Хід королем

Розділ тридцять сьомий

Телефонний дзвінок настрахав його, увірвавшись у тишу квартири. Уже було пізно, по десятій, і Кенні ліг спати, доки Майкрофт працював над останніми змінами до королівського турне. Кенні одразу схопився; Майкрофт подумав: може, йому дзвонять, щоб в останню хвилину повідомити ім'я нового члена екіпажу літака, але ж, звісно, таке робиться не вночі?

Кенні з'явився в дверях спальні, утомлено протираючи очі.

— Це тебе.

— Мене? Але хто?..

— Гадки не маю,— Кенні ще був напівсонний.

З трепетом Майкрофт підняв слухавку.

— Алло.

— Девід Майкрофт? — запитав голос.

— Хто це говорить?

— Девіде, це Кен Рочестер з «Мірора». Мені шкода, що турбую вас так пізно. Вам не надто незручно, так, Девіде?

Майкрофт ніколи раніше не чув про такого. Його прононс звучав страшенно неприємно, неформальний тон був безпардонний і невчасний, а занепокоєння звучало явно нещиро. Майкрофт нічого не відповів.

— Виникла непередбачувана ситуація: мій редактор питає, чи можу я завтра також поїхати в турне, разом з нашим придворним кореспондентом. Сам я пишу для нашого додатку. А ви переїхали, Девіде? Це не ваш старий номер...

— Як ви дізналися цей номер? — спитав Майкрофт, ледь ворушачи зненацька одерев'янілими губами.

— Це Девід Майкрофт, так? З Палацу? Я почувався б повним ідіотом, говорячи про це з кимось іншим. Девіде?

— Як ви дізналися цей номер? — знову спитав Майкрофт; йому стиснуло горло, гортань пересохла, і він ледь вимовляв слова. Цей номер він дав лише секретарю Палацу, щоб дзвонили тільки в надзвичайних ситуаціях.

— О, ми зазвичай одержуємо все, що хочемо, Девіде. Тож я завтра долучуся до інших рептилій, якщо ви все організуєте. Мій редактор просто оскаженіє, якщо я не зможу вас переконати. А це ваш син узяв слухавку? Вибачте, дурне запитання. Ваш син навчається в університеті, правда ж, Девіде?

У Майкрофта остаточно пересохло в горлі, й він не міг вичавити жодного слова.

— Або колега, можливо? З кар'єристів? Здається, я розбудив його, витягнув просто з постелі. Вибачте, що потурбував вас так пізно ввечері, але ж ви знаєте — ці редактори... Мої вибачення вашій дружині...

Журналіст продовжував шкварити своє місиво з недвозначних натяків і сумнівних питань. Поволі Майкрофт відсунув слухавку од вуха й кинув на важіль. Так, вони знають, де він зараз. І знають, з ким він і чому. Після відвідин поліції моралі він усвідомлював, що таке рано чи пізно станеться. Він молився, щоб це сталось якомога пізніше. І він знав пресу. Там не задовольняться ним одним. Вони візьмуться і за Кенні, і за Майкрофтову роботу, і за його родину, і за його приватне життя, і за його друзів, і взагалі за всіх його знайомих — навіть відриють на смітниках усі помилки, колись ним зроблені. Хто не помилявся в житті? Та вони будуть безжальними, твердокам'яними, безкомпромісними, безсердечними.

Майкрофт не був певен, що витримає цей тиск, і ще менше був певен, що має право примушувати Кенні прийняти на себе цей тягар. Він підійшов до вікна і як слід оглянув темну вулицю, вишукуючи тінь а чи натяк на сторонні очі. Там нічого не було, нічого — принаймні нічого видимого, але довго так не триватиме — може, зміни грядуть уже завтра.

Кенні знову заснув як невинне немовля, не знаючи, що його тіло розметало простирадла, як це буває лиш у молодих. Вони двоє хотіли одного — щоб їм дали спокій, але це було тільки питанням часу: скоро прийдуть чужі та розлучать їх.

Уркгарт пізно повернувся з дипломатичних прийомів — і зустрів Саллі, яка чекала на нього, попиваючи каву з пластикового стаканчика й бесідуючи з двома детективами-охоронцями в їхньому так званому офісі: тісній кімнатці завбільшки з шафу, поруч з передпокоєм. Саллі сиділа на краю столу, спираючись на довгі красиві ноги, якими охоронці неприховано милувалися.

— Перепрошую, що заважаю вашій роботі, джентльмени,— роздратовано пробурмотів Уркгарт. Він зрозумів, що ревнує, але почувся краще, коли обидва детективи схопилися на ноги, явно знічені, й один у поспіху пролив каву.

— Доброго вечора, прем'єр-міністре,— привіталася Саллі. Її усмішка була широка, тепла, без натяку на нещодавнє непорозуміння.

— Ах, міс Квайн. Я й забув. Щось нове про соцопитування? — він спробував удати неуважність.

— Кого ти намагаєшся надурити? — пробуркотіла Саллі кутиком вуст, щойно обоє вийшли з кімнати.

Він звів брову.

— Якби вони повірили, що ти справді забув про побачення з жінкою, в якої фігура як у мене, вони б викликали до тебе людей у білих халатах.

— Їм платять не за те, щоб вони думали, а за те, щоб вони виконували мої вказівки,— роздратовано відповів він. Прозвучало це дуже серйозно, і це занепокоїло Саллі. Вона вирішила змінити тему.

— Отже, про соцопитування: ти на шість пунктів попереду. Але не квапся себе вітати: маю тобі сказати, що королівський вояж зведе твій успіх нанівець. Це буде ще той цирк — заламування рук і багато співчуття. Чесно кажучи, це не та гра, в якій сильна твоя команда.

— Боюся, що його величності до кінця тижня стане не до вояжу.

— Тобто?

— Його прес-секретар і близький друг, Майкрофт,— гомосексуаліст. Злигався з бортпровідником.

— Ну то й що? Це не злочин.

— Але, на жаль, ця історія щойно просочилася в пресу, і писаки, у своєму звичайному паскудному репертуарі, подадуть усе так, що краще б він і справді був злочинцем. Там не просто подружня зрада — схоже, його бідолашна дружина змушена була покинути хатнє вогнище після двадцяти років шлюбу через огиду до того, що він коїть. А ще є питання безпеки. Людина має доступ до різної конфіденційної інформації, до державної таємниці, перебуває у самому серці нашої королівської родини — й от на тобі: регулярно бреше під час стандартних перевірок. Він сам відкрив шлях для шантажу і тиску,— Уркгарт прихилився до стіни й натиснув кнопку, щоб викликати особистий ліфт нагору, в його помешкання.— І що серйозніше: він обманював короля. Нерозлучного друга, якого він зрадив. Якщо, звісно, ти не настільки жорстока, щоб припустити, що король усе знав і прикривав старого друга. Оце бруд.

— Ти натякаєш, що король теж...

— Я ні на що не натякаю. Це вже робота преси,— відповів він,— а вона — з певністю пророкую — ще до кінця тижня вчепиться в це зубами.

Двері ліфта гостинно розчинилися.

— Тоді навіщо чекати, Френсисе? Чому б не завдати удару зараз, доки король не почав свій вояж і не накоїв лиха?

— Тому що Майкрофт не більш ніж купа гною. А короля треба зіштовхнути не з купи гною, а з вершини гори, і до закінчення турне він буде саме там, на вершині. Я можу й почекати.

Вони ступили до ліфта — маленького й непрактичного, втиснутого в закапелок старезного будинку ще під час реконструкції на початку століття. Тіснота його голих металевих стін змушувала людей тулитись одне до одного, і коли двері замкнулися, Саллі помітила, як очі супутника спалахнули: в них була упевненість, навіть зверхність, як у лева у себе в лігві. Саллі може стати його жертвою або його левицею: бігти з ним у ногу чи дати себе зжерти.

— Є речі, з якими не варто чекати, Френсисе.

Ступати з ним крок у крок, триматися за нього, коли він скрадається до своєї власної вершини. Саллі перехилилася через нього до кнопок, і коли її пальці навпомацки знайшли потрібну, ліфт тихо зупинився між поверхами. Її блузка вже була розстебнута, й Уркгарт торкався пружної шкіри її грудей. Вона скривилася: він стиснув брутальніше, аж до синців, а поштовхи стали сильнішими — він хотів домінувати. Він досі був у пальті. Вона це дозволила, щоб заохотити і догодити. Він змінювався, уже не обтяжував себе стриманістю — можливо, був уже нездатний на це. Але, незручно затиснута в кутку ліфта, впираючись ногами у стіни, відчуваючи холод металу на сідницях, Саллі знала, що має зайти з ним так далеко, як зможе, так далеко, як він схоче: подібної можливості більше не буде. Такий шанс випадає тільки раз у житті, й вона мусить схопити його — хай навіть Уркгарт більше не каже «будь ласка».

Була четверта ранку, повна темрява, коли Майкрофт повільно виповз зі спальні й почав нечутно одягатися. Кенні ще спав, його тіло невинно змагалося з простирадлами, а рука обіймала іграшкового ведмедика. Майкрофт почувався більше батьком, аніж коханцем, керуючись глибоким і вродженим бажанням захистити молодшого. Він повинен вірити: те, що він робить, правильно.

Скінчивши одягатися, він сів за стіл і ввімкнув нічника. Йому треба світла, щоб написати записку. Він зробив кілька безнадійних спроб, які роздер на дрібні клаптики й кинув на купу. Як йому пояснити, що він розривається між любов'ю і почуттям обов'язку до двох чоловіків — до короля і Кенні, які тепер через нього опинилися в небезпеці? Що втеча — це саме те, що він і робить усе життя, і він не знає іншого виходу? Що він продовжить свою втечу, щойно скінчиться королівське турне, бо до катастрофи лишилося тільки три дні?

Купка подертого паперу все зростала, і врешті-решт він написав лише таке: «Я кохаю тебе, повір мені. Пробач». Так пафосно і так мало!

Він згріб обривки паперу собі у дипломат, клацнув замками якомога тихіше і надів пальто. Визирнув у вікно, щоб перевірити вулицю: вона була мовчазна й холодна — такі самі тиша і холод були у нього в душі. Так само сторожко він прокрався назад, щоб залишити записку на столі, де її знайде Кенні. Він поклав її на вазу з квітами — і побачив, що Кенні сидить у ліжку, роздивляючись валізу, пальто, записку, і потроху розуміння прояснювало каламутні зі сну очі.

— Чому, Девіде? Чому? — шепотів він. Він не здійняв крику, не заридав, бо бачив стільки розлук у своєму житті та у своїй роботі, але кожен склад містив обвинувачення.

Майкрофт не відповів. Його переслідувало відчуття неминучого розпачу, від якого він хотів врятувати всіх, кого любив. Він тікав подалі від Кенні, який, покинутий, сидів, притискаючи до грудей улюбленого ведмедика, такий самотній на своєму троні з простирадл; Майкрофт вибіг з квартири повз порожні молочні пляшки, повертаючись до реального світу, до темряви; відлуння його кроків полетіло порожньою вулицею. І, тікаючи, уперше за своє доросле життя Майкрофт виявив, що плаче.

Розділ тридцять восьмий

Вечірнє повітря було вологе, повне зими, яка стікала по цвілих стінах у переповнені водостоки бетонного підземного переходу, а старий безпритульний вдивлявся в обличчя свого короля. Під нігтями у старого тижнями збирався бруд, якого той уже й не помічав, як і задавненого смороду сечі, але король занюхав його за кілька ярдів, може, й більше, і все ж таки укляк на коліно біля пожитків старого: торбини, обмотаної сизалевою мотузкою; роздертого спальника, всього у плямах; великої картонної коробки, напханої газетами — якої, вірогідно, вже не виявиться, коли хазяїн повернеться ночувати.

— Як, заради всього святого, він виживає в таких умовах? — спитав король у активіста благодійності, що стояв поруч.

— А ви його спитайте,— запропонував той, бо йому за ці роки урвався терпець від сильних світу цього, що проливають крокодилові сльози, висловлюючи своє глибоке співчуття, але завжди, без винятку, роблять це перед камерами й бачать у вбогих якісь знеособлені, бездушні предмети, а не людей, дивляться — і йдуть геть.

Король спалахнув. Однак з гідністю визнав своє невігластво. Він опустився на одне коліно, ігноруючи сирість і сміття, які, здавалося, були скрізь, і приготувався слухати й намагатися зрозуміти. А вдалині, у кінці підземного тунелю, зібрані Майкрофтом оператори розвернули камери й увічнили образ скорботного, заплаканого мужа, який, низько схиливши голову, у грязюці слухав історію волоцюги.

Пізніше працівники ЗМІ, які супроводжували короля, стверджували, що ще не бачили такого королівського прес-секретаря, який працював би настільки невтомно й винахідливо, щоб допомогти їм зробити необхідні репортажі й фотографії. Не заважаючи королю і не надто втручаючись у патетичні сцени страждань і злиднів, журналісти з лихвою отримали все, що хотіли. Майкрофт вислуховував, розумів, задобрював, крутився й вертівся, підбадьорював, радив і заохочував. Одного разу він втрутився, щоб затримати короля в той момент, коли знімальна група шукала ідеальний ракурс і міняла плівку, а іншим разом шепнув на вухо королю, щоб той повторив сцену на тлі пари, що клубочилася від стоків і красиво мерехтіла у вуличному світлі: партнеркою на зйомках була мати, що колисала немовлятко. Майкрофт сперечався з поліцією і переконував місцевих чиновників, які намагалися влізти в кадр. Це не був офіціозний караван, що переходить на інший бік, щойно знято обов'язкові фото,— це була жива людина, яка роздивлялася своє королівство наодинці з кількома ізгоями і власною совістю. Або принаймні так пояснював Майкрофт, і йому вірили. Якщо всі ці три дні король спав уривками, то Майкрофт очей не склепив. День змінювався ніччю, а ніч змінювалася новими морозним днем, та коли королівські щоки набували дедалі більше землистого кольору, а очі западали і сповнювалися каяття, в очах Майкрофта розгорявся вогонь переможця, який у кожній зустрічі з жебраком бачив виправдання своєї роботи, а в кожному клацанні камери — тріумф.

Коли король нахилився до картонної халабуди безпритульного, щоб його вислухати, він усвідомлював, що увесь його костюм промокне від слизького бруду, але не звернув уваги. Він лише стояв навколішках у цьому багні, а старий у ньому жив. Король примусив себе вклякнути, не звертаючи уваги на сморід і холодний вітер, кивати і заохочувально всміхатися, а старий крізь клекотіння у легенях вів далі свою оповідь: університетський диплом, шлюбна невірність, яка зруйнувала його кар'єру і впевненість у собі, а потім — життя на узбіччі без вороття назад. Розповідав він це навіть дещо шанобливо. Тут ніхто не винен, старий нікого не звинувачує і не нарікає, от тільки холод... Колись він жив у каналізації, там було сухіше й тепліше, і поліція нерви не мотала, але служба водоканалу його там побачила й навісила на вхід замок. Потрібна була мить, щоб це усвідомити. Людину викинули з каналізації...

Ізгой простягнув руку, показуючи пов'язку, крізь яку просочився гній і засохнув. Пов'язка була брудна, і король відчув, що аж здригнувся. Старий підійшов ближче; безформні пальці тремтіли і почорніли від бруду, обламані нігті були схожі на пазурі — рука, не гідна навіть каналізації. Король стискав цю руку дуже міцно і дуже довго.

Коли він нарешті підвівся, щоб рухатися далі, на холоші у нього розпливлася гидка брудна пляма, а очі були мокрі. Від нестерпного вітру, напевно, бо щелепи його були розлючено стиснуті, але це назвуть сльозами співчуття — преса висловиться саме так. «Совісний король» — кричатимуть заголовки. Король повільно виходив з вогкого підземного переходу на перші шпальти всіх газет у країні.

Радники Гордона Маккілліна весь день просперечалися. Спочатку ідея полягала в тому, щоб скликати прес-конференцію, зібрати всіх і дати настільки вичерпну інформацію, щоб жоден журналіст не залишився без відповіді на своє питання. Але лідер опозиції мав сумніви. Якщо мета полягала у тому, щоб присусідитися до королівського турне, хіба не слід зробити це в подібному до монаршого стилі? Офіційна прес-конференція, здається, занадто формальна, занадто нав'язлива — так наче Маккіллін прагне використати короля в партійних інтересах. Його сумніви переросли в непевність, і плани змінилися. Шепнули кому треба. Одразу після сніданку Маккілліна мають побачити на порозі його будинку, де він прощатиметься з дружиною,— зворушлива сімейна сцена, яка відповідає неофіційному стилю королівського турне, а те, що поруч виявилися оператори — так вони просто проходили неподалік...

Вовтузіння під дверима на Чепел-стріт ставало нестерпним, і минуло кілька хвилин, перш ніж прес-радник Маккілліна кивнув, що вервечка камер вишикувана як слід. Що ж, усе має бути як слід: зрештою, це піде в прямому ефірі в передачі «Сніданок з нами».

— Доброго ранку, леді та джентльмени,— почав Маккіллін, а його дружина ніяково топталася на задньому плані.— Я радий бачити вас усіх і припускаю, що ваш візит — з приводу майбутніх оголошень щодо транспортної політики?

— Якщо вона включає скасування королівських поїздів.

— Навряд чи.

— Містере Маккіллін, чи гадаєте ви, що король правильно влаштував такий статусний тур? — спитав молодий агресивний блондин, який тицяв мікрофон, наче зброю. Та це і була зброя.

— Король — особа настільки статусна, що в цьому не має вибору. Звісно, він правильно вчинив, адже бажає побачити сам, як живеться знедоленим. Я вважаю, що він робить справу, гідну захоплення, і вітаю це.

— Але на Даунінг-стріт заявили, що дуже засмучені; кажуть, що ці питання слід залишити політикам,— втрутився ще один голос.

— А коли сам містер Уркгарт востаннє бував у таких місцях, скажіть на Бога? Просто йому бракує мужності,— гайлендський акцент звучав як військовий барабанний бій, закликаючи загони до наступу,— щоб повернутися обличчям до своїх жертв, але в інших нема причини тікати.

— Тобто ви не критикуєте королівське турне і поважаєте в будь-якому разі?

Маккіллін зробив паузу. Треба, щоб стерв'ятники чекали, гадали, метикували. Його підборіддя задерлося, надаючи йому вигляду справжнього державного мужа, і щоки здавалися менш м'ясистими,— він це репетирував тисячу разів.

— Я цілком схвалюю те, як вчинив король. Я завжди був прихильником королівської родини і вважаю, що ми повинні дякувати фортуні за те, що маємо такого співчутливого короля, який опікується нами.

— Отже, ви на сто відсотків за нього?

Голос був повільний, виразний, дуже суворий.

— На сто відсотків.

— Чи винесете ви це питання в палаті общин?

— О ні. Я не можу. Правила палати общин цілком однозначно виключають будь-які суперечливі обговорення монарха, але навіть якби дозволяли, я не став би такого робити. Я непохитно вірю, що наша королівська родина не має використовуватися політиками для своїх вузькопартійних цілей. Тому я не збираюся порушувати це питання або проводити прес-конференцію. Я просто висловлю свою думку про те, що король має повне право робити те, що він робить, і я приєднуюся до його турбот про знедолених, які складають таку велику частку сучасної Британії...

Прес-радник розмахував руками над головою, проводив ребром долоні по горлу. Час переходити до підсумку. Маккіллін сказав уже достатньо, щоб це винесли в заголовки, і недостатньо, щоб його звинуватили в тому, що він використовує ситуацію. Завжди тримай стерв'ятників напівголодними, щоб вони бажали більший шматок.

Маккіллін саме висловлював завершальне самокритичне прохання перед камерами, як раптом з вулиці зачувся автомобільний гудок. Він подивився туди — і побачив зелений «ренджровер», який проїздив повз. Козел! Це був депутат ліберальної партії, сусід по Чепел-стріт, який страшенно радів, коли йому вдавалося перервати інтерв'ю лідера опозиції на порозі його будинку. Що більше Маккіллін протестував проти нечесної гри, то голоснішим і зухвалішим ставало втручання його сусіда. Маккіллін знав, що зараз цікавість продюсера передачі «Сніданок з нами» згасне, тож у нього лишається тільки секунда-дві телевізійного ефіру. Очі Маккілліна втішено спалахнули, він обдарував глядачів широкою усмішкою і широким жестом помахав «ренджроверу», який уже від'їжджав. Вісім мільйонів глядачів побачили політика в найкращому світлі, бо для всього світу він мав такий вигляд, ніби люб'язно та з ентузіазмом відповідає на несподіване вітання одного з найпалкіших фанатів. Утер носа покидьку. Маккіллін не дозволить зіпсувати такий чудовий день.

У той час як продюсер повіз відзнятий матеріал у студію, Мортіма Уркгарт відірвалася від екрана, щоб зирнути на чоловіка. Той бавився кусниками обвугленого тосту і всміхався.

Розділ тридцять дев'ятий

Автобус, який віз журналістів з Ґорбалза до аеропорту на околиці Глазго, хитнувся, повертаючи за ріг на стоянку. Майкрофт, який стояв у проході, вчепився міцніше, оглядаючи плоди рук своїх. Хоча більшість журналістів у автобусі виснажилася до краю, вони були задоволені: репортажі заповнювали газетні шпальти три дні поспіль, і покладеної на це праці вистачить принаймні ще на місяць. На честь Майкрофта залунали оплески: це було визнанням його воістину титанічних зусиль. На обличчях читалися приязнь і щирість, й аж тут Майкрофт помітив тих, хто сидів у задніх рядах автобуса. Там, як агресивно набундючені школярики, засіли Кен Рочестер зі своїм фотографом і ще одна пара з газети-конкурента, які також приєдналися до турне в останню хвилину. Вони не були акредитовані як придворні кореспонденти, але попливли під дуже зручним журналістським прапором під назвою «газетний додаток». Увага, яку вони приділяли Майкрофту, і камери, звернені на нього, коли вони б мали бути звернені на короля, не лишили у Майкрофта жодних сумнівів щодо того, хто саме стане героєм їхнього наступного репортажу Розголос явно пішов, стерв'ятники кружляли над головою а присутність конкурентів посилить жагу крові. У Майкрофта менше часу, ніж він гадав.

Подумки він повернувся до слів, які надихали його та інших останні кілька днів,— слів, почутих напряму від короля. Слів про необхідність шукати себе, реагувати на те, що він відчуває глибоко в нутрі, запитувати себе, чи впорався він із завданням не просто робити свою справу, але й бути людиною. Годі тікати. Майкрофт подумав про Кенні. Вони його не облишать, він у цьому певен: сучасні рочестери не такі. Навіть якщо Майкрофт ніколи більше не побачиться з Кенні, вони використають того як дрова, щоб підкидати у багаття, знищать Кенні, щоб знищити Майкрофта, а через нього знищити короля. Він не відчував злості — у цьому не було сенсу. Саме так працює система. Захищати свободу преси, а слабаків — під три чорти. Він відчував заціпеніння, майже клінічну каталепсію, навіть відсторонився од свого тягаря, начебто вийшов на вулицю й там роздивлявся когось іншого з неупередженістю фахівця. Врешті-решт, він таким і був.

Ззаду в автобусі Рочестер змовницьки шепотівся зі своїм фотографом, який зробив ще одну серію знімків, поки Майкрофт вивищувався понад журналістами, як актор, приречений грати перед глядачами якусь велику драму. До вихідних, подумав Майкрофт. Це весь час, що йому залишився. Дуже шкода, що така наволоч, як цей Рочестер, зніме всі вершки й заробить на сюжеті, а не ті кореспонденти, з якими Майкрофт роками працював і яких поважав. Поки клацав затвор фотоапарата, Майкрофт помітив, що поволі втрачає спокій, а натомість душу роз'їдає кислотна неприязнь до цього Рочестера з його потворно вивернутими губами і лестивою манерою. Він відчував, що починає тремтіти, і ще більше намагався тримати себе в руках. Не втрачай самоконтролю, кричав він сам собі, а то рочестери переможуть і роздеруть тебе на шмаття. Заради Бога, будь професіоналом, грай за своїми правилами!

Вони вже заїхали на стоянку, прямуючи до терміналу відльоту. Крізь свій об'єктив фотограф Рочестера побачив, як Майкрофт торкнув водія за плече та сказав щось таке, що змусило того повернути автобус убік, на тиху ділянку, на значній відстані од терміналу. Коли водій зупинився, Майкрофт вичавив натягнуту усмішку, звертаючись до юрби навколо. Він був у самому центрі.

— Перед закінченням туру хочу повідомити вам ще одну річ, якої ви не знаєте. Може, це вас здивує. Може, це здивує навіть самого короля...

Розділ сороковий

Уркгарт сидів на передній лаві урядовців, лише частково відгороджений «кур'єрською скринькою», споглядаючи цілу армію людей, які махали руками і надривали пельку. Джордж Вашингтон? Він почувався генералом Кастером. Стриманість опозиції, яку Маккіллін продемонстрував на порозі свого будинку, була в минулому: політики, наче хорти, занюхали кров. Така робота потребує міцних нервів, щоб протистояти пращам і стрілам підступного глузування, до яких лише може додуматися парламентський ворог. Він повинен був повірити в себе, повністю витіснити сумніви, які його вороги можуть використати. Цілковита, абсолютна, безкомпромісна впевненість у власній справі. Вони — набрід, позбавлений не лише принципів, але й уяви; він би не здивувався, якби вони в новонабутому роялістському запалі раптом затягнули державний гімн — просто тут і зараз, у залі палати общин — єдиному місці на все королівство, куди вхід монарху заказано. Погляд прем'єр-міністра впав на Звіра, й Уркгарт похмуро всміхнувся. Зрештою, Звір лишається вірний собі. Доки інші навколо вимахують руками і горлають, накручуючи себе в надуманій пристрасті, Звір просто сидить з присоромленим виглядом. Сама справа була для нього важливіша, ніж перемога. Він не забуде про справу заради нагоди принизити свого опонента. Кінчений ідіот.

Усі вони — така дрібнота, такі жалюгідні створіння! Вони називають себе політиками, лідерами, але ніхто з них не розуміє влади. Уркгарт їм покаже. І матері теж. Покаже їй, що він кращий, ніж Алістер, і завжди був кращим, і завжди буде кращим, ніж усі вони. Безперечно.

Коли озвався перший представник гальорки, Уркгарт уже заздалегідь знав, що той скаже. Адже вони завжди ставлять такі передбачувані питання. Мова піде про короля. Мадам спікер схоче заперечити, але прем'єр-міністр усе одно відповість на це питання. Підкреслить принцип, що монарх має бути поза політикою. Засудить погано замасковану спробу втягнути його в партизанську війну. Натякне на те, що будь-який дурень може виявити проблеми, а людина відповідальна шукатиме їхнє розв'язання. Заохочуватиме їх наробити якомога більше галасу, навіть якщо це означатиме вечір приниження прем'єр-міністра, але це їх міцно зв'яже з королем, щоб вони вже ніколи не змогли розплутати ці вузли. Тоді й тільки тоді настане час зіштовхнути його величність з вершини гори.

— Чорт! Чорт! Чорт!!! — відскакувала від стін лайка: це Стемпер дав волю своєму гніву, на мить заглушивши телевізійний коментар.

Саллі й Уркгарт були не самі. З ними був Стемпер, який облаштувався в одному з великих шкіряних фотелів у кабінеті прем'єр-міністра і збуджено пожирав телерепортаж і власні нігті. Уперше з моменту початку їхніх стосунків Саллі ділила товариство Уркгарта ще з кимось. Можливо, Уркгарт хотів, щоб інші знали про неї, що вона стала таким собі символом статусу, ще однією опорою його мужності й еґо. А можливо, йому потрібні були глядачі — свідки чергового його тріумфу. Якщо так, він має бути дуже засмучений сценами, які зараз розгортаються перед їхніми очима.

— Приголомшливим фіналом королівського туру сьогодні стала заява прес-секретаря короля, Девіда Майкрофт, про його відставку,— проспівав репортер.

— Я — гомосексуаліст.

Фотографії Майкрофта були не дуже чіткі — обличчя було надто темне на тлі ясно освітлених автобусних вікон, але і цього було досить. В оточенні колег, він ділився новинами, як робив багато років,— гравець, що працює на авдиторію. Це був не втікач, який не дивиться в очі, спітнілий, загнаний в кут, припертий до стіни. Це була людина, яка цілком тримала себе в руках.

— Я сподівався, що моє приватне життя лишатиметься приватним і не заважатиме моїм обов'язкам у роботі на короля, але більше я не маю в цьому певності. Тому я подаю у відставку.

— Яка була реакція короля? — у питанні репортера чувся виклик.

— Не знаю. Я не казав йому. Коли я останнього разу попросив дозволити мені піти у відставку, він мені відмовив. Як ви всі знаєте, він — людина, повна співчуття і розуміння. Але завдання монарха важливіше, ніж у простого смертного, зокрема і прес-секретаря, і тому я взяв на себе обов'язок звільнити короля від відповідальності, публічно оголосивши про свою відставку перед вами. Сподіваюся лише, що його величність зрозуміє.

— Але, заради всього святого, яким чином гомосексуальність може завадити вашій роботі?

Майкрофт надав своєму обличчю виразу насмішкуватого подиву.

— Ви у мене питаєте?

Він засміявся, наче на невибагливий, але вдалий жарт. Ні ворожості, ні вишкіру загнаного звіра. Боже мій, це була чудова вистава.

— Прес-секретар повинен бути каналом для новин, а не їхнім об'єктом. Домисли про моє особисте життя зробили б мої професійні обов'язки неможливими.

— Чому ви крилися всі ці роки? — це озвався Рочестер із заднього сидіння автобуса.

— Крився? Я не крився. Нещодавно розпався мій багаторічний шлюб. Я завжди був вірний дружині, і я глибоко вдячний їй за ті щасливі роки, які ми провели разом. Але з розлученням прийшло нове розуміння і, можливо, останній шанс, щоб бути людиною, якою, можливо, я завжди й хотів бути. Я зробив цей вибір. Я не шкодую.

Щиро й відверто він перейшов до тактики нападу. У будь-якому разі, більшість присутніх тут були його старими колегами, друзями, і ніщо не могло приховати атмосфери співчуття й доброзичливості. Майкрофт добре обрав і момент, і своїх допитувачів.

Уркгарт вимкнув телевізор, хоча журналіст продовжував сагу про королівського помічника, якого, за його словами, «всі дуже шанують і люблять»: голос звучав на тлі кадрів зі щойно завершеного туру.

— Егоїстичний покидьок,— пробурмотів Стемпер.

— А я думала, ви й хотіли його викинути,— подала репліку Саллі.

— Ми хотіли, щоб його повісили на шибениці, а не врочисто проводжали під оплески натовпу, а тут аж у вухах лящить,— відрізав Стемпер. Саллі підозрювала, що його дратує її присутність у товаристві, яке раніше було суто чоловічим.

— Не переймайся, Тіме,— відповів Уркгарт.— Наша мета — не Майкрофт, а король. І поки він споглядає свій світ з вершини гори, земля у нього під ногами вже починає осипатися. Майже час уже простягнути йому руку допомоги. І підіпхнути його в спину, я гадаю.

— Але у вас лише тиждень до... Ці кадри з туру вбивають тебе, Френсисе,— м'яко сказала Саллі, дивуючись із його холоднокровності.

Він подивився на неї примруженими твердими очима, ніби картаючи за невіру.

— Але є ось такі кадри, люба Саллі, а є й отакі.

Недобрий усміх розрізав його обличчя, та очі лишалися твердими, наче скелі. Він підійшов до свого столу, вийняв маленького ключика з кишені гаманця, повільно відімкнув верхню шухляду. Витягнув великий конверт з брунатного паперу і розсипав вміст по стільниці. Всі рухи були дбайливі, немовби вправний ювелір показував своє коштовне каміння. Там були фотографії — можливо, з дюжину, і всі кольорові; Уркгарт перебрав стосик і врешті обрав дві, тримаючи ці світлини так, щоб Саллі й Стемпер як слід роздивилися.

— Що ви про них думаєте?

Саллі не була певна, що він має на увазі — фотографії чи груди, виставлені напоказ. На цих двох світлинах, як і на інших, неприкриті принади принцеси Шарлоти були показані в усій красі. Єдині варіації основної теми — це різні пози її тіла і вихиляси молодика.

— Ох, ну скажу вам,— видихнув Стемпер.

— Один з найбільших тягарів посади прем'єр-міністра — те, що йому повіряють різні секрети. Історії, які ніколи не озвучуються. Як, наприклад, історія про молодого військового, стайничого принцеси, який, побоюючись, що його улюблена поза на принцесі дуже ризикована, вирішив отримати страховий поліс — ці фото.

— Ох, ну скажу вам,— повторив Стемпер, перебираючи решту світлин.

— Це було промахом з боку стайничого,— провадив Уркгарт,— що він намагався продати політичну справу не тій людині — журналісту, який, як виявилося, раніше працював у спецслужбах. Тому знімки опинилися в мене у шухляді, а нещасному закоханому хлопчику недвозначно натякнули, що йому відірвуть яйця, якщо хоч одна копія цих фото спливе на Фліт-стріт.

Він забрав фотографії у Стемпера, який, можливо, тримав їх на хвильку довше, ніж слід.

— Щось мені підказує, Тімоті, що за кілька днів я не хотів би опинитися на його місці.

Чоловіки зареготали, проте Уркгарт помітив, що Саллі, здається, не насолоджується моментом.

— Тебе щось турбує, Саллі?

— Це якось неправильно. Це ж король хоче тебе знищити, а не Майкрофт чи принцеса.

— Спочатку гілки...

— Але ж вона нічого не зробила. Вона не замішана.

— Але буде замішана,— пирхнув Стемпер.

— Називай це професійним ризиком,— додав Уркгарт. Посмішка ще розтягнулася і стала тоншою.

— У мене з голови не йдуть думки про її сім'ю. Як це позначиться на її дітях,— у її голосі прослизнула вперта нотка, а повні, виразні вуста вперто надулися.

Він відповів повільно і твердо як камінь.

— Війна породжує страждання. І багато невинних жертв.

— Її єдиний гріх, Френсисе, у тому, що їй кортить здорового сексу, і в тому, що чоловік у неї — прісний англійський виродженець.

— Її гріх — у тому, що дала себе застукати.

— Тільки тому, що вона жінка!

— Тільки не треба цього колективного фемінізму,— роздратовано огризнувся Уркгарт.— Вона весь вік жирувала, жеручи подане на королівському столі, й пора їй платити за рахунками.

Саллі хотіла відповісти, але, побачивши спалах у нього в очах, приборкала себе. Вона не переможе в цій суперечці, а якщо спробує, може втратити набагато більше. Вона сказала собі: не будь наївною. Хіба вона сама не знає, що секс для жінок — не більше ніж інструмент, зброя, яка частенько потрапляє до рук чоловікам? Вона відвернулася, відступаючись.

— Тіме, переконайся, що ці фото опиняться де треба, гаразд? Поки що тільки оці двійко. А решту лиши.

Стемпер кивнув і скористався нагодою нахилитися над столом і ще раз поритись у фотографіях.

— Ну ж бо, Тіме. Будь хорошим хлопчиком.

Стемпер різко підкинув голову, його очі мерехтіли, коли він подивився спочатку на Уркгарта, потім на Саллі, потім знову на Уркгарта. Жаринки розуміння спалахнули у нього в очах. Саллі втрутилася в його взаємини з босом і мала над Стемпером перевагу, попри всю його кмітливість і крутійство.

— Я так і зроблю, Френсисе,— він узяв два фото і гостро подивився на Саллі.— Добраніч вам усім.

І пішов.

Якийсь час вони двоє помовчали. Уркгарт намагався вдавати спокій, вельми зосереджено розгладжуючи стрілки на брюках, та коли нарешті заговорив, м'якість його слів приховувала погрозу в голосі.

— Не удавай мені смиренницю, о циганко.

— Це буде щодо неї дуже несправедливо.

— Або вони, або я.

— Я знаю.

— Досі на моєму боці?

У відповідь вона повільно підійшла до нього та пристрасно поцілувала, притиснувшись до нього усім тілом, і просунула язика Уркгарту до рота. За кілька секунд його руки пестили її і боляче стискали. Вона знала, що його любощі грубі, тваринні. Він брутально завалив її долілиць на стіл, скинувши ручку та телефон і перекинувши ще й орамковану фотографію своєї дружини. Спідниця Саллі задерлася на спину, а він, зірвавши з неї білизну, уже був усередині, мнучи її сідниці так сильно, що Саллі здригнулася: він уп'явся в шкіру нігтями. Вона лежала долілиць на столі, ніс і щока притискалися до шкіряної поверхні. І тут їй дещо пригадалося. Ще підлітком, може, років тринадцятьох, вона одного разу скоротила дорогу через провулки Дорчестера, щоб швидше потрапити у кіно, і там раптом зіткнулася з жінкою, перехиленою через капот автомобіля. Жінка була чорна, з яскраво-малиновими губами, а блискучі очі були жорсткі, нетерплячі, знуджені. Чоловік позаду неї був товстий і білий, він огризнувся на Саллі, виплюнувши брудні, бридкі слова, але не зупинився. Пам'ять відбивала все це з жахливою ясністю, коли Уркгарт ще глибше, наче цвяхами, уп'явся їй у шкіру, а обличчя Саллі дедалі болісніше притискалося до фотографій, розкиданих на столі. Їй хотілося скрикнути — не в екстазі, а від болю та приниження. Натомість вона просто закусила губу.

Розділ сорок перший

Майкрофт знайшов його на вересовому пустищі неподалік Балморалу, де той часто гуляв, коли відчував неспокій і бажання побути на самоті — навіть у середині зими, коли земля засніжена і безперешкодно дме східний вітер, який набрався сил у тіні Уральських гір за дві тисячі миль звідціля. Тут живуть безсмертні духи, одного разу сказав король: вони чаяться в тріщинах гранітних брил і співають, ганяючись разом з вітром у вересових заростях, у той час як олені шукають собі прихисток на пасовиськах у долах. Король побачив, як Майкрофт наближається, але не привітався навіть знаком.

— У мене не було вибору. У нас не було вибору.

— У нас? А хіба зі мною консультувалися? — царствений тон зрадив образу і біль. Гнів — чи вітер? — забарвив рум'янцем щоки; королівські слова звучали повільно.— Я до кінця був би з тобою.

— Ви вважаєте, я справді цього не розумію? — прийшла черга Майкрофта дратуватися.— Ось чому мені довелося взяти рішення в свої руки. Вам час починати слухатися голови, а не серця.

— Ти не вчинив злочину, Девіде, не порушив закону.

— Відколи це щось важить? Я б тільки відволікав увагу. Замість слухати вас, люди хихотіли б у кулак, позираючи на мене. Ви так ризикнули, щоб донести свою ідею без перешкод, а я просто став би поперек дороги — ще один привід для людей збитися на манівці. Хіба ви не бачите? Я пішов не через вас. Я пішов заради вас,— він замовк, вдивляючись у туман, який огортав вересові простори, і щільніше запнув позичену лижну куртку.— І, звісно, є ще дехто. Я мав подумати про нього. Захистити його.

— Відчуваю майже ревнощі.

— Ніколи не думав, що так по-різному любитиму двох чоловіків,— Майкрофт простягнув руку, щоб торкнутися чужої руки — непростимий вчинок між підданим і монархом, але ці слова і крижаний вітер, здається, позбавили розмову формальності.

— Як його звуть?

— Кенні.

— Його завжди радо приймуть. Разом з тобою. У Палаці.

Король накрив своєю рукою долоню Майкрофта, який схилив голову, переповнений емоціями та вдячністю.

— Наші стосунки — дуже особисте питання, не для газетних заголовків і гавкоту нишпорок, які викрутили б його особисте життя навиворіт,— пояснив Майкрофт.

— Такому паростку не зрости, якщо його поливати інсинуаціями і гноєм пліток.

— Я дуже боюся, що це було для нього занадто. Але дякую вам.

Вітер завивав у вересі — низьким, жалісним голосом; світло почало згасати, ніби прийшли демони ночі, щоб повернути свої володіння.

— Це просто нещасливий випадок, Девіде.

— Кумедно, але я відчуваю майже полегшення, звільнення. І не шкодую. Але це був не випадок.

— Тобто?

— Я не вірю в збіги. Хтось хотів відвернути увагу від вашого туру, зашкодити не тільки мені, а й вам.

— Хто?

— Той, у кого був мотив дістатися до вас. Той, у кого була можливість. Той, хто знає депутата від Даґенема й у кого є можливості відстежити приватний телефонний номер.

— Це має бути той, хто здатен впасти дуже низько.

— Нижче не буває. І він не втомиться переслідувати вас, не сумнівайтеся. Це не кінець.

— Тоді сподіваюся, що матиму твою мужність.

— Ви маєте мужність. Усе, що вам потрібно, це мужність подивитися собі в обличчя, як ви й казали. Зіграти людину — це ваші власні слова. Дивитися в обличчя іншим не так складно, повірте мені. Але я думаю, ви вже це знаєте.

— Мені будуть потрібні твої поради, Девіде, ще більше, ніж колись, якщо, як ти кажеш, усе стане тільки гірше.

Спочатку повільно, потім сильніше на дві самотні постаті почали падати краплі крижаного дощу. Нестримно підповзала темрява.

— Тоді найкраща порада, яку можу дати вам, сір,— це чимшвидше забиратися з цього чортового пустища, доки ми обидва не замерзли до смерті та не позбавили Френсиса Уркгарта мороки.

Розділ сорок другий

У залі валютних операцій в одній з найбільших фінансових установ, розташованих на березі Темзи, саме там, де понад триста років тому почалася Велика Пожежа, яка знищила половину Лондона, на телефон відповіли буквально через секунду. Не треба ще однієї пожежі, щоб знову зруйнувати Сіті, досить японцям перекупити ще одну компанію,— жартували тут.

Тут ніколи не барилися зняти слухавку. Віддаль між катастрофою і успіхом часто вимірюється секундами, а головний валютний маклер не міг дозволити собі дрімати, коли працюють ринки і всі інші сімнадцять валютних маклерів, які заздрили його роботі та пов'язаній з нею комісії. Він одразу відмів думки про шалено модну сорокафутову круїзну яхту, яку збирався купити, і сконцентрувався на голосі, що чувся на тому кінці лінії. Однак це не стосувалося бізнесу: це було питання від одного з численних знайомих у пресі.

— Чув плітки про скандал у Палаці, Джиме?

— Які плітки?

— О, нічого аж такого. Просто чутки, мовляв, щось там назріває, і тоді королівська яхта наскочить на рифи...— (Маклер скривився, але цього в телефоні не видно).— Мій редактор просить усіх нас це перевірити, промацати обстановку. Але запашечок уже відчувається.

Очі маклера метнулися на екран, де мерехтіла суміш червоних, чорних і жовтих цифр. Курс фунта стерлінгів, здається, у нормі, а вся увага сьогодні була прикута до новин про падіння рубля і новий спалах голодних демонстрацій у Москві. Надзвичайно суворі зими, здавалося, заморозили як розумові здібності політиків, так і нерви працівників закордонних бірж. Маклер протер очі, щоб упевнитися в побаченому: очі в нього поколювало від постійної напруги, але носити окуляри в офісі він не наважувався. Його становище залежало від того, наскільки впевнено від триматиметься, і в тридцять сім років він не міг дозволити собі найменших ознак старіння або підупадання на силі; надто багато тих, хто прагне його зіпхнути з місця.

— Нічого про це не чув, Піте. На ринках анічичирк.

— А я тобі кажу: мухи вже дзижчать.

— Це у вас у королівських парках понавозили королівського добрива.

— Може, й так,— відповів журналіст, але за інтонаціями було чутно, що це його не переконало.— Дай мені знати, коли щось почуєш, домовилися?

Маклер натиснув відбій і знову потер очі, намагаючись вирішити, як розтягнути виплати за іпотекою, щоб покрити свої останні витрати. Він мріяв про оголених дівчат — усміхнених, намащених кокосовою олією, які лежали на водній гладіні, прозорій як дзеркало,— коли знову задзвонив телефон. Це був клієнт, до якого долинули такі самі чутки і який хотів дізнатися, чи можна швидко перевести національну валюту в долари або ієни. Знову запахло. І коли маклер подивився ще раз на екран, цифри фунта стерлінгів заблимали червоним. Падіння. Не сильне, усього на кілька позицій, але це був ще один натяк.

Чи може він собі дозволити це проігнорувати? Чорт, він занадто старий для цього — може, треба йому взяти та все кинути і провести рік під вітрилом, розрізаючи гладінь Карибського басейну, доки не підшукає пристойної роботи. Але не зараз, не тоді, коли він ще не зробив останній ривок, щоб сплатити за яхту і цю проклятущу іпотеку. Він напружив свій хворий мозок, що розривався від болю, і потягнувся по апарат, який з'єднував його з брокерами та їхньою постійною зміною цін купівлі-продажу, і натиснув кнопку.

— Кабель? — спитав він. Це був маклерський ідіоматичний вислів на позначення курсу фунта стерлінгів, який корінням тягнувся ще в ті дні, коли дві великі фінансові імперії — у Лондоні та у Нью-Йорку — були пов'язані тільки невтоленною жадобою і підводним кабелем.

— Двадцять, двадцять п'ять. П'ять на десять,— почулася тріскотлива відповідь. Навіть у вік космічних подорожей досі неможливо налагодити лінії, що з'єднують з номерами брокерів,— звук ледь чутно, гірше, ніж комарине дзижчання. Чи в маклера і з вухами проблема?

Він зітхнув. Де пенні, там і п'ять мільйонів.

— Твої. П'ять.

Обвал почався.

Двері до редакторського кабінету щільно зачинилися. Це вже не мало значення: за кілька хвилин новини почують усі в будівлі. Заступник редактора, редактор відділу новин і редактор відділу ілюстрацій скупчилися навколо столу головреда; сцена нагадувала оточення поїзда племенем сіу, проте головред і не думав здаватися без бою.

— Я таке не поставлю на першу сторінку. Вони просто огидні. Це втручання в особисте життя.

— Це новини,— процідив його заступник, зціпивши зуби.

— Вам відоме «правило сніданку» власника газети. Нічого такого на першій сторінці, що образило б двох літніх леді, які читають це видання за сніданком,— заперечив головред.

— Ось чому зараз тільки бабці й читають нашу газету!

Головний редактор хотів запхати ці слова своєму нахабному заступнику назад у пельку, але не міг, оскільки саме так і висловлювався у своїх дедалі частіших суперечках з підстаркуватим власником. Він подивився ще раз на два фото розміром на всю пластину, вже розмічені червоним олівцем, щоб увага глядача не розпорошувалася на зайве — на ліжко, зіжмакані подушки й переплетені ноги, а натомість зосередилася на тілі й обличчі принцеси.

— Ми не можемо. Це просто неподобство.

Не кажучи ні слова, редактор відділу ілюстрацій нахилився над столом, озброєний червоним олівцем і лінійкою, та прокреслив дві акуратні лінії, відрізавши обидва фото трохи вище пипок. Те, що залишилося, уже неодноразово бачили на незліченних пляжних світлинах принцеси, але жодної принципової різниці не було: вираз обличчя, вигин спини і язик біля її вуха розповідали всю історію.

— А що кажуть у Палаці? — утомлено спитав головний редактор.

— Та чортова дурня там коїться. Коли Майкрофт публічно позбавив себе цноти, у них така каша заварилася!

— Спочатку Майкрофт, тепер це...— головред похитав головою, усвідомлюючи, що його не приймуть у жодному домі, на жодному званому вечері, якщо це буде опубліковано під його прізвищем. Він здійснив ще одну спробу опиратися.— Слухайте, це ж не клята Французька революція. Я не потягну королівську родину на гільйотину.

— Але це реальні суспільні проблеми,— озвався редактор відділу новин — спокійніше, ніж заступник.— Король втручається в різні питання, викликає політичні дебати, але цілком очевидно ігнорує те, що коїться у нього у Палаці, просто під дахом. Він мусить бути взірцем національної моралі, а не власником борделю. Він, виявляється, ще більший сліпець, ніж Нельсон.

Головред похилив голову. Фунт стерлінгів уже впав майже на два центи через ці чутки, а це вже реальна біда.

— Ніхто не просить вас очолити революцію — просто йдіть у ногу з іншими,— заступник знову почав боронити свої погляди.— Ці фото вже розійшлися по всьому місту. До ранку ми виявимося єдиними, хто їх не розмістив.

— Я не згоден. Мене не обходять паршиві іноземні газети. Це британська справа. Всі редактори у місті знають, які будуть наслідки друку цих фотографій. Ніхто не квапитиметься — принаймні не в наших британських газетах. Ні,— він у патріотичній гордості випростав плечі й рішучо похитав головою.— Ми не збираємося друкувати їх, поки не знаємо напевно, що хтось інший уже їх друкує. Може, ми так упустимо сенсацію, але я не хочу побачити цю сенсацію вирізьбленою в себе на надгробку.

Заступник намагався сказати, що бухгалтерія вже розраховує падіння накладу, яке і вирізьблять на редакторському надгробку, коли раптом розчахнулися двері й увірвався дописувач колонки пліток. Він надто хвилювався й важко дихав, щоб говорити ясно, його слова являли собою незрозумілу мішанину, аж нарешті він у розпачі замахав руками і схопив дистанційний пульт од телевізора у редактора на столі. Ввімкнув один із супутникових каналів новин. Власниками були німці, віщав канал з Люксембурга, а транслювався у половині Європи, у тому числі в Південній Англії. Екран заблимав — і з'явилося зображення принцеси Шарлотти в екстазі, з пипками та всім іншим. Без подальших слів заступник схопив світлини і кинувся рятувати першу сторінку.

— А мені це подобається, Мортімо. Дуже подобається.

Було по першій ночі, вранішні часописи вже прибули, і разом з ними Мортіма. Уркгарт, здавалося, був не проти й хихикав, переглядаючи матеріали.

— «Сьогодні вранці королю висунуть звинувачення в порушенні службового обов'язку,— зачитував Уркгарт зі сторінок „Таймза“.— У гонитві за особистою популярністю і власними політичними дрібними інтересами він підставив під удар не тільки себе, але й інститут монархії, відкривши його для лобової атаки. Політики і газетні королі, які в останні кілька тижнів скочили на підніжку його поїзда, показали себе як безпринципні та безідейні. Треба було мужності для твердого обстоювання конституційного принципу, щоб нагадати народу: монарх не повинен бути ні зіркою шоу-бізнесу, ні виразником суспільної думки, але неупередженим і політично непричетним головою держави. Френсис Уркгарт виявив мужність; він заслуговує на оплески»,— Уркгарт знову хихикнув.— Так, мені це подобається. Чому б воно не подобалося, моя люба? Я ж майже все це сам і написав.

— А мені більше до душі «Тудей»,— відповіла Мортіма.— «Край королівським цицькам і цяцянкам, тілу і титулам. Час їм затягнути ремінь і застебнутися до горла!»

— «Король-кретин»,— прочитав Уркгарт з іншого видання.— «Його королівській величності треба негайно сказати принцесі кілька слівець на вушко, навіть якщо йому доведеться вибитися на початок черги...»

Мортіма корчилася в нападі реготу. Вона просто підняла вгору випуск «Сана» з кричущим заголовком: «Король кубла».

— О любий мій,— ледь вимовила вона крізь судоми сміху, що душили її,— ти справді виграв цей бій.

Раптом Уркгарт посерйознішав, ніби хтось його перемкнув.

— Мортімо, я лише почав бій.

Він узяв слухавку, оператор відповів.

— Перевірте, чи канцлер казначейства ще рахується в світі живих,— доручив Уркгарт, обережно кладучи слухавку на місце. Не минуло й півхвилини, як телефон знов озвався.

— Як справи, Френсисе? — почувся на лінії голос — утомлений, наче абонента щойно збудили.

— Добре, а буде ще краще. Слухай уважно. У нас особливо тяжка криза, і голуби вже пурхають у голубнику. Нам треба вжити заходів, доки пташки не полетіли геть. Я вважаю, що фунт стерлінгів стрімко котитиметься далі. За таких обставин було б негідно і безчесно просити наших друзів із Брунея триматися довше. Це поставить під загрозу важливий міжнародний альянс. Тобі слід зателефонувати чиновникам султана і запропонувати: хай продадуть нам одразу три мільярди фунтів траншу.

— Христе Всемогутній, Френсисе, та це доб'є нашу валюту.

Від утоми тепер і сліду не лишилося.

— Ринок живе своїм життям. Дуже прикро, що наслідки можуть вселити жах у серця простих виборців, коли ті побачать: фунт падає, а іпотечна ставка — зростає. Це буде ще більшим лихом, і воно буде на королівській совісті й на тих, хто його підтримує.

На тому кінці лінії запанувала тиша.

— Чи ясно я висловився?

— Абсолютно,— почулася тиха відповідь.

Уркгарт уважно подивився на слухавку, перш ніж покласти її. Мортіма стежила за ним у непідробному захваті.

— Ми всі повинні приносити жертви у битві, Мортімо,— він помацав пучками ніс. Несвідомо він почав наслідувати манери короля, подумалося Мортімі.— Я не знаю, як сказати делікатніше,— провадив він,— тому, мабуть, буду сподіватися на твоє розуміння і скажу прямо. Не можна вести бій у скляному будинку[41]. Було б краще, якби ти припинила виявляти такий жагучий інтерес до італійських арій. Твоє нове захоплення оперою може бути... хибно витлумачене. Це може сплутати лави військ.

Мортіма, яка пригублювала вино, обережно поставила келих на стіл.

— Урядові водії — таке балакуче кодло,— додав Уркгарт, ніби намагаючись пояснити і виправдатися.

— Зрозуміло.

— Ти не образилася?

— За стільки років? — вона схилила голову.— Звісно, ні.

— Ти дуже тямуща, моя люба.

— Доводиться бути,— вона потягнулася по сумочку і вийняла сережку. Це був екстравагантний, модний емалевий предмет біжутерії, виготовлений фірмою «Батлер і Вільсон» з Фулем-роуд. Одна з сережок Саллі.— Нещодавно прибиральниця мені її дала. Знайшла під валиками на честерфілдській софі. Вирішила, що це одна з моїх. Я вагаюся, як делікатніше це сказати, Френсисе...

Він зашарівся й опустив очі, нічого не кажучи.

— Соус до гуски? До канадської казарки?

— Вона... американка,— затинаючись, відповів він.

— І все ж таки.

— Мортімо, вона мені дуже потрібна — вона виконує дуже важливу роботу.

— Не лежачи на спині, Френсисе. І не в скляному будинку.

Він прямо подивився на дружину. Уже давно ніхто не заганяв його в глухий кут. Він не звик до такого. Він зітхнув: вибору йому не лишалося.

— Усе, що тобі треба зробити, Мортімо,— це сказати «будь ласка». Ти ж не розучилася казати «будь ласка», ні?

— Ну й каша.

— Буде ще гірше.

— Ти певна?

— Ніколи ще не була такою певною.

— Чому?

— Тому що він досі не має гарантії, що переможе на виборах; роботи ще багато. Йому треба набрати ще кілька пунктів у опитуваннях. Зараз він не може зупинитися. Інакше ризикує королівським поверненням. І...— вона завагалася.— І він як сокирник. Його ціль — не принцеса, а сам король. Я не знаю, чи він уже здатен зупинитися й перестати махати сокирою.

Він помовчав, роздумуючи.

— Саллі, ти абсолютно у цьому певна?

— В його планах? Так. У ньому?..— вона досі відчувала біль у сідницях, куди глибоко впивалися його нігті.— Я певна.

— Тоді у мене є робота.

Він скотився з ліжка і потягнувся по штани. За кілька секунд він зник.

Валютний маклер перекинувся на спину і лежав у ясно-блакитному світінні цифрового будильника. 4.13 ранку. Чорт. Тепер він уже не засне. Він усю ніч крутився: думки плуталися, бо згадувалися то яхта, то молода медсестра, яку він не зміг затягнути до себе кілька годин тому. Вони поглинули неймовірну кількість страв у «Нікіті», вона випила забагато вишневої горілки й почулася зле. Tant pis[42].

Він клацнув своїм кишеньковим годинником завбільшки з долоню й перевірив мініатюрний екран — які останні дані про стан ринків. Можливо, це його і гризло. Боже! На Далекому Сході стерлінг упав ще на двісті пунктів, і маклер уже почав каятися: треба було менше пити горілки. Він на ніч притримав двадцять мільйонів, і раптом почувся незатишно. Він натиснув одну з кнопок телефону, що стояв біля ліжка, та зв'язався з філією у Сингапурі — там було на вісім годин пізніше.

— Що сталося?

— «Неґару» постійно продають, відколи відкрився ринок,— доповів йому голос з акцентом.— Отже, Центральний банк у Малайзії вступив у гру...

— Який кабель на сорок? — спитав він.

— Шістдесят п'ять, сімдесят.

Продають за шістдесят п'ять, купляють за сімдесят. Але ніхто не купує. Час приєднатися.

— Чорт, давай. За шістдесят п'ять.

Він поклав слухавку, щойно продавши сорок мільйонів фунтів стерлінгів, певний, що ціна далі падатиме. Якщо так піде й далі, він покриє нічні збитки, ще й заробить. Ліпше йому прийти на роботу раніше — раптом увесь чортів світ прокинеться з головним болем і почне панічно розбігатися. І, може, слід подзвонити тому дуже особливому клієнту, який допоміг з усіма цими неофіційними угодами на стороні. Той клієнт не проти, щоб його будили о цій порі, принаймні не за таких ставок. І якщо вони зробили все правильно — годі йому сушити голову через цю яхту. І через цю дурну медсестру.

Розділ сорок третій

Гарний деньок для повішення, подумав Маккіллін. Зала була напхана під зав'язку, й чимало членів палати общин, не маючи змоги зайняти місця на лавах, стояло біля бар'єра, тіснилось у проходах і юрмилося навколо крісла спікера. Тиснява від переважно чоловічих тіл була така, що це створювало збуджену, розбурхану атмосферу, просякнуту очікуванням. Подейкували, що схоже відбувалось у Тайберні, коли юрма збігалася повитріщатися на бідолаху, на якого чекала тринога шибениця[44],— люди навіть платили за привілей побачити, як приречений гойдатиметься в зашморгу.

Уже вишикувалася довга черга з сьогоднішніх жертв. Хвиля паніки накрила валютні ринки й перекотилася на фондові біржі, тож до обіду акції геть упали. По всьому місту лунали болісні зойки тих, у кого лишилися відкриті позиції, і паніка летіла швидше, дівчата в танці на Единбурзькому фестивалі. Будівельні товариства збиралися на екстрені засідання; ставки за іпотекою мали зрости — питання лише наскільки. Звісно, це не королівська провина, але люди втратили свою дитячу віру в недолю, в те, що катастрофи трапляються самі по собі: їм треба було знайти цапа-відбувайла. І це означало, що Маккіллін теж потрапив під вогонь, і тепер він скорботно пригадував свої нещодавні публічні заяви про прихильне — на сто відсотків — ставлення до королівської родини. Він цілий ранок міркував про те, що напад — це найкращий метод оборони, тож треба в усьому підтримувати короля, але вирішив, що на короля націлено забагато ворожих гармат. За ним не стоїть легка кавалерія, а він сам не Ерол Флінн[45]. Щоб тебе ні за що застрелили в Тросаксі — то краще вже дожити до нового дня й боротися. Поставити питання про права людини, можливо, щось із високої сфери, пов'язане з блискавичною поїздкою прем'єр-міністра до Москви, призначеною на наступний тиждень. Цього досить, цим Маккіллін наче відсторониться від битви, це витягне його з шибениці... Чекаючи, він покривався липким потом, відчуваючи тиск тіл перегодованих чоловіків, скупчених навколо.

Він бачив, як Уркгарт з'явився о третій годині п'ятнадцять хвилин по обіді: продерся крізь тисняву навколо крісла спікера, переступаючи витягнуті ноги міністрів Кабінету, які сиділи хтозна-як на передній лаві. Уркгарт усміхнувся до Маккілліна через «кур'єрську скриньку»: тонкі губи на мить оголили різці — це був перший попереджувальний постріл у пообідній кампанії. За Уркгартом сиділа вельмишановна членкиня парламенту від Північного Дорсету,— вона догідливо кивала, коли шеф усідався на своє місце,— убрана в яскраво-шарлаховий одяг, який горів, мов світлофор, серед сірих костюмів і який чудово буде видно на телеекранах. Вона цілий ранок репетирувала міміку перед дзеркалом. Це була вродлива і показна жінка, у добрій формі, років сорока, голос у неї був як у гієни, а в ліжку, як заявляли деякі члени опозиції, вона бере верхнє «до». Вона ніколи не займала міністерського крісла, але її мемуари, певно, за накладами перевищать усі інші.

Маккіллін відкинувся на спинку, створюючи враження розкутості, а насправді роздивляючись прес-галерею над головою; над різьбленим поруччям виднілися голови борзописців: обличчя застигли в очікуванні, олівці й упередження нагострені. Він не примусить їх чекати, він стане до бою за першої-ліпшої нагоди, помахає прапором і піде з поля брані раніше, ніж почнеться справжня битва і все вийде з-під контролю. Права людини — ось воно. Збіса добра ідея.

Мадам спікер уже виголосила перше питання — чим займатиметься прем'єр-міністр протягом дня,— й Уркгарт давав стандартну і прораховано-туманну відповідь, розповідаючи про кілька офіційних зустрічей, які заплановані після того, як він «відповість на питання з палати общин».

— Якщо справді відповість, то це буде вперше,— озвався Звір зі свого місця біля проходу між рядами, де сідав завжди. Вигляд у нього був такий, ніби у нього нетравлення шлунка: можливо, сандвічі й пінта гіркого пива не пішли на користь.

Уркгарт стисло відповів на перше питання про місцеву окружну дорогу, яке поставив сумлінний депутат від округу, де він мав незначну більшість,— і пробила година Маккілліна. Він, нахилившись уперед, розвернувся до вуха мадам спікера.

— Лідер опозиції,— голос мадам спікера викликав його до «кур'єрської скриньки». Він навіть ще не встиг устати, як уже чийсь голос прорізав гамір:

— Як ви могли переплутати цього жалюгідного недомірка-підхлібника з лідером опозиції!

Маккіллін відчув, як його щоки наливаються кров'ю — спочатку від гніву, потім від подиву. Це був Звір. З його власної фракції!

— Порядок! Порядок! — закричала мадам спікер. У такій розпеченій і зарядженій атмосфері, де стільки розпашілих депутатів штовхалися та пхалися ліктями, вона знала: важливо одразу наголосити на своєму авторитеті, щойно з'являться перші ознаки безладу.— Я все чула. Вельмишановний член має негайно забрати свої слова назад!

— А як ще можна назвати того, хто відкинув усі принципи і лиже чоботи королівській родині? Та він уже до блиску їх стер.

Опозиціонери сиділи переважно мовчки, ошелешені. Урядовці з гальорки теж не могли визначитися — чи погодитися зі Звіром, чи засудити його вульгарність, але всі знали, що необхідно наробити якомога більше галасу і підлити олії у вогонь. Обурення дедалі зростало, непокірний чуб упав Звіру на обличчя, а мішкувата спортивна куртка була розхристана; Звір зірвався на ноги, ігноруючи неодноразові вимоги мадам спікера.

— Але ж хіба це не є незаперечним фактом...

— Досить! — вереснула мадам спікер; її окуляри у формі півмісяців сповзли на ніс, вона розчервонілася, бо під перукою їй було надто спекотно.— Я без вагань закличу до порядку вельмишановного члена, якщо він негайно не забере своїх слів назад!

— Але...

— Забрати! — наростали зусібіч вимогливі крики. Сержант варти, парламентський констебль, одягнений у чорний убір ката аж до шовкових панчіх і церемоніального меча, виструнчився біля бар'єра, чекаючи на вказівки мадам спікера.

— Але...— знову почав Звір.

— Забра-а-ати!

Здійнялося пекло демонське. Звір озирнувся — незворушний, начебто і не чуючи галасу, не бачачи, як інші розмахують руками та трусять порядком денним. Він усміхнувся, а потім, нарешті усвідомивши, що його грі кінець, закивав головою на знак згоди. Галас затих, даючи йому змогу висловитися.

— О'кей,— він подивився на крісло спікера.— Які слова ви хочете, щоб я забрав назад? Жалюгідний? Недомірок? Чи підхлібник?

Здійнялася нова хвиля обурення, але мадам спікер заглушила її:

— Усе це! Я хочу, щоб ви забрали назад їх усі!

Нарешті її почули.

— Усі? Ви хочете, щоб я забрав назад їх усі?

— Негайно!

Перука сповзла набакир, мадам спікер намагалася поправити її в одчайдушній спробі не втратити самовладання і почуття власної гідності.

— Гаразд. Гаразд,— Звір підняв руки, щоб змусити галас затихнути.— Усім вам відомі мої погляди на лестощі їхнім королівським величностям, але...— він подивився на розлючених парламентських псів, які мало не хапали його за п'яти,— якщо правила вимагають, щоб я зрікся всіх своїх слів, тоді я зроблю це.

— Зараз. Цю секунду!

З усіх боків зачувся схвальний гавкіт. Звір втупився прямо у Маккілліна.

— Так, я був неправий. Ви, безперечно, могли переплутати його з лідером опозиції. Цього жалюгідного недомірка-підхлібника!

У цій какофонії криків, що лунали звідусіль, у мадам спікера не лишалося жодного шансу бути почутою, але Звір і не став чекати, доки його закличуть до порядку,— зібрав папери з підлоги та, кинувши зухвалий погляд на лідера опозиції, попрямував до виходу з зали. Сержант варти, здатний читати по губах накази мадам спікера, супроводжував Звіра до самісіньких дверей, щоб той не з'являвся у Вестмінстерському палаці протягом наступних п'яти робочих днів.

Щойно Звір переступив поріг і зник, у палаті відновилася хоч якась подоба порядку. З-під перуки, яка досі трохи сповзала набакир, мадам спікер подивилась у бік Маккілліна: в її очах читалася зацікавленість його намірами. Той похитав головою. Він більше не хоче ставити дурисвітських питань про права людини. Як щодо його власних людських прав? Усе, чого він хотів, то це щоб ця жорстока й незвичайна страта скінчилася і щоб хтось прийшов і акуратно зняв його з парламентської шибениці, де він гойдається у сподіванні на гідний похорон.

— Як ви зробили це, Френсисе? — поцікавився Стемпер, заходячи до офісу прем'єр-міністра в палаті общин.

— Зробив що?

— Настільки завели Звіра, що той перекрутив Маккілліна на фарш — а такого й дюжині м'ясників у Барнслі не вдасться.

— Дорогий мій Тіме, ти стаєш жалюгідним старим циніком. Ти скрізь вишукуєш змови. А правда — якщо ти згоден визнати правду — полягає в тому, що мені й не треба було його заводити. Він уже прийшов заведений, готовий спалахнути як сірник. Ні, мій внесок — оці рядки,— він указав на телевізійний екран, де передавали телетекст останніх новин. Будівельні трести вже скінчили своє екстрене засідання, і результат їхніх обговорень блимав на екрані.

— Христе. Два відсотки за іпотекою? Оце так крапля дьогтю в діжці меду.

— Точно. Поглянемо, наскільки пересічний споживач перейматиметься за безпритульних, коли іпотека в нього так злетить, що не лишиться грошей на пиво. Сьогодні до закриття біржі королівська совість здаватиметься недоречною і недозволеною розкішшю.

— Приношу свої вибачення за те, що виголошував цинічні зауваження у вашій присутності.

— Приймаються. Виборці цінують ясний вибір, Тіме, це допомагає їм зосередитися. І я їм надам практично прозорий вибір. Король може бути рідкісною орхідеєю поряд з моєю простацькою капустою, та коли чортові злидарі почнуть голодувати, вони хапатимуться за капусту.

— Побільше капусти, щоб король хронічно пускав вітри.

— Дорогий мій Тіме, можна сказати і так. Але в такому питанні я не можу прокоментувати.

Король сидів перед телеекраном, мовчки спостерігаючи за подіями, які розгорталися після того, як почалася трансляція «Часу питань до прем'єр-міністра». Монарх дав наказ не турбувати його, проте особистий секретар більше не міг терпіти. Він постукав і увійшов, шанобливо вклоняючись.

— Перепрошую, сір, але вам треба знати: нас діймає дзвінками преса, яка чекає якоїсь реакції, якогось натяку на те, що ви відчуваєте з приводу подій у палаті общин. Вона не прийме мовчання у відповідь, а без прес-секретаря...

Король, здавалося, не помітив вторгнення, а досі пильно вдивлявся в екран, не кліпаючи повіками; його тіло напружилося, вени на скронях здавались яскраво-блакитними на тлі пергаментної шкіри черепа. Він був попелясто-блідий, але не від гніву: особистий секретар добре вивчив, що король спалахує, коли гнівається. Ця застиглість означала зовсім інше людське почуття — це було глибоке занурення в себе, напруженість, яка свідчила, що спроби віднайти рівновагу виявилися марними.

Особистий секретар нерухомо стояв, спостерігаючи чужу агонію, соромлячись свого вторгнення і ще не знаючи, як виплутатися з цього становища.

Нарешті король прошепотів — сам до себе, а не до секретаря.

— Все даремно, Девіде...— Голос був сухий і хрипкий.— Нічого не буде. Королю так само не стати людиною, як і простій людині не стати королем. Це неможливо — ти ж знаєш, правда, знаєш, старий друже?..

Потім запало мовчання. Король, як і раніше, не рухаючись, невідступно, невидющими очима вп'явся в екран. Особистий секретар вичекав кілька нескінченних секунд, а потім вийшов з кімнати, тихо зачинивши по собі двері — так само, як зачиняв би віко труни.

Розділ сорок четвертий

Щойно отримавши запрошення, Саллі помчала до палати общин. Вона саме робила пропозицію новому потенційному клієнту — одному з провідних вітчизняних виробників консервованих бобів,— але той виявив цілковите розуміння, був навіть вражений і запевнив, що хоче мати з нею справу. Якщо в неї такі контакти, здавалося, йому кращих рекомендацій і не треба.

Секретар чекав на неї біля входу Святого Стефана, щоб через декілька століть історії провести її, як ВІП-особу, повз довгу чергу відвідувачів до службового входу. Вона була тут уперше; прийде день, обіцяла вона сама собі, й вона повернеться сюди ще раз, щоб роздивитися всю славу старої доброї Англії — коли матиме терпіння вистояти в цій черзі протягом кількох годин зо всіма іншими. Але саме зараз вона воліла особливого статусу.

Її провели просто в кабінет. Уркгарт, убраний у сорочку на короткий рукав, розмовляв по телефону, походжаючи кімнатою і тягаючи за собою телефонний шнур,— він жваво роздавав указівки.

— Так, Браяне, зі мною все гаразд, і з дружиною теж. Красно дякую, а тепер заткни пельку та слухай. Це важливо. Завтра по обіді ти одержиш дані про нове соцопитування. Телефонне опитування після паніки на ринках. Воно буде разюче. Воно покаже, що влада аж на десять пунктів випереджає опозицію, а моя перевага над Маккілліном зросла вдвічі...— (Зо мить він дослухався).— Звісно, це дуже важливо, а чого ж тоді в дідька я тобі це кажу? На першій шпальті буде опитування, а далі у твоїй газеті буде редакційна стаття — щось на кшталт «Королі і кредити». Треба звалити проблеми зі стерлінгом і міжнародною довірою на короля і його вади й на тих опортуністичних політиків, які заохочували його в цих грубих прорахунках — у прагненні мірятися силами з обраною владою. Ти слухаєш мене?

На тому кінці почулося якесь цвірінькання, й Уркгарт аж закотив очі з нетерпіння.

— Ти запропонуєш свою версію: безпринципна підтримка короля зруйнувала опозицію і підірвала авторитет Маккілліна, і навіть більше — вкинула країну в стан конституційного безладу, що спричинило страшну економічну кризу. І начебто з неохотою ти закличеш детально передивитися роль нашої монархії — обмежити її повноваження, її вплив, її розмір, її доходи. Все це подай акуратненько. Так, час у мене є...— він зробив паузу.— А тепер до головного, Браяне. Уважніше. Твоя редакція підготує такий висновок: зараз виникла така економічна, політична і конституційна невизначеність, що цю проблему слід негайно розв'язувати. Нема часу на тривалі дискусії, на парламентські слідчі комісії — це не на часі, бо зараз над кожним акціонером у країні, над кожним платником іпотеки висить дамоклів меч. Це питання має бути остаточно розв'язане. Раз і назавжди, у національних інтересах. Ти маєш припустити, що єдиний перевірений спосіб вирішити, хто керуватиме Англією,— це проведення виборів. Розумієш? Виборів,— він подивився на Саллі й підморгнув.— Мій дорогий Браяне, звісно, це шок, тому дозволяю тобі підготуватися. Але до завтра нікому не кажи. Не біжи до букмекерів, щоб просто зараз поставити кілька фунтів на дострокові вибори. Це ще один з наших маленьких секретів, еге? Дзвони мені, тільки мені, Браяне, удень і вночі, якщо матимеш якісь питання. О'кей? Па.

Він повернувся з вичікувальним виразом обличчя до Саллі. Вона відповіла йому серйозним, твердим, майже похмурим поглядом.

— І хто ж зробить за ніч це магічне опитування, Френсисе?

— Як хто — ти, моя люба. Ти.

Почервонілі очі в неї запали, мовби хотіли сховатися. Уже минула північ, а Саллі досі сиділа перед комп'ютерним монітором, відтоді як останній з колег пішов спати і залишив її саму. Їй треба було простору, щоб поміркувати.

Підготовка питальника має бути простою. Нічого особливого чи надзвичайного. У неї на полиці лежить скільки завгодно комп'ютерних дисків з програмами випадкового до-дзвону, які дадуть потрібну вибірку й забезпечать результат, які проведуть опитування серед заможних чи незаможних, зроблять акцент на мешканцях багатоквартирних будинків чи на власниках зелених маєтків у передмістях, опитають тільки директорів фірм чи тільки безробітних. Біда в тому, що Саллі гадки не має, яку саме модель треба вбити в систему, щоб отримати бажаний результат: Уркгарт явно випереджає, але наскільки? Хай скільки це зараз, а стане ж більше після публікації газети «Таймз». Кругом метушня і тривоги — слушна нагода, щоб підігнати фургон з оркестром.

Саллі блукала неохайним приміщенням. На нього грошей не марнували, вся фешенебельність лишилася у приймальні, а тут усе сприяє стратегічному плануванню й мисленню.

Механізм тут був простий. Саллі пройшла вздовж рядів відчинених кабінок, оббитих тканиною для звукоізоляції: завтра там збереться різношерста команда позаштатних співробітників, щоб сісти перед моніторами персональних комп'ютерів і дзвонити на випадково вибрані телефонні номери, викинуті комп'ютером на екран, бездумно зачитувати питання і так само бездумно настукувати на клавішах відповіді. Вони нічого й не підозрюватимуть. Це будуть наркомани в подертих джинсах; безробітні медсестри з Нової Зеландії, які переймаються через затримку критичних днів; пущені з торбами бізнесмени, які постраждали через чужі помилки; розрум'янені нетерплячі студенти, які воліють заробити власні гроші. Для того, щоб їх викликали, потрібно лише вміти сяк-так працювати на комп'ютері та з'явитися на якісь дві години. Вони й гадки не матимуть, що відбувається, куди піде зібрана ними інформація, та їх це й не обходить. Саллі прогулювалася протертим від часу килимом, до якого прилипла затоптана жуйка, вивчала полістирольні кахлі — на розі вони відлетіли, бо тут розперло забиту водостічну трубу,— проводила пальцем уздовж відкритих металевих полиць, на яких стосами вивищувалися комп'ютерні посібники і телефонні довідники, а поштові квитанції були розкидані навколо, як фантики від льодяників у вітряний день. Сюди проникало надто мало природного світла, щоб висвітлити роботу індустрії соцопитувань. Саллі казала клієнтам, що це для безпеки, а насправді це через те, що офіс більше нагадував звалище. Квітка в горщику поборолася за життя, зів'яла і зрештою загинула, а тепер горня служило попільничкою. Це була імперія Саллі.

Ця імперія мала свої переваги — з кондиціонером, електронна, без паперів. Кілька років тому Саллі довелось би перекладати тонни паперу, щоб виконати доручене; тепер вона мала лише поворушити двома пальцями, натиснути кілька клавіш — правильних клавіш, не забувайте,— і рибка в сітці. Ось тобі результат. Уркгартів результат. Але була тут заковика. Він вимагав точно тих цифр, які повідомив Бринфорд-Джонсу. Хай скільки б вона гралася з параметрами, хай яку вводила модель, щоб отримати бажаний результат, але тут потрібно трохи більше, ніж круть-верть із цифрами. Їй доведеться робити те, чого вона раніше ніколи не робила: махлювати з результатом. Узяти дві цифри — підтримку влади і підтримку опозиції — та відмотати назад увесь процес. Не просто підкоригувати, а взагалі підмінити результат. Якщо це випливе, то вона більше ніколи не знайде роботу, можливо, її навіть посадять за злочинне шахрайство. Збрехати, змахлювати, вкрасти думку простих людей і перекрутити. Заради Френсиса Уркгарта. Невже про це вона мріяла?

Вона ще раз роздивилася кімнату: стіни пофарбовані в чорний колір, щоб замаскувати тріщини; затхлий сопух, не знищуваний навіть дезодорантами для туалетів; старезні кавоварки й віджилі свій вік меблі; залишені відвідувачами гори пластянок і викинутих цигаркових пачок; система пожежної сигналізації, цегляно-червона у тьмяній кімнаті, пережиток сімдесятих, яка — це точно — не спрацює, навіть якщо цей прилад закинуть у жерло Везувію. Саллі взяла горщик із квіткою, обірвала зів'яле листя, обережно обрізала кінчики, вичистила її, ніби це був старий, хоч і непутящий друг, а потім викинула все разом з горщиком у сміття. Це була її імперія. Але цього вже недостатньо, і ніколи не було достатньо...

З очей Саллі було помітно, що вона не виспалася, тож вона сховалася за тонованими окулярами, які підкреслили повноту вуст і виняткову жвавість носа. Коли вона заходила у двері на Даунінг-стріт, один з охоронців підштовхнув напарника; звісно, вони чули плітки про неї, але оце вперше вона з'явилася за білого дня. До того ж Мортіма Уркгарт була вдома. Вони зухвало їй усміхалися: як кортіло їм знайти якийсь привід, щоб обшукати цю жінку на наявність зброї!

Уркгарт був у своєму кабінеті. Кімната відрізнялася від тої, де вони були востаннє — де в темряві намацували собі шлях кінчиками пальців і язиків у далеких відблисках вуличних ліхтарів. Він і зараз сидів у своєму спеціальному фотелі, але цього разу асистентка відсунула для Саллі стілець з протилежного боку столу. Вона відчула, ніби віддалилася на мільйон миль від нього.

— Доброго дня, міс Квайн.

— Прем'єр-міністре,— скромно кивнула вона, поки асистентка виходила з кабінету.

Уркгарт трохи незграбно змахнув руками.

— Вибач... е-е-е... робочу формальність. Скажений день.

— Твоє опитування, Френсисе.

Саллі відкрила портфель і вийняла аркуш паперу, який підштовхнула через стіл. Уркгарту довелося потягнутися, щоб зловити документ. Якийсь час він вивчав папірець.

— Звісно, я знаю, я просив саме такі цифри. Але які реальні цифри, Саллі?

— Вони зараз у тебе в руках. Кумедно, правда? Тобі навіть не треба було змушувати мене махлювати і підтасовувати. На десять пунктів попереду, як ти й просив. Вітаю, твоя взяла.

Він часто заморгав, перетравлюючи сказане. На обличчі проступив усміх, наче на щоки набігло світанкове проміння. Уркгарт задоволено закивав, ніби так і знав.

— Зрештою я б могла зберегти свою невинність.

Він одірвав очі від паперу, наморщивши чоло. Вона на щось натякала, але хай йому грець, якщо він знає, про що йдеться. Цей набір цифр — одне опитування з тисяч? Вибіркова статистика, така як та, яку інстинктивно роблять державні відомства? Він вийняв яскравого носовичка і витер ніс — надміру ретельно. Він хотів святкувати тріумф, але Саллі, здається, хотіла завадити його ейфорії. І це, і те, що їх розділяв стіл, полегшить те, що він має зробити далі.

— Як ці нові клієнти, що я послав до тебе?

Вона здивовано звела брови: це здавалося несподіваним відхиленням од теми.

— Чудові. Справді чудові. Дякую.

— Це я маю дякувати тобі, Саллі. У майбутньому буде ще більше... клієнтів. Я й надалі допомагатиму.

Він знову глянув на цифри, а не на неї. Йому, мабуть, було незручно: він розстебнув ремінець від годинника і потер зап'ястя, послабив комір, начебто відчуваючи клаустрофобію. Клаустрофобію? Коли, окрім Саллі, у кімнаті більше нікого немає?

— Що таке, Френсисе? — вона вимовила його ім'я з більшим прононсом, ніж зазвичай,— менш привабливо, подумалося йому.

— Нам слід припинити зустрічатися.

— Чому?

— Забагато людей у курсі.

— Раніше тебе це не обходило.

— Мортіма знає.

— Зрозуміло.

— І ще ж вибори. Це все надто складно.

— Погратися з твоїми цифрами теж було збіса нелегко.

Запало мовчання. Він досі намагався знайти щось на аркуші, щоб зосередитися.

— Надовго? Надовго ми повинні припинити зустрічатися?

Він звів погляд: в очах спалахнула тривога, а губи ніяково розтягнулися.

— Я... боюся, назавжди. Мортіма наполягає.

— Ах, якщо Мортіма наполягає...— тон у неї був презирливий.

— Ми з Мортімою маємо тверді, перевірені часом стосунки. Ми розуміємо одне одного. Ми не обманюємо одне одного в цьому розумінні.

— Боже мій, Френсисе, а як ти гадаєш: що ми весь цей час робили отут, і отам, і скрізь у цій будівлі, навіть у цьому кріслі, в якому ти сидиш, як не обманювали твою дружину? Чи для тебе це — нічого особистого? Просто бізнес?

Він не зміг витримати її погляд. Почав гратись олівцем, запитуючи себе, чи не вибухне вона істерикою. Тільки не це, що завгодно, але не це. Він не зможе дати раду з істеричкою.

— Навіть після виборів, Френсисе?

— Я ніколи не обманював її, не зраджував, принаймні не так. Не тоді, коли вона чітко висловила свої побажання.

— Але ж їй непотрібно знати. Нам з тобою працювалося разом просто фантастично, це залишиться в історії.

— І я вдячний...

— Але це була більш ніж робота, Френсисе. Принаймні для мене. Ти не схожий на жодного з чоловіків, з якими я була на своєму віку. Я б не хотіла це втратити. Ти кращий, ніж вони. Ти знаєш це, знаєш?

Її ніс чуттєво підстрибнув, наче сексуальний семафор, і Уркгарт відчув душевну роздвоєність. Партнерство з Мортімою було для нього міцним підґрунтям: багато років воно компенсувало його докори сумління і сексуальну неповноцінність; шлюб забезпечував основу, яка допомагала Уркгартові витримувати всі бурі політичних амбіцій і вести завоювання. Мортіма зробила з нього чоловіка. Бог свідок — він їй зобов'язаний. Заради його кар'єри вона жертвувала не менше, ніж він сам,— але все це починало розпливатися, коли він дивився на Саллі. Вона нахилилася вперед, її налляті перса виглядали ще спокусливіше, підперті робочим столом.

— Я буду рада почекати, Френсисе. Це варте того, щоб чекати.

Її правда! Уркгарт зобов'язаний Мортімі, але з дружиною в нього ніколи не було таких стосунків — чистої, нестримної, всевладної хоті.

— І наша спільна робота. Ми приносимо удачу одне одному, Френсисе. Це треба продовжувати.

Він ніколи не зраджував дружини, ніколи! Але відчував, як у ньому зростає нездоланна жага, а Мортіма, здавалося, належить до іншого світу — того світу, в якому вони жили, доки він не став прем'єр-міністром. Усе змінилося; його нова посада запровадила нові правила й обов'язки. Він дав Мортімі те, що вона хотіла,— шанс завести свій власний двір на Даунінг-стріт, тож хіба вона має право вимагати від нього більшого? І звідкись Уркгарт знав, що ніколи більше не зможе знайти іншу Саллі, бо не буде ні часу, ні можливості. Він може знайти заміну її розуму, але не тілу і не тому, що вона зробила для нього. Вона змусила його почуватися надлюдиною, почуватися знову молодим. І він завжди може пояснити Мортімі, що не в їхніх інтересах відпускати Саллі у вільний політ, незадоволену, можливо, мстиву і злопам'ятну,— ні, не зараз.

— Це буде важко, Саллі,— він проковтнув грудку в горлі.— Але я хочу спробувати.

— Твій перший раз? Позбуваєшся цноти, Френсисе?

— Можна сказати і так.

Він дивився на її груди, що тримали його, наче кролика в промені ліхтарика. Вона всміхнулася, закрила свій портфель і клацнула замком, немов спіймала там його цноту. Потім підвелась і повільно обійшла довгий стіл. Вона була вбрана у тісне чорне трико і просторий капковий жакет від Гарві Нікса — цієї одежі на ній Уркгарт раніше не бачив,— а наближаючись, розхристала жакет, виставивши свої тілесні принади. Він знав, що прийняв правильне рішення. Це буде добре для справи, гарантує постійну підтримку і безпеку, та й Мортіма зрозуміє, якщо тільки колись дізнається.

Саллі вже була поруч. Простягнула руку.

— Не можу дочекатися. Партнере.

Уркгарт підвівся, і вони потиснули одне одному руки. Він відчував торжество, усемогутність, ніби не існувало такої проблеми чи дилеми, яких він не міг би розв'язати.

Вона особлива жінка, ця американка, у неї майже британський норов, мов натякала його усмішка. Який несосвітенний англійський дурень, думала Саллі.

Розділ сорок п'ятий

Борода Браяна Редгеда довшала і рідішала, але його хватка типового Джорді[46], як і раніше, лишалася міцною. Інакше як би він так довго виживав, тримаючись у рангу старійшини ранкових радіопередач і запрошуючи на інтерв'ю нескінченну низку політиків, яких розбивав на пух і прах, не встигала ще охолонути їхня перша філіжанка кави? Він сидів у своїй студії у Будинку радіомовлення, наче відлюдник у своїй печері, що шукає якісь нематеріальні істини; стіл був захаращений брудними чашками, занедбаними нотатками і замараними репутаціями; ведучий сердито позирав на продюсера крізь каламутне віконце диспетчерської. Нагорі висів величезний старомодний настінний годинник з полірованого дуба, як у залі очікування на Британському вокзалі, і стрілка безжально цокала, просуваючись уперед.

— І от знову прийшов час нашого огляду ранкових газет — сьогодні в гостях постійний четверговий оглядач Метью Перис, який і розкаже нам новини. Королівська мантія, схоже, знову заплуталася, Метью.

— Так, Браяне. Наша доморощена відповідь на всі ці австралійські мильні опери сьогодні вранці отримала чергову серію з заплутаним сюжетом, але, здається, тут уже проглядаються ознаки кінцівки. Є припущення, що ми можемо втратити принаймні одного з ключових гравців, бо, за останнім вибірковим опитуванням, опозиція опинилася на десять пунктів позаду, і це може бути тою соломинкою, яка зламає карк опозиційному верблюду. Гордон Маккіллін навряд чи зрадіє тому, що його порівнюють з верблюдом, чи з волоцюгою, якщо вже на те пішло, проте він уже, певно, запитує себе, коли його спровадять на постійне мешкання до королівського підземного переходу. Може, йому там буде набагато комфортніше, ніж сьогодні в палаті общин. Але це саме редакційна стаття «Таймза» сколихнула всі інші видання на Фліт-стріт. «Час провести вибори, щоб очистити повітря?» — питає «Таймз». Ніхто не сумнівається, що зараз під пильним оком громадськості опиниться не лише Маккіллін, але й король. «Мірор» дивиться в корінь: «За нинішньої системи він може бути найбільшим нікчемою на все королівство — і при цьому царювати. Кажучи його ж словами, щось треба з цим робити». Та й усі інші газети демонструють не надто велику пошану. Ви не забули заголовок «Сана» усього кілька днів тому: «Совісний король»? Редактор «Сана», схоже, забув. Виходить, для королівської політики тиждень — довгий час. У решті газет теж чимало...

За кілька миль від Будинку радіомовлення, в офісі в Сіті, Лендлес вимкнув передачу. Світанок ще ледь займався в небі, а Лендлес уже був за своїм робочим столом. Його трудовий шлях почався з рознощика газет — з вісьмох років він бігав вулицями у пітьмі, тому що батьки не могли дозволити собі купити велосипед; він заповнював поштові скриньки і вловлював фігури в негліже й оголені тіла крізь недбало запнуті штори. Відтоді він набрав трохи ваги, та й мільйонами обріс, але звичка рано вставати, щоб заскочити інших зненацька, в'їлася намертво. З працівників у офісі була тільки одна людина — найстарша з трьох секретарок, які приходили рано. Тиша і її посивіле волосся допомагали Лендлесу думати. Він стояв над номером «Таймза», покладеним йому на стіл. Знову перечитував його, хрускаючи пальцями, намагаючись розшифрувати, що — і хто — стоїть за словами. Переставши хрустіти пальцями, він перехилився через стіл і натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку.

— Я знаю, ще рано, міс Макмун, і вони поки що заливають молоком пластівці й чухають свої королівські зади. Але спробуйте додзвонитися до Палацу...

Він на одну мить замислився, чи має порадитися з ними і прийняти їхню пораду. Але тільки на одну мить. Оглядаючи своїх колег, які зібралися за столом у Кабінеті, він відчував, що йому вже вривається терпець від їхніх нескінченних суперечок і сумнівів, від марних спроб знайти легку стежину, від постійних намагань піти на компроміс. Вони всі приїхали зі своїми червоними міністерськими теками, де були офіційні урядові документи і нотатки, які допоможуть державним мужам відстояти свою позицію або похитнути позицію колег. Колег! Лише Уркгартове керівництво, його авторитет не дозволяли їм опуститися до таких дріб'язкових чвар, що зганьбили б і дітей у садочку. В будь-якому разі, нотатки держслужбовців уже не потрібні, тому що держслужбовці ще не знають, що Уркгарт зараз змінить порядок денний.

Немає сенсу слухати їхню думку: вони всі жалюгідно передбачувані. Занадто рано, занадто необачно, занадто сумнівно, занадто велика шкода для інституту монархії — ось як вони скажуть. Забагато шансів, що вони позбудуться своїх міністерських шоферів до часу. О маловіри! Де їхній хребет, де їхня мужність? Їх треба нажахати так, щоб вони втратили свій політичний глузд.

Уркгарт зачекав, доки вони скінчать усміхатися й вітати одне одного зі сприятливими показниками соцопитування — на їхню користь! Він покликав канцлера казначейства повідомити, наскільки все буде жахливо, особливо після хаосу на ринках, який уже позбавив бізнесменів довіри. Тунель глибший і довший, ніж очікувалося, виголошував канцлер, а в кінці навіть не блимає світло, ще й бюджет у середині наступного місяця проїсть дірки в шкарпетках. Якщо у них лишаться шкарпетки.

Поки вони до нудоти пережовували ці огидні новини, він попросив міністра праці озвучити цифри. Шкільні канікули почнуться з 15 березня, і близько трьохсот тисяч випускників заполонять ринок праці — а перспективи працевлаштування видаються такими гостинними, як пащека відьми. Рівень безробіття перевищить два мільйони. Ще одна передвиборна обіцянка пролетіла. А потім він повернувся до звіту генерального прокурора про перспективи розгляду судової справи сера Джаспера Гарода. З лихоманки, у якій затремтіли один-двоє присутніх, Уркгарт запідозрив, що були й інші приватні пожертви, які ще не витягли на світ Божий серед — поки ще — сильних світу цього. У четвер, 28 березня, буде суд. Ні, розгляд навряд чи відкладатимуть, брудну білизну порозвішують уже за кілька днів від першого удару суддівського молотка. Сер Джаспер ясно дав зрозуміти, що не бажає терпіти муки сам-один.

У колег був такий вигляд, наче вони пливуть у переповненій плоскодонці в дев'ятибальний шторм, а промовець ще додав їм дискомфорту. Ходять наполегливі чутки, що Маккіллін хоче піти у відставку на Великдень. Тільки отой нікчема, міністр довкілля Дікі, забрав собі в голову, мовби це хороша новина; інші одразу побачили все як є: це надія опозиції на порятунок, на початок нового життя, на розрив з нісенітницями й невдачами Маккілліна, стрибок на тверду землю. Навіть останні йолопи бачили це — усі, окрім Дікі. Йому після виборів доведеться піти.

Тільки потому як у повітрі на кілька секунд повисла тиша, він кинув їм рятувальний круг, можливість виплисти на суходіл. Вибори. У четвер, 14 березня. Саме достатньо часу, якщо вони поквапляться й наведуть парламентський лад, щоб вистояти наступний шторм і не дати йому поглинути їх. Ні пропозицій, ні прохань висловити свої думки — просто натяк на його тактичну майстерність і причину, чому саме він є прем'єр-міністром, а не хтось із них. Значна перевага за соцопитуваннями. Розбрат в опозиції. Король — цап-відбувайло. План дій. А менш ніж за годину — аудієнція у короля з проханням підписати королівську декларацію. Чого ще їм потрібно? Так, він знав: час підтискає, але його має вистачити. Ледве-ледве.

Розділ сорок шостий

— Ваша величносте.

— Уркгарте.

Ніхто з них і не думав сідати. Король не подав жодного знаку, щоб запропонувати стілець, а Уркгарту було потрібно на своє повідомлення лише кілька секунд.

— У мене тільки одна справа. Я волію негайних виборів. На чотирнадцяте березня.

Король пильно глянув на нього, але не мовив жодного слова.

— Я вважаю, що заради справедливості мушу вам сказати: до урядового маніфесту входитиме пропозиція про створення парламентської слідчої комісії щодо монархії, її обов'язків і відповідальності. Я мушу запропонувати цій комісії низку радикальних обмежень діяльності, ролі й фінансування вас і ваших близьких. Виникло дуже багато скандалів і непорозумінь. Прийшла пора, щоб народ прийняв рішення.

Коли король відповів, голос його звучав напрочуд тихо і стримано.

— Мене ніколи не перестає дивувати, як можуть політики завжди виступати від імені народу, навіть виголошуючи найбезглуздішу брехню. Водночас якщо я, спадковий монарх, зачитаю Новий і Старий Заповіти, до моїх слів і тоді поставляться з підозрою.

Ця образа була промовлена неквапно, тому пойняла до серця. Уркгарт зверхньо всміхнувся, але не сказав ні слова у відповідь.

— Отже, що це — відкрита війна, так? Ви і я. Король і його Кромвель. Що ж сталося зі старовинною англійською чеснотою — компромісом?

— Я — шотландець.

— Отже, ви знищите мене, а зі мною — Конституцію, яка так добре слугувала нашій країні кілька поколінь.

— Конституційна монархія будується на помилковому понятті гідності й гарного походження. Хіба це моя провина, що у всіх вас — апетити й сексуальні запити козлів!

Король здригнувся, наче від поличника, й Уркгарт зрозумів, що, либонь, зайшов задалеко. А зрештою, що це важить?

— Я більше не турбуватиму вас, сір. Я просто прийшов повідомити вам про розпуск. Чотирнадцятого березня.

— Це ви так кажете. Але я не думаю, що ви це отримаєте.

У поведінці Уркгарта не було ознак тривоги: він знав свої права.

— Що за безглуздя?

— Ви очікуєте, що я просто зараз підпишу королівську декларацію.

— Оскільки у мене повне право на це.

— Можливо. А можливо, ні. Цікавий момент, вам не здається? Тому що у мене є права, які базуються на тих самих конституційних прецедентах: право давати консультації, радити й застерігати.

— Я й консультуюсь у вас. Давайте мені стільки порад, скільки вважатимете за потрібне. Застерігайте, погрожуйте — мені байдуже. Але це не може завадити вам розпустити парламент, як я вимагаю. Це право прем'єр-міністра.

— Будьте розсудливі, прем'єр-міністре. У мене це вперше, я новачок у цій ситуації. Мені треба порадитися, переговорити з кількома людьми, переконатися, що я чиню правильний конституційний крок. Я певний, що зможу виконати ваш запит... скажімо наступного тижня. Я ж небагато прошу, правда? Усього кілька днів?

— Це неможливо!

— Але чому?

— Ви ж не чекаєте, що я проводитиму вибори Страсного четверга — коли одні стоять навколішки, а інші вже лежать, готуючись до великодніх свят. Ніякого зволікання. Я не дозволю — чуєте!

Від холоднокровності й сліду не стало: Уркгарт стиснув п'ястуки й напружив ноги, наче збирався фізично кинутися на монарха. Замість затремтіти або відступити, король засміявся — крижаним, голосним, різким сміхом, який відлунював у високому склепінні.

— Ви вже пробачте мені, Уркгарте. Мій маленький жарт. Звісно, я не можу зволікати з вашою вимогою. Я просто хотів подивитися на вашу реакцію,— мовив король. М'язи обличчя досі розтягували губи в подобу усмішки, але в очах не було й натяку на тепло. У них стояв мороз.— Ви, здається, чомусь поспішаєте. Тому я мушу вам сказати: ваше завзяття допомогло мені виробити власне рішення. Бачите, Уркгарте: я зневажаю вас і все, що ви уособлюєте. Безжальний, невблаганний, абсолютно бездушний спосіб досягнення своєї мети. Я вважаю своїм обов'язком зробити все, що в моїх силах, щоб зупинити вас.

— Але ви не можете відкласти вибори,— похитав Уркгарт головою.

— Ні. Але я так само не можу змиритися з фактом, що ви знищили моїх друзів, мою родину, а тепер намагаєтеся знищити і мене, а заодно — і мою корону. Знаєте, Шарлотта, може, і не мудра жінка, але душа в неї, по суті, добра. Принцеса не заслужила на те, що ви зробили з нею. Не заслужив на це і Майкрофт,— він вичекав секунду-дві.— Бачу, ви навіть не вважаєте за потрібне сперечатися з цим.

— Я не можу прокоментувати. Ви нічого не доведете.

— Мені й не треба. Принаймні для себе. Бачите, Уркгарте: ви використали тих, кого я люблю, як ганчірку, об яку витерли чоботи, переходячи каналізацію. А тепер ви хочете розтоптати й мене. Я цього не дозволю.

— Тут ви нічого не вдієте. Після цих виборів корона більше ніколи не візьме участі в політичній грі.

— З цим, прем'єр-міністре, ми згоди дійшли. Мені довелося пройти через багато мук, щоб нарешті зізнатися самому собі, що всі мої діяння за останні місяці, всі мої ідеали, які я намагався плекати, всі мої ідеї, які я хотів поширювати,— що все це політика. На жаль, тут немає чіткої межі. Якщо я виступаю публічно — навіть про погоду,— це вже політика.

— Нарешті ми просуваємося вперед.

— Я — так. А от щодо вас я не певен. У мене є обов'язок, практично священний обов'язок — робити все, що в моїх силах, щоб оборонити корону. І я однаково відданий собі й тому, у що вірю. Але совісті незручно сидиться під сучасною короною. Ви про це подбали.

— Це люди про це подбають.

— Можливо. Але не чотирнадцятого березня.

Уркгарт роздратовано обтер рота долонею.

— Ви випробовуєте моє терпіння. Це буде чотирнадцятого березня.

— Не буде. Тому що вам доведеться відтягнути розпуск парламенту через одну несподівану перешкоду.

— Яку перешкоду?

— Білль про зречення.

— Ще один з ваших дурних жартів!

— Я не маю репутації жартівника.

— Ви зречетеся?

Уперше Уркгарт відчув, що втрачає опору. Підборіддя у нього зрадливо затремтіло.

— Щоб захистити корону і моє сумління. І щоб боротися з вами і подібними до вас у всі можливі способи. Це єдиний шлях.

Не було жодних сумнівів у серйозності, яка завжди була слабкістю цієї людини: король відзначався цілковитою нездатністю приховати свою чесність. Очі Уркгарта швидко закліпали: він намагався прорахувати політичні наслідки та шкоду, яку принесе йому навіть найменша затримка. Він усе одно переможе, так? Народний парламент проти корони. Уркгарт згоден на ще один тиждень затримки, навіть якщо вибори доведеться провести в Страсний четвер — годящий день для того, щоб король отримав заслужену кару. Хіба що... Господи, адже він не збирається замість Маккілліна очолити опозицію? Ні, це сміховинно.

— Яку роль ви плануєте зіграти у цій кампанії? — слова прозвучали невпевнено.

— Скромну. Хочу підкреслити питання, які мене хвилюють: злидні, брак можливостей для молоді. Занедбаність міст і природного довкілля. Я попрошу Девіда Майкрофта допомогти. В нього є схильність до спілкування з громадськістю, вам не здається? — Король змінився, звична напруга в обличчі ніби послабшала, пом'якшилася, монарха більше не терзали кошмари й докори сумління. Здається, він розважався.— Але те, що я робитиму, має бути зроблене належним чином. Я не вступатиму в особисте протистояння чи дебати з вами. Хоча інші, я підозрюю, будуть не такі вибагливі.

Він простягнув руку до кнопки, схованої за драпрі, й натиснув. Майже миттєво двері відчинилися, і до кімнати зайшов Бенджамін Лендлес.

— Ви!

— Я,— кивнув Лендлес.— Давно не бачилися, Френсисе. Здається, ціле життя минуло, це було наче в іншому світі.

— Дивна парочка. Король і такий худорідний горлоріз, як ви.

— Біда навчить.

— Схоже, ви збираєтеся публікувати і поширювати королівські мудрування.

— Можливо, Френсисе. Але це не виключає й інших важливих новин.

Уперше Уркгарт помітив, що Лендлес тримає щось у руці... стос папірців?

— Фото, Френсисе. Ви ж знаєте про фото, так?

Лендлес простягнув їх Уркгарту, ніби пропонуючи чашу цикути. Той вивчав ці світлини у повній тиші, неспроможний поворушити язиком, навіть якби й знайшов слова.

— Здається, останнім часом багато таких сенсацій, ви згодні, сір? — зронив Лендлес.

— На жаль,— озвався король.

— Френсисе, ви, звісно, упізнаєте свою дружину. А інший, який унизу — даруйте, нагорі на тій світлині, яку ви зараз дивитеся,— італієць. Можливо, ви знайомі. Співає, чи ще якась така дурня. І як слід не засмикує фіранок.

В Уркгарта затремтіли руки, аж він ледь не випустив фотографії. З гнівним вигуком він зіжмакав їх у кулаці та жбурнув через кімнату.

— Я зречусь її. Народ зрозуміє, співчуватиме. Це не політика!

Король не зміг стримати презирливого пирхання.

— Від щирого серця сподіваюся, що так і буде, Френкі,— провадив Лендлес.— Але маю сумніви. Народ навряд чи їстиме цю кашу, коли дізнається і про ваші походеньки на стороні.

— Тобто? — в очах Уркгарта майнув зацькований вираз.

— Тобто є одна молода приваблива леді, яку не лише бачили на Даунінг-стріт, відколи ви там, а вона ще й зірвала нещодавно чималий куш на валютних операціях. Хтось може подумати, що вона щось — чи когось — знала. Чи ви і її зречетеся?

Щоки у прем'єр-міністра раптом запали, слова ледь звучали, мовлені тремтливими вустами.

— Якого чорта?.. Звідки ви можете знати...

Величезне ручище, схоже на ведмежу лапу, лягло Уркгарту на плечі, й Лендлес понизив голос до змовницького шепоту. Наче за командою, король відійшов до вікна й розвернувся до них спиною, увесь поринувши у споглядання власного парку.

— Дозвольте відкрити вам маленький секрет, старий приятелю. Бачте, вона була й моєю партнеркою, не тільки вашою. Мушу вам подякувати. Пречудово вийшло з цими валютними коливаннями, я саме вчасно скинув фунти стерлінгів.

— У цьому не було потреби,— здивовано зойкнув Уркгарт.— Досить було звернутися до мене...

Лендлес уважно оглянув його з голови до ніг.

— Нє-а. Боюся, ви не мій типаж, Френсисе.

— Чому, Бене? Чому ви таке робите зі мною?

— А скільки причин вам треба? — Лендлес підніс руку, загинаючи товсті пальці.— Тому що ви явно насолоджувалися, обходячись зі мною, як з непотребом. Тому що прем'єр-міністри приходять і йдуть, і ви скоренько підете, а королівська родина лишається,— він кивнув величезною головою на короля.— А головним чином тому, що він підтримує мене — такого як є — Бузувіра Бенджаміна з Бетнал-Ґріну — і не морщить носа, бачачи мене, тоді як для вас і вашої аристократичної всемогутньої дружини я не надто хороший,— сказав Лендлес і перевернув долоню так, що пальці стали нагадувати кігті.— Отже, я міцно тримаю вас за яйця.

— Чому? Ох, чому? — досі стогнав Уркгарт.

Лендлес стиснув кулак.

— Тому що вони тут, Френсисе. Тому що вони тут,— хихикнув він.— До речі про яйця: є у мене для вас добрі вісточки про Саллі.

Уркгарт лише звів сумні очі.

— Вона вагітна.

— Не від мене! — видихнув Уркгарт.

— Ні, не від вас,— голос, який доти звучав зверхньо, тепер був одверто глумливий.— По-моєму, ви взагалі не чоловік, ні в чому.

То він і про це знає! Уркгарт відвернувсь од свого супротивника, намагаючись приховати приниження, проте Лендлес не зупинявся.

— Вона пошила вас у дурні, бо дурнем ви і є, Френкі. І в політиці, і в ліжку — та скрізь. Вам не слід було використовувати її. У неї і розум, і краса, а ви цим знехтували.

Уркгарт трусив головою, як пес, що бажає позбутися незручного нашийника.

— У неї тепер новий бізнес, нові клієнти, новий капітал. І новий чоловік. Для неї настало інше життя, Френкі. А ще вона вагітна... ну, ви ж знаєте, як жінки ставляться до такого. Точніше, ви не знаєте, то повірте мені на слові. Вона — незвичайна і дуже щаслива леді.

— Хто? Кому вона...— здавалося, він не міг закінчити.

— Кому вона віддала перевагу? — Лендлес хихикнув.— Ви ідіот. Досі не розумієте — не розумієте?

Уркгарт наче змалів, плечі обвисли, а рот роззявився. Він не міг, не хотів прийняти почутого.

Тріумфальний вираз залив гумове обличчя видавця.

— Я переміг вас у всьому, Френкі. Навіть із Саллі.

Уркгарта охопило нездоланне, примітивне бажання відповзти подалі, в темне місце — куди завгодно, щоб поховати своє приниження чимшвидше і чимглибше, але він не міг піти — ще ні. Була ще одна річ, яку він спершу мав зробити. Може, це останній шанс виграти трохи часу. Він спробував випростати плечі й повільно рушив через усю кімнату, доки не підійшов зі спини до короля. Обличчя Уркгарта перекосилося від зусилля, і він зробив глибокий вдих.

— Сір, я передумав. Я знімаю своє прохання щодо розпуску.

Король різко розвернувся на підборах, як офіцер на параді.

— О, правда, прем'єр-міністре? Яка прикрість, бо я вже дав справі хід, розумієте. Прем'єр-міністр має право вимагати виборів, у Конституції це чітко зафіксовано. Але як не намагаюся, не можу пригадати, де там сказано, що йому дозволено відкликати своє прохання. У будь-якому разі, це я розпускаю парламент і підписую королівську декларацію, і саме це я і збираюся зробити. Якщо ви вважаєте мої дії незадовільними за Конституцією чи з особистих причин, я впевнений, що можу покластися на ваше голосування під час дебатів щодо зречення.

— Я знімаю свої пропозиції щодо конституційної реформи,— знеможено виголосив Уркгарт.— Якщо потрібно, я принесу публічні вибачення за всі... непорозуміння.

— Це гідна пропозиція з вашого боку, Уркгарте. Нам з містером Лендлесом не доведеться вимагати цього. Я волів би, щоб ці вибачення були принесені, коли ви оприлюдните Білль про зречення.

— Але в цьому нема потреби. Ви перемогли. Ми можемо відкрутити годинник назад...

— Ви досі не розумієте, ні? Я збираюся зректися престолу, хочете ви цього чи ні. Я не створений для цього, не маю потрібних рис, не маю стриманості, належної королю. Я змирився з цим. Моє зречення захистить корону і подіє набагато ефективніше, ніж якби я намагався нетерпляче пробиватися крізь каламутний вир Конституції. Мого сина вже вирядили сюди, й оформлюються документи про регентство. Він терплячіший, ніж я, молодший, гнучкіший. У нього буде більше можливостей вирости великим королем, яким не стати мені,— він указав на себе.— Для мене як людини це найкраще. І це також у дідька найкращий спосіб, який я зміг вигадати, щоб знищити вас,— він указав пальцем на Уркгарта,— і все, що ви уособлюєте.

В Уркгарта тремтіли губи.

— Колись ви були ідеалістом.

— А ви, містере Уркгарт, колись були політиком.