшити ходу, аж у лівому боці закололо. Збирався вже запхинькати, та Амара спохопився:
— Розігнався я… Їсти хочеш?
Про це можна було й не питати! Яку вже добу надголодь.
Зійшли до самої води, посідали на гарячий, мов жар, камінь. Янг не витримав, похлюпав на камінь водою і сів удруге, на мокре. Поопускали натруджені, поколоті ноги у воду, в ласкавий прибій. Часом вода била в камінь і не дуже мирно, обдавала з головою. Але хлопці не зрушували з місця, було приємно.
Підкріплялися вареною маніокою, кожний думав про своє. Пожвавили їх трохи дельфіни — двоє їх пливло уздовж берега по цей бік рифів, раз у раз плавно і граціозно вискакували з води, описували в повітрі то малі, то великі дуги, майже без бризок зникали під водою.
— Ось кому добре живеться — позаздрити можна, — сказав Янг, милуючись.
— Що, Радж тобі про це казав? — іронічно посміхнувся Амара. — Чи самі дельфіни?
— А кажуть, що вони вміють говорити, тільки не по-нашому. От якби навчитися розуміти їх!
— Дельфіна?! Тут і людину важко зрозуміти… Навіть ту, котра однією й тією ж мовою з тобою говорить. Яка то цяця? Чим дихає? Пуол отой… Хто б міг подумати, що в нього проявиться таке? А ми з Раджем один час навіть спілкувалися з ним.
Дельфіни вернулися, пропливли уже набагато ближче до берега, навіть були спинилися, ніби прислухалися до чогось. Потім тихо віддалилися, описуючи півкруги навколо бочок-буйків.
Щось їх тривожило.
А Пуол у цей час був на Головному острові. Привіз туди його худий рибак на моторизованій джонці з намальованими спереду човна, на «щоках», великими: очима дракона. Як сідав у човен у Кампонгу з трьома іншими пасажирами, сказав господареві, що віддасть гроші на Головному: немає дурних раніше платити. А раптом мотор зіпсується, чи ще щось? А тицьнулися в причал на Головному, то показав човняреві замість грошей ніж, покивав бородою: «Пискни — умить п-приріжу!» Тинявся вулицями Світтауна — столиці, Духмяного міста, посвистував, радів життю й тому, що вирвався на волю, на простір. Раз у раз засовував руку в кишеню, де шаруділи новенькі долари. Украв у батька чек, коли заявився був на Гірський, одержав на нього гроші, і тепер відчував себе незалежною людиною. Як влаштовуватимуться батьки на новому місці без грошей, він не хотів і думати. Забув він і приказку: продавши матір і батька — не розбагатієш.
Дурний отой матрос Дуку, що вчив їх колись грамоти. Як почне розказувати, де побував та що бачив, які дива є на світі… Не могло простому матросові спасти на думку, якою отрутою лягають в душу Пуола його звабливі розповіді.
І ось тепер він вільний, як пташка. Ходитиме, де хоче, робитиме, що заманеться. Тут такий простір, стільки можливостей! Краще було б, звичайно, зовсім нічого не робити, а тільки їсти й пити — чого душа забажає. Це не на їхньому зачуханому Біргусі, де, крім моря, пальм і хатинок, нічого немає. Які крамниці у Світтауні! Цілий би день стовбичив біля вітрини, милувався б виставленими товарами, уявляючи себе власником усіх цих розкошів — дорогих костюмів, транзисторів, блискучих гітар, мотоциклів, машин. А як люди в столиці гарно одягаються, які дівчата цокають каблучками, перебігаючи з установи в установу, в різні офіси й крамниці. Тут і кінотеатри є, і різні бари-ресторани. Щоправда, аби скрізь побувати, усе покуштувати й спізнати, треба дідько зна скільки грошей.
Що оці п'ятдесят доларів! Навіть не п'ятдесят, а вже менше — устиг розтратити. Якби була набита грошима кишеня, то тоді б він розвернувся, тоді б показав, чого вартий. Хай би тоді дивилися на нього оті нікчеми біргусівці й заздрили.
Пуол випив цілу склянку соку з цукрової тростини. Гендляр, з вигляду китаєць, відганяючи мух і ос, при ньому ж пропустив між валиками преса довгу палицю-стеблину тростини, вичавив сік, підставивши посудину під лоток… Пив Пуол і кривився: нічого особливого, солодкий, аж губи злипаються, теплий, пахне зеленню і спраги аніскільки не утамовує. А як уявив, що під прес потрапили десь мухи й оси і китаєць з них теж соку начавив, то аж занудило й підкотило до горла. Плюнув, пішов далі.
Коло якогось шинку, що виходив дверима у скверик, повиносили під дерева столи й стільці і обслуговували клієнтів на свіжому повітрі. Пуол теж прибрав поважного вигляду панка-багатія, сів у затінку, за стіл. Не встиг поглянути — де ж кельнер? — як той уже сам підбіг, схопив з лівого ліктя серветку, махнув нею по столу, нахилився: «Що накажете?» Ах, як сподобалося Пуолу, що йому кланяються, як потішило це його самолюбство, піднесло у власних очах! «Щось у мене є таке… отаке… А хлопець не старший літами за мене. І мені кланяється!» Кельнер неспокійно зиркав ще за один столик, де сідала літня пара, з вигляду малайці. «Що накажете?» — ще раз перепитав кельнер. «Оранжаду! Найхолоднішого!» — «Бу' зроблено!» — хлопець від нього підлетів до тієї пари і там схилився зо два рази в поклоні, потім помчав звідти і зник за дверима шинку, з дренькотом розкинувши на обидва боки бамбукові висульки-ширмочку з намальованими пальмами. Може, через хвилину вискочив з тацею, на якій стояли три високі різнобарвних пластмасових фужери з напоєм, поставив один біля Пуола — об стінки фужера застукав кубик льоду, — помчав до літньої пари.
Пуол спочатку вийняв поліетиленову трубочку, як непотрібну, сьорбнув соку просто з фужера, аж лід заскочив у рот. Так і тримав уже на язику крижинку, смокчучи сік. Але побачив, що малайці не поспішають проковтнути питво, а попивають його крізь трубочки, зосереджено і заспокійливо поглядаючи навкруги. Криги вони не беруть у рот, і шматочки глухо подзвонюють об стійки фужерів, особливо коли малайці починають колотити сік соломинками. «Он воно що…» — Пуол нагнувся над своїм фужером — тьфу! — виплюнув туди кригу і тож поганяв її соломинкою. Потім і сам уже засмоктав оранжад крізь трубочку — поважно, з незалежним виглядом позираючи довкола. Пуол робитиме все так само, як оті двоє бізнесменів, начебто небагаті на вигляд, а насправді — ого-го… Пуол усе що треба, запозичить, усього навчиться. Він нічим не гірший за них, то чому б і йому врешті не стати багатієм? Щоб усі кланялися йому…
— Ще скляночку! — наказав кельнерові. Уже сьогодні, в перший день свого байдикування по столиці, хотілося зробити всі можливі кроки до того життя, яким колись житиме, тієї кар'єри, що принесе йому гроші, гроші, гроші… Будь-які, у всякій валюті.
Досмоктав другу склянку, аж забурчало в животі, крижинки засунув, як мавпа, за щоку, пішов далі.
Минав вулицю за вулицею, брів коло високих будинків і низьких, широкими вулицями і брудними завулками, пройшов кілька майданів. Постояв, поспостерігав трохи за тим, як змінюється почесна варта біля палацу султана. «Ха, одні остолопи тупають ногами, інші роззявляють на них рота і витріщають очі…» — подався далі. Заглядав у якісь лавочки-крамнички, аптеки, де теж щось пив. Повештався по базару. Навмисне спотикався об розкладені на циновках фрукти, овочі, та ще перший і сваритися починав, коли продавці обурювалися. То в одного, то в іншого брав що-небудь покуштувати, прицінювався, торгувався, а потім гудив і йшов далі.
Потрапив у кінотеатр, хоч спочатку хотів пройти повз нього. Привабила намальована на афіші потвора — чи то людина-велетень, чи то гігантська мавпа; паща червона, ікласта, сама в шерсті, лазить по місту, перевертаючи на купу хмарочоси, душачи людей. Сидів у залі, дерев'янів від жаху, але жодного разу не скрикнув, не пискнув, хоч мавпа-гігант на екрані розривала на шматки людей, смоктала з них кров.
Був уже вечір, коли він вийшов з кіно. На Рекріейшн-стріт — вулиці відпочинку й розваг — палахкотіли різнобарвні реклами, приваблювали ресторани й кабаре. Біля якихось не дуже виразних дверей без будь-якої вивіски його спинила молода парочка. Пуол піддався на умовляння, ступив за ці двері…
… Викинули його, п'яного, після півночі. У голові сильно гуло, а в кишені було тихо-тихо.
Підняв його з тротуару поліцейський. Пуол уже трохи протверезився. «Геть звідси! Де твоя домівка?» — нібито грізно питав охоронець порядку. «Там!» — махнув непевно Пуол кудись у бік порту.
Решту ночі він провів у тому сквері, де пив оранжад. Зігнав з лави якогось жебрака. Коли той почав обурюватись, пригрозив зарізати. Щоб показати свою огиду до жебрака, постелив на те місце витягнуту із ящика для сміття «Свободу» («Фрідом»). На світанку його знову підняв поліцейський: «Тут спати небезпечно…» — «Можуть пограбувати…» — закінчив за нього Пуол насмішкувато і вивернув порожні кишені.
Він сам ладний був кого-небудь обчистити, та всі гуляки вже розбрелися по домівках, а доброчесні мешканці ще не прокинулися.
Через якийсь час почали вже роз'їжджати мото- і веловізки, машини-фургони доставляли в крамниці продукти. Багатим мешканцям міста замовлення доставляли по домівках. Пуол простежив, як високий індус у чалмі спинив візок біля якогось особняка, витягнув з-за спини прикриту білим корзину, поставив її на стовп воріт — високо, на рівні голови, натиснув у дверцях на ґудзик дзвінка, викликаючи кухаря або слугу. І відразу ж сів за кермо, поїхав далі. Але від'їхав він, може, кроків десять, як Пуол уже був коло воріт, запустив руку в кошик. Трапилась величезна, присипана поруділим цукром булка. Не став перемацувати, що там ще є, а накивав п'ятами.
Цього дня починали прикрашати столицю до свята коронації султана. По місту розвозили й чіпляли прапори, плакати, гірлянди, портрети султана і членів його сім'ї, будували арки, обвивали їх вінками, ставили додатково торговельні палатки, напинали на пустирях тенти їдалень, де роздаватиметься юшка для бідних. Було вже багато приїжджих, помітно збільшилось людей на вулицях. Пуол тинявся серед них і відчував себе як риба у воді. У однієї дамочки вихопив з рук господарську сумку, бо побачив, що на дні її лежить пузатенький з кнопочками гаманець, і кинувся навтіки. Заплутував свої сліди у якихось провулках, а через деякий час знову подався у центр. У гаманці разом з дрібними грішми було вісімнадцять доларів і двадцять центів. Нічого собі! І так легко заробив він ці долари. Шкода, що гаманець старенький, не продаси…
Зайшов у крамничку, купив легенькі черевики, оглянув ноги в низько поставленому дзеркальці — сам собі сподобався! Як джентльмен, а не злодій… Він ще не знав, що справжні великі злодії, маклери і гангстери, мають пристойний, навіть респектабельний вигляд.
Поки що не думав, де мине його друга столична ніч.
З ночівлею все вирішилося зовсім несподівано.
Йшов Томіроудом повз колишні англійські казарми і зі здивуванням помітив, що ця «Солдатська дорога» перехрещується з тією вуличкою, де з нього висмоктали все, що можна, і викинули як непотріб на тротуар. Пішов далі, за перехрестя, вулицею Томіроуд, помічаючи, як дедалі меншають будинки, стає глухішою і бруднішою вулиця. Це була, мабуть, остання вулиця, яку він ще не обстежив.
Постояв трохи, зайшовши в один такий двір, подивувався, як люди знаходять у цьому хаосі своє житло. І раптом десь позаду, на Томіроуд, чи ще далі, почулися постріли. Глухо, без відлуння. Пуол миттю обернувся… Під склепіння проїзду вбігав, сильно накульгуючи, китаєць з пістолетом у руці. Діти й бабусі з вереском сипонули по домівках, а один малюк-кривоніжка спробував підвестися із землі і раз у раз падав, лементуючи на весь голос. Пуол спантеличено підхопив його на руки… І в цей час побачив крізь отвір проїзду, що по той бік Томіроуд, із завулка, вискочило ще двоє озброєних. Поранений китаєць оглянувся на них і стрельнув туди, не цілячись. Очі китайця бігали сюди-туди, шукали схованку, і Пуол показав йому на прочинені двері найближчої прибудови. Утікач збагнув, пострибав туди на одній нозі і зник усередині.
За хвилину в двір забігли й ті двоє, в одного в руці теж був пістолет, у другого щось схоже на маленький автомат з довгим стволом.
— Куди він побіг? — автоматник штовхнув зброєю Пуола в груди.
— Вай-ва-а-ай! — лементував, вириваючись з Пуолових рук, малюк.
— Он… туди! — показав у темний лабіринт завулків. — На сусідню вулицю!
Переслідувачі кинулись у напівтемряву.
Малий заревів ще дужче, почав дряпатися, і Пуол відпустив його. Подекуди заскрипіли, попрочинялися двері. Одні відчинилися навстіж, з них вискочила молода жінка, підхопила малого, обпікши Пуола недобрим поглядом, і сховалася знову. «Дурна…» — зібрався вилаяти її, та прочинилися й ті двері, за якими сховався утікач.
— Ей, іди сюди! — покликали Пуола крізь шпарину.
Він підійшов до дверей.
— Ти господар цієї хатини?
— Ні-і.
— Байдуже! — китаєць розчинив двері ширше, потягнув Пуола за руку всередину, підпер двері.
У глибині приміщення чулося притлумлене голосіння мешканців.
— Я чув… як ти їх. Дякую, що допоміг, — китаєць раптом застогнав, опустився на стільчик, випростав поранену ногу. — Завдання, значить, таке… Та цитьте ви там! Ріжуть вас, чи що? — гримнув він на переляканих мешканців. — Значить так… Ти повартуй надворі, поки мене тут перев'яжуть. Дивись, щоб ніхто не виходив у двір. Може, бігтимуть ті назад, — щоб не було їм у кого розпитати.
Пуол метнувся за двері. Він якимось десятим чуттям уловив: це той Його Величність Випадок, який треба хапати за хвіст. Усе відбулося не так собі! Ні!.. «Дурний лоб гулю знайде!» — раптом ніби почув він докірливий голос батька і аж головою крутнув, щоб відв'язатися від нього. «Гулю… Гулю… Моїй гулі ви ще не раз позаздрите!» — огризався в думках.
Не стояв стовпом, а походжав туди-сюди. Де прочинялися двері, бив по них ногою:
— Не висовуйте носа, коли хочете жити!
І люди не висовували.
Виглянув і на Томіроуд. Скрізь була тиша, тільки десь гули машини. На цій ділянці вулиці увечері не освітлювалося, темрява була б майже суцільною, якби не падали подекуди смужки світла з вікон, та не кольорова заграва над центром, примарні відблиски якої сягали й сюди.
Повернувся у двір. Тут ніде з вікон не пробивалося світло. Люди сиділи притаївшись, як миші.
Переслідувачі не верталися у двір, мабуть, махнули на втікача рукою. Та й знайти людину в цих лабіринтах було не легше, ніж терміта в джунглях.
Знову прочинилися ті самі двері, Пуола покликали…
І ось вони вже йдуть темними вулицями і провулками. Поранений незнайомець однією рукою спирається на палицю, другою вчепився в лікоть Пуолу. Наказав: «Веди!» І Пуол повів, не розпитуючи куди. Пуол у цій частині міста не був, навіть не уявляв, що є таке місце в місті. Впадали в око численні вивіски і написи китайськими ієрогліфами на транспарантах, порозвішуваних на дротах через вулицю. Китайське місто!
Перед якимось під'їздом зупинилися. Китаєць зняв з шиї косинку, зав'язав Пуолові очі і повів його, раз у раз попереджаючи: «А тепер сюди!.. Ліворуч! Ноги піднімай, тут починаються східці». Цих поворотів, переходів коридорами, спусків і підйомів сходами було безліч. Як сам китаєць подолав усе це, було просто дивно. Нарешті знову спустилися східцями прольотів на два, і китаєць постукав умовним стукотом у двері. Відчинилися вони не скоро і, мабуть, ледь-ледь на довжину ланцюжка. Певно, хтось розглядав Пуола, бо китаєць сказав після паузи:
— Він зі мною.
Ланцюжок ще раз брязнув, рипнули двері. Китаєць штовхнув Пуола перед собою і стягнув з його очей пов'язку. Однаково не було нічого видно, і Пуол наставив поперед себе руки, щоб не виколоти чим-небудь очі. Слухав, як сам китаєць зачиняє, брязкаючи замками і ланцюжками, двері, і в грудях напружено дзвеніло і стискалося від страху і цікавості. Попереду загорівся сірник, освітивши старечу руку і змарнілі, у зморшках щоки, запалий рот. Старий китаєць чи китаянка? Такий хвостик-кіска з мотузком міг бути і в чоловіка. Виявилось, таки жінка. Китаянка засвітила дві рожеві свічки в підсвічнику, що стояв на причепленій до стіни поличці. Понесла його поперед себе, затуляючи одну свічку долонею, пройшла з нею у чималу кімнату, обставлену м'якими меблями. Нічого схожого Пуол ніколи не бачив, це було ніби в якійсь казці. Став, наче закам'янілий, не насмілюючись ступити далі. Вся підлога в кімнаті була застелена м'яким квітчастим килимом, посередині стояв низенький стіл з акуратно розкладеними навколо нього подушками.
Китаянка поставила на стіл свічки і мовчки вийшла.
— Сі-сі, — подякував китаєць. — Мамо, звари нам кави! — кинув він навздогін. — А ти роззувайся і проходь далі. І сідай, хочеш — на подушку, хочеш — на канапу.
Сам китаєць дошкандибав до червоної з химерною спинкою канапи, упав на неї.
Скидаючи біля порога черевики і кривлячись (устиг намуляти й порозтирати ноги), Пуол спідлоба розглядав господаря і всю розкішну, з картинами на стінах квартиру. Китаєць сидів, приплющивши очі, обличчя в струмках поту, на лобі виступили краплі. Немолодий господар уже, років під сорок. Терпить, мабуть, жахливий біль і ні разу не застогнав за всю дорогу.
— А тепер мене, — виставив до нього китаєць здорову ногу.
Пуол ступив на м'який килим, відчуваючи ласкаве лоскотання ворсу на підошвах. Став на коліна біля канапи, коло ніг китайця. Він ладен був повзати на колінах (поки що!), готовий слугувати для того майбутнього, що чекає його. Виніс господареві черевики за двері, лівий був липкий від крові.
— А тепер подай ближче апарат… он там у кутку… — показав господар за торець канапи під вікном.
Пуол кинувся туди, а як брати — не знав. Упала, торохнула трубка.
— Зараз… Він розвалився… І він прив'язаний, я зараз відв'яжу, — почав смикати шнур.
— Ха-ха… — не втримався китаєць. — Не треба відривати, відв'язувати. Давай так, як є.
Пуол поставив телефон йому на коліна.
Китаєць зняв трубку, поторкав пальцем у кнопки з номерами. Почекавши, сказав у трубку:
— Залишаємось при своїх інтересах… Навіть пукалками почали забавлятись… Про подробиці пізніше — і не по телефону. — Послухав якусь відповідь з трубки і ще сказав: — Я теж думаю. Більше того: я про це свого часу попереджав. — І поклав трубку, передав апарат Пуолу, щоб той поставив його на шкіряну тумбу, схожу на відрізану від товстого дерева колоду.
Ставив телефон на місце Пуол вже обережно.
— Дай мені дві подушечки під спину.
Пуол швиденько взяв дві подушечки від стола, повітря сколихнулося, ледь не погасли свічки.
— А тепер сідай сам і розказуй, — владно показав китаєць коло своїх ніг.
— Що? — Пуол підмостив під себе подушку, внутрішньо тремтячи від захоплення: де це було бачено чи чувано, щоб хоч один біргусівець сидів на такому!
— Усе! Хто ти, звідки ти… Чому на тому місці опинився… Як звати… Чи є сім'я… Де живеш…
Багато що цікавило китайця! Але Пуол розказував усе щиро, сам дивуючись зі своєї щирості: звичайно любив прибрехати. Старався бути діловим, говорити без зайвих подробиць.
Китаянка принесла каву. На таці стояв високий кавник, дві чашечки на блюдечках, блискуча цукорниця з цукром, чотири сухарики на паперовій серветці. Пуол здивовано поглядав на матір китайця: син сидить із зав'язаною якимсь шматтям, закривавленою ногою, а вона не поцікавиться, не запитає, що сталося. І не охкає, як охкали б усі матері в таких випадках.
— Підтягни стіл ближче сюди… Та свічок не перекинь… І пий, не соромся. Ти пив коли-небудь справжню чорну каву? Думаю, що й уявлення не маєш.
Пуол обережно підтягнув стіл до ніг китайця, несміливо взяв у руки гарячу чашечку, сьорбнув гіркого напою і обпік собі язика, губи. Вигляду, однак, не подав.
— А ви хто? — насмілився запитати.
— Цього тобі не треба знати. Чим менше людина знає, менше виявляє цікавості, більше слухається і виконує то, що наказують, тим довший її вік. Закарбуй собі на носі!
— Я нічого такого не хотів… — пробурмотів він і відрину ж спохопився: — Закарбував, закарбував!
— Забагато хотіти теж шкідливо. Але ти мені подобаєшся… Хоч ти й не хуацяо, не китаєць… Як я зрозумів, тобі потрібні гроші, а щоб мати гроші, треба знайти свій бізнес. І тобі потрібне місце, де жити… Так?
— Ага… — облизав обпечені губи Пуол.
— Усе це ти матимеш… трохи згодом… Коли пройдеш іспитовий термін. Житло, правда, знайдемо раніше. Я напишу записку, зайдеш на одну адресу… За кімнату там заплачено… Як заведуться свої гроші, повернеш борг. Я скажу суму, яка до того часу набіжить.
— Щиро дякую! — не втримався Пуол.
— Дякувати будеш потім. Та «дякую» і не відбудешся. Робитимеш те, що тобі накажуть. Ніякої ініціативи не проявляти, чув? Ні про що не запитувати, не бачити того, чого не треба тобі бачити. Коли пройдеш іспитовий термін, на своє ім'я в банку відкриється рахунок. На нього перераховуватимуться гроші за разові послуги… Це означає: після кожного конкретного випадку, коли буде визначено, що завдання ти виконав бездоганно. Ти матимеш зв'язок тільки зі мною і не безпосередньо, а через когось… Ох, допоможи покласти ногу… на канапу… А подушечки ці під голову… Щоб вище…
На лобі китайця блищали великі, як перлини, краплі. Він змахував їх рукавом. Дихання почастішало, стало уривчастим, мабуть, починалася гарячка.
— Ну й, звичайно, ти матимеш кишенькові гроші, на перший випадок — харчування, гардероб… — спроквола говорив китаєць… — Ні, видно, без ескулапа не обійдеться… Куля в нозі сидить, рана не наскрізна. Я тобі напишу записку, збігаєш до аптекаря, покличеш… Мама вас зустріне біля під'їзду, приведе сюди. Подай… он на вікні блокнот і ручка.
Коло того під'їзду, де китаєць зав'язав Пуолу очі, сиділа на східцях його мати — ніби купка жебрацького лахміття. Підійшли, і вона відразу встала, витягла з-за пазухи темні хустинки, пропахлі потом і давно не митим тілом, зав'язала очі Пуолу і аптекареві. Пуол ухопився за аптекаря, а стара — за аптекареву сумку і повела.
Знову повторилася плутанина якихось переходів і сходів. Тільки у свої двері стара не стукала умовним стукотом, а відімкнула ключем. Навіщо посилали його, Пуола, він так і не зрозумів добре: могла аптекаря привести сама бабуся. Хіба що поранений не хотів, щоб вона зайвий раз з'являлася на людях, муляла їм очі?
Китаєць, чути було, закінчував телефонну розмову:
— … а провчити не завадило б! Не нам грати в піддавки! Отих даблів тільки биттям можна чомусь навчити! — І спохопився, почувши старечий кашель у коридорі: — Мамо, ти?! Заходиш, одразу знак подавай, а то я можу всю обойму всадити! — З брязканням поклав телефонну трубку.
— Ми це, ми, дорогий Чжане. Привіт! — вийшов на світло, яке падало з кімнати в коридор, аптекар.
І відтепер командував у кімнаті, розпоряджався він. Готували на спиртівці воду, розрізали штанину, знімали пов'язку з пораненої ноги, обмивали ногу навколо рани. Потім наказав застелити білим стіл (бабуся після цього зникла), поклав на нього Чжанову ногу. Нарешті старанно помив свої руки і почав мацати ногу довкола рани, тикати в рану пінцетом, від чого поранений китаєць закочував очі під лоба і тягнув: «Уу-у-у!»
— Не забув ще моє ім'я? Правильно. Мене звати У, просто У. Я так думаю, що зачеплена трохи кістка, стегно. Куля ковзнула, відскочила рикошетом. Де ж вона? А-а… ось вона, убік звернула трохи, стричить, як гуля… Зробимо маленький надтин, вилущимо. Замість сліпої рани буде наскрізна. Скоріше загоїться, не так буде гній затримуватись. Ну от… Ось вона, можеш на пам'ять собі взяти.
— Візьму… на пам'ять… — Чжан простяг руку. — Я цю кулю ніколи не забуду. І не прощу її.
— Ну от… А тепер обробимо рану. Через місяць танцюватимеш.
— У, дорогенький, я не можу так довго. Тиждень, не більше.
— Ну, тиждень не тиждень, а два — неодмінно. — У промив рани якимись рідинами, і в кімнаті запахло сильно і неприємно, аж у носі засвербіло. — Травок тобі пропишу, навар, усередину прийматимеш… Для загального тонусу мишеняток треба поковтати. Живеньких… По десятку на добу… Маленьких таких, червоненьких… Організм омолоджується. Більше користі, ніж від порошків і таблеток.
— Ну ні! Це ти вже сам ковтай!
— А банкір Ду Шань тільки облизується, розуміє, що це йому корисно. Для нього самого цілу ферму тримаю… Ах, якби ти бачив, які біленькі самки! Як сніг на горах… Не встигають розмножуватись… Нікого не цікавлять деталі, їм подавай максимальний вихід чистого товару. А коли буде поповнення бази? І целофан закінчується, і пластмаса…
Останні фрази балакучий У додав упритул до всієї своєї розмови, і Пуол спочатку думав, що й вони стосуються мишей. Але Чжан відразу ж суворо обірвав У:
— Ти-хо… Все буде свого часу і на своєму місці. — Чжан швидко поглянув на Пуола.
А Пуол навмисно пильно стежив, як аптекар бинтує Чжанові ногу. «Хай думають, що я нічого не чую, нічим не цікавлюся…» А в самого, здається, аж вуха ворушилися і забивало дух від усіх цих таємниць і секретів.
І відчував Пуол, що з сьогоднішнього вечора він почав ходити на вістрі леза або по тонкому канату над безоднею.
Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив'язаним рожевим бантиком. Ба-бух! — круть-верть, ба-бух! — круть-верть…
— Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! — аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба — усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.
— Глянь — тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить — знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб'ється! — особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.
Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, — голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти — європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.
Янг відстає, пропускає оркестрантів повз себе — і знову до віслюка, по-свійському лоскоче його пальцями. Віслюк відповідає одним — круть-верть хвостом! Хлопчаки регочуть, весело і Янгові. Тільки барабанщик насупив брови і кивком бороди показав — «Не заважай, а то…». І підкинув набалдашника в руках, пригрозив ним.
Весело Янгові, він уже свій серед хлопчаків. Йому по-дружньому дають стусанів, плещуть по плечу. Він знову проштовхується крізь глядачів, випереджає оркестр, щоб іще трохи помилуватись диригентом. Смішний цей диригент з рудими вусами-кільцями. Він уже не товче пшоно в ступі, а розважається своїм блискучим києм — то хитає на всі боки, то крутить його млинком.
З-за прикрашених будинків вириваються останні промені сонця, яскраво відбиваються від блискучих сурм… Масть віслюка здається незвичайною, ніби це величезний і стомлений пальмовий пацюк… Янгові вже шкода його, пропускаючи оркестр повз себе, він погладив віслюка по крупу й відступив, щоб не потрапити під колесо, вище за нього.
— Уй, а вчора що було! Ти був учора на прошпекті? — звернувся до Янга той хлопчик, що ходив на руках.
— Ні, ми тільки сьогодні приїхали з Гірського, — Янг не сказав, що вони біргусівці.
— Мене Абдула звати, а тебе?
— Янг.
— Ой, тут учора процесія була із слонами… Карнавал!.. Фейєрверки! Смолоскипи!.. Слони під золотими попонами, із золотими балдахінами на спинах, ратички на кожному пальці позолочені!.. Один слон на смолоскип наступив — що тут почалося! Розлютився, мабуть: ятки-лотки поперевертав, людей потоптав… Махаута[3] схопив хоботом і як ударить об землю! Така паніка почалася, люди самі себе стали топтати, давити, розбігатися. А я на пальму виліз, і все-все було видно. Слона поліцейський застрелив, у вухо просто — ба-бах! Слона бензопилкою розрізали, цілу ніч вивозили… Те місце тепер не впізнати, піском засипали — бігав дивитися вранці.
— І ти все це бачив?! — Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.
— Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!
— Ні… Мені нема коли! — раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.
— А де ви зупинилися, в якому готелі? — в голосі Абдули не було ніякої іронії.
— Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.
Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.
— То я сам побіг. Прощавай! — Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.
Янг повернув до пристані. Йшов і зітхав: як шкода, що вони не приїхали на Головний раніше, скажімо, відразу, як їх вигнали з Біргусу. Тоді це було б і дешево, і він стільки б усього побачив. Свято коронації почалолося вчора, відзначалася третя річниця царювання султана Муту. Заможніші архіпелагівці з'їхалися на Головний за день, за два до свята. Про це Янгові земляки не могли й мріяти: власники баркасів (широчезних і мілких, з покрівлями-балдахінами, дуже схожими на застелені скатертинами столи) дерли з пасажирів сім шкур. Наживалися, як тільки могли, і власники моторок і вітрильних джонок. Човном було б і дешевше, але в один усі десять біргусівців, яких вибрали везти жертву Вішну, це змогли б поміститися, а розлучатися вони боялись: хоч би не загубитися на Головному!
Не могли поїхати і в перший день свята, бо плата за проїзд зменшилася тільки на третину. Вибралися на другий і пливли півдня — за півціни: бог з нею, з тією коронацією, головне, щоб потрапити на храмове свято. Янг віддав тридцять п'ять доларів — двадцять за батька і п'ятнадцять за себе. На зворотну дорогу зосталося в нього неповних дев'ять доларів — на двох! Але про те, як будуть повертатися назад, ніхто нічого не говорив, нібито воно зробиться само собою.
… Янг обминав багатолюдні групи людей, які дотримувалися земляцького принципу або кастового, через когось переступав, об чиїсь ноги спотикався. Не поменшало людей на пристані, поки він бігав за оркестром: вируюча і гомінка людська маса заповнила не тільки всю набережну, але й дерев'яні причали-пірси, і бетонні, що виступали далеко в море. Біля них стояли великі баркаси, лопочучи вітрилами, великі й малі катери і навіть океанські, схожі на білу гору або багатоповерховий будинок, теплохід-лайнер. Деякі, не хінду, кого не цікавило завтрашнє храмове свято, уже сідали на баркаси й катери, відбували до своїх островів. Люди юрмилися, щось обмірковуючи, або сиділи чи лежали, дрімаючи. Тільки не під кокосами: торохне по голові горіх, може вбити. Деякі щось варили або смажили на маленьких багаттях. Шастали, спритно лавіруючи між людьми, лоточники, пропонували бетельову жуйку, смажені горіхи, пиріжки й цукати, всілякі фрукти, овочі, дерев'яних божків, маски, сандалові палички для обкурювання богів, жертовне молоко. Дим і чад, різні запахи паморочили голову. Особливо сильно пахло чимось кислим і пригорілим.
Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат — жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.
— Де ти вештаєшся? — накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. — Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? — Голос старого став ласкаво-солодкуватий.
Ні, Янг цього не хотів.
«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» — Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!
«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»
— Таточку, не треба! Таточку, потерпи! — хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина — раз у вухо, раз по щоці, — око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…
— Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! — з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.
— Такий, та не такий… — незадоволено бурчав Амос. — Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить — нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…
— Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. — Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.
«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної — боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» — страдницькі думки душили хлопця.
Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка — хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.
Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду — відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти — що це.
Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись спиною до стовпа, щоб дати відпочити очам. Прокинувся від гуркоту тамбуринів і тамтамів, щенячого вищання флейти. Помацав біля себе… Тут батько, не втік! От — стогне-дихає.
— Уставайте скоріше! — штовхав біргусівців дід Амос.
— Пити! Води-и!.. — проснувся батько і почав чухатися, шкребтися.
Янг перев'язав мотузка — вже за пояс, а не за ногу.
— Потерпи, потерпи… Ми й так нагрішили. Люди й цілий місяць постять, а в останні дні навіть слину не ковтають, а ми… У струмку нап'ємося… Ведіть його, чоловіки, а то не протовпимося, — розпоряджався дід Амос.
— Ведіть… — прошепелявив староста Ганеш, ніби дав згоду.
Тріск і гуркіт барабанів густішали. Було ще темно, поодинокі лампочки на стовпах мало допомагали, і дехто почав запалювати смолоскипи і яскраві, іскристі бенгальські вогні на довгих, півметрових дротинах. Навколо цих вогнів лякливо завирували, обпалюючись, нічні мошки й метелики.
Біргусівці йшли щільно, вишикувавшись клином, — щоб легше пробиватися крізь натовп. Першим, на вістрі клина, йшов батько Туна, він був найсильніший. За ним, обнявшись, а вільними руками ухопившись за його пояс,
Ганеш і дід Амос. За ними троє — дядько Амат і батько Пуола — Джива, тримали попід руки Янгового батька. Позаду батька, схопившись за шворку його пояса, тупотів Янг. Решта замикали процесію.
Мабуть, вони зробили помилку, не треба було пертися на «прошпект», як назвав головну вулицю Янгів знайомий Абдула. По обхідній, що простягалася в тому ж напрямку, було б швидше, хоч і відстань більша. Але всі чомусь ломилися на «прошпект», на перехрестях з вулицями й провулками утворилися великі завихрення-людоверті. Подолати їх було важко. Біргусівці, що замикали процесію, загубилися. Не стали чинити опору течії, і вона знову винесла їх на «прошпект». «Чіпляйтеся міцніше один за одного!» — кричав хрипло Ганеш. І дядько Амат і Джива учепилися за старосту й Амоса. Хоч як кричали — і поодинці, і всі разом, — не могли догукатися, загублені так і не обізвалися. А може, й ті кричали, загубившись, але в цьому людському бедламі й галасі, барабанному гуркоті упізнати їхні голоси було важко. Багато хто гукав, наче блудив у джунглях. Янгів батько не йшов, а ледь ноги переставляв, і його довелося тягти попід руки.
Чим ближче підходили до центру, тим ставало світліше. Але не від сонця, сонце ще тільки думало сходити. Над вулицею звисали від стовпів до стовпів гірлянди різнобарвних електричних лампочок, такими ж гірляндами були обвиті стовпи, стовбури пальм. На вершечках стовпів сяяли дивні зірки, виготовлені з кольорових скляних трубочок. Світло в цих трубочках тремтіло, як живе, і ніби переливалося сюди-туди. На великих будинках різних контор, банків, крамниць, готелів стрибали, бігали всякі написи, заклики, оголошення. На височенній глухій стіні якогось хмарочосу вогненний чоловік усе наливав з пляшки в зелену склянку пепсі-колу, підносив до губів і випивав — рот усміхався до вух від приємної смакоти.
Янг тупотів за батьком, наступав йому на п'яти, спотикався, не тямлячи, куди бредуть, а сам усе крутив головою праворуч, ліворуч, угору, щоб нічого не пропустити. І в цьому неймовірному, запаморочливому світі живуть люди?! І їм не страшно?! Але чого їм боятися — звикли. Їм цікаво, їм весело, ситно… Ні, не спить Янг, усе це наяву.
Минали центр міста, і почало світати. Швидко, враз — як завжди в тропіках, і вся вакханалія вогнів почала стихати, згасати, поки не пропала зовсім. Ще далеко було до кінця міста, а там треба буде брести до святого струмка-криниці, робити омовіння, а потім підніматися вгору, до храму. Як вони дійдуть, коли батька вже й ноги не тримають? І не жарко ще, а по ньому вже течуть патьоки — спітніло-криваві і брудні.
Але все на світі має свій кінець, прочалапали по калюжах помий на околичних провулках, пробралися крізь нетрі за місто. Струмок угадувався в низині, там хмара людей — пістрява і довжелезна, скільки сягає око. В багатьох місцях цю хмару закривали плями кущів, купи величезного каміння, чорно-жовті дими ритуальних вогнищ. Звідти долітав густий гул, як з базару в Кампонгу, і цей гул пронизували тріскотня барабанів, вищання флейт.
У струмку кишіло. Хто роздягався догола, обмивав свої болячки і виразки, хто плескався в одязі або в самій пов'язці на стегнах — вешці. Багато хто набирав воду пригорщами, занурював туди обличчя, потім пив цю воду — скаламучену, брудну і, певно ж, заразну. Дід Амос дозволив Янговому батькові тільки напитись, помив йому руки, змочив шию і груди, щоб трохи очуняв, зібрав сили на найвідповідальнішу ділянку шляху. Тепер уже йому не забороняли роздирати себе нігтями, і невдовзі по спині, грудях, по шиї батька заструменіли криваві патьоки.
Хто закінчив омовіння, пританцьовуючи наближався до вогнищ. Біля них з підстрибом топталися голомозі чопці й проповідники в довгих жовто-шафранових хітонах. У божих прислужників треба було одержати благословення. Пройшли і біргусівці біля священнослужителів, шепочучи молитви, склавши долонями руки коло грудей. Кожному ченці насипали на голову жменьку попелу, малювали на лобі між бровами оранжеву цятку — знак мудрості. Амос пошептався з ченцем, і той прохромив Янговому батькові щоки довгим сріблястим прутиком, присипав рани попелом. На плечі батькові почепили дерев'яну раму, схожу на дві з'єднані коромислом літери «А», — каваді. Каваді було пообвішуване важкими кокосами й мідними посудинами з молоком — жертвою для Вішну, квітами кокосової пальми, схожими на величезне пшеничне колосся. Вага неймовірна, а для знесиленої людини — просто непосильна.
Вийшли всі разом на кам'янисту дорогу, що вела вгору, до храму. Пекло сонце, з-під сотень і тисяч ніг здіймався білий їдкий пил. Кожний старався ще й пританцьовувати, раз у раз вигукуючи слова молитв. Натовп дедалі густішав… От іде молода мати, на руках хлопчик із сліпими білими очима… Повзуть на колінах, дріботять на дощечках, стоячи на гострих гвіздках, і кожний слід на камінні — кривавий. За біргусівцями сунеться бородатий здоровило… За ним тягнеться маленький візок, на якому лежить скорчений дід з підігнутими руками й ногами, суглоби розпухли, як набалдашники. Візок з'єднаний зі спиною бороданя мотузочками, кожний мотузочок з гачком… Гачки позастрявали в спину, шкура на тих місцях повипиналася конусами, з кожної ранки цебенить кров.
Шастають між людьми, потрапляють під ноги облізлі, шолудиві собаки. Бреде, мов п'яна, заважає людському потокові худа корова. Свята тварина, ніхто не насмілиться її прогнати.
По обидва боки дороги сидять на сонці голі й чорні, як головешки, святі — садху. Дехто підходив до них, кидав у бляшанки монетку: святі теж не самим духом святим живуть. Янг чув шепіт людей, шепотілися поштиво і з заздрістю: «О-о, он той був у Бенаресі, в Індії… Пив воду із священного Гангу… А той — у Ришикеші… А той — у Хардварі…» Де та Індія, де місто Бенарес? Янг мав про це невиразне уявлення. Може, це взагалі казка-легенда, в яку можна вірити, а можна й не вірити.
Мабуть, вітер трохи повернувся, бо дим від величезних вогнищ, які палали поблизу храму, почало закручувати й гнати якраз на потік людей. Люди кашляли, плакали від диму, задушливого, акі хапала ядуха від паленого м'яса. На вогнищах спалювали небіжчиків. Бути спаленим під час такого храмового свята — велика честь, заплатити за таку честь могли тільки багаті люди. Про все це Янг теж почув у натовпі.
Янгів батько, мабуть, був уже непритомний. Голова обвисла на груди, ноги волочилися по камінню, як неживі. Але йому не давали впасти, не знімали каваді з його плечей. Допомагали нести і батька, і каваді незнайомі чоловіки, не біргусівці: жертву треба донести до Вішну, інакше всі намагання будуть марними, молитов і прохань бог може й не почути.
Майдан біля самого храму скрізь заставлений чи то дзвонами, чи то маленькими храмиками, навколо них у чашах з піском горять сандалові палички, жевріють ґноти у каганцях з олією. Тіснота і штовханина неймовірні… Ченці пробують надати людському розгардіяшу якогось порядку, ділять потік людей на струмки — до головного входу і до бокового, намагаються стримувати людський натиск, пригальмовувати. Хто взутий, сходили з дороги під стіну, роззувалися, скидали з себе все, що було з натуральної шкіри, і знову поспішали до входу. Кожний поривався до Вішну потрапити якнайскоріше, поки той не стомився вислуховувати людські скарги і прохання.
Обабіч головного входу стояли величезні білі скульптури корови і лева. Чернець показав Янгові на боковий вхід. Кинувся туди, щоб скоріше наздогнати своїх, але наткнувся тільки на чужі спини. «Мамо!.. — якийсь страх пройняв душу. — Тату-у! — протискувався усе глибше в храм, пробирався то праворуч, то ліворуч, облипаючись потом, хоч у храмі було холодніше, ніж іззовні. — Дядьку Амате! Діду Амосе!» Біргусівців у натовпі не було, вони, мабуть, зайшли крізь головний вхід і протискалися до вівтаря в іншому потоці. Туди, де над людськими головами височить шестирукий бронзовий Вішну з лагідною, ласкаво-дитячою усмішкою на обличчі. Сидить він у позі лотоса, а отак здіймається над усіма…
— Дядочку, підніміть мене, я подивлюсь! Дядечку, підніміть! — смикав Янг за рукави, за сорочки чоловіків. Але вони ніби оглухли чи були в трансі, нічого не хотіли чути, нічого не помічали, крім Вішну. Нарешті один ніби прокинувся, підхопив Янга під руки: «Ди-вись… І молися, молися!..» Янг крутив головою на всі боки, видивлявся своїх, шукав батька. Коло самого Вішну в цей час відбулося якесь сум'яття, мигнула знайома каваді. Але жодного біргусівця Янг не впізнавав, тільки метушилися там люди в жовтих довгих хітонах з блискучо-чорними головами. Кого вони виносять звідти ногами вперед? Чого схиляється над тим, поваленим, жінка м білому халаті та білій косинці?
— Ну, надивився? — Чоловік опустив його на землю.
— Дякую… — Янг вислизнув з його рук, протискувався до Вішну, до тих ченців, що ковзалися на мокрому, проштовхувалися до виходу, когось несучи. Янг спробував опуститися на землю, проповзти під ногами, але наступали на руки, і довелося випростатись, устати… Он уже ті ченці, біля самого виходу — другого бокового виходу. Ліз туди осатаніло — кого вони несуть?! Таке знайоме до кожної подряпини-синця тіло, такі знайомі пороздирані виразки…
— Тату!!! — вирвався крик нелюдського болю.
У батька безпорадно теліпалися руки, хиталася відкинута вниз голова. Очі були примружені і ніби з каламутного скла. Не відгукнувся батько, жодним словом не обізвалися ченці.
Ось уже двір, тут трохи вільніше. Янг забігав то з одного, то з другого боку батька, підхоплював його руки — «Обдере об каміння… Йому ж болить!..» І відчував, що руки були холодні.
Занесли батька під повітку, збиту зі свіжих дощок. Там уже лежало кілька тіл, накритих простирадлами. Батька поклали в один ряд з ними.
— Іди, хлопчику звідси… Ти син його? Усе одно — іди. На ось понюхай — і йди… — жінка в білій косинці з червоним хрестиком над лобом дістала з брезентової сумки пляшечку, відіткнула і сунула корок Янгові під ніс.
Перехопило дихання, сипонули з очей сльози…
— От… Поплач — і йди. У твого батька гарна смерть. Ти пишайся ним — він не пожалів життя для Вішну. Його спалять на найголовнішому жертовнику — як знатну людину. Ти пишайся ним… Ну — іди! — поквапливо підштовхувала в плечі до виходу. Вистачало в неї сьогодні роботи.
Не бачачи за слізьми білого світу, Янг брів униз до струмка разом з іншими прочанами. А потік тих, що підіймалися до храму, все ще не рідшав.
Ніхто з біргусівців його не шукав. Кому він був потрібний?
За два кроки позаду кульгав за ним, метляючи довгим язиком, бездомний рудий собака.
У центрі столиці хрипіли від натуги репродуктори:
Світтаун[4] — улюблене місто,
Світтаун — перлина моря,
Світтаун — як пісня серця.
Світта-а-аун! — у даль несеться, –
Світтаун! Світта-а-а-аун!!!
Духмяний наш, солодкий наш
І милий наш — Світтаун!
Янгові здавалося, що репродуктори-висульки на стовпах, схожі на гігантські приплющені, з решіточкою знизу, невідомі і неїстівні плоди, аж дрижать і трясуться. Вони от-от полопаються від напруження й спекоти, упадуть на землю дзвінкими цурпалками. Слухати цю безкінечну залізну пісню було нестерпно, в голові дзвеніло і від недосипання, і від спеки, і від того, що пережив уже тут, у столиці. Янг уже кілька годин бродив по місту, не розуміючи, куди йде-бреде, кого чи чого шукає.
Хотів спочатку вернутися на Гірський, де були люди їхньої общини. Потім зрозумів, що повертатися немає до кого. Є, щоправда, кілька друзів — Амара, Натача, Тун. Але чи на місці вони зараз? А якщо сьогодні на місці, то де опиняться завтра? І хіба замінять вони батька-матір, у них своїх клопотів доволі. Шкода, звичайно, друзів: може, більш ніколи не пощастить побачити. Але ж йому треба думати, як перебратися на Рай, а не на Гірський. На Раї брат Радж, коло нього і знайде притулок.
Океанські теплоходи не ходять на Рай, там і порту немає такого, щоб їх прийняти, вони розвантажуються тут, у Світтауні. Пасажирів одразу направляють у довгий одноповерховий будинок з коротким написом — «Митниця», після цього тим, хто приїхав, можна вільно бродити по місту, поселятися в готелях. А деякі до міста не хочуть іти, хочуть одразу на Рай. І представники туристичного бюро аж із шкіри пнуться — усім треба догодити, усіх задовольнити. Морськими трамваями або катерами на підводних крилах гостей відправляють на Рай. Янг довідався про все від хлопчаків-лоточників, вони роїлися біля теплохода, а найспритніші пробиралися навіть на теплохід. Один китаєць-гендляр з лотком на животі кілька разів потрапив на очі.
Біля борту теплохода косо звисають два довгі трапи з балясинами, по них тупотять і тупотять десятки й сотні ніг. Потоку пасажирів і носіїв, здавалося, не буде кінця.
Проклятий дзвін у голові… Здалося, що звідкись, наче з неба, хтось дзвінко покликав, ніби в якусь залізяку блямкнув: «Я-я-ян-нг!» Він став поглядати навкруги. Перебрав очима один косий частокіл людей на трапі, другий… Якийсь смаглявий хлопець махає йому зверху правого трапа — хто ж це? А той нетерпляче шмигає попід руки пасажирів, наскакує і спотикається на їхні валізи, сумки, ледь не вивалюється під балясини, котиться вниз. Абдула?! На трапі лайка, дехто з носіїв пробує ляснути проворного непосидька по потилиці, але Абдула тільки розкотисто-дзвінко регоче, викручується і катає униз.
— Янге! — знову кричить він радісно.
Янг сунеться назустріч, на душі одразу стає легше. От кого б він хотів зараз бачити — Абдулу!
Кинувся до нього в обійми:
— Ти що тут робиш?
— А ти? Від'їжджаєш уже звідси?
— Нема куди… І… нема до кого… — Янг одразу спохмурнів і зціпив зуби, щоб не розплакатись.
— Розказуй! Кажи, що трапилось… — Абдула тягнув його за руку далі від причалу.
Довелось розповідати — хоч почасти.
— Не журись. Будемо триматися вдвох — не пропадемо. Я ж теж сирота! Кругленький! Дядько, правда, є — ліфтер. Наркоман. Я в нього і живу, в комірчині під сходами. У мене знаєш який широкий тапчан? Удвох помістимось… А зараз наїмо-о-ся — щоб пузо тріщало! Я знаю тут близенько одну харчевню дешеву, там портові робітники харчуються… Ха-ха, ну й дурна буржуйка мені трапилася сьогодні! Пластмасовий гребінець продав їй за черепаховий. Кажу: «Це ж неабиякий, а з панцира трирічної слонової черепахи!» Повірила, ха-ха… У двадцять разів більше, ніж коштує той гребінець, увірвав! Бізнес! — і без того широкий рот Абдули розпливався в усмішці до вух.
— Ти не Абдула, а Абдурило.
— Ха! А з ними так і треба. Не знають, куди гроші подіти. Думають, що тут черепахами всі острови кишать.
— А я думаю: чого це ти летиш по трапу, ніби шию хочеш собі зламати? Ти від неї тікав!
— Ага. Ха-ха-ха!
Вони закінчували обходити напівкруглий пристанський майдан. Уже видно на розі майдану і вулиці вивіску «Тридакна» з грубо намальованим молюском. От і сама харчевня з банеподібною покрівлею.
— Ей, пірати! Зупиніться на два слова — у мене ноги не казенні, щоб за вами бігати, — почувся раптом знайомий голос.
Хлопці оглянулися. Янг одразу впізнав Пуола, і в животі недобре похололо. Пригадалися всі його витівки: як трощив американським бульдозером свою і чужі хатини в селі, як насміхався і знущався над односельцями на Гірському. «Хто він такий?» — прошепотів Абдула. «Земляк… Щоб його земля не носила…» — пошепки відповів і Янг.
— Здорові були! — швидко підійшов Пуол, подав руку одному й другому, як ровесникам. — Закуримо? — дістав з кишені штанів пачку, поляскав пальцями під денце, вибиваючи сигарету. Сам взяв її губами по-молодецькому і чванливо скривився, виставивши вперед нижню губу.
— Ми не куримо, — разом відповіли хлопчаки.
— То т-так вам і треба, мені більше буде, — заховав пачку. — А ти йди, іди. Мені ось з ним треба по-земляцькому поговорити. — Пуол обережно глянув на всі боки.
— Ми разом, і нікуди він не піде, — заперечив Янг.
— Що, не можу я пару слів сказати землякові сам на сам? — Пуол смикнув бородою і знову оглянувся. — Через п'ять хвилин відпущу.
— Янг, я замовлю і чекатиму тебе, — кинув йому, ідучи до дверей «Тридакни», Абдула.
Янг кивнув і похмуро втупився на Пуола.
Той стояв так, щоб причали з теплоходом залишалися в нього ліворуч і можна було туди скоса поглядати. Янга поставив спиною до «Тридакни», а потім, ніби передумавши, повів за лікоть у наполовину прочинені двері підворіття будинку, сусіднього з харчевнею. Виглядаючи на майдан, Пуол сказав:
— Я знаю, що ти сміливий і чесний. А чи знаєш ти, що на цьому можна заробити?
— Кажи, що тобі треба! Присмоктався, як п'явка… — Янг нетерпляче переступав з ноги на ногу. Накивати б п'ятами звідси! Але Пуол знову взяв його за лікоть, покрутив бородою.
— Мені хочеться, щоб ти заробив собі на черевики, а не ходив босий… — Пуол боляче наступив носком нового черевика Янгові на пальці, і той ойкнув. Хлопчикові вже хотілося вдарити його головою в живіт і поки Пуол корчився б і стогнав, утекти. — У тебе грошей скільки?
— Скільки є, всі мої!
— Дурень, я хочу знати, чи зможеш ти мені дати здачі. Щоб на місці й розрахуватися. А то в мене в-ве-лика купюра… Ось! — показав п'ятдесят доларів.
Янг дістав свої, навіть дрібні гроші. Пуол узяв паперові, перелічив.
— Замало… Але хай, іншим разом підкинеш мені ще якусь п'ятірку чи десятку. Значить, так: ось у лівій кишені в мене п'ятдесят доларів. Вони твої. У правій — вісім доларів, що ти дав, — мої. Вони будуть мені як здача з п'ятдесяти доларів. Щоб ти не втік з півсотнею, не давши мені здачі, я їх потримаю поки що в себе.
— Нема дурних! А тоді шукай тебе, як рибу в морі… Віддавай назад мої!
— Тихіше, дурень. У нас уже немає часу сперечатись. Он, бачиш, іде сюди джентльмен у кепочці з довгим козирком, у шортах і з рожевою косинкою на шиї? Рудий баул у правій руці…
— Ну… — припав Янг до щілини у воротах.
— Він зараз піде Портовою, ти — за ним, я — на відстані протилежним тротуаром, назирці. Коло будинку номер п'ятнадцять він візьме баул у ліву руку. Ти приноровися, щоб у цей час якраз опинився поруч з ним. Скажеш: «Може, вам допомогти?» Він повинен відповісти: «Нічого, нічого… Тут уже недалеко. У готелі відпочину». Ти: «А в який готель вам треба?» Він повинен сказати: «Санта-Клара». Ти відповіси: «Там уже місць немає. Вам треба в «Гонконг», ваш апартамент сорок перший». Повертаєшся назад і йдеш до мене по гроші. Усе запам'ятав?
— Усе.
— Будь дуже уважний. Якщо візьме баул у ліву руку не біля будинку номер п'ятнадцять або взагалі триматиме в правій — не підходь. Ну — йди! А то відстанеш… — Пуол злегка ляснув його нижче спини.
«Джентльмен» з рожевою косинкою уже йшов пружинистим кроком Портовою, лівим тротуаром, біля будинків з непарними номерами. Янг поглядав на будинки, прискорював ходу. Відстань скорочувалася… Заважала тільки стежити за незнайомим у шортах парочка, яка вийшла звідкись на тротуар і старанно тупотіла перед Янгом. Дев'ятий помер будинку… Одинадцятий… Янг оглянувся: метрів на двадцять позаду цим же тротуаром ішов гладенько прилизаний фертик з вусиками, покручував у правій руці стек. Пуол тримався на правому тротуарі далеченько. Ось уже тринадцятий будинок… Янг рішуче випередив парочку, закохані більше не йшли під ручку, а розмахували руками. Жінка здалася надто широкоплечою, з темними плямами поту між лопатками й під пахвами, довгій, схожій на індійське сарі, дивній сукні з рукавами.
«Джентльмен» не оглянувся назад жодного разу, часом повертав голову ліворуч, ніби звірявся з номерами будинків.
Напроти будинку номер п'ятнадцять коло тротуару стояв легковик з відкритим капотом. У моторі порпалися два чоловіки, їхні вигнуті спини теж були у плямах від поту.
Поки Янг розглядав парочку, а потім дядьків-ремонтників, він зовсім забув про те, що «джентльмен» повинен узяти баул у ліву руку. Швиденько порівнявся з ним…
— Може, вам допомогти? — спитав те, що треба було.
«Джентльмен» глянув скоса на нього, голови не повернув. Процідив крізь зуби:
— Вот ду ю вонт, кідзі? Ай дон'т андестенд ю![5]
Цього Янг ніяк не чекав.
— Дядечку…
— Згинь, шмаркач! Помічник знайшовся…
Янг зовсім розгубився: усе не те говориться! Але встиг іще сказати:
— Вам не в «Санта-Клару» треба!
Ті двоє, що старанно ремонтували машину, раптом опинилися попереду, на тротуарі, наставили їм у животи пістолети. Янг розпачливо оглянувся: Пуола не було — як крізь землю провалився!
Позаду на них теж зяяли зіниці двох пістолетів. Один тримала панянка в сарі, рукав заїхав до ліктя, оголивши волосату руку.
З машини вийшов високий офіцер у поліцейському мундирі, грайливо побризкуючи наручниками.
Десь у зеленій зоні дельфінарію жалібно, ніби перелякане дитя спросоння, скрикував павич.
Радж спинився біля воріт. Їхні половинки, зварені із залізних прутів, провисли у двір і, якби не стримував їх великий ланцюг із замком, розхилилися б під вагою навстіж. Ліворуч, упритул до воріт, сторожка — прохідна. Частина її відгороджена глухою стіною, з двору в неї свій хід, там каса продажу квитків.
У сторожці світла немає. Може, спить Малу, а може, пішов робити обхід території дельфінарію. Радж не захотів стукати у вікно сторожки — хай краще Малу не знає, коли він повернувся з Біргусу.
Відійшов далі од воріт, поліз на огорожу — частокіл із залізних списів, високий — два з половиною метри. Подолав без труднощів, завис на руках з внутрішнього боку, потім спустився. Гепнув важкувато — земля з того боку була набагато нижче.
Побачив Малу, коли звернув з алеї на місточок через канал. Сторож сходив з трибун великого басейну і, здається, заточувався.
— Хелоу! — подав Малу веселий голос. — Ти, Радже?
— Я.
— Ну й вигляд у тебе сьогодні… Може, якісь злодії роздягли? І мокрий ти, чи що?
— Ага, — відповів Радж, відчуваючи, як почервоніло обличчя. — У штанях купався.
— І зі мною раз таке було… — хотів розказати сторож історію, але Радж сухо попрощався:
— На добраніч, Малу! — І намірився йти.
— Яка там добра ніч! З дельфінами щось діється. Непокоїлися, хлюпали цілу ніч. І тепер збилися до купи, а щоб присвітити добре, нема чим… Я вже думав, може, якийсь злодій забрався, чи що…
— Може, на зміну погоди. Циклон вони добре відчувають… А може, касатки підпливали до перемички? Їх теж відчувають.
— Скажеш! У каналі для касаток мілко, не полізуть вони туди. — Малу теж уже трохи розбирався в тому, що торкалося життя дельфінів та інших морських тварин.
— Не полізуть, твоя правда. Ну то хай хоч решта ночі мине спокійно. Прощавай!
Раджу хотілося скоріше забратися в свою комору-склад, поспати хоч зо дві години. Добре, що містер Крафт не забороняє користуватися складом як квартирою. Може, думає, що зайва людина вночі на території дельфінарію не зашкодить. Хіба мало що може трапитися?
«Чи ключа не загубив?» — мацнув по кишенях штанів. Ні, ось він, у правій… Ледве виплутав його, довелося вологу кишеню вивертати.
Зняв замок, зачинив за собою двері, взяв на защіпку. Увімкнув світло — і одразу до тапчана. Він відкидається, прив'язується верхом до стіни, прихоплюється брезентовим ременем. Відстебнув, випрямив ніжки, опустив. Зітхнув стомлено, заздалегідь смакуючи, з якою насолодою він простягнеться на весь зріст.
Стомлено сів на краєчок…
Знайомі запахи пропилених залізяк, сируватих гідрокостюмів, житлом зовсім не пахне. Обвів поглядом комору — все знайоме, все, здається, на своєму місці.
І відчув, що буде не до сну. Треба приводити до ладу забруднені холоші штанів, може, навіть краще замити їх прісною водою, висушити праскою, щоб не було соляних плям і розводів. Треба ще пошукати, де стара теніска. Доведеться її заштопати, випрати, випрасувати. Не може він з'явитися вранці на очі містеру Крафту, одягнутий не за формою. Вимагає містер, щоб у робочий час усі працівники дельфінарію дотримувалися «трейд марк» — фабричної марки. Можна було б, звичайно, і вихідні штани надіти, є в Раджа ще одні штани. Але ж будь-коли одягати їх шкода, та й дуже великий контраст буде між заштопаною теніскою і святковими штаньми.
Скупуватий містер Джері… Одну теніску видає на півроку, хоч коштує вона всього якихось два-три долари. Це в Раджа тільки виходить, що він ще й економить, бо багато часу доводиться ходити тільки в плавках або взагалі бути з аквалангом під водою.
Пішов у душ, набрав у тазик прісної води. Далі робив усе як заведений. А думками був уже далеко від того, що робив.
Сьогоднішній обстріл з автомата (це щастя, що не зачепила куля) одразу зіставив з пострілом з підводної рушниці. Висновок напрошувався сам: чи не кільця то одного й того ж ланцюга?
Пригадалося, як обробляв йому тоді рану лікар у готелі.
«Вам до лікарні треба, у Світтаун. Зашити потрібно рану, а то великий шрам залишиться, — говорив лікар на прощання. — Якщо сьогодні не зможете, то завтра — неодмінно. Вам рахунок на дельфінарій надсилати?»
«На дельфінарій. Тільки не мені, а на ім'я містера Джеральда Крафта», — сказав Радж.
«А чого ж? — думав він, виходячи з «Сельюта». — Через Крафта мене покалічили, Крафт мене посилав — то хай і сплачує послуги лікаря».
Брести через усе місто, та ще з аквалангом, голому, несила. Довелося брати велорикшу, а потім просити Гуга, щоб виніс тому рикші гроші.
Хотілося тоді тільки лежати, лежати й не ворушити ні рукою, ні ногою. І пити хотілося… Посмоктав теплої води і не стільки проковтнув, скільки пополоскав у роті, сплюнув гіркоту. Відчув себе трішечки краще, вийшов на повітря. З вікна кабінету Крафта ще падало світло. Зайшов з торця, де тулилися до стіни, вели на другий поверх зроблені зі щільно підігнаних одна до одної бамбукових палиць скрипучі сходи. Ніс Крафтові показати трофейний гарпун, ішов показатися сам.
Ну й перелякався ж тоді містер Джері! Може, подумав, що до нього завітав якийсь привид-гангстер або сам Дейві Джонс[6]. Зігнувся, ніби хотів зростися зі своїм столом, сховатися за купу паперів-рахунків. Широке обличчя з мішкуватими щоками й носом, як малий горіх кеш'ю, пополотніло.
«Май бой! Мій хлопчику… Чи це ти? Що сталося?» — Крафт втупив очі на його забинтовану голову.
«Ось… — подав йому гарпун. — Почастували під водою. Під щелепу довбонули… Якби трохи нижче або вище, то й капут. Комусь ми перешкоджаємо своїми пошуками грота».
«Май бой!.. — містер Крафт обережно простяг руку до гарпуна, повільно встав. Відставляв гарпун далі від очей, і руки тремтіли. Провів очима від наконечника стріли до початку, де ще стричав капроновий хвостик ліня. — Розпливається в очах, нічого не бачу…»
«А ви окуляри візьміть»
«Ага, ага… — Крафт нап'яв на носа окуляри. Малий ніс майже сховався за великими голубуватими скельцями. Знову придивився до того місця стріли коло ліня, і руки ще дужче затремтіли, захитав головою: — Ноу-ноу… Не може цього бути!..»
«Чого не може бути, містере Джері?»
«Подивись ти, у тебе очі молодші. Що тут викарбувано — дві дабл ю, «WW», чи дабл ю і ві — «WV»?»
Радж підійшов, нахилився до стріли. Тепер він уже добре розгледів карбівку.
«Дабл ю і ві — «WV».
«О, боже мій!» — «Уайт вайпе»… «Біла змія»… «White viper».
«Що це означає, містере Крафт?»
«Ти наче з неба впав. Ми стали на дорозі «Білої змії» — «тріади чайна», китайських піратів і бандитів, гендлярів наркотиками».
«А якби було дві літери дабл ю — «WW»?»
«White women»… «Уайт вумен» — «Біла жінка». Та. сама лихоманка і трясця… Даблами їх звуть. Ті ж самі риф-реф, покидьки суспільства… Тільки кажуть, що жінка ними керує, європейка. Вони колись були однією тріадою, а потім розкололися на дві, ворогують між собою. Вони ворогують, а в нас чуби тріщать. То одній тріаді викупи платили, а тепер ще й друга банда з'явилася, і тій давай. Ніяк не можуть поділити сфери впливу… До злиднів доведуть, до розорення!.. О, мій боже! І так майже доводиться вести страгл оф лайф… боротьбу за існування… А що буде далі? Скоро якась із них знову підкине листа — «Плати!»
«А якщо не платити, збунтуватися?»
«Ах, юначе… Я ще хочу пожити, хоч мені скоро шістдесят років. Можуть і зарізати, і дельфінарій висадити в повітря, і дельфінів отруїти… Може, чув, був випадок у Світтауні? Один забарився на тиждень заплатити відкупного — фабрику висадили в повітря! Самі руїни — не бачив?»
«Містере Крафт, я з ними не задирався. Я вже знайшов був більш-менш пристойний грот, а тут вони… напали…»
«Радже, я тебе не звинувачую. Я навіть співчуваю тобі, щиро співчуваю… Я готовий навіть вибачитись перед тобою за те, що штовхав на таку авантюру, посилав на загибель…»
«Лікар за обробку рани пришле рахунок на ваше ім'я».
«Ах, мій боже! Але я заплачу, Радже, ти не турбуйся».
«Казав, що треба мені в лікарню в Світтаун. Щоб операцію зробили, зашили рану».
«Боже, боже, цього ще не вистачало!»
«Я вирішив не їхати у кепітл, не вимагати від вас такого лікування. Але…»
«Радже, містере Радж… Я завжди вважав тебе пристойною людиною. Ти не такий, як Судзір… Той оформив замовлення на сувенірні дельфінчики, сам їх приносить у дельфінарій і вважає, що робить велику ласку, вимагає надбавку до зарплати».
«Містере Крафт, я хочу, щоб ви не примушували мене ремонтувати човна».
І Радж уже докладніше про все розповів. Як кричали на нього з катера рятувальної служби, щоб не лазив у західних секторах, як побачив проламаного й затопленого ялика, а до того, до удару гарпуном — підозрілого контейнера…
«Чи немає зв'язку між усіма цими подіями?»
«Усе може бути, усе може бути… О боже, скоро не знатимеш, на кого можна зі своїх працівників розраховувати, а хто встромить тобі ножа під ребро».
«Може, поліції заявити?»
«Про що?!» — знову пополотнів Крафт.
«Ну… про все! І про те, що під водою бачив. Може, це в них якась перевалочна база наркотиків?»
«Борони тебе боже! Ти говориш сьогодні, як маленький… Певно, в тебе температура піднялася… Може, ти підеш, полежиш?»
Раджа, й справді, не тримали ноги. Перед столом Крафта стояло м'яке крісло і стілець, але містер сісти не запрошував.
«Та я піду, але ж… Якщо так поступатись… Та куди, зрештою, дивиться поліція? Чому не веде з цими тріадами боротьбу?»
«Ах, наївний, наївний юначе… Хіба ти не чуєш, і не бачиш, що діється навколо? Це не архіпелаг Веселий, а… І який дурень дав йому таку назву? Це… це… гніздо піратів і бандитів! Заявиш, то не встигне поліція і двох кроків ступити, а «тріада» усе вже знатиме. А вона ж не церемониться… Я проклинаю той час, коли не поїхав у метрополію, слідом за доньками… Тоді, як ця ваша самостійність тут створювалася. Дурний, пожалів укладених капіталів. А тут не стільки заробиш, як втратиш те, що мав. Жебраком швидко пустять по світу! Боже, боже, хай би я краще купив якийсь готель, спокійніше було б…»
Любив поплакатись Крафт, викликати співчуття. Не знав тільки Радж, чи з усіма своїми працівниками містер вдавався до таких міркувань, чи всіх пробував розчулити, щоб не дуже вимагали підвищення платні, пожаліли його, бідолашного.
Але треба бути справедливим: поки загоювалася рана, Крафт не посилав Раджа на підводні прогулянки з аквалангом. Тільки зітхав голосно, ламав руки: таких втрат зазнає, таких втрат!
«Спочатку позашивати, поштопати, а потім прати чи навпаки?» — подумав був Радж, знайшовши стару теніску, і вирішив, що спочатку треба заштопати. А то поки попере, то вона розлізеться на решето.
«Цікаво, чи потонув той гумовий човен? Не міг потонути, хоч у одному відділенні та зосталось повітря. Значить, плавав… А якщо ті з катера, виловили човна? І знайшли мою теніску?.. Там і емблема дельфінарію, і мої ініціали…»
На якого біса він вишив ті ініціали… От, і на цій, старій, яку штопає, на подолі є синювато-вицвілі літери «R. S.» — Радж Сінх.
«Можуть з цією теніскою прийти в дельфінарій шукати — чия. Другий уже випадок, друга сутичка з ними. Той самий разбійницький клан чи інший?» «WW» чи «WV»? Якщо той самий, то в спокої не залишать. Подумають, що я спеціально за ними стежу. Захочуть прибрати з дороги…»
Виправ і теніску, і штани, висушив праскою. Був уже райок, яскраво світило сонце, навперебій співали пташки. До початку роботи залишалося ще години півтори, і можна було б хоч трохи подрімати. Але ввімкнув електроплитку, поставив чайник. І ліг, підклавши під голову руки.
Подумати було про що.
Радж почув тупіт ніг і скрип бамбукових жердин на перекидному місточку, потім шорстке хрумкання підошов по піску. Хтось біг.
— Радже! Радже, ти ще спиш? — двері хтось сильно засмикав, аж задрижали стіни. — Біда Радже.
Упізнав голос Гуги.
— Почекай, відімкну! А то ще будинок розтрясеш, — говорив наче спокійно, але Гугова тривога передалася вже і йому. Відчинив — і, вражений, відступив, даючи увійти: вигляд у хлопця був переляканий, вся його худорлява довга постать ще більше витягнулася, аж згорбилася.
— Біда, Радже! Джейн, мабуть, нежива!
— Говори, та не заговорюйся… Така весела завжди була, жвава.
— Плаває абияк, животом догори. Я думав, вона отак грається, а вона… не дихає! Дельфіни виштовхують її з води, а все одно не дихає!
— А може, це Бобі, а не Джейн? — Радж рушив до перекидного місточка.
— Сюди! Вони в демонстраційному басейні… Я добре упізнав — Джейн! У Бобі жовта подряпина на верхній щелепі…
Посеред басейну майже напроти вишки з площадками вода була неспокійна. Дельфіни вирували, ніби показували номер — «морська зірка».
— Там тільки дельфінки — Єва, Дора, Бела… І Джейн… — шепотів, нахилившись до води і пильно придивляючись до дельфінів, Гуга. — Джейн посередині…
І справді, то одна, то інша дельфінка піднирювали головою під Джейн, підбивали її рострумом угору. Але поштовхи були уже мляві, ніби мати й тітка втратили надію оживити дитя. Неживе тіло Джейн трохи піднімалося і оберталося безпомічно. Відпливали по черзі вбік, шумно-тужливо видихали повітря. З правого наростка-закутка басейну, куди весь час подавалася помпою свіжа вода, з крейсерською швидкістю вискочив Дік. Вода за хвостовим плавником вирувала — так енергійно крутив ним. Промчав повз самісінький край басейну, аж хвилею облило хлопцям штани, ніби хотів відгородити свій гарем від цікавих. Раджу здалося, що темне, без зіниці, око самця злісно блиснуло. І ще раз промчав, уже назад, і затаївся праворуч, біля північної стінки. Радж був певний, що він не зводить з них погляду.
Зате приплив до них Бобі, поклав голову підборіддям на цементний берег басейну. Роззявив рожевого, у сіруватих плямах, як у Мансурового собаки, рота, поволі виштовхував з рота язиком воду. Проскрипів тоненько, жалісливо, потім затринькав дихальцем, затремтіла плівка-перетинка, що його прикривала: понк-пенк-пинк-пінк, р-риу-рин-н, — ніби хтось провів нігтем по зубцях-металевого гребінця.
— Що, Бобі? Ти маленький бебі, а не Бобі… Що ти хочеш сказати, на що поскаржитись? — присів Радж, погладив його по гладенькій, ніби полірованій, голові, поштовхав у боки за рострум. — Біда у вас, малюк, біда… Що тут сталося, бебі? Чому ти не розкажеш?
Бобі поплив до дельфінок, закрутився біля них, подаючи скрипучі звуки.
О, якби міг Бобі або інший дельфін розказати, що тут сталося!
Радж підвівся. На душі було важко: дельфіненят усі любили, як рідних дітей.
— Радже, повір, я ні в чому не винен! — Гуга говорив це, і аж губи тремтіли. — Учора я залишав їх живих і здорових, ніяких підозрінь не було.
— Ніхто тебе не звинувачує, заспокойся.
— Ага! Ти не знаєш Судзіра! Він тепер з'їсть мене… Він же починав з маленькими якийсь номер готувати.
— Увечері всі добре їли?
— По-різному, як завжди. Хто більше брав участь у виставах, той нахапався за цілий день. Решту догодовував. Джейн, здається мало їла. Усе плавала тихенько, не пірнала… Але я подумав, що і їй перепало, не голодна.
— Судзір був увечері? Проводив репетицію?
— Ні.
— До Крафта ти не бігав? Треба швидше йому доповісти.
— Не було ще його.
Була восьма година ранку. О пів на дев'яту приходить містер Крафт, а о пів на десяту — Судзір. Робочий день у Гуги починається о восьмій годині, бо йому треба і рибу готувати — Судзір дельфінам не кидає по цілій, коли заохочує після виконання номера. У решти працівників початок роботи о дев'ятій.
Об одинадцятій починається перша вистава, о чотирнадцятій — друга. У середу, суботу й неділю — по три вистави, остання — о шістнадцятій. Після кожної вистави Судзір розігрує «лотерею», вручає деяким глядачам пластмасових дельфінчиків, приклеєних до ящичків-підставок. У ті дні, коли немає третьої вистави, Судзір займає ці години на репетиції та інші заняття з дельфінами.
Стояли з Гугою на місточку, кожний думав про своє. Під ним кілька разів проплив, могутньо працюючи хвостом, Дік.
— Гуга-а! — почулося із затоки. Приплив на відремонтованому ялику, привіз рибу з порту завідувач господарства Абрахамс.
Гуга зірвався з місця, побіг туди.
— Скажи йому про Джейн! — крикнув навздогін Радж. — Треба ж скоріше виловлювати, а то й так дельфіни хвилюються.
А самому спало на думку чортзна-що. Може, Джейн отруїли? Почали з Джейн — як попередження, а потім і до решти доберуться. Може, доклали рук ті з «WW» чи «WV»? Але ж випадок з гарпуном був понад місяць тому, якби і захотіли налякати ще раз, то зробили б відразу, не зволікали б стільки. І з сьогоднішнім обстрілом теж не зв'яжеш. Обстріл був хоч на кілька годин, але пізніше, ніж почалось усе з Джейн. Сторож говорив, що цілу ніч дельфіни непокоїлися. А Гуга помітив, що Джейн була наче сама не своя ще звечора.
У дельфінарії тільки афаліни, інших представників сімейства дельфінів не тримали. Малі дельфіненята були по сімдесят-вісімдесят кілограмів, самки — по сто сімдесят-двісті. Дік — усі триста. Раджеві самому нема чого й лізти в басейн, не справишся з ними. Випадків нападу на людину не було. Але хто гарантуватиме, що такого не може бути?
Пішов до себе в комору роздягтися, щоб бути готовим. Протягом цього часу підійшли містер Крафт і сторож Малу, потім Абрахамс. Малу навмисне, мабуть, чекав Крафта у сторожці, щоб першим повідомити про таку подію, ніби поспішав виправдатись.
Радж вийшов до них, почувши ойкання і стогін Крафта. Усі стояли на березі басейну біля вишки, дивилися на дельфінів, і ніхто поки що не пропонував, що робити.
— П'ятсот доларів! П'ятсот доларів з кишені фіть! — трагічним голосом шепотів Крафт.
— Добре, що не Єва чи Дора… Або Дік… Не п'ятьма сотнями пахло б, — говорив Малу те, що знали всі.
— О, тоді б одразу дві тисячі викреслюй! Та де там дві?! Дельфіни ж навчені вже, не сирець. Спробуй десь дістати таких! — бідкався Крафт.
— А тому проспіваємо: «Богові слава!» За те що ще не найгірше обрушив на голову, — набожно зауважив Абрахамс. Щовечора він ходить молитися в якусь молитовню, навіть вважають його там правою рукою проскурника. — Піду хіба що сітку візьму.
Радж як стояв, одразу шубовснув у воду. Думав, відбере Джейн у дельфінок, прибуксує ближче до берега, щоб легше було підчепити сіткою. Але почалося несподіване: тільки Єва, мати, зосталася біля Джейн, всі інші дельфінки збуджено закружляли навколо Раджа, довше залишаючись з того боку, де була Джейн і куди плив Радж. Як торпеда примчав з північного кутка Дік, самки шанобливо розступилися перед ним, щоб не перешкоджати маневру. Могутньо розвернувшись, аж здибилися хвилі, захлюпали в береги, Дік загрозливо, але з меншою швидкістю кинувся на Раджа. Рострум тримав під водою так, ніби приготувався для тарана. Радж уповільнив рух, звернув убік… Хіба знаєш, що в Діковій голові? Дельфіни ударами рострумів по зябрах убивають могутніх багатометрових акул — океанських тигрів. Дік плеснув хвостом коло обличчя Раджа, водою аж забило дух, і повернув назад. Радж закашлявся, відплив ще далі.
— Де Гуга? Хай би він рибою поманив їх у рукав… Гуга! — закричав містер Крафт.
— Узяти якусь добру бамбучину, повідганяти їх — і все, — порадив сторож.
— Ти не Малу, а малий, — усе ще кашляючи, сказав іншу з води Радж. — Не можна з дельфінами грубо, це народ гордий.
Та коли прибіг Гуга, то Крафт наказав йому принести бамбучину і рибу.
— Судзір мене битиме. Він не дозволяє годувати дельфінів перед виставою, — потоптався на місці Гуга, зчищаючи з рук риб'ячу луску.
— Скажеш: я наказав. Я, чув?! Джеральд Крафт. А не якийсь там Судзір! — з показним гнівом промовив містер Джері.
Гугу ніби вітром здуло.
— Радже, до Крафта! — покликав Абрахамс.
Радж зрозумів, що містер Джері провадить якесь своє слідство і що перед цим була вже мало не сварка. У куточку стояв заплаканий Гуга. У Крафта й Судзіра розчервоніло-збуджені обличчя. Хлопець торкався за свіжий синець під оком. У другому кутку кабінету був Малу.
— Я не винен, містере Крафт, не винен! — схлипував хлопець. — Не звільняйте мене! Риба була не гнила, хай Абрахамс скаже… Та й не їдять дельфіни протухлу!.. Не могла Джейн отруїтися рибою!
— Радже, ти сідай поки що, — показав йому Крафт на стільця, але Радж сідати не хотів, усі стояли. — А вам, містере Судзір, дозвольте оголосити догану. Розпускати руки — дикунство, пробачте… Ви могли йому брейк… зламати, значить, щелепу, — а далі Крафт ще більш пом'якшив тон: — Це просто непристойно. Якщо вам хочеться нарікати на роботу Гуги, ви скажіть мені. Тільки я маю право карати, я господар тут, а не ви!
Радж дивився на Судзіра. У дресирувальника було чорняве, аж синє, худе обличчя. На щоках провалини, рот саркастично й зневажливо усміхається — одним кутком.
— Гуго, він тебе ударив? За що? — запитав Радж, поглядаючи то на хлопця, то на Судзіра.
Гуга прикусив губу, відвернувся до вікна. Воно сиділо глибоко, ніби в ніші, а стіни кабінету тут, у піддашку, нависали всередину.
— Як завжди — ні за що, — відповів за нього Радж. — То чому ти не впявся йому нігтями в пику, якщо не подолаєш у бійці? Чому дозволяєш так себе кривдити? Ти ж уже дорослий… Та врешті-решт і містеру Крафту можна поскаржитись.
Радж підійшов до хлопця, тернув йому долонями під очима. І зрозумів, що не треба було цього робити. Від такого співчуття Гуга ще більше засмутився.
— Не плач. Більше він тебе не зачепить. А якщо зачепить, то матиме справу зі мною. Це я при всіх кажу.
Судзір скривився ще зарозуміліше. Обернувся йти, але кинув через плече, ніби всім робив велику ласку:
— Я відміняю ранкову виставу.
— Як відміняю?! — Крафт аж скипів. — Як відміняю, коли вже квитки продають?!
— А ви гарантуєте, що все пройде добре, не зірветься? Що дельфіни слухатимуться? — Голос Судзіра був крижаний аж до сухості. — Мені здається, містере Крафт, у ваших же інтересах відмінити одну виставу, ніж… Бо коли щось станеться, то на весь Рай піде розголос: «У дельфінарії нема на що дивитися, сама халтура. Не йдіть, тільки гроші викинете!» Полічіть, які можуть бути у вас втрати, ви людина освічена… — І грюкнув за собою дверима так, що затряслась уся будівля.
— Навіжений… Чи бачите? Він же мед! — похитав головою Крафт і пішов за стіл у своє крісло. Розстебнув більше комір білої сорочки, глянув на великі крила вентилятора, що ледь ворушилися під стелею і не давали ніякого вітру. Видно було, що Крафтові у печінках сидить Судзір, але нічого не вдієш. Не подобається ніс, але ж не поміняєшся ним з іншою людиною.
— Малу… Ти можеш іти. Скажеш по дорозі касирці, хай повісить об'яву: «Вистава об 11.00 не відбудеться через технічні причини. Адміністрація просить пробачення. Продані квитки дійсні на 14.00». І хай продає тільки зі штампом «14.00». І ти, Гуго, іди займайся спокійно своєю справою… Та вмийся, а то мене нудить на тебе дивитися. П'ятнадцять років, а ти все ще такий маленький…
Голос у Крафта був стомлений, але Ради; у не здавалося, як у ті рази під час розмов, що Крафт не тільки трохи неправильно будує фрази, але ще й розігрує роль бідолашного і обманутого всіма простачка..
— Друже Абрахамсе… Тобі таке завдання. Привезеш лікаря з приватної клініки Ентоні Рестона. Патологоанатома. Ріже тих, хто помер. Хай подивиться нашу Джейн… — Містер Джері говорив тихо, ніби на похоронах, і Радж ще раз подивувався: не схожий чоловік на самого себе.
Коли і за Абрахамсом зачинилися двері, Крафт сказав Раджу:
— Що ти думаєш про все це? Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Здогадуюсь. Я вже думав… Здається, що — ні. Розумієте? Ніякого відношення до загибелі Джейн «тріада чайна» не має.
— І я такої думки. З їхньою жорстокістю і швидкістю на розправу — і така делікатна помста. Але на всякий випадок хай подивиться лікар. Цікаво, що він скаже…
«Говорити йому чи ні про нічний обстріл?» — подумав Радж перед тим, як іти. І сам собі похитав головою: не скаже. Невідомо, що захоче зробити Крафт. Може, просто надумає звільнити, щоб позбавитися від небезпечного працівника, який уже вдруге потрапляє в таку ситуацію.
Янга обмацали, обшукали, штовхнули в машину. Затиснутий між двома дорослими, Янг не бачив, якими вулицями машина мчить, куди повертає. Їхали довгенько — тільки це й відчув. І ще дивувався: чому отого чоловіка з баулом не посадили з ним — машина ж була велика, фургон на сім місць.
У поліцейській дільниці Янга увіпхнули у велику кімнату, з грюкотом зачинили двері.
Передусім відчув гострий сморід. Кімната була дивною, віконце одне, під самісінькою стелею, з ґратами. На стелі ледь блищить лампочка у дротяній сітці. Світла вона дає мало. На підлозі майже темно. Хотів прихилитися до стіни — відсмикнув плече: настільки боляче кольнуло. Стіни були поштукатурені так, що густо стирчали соски-шипи, ніби луска акули. Пофарбовані вони були брудно-синьою фарбою і поглинали все світло, яке падало на них. Коли очі трохи призвичаїлися, Янг розгледів, що немає в кімнаті ні лавок, ні табуреток, у кутках під віконцем лежать якісь волоцюги у лахмітті. Один з них трохи підняв кудлату голову і знову опустив, підклавши під вухо лікоть.
Янг боявся підходити до них, сів навпочіпки біля дверей. Добре сісти гидував — такою брудною, із якимись висохлими патьоками і плювками була цементна підлога.
Терпів отак майже годину. В голові спалахували уривки думок: «Ускочив… До в'язниці кинули… А що ж тепер буде? А як же Радж? Він же нічого не знає, де я, що зі мною… А Пуол — гад… Гад з гадів! Останні гроші видурив, та ще й поліції підсунув…»
Потім заскреготав ключ у дверях, всунувся до половини тулуба поліцейський, поглянув на всі боки. «Тебе!» — смикнув за плече.
Привів до якоїсь кімнати чи кабінету. Біля вікна за столом хтось сидів. Янг не встиг роздивитися, як поліцейський козирнув і боком, наче краб, вийшов.
Янг знову подивився за стіл. Так це ж сидить той офіцер-поліцейський, що виліз на вулиці з машини, подзенькуючи наручниками. Високий, з красивими рисами обличчя, з великими горбатим носом. Сьогодні він у цивільному і без головного убору. Дивився офіцер на Янга і по-батьківському усміхався. Янг не піддався на цю підлесливу посмішку, відвів очі.
Праворуч від входу був ще один стіл, набагато довший, і сиділи за ним двоє: один — той піжон з вусиками, що йшов вулицею за Янгом і крутив блискучою палицею, другий — дебелий і огрядний, наче перегодований, європеєць, у сірувато-блакитному мундирі. Коло нього на столі лежав кашкет з написом на околичці «Interpol». А ліворуч, біля глухої стіни, сидів за маленьким столом коло машинки ще один поліцейський.
— Як тебе звати, хлопче? — ласкаво звернувся офіцер і навіть усміхнувся.
— Янг. Янг Сінх.
— Дуже приємно. Класичне ім'я для хінді. Краще і не придумаєш. Скажи, будь ласка, ти читати-писати вмієш?
— Умію.
— У-о-о?! — здивувався офіцер. — Молодець. Тоді бери ручку і розпишися ось на цьому папері.
— Як це? — підійшов Янг до стола начальника-офіцера.
— Ну — напиши своє ім'я і прізвище. Цим самим ти даси клятву, що будеш говорити тільки правду, чистісіньку правду. Коли збрешеш, посадимо до в'язниці.
Янг повільно надряпав своє ім'я і прізвище. Рука тремтіла, авторучка не слухалась. Написав і відступив далі від стола. Надто вже солодким і клейким був погляд офіцера, що й не відліпитися.
— То, кажеш, як тебе звати? — ще раз перепитав офіцер. — У мене син такого віку, як ти. До речі, він ніколи не бреше.
— Янг Сінх. Дванадцять років скоро.
«Трет-те-те-те» — застукав по машинці той, що сидів ліворуч, за малим столиком.
— Де ти живеш?
— Ніде.
— Як це ніде? Не в повітрі ж ти висиш.
І весь час, поки тривала розмова з офіцером, скрекотала машинка. Янг розказував про Біргус і про те, як виперли їх звідти американці (під час цих слів усі, хто був присутній у кімнаті, переглянулися між собою і навіть покректали, покрутилися). Як завезли їх на Гірський, як потрапили потім на Головний на храмове свято, як помер батько, як відцуралися Янга земляки„.
— То, кажеш, мати померла і батько помер? Ай-яй-яй, бідолашний хлопчик…
— Мати не померла, її деревом убило, — уточнив Янг.
— Ай-яй-яй… — ніби не чув офіцер, відчинив шухляду стола, перегорнув папери і знайшов там цукерку. — Візьми, будь ласка. Візьми, не бійся! І більше нікого в тебе з близьких родичів немає?
— Є брат Радж. Він на Раї працює в дельфінарії.
Поліцейський ліворуч і це вистукав на машинці. А ті двоє, що сиділи праворуч за довгим столом, навіть і бровою не повели — ніби зробили їх з каменю. Доля Янга їх аніскільки не зворушила.
— Давно ти знаєш того чоловіка?
Янг, не зрозумівши, подивився на офіцера.
— … того, з ким тебе разом арештували?
— Я його зовсім не знаю.
— Ти хочеш сказати, що вперше підійшов до нього?
— Ага.
— Що ти мав йому сказати?
— Що в готелі «Санта-Клара» місць немає. Що йому треба в «Гонконг», апартамент сорок перший… Але я все не встиг йому сказати, він почав кричати на мене.
Офіцер швиденько сунув руку під стіл. Одразу ж за спиною Янга скрипнули двері, хтось заглянув.
— Засідку в номер сорок перший «Гонконга». Усіх впускати, нікого не випускати!
— Стоп, стоп! — могутнім басом сказав той, коло якого лежав кашкет з написом «Interpol». І далі вже заговорив по-англійському. Офіцер вислухав його і погодився:
— Правильно. Візьміть документи того… Зрозуміло? І зареєструйте спочатку в портьє. Нібито приїхав той, кому було заброньоване місце. А портьє пригрозіть, щоб не проговорився. І самі в засідку!
Двері за спиною Янга тихо скрипнули.
— Продовжимо нашу розмову. То чого, як ти думаєш, той чоловік лаяв тебе? Ти все правильно йому сказав, як тебе вчили?
— Не знаю. Здається, правильно, тільки не все. Але я забув подивитись, у якій руці в нього був баул. Можна було підходити й говорити тільки тоді, коли він буде біля будинку № 15 і візьме баул у ліву руку.
— Зрозуміло. Пароль не міг спрацювати, бо був неточний. Після того як ти йому сказав про «Гонконг», що ти мав далі робити?
— Нічого. Відійти од нього. Мені повинні були за це дати гроші.
— Он як? Хто, цікаво?
— Пуол.
— Це він тебе й підсилав?
— Ага.
— Де живе? Швидко адресу!
— Не знаю.
— Хто він такий?
— Земляк. Він приїхав з Біргусу. Я не думав, що й він уже тут, на Головному… — І Янг розказав, як Пуол перейняв його у порту, як навчив, що сказати тому чоловікові з рожевою косинкою на шиї, пообіцяв за це заплатити, а сам, навпаки, відібрав гроші.
— Ах, негідник!.. І вір після цього землякам… А ти молодчина. Ти все правдиво розказав?
— Ага. — Янг говорив щиро: йому зовсім не хотілося вигороджувати Пуола.
— Останнє запитання. У що вдягнутий Пуол?
— У що? Ну — сорочка біла, штани сірі.
— Дорогий мій! Це не прикмети. Так ходять тисячі людей у Свійттауні. Пригадай, може, є щось на обличчі особливе, на голові, на руках?
— Ні, нічого такого. Черевики нові купив — хвалився. Мозолі мабуть, натер — накульгує.
— Колір черевиків?
— Теж, здається, сірий.
— Та-ак… — розчаровано промовив офіцер. Затарабанив пальцями лівої руки по столу, а праву сховав під стіл. За спиною Янга знову скрипнули двері. — У камеру його! Хоча ні, потримай трохи в приймальні, може, ще буде потрібний.
Янга взяли за плече, вивели у передню кімнату. Поліцейський старанно зачинив подвійні двері до кабінету, але і одні, й другі трохи відхилилися.
— Сідай! — показав Янгові на стільця під стінкою, а сам сів за стіл, удав з себе поважного: дуже, мабуть, хотілося бути схожим на начальника.
У кабінеті розмовляли бурхливо, часом переходили на англійську мову. Янг напружив слух — ах, як погано, що англійська мова така важка, так повільно піддається йому!
— Ми його вели з самого Гонконга! Разом з ним плив і наш агент! З рук у руки, можна сказати, передавали… А ви втрутилися і на фініші все зірвали. Як тепер виявити продовження ланцюга? До кого їхав цей з рожевою косинкою?
— У сорок першому номері засідка.
— Користі з цієї засідки! Туди і випадкові люди можуть завітати, скажімо, покоївка, офіціант… — гуркотів голос того, що сидів біля кашкета «Interpol». — Телефон у цьому сорок першому є?
У кабінеті трохи помовчали, мабуть, чи сам офіцер, чи той поліцейський, що сидів за машинкою, дивилися в довідник.
— Є, — нарешті пролунав голос офіцера.
— Ну от, перш, ніж зустрітися з «косинкою», йому подзвонять у номер. Чи є він… А коли є, то чи той це, хто потрібний, і розмова буде з паролем.
— … ми підслухаємо, про що вони розмовляють. Усі номери прослуховуються!
— Ваші там сидітимуть, подзвонить телефон. Піднімати трубку чи ні? Якщо піднімати, то що говорити? Коли почують, що хтось підозрілий зняв, то й говорити не стануть.
— А ми випотрошимо цього, з косинкою. Запевняю, ми зуміємо взяти в нього все, що треба… По-друге, випустимо малого… — далі офіцер перейшов на англійську мову, видно, він володів нею непогано.
— Ви так думаєте? А кому він потрібний, тим більше після того, як провалився? Хлопця використали випадково і одноразово. Міг на його місці бути і не земляк цього… як його… Пуола, а інший хлопець. Пуол підсунув замість себе цього малого тільки тому, що побачив підозрілих осіб… які за «косинкою» стежать.
— З цих підозрілих міг бути і ваш вусатенький молодик.
— Я попрошу! — підвищився третій голос, тонкий.
— Можете не просити! — став твердішим голос офіцера. — Я розумію: ті двоє наших, що розігрували парочку, учинили незграбний маскарад. Але ж і ви, пробачте, не далі відійшли. У всіх дешевих кіно таких сищиків-незграбників показують. Моїх очей у порту було більше, ніж ви думаєте… І ще… Звідки ми, по-вашому, знаємо про цього з рожевою косинкою? Отож-то! Не такі ми простачки, як вам здається.
Виглянув з дверей той поліцейський, що сидів за машинкою.
— У камеру! — махнув на Янга і знову зник.
— Вставай! Прилип… — встав той із-за стола.
«Усе-таки до в'язниці?! А я ж геть усе правдиво розказав!» — ноги Янга не хотіли слухатися.
У коридорі зустрілися двоє вартових, вели на допит чоловіка з рожевою косинкою на шиї. Один вартовий був скований з арештованим спільним наручником.
Коли на чоловіка з рожевою косинкою і Янга спрямували з усіх боків зброю, Пуол завмер на місці. За кроків двадцять попереду бачив двері під'їзду зі східцями. Поки йшов до них, ледь стримувався, щоб не кинутись бігом. Устиг ще побачити, як на «косинку» надівали наручники. Шмигнув у під'їзд, пробіг будинок наскрізь повз сходи, смикнув за двері, що вели у двір. Вони не піддалися. Тоді він штовхнув їх з усієї сили — ні з місця. Закалатало серце, у голову вдарив жар… «От і попався… Сам ускочив у пастку!» Кинувся назад, за три стрибки подолав проліт сходів. На першій площадці було зовсім невелике і вузьке, як бійниця, віконце. Розбивати, виламувати не став — однаково не пролізе. Інстинкт самозахисту погнав його східцями вище. Пригадалося з кіно, що встиг подивитися на Головному, як отак рятувалися від погоні «агент №…». З останньої площадки до квадратного люка в стелі прямовисно стояла драбина. Опинився нагорі швидко, як кіт, штовхнув у щит люка руками і головою… Піддався!
Біг у напівтемряві під низько навислою покрівлею, ледь не стукався головою об крокви. Зі страшенним лопотінням злітали голуби, липла до обличчя павутина. Біг на світло, що струменіло з боків, з лівого і правого схилів покрівлі, де в нішах були віконця. «Це — на вулицю, а це — у двір…» — зорієнтувався, пірнув у праве, раму вирвав одразу.
Біг дахом, гуркотів бляхою, ковзаючись, перескакував на черепичні й шиферні покрівлі, а кінця будинкам, кінця вулиці, здавалось, не буде ніколи. Уже видно було мачти теплоходів у порту (біг не вперед, а назад), нарешті побачив крізь віконце мотузки з білизною.
Коли лазять вішати білизну, значить, мусить бути хід на сходи, вниз.
Перед тим як вискочити у двір, обтрусив трохи з себе пил, голубиний послід, обібрав павутину. Двором перейшов на сусідню вулицю і пішов уже поволі в той бік, куди йому було треба.
«От так я! Молодчина…» — Пуол був задоволений собою. Чим не супермен з кіно? Подобалося йому таке життя, з риском і небезпекою. Ішов додому, насвистуючи на обидва боки, і назад не оглядався.
А того не знав, що на кожного розумного знаходиться ще розумніший.
Чим ближче підходив до своєї конспіративної квартири, тим більше відчував, як цей піднесений настрій і самовдоволення виходять з нього, ніби повітря з проколотої шини. Ще й ще раз перебрав у думках, що говорив Янгу, що той міг розказати поліції. «А він розкаже, усе розкаже, навіть не сумнівайся!.. Злість у нього на мене… Про готель «Гонконг» скаже, про апартамент сорок один». Пуол відчував, що ця адреса — найважливіше, що було довірено йому особисто. Йому, а не Янгу, якомусь хлопчиську. «А я передовірив таємницю, віддав її в руки поліції… — Пуола почав проймати то жар, то холод. — Краще, аби я сам попався… Називається, врятувався… Від кого? Від поліції — так, а від Чжана? Якби сам попався, то я їм нічого б не сказав. Викрутився б або сказав, що випадково опинився біля того чоловіка з рожевою косинкою. Хіба мало хто ходить вулицею? У центрі люди як мурашки метушаться. Так будь-кого можна схопити, до будь-кого причепитися… Але я і не підійшов би до нього, хіба я дурний, очей у мене немає? Незнайомець же не взяв баул у ліву руку!.. А може, був ще один чоловік з рожевою косинкою?! — Пуол аж зупинився від цієї думки, йому знову стало жарко. — Може, я не помітив іншого, переплутав?»
Гарячково перебрав у думках те, що було в порту. Усе, здається, йшло як слід. Вештався серед гендлярів-лоточників, навіть прицінювався, видавав себе за примхливого покупця. Один дорослий китаєць-лоточник мало не нахрапом ліз, тикав під ніс намисто — «Коралі для вашої кралі! Чорний корал! Чорний корал!» Не витримав, аж зашипів, щоб не чіплявся. А той, з рожевою косинкою, теж побродив трохи по крикливому базарчику. І просто випадково впало Пуолу в очі, що надто вже однаково виходить і в цього, з баулом, і в того вусатенького піжона з блискучою палицею. Стане один, щоб подивитися на якийсь товар, прицінитися, навіть у руки взяти, а біля сусіднього гендляра або через одного — зупиниться й піжон, теж нібито щось розоглядає, крутить у руках, а сам так і стежить за «косинкою».
«Діло нечисте… Стежать… А мене ж попереджали, щоб дивився пильно…» — згадав він тоді. То хіба міг після цього сам лізти на рожен?
Треба вже повертати у провулок, що веде до лабіринту будинків того двору, де його квартира. Оглянувся… Здається, нічого підозрілого, йдуть люди, як ішли, — кому куди треба. Ніхто не витріщає очей на нього.
Кімната зустріла затхло-нудотними запахами, ніби десь гнила копра. Постояв біля трюмо, вдивився в своє обличчя… На ньому тривога і розгубленість… Унизу на столику безліч всіляких флакончиків, тюбиків, баночок з кремами, духами, мазями. Хотілося змахнути їх, щоб аж осколки задзвеніли… Подивився на ліжко з балдахіном. До високих спинок був причеплений шнурок, на якому пересувалася завіса з матерії з грубими плямами-візерунками. Не кімната для чоловіка, а дамський будуар. Чи не для любовних зустрічей використовував Чжан цю квартиру? Смикнув від злості завісу вбік, аж порвався шнурок, і впав на постіль одягнутий.
Треба зосередитись, треба продумати, що після всього цього може статися? Що загрожує йому особисто?
І що більше лежав, то більше холонуло під серцем. Як подивиться на все, що сталося, Чжан? У нього ж довгі руки, багато помічників, багато очей… А може, все-таки пощастить утекти? Свійттаун великий, острів і архіпелаг ще більші — дідька знайдуть. Добре, що є в кишені долари — «аванс», який треба ще відробити. Так сказав посильний, коли передавав разом з грошима перше завдання. Завдання, яке він не виконав!
Не витримав, підхопився. Під три чорти страждання і роздуми! У нього ж є п'ятдесят доларів, навіть більше, коли врахувати і Янгові. З ними можна непогано провести вечір або ніч. Ніхто йому не вкаже, як коротати вільний час, як витрачати гроші. Він сам, собі голова! І він знає, де та Рекріейшн-стріт, вулиця забав і втіх.
У якихось шиночках просто біля стійки, не сідаючи, не закушуючи, пив джин, пив американське віскі з содовою. Чаркувався з якимсь підозрілим забрезклим гулякою, частував його. І, мабуть, той гуляка завів його у якесь підвальне приміщення. З нього взяли останні сорок доларів, замість них дали сигарету. Одну-однісіньку за сорок доларів!
— Не жалій грошей, не вони нас наживали, а ми їх… Викуриш — потрапиш у нірвану… Звідаєш щастя й насолоду, які тільки можуть приснитися… — нашіптував той горілчаний брат.
І Пуол не жалів, йому вже було море по коліна. Узявшись попідруки, зійшли ще на кілька східців нижче, відхилили темну заяложену руками завісу. У ніс ударило кислятиною і їдким димом. Потрапили в довгий зал із низькою стелею і запліснявілими розмазаними кутками. Вздовж стін не дуже густо лежали циновки, деякі з плямами і пропалинами. Майже на кожній сиділи, хитаючись, заплющивши очі, напівроздягнуті люди, деякі дряпали, роздирали себе нігтями, ніби хотіли і шкіру здерти. Дехто лежав то скорчившись, то розкинувши руки й ноги у найнеймовірніших позах. Обличчя перекривлені в ідіотських гримасах-усмішках.
— От… От якраз вільні підстилки… Сідаймо, покуримо… — горілчаний брат посадив Пуола обережно, як дитину, дав припалити і сам припалив.
Пуол ще і звичайних сигарет не призвичаївся курити. Купив, щоправда, одну пачку, чмокав для форсу і солідності, хоч ставало нудно і наморочилася голова. А тут з жадібністю чмокав і чмокав, поки й знепритомнів.
А може, це не була втрата свідомості? Якісь сни-галюцинації, марення. Він ніби плавав у рожевому тумані, не відчуваючи свого тіла. Здавалося, що кожна клітинка організму розчинилася у млосній насолоді. Він ніби стежив збоку за своїм тілом, а воно розпадалося на частини, і кожна частина виростала до жахливих розмірів і лопалась, як ракети феєрверка в день коронації султана. Потім здалося, що це горять-спалахують асигнації — долари, франки, фунти стерлінгів, динари. Пекучі іскри падають на голову Пуола і знову вибухають. Якісь вибухи звучать праворуч і ліворуч, від них аж голова метляється, ледь не зривається з плечей. Хтось б'є, не жаліючи — по одній щоці, по другій, аж коле в мозку, здається, розривається на частини голова.
Блимнув очима, важко приходячи до пам'яті. Але ще нічого не розумів, і той чоловік, що стояв, зігнувшись, над ним, ввижався примарною, розпливчастою плямою. «Де я? Що зі мною?» — здається, пробурмотів, зібравши сили, але Пуола схопили за грудки, смикнули так, що трохи не одірвалася голова. Його посадили, знов ударили по щоках, і дзвони в голові загули нестерпно, попливли кольорові круги перед очима.
Ах, краще було б не приходити до пам'яті… Той незнайомий не бив більше, а в голові все одно бухало молотом, кололо в потилиці і в скронях, очі наче вилазили з орбіт, у шлунок нібито свинець залили, язик розпух, ледве повертався у смердючій рідині-слині. Обняв обома руками голову. Страшенна млявість і біль охопили все тіло…
Об зуби стукнув якийсь посуд… Відчув запах води і схопив бляшанку, пив теплу, залізисту на смак воду, хотілося пити нескінченно, поки не лопне. У голові трохи прояснилося… А очі ще бачили, як крізь москітну сітку, і Пуол не впізнавав того чоловіка, що термосив його, а тепер поїв водою, хоч і здавалося знайомим його обличчя.
Бляшанку відібрали, брязнули під ноги, Пуола підняли під лікті. З підвалу вивели силоміць, і під стіною на тротуарі він страшенно, до жовтої немочі блював. Коли трохи відпустило і зміг розігнутися, ноги аж підкошувалися від слабості.
Вели його довго, плутано. Час від часу проводир струшував його за барки, щоб очунював скоріше. Потім зав'язали очі і знову вели. Зрозумів: до Чжана, на розправу… Звідкілясь узялося ще трохи сили, зірвав з очей пов'язку і кинувся тікати.
Догнали, сіконули ребром долоні по шиї, і Пуол упав непритомний. Коли прийшов до пам'яті, його знову струсонули, відібрали великого складаного ножа, зав'язали очі.
Перед Чжаном Пуола кинули, наче мішок лахміття або якоїсь дохлятини. Лежав, і не хотілося вставати. Освітлення в кімнаті було слабке, горів тільки в кутку червоний нічник, і Пуол подумав, що це добре, не бачитимуть, яке в нього змучене обличчя. Почув загрозливо-розтягнуте:
— Ну-у-у?
І тоді підхопився на коліна, поповз до покладеної на крісло, у рожевих бинтах Чжанової ноги.
— Я ні в чому не винен… Я хотів як краще!
Чжан штовхнув милицею, її гумовим набалдашником, Пуола в плече — «Сиди там!». А той, що невідступно стояв за його спиною, смикнув назад за друге плече.
— Розказуй… — Голос у Чжана був такий, що сподіватися на милість було даремно.
Розказував, збивався, знову починав спочатку, не забув похвалити себе за хитрість: розкусив поліцейських агентів! І отак обдурив!
— Так, це все чудово… Чоловік дійшов куди треба… Тільки не той, що з рожевою косинкою.
Пуол почув це, і йому знову стало погано аж до нудоти.
— Чудо-о-во, що ти проявив винахідливість та обачність. І чудово, що послали тебе пустити сищиків по фальшивому сліду. А для справжньої справи ти не підходиш: довірив сторонній людині пароль, довірив секрети. Уяви, чим могло б усе закінчитися, якби і справді йшло так, як розігралося? Ти начебто урятував себе для подальшого діла, а по суті — продав це діло, тремтячи за свою шкуру. Що заслуговує така людина?
– Смерть! — коротко кинув із-за спини Пуола той чоловік, який привів його сюди і зараз стояв як охоронець.
Пуол з жахом оглянувся на нього. Цього разу його обличчя здалося ще більше знайомим. І голос знайомий! Десь зустрічалася ця людина на дорозі. Але де?
— Передоручивши свою справу першому стрічному, ти почав виробляти фокуси, чогось лазив на покрівлі, на горища, бігав по сходах… — як обвинувач, що виносить присуд, карбував Чжан.
— Я замітав сліди… Можливо, могли і за мною стежити.
— Стежили. Ти привів «хвіст» до самої квартири, розкрив явку.
— Не може цього бути! — затремтів Пуол усім тілом, з очей сипонули сльози. — Дайте… води!
Охоронець підійшов до вікна, налив там склянку води, подав. Пуол жадібно її випив — текло по бороді, по шиї. Поставив склянку на столик.
— Так воно і є, — сказав охоронець. — Я стежив і за тобою і за тим, хто стежить за тобою від самого порту.
— Не може цього бути! Не може бути. Я оглядався!..
— Може. «Коралі для вашої кралі! Чорний корал!» Пам'ятаєш?
Пуол заридав.
— Що заслуговує людина, яка приводить «хвіст», провалює конспіративну квартиру? — карбував Чжан.
— Від такої людини позбавляються, — відгукнувся з-за плечей китаєць-лоточник.
— Ти й себе особисто викрив, там уже знають твої прикмети.
— Вони мене не можуть знати! — Пуол аж вискнув.
— Янг знає, твій земляк, а ти віддав його поліції. Він і викладе їм усе. Так от, ти для нас уже не тільки непотрібний, а навіть шкідливий. Від таких людей позбавляються.
— Їх убивають, — уточнив лоточник.
— Для нас це легко зробити — як плюнути й розтерти. — При цих словах Чжана лоточник ухопив Пуола п'ятірнею за чуба, смикнув назад, від чого шия випнулася. Китаєць підніс ножа, полоскотав горло гострим лезом.
Пуол завив німим криком…
Він уже відчував себе наполовину мертвим. Його можна було і не вбивати, просто викинути під паркан, то й здох би там. Навіть довго плакати-скиглити було несила.
— Так де, кажеш, ти його знайшов? — спитав Чжан лоточника.
— На Рекріейшн-стріт, у підвалі, з наркоманами. Надумав сховатися від нас.
— Запам'ятай, молодий чоловіче, як перший заповіт. Винуваті перед «Білою змією» ніде не сховаються і завжди зазнають кари. Ми не з тих, що прощають… Іч ти, у підвали допер… Широко ступаєш, кузько, дивись — штани лопнуть! Наркотиками краще гендлювати, ніж споживати їх.
— Кги-кгикм… — попереджувально кашлянув лоточник.
— Так от, Пуоле. Дарунок за дарунок… Ти врятував мене, тепер я рятую тебе. І квити. Надалі тебе вже ніщо не врятує і ніхто. Будда прощає до трьох разів. А ми не боги, ми не прощаємо жодного разу. Почнемо знову, з нуля… Поклади ключі на столик! Про ту квартиру забудь — вона випарувалась, висохла. Живи де хочеш. Часом заходь у «Тридакну» обідати, займай столик у правому кутку. Коли ти будеш потрібний, там тебе знайдуть… І можеш заслужити нашу довіру, коли ви конаєш одну невеличку справу. У туфлі виткнувся цвях, він заважає нормально ступати, ходити. У таких випадках що роблять з цвяхом?
— Виривають… Забивають… — пробурмотів Пуол, нічого не розуміючи.
— Краще друге. Ну, а тепер поясни йому, що до чого… — Чжан сказав це і стомлено відкинувся на подушки.
Лоточник вийшов з кімнати в коридор і відразу ж вернувся. Розстелив на столику білу теніску, вона теж здалася блідо-рожевою при світлі нічника. Майже на всі груди теніски була відбита емблема дельфінарію: п'ять синіх хвиль, оранжевий обруч сонця з променями-бризками, а крізь обруч стрибає синій дельфін. Така теніска, як у Раджа!
Лоточник відвернув подолок теніски і трохи кривим пальцем ткнув у дві вишиті на рубці сині літери: «R. S.»
— Термін — п'ять днів.
— Три, — поправив Чжан.
Янга покликали на допит вдруге. І, мабуть, трохи раніше, ніж треба, упхнули його в кабінет до офіцера. Бо коло дверей струнко стояли двоє поліцейських, і аби що-небудь бачити, він відступив у бік довгого стола, за яким був тільки один чоловік — той, що з кашкетом «Interpol». А перед столом офіцера, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік у рожевій косинці.
— Так що, — виявляється, зайнятий номер сорок перший? — запитав офіцер поліцейських біля дверей.
— Так точно! — пристукнув той, що ліворуч, каблуками. — Цей номер — здвоєний люкс. Там уже три дні засідають представники «Гонконг енд Шанхай бенкінг корпорейшн», ведуть переговори з представниками нашого «Нейшонол бенк», маючи на меті купити його зі всіма бебехами!
— Ну це тебе не стосується, — відрізав офіцер.
— Так точно! — виструнчився поліцейський.
— Документи містера… містера… запнувся офіцер, приляснувши пальцями, і чоловік у косинці ніби зробив спробу встати:
— Говард Хоякава, представник концерну «Міцубісі». Японські мікро- і малолітражки — кращі в світі.
— Давайте паспорт та інші документи Хоякави, — простягнув офіцер над столом руку.
Поліцейський, що стояв праворуч, ступив кілька кроків уперед, дістав із-за пазухи документи і подав йому, відступивши назад, не обертаючись.
— Хоякава-сан, а чим пояснити ваш маскарад? Не будете ж ви стверджувати, що весь цей одяг — ваш? — У голосі офіцера додалося шанобливості.
— Так, мій. З учорашньої ночі. Якщо дозволите, я повторю свої показання.
— Дозволяю. Коротко, — кивнув офіцер, трохи розгублено гортаючи маленьку книжечку, можливо, паспорт.
— Так от. Пізно увечері… Ні, скоріше глибокої ночі, я вже спав… До мене в каюту постукав сусід, людина спортивного вигляду… ось у цьому костюмі… З баулом у руці. Він одразу запропонував мені помінятися одягом, поміняти баул на чемодан-«дипломат». І на додаток до всього — помінятися каютами. Запропонував зробити це не задарма, давав триста доларів. Я прикинув різницю вартості наших костюмів, баула і «дипломата» і погодився за чотириста. Ну а за обмін каютами я запросив ще сто доларів. Але розмова на тому не закінчилася, незнайомий попросив, щоб я в новому вбранні, неодмінно з косинкою на шиї, зав'язаній по-мексіканському, пройшов по Портовій вулиці Свійттауна. А тоді вже йти, куди мені захочеться або куди треба. Я підвищив ціну до шестисот доларів.
— Дешево ви цінуєте своє життя, Хоякава-сан, — стиснув губи офіцер.
— Що це означає? — випростався на стільці і навіть зняв ногу з ноги Хоякава.
— А те… Вас підставляв замість себе член банди «тріада чайна». Якщо врахувати, що на архіпелазі Веселому кілька китайських тріад і всі вони воюють між собою, то… За ваше життя я не дав би навіть порції бетельової жвачки.
Хоякава осів, ніби поменшав на зріст.
— Дякую… Дякую, що мене арештували. Ви не випускайте мене поки що… Я великого гардеробу з собою не брав, відрядження коротке — тільки підписати контракт на продаж автомобілів… Я дам долари, купіть мені пристойний костюм. За послугу будуть комісійні — я не пожалію.
— З цим ми допоможемо. У кімнаті вам дадуть папір, ви опишете одяг, у якому ви їхали до тієї ночі з переодяганням. І опишіть усі можливі прикмети людини, яка так легко дала вам заробити шістсот доларів… — У голосі офіцера навіть прозвучала щира заздрість. — Тільки ще одна маленька формальність, очна ставка… Ви раніше ніколи не бачили цього хлопчика? Янг, підійди сюди ближче.
Янг зайшов наперед поліцейських.
— Його — ні. А схожих на нього — тисячі.
— І ніякого паролю, виходить, ви не знаєте?
— Клянусь чим хочете! Я думав, що він заробити хоче, через це і просить піднести.
— Янг, а ти коли-небудь зустрічав цього містера?
— Ні. Я вже вам казав, як було.
— Усім можна йти. А у вас просимо пробачення… — Офіцер козирнув чоловікові в косинці і подав документи. — Янг залишиться. І покличте, будь ласка, «парочку».
Поки люди виходили і заходили нові, офіцер і той, з «Interpol», іронічно і знущально поглядали один на t одного. І обидва були задоволені: кожен вважав, що втер носа іншому. Представник «Interpol» прокашлявся.
— Та-а-к… Візьми їх голими руками.
— А ви думали, все просто. Приїхав, побачив, переміг… Повірте, ми теж гав не ловимо. Тільки результатів — кіт наплакав.
У цей час зайшли агенти, що грали закохану парочку. — Янг упізнав їх. Офіцер не дав їм довго роздумувати.
— Які прикмети того хлопця, що підмовляв Янга на зустріч з «рожевою косинкою»?
Один агент, той, що грав дівчину, вискалив зуби:
— Він отак ось робить… Ми з вікна бачили… — І якось смішно відставив нижню губу, випнув уперед бороду і повів нею в обидва боки, ніби йому душив тісний комір.
Янг аж засміявся: здорово! Дуже подібно! І як він міг забути про таку прикмету!
— Є така звичка в Пуола? — спитав офіцер.
— Ага… — шморгнув носом Янг. — І він ще трохи заїкається, коли сердиться або розхвилюється… І лівша він.
— Ну от, бачиш. А казав, що в нього немає ніяких особливих прикмет. Треба бути спостережливим: у житті все знадобиться. — І офіцер махнув на нього рукою з таким вивертом, ніби викидав за шкірку. Одразу заклопотано схилився над паперами.
Янга вивели з кабінету, а ще через якусь хвилину він опинився на тротуарі.
Абрахамс вернувся з клініки Ентоні Рестона і сказав, що лікар зможе прийти тільки увечері. Чого йому так уже летіти до мертвого, коли в приймальні чекають живі пацієнти? Тим більше що віддала богові душу навіть не людина, а…
Порадившись з Раджем, Абрахамс пішов з лопатою на мис Кіптюра, який трохи прикривав від морських хвиль вхід у затоку і рукав-канал. Там і вирішили поховати Джейн під пальмою, недалеко від естакади, по якій електротельфером до води спускали «Нептуна».
Почав копати могилу Абрахамс, потім прийшов на допомогу і Радж. А поки старий не вилазив з ями, Радж ні дів поруч із кучугурою сирого піску і слухав, як той філософствує.
— От скажи, тварину бог створив. Розумна, мозок навіть великий, кажуть, як у людини. А сказати нічого не може! І рук немає, щоб пальцем на щось або на когось показати. Не можуть дельфіни пристосуватися до нашого життя.
— А ми до їхнього можемо? — кидав репліки Радж. — Теж ні… Ви подивіться, як їм добре у воді, як вони плавають, як усе в них пристосовано до води. Тільки що зябрів немає, дихають, як люди.
Радж ліз у яму, Абрахамс сідав на його місце.
— Це правда. Куди бог на яке місце призначив тебе, там і сиди, не рипайся. І в людей отак… — Абрахамс розтирав коліна — занили від того, що побув у сирій холодній ямі, — і морщився.
— А як же тоді пояснити, що люди борються за кращу долю? Не чекають ласки від господарів-роботодавців, а домагаються від них і зарплати кращої, і кращих умов праці. Страйки влаштовують, коли щось не так.
— Це їх нечистий, злий дух підбиває на непокору.
— От раділи б кровопивці, якби вас почули. Ви всі їхні дії готові заздалегідь виправдати: мовляв, від бога це, терпіть, люди, покірливо, інакше це й проти бога бунт.
— З господарем можна і полюбовно домовитись. Розум, як і пов'язка на стегнах, у кожного свій.
Абрахамса в голові відклалися догми раз і назавжди.
— Абрахамс, Абрахамс… А коли багатій і слухати вас не захоче, одразу поліцію викличе? То, може, оті власники заводів, готелів, капіталісти, всякі мільйонери — і є злі духи? Бо вони ж самі змушують людей страйкувати, не дають людям добре жити, заробляти.
— Терпи — і потрапиш у царство небесне. Бо все від бога.
— Значить, у тому, що є багатії, мільйонери і є безробітні, жебраки, винен бог? Один панує-бенкетує, на нього працюють сотні — так і повинно бути? Один їсть, а інший тільки слинку ковтає?
— Еге, так було і буде. Без волі бога навіть волосинки з голови не впаде.
— От… — скубнув Радж п'ятірнею себе за чуба. — Будь ласка, штук п'ять волосин вирвав. Так це я їх вирвав чи бог?
— Бог підбив тебе на це — вискубнути.
— Бог зробив так, щоб проти нього бунтували?
— Ну, не бог, то злий дух.
— Крім святих книжок, ви що-небудь читаєте? Що на світі діється, знаєте хоч трохи?
— Уся мудрість у святому письмі. У християн — у Біблії, у мусульман — у Корані, в індусів — у книзі Вед. Так навіщо більше що-небудь читати? Зате я радіо слухаю, часом такі цікаві проповіді передають…
— Ну а про соціалістичні країни ви чули? Там немає вже багатіїв-експлуататорів, народ сам собі господар. Бог захотів, щоб так було? Ви ж кажете, що все від бога.
— А-а… Там самі безбожники живуть.
— Не думаю, що самі безбожники. А якби навіть і так, то можна, видно, і без бога багато чого досягти?
— Гм, кхи… Дай краще я покопаю, а ти. посидь у затінку. Напекло тобі голову.
— Не бійтеся за мою голову.
— Думаю, нижче рівня води не треба копати.
— Не треба… Гарне місце вибрали для Джейн — під пальмою… — Радж обіперся руками об краї, відштовхнувся ногами і спритно викинув їх наверх. — Так-от, папо Абрахамс, пояснювати все, і добре, і погане, що робиться на світі, волею бога не можна. Ви ж знаєте, я з Біргуса… Так от: немає вже Біргуса… Точніше, Біргус залишився, але там уже господарюють американці, острів продали їм. Американцям потрібен тільки острів, тільки земля для бази. А люди, що на острові, заважають, їх і викинули, як тухлу рибу.
До них підійшов Гуга. Постояв, позітхав: «Бідна Джейн…», пішов знову.
Докопали могилу, пішли по Джейн, яка лежала під покрівлею в затінку, прикрита рогожкою. Поклали на носилки, перенесли на мис, не відкриваючи.
Увечері прийшов лікар. При розтині були присутні Абрахамс і Крафт, Радж підійшов трохи пізніше, наміть гідрокостюма не знімав після підводної прогулянки. Лікар розтинав, розглядав, відразу ж робив зауваження, дивувався, що у дельфінів усе, як у людей. З'ясувалося, що Джейн померла від великого внутрішнього крововиливу у ділянці шиї. Найімовірніше, що її вдарили тупим предметом. Ніяких прикмет отруєння виявлено не було.
Лікар помив руки, одержав готівкою, підхопив свою сумку і пішов. Час — гроші, а він і так затримався тут.
Абрахамс залишився сам засипати могилу. Крафт і Радж ішли з мису разом, мовчали.
— Кажи свою думку: хто міг ударити? — нарешті обізвався Крафт.
— Гуга не міг, він любить дельфінів. Судзір?.. Важко сказати. Думаю, що ні.
— А самі дельфіни не можуть?
— Ну що ви! Хіба, може, навмисно якось.
— Хоча б ненавмисно.
— Може, підлізла якраз. Дорослі стрибають через бар'єр, крізь кільця. Дік триста кіло важить, уявляєте, який може бути удар? Та ще сконцентрований на рострум.
Кілька днів Радж був у напруженні. Чекав якоїсь каверзи від кожного туриста, особливо від охочих до підводних прогулянок. З крисом не розставався ніколи. Гарпуна зі знаком тріади заховав на полицю за різний непотріб.
Коли трибуни головної арени заповнювалися глядачами, Радж непомітно обмацував поглядом кожного відвідувача, навіть жінок і підлітків. Але робити це перед кожною виставою не вдавалося, вільних хвилин було мало.
Під час деяких вільних вечорів годину-дві займався з Гугою. Дорослий хлопець, а прийшов у дельфінарій, не вміючи ні читати, ні писати. А гроші лічити вмів — до ста… Був від природи кмітливий, хоч і затурканий, всю науку схоплював на льоту. Хвалив його Радж за успіхи, подарував йому навіть кулькову ручку, і Гуга болісно усміхався. Вигляд у Гуги був нездоровий, наче сонний, під очима синіли підкови. Варто було щось раптом гучно сказати, як він увесь здригався. Від різкого несподіваного стуку він мало не втрачав свідомість.
— Не сплю я, Радже, майже зовсім… Уже понад місяць, і кожної ночі все гірше. Лежиш, очі заплющені, а в голові що завгодно роїться, і думки всякі, думки… Замучуся до ранку від думок. Встаєш, а голова наче розпухла, важка — на плечах не втримати, аж на всі боки водить… Годую дельфінів і боюся: от-от пірну в басейн…
— У тебе нервове виснаження. Тобі треба пити на ніч якісь порошки, щоб заснути. — Радж підливав йому в склянку чаю, підсовував ближче цукор та галети і, хоч той відмовлявся, змушував пити і їсти ще.
— Порошки… На порошки гроші потрібні. Усе, що одержую в Крафта, мамі віддаю. Нас шестеро у, матері… Було семеро, але один братик утопився. Може, з рочок йому було.
— Як це… з рочок — і втопився? Він же не ходив купатися у такому віці?
— Де там купатися… Він ще й ходити не вмів, ніжки тоненькі, криві… Ми у джонці живемо біля сьомого сектора, ближче до пристані. Там ціле селище таке на воді, ти ж, мабуть, бачив… Мати залишила малого на двох старших. Три роки одному, а другому — чотири… Ну а сама побігла на пристань риби купити. Уранці не було… Приходить, а малий висить за бортом голівкою у воді… за ніжку прив'язаний… Вивалився… Так ті двоє, значить, сплять, а малий висить за бортом, утопившись… У нас ще двоє між тими трьома і мною, я найстарший.
А тих двох якраз не було: побігли в місто чи на пристань пожебрачити чи перепродати щось. Комерсанти!
— То як ви там, на човні, восьмеро розміщуєтеся? Там же, мабуть, і сидіти тісно, а не тільки лежати.
— Половина човна з піддашком. Батьки з малими внизу, а ми втрьох у гамаках висимо. Не сон, а…
— Ти не ходи кожного разу додому, можеш і тут, зі мною, коли переночувати. Зробимо другі нари.
— Не знаю, Радже, що робити. Ти мені — як брат. Але ж і тобі увесь час надокучати не хочеться. Може, я тобі неприємний, а буду мозолити очі.
— Облиш!
— Я знаю, як це важко, коли не можеш терпіти якусь людину… Я побачу Судзіра, і в мене вже пухирі червоні вискакують на шкірі… Слово честі! Аж трясе й тіпає… Якби десь знайти якусь роботу, я пішов би звідси. Тільки із-за Судзіра пішов би! Хоч тебе мені й шкода… Люблю я тебе.
— Я розпитуватиму то там, то там у місті. Може, щось і трапиться.
— Ти вже закінчуєш оте карате чи тільки почав заняття?
— На середині програми. Ще з місяць ходитиму. А шпігелі вчитися карате можна все життя… Скажи, яку б ти хотів роботу?
— Будь-яку, Радж. Аби самому не здохнути і що-небудь матері давати.
— А батько в тебе є?
— Є. Вантажник у порту. Але в нього така робота — Навперебій. Буває, що й по кілька днів нічого не приносить. У Свійттауні бачив крани у порту?
— Ну?
— Кажуть, тут один такий встановлюватимуть. А коли поставлять, то вже ніякого заробітку не буде… Скажи, а джіу-джицу — це те саме, що й карате?
— Майже.
— Радже, ти не заїдайся з Судзіром. Він дуже небезпечна людина, знає прийоми джіу-джицу. І він м'ясо їсть… Щодня їсть м'ясо — уявляєш? Він дуже сильний, не дивись, що такий худий.
— Про м'ясо звідки знаєш?
— Сам бачив. Уранці перед виставою виймає таку коробочку, як з-під цукерок, пластмасову… А там шматочки сирого м'яса, посолені, з приправами, з часником. Ковть, ковть! Не жуючи… Від нього часником за милю чхне. Я й не знав би, що там, у коробці. Але якось… Він же примушує, щоб і в його «резиденції» я прибирав… — Витирав стіл і зіпхнув ту коробочку. А вона бенц — і розкрилася на підлозі. Дивлюсь — м'ясо… А Судзір почув стукіт коробки, заскочив, пронизав мене очима, як шилами: «Що впало?» Я показав на коробку з м'ясом, а він зітхнув з полегшенням: «А я думав…» — і похапав зі стола дельфінчиків-сувенірів, повкидав у свій «дипломат», замкнув.
— Я чув, що дехто мишенят бере у китайських аптеках, живцем ковтають.
— Бр-р… Радже, а яке м'ясо на смак? Я ще ніколи не куштував.
— Коли-небудь я запрошу тебе в шикарний ресторан. Посидимо, як якісь панки, м'ясо будемо їсти, вино пити…
— Ой, Радже! Розказуй, може, хтось і повірить.
— Повір. Буде таке.
Там, де всі радіальні вулиці міста сходяться, утворився трохи сплющений майдан з фонтаном посередині. Фонтан так собі, нічого особливого, забавні тільки четверо пухкеньких бронзових діток посередині. Одне забралось на дельфіна, ще двоє лізуть, спихаючи вершника, четверте годує дельфіна рибкою. Із сопел, які встановлені скрізь по борту фонтана і утворюють круг, з шипінням вивергається вода. Струмені злітають угору і падають на хлопчиків і дельфіна — з усіх боків падають усередину. Часом напір води зменшується, струмені води не дістають до фігур, і бронзові хлопчики ніби лисіють, обсихаючи, чітко видно на них білі смуги і патьоки солі (вода у фонтані морська), ніби хтось цих безкривдних ангелочків розмалював білилами.
_ Тільки коли найжаркіше — площа стає пустою, а так на ній завжди людно. Люди ходять навколо фонтана. Окремі закохані парочки довго сидять на гранітному бережку, забавляються з водою: то полощуть руки, то затикають котресь сопло, оббризкуючи одне одного. У воді то тут, то там просвічуються монети, за кожну з них, визбируючи пізно вночі, б'ються хлопчаки, а сентиментальні туристи знову й знову кидають. Є там і зілля, в одному місці розпласталося на воді якесь кругле листя, плавають перісті риби-папуги.
Особливо бурхливі людські приливи, коли висипають на вулицю глядачі з кінотеатру, що поблизу, або сунуть потоком на нічне шоу в «Кракен». Чомусь багатьом ще хочеться обійти хоч одне коло на майдані, потовктися в натовпі, заглянути в крамнички з сувенірами або в бари-забігалівки. А ще тут і базарчик, і чорний ринок, на якому відбуваються блискавичні угоди на контрабандні товари. У вируючому натовпі та багатомовному гомоні робиться це непомітно, а для грошей закони не писані. П усякому разі поліцейські, що інколи з'являються тут, не помічають або не хочуть помічати нічого протизаконного.
Коли Радж повертався із занять у містера Ромеша, де брав уроки карате, він теж заходив до фонтана. Від тієї приватної школи карате, яку відкрив Ромеш у одному з підвалів будинку сьомого сектора, до майдану — лише якихось метрів двісті. І Радж сідав на бортик фонтана. Приємно було посидіти, слухаючи лагідний плескіт і шипіння води, відчувати, як утома залишає розвереджені й натруджені суглоби, затихає біль у м'язах. Давав містер Ромеш навантаження максимальне, кімоно щоразу доводилося вивішувати сушити від поту, а то й прати.
Сидів розслаблено, бавився з водою і в думках перебирав Ромешеві повчання. Щоб добре служити своєму народові, треба бути фізично досконалим. Тільки така людина може і за себе постояти, й іншому допомогти, і народові користь принести. Ромеш ледь не молився на фізичну досконалість людини і бачив у карате і порятунок, і зброю в боротьбі за краще майбутнє народу. Смішний і наївний Ромеш: нібито небо можна проткнути кулаком! Та прийомами карате можуть досконало володіти й вороги народу, всякі кровопивці та пригноблювачі.
Одне добре: завдяки гурткові познайомився з кількома порядними хлопцями-вантажниками з порту, електриками з готелів, музикантами з ресторанних оркестрів, офіціантами, матросами з рятувальної служби. Прості, наські люди.
Погляд Раджа ковзає по обличчях. Механічно відзначає, хто місцевий або в усякому разі — з тропіків, а хто приїхав здалеку. У місцевих шкіра темно-руда, часом навіть коричнево-синя, тільки китайці жовті.
Пройшли двоє під ручку, один з них товстун з виблискуючим кийком. Вухо Раджа спіймало:
— Тут таке казино-рояль! Краще, ніж у Монако, — у захопленні змахував кийком товстун.
— А я в рулетку не наважуюсь. Жебраком можна зостатись.
— Хе, у карти теж можна програти.
Коли проходили дівчата, погляд Раджа затримувався на них довше. Прикидав, чи міг би він у якусь з них закохатися чи ні. Йому хотілося вже когось кохати — він такий. Двадцять років уже!.. «А я і уявлення не маю що таке кохання…» — зітхалось йому.
Уже можна було і попити, і він покликав хлопчика візком. Той розвозив у скляному чані, схожому на акваріум, кокосовий сік з дольками апельсинів, мандарині ананасів, шматочками льоду.
— Черпни разок.
Пив, а сам усе придивлявся до людей. І здалася йому одна постать знайомою. Навіть не постать, а хода людини. Віддав швиденько хлопчикові кухлика, кинув п'ятицентовик — і бігом за тим юнаком. Він знав ходу цієї людини з дитинства: рівненько йде — ніби глечика з водою на голові тримає. Він чи не він? Він чи не…
— Амара!
— Радж?! — оглянувся юнак.
Обнялися, утворивши серед людей нерухомий острівець. Посипалися звичайні в таких випадках запитання: «Ну де ти? Що поробляєш? Як тут опинився?» Більше, звичайно, питав Радж, бо в нього самого майже нічого не змінилося.
— Ти як зник з Біргуса, то більше й не знаєш нічого, що там сталося? — У цьому запитанні Амари Радж відчув прихований біль і співчуття. Заперечливо похитав головою, уп'явся очима в очі друга, а серце вже боляче занило. — То мені багато що є розказати… Чого ми тут стоїмо? Давай сюди, у «Летючу рибу», — показав Амара на бар-ресторан, на фронтоні якого стрибали різнобарвні неонові риби з плавниками-віялами. — Мені до роботи ще ціла година, посидимо, посмокчемо коктейлю.
— А де ти працюєш?
— А тут же, у «Летючій рибі». Ночами… Сьогодні четверта ніч буде. Посудником… Я попрошу буфетника, позичить.
— Ні, дорогенький. Платитиму я, готівкою. Ти ще обживайся.
— Ну гаразд, тільки наступного разу — я.
Пішли обнявшись.
Усі місця за столиками були зайняті. Амара організував два місця за службовим столиком, сам і коктейлі приніс із соломинками.
… Радж слухав його розповідь про все, що сталося на острові, і плакав, щосили притискуючи долоні до обличчя, щоб не так виривалися придушені ридання.
— А де… поховали матір? — знайшов нарешті сили спитати.
— Не знаю… Нас, живих, загнали на катери й повезли… А там, на Біргусі, бульдозери все нищили. Скрепери рівнятимуть, екскаватори копатимуть котловани під усякі сховища… Немає місця для могили на Біргусі!
Амара ще розказав, як шукали притулку на Гірському — спочатку в болоті, потім, з Янгом, у горах. І нічого не знайшли, не було місця біргусівцям і там, і всі розбрелися хто куди.
— А батько де? Янг? На Гірському зосталися?
— Коли я від'їжджав сюди, то були на Гірському… Кахи-и… Не хотів тобі ще й це говорити, але скажу. І з твоїм батьком негаразд: у нього розум помутився… Як побачив тоді, що з матір'ю сталося, так і…
Склянка приглушено хруснула в руці Раджа, на столі розтікся напій…
— Пробач, друже… Не про таке я хотів би говорити тобі. Але ж… Я від'їжджав, то батька тримали під замком… Дід Амос і Ганеш опікувалися ним, на самій воді тримали. Пост йому робили, очищення. Я чув, що хотіли, щоб на храмовому святі на Головному ніс каваді з дарами Вішну.
— Так уже ж минуло це свято! Де вони зараз, не знаєш?
— Ні. Нікого з біргусівців потім не бачив… Кров на столі… Порізався?
Радж посмоктав долоню, сплюнув під столик.
— Глибоко? Посидь… Я зараз щось пошукаю, щоб перев'язати. І приберу тут.
Радж уже не чув Амару. Ганяв по рожевій калюжці на столі прозорі осколки. У вухах дзвеніло… То хотілося зірватися з місця і кудись бігти, трощити-ламати все на своєму шляху, то схопитися за крис, пустити його в хід. Але на кого піднімати руку? Проти кого конкретно? Конкретні винуватці були там, на Біргусі. «Бідний Янг, скільки йому довелося пережити за ці дні! Де вони тепер, як житимуть?» — гарячкові думки роїлися в голові.
Коли повернувся Амара і почав забинтовувати йому долоню, Радж попросив і його напитувати роботу для одного доброго хлопця.
«Усе… Дременути звідси! Якнайдалі! І більше не попадатись…»
Ніде ні душі, на вулиці майже цілковиті сутінки. Дві-гри лампочки світилися подекуди на стовпах жовтими плямами. Біля них тріпотіли кажани, ловили нічних живих метеликів. Вороже і лякливо чорнів через вулицю якийсь сквер. Там, мабуть, був і ставок. На фоні неба віялові пальми здавалися понатикані шаблями. На Біргусі Янг не знав ніяких нічних страхів, міг іти в ліс у будь-який час ночі. А тут, у найголовнішому місті султанату, на Головному острові, йому було страшно.
Повернув праворуч — там, на його думку, мав бути порт. І в ту ж мить почув зі скверика притишене: «Е-ей!» Через низенький тинок перестрибнула невисока постать, кинулась до Янга через вулицю.
— Хай тобі… Я вже думав, якийсь бандит. — Янг перелякано сплюнув під ноги Абдулі.
— А що в тебе можна забрати? Голий як риба. Зате в мене… На от, їж… Холера, папір розмок… — Абдула дістав із-за пазухи якісь темні грудочки з прилиплими рештками паперової серветки. Один шматочок упав під ноги, і Абдула підняв його, нібито дмухнув для годиться, кинув собі в рот. — Чого дивишся? їж! Це з «Тридакни». Твоя порція чучі. М'ясо, вимочене в соусі, підсмажене на цурках. Смакота!
Янг підставив обидві долоні, потім, помістивши усе на лівій долоні, один шматочок укинув собі в рот. Потекла слина, у животі почало різати. Тільки тепер він відчув страшенний голод. Смачне було м'ясо, пекуче від перцю, трохи кислувате від соусу. Проковтнув, майже не жуючи, один шматочок, другий, і схаменувся: Абдула проводив очима кожний шматок. Далі вже їв так: один шматок кидав у рот собі, другий — Абдулі.
— Ти не ковтай, як акула. Жуй довго-довго, а потім смокчи, як цукерку, і знову жуй, — повчав Абдула. Але вчитися їсти так, як казав Абдула, не було вже на чому, м'ясо закінчилось.
— Ти звечора і сидів у скверику?
— Ну! Я тебе чекав, чекав у «Тридакні», бачу у вікно — пішов ти на Портову. «Що таке?» — думаю. Ми ж домовилися пообідати. Я ще не зустрічав такої людини, яка б від цього відмовилася. Я швиденько проковтнув своє і з твоєї тарілки соус вилизав. Ага… А тут бачу, якісь типи відірвалися од вікна і на вулицю, за тобою. Я твоє м'ясо в папір загорнув і теж вискочив. Пройшов трохи і бачу: тебе цап-царап, геп у машину, фир-р-р… Ну, куди ж, думаю, якщо не в поліцію? І бігом слідом.
— І цілу ніч сидів?! — не переставав дивуватися Янг.
— Я і лежав, не тільки сидів. Задрімав був і злякався: а раптом тебе в цей час випустили?
— А якби мене взагалі не випустили — скільки б ти сидів?
— Цю ніч до кінця і ще день. Я. так вирішив. Я все за вікнами стежив, які світяться, хотів угадати, в якому ти. Прикидав, чи можна залізти, щоб виручити тебе.
— Авжеж, залізеш! Там же грати на- всіх вікнах, а зсередини біля дверей вартовий з пістолетом.
— Он як… А я чекаю і чекаю… Не може такого бути, думаю, щоб дітей довго тримали… безневинних. А ти ж сумирний, як черепаха. На тобі їздити можна! Тебе хто захоче, той і обдурить!
— Не дуже… — сказав Янг і покашляв. Правду каже друг, чистісіньку правду. Не пристосований він до міського життя зовсім.
— Слухай, а куди це ми розігналися? Я живу не в тій стороні! — спохватився Абдула. — Давай от сюди… — звернув на якусь перехресну вулицю. — У мене ж, я тобі казав, тапчан — от який! — ступив три великі кроки. — А завширшки — от! — розвів руки.
Житло Абдули було близько від проспекту. Зайшли у вестибюль височенного будинку подалися в закуток біля сходів. Янг побачив що схованка під першим маршем сходів відгороджена від вестибюля стінкою, вставлені дверцята, в них можна зайти зігнувшись. У верхній частині дверей чотирикутна дірка — як пацюкові пролізти. Стукали довго і за ручку смикали — ніхто не відчиняв.
— Дрихне, наркоман нещасний… — зітхнув Абдула.
Узяв у кутку мітлу, відламав цурочку і просунув у щілину між дверима і одвірком, хоч від того одвірка тільки сама назва, підчепив защіпку. Вона впала, дзвякнувши об двері.
Відчинили, в обличчя дихнуло важке, сире повітря. Абдула простягнув руку десь праворуч, клацнув вимикачем. Янг побачив комірчину, яку колись зробили для того, щоб прибиральниці ховали там мітли й відра. Канапа стояла ліворуч, де нависали сходи. Поруч з канапою можна було навіть стояти, на цьому місці спав, простеливши циновку, худий, як скелет, дід.
— Завалюйся… — показав Абдула на тапчан. — Ага, а ти все зробив надворі, що треба? Бо в нас тут ніяких туалетів немає.
Янг на це нічого не сказав.
— А чому він спить на підлозі, а не на тапчані? Ви могли б і вдвох поміститися.
— Могли б. Але йому там більше подобається: нікуди падати. Ти вже ліг? Вимикаю… Абдула зачинив двері на защіпку, а тоді вже вимкнув світло. Пробрався до Янга навпомацки.
— Жалко… Старий він усе-таки.
— Та який він старий? Тридцять п'ять — сорок років. Це він із-за наркотиків став як дід. Усі свої гроші пускає на героїн. Не дядько мене, а я його утримую. Жалко — хвора, нещасна людина… І тапчана шкода, нічого більше в нас немає. Тут хоч над головою не капає… А так хочеться утекти світ за очі!
— Ти про мене все знаєш, а я про тебе — нічого. Де твої батьки поділися?
— Батько рибалкою був, загинув під час шторму. Несподівано тоді шторм налетів, багато човнів не вернулося. А мати умудрилася вдруге заміж вийти за якогось гендляра. Виїхала аж в Індонезію.
— Ти хто за вірою? — поцікавився Янг.
— І сам не знаю. Може, мусульманин? Пам'ятаю, колись дядько, поки не став наркоманом, водив мене в мечеть. Тут, у Свійттауні, і мечеть є, і буддійські храми, і церкви всякі.
— Мені байдуже, якої ти віри. Я дружитиму з тобою все життя!
— І я з тобою, Янг… — Абдула обняв його. — Я тобі братом буду. Нас тепер троє братів — ти, я і Радж. От якби побувати на Раю, з Раджем познайомитись, у дельфінарій заглянути! Дельфіна зблизька подивитися, погладити.
— Побуваєш! Я думаю перебиратися до Раджа, а коли-небудь і ти переберешся. Я теж іще не бачив зблизька дельфінів. Радж казав, вони майже ручні, свійські. А що під водою робиться — як у чарівній казці! Я нічого так не хотів би, як поплавати під водою. З аквалангом!
— Немає дитячих аквалангів, не розганяйся.
— А хіба не однаково, дитячий чи дорослий? Маску підігнати можна, а балони… Нам же менше треба повітря, ніж дорослому, на тих самих балонах можна і довше пробути під водою, і запливти глибше. А ти знаєш, як я плаваю? Звідкіля-а! Я краще за всіх малих на Біргусі плавав і під водою можу більше пробути не дихаючи.
— Не хвалися дуже.
— Хочеш — об заклад? Я тебе враз пережену.
— Я слабо плаваю, ніколи було бігати до моря.
— А ще знаєш, про що я мрію? Побувати з аквалангом на озері… Є на Гірському озеро, ми там з Амарою були, хотіли землю знайти, щоб біргусівцям поселитися. І ми таке там бачили! Тільки ти дай слово, що нікому ні гу-гу!
— Щоб мене чакула зжерла! — поклявся Абдула.
— Золото в тому озері є. Там двоє англійців чи американців, одного Пітом звати, лазили… Усі річечки і струмки обшукали, землю перерили. Усе промивали породу в бляшаних решетах — крутять, крутять, крутять. Потім те, що зверху, найлегше, викидають, осадок роздивляються. Так золото шукають — Амара казав.
— Оце так штука-а! — Абдула аж сів.
— Вони і з дна озера черпали пісок, гравій, роздивлялися. Якби нічого не знаходили, то стільки б не рилися… Золотий пісок і самородки дуже важкі, вони на дно осідають. Ті двоє без акваланга плавали, тільки з маскою і трубкою. А от якби з аквалангом пірнути!.. Ми пішли звідти з Амарою, а ті зосталися лазити.
Абдула часто задихав:
— От якби ми знайшли по самородку! Обміняли б на. гроші… За золото багато грошей дають.
— Золото — найкращі гроші. А щоб ти зробив із самородком, якби знайшли?
— За золото можна знайти лікаря, лікарню, де наркоманів виліковують. Якби дядька на ноги поставити, тоді б я від нього поїхав… А так — не можу залишити старого… І ще: я вступив би учитися до коледжу.
— І я! Найперше — учитися… Щоб потім і на капітана вивчитися, по всіх морях і океанах плавати. Увесь світ об'їхати! Можна пливти на захід, моряк Дуку розказував, а вернутися зі сходу… Усе пливти і пливти, а припливеш зі сходу.
— Я чув про це. Але не віриться.
— Правда-правда, бо земля кругла. От дивись… Дай сюди голову… Ось так: попливемо від лівого ока…
— Не виколи, капітане далекого плавання.
— … від лівого ока попливли… — Янг став перебирати пальцями по голові Абдули. — Кругом, кругом… Над одним вухом, над другим… А от уже й праве око, і от — знову ліве. Припливли! З другого боку… Зрозумів?
— Ага… Ми будемо сьогодні спати чи ні?
— А мені й не хочеться. Чого ти чухаєшся, як свиня?
— Та клопи, мабуть, попросипалися, полізли.
— А що це таке? Москіти?
— Не зна-аєш клопів?! Щаслива людина… Комахи такі, руді, плескатенькі, смердючі. У щілинах живуть… А кусючі — страх!
— Не було на Біргусі клопів. Хіба що американці завезуть… Ой, і мене куснув! Давай побіжимо де-небудь у сквер, на свіже повітря. На травку ляжемо… А то задихнемося втрьох.
— Нічого, нічого… Ти ще не знаєш, не відчув добре, „що таке не мати покрівлі над головою.
Чухаючись, полягали. Янг, зморений усіма пригодами, почав дрімати, як Абдула штовхнув його під бік:
— Чуєш? Ми все-таки побуваємо на озері. Давай поклянемося!
— Клянуся!
— І я клянуся!
Пуол бродив, як безпритульний. Суперечливі почуття краяли душу. Страх, як туман, огортав з голови до ніг. Через приступи цього страху відмовлялася варити голова. Думки гарячково перескакували з одного на інше. Що робити, куди кинутися? Як перебратися на Рай без цента в кишені?
Половина дня минула, зосталося ще два з половиною дні, які дали йому для виконання завдання. А він ще й на пшоняне зернятко не придумав, як виконати те завдання, знайти таємничого «R. S.». «Шукатиму на Раї Раджа… Усе-таки товариш, дружили нібито колись. Він теж у Дельфінарії працює, усіх там знає. Може, підкаже…»
Ніч добув Пуол у знайомому скверику на знайомій лавці, навіть бродягу скинув того самого. Голодний, невиспаний, із зашкарублими зі сну очима, побрів на базар — там легше що-небудь роздобути. Ішов і на всі боки, вироблялася вже звичка, озирався. Часом здавалося (а може, у страха очі великі?), що якісь підозрілі особи стежать за ним.
Йому пощастило: натрапив на колишнього старосту Ганеша і діда Амоса. Ганеш, мабуть, зовсім осліп, бо Амос тримав його під лікоть, підказував, як ступати, куди повертати. На поясах у одного і в другого висіли довгенькі бляшанки з-під консервів, у них бряжчали мідяки.
— О, земляки, кого я бачу! Здорові були! — першим зачепив їх Пуол, і привітання його було зовсім не шанобливим для їхнього віку. Для годиться почав розпитувати про здоров'я, про життя-буття на Головному. Запитав, чи не чули, як там батько з матір'ю на Гірському поживають.
Амос охоче відповідав, увесь час звертаючись до Ганеша: «Ти чуєш, хто це з нами говорить? Син Дживи… Такий міський став, такі черевики взув…» — «А-а, той вітрогін, що батька обікрав… Знаю, знаю…» — відповідав Ганеш.
— Старий! Коли хочеш знати, я нічого не крав. Позичив просто. Розбагатію — удвічі більше віддам. А в тебе що тут бряжчить? — Пуол перевернув бляшанку Ганеша собі в жменю, відразу ж швиденько і Амосову. — І у вас позичаю, віддам з процентами. О, та у вас тут крихта якась… Ви жалісливіше просіть… Ну, за мною не пропаде. Ад'ю, дідусі! Шліть телеграми на Гірський з привітанням від мене! — і навіть не оглянувся, зник у натовпі. Старі потопталися, покрутилися приголомшено: хто сказав, що злодій не страшний тому, в кого кишені порожні?
«Тепер у порт… Пообідаю в «Тридакні» і сьогодні ж спробую перебратися на Рай. А може, пощастить… Ех, мало діди нажебрачили…» — пожалкував Пуол.
І все-таки його настрій покращав. Ішов і навіть підгойдувався на пальчиках. Але голова була забита думками, і, переходячи вулицю, зіткнувся з рикшею. «Дивитись треба, шалапут!» — гаркнув на худого, жилавого чоловіка. Той не змовчав, теж вилаяв його, підняв голобельки-раму коляски з літньою японкою і з місця набрав розгін.
Ішов Пуол і плювався. Сутичка здалася недоброю прикметою.
Він пам'ятав Чжанові слова, що обідати у «Тридакні» треба в правому кутку. Мабуть, першому кутку, а не дальшому, бо дальший був десь за буфетною стойкою.
Сів спиною в самісінький куток. За цим столиком уже сиділи похмурий бородатий індус у чалмі і старий з головою, посипаною білою щетиною від підборіддя до маківки. Підборіддя старого дрібненько тремтіло, ніби він ніяк не міг поцілити зубом у горошину. Ні один, ні другий не викликали в Пуола підозрінь. Намагався чекати замовлення спокійно, а сам крадькома оглядав залу, обмацував очима всіх, хто жував, сидів, хто пив коло буфетної стойки. Час від часу крутив головою, ніби його душив комір.
Бородань у чалмі і щетинистий старий пішли. На їхні місця від буфету одразу прийшли двоє спітнілих здорованів у костюмах, з пляшками пива і склянками в руках, хоч можна було знайти вільні місця і за іншими столиками. Сіли на стільці упритул до Пуола — праворуч і ліворуч, поцмокали трохи пива зі склянок. Один подався головою ближче до Пуолової тарілки.
— Пуол? Не схоплюйся, поводься спокійно і просто. Ми з поліції… — прошепотів він.
— Доїдай, доїдай — ми почекаємо, — сказав другий. — Пива сьорбнеш? Добре спрагу заспокоює під час спеки… Не хочеш? Ну, як хочеш. Поглянь тепер під стіл…
Пуол трохи подався від стола, нахилив голову. Той, що праворуч, показав йому наручники і тихенько, щоб не дзвякати, заховав їх у кишеню. Пуол механічно кинув у рот грудочку ямсової каші-пюре. М'яке, жувати не треба, а вона прилипла в горлі — ні туди ні сюди, аж тикнулося, потягло на блювання.
— Підеш звідси спокійненько, прогулюючись. Ти ж не хочеш, щоб тебе брали в наручники? Ти достатньо провинився для цього… Ллє ти спокійненько встанеш і підеш. На майдані звернеш на Портову, за рогом стоїть «Тойота». Відчиняєш задні дверцята і сідаєш… Поводься пристойно, солідно, бо від кулі не втечеш, — поплескав по випнутій кишені перший.
Пуол спокійно вийшов з «Тридакни». За два кроки позаду, теж прогулюючись і бурмочучи якусь пісню, йшли ті двоє. Зробив усе точнісінько, сів у машину на заднє сидіння. Ті двоє відразу ж сіли праворуч і ліворуч від нього, водночас грюкнули дверцятами.
У поліцейському участку він потрапив до носатого офіцера. Посадили перед столом.
— Закурюй… — посунув офіцер Пуолу сигарети. Пуол простягнув до пачки руку, але пальці не слухалися, сигарету впустив, довелось піднімати її з підлоги.
— Мені доповідали: ти поводився спокійно. — Офіцер клацнув запальничкою, підніс прикурити. — Це плюс тобі… Уся твоя епопея з чоловіком у рожевій косинці і Янгом нам відома. Ти звинувачуєшся в тому, що вступив у злочинний зв'язок з підпільною бандою-тріадою, яка займається наркотиками. Одного цього достатньо, щоб згноїти тебе у в'язниці. Але свою долю ти можеш полегшити, звичайно… Щиросердо розкажи, хто тобі доручав іти на зв'язок з тим чоловіком, до якого ти підіслав Янга. Де він живе, які прикмети?
— Вони мене уб'ють!.. — Пуол не витримав, затрясся від плачу. — Вони т-такого мені ніколи не простять!
— А вони і не знатимуть, що ти нам щось розказав. Ми ж тебе публічно не арештовували, у наручниках не вели… — голос у офіцера лагідний, навіть батьківський.
— Ага! Ви не знаєте «Білої змії»… У них скрізь очі й вуха, скрізь свої люди…
— Навіть тут? — криво усміхнувся офіцер, постукавши пальцем об свій стіл.
— Чжан усе знає. Навіть про те, що ви стежили за мною до самої квартири. Вони вже прикрили ту квартиру — і кінці в воду.
— Чжан — це хто? Ім'я справжнє чи вигадане?
— Не знаю. Він китаєць, зараз поранений у ногу, з квартири не виходить.
— Адреса!
— Не знаю. Обидва рази мені зав'язували очі, навіть уночі. Довго водили, задурювали — управо, вліво, угору, вниз…
— А коли ми голочок під нігті заженемо тобі? Не багато, по одній на кожний пальчик. О-о-от такеньких! — розвів офіцер пальці сантиметрів на десять. — Кажи правду! — прикрикнув.
— Я і т-так… правду… — Пуол скреготнув зубами, стримуючи тремтячий плач. — Я ще нічого не знаю! Мене нікуди не допускають! Завдання випробне давали…
— Грошей хочеш заробити? Ти можеш і в нас непогано заробляти, коли трохи щось розкажеш. Нас цікавлять явки, телефони, квартири членів тріади, адреси підпільних лабораторій по переробці опіуму, хто агенти по забезпеченню сировиною, місце зберігання її, агенти по збуту… Де їхня морська база, яким транспортом володіють, що мають на озброєнні… Про те, що ти нас інформуєш, ніхто, крім мене, не знатиме. Звідси ми тебе вивеземо таємно, щоб ніхто не бачив, що ти був у нас… Підпиши оцей папірець, ось отут… Покажемо тобі тайник, захочеш щось написати — кинеш туди. А ще краще — подзвониш по телефону 11–00–22. Запам'ятав? Будь-кому, хто зніме трубку, скажеш усе, що хотів сказати… Кличка твоя буде… Ну, скажімо, Контужений… І ми цього разу помилуємо тебе, не будемо притягати до судової відповідальності. Через тайник одержиш перший аванс — після першого дзвінка-повідомлення.
Пуол затиснув долоні між колінами, зігнуто хитався, ніби збирався упасти під стіл, сховатися від погляду офіцера, від його слів.
— Ну?!! — грізно прикрикнув офіцер, і Пуол здригнувся, розігнувся.
— Із т-такою умовою… — вирішив поторгуватися Пуол. — Ви мене зараз т-таємно відвезете на Рай, у вас є на чому. Мені треба виконати завдання для Чжана, а то мені не віритимуть.
— Це для нас дрібниця. Яке завдання — не питаю. Потім, коли захочеш, розкажеш. — Офіцер схилився над столом, ще ближче посунув до нього папірець для підпису.
Пуол тремтячою рукою взяв ручку… «А хай би ж запитав, яке завдання! Хай би ж!.. Мені ж людину треба вбити… Може, самому сказати? Може, вони щось придумають, щоб. якось відкрутитися від цього? Але що вони можуть придумати? І для «Білої змії» ніякого виправдання не існує. Не зроблю — самому смерть…»
Була мить, коли вставав зі стільця, хотів застогнати: «Мамо-мамочко! Навіщо ти мене народила на світ?!»