Хід королем

Пролог

Це був день, коли його прирекли на смерть.

Його повели через парк в оточенні двох рот піхотинців. Юрма була щільна, і він майже всю ніч провів у невідступних роздумах про те, як його зустрінуть. Сльозами? Глумом? Спробують викрасти його, щоб заховати у безпечному місці, чи презирливо плюватимуть у нього? Це залежало від того, хто їм заплатив. Але ніхто не нападав, усі стояли мовчки, пригнічені, залякані, досі не вірячи тому, що мало відбутися в їхнє ім'я. Якась молода жінка скрикнула і знепритомніла, коли він минав її, але ніхто не намагався завадити його ході по затвердлій землі, укритій памороззю. Варта підганяла його.

За кілька хвилин вони вже були у Вайтголі, де його помістили в невеличку кімнату. Був січневий ранок, пробило десяту годину, і він щомиті чекав стукоту в двері, яким його викличуть. Але щось їх затримало: нікого не було майже до другої. Чотири години очікування: демони гризли і підточували його мужність, і було відчуття, що він сам просто розвалюється. Уночі він досяг спокою і відчуття внутрішнього вмиротворення, майже стану благодаті, але у нестерпному плині несподіваних хвилин, які перетворювалися на години, спокій змінився на нудотне почуття паніки, що зародилася в голові й розтікалася тілом, вливаючись у стравохід і сечовий міхур. Його думки перетворилися на мішанину, а виважені слова, так ретельно обдумані, щоб довести власну правоту й оскаржити чужу збочену логіку, раптово розвіялися. Він глибоко вп'явся нігтями в долоні; коли прийде час, він таки знайде потрібні слова.

Двері відчинилися. У темному прорізі стояв капітан; він коротко й похмуро кивнув головою в шоломі. Слова не були потрібні. Його забрали, і за кілька секунд він опинився в бенкетній залі, у чарівному місці, де стеля була оздоблена картинами Рубенса, а двері вирізьблені з чудового дуба, але сам він ледь роздивився ці деталі через неприродний морок. Високі вікна були частково замуровані цеглою та звужені, щоб створити виграшну оборонну позицію під час війни. Лише в одному з далеких вікон пробивалося світло — там, де коминкову кладку і цеглу бійниць було знесено,— і суворі сірі полиски обрамляли отвір, наче вхід до іншого світу. Коридор, оточений лавами солдатів, вів просто туди.

Боже мій, як тут холодно! Він нічого не їв з учорашнього дня — відмовився від запропонованої їжі, й був удячний за другу сорочку, яку попросив, щоб не тремтіти. Ніхто не повинен бачити його тремтіння. Ще подумають, що це зі страху.

Він піднявся на дві грубі дерев'яні сходинки і схилив голову, переступаючи через поріг вікна, та став на поміст, щойно збитий на вулиці. На новозбудованому помості було ще з півдюжини інших людей, а всюди буквально кишів натовп — тисячі людей, які прибули пішки, у візках, сиділи на дахах, висувалися з вікон і звідусіль, де можна щось побачити. Певно, вони ж якось відреагують? Та коли він вийшов на сліпуче світло і ступив перед їхні очі, людський рух заморозився крижаним повітрям, і похилі фігури стояли мовчазні та пригнічені, в одвічній недовірі. Цього не може бути.

У поміст, на якому він стояв, було вбито чотири залізні скоби. Його зв'яжуть мотузкою і розіпнуть між цими скобами, якщо він опиратиметься, але це було зайвою ознакою того, наскільки мало його розуміли. Він не опиратиметься. Він був народжений для кращого, ніж це. Він хотів висловитися — сказати кілька слів натовпу, і цього буде досить. Він молився, щоб його не спіткала слабкість у колінах, щоб тіло не зрадило його: безперечно, його вже досить зраджували. Йому подали маленьку шапочку, під яку він дуже обережно сховав волосся, ніби готуючись здійснити не більш ніж прогулянку парком з дружиною і дітьми. Він повинен створити прекрасне видовище. Плаща він скинув на землю, тож так його буде краще видно.

О сили небесні! Холод пронизував його, наче мороз стиснув серце, яке шалено калатало, й перетворив його на камінь. Він зробив глибокий, палючий вдих, щоб оговтатися від шоку. Він не повинен тремтіти! І тут перед ним опинився капітан його гвардії, на його чолі виднілися краплини поту, незважаючи на погоду.

— Лише кілька слів, капітане. Я хотів би сказати кілька слів.

Він у муках напружував розум, шукаючи їх.

Капітан похитав головою.

— Заради любові Господньої, найпослідуща людина на світі має право на кілька слів.

— Ваші кілька слів коштуватимуть мені життя, сір.

— Мої слова і думки для мене важать більше, ніж саме життя. Це мої переконання, які й привели мене сюди, капітане. Я востаннє поділюся ними.

— Я не можу дозволити вам. Правда, мені дуже шкода. Але я не можу.

— Ви відмовляєте мені навіть зараз?

Спокій у його голосі зараз був витіснений запалом обурення та новою хвилею паніки. Усе йшло не так.

— Сір, я не маю таких повноважень. Перепрошую!

Капітан ступив уперед, щоб торкнутися його руки, але в'язень відступив, і очі в нього докірливо запалахкотіли.

— Ви можете змусити мене замовкнути, але ви ніколи не зробите мене тим, ким я насправді не є. Я не боягуз, капітане. Мені не потрібна ваша рука!

Присоромлений капітан відступив.

Час прийшов. Немає більше слів, немає більше перепон. Немає схову. Це була та мить, коли і вони, і він могли зазирнути в глибину й дізнатися, якою людиною він був насправді. Він знову набрав повні легені пекучого повітря, надовго задивившись у небо. Священик проголосив, що смерть буде остаточним тріумфом над мирським злом і болем, але в'язень не ні відчув ні розради, ні сонячного променя, який осявав би йому шлях, ні небесного спасіння — тільки твердий крицевий небосхил англійської зими. Він збагнув, що досі стискає кулаки, і нігті впиваються в долоні; він змусив себе розтулити долоні та притиснути до штанів. Тиха молитва. Ще один вдих. Потім він нахилився, подякувавши Богові, що має в колінах ще достатньо сили триматися й опускатися повільно і граційно, як він вправлявся в камері всю ніч, і простягнувся на грубому дерев'яному помості.

З юрби досі не було жодного звуку. Його слова не могли б розворушити чи надихнути людей, але принаймні стали б виправданням. Його охопив гнів, несправедливість вразила його як ударом. Навіть немає можливості все пояснити! Він у розпачі глянув ще раз в обличчя людям, чоловікам і жінкам, в ім'я яких обидві сторони вели війну і які зараз тут стояли з порожніми поглядами, безтямні пішаки у грі. Але всі ці бовдури складали його народ, заради порятунку якого він був зобов'язаний боротися проти тих, хто хотів зруйнувати закон задля власної вигоди. Він програв, але правоту його справи, безсумнівно, буде доведено наприкінці. Врешті-решт. Він зробив би те ж саме знову, якби мав іншу можливість, інше життя. Це був його обов'язок, у нього немає вибору. Немає іншого вибору, ніж той, що є зараз, коли він опинився на голій дерев'яній дошці, що досі пахла смолою і свіжою тирсою. І вони зрозуміли б, так чи не так? Урешті-решт?..

Дошки рипіли просто біля лівого вуха. Обличчя в натовпі здавалися закрижанілими в часі, наче на величезній фресці, де ніхто не рухається. Сечовий міхур був переповнений — від холоду чи страху? Скільки ще?.. Зосередитися чи молитися, може? Зосередитися! Він перевів погляд на маленького хлопчика, років вісьмох, не більше, у лахмітті, з крихтами на замазаному підборідді, який перестав жувати свій кусень батона і чиї невинні карі оченята розширилися в очікуванні, спрямовані кудись на фут вище його голови. Боже, але як холодно, такого холоду він ще в житті не відчував! Та раптом слова, які він силував себе запам'ятати і які тяжко карбувалися, зненацька знову нахлинули на нього, наче хтось одімкнув йому душу.

І літа тисяча шістсот сорок дев'ятого люди взяли свого суверена, короля Карла Стюарта, оборонця віри і законного спадкового короля Великої Британії та Ірландії, і стяли йому голову.

Рано-вранці взимку, у спальні, що виходила на сорок акрів палацового саду, якого не існувало тоді, коли Карл Стюарт переступив до іншого життя, прокинувся його нащадок. Комірець його піжами, вологий від поту, прилип до шиї, а сам він лежав долілиць на жорсткій подушці, у плямах поту, але все одно відчував холод... Холод, як смерть. Він вірив у силу снів і їхню здатність розкривати таємниці внутрішнього буття і за звичкою після пробудження записував усе, що міг пригадати, у блокнот, який тримав з цією метою біля ліжка. Але не цього разу. Не було потреби. Він ніколи не забуде ні запаху юрби, змішаного з духом смоли і тирси, ні тяжкого металевого кольору неба того скутого морозом дня. Ні невинних, очікувальних карих оченят і замазаного підборіддя, обсипаного крихтами. Ні цього відчуття розпачу, що йому не дали слова, зробивши його жертву безглуздою, а його смерть — абсолютно даремною. Він ніколи не забуде. Хай як би намагався.