Хід королем

Розділ перший

Це не було випадковим запрошенням: він нічого не робив випадково. Це було наполегливим, безапеляційним викликом від людини, яка більше звикла наказувати, ніж задобрювати і випрошувати. Він чекав Саллі до сніданку, і йому не спадало на думку, що вона може відмовитися. Особливо сьогодні, коли один по одному змінювалися прем'єр-міністри, і це здійснювалося волею народу. Це буде днем великої розплати.

Бенджамін Лендлес відчинив двері сам, що здалося їй дивним. Це були апартаменти для створення враження, занадто дизайнерські та знеособлені, квартира, в якій ти очікуєш, що тебе зустріне якщо не швейцар, то принаймні секретар чи особистий асистент, який має бути під рукою, щоб подати каву, привітати і розрадити гостей, не даючи їм поцупити якусь картину імпресіоністів з тих, що прикрашають стіни. Та й сам Лендлес не справляв враження витвору мистецтва. У нього було широке, сливово-червоне обличчя, м'ясисте, яке починало опливати, ніби свічка, якщо її тримати надто близько до вогню. Маса його тіла було величезна, а руки — грубі, як у чорнороба, що має репутацію кулачного заводіяки. Свою газетну імперію «Кронікл» він збудував, псуючи страйки і кар'єри: хто ще, як не він, зруйнував кар'єру чоловіка, який просто зараз чекав на поїздку в Букінгемський палац, щоб відмовитися від влади і впливу посади прем'єр-міністра.

— Міс Квайн. Саллі. Дуже радий, що ви прийшли. Я довго хотів з вами зустрітися.

Вона знала, що це брехня. Якби він раніше хотів зустрітися з нею, то вже влаштував би таку зустріч. Він провів її до вітальні, навколо якої розташувалися кімнати пентгаузу. Зовнішні стіни кімнати були повністю з ударостійкого скла, крізь яке відкривалася прекрасна панорама на будівлю парламенту над Темзою, і, здається, половина тропічних лісів була принесена в жертву, щоб укрити підлогу хитромудрими дерев'яними візерунками. Непогано для хлопчика з провулків Бетнал-Ґріну[1].

Він указав їй на широку шкіряну канапу, перед якою був журнальний столик, заставлений тацями, на яких парував гарячий сніданок. Не було жодних ознак прихованого помічника, який мав би принести щойно зготовані страви й оздобити стіл хрусткими накрохмаленими лляними серветками. Саллі відмовилася з'їсти бодай щось, але господар не образився. Він зняв піджак і схилився над власною тарілкою, доки вона взяла філіжанку чорної кави і чекала.

Він їв сніданок по-простацькому: етикет і манери не були його сильним боком. Лендлес майже не розмовляв, уся його увага зосередилася на яйцях, а не на гості, і вона вже почала запитувати себе, чи не вирішив він, що зробив помилку, запросивши її. Він уже змушував її почуватися вразливою.

— Саллі Квайн. Народилася в Дорчестері, штату Массачусетс. У віці тридцяти двох років уже заробила собі репутацію славетного соціолога. У Бостоні теж непросто завоювати собі місце з-поміж оцих тупоголових селюків.

Вона це знала, бо була колись заміжня за одним з таких. Лендлес виконав своє завдання — промацав її минуле: він хотів, щоб усе було ясно. Його очі вистежували її реакцію, бігаючи під величезними бровами, схожими на сплутане мотуззя.

— Це чарівне місто, Бостон, добре його знаю. Скажіть мені: чому ви залишили там усе, чого досягли, і приїхали сюди, в Англію, щоб почати все спочатку? З нуля?

Він зробив паузу, але не отримав відповіді.

— Це було розлучення, так? І смерть дитини?

Він побачив, що її щелепи напружилися, і спитав себе, викличе це бурхливий гнів чи втечу. Але він знав, що жодної сльозинки не проллється. Саллі зовсім не такого штабу, це видно з її очей. Вона не була надприродно-худорлява і висушена, як вимагала сучасна мода,— її краса була більш класична; стегна, може, на півдюйма заширокі, але гарно заокруглені. Вона була бездоганна на вроду. Шкіра обличчя була гладка, смагла, темніша і сяйніша, ніж будь-яка англійська троянда, а риси — чіткі, наче різьблені. Вуста — повні й виразні, вилиці — високі, волосся — густе і довге, чорноти такого глибокого відтінку, що Лендлес запідозрив італійське або єврейське походження. Її найбільш прикметною рисою був ніс — прямий, з пласким кінчиком, який посмикувався, коли вона говорила, а виразні ніздрі емоційно роздувалися. Це був найбільш провокативний і найбільш чуттєвий ніс, коли-небудь ним бачений, і Лендлес несамохіть уявив його на подушці. Але очі його тривожили: їм точно не місце на такому обличчі. Вони були мигдалеві, сповнені іржі й зелені осіннього листя — напівпрозоро-смарагдові, мов котячі, але приховані за немодними окулярами. Погляд не сяє, як мав би сяяти у жінки, як він колись, певно, і сяяв, подумалося Лендлесові. В них було більше недовіри, начебто щось стримувало блиск.

Вона глянула у вікно, ігноруючи його. Різдво прийде всього за кілька тижнів, та в повітрі не відчувалося сезонних веселощів. Святковий дух спочивав на стрімких потоках каналів, і день не видавався сприятливим для зміни прем'єр-міністрів. Чайка, гнана бурями Північного моря, пролетіла повз вікно, її крики проникали крізь подвійне скло: це була заздрість до їхнього снідання; зрештою вона змовкла у вітряному небі. Саллі спостерігала, як пташка зникає у сірості.

— Не сподівайтеся, що я засмутилась або образилася, містере Лендлес. Той факт, що у вас досить грошей і впливу, щоб підготуватися до зустрічі, мене не вражає. Це мені й не лестить. Зі мною часто фліртують літні бізнесмени,— зронила вона. Образа була продумана: вона хотіла дати йому на здогад, що тут не буде гри в одні ворота.— Вам чогось треба від мене. Я не знаю чого, але вислухаю. Доки це стосується справи.

Вона схрестила ноги повільно і свідомо — так, щоб він це помітив. Змалечку в неї не було сумнівів у тому, що чоловіки вважають її тіло привабливим і звертають на неї надмірну увагу, через що вона ставилася до своєї статі не як до дару, а як до інструмента, з чиєю допомогою прокладається шлях у складний і нещедрий світ. Вона давно вирішила: якщо секс є валютою життя, то вона перетворить його на бізнес, щоб відчиняти двері, які по-іншому не відчиняються. А чоловіки бувають такими несосвітенними бовдурами!

— Ви дуже прямолінійні, міс Квайн.

— Не люблю ходити околяса. І я вмію грати за вашими правилами,— вона відкинулася на канапі й почала загинати пещені пальці лівої руки.— Бен Лендлес. Вік... ну, заради вашого марнославства, скажімо так: не зовсім менопауза. Зразковий сучий син, який народився ніким, а тепер керує однією з найбільших інформаційних імперій у країні.

— Яка скоро стане найбільшою,— перебив він її.

— І захопить «Юнайтед ньюзпейперс»,— сказала вона, потакуючи,— коли прем'єр-міністр, запропонований вами, підтриманий і обраний практично одноголосно, буквально за кілька годин займе пост і просто відмахнеться від політики свого попередника в царині поглинань і монополій. Ви, певно, святкували всю ніч, я здивована, що сніданок їсте з апетитом. Але ви маєте репутацію людини з невгамовними апетитами. Усіх видів,— говорила вона спокусливо, підкреслюючи слова, згладжуючи і пом'якшуючи інтонації, але не стираючи їх. Вона хотіла, щоб її помітили, виокремили з натовпу. Тому голосні в неї звучали так, як їх вимовляють у Новій Англії, надто розтягнуто і ліниво для Лондона, а от слова були грубуваті, наче підхоплені десь у черзі безробітних у Дорчестері.— То який у вас намір, Бене?

На гумових губах видавця заграла посмішка, але очі в нього лишилися незворушними, він пильно спостерігав за гостею.

— Ніякої угоди не було. Я його підтримав, тому що вважав, що він найкраще впорається з цією роботою. Жодного особистого інтересу. Я скористаюся своїми шансами, як і завжди.

Вона підозрювала, що це вже друга брехня за розмову, але змовчала.

— Хай що станеться, це нова ера. Зміна прем'єр-міністра означає нові проблеми. І можливості. Підозрюю, що він гнучкіший, ніж Генрі Колінґридж, і дозволить людям заробляти гроші. Це добрі новини для мене. Для вас, потенційно, також.

— І це при тому, що всі економічні показники котяться вниз?

— Це лише одна точка зору. Ваша фірма з дослідження громадської думки працює... скільки, двадцять місяців? Ви добре взяли старт, вам і шана. Але ви маленькі, а такий маленький човничок, як ваш, може бути потоплено, якщо в наступні кілька років здійметься буря. Хай там що, у вас нема стільки терпіння, скільки мав я, коли я починав цей убогий бізнес. Ви хочете уславитися, опинитися на вершині. А для цього треба грошей, готівки.

— Не вашої готівки. Якщо в мою діяльність вливатимуться газетні кошти, це підірве авторитет, якого я досягла. Мій бізнес передбачає об'єктивний аналіз, а не мазанину з оголеними старлетками, щоб збільшити наклади.

Лендлес провів товстим язиком по губах, наче неуважно прибираючи крихти по сніданку.

— Ви недооцінюєте себе,— пробурмотів він. Вийняв шпичку, яку, наче шаблековтач, запхав у найдальший куточок щелепи.— Опитування громадської думки — це не об'єктивний аналіз. Це новини. Якщо редактор хоче підняти наклади, він замовляє таким людям, як-от ви, провести якісь дослідження. Він знає, якої відповіді хоче і що буде у заголовку, йому просто треба трохи статистики, щоб надати всьому цьому присмак автентичності. Опитування — це зброя громадянської війни. Вбити з маху уряд, показати, що народна мораль котиться до чортової матері. З'ясувати, що ми до нестями обожнюємо палестинців або ненавидимо яблучний пиріг.

Він дедалі більше жвавішав — настільки його розпалювала ця тема. Забравши руки від рота, він стиснув їх у кулаки, наче хотів задушити некомпетентного редактора. Від шпички лишилися самі спогади: може, він просто проковтнув її, як робив з більшістю речей, що ставали у нього на шляху.

— Інформація — це влада,— провадив він.— І гроші. Чимало вашої роботи робиться в Сіті — наприклад, коли йдеться про поглинання компаній. Ваші маленькі опитування розповідають їм, як відреагують акціонери і фінансові інституції: підтримають чи зіллють компанію заради швидких грошей. Пропозиція про поглинання для зацікавлених компаній — війна не на життя, а на смерть. Ця ваша інформація дуже багато важить.

— І ми за таку роботу виставляємо чималі рахунки.

— Я кажу не про тисячі чи десятки тисяч,— зневажливо прогарчав він.— У Сіті це просто дрібна готівка. Та інформація, про яку йде мова, дозволяє вам диктувати цифри.

Він зробив паузу, щоб подивитися, чи спалахне вона праведним гнівом через те, що ставиться під сумнів її професійна чесність; натомість вона потягнулася, щоб поправити кофтину, яка прилипла до спинки канапи й задерлася. Коли Саллі так зробила, це підкреслило обриси її бюсту. Він сприйняв це як знак заохочення.

— Вам треба грошей. Щоб розширити бізнес. Щоб ухопити індустрію опитування за яйця і стати її незаперечною королевою. Інакше за спаду економіки збанкрутуєте. А шкода буде.

— Мені лестить ваша батьківська небайдужість.

— Ви тут не для того, щоб вислуховувати лестощі. Ви тут, щоб вислухати пропозицію.

— Я це знала ще з моменту, коли отримала ваше запрошення. Хоча на мить подумала, що ми з вами на публічній лекції.

Замість відповіді він підвівся з крісла і наблизився до вікна. Сталево-сірі хмари нависли ще нижче, і знову задощило. Барка боролася з відпливом під Вестмінстерським мостом, де грудневі вітри перетворили зазвичай спокійну річку на каламутну лиху юшку з міського сміття і корпусного мастила. Лендлес задивився на будівлю парламенту, не виймаючи рук з кишень своїх широченних штанів і почухуючись.

— Там наші можновладці, безстрашні охранителі й вартові добробуту нації. Їхні посади сповнені таємниць — інформації, що тільки й чекає на розголос і викривлення. І кожен з цих покидьків ладен прохопитися, якщо це слугуватиме його цілям. У місті нема жодного політичного редактора, який не був би в курсі кожного слівця, щойно скінчиться засідання кабінету міністрів; не знайдеться і генерала, який не розляпав би конфіденційну доповідь, перш ніж кинутися списи ламати за оборонний бюджет. А от знайдіть мені політика, який не намагався потопити суперника, запускаючи чутки про його сексуальне життя,— його руки затріпотіли у кишенях, наче вітрила величезного корабля, що намагаються зловити вітер.— Прем'єр-міністри — найгірші,— презирливо пирхнув Лендлес.— Якщо вони хочуть позбутися надто крикливого міністра, то заздалегідь убивають його в пресі — плітками про пияцтво і нелояльність. Інсайдерська інформація. Ось що змушує світ обертатися.

— Мабуть, ось чому я ніколи не лізла в політику,— задумливо промовила вона.

Він обернувся до неї й помітив, що вона удає, нібито замислено знімає волосинку в себе зі светра. Коли ж вона впевнилася, що його увага прикута, то перестала загравати з ним і знову заховалась у брижі свого капкового жакета.

— То яку справу ви збираєтеся мені запропонувати?

Він сів з нею поруч на канапі. Без піджака, лише у пошитій на замовлення строгій вузькій сорочці, він сидів тепер майже впритул — дуже близько. Його фізична присутність вразила навіть її спокушені модою очі.

— Пропоную вам покинути роль аутсайдера, що роками марно прагне видертися на вершину. Я пропоную партнерство. Зі мною. Ваші знання,— (вони обоє розуміли, що він має на увазі інсайдерську інформацію),— оперті на мою фінансову могутність. Це було б грандіозним поєднанням.

— Але що мені за це перепаде?

— Гарантія виживання. Шанс заробити багато грошей, щоб дістатися туди, куди хочете,— на саму вершину. Щоб довести вашому колишньому чоловікові, що ви не тільки здатні без нього вижити, а й досягти успіху. Ось чого ви хочете, так чи не так?

— І як усе це відбуватиметься?

— Ми об'єднаємо наші ресурси. Ваша інформація і мої гроші. Якщо в Сіті відбуватиметься якась подія, я хочу брати в тому участь. Опинитеся там попереду зграї — і потенційна вигода буде величезна. Ми розділимо прибуток навпіл.

Вона склала перед обличчям вказівний і великий пальці. Носик задерся.

— Даруйте, але якщо я вас правильно зрозуміла, чи не є це трішечки незаконним?

Він відповів мовчанням і знудьгованим поглядом.

— І звучить так, нібито ризикуєте тільки ви,— провадила вона.

— Ризик — факт життя. Я не проти ризикувати з партнером, якого знаю і якому довіряю. Певен, що ми могли б цілком довіряти одне одному.

Він простягнув руку і торкнувся звороту її долоні; в очах співбесідниці спалахнула недовіра.

— Перш ніж запитаєте, чи є ліжко невід'ємною частиною угоди... ні, не дивіться таким невинним і ображеним поглядом. Ви потрусили переді мною цицьками, щойно всілися, тож давайте, за вашими словами, не ходити околяса. Вкласти вас горілиць було би приємно, але тут ідеться про бізнес, і в моєму переліку бізнес — на першому місці. Я не дозволю провалити те, що може стати найкращою угодою, мізки не повинні витікати між ноги. Ми тут, щоб зваблювати суперників, а не одне одного. Отже... ваша відповідь? Ви зацікавлені?

Як за командою, телефон у відділеному кутку кімнати завів свою трель. Невдоволено крекнувши, Лендлес підвівся і перетнув кімнату: він точно не очікував на дзвінок, бо надав своїм підлеглим суворі вказівки не турбувати його, якщо тільки не... Він коротко гаркнув у слухавку, перш ніж повернутися до своєї гості, широко розставивши руки.

— Непередбачувана справа. «Переливається мій кубок»[2]. Подзвонили з Даунінг-стріт. Мабуть, наш новий прем'єр-міністр бажає, щоб я зателефонував йому, щойно він повернеться з Палацу, тож, боюся, маю поспішати. Не примушувати ж його чекати,— його оплиле, як поталий віск, обличчя перекосилося: він вишкірився. Саллі втримає його увагу ще на кілька секунд, а далі будуть: нове місце, новий партнер для заманювання. Він уже залазив у пальто.— Отже, зробіть цей день для мене аж дуже особливим. Прийміть пропозицію.

Вона простягнула руку до сумочки на канапі, але він був уже тут як тут, повністю накривши її долоню величезним чорноробським ручищем. Вони опинилися дуже близько, і вона відчула тепло його тіла, його запах, могуть цього громаддя, здатного миттєво розчавити її, якщо йому заманеться. Але ніякої загрози в його манерах не було, його дотик був напрочуд ніжний. На мить вона почулася обеззброєною, майже збудженою. Її ніс шарпнувся.

— Вам треба зводити національний баланс платежів. А я подумаю про свій.

— Подумайте як слід, Саллі, й не надто довго.

— Звірюся зі своїм гороскопом. Я дамся чути.

У той момент чайка знову здійснила атаку, з вереском вдарившись об шибку й лишивши краплю свого посліду. Лендлес вилаявся.

— Це щаслива прикмета,— злегка засміялася Саллі.

— Щаслива? — пробурчав він, проводячи її за двері.— Скажіть цьому чортовому мийнику вікон!

Розділ другий

Це було проти його очікувань. Не зібралося великої юрми, як у попередні роки: біля воріт Палацу товклося менше двох дюжин людей, ховаючись, як черепахи, під парасолями і целофановими плащами, і це навряд чи можна розцінити взагалі як юрму. Може, британська громадськість просто не бере в голову, хто тепер її прем'єр-міністр.

Він сів назад у машину — чоловік, обтяжений обов'язком, на шкіряному сидінні, з удавано-невимушеною втомленою усмішкою, майже неохочий до влади. Довговидий, зі шкірою вже зів'ялою, але ще пружкою під підборіддям, суворо-аскетичний, як римські бюсти; пряме пісочне волосся з сивиною ретельно зачесане назад. Убраний він був у свій звичний темно-сірий костюм з двома ґудзиками і яскравою, майже франтівською шовковою хустинкою, що вистромлювалася з нагрудної кишені: така собі манірність, з якою він відсторонився від вестмінстерських орд у їхніх банальних краватках з різдвяних розпродажів і костюмах від «Маркса і Спенсера». Що кілька секунд він згинався за сидінням і затягувався з цигарки, яку ховав нижче вікна,— то був єдиний зовнішній прояв напруги і хвилювання, що клекотіли всередині. Він на повні груди вдихав нікотин і якийсь час не рухався, відчуваючи, як пересохло в горлі, чекаючи, доки вповільниться калатання серця.

Вельмишановний Френсис Івен Уркгарт, член парламенту, для годиться злегка помахав з'юрмленій зграйці витріщак із заднього сидіння свого міністерського «ягуара», наближаючись до воріт Букінгемського палацу. Його дружина Мортіма хотіла опустити скло перед операторами, які сновигали навколо, щоб краще роздивитися пару, але виявила, що вікна службового автомобіля понад дюйм завтовшки і намертво приклеєні. Довелося задовольнитися словами водія, що їх відчинить лише пряме влучання бронебійного снаряда.

Останні кілька годин здавались якими завгодно, але не веселими. Потому як учора ввечері о шостій були оголошені результати голосування, Уркгарт майнув назад до свого будинку на Кембридж-стріт і чекав там разом з дружиною. На що чекати, вони як слід не знали. Що він має робити зараз? Нікого не було, хто підказав би. Він тупцював біля телефону, але той уперто відмовлявся дзвонити. Уркгарт очікував на вітальні дзвінки від деяких колег у парламенті, можливо, від президента Сполучених Штатів або принаймні від своєї тітки, але вже почала проявлятися упередженість колег до людини, що раніше була їм рівнею, а тепер стала господарем; президент не озивався, доки нового прем'єр-міністра не затвердили на посаді, а літня тітонька, мабуть, гадала, що телефон племінника буде постійно зайнятий протягом декількох днів. Відчайдушно бажаючи поділитися бодай з кимось своєю радістю, вони з Мортімою вирішили позувати для фотографів, коли ті дзвонили в парадні двері, а також виходили на вулицю побалакати з журналістами.

Уркгарт, або ФУ, як його найчастіше називали, нетовариський на вдачу, провів дитинство, мандруючи в компанії лише собаки й ранця з книжками через вересові пустища родового маєтку в Шотландії, і цю компанію він сприймав як задовільну, але недостатню. Йому треба було людей, але не просто для спілкування, а щоб помірятися силами. Ось що завело його на південь, а ще — фінансова криза у шотландському Гайлендсі. Дідусь, який умер, не подумавши, як запобігти здирництву міністерства фінансів; батько, чия хвороблива сентиментальність і прив'язаність до традицій остаточно підірвали фінансове становище маєтку. В Уркгарта на очах батьківські статки й соціальне становище зів'яли, наче яблунева квітка у снігу. Тож йому слід було виборсатися, доки лишалося бодай щось із цих заставлених-перезаставлених вересових пустищ, ігноруючи батькові благання про честь сім'ї, які у розпачі змінилися на сльозливі нарікання. В Оксфорді було навряд чи краще. Дитинство, проведене у спілкуванні з книжками, сприяло блискучій академічній кар'єрі й посаді викладача економічних дисциплін, але цим він не задовольнився. Він почав зневажати вельветову уніформу і туманне моралізаторство, в які вдягалося стільки його колег і носило їх до самої смерті, і збагнув, що в нього вривається терпець від річкової мряки, яка простиралася над Червеллом, і від дрібних політичних випадів місцевих цабе за обіднім столом. Одного вечора, коли в актовій залі влаштували масовий інтелектуальний оргазм, довівши заступника міністра фінансів мало не до втрати самовладання, що у більшості присутніх лише зміцнило здогадку про неадекватність Вестмінстерського палацу, для Уркгарта запахло новою можливістю. Тому він відвернувсь і від непролазних вересових пустищ, і від замріяних шпилів, і швидко пішов угору, в той сам час турбуючись про те, щоб зберегти і свою репутацію вченого. Інші, споглядаючи його просування, почувалися неповноцінними, а в політиці це означає, що гру наполовину виграно...

Тільки після другої фотосесії, десь о пів на дев'яту вечора, телефон знову ожив. Дзвінок з Букінгемського палацу, через особистого секретаря. Чи зручно Уркгарту прибути о дев'ятій ранку? Так, йому зручно саме тоді, спасибі. Відтак залунали інші дзвінки. Парламентські колеги більше не могли стримувати своєї стурбованості через те, які обов'язки він їм завтра запропонує чи від яких увільнить. Газетярі не були певні, лестощами чи погрозами виманювати те саме ексклюзивне перше інтерв'ю. Заклопотані держслужбовці боялися проґавити бодай щось з адміністративного процесу. Голова партійного рекламного агентства пив не просихаючи і не міг стримати почуттів. І Бен Лендлес. Не вийшло справжньої розмови — просто грубий сміх на тому кінці телефону і неповторний постріл корку від шампанського. Уркгарту здалося, що він чув хихотіння принаймні однієї жінки на задньому фоні. Лендлес святкував, на що мав повне право. Він був перший і найпослідовніший прихильник Уркгарта, й удвох вони обкрутили й замордували Генрі Колінґриджа настільки, що той достроково подався на пенсію. Уркгарт був зобов'язаний Лендлесу більше, ніж можна уявити, оскільки газетний магнат не соромився у виборі засобів.

Уркгарт досі думав про Лендлеса, як раптом «ягуар» повернув у праву арку на площі перед Палацом і став на центральному дворі. Водій загальмував дуже обережно, не забуваючи не лише про царствену обстановку навколо, але й про те, що не можна швидко зупинити чотиритонний потужний «ягуар», не потурбувавши пасажирів і не ввімкнувши автоматично аварійну кнопку, від чого одразу піде сигнал на пульт у Скотленд-Ярді. Автомобіль зупинився не під доричними колонами біля парадного входу, який використовувався для більшості відвідувачів, а під набагато меншими дверима збоку, де стояв особистий секретар, вітально всміхаючись. Дуже швидко, але без помітного поспіху, він відімкнув двері та пропустив одного з придворних, який запросив Мортіму Уркгарт на філіжанку кави за чемною розмовою, а сам повів Уркгарта невеличкими, але вишукано позолоченими східцями до маленького передпокою з невисокою стелею. Зо хвилину вони блукали, оточені олійними полотнами — сценами з верхової їзди сучасників вікторіанської доби — та захоплюючись маленькою, проте розкутою скульптурою коханців епохи Ренесансу, доки особистий секретар, звірившись із годинником, не оголосив, що пора. Він підступив до високих дверей, обережно постукав тричі й відчинив їх навстіж, пропускаючи Уркгарта вперед.

— Містере Уркгарт. Ласкаво просимо!

На тлі важкої портьєри з кармазинового дамасту, що запинала все вікно вітальні, стояв король. На шанобливий уклін Уркгарта він увічливо кивнув і жестом запросив його підійти. Політик пройшов кімнатою, а коли майже дійшов до монарха, той нарешті зробив невеличкий крок назустріч і подав руку. За спиною Уркгарта двері вже зачинилися; двоє чоловіків — один правитель за правом спадкоємства, другий — за правом політичного завоювання — лишилися віч-на-віч.

Уркгарт подумки зауважив, як холодно в помешканні: на два-три градуси нижче за комфортну температуру, і який на подив безвільний королівський потиск. Отак вони стояли, дивлячись в обличчя один одному, і жодний, здавалося, не знав, як почати. Король нервово обсмикнув манжети й вичавив короткий смішок.

— Не хвилюйтеся, містере Уркгарт. Не забудьте, що для мене це теж уперше.

Король, який півжиття був принцом-наступником, а монархом став заледве чотири місяці тому, підвів його до двох стільців, які стояли обабіч майстерно різьбленої з білого каменю коминкової полиці. Уздовж стіни поліровані мармурові колони підтримували стелю, укриту химерними класичними барельєфами муз, а в нефах між колонами висіли величезні олійні портрети царствених предків, створені деякими з найвидатніших митців своєї епохи. Різьблені меблі ручної роботи стояли навколо величезного аксмінстерського килима, прикрашеного орнаментом з червоних і золотих квітів, який тягнувся з кінця в кінець гігантської зали. Це була вітальня, але гідна короля чи імператора, і за сто років вона не змінилася. Єдиної неформальної нотки додавав письмовий стіл, розміщений у дальньому куті, ближче до світла — біля вікна, що виходило на сад; сам стіл був повністю завалений вулканічним виверженням газет, брошур і книжок, що майже поховали під собою телефон. Король мав репутацію невтоленного книголюба; стан його столу підкріплював таку репутацію.

— Я не цілком упевнений, з чого почати, містере Уркгарт,— заговорив король, коли обидва облаштувались у фотелях.— Нам з вами творити історію, але, здається, для таких випадків не прописані формальності. Мені немає чого дати вам: ні велемовної поради, ні державної печатки — навіть так. Я не пропоную вам поцілувати мені руку чи дати присягу. Усе, що я мушу зробити, це попросити вас сформувати уряд. Ви ж так і зробите, правда?

Очевидна серйозність суверена змусила гостя всміхнутися. Уркгарт переступив поріг шістдесятиріччя, він був на десять років старший за свого короля, хоча вікова різниця була не дуже помітна: обличчя молодшого чоловіка було напружене, позначене зморшками, волосся рідшало і починало випадати. Подейкували, що король заміняє повну відсутність матеріальних інтересів у своєму житі виснажливими духовними питаннями, і напруженість його була очевидна. Якщо Уркгарт зі своїм легким усміхом і добре підвішеним язиком політика, інтелектуальною відчуженістю вченого і людською здатністю розпружуватися міг уміло лукавити і, за потреби, обманювати, то у короля не було жодної з цих рис. Уркгарт не відчував нервозності, лише холод; ба більше — він почав пройматися жалем до тяжкої серйозності молодшого співрозмовника. Він нахилився вперед.

— Так, ваша величносте. Для мене буде честю сформувати уряд від вашого імені. Я можу тільки сподіватися, що відучора мої колеги не передумали.

Король не звернув уваги на м'який гумор, борючись із власними думками; глибока зморшка перерізала чоло, зображене на мільйонах пам'ятних горняток, тарілок, чайних таць, футболок, рушників, попільничок і навіть іноді нічних горщиків, більшість із яких вироблялося на Далекому Сході.

— Ви знаєте, я сподіваюся, це сприятливий знак — новий король і новий прем'єр-міністр. Так багато треба зробити! Ми на порозі нового тисячоліття, нових обріїв. Скажіть мені: які ваші плани?

Уркгарт широко розвів руками:

— Я заледве... було так мало часу, сір. Мені знадобиться десь тиждень, щоб зробити перестановку в уряді, розставити деякі пріоритети...

Це була порожня балачка. Він розумів небезпеку надмірної директивності й у своїй виборчій кампанії робив ставку на багаторічний досвід, а не на комплексні рішення. Він ставився до догм із відстороненою академічною зневагою і спостерігав з похмурим задоволенням, як молоді суперники намагалися компенсувати відсутність стажу в себе детальними планами й обіцянками, тільки щоб виявити, що зайшли задалеко і відкрили для обстрілу ідеологічні фланги. Уркгартова стратегія боротьби з агресивними допитами журналістів полягала в тому, що він спершу виголошував банальності про національні інтереси, а потім телефонував редакторам; такий хід він використовував усі дванадцять складних днів виборчих перегонів, але сумнівався в тому, наскільки довго триватимуть такі правила гри.

— Окрім того, я хотів би вислухати вас.

Чому, коли політики виголошують такі жахливі кліше, їхня авдиторія щасливо проковтує ці штампи? Монарх покивував головою у мовчазній згоді, сидячи на краєчку стільця, і його напружене тіло м'яко погойдувалося вперед-назад.

— Під час своєї передвиборчої кампанії ви говорили, що ми опинилися на роздоріжжі, перед викликами нового століття, однак спиратимемося на найкращі здобутки старого. «Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність».

Уркгарт підтвердив.

— Браво, містере Уркгарт, більше сили вашим рукам. Цією фразою можна якнайкраще підсумувати й те, в чому я бачу власну роботу.

Король склав руки, з'єднавши кощаві пальці у щось на кшталт соборного склепіння; похмурий вираз не полишав обличчя.

— Сподіваюся,— сказав він,— мені вдасться — якщо ви дозволите — хай трішки допомогти вам у вашій роботі.

Вимовлено це було з відтінком похмурого передчуття — тоном людини, звиклої до розчарувань.

— Звісно, сір, я буду радий... Ви щось конкретне маєте на увазі?

Пальці короля перемістилися на вузол його старомодно-вузької краватки й незграбно поторсали його.

— Містере Уркгарт, конкретика — основа партійної політики, і це ваша парафія. Не моя.

— Сір, я був би вдячний за будь-які думки, що ви запропонуєте...— почув Уркгарт власні слова.

— Ви були б? Невже це правда? — у королівському голосі почулася висока азартна нота, яку він спробував — запізно — приховати смішком.— Але я повинен бути обережний. Поки я був усього лише спадкоємцем престолу, то дозволяв собі розкіш — мати власну думку, і навіть отримував іноді привілей висловлювати її, але королі не можуть дозволити собі бути втягнутими у партійні дебати. Мої радники щодня читають мені про це лекції.

— Сір,— озвався Уркгарт,— ми тут самі. Я вітаю будь-які поради.

— Ні, не зараз. Вам ще багато чого робити, і я не можу вас затримувати,— король підвівся, показуючи, що аудієнцію закінчено, проте не рушив до дверей, а, склавши пальці домиком над своїм кощавим нерівним носом, застиг у глибокій задумі, наче молільник.— Можливо — ви мені дозволите? — є в мене одна думка. Я читаю газети,— він махнув рукою на хаос кореспонденції на столі.— Оті старі будівлі департаменту промисловості на Вікторії-стріт, які будуть зносити... Сучасні будівлі огидні, це найгірша реклама двадцятого століття, вони заслуговують на руйнацію. Я б сам залюбки покерував бульдозером. Але це місце — одне з найважливіших у Вестмінстері, неподалік будівлі парламенту і буквально поряд з Абатством, однією з найвизначніших церковних пам'яток. Рідкісна можливість для нас, вам не здається, створити щось гідне нашої доби, що ми зможемо з гордістю передати майбутнім поколінням? Я дуже сподіваюся, що ви, ваш уряд, поставитеся до розвитку цього місця... як це краще сформулювати? — тоном випускника закритої школи король підшукував дипломатичну фразу,— з обережністю.

Він кивнув, схвалюючи сам себе, підбадьорений пильним поглядом Уркгарта.

— Заохочуємо зміни, зберігаючи спадкоємність, як висловився один мудрець... Я знаю: міністерство охорони довкілля розглядає кілька різних пропозицій, і, відверто кажучи, деякі з них настільки безглузді, що зганьбили б навіть колонію суворого режиму. Хіба ми не можемо бодай раз у нашому нещасному житті збудувати щось, що пасувало б до Вестмінстерського абатства, і вшанувати досягнення наших предків, а не кривдити їх, дозволяючи деяким заблудливим модерністам...— його вуста обурено тремтіли,— збудувати мавзолей з неіржавної сталі, який усередині переповнений людьми, а зовні виставляє напоказ свої механічні нутрощі?

Пристрасть взяла гору над невпевненістю, і його щоки пашіли.

Уркгарт заспокійливо усміхнувся, і відповідь прийшла до нього так само природно, як кисень.

— Сір, можу запевнити вас, що уряд...— він хотів сказати «мій уряд», але ці слова застрягли у нього між зубами,— ставить проблеми довкілля понад усі інші.

Ще більше банальностей, але що йому лишалося сказати?

— О, я дуже на це сподіваюся. Можливо, мені слід вибачитися за те, що підняв це питання, але, наскільки я розумію, міністерство охорони довкілля готове от-от ухвалити остаточне рішення.

На мить Уркгартові закортіло нагадати королю: це квазі-судове питання, багато місяців і ще більше мільйонів витрачено на офіційні запити щодо забудови, і зараз очікується Соломонове рішення відповідного міністра. Уркгарт міг би сказати, що королівське втручання виглядатиме не краще, ніж судове шахрайство. Але він не сказав.

— Я з'ясую це. Даю слово, сір.

Блакитні очі короля зазвичай дивилися долу, що надавало їм щирого і часто сумовитого виразу, наче обтяженого докорами сумління, але тепер вони сяяли явним ентузіазмом. Король простягнув руку.

— Містере Уркгарт, я вірю, що ми з вами порозуміємося.

Здавалося, без запрошення особистий секретар короля ще раз відчинив двері, й Уркгарт із шанобливим уклоном попрямував на вихід. Він майже переступив поріг, коли почув слова, кинуті йому вслід:

— Ще раз дякую, прем'єр-міністре!

Прем'єр-міністр. Нарешті. Уперше. Він це вимовив.

— Ну... то що він сказав?

Вони їхали в машині на Даунінг-стріт, коли дружина пробудила його від роздумів.

— Що? Ой, небагато. Побажав мені всього доброго. Розмовляли про великі можливості попереду. Повернутий на будівництві біля Вестмінстерського абатства. Хоче, щоб я змусив будувати за планами Тюдорів або ще якусь таку дурню.

— Невже ти йому потуратимеш?

— Мортімо, якби щирість могла будувати храми, тоді вся Англія рясніла б цим божевіллям, але ж зараз уже не Середньовіччя. Справа короля — давати раути в саду і рятувати нас від необхідності обирати президента, а не втручатися.

Мортіма пирхнула на знак згоди, нетерпляче пошарудівши в сумці, шукаючи помаду. Дівоче прізвище її було Кагун — вона походила з родини, яка простежувалася по прямій лінії від найдавніших королів Шотландії. Вони давно вже втратили феодальний маєток і фамільні коштовності, але вона ніколи не втрачала почуття високого статусу, як і віри в те, що більшість сучасних аристократів — непрохані гості, зокрема й «нинішня королівська родина», як Мортіма часто повторювала. Престол отримували випадково — внаслідок народження, шлюбу і смерті, а часом через страту або криваве вбивство; спадкоємцем з таким самим успіхом міг стати і Кагун, і Віндзор, і будь-хто. Іноді вона дуже нудно просторікувала на цю тему, й Уркгарт вирішив випередити її.

— Звісно, я потуратиму йому. Підозрюю, що краще король сумлінний, ніж без сумління, й останнє, що мені треба, це кислі гримаси по всьому палацу. В будь-якому разі, є й інші битви, в яких можна поборотися, і я хочу підтримки короля з його популярністю. Мені цього треба,— заговорив він серйозно, спрямувавши погляд у майбутнє.— Врешті-решт, Мортімо, це я — прем'єр-міністр, а він — король. Він робить те, що йому скажу я, а не навпаки. Його справа — церемонії та антимонії, та й по всьому. Він монарх, а не дідьків архітектор.

Вони проїхали бенкетну залу Вайтголу та пригальмували перед бар'єрами на початку Даунінг-стріт, і Уркгарт полегшено побачив, що там уже більше людей, ніж біля Палацу: вони схвильовано зустрічали й підбадьорювали його перед камерами. Йому здалося, що він упізнав кілька молодих облич,— можливо, штаб-квартира партії зібрала свій платний натовп. Дружина ліниво заправила пасмо волосся, а він сам почав міркувати над тим, яку здійснить перестановку і які скаже перші слова, що транслюватимуться по всьому світу.

— То що ти збираєшся робити? — наполягала Мортіма.

— Та насправді це не має значення,— пробурчав Уркгарт кутиком рота, у цей час усміхаючись у камеру, коли автомобіль повертав на Даунінг-стріт.— Як новий король, він недосвідчений, а як конституційний монарх, він безсилий. Він «грізний» і «кусючий», як гумова качечка. Але, на щастя, у цьому питанні я з ним згоден. Геть модернізм! — він махнув рукою, і в цю мить наблизився полісмен, щоб відчинити важкі дверцята авта.— Тож насправді не буде жодних наслідків...

Розділ третій

— Відклади папери, Девіде. Заради Бога, відірвись од них бодай на хвильку за цілий день.

Голос був напружений, радше нервовий, аніж наполегливий.

Але погляд сірих очей залишався байдужим, він не відірвався від стосу документів, на яких чоловік зосередився ще за сніданком. Єдиною реакцією на обличчі було роздратоване посмикування охайно підстрижених вусів.

— Мені за десять хвилин треба йти, Фіоно, я мушу їх закінчити. Сьогодні як ніколи.

— Ми ще дещо мусимо закінчити. Тож поклади ці дідькові папери!

Неохоче Девід Майкрофт звів очі — й одразу помітив, що руки в його дружини тремтять так сильно, що проливають каву через вінця.

— Що в біса таке?

— Ти. І я. Ось що таке,— вона силкувалася стримуватися.— Від нашого шлюбу нічого не залишилося, і я хочу піти.

Прес-секретар і головний спікер короля автоматично перемкнувся на дипломатичний тон.

— Слухай-но, давай без скандалів, не зараз, я поспішаю та...

— Ти не розумієш: ми ніколи не скандалили. Ось у чому проблема!

Чашка впала на блюдце, перевернулась і розлила на скатертину загрозливу брунатну пляму. Уперше Девід опустив стос паперів — обережно й обачно, як робив усе в своєму житті.

— Може, я міг би взяти коротку відпустку. Не сьогодні, але... Ми могли б кудись поїхати разом. Я знаю, ми давно не мали справжньої нагоди поговорити...

— Це не через брак часу, Девіде! У нас може бути весь час на світі, й це нічого не дасть. Проблема в тобі й у мені. У нас не буває скандалів, бо нема через що сперечатися. Узагалі нічого нема. Ні пристрасті, нічого. Усе, що у нас є, це мушля, як у равлика. Я мріяла, що коли у нас будуть діти, усе зміниться,— дружина похитала головою.— Але я втомилася дурити себе. Це ніколи не зміниться. Ти ніколи не змінишся. І я не думаю, що змінюся сама.

В голосі звучав біль, і вона витирала очі, але стримувалася. Це не було спалахом гніву.

— Ти... з тобою все гаразд, Фіоно? Знаєш, жінки твого віку...

— Сорокарічні жінки, Девіде,— різко відповіла вона на його протекторський ідіотизм,— мають свої потреби, свої почуття. Але звідки тобі знати? Коли ти востаннє дивився на мене як на жінку? Коли ти востаннє взагалі дивився на жінку?

Вона відповіла образою на образу, і зробила це свідомо. Вона знала: щоб пробитися до нього, доведеться зруйнувати мур, який він сам навколо себе й збудував. Девід завжди був замкнений на вдачу, закритий: низький на зріст, він свої фізичні вади намагався компенсувати педантичністю в усьому, що робив. Кожна волосинка на його невеличкій і радше хлоп'ячій голові була на місці, навіть сиві пасма, які почали з'являтися на темних скронях, додавали елегантності, а не старили його. Снідав він, завжди застебнувши піджак на всі ґудзики.

— Слухай, а чи не може це зачекати? Знаєш, мені треба бути в Палаці, щоб...

— Знову цей клятий Палац. Ідеться про твій дім, твоє життя, твоє кохання. А ти останнім часом виявляєш емоції, лише коли йдеться про твою сміховинну роботу і твого бісового короля.

— Фіоно! Не треба. Дай йому спокій.

Рудуваті вуса обурено наїжачилися.

— Як я можу? Ти служиш йому, а не мені. Йому треба віддати шану першому. Він допоміг розвалити наш шлюб набагато ефективніше, ніж це могла б зробити яка-небудь коханка, тож не чекай від мене поклонів і плазування, як від інших.

Він стурбовано глянув на годинник.

— Слухай, заради Бога, ми можемо поговорити про це ввечері? Може, я повернуся раніше.

Вона витирала кавову пляму серветкою, намагаючись уникати його погляду. Її голос звучав уже спокійніше, більш виважено.

— Ні, Девіде. Сьогодні ввечері я буду з іншим.

— А є інший? — він сковтнув грудку в горлі: явно не чекав такого підступу.— Відколи?

Вона відвела від безладдя на столі очі, які тепер дивилися зухвало та впевнено, не намагаючись уникати його погляду. Це вже тривало так довго, що вона більше не могла приховувати це від чоловіка.

— Інший з'явився через два роки після нашого одруження, Девіде. Їх було багато, цих інших. Ти ніколи не задовольняв мене. Я ніколи не звинувачувала тебе в цьому, правда, це як жереб: пощастить — не пощастить. Але мені гірко, що ти ніколи й не намагався. Я ніколи не мала для тебе значення як жінка. Я ніколи не мала значення більше, ніж хатня робітниця, праля, цілодобова прибиральниця-змивальниця, предмет, який возять з одного врочистого обіду на інший. Ніж хтось, хто надає тобі респектабельності при дворі. Навіть діти були тільки для показухи.

— Неправда.

Але в цьому протесті не було справжньої пристрасті, як і не було більше пристрасті в їхньому шлюбі. Вона завжди знала, що вони сексуально несумісні: здавалося, він готовий фізично віддаватися роботі, хоча спочатку Фіона була задоволена соціальним статусом, якого набула в Палаці. Але недовго. Щиро кажучи, вона не була навіть певна, хто батько її другої дитини, а якщо в чоловіка і виникали сумніви, то це питання, мабуть, його не хвилювало. Він виконав свій обов'язок, як він висловився одного разу, і досить. Навіть зараз, коли вона з презирством поставилася до нього як до рогоносця, вона не могла змусити його завдати удару у відповідь. Має ж у нього десь ховатися праведний гнів, чи це не входить до його благословенного кодексу честі? Але він здавався таким порожнім! Їхній шлюб був таким собі лабіринтом, у якому вони двоє сновигали, живучи непов'язаними життями, зустрічаючись тільки мимохідь, щоб за мить розбігтися в різні кінці. А тепер Фіона вже мчала до виходу.

— Фіоно, чи не можемо ми...

— Ні, Девіде. Ми не можемо.

Почав видзвонювати телефон у своїй наполегливій, невідпорній манері, закликаючи Девіда виконати свій обов'язок, завдання, якому він присвятив життя і на олтар якого тепер йому пропонувалося віддати і свій шлюб. «У нас були чудові часи»,— хотілося сказати Девіду, але йому пригадувався лише час, який був добрим, а не чудовим, і то давно. Дружина завжди стояла в нього на другому місці — підсвідомо, але тепер, якщо вони вирішили говорити начистоту, це слід визнати. Він подивився на Фіону сльозавими очима, в яких читалася скорбота, які благали вибачення, в яких не було злості. Але не було і страху. Шлюб був наче велика кітвиця в бурхливих емоційних морях, яка утримувала корабель від буремних вітрів, від необачності й нерозважності. Шлюб. Він тримався саме тому, що був формою без змісту, наче повторювані наспіви псалмів, які Девіду нав'язували у кляті шкільні роки в Емплфорті. Шлюб був тягарем, але тягарем необхідним, розривкою, перемиканням. Самозреченням, але і самозахистом. І тепер ланцюги кітвиці перерубуються.

Фіона нерухомо сиділа за столом, заваленим тостами, яєчною шкаралупою і тонкостінною порцеляною, серед побутових останків і окрушин, які являли собою загальний підсумок їхнього спільного життя. Телефон досі невідступно дзвонив. Без подальших слів Девід підвівся, щоб відповісти.

Розділ четвертий

— Заходь, Тіме, і зачини двері.

Уркгарт сидів у залі засідань Кабінету сам-один, якщо не рахувати новоприбулого, займаючи єдиний стілець біля столу, що формою нагадував труну. Перед Уркгартом були проста шкіряна тека і телефон. Більше на столі нічого не було.

— Не вельми розкішно, еге ж? Але мені починає подобатися,— хмикнув Уркгарт.

Тім Стемпер озирнувся, з подивом побачивши, що більше нікого в кімнаті немає. Він був — тобто був ще півгодини тому, доки Уркгарт не змінив посаду головного парламентського організатора на роль прем'єр-міністра,— його вірним заступником. Роль головного організатора таємна, а його заступника — невидима, але разом вони об'єднані в неймовірно впливову силу, оскільки офіс організатора — місце, з якого підтримується дисципліна в парламентській партії завдяки продуманому поєднанню командного духу, викручування рук і неприхованого бандитизму. У Стемпера була ідеальна для роботи зовнішність: худе, вузьке обличчя, гостроносе, з темними очима, невимовно яскравими, що надавало йому схожості з тхором і здатності нишпорити в темних закутках приватного життя колег, щоб витягувати на білий світ їхні особисті й політичні слабкості. Ця робота використовувала вразливість: захищати свої слабкі місця, тиснучи на чужі. Колишній агент з нерухомості в Ессексі, на п'ятнадцять років молодший за Уркгарта, Тім давно був його протеже: це було тяжінням протилежностей. Уркгарт був складною натурою: елегантний, освічений, глянсований; у Стемпера не було жодної з цих рис, а костюми він носив з британських крамниць готового вбрання. Але те, що їх об'єднувало, мабуть, було важливішим — амбіції, розуміння влади й зарозумілість, яка для одного була інтелектуальною, а для другого — інстинктивною. Комбінація виявилася надзвичайно ефективною для просування Уркгарта до крісла прем'єр-міністра. Тепер прийшла черга Стемпера, що було негласною обіцянкою молодшому товаришу. Й ось він прийшов отримати свою частку.

— Прем'єр-міністре,— Тім зробив театрально-поштивий уклін.— Прем'єр-міністре,— на різні лади повторював Стемпер, ніби на торгах. За його фамільярною, майже афектованою манерою вгадувалася криця, і двоє колег не втримали сміху, що поєднував і глузливість, і змову, наче у двох грабіжників після вдалої ночі. Стемпер завбачливо припинив сміятися першим, щоб не переплюнути прем'єр-міністра. Вони багато пережили разом за останні місяці, але йому було відомо, що прем'єр-міністри мають звичку віддалятися від своїх колег, навіть від своїх змовників, і Уркгарт сміявся недовго.

— Тіме, я хотів би побачити тебе зовсім à deux [3].

— Імовірно, це означає, що я дістану на горіхи. Що я накоїв?

Тон Стемпера був легковажний, але Уркгарт помітив тривожні зморшки в кутиках рота, і збагнув, що йому приємно від дискомфорту колеги.

— Сідай, Тіме. Навпроти.

Стемпер опустився на стілець і подивився на свого старого друга. Побачене підтвердило, наскільки змінилися їхні стосунки. Уркгарт сидів під великим олійним портретом Роберта Волпола, першого і, ймовірно, найвеличнішого прем'єр-міністра нових часів, який два століття вже спостерігав у цій залі могутніх і брехливих, нещасних і жалюгідно-слабких. Уркгарт був його наступником, колегою-можновладцем, помазаним монархом і вже призначеним на посаду. Одним дзвінком з телефону на цьому столі можна вирішувати долі державних діячів і починати війни. Це була влада, не розділена більше ні з ким у державі; справді, Уркгарт більше не був просто людиною, але, добре це чи погано, став частиною історії. Вартий він буде в цій історії виноски чи цілого розділу, покаже час.

Уркгарт відчув бурю емоцій свого візаві.

— Є різниця, так, Тіме? І часу вже не відкрутити назад. Я збагнув це щойно зараз — не усвідомлював цього ні в Палаці, ні серед преси біля входу, ні навіть коли я переступив поріг. Усе це було схоже на театральну виставу, і мені доручили одну з ролей. Однак, щойно я переступив поріг, усі працівники з Даунінг-стріт зібралися в коридорі, від найвищого державного службовця до прибиральниць і телефоністок — мабуть, зо дві сотні набралося. Вони вітали мене з таким ентузіазмом, що я майже очікував, що закидають букетами. Бурхливі оплески,— зітхнув він.— У мене від цього просто голова обертом пішла, доки я не згадав, що лише годину тому вони відпрацювали таку саму процедуру з моїм попередником, коли він пішов у небуття. Більшість із них, певно, аплодуватимуть і на власному похороні,— він провів язиком по тонких губах, як зазвичай під час роздумів.— Тоді мене привели сюди, до зали засідань Кабінету, і лишили на самоті. Стояла цілковита тиша, ніби мене замкнули у машині часу. Все охайно, акуратно, лише крісло прем'єр-міністра було трішки відсунуте назад. Для мене! І тільки коли я його торкнувся, провів пальцем по його спинці та збагнув, що ніхто не накричить на мене, якщо я сяду, тоді нарешті мене осінило. Це не просто нова посада чи нова робота — це єдина в своєму роді робота. Ти знаєш, я не боязкий на вдачу, чорт забирай, проте на якусь мить мені аж дух перехопило.

Запало тривале мовчання, доки нарешті він не ляснув долонею по столу.

— Але не хвилюйся. Я оговтався!

Уркгарт ще раз реготнув змовницьким смішком, а Стемпер міг тільки вичавити натягнуту усмішку, вичікуючи, коли закінчаться спогади й почнеться вирішення його долі.

— До справи, Тіме. Нам багато чого треба зробити, і я хочу, щоб ти, як завжди, був на моєму боці.

Усмішка Стемпера поширшала.

— Ти призначаєшся головою партії.

Усмішка миттєво зникла. Стемпер не міг приховати свого знічення і розчарування.

— Не турбуйся: ми знайдемо тобі якусь міністерську синекуру, щоб ти сидів за столом біля шафи — канцлера Ланкастерського герцогства або ще якусь таку дурню. Але зараз я хочу, щоб ти твердо тримав кермо партійної машини.

Щелепи Стемпера аж ходором заходили, вихлюпуючи аргументи.

— Але ж минуло майже півроку з останніх виборів, а до наступних ще далеко. Три, а може, чотири роки. Лічити скріпки для паперів і судити чвари місцевих очільників — навряд чи це моє, Френсисе. Ви ж маєте це знати після всього, що ми пережили разом,— він апелював до їхньої старої дружби.

— Поміркуй, Тіме. У нас є парламентська більшість, двадцять два голоси, і є партія, розсварена в нещодавній гонці за лідерство. І нам дадуть прочухана за цю свинську рецесію. А соцопитування показують, що підтримка наша не зросла, тож наша більшість не протримається і три-чотири роки. Нас на клоччя порвуть на всіх довиборах, і якщо ми втратимо дюжину місць, цей уряд зіграє в ящик. Чи можеш ти гарантувати мені, що довиборів не буде, що ти знайшов чарівну паличку — і нікого з наших вельмишановних колег не заскочать у борделі, не застукають на привласненні церковних грошей, ніхто не впаде в маразм і не постаріє?

— Не дуже весела робота голови партії.

— Тіме, найближчі кілька років обіцяють справжнісіньке пекло, а у нас, напевно, не буде достатньої кількості голосів, щоб пережити рецесію. Якщо це болісно для голови партії, то для прем'єр-міністра — справжні тортури.

Стемпер мовчав, вагався, не знаючи, що сказати. Його захват і мрії водномить розвіялися.

— Наше майбуття вимірюється буквально секундами,— провадив Уркгарт.— У нас буде певний приріст популярності під час «медового місяця», поки люди ще вагатимуться. Це триватиме не довше ніж до березня.

— Ви з точністю називаєте місяць...

— Саме так. У березні має бути бюджет. І буде він жахливий. Ми під час передвиборчої кампанії поламали всі ринки, а тепер не за горами судний день. Ми напозичали у Петра, щоб відкупитись од Павла, а тепер доведеться повернутися, щоб забрати гаманці в обох. А їм це не сподобається,— він замовк, швидко кліпаючи очима, упорядковуючи свої думки.— Це ще не все. Ми зазнаємо збитків од Брунею.

— Що?

— Султан маленької нафтової держави — великий англоман і один з найбільших власників фунтів стерлінгів на світі. Відданий друг. На жаль, він не лише в курсі, в якій ямі ми бабраємося, але є у нього і власні проблеми. Тому він збирається викинути на ринок трохи своїх стерлінгів — щонайменше три мільярди гулятимуть на ринках, як сироти у пошуках домівки. Це як на хресті розіпне курс валют і розтягне рецесію ще на рік. Заради старої дружби він каже, що продаватиме тільки на наших умовах і коли ми скажемо. Однак до прийняття наступного бюджету.

Стемпер проковтнув грудку в горлі, в роті пересохло.

Уркгарт почав сміятися, але без найменшого натяку на веселощі.

— І це ще не все, Тіме, це ще не все! Заключна частина: генеральна прокуратура — хай буде тобі відомо — влаштує суд над сером Джаспером Гародом акурат після Великодня. Який настане двадцять четвертого березня — гаразд, звільню тебе від підрахунків. Що тобі відомо про сера Джаспера?

— Лише те, що більшості відомо, гадаю. Мега-мільйонер, який сам заробив свої гроші, голова найбільшої в країні мережі з оренди комп'ютерів. Веде чимало справ з міністерствами і місцевими органами влади, його звинувачують у тому, що платить значні хабарі де тільки може, щоб зберегти свої контракти. Робить великі внески у благодійні фонди — пригадую, за це він отримав лицарське звання.

— Лицарство своє він отримав, Тіме, тому що був одним з найбільших спонсорів партії. Лояльним і непомітним, багато років.

— То у чому проблема?

— Він приходив на підмогу нам щоразу, як ми просили, і тепер чекає на віддяку. Щоб ми потягнули за ниточки, які ведуть до генеральної прокуратури. Такого, звісно, ми не можемо, але він відмовляється це розуміти.

— Але це не все, я знаю, це не все...

— Він наполягає: якщо справа дійде до суду, йому доведеться розкрити обсяг своїх пожертвувань на партію.

— І?

— Які він платив готівкою. У валізах.

— Ох лайно.

— І цього лайна досить, щоб ми всі заробили гострий геморой. Сер Джаспер давав гроші не лише центральному апарату партії, але й на підтримку окружних виборчих кампаній практично всіх членів Кабінету.

— Все ясно. Гроші проциндрені на таке, що не передбачено у витратах на виборчу кампанію.

— А в моєму випадку все свято занотовано, і я потраплю під пильне око громадськості. В інших випадках...— він повів бровою.— Мені казали, що міністр торгівлі, який сьогодні по обіді має зміцнити лави нашої славетної гальорки[4], на отримані кошти загасив скандал з однією набридливою коханкою, яка погрожує оприлюднити низку компрометувальних листів. Вона отримала гроші, а в Гарода й досі є погашений чек.

Стемпер відсунувся на стільці од столу, балансуючи на задніх ніжках, ніби намагаючись дистанціюватися від такого абсурду.

— Заради Христа, Френсисе, та зараз усе це лайно хлине на нас зі швидкістю сто миль на годину, а ви хочете, щоб я став очільником партії? Якщо ви не проти, то я радше емігрую в Лівію. До Великодня, кажете? Та нам треба буде на небо вознестися, щоб від такого урятуватися.

Він приречено змахнув руками, не маючи сил на опір, а Уркгарт наполегливо рвався вперед, весь напружившись.

— До Великодня. Саме так. Це означає, що нам слід зробити хід до цього моменту, Тіме. Скористайся «медовим місяцем», розбий опозицію, встигни до рецесії і забезпеч таку більшість, яка протримається, доки ми не прорвемося крізь навалу критики.

— Вибори — ви про це? — задихано спитав Стемпер.

— До середини березня. Це дає нам рівно чотирнадцять тижнів, а до оголошення — десять тижнів, і на той час я хочу, щоб ти як голова партії міцно тримав кермо виборчої машини. Слід розробити план, нашкребти гроші, заплутати опонентів. І все це так, щоб ніхто й гадки не мав про те, що ми готові напасти.

Стілець Стемпера знай розгойдувався зі стукотом: Тім намагався зібратися з думками.

— Чортовий голова партії.

— Не переймайся. Це лише на чотирнадцять тижнів. Якщо все спрацює, ти зможеш сам обрати таке відомство, яке схочеш. А якщо ні... Ну, нікому з нас більше не доведеться перейматися через свою політичну кар'єру.

Розділ п'ятий

— Це жахливо,— Мортіма Уркгарт різко зморщила носа, оглядаючи кімнату. Минуло кілька днів, відколи Колінґриджі вивезли свої останні особисті речі з невеличкої квартири на Даунінг-стріт, 10,— помешкання, призначеного для проживання прем'єр-міністрів,— і вітальня зараз нагадувала номер у тризірковому готелі. Не лишилось і дрібки індивідуальності — її вивезли у валізах,— а решта була бездоганна, проте мала відбиток зали очікування на британському залізничному вокзалі.— Просто бридота. Так не піде,— повторювала вона, роздивляючись шпалери, на яких бракувало тільки побляклого малюнку — рядочків качок. Вона на мить відволіклася, проходячи повз високе дзеркало на стіні й нишком перевіряючи яскраво-рудий колір, якого перукар на початку тижня експериментально надав її волоссю — тоді вона очікувала на вирішальний результат голосування. Стиліст назвав цю барву «врочистим відтінком», але ніхто вже не зміг би переплутати цей колір з природнім, і щоразу, вмикаючи телевізор і намагаючись налаштувати кольори, вона роздумувала: що саме пора міняти — телевізор чи перукарню.

— Мабуть, вони точно не від світу цього,— пробурмотіла вона, змахуючи якісь уявні порошинки з коміра свого костюма від Шанель, доки нова секретарка її чоловіка з палати общин, супроводжуючи огляд кімнати, щось вичитувала у своєму нотатнику. Колінґриджі секретарці радше подобалися, а щодо Мортіми Уркгарт вона одразу склала думку: холодні очі надавали тій хижого вигляду, а постійні дієти, щоб відстрочити появу целюліту на цьому дорого вбраному тілі, здавалося, тримали її в стані постійного роздратування — принаймні у поводженні з іншими жінками, ще й молодшими за неї.

— Дізнайтесь, як нам позбутися всього цього, і подивіться бюджет на ремонт,— кинула місіс Уркгарт, швидкою ходою долаючи короткий коридор, що вів до темних надр квартири, докірливо постукуючи пальцями по шкірі попід підборіддям. Вона тривожно зойкнула, минаючи двері ліворуч, за якими виявила крихітну, наче камбуз, кухню: умивальник з неіржавної сталі, червоно-чорна пластикова плитка на підлозі й навіть немає мікрохвильовки. Її розчарування дійшло до краю, коли виявилася ще й клаустрофобна їдальня з атмосферою зацвяхованої домовини і краєвидом просто на бруднюще горище й дах. Мортіма повернулася до вітальні, усілася в одному з крісел, де на оббивці виднілися штамповані троянди завбільшки зі слонові ноги, й розпачливо похитала головою, коли раптом долинув стукіт у вхідні двері.

— Заходьте! — нещасним тоном промовила вона, згадавши, що на парадних дверях немає замка — як їй сказали, за правилами безпеки, проте вона гадала, що це більше для зручності цивільних службовців, які приходять сюди, приносять різні документи й депеші.— І це називають помешканням,— застогнала вона, театрально сховавши обличчя в долонях.

Однак вона повеселіла, звівши очі, щоб роздивитися свого гостя. Літ йому було під сорок, сам худий, з модною зачіскою.

— Місіс Уркгарт. Я — інспектор Роберт Інсолл, спецпідрозділ,— повідомив він з виразним лондонським акцентом.— Я відповідав за охорону вашого чоловіка під час виборів і тепер уповноважений відповідати за безпеку тут, на Даунінг-стріт.

Його усмішка і природна чарівність зігріли місіс Уркгарт, а його статуру вона не могла не оцінити.

— Я певна, що ми будемо під надійною охороною, інспекторе.

— Ми зробимо якнайкраще, усе, що в наших силах. Але відтепер для вас усе буде дещо інакше,— провадив він.— Є кілька речей, які я мушу вам пояснити, якщо у вас є зараз час.

— Ну, ходіть прикриєте ці потворні меблі, інспекторе, і розкажете...

Лендлес помахав юрбі, яка плескала в долоні. Люди гадки не мали, хто сидить за затемненим склом срібного «ролс-ройса», але це був історичний день, і вони хотіли долучитися до знаменної події. Важкі металеві ворота, які охороняли вхід на Даунінг-стріт, шанобливо прочинилися, й черговий поліціянт спритно відсалютував. Лендлес почувався добре, а почувся навіть ліпше, побачивши репортерів з камерами, що юрмилися на тротуарі навпроти.

— Він запропонує вам роботу, Бене? — заспівав хор голосів, щойно прибулий виліз із заднього сидіння авта.

— У мене вже є робота,— прогарчав він, демонструючи всім відомий сердитий погляд й насолоджуючись кожною хвилиною. Він застебнув фалди піджака, які ляскали його по боках.

— А може, титул пера? Місце в палаті лордів?

— Барон Бен з Бетнал-Ґріну? — його м'ясисте обличчя несхвально скривилося.— Більше скидається на комедію, ніж на справжній вияв шани.

Пролунав голосний регіт, і Лендлес розвернувся, щоб пройти крізь чорні лискучі двері до передпокою, але був перехоплений кур'єром, який ніс великий оберемок різних квітів. Усередині весь передпокій ряснів букетами і кошиками квітів, але щохвилини квітів прибувало і прибувало. Флористи Лондона, бодай на якийсь час, могли забути про кризу. Лендлес попрямував темно-червоною килимовою доріжкою, яка вела просто від вхідних дверей до кабінету в іншому крилі вузької будівлі, і зловив себе на тому, що квапиться. Він уповільнив крок, насолоджуючись відчуттям. Він не міг пригадати, коли востаннє переживав таке хвилювання. Дорогу до зали засідань Кабінету йому послужливо показав сумлінний чиновник у цивільному, що тихо замкнув після нього двері.

— Бене, ласкаво прошу. Заходьте,— Уркгарт махнув рукою на знак вітання, але не підвівся. Рука вказала на стілець навпроти за столом.

— Великий день, Френсисе. Великий день для всіх нас.

Лендлес кивнув до Стемпера, який, притулившись до батареї, чатував, наче вартовий преторіанської гвардії, і Лендлес відчув образу від присутності ще когось. Усе його попереднє спілкування з Уркгартом відбувалося віч-на-віч; урешті-решт, вони не запрошували авдиторію для обговорення своїх планів, як знесилити і потопити голову уряду. Раніше Уркгарт завжди був прохачем, Лендлес — властителем, але, дивлячись через стіл, Бен не міг не помітити, що все змінилося: вони помінялися ролями. Раптом зніяковівши, він простягнув руку — привітатися з Уркгартом, але цей жест вийшов незграбним. Уркгарту довелося відкласти ручку, відсунути свій великий фотель, устати й потягнутися через стіл — лише для того, щоб виявити, що він заширокий і вдається потиснути тільки самі пучки.

— Непогано, Френсисе,— зніяковіло пробурмотів Лендлес і всівся.— Для мене так багато значить, що ви сьогодні вранці запросили мене вже як прем'єр-міністр. Зокрема і як ви це зробили. Я гадав, що доведеться мені пролазити манівцями по смітниках, але, доповім вам, почувався пречудово, минаючи всі ці камери і телевізійників. Я ціную громадський вияв довіри, Френсисе.

Уркгарт широко розвів руками — цей жест був покликаний замінити слова, яких він не міг знайти, а Стемпер схопився.

— Прем'єр-міністре,— мовив він, акцентуючи ці слова. Це було закидом фамільярному тону газетного магната, однак Лендлеса це анітрохи не вибило з сідла.— Приношу вибачення, але тут за п'ять хвилин буде новопризначений канцлер.

— Пробачте мені, Бене. Уже помічаю, що прем'єр-міністр не володар, а лише раб. Розкладу, переважно. До справи, якщо не заперечуєте.

— Саме те, що мені треба,— Лендлес в очікуванні підсунувся ближче на своєму стільці.

— Ви контролюєте «Кронікл» і хочете цілком купити «Юнайтед ньюзпейперс», і тепер уряд мусить ухвалити рішення, чи ця купівля буде в суспільних інтересах,— Уркгарт дивився у записи, ніби читаючи сценарій, ніби суддя, що виголошує вирок. Лендлес не зважав на цю раптову офіційність, таку не схожу на всі їхні попередні розмови з цього питання.

Уркгарт знову широко розвів руками, наче відшукуючи невловимі слова. Нарешті він стиснув п'ястуки.

— Вибачте, Бене. Цього ви не отримаєте.

Троє чоловіків перетворилися на застиглі манекени, щойно ці слова стерв'ятниками облетіли кімнату й осіли.

— Що це в біса значить — я не...? — повернулася його вулична вимова, увесь лиск зійшов нанівець.

— Уряд не повірить, що це в національних інтересах.

— Бздури, Френсисе. Ми ж домовилися.

— Протягом усієї виборчої кампанії прем'єр-міністр поводився обережно, не давав обіцянок дати дозвіл на таку купівлю, його репутація в цьому питанні чиста,— перебив Стемпер. Лендлес проігнорував його, гостро вп'явшись поглядом в Уркгарта.

— Ми ж уклали угоду! Ви це знаєте. І я це знаю.

— Кажу вам, Бене, прем'єр-міністр не завжди сам собі пан. Аргументи за те, щоб відмовити в купівлі, невідпорні. Ви вже маєте понад тридцять відсотків національної преси; «Юнайтед ньюзпейперс» округлить цю цифру до сорока.

— Мої тридцять відсотків підтримували вас на кожному кроці, як і мої сорок підтримуватимуть. Така була угода.

— Що все одно залишить близько шістдесятьох відсотків тих, хто нічого не пробачить і не забуде. Розумієте, Бене, цифри не складаються. Принаймні не в національних інтересах. Не в інтересах нового уряду, який вірить у конкуренцію, в служіння споживачам, а не великим корпораціям.

— Дурня собача. Ми ж уклали угоду! — він обрушив на голий стіл величезні кулаки.

— Бене, це неможливо. Ви мусите зрозуміти. Я не можу з перших кроків на посаді прем'єр-міністра потурати, щоб ви відхопили всю британську газетну індустрію. Так не робиться в бізнесі. Так не робиться в політиці. Щиро кажучи, від цього на кожній шпальті поповзуть жахливі заголовки.

— А якщо мене обділити — отоді поповзуть збіса класні заголовки, так? — Лендлес нахилився вперед, як скажений бик, його щоки трусилися від люті.— То ось чому ви запросили мене з центрального входу, мерзотнику. Люди побачили мене на вході — і знову побачать на виході. Ногами вперед. Ви влаштували публічну страту перед усіма камерами. Жирний капіталіст у ролі жертовного агнця. Попереджаю вас, Френкі. Я боротимуся до останнього подиху, на кожному вашому кроці, усім, що маю.

— Це означає, що лише сімдесят відсотків газет плюс усі телевізійні програми й радіо публічно аплодуватимуть енергійному прем'єр-міністру,— зарозуміло озвався Стемпер, роздивляючись власні нігті,— який не боїться відвернутись од найближчих друзів, якщо цього вимагають інтереси нації. Чудова тема.

Лендлес став мішенню з обох боків, з обох рушниць. Його побуряковіле обличчя потемніло ще більше, він увесь затремтів від розпуки. Він не міг знайти жодного слова доводу, він не міг ні торгуватися, ні залякувати, в нього лишився єдиний фізичний аргумент — грюкати стиснутими п'ястуками по стільниці.

— Ви, малий жалюгідний г...

Раптом двері відчинилися, і до кімнати енергійно зайшла Мортіма Уркгарт.

— Френсисе, це нестерпно, це просто нестерпно. Помешкання жахливе, оздоблення бридке, а мені кажуть, що грошей у бюджеті не вистачить...— вона замовкла на півслові, помітивши, що за шість дюймів понад столом тремтять кулаки Лендлеса.

— Бачите, Бене, прем'єр-міністр не хазяїн навіть у себе вдома.

— Тільки не треба цих проповідей.

— Бене, поміркуйте як слід. Станьте над ситуацією. Будуть інші пропозиції, інші інтереси, які ви захочете втілити і з якими я зможу допомогти. Корисно мати свого на Даунінг-стріт.

— Я так і думав, коли підтримував вас на прем'єр-міністра. Помилився.

Лендлес знов опанував себе, його руки більше не тремтіли, а крижаний погляд вп'явся в Уркгарта, тільки щелепи трусилися, зраджуючи внутрішню напругу.

— Пробачте, якщо я вас перервала,— зніяковіло сказала Мортіма.

— Містер Лендлес уже збирається йти, гадаю,— озвався Стемпер біля батареї.

— Пробачте,— повторила Мортіма.

— Не переймайтеся,— відповів Лендлес, не спускаючи очей з її чоловіка.— Я не можу лишитися. Я щойно дізнався, що мене ще очікує похорон.

Розділ шостий

— Я не волію цього чути, Девіде.

Це було абсурдно. Майкрофт перебував у сум'ятті, охоплений стількома невисловленими сумнівами й напівстрахами, які чи то не міг, чи то не наважувався усвідомити та про які мав поговорити з королем для порятунку їх обох. Однак усе звелося до того, що він подужав вичавити з себе кілька слівець разом з ковтком хлорованої води, плаваючи у хвилях палацового басейну. Свій щоденний графік тренувань король порушив лише в одному: перейшов з кроля на брас, що дозволило Майкрофту підлаштуватися під темп. Саме жорстка дисципліна дозволяла королю тримати себе у чудовій формі, й він змушував усіх, хто йому служив, також не відставати.

Король був затятим ревнителем шлюбу — це одна з вимог до його посади, як монарх полюбляв казати,— і Майкрофт визнав за необхідне дещо запропонувати.

— Це на краще, сір,— наполягав він.— Я не можу допустити, щоб ви переймалися через мої особисті труднощі. Мені потрібно трохи часу, щоб навести в себе лад. Для всіх буде краще, якщо я звільнюся.

— Я не згодний,— король виплюнув воду, нарешті вирішивши закінчити розмову на суходолі, та поплив до мармурового борту басейну.— Ми дружимо з університетської лави, і я не збираюся викидати останні тридцять років лише тому, що якийсь гадючий пліткар, якийсь газетяр, може дізнатися про твої особисті проблеми. Я здивований, що ти взагалі подумав, ніби я розглядатиму такий варіант,— досягнувши східців, він востаннє занурив блискучу голову під воду.— Ти — частина правління цієї фірми, і так буде й надалі.

Майкрофт струсонув головою, як собака, намагаючись промити очі. Не тільки шлюб, звісно, а й інші проблеми, що навалилися на нього, примусили його почуватися наляканим і нещасним. Якщо він не міг бути до кінця чесним із собою, то як сподіватися, що король зрозуміє? Але він повинен був спробувати.

— Зненацька все змінилося. Домівка. Вулиця. Друзі. Навіть я сам, у своїх очах, змінився. Так наче мій шлюб був лінзою, через яку на світ можна було дивитися по-особливому, а тепер, коли це скло зникло, нічого не здається таким, як було. Це трохи лякає...

— Мені дійсно прикро через Фіону. Адже я хрещений батько твоєї старшої дитини, це мене стосується,— король потягнувся по рушник.— Але, чорт забирай, у жінок якісь свої чудернацькі примхи, і я не можу стверджувати, що розумію їх. Одне я знаю, Девіде: тобі не слід самотою продиратися через свої проблеми, лишаючи позаду не лише свій шлюб, а й самого себе,— він поклав руку Майкрофту на мокре плече. Контакт був дуже близький, а голос звучав стурбовано.— Знаєш, Девіде, ти завжди мене розумів. Я відомий на весь світ, але мене розуміє обмаль людей. А ти, ти розумієш. Ти мені потрібен. Я не дозволю тобі звільнитися.

Майкрофт дивився на худезне обличчя свого друга. Він подумав, що через худорлявість король видається старішим, особливо зараз, коли волосся в нього стало так рідшати. Так наче пічка всередині короля горіла надто швидко. Можливо, він занадто переобтяжує себе турботами.

Занадто переобтяжує себе турботами — чи можливо це? Фіона вкинула Майкрофта у вир, і він щосили борсався в глибочині, не в змозі намацати дно. Його осінило, що він ніколи й не торкався дна — за все своє життя. Раніше він не надто цим переймався, проте усвідомив це зараз, і оце раптове усвідомлення змусило його запанікувати й подати у відставку, поки він остаточно не потонув. Його емоційне життя не мало ні форми, ні змісту, ні коріння. Хіба що тут, у Палаці, де його підтримують, усе інакше. Людина, яку в коледжі він одного разу повністю вдягнену вкинув у крижану воду фонтана і яка вилізла, випльовуючи в'юнкі водорості та вчепившись у сидіння від унітазу, тепер зізналася, що турбується за нього,— зізналася стримано, бо звикла стримуватися все життя. І зненацька виявилося, що це важливо, дуже важливо.

— Дякую, сір.

— Я не знаю жодного подружжя, королівського чи посполитого, яке не пройшло б таку м'ясорубку; легко вирішити, що ти сам по собі, забути про те, що практично всі твої знайомі самі колись стрибали крізь такі обручі.

Майкрофт згадав, скільки своїх подружніх ночей вони з Фіоною провели окремо, і подумав: а що її бентежило у такі ночі? І справді було чимало обручів. Але навіть не це його хвилювало. То що ж тоді?

— Ти потрібен мені, Девіде. Я все життя чекав, щоб опинитися на цьому місці. Хіба ти не пам'ятаєш безсонних ночей, проведених в університеті, коли ми сиділи за пляшкою університетського портвейну[5] і балакали, чим ми займемося, коли матимемо можливість? Ми, Девіде, ти і я. Зараз виринула можливість, ми не можемо її відкинути,— він зачекав, доки ліврейний лакей внесе срібну тацю з двома кухликами трав'яного чаю і поставить її на столик біля басейну.— Якщо з Фіоною справді все, спробуй це забути. Дивися вперед, як я. Я не можу розпочати найважливіший період свого життя, утративши одного зі своїх найдавніших і найнадійніших друзів. Так багато належить зробити нам обом!

Він почав енергійно обтиратися рушником, буцімто вирішив розпочати той найважливіший період негайно, тої ж таки хвилини.

— Нічого зараз не вирішуй. Вирішиш за кілька місяців, а якщо все ж таки відчуєш, що тобі треба відпочити, ми це владнаємо. Але повір мені: лишайся зі мною. Усе буде чудово, обіцяю.

Майкрофта це не переконало. Хотілося кудись утекти, але не було куди і до кого. І думка про те, чим це може закінчитися, якщо він утече задалеко, приголомшувала його. Після стількох років він звільнився, і він не знав, чи дасть собі раду зі свободою. Він стояв, зважуючи свої сумніви проти впевненості суверена, а вода крапала з носа і текла по вусах. Не було відчуття курсу — лише відчуття обов'язку.

— Отже, як ти почуваєшся, старий друже?

— Мені до дідька холодно, сір,— він знайшов у собі сили мляво всміхнутися.— Ходімо приймемо душ.

Розділ сьомий

— Розворушися, Френсисе. І всміхайся. Не забувай: це ж святкування.

Уркгарт зважив на вказівку своєї дружини й почав поволі торувати собі шлях через переповнену залу. Він ненавидів такі події. Цією вечіркою він хотів подякувати тим, хто допоміг йому на Даунінг-стріт, але всюдисуща Мортіма втрутилась і перетворила врочистість на свій черговий вечір спілкування з представниками світських видань, з якими хотіла зустрітися. «Виборці люблять трохи гламуру»,— доводила вона і, як будь-який нащадок роду Кагунів, що поважає себе, завжди хотіла головувати серед власних придворних. Тож, замість невеличкого кола колег, Уркгарт опинився у вирі актрис, оперних зірок, редакторів, бізнесменів і різних знаменитостей, усвідомлюючи, що розмов про погоду на цілий вечір не вистачить.

Гості, прогуркотівши крізь грудневу пітьму у вузький і замкнений простір Даунінг-стріт, бачили там велику різдвяну ялинку — перед дверима з табличкою «10»: деревце було поставлене там за вказівкою Мортіми Уркгарт, яка вважала, що завдяки цьому в телеглядачів створиться враження, ніби тут мешкає звичайна собі британська родина, яка з нетерпінням чекає на святкування Різдва. Опинившись у будинку номер десять, фешенебельна публіка, перетинаючи поріг, навіть не підозрювала, що всіх уже перевірили прихованими пристроями на наявність зброї та вибухівки. Елітарні гості здали свої пальта і плащі в обмін на усмішки і квитки на паркування й терпляче чекали в черзі на сходах, що вели до зеленої кімнати, де Уркгарти приймали гостей. Повільно піднімаючись сходами й минаючи настінні портрети попередніх прем'єр-міністрів, гості намагалися не надто витріщатися на інших запрошених і не роззиратися. Бо це дасть зрозуміти, що ви не бували тут сотні разів. Більшість гостей не мала нічого спільного з політикою, дехто навіть не був прихильником уряду, але ентузіазм, з яким гостей вітала Мортіма Уркгарт, усіх вразив. Атмосфера засмоктувала їх, роблячи почесними членами команди. Якби влада вимагала змови, вони б і на це погодилися.

Десять хвилин Уркгарт намагався зорганізувати гостей, його очі бігали, ніби в чатового чи в нападника; він змушений був вислуховувати скарги підприємців і глевкі настанови завсідників ток-шоу. Нарешті він пробився до Тіма Стемпера, вдячно схопив його за руку і потягнув у куток.

— Ви чогось хотіли, Френсисе?

— Я просто думав над тим, наскільки Генрі стало легше, коли він звільнився від цього. Це справді того варте?

— Амбіції тесати слід твердіше[6].

— Якщо конче треба процитувати Шекспіра, заради Бога, роби це правильно. І я волів би, щоб ти обрав щось інше, а не «Юлія Цезаря». Ти ж пам'ятаєш, його там прирізали, оком не встиг моргнути.

— Це слушний докір. У подальшому в вашій присутності цитуватиму лишень «Макбета».

Уркгарт похмуро всміхнувся на цей чорний гумор, бажаючи провести залишок вечора, схрещуючи мечі зі Стемпером і обговорюючи наступні вибори. Ще тижня не минуло, а опитування виборців показали, що результат підстрибнув на три пункти — показник, як електорат відреагував на появу нових облич, на свіжий подув з Вайтголу і на звільнення громадськістю деяких не дуже шанованих представників з уряду.

— Їм сподобався колір простирадл у медовий місяць, після першої шлюбної ночі,— повідомив Стемпер.— Свіжі, хрусткі, і крові досить, щоб показати, що ви знаєте свою справу.

Він був неперевершений, цей Стемпер, у своєму репертуарі.

З того кінця переповненої кімнати долітав крізь балачки сміх Мортіми. Вона поринула в бесіду з італійським тенором, одним з найкращих, і, авжеж, наймоднішою оперною зіркою, що відвідала Лондон за останні роки. Вона сумішшю лестощів і жіночого чару вмовляла тенора показати своє мистецтво сьогодні ввечері. Мортімі скоро мало виповнитися п'ятдесят, але вона лишалась у добрій формі та вміла себе подати як слід, тому італієць розм'як. Вона майнула дізнатися, чи є на Даунінг-стріт фортепіано.

— А, Дікі,— проспівав Уркгарт, подаючи руку коротуну з непропорційно великою головою і серйозними очима, який цілеспрямовано продирався крізь юрбу до нього. Дікі — новий міністр охорони довкілля, наймолодший член нового кабінету міністрів, марафонець, ентузіаст і активіст — був глибоко вражений зауваженням Уркгарта про те, що саме він стане урядовим оборонцем довкілля. Його призначення вже бурхливо привітали усі, окрім найбільш войовничих груп впливу, але Дікі в цю мить вигляд мав не вельми задоволений. Чоло зросилося потом: щось турбувало його.

— Сподівався поговорити з вами, Дікі,— вимовив Уркгарт, перш ніж у його співрозмовника з'явився шанс відкрити душу.— Як просувається забудова на Вікторії-стріт? Була нагода на це глянути? Що там буде за дорога — бетонка, чи як?

— Боже милостивий, ні, прем'єр-міністре. Я уважно вивчив усі варіанти і думаю, буде краще, якщо ми обійдемося без надто екстравагантних варіантів і погодимося на щось традиційне. Жодних сталево-скляних кондиціонерів.

— Чи можна тоді офіси буде зробити максимально сучасними? — втрутився Стемпер.

— Будівля вписуватиметься у Вестмінстерське середовище,— трохи ніяково провадив Дікі.

— Це навряд чи те ж саме,— відповів голова партії.

— Ми отримаємо силу-силенну протестів від поборників охорони культурної спадщини, якщо спробуємо перетворити Вестмінстер на центр Чикаго,— зайняв оборонну позицію Дікі.

— Зрозуміло. Планування робилося групою впливу,— Стемпер цинічно посміхнувся.

Міністр охорони довкілля рознервувався через неочікуваний напад, але Уркгарт негайно прийшов йому на підмогу.

— Не звертайте уваги на Стемпера, Дікі. Він лише тиждень у штаб-квартирі партії, але вже не може перетнутися з групами впливу без того, щоб не цідити слова крізь зуби,— Уркгарт усміхнувся, отримуючи набагато більше задоволення від цього спілкування, аніж від проповідей двох дебелих активісток благочинної організації: ці жінки чигали за спиною в Дікі, щоб накинутися на Уркгарта. Він ближче притягнув Дікі, захищаючись від жіночок.

— Про що ви ще хотіли поговорити?

— Про таємний вірус на узбережжі Північного моря — від цієї пошесті мруть тюлені. Науковці вважали, що він уже зник, але мені щойно повідомили, що Норфолк увесь усіяний тушами. Вірус повернувся. До ранку приїдуть знімальні групи, і ці газетні нишпорки лазитимуть по пляжах, клацатимуть фото присмертних тюленів — усі часописи зарясніють цими світлинами.

Уркгарт відповів гримасою. «Газетні нишпорки»! Він багато років не чув такого терміна. Дікі був надзвичайно серйозний і невеселий — найкращий вибір для боротьби з екологами. Вони можуть місяцями набридати один одному взаємною серйозністю. Якщо тримати їх на повідках до кінця березня...

— Ось що ви зробите, Дікі. До ранку, заки вони доїдуть на узбережжя, ви теж маєте вже бути там. Виявите урядову турботу, будете під рукою, щоб відповідати на питання цих... газетних нишпорок...— Краєм ока він помітив, що Стемпер шкіриться.— Хочу завтра в обідніх новинах побачити ваше обличчя. Поряд з дохлими тюленями.

Стемпер затулив рота носовичком, щоб притлумити сміх, але Дікі серйозно кивав.

— Ви дасте мені дозвіл на те, щоб оголосити урядове розслідування, якщо я вважатиму це за необхідне?

— Так, авжеж, дорогий мій Дікі. Відкупайтеся від них, чим хочете, окрім грошей.

— Тоді, якщо я маю там бути ще вдосвіта, мені краще вирушати негайно. З вашого дозволу, прем'єр-міністре?

Щойно міністр охорони довкілля попрямував до дверей з виразом усвідомлення власної значущості, як Стемпер утратив самовладання. Плечі в нього затрусилися від реготу.

— Не глузуй,— дорікнув Уркгарт, вигнувши брову.— Тюлені — серйозне питання. Вони харчуються тими клятими лососями, ти же знаєш.

Обоє так і покотилися зі сміху, а активістки благодійної організації набрали повітря в груди й пішли на Уркгарта з наскоку. Уркгарт глипнув на їхні груди, що помітно здіймалися, й відвернувся, одразу опинившись перед молодою жінкою, привабливою і надзвичайно елегантною, яка з викликом дивилася на нього великими очима. Вона здавалася набагато цікавішою суперницею, ніж літні матрони. Він простягнув руку.

— Доброго вечора. Я — Френсис Уркгарт.

— Саллі Квайн.

Вона була спокійна, не така гарячковита, як інші гості.

— Я радий, що ви змогли прийти. А ваш чоловік?..

— Спочиває під тонною бетону, щиро сподіваюся.

Тепер він зміг виявити у неї легкий прононс і непомітно помилувався її довгим жакетом за модою доби Регентства[7]. Він був червоний, з довгими манжетами, а єдиною прикрасою були невеличкі декоративні металеві ґудзики, що створювали враження водночас яскравості й професійності. Чорне як воронове крило волосся яскраво переливалось у сяйві люстри.

— Радий познайомитися з вами, місіс... міс Квайн.

Його вражала пишна мова її тіла, її незалежність, але водночас Уркгарт помітив натягнутість у її вустах: щось її турбувало.

— Сподіваюся, вам тут весело.

— Відверто кажучи, не надто. Почуваюся дуже роздратованою, коли мене знаходять і намагаються монополізувати — просто тому, що я виявилася жінкою без пари.

То ось що її хвилювало!

— Зрозуміло. І хто це був?

— Прем'єр-міністре, я — ділова жінка. Я не дуже далеко піду, якщо патякатиму.

— Ну, давайте вгадаю. Схоже на те, що він тут без дружини. Зарозумілий. Імовірно, політик, якщо тримає тут руку на пульсі, почувається впевнено. Якийсь серцеїд, еге?

— З того збоченця такий серцеїд, що він навіть не вміє «будь ласка» говорити. Гадаю, саме це розлютило мене найбільше. Він чекав, що я впаду йому в обійми, коли йому навіть гарних манер бракує, щоб чемненько попросити. А я думала, ви, англійці, джентльмени.

— Отож... Тут без дружини. Чванько. Політик. Без манер...— Уркгарт почав озиратися, знову намагаючись уникати поглядів матрон: у жіночих очах дедалі більше зростало дратування.— Може, цей джентльмен у кричущій трійці у тонку смужку, певно? — він указав на товстуна середнього віку, що витирав спітніле чоло носовичком у горошок: у переповненій людьми кімнаті ставало гаряче.

Вона здивовано розсміялася, підтверджуючи його здогад.

— Ви його знаєте?

— Маю знати. Він — мій новий міністр з житлового будівництва.

— Ви, здається, добре знаєте своїх людей, містере Уркгарт.

— Це моя головна політична чеснота.

— Тоді сподіваюся, ви знаєте жінок так само добре — ні, набагато краще, ніж цього бовдура-міністра з житлового будівництва. Радше в політичному, ніж у біблійному розумінні,— постфактум додала вона, сяйнувши трохи зухвалою усмішкою.

— Не певен, що розумію.

— Жіноцтво. Ви знаєте, що жінки складають п'ятдесят два відсотки вашого електорату? Ці дивні істоти, достатньо гарні, щоб ви пустикали їх до себе в ліжко, але не в чоловічий клуб, які вважають, що з вашого уряду користі приблизно стільки, скільки з тріслої гумки на трусах.

Була б вона англійкою, її крутий норов сприймався б як невихованість, але для американок це нормально — дозволяти собі забагато. Вони говорять, їдять, одягаються інакше, навіть по-іншому поводяться в ліжку, про що розповідали Уркгарту, хоча він не мав ніякого досвіду в цьому. Можливо, йому варто було запитати у міністра з житлового будівництва.

— Це, звісно, не так погано...

— За останні два місяці ваша партія пересварилася, обираючи нового лідера. Однак серед кандидатів не було жодної жінки. І, на думку жінок-виборців, жодне з піднятих вами питань не було актуальним для них. Особливо для молодих жінок. Ви до них ставитеся як до знеособлених копій їхніх чоловіків. Їм це не подобається, і ви втрачаєте їхні голоси. Чимало голосів.

Уркгарт зрозумів, що втрачає контроль за цією розмовою: співбесідниця вела його набагато ефективніше, ніж можна було б очікувати від активісток-благодійниць, які нарешті відійшли, прикро розчаровані. Він спробував пригадати, коли востаннє вивчав опитування громадської думки, але не зміг. Політичні зуби прорізались у нього, коли політичною ареною керували інстинкти й ідеї, а не псефологи[8] й комп'ютери, і його інстинкти вельми добре служили йому. До сьогодні. Але ця жінка змусила його почуватися старезним і відірваним од життя. Тут він побачив, що в дальній кут величезної вітальні вже викочують фортепіано.

— Міс Квайн, я б дуже хотів почути вашу думку, але боюся, що мене зараз покличуть...— (Його дружина вже вела тенора за руку до фортепіано, й Уркгарт знав, що вона от-от почне шукати його, щоб представити гостя).— Може, у вас знайдеться вільна хвилина іншим разом? Здається, я знаю жінок набагато гірше, ніж гадав.

— Здається, сьогодні ввечері я дуже потрібна урядовим міністрам,— задумливо відповіла вона. Її жакет розхристався, відкриваючи елегантну, але просту сукню, перетягнуту паском з широкою пряжкою, що вперше дозволило Уркгарту побачити фігуру співрозмовниці. Від неї не сховалося, що він і помітив, і оцінив.

— Сподіваюся, принаймні ви вмієте говорити «будь ласка».

— Вмію,— усміхнувся він, в той час як дружина поманила його до себе.

Розділ восьмий

Цьогоріч святкування було приглушене. Майкрофт, у якого поменшало роботи відтоді, як журналісти позакидали свої комп'ютери для того, щоб поблукати в тисняві різдвяних іграшкових розпродажів і караоке-барів, безцільно брів мокрими вулицями в пошуках... він не знав, чого саме. Бодай чогось, що висмикнуло б його з могильної тиші дому. Розпродажі почалися рано, ще до Різдва, але замість клієнтури під дверима крамниць юрмилися зграї молоді з північним акцентом і брудними руками, які просили грошей. Чи просто Майкрофт через зайнятість не помічав їх раніше? Він спробував дорогою навідатися до магазинів на Кінґз-роуд, але швидко впав у відчай. У нього не було навіть натяку на ідею, чого, власне, можуть хотіти його діти, що їх цікавить і як узагалі вони з матір'ю святкуватимуть Різдво. «З матір'ю», а не «з Фіоною». Він помітив, наскільки легко перейшов на лексикон нелюбів. Він дивився у вітрину крамниці: скло пропонувало провокаційну жіночу білизну,— цікаво, чи справді таке носить його донька; раптом його роздуми урвала дівчина, яка, попри макіяж і помаду, видавалася ненабагато старшою за шістнадцятирічну. Було холодно і сльотаво, але вона розстебнула поліетиленовий плащик.

— Драстуй, сонечко. З Різдвом. Не хоч' нічо' нахромити на вершечок своєї ялинки? — вона смикнула плащ, оголивши великий шматок молодої білої шкіри.— Спеціальний різдвяний розпродаж. Лишень тридцять фунтів.

Майкрофт довго задивлявся, подумки роздягаючи її до кінця, відгортаючи плащ, відкриваючи жінку, яка під пластиком, штучною шкірою і макіяжем зберегла всю енергію і привабливу пружність юності, рівні білі зуби й усмішку, яку майже можна було сприйняти за щиру. Понад три дні він ні з ким ні про що не говорив, окрім як про бізнес, і знав, що нестерпно знудьгувався за товариським спілкуванням. Навіть гризня з дружиною про марку зубної пасти була б кращою, ніж мовчанка, ніж нічого. Йому потрібно якогось людського контакту, дотику, і він більше не почуватиметься винним — не після вистави, яку йому влаштувала Фіона. Потрібен шанс якимось чином узяти у неї реванш, стати кимсь більшим, аніж просто дурним рогоносцем. Майкрофт подивився ще раз на дівчину — і тут, попри думки про помсту, його накрила бридливість. Думка про наготу дівчини, її пипки, волосся на тілі, шорсткі пахви, її запах раптом викликала в нього нудоту. Він запанікував від сорому через цю непристойну пропозицію — а раптом хтось бачив? — але ще більше від подиву, що його почуття такі сильні. Він збагнув, що дівчина йому фізично огидна,— чи це просто тому, що вона тієї самої статі, що і Фіона? Він намацав п'ять фунтів, сунув їй у руку і виплюнув:

— Іди собі! Заради Бога... йди собі!

Тоді його ще більше охопила паніка: він усвідомив, що хтось міг бачити, як він давав ці брудні гроші, тож розвернувся та втік. Вона майнула слідом за ним, гукаючи, не воліючи проґавити свій шанс ще на щось розвести дивака, який за так обдаровує п'ятірками. Він пробіг сімдесят ярдів, перш ніж збагнув, що клеїть дурня; тоді вийшов на вулицю й побачив двері питного клубу. Він засапано кинувся туди.

Проігнорував сардонічний погляд чоловіка, який прийняв у нього пальто, і попрямував до барної стійки, де замовив собі віскі. Минув час, доки Майкрофт відхекався й повернув собі самовладання, щоб роззирнутися, чи не пантрує за ним чиєсь око. Сам клуб був усього-на-всього підрихтованим пабом з чорними стінами, безліччю дзеркал і сліпучими вогнями дискотеки. В одному кінці зали був танцпол, але не працювали ні освітлення, ні музичний автомат. Було ще рано — навряд чи набиралася жменька клієнтів, які неуважно витріщалися на один з безлічі телевізійних екранів, де показували старий фільм з Марлоном Брандо — без звуку, щоб не перебивати різдвяної музики, яку персонал крутив для власної розваги. На стінах були великі фотографії Брандо, убраного в мотоциклетну куртку: роль в одному з ранніх фільмів,— а також плакати Преслі, Джека Ніколсона й кількох інших кінозірок замолоду, не відомих Майкрофту. Це на подив відрізнялося від джентльменських клубів Пелл-Меллу[9], звичних для Майкрофта. Стільців не було: це був водопій, призначений для того, щоб стояти або рухатися, а не марнувати вечір на чапіння над одною півпінтою. Йому це навіть сподобалося.

— Ви зайшли наче поспіхом,— заговорив чоловік років за тридцять, зовні презентабельний, з акценту — родом з Бірмінгема, який стояв поруч.— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся до вас?

Майкрофт знизав плечима. Він досі був приголомшений отією несподіваною зустріччю й не відчував достатньо упевненості, щоб нагрубіянити й відвернутись од доброзичливого голосу. Незнайомець був недбало, але дуже охайно вбраний, його тісні джинси бездоганно облягали тіло, як і білосніжна сорочка з високо й ретельно закасаними рукавами. М'язи в нього чітко вирізнялися, демонструючи добру форму.

— Ви мали такий вигляд, ніби тікали від чогось.

Віскі додало Майкрофту бадьорості, зігріло його, і він розпружився. Він розсміявся:

— Та від жінки. Намагалася мене підчепити!

Вони обоє засміялися, і Майкрофт помітив, що незнайомець уважно роздивляється його. Він не був проти: очі були теплі, співчутливі, зацікавлені. І незвичні. З золотаво-карим відтінком.

— А зазвичай усе навпаки. Жінки від мене тікають,— провадив він.

— Схоже на те, що ви ще той джиґун.

— Ні, я не те хотів сказати...— Майкрофт закусив губу, раптово відчувши біль і приниження від самоти на Різдво.— Від мене пішла дружина. Двадцять три роки разом прожили.

— Співчуваю.

— Не варто. Ви не знаєте ні її, ні мене...— його знову заполонило сум'яття.— Прошу вибачення. Я поводжуся грубо.

— Не переймайтеся. Покричіть, якщо це допоможе. Я не заперечую.

— Дякую. Я мало так і не вчинив,— він подав руку.— Девід.

— Кенні. Просто пам'ятайте, Девіде, що ви не самі. Повірте, є тисячі таких, як ви. Почуваються на Різдво самотньо, коли в цьому й потреби нема. Одні двері зачиняються — інші відчиняються. Думаю, це схоже на початок нового витка.

— Ще один мій знайомий казав дуже схоже.

— Отже, це правда.

Усмішка в Кенні була широка, невимушена, яка пашіла життєрадісністю, і він просто з пляшки відсьорбував екзотичне мексиканське пиво, де плавала скибочка лайма. Майкрофт подивився на своє віскі й подумав, чи не скуштувати чогось іншого, але потім вирішив, що вже надто старий, щоб міняти звички. Він спробував пригадати, чи давно знайомився бодай з кимсь поза роботою.

— А хто ви за фахом, Кенні?

— Бортпровідник. Жива реклама з прапором Британської авіації. А ви?

— Державний службовець.

— Звучить жахливо нудно. А моя робота звучить жахливо гламурно, але насправді це не так. Знудитеся, витанцьовуючи перед кінозірками у першому класі. А ви багато подорожуєте?

Майкрофт щойно збирався відповісти, коли раптом брязкання і награвання «Джинґл беллз» перемінилося на важкий стукіт музичного автомата. Вечір розігрівався. Довелося нахилитися ближче, щоб почути, що каже Кенні та щоб самому бути почутим. Від Кенні пахло свіжим одеколоном. Молодий чоловік буквально волав на вухо Майкрофту, щоб той почув його: кричав, що, мабуть, треба їм знайти місце, де можна попоїсти подалі від галасу.

Майкрофт знову затремтів. Не через перспективу повернутися на холодну вулицю, де на нього може знову чигати шльондра, або ж до порожньої домівки. Справа була не тільки в тому, що вперше за стільки років хтось зацікавився ним як людиною, а не як особою, наближеною до короля. І навіть не в тому, що його зігрів невимушений усміх Кенні, й тепер на душі було краще, ніж за весь тиждень. Справа була в тому, що, хай як він намагався приховати це від себе, йому дуже хотілося краще пізнати Кенні. Набагато краще.

Розділ дев'ятий

Двоє чоловіків прогулювалися навколо озера: один — тепло вдягнутий у куртку для верхової їзди та взутий у гумові чоботи, а другий тремтів у кашеміровому пальті й намагався у шкіряних черевиках ручної роботи не послизнутися на мокрій траві. Зовсім близько трактор вітчизняного виробництва переорював чималий шмат врунистої галявини, відгороджений мотузкою, а за мотузкою пара робітників висаджувала молоді кущі й деревця в ямки, що понівечили колись пишний газон, уже поораний шинами робочої техніки. Наслідком стало те, що скрізь розносилася темна груднева багнюка, і навіть королівський ентузіазм не переконав Уркгарта в тому, що парки Букінгемського палацу бодай колись відновлять свою колишню славу.

Король запропонував прогулятися. На початку своєї першої щотижневої аудієнції, обговорюючи державні справи, монарх обійняв Уркгарта і палко подякував йому за рішення про забудову біля Вестмінстерського абатства, оголошене сьогодні вранці та сприйняте поборниками охорони культурної спадщини як тріумф настільки гаряче, наскільки гаряче атаковане корифеями у середовищі архітекторів. Але, як зауважив Уркгарт на урядовому комітеті, скільки тих голосів у архітекторів? Король схилявся до думки, що його втручання, імовірно, пішло на користь, можливо, навіть стало вирішальним, і Уркгарт вирішив не розчаровувати монарха. Прем'єр-міністри вічно отримують скарги від розчарованих, і незвично приємно було зіткнутися зі щирим, непідробним ентузіазмом.

Король був повний енергії та у притаманній йому спартанській манері, що часто робила його сліпим до незручностей інших, наполягав, щоб Уркгарту показали, як відбувається перетворення палацових парків.

— Стільки акрів неплідних, коротко підстрижених моріжків, містере Уркгарт, що пташці нема де й гнізда звити! Я хочу, щоб це перетворилося на священний прихисток, заповідник у центрі міста, хочу відтворити природне довкілля Лондона, доки все це не задушили бетоном.

Уркгарт обережно ступав свіжозораною дернею, безуспішно намагаючись уникати м'якої землі, тоді як король був у захваті від багнистої стежки.

— Тут я хочу насадити польових квітів. Я сам їх насію. Ви не уявляєте, яке задоволення це дає мені — носити відра землі або самому саджати дерева.

Уркгарту спало на думку, що буде нечемно зауважити, що останнім представником королівського роду, який сам саджав дерева, був далекий пращур короля, Ґеорґ III, який у нападі клінічного божевілля вийшов зі свого екіпажа у великому Віндзорському парку і висвятив у лицарі дуб. А ще цей монарх утратив американські колонії і кінець кінцем опинився під замком.

— Я хочу, щоб у парку з'явилися тварини; дуже багато можна зробити дуже малими зусиллями. Правильно добрати дерева, де-не-де дозволити траві рости вільно, щоб вона створювала укриття. Дивіться, тут я поставлю шпаківні,— король указав на робітника, який уже наполовину заліз по драбині, прикріплюючи дерев'яні ящики до високого цегляного муру, що кільцем охоплював сади.

Король ішов, схиливши голову і переплівши пальці, у молитовній позі, до якої часто вдавався, поринаючи в роздуми.

— Так можна зробити з будь-яким парком і садом у Лондоні, ви ж знаєте. Це перемінить природу нашого міста, природу міст по всій країні. У минулому ми втратили стільки можливостей...— він обернувся до Уркгарта.— Хочу подати вам ідею. Нехай наші щотижневі зустрічі стануть можливістю обговорити, що саме уряд здатний зробити для просування таких питань. І як я можу допомогти.

— Розумію,— замислено промовив Уркгарт, у той час як з озера злетіло двійко качок; від повзучого холоду зводило судомою ліву ногу. «Чудова мішень»,— подумалося йому.— Це добра пропозиція, звісно, сір. Але я не хотів би, щоб міністр довкілля бодай якоюсь мірою відчував, ніби ми підриваємо його авторитет. Я повинен зберегти щасливу команду навколо себе...

— Ви цілковито маєте рацію, я згоден. Ось чому я сам поспілкувався з цього приводу з міністром довкілля. Я не збирався робити вам пропозицію, яка викликала б у вас дискомфорт. Він сказав, що для нього буде велика честь, якщо йому доручать самому мене про все повідомляти.

Чортів Дікі! У нього немає почуття гумору, це зрозуміло, а тепер виходить, що й клепки немає.

— Сьогодні це просто багнисте поле,— провадив король.— Але у найближчі роки це може стати новим стилем життя для всіх нас. Хіба ви не бачите?

Уркгарт не бачив. Він бачив тільки купи землі, які все розростались і нагадували свіжовириті могили. Волога просотувалася крізь підошви, і йому було жахливо некомфортно.

— Вам треба пильнувати, сір. Екологічні питання починають дедалі більше впливати на партійну політику. Важливо, щоб ви лишалися понад такими брудними справами.

— Не бійтеся, прем'єр-міністре,— засміявся король.— Якби мені дозволялося впливати на партійну політику, Конституція надала б мені право голосу! Ні, такі речі не для мене; я мушу суворо дотримуватися питань, що стосуються лише широкого загалу. Просто хотілось би підбадьорити людей, нагадати, що є і кращий шлях.

Уркгарт дедалі більше дратувався. Його шкарпетки змокріли, і душу тривожила думка про те, що як згори публічно заявлять про кращий шлях, ніж обраний нині,— хай наскільки делікатно це буде висловлено,— то цим підлиють води на млин опозиції,— але Уркгарт нічого не сказав, сподіваючись, що його мовчання покладе край цій розмові. Усе, чого він хотів,— це теплої ванни і міцного віскі, а не монаршої думки про те, як йому треба виконувати свою роботу.

— Насправді, думаю, я міг би включити це у свою промову, яку за десять днів я маю виголосити перед благодійними фондами...

— З питань довкілля? — у голосі Уркгарта зазвучали роздратування і нетерпіння, але король ніби не помічав цього.

— Ні, ні, містере Уркгарт. Це звернення покликане об'єднати людей, нагадати їм, як багато ми досягли і що треба продовжувати боротьбу за національні досягнення. Загальні принципи, жодної конкретики.

Уркгарт відчув полегшення. Це чергове звернення до матусь.

— Благодійні фонди докладають таких величезних зусиль, у той час як стільки різних сил хочуть нас роз'єднати,— вів далі король.— Розєднати успішних і незаможних. Квітучий Південь і кельтські околиці. Передмістя і центр міста. Не буде шкоди, якщо ті родини, які затишно почуваються у себе вдома на Різдво, подбають ще й про тих, хто змушений спати на вулиці. У щоденних клопотах багато хто забуває про знедолених, і хіба не варто о цій порі року згадати про тих, кому пощастило менше, правда? Щоб нагадати всім нам, що нам треба прагнути єдності нації.

— Ви збираєтеся це сказати у своїй промові?

— У такому плані.

— Неможливо!

Це була помилка, необачна гарячковість, викликана відчаєм і пронизливим холодом. Оскільки не існує зводу правил, немає писаної конституції, як поводитися, тому вкрай важливо зберігати видимість згоди, сперечатися, але ніколи не сваритися, хай які будуть розбіжності в картковому будинку, де всі карти спираються одна на одну, де кожна карта має своє місце. Не має бути помітно, що король не згодний з прем'єр-міністром або прем'єр-міністр — з королем. Але сталося саме так. Одне необережне нетерпляче слово підірвало авторитет одного і загрожувало обом.

Кров одразу шугнула королю в обличчя: він не звик, що йому суперечать. Шрам на лівій вилиці — наслідок падіння з коня — спалахнув несподівано яскравим пурпуром, а в очах зблиснуло неприховане роздратування. Уркгарт спробував виправдатися.

— Неможливо говорити про єдність нації, якщо її немає. Це означає, що є дві нації, два класи, що між нами пролягає прірва, що є верхівка і принижені. Це означає несправедливість і беззаконня. А це неприпустимо! Сір...

— Прем'єр-міністре, ви перебільшуєте. Я просто привертаю увагу до принципів — тих самих принципів, які ваш уряд підтримав у моєму різдвяному зверненні до Співдружності. Північ і Південь, країни першого і третього світу мають прагнути прогресу для бідних, щоб об'єднати різні частини світової спільноти.

— Це інша річ.

— Чому це?

— Тому що...

— Тому що вони чорношкірі? Живуть у віддалених закутках світу? Не мають права голосу, прем'єр-міністре?

— Ви недооцінюєте силу ваших слів. Важливо не те, що слова означають, а як їх витлумачать,— Уркгарт у розпачі помахав руками, намагаючись відігріти замерзлі кінцівки.— Вашими словами скористаються для нападок на уряд у всіх маргінальних виборчих округах країни.

— Знайти критику уряду в кількох загальних словах, виголошених на Різдво,— та це смішно! Різдво не тільки для тих, у кого є банківські рахунки. У кожній церкві співатиметься про доброго князя Вацлава[10]. Ви б і цю пісню заборонили як таку, що має політичний підтекст? Хоча, і справді, так звані ненадійні місця в парламенті... Але ми щойно провели вибори. І нам просто зараз ще не треба турбуватися за наступні.

Уркгарт зрозумів, що час відступати. Він не міг розкрити передвиборчих планів — царедворці мають славу пліткарів,— і в нього не було бажання особисто сперечатися з монархом. Він відчував, що це небезпечно.

— Пробачте мені, сір, можливо, це через холоднечу я виявив надмірну чутливість. Просто дозвольте мені сказати: є потенційні небезпеки у будь-якому питанні, коли воно отаке емоційно складне. Можливо, ви дозволите нам переглянути чернетку промови, щоб ми змогли вивірити всі деталі? Переконатися, що статистика точна, що фрази не можна буде витлумачити криво? Думаю, традиційно так і робиться.

— Перевірити мою промову? Цензура, містере Уркгарт?

— Святі небеса, ні. Я впевнений, що наші поради будуть вельми корисні. І до промови ми підійдемо з розумінням, я гарантую.

До нього повернулася його усмішка політика, він намагався розтопити лід, але усвідомлював, що лестощів недостатньо. Король — людина твердих принципів; він працював над ними багато років і не збирався поступатися ними за усмішки й обіцянки політика.

— Дозвольте мені перефразувати,— провадив Уркгарт; ногу йому знову зводило судомою.— Дуже скоро, у найближчі кілька тижнів, у палаті общин повинні проголосувати за новий цивільний лист. Ви знаєте, що за останні роки сума коштів, які надаються королівській родині, дедалі більше стає предметом суперечок. І не піде на користь ні вам, ні мені, якщо ви підніматимете політично суперечливі питання в той час, коли парламент воліє розглянути ваші фінанси у спокійній, конструктивній манері.

— Ви намагаєтеся купити моє мовчання! — зірвався король. Жодний зі співрозмовників не міг похвалитися терпінням, і вони й далі під'юджували один одного.

— Якщо ви хочете чіплятися до слів, то я скажу вам, що ціла концепція конституційної монархії і цивільного листа означає саме це: ми купуємо ваше мовчання й активну співпрацю. Це входить у вашу роботу. Але насправді...— прем'єр-міністр був відверто роздратований.— Усе, що я пропоную, це прийнятне для нас обох рішення, щоб уникнути потенційної проблеми. Ви самі знаєте, що це мудро.

Король відвернувся, задивившись на брудні газони. Його руки, сплетені за спиною, нервово гралися перснем з печаткою, що прикрашав мізинець.

— Що сталося з нами, містере Уркгарт? Щойно, кілька хвилин тому, ми розмовляли про нове світле майбутнє, а зараз торгуємося через гроші та значення слів,— він озирнувся на Уркгарта, і той помітив біль у нього в очах.— Я — людина пристрасна, й іноді моя пристрасть бере гору над тверезим глуздом...— (Це було таке собі вибачення, на більше Уркгарту не варто було й розраховувати).— Звісно, ви побачите промову: уряд завжди попередньо читає виступи монархів. І, певна річ, я прийму будь-які зауваження, які ви зробите. Гадаю, у мене вибору немає. Я просто прошу вас дозволити мені відігравати якусь роль, нехай і невеличку та скромну, у просуванні ідеалів, таких мені близьких. У межах домовленості. Сподіваюся, що це не надто велике прохання.

— Сір, я сподіваюся, що через довгі роки ви і я, монарх і прем'єр-міністр, зі сміхом згадуватимемо сьогоднішнє непорозуміння.

— Слова справжнього політика.

Уркгарт не був певен, що у цих словах — комплімент чи прихований докір.

— У нас теж є свої принципи.

— Так само як у мене. Ви можете змусити мене замовкнути, прем'єр-міністре, це ваше право. Але ви не станете мені відмовляти в моїх принципах.

— Кожній людині, навіть монарху, дозволяється мати принципи.

Король слабко всміхнувся.

— Звучить як нова конституційна концепція. Я ще обговорю її з вами в майбутньому.

Аудієнцію було закінчено.

Уркгарт сів до свого броньованого «ягуара», марно намагаючись зішкребти бруд з черевиків. Він згадав, що Ґеорґ III, завершивши справу з дубом, ще дав звання генерала своєму коневі. Перед внутрішнім зором Уркгарта постали видіння сільської місцевості, де знову ходила в ярмі худоба, тягнучи рало, а вулиці були завалені кінським гноєм — за королівським болінням. Ноги в нього геть змерзли, йому здавалося, що він застудився, що міністр охорони довкілля — бовдур нетесаний, а лишилося всього-на-всього дев'ять тижнів до виборів, які він хотів призначити. Він не міг ризикувати, часу на помилку не було. Не може бути й натяку на дебати про «дві нації»: у цій сутичці уряд неминуче матиме проблеми. Це неможливо, він не може ризикувати. Короля слід зупинити.

Розділ десятий

Таксі, що приїхало її забирати, спізнилося на сім хвилин, і це її розлютило. Вона вирішила, що це буде востаннє, бо за тиждень таксі запізнилося вже втретє. Саллі Квайн не хотіла, щоб її облудно сприймали за жінок того штибу, які звикли запізнюватися на зустрічі з клієнтами, а замість вибачення показують ноги і регочуть. Вона була не проти продемонструвати ноги, але ненавиділа виправдовуватися, бо зазвичай приїздила всюди на п'ять хвилин раніше, ніж інші, повністю готова й обізнана з особливостями справи. Хто рано встає, тому Бог дає. Їй слід просто сьогодні вранці розпрощатися з цією службою таксі.

Вона замкнула по собі двері будинку. Це був блочний будинок у дуже престижному районі Ізлінгтон, з невеличкими кімнатами, економний, за розумну ціну. Це житло уособлювало все, що вона змогла вичавити з уламків, залишених удома в Бостоні, але під таку заставу банки радо давали кредити для її бізнесу, а нині це було важливіше, ніж суміш пивної і розкішних апартаментів, якій надавали перевагу її багатші конкуренти. У будинку було дві спальні, одна з яких була облаштована як дитяча. Цю кімнату під час ремонту Саллі переробила першою: не могла бачити ведмедиків, що стрибали по шпалерах, бо це навіювало їй спогади. У кімнаті тепер стояла безлика шафа і висіли полиці з товстими стосами комп'ютерних роздруківок — ніякого тальку й вазеліну. Саллі нечасто згадувала про свою дитину, бо не могла собі цього дозволити. Це не її провина, насправді ніхто не винен, але все одно — її переповнювали докори сумління. Тоді вона сиділа і дивилася на крихітне рученятко, яке вчепилося їй у мізинець — єдину маленьку частину материнського тіла, за яку можна вхопитися; синочок, обплутаний безликими трубками і безіменним хірургічним устаткуванням, заплющивши очі, боровся за кожний вдих. Вона все сиділа і сиділа, все дивилася і дивилася, як ця боротьба поступово слабшає й у крихітного згортка зникають сили і дух і не лишається нічого. Це не її провина, усі так казали. Усі, за винятком того ганебного слимака, який звався її чоловіком.

— Даунінг-стріт, ви сказали,— зронив таксист, ігноруючи ущипливу репліку про своє запізнення.— Ви там працюєте, так?

Здавалося, він з полегшенням побачив, що вона — просто пересічна страдниця, і завів безперервний монолог, що складався з нарікань і зауважень з приводу політичних можновладців. Не те щоб він погано ставився до уряду, який не так і впливає на його життя, бо він отримує гроші готівкою і, отже, не платить податків.

— Просто вулиці такі похмурі, серденько! До Різдва тиждень, а насправді нічого не робиться. Крамниці напівпорожні, дедалі меншає людей, кому потрібне таксі, а ті, кому й потрібне, чайових шкодують. Не знаю, що там кажуть ваші колеги на Даунінг-стріт, але перекажіть їм від мене: тяжкий час не за горами. Друзяці Френсису Уркгарту краще треба мишей ловити, а то він довго не протягне, піде за тим-як-його-там... а, згадав, Колінґриджем.

Ще місяця не минуло, як Колінґридж звільнився, а люди вже почали його забувати.

Саллі не звертала уваги на базікання водія, доки машина петляла темними сльотавими вулицями Ковент-Ґардену, минаючи відновлений пам'ятник Сімох Циферблатів у найглибших нетрях діккенсівського Лондона, що колись відзначалися черевним тифом і грабіжниками, а тепер стали самісіньким серцем лондонських театрів. Проїхали театр, темний і порожній: вистав не було, хоча надворі — гарячінь сезону. Соломинки на вітрі, подумала Саллі, згадавши застереження Лендлеса, а може, і великі оберемки сіна.

Таксист висадив її на початку Даунінг-стріт, і Саллі, незважаючи на його натяки просто в лоб, відмовилася дати на чай. Полісмен біля кованої брами поговорив по особистій рації, захованій від дощу під плащем; у відповідь пролунала тріскотня, і страж впустив гостю. За сотню ярдів чорніли двері, що відчинилися ще до того, як вона поставила ногу на сходинку. Саллі розписалася в книзі відвідувачів у холі, де нікого не було, лише двійко полісменів. Геть не було ні метушні, ні активності, на які вона очікувала, не було й знайомих з вечірки в Уркгарта. Здавалося, що Різдво прийшло зарано.

За три хвилини вона пройшла через безліч рук, і кожний державний службовець примудрявся здаватися ще важливішим, ніж попередній: сходами нагору, коридорами, повз заставлені порцеляною вітрини, доки її не провели в кабінет і в неї за спиною не зачинилися двері. Тепер вони були наодинці.

— Міс Квайн. Як мило з вашого боку, що ви прийшли.

Френсис Уркгарт загасив цигарку і простягнув руку, указуючи гості на зручні шкіряні фотелі в кутку його кабінету. В кімнаті було темно, повно книжок, атмосфера дуже чоловіча, без верхнього освітлення — єдине світла йшло від настільної лампи та двох великих бра. Це нагадувало класичну димну атмосферу джентльменського клубу на Пелл-Мелл, де вона одного разу побувала на вечірці для пані.

Уркгарт запропонував їй випити, а вона уважно вивчала його. Гострі вилиці, утомлені, але зухвалі очі, що, здається, ніколи не знають спочинку. Він на тридцять років старший за неї. Чому він викликав її сюди? Що насправді його цікавить? Доки він вовтузився з двома склянками віскі, вона помітила, що долоні в нього м'які, ідеальної форми, з тонкими пальцями і ретельно доглянутими нігтями. Зовсім не схожі на долоні її колишнього чоловіка. Вона не могла уявити ці руки стиснутими в кулаки, що б'ють її в обличчя та в живіт, спричиняючи викидень — заключний акт подружнього безумства. Хай будуть прокляті всі чоловіки!

Спогади не давали їй спокою, коли вона взяла подану кришталеву склянку і відсьорбнула віскі. І бридливо сплюнула.

— У вас є лід і содова?

— Це ж односолодовий віскі,— запротестував Уркгарт.

— А я — самотня дівчина. Матінка завжди казала мені не вживати віскі нерозведеним.

Його, здавалося, розвеселила її відвертість.

— Певна річ. Але дозвольте мені попросити вас усе ж таки скуштувати, буквально ковточок. Це справді дуже особливе віскі, його переганяють у мене на батьківщині, у Гайлендсі, й нічим цей напій не можна зіпсувати, окрім крапельки води. Зробіть кілька ковтків, просто посмакуйте, а якщо ні, то я вам принесу всю содову і весь лід, які знайдуться.

Вона знову відсьорбнула: тепер пекло менше. Вона кивнула:

— Щось нового сьогодні ввечері я дізналася.

— Одна з численних переваг старості полягає в тому, що я дізнався багато нового про чоловіків і віскі. Але щодо жінок, здається, я не такий обізнаний. Якщо вірити вам.

— Я принесла деякі цифри...— вона потягнулася по сумочку.

— Перш ніж ми поглянемо на цифри, у мене є інша тема для розмови,— він відкинувся в кріслі, тримаючи склянку в руках, а на обличчі з'явився задумливий вираз, начебто Уркгарт був викладачем або членом ради оксфордського коледжу й опитував когось зі своїх студентів.— Скажіть мені: наскільки ви шануєте королівську родину?

Вона зморщила ніс, оцінюючи раптове питання.

— Як професіонал, я цілком індиферентна. Мені платять не за пошану — я лише аналізую. А особисто?..— вона знизала плечима.— Я американка, з країни Пола Ревіра[11]. Колись ми, побачивши когось із королівського почту, стріляли в нього. Тепер це просто ще один різновид шоу-бізнесу. Це вас засмучує?

Він ухилився від відповіді на питання.

— Король прагне виголосити промову про єдність нації, про об'єднання розмаїтої країни. Як ви гадаєте: це популярна тема?

— Звісно. Такі настрої й очікуються від народних лідерів.

— Ще й потужна тема, так?

— Як сказати. Якщо ви претендуєте на посаду архієпископа Кентерберійського, то це має допомогти. Моральне здоров'я нації тощо...— вона зробила паузу, вичікуючи на знак, який підтвердив би, що вона рухається в правильному напрямку. Однак побачила тільки вигнуті дугою брови професора у себе в барлозі; доведеться летіти, керуючись лише інстинктом.— Але політика — це зовсім інша справа. Від політиків чекають таких заяв, але радше як фонової музики в ліфті. Однак для виборців головне не музика, а куди вони їдуть — угору чи вниз, або, точніше, як вони сприймають, куди їде ліфт — угору чи вниз.

— Розкажіть мені про сприйняття.

Він вивчав її з більш ніж науковим інтересом. Йому подобалося те, що він чув і що бачив. Подобалася її манера говорити, особливо коли вона пожвавлювалася, а кінчик носа гойдався вгору-вниз, ніби промовиця диригує оркестром думок. Це зачаровувало, майже гіпнотизувало.

— Якщо ви виховувалися на вулиці, де ніхто не міг купити собі взуття, але тепер у вас є мішок взуття, але ви — єдина родина на вулиці, у якої немає машини і яка не відпочиває на континенті, ви почуватиметеся збіднілим. Ви озираєтеся на своє дитинство як на старі добрі часи, хоча тоді ви весело гасали до школи босоніж, а тепер обурюєтеся, що не в змозі їздити на роботу, як усі інші, власним автом.

— А винен уряд.

— Безперечно. Але в політиці важливо, скільки ще людей на вулиці почувається так само. У себе вдома або, якщо вже ми про це, в кабінці для голосування для них важливіше, чи останньої моделі їхнє авто, ніж проблеми сусідів по вулиці. Неможливо прогодувати сім'ю або заповнити бензобак сумлінням.

— Я ніколи й не намагався,— замислено промовив він.— То що там про розмаїття? Кельтські околиці проти квітучого Півдня. Домовласники проти безпритульних.

— Прямо кажучи, у Шотландії ваш рейтинг нижче двадцятьох відсотків, тож там вам небагато лишилося втрачати. А що стосується бомжів, то важко потрапити на виборчу дільницю, маючи таку адресу: скринька номер три, ряд «Д», Картонне Містечко. Логічно, що вони не в пріоритеті.

— Дехто скаже, що це доволі цинічно.

— Якщо ви хочете моральних суджень — покличте священика. Я аналітик, а не суддя. У кожному суспільстві є верстви. Ви не можете бути всім для всіх, це марнування часу,— ніс агресивно засмикався.— Важливо бути чимось для більшості, щоб змусити її повірити: принаймні вона на правильному боці.

— Отже, просто зараз і впродовж найближчих кількох тижнів — на якому боці опиниться більшість, на її власну думку?

Саллі замислилася, пригадуючи свої розмови з Лендлесом і таксистом, пригадуючи зачинений театр.

— Ви з невеличким відривом випереджаєте інших в опитуваннях, але баланс надто хиткий. Ненадійний. Насправді люди вас ще не знають. Дебати можуть хитнутися маятником у будь-який бік.

Він дивився на неї прямо з-під оправи окулярів.

— Облишмо дебати. Поговорімо про відкриту війну. Чи можуть ваші соцопитування сказати, хто її виграє?

Вона нахилилася вперед у кріслі, наче наближаючись до нього, щоб відкрити душу.

— Результати опитувань громадської думки — як туманна кришталева куля. Вони можуть допомогти вам зазирнути у майбутнє, але це залежить від того, які питання поставити. І від того, чи вправна ви циганка-ворожка.

Його очі з розумінням спалахнули.

— Я не можу вам сказати, хто виграє таку війну. Але я могла б вам допомогти її вести. Опитування громадської думки — це зброя, потужна зброя. Поставити правильне питання у потрібний час, отримати правильну відповідь, злити її пресі... Якщо ви плануєте свою кампанію зі знанням справи, то зможете вбити вашого ворога ще до того, як він збагне: війна почалася.

— Повідай мені, о циганко, чому я раніше не чув од соціологів таких думок?

— По-перше, тому, що більшість соціологів хвилює тільки те, що люди думають просто зараз, цієї миті. А нам ідеться про екстраполяцію сьогоднішніх настроїв у майбутнє. Це називається політичним лідерством, і це рідкісна риса.

Він знав, що йому лестять, і це йому сподобалося.

— А друга причина?

Вона пригубила келих, поміняла схрещені ноги і зняла окуляри, звичним рухом розмаявши темне волосся.

— Бо я краща, ніж інші.

Уркгарт відповів усміхом. Йому подобалося спілкуватися з Саллі як з професіоналом і як із жінкою. Насправді Даунінг-стріт — самотнє місце. Уркгарт має Кабінет, повний нібито фахових міністрів, в чиї обов'язки входить ухвалювати більшість рішень, а йому залишається тільки смикати за ниточки і нести відповідальність, якщо справа заходить не туди. Йому надсилають деякі урядові документи, якщо він просить. Він захищений від зовнішнього світу високопрофесійним персоналом, цілим загоном охорони, звукоізоляційними вікнами і величезними залізними воротами. І до Мортіми ніколи не докричатися, бо вона відвідує ці кляті вечірні заняття... Йому потрібно комусь довіритися, щоб зібрати до ладу думки і систематизувати їх, поговорити з людиною, впевненою у собі, яка не зобов'язана йому своєю посадою і ще й приваблива на вроду. Яка вважає, що вона краща за інших.

— Підозрюю, що ви така і є.

Їхні очі насолоджувалися моментом.

— То ви вважаєте, Френсисе, що буде війна? За Єдину Націю? З опозицією?

Він відкинувся на спинку фотеля, задивляючись у далечінь, намагаючись розгледіти майбутнє. Це був уже не енергійний обмін науковими ідеями, не інтелектуальна мастурбація цинічних людей похилого віку в їдальні для старших працівників навчального закладу. Уркгарту в ніздрі війнув жахливий сморід реальності. Відповідаючи, він говорив повільно, ретельно обдумуючи слова.

— Не лише з опозицією. Може, і з королем — якщо я дозволю йому виголосити його промову.

Він зрадів, не побачивши в її очах слідів тривоги, тільки надзвичайне зацікавлення.

— Війна з королем?..

— Ні, ні... Ні, якщо вдасться її уникнути. Я ж хочу уникнути будь-якої конфронтації з Палацом. У мене й так досить ворогів у країні, з якими треба боротися, і без королівської родини та цих варіятів-роялістів. Але...— він зробив паузу.— Припустімо... Якщо до цього дійде... Мені знадобиться чимало циганського вміння ворожити, Саллі.

Вона зморщила вуста, а слова звучали так само зважено.

— Якщо ви хочете саме цього, пам'ятайте: вам треба тільки сказати «будь ласка». І я можу допомогти чим завгодно.

Кінчик носа в неї засіпався майже по-звіриному і, як подумалося Уркгарту, вишукано-чуттєво. Вони, як і раніше, дивились одне на одного у тиші, намагаючись не зронити ні слова, яке зруйнує магію недомовленості, що виникла між ними. Він лише одного разу в житті — ні, двічі — поєднував викладання й секс. Його б вигнали, якби це відкрилося, але, попри ризик, той секс був найкращим у його житті й підносив його не лише над граційними тілами студентів, а й над банальною і жалюгідною дріб'язковістю університетських приписів. Він був інший, кращий, він завжди це знав, і ніколи це не відчувалося настільки гостро, як на величезній м'якій честерфілдській софі, у його кімнаті в коледжі, де вікна виходили на парк.

Секс допоміг також йому піднестися над пам'яттю про свого старшого брата Алістера (між ними була значна різниця у віці), який загинув, захищаючи клаптик французької землі під час Другої світової війни. Після цього Уркгарт жив у тіні свого покійного брата. Треба було не лише використати свій великий потенціал, ай — в очах скорботної матері — реалізувати надії, що покладалися на втраченого нею первістка, якого час і горе наділили майже міфічною силою. Коли Френсис склав іспити, мати нагадала йому, що Алістер був головою школи від учнів. Коли Френсис одним з перших отримав науковий ступінь, увійшовши до когорти наймолодших викладачів коледжу, в материнських очах Алістер би зробив це раніше. Ще хлоп'ятком Уркгарт залазив до матері в ліжко в пошуках затишку і тепла, але знаходив лише мовчазні сльози, які котилися в неї по щоках. Він зміг згадати лише почуття відторгнення, почуття власної невідповідності. У подальші роки він ніяк не міг стерти з пам'яті материнський погляд, сповнений горя й нерозуміння, що, здавалося, переслідував його в будь-якій спальні, в яку він заходив. Підлітком він ніколи не брав дівчину в ліжку, бо це б лише йому нагадувало, що він був у матері другою дитиною і другого ґатунку. Звісно, він мав дівчат, але не в ліжку: на підлозі, у наметах, навстоячки попід стінами занехаяного заміського будинку. І зрештою, на честерфілдській софі, у коледжі під час консультацій. Такий самих консультацій, як оця.

— Дякую,— неголосно промовив він, порушуючи мить, уриваючи похмурий вир спогадів тим, що хлюпнув віскі до склянки й вихилив її.— Але мені треба щось робити з цією промовою,— він узяв стос паперів з журнального столика і помахав перед Саллі.— Перехопити короля на підході, чи як ви це називаєте.

— Складання промов — не зовсім моя парафія, Френсисе.

— Але моя. І я працюватиму з цим текстом з великою пошаною. Як хірург. Він залишиться чудовим і щирим, сповненим високих почуттів і дзвінких фраз. Просто, коли я надішлю його назад, він уже буде без яєць...

Розділ одинадцятий

Констебль-детектив скоцюрбився на сидінні, намагаючись відновити кровообіг і хоч якесь життя в ногах. Він сиднем сидів у машині вже чотири години, мжичка заважала йому вийти з авта і прогулятися, а в роті від цигарок був такий смак, ніби там миші ночували. Йому слід кинути палити. Знову. Завтра ж кине, пообіцяв він собі, як завжди. Manana[12]. Він потягнувся по термос зі свіжою кавою і налив чашку собі й водію.

Вони сиділи, споглядаючи невеличкий будинок з екзотичною назвою «Стайні Адама і Єви». Він містився у кінці однієї з найбільш фешенебельних торгових вулиць Лондона, але добре захищений від столичної суєти, стояв мовчазний і, в очах роззявляк, непримітний.

— Христе, вона вже за цей час італійську мала б вивчити ідеально,— пробурмотів водій. За останні два тижні вони обмінювалися такими фразами всі п'ять поїздок до «Стаєнь», і констебль-детектив спецпідрозділу та шофер бачили, що їхня розмова йде по колу.

У відповідь констебль-детектив зіпсував повітря. Кава дедалі більше давалася взнаки, конче хотілося відлити. Його вчили, як непомітно помочитися біля машини, удаючи, що робиш ремонт, щоб не відходити від авта і рації, але ж він змокне під дощем, який зараз мжичить. А ще ж, коли він спробував отак зробити останнього разу, водій раптом від'їхав, залишивши його навколішках, з розстібнутою ширінкою, посеред клятої вулиці. Бісів жартівник.

Він був у захваті, коли йому запропонували роботу охоронця на Даунінг-стріт. Йому не сказали, що він працюватиме на Мортіму Уркгарт з її нескінченними поїздками — крамниці, розваги, спілкування. І заняття з італійської. Він запалив ще одну цигарку та прочинив вікно, щоб впустити свіже повітря, і закашлявся, втягнувши дим у легені.

— Ні,— озвався він у відповідь.— Гадаю, ми так просидимо тиждень. Парі тримаю, що вчитель у неї — з таких вайлуватих, повільних, методичних зануд.

Вони сиділи, задивляючись на будинок, оплетений облетілим плющем, на сміттєвий бак в охайному алькові та на мініатюрну ялинку у вікні — обвішану запаленими ліхтариками й іграшками, 44 фунти 95 пенсів від «Гародса». Усередині, за опущеними фіранками, Мортіма Уркгарт лежала у постелі — гола, спітніла, беручи ще один повільний, методичний урок мови Данте від солодкоголосого тенора — італійської оперної зірки.

Ще не розвиднилося, коли Майкрофт прокинувся, стривожений стукотом молочних пляшок, які ставили на порозі. За стінами починався новий день, що вертав його у подобу реальності. Майкрофт був мимовільним заручником. Кенні ще спав; одна іграшка з його величезної колекції — ведмедик — звисала поряд з подушки, а інші забавки валялися на підлозі поруч із серветками — жертви довгої ночі кохання. Кожна клітинка Майкрофтового тіла боліла, проте, як і раніше, волала, благаючи продовження. І він якимось чином був переконаний, що продовження буде, перш ніж він повернеться до реального світу, що очікує за дверима квартири Кенні. Останні кілька днів були для нього наче нове життя: він познайомився з Кенні, пізнав себе, загубився в містеріях і ритуалах невідомого світу. Були, звісно, дні в Ітоні та університеті, у шістдесяті, коли гашиш-палиш-вільним-станеш-гвинт-дозволя-все-або-нічого, але це виявилось обмеженою мандрівкою самопізнання, а для здійснення серйознішої мандрівки він був надто самозаглибленим і не мав мети. Він ніколи не закохувався — не випало шансу, а його зв'язки були надто короткі й гедоністичні. З часом він, можливо, пізнав би себе краще, але потім надійшов виклик з Букінгемського палацу, статут якого не дозволяв таких усебічних і — на той час — протизаконних сексуальних експериментів. Отож двадцять літ він носив маску, удавав не того, ким був. Угавав, що дивиться на чоловіків лише як на колег. Угавав, що щасливий з Фіоною. Угавав, що він не той, яким насправді себе знає. Це була необхідна офіра, але зараз, уперше в своєму житті, він став до кінця чесним із собою, став самим собою. Нарешті його ноги торкнулися дна. Він опинився на глибині, не певен, чи це Фіона його туди штовхнула, чи сам опинився тут, але це не мало значення. Він уже там. Він знає, що може потонути в глибочині, але це краще, ніж потопати в гнилій респектабельності.

Він бажав, щоб Фіона побачила їх і щоб їй стало боляче, навіть бридко: це означало, що йому начхати на їхній шлюб, на всі її цінності. Але їй, напевно, плювати. Він відчував набагато більше пристрасті за ці кілька днів, аніж за все їхнє подружнє життя, і цієї жаги було досить на все подальше життя — напевно, хоча він сподівався на більше. Набагато більше.

За стінами на Майкрофта чекав реальний світ, і він знав, що йому скоро доведеться повернутися до нього. Залишити свого нового знайомого Кенні, можливо, назавжди. У нього не було жодних ілюзій щодо свого нового коханця, в якого в кожному аеропорту був Тедді[13], «а ще і Френкі, і Міґель», як він сам хвалився. Щойно вибух адреналіну вгамувався, як Майкрофт засумнівався: чи досить у нього фізичної стійкості, щоб утримати чоловіка, на двадцять років молодшого за нього, з оксамитовою шкірою і язиком водночас невтомним і нестримним, але було б цікаво спробувати. Перш ніж він повернеться до реального світу...

Чи може невиправний бортпровідник зі звичками безпритульного пса з вулиць Калькутти співіснувати з обов'язками і зобов'язаннями іншого світу? Майкрофту б цього хотілося, але він знав, що йому такого не дозволять, якщо викриють його тут, серед купи плюшевих ведмедиків, трусів і брудних рушників. Скажуть, що він зрадив короля. Але якщо він зараз утече, то не буде собою, і хіба це не набагато гірше?

Він досі був збентежений, але щасливий, у такому піднесеному настрої, якого за життя не міг пригадати, і він лишатиметься в такому стані стільки, скільки лежатиме під ковдрою і не виходитиме за двері на вулицю. Кенні заворушився, відкривши засмагу, яка тягнулася від щетини на підборідді аж до лінії понад його білими сідницями. Дідько з ним, хай Кенні вирішує. Майкрофт нахилився, пробіг губами по хребцях на шиї Кенні й далі, нижче.

Чекаючи, Бенджамін Лендлес вдивлявся в освітлену шістьома великими люстрами склепінчасту стелю, на якій гіпсові круглощокі херувимчики італійської роботи ганялись одне за одним серед хмар, золотих зірок і пишних завитків ліпнини. Він не був на різдвяній відправі вже понад тридцять років і ніколи не заходив до Сент-Мартіна-в-полях, проте, як він завжди думав, життя рясніє новими враженнями. Чи бодай новими жертвами.

У принцеси була слава особи, яка спізнюється всюди, окрім обідів, і цей вечір не став винятком. Їхати у супроводі поліцейського мотоциклу було менш ніж три милі, з Кенсинґтонського палацу до чарівної ганноверської церкви, яка виходила на Трафальгарську площу, однак Шарлотта, мабуть, зліпить якесь дурне виправдання, буцімто вона застрягла в заторі. А може, як справжня принцеса, узагалі не обтяжить себе виправданнями.

Лендлес не дуже добре знав її королівську високість принцесу Шарлотту. Вони лише двічі бачилися на публічних прийомах, і він хотів зустрітися з нею в більш неформальній атмосфері. Він був не з тих, хто вибачає затримки або приймає виправдання, особливо від безвільного і незаможного синка дрібномаєтної шляхти, якому він платив двадцять тисяч на рік «за консультаційні послуги» — тобто за організацію приватних обідів або вечірок з тими, з ким він хотів зустрітися. Однак навіть Лендлесу довелося цього разу піти на компроміс, бо ж у принцеси різдвяний графік страшенно щільний: вона готувалася до сезонних святкувань і до виїзду на австрійські гірськолижні траси, тому спільна ложа в церкві на різдвяній відправі — це єдина можливість, і навіть за це йому довелося зробити чималу пожертву на принцесину улюблену дитячу благочинну організацію. Втім, пожертва здійснювалася його приватним трестом, завдяки якому його бухгалтери зменшували суму податків, а Лендлес давно виявив, що кілька постійних цільових пожертв можуть принести йому якщо не визнання, то бодай доступ і запрошення. А це варте грошей, особливо для хлопчиська з Бетнал-Ґріну.

Нарешті вона з'явилася; органіст заграв «Месію» Генделя, а клір, півчі та служки поквапилися до вівтаря. Коли вони прямували на свої місця, з королівської ложі нагорі Лендлес шанобливо кивав їм, а принцеса всміхалася з-під крислатого матадорського капелюха, а відтак почалася відправа. Їхня ложа була справді приватна, на рівні галереї, а тонко різьблені ґратки XVIII століття дозволяли бачити хор, але відділяли це місце від більшості парафіян, які все одно були переважно різдвяними туристами або втікачами від вуличного холоду. Коли хор затягнув свою інтерпретацію «О, прийди, о, прийди, Еммануїле», принцеса нахилилася, щоб прошепотіти:

— Умираю — хочу в туалет. Довелося мчати сюди просто з ланчу.

Лендлесу не треба було звірятися з годинником, щоб знати: зараз уже пів на шосту. Який там ланч! Від неї відгонило вином. Принцеса була славнозвісна своєю прямотою: допомагала людям почуватися поруч з нею розкуто, як стверджували її захисники; виявляла вроджену неделікатність і відсутність стилю та смаку, як стверджувала досить велика кількість її недоброзичливців. Виходячи заміж за представника королівської родини, вона була дочкою нічим не показної родини, де налічувалося більше актуаріїв, ніж аристократів, про що не вельми шанобливі представники преси без упину нагадували своїм читачам. Попри все, вона виконувала свою роботу, надаючи своє ім'я нескінченним благодійним організаціям, відкриваючи нові лікарняні корпуси, перерізуючи стрічки, постачаючи матеріал для світської хроніки і здійснивши обов'язок перед нацією — народивши доньку і двох синів, старший з яких успадкує трон, якщо цілий десяток його старших родичів по королівській лінії увесь до ноги раптом перемре. «Катастрофа посіє і пожне катастрофу»,— як колись неґречно написала «Дейлі мейл», смакуючи підслуханий факт: на обіді принцеса припустила, що її син був би чудовим монархом.

Вона з цікавістю глянула на Лендлеса. Навколо темних сіро-зелених очей у неї залягли маленькі тонкі гусячі лапки, що ставали більш помітними, коли вона хмурилася, а шкіра на шиї вже починала втрачати еластичність, як це ведеться в жінок її віку, але сама принцеса досі зберігала гарну зовнішність і вроду, через яку принц і одружився з цією жінкою багато років тому, ігноруючи поради найближчих друзів.

— Ви ж прийшли сюди не для того, щоб написати про мене якусь скандальну нісенітницю, так? — грубо спитала вона.

— Є й без мене ціла прірва журналістів, які наживаються на вашій родині.

Вона кивнула на знак згоди — криси її капелюха застрибали перед обличчям.

— Професійний ризик. Але що з цим поробиш? Ви ж не можете замкнути всю родину у вежі, навіть королівську — не така нині доба. Нам теж хочеться брати участь у всьому, як й іншим смертним.

Вона постійно отак нарікала й виправдовувалася: «Хочемо бути звичайною родиною». Але це бажання бути звичайною ніколи не заважало їй обійматися з папараці; тягнути за королівські лаштунки «перших леді» з Фліт-стріт[14], щоб про неї писали компліментарні статті; з'являтися у найфешенебельніших лондонських ресторанах, де подаються вишукані страви, щоб репортажі про неї займали більше дюймів на шпальтах, аніж про всіх інших членів королівської родини, у тому числі про її чоловіка. Щороку її прагнення не зникати, не відходити у тінь ставало дедалі виразнішим. Це було невід'ємною часткою буття сучасної монархії, і принцеса погодилася не лишатись осторонь, долучатися до життя. Цей аргумент вона запозичила у короля ще до того, як він зійшов на престол, але насправді вона його не розуміла. Король як спадкоємець прагнув конкретної, але конституційної ролі, в той час як принцеса прагнула власної реалізації і втіхи в сімейному житті, якого здебільшого вже не існувало.

Вони шанобливо схилили голови в молитві, слухаючи, як зачитують розділ з Книги пророка Ісаї: «Бо хлоп'ятко нам народилося, сина нам дано; влада на плечах у нього; і дадуть йому ім'я...»[15]

— Ось про що я хотів з вами поговорити — про жовту пресу.

Принцеса нахилилася ближче, і Лендлес спробував одсунутися на вузькому сидінні, але бій був нерівний.

— Шириться одна плітка, яка може вам зашкодити.

— Що — знову про порожні пляшки з-під спиртного у мене в сміттєвому баку?

— Плітка, що ви отримуєте дизайнерський одяг вартістю в тисячі фунтів стерлінгів від найвідоміших на світі домів моди і забуваєте його оплатити.

— Ця допотопна дурня! Та ці плітки ходять уже казна-скільки років. Слухайте, я ж найкраща реклама цих дизайнерів. Інакше чому вони досі надсилають мені одяг? Вони одержують завдяки мені безкоштовну рекламу, я — їхнє обличчя, тож доведеться мені висунути їм претензії — хай заплатять за рахунком.

гримнув хор.

— Це не все, мем. Якщо вірити пліткам, ви, приймаючи цей одяг як... пожертву, так би мовити, продавали його своїм подругам за готівку.

На якусь мить запало винувате мовчання, перш ніж принцеса відповіла глибоко роздратованим тоном:

— Та що вони знають? Маячня якась. Не може бути жодних доказів. Хто, скажіть мені, хто? Хто одержав цей вошивий одяг?

— Аманда Брейтвейт. Ваша колишня сусідка Серена Чізлгьорст. Леді Ольга Вікем-Ф'юмес. Вельмишановна місіс Памела Орпінґтон. І це лише четверо. А ось і свіжіша новина: леді Олдфілд отримала ексклюзивну вечірню сукню і костюм від «Іва Сен-Лорана» в комплекті з аксесуарами. Ви отримали тисячу фунтів. Як кажуть.

— Для таких тверджень нема жодних підстав,— здавленим тоном зашепотіла принцеса.— Ці дівчата ніколи б...

— Їм і не треба. Вони купують цей одяг, щоб його носити, хизуватися. Всі докази — це низка фото: на них ви і ці дами, зняті за кілька останніх місяців, цілком пристойно, у громадських місцях...— Лендлес помовчав.— І ще є корінець чека.

Вона з хвилину мовчала, не в змозі заспокоїтися, а в цій тиші лунало тільки виспівування хору про зимову студінь під час сонцевороту та про завірюхи.

— Не дуже гарний це вигляд матиме, правда? Смороду буде...

Вона обм'якла, упевненість у собі зникла. Зо мить вона пильно роздивлялася свої рукавички, недбало розгладжуючи бганки.

— Я маю бути у п'ятьох різних місцях на добу — не носити ж одне і те саме вбрання! Я гарую як віл, щоб зробити інших людей щасливими, щоб принести їм у життя королівську радість. Я щороку допомагаю зібрати мільйони, буквально мільйони, на благодійність. Заради інших. І при цьому очікується, що я житиму на мізерні кошти з цивільного листа. А це неможливо,— її голос понизився до шепотіння: вона усвідомила невідворотність Лендлесових закидів.— Ох, до біса,— зітхнула вона.

— Не хвилюйтеся, мем. Думаю, я здатний викупити ці фотографії і переконатися, що вони ніколи не будуть оприлюднені.

Вона відірвала погляд від рукавичок; в очах сяйнули полегшення і вдячність. Вона й не здогадувалася, що ці світлини вже у Лендлеса, що зроблені вони за його чіткими вказівками за підказкою однієї незадоволеної іспанки-au pair[17], яка підслухала телефонну розмову і викрала корінець від чека.

— Але суть не в тому,— провадив Лендлес.— Нам треба знайти спосіб, щоб ви не зіткнулися з подібними неприємностями ще раз. Я знаю, що це таке — постійні глузування преси. В цьому ми з вами схожі. Я британець, народився тут і пишаюся з цього, і не маю часу на цих чужоземних пролаз, які загарбали половину нашої національної преси й не розуміють нашої країни, яких не хвилює її велич.

Плечі у неї напружилися від цих грубих лестощів, а вікарій почав закликати допомагати безпритульним, значною мірою будуючи проповідь на описах бездушних власників готелів і на цитатах зі щорічного звіту доброчинного житлового фонду.

— Я хотів би запропонувати вам проконсультуватися з однією з моїх компаній. Повністю конфіденційно, про це знатимемо тільки ви і я. Я надаю вам відповідний гонорар, а натомість ви надаєте мені кілька днів свого часу. Побудете на відкритті одного-двох наших нових офісів. Зустрінетеся за ланчем з деякими з моїх важливих іноземних ділових партнерів. Можливо, це буде імпровізований прийом — вечеря у Палаці. І я хотів би влаштувати щось такого штибу на королівській яхті, якщо можливо. Але слово за вами.

— Скільки?

— Дюжину разів на рік, можливо.

— Ні. Скільки грошей?

— Сто тисяч. Плюс гарантія — прихильне висвітлення в пресі й ексклюзивні інтерв'ю в газетах.

— Що це дасть вам?

— Можливість роззнайомитися з вами. Зустрітися з королем. Отримати певний піар для мене і мого бізнесу. Отримати ексклюзивну інформацію про королівську родину, щоб мої газети продавалися. Вам далі розповідати?

— Ні, містере Лендлес. Мені не дуже подобається моя робота, вона не приносить мені аж надто великого особистого щастя, але якщо я щось роблю, то волію робити добре. Якщо коротко, то суть така: мені треба більше грошей, ніж це визначено цивільним листом. У таких умовах, якщо все залишиться цілком приватно і від мене не вимагатиметься нічого, що спаплюжило б королівську родину, я буду рада прийняти пропозицію. Дякую вам.

Але це було не все, авжеж. Якби вона краще знала Лендлеса, то здогадалася б, що це було не все. Зв'язки в королівській родині корисні, вони б заповнило прогалину, що залишилася після сутички на Даунінг-стріт, справили б враження на тих, для кого королівська величність — досі не абищо. Але цей зв'язок був дуже ненадійний. Лендлес знав, що принцеса зазвичай необережна, іноді нерозважлива, часто надміру розкута і зрадлива. Вона відчайдушно бажала опинитися в серці королівської родини, і коли нарешті це бажання стане занадто великим (у чому Лендлес не сумнівався), його газети випередять зграю шакалів, озброївшись ексклюзивною прозірливістю, і роздеруть її на клоччя.

Розділ дванадцятий

У кімнаті була притихла, майже побожна атмосфера. Це було місце для роздумів, для втечі від мирської суєти, від зовнішнього світу з його нав'язливими телефонними дзвінками і несподіванками, це був прихисток, де бізнесмени можуть розслабитися після ситного ланчу, щоб зібратися на думці. Принаймні так вони казали своїм секретаркам, якщо, звісно, ті не чекали їх у спальнях нагорі. Турецька лазня Королівського автомобільного клубу на Пелл-Меллі — один з тих багатьох лондонських закладів, які не рекламують своїх послуг. Це не зразок англійської скромності: просто якщо установа добра, то сама її репутація — найкраща реклама, і до того ж обійдеться без напливу так званих людей не того типу. Неможливо визначити, хто належить до цього «не того типу», але досвід поколінь джентльменських клубів учить вирізняти таких людей ще в дверях і негайно допомагати їм вийти тим самим шляхом. Однак політики і редактори газет до таких людей зазвичай не належать.

Політик Тім Стемпер і редактор Браян Бринфорд-Джонс сиділи у кутку парильні. Ранок ще не минув, і тому не почалась обідня тиснява; у будь-якому разі, пара не дозволяла бачити далі, ніж на п'ять футів. Пара повивала тьмяні настінні світильники і заглушувала будь-які звуки, наче лондонський туман. Неможливо було ні побачити, ні підслухати. Гарне місце, щоб поділитися сокровенним. Двоє чоловіків нахилилися вперед на дерев'яній лавці, обливаючись потом, що скрапував у них з носів і стікав тілами. Стемпер був запнутий великим малиновим рушником, а співрозмовник, відомий як Бі-Бі-Джей, сидів як мати породила. На відміну від худорлявого Стемпера, він був опасистий, і коли Браян нахилявся вперед, черево майже затуляло інтимні місця. Він був екстравертом, самовпевненим і водночас залежним від чужої думки, «клімактеричним» чоловіком добре за сорок, який наближався до тонкої межі між зрілістю та фізичною неміччю.

А ще він був глибоко роздратований. Стемпер щойно ознайомив його з Новорічним нагородним переліком, який скоро оголосять, а його імені там не вказано. І ще гірше: один із затятих ворогів з клубу редакторів національної преси отримав лицарське звання, приєднавшися до двох інших «К»[18] з Фліт-стріт.

— Звісно, я не вважаю, що заслужив на це,— пояснив він.— Та коли всі конкуренти у фаворі, то решта людей починає тицяти в тебе пальцем, ніби ти другого ґатунку. Не знаю, що в біса мені ще вчинити, щоб завоювати прихильність цієї влади. Зрештою, це я перетворив «Таймз» на найпопулярнішу газету та збільшив її наклад. З вас би пір'я полетіло на останніх виборах, якби я нападав на вас, як деякі інші.

— Я співчуваю вам, правда, співчуваю,— відповів голова партії не надто щиро, водночас проглядаючи номер «Індепендента».— Але ж, ви знаєте, такі речі від нас не цілком залежать.

— Дурниці.

— Ми мусимо бути неупередженими, ви ж знаєте...

— День, коли уряд починає бути неупередженим до друзів і ворогів, означає день, коли в нього більше немає друзів.

— Усі рекомендації мають надходити у Комітет перевірки. Ви ж знаєте, стримування і противаги, щоб система мала привабливий вигляд. Ми не контролюємо їхню роботу. Вони часто рекомендують не на користь...

— Та годі знову цієї заяложеної дурні, Тіме,— Бринфорд-Джонс відчував дедалі більше обурення, оскільки Стемпер безжально топтав його амбіції, не відриваючи очей од газети.— Скільки ще разів маю пояснювати? Це було сто років тому. Дрібне правопорушення. Я визнав себе винним, лише щоб припинити цю історію. Якби я рипався, мене б уже притягли до суду, тільки гірше зіпсувавши мені репутацію.

Стемпер поволі звів очі від газети.

— Визнання себе винним у тому, що ви показували інтимні частини тіла жінці у громадському місці, навряд чи сприятиме тому, щоб Комітет перевірки надав вам добрі та схвальні рекомендації, Браяне.

— Та заради Христа, це ж не було громадське місце. Я стояв біля вікна власної вбиральні. Я не знав, що мене видно з вулиці. Та жінка брехала, кажучи, що я робив непристойні жести. Усе це — огидна підстава, Тіме.

— Ви визнали свою провину.

— Мене мої адвокати переконали. Мої слова проти її слів. Я міг би борсатися, затягнути справу на рік, і отоді кожна газетка в країні звинувачувала б мене у всьому, що заманеться. А так обійшлося кількома шпальтами в парі-трійці місцевих газеток. Христе, усього лише пара шпальт — та цього, певно, стара шкапа й домагалася. Мабуть, слід було її цим і вдовольнити.

Стемпер намагався згорнути сторінки «Індепендента», які у вологій задусі зовсім відсиріли та розм'якли, а його очевидна незацікавленість тільки більше доводила Бринфорд-Джонса до сказу.

— Це я жертва! Я вже п'ятнадцять років розплачуюся за брехню якоїсь старої порохні. Я старався як міг компенсувати це, лишити цю справу в минулому. Але, здається, я навіть не можу розраховувати на підтримку своїх друзів. Може, треба мені нарешті прокинутись і збагнути, що вони не друзі. І не думаю, що взагалі ними були.

Неможливо було не помітити в його словах гіркоти і прихованих погроз припинити редакційну підтримку, але Стемпер не відповів одразу, а спочатку спробував акуратно згорнути газету, однак зусилля були намарні: у хмарах пари «Індепендент» уже рвався, і Стемперу врешті-решт довелося відкласти вогку газету вбік.

— Причина не лише в друзях, Браяне. Щоб спробувати спростувати закиди Комітету перевірки й у процесі підставити себе під вогонь, треба бути дуже добрим другом. Чесно кажучи, для вас Генрі Колінґридж ніколи не був таким другом і сам ніколи не підставив би себе під вогонь,— мовив він і помовчав.— Однак Френсис Уркгарт — собака зовсім іншої породи. Він, сказати б, тер'єр. А зараз, коли не за горами рецесія, він дуже вірить у дружбу.

Вони обидва замовкли: в імлі відчинилися двері, з'явилася темна постать, але пара була надто густа, тому прибулець, кілька разів глибоко вдихнувши, закашлявся й забрався геть.

— Далі.

— Не ходімо околяса, Браяне. У вас нема жодного чортового шансу отримати свого побрязкача, якщо не знайдете такого прем'єр-міністра, який готовий буде за вас битися до останньої краплі крові. А прем'єр-міністр такого не зробить, якщо ви не будете готові зробити те ж саме для нього,— він витер долонею чоло, щоб піт не заливав очі.— Потрібна ваша незмінна підтримка і співпраця аж до наступних виборів. В обмін на інформацію, ексклюзивну аналітику, першочергове право на репортажі. А після цього — лицарство. Це шанс почати все з чистого аркуша, Браяне, щоб спалити всі мости. Ніхто не сперечається з «К».

Бринфорд-Джонс сидів, зіпершися ліктями на коліна й дивлячись уперед, а брижі його черева нависали одна над одною.

На мокрому обличчі став проступати усміх, наче сонячний промінь у цьому тьмяному, туманному світі запалих грудей і обвислих статевих органів.

— А знаєте, що я подумав, Тіме?

— Що?

— Я подумав, ви, можливо, щойно відродили мою віру.

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Майкрофт провів вечір, безутішно тиняючись своїм холодним порожнім будинком, щоб хоч якось розвіятися. День був жахливий. Кенні раптово викликали у десятиденний тур на Далекий Схід, тобто на різдвяні свята його не буде. Коли Кенні подзвонив, Майкрофт був на зустрічі з королем, тож отримав він тільки залишене у секретарки повідомлення — вітання з Різдвом. Мечучись у чотирьох стінах, Майкрофт уявляв, що Кенні вже вистрибує на сонячному пляжі, сміючись, радіючи сам і радуючи інших.

Король теж не потішив: доопрацювання урядом його промови розпекло монарха до білого жару. З певних причин Майкрофт звинувачував себе. Хіба це не його робота — доносити ідеї короля? Він почувався, ніби зазнав поразки. Це було черговим уколом провини, що мучила його, коли він опинявся далеко від Кенні та його чару.

У хаті було так чисто, прибрано, знеособлено, що хотілося хоч трошки безладу, залишеного Фіоною, але не було навіть брудної тарілки у мийці. Майкрофт не мав спокою весь вечір, повсякчас розходжував, не в змозі вгамуватися, почуваючись дедалі самотнішим і напиваючись у марній спробі таким чином забутися, і знову тонучи. Думки про Кенні тільки викликали ревнощі. Коли він спробував розвіятися, думаючи про своє інше життя, то йому пригадалася тільки сила пристрасті короля і його образа на прем'єр-міністра. «Не слід мені було говорити з ним настільки відверто, гадаючи, що він не такий, як інші. Сам винен»,— сказав король. Але Майкрофт переклав провину на себе.

Він сидів у себе за столом, перед ним були вихолощена промова короля, досі не прибрана світлина Фіони у срібній рамці, записник з обведеною датою повернення Кенні, повна склянка, що лишала на шкіряному покритті круглі вологі сліди. Господи, йому треба когось, із ким можна поговорити, хто нагадав би йому, що є ще інший світ там, за мурами, щоб увірвати гнітючу тишу навколо і щоб відволікти його від почуття провини й поразки. Він почувався збентеженим і знервованим, і випивка не допомагала. Він досі був знічений і знервований, коли задзвонив телефон.

— Добридень, Треворе,— привітав він придворного кореспондента «Кронікла».— Я так сподівався, що хтось подзвонить. Чим можу допомогти? Боже милостивий, що ви чули?..

— Ото мені не щастить. Ото мені в біса не щастить,— редактор таблоїду «Сан», жилавий коротун з долин Йоркширу, стиха вилаявся під ніс, читаючи найсвіжіші новини у першому номері «Кронікла». Лихослів'я стало голоснішим, коли він дочитав випуск і більше не міг стримувати свого вибуху: — Саллі! Хоч з-під землі дістань мені цього покидька Інцеста.

— Він у лікарні. У нього ж апендицит,— долинув у відчинені двері жіночий голос.

— Та начхати мені, навіть якщо він у чортовій домовині. Відрий його і тягни до телефону.

Родерик Мазерап[19], усьому газетному світу відомий як Інцест, придворний кореспондент, був людиною, якій платять за те, що вона завжди точно знає, хто і що робить за респектабельними фасадами всіх королівських резиденцій. Навіть лежачи горічерева.

— Інцесте, ти? Як ми проґавили цю історію?

— Яку історію? — долинув слабкий голос на дроті.

— Я плачу тобі гору грошей, щоб ти ділився з палацовими слугами, шоферами і стукачами, аби ми знали, що відбувається. А ти, чорт забирай, усе до біса проґавив.

— Яку історію? — знову долинув голос, ще слабший.

Редактор почав зачитувати основні факти. Шматки з королівської промови, вирізані урядом. Оптимістичні прогнози з цифрами, надані урядом, які король відмовився виголошувати. І висновок: нещодавнє звернення короля до Національного товариства благодійних фондів викликало пекельний скандал.

— Отже, я хочу знати все, Інцесте. Хто кого взув. Ти маєш за сорок хвилин надати статтю у наш наступний випуск,— він вже строчив чорнові заголовки.

— Але ж я навіть не бачив тієї історії,— мляво запротестував кореспондент.

— Факс у тебе є?

— Я у лікарні! — почувся жалісний протест.

— Я негайно його надішлю тобі кур'єром. А ти одразу ж сідай за телефон — щоб за десять хвилин уже щось для мене мав.

— А ви впевнені, що це правда?

— Та я не заморочуюся цими клятими речами — правда, неправда. Це фантастична історія, просто бомба, і я хочу мати її на першій шпальті за сорок хвилин!

У редакціях по всьому Лондону приголомшеним придворним репортерам роздавалися подібні вказівки. В повітрі віяло натяком на падіння накладів, рекламні прибутки почали падати, а це означало, що власники нервувалися й охочіше жертвували редакторами, аніж прибутками. Фліт-стріт потребувала доброго струсу, крутої новини. Від якої вже завтра цифри продажу підстрибнули б на десятки тисяч і яку можна було б обсмоктувати ще довго. Дуже довго.

Розділ п'ятнадцятий

У сиву давнину, в пору, яка губиться в тумані часу, стався інцидент — під час війни у Канаді між англійцями і французами. Принаймні це сталось, імовірно, в Канаді, хоча цілком могло відбутися практично у будь-якому місці земної кулі, де боролися — якщо боролися — дві люті імперіалістичні нації. Згідно з хроніками, дві армії, британська і французька, піднялися по протилежних боках одного і того самого пагорба — і несподівано зустрілися віч-на-віч на верхівці. Озброєні до зубів лави піхотинців стояли одна перед одною, готуючись до бою, ладнаючи мушкети у смертельному поспіху пролити першу кров.

Але очолювали війська джентльмени. Англійський офіцер, побачивши за кілька футів від себе свого супротивника, одразу згадав правила доброго тону і, знявши капелюха та низько вклонившись, запропонував французу стріляти першим.

Француз виявився не менш галантним, ніж його англійський ворог, і віддав ще нижчий уклін, пропонуючи: «Ні, сер. Я наполягаю. Лише після вас».

У відповідь на це англійські піхотинці почали стріляти і розгромили французів.

«Час питань до прем'єр-міністра» в палаті общин вельми нагадував тодішню битву в Канаді. До всіх членів треба звертатися винятково «вельмишановний», і всі, хто носить брюки,— «джентльмени», навіть якщо це найлютіші вороги. Вони вишикувані у дві лави й дивляться одні на одних з відстані двох мечів, і попри те, що мета ясна — поставити питання й отримати інформацію,— справжня ціль — лишити на підлозі палати якнайбільше скривавлених трупів ваших недругів. Але є дві принципові відмінності від битви на вершині пагорба. Зазвичай має перевагу той, хто б'є другим, а це прем'єр-міністр з останнім словом. І депутати з усіх сторін затямили урок: розпал битви — не місце для джентльменських манер.

Новини про суперечку з приводу королівської промови потрапили в газети за день до різдвяних канікул. Святкової доброзичливості й близько не відчувалося: віддана його величності опозиція відчула першу для себе гарну нагоду випробувати нового прем'єр-міністра на міцність. О третій п'ятнадцять по обіді — у час, призначений прем'єр-міністром, щоб відповісти на питання,— у залі палати общин не було де яблуку впасти. Опозиційні лавки були всіяні випусками ранкових газет з яскравими заголовками на перших шпальтах. Усю минулу ніч редактори наввипередки намагалися перевершити один одного, і такі заголовки, як «Королівська колотнеча», зрештою поступилися таким, як «Королівська мазня — дурня, каже прем'єр», а відтак і зовсім простим: «Король карткового будинку». Всі статті були страшенно цікаві й сенсаційно умоглядні.

Підвівся лідер опозиції, Гордон Маккіллін, щоб поставити питання серед очікувального шарудіння з усіх боків.

Як і Уркгарт, Маккіллін народився на північ від кордону, але на цьому подібність і завершувалася. Він був значно молодший, ширший у поясі, з темнішим волоссям, політика його була більш ідеологізована, а шотландський акцент — виразніший. Він не славився чарівливістю, але мав адвокатський розум, завдяки чому завжди висловлювався точно; ранок Маккіллін провів зі своїми радниками, дізнаючись, яким чином обійти внутрішні правила, що забороняють висловлювати будь-яке невдоволення на адресу королівської родини. Як підняти тему королівської промови, не чіпаючи самої особи короля?

Він усміхався, витягуючи руку, щоб зіпертися на поліровану «кур'єрську скриньку»[20], що відділяла його від супротивника менш ніж на шість футів.

— Чи не буде ласкавий прем'єр-міністр сказати нам, що...— він театрально глянув у свої записи,— що пора визнати: у нашому суспільстві дедалі більше незадоволених, нелояльних, і те, що розкол наростає,— підстава для серйозного хвилювання?

Усі впізнали пряму цитату з забраковано! чернетки королівської промови.

— Позаяк питання настільки просте, що навіть він у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді «так» чи «ні».

Справді — куди простіше. Від такого не відкрутишся.

Маккіллін сів під одностайне схвалення своїх прибічників, що розмахували газетними заголовками. Коли Уркгарт підвівся зі свого місця для відповіді, то легенько всміхнувся, проте декому здалося, що вуха у нього виразно почервоніли. Ніякого викручування. Єдиний розумний крок — пряма відмова відповідати, щоб не отримати какофонію питань щодо поглядів короля, хоча Уркгарт не хотів тікати у всіх на очах. Але що ще він міг вдіяти?

— Як відомо вельмишановному джентльмену, в цій палаті немає звичаю обговорювати питання, пов'язані з монархом, і я не збираюся запроваджувати такий звичай — коментувати витік інформації.

Він сів — із лавок одразу ж зачулося ревіння вдаваного гніву. Сволота, ще й тішаться! Лідер опозиції вже підвівся, і його усмішка стала ще ширшою.

— Прем'єр-міністр, певно, подумав, що я поставив інше питання. Я не пам'ятаю згадки про його величність. Це справи прем'єр-міністра й Палацу, якщо прем'єр-міністр вирішує ввести цензуру і порізати висловлювання його величності. А я в цій палаті й не мрію піднімати такі питання.

Уздовж лавки опозиції прокотилися глузливі крики, спрямовані на Уркгарта. Мадам спікер у довгій старовинній перуці судді несхвально похитала головою у відповідь на таке кричуще порушення правил, але вирішила не втручатися.

— Тому чи не буде ласкавий прем'єр-міністр повернутися до того питання, яке поставлено насправді, а не до того, яке б він хотів, щоб йому поставили, і дати пряму відповідь на пряме питання?

Опозиціонери тицяли пальцями в Уркгарта, намагаючись роздратувати його до краю. «Він як мокра курка, тікає!» — вигукнув один. «Не може дивитися прямо в очі»,— підтакнув другий. «Щасливого Різдва, Френсисе»,— глумився та кривлявся третій. Більшість просто розгойдувалася на шкіряних сидіннях у захваті, що прем'єр-міністру ніяково. Уркгарт подивився на мадам спікера, сподіваючись, що вона може дати по руках за таку поведінку і за всю цю дискусію, але вона раптом з великим інтересом зарилася носом у порядок денний. Уркгарт лишився сам-один.

— Мета питання ясна. Моя відповідь лишається такою самою.

Тепер, коли лідер опозиції підвівся втретє, зчинилося справжнє пекло. Він зіперся ліктем на «кур'єрську скриньку» і кілька довгих секунд мовчав, смакуючи шал авдиторії, чекаючи, заки стихне галас, і насолоджуючись виглядом Уркгарта на гачку.

— Я не знаю, що сталося між прем'єр-міністром і Палацом. Я знаю тільки те, що читав у газетах,— він махнув номером «Сану», чудовим дарунком телекамерам,— і давно перестав вірити всьому, що там пишуть. Але питання просте. Такі побоювання з приводу зростання розколу всередині нашого суспільства поділяють мільйони простих людей, незалежно від того, чи поділяють ці побоювання люди, скажімо так, не зовсім прості. Але якщо у прем'єр-міністра виникли проблеми з питанням, то дозвольте мені перефразувати. Чи згодний він...— Маккіллін зазирнув у випуск «Кронікла», який тримав у руці,— з таким висновком: ми не можемо заспокоїтися, поки десятки тисяч наших співвітчизників ночують на вулицях не з власної провини? Чи визнає він, що у справжньому Сполученому Королівстві безробітні дрібні фермери в Шотландії не менш важливі, аніж домовласники південних передмість? Чи підтримує він думку, що це привід для занепокоєння, а не для радості, коли дедалі більше наших людей роз'їжджає по вулицях на «роллс-ройсах», а інваліди у візках сидять по стічних канавах, не в змозі сісти в автобус №57?

Усі впізнали слова, вирізані з цензурованої промови.

— І якщо йому не подобаються ці питання, у мене ще багато таких.

Уркгарта цькували. Нікому не були потрібні відповіді — присутні жадали крові, й вони її отримали — в парламентському сенсі. Однак Уркгарт знав: варто йому відповісти бодай на одне питання, що стосується короля,— і він утратить усі важелі, не зможе контролювати ситуацію та потрапить під нестримну атаку.

— Мене не втягнути. Особливо зграї шакалів.

З гальорки, яка принишкла під час цієї сутички, пролунав рик підтримки. Саме до таких сутичок вони і звикли, тож над залою полетіли образливі слова, а Уркгарт намагався перекричати шум:

— Перш ніж виявляти напускну стурбованість за долю безпритульних і безробітних, можливо, вельмишановному джентльмену слід спочатку поговорити зі своїми грошовими мішками у профспілках і сказати їм, щоб припинили вимагати виплати, які призводять до інфляції і через які порядні громадяни тільки більше втрачають свої робочі місця й домівки...— (Ревіння майже оглушало).— Він вітає проблеми інших з радістю гробаря!

Це була майстерна спроба самозахисту. Образливе порівняння нарешті відвернуло увагу від питання, і по всій залі покотилися хвилі протесту — шквал піднятих рук і лайок,— що розбивалися, наче прибій, з обох боків. Лідер опозиції підвівся для четвертої спроби, але мадам спікер, усвідомлюючи, що, мабуть, повинна скоротити час допиту і захистити прем'єр-міністра, вирішила, що вже годі, й натомість передала слово Тоні Марплзу, тюремному службовцю, обраному на останніх виборах від ненадійного маргінального округу Даґенем[21], який вважав себе оборонцем «простого люду» і не приховував честолюбних намірів стати міністром. Він не отримає цю посаду, звісно, й не тому, що, вірогідно, ненадовго затримається в парламенті, й не тому, що він — гомосексуаліст, а тому, що його колишній хлопець нещодавно розгромив вестмінстерську квартиру прем'єр-міністра, за що його забрала поліція. Покривджені коханці затягнули на дно чимало людей, набагато достойніших за Марплза, і жодний прем'єр-міністр не дозволив би йому піти їхнім шляхом, хай і добре протоптаним. Але в очах мадам спікера амбіційний Марплз здавався легким горішком для прем'єр-міністра, який допоміг би йому відновити душевну рівновагу.

— Чи не згодисся зі мною прем'єр-міністр у тім,— почав Марплз виразною вимовою кокні (він не підготував питання заздалегідь, але вирішив, що знає, як визволити свого обложеного керівника),— що ця партія геть не ш'нує найвищих кіл нашої країни, і зокрема не ш'нує нашої чудової королівської родини?

На секунду він замовк. Опинившись на ногах, він раптово збагнув, що не знає, як закінчити. Він бухикнув, зам'явся — надто надовго, оголивши слабке місце, як шпаринку в середньовічному обладунку. Опозиція рвонула вперед. Випади лунали через усю палату, зовсім збиваючи його з курсу, доки на секунду його свідомість не потьмарилася і всі думки не згасли. Щелепа в нього відвисла, а очі розширювалися від жаху, як у людини, яка прокидається й усвідомлює, що кошмар став реальністю, і сновида зараз — голий у громадському місці.

— Нашої чудової королівської родини,— повторив він мляво.

Членам опозиції лишалося завдати останнього удару, поклавши кінець його стражданням,— і з усіх кутків зали залунав шепіт:

— Особливо наших королев!

Навіть чимало з прибічників Марплза не могли стримати самовдоволених посмішок. Марплз побачив, як один із членів опозиції глузливо посилає йому повітряний поцілунок,— і вся його впевненість щезла, він тяжко опустився на місце, а опозиція знову впала в ейфорію.

Уркгарт у розпачі заплющив очі. Він сподівався, що зупинить кров, та тепер на це треба джгут. І він вирішив затягнути його на горлянці Марплза.

Розділ шістнадцятий

Король за звичкою стояв біля вікна вітальні. Він замислено бавився перснем на лівій руці, ні кроку не роблячи до Уркгарта. Прем'єр-міністр чекав за дверима не так щоб непристойно довго, однак помітно довше, ніж зазвичай, і зараз йому довелося перетнути всю кімнату, щоб король подав йому руку. І знов Уркгарт був здивований з безвільного потиску цієї руки, дивовижного для людини, яка так пишається своєю фізичною формою. Ознака внутрішньої слабкості? Чи виробнича травма? За мовчазним знаком короля вони сіли у двох фотелях біля каміна.

— Ваша величносте, ми повинні покласти край цій болючій проблемі.

— Цілком з вами згодний, прем'єр-міністре.

Неформальність їхніх попередніх зустрічей змінилася на майже театральну прорахованість, як у двох шахістів, що терпляче рухають фігури. Вони сиділи за кілька футів один від одного, стуливши коліна й вичікуючи, щоб почав другий. Урешті-решт Уркгарту довелося зробити хід першим.

— Я мушу попрохати, щоб такого більше не повторювалося. Якщо такий матеріал виходить за межі Палацу, то це унеможливлює моє завдання. І якщо витік інформації стався з провини палацового службовця, то його слід привчити до послуху і покарати як приклад іншим...

— Приборкайте свою зухвалість!

— Перепро...

— Ви прийшли сюди, щоб поставити під сумнів мою чесність, щоб закинути мені, нібито я чи хтось із моїх службовців злив ці мерзенні документи!

— Ви ж не припускаєте бодай на мить, ніби це я їх злив, враховуючи, якої шкоди вони наробили...

— Це, містере Уркгарт, політика, це ваша гра, а не моя. Даунінг-стріт знаменита зливом документів, коли це їй вигідно. А я в ці ігри не граюся!

Король, чиї полисілі скроні палали від обурення, нахилив голову вперед і наставив перенісся довгого і чимало разів переламаного носа, наче бик перед нападом. Безвільний потиск руки був оманливим: Уркгарт не міг помилитися в щирості чужого гніву, і знав, що неправильно оцінив ситуацію. Він почервонів і проковтнув грудку в горлі.

— Я... прошу вибачення, сір. Можу запевнити вас, що не маю стосунку до витоку цих документів, і я припустив, що, можливо, цех хтось із палацових слуг... Я помилився.

Кісточки зчеплених рук захрустіли від розпачу, у той час як король кілька разів пирхнув носом і, вдаривши долонею по правому коліну, випустив пару і взяв себе в руки. Обидва мовчали кілька хвилин, готуючись заговорити, збираючись на думці.

— Сір, я гадки не маю, який диявол відповідальний за витік інформації і за наше непорозуміння.

— Прем'єр-міністре, я чудово обізнаний щодо своїх конституційних обов'язків і обмежень. Я присвятив життя їхньому вивченню. Відкрита війна з прем'єр-міністром не моя прерогатива, я її не бажаю. Такі дії можуть бути шкідливими, ба навіть згубними для нас обох.

— Шкоди уряду вже завдано. Після сьогоднішнього «Часу питань до прем'єр-міністра» я не сумніваюся в тому, що завтрашні газети почнуть цькування, підтримуючи ваші — на їхню думку — погляди і нападаючи на уряд, який вони змалюють як бездушний і деспотичний. І понаписують, що в нас цензура.

Король похмуро всміхнувся: все-таки Уркгарт визнає, до кого схиляється народна прихильність.

— Такі статті будуть нам лише на шкоду, сір. Вони заб'ють між нами клин, виставлять на суд людський ті статті нашої Конституції, які краще тримати під покровом темряви. А це — серйозна помилка.

— З чийого боку?

— З боку нас обох. Ми повинні зробити все можливе, щоб цього уникнути,— заявив Уркгарт, і його слова повисли в повітрі, доки він намагався вловити реакцію свого співрозмовника, однак помітив лише гнівну припухлість навколо очей.— Ми повинні спробувати не дати газетам зруйнувати наші взаємини.

— Гаразд, то на що ви очікуєте — що саме я маю зробити? Не я почав цей публічний скандал, ви ж знаєте.

Гострий на язик Уркгарт глибоко вдихнув, щоб згладити цю гостроту.

— Я знаю, сір. Я знаю, що це не ви почали. Але ви можете це зупинити.

— Я? Як?

— Ви можете це зупинити, або принаймні зменшити шкоду, просто з Палацу. Ваш прес-секретар має сьогодні ж увечері подзвонити всім редакторам газет і сказати, що між нами не було ніяких суперечок.

Король кивнув, обдумуючи пропозицію.

— Підтримаємо конституційну фікцію, нібито король і уряд єдині, еге?

— Саме так. І він повинен натякнути, що преса неправильно витлумачила цей витік, що чернетка не відображає ваших поглядів. Можливо, припустити, що чернетку підготував для вас ваш радник абощо?

— Спростувати мої слова?

— Спростувати, що між нами є якісь розбіжності.

— Дозвольте мені внести ясність. Ви хочете, щоб я відмовився від своїх переконань...— (Пауза).— Ви хочете, щоб я брехав.

— Це просто згладжування гострих кутів. Виправлення шкоди...

— Шкоди, якої завдав не я. Я ніколи публічно не висловлювався проти вашої позиції й не робитиму цього. Мої погляди цілком особисті.

— Вони не можуть бути особистими, коли вже розміщені на перших шпальтах усіх газет! — Уркгарт не міг приборкати гніву: виграти в цій суперечці було вирішальним.

— Це ваша проблема, не моя. Я обговорював свої ідеї тільки у вузькому родинному колі, за обіднім столом. Не у присутності палацових слуг. Не у присутності журналістів. Звісно, не у присутності політиків.

— Отже, ви це обговорювали.

— Приватно. Як і повинен, якщо уряд не потребує моїх порад.

— Є такі поради, без яких уряд може обійтися. Врешті-решт, нас обрали для того, щоб керувати країною.

— Містере Уркгарт! — блакитні очі палали обуренням, побілілі руки вп'ялися в підлокітники фотеля.— Я можу нагадати вам, що вас не обирали прем'єр-міністром — принаймні не всенародно. У вас немає мандата. До наступних виборів ваша посада, у кращому разі, конституційно тимчасова. Між тим, я — монарх, який має привілей, наданий мені звичаєвим правом і клятим писаним конституційним законодавством, консультуватися з вами і давати вам поради.

— Приватно.

— Й у мене немає конституційного обов'язку публічно брехати, щоб врятувати урядову шкуру.

— Ви маєте допомогти з редакторами.

— Чому?

— Тому, що...— (Тому, що як він не допоможе, на довиборах Уркгартові прийде неминучий кінець).— Тому, що вас не повинні бачити за тим, що ви сперечаєтеся з урядом щодо політичних питань.

— Я не зречуся власних переконань. Це образливо для мене не тільки як монарха, але і як людини. Й у вас немає клятого права вимагати цього!

— Як монарх ви не маєте права на особисті переконання в політично дражливих питаннях.

— Ви заперечуєте мої права як людини? Як батька? Як ви можете дивитися в очі вашим дітям...

— У таких питаннях ви не людина, а конституційний інструмент...

— Гумова печатка для ваших дурощів? Ніколи в житті!

— ...який на публіці має підтримувати законно обраний уряд з усіх питань.

— Тоді я пропоную вам, містере Уркгарт, спочатку пройти всенародне обрання. Скажіть людям, що вас не хвилює їхнє майбутнє. Скажіть їм, що ви готові бачити шотландців у горі та відчаї. Що ви не вважаєте образливим для англійців, коли вони не знають іншої домівки, крім картонної коробки у брудних підземних переходах. Що чимало районів у наших містах — «заборонена зона» для поліції чи соціальних працівників. Скажіть їм, що вас нічого не хвилює, окрім як напихати кишені ваших прибічників. Скажіть усе це людям, отримайте перемогу на виборах — і тоді повертайтеся сюди й висувайте мені ваші вимоги. Але доки цього не сталося, я заради вас не брехатиму!

Король зірвався на ноги — його підстьобнув радше нестримний гнів, ніж свідоме бажання скінчити аудієнцію. Однак Уркгарт знав, що продовжувати немає сенсу. Король непохитний, він не погодиться прогинатися, принаймні доки Уркгарт не переможе на виборах, відстоявши своє право на посаду прем'єр-міністра. Повільно перетинаючи кімнату, Уркгарт знав: королівська непохитність знищила будь-яку можливість дострокових виборів і перемоги в них.

Розділ сімнадцятий

В особистих покоях Кенсинґтонського палацу задзвонив телефон. Була вже восьма година вечора, і Лендлес не сподівався застати принцесу вдома. Її чоловік був далеко, у Біркенгеді, на відкритті газового терміналу, і Лендлес гадав, що вона буде або з ним, або в місті насолоджуватиметься свободою, але вона відповіла на дзвінок.

— Доброго вечора, ваша королівська високосте. Радий чути, що ви вдома.

— Бенджаміне, який приємний сюрприз,— вона говорила стримано, трохи неуважно, наче щось приховуючи.— Я оговтуюся після нестерпного дня, проведеного в товаристві двох тисяч членкинь Жіночого інституту. Ви не уявляєте, як це втомлює — тиснути стільки рук і вислуховувати всі ці відвертості. Зараз у мене масаж.

— Тоді вибачте, що турбую вас, але у мене є гарні новини.

Він увесь день провів, міркуючи, як вона відреагує на фурор, викликаний промовою, яку принцеса передала йому як перший плід їхньої співпраці. Її наміром було продемонструвати цілісність і глибоку турботу короля як приватної особи; найменше за все вона гадала, що це буде оприлюднено, й анітрохи не припускала, яку бурю це викличе. Може, навіть почнеться розслідування. Чи не злякалася вона?

— Я просто хотів, щоб ви знали: завтрашні газети ряснітимуть статтями во славу короля. Це чудово, це принесло йому багато користі. А все тому, що ми правильно розв'язали питання. Ви добре попрацювали.

Вона розтягнулася на масажному столі, намацуючи келих шампанського.

— Чудова з нас команда, еге, Бенджаміне?

— Так, мем. Чудова команда.

Принцеса досі трималася відсторонено; невже Лендлес так швидко все зіпсував?

— Я тут міркував, робив деякі перерахунки. Знаєте, тепер, коли я зміг познайомитися з вами і дізнатися, наскільки вміло ви здатні впоратися з завданням, то усвідомив, що цінність вашої допомоги буде ще більшою, ніж я думав. Ще п'ятдесят тисяч фунтів. Як це звучить?

— Бенджаміне, ви це серйозно? Просто шик.

Він скривився, зачувши сленг — культурний продукт постійного читання світської хроніки, модних журналів і коміксів для дорослих. Він кинув школу в п'ятнадцять років і сам торував собі шлях у житті, обтяжений невихованістю, вульгарною мовою і ще вульгарнішим акцентом. Це надало йому почуття власної гідності, але такий шлях був надто крем'янистий, і не цього хотів він для своїх трьох дочок, чия дорога була встелена квітами — найкращою освітою. Слухаючи принцесу, Лендлес не міг ні второпати, ні знести того, що людина, народжена з такими перевагами, отак ганьбить їх. Зате нині він знав, що знайшов потрібну жінку. Він приязно захихотів у слухавку.

Поклавши слухавку, принцеса знову відпила вина з келиха. Вона запитувала сама себе, чи не зайшла надто далеко. Вона вже давно усвідомила, що не існує такого феномена, як безкоштовний ланч для члена королівської династії, не кажучи вже про п'ятдесят тисяч фунтів, що буцімто даються на дурняк. До всього тягнуться ниточки, усе пов'язане, і вона підозрювала, що Бен Лендлес тягнутиме за ці ниточки щосили.

— Ви напружилися, мем.

Вона перевернулася, рушник зісковзнув з тіла, і принцеса оглянула свої нещодавно підтягнуті перса.

— Забудь про плечові м'язи, Бренте. Час подбати про внутрішню жінку.

Лейтенант Брентвуд Олбері-Гант, на зріст шість футів три дюйми, гвардійський офіцер, відкомандирований до Палацу як особистий стайничий принцеси, різко віддав честь і застиг у стійці «струнко», а його рушник зіслизнув на підлогу; принцеса кинула на військового вдавано-критичний погляд. Лейтенант знав з минулих розпоряджень, що з неї дуже вимогливий полковник і що нічна варта під її командуванням буде напружена.

Розділ вісімнадцятий

— Це неможливо, Френсисе.

«Я призначаю міністрів не для того, щоб вони казали мені про неможливе»,— подумки скипів Уркгарт. Але канцлер казначейства наполягав, і Уркгарт розумів, що той має рацію.

Вони з'юрмились у вітальні партійної штаб-квартири, де зібралися найвпливовіші представники партії, щоб заощадити гроші й час, святкуючи Різдво та прощаючись зі старійшиною. Зарплата таких старійшин була жахлива, умови праці, як правило, жалюгідні, і при цьому їм не рекомендувалося демонструвати незалежності ні в судженнях, ні в поведінці. У відповідь за свою багаторічну роботу вони очікували визнання у формі запрошення до саду Букінгемського палацу, скромної згадки у Нагородному переліку або ж прощального прийому, де страшенно заклопотані міністри збиралися, щоб випити солодкого німецького вина, поїсти сосисок за келихом коктейлю й відіслати на пенсію свого слугу, якого й з обличчя не впізнавали. Однак Уркгарт радо погодився влаштувати прощальне свято для немолодої, але бадьорої подавальниці чаю на прізвище місіс Стеґ. Серед присутніх не було людей такого поважного віку, щоб пригадати, як довго вона тут працює. Її чай був чиста отрута, а кава, зварена рукою цієї пані, не відрізнялася від чаю, проте її почуття гумору розбивало помпезність, яка так часто затуманює політиків, тож її шумна присутність у кімнаті, як правило, розряджала навіть найгіршу обстановку. Уркгарт відчув до неї прихильність понад тридцять років тому, коли з'явився тут як молодий член парламенту і приголомшено побачив, як вона, помітивши, що ґудзик на піджаку в Теда Гіта теліпається, наполягла, щоб головний на холостяцькій вечірці роздягся до сорочки, й одразу ж усунула проблему. Уркгарт був у курсі, що вона вже втретє намагається піти на пенсію, але зараз, у сімдесят років, мабуть, то вже остання спроба уникнути служби. Але це було ще не все.

— Це просто неможливо,— повторив канцлер.— У крамницях майже не відчувається різдвяної атмосфери, і рецесія почнеться раніше, ніж ми очікували. Ми можемо трохи підрихтувати статистику, місяць чи два відбріхуватися, але ми не зможемо підрихтовувати очевидне, коли на Великдень випускники шкіл почнуть шукати робочі місця. Більшість із них не збирається просто з класної кімнати ставати в чергу по підмогу для безробітних, а ми цьому не зарадимо.

Четверо стояли похиливши голови, тримаючись близько один до одного, наче зберігаючи велику таємницю. Уркгарт спитав у канцлера, що той думає про шанси відтягнути рецесію на місяць або два, щоб виграти хоч трохи часу. Але міністр фінансів лише підтвердив те, що Френсис уже знав.

Наступним дуже коротко виступив Стемпер. Не було сенсу влаштовувати бенкет серед чуми.

— Чотири пункти, Френсисе.

— Випереджаємо?

— Відстаємо. Ця історія з королем завела нас просто до пекла. Чотири пункти — і розрив тільки збільшується.

Уркгарт провів язиком по тонких губах.

— А ви, Елджі? В якому відрі горя збираєтеся мене потопити ви?

Коли Уркгарт звернувся до скарбника партії, всім довелося тулитися ще ближче, бо фінансист був навряд чи зо п'ять футів заввишки, і розчути його в кімнаті, яка гула від розмов, було важко. На відміну від канцлера і Стемпера, він не був обізнаний з планами дострокових виборів, але мав голову на плечах. Коли скарбника питають, чи зможе партія, яка живе в кредит, швидко знайти десять мільйонів фунтів, то він знає: картина погана. Його обличчя, яке свідчило про добру заправку ланчем, почервоніло, коли він закинув голову, щоб дивитися на інших.

— Це неможливо. Так одразу після виборів, одразу по Різдві, та ще як піде рецесія... Я не зможу знайти десять мільйонів фунтів за рік, не те що за місяць. Будьмо реалістами: навіщо комусь давати такі гроші в кредит на партію, за яку мало хто проголосує і яка має в парламенті більшість, що тільки тане.

— Що ти маєш на увазі? — твердо спитав Уркгарт.

— Пробачте, Френсисе,— пояснив Стемпер.— У вас на столі мало лежати повідомлення. Сьогодні вранці вмер Фредді Бенкрофт.

Уркгарт поміркував про смерть рядового депутата, представника одного з центральних графств. Це не було повною несподіванкою. Бенкрофт був політичним трупом багато літ, і ось нарешті став трупом справжнім.

— Шкода, а яка у нього більшість? — Уркгарт ледве вставив знак пунктуації чи паузу між цими двома думками. Всі добре усвідомлювали його занепокоєння: жалобні заголовки в газетах під час довиборів зазвичай змінювали настрій нації — як правило, проти уряду, і його кандидата прирікали на ритуальне заклання.

— Недостатня.

— Бридня все це.

— Ми програємо. І що довше потягнемо, то гірше буде.

— Перші довибори за той час, що я на посаді прем'єр-міністра. Не надто грандіозна реклама, еге? Я сподівався, що заскочу на підніжку і мене не зіпхнуть під колеса.

Їхню розмову обірвав жовтовидий молодик у зім'ятому костюмі та з криво зав'язаною краваткою, чиє бажання втрутитися було спричинене вихиленим келихом «Лібфраумільху», а також закладом з однією стрункою секретаркою, яка в разі свого програшу відіграється в ліжку, здолавши соромливість.

— Перепрошую, я щойно приєднався до інформаційно-аналітичного відділу партії. Можна мені отримати ваші автографи? — він сунув їм папірця і брудну ручку.

Всі чекали, що зараз Уркгарт відчитає молодика-причепу за нахабство і звільнить за недоречне втручання. Однак Уркгарт усміхнувся, вітаючи це вторгнення.

— Бачиш, Тіме, комусь я потрібен! — він черкнув на папірці.— І які ваші амбіції, юначе?

— Я хочу бути канцлером, містере Уркгарт.

— Посада зайнята! — скинувся канцлер.

— Поки що...— попередив прем'єр-міністр.

— Спробуйте Бруней,— додав Стемпер менш фривольним тоном.

Доки папірчик обходив коло, присутні ще трохи повеселилися, але нарешті кпини припинилися, і молодик відійшов убік до зашарілої по вуха секретарки, а Уркгарт помітив, що на нього дивляться позбавлені навіть іскринки жартів, безкомпромісні очі Стемпера. На відміну від інших, ці двоє знали, наскільки важливі ці дострокові вибори. Якщо рецесія і перевищення кредиту в банку були зашморгом, який затягувався у них на шиях, то новина про вибори пролунала, мов останнє рипіння шворня на опущеній покришці люка. Усе ж таки має бути якийсь вихід.

— Щасливого Різдва, Тіме?

Слова Стемпера прозвучали як подих крижаного вихру в арктичній ночі.

— Не цього року, Френсисе. Це неможливо. Ви маєте визнати цей факт. Не зараз, не після короля. Це просто неможливо.