Хід королем

Розділ дев'ятнадцятий

Розділ двадцятий

Передбачалося, що на Новий рік буде бал-маскарад, але Стемпер відмовився брати участь. Уперше за політичну кар'єру люди почали його впізнавати, запобігати перед ним, що свідчило про його нібито значущість, і винуватити лише себе, якщо він раптом знудиться за розмовами з ними. Та хай йому грець, він не згодиться напнути якийсь карикатурний капелюх, щоб тільки догодити господині. Леді Сьюзан Кассар на прізвисько Деккі була дружиною провідного директора ВВС. Увесь рік він проводив, намагаючись зробити так, щоб мізерний бюджет його корпорації покривав його зобов'язання, у той час як дружина безперервно будувала плани, як би викинути половину його платні за одним разом, улаштувавши всім відоме помпезне святкування Нового року. Екстравагантність її гостинності відповідала переліку гостей, який вона складала на комп'ютері цілий рік, щоб пошанувати всіх найвідоміших сильних світу цього, щоб нікого не оминути. Подейкували, буцімто щоб ти потрапив до переліку, недостатньо просто пограбувати банк — тебе мусять зловити і публічно розпізнати як злочинця, ще й бажано транслювати все це на ВВС. Стемпера включили тільки після повторного перерахунку гостей. Деккі (так її звали на честь декольте, яким вона славилася відтоді, як буквально підлітком вискочила за першого зі своїх трьох чоловіків) вирішила, що запрошення було помилкою, щойно побачивши Стемпера у не надто вибагливому костюмі — у смокінгу. Вона до нестями обожнювала маскаради, бо ці події дозволяли сховати очі й перебувати в постійному пошуку нових жертв, у цей час зосереджуючи увагу гостей на своєму декольте. Заколотники на вечірках їй не подобалися, особливо ті, які бріолінять волосся. Демонстративно і якомога голосніше вона привітала Стемпера, наче зірку телевізійної мильної опери, яка щойно вийшла з наркологічної клініки, а подумки присяглася не запрошувати його наступного року, якщо тільки він не стане принаймні міністром внутрішніх справ. Невдовзі вона вирушила на полювання на більш піддатливу дичину, агресивно тріпочучи маскою, щоб прокласти прохід у натовпі.

Уже наближалася північ, коли Стемпер помітив перед собою дебелу постать Браяна Бринфорда-Джонса у брижах убрання Сміхотливого Кавалера[22].

— Тіме! Радий тебе бачити!

— Привіт, Бі-Бі-Джею. Не помічав тебе тут.

— Це готова стаття для «Денника». Голова партії прийшов замаскованим під живу людину.

— Треба на першій сторінці бодай згадати.

— Ні, тільки якщо ти зіллєш інформацію, старий друже. Пробач, забув. Слово «злити» нині не належить до улюбленої лексики в урядових колах.

Інші гості насолоджувалися пікіруванням, хоча в Стемпера було відчуття, що він на других ролях. І це відчуття йому не смакувало. Він відвів редактора вбік.

— А от стосовно витоку, старий друже, розкажи-но мені. Хто був той покидьок, який злив промову короля? Мені цікаво.

— Звісно, цікаво. Та, знаєш, я не можу розкривати журналістських джерел,— Бринфорд-Джонс зловтішно реготнув, але в кутику його рота зачаїлася нервозність.

— Так, певна річ. Але наше неофіційне розслідування приречене: коли Різдво мине, шансів не лишиться. Тому зізнайся — між друзями. Дуже близькими друзями, не забувай. То хто це був?

— Ніколи! Комерційна таємниця, знаєш.

— Я дуже добре поводжуся з комерційними таємницями. Хіба ти вже забув?

Редактор зніяковів.

— Слухай, Тіме, я підтримаю тебе в усьому, в чому лише зможу, ти же знаєш. Але джерела... Це скарби корони. Журналістська чесність і все таке.

Темні очі Стемпера яскраво спалахнули. Зіниці звузилися настільки неприродно, що Бринфорд-Джонсу здалося, нібито вони його пронизують.

— Отже, ми просто не зрозуміли один одного, Бі-Бі-Джею...

Гомін навколо них раптом притих: всі застигли, очікуючи на подзвін Біг-Бена, як оголосили по радіо. Стемперу довелося понизити голос до шепоту, але не настільки, щоб Бринфорд-Джонс був упевнений, що інші не можуть цього розчути, якщо захочуть.

— Чесність буває різна за формою і розміром, але вона точно не твого розміру й не влітає у відчинене вікно вбиральні. Не ухиляйся.

Запала мертва тиша, коли коліщата величезного годинника стали крутитись і обертатись. Редактор м'явся.

— Правда, я не можу бути впевнений. Серйозно. У «Кроніклі» перші це отримали. Ми лише підспівували й передруковували.

— Але.

Очі Бринфорд-Джонса нервово забігали по кімнаті, не зупиняючись на жодному об'єкті. Вступний подзвін надав йому певного прикриття. Однак цей курвин син не збирався його відпускати.

— Але. Репортаж написав їхній придворний кореспондент, який у хорошому контакті з Палацом. Коли ми робили запит на Даунінг-стріт і в інші урядові відомства, то нас зустріли обуреними вигуками і збентеженням.

— А що з Палацу?

— Нічого. Ні спростування, ні обурення. Ні підтвердження, звісно. Я сам говорив з королівським прес-секретарем Майкрофтом. Він сказав, що перевірить і мені передзвонить, як щось дізнається, але так і не подзвонив. Він знав: якщо нема достатньо авторитетного спростування — ми надрукуємо.

— Отже.

— Це йшло з Палацу. Від короля або від когось із його веселих хлопців[23]. Мабуть. Вони могли це спинити. І не стали,— він спітнів, витираючи рожеве чоло хусткою, засунутою за мережану манжету на рукаві свого кавалерського строю.— Христе-Боже, Тіме. Не знаю напевно.

Ударив Біг-Бен, і з кімнати озвався відлунням галас гулянки. Стемпер нахилився, змушений кричати просто у вухо:

— Ти не розповів мені нічого, окрім пліток, і твоя чесність незаплямована. Бачиш, як це легко, га, старий друже? — Стемпер міцно стиснув руку редактору, з дивовижною силою для такого вузькоплечого та вутлого.

— «І мир всім на землі», еге ж, Тіме?

— Не клей дурня.

У барі, що був заледве за дві милі від вечірки леді Сьюзан, Майкрофт теж зустрічав Новий рік. Було легко, надто легко скотитися в хандру. У цю пору року, самотою. Кенні далеко. Порожній незатишний будинок. Але Майкрофт не жалів себе. Навпаки: він почувався краще, впевненіше, чистіше, ніж колись на його пам'яті. Це почуття здивувало його, але немає нічого тяжчого, аніж займатися сексом, удаючи, що це кохання, хоча насправді ніякого кохання там і близько нема — і він збагнув, що все подружнє життя його обтяжувало. Натомість із Кенні Майкрофт почувався здивованим, враженим з того, що йому пропонували робити, але — геть не заплямованим. Усе пообіддя він блукав квартирою Кенні, читаючи його поштові листівки, слухаючи його платівки, натягнувши його капці та один з його улюблених джемперів, намагаючись діткнутися до нього в будь-який можливий спосіб. Він ніколи не закохувався і був занадто старий, щоб дивитися затуманеним поглядом, але відчував до Кенні таке, чого не відчував до жодної іншої людини. Він не знав, чи це кохання, проте, чорт забирай, він відчував величезну вдячність до Кенні за співчуття, за розуміння, за натуральність. Натуральність! Майкрофт усміхнувся, наче насолоджуючись власним жартом.

Бажання взяти бодай частку від Кенні в новорічну ніч й погнало його знову до того місця, де вони вперше зустрілися. Цього разу клуб був забитий, ряхтів мигалками, а ді-джей з фарбованими у пурпур вусами постійно міняв музику на дискотеці. Майкрофт тихо сів у закутку, насолоджуючись видовищем. Троє дуже молодих юнаків спортивної статури показували шоу, надимаючи повітряні кулі, що змушувало їх знімати дедалі більше одягу, але «буде й більше», як ді-джей пообіцяв з ентузіазмом. Майкрофт хвилювався, чи не причепиться до нього хтось, намагаючись зняти,— «ці гейки такі хвойди», одного разу під'юдив його Кенні. Майкрофт не знав, чи зможе дати з цим раду, але ніхто й не намагався причепитися. Він явно був у своїй тарілці — наодинці з самим собою та з пляшкою мексиканського пива з лаймом,— і, в будь-якому разі, Майкрофт був років на десять старший, ніж інші відвідувачі бару. Дідусь заслужив на спокій.

Вечоріло, темніло, і компанія ставала дедалі галасливішою. Люди стояли в черзі, щоб провокаційно сфотографуватися з одним з артистів шоу — трансвеститом, який після півночі мав виступити в кабаре. Практично невидимі в іншому кінці зали, чоловіки зникали з тісняви танцполу, щоб знову з'явитися за кілька хвилин — аж сяючи, розморені та у зім'ятому одязі. Майкрофт вирішив, що йому байдуже те, що відбувається під миготливим світлом на цій дискотеці, він задоволений зі свого невігластва. Лишалося кілька дверей, увійти до яких він був ще не готовий.

Північ наближалася. Тиснява збільшувалася. Усі штовхалися, танцювали, крадькома цілувалися, вичікували. Звучало радіо. Біг-Бен. Один чоловік уже розчулився: сльози стікали в нього по щоках, скрапуючи на футболку, але це були, вочевидь, сльози щастя. Атмосфера була тепла й емоційна, усі пари взялися за руки. Майкрофт уявляв Кенні. Потім пробило дванадцяту, всі пожвавилися, і в барі змішалися повітряні кульки, серпантин, балада «Старий добрий час»[24] і пристрасні обійми. Невдовзі ці обійми стали менш пристрасними і більш розкутими: всі на дискотеці, здавалося, гралися, цілуючи один одного в губи під музику. Хтось — один чи двоє — спробували зробити це з Майкрофтом, але він з усміхом кокетливо відмахнувся. Поряд з ним виникла ще одна тінь, нахиляючись для поцілунку,— огрядний чоловік у шкіряному жилеті: одну руку незнайомець поклав Майкрофту на плече, а другою обіймав молодика, нездорового з лиця, погано і похапцем поголеного.

— Ми знайомі?

Майкрофта наче мороз скував. Хто, до дідька, може його тут знати?

— Не хвилюйся, старий. Не бійся. Мене звати Марплз, Тоні Марплз. Друзі називають мене «леді Клариса». Ми влітку познайомилися на вечірці в саду в Палаці. Ти, вочевидь, не впізнав мене у вечірньому вбранні.

Він почав пригадувати. Це обличчя. Щетина згори на щоках, яку не зачепило гоління. Масні губи та кривий передній зуб, піт у ямочці на підборідді. Тепер він згадав.

— Ви не?..

— Член парламенту від Даґенема. А ти Майкрофт, прес-секретар короля. Не знав, що ти з дівчаток.

Прищавий молодик і на шістнадцять не виглядав, ще й мав щось жовте між зубами. Майкрофт відчув, що йому зле.

— Не хвилюйся, кралечко. Я не з жовтої преси абощо. Якщо ти це приховуєш, то я не розголошу твого трагічного й темного секрету. Всі дівчатка ж тепер — одна команда, так? Щасливого Нового року! — у Марплза в горлі забулькотіло від сміху, і він нахилився поцілувати Майкрофта. Щойно масні слиняві губи потягнулися до нього, як Майкрофт усвідомив, що ось-ось виблює, і в нападі розпачу метнувся, відштовхуючи члена парламенту, до дверей.

Там, надворі, періщила злива, а він лишив у барі своє мохерове пальто. Він змерз і невдовзі змокрів до рубця. Але це не мало значення. Успішно позбувшись присмаку жовчі й очистивши легені свіжим повітрям, він вирішив, що пальто — найменша його проблема. Сидіти під одним дахом з такими створіннями, як Марплз... ні, краще вмерти від пневмонії, ніж повернутися й забрати одяг.

Розділ двадцять перший

Вона пильно роздивлялася його обличчя. Воно втратило свою осяйність і енергію. Під очима були набряки, літ наче додалося, високе чоло прорізали зморшки, губи стали сухими і нееластичними, щелепа провисла. Повітря було просякнуте цигарковим димом.

— Ви переїжджаєте сюди, вважаючи, що з власної волі можете змінити світ. Але він просто змикається навколо вас, доки ви не відчуваєте: виходу немає. Це нагадує вам, що ви смертні.

Він більше не був прем'єр-міністром, який вивищується понад усіма. Вона бачила просто людину, як і всі інші, з тягарем бід на плечах.

— Місіс Уркгарт немає?..

— Ні,— відповів він, поміркував — і збагнув, що може справити хибне враження. Він подивився на неї понад своєю склянкою віскі.— Ні, Саллі. Це не те. Це не зовсім те.

— Тоді що?

Він поволі знизав плечима, ніби його м'язи боліли від невидимого тягаря.

— Зазвичай я не піддаюся сумнівам. Але трапляється, коли все, що ви запланували, здається, вислизає, як пісок між пальців, і що більше ви за це чіпляєтеся, то більше це стає невловимим і незримим,— він запалив ще одну цигарку, спрагло вдихаючи їдкий дим.— Як-то кажуть, останні два тижні були ще ті.

Він довго мовчки дивився на неї крізь свіжий блакитний дим, що висів, наче церковний ладан. Вони розмістилися в двох шкіряних кріслах його кабінету, була вже одинадцята, і в кімнаті стемніло, а світло струменіло тільки від двох торшерів і, здавалося, обіймало присутніх, утворюючи маленький світ і відрізаючи їх від того, що лежало в пітьмі за дверима. Вона відчула, що він уже хильнув кілька склянок віскі.

— Я вдячний за можливість розвіятися.

— Розвіятися від чого?

— Ви і в цьому бізнес-леді!

— Або циганка. Що вас турбує, Френсисе?

Його почервонілі очі вп'ялися в неї, наче Уркгарт роздумував, наскільки можна їй довіряти, намагаючись зазирнути їй глибоко в душу, щоб з'ясувати, які думки ховаються за фасадом скромності. Він не побачив жіночої сентиментальності — натомість роздивився стійкість, твердість. Саллі добре, дуже добре приховувала свою сутність. Вони були обоє рябоє. Він знову вдихнув повні груди нікотину — зрештою, що йому втрачати?

— Я думав провести вибори в березні. Тепер уже не хочу. Не можу. Це все, певно, скінчиться катастрофою. І хай Бог береже короля.

Він не міг приховати ні гіркоти, ні справжніх мук від її реакції. Він очікував, що вона буде вражена, здивована одкровенням про його плани, але, здається, співрозмовниця виказувала емоцій не більше, ніж якби вивчала новий рецепт.

— Король не балотується на виборах, Френсисе.

— Ні, але опозиція ховається у його тіні, яка видається доволі довгою. А ми... на вісім пунктів відстаємо? І все через одного наївного перерізувача стрічок.

— І ви не можете боротися з опозицією, не борючись із королем?

Він кивнув.

— Тоді в чому проблема? Ви були готові напасти на нього ще до Різдва.

Погляд у нього був сумовитий.

— Я намагався його заткнути, а не знищити. Але програв. Пам'ятаєте? Через просту дурну промову. Тепер його слова стали зброєю на полі бою між парламентарями, а я не можу дискредитувати їх, не дискредитувавши короля.

— У вас і немає потреби знищувати його — просто знищте його популярність. Громадський діяч популярний доти, доки в нього високий рейтинг, а це можна підкоригувати. Принаймні тимчасово. Це не підійде?

Уркгарт ковтнув ще віскі, пильно роздивляючись її тіло.

— О циганко, у тебе в грудях вогонь. Але я вже раз на нього наскочив — і програв. Я не можу дозволити собі програти вдруге.

— Якщо те, що ви говорите про вибори, правда, то, мені здається, ви не можете дозволити собі не протистояти йому. Він лише людина,— наполягала вона.

— Ви не розумієте. У спадковій системі людина — це все. Ви всі Джорджі Вашингтони, ви, американці,— він сказав це зневажливим тоном, поринувши у свою склянку.

Вона проігнорувала сарказм.

— Ви маєте на увазі того Джорджа Вашингтона, який став старим, впливовим, багатим — і вмер у своїй постелі?

— Монарх — це великий дуб, під яким ми всіх знаходимо прихисток...

— Вашингтон рубав дерева ще хлопчиком.

— Напад на монархію може перетворити електорат на лінчувальників. І повиснуть тіла — моє тіло — на найвищому гіллі.

— Якщо ви не обчухраєте гілля.

У них тривала словесна дуель: випад — і парирування, парирування — і випад, автоматичні відповіді, що вилітали з відточених розумів. І лише коли Уркгарт зробив паузу, щоб поміркувати, а поглядом пробіг по ній, вона відчула, як зникає його напруга, наче хміль почав розтоплювати скло. Вона відчувала його погляд, що блукав від литок до колін, милувався талією. Потім його очі затрималися на її грудях, наче роздягаючи, знімаючи одежу шар за шаром, і Саллі збагнула, що його розслаблення вже змінилося на нову напругу. Він перетворювався з жертви на мисливця. Це повернуло йому відчуття сміливості, керівництва, щойно потекла по жилах енергія свіжих ідей і стерла зморшки зневіри, які були обступили йому очі. У цьому маленькому світляному колі, що осявало крісла, Уркгарт почав підніматися над власними проблемами і відчувати, що може взяти себе в руки. Наче повернувся на свою честерфілдську софу. Коли нарешті його думки пройшлися всім її тілом і їхні очі зустрілися, Саллі всміхалася — злегка насмішкувато, докірливо, але не знеохотливо. Його уява зробила масаж її тіла, і воно відповіло на це. Уркгарт просяяв.

— Почати битву з монархом — це буде...

— Конституційно неправильно? — спровокувала вона.

— Політично неправильно. Як я вже пересвідчився на власній шкурі. Промова короля дала йому високий старт, а я не можу дозволити собі знову бути поміченим у публічній суперечці з монархом...— він витончено вигнув брову. Співрозмовниця ніколи ще не бачила, щоб брова вигиналася так пристрасно.— Але, можливо, ви маєте рацію. Якщо мені відмовлять у високому старті, завжди є низький.

Тепер Уркгарт знову пожвавився, по тілу пішов трепет, і вона відчула його енергію та нові сподівання.

— Спадкова монархія — це інститут, який не вкладається в жодні логічні рамки. Опіум, який впорскується в маси час до часу, щоб їх угамувати, щоб наповнити їх гордістю й пошаною, щоб примусити їх до відданості, не викликаючи забагато питань.

— Хіба не в цьому суть традицій?

— Проте щойно починають ставити питання про спадкову систему, логічно її підтримувати важко. Всі ці близькоспоріднені шлюби й ізоляція, князівські палаци та привілеї... Усе це чуже сучасному світу. І ставиться під сумнів тими, хто позбавлений привілеїв. Звісно, не може бути й мови, щоб я очолив такі нападки. Але якщо такі нападки почнуться...

— Король помер! Хай живе прем'єр-міністр!

— Ні, не заходьте так далеко! Ви говорите революційні речі. Якщо ви починаєте рубати найбільше дерево в лісі, ви ж не знаєте, скільки ще впаде разом з ним.

— Але, може, і не треба рубати,— провадила вона, підхоплюючи його думку.— Може, просто вкоротити його. Щоб опозиція не могла сховатись у тіні.

— І щоб не було гілля, на якому б мене лінчували.

— І щоб найсвітліший король більше не гавкав? — усміхнулася вона.

— Можна сказати і так,— він схвально кивнув.

— Рубати не голову, а радше... кінцівки?

— Можна сказати і так, Саллі. Але, як прем'єр-міністр, я не можу прокоментувати.

Він широко розвів руками, й обоє почали сміятися. Вона подумала, що чує далекий звук нагострюваної сокири.

— Ви мали на увазі якісь конкретні кінцівки?

— У нашої обожнюваної королівської родини є багато гілок. До деяких легше дотягнутися, ніж до інших.

— Король і його родина почуваються ніяково, стривожено, в облозі. Суспільна увага тягнеться в темні закутки Палацу. Ореол самого короля і його слів потьмянів, а мотиви дискредитовані. І це ще й підтверджується одним-двома опитуваннями? З правильними питаннями, еге?

Зненацька його обличчя напружилося. Він перехилився через стіл і рішуче поклав їй руку на коліно. Набагато вище коліна, ніж це було необхідно. Пальці були тверді від напруження, і вона відчувала запах віскі, яким відгонив його подих.

— Боже, але ж це небезпечно. Ми зазіхаємо на сотні років історії. Тузінь за лаштунками через звичайнісіньку промову принизила мене. Якщо це перетвориться на публічну бійку між мною і королем, то вороття не буде. Якщо я програю, мені кінець. І всім, хто був зі мною.

— Але якщо вас у березні не оберуть, ви все одно труп,— вона накрила його руку своєю, лагідно зігріваючи, масажуючи долонею і пестливими пальцями, щоб пом'якшити напругу, заохочуючи його близькість.

— Ви б ризикнули? Заради мене?

— Просто вимовте «будь ласка», Френсисе. Я ж казала: усе, що вам завгодно. Що завгодно. Просто вимовте «будь ласка»,— вона перевернула його руку долонею вгору й почала погладжувати її кінчиками пальців. Ніс її тремтів.— І ви ж умієте вимовляти «будь ласка», правда?

Він простягнув другу руку, щоб приборкати чуттєвість її пальців. У них не можуть лишатися винятково професійні стосунки, якщо вони планують атаку на короля. Забагато поставлено на карту. Уркгарт розумів, що повинен домогтися від неї глибокої, особистої відданості, прив'язати її до себе.

— За цими дверима — державні службовці. І нема замка...

Вона зняла окуляри і труснула волоссям. У світлі лампи воно сяйнуло, наче небо опівночі.

— Життя повне ризиків, Френсисе. А ризик, на мою думку, тільки все покращує.

— Покращує життя?

— Певні його моменти. Готовий до ризиків, Френсисе?

— З королем? Бажано, щоб їх було поменше. А з тобою...

І вона вже опинилася в його обіймах.

Розділ двадцять другий

Уркгарт не любив опери, але перебування на посаді прем'єр-міністра залучило його до багатьох речей, яких він не сприймав. Двічі на тиждень ходити на бійню на «Час питань до прем'єр-міністра». Виявляти привітність до президентів, які навідуються в гості, усміхатися чорношкірим, які, називаючись борцями за свободу колоній, призвели свої країни до зубожіння і диктатури і яких, наскільки Уркгарт пам'ятав, за його молодості інакше не називали, окрім як несамовитими зарізяками. Дослухатися до вхідних дверей так званих приватних апартаментів на Даунінг-стріт — дверей без замка, постійно прочинених, куди цивільні службовці заходили юрмами, безупинно несучи йому червоні міністерські кейси і документи. Ставши прем'єр-міністром, він виявив, що в цьому статусі не має де сховатися.

Мортіма вимагала, щоб він прийшов на прем'єру нової опери, і так наполягала, що довелося поступитися, хоча сили не було слухати ні Яначека, ні сорок хористів, які, здається, співали на сорок різних ладів, і всі водночас. Мортіма завмерла, не спускаючи очей з тенора, який намагався повернути кохану з царства мертвих. Достеменний лідер ліберальної партії, майнуло в думках в Уркгарта.

Стемпер теж хотів, щоб він прийшов, і навіть замовив ложу. Всі, хто може дозволити собі триста фунтів за місце, сказав він, варті, щоб з ними зустрітися. Він домовився з керівництвом, щоб про присутність Уркгарта повідомили всіх доброчинців оперного театру, а протягом тижня їх неодмінно запросять на Даунінг-стріт на прийом — надішлють неясно сформульований лист про майбутню підтримку мистецтв, а телефоном попросять грошей.

І там був Альфредо Монделлі, голова в якого була схожа на електричну лампочку: кругла, кощава і геть без волосся, з очима, які вилізали з орбіт, наче краватка його вечірнього костюма була зав'язана надто туго. Італійський бізнесмен сидів з дружиною поряд зі Стемпером і Уркгартом — судячи з того, як він совався, він теж знудився до краю. Декілька нескінченних хвилин Уркгарт намагався забути про музику, роздивляючись позолочені жіночі фігури, які переслідували гіпсових херувимів навколо склепінчастої стелі, а поруч з ним рипіння стільця Монделлі ставало дедалі настирливішим. Коли нарешті почався антракт, то для всіх настало звільнення; неймовірно піднесені Мортіма і синьйора Монделлі помчали до вбиральні, дозволивши трьом чоловікам відкоркувати пляшку марочного «Боллінже».

— Шкода псувати бізнес такими задоволеннями, як ви гадаєте, синьйоре Монделлі?

Італієць потер затерплі сідниці та стегна, повертаючи їх до життя.

— Коли Господь роздавав свої дари, прем'єр-міністре, і серед них музикальний слух, на мене 'го не вистачило.

Його англійська була вправна, а вимова — повільна, виразно нагадуючи стиль бістро в Сохо[25].

— Тоді нам варто використати антракт як слід, перш ніж знову зажити чергову дозу культури. Ближче до справи. Чим я можу вам допомогти?

Італієць вдячно кивнув.

— Гадаю, містер Стемпер уже вам каав, я гордий бути 'дним з провідних виробників екологічно чистої продукції в нашій країні. Для половини Європи я «містер Зелений». У мене працюють десятки тисяч людей, ц'лі товариства залежать від мо'о бізнесу. Великий науково-дослідний інститут у Болоньї назвали на мою честь...

— Вітаю.

Уркгарт упізнав цю латинську схильність до перебільшення. Монделлі керував компанією, яка хоч і була чималою за італійськими мірками, проте не сусідувала в одному переліку з провідними й набагато потужнішими мультинаціональними корпораціями.

— Але тепер, тепер над цим усім нависла загроза, ваша високоповажносте. Бюрократи, які нічого не тямлять ні у бізнесі, ні у житті. Вони тероризують усе, шо я збудував,— пристрасть у голосі промовця дужчала, і шампанське вихлюпувалося через вінця його келиха.— Ці дурні бамбіні в Євросоюзі з їхніми проектами технічного регламенту. Ви зна'те, за два роки вони хочуть змінити старий спосіб, у який ми позбуваємося хімічних відходів...

— Яким чином це стосується вас?

— Містере Укат...— він вдавано закашлявся.— Це ті хімічні відходи, які я ціле життя намагаюся вилучити зі своєї продукції. З того, у що ви загортаєте їжу, в чому ви миєтеся, у що вдягаєтеся, з паперу, на якому пишете. Це я роблю їх екологічно чистими, вилучаючи...— він змахнув короткопалою рукою і зробив гримасу, ніби виступає на сцені,— вилучаючи з них кляті хімічні речовини. Що, ну що тепер я маю з ними робити? Уряд запускає АЕС і закопує ядерні відходи, а бізнесменам так не мо'на. Нам більше не дозволяєсся ні закопувати побічні продукти, ні просто спалювати або ховати на дні океану. Ті bastazdi у Брюсселі навіть хочуть заборонити мені вивозити відходи в пустелі країн третього світу, і неважливо, що населення там голодує та конче потребує прибутків. Африканці голодуватимуть, італійці голодуватимуть, моя сім'я голодуватиме. Це божевілля якесь! — він одним великим ковтком осушив келих шампанського.

— Даруйте, синьйоре Монделлі, але хіба всі ваші конкуренти не в такому самому становищі?

— Моїх конкуренти — переважно німці. У них досить назбираєсся дойчмарок для інвестицій, щоб знищувати хімічні відходи, як заманеться бюрократам. А в мене їх нема. Це змова німців, щоб позбутися конкуренції в бізнесі.

— То чому ви прийшли до мене? Чому не звернулися до свого уряду?

— Ох, містере Укат, хіба ж ви не зна'те італійських політиків? Мій уряд не поможе, він-бо вже уклав угоду з німцями щодо перевиробництва вина. Італійські фермери продовжуватимуть виробляти дотаційні вина, які нікому й не потрібні, в обмін на нові правила знищення хімічних відходів. Італійських виробників вин аж триста тисяч, а Монделлі лише один. Ви політик і знаєте, як такі цифри співвідносяться.

Монделлі утримався й не пояснив, що він додатково ускладнив питання тим, що втік з молодою телеактрисою-неаполітанкою, в той час як сам досі одружений з сестрою італійського міністра фінансів. Тепер у Римі його зустрінуть з такою самою теплотою, як повний автобус англійських уболівальників.

— Дуже сумно, синьйоре Монделлі, вельми вам співчуваю. Але, безперечно, це італійська справа.

— Це європейська справа, синьйоре Укат. Бюрократи діють від імені Європи. Вони надто себе переоцінюють. А ви і всі британці відомі як найкращі та найсильніші супротивники брюссельських бюрократів. Тому я прошу вас подумати. Прошу помогти. Спиніть директиву. Комісар з довкілля у Брюсселі. Він англієць. Ваш друг, еге?

— Можна сказати і так...

— Хороша людина — він трохи зам'який, мабуть. Надто легко дає вводити себе в оману цим чинушам. Але приємний.

— Можна сказати і так...

— Як я розумію, він бажа, щоб ви продовжили його термін після закінчення його повноважень. Він вас послуха.

Це була правда, звісно, кожне слово.

— Можна подумати і так, синьйоре Монделлі, але я не можу прокоментувати.

— Прем'єр-міністре, я не можу описати, наскільки був би вдячний.

Це було не зовсім точно. Уркгарт знав від голови партії, що Монделлі якраз чітко описав, наскільки був би вдячний. Він запропонував сто тисяч фунтів у партійну касу. «На знак подяки великому інтернаціоналісту»,— як він висловився. Стемпер вважав, що чудово впорався, знайшовши для партії такі кошти, але Уркгарт збирався його розчарувати.

— Боюсь, я не зможу допомогти вам, синьйоре Монделлі.

— Ах, це ваше британське почуття гумору! — сказав він зовсім не тоном поціновувача.

Уркгарт скривився, наче лимон укусив.

— Ваші особисті проблеми в компетенції італійського уряду. Ви повинні це зрозуміти.

— Мені кінець...

— Співчуваю.

— Але я думав...— італієць кинув благальний погляд на Стемпера; той знизав плечима.— Я думав, ви зможете мені помогти.

— Я не можу допомогти вам, синьйоре Монделлі, як італійському громадянину. Прямо — не можу.

Монделлі смикав свою чорну краватку, і його очі, здавалося, ще більше вилізли з орбіт.

— Хай там як, у серйозних обставинах я готовий у дечому стати на ваш бік. Британський уряд теж не в захваті від брюссельської пропозиції. У наших власних інтересах, ви розумієте. Якби це залежало тільки від мене, я наклав би вето на весь план.

Оркестр починав збиратися до ями, й оперний театр заповнився очікувальним дзижчанням.

— На жаль,— провадив Уркгарт,— це лише одне з численних питань, які нам доведеться розв'язувати під час перемовин з нашими європейськими партнерами, у тому числі з комісарами, навіть британськими. Вони даватимуть і братимуть. А в нас у країні стільки незгод! Нас чекають нелегкі часи.

— На кону весь мій бізнес, прем'єр-міністре. На дно підуть або нові правила, або я сам.

— Усе так серйозно?

— Так!

— Ну, зі щасливої випадковості інтереси мого уряду могли б збігтися з вашими.

— Я був би дуже вдячний...

— Якби я опинився на вашому місці, синьйоре Монделлі, якби це мені загрожував крах...— Уркгарт зробив паузу, втягнувши ніздрями повітря, як вовк, що вишукує здобич.— Думаю, що був би ще вдесятеро вдячніший.

Уркгарт недбало розсміявся, вдаючи безтурботність, але італієць зрозумів усе. Уркгарт підвів його до краю прірви та примусив зазирнути до неї, а потім запропонував рятувальну мотузку. Монделлі замовк, щоб кілька секунд поміркувати, а коли заговорив, у його голосі вже не було тривоги. Вони розмовляли більше не про рятувальну мотузку, а про бізнес. Сума становила близько двох відсотків від його річного прибутку — значна, але доступна. І його бухгалтери здатні знайти спосіб, як її списати у рахунок податку як зарубіжні інвестиції. Він повільно кивнув головою.

— Як ви сказали, синьйоре Укат, я буду вдячний по-справжньому. Вдесятеро більше.

Уркгарт, здавалося, не чув, так наче обдумував власні плани, забувши про італійця.

— Знаєте, прийшов час знову спробувати поставити Брюссель на місце. І думаю, саме ваш випадок може нам допомогти. Є кілька британських компаній, які можуть постраждати...

— Я хтів би долучитися до вашої кампанії.

— О, правда? Поговоріть зі Стемпером, це його парафія. Я цим не займаюся.

— Я вже ска'ав їм, що, на мою думку, ви — великий інтернаціоналіст.

— Дякую за комплімент. Це був справді чудовий вечір.

— Так. Але я не великий поціновувач опери, прем'єр-міністре,— італієць знову помасажував собі стегна.— Ви пробачите мені, як я не лишуся на другий акт?

— Але ж Стемпер заплатив за квитки...

— Він заплатив за квитки, а я, думаю, вже заплатив за свободу.

Краватка обвисла в нього на грудях.

— Тоді на добраніч вам, синьйоре Монделлі. Було дуже приємно.

Стемпер зронив слова похмурого пошанівку, й коли туша італійського благодійника зникла за дверима, зайшла Мортіма Уркгарт, несучи пахощі парфумів і бурмочучи щось про прийом для акторів після опери. Уркгарт не чув слів. Його фонду боротьби відкрили зелену вулицю, і вітер знову подув у його бік. Але навіть відчуваючи задоволення, Уркгарт ні на мить не забував, що погожі вітри в політиці дмуть недовго. Він не повинен випускати ці вітри з-під контролю, інакше вони перетворяться на руйнівний вихор. Але якщо ці вітри віятимуть досить сильно і досить довго, то, мабуть, усе вийде. До березня. Коли литаври зіткнулися та дзвоном возвістили початок другого акту, Уркгарт відкинувся в кріслі та втупився в стелю. Філейна частина херувима нагадала йому одну студенточку — тоді, на честерфілдській софі. Він не міг пригадати її імені.

Розділ двадцять третій

Лідер опозиції був серйозним чоловіком, сином дрібних фермерів, які походили з островів на заході Шотландії. Він не славився почуттям гумору: торф'яники західних островів надто суворо засуджували легковажність, але навіть його суперники визнали його самовіддану і наполегливу працю. Міністри в приватних розмовах визнавали, що він був чудовим лідером опозиції, водночас публічно всіляко сприяючи, щоб він і надалі провадив таку діяльність. Іноді здавалося, що неминучий тиск на нього йшов радше з лав прибічників, аніж політичних опонентів; останніми днями у пресі з'явилося кілька публікацій, де припускалося: оскільки торік, попри поразку на виборах, розрив був невеликий, а на Даунінг-стріт з'явилося нове обличчя, то його партія почала втрачати терпець, і його становище опинилося під загрозою. Репортажі були розпливчасті, вони підживлювалися матеріалами одні одних, і точних фактів там було небагато, але в «Таймзі», здавалося, особливо активно пресували цю тему, цитуючи одного «високопоставленого партійного діяча»: мовляв, «партійне лідерство — не посада для пенсіонерів-невдах». Це було радше ремство, ніж революція; опитування досі показували, що опозиція випереджає на чотири пункти, але ж політичні партії рідко здатні приборкати особисті амбіції своїх аутсайдерів, і, як висловилась одна редакція, «немає диму без того, щоб хтось не запалив кілька сірників». Гордон Маккіллін був радий нагоді прояснити ситуацію в популярній програмі, в якій троє провідних журналістів опитували політиків.

Більша частина з сорока хвилин програми обійшлася без сюрпризів, було навіть нуднувато, нецікаво з точки зору продюсера, для якого власний професіоналізм вимірюється регулярно пролитою чужою кров'ю. Маккіллін парирував кожний удар майстерно і терпляче: жоден з імовірних суперників досі не названий, сказав він, а справжня проблема полягає не в його керівництві, а в рецесії, що вже насувається та загрожує мільйонам робочих місць. Це посада прем'єр-міністра під загрозою, а не його. Історія його неприємностей склепана пресою нашвидкуруч,— так він і заявив, кидаючи недобрі погляди на Браяна Бринфорд-Джонса, чий часопис видав лиховісний звіт найпершим. «Чи могли б ви назвати хоч одне джерело вашої інформації?» — кинув він виклик. Редактор, який не звик бути на лінії вогню, відступив та швидко згорнув дискусію.

До кінця лишалося всього дві хвилини, і, до розпачу продюсера, дискусія загрузла в болоті природоохоронних повноважень опозиції. Знову прийшла черга Бринфорд-Джонса. Маккіллін усміхнувся — широко і добродушно, як фермер, що накидає оком на призового бичка-однолітка в ярмарковий день. Він просто насолоджувався.

— Містере Маккіллін, дозвольте мені, оскільки час спливає, поставити особисте питання...— Бринфорд-Джонс крутив якусь брошурку.— Ви — один зі старійшин Вільної шотландської церкви[26], це так?

Політик поважно кивнув.

— Буквально сьогодні ця Церква опублікувала памфлет — він у мене,— який називається: «На шляху до двадцять першого століття: моральні настанови для молоді». Він досить широкий за тематикою і містить, на мою думку, пречудові рецепти. Але є один розділ, який мене зацікавив. На сторінці... чотирнадцятій Церква підтверджує своє ставлення до гомосексуалізму, описуючи це як «смертний гріх». Чи ви, містере Маккіллін, вважаєте гомосексуалізм смертним гріхом?

Політик ковтнув.

— Я не впевнений, що це належна нагода, щоб завести таку важку і непросту розмову. Це, зрештою, передача про політику, а не про церкву...

— Однак це важливе питання,— обірвав його Бринфорд-Джонс.— І просте. Чи ви вважаєте гомосексуалізм гріхом?

На скронях політика почали проступати дрібні краплини поту, помітні лише оку професійного продюсера, що аж засяяв.

— Мені важко уявити, як відреагувати на таке всеохопне питання в такій передачі, як ця...

— Дозвольте тоді я вам допоможу. Уявіть, що ваші мрії здійснилися і ви як прем'єр-міністр стоїте за «кур'єрською скринькою», а я — лідер опозиції. Я поставив вам пряме питання. Чи вірите ви, що гомосексуалізм — це зло, гріх? Я гадаю, прийнятна така парламентська фраза: «Позаяк питання настільки просте, що навіть ви у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді „так“ чи „ні“».

Усі присутні й кілька мільйонів глядачів упізнали фразу Маккілліна, його власну фразу, якою він так часто дратував Уркгарта в «Час питань». Він упіймався на власний гачок. Цівки поту починали просотувати одяг.

— Дозвольте мені перефразувати це, якщо ви волієте,— провадив редактор.— Чи вірите ви в те, що моральні настанови вашої Кірки[27] — хибні?

Маккіллін болісно обдумував свої слова. Як він міг пояснити в такій атмосфері, що саме настанови його Кірки з перших днів розпалили в ньому бажання допомагати іншим і йти у власний хрестовий похід, забезпечили йому чіткі особисті переконання, на яких він і будував власні політичні принципи, які й вели його крізь моральні вигрібні ями Вестмінстера, і що він як старійшина мусив прийняти вчення своєї Кірки з відкритим серцем і без питань чи компромісів. Він розумів чужі гріхи та слабкості й був готовий їх прийняти, але його віра не дозволяла йому їх заперечувати.

— Я — один зі старійшин Кірки, містере Бринфорд-Джонс. Звісно, як людина, я приймаю вчення своєї церкви. Але для політика такі питання можуть бути складнішими...

— Дозвольте мені внести ясність, повну ясність. Чи приймаєте ви едикт вашої церкви з цього питання?

— Як людина, я мушу. Але дозвольте мені...

Було вже запізно. Побігли титри, і музика заполонила студію. Кілька мільйонів глядачів ледь вловлювали останні слова Бринфорд-Джонса:

— Дякуємо, містере Маккіллін. Боюся, час у нас вийшов. Це були пречудові сорок хвилин,— він усміхнувся.— Ми вам вдячні.

Кенні й Майкрофт мовчки дивилися вечірні новини. Передача містила звіт про інтерв'ю з Маккілліном, а також про бурхливу реакцію на нього. З офісу лідера опозиції полетіла заява, що готується пояснення, але було вже запізно. Ватажки протиборчих груп у церкві вже висловили думку, гей-активісти пішли в бій, прес-секретар урядових лав у парламенті сміливо заявив, що з цього питання голова його партії непоправно, жахливо і непростимо помилився. «То в керівництві криза?» — спитали у нього. «Тепер — так»,— була відповідь.

Газетам уже не було потреби зберігати анонімність своїх джерел, а протестувальники зі шкури пнулися, викриваючи святенництво, середньовічну мораль і ханжество. Навіть ті, хто був на боці Маккілліна, не могли допомогти: коли витягнули з небуття провідного борця з геями, цей лідер почав ядучим тоном вимагати, щоб Маккіллін вигнав копняком зі своєї партії всіх гомосексуальних членів парламенту, інакше зазнає слави лицеміра.

Кенні вимкнув телевізор. Майкрофт якийсь час сидів мовчки, згорбившись серед м'яких круглих крісел перед екраном, доки Кенні тихо готував дві філіжанки гарячої кави, присмаченої бренді — дрібною контрабандою, привезеною з одного з його відряджень. Він уже бачив усе це раніше: обурення, тривогу, заборони, а як наслідок — неминучі підозри. Бачив він і те, як засмутився Майкрофт. Старший чоловік нічого цього ще не бачив, принаймні не в такому ракурсі.

— Боже, я збентежений,— зрештою пробурмотів Майкрофт, кусаючи губи. Він досі дивився в порожній екран, не наважуючись глянути Кенні прямо в очі.— Уся ця метушня, усі ці теревені про права... Я просто не можу забути цю почвару — Марплза, який тягнув за собою хлопчика. Хіба у хлопчика нема таких самих прав?

— Усі гейки одним миром мазані, еге ж?

— Іноді запитую себе: якого біса я роблю? Що все це означає для моєї роботи, для мене? Ти же знаєш, я досі не можу визначитися, чи вступати до цього клубу, коли бачу таких як Марплз або когось із його кодла, або оцих войовничих, які стрибають у телевізорі.

— Я — гейко, Девіде. Голубий. Педик. Котик. Хлопчик для втіх. Гомік. Називай мене як хочеш, ось хто я такий. То ти кажеш, що не можеш визначитися, чи бути зі мною?

— Я... не дуже знаюся на цьому, так? Усе життя мене виховували відповідати стандарту й вірити, що такі речі... Христе, Кенні, я наполовину погоджуюся з Маккілліном. Бути голубим — це збочення! І все ж таки, і все ж таки...— він звів стривожений погляд, щоб прямо подивитися на свого партнера.— За останні тижні я отримав більше щастя, ніж за все життя.

— Отже, ти гейко, Девіде.

— Мабуть, так, Кенні. Точно. Гейко. Тому що я думаю, що кохаю тебе.

— Тоді забудь про всі ці бздури,— Кенні обурено махнув рукою на телевізор.— Хай весь світ лізе на трибуну і криком сходить, а ми не мусимо до них приєднуватися та наїжджати на інших. Любов має бути в душі, вона особиста, вона не має виливатися в чортові бої на кожному розі,— він серйозно подивився на Майкрофта.— Я не хочу втратити тебе, Девіде. Тож не звинувачуй себе.

— Якщо Маккіллін має рацію, ми не потрапимо на небеса.

— Якщо на небі повно людей, смердючих і вбогих, які навіть не можуть прийняти того, хто вони і що вони відчувають, не думаю, що хочу до таких приєднатися. Тож чому ми не можемо прийняти того, що маємо тут, ти і я, і бути щасливими?

— І довго, Кенні?

— Доки зможемо, коханий.

— Доки нам дають спокій, ти це маєш на увазі.

— Дехто наближається до прірви, дивиться вниз, а потім тікає, переляканий. Такі не розуміють, що можна й літати, далеко ширяти, бути вільним. Такі все життя повзають по вершині скелі, не знаходячи сміливості. Не марнуй життя на плазування, Девіде.

Майкрофт слабко всміхнувся.

— Я не певний, що не боюся висоти.

Кенні відставив свою каву.

— Іди сюди, старий дурню. Ходім стрибати зі скелі.

Розділ двадцять четвертий

Гвинтівка націлилася на мішень рівно за двадцять п'ять ярдів. Звідти незмигно витріщалося обличчя Гордона Маккілліна. Вдих, миттєва пауза, спущений курок. Різка віддача — і куля двадцять другого калібру полетіла своїм шляхом. На старому плакаті передвиборчої кампанії з'явився ідеальний отвір — там, де був рот лідера опозиції, і погано склеєна мішень розпалась, і на підлогу посипалося клоччя паперу, наче подерта серветка.

— Не роблять уже таких плакатів, як раніше.

— І лідерів опозиції — теж.

Уркгарт і Стемпер потішилися зі свого жарту. Просто під їдальнею палати лордів, у низькому, обшитому деревом льосі, помережаному трубами водогону й каналізації та іншими архітектурними нутрощами Вестмінстерського палацу, двоє чоловіків лежали пліч-о-пліч у вузькому тирі, куди ховалися парламентарі, щоб виплескувати свої вбивчі інстинкти на паперові мішені й не вбивати один одного. Це було місце, де Черчілль тренувався стріляти, очікуючи на німецьке вторгнення, пообіцявши боротися з ним особисто, до останнього, навіть ховаючися за мішками з піском на даху Даунінг-стріт. І це було місце, де Уркгарт репетирував свій «Час питань», звільнившися з-під критичного погляду мадам спікера.

— Це просто фарт — ваша ідея з цим церковним памфлетом,— дещо неохоче визнав Стемпер, поправляючи на зап'ясті шкіряний ремінь, що підтримував приціл важкої гвинтівки. Він був зовсім не таким вправним стрілком, як Уркгарт, і ніколи не міг перемогти його.

— Кагуни — досить екзотичне плем'я, члени цього клану іноді несподівано відвідують Мортіму та роблять їй різні чудернацькі дарунки. Один з таких раптом вирішив, ніби мене зацікавить питання моралі в юнацтва — дивний тип. Це не фарт, Тіме. Просто родинні зв'язки.

Колишній агент з нерухомості спохмурнів.

— Хочете ще постріляти? — спитав він, ставлячи ще одну кулю в гніздо.

— Тіме, я хочу справжньої війни,— Уркгарт підніс гвинтівку до підбитого м'яким плеча, пильно вдивляючись у приціл.— Я вирішив. Вона вже йде.

— Ще один з ваших університетських жартів.

Уркгарт знищив ще один паперовий портрет, перш ніж обернутися до Стемпера. Його усмішка зникла.

— У Маккілліна неприємності. Він поліз на гілку, а та хруснула. Так прикро.

— Ми ще не готові, Френсисе. Ще зарано,— заперечив Стемпер, але зовсім непереконливо.

— Опозиція буде ще менше готова. Партії перед виборами — мов ті туристи, яких переслідує лев-людожер. Ти не мусиш обігнати лева — ти не можеш. Усе, що тобі треба зробити, це щоб у тебе ноги працювали краще, ніж в іншого сучого сина.

— Країну в цю пору року може завалити снігом по пояс.

— Тим краще! У нас більше повнопривідних автівок, ніж у них.

— Але ми, як і раніше, за рейтингом відстаємо на чотири пункти,— опирався голова партії.

— Тоді не марнуймо часу. Шість тижнів, Тіме. Попрацюймо. Важливі політичні оголошення щотижня. Закордонні поїздки екстракласу, новий прем'єр штурмує Москву чи Вашингтон. Наробимо скандалу по всій Європі, вимагаючи повернути гроші. Я хочу повечеряти з усіма толерантними редакторами з Фліт-стріт, а ти оброблятимеш політичних оглядачів. І, якщо вдасться, знизимо ставки за кредитами. Каструємо кількох злочинців. Запустимо маховик. Маккіллін упав — то віддухопелимо його, доки він лежить. Полонених не беремо, Тіме. Не в ці шість тижнів.

— Сподіваймося, що його величність цього разу погодиться співпрацювати,— Стемпер не приховував свого скептицизму.

— Твоя правда. Думаю, нам треба задіяти новий підхід до Палацу. Збудувати кілька мостів. Прикласти вухо до землі, дізнатися плітки. Довідатися, що робиться по темних кутках.

Стемпер нашорошив вухо, ніби зачувши, як у хащах крадеться здобич.

— І нам потрібна піхота, Тіме. Лояльна, віддана. Не надто кмітлива. Люди, які радо підуть по цих мостах, якщо буде потреба.

— Це схоже на війну.

— І нам її ліпше виграти, старий. А то нас використають як мішені. І я кажу не про паперові портрети.

Розділ двадцять п'ятий

Гравій з довгої під'їзної доріжки, що вела від воріт до фасаду старовинного маєтку, гримів по кузову авта, яке під'їхало і припаркувалося позаду інших автомобілів. Лискучий темно-синій «роллс-ройс» здавався недоречним поруч з пошарпаними «лендроверами» й забризканими багнюкою фургонами, і Лендлес уже зрозумів, що він тут геть не пасує. Та йому було байдуже — він уже звик до цього. Це був родовий маєток Мікі, віконта Квіллінґтона, і з садиби відкривався прегарний краєвид на пагорби Оксфордширу, хоча сірий січневий день — не найкраща нагода милуватися ним. Архітектура будівлі засвідчувала хаотичний прогрес давнього аристократичного роду й за стилем була здебільшого з часів Вільгельма і Марії або з вікторіанської доби, з відтінком епохи Тюдорів на крилі ближче до крихітної каплички, а от двадцятого століття майже не відчувалося.

Сирість, здавалося, проникла разом з Лендлесом у розгардіяш просторого холу, переповнений хортами, брудними гумовими чобітьми, куртками й іншим одягом, розвішаним на просушку. Кахлі на підлозі добряче пооббивалися, і ніде не було жодного натяку на центральне опалення. В інших районах будівлі такого типу були порятовані японською мережею готелів або консорціумом для гравців у гольф, але не цей — ще ні. Лендлес зрадів, що відхилив запрошення лишитися на ніч.

Квіллінґтони вели свій рід з часів, коли їхній пращур здійснив мандрівку з Кромвелем до Ірландії, де отримав маєтності за надані криваві послуги та повернувся до Англії під час Реставрації, щоб і тут знову заробити статок. Це був чудовий час, про який нинішнє покоління Квіллінґтонів, збідніле з часом через смуту нещасть і неадекватну податкову систему, згадувало благоговійно. Маєтки потроху пішли з молотка, зв'язок з Ірландією було втрачено, багато картин розпродано, найкращі меблі та срібло пішли з аукціону, величезний штат прислуги скоротили. Колишні статки розтавали як дим.

Знайомство з іншими гостями виявилося для бізнесмена справжнім випробовуванням. Усі вони були старими друзями, деякі — ще змалечку, а для хлопчака з Бетнал-Ґріну вхід до шкільних кланів був заказаний. Одяг теж цьому не сприяв. Йому сказали вбратися «невимушено, по-сільському». Він заявився в картатому костюмі-двійці з жилетом та у брунатних черевиках; усі інші були в джинсах. Поки його не привітала тепло принцеса Шарлотта, він почувався ніяково.

Всі вихідні принцеса була в центрі уваги. Вечірка, влаштована молодшим братом Квіллінґтона, Девідом, була можливістю для старих друзів розслабитися подалі від дріб'язкових інтриг лондонських кореспондентів і пліток. Тут вони майже всі були нащадками аристократичних родів, деякі — більш старовинних, ніж Віндзори, і для всіх тут принцеса була просто Біні[28], яка плюскалася колись із ними в дитячому басейні й бавилася на костюмованих вечірках, організованих няньками з пісними лицями. Вона наполягла на окремій спальні подалі від інших гостей, і Девід усе влаштував, розмістивши двох детективів і шофера королівської охорони в глибині будинку. Принцесі надали китайську кімнату — не люкс, але все ж таки величезне приміщення, яке займало увесь перший поверх східного крила, а сам Девід займав іншу спальню цього поверху. Її конфіденційність було гарантовано.

Було щось сумне в цьому будинку з його проводкою, яку давно не міняли, і пошарпаними стінами, і вогкими кутами, і майже наглухо зачиненим одним крилом,— але в ньому відчувався справжній дух старовини, а їдальня була препишна. П'ятдесят футів завдовжки, з дубовими панелями, освітлена двома люстрами у формі папороті, чиї вогні відбивалися від полірованого столу, змайстрованого ув'язненими моряками флоту Наполеона з дощок з якого-небудь старого лінкора. Столове срібло було старовинне, з монограмами, кришталь — найрізноманітніший, і це справляло ефект позачасся. Старі грошові мішки, навіть збанкрутілі, вміли поїсти. Квіллінґтон головував на чолі столу, праворуч від господаря сиділа принцеса, ліворуч — Лендлес, а інші — далі, й усі чемно слухали розповіді хазяїна про життя-буття Сіті, як, мабуть, їхні предки вслухалися в оповідки бувалого мандрівника про острови Південних морів.

Повечерявши, вони взяли портвейн і коньяк до старої бібліотеки, де стеля була висока, а з далеких кутів віяло зимове повітря; де оправлені в шкіру книжки громадилися вздовж нескінченних полиць, а одну вільну стіну займали закіптюжені, потемнілі олійні картини. Лендлесу здалося, що він розрізняє сліди на стінах, де познімали картини — імовірно, на аукціон,— а інші розвісили ширше. Меблі тут здавалися старими, як і всюди в будинку. Одна з двох великих канап була притулена просто до палахкого полум'я коминка й накрита автомобільним чохлом, щоб приховати її старість і потертість, а друга стояла подерта, оголена, і темно-зелена тканина продерлася під наполегливими собачими пазурами, а набивка — кінське волосся — вилізала, наче напливи свічкового воску під канделябром. У затишних обіймах бібліотеки гості почувалися майже рідними, і розмова набула більшої невимушеності.

— Сьогодні то була просто ганьба,— процідив Квіллінґтон, топчучи жар обцасом шкіряного черевика. Вогонь знову почав плюватися, пурхнувши снопом іскор у широкий комин. Квіллінґтон був високий, гнучкий, звиклий до мандрівок, у тісних джинсах, шкіряних чоботях і широкому капелюсі зі шкури кенгуру,— отже, вигляд мав ексцентричний, якщо не вбивчо-смішний у п'ятдесят років. Ексцентричність була гарною бронею від зубожіння.— Чортові протестувальники проти полювання дзижчать, як ті мухи над гноєм. Ось вони, на моїй землі, а поліція відмовляється їх заарештувати або навіть просто зігнати. Ні, їй справді треба, щоб вони на когось напали. Лише Господь знає, що це за країна така, якщо ви не можете навіть боронити власну землю від пройдисвітів, які по ній вештаються. Мій дім — моя клята фортеця, і все таке.

Сьогодні на ловах не пощастило. Захисники прав тварин протестували, розмахуючи своїми прапорами, розкидаючи перець і ганус, лякаючи коней, збиваючи гончаків зі сліду і дратуючи єгерів. Уранці було мокро після зливи, стежки не надто сприяли прогулянці, й мисливці, соваючись у тяжкій глині, не знайшли нічого цікавішого, ніж скелет дохлої кицьки.

— І ви що — не могли викинути їх з власної землі? — поцікавився Лендлес.

— І близько. Злочин не кримінальний, поліція через це й пучкою не кивне. Ти можеш чемно їх попросити піти подалі, а вони на це скажуть тобі: ану відвали. А хоч нігтиком їх торкнися — під суд потрапиш за звинуваченням у нападі. За те, що борониш свою кляту власність.

— Я записала на свій рахунок одну річ, яку зробила з цими зухвальцями,— грайливо втрутилася принцеса.— Побачила, як один сновигає позаду мого коня, ну й пустила коня задки. Протестувальник до біса перелякався, коли побачив, що кінь задкує перед його носом. Відскочив, перечепився і — беркиць у купу свіжого гною!

— Браво, Біні. Сподіваюся, він у штани напудив,— зронив Девід Квіллінґтон.— А ви полюєте, містере Лендлес?

— Тільки у Сіті.

— І тут вам треба якось спробувати. Побачите сільську місцевість з найкращого боку.

Лендлес мав сумнів щодо цього. Він саме вчасно прибув, щоб застати мисливців, які поверталися з полювання: обличчя в червоних плямах, усі наїзники брудні та мокрі як хлющ. Додайте ще роздерту лисицю, чиї нутрощі були розмазані по землі та хлюпали під кінськими копитами,— Лендлес подумав, що цілком може обійтися без утіх такого штабу. В будь-якому разі, хлопчики, які народилися й виросли в бетонних багатоповерхівках, оточених розбитими вуличними ліхтарями і побитими автомобілями, як правило, мають наївний сентимент до природи та всього живого. Лендлес не бачив зелених пасовищ Англії, доки тринадцятирічним школярем не вирушив на одноденну екскурсію, і, щиро кажучи, зберіг неймовірний захват від лисиць.

— Лисиці — підступні шкідники,— правив своєї Квіллінґтон.— Нападають на курей, качок, новонароджених ягнят, навіть на хворих телят. Бабраються на міських звалищах і розносять заразу. Це надто просто — звинувачувати землевласників, але, скажу вам, якби ми не працювали над захистом місцевості, очищаючи її від шкідників — лисиць, наприклад,— якби не оновлювали огорожі та живоплоти, не берегли ліси, де є лисиці та фазани,— усе за власний кошт,— то протестувальникам лишилося б набагато менше природи, за яку виступати.

Лендлес помітив, що Квіллінґтон-молодший, який сидів на канапі поруч із принцесою, стежив за своєю мовою і кількістю випивки. Цього не можна було сказати про його брата, який, притулившись до коминка в стилі Адамів[29], тримав склянку.

— Під загрозою. Усе під загрозою, розумієте. Вони топчуть землю, галасують, як скажені дервіші, розмахують своїми прапорами і дмуть у свої чортові роги, намагаються вигнати собак на дорогу, де рух, або на залізничну колію. Навіть коли вони якимось дивом потрапляють під арешт, цей чортовий безголовий магістрат їх жаліє. А от я, бо ж у мене є земля, бо моя сім'я працювала стільки поколінь, присвятивши себе місцевій громаді та вкладаючи свою лепту в розвиток країни в палаті лордів, бо я і сам старався, а кревні гроші за водою спливли, і нема нічого, крім рахунків і банківських листів,— і це я паразит!

— Немає більше балансу,— погодилася принцеса.— Візьміть мою сім'ю. Раніше ми мали пошану. Сьогодні журналістів більше цікавить, що відбувається в спальні, ніж у залі засідань.

Лендлес помітив, як принцеса і Квіллінґтон-молодший обмінялися поглядами. Це було вже не вперше. Вечір вони просиділи на різних краях канапи, але, здавалося, тягнулись одне до одного, як магніти.

— Абсолютно в точку, Біні. Вони знають, що ти не можеш захистити себе, тому й нападають без жалю,— підхопив Мікі, який сидів біля коминка.— Ми всі страшенно гарували за ту дещицю, яку маємо. А ці спочатку протестують проти полювання на лисиць, нападають на землевласників, підривають принцип спадковості, а наступний крок, як тобі відомо,— це довбана республіка. Час нам постояти за себе, припинити отримувати удари і підставляти другу щоку.

Шарлотта допила келих і простягнула Квіллінґтону-молодшому, щоб той його наповнив.

— Але, Мікі, і я цього не можу, і ми всі цього не можемо. Королівська родина має бути як мовчазна відправа[30],— сказала вона й обернулася до Лендлеса.— Яка ваша думка, Бенджаміне?

— Я — бізнесмен, а не політик,— кокетливо запротестував він, але осмикнув себе. Вона дала йому шанс увірватися до їхнього тісного кола, де обговорювалися таємниці, тож немає сенсу пручатися.— Ну що ж, дам вам урок з підручника політика. Якщо міністр хоче щось сказати, але вважає за нерозумне сам це виголошувати, він шукає когось, хто сказав би промову замість нього. Колегу-депутата, заможного підприємця, навіть редактора газети. У вас є друзі, впливові друзі. Скажімо, лорд Квіллінґтон, присутній тут, який має голос і місце в палаті лордів.

— Раби, прикуті до галери уряду, ось за кого нас мають,— смикнув носом Квіллінґтон.

— Ви такими й залишитеся, якщо не скажете слова на свій захист,— попередив Лендлес.

— Звучить як заколот,— озвався брат Квіллінґтона від столу з трунками,— проти уряду.

— То й що? Вам немає чого втрачати. Це краще, ніж мовчки терпіти знущання. Пам'ятаєте, що вони поривалися скоїти з промовою короля? Ви теж на лінії вогню.

— Давно не брався за цього Уркгарта,— пробуркотів Квіллінґтон над келихом бренді.

— Преса все одно про це не напише,— зауважив його брат, подаючи принцесі повний келих. Коли він сів, то Лендлес помітив, що він ще більше наблизився до сусідки. Їхні руки були поряд на автомобільному чохлі.

— Щось преса та й напише,— зауважив Лендлес.

— Бенджаміне, звісно, ви просто душка,— заспокійливо мовила Шарлотта,— але їх цікавить лише моє фото, де у мене сукня задерлася до вух, щоб інші могли попліткувати, де я купляю собі трусики.

Не зовсім так, подумалося Лендлесу. Пресу здебільшого цікавить, де вона залишає свою спідню білизну, а не купляє.

— Не треба надто заохочувати журналістів,— провадив Мікі.— Особливо перством. А то це затьмарює їм об'єктивний погляд. Змушує їх надто кирпу гнути.

Лендлес не образився; навпаки, відчував, що вони повільно починають приймати його, абстрагуючись від того, що він народився в іншому світі.

— Знаєте, мабуть, ваша правда,— підтримав Квіллінґтон.— Чорт, нам тепер дозволяють лише промови виголошувати в палаті лордів, тож час нам цим скористатися. Ти ж розумієш, Біні, що надання титулу лорда і принцип спадковості — це захист для тебе і твоїх близьких.

— Якщо ви хочете висловитися, я це можу забезпечити,— запропонував Лендлес.— Як ми зробили це з різдвяною промовою.

— Думаю, це збіса добра ідея, Біні,— сказав Квіллінґтон. Він уже експропріював цю ідею як власну.— Усе, що ти хочеш сказати, я скажу за тебе. Якщо король не може зробити публічний виступ, тоді за нього це зроблю я. В публічних звітах палати лордів. Ми не повинні дозволити заткнути нам рота кляпом,— він кивнув, підтверджуючи власні слова.— Шкода, що ви не можете лишитися на ніч, Лендлесе,— провадив він.— Є багато інших ідей, у яких я хотів би вас використати.

Розмову було вичерпано.

— Іншим разом, згода?

Лендлес зрозумів натяк і глянув на годинник.

— Мені пора,— зронив він і звівся, щоб почати церемонію прощання з кожним.

Він був радий вийти на свіже повітря. Його місце не тут, не з цими людьми; байдуже, які вони чемні та яких успіхів він досяг, йому ніколи не належати до їхнього кола. Вони цього не допустять. Можливо, він і купив квиток до обіднього столу, але прийому до клубу він не купить. Він не протестував, бо й не хотів приєднуватися. Це ж учора, а не завтра. Хай там що, на коні він виглядав би як паяц. Але він ні про що не шкодував. На порозі він озирнувся: поряд з коминком йому було видно власника маєтку — мрійника про лицарські поєдинки, що чекає на свою годину в палаті лордів. І було видно принцесу та Квіллінґтона-молодшого, які, очікуючи на зникнення чужинця, сиділи на канапі, тримаючись за руки. Тут буде досхочу матеріалу для репортажів — слід лише набратися терпіння.

Розділ двадцять шостий

Черговий палати общин зайшов до чоловічої вбиральні, вишукуючи свою здобич. У нього було термінове повідомлення для Тома Вортингтона, парламентаря-лейбориста, чия кандидатура зазвичай висувалася від виборчого округу гірняків графства Дебіршир, доки там не позачиняли шахти; він досі пишався власним робітничим походженням, хоча вже понад двадцять років не бруднив рук нічим, окрім чорнила і кетчупу. Туалети були в неминучому вікторіанському стилі, з вишуканими старовинними кахлями і порцеляною,— всю картину порушувала тільки електрична сушарка, під гарячі подуви якої підставив руки Джеремі Колторп — відомий підстаркуватий і пихатий депутат від претензійних центральних графств.

— Чи ви часом не бачили містера Вортингтона, сер? — спитав черговий.

— Тут я можу впоратися лише з одним лайном за раз, хлопче мій,— озвався Колторп у ніс.— Спробуй у якомусь із барів. У якомусь закапелочку під столом, скоріш за все.

Чергового як вітром здуло, а Колторп наблизився до умивальника; у кімнаті не було більше нікого, окрім Тіма Стемпера.

— Тімоті, синку. Ну як, тішишся головуванням у партії? І чудово обов'язки виконуєш, скажу тобі.

Стемпер відвернувсь од умивальника і схилив голову на знак подяки, але без особливої теплоти. Колторп був відомий своєю манерою — він претендував на місце лідера в місцевому товаристві; хоча він, як-то кажуть, пошлюбив гроші, це змусило його ще з більшим презирством ставитися до екс-агентів з продажу нерухомості. Безкласовість — це принцип, якого Колторп ніколи не підтримував, більшу частину свого життя намагаючись випручатися з його лабетів.

— Ось шанс нарешті поговорити з тобою по щирості, старий,— заговорив Колторп, дедалі більше розпливаючись в усміху, водночас пильно обдивляючись кутки і зазираючи в дзеркала, перевіряючи, чи справді вони зі Стемпером тут на самоті.— Начистоту, як чоловік з чоловіком,— провадив він, намагаючись нишком підглянути під дверцята кабінок.

— Що у вас на думці, Джеремі? — відповів питанням Стемпер, пам'ятаючи, що за всі ці роки Колторп не приділяв йому уваги, хіба що мимохідь кивав раз на день.

— Моя леді-дружина. Старіє, наступного року буде сімдесят. І не в кращій формі. Тримається, але їй важко мені допомагати: виборчий округ — величезний, сорок три села, ти ж знаєш, і треба час витратити, щоб весь його об'їхати,— він наблизився до Стемпера, який стояв біля умивальників, і почав удруге мити руки, намагаючись створити атмосферу конфіденційності, але явно був чимось стурбований.— Я маю зняти з неї частину тягаря, трохи більше проводити з нею часу. Не можу сказати, чи довго вона ще протягне.

Він помовчав, збиваючи мило на піну,— немов підкреслював, що він завжди педантичний у питаннях гігієни, до того ж тривожиться за дружину. Це не справило враження на Стемпера, який, ставши заступником головного партійного організатора, бачив персональну справу Колтропа, де були документи про регулярні виплати одній матері-одиначці, яка колись працювала в місцевому пабі.

— Якщо чесно, я подумую звільнити своє місце на наступних виборах. Заради неї, звісно. Але було б жахливо шкода, якби весь досвід, якого я набув за ці роки, сплив у небуття. Хотілося б знайти якийсь спосіб... щоб я і далі міг вносити свою лепту, розумієш. Продовжувати допомагати країні. І партії, авжеж.

— То що ви задумали, Джеремі? — Стемпер уже точно знав, до чого той веде.

— Я відкритий для пропозицій. Але палата лордів — це, здається, розумний варіант. Я не для себе, а для своєї леді-дружиноньки. Це багато значитиме для неї після всіх цих років. Особливо коли... ну, ти розумієш — їй недовго лишається насолоджуватися цим.

Колторп досі розхлюпував воду, вдаючи недбалість,— і примудрився забризкати собі брюки спереду. Він зрозумів, що ставить себе в ідіотське становище, й рвучко закрутив крани, розвернувся до Стемпера, опустивши руки; вода скрапувала з замочених манжетів.

— Можу я розрахувати на твою підтримку, Тіме? На підтримку партійного апарату?

Стемпер відвернувся і попрямував до електросушарки для рук; її різке гудіння примусило Колторпа рушити за ним через усю кімнату, й обидва чоловіки підвищили голос.

— Чимало колег подає у відставку на наступних виборах, Джеремі. Думаю, багато хто з них захоче собі місце в палаті лордів.

— Я не тягну ковдру на себе, але заради дружини. Я гарував на роботі, не сачкував, як багато інших.

— Зрештою, звісно, вирішує Френсис. Йому важка робота випаде — обирати між різними кандидатурами.

— Я голосував за Френсиса...— (Це була брехня).— Я виявлятиму лояльність.

— Правда? — кинув Стемпер через плече.— Френсис дійсно цінує вірність понад усе.

— Атож. Можете обоє в усьому покладатися на мене!

Сушарка раптом припинила своє хрипке гудіння й пирхання, і на хвилину запала тиша, майже як у сповідальні. Стемпер обернувся подивитися на Колторпа, який стояв лише за кілька дюймів від нього.

— Ми справді можемо покластися на вас, Джеремі? Лояльність понад усе?

Колторп кивнув.

— Навіть якщо це буде пов'язано з королем?

— З королем?..— Колторп сковтнув.

— Так, Джеремі, з королем. Ви вже бачили, як він розгойдує човен. І Френсис боїться, що буде ще гірше. У Палаці треба нагадувати, і дуже жорстко, хто тут хазяїн.

— Але я не певен...

— Лояльність, Джеремі. Ось яка відмінність між тими, хто хоче від влади щось отримати, і тими, хто не хоче. Це неприємна справа, це пов'язано з Палацом, але хтось має стати й оборонити важливі конституційні принципи, що поставлені на карту. Френсис не може — бачте, він ще офіційно та всенародно не обраний прем'єр-міністром. Це може створити конституційну кризу, якої він не хоче. Єдиний спосіб уникнути цього — щоб хтось інший, не міністр, але хто має великий стаж, авторитет і солідність — хтось на взір вас, Джеремі,— нагадав Палацу і громадськості, що саме поставлено на карту. Це дрібничка, на яку Френсис може сподіватися від своїх лояльних прибічників.

— Так, але... Потрапити до палати лордів, нападаючи на короля?

— Не нападаючи. Слід просто нагадати йому про найвищі конституційні принципи.

— Але ж це король жалує титули...

— Винятково за рекомендацією прем'єр-міністра. Король не може не зважати на його рекомендації.

— Трохи схоже на «Алісу в Дивокраї».

— Як і багато з того, що кажуть у Палаці.

— Я хотів би трохи поміркувати над цим.

— Вам треба поміркувати над лояльністю? — тон Стемпера був суворий, викривальний. Його вуста презирливо скривилися, а в похмурих очах палав огонь. Без зайвих слів голова партії розвернувся на підборах і попрямував до виходу. Стемперові пальці вже взялися за латунну ручку, і Колторп усвідомив, що всі його амбіції підуть прахом, якщо розмова закінчиться цими зачиненими дверима.

— Я зроблю це! — писнув він.— Тіме, я знаю, до кого виявити лояльність. Я зроблю це...— Колторп тяжко дихав від напруги і розгубленості, намагаючись повернути самовладання, й витирав руки об штани.— Ти можеш покластися на мене, старий приятелю.

Стемпер втупився в нього, розтягуючи губи в найхолоднішому зі своїх усміхів. А потім зачинив по собі двері.

Розділ двадцять сьомий

Ланч почався пречудово. Як Мікі Квіллінґтон, так і його кузен, лорд Чезом Кінсейл, оцінили добре бордо: у льосі їдальні палати лордів можна було обрати будь-які вина. Вони вирішили скуштувати «Леовіль-Бартон», але не змогли визначитися між урожаєм 82-го і 85-го років. Отже, вони замовили по пляшці кожного й приємно почали пообіддя в теплому затишку елегантних панелей червоного дерева й уважної прислуги. Чезом був щонайменше на двадцять років старший за Квіллінґтона і суттєво багатший, тому бідніший молодший пер сподівався скористатися цим ланчем, щоб звернутися до сімейної солідарності й по-родинному отримати в лізинг кілька сотень акрів землі Квіллінґтона в Оксфордширі за невисоку платню, але, на жаль, його тактика зазнала краху. Вина виявилося забагато для літнього пера, воно швидко вдарило йому в голову, і він не міг зосередитися на проблемі, постійно перебиваючи, що мешкає не в Оксфордширі. Винятковість марочного вина відбилася на рахунку, незважаючи на значну знижку, і Квіллінґтону стало прикро. Може, до чаю старий козел оговтається.

Вони відвідали засідання, щоб проголосувати проти законопроекту про повну заборону полювання на лисиць, і дискусія вже була в розпалі, коли вони зайняли свої місця на темно-червоних мароканських лавках у готичній залі. Кілька хвилин Чезом проспав, а Квіллінґтон обм'як, упираючись підборіддям у коліна, і з дедалі більшим обуренням слухав, як колишній викладач політехнічного університету, якому нещодавно пожалували титул пера за старанність у вивченні профспілкової діяльності, розпатякуює про моральну деградацію і корупцію тих, хто вважає володіння землею у сільській місцевості своїм божественним правом. Дебати в палаті лордів відбуваються в набагато менш пафосному і саркастичному стилі, аніж у нижній палаті, як і годиться аристократичній і майже родинній атмосфері, але відсутність відвертого хамства не заважає перові наполягати на власній точці зору рішуче й ефективно. З палати, набитої під зав'язку спадковими перами і шляхетними представниками гальорки з віддалених сільських районів, пролунав рик ураженого самолюбства, неначе в пійманого кабана. Такі вибухи емоцій не виняток у верхній палаті, але така сила-силенна спадкових перів спостерігається тут лише під час геть надзвичайних подій — на похороні державного мужа або на королівському весіллі. Нехай зібрання було трохи незвичайне, зате ясновельможні лорди постали в усьому блиску.

Квіллінґтон прочистив горло: дебати загрожували порушити приємний спокій після бордо. Пер з політеху перейшов зі своїми нападками з полювання на лисиць уже на самих мисливців, і Квіллінґтон почувався вкрай ураженим. Він не належав до людей, які зневажають права інших,— він ніколи не виганяв фермера-орендаря з найманої землі й завжди оплачував збитки, завдані на полюванні. Чорт забирай, Квіллінґтони завжди охороняли природу. Це коштувало щастя і здоров'я його батькові, який не лишив матері нічого, крім оплаканих років удівства. А тут стоїть дурень, який усе життя провів у перегрітих лекційних авдиторіях, розпинаючись за зарплату, підкориговану інфляцією, і всіх звинувачує, що вони лупії. Це вже занадто, збіса занадто. Ці зухвалі інсинуації зайшли задалеко: це повернення до стилю класової боротьби, яка точилася п'ятдесят років тому.

— Час нам поставити їх на місце — як гадаєш, Чезі?

І Квіллінґтон, сам не знаючи як, зірвався на ноги.

— Ця дискусія не про полювання на лисиць, це лише прикриття. За цим криється підступна атака на традиції та цінності, які об'єднують не тільки сільську місцевість, і не тільки цю палату, але й усе суспільство. На нашій землі є шкідники, а може, є вони навіть і тут, серед нас,— (він навмисно уникав очей попереднього оратора, щоб усі здогадалися, про кого йде мова),— які в ім'я демократії нав'язують власні обмежені й войовничі погляди іншим — мовчазній більшості, яка є справжнім славетним кістяком Британії.

Він провів язиком по губах; на щоках заграв рум'янець — суміш «Леовіля-Бартона» і власних емоцій, що допомогли йому відкинути ніяковість, яку він раніше відчував на публічних виступах, забути про недорікуватість і соромливість, які заважали йому виступати на відкритті щорічного сільського свята.

— Вони хочуть революції — щонайменше. Вони відмовилися б від наших традицій, скасували б нашу палату, затаврували б наші права. Вони навіть намагаються приректи на безмовність і непотрібність нашу королівську родину,— Квіллінґтон махнув пальцем у кінець зали, де стояв трон під балдахіном — порожній і забутий.

Декілька ясновельможних лордів одночасно звело брови. Правила обговорення королівської родини були дуже жорсткі, особливо в питаннях спортивного полювання.

— До суті, на Бога,— застережно загарчав один.

— Але, шляхетні лорди, це і є суть,— запротестував Квіллінґтон.— Ми тут не для того, щоб тільки прикладати печатку до всього, що йде з нижньої палати. Ми тут, щоб давати пораду, рекомендацію, попередження. І ми це робимо, так само як і монарх, тому що ми представляємо справжні довгострокові інтереси країни. Ми представляємо ті цінності, які створили нашу націю, зробили її великою за попередні століття і які поведуть її в наступне століття. Ми тут не підхоплюємо першу-ліпшу моду. Ми не вдаємося до корупції, щоб нас обрали, ми не прикидаємося гарними для всіх, ми не даємо обіцянок, яких не можемо виконати. Ми тут, щоб представляти незмінні й постійні цінності суспільства.

З переповнених лавок навколо Квіллінґтона лунало бубоніння: «Чуєте, чуєте». Сидячи на мішку з вовною, убраний у перуку та пишну горностаєву мантію лорд-канцлер постукотів пальцями: промова була більш ніж незвична, але це досить весела розвага.

— Може здатися, що від нападок на полювання до нападок на Букінгемський палац дорога чимала, але те, що ми бачили за останні дні, мусить спонукати нас непохитно стояти у своїй вірі й не ховатися по кущах,— він театрально простягнув довгі тонкі руки, мовби заохочуючи до співчуття. Йому й не треба було перейматися за це: пери починали кивати і плескати себе по колінах, виказуючи свою підтримку.— Ця палата і наша королівська родина поставлені, щоб боронити одвічні аспекти національних інтересів, незаплямовані егоїзмом іншої палати. У цій палаті немає потреби плазувати перед силою і срібняками комерційних інтересів!

Пер з політеху сидів випроставшись, напоготові втрутитися. Він був певний, що Квіллінґтон зайде надто далеко.

— У нас немає спокуси підкупати народ за його ж кошти — ми тут, щоб захистити громадськість від короткозорості та брехні. І ніколи цей обов'язок не був таким важливим, як коли у нас новий кабінет міністрів і прем'єр-міністр, ще навіть усенародно не обраний. Нехай роз'їжджає країною, обіцяючи каструвати монарха і скасувати палату лордів, якщо наважиться, але поки що він не виграв на виборах це право і владу, і ми не дозволимо йому зробити тихо і приватно те, чого він ще не має права робити публічно.

Для пера з політеху цього було досить. Він не був певен, який саме злочин коїть Квіллінґтон, проте в залі різко підстрибнула емоційна температура, зусібіч лунали крики на підтримку Квіллінґтона, і пер з політеху раптом відчув, що стіни палати тиснуть на нього, наче він сидить на лаві підсудних.

— До порядку! Шляхетний лорд має стримуватися,— втрутився він.

— Чому це?..

— Ні, хай далі продовжує...

— Дайте йому закінчити...

Зусібіч Квіллінґтону давали поради й висловлювали підтримку, і тоді пер з політеху зірвався на ноги, волаючи до зали й намарно погрожуючи їй пальцем. Квіллінґтон переміг, і знав це.

— Я закінчив, мілорди. Не забувайте ні свого обов'язку, ні вірності королю, ні жертв, на які пішли ви і ваші пращури, щоб зробити нашу країну великою. Використайте цей злощасний законопроект, щоб нагадати іншим, що ви нічого не забули, і нехай ще раз пролунає левине ричання!

Він сів, а пери взяли теки з порядком денним і почали щосили гамселити ними по шкіряних лавках перед собою, щоб виявити свою підтримку.

Коли теки з порядком денним заплескали біля голови, літній Чезом здригнувся та прокинувся.

— Що? Що це було? Я щось проґавив, Мікі?

— Процедурне питання, мадам спікере.

— Процедурне питання, виступає містер Джеремі Колторп.

Верескливий голос мадам спікера заглушив галас у палаті общин, а члени парламенту заметушилися, готуючись до голосування, потому як опозиція обговорила житлові питання,— це все тягнулося вже три марудні години. Зазвичай мадам спікер іронічно ставилася до процедурних питань під час підготовки до голосування — і справді, старовинні правила палати робили такі перерви проблематичними, вимагаючи від депутатів виступати з покритими головами — для того, щоб краще розрізняти їх під час метушні, як писалося в статуті, а точніше — щоб відохотити тих, хто просто марнує час, як підказував здоровий глузд. Але Колторп давно був членом парламенту і не мав репутації баламута; він зухвало стояв, на голові був незграбний шапокляк, який спеціально зберігався в залі для таких виступів. Процедурний виступ часто перетворювався на комедію, і галас у залі вщух: члени парламенту напружилися, щоб розчути, що ж засмутило старого.

— Мадам спікере, у виняткових випадках виникає питання такої важливості та невідкладності, що це має першорядне значення для діяльності нашої палати, і ви викликаєте відповідного міністра, щоб він відповів на нього. Я вважаю, зараз виникло саме таке питання.

Усе було навіть складніше. Новина про виступ Квіллінґтона облетіла чайні та бари палати общин, і Колторп дорікав собі за вчинену дурницю — домовленість зі Стемпером; собі він це пояснював тим, що не має практики з улещання агентів з нерухомості, однак усвідомлював, що заплутався. Він вислухав плітки про сказане пером з такою радістю, з якою потопельник вітає рятівний корабель, і кинувся шукати Стемпера, боячись, що хтось інший знайде його першим. За сорок хвилин він повернувся до палати, щоб виголосити промову.

— Сьогодні по обіді, в іншій палаті, шляхетний лорд звинуватив нашу палату в політичній корупції, в намаганні позбавити ясновельможне панство і його величність короля їхніх конституційних прав, стверджуючи, що його величності безпідставно затикають рота. Це виклик діяльності нашої палати і прем'єр-міністра, отож...

— Хвилинку! — своїм ланкаширським акцентом мадам спікер змусила Колторпа замовкнути.— Я нічого про це не чула. Це нечувано. Ви ж знаєте: проти правил нашої палати обговорювати особисті питання, що стосуються короля.

— Це не особисте питання, а конституційне питання першорядної важливості, мадам спікере. Права нашої палати закріплені традицією і склалися за багато років. Коли на них нападають, то їх треба боронити.

— Усе ж таки я хочу прочитати, що саме було сказано, перш ніж дозволю цей виступ,— мадам спікер махнула Колторпу, щоб він сів, але його вже неможливо було збити.

— Наші вагання й затримки тільки нам нашкодять, мадам спікере. Це черговий приклад втручання, це тенденція сучасної монархії...

— Годі! — вона схопилася на ноги, люто дивлячись крізь окуляри-півмісяці, вимагаючи від Колторпа скоритися.

— Але, мадам спікере, ми повинні реагувати на атаки, спрямовані на нас, і байдуже, звідки ці напади. Дебати на іншу тему — буцімто про полювання на лисиць — перетворилися на пряму атаку на нашу палату. Авжеж, мадам спікере, я не ставлю під сумнів чесність нападників...

Їй сподобалося, як це звучить, і вона завагалася.

— Думаю, це можливо,— вів далі Колторп,— палко перейматися майбуттям нації навіть верхи на коні, ганяючись за лисицями...— (3 лавок довкола зазвучало на його підтримку веселе гарчання).— Навіть можливо перейматися тяжким становищем безпритульних, мешкаючи в розкішному палаці... точніше, у кількох палацах. Навіть можливо — я не стану заперечувати,— що подорожі країною в лімузині з шофером або у приватному поїзді на сорок вагонів дають унікальну можливість зрозуміти проблеми всіх прикутих до інвалідного візка...

— Сорок вагонів? — поцікавився якийсь голос.— Нащо, заради всього святого, йому сорок вагонів?

Мадам спікер знову звелася на ноги, стала навшпиньки, намагаючись додати собі зросту, а відтак — авторитету, і гнівно заблискала окулярами в бік промовця, але Колторп, у свою чергу підвищивши голос, проігнорував її.

— Також можливо для тих, хто живе винятково за рахунок платників податків, але сам податків не платить, звинувачувати платників у жадобі й егоїзмі. Усе це можливо, мадам спікере, але чи не нагадує це візок органічного добрива, яке розкидають у палацових садах?

Горлання мадам спікера «До порядку! До порядку!» миттєво потонули в галасі.

— Якщо вельмишановний джентльмен негайно не сяде на своє місце, я буду змушена закликати його до порядку,— промовила вона, погрожуючи Колторпу процедурою, за якою його можна вигнати з парламенту до кінця робочого тижня. Але було вже запізно. Колторп, подивившись на галерею для преси, побачив, що репортери люто шкрябають у нотатниках. На нього вже чекатиме зграя борзописців, щойно він покине залу. Він сказав усе, що хотів; його закличуть до порядку в усіх ранкових газетах. «Порядок! Поря-а-а-адок!» — кричала мадам спікер. Сподіваючись, що робить це з гідністю, Колторп уклонився — і шапокляк звалився з голови й покотився по підлозі, а Колторп знову сів на своє місце.

Розділ двадцять восьмий

Лендлесу саме підстригали волосся, коли раптом пролунав дзвінок, а він не любив, щоб його турбували в таку мить. Секретарка вважала, що його незадоволення викликане збентеженням, адже його перукар, який відвідував бізнесмена раз на два тижні на роботі, був, як вона висловилася, «вразливий», однак Лендлеса це не хвилювало. Квентин був єдиним перукарем, який умів укладати його волосся, більше схоже на мотуззя, причому без пінок, а крім того, у Лендлеса була настільки стійка репутація бабія, що ніхто б не запідозрив його в чомусь через спілкування з манірним геєм. Насправді ж перукар був затятим пліткарем, який буквально фонтанував оповідками про інших своїх модних клієнтів, кожен з яких, здавалося, сприймав його як отця-духівника й повіряв таємниці свого сексуального життя. Лендлес ніколи не припиняв дивуватися тому, в чому люди зізнаються або про що фантазують під впливом такої слабкої зброї, як шампунь і професійний масаж голови. Сам він тримав рот на замку і слухав. Він поринув у прецікавий звіт про те, які частини тіла і в якому стилі голить провідна зірка вітчизняного романтичного мильного серіалу, коли зненацька його відволікло дзеленчання телефону.

Це був головний редактор — звертався по консультацію, щоб, як завше, уберегти свою шкуру. Однак Лендлес не заперечував. Урешті-решт, це стосувалося його.

— Як інші це обіграють? — пробурчав він.

— Ніхто до кінця не певен. Такого ще не бувало.

Справа стосувалася короля, прем'єр-міністра, палати лордів і палати общин — бракувало архієпископа, але, безсумнівно, «Сан» або «Мірор» знайдуть якусь ниточку. Але підняли тему двоє круглих нулів: мало хто чув про Колторпа, і ніхто взагалі — про Квіллінґтона. Це було делікатне питання — може, надрукувати параграф на парламентській сторінці?

— Є якісь вказівки з Даунінг-стріт?

— Вони обережні. Можна сказати, умили руки. Це серйозне питання, вони згодні, і про таке треба писати, але кажуть, що Квіллінґтон — дурень, а Колторп зарвався. Не хочуть повторення того, що сталося на Різдво.

— Але ж вони й не наполягають, щоб ми спустили це на гальмах?

— Ні.

— Колторп намагався перевести проблему з роз'єднаної нації на гроші. Розумно — аж надто розумно для такого, як він. Пускають повітряних зміїв. Намагаються через Колторпа побачити, куди вітер подме.

— То що нам робити?

Справа була не в обіцянці Квіллінґтону — скоріше Лендлес довіряв своєму інстинкту — інстинкту людини, все життя звиклої до вуличних бійок, звиклої відрізняти тінь, де можна сховатися, від тіні, де може ховатися ворог. Він довіряв своїм інстинктам, і вони сказали йому, що серед тих тіней причаїлася постать Френсиса Уркгарта. Якщо Лендлес проллє навколо трохи світла — хтозна, кого вихопить промінь. У будь-якому разі, він вклав у королівську родину чималі кошти і не отримає дивідендів, якщо королівська родина не продукуватиме новини. Добрі, погані, нейтральні новини — байдуже, тільки щоб це були новини.

— Друкуй. Передовиця на першій шпальті.

— Ви думаєте, це така сенсація?

— Ми зробимо з цього сенсацію.

На тому кінці телефону зачулося схвильоване дихання: редактор намагався збагнути логіку власника газети.

— «ПЕРИ АТАКУЮТЬ УРКГАРТА?» — намагався він угадати, пробуючи кілька заголовків.— «ПРЕМ'ЄР ЩЕ НЕ ПРОЙШОВ І ВІН НЕПРОХІДНИЙ, КАЖУТЬ КОРОЛІВСЬКІ ПРИБІЧНИКИ»?

— Ні, ти кінчений ідіот. Шість тижнів тому ми на весь світ розводилися, наскільки він чудовий, справедливий, шляхетний. Перетворити його одним махом з Кролика Роджера[31] на Распутіна — навряд чи наші читачі таке проковтнуть. Подайте матеріал виважено, справедливо, авторитетно. Але сенсаційно.

— Ви хочете випередити інших,— мовив редактор зі стверджувальною, а не питальною інтонацією: такої першої шпальти не буде ні в кого з конкурентів.

— Ні, не цього разу,— задумливо відповів Лендлес.— Пошир інформацію у відділі новин.

— Але ж це означає, що за годину новина облетить усю Фліт-стріт.

Вони обидва знали, що в ньюзрумі журналісти беруть хабарі за те, що сповіщають суперників про всі новини, так само й редакція платить за чутки з інших видань.

— Всі наслідують наш приклад. Подумають, ми знаємо щось таке, чого не знають вони. Ніхто не захоче залишитися за бортом, і це опиниться на першій шпальті в усіх?..

— Саме так. Це буде історія з продовженням, бо ми її розкручуватимемо. Вільно, справедливо, у національних інтересах. Доки не прийде час зійти з дистанції, але на той час ми зчинимо таку колотнечу, що Уркгарту кілька місяців снитимуться кошмари. Отоді ми й переконаємося, що він не тільки ще не пройшов, але й точно непрохідний.

Він кинув слухавку на важіль і розвернувся до Квентина, який притулився до величезної облицьованої мармуром стіни ванної кімнати і, здавалося, цілком поринув у вивчення засобу для вій.

— Квентине, ти пам'ятаєш короля Едварда II?

— Ви маєте на увазі того, якому встромили розпечену коцюбу?[32] — він огидливо зморщив губи, пригадуючи легенду про це мерзенне, підступне вбивство.

— Якщо бодай слівце з нашої розмови вийде за ці стіни, ти станеш Квентином. І я особисто встромлю коцюбу. Затямив?

Квентин старався — дуже старався — переконати себе, що газетяр жартує. Він підбадьорливо всміхнувся, але у відповідь отримав довгий сердитий погляд, який не залишав місця для сумнівів. Квентин згадав, що Лендлес ніколи не жартує. Перукар розвернувся, щоб підстригти пасмо, і більше не промовив жодного слова.

Ранкові випуски вона забрала нагору сама. Заскочила на сходах кур'єра.

— Радий знову вас бачити, міс.

«Знову» — Саллі здалося, що це слово недоречно підкреслене. Може, це в неї уява розігралася — або докори сумління? Ні, не докори сумління. Вона давно вирішила не пхати своє життя в шори, які інші так безтурботно ігнорують. Вона нікому нічого не винна, і немає сенсу грати роль убогої цнотливиці на цвинтарі.

Уркгарт розклав газети одну по одній на підлозі та довго стояв над ними, поринувши в роздуми.

— Це почалося, Саллі,— нарешті промовив він. Вона помітила у нього в голосі гнітюче передчуття.— Скоро ми пройдемо точку неповернення.

— Дорогою до перемоги.

— Або до пекла.

— Годі, Френсисе, ти ж сам цього хотів. Люди починають ставити питання.

— Не зрозумій неправильно. Я не нарікаю, просто поводжуся обережно. Я англієць, а він, зрештою, мій король. І, схоже, не лише ми ставимо питання. Хто цей Квіллінґтон, цей невідомий пер з незнаною місією?

— Хіба ти не знаєш? Це брат того чоловіка, який, подейкують, настільки близький до принцеси Шарлотти, що може підхопити від неї застуду. Завжди у колонках пліток.

— Ти читаєш колонки пліток? — Уркгарт був здивований: так робила Мортіма за сніданком, і це була одна з її найменш привабливих рис. Він пильно глянув на Саллі: цікаво, чи випаде колись йому можливість поснідати з нею?

— Чимало моїх клієнтів ними живуть. Удають засмучених, коли такі плітки з'являються, й ображаються, коли не з'являються.

— То Квіллінґтон — людина короля, правильно? А королівське військо вже відповіло на заклик до битви,— Уркгарт досі стояв над газетами.

— Поговорімо про клієнтів, Френсисе: ти казав, що познайомиш мене з новими людьми, але я досі не зустріла нікого, окрім випадкових кур'єрів і покоївок, які приносять чай. Чомусь весь час ми проводимо наодинці.

— Насправді ми не буваємо наодинці. У цьому місці це неможливо.

Вона підійшла до нього ззаду і ковзнула руками по його грудях, тицьнувшись обличчям у свіжу, чисту бавовняну сорочку. Відчула його запах, чоловічий запах — мускус, змішаний з сосновим духом і слабким ароматом одеколону, і відчула, як тіло кидає в жар. Саллі знала, що йому подобається ризик, бо Уркгарт вважає, що завойовує не лише її, але й з нею — увесь світ. Той факт, що сюди щомиті може завалитися кур'єр або державний службовець, тільки підсилював гостроту й азарт; пораючи Саллі, Уркгарт почувався непереможним. Прийде час, коли він почуватиметься так постійно, коли відкине сторожкість, не визнаючи жодних правил, окрім власних, але, досягнувши зеніту, він почне сповзати вниз, до поразки. Так відбувається з усіма. Вони починають переконувати себе, що кожен новий виклик уже не новий, що це просто повторення старих боїв, колись виграних. І тоді розум починає засихати, втрачаючи гостроту і гнучкість, він більше не реагує до небезпеки, що чигають на шляху. І зір утрачає гостроту, бачачи повторення. З Уркгартом ще цього не відбувається, поки що ні,— хіба що іноді. Саллі була не проти, що він її використовує, доки вона використовуватиме його, але вона відчувала, що це не триватиме вічно. Вона провела руками по його грудях, пхаючи пальці між ґудзиків сорочки. Прем'єр-міністрів завжди щось підштовхує — спочатку власне марнославство і відчуття невразливості, а потім електорат або колеги й політичні спільники. Тільки не король — уже багато років.

— Не турбуйся за своїх клієнтів, Саллі. Я це владнаю.

— Дякую, Френсисе,— вона поцілувала його в потилицю, досі перебираючи пальцями ґудзики, наче вправляючись у грі на фортепіано.

— Ти винятково добре знаєшся на своїй справі,— видихнув він.

— Місіс Уркгарт далеко?

— Вона гостює у своєї сестри. У Файфі.

— Здається, це дуже далеко.

— Так і є.

— Зрозуміло.

Вона випустила ґудзики. Він досі стояв над газетами, обличчям до дверей, як Гораціо на мосту[33], готовий зустріти будь-яких непроханих гостей, почуваючись усемогутнім. Коли він так почувався, наодинці з Саллі, то вона знала, що все інше не має для нього значення. Частка його душі рвалася розчахнути двері, щоб уся Даунінг-стріт побачила його з набагато молодшою, жаданою жінкою і пересвідчилася, що він — справжній чоловік. Можливо, він не розуміє, що люди припинили вриватися до нього зі своїми нескінченними повідомленнями й урядовими документами, коли в нього була Саллі, а натомість спочатку завжди телефонували, або ж не приходили зовсім. Вони все знають, звісно, знають. Але, можливо, він не знає, що вони знають. Можливо, він уже втрачає зв'язок з реальністю.

— Френсисе,— зашепотіла Саллі йому на вухо.— Я знаю, що вже пізно. Там буде темно, але... Ти завжди обіцяв показати мені залу засідань. Твоє спеціальне крісло.

Він не міг відповісти. Її пальці позбавили його дару мови.

— Френсисе! Будь ласка...

Розділ двадцять дев'ятий

Він знову не спав. І розумів, що знову починає перебільшувати. Дрібниці, такі як кухлик для зубної щітки. Камердинер замінив його — просто так, вважаючи, що слуги краще знають, що для нього треба. Це викликало страшний скандал, з піною на вустах,— і тепер йому стало соромно. Він отримав свого кухлика назад, але під час цього втратив рівновагу і гідність. Однак чомусь усвідомлення того, що з ним відбувається, тільки погіршувало стан.

З дзеркала у вбиральні на нього дивилось обличчя — виснажене, постаріле, зі зморшками навколо очей, що нагадували пазурі помсти, вогонь в очах остаточно згас. Вивчаючи своє віддзеркалення, він згадав обличчя батька — жорстоке, нестримане, непіддатливе. І здригнувся. Він постарів, так і не почавши по-справжньому жити, бо все життя очікував на смерть батьків, так само як тепер очікують на його смерть його власні діти. Якщо він сьогодні вмре, йому влаштують грандіозний державний похорон, на якому його оплакуватимуть мільйони. Але скільки людей пам'ятатиме його? Не як символ, фігуру на штевні корабля, а як людину?

У дитинстві були певні компенсації. Він згадав свою улюблену гру — завзяту біганину туди-сюди перед палацовою вартою, на яку повсякчас відповідали клацанням підборів і взяттям зброї «на караул» — доки і він, і варта не захекувалися зовсім. Але у нього ніколи не було нормального дитинства — він був самотній, не мав змоги вийти погратися з іншими дітьми, а тепер його хочуть позбавити й людської гідності. Він дивився телевізор, але досі не розумів і половини рекламних передач. Потік повідомлень про іпотечні кредити, ощадні плани, банкомата, термінали, нові відбілювачі для прання й різні пристосування, завдяки яким фарба потрапить у найменші куточки й не залишиться ворсинок від щітки. То були ніби послання, що прилетіли з іншої планети. У нього наймодніший м'який туалетний папір, але він гадки не має, де його можна придбати. Зранку йому навіть не доводилося знімати кришечку з тюбика зубної пасти або міняти лезо для гоління. Це все робилося за нього. Його життя було несправжнє, ба навіть неважливе: золочена клітка невлаштованості.

Навіть дівчата, яких йому підшукували для задоволення потреб, називали його «сір», причому не лише під час першого знайомства чи на людях, а навіть наодинці, у ліжку, і між ними не було нічого, крім енергійного пітніння: йому показували, як решта світу проводить час.

Він дуже старався — робив усе, чого від нього чекали, і більше. Він вивчив валлійську мову, здійснював піші походи у Гайлендс, був капітаном власного корабля, літав на гелікоптерах і стрибав з літаків з висоти п'ятьох тисяч футів, головував у благодійних комітетах, відчиняв лікарні, брав участь у відкритті меморіальних табличок, сміявся у відповідь на приниження й жалюгідні пародії, ігнорував образи, закусував губу, чуючи лиху брехню про свою родину, та підставляв другу щоку, повзав у багнюці на військових полігонах — так само, як повзав у багнюці по Фліт-стріт. Він виконав усе, про що його просили, але цього виявилося недостатньо. Що більше він старався, то жорстокішими ставали глузи і колючі кпини. Посада, сподівання — такого б ніхто не витримав.

Він споглядав кощаву полисілу голову, точно як у батька, і мішки під очима. Він уже бачив ранкові газети, бачив новини про суперечку, домисли і недомовки, проповіді провідних журналістів, які висловлювалися про нього так, нібито близько з ним знайомі, нібито здатні глибоко зазирнути йому в душу, або ж поводилися так, буцімто його як людини просто не існує. Він був їхньою власністю, майном, яке виставили напоказ, щоб воно підписувало законопроекти, різало стрічки й допомагало продажу газет. Йому не дозволяють приєднатися до решти світу, до інших людей, але позбавляють його звичайної радості самотності.

Очі — колись ясно-блакитні — наллялися кров'ю від утоми й сумнівів. Йому треба знайти мужність, знайти вихід, доки його не зломили. Але для короля немає виходу. Поволі його руки почали нестримно тремтіти, а думки плутатися, і кухлик для зубної щітки забрязкотів. Його мокрі побілілі долоні стиснули порцеляну, силкуючись повернути самовладання, але кухоль, наче одержимий, вислизнув, зачепивши край ванни, і грюкнув на кахляну підлогу. Король спостерігав за ним, наче загіпнотизований, ніби дивлячись трагічний балет. Кухоль зробив кілька дрібних піруетів, ручка підстрибувала на різні лади, махаючи йому, глумлячись із нього, доки востаннє не крутнулась і не розлетілася на сотню злих, лихих зубів. Зрештою його улюбленого кухлика для зубної щітки не стало. І в цьому винні вони.

Розділ тридцятий

— Я що — не міг подивитися сам фінал кубку, Тіме? Ти же знаєш, як я ненавиджу футбол,— Уркгарт підвищив голос, щоб його почули в юрбі, хоча матч ще навіть не розпочався.

— Фінал буде не раніше травня, а в нас нема часу.

Ясні очі Стемпера бігали по натовпу. Скигління шефа не псувало йому задоволення: він був палким вболівальником, скільки себе пам'ятав, коли ще сам був завбільшки з футбольний м'яч. У будь-якому разі, це було частиною програми: щоб Уркгарт, як звичайна людина, з'являвся на публіці: прем'єр-міністр розважається разом з народом. Пресі врешті-решт стане нудно, але, як розрахував Стемпер, не раніше ніж у березні. Це була ідеальна нагода — висвітлення відбіркового матчу чемпіонату Європи проти запеклого ворога — Німеччини, з пристрасними згадками про переможні війни й поразки в змаганнях за світовий кубок, що знову розворушить і трибуни, і телеглядачів у всіх виборчих округах. Стемпер багато разів нагадував твердолобому Уркгарту, що футбольні фанати не можуть бути такими грошовитими, як завсідники опери, проте у них незліченно більше голосів, тож люди мають бачити, як Уркгарт допомагає їм боронити честь нації.

Ревіння поглинуло їх, і над стадіоном полетіла хвиля: вболівальники зривалися з місць, як їхні пращури на Соммі, під Верденом, у битві на хребті Вімі та в інших нескінченних кривавих боях з гуннами. Ложа ВІП-клієнтів була захаращена наполовину спустошеними пляшками, тушами футбольних чиновників і журналами, що рясніли останніми новинами про ганебні зв'язки і перекрученими плітками зі спалень. Ніщо з цього не смакувало прем'єр-міністру, який, схилившись, заховався у брижі свого пальта, і коли Стемпер зазирнув через Уркгартове плече зі свого місця у ряду позаду, то побачив, що його керівник втупився в мініатюрний телевізор з діагоналлю менш як три дюйми. Він дивився вечірні новини.

— Вона застара для бікіні, якщо вас цікавить моя думка,— підкусив Стемпер.

Рідкокристалічний дисплей ряхтів яскравими фотографіями, зробленими папараці: зображення були трохи нечіткі через ніжні відсвіти Карибського моря в дистанційному об'єктиві, але це, безсумнівно, була принцеса Шарлотта, яка безтурботно стрибала на безлюдному пляжі. Тропічні барви були сліпучі.

— Ти несправедливий до членів королівської родини, Тіме. Вона не робить нічого беззаконного. Врешті, це не злочин для принцеси, якщо її побачать на пляжі з засмаглим супутником — навіть якщо він значно молодший і стрункіший за неї. І неважливо, що ще на тому тижні вона каталася на лижах у Ґштаді. Ти просто не усвідомлюєш, наскільки тяжко працює королівська родина. А я взагалі засуджую таку неприємну рису британської вдачі, як заздрість: те, що ми зараз тут сидимо на січневому холоді, відморожуємо яйця, тоді як країна регресує, ще не причина критикувати щасливіших за нас.

— Боюся, інші не ставляться до цього настільки шляхетно, як ви.

Уркгарт щільніше загорнув коліна в автомобільний плед і підкріпився з термоса гарячою кавою, щедро присмаченою віскі. Він ще міг удавати з себе молодого верхи на Саллі, але морозяне вечірнє повітря безжально розвіювало такі претензії. З рота в нього клубочилася пара.

— Боюся, твоя правда, Тіме. Знову приголомшливі історії про те, скільки вона святкувала торік, скільки ночей провела в різних частинах країни подалі від принца, скільки не бачилася з дітьми... Бульварна преса побачить що завгодно навіть у безневинному фото на відпочинку.

— О'кей, Френсисе. Що в дідька ви замислили?

Уркгарт розвернувся в кріслі так, щоб Стемпер міг краще розчути його в галасі на стадіоні. Знову відсьорбнув кави.

— Я тут міркував. Угода щодо цивільного листа незабаром закінчується, і ми вже почали переговори стосовно прибутків королівської родини на найближчі десять років. Палац надав чималий перелік витрат, у якому закладено, можна сказати, необгрунтовано високий відсоток інфляції на прийдешні роки. Це, звісно, лише точка відліку, ми поторгуємося, але не будемо з ними надто жорсткими. Було б занадто просто в цей час, коли всі затягують паски, притиснути королівську родину, змусити всіх її членів розділити тягар з нами,— він вигнув брову і посміхнувся.— Але я думаю, це було б недалекоглядно, правда ж?

— Поясніть, Френсисе. Розгадувати хитросплетіння вашого витонченого розуму не для мене, ви прораховуєте на багато кроків наперед.

— Приймаю це як комплімент. Слухай і вчися, Тімоті,— Уркгарт насолоджувався моментом. Стемпер кмітливий, дуже кмітливий, але він не мав нагоди роздивитися чудову перспективу політичних низин, що відкривається з вікна на Даунінг-стріт, 10. До того ж у нього немає Саллі.— Я читав у пресі, що ми переходимо на позицію конституційної... конкуренції, скажімо так, між королем і прем'єр-міністром, де король, як видається, має значну, якщо не безоглядну, народну підтримку. Якщо я притисну його цивільним листом, мене просто звинуватять у скнарості. З іншого боку, якщо я оберу щедрість, це засвідчить, що я справедливий і відповідальний.

— Як завжди,— глузливо підтакнув голова партії.

— На жаль, преса і громадськість дивляться на цивільний лист однобічно, спрощено — для них це як королівська платня. Звичайна робоча ставка. І, боюся, ЗМІ не поставляться прихильно до родини, яка святкуватиме збільшення платні хвацькими рейдами на лижних трасах і вправами на сонячних пляжах, у той час як інші потерпають від холоду. Навіть такі відповідальні редактори, як-от наш друг Бринфорд-Джонс, можуть цього не зрозуміти.

— Я на цьому наполягатиму! — вигукнув Стемпер, намагаючись перекричати динаміки, в яких оголошували гравців.

— Якщо виявиться, що королівська родина зловживає щедрістю уряду, боюся, це стане більшою проблемою для короля, ніж для прем'єр-міністра. Я мало чим можу в цьому зарадити. Сподіваюся, це не надто його засмутить.

Поле ясніло в сліпучих полисках прожектора, команди вишикувалися, суддя був готовий, офіційні фотографії вже були зроблені, на стадіоні здійнявся галас шістдесятьох тисяч уболівальників. Раптом хрипкий хор стишився до змовницького шепоту.

— Боже, бережи короля, Тіме!

Коли Уркгарт підвівся і виструнчився під національний гімн, то відчув, що йому стає тепліше. Йому здалося, що крізь спів юрби він чує, як руйнуються замки.

На королівському столі був безлад. Книжки та примірники офіційних звітів про парламентські дебати лежали на передньому краю столу, розкидані папери стирчали як бур'яни; з-поміж папірців виднілися закладки для майбутніх промов; телефон був похований під комп'ютерними роздруківками звітів герцогства Ланкастерського, а порожня тарілка, де раніше був ланч — круглий хлібець з непросіяного борошна й копчений лосось,— стояла на віддалі. Лише світлина дітей у простій срібній рамочці, захищена від зазіхань, стояла самотньо, як на безлюдному острові посеред бурхливого моря. Як і зазвичай, брови короля хмурилися, коли він читав доповідь про цивільний лист.

— Трохи дивно, тобі не здається, Девіде?

— Відверто приголомшливо. Ми, здається, насолоджуємося плодами перемоги, а я й не знав, що ми беремо участь у боротьбі. Такого я не очікував.

— А це не може бути сигналом до примирення? Було забагато пліток про Палац і Даунінг-стріт. Може, це шанс для нового старту. Еге, Девіде? — голос короля звучав утомлено, йому бракувало впевненості.

— Може, і так,— відповів Майкрофт.

— Звісно, це щедро.

— Щедріше, ніж я очікував від нього.

Очі кинули докірливий погляд понад безладом на столі. Король був не з циніків, йому подобалося думати про себе як про зиждителя, що знаходить у людях найкраще. Майкрофт завжди вважав, що це одна з його найбільш нестерпних рис. Але зараз король не заперечив.

— Це дозволяє нам виявити щедрість у відповідь,— король підвівся з фотеля й визирнув у вікно на садок, крутячи на пальці перстень-печатку. Садок почав набувати чіткішої оновленої форми, і король знаходив у цьому велику втіху, подумки заповнюючи прогалини й уявляючи майбутню красу.— Знаєш, Девіде, я завжди думав, що це ненормально, навіть ганебно, що наші приватні доходи від майна та власності герцогства Ланкастерського, та й інших місць, як і раніше, не оподатковуються. Я — найбагатша людина в країні, але не сплачую податку ні на прибуток, ні на приріст капіталу, ні на спадщину — нічого. І ще на додачу я отримую за цивільним листом грошову підмогу на декілька мільйонів, що ось-ось буде значно збільшена,— він обернувся і ляснув у долоні.— Час нам приєднатися до решти світу. В обмін на новий цивільний лист ми мусимо погодитися сплачувати податок з інших своїх доходів.

— Ви маєте на увазі символічну сплату?

— Ні, ні, жодної імітації. Повну суму.

— Але немає потреби,— запротестував Майкрофт.— На вас не тиснуть, громадськість не заперечує. А щойно ви погодитеся на це, уже не зможете відмовитися. Це стане обов'язковим для ваших дітей, і для дітей ваших дітей, незалежно від того, який уряд прийде до влади і наскільки безжально зростуть податки.

— Я не маю наміру ухилятися! — тон короля був різкий, на щоках спалахнув рум'янець.— Я роблю це тому, що вважаю за правильне. Я вивчив рахунки герцогства до найдрібніших деталей. Боже мій, та ці кошти забезпечать півдюжини королівських родин.

— Дуже добре, сір. Якщо ви наполягаєте.

Майкрофт почувався так, наче йому зробили догану. Це його обов'язок — давати поради й озвучувати застереження, і йому не подобалося, що його вичитують. Навіть після довгих років дружби він досі не міг звикнути до спалахів нетерплячки у монарха; це через те, що все життя король провів у гарячковитому очікуванні, пояснював собі Майкрофт. І за ті кілька місяців, що король був на троні, ці спалахи ставали дедалі частішими.

— А як щодо інших членів родини? Ви чекаєте, що вони також добровільно платитимуть податок?

— Так. Було б абсурдом, якби король платив податок, а молодші члени родини — ні. Народ не зрозуміє. Я не зрозумію. Особливо після такого розголосу в пресі, який вони самі собі влаштували. Я знаю, що газетярі — стерв'ятники, але чи справді ми повинні підносити їм самих себе на тарілочках на поталу? Трохи більше одягу і трохи більше лою в голові іноді не завадило б.

На більшу критику власної родини король не наважувався, але в буфетних і пральнях Палацу не було таємницею, наскільки він обурений необережністю принцеси Шарлотти і безсовісністю ЗМІ.

— Якщо ви хочете... переконати їх відмовитися від суттєвого доходу, пропозиція має йти прямо від вас. Ви не можете очікувати, що вони приймуть таку ідею від мене або будь-якого іншого помічника,— голос Майкрофта звучав схвильовано. Його вже посилали з подібними дорученнями до інших членів королівської родини. Він виявив, що чим нижчий був ранг у члена династії, тим ворожіший був прийом.

Король силувало посміхнувся, сумно і криво.

— Ти маєш право на побоювання. Я підозрюю, що гонець, посланий з таким делікатним завданням, повернеться в тюрбані, намертво прицвяхованому до голови. Не хвилюйся, Девіде, це моя справа. Повідом їх, якщо хочеш, про нові засади цивільного листа. Потім склади для мене стислий документ з переліком усіх аргументів і зроби так, щоб родичі прийшли на зустріч зі мною. Кожен окремо, а не зграєю. Я не хочу знову стати жертвою ще однієї колективної родинної атаки за обіднім столом — не цього разу;

— Дехто з них зараз за кордоном. Це може забрати кілька днів.

— Це вже забрало кілька життів, Девіде,— зітхнув король.— Я не думаю, що ці кілька днів щось вирішать...

Розділ тридцять перший

Літак «Британських авіаліній» 747-400 з Кінгстона підлітав до аеропорту Гітроу на десять хвилин пізніше, ніж належало за графіком, так і не надолуживши в дорозі затримку через страйк паспортистів: пікетувальники оточили термінал відльоту й тягнулися аж до злітної смуги. Рейс проґавив виділений час посадки, і зазвичай літаку довелося б кружляти п'ятнадцять-двадцять хвилин, чекаючи в черзі на посадку, але це був незвичайний рейс, і капітану дали негайний дозвіл на посадку, а дванадцять інших рейсів, прибулих за розкладом, перемістилися в черзі. Принцеса збиралася зійти з літака, щойно шасі торкнеться смуги.

«Боїнг» під'їхав до терміналу в одному з затишних куточків аеропорту; зазвичай принцесу з усім її почтом вивозили з Гітроу через приватні ворота. Вона приїжджала до Кенсинґтонського палацу раніше, аніж інші пасажири з її літака встигали дійти до таксі. Однак сьогодні принцесу повезли додому не одразу. Спочатку їй довелося прийняти ключі від нового автомобіля.

Останні кілька місяців для всіх виробників люксових автомобілів видалися невдалими, а перспективи на рік виглядали ще гірше. Торгівля йшла погано; продаж — і реклама продажу — вельми цінувалися. Тому британській філії «Мазераті» здалося гарною ідеєю запропонувати принцесі безкоштовно останню спортивну модель, сподіваючись на значний і тривалий розголос. Вона радо погодилася. Коли літак підрулив ближче до виходу з летовища, виконавчий директор «Мазераті» вже нетерпляче очікував унизу, тримаючи ключі, перев'язані рожевим бантом, і, бурмочучи під носа, нервово клацав пальцями, роздивляючись хмари. Він волів би кращої погоди, бо мжичка заважала, і довелося повсякчас протирати до блиску кузов, не полишаючи його ні на хвилину. Останні дні принцесі приділяли в пресі чимало уваги, тому журналісти вишикувалися біля авта з великим ентузіазмом. Віддача від коштів, вкладених у принцесу, обіцяла збільшитися.

Принцеса випірнула на мокру бетонку з блискучою білою усмішкою і засмагою, що кидали виклик стихії. Справа забере менш ніж десять хвилин: кілька вітальних слів і подяка від метушливого чоловічка, що розмахує ключами, вдягнений у'лискучий мохеровий костюм; коротка фотосесія на тлі кузова полум'яно-шарлахової машини марки «Мазераті»; кілька хвилин повільної їзди по колу, доки принцеса змогла знайти спільну мову з коробкою передач і стати героїнею кількох футів плівки, витрачених на рекламний ролик. Вітерець в обличчя, а потім чесний обмін — свій час на гарчання новенького механічного італійського звіра за ціною дев'яносто п'ять тисяч фунтів, з двигуном на чотири з половиною літри, з турбонаддувом.

Преса, звісно, мала інше на думці: бажала дізнатися про відпочинок принцеси, місцезнаходження її чоловіка та про супутника на пляжі, але таких питань і слухати не схотіли.

— Принцеса воліє відповідати тільки про автомобілі, джентльмени,— оголосив помічник.

Чому не «ягуар»? Тому що він американський. Скільки у неї до того було машин? Такого звіра ще не було. Яка максимальна швидкість? Сімдесят миль на годину, коли за кермом я. Чи не її піймали на автостраді М1 на перевищенні швидкості — їхала понад сто миль на годину? У відповідь — мила усмішка в очікуванні на нове питання. Чи не нахилиться вона трохи нижче над капотом, щоб камерам було зручніше знімати? Ви, напевно, жартуєте. Дощ мав ось-ось политися, і вже прийшла пора зробити кілька швидких кіл на камеру перед від'їздом. Принцеса граційно — наскільки дозволяла низька посадка кузова — залізла в машину й опустила вікно, щоб подарувати останній усміх шакалячій зграї, як оточила її зусібіч.

— Хіба не ганьба для принцеси рекламувати іномарки? — прямо запитав різкий голос.

Чортовий тип. Вони завжди тут. Її щоки спалахнули крізь засмагу.

— Я все життя «рекламую», як ви ущипливо висловилися. Я рекламую британський експорт скрізь, куди б не їхала. Я рекламую супердорогі квитки на благочинні вечори на підтримку голодних Африки. Я рекламую лотерейні квитки, щоб ми мали змогу будувати будинки для літніх і забезпечувати пенсіонерів. Я ніколи не припиню рекламувати.

— Проте рекламувати шикарне імпортне спортивне авто? — не вгавав голос.

— Це ви постійно вимагаєте шику. Якби я з'явилася у вживаному одязі чи авті, ви перші почали б нарікати. Я маю заробляти на хліб насущний так само, як і всі.

Усмішка зникла.

— А як щодо цивільного листа?

— Якби ви знали, як важко виконувати все, що очікується від вас, на грошовому підмогу для принцеси, ви б не ставили таких у біса дурних питань!

З неї було досить. Її провокували, терпець їй уривався, час їхати геть. Вона нетерпляче витиснула зчеплення, й автомобіль неелегантно помчав ривками, наче кенгуру, просто на операторів, які налякано розбігалися. Хай начуваються, курвині діти. Мотор V-8 заглух, через що чоловічок у дорогому костюмі знітився, а камери агресивно заклацали. Принцеса знову завела мотор, ввімкнула передачу — і поїхала геть. Хай їм грець з їхньою зухвалістю. Варто повернутися до Палацу після тижня відсутності — і принцесу зустріне гора документів, де будуть міріади запрошень, запитів і прохань від благодійних організацій і незаможних осіб. Вона їм ще покаже. Вона відповість на всі запрошення, прийме їх якомога більше, вона з'являтиметься на благодійних обідах і збиратиме пожертви, усміхаючись старим і молодим, хворим і немічним, втішатиме тих, кому просто не пощастило. Вона ігноруватиме насмішки і наполегливо працюватиме, як завжди це робила, видираючись наверх по цій горі документів. Їй ніяк не могло бути відомо, що на самісінькому вершечку гори лежав нерозпечатаний конверт з повідомленням про зміни в новому цивільному листі, а випуски ранкових газет уже були готові атакувати ображену принцесу в новому чужоземному спортивному автомобілі, яка нарікає, що її не утримують як слід.

Митарства в «Мазераті».

Фари принцесиного авта згасли на екрані телевізора: Уркгарт натиснув червону кнопку. Його увага ще деякий час була прикута до порожнього екрана, а наполовину зав'язана краватка безвільно звисала на шиї.

— Чи я недосить стара для тебе, Френсисе? Чи ти віддаєш перевагу німфоманкам середнього віку, а не молодим доброчесним кралечкам, як-от я, чи що?

Він кинув на неї скорботний погляд.

— Не можу прокоментувати.

Саллі грайливо тицьнула його в бік; він неуважно відштовхнув її.

— Припини, а то я анулюю твою візу.

Але це застереження додало зусиллям подвійної сили.

— Саллі! Нам треба поговорити.

— Господи, не треба мені чергового серйозного, поважного зв'язку. І саме тоді, коли я почала отримувати задоволення.

Вона сіла на дивані навпроти нього, розгладжуючи сукню. Свою білизну вона жужмом сховала в сумочці: дасть раду їй пізніше.

— Завтра здійметься буря — через ці фотографії. Заголовки будуть шалені. А я ж саме завтра вирішив зробити публічне оголошення про новий цивільний лист. Шкода, що заява вийде одночасно з цими фото, але...— він широчезно, театрально посміхнувся, наче Макбет, що ґречно запрошує гостей на вечерю,— цьому не зарадити. Найбільш мене бентежить те, що увагу зосередять не лише на нашій безталанній дурноголовій принцесі, а й на всій королівській родині. Й ось де мені потрібна твоя допомога, о циганко. Будь ласка.

— Я чужоземка у твоїй землі[34], мосьпане, і багаття моє невеличке,— глузливо відповіла вона з південним акцентом.

— Але ти володієш магією. Магією, яка може зробити родину як королівською, так і посполитою.

— Наскільки посполитою?

— Коли йдеться про молодших членів королівської родини? Настільки посполитою, як жиголо на пляжі. Але про короля не йдеться, звісно. Це не тотальна війна. Просто всі мають знати, що і він підлягає критиці. Що люди трішки розчаровані. Це може бути зроблено?

Вона кивнула.

— Це залежить від того, як поставити питання.

— Як би їх поставила ти?

— Можна мені спочатку сходити у ванну?

Її сукня була бездоганно гладенька, але попід нею досі відчувався безлад.

— Спочатку скажи мені, Саллі. Це важливо.

— Свиня. О'кей, без підготовки. Ти починаєш із чогось такого: «Ви за останні кілька днів бачили новини про королівську сім'ю, і якщо так, то які?» Просто щоб змусити їх думати про фотографії — зрозуміло, щоб тебе на цьому не підловили. Це було б непрофесійно! Якщо вони такі бевзі, що й не чули про королівську сім'ю, виключай їх як дурних ґав. Потім щось таке: «Чи вважаєте ви, що королівській родині важливо показувати гарний взірець в особистому житті?» Звісно, люди скажуть: «Так»,— тому ти веди далі: «Як ви вважаєте: в останні роки королівська родина показує кращий чи гірший взірець в особистому житті?» Парі тримаю на свою наступну зарплатню, що вісім з десятьох скажуть: гірший, набагато гірший, або висловляться нецензурно.

— Принцесине бікіні може виявитися таким самим потужним, як праща Давида.

— І тільки трохи більшим,— роздратовано додала вона.

— Продовжуй настанови.

— Потім, можливо: «Чи вважаєте ви, що королівська родина заслуговує на нещодавнє підвищення свого утримання, чи в нинішніх економічних умовах вона має являти собою приклад стриманості?» Щось таке.

— Можливо, навіть таке: «Як ви вважаєте: кількість членів королівської сім'ї, утримувана платниками податків, має залишатися незмінною, збільшуватися чи зменшуватися?»

— А ти швидко навчаєшся, Френсисе. Якщо ти перед цим ще й запитаєш, чи відчувають вони, що робота принцеси Шарлотти виправдовує кошти, витрачені на її утримання, або ж на утримання ще кількох осіб королівського роду, невідомих або з підмоченою репутацією, слухачі розігріються, і ти отримаєш ще злішу відповідь.

Її очі сяяли.

— І лише після цього ти ставиш убивче питання: «Королівська родина більше чи менше популярна, ніж п'ять років тому, працює вона гірше чи краще?» Якщо поставити це питання першим, люди скажуть, що вони й досі ревні фанати короля. Тому слід витягнути на поверхню їхні глибинні почуття, турботи, які вони приховують від самих себе, навіть цього не усвідомлюючи. Постав це питання найпершим — і ти, імовірно, виявиш, що популярність королівської родини тільки дещо знизилася. Але якщо запитати це після того, як вони згадають про пляж, секс і цивільний лист, то віддані й лояльні громадяни перетворяться на набрід заколотників, який повісить свою улюбленицю принцесу Шарлотту на її ж зав'язках від бікіні. Цього досить?

— Більш ніж досить.

— Тоді, якщо ти не заперечуєш, я збираюся зникнути, щоб себе підрихтувати.

Саллі вже поклала руку на дверну ручку, аж тут озирнулася.

— Ти не любиш короля, так? Як чоловік чоловіка, маю на увазі.

— Ні,— відповідь звучала сухо, різко, неохоче. Це тільки посилило її цікавість.

— Чому? Скажи мені.

Вона ломилась у замкнені двері, але їй треба було урізноманітнити стосунки, щоб не скотитися до порожньої звички й нудьги. Це мав бути більш ніж секс, тож вряди-годи мало виникати протистояння. Та й, урешті-решт, їй справді було цікаво.

— Він — наївний святець,— почулася глуха відповідь.— Жалюгідний ідеаліст, який став поперек дороги.

— Але є щось і більше, так?

— Що ти маєш на увазі? — запитав він з неприхованим роздратуванням.

— Френсисе, ти на півдорозі до того, щоб підняти повстання. Ти ж робиш все це не через те, що він — святець.

— Він намагається втручатися.

— Всі редактори з Фліт-стріт намагаються втручатися, але ти запрошуєш їх на ланч, а не лінчуєш.

— Тобі обов'язково знати? Усі ці теревені про його діточок і майбуття! — на його обличчі читався біль, тон став різким, а звичайне самовладання зникло.— Він постійно розводиться про те, як палко він бажає побудувати кращий світ для своїх дітей. Про те, що не треба будувати газопровід або АЕС, не подумавши спочатку про його дітей. Про те, що найперший його обов'язок як майбутнього короля і монарха — це неодмінно явити світу спадкоємця — його дітей! — говорив Уркгарт. Мішки у нього під очима посіріли, а губи дедалі більше бризкали слиною, бо слова швидше злітали з уст.— Людина, одержима своїми дітьми. Вічно заводить про них мову, коли б я не стрівся з ним. Нарікає. Залякує. Скиглить. Наче діти — це диво, на яке тільки він і здатен. Але хіба це не найпоширеніше, найзахланніше і найегоїстичніше бажання — бажання відтворити себе за власним образом і подобою?

Вона не відступала.

— Ні, я так не думаю,— тихо сказала вона. Її раптом злякали його очі — почервонілі, вони пашіли вогнем, дивлячись на неї, але водночас і крізь неї, в яких віддзеркалювалася мука, прихована десь насподі.— Ні, це не так. Це не егоїстично.

— Це чистої води егоїзм і себелюбство, кажу тобі. Жалюгідна спроба вхопитися за безсмертя.

— Це називається кохання, Френсисе.

— Кохання! А що, хіба твоя дитина була народження з кохання? Збіса цікаве кохання, яке запроторює тебе до лікарні, де ти валяєшся з переламаними ребрами, а твоя дитина потрапляє на цвинтар!

Вона щосили дала йому поличника — й одразу зрозуміла, що даремно це зробила. Вона повинна була впізнати наближення небезпеки за тим, як у нього пульсують живчики на скронях. Вона повинна була пам'ятати, що у нього немає дітей і ніколи не було. Вона повинна була виявити жалість. Усвідомлення прийшло з криком болю: це чоловіча рука дала їй ляпас у відповідь.

Він одразу ж відступив, розкаявшись у скоєному. Упав у фотель; енергія і ненависть виходили з нього, як з піскового годинника, що висипав свої останні піщинки.

— Боже мій, Саллі, пробач мені. Я дуже шкодую.

На відміну від нього, вона зберегла абсолютний спокій. У неї було чимало практики.

— Я теж, Френсисе.

Він задихався; худорлявість, яка часто надавала йому вигляду енергійного молодого чоловіка, тепер робила з нього зморщеного, постарілого. Він сам пробив вилом у своїх мурах.

— У мене нема дітей,— сказав він засапано,— тому що я не можу їх мати. Я все життя намагався переконати себе, що це ніколи не мало значення, але щоразу, коли бачу цього клятого чоловіка і слухаю його критику, мене ніби роздягають догола і принижують самою його присутністю.

— Ти вважаєш, він робить це навмисно?..

— Певна річ, що навмисно! Він використовує балачки про любов як зброю на війні. Хіба ти сліпа, що не бачиш? — гнів у нього змінився на каяття.— Ох, Саллі, повір, мені дуже прикро. Раніше я ніколи не бив жінок.

— Таке буває, Френсисе.

Саллі подивилася на цього нового чоловіка, якого — їй здавалося — вона добре знає, а потім тихо зачинила по собі двері.

Розділ тридцять другий

Нетерплячий гамір посилився, коли Уркгарт з'явився в палаті з дверей за кріслом спікера, тримаючи під пахвою червону шкіряну теку, а державні службовці, мов каченята, вервечкою попрямували до своєї ложі на початку зали. Вони були там, щоб миттєво надавати Уркгарту інформацію, якщо виникне потреба, але сьогодні вона не виникне. Він дуже ретельно підготував промову; він точно знав, чого хоче.

— Мадам спікере, коли ваша ласка, я хотів би зробити заяву...

Уркгарт повільно оглянув переповнені лави. Маккіллін сидів на тому боці «кур'єрської скриньки», переглядаючи заяву, яку йому годину тому прислала служба Уркгарта. Він підтримає. Такі питання не викликають суперечок, і, в будь-якому разі, відтоді як особисті стосунки Уркгарта з королем стали предметом суперечок у пресі, лідер опозиції почав більше підтримувати монарха. Твій ворог — мій друг. В опозиції завжди так. А от лідер невеличкої ліберальної партії, який сидів зі своєю групою вічних оптимістів у глибині зали, імовірно, буде в меншому захваті. У нього в партії сімнадцять депутатів, а гонору більше, ніж у всіх інших разом узятих. Він, кмітливий парламентар з гальорки, зробив собі ім'я, представивши власний білль, за яким прагнув обмежити сферу дії цивільного листа лише на п'ятьох членів королівської родини, а ще, окрім того, змінити право престолонаслідування, щоб монархом міг стати первісток будь-якої статі, а не винятково найстарший син. Це дало йому десять хвилин під час парламентських дебатів, перш ніж цей білль відхилили, і кілька годин прайм-тайму на телебаченні й кілька футів статей у газетах. Йому треба тримати марку; безсумнівно, він постарається зробити це ввічливо, але ввічливість, подумав Уркгарт, роздивляючись палату, в політиці не надто котирується.

Його очі зупинилися на Бредфордському Звірі. Одягнений у повсякденну безформну спортивну куртку, колоритний і ексцентричний член парламенту від Центрального Бредфорду вже нахилився вперед, вичікуючи,— худорлявий, волосся спадає на очі, руки стиснуті: він чигає на першу-ліпшу нагоду, щоб зірватися на ноги. Опозиційний депутат був вуличним задиракою, який розглядав кожну проблему як шанс повести класову війну проти капіталізму; непримиренності йому додавали шрами, отримані під час виробничої аварії, коли він ще був студентом-стажером: там він позбувся двох пальців на лівій руці. Ревний твердокам'яний республіканець, він спалахував, зачувши питання спадкоємності. А ще він був цілком передбачуваний, отому Уркгарт і наполіг, щоб один з його власних представників, лицар зеленого передмістя, знаменитий своєю селюцькою зовнішністю і задерикуватою вдачею, сидів просто навпроти республіканця. Лицарю доручили під час виголошення заяви «подбати» про Звіра; він мав зробити це на власний розсуд, от тільки розсудливістю не вирізнявся, але він готовий був «повернутися на передову», як сам висловився, бо вже вилікував легку серцеву недугу. Він уже розлючено пожирав очима почесного члена Центрального Бредфорду, який сидів за якихось шість футів від нього.

— Я хочу зробити заяву про заходи щодо подальшої фінансової підтримки його королівської величності на десять років наперед,— провадив Уркгарт. Він зробив паузу, щоб подивитися прямо на Звіра, і поблажливо посміхнувся. Той відповів відчутним гарчанням, від чого посмішка прем'єр-міністра тільки поширшала. Звір уже метався в клітці та гримів пруттям.

— Утримання значне і, я сподіваюся, щедре, а оскільки розрахунок робиться на десятирічний період, мають бути враховані стрибки інфляції. Якщо інфляція виявиться меншою, ніж прогнозувалося, надлишок переноситься...

— А скільки одержить принцеса? — рикнув Звір.

Уркгарт проігнорував і продовжив свої пояснення, але...

— Ну ж бо. Розкажіть нам. Скі'ки ми заплатимо наступного року за Шарлоттини походеньки на Карибах?

— Порядок! Порядок! — заверещала мадам спікер.

— Я лише спитав...

— Заткни пельку, ти, бовдуре! — гаркнув лицар, і цей коментар почули всі без винятку в залі, окрім офіційних стенографів, що занотовували парламентські дебати.

— Продовжуйте, прем'єр-міністре.

Поки Уркгарт довів до кінця своє коротке оголошення, атмосфера розпалилася, температура зростала. Йому доводилося перекрикувати дедалі відчутніший гамір, а лицар продовжував свій двобій у кінці зали. Звір і далі бурмотів під ніс і заслужив підтримку лідера опозиції, який, намагаючись ушпигнути Уркгарта, заходився єлейно вихваляти королівські зусилля з охорони довкілля і його соціальну сприйнятливість.

— Розкажіть це оцьому чортовому сину! — перебив лицар, тицяючи пальцем у Звіра, який нещодавно публічно поставив під сумнів вірність його дружини. У відповідь він отримав брутальний жест з двох ампутованих пальців.

Ліберальний лідер, коли прийшла його черга, був менш прихильний.

— Чи визнає прем'єр-міністр, що хоча ми цілком підтримуємо важливу роботу королівської родини, її фінансові справи не такі вже й безхмарні? Цивільний лист складає тільки малу частку витрат платника податку на утримування королівської родини, якщо взяти до уваги королівські літаки, королівську яхту, королівський поїзд...

— Перегони королівських голубів[35],— докинув Звір.

— ...витрати, які поховані в бюджетах різних державних відомств. Чи не було б краще, відвертіше й чесніше консолідувати всі ці витрати в єдиний бюджет, щоб ми точно знали справжні цифри?

— Ганьба. Шо ви приховуєте?

— Я обурений інсинуацією вельмишановного джентльмена, що нібито не був відвертим і чесним...— почав був Уркгарт.

— Ну то скі'ки ж?

— У цих цифрах немає ніякої таємниці. Королівська родина чудово відпрацьовує ці кошти...

— То скі'ки всього грошей?

З опозиційної лави приєдналися й інші парламентарі. Здавалося, вони знайшли слабке місце в обороні прем'єр-міністра і не могли втриматися від спокуси вколоти його.

— Цифри сильно варіюються щороку через разові виплати...

— Які?

— ...наприклад, на переобладнання й модернізацію королівського поїзда. Крім того, королівські палаци вимагають значного догляду, який у деякі роки потребує більших коштів. Часто дуже важко виокремити конкретні цифри з великих відомчих бюджетів,— Уркгарт, здавалося, дратувався через те, що його перебивають. На нього тиснули, а він відмовлявся розповідати подробиці, що тільки розпалювало критиканів. Що більше він ухилявся від відповіді, то голоснішими ставали заклики до нього, щоб він «зізнався»; навіть ліберальний лідер приєднався до цих закликів.

— Палата має розуміти, що заява, яку я сьогодні виголосив, охоплює тільки цивільний лист. Щодо інших статей витрат я зв'язаний забороною, і з мого боку буде недоречно розповідати про такі справи, не порадившися з його величністю. Ми повинні боронити гідність корони і шанувати пієтет і любов, який викликає королівська родина.

Щойно Уркгарт зробив паузу, щоб побачити реакцію на власні слова, галас навколо нього різко зріс. Його обличчя спохмурніло.

— Кілька днів тому опозиція звинувачувала мене в презирстві до його величності, і знову опозиціонери наполягають на тому, що я роблю саме це.

Ці слова розлютили його ворогів; їхні вислови ставали все більш міцними.

— Це якийсь набрід, мадам спікере,— Уркгарт грізно вказав пальцем на лави навпроти.— Їм не хочеться отримати інформацію — їм хочеться отримати скандал!

Він, здавалося, утратив самовладання через нескінченне цькування, і мадам спікер знала, що це покладе край будь-якому виваженому діалогу. Вона саме збиралася згорнути дискусію і назвати наступного промовця, коли раптом стався вибух — лицар схопився на ноги.

— Процедурне питання, мадам спікере!

— Ніяких процедурних питань, будь ласка. Ми й так змарнували багато часу...

— Але цей покидьок побажав мені, щоб я отримав новий серцевий напад!

Звинувачувальні персти вказали на Звіра, і почалося пекло.

— Та невже! — розпачливо гаркнула мадам спікер.

— Та він не так зрозумів, як завше,— невинно запротестував Звір.— Я ска'ав йому, шо він одержить ще один серцевий напад, як узнає, скі'ки на цю кляту монархію грошей іде. Це ж мільйони і мільйони...

Інші втрутилися, буря наростала.

Уркгарт узяв теку і почав пробиратися до виходу. Він подивився на парламентські лави, які були у сум'ятті. Безперечно, на нього тиснутимуть, щоб він розкрив усі витрати королівської сім'ї, і він міг би їх розкрити. Хай там що, але записані сьогодні рядки облетять усі редакції на Фліт-стріт, і журналісти покопаються й поділяться своїми натхненними здогадами, тож полічити досить точні цифри буде не вельми важко. Яка прикрість, подумав Уркгарт: торік королівський рейс замінив свої застарілі літаки на сучасні, які не з дешевих. А ще більша прикрість, що це збіглося з тривалим ремонтом королівської яхти «Британія». Навіть найбільший телепень-журналіст вирахує цифри — понад сто п'ятдесят мільйонів фунтів щонайменше, а це надто великий і жирний шматок свіжини, щоб навіть найлояльніший редактор проігнорував таку новину. Однак ніхто не зможе звинуватити особисто Уркгарта, буцімто він був несправедливий чи неуважний до короля. Хіба він не зробив усе, що було йому до снаги, щоб захистити короля, навіть під тиском? Завтра вранці заголовки будуть такі, що під тиском опиниться сам король. І тоді прийде час для опитування Саллі.

Навіть як на прем'єр-міністра, сьогодні Уркгарт зробив особливо багато, сказав він собі.

Розділ тридцятий третій

— Прем'єр-міністре, до вас хоче на кілька слів містер Стемпер.

— Як таємний радник, голова партії, начальник юридичного відділу чи як почесний президент власного футбольного клубу?

Уркгарт звісив ноги з зеленого шкіряного дивана, на якому він напівлежачи читав документи з палати общин, очікуючи на низку вечірніх засідань. Він не міг пригадати, за що буде наступне голосування. Чи за підсилення покарання для правопорушників, чи за скорочення субсидій для Організації Об'єднаних Націй? У будь-якому разі, щось та й буде — і це дозволить бульварним виданням виставити опозицію в найгіршому світлі.

— Містер Стемпер не сказав,— відповів позбавлений почуття гумору особистий секретар, який досі просував у двері лише голову і ліве плече.

— Тягни його сюди! — звелів прем'єр-міністр.

На порозі з'явився Стемпер, не мовивши жодного вітального слова, і попрямував просто до шафи з напоями, звідки хлюпнув собі чималу порцію віскі.

— Схоже, погані новини, Тіме.

— О, саме так. Гірших я сто років не чував.

— Що, якийсь егоїстичний свинтус на гальорці взяв і здох?

— Гірше, набагато гірше, Френсисе. За нашим останнім приватним опитуванням, ми вже випереджаємо на три пункти. Але, що більше непокоїть, з якогось дива ви подобаєтеся декому з електорату і вже на десять пунктів випереджаєте Маккілліна. Вашого марнославства тепер не загнуздати. І ваш безглуздий план про дострокові вибори, схоже, врешті-решт спрацює!

— Хвала Господу.

— Але є дещо більш приголомшливе, Френсисе,— провадив Стемпер серйознішим тоном. Не чекаючи на прохання, він наповнив келих і простягнув прем'єр-міністру, перш ніж говорити далі.— Я чемно побесідував з міністром внутрішніх справ. Теорія плутанини[36] в політиці працює чудово. Схоже, цього паскудника Марплза нарешті зловили зі спущеними штаньми — пізно вночі на набережній у Патні[37].

— Це в січні? — недовірливо спитав Уркгарт.

— Просто in flagrante[38]. З чотирнадцятирічним. Мабуть, спеціалізується на хлоп'ятках.

Він влаштувався на столі Уркгарта, поклавши ноги на прес-пап'є прем'єр-міністра. Він свідомо дражнився, випробовуючи долю. Новини мусять бути особливо значні, подумав Уркгарт.

— Але підфартило. Поліція хотіла висунути йому обвинувачення, тож він зламався і розплескав їм усе в надії, що з ним легше обійдуться. Багато імен, адрес, пліток, порад, де шукати, якщо хочуть знайти лігво організованої проституції.

— Каструвати його мало...

— І він, кажуть, зронив дуже цікаве ім'я. Девід Майкрофт.

Уркгарт зробив глибокий ковток.

— Наші браві мужі у синій формі засоромилися і просять неофіційних вказівок. Якщо Марплза покарають, то вплутають і Майкрофта, а тоді весь пекельний содом вирветься на свободу. Міністр внутрішніх справ натякнув підморгуючи, що переслідування поважного і чесного члена парламенту від Даґенема не в суспільних інтересах. Отже, ми врятовані від довиборів.

Уркгарт звісив ноги з дивана.

— А що у них є на Майкрофта?

— Небагато. Прізвище і те, що новорічної ночі Марплз надибав його в якомусь гей-клубі. Хтозна, куди це заведе? Але вони його так і не допитали.

— Мабуть, їм слід.

— Вони не можуть, Френсисе. Якщо вони напосядуться на Майкрофта, то мають тоді вчепитись і у Марплза, а тоді, у свою чергу, і в нас усіх. У будь-якому разі, якщо гаяти час у гей-клубі — це злочин, то доведеться тоді пересаджати половину палати лордів.

— Слухай мене, Тіме. Вони можуть зробити з Марплза шашлик, нанизати на іржавий шампур, підсмажити на повільному вогні — мені байдуже. Але протягом кількох тижнів йому ще не висунуть звинувачень — тільки після виборів, а тоді це не буде варте й ламаного шеляга. Але якщо вони натиснуть на Майкрофта зараз, то це може стати нашою перестраховкою. Ти що — не бачиш? Це як віддати фігуру за гарну позицію. Сьогодні ти робиш начебто невигідний хід, щоб завтра інший гравець здався. По-моєму, у шахах це називається жертвувати ферзем.

— Гадаю, мені треба ще випити. Такі проблеми, та ще й у самому серці Палацу... Якщо це вилізе...

— Давно Майкрофт працює в короля?

— Та знають один одного, відколи обоє були прищавими шмаркачами. Один з його найперших помічників. І найближчих друзів.

— Звучить серйозно. Це жахливо, якщо король усе знає.

— І покриває Майкрофта, попри делікатність роботи, яку той виконує. Він же на своїй посаді має знати половину державних таємниць.

— Ще гірше, якщо його величність не знає. Ошуканий, одурений, обморочений всі тридцять років — і одним з найближчих друзів, людиною, якій безмежно довіряв.

— Шахрай або дурень. Монарх, який чи то не виконує своїх обов'язків, чи то нездатний їх виконувати. А що преса зробить з усього цього, якщо таке випливе?

— Жахлива новина, Тіме. Жахлива.

— Сто років такого жахіття не чув.

Запала довга хвилина мовчання. А потім з глибини кабінету прем'єр-міністра особистий секретар почув нестримний, майже неконтрольований вибух реготу.

— Прокляття на них! Прокляття на них усіх, Девіде! Як вони могли бути такими кретинами? — король жбурляв у повітря газети, і Майкрофт дивився, як аркуші злітають і падають на підлогу.— Я не хотів збільшувати цивільний лист, а тепер у захланності звинувачують мене. І як таке може бути, що вже за кілька днів після того, як я повідомив прем'єр-міністру, що волію, щоб королівська родина сплачувала всі податки з прибутків, цю новину подають так, ніби це його ідея?

— Інформація з Даунінг-стріт з невідомого джерела...— невиразно пробелькотів Майкрофт.

— Атож! — викрикнув король, наче розмовляючи з відсталим учнем.— Вони навіть припускають, що я під тиском погодився заплатити податок, бо мене вимусила ворожість преси. Що за почвара цей Уркгарт! Не може не перекрутити все собі на користь. Якщо він навіть натрапить випадково на правду, то опанує себе й продовжуватиме в тому самому дусі, ніби нічого не сталося. Це абсурд!

Випуск «Таймза» полетів у найдальший куток кімнати й осів там, наче величезні лапаті сніжинки.

— Що — ніхто навіть не схотів перевірити факти?

Майкрофт ніяково кахикнув.

— «Кронікл». Їхній репортаж — справедливий.

Король вихопив газету з оберемку, передивився стовпці.

Здавалося, він трохи заспокоївся.

— Уркгарт намагається принизити мене, Девіде. Порізати мене на шмаття, не даючи навіть шансу все пояснити.

Уночі він знову бачив той самий сон. Зі сторінок усіх газет, які він тільки бачив, поставали розширені в очікуванні очі замурзаного хлоп'яти, підборіддя в якого було в крихтах. Це його жахало.

— Я не дозволю їм тягти мене, наче ягня на заклання, Девіде. Я не повинен допустити це. Я міркував: я маю знайти якийсь спосіб пояснити свої погляди. Довести свою точку зору без Уркгартового втручання. Я дам інтерв'ю.

— Але королі не дають газетних інтерв'ю,— слабко опирався Майкрофт.

— Раніше не давали. Але це століття нової, відкритої монархії. Я буду перший, Девіде. Мабуть, дам інтерв'ю «Хроніклу». Ексклюзив.

Майкрофт хотів заперечити: якщо інтерв'ю — це вже погана ідея, то ексклюзив — навіть гірша, бо тоді король стане мішенню всіх інших газет. Але у нього не було сил сперечатися. Він не міг ясно мислити весь день, ще з тої пори, коли рано-вранці відповів на стукіт у двері: на порозі його домівки стояли детектив-констебль та інспектор з поліції моралі.

Розділ тридцять четвертий

Лендлес сам сів за кермо, сказавши підлеглим, що якийсь час буде без зв'язку. Його секретарка ненавиділа таємниці: хай який він називав привід, а вона завжди думала, що шеф завіявся з якоюсь дівулею, в якої пишна філейна частина, але худий банківський рахунок. Вона його добре знала. Років п'ятнадцять тому вона теж була молода й доступна для Лендлеса, доки не втрутилися такі речі як заміжжя, респектабельність і зморшки. Її розуміння чоловічої душі допомогло їй стати ефективною помічницею, якій безбожно переплачували, але це досі не поклало край її ревнощам. І сьогодні він нічого не сказав нікому, навіть їй: він не хотів, щоб усі на світі дізналися, куди він поїхав, ще до того як він туди доїде.

Стійка в приймальні була маленька, а почекальня — безбарвна, завішена бездарними полотнами вікторіанських митців: коні та сцени полювання — наслідування Стаббса і Бена Маршалла. Одна з цих картин, можливо, належала пензлю самого Джона Геррінґа, проте Лендлес не був точно певний, хоча вже трохи розумівся на таких речах: урешті-решт, за останні кілька років він купив достатньо оригінальних полотен. Майже одразу його викликали через молодого ліврейного лакея при повному параді: фалди, черевики з пряжками і панчохи,— і провели до невеличкого, але пишного ліфта, де червоне дерево сяяло, як лискуче взуття палацового служителя. Хотів би Лендлес, щоб його покійна мати опинилася тут: їй таке сподобалося б. Вона народилася того дня, коли не стало королеви Александри, і вважала, що є тут якийсь містичний зв'язок, натякаючи на таємничу «особливу спорідненість», а в останні роки відвідувала спіритичні сеанси. Якраз незадовго до того, як його старенька матуся сама відбула у потойбіччя, вона простояла в юрбі три години поспіль, щоб хоч краєм ока побачити принцесу Діану в день її весілля. Матінка побачила лише спинку карети, і тривало це кілька секунд, але вона махала прапорцем, кричала від радості, аж плачучи, а потім прибула додому, відчуваючи гордість за виконаний обов'язок. Для неї це було патріотичною гордістю, як розцяцьковані пам'ятні бляшанки з-під печива. Та вона зараз просто калюжу б напустила, якби таке побачила.

— Ви тут уперше? — спитав лакей.

Лендлес кивнув. Йому зателефонувала принцеса Шарлотта. Ексклюзивне інтерв'ю для «Кронікла», причому натякнула, що сама все це влаштувала. Чи точно він вишле когось надійного? Чи дозволить Палацу узгодити матеріал, продивитися статтю перед публікацією? Може, вони могли б знову пообідати разом? Його вели з широкого коридору з вікнами, які виходили на внутрішній двір. Тут картини були кращі: портрети давно забутих паростків королівського роду пензля майстрів, чиї імена збереглися набагато надійніше.

— Спочатку зверніться до нього «ваша величність». Після цього ви можете просто називати його «сір»,— забурмотів лакей, коли вони підійшли до солідних, але невибагливо оформлених дверей.

Щойно двері відчинилися, Лендлес пригадав інше питання Шарлотти. Чи гарна ця ідея? У нього виникли сумніви, серйозні сумніви про те, що ексклюзивне інтерв'ю піде на користь королю, але він знав, що для його газети це буде збіса лепсько.

— Саллі? Пробач, що дзвоню так рано. Ти не озивалася вже день чи два. З тобою все гаразд?

Насправді вона не озивалася майже тиждень, і хоча Уркгарт прислав квіти й вирядив двох значних потенційних клієнтів, він не знайшов слушної нагоди зателефонувати. Він знизав плечима. Вони посварилися, але вона мала охолонути, їй доведеться, якщо вона хоче зберегти свою людину в уряді. В будь-якому разі, питання було термінове.

— Як там просувається опитування? Вже готове?

Він намагався по телефону оцінити її настрій. Можливо, тон трохи прохолодний і формальний, наче її збудили. У будь-якому разі, бізнес є бізнес.

— Щось придумалося. Подейкують, що його королівське сумління дав ексклюзивне інтерв'ю для «Кронікла», і редакція сподівається отримати дозвіл на публікацію за кілька днів. Я гадки не маю, що там. Лендлес сидить, як квочка на яйцях, але я не можу позбутися відчуття, що в суспільних інтересах було б трохи балансу. Тобі не здається? Може, опитування громадської думки, опубліковане заздалегідь, у якому відіб'ється зростання суспільного незадоволення королівською родиною? Щоб надати інтерв'ю контексту?

Уркгарт визирнув у вікно на парк Сент-Джеймс, де біля басейну з пеліканами дві жінки борюкалися, намагаючись розтягнути своїх псів, що вчепились один в одного мертвою хваткою.

— Я підозрюю, що деякі газети — наприклад, «Таймз»,— можуть навіть припустити, що інтерв'ю короля було поквапною і відчайдушною спробою відповісти на опитування громадської думки.

Він поморщився: одна з жінок, намагаючись вирвати свого песика зі щелеп величезного чорного дворняги, дала собацюрі копняка в яйця. Собак розвели — але тепер загарчали одна на одну хазяйки.

— Було б чудово, якби опитування підготували, скажімо... вже сьогодні по обіді?

Саллі перевернулася на другий бік, щоб покласти слухавку на телефонний апарат, і потягнулася, щоб розворушити закляклі за ніч кістки. Кілька хвилин вона лежала, втупившись у стелю, дозволяючи вказівкам мозку побігти по тілу. Ніс посмикувався над простирадлом, немов перископ: вона обнюхувала новину, яку щойно отримала. Відтак сіла в ліжку, жвава і збуджена, й обернулася до документа, який лежав біля неї.

— Мені треба йти, любий. Тебе на ноги, бунте, поставила я[39].

«Ґардіан», 27 січня, перша шпальта

Розділ тридцять п'ятий

Новини про це почали просотуватися незадовго до четвертої години по обіді, а коли прийшла пора їх підтвердити, короткий зимовий день добіг кінця, і Лондон занурився в суцільну темряву. Це був жахливий день: теплий фронт пройшов по всій столиці, призвівши до безперервного дощу, який не вщухне і вночі. У такий день краще сидіти вдома.

Однак лишатися вдома виявилося помилкою, і фатальною, для трьох жінок і їхніх дітей, які називали рідною домівкою багатоквартирний будинок за адресою Квінсґейт-кресент, 14, у центрі Ноттінґ-Гіллу. Це було серце старезних нетрищ, де у шістдесятих роках тулилися повії й орди іммігрантів під суворим оком рекетирів. У той час це охрестили «рахманізмом»[40] — на честь найбільш горезвісного власника-рекетира. На сучасному жаргоні це звалося «Койка і кусник»: саме тут місцева рада розміщувала проблемні й неповні сім'ї, доки мляво шукала когось іншого, хто візьме на себе відповідальність за цих знедолених. Вигляд тимчасового помешкання в будинку номер 14 не надто змінився за тридцять з гаком років, ще коли тут був бордель. Одномісний номер, спільна ванна кімната, погане опалення, галас, гниле дерево, а на додачу — безперервна депресія. Під час дощу мешканці споглядали, як струмочки стікають по підвіконнях, як розповзаються дедалі нижче вологі брунатні плями, як шпалери відклеюються від стін. Але це було краще, аніж мокнути під зливою на вулиці — принаймні так вони думали.

Відомчий житловий фонд породжує байдужість, і ніхто й пучкою не кивнув, щоб повідомити про запах газу, що не вивітрювався вже кілька днів. Це справа комунальника, а він заявляється сюди коли заманеться. Це чиясь інша проблема. Принаймні так вони думали.

Щойно засутеніло, як запустився автоматичний таймер і ввімкнув світло в спільному коридорі. Це були лампочки всього-на-всього на шістдесят ватт, по одній на сходовій клітці, але невеличкої іскринки, викликаної електричним контактом, виявилося достатньо, щоб підпалити газ і підірвати п'ятиповерхівку просто з-під землі, ще й зачепити край сусіднього будинку. На щастя, нікого по сусідству не було, той будинок був занедбаний, але в номері 14-му лишалося п'ять сімей, і з двадцяти однієї особи — жінок і дітей, у тому числі немовлят, лише вісьмох витягли з-під завалів живими. Коли його величність дістався місця події, будинок являв собою величезне звалище цегли, потрощених дверей і уламків меблів, над якими повзали пожежники, освітлені різким промінням прожекторів. Кілька людей, як припускали, лишилося під руїнами, але їхня доля була невідома. На розтрощеному виступі балки, за багато футів над головами рятувальників, небезпечно погойдувалося двоспальне ліжко, і його простирадла билися в поривах вітру. Його треба було прибрати, доки воно не впало комусь на голову, та автокран ніяк не міг доїхати через дощ і годину пік, а рятувальники не могли дозволити собі чекати. Комусь здалося, що чується шум, борсання просто з-під завалів, і хоча інфрачервоні зображення нічого не показали, чимало охочих рук кинулося до цеглинки розбирати руїни, підстьобувані дощем і страхом, що вони можуть запізнитися.

Щойно король почув новину, він зволів відвідати місце події.

— Не втручатися, а подивитися. Одне слово, сказане до знедолених вчасно, може прозвучати голосніше, аніж тисяча спізнілих епітафій.

Запит надійшов на пульт поліції у Скотланд-Ярді, коли там сповіщали про трагедію міністру внутрішніх справ, і той негайно передав новину на Даунінг-стріт. Король прибув на місце, тільки щоб виявити, що став учасником перегонів, у яких уже програв. Уркгарт уже був там: тиснув усім руки, заспокоював поранених, утішав убитих горем, роздавав інтерв'ю, мелькав перед кінокамерами — був на очах. Через це монарх мав вигляд людини, яку послали на поле з лавки запасних: він пас задніх, але яке це мало значення? Це ж не змагання, або не мало бути змаганням. Принаймні так король силкувався переконати себе.

Якийсь час у монарха і прем'єр-міністра виходило уникати один одного: один дізнавався подробиці та спокійно шукав тих, хто вижив, а другий зосередився на пошуку сухого місця, щоб дати інтерв'ю. Але обидва знали, що зустріч відбудеться. Уникати один одного — уже саме по собі новина і лише перетворить трагедію на фарс. Король застиг, як чатовий, дивлячись на руїни з вершини пагорба з битої цегли, оточений озером намулу і бруду, яке постійно прибувало й через яке Уркгарту довелося чалапкати на зустріч з ним.

— Ваша величносте.

— Містере Уркгарт.

Їхнє вітання було таке саме тепле, як зіткнення айсбергів. Жодний не дивився на іншого, а оглядав місце довкола.

— Ні слова, сір. Уже й так забагато шкоди, забагато горя, забагато суперечок. Дивіться, але не говоріть. Я наполягаю.

— Не дозволяється навіть формального висловлення скорботи, містере Уркгарт? Навіть за вашим сценарієм?

— Ані кивка, ані перекошеного обличчя, ані скорботно опущеного зору... Навіть за узгодженим сценарієм, оскільки ви, здається, жадаєте розв'язати всі вузли, які ми зав'язуємо.

Король відмахнувся зневажливим жестом.

Прем'єр-міністр заговорив повільно, з притиском, повертаючись до своєї теми.

— Я наполягаю.

— Краще мовчати, ви гадаєте?

— Авжеж. Деякий час.

Король відвернувся від руїн і вперше подивився прямо в очі прем'єр-міністру: на обличчі застигла поблажливість, руки ховалися глибоко в кишенях дощовика.

— А я так не гадаю.

Уркгарт боровся сам із собою, щоб не піддатися на провокацію і не втратити самовладання. Він не хотів давати королю бодай натяку на сатисфакцію.

— Як ви вже пересвідчилися, ваші вислови люди зрозуміли хибно.

— Або перекрутили.

Уркгарт проігнорував непрямий натяк.

— Краще мовчати, ви кажете,— провадив король, повернувшись обличчям проти вітру і бризок; ніс монарха виступав уперед, наче у великого вітрильного корабля.— Цікаво, як вчинили б ви, містере Уркгарт, якби якийсь клятий дурень-єпископ зробив вас мішенню настільки несосвітенних звинувачень. Мовчали? Чи спробували захиститися? Чи не гадаєте ви, що зараз важливо висловитися, щоб готові слухати нарешті мали можливість почути і зрозуміти?

— Але я не король.

— Ні. За що і ви, і я маємо бути вдячні.

Уркгарт витримав цю образу. Дугова лампа вихопила з-під руїн крихітне рученятко. Кілька секунд сум'яття та надії — і проблиски очікування померли в землі. Це була всього-на-всього лялька.

— Я повинен бути впевнений, сір, що мене теж почули і зрозуміли. Ви.

Десь пролунало тріскотіння: обвалювалися дошки,— але ніхто зі співрозмовників навіть не поворухнувся.

— У подальшому будь-який ваш публічний виступ розглядатиметься урядом як провокація. Проголошення конституційної війни. А майже за двісті років жоден монарх не переміг прем'єр-міністра.

— Цікава точка зору. Я забув, що ви науковець.

— Політика вивчає методи досягнення і використання влади. Це груба, по-справжньому безжальна арена. Королю там не місце.

Дощ цівками лився у них по обличчях, крапав з носа, стікав за коміри. Вони обидва змокріли та змерзли. Уже немолоді, вони мали б шукати прихисток, але жодний не зробив і кроку. Якби хтось витріщався на них з відстані, нічого не почув би за торохтінням відбійних молотків і короткими командними викриками: просто двоє чоловіків стояли лицем до лиця — правитель і його співрозмовник,— дві постаті, що вимальовувалися на тлі різких спалахів рятувальних прожекторів на бляклій, однотонній панорамі, яку омивала злива. Ніхто не міг розрізнити ні зухвалості в обличчі Уркгарта, ні вічної царственої непокори, що залила рум'янцем щоки його візаві. Можливо, проникливий спостерігач і помітив би, як король обхопив себе за плечі, але, звісно, це через негоду і недолю, що привела монарха на це місце, правда?

— Чия проґавив у цій промові згадку про мораль, прем'єр-міністре?

— Мораль, сір, це монолог недіткнутих і недіткливих, це помста невдах, покара тих, хто спробував чогось досягти, але зазнав невдачі, або тих, хто ніколи не мав мужності взагалі спробувати,— прийшла черга Уркгарта провокувати свого співрозмовника. На кілька хвилин між ними повисло мовчання.

— Прем'єр-міністре, чи дозволите мені привітати вас? Вам це вдалося: я зрозумів вас абсолютно ясно.

— Я не хотів би лишати вам сумнівів.

— І не лишили.

— Ми домовилися, так? Більше жодного слова?

Коли нарешті король заговорив, голос його звучав настільки тихо, що Уркгарту довелося напружуватися, щоб розчути.

— Можете бути певні: я настільки ж ретельно стримуватиму свої слова, як ви добираєте свої. А тих, які ви сьогодні вимовили, я не забуду ніколи.

Тут їх урвав крик попередження, який долетів згори, і люди покинули звалище: дерев'яний виступ затремтів, захитався й нарешті впав, відпустивши ліжко в повільний, граційний смертельний кульбіт, перш ніж осипатися купою уламків біля руїн. Самотня подушка досі п'яно гойдалася на вітру, настромлена на гостряк того, що ще вранці було дитячим ліжечком — його пластикове брязкання досі чулося на вітру. Без зайвих слів Уркгарт почалапкав назад по грязюці.

Майкрофт приєднався до короля на задньому сидінні монаршого автомобіля, машина вирушила назад у Палац. Майже всю подорож монарх мовчав, поринувши у свої думки й емоції, заплющивши очі,— мабуть, через те, що побачив, подумав Майкрофт. Коли ж король заговорив, його слова були майже нечутні, майже шепотіння, начебто обидва були в церкві або відвідували камеру смертників.

— Жодних слів більше, Девіде. Мені наказано мовчати, або я відчую наслідки.

Очі в нього досі були заплющені.

— Жодних інтерв'ю?

— Ані слова, якщо я не хочу відкритої війни.

Ця думка висіла між ними кілька секунд, які перетекли в хвилини мовчання. Очі короля були досі заплющені. Майкрофт подумав, що, може, це шанс йому висловитися.

— Мабуть, це не найкращий час... однак такого і не буде. Але я б хотів узяти відпустку на кілька днів. Якщо вам зараз не треба багато з'являтися на публіці. Ненадовго. Є кілька особистих моментів, які мені треба вирішити.

Король досі сидів, заплющивши очі, його слова зазвучали монотонно та здавлено, майже без емоцій.

— Я повинен вибачитися, Девіде. Боюся, я сприймав тебе як функцію. Зовсім поринув у власні проблеми,— він зітхнув.— Увесь цей бедлам... а я мав бодай знайти хвильку розпитати тебе. Різдво без Фіони, певно, було пекельним. Авжеж. Авжеж, тобі потрібна невеличка перерва. Але є одна дрібниця, і мені потрібна твоя допомога, якщо ти можеш її надати. Я хочу здійснити невеличку подорож.

— Куди?

— Три дні, Девіде. Усього три дні, й недалеко. Я думав про Брикстон, Гандсворт, може, Moc-Сайд і Ґорбалз. Проїхатися по селах. Одного дня пообідати в їдальні «картонного містечка», наступного — поснідати в Армії спасіння. Почаювати з убогою родиною, яка животіє на підмогу, і розділити з нею тепло від одного лише поліна. Зустрітися з підлітками, що ночують на вулиці. Ти зрозумів, думаю.

— Ви не можете!

Голова короля досі була відкинута на спинку сидіння, очі — заплющені, а голос досі звучав холодно.

— Я можу. І я хочу, щоб мене всюди супроводжували камери. Може, я три дні посиджу на пенсіонерській дієті, кинувши виклик репортерам, які подорожуватимуть зі мною, робити те ж саме.

— Та це краще, ніж інтерв'ю!

— Я не скажу ані слова,— він почав сміятися, наче крижаний гумор був єдиним способом придушити почуття, які розпирали його зсередини, причому так безжально, що йому навіть стало трохи лячно за себе.

— Вам і не доведеться. Ці фото щовечора будуть на перших шпальтах.

— Якби ж то кожна королівська справа мала таку рекламу,— королівський тон був майже вередливий.

— Хіба ви не розумієте, що дієте? Це ж проголошення громадянської війни. Уркгарт помститься...

Згадка прізвища прем'єр-міністра роздражнила короля. Він підкинув голову, очі розплющилися та яскраво запалахкотіли, щелепи стиснулися, ніби крізь тіло пройшов електричний струм. У грудях наче вогнем опекло.

— Ми помстимося перші! Уркгарт не зможе мене зупинити. Він може бути проти мого виступу, може залякувати мене і погрожувати, але це моє королівство, і я маю повне право їхати туди, куди мені в дідька заманеться!

— Коли ви збираєтеся розв'язати громадянську війну?

В короля на обличчі знову з'явився вираз похмурих веселощів.

— О, думаю... наступного тижня.

— Тепер я бачу, що ви кажете несерйозно. Потрібні місяці, щоб це влаштувати.

— Де хочу і коли хочу, Девіде. Не потрібно ніякої організації. Я не збираюся зустрічатися ні з ким окремо. Тож ніяких попередній повідомлень. У будь-якому разі, якщо я дам час усе підготувати, тоді я побачу якусь знеболену Велику Британію — країну під наркозом, пофарбовану і побілену спеціально для мого візиту. Ні, Девіде. Жодної підготовки, жодного попередження. Я знудився грати короля — прийшов час зіграти людину! Погляньмо, чи зможу я три дні витримати те, що інші терплять на своїй шкурі весь вік. Погляньмо, чи зможу я скинути свої шовкові пута і подивитися моїм підданим у вічі.

— Охорона! Як бути з охороною? — розпачливо викрикнув Майкрофт.

— Найкраща форма охорони — це сюрприз, коли на тебе ніхто не чекає. Якщо мені доведеться сісти в машину і самому її вести — далебі, я це зроблю.

— Ви маєте мислити абсолютно ясно. Таке турне — це війна: ви опинитеся перед камерами, і не буде ні укриття, ні дипломатичного компромісу, щоб потім усе залагодити. Це буде прямий виклик прем'єр-міністру.

— Ні, Девіде, я бачу це не так. Уркгарт — людина небезпечна, певна річ, але я розумію це глибше. Мені треба знайти себе, відповісти на ті питання, які я відчуваю глибоко в душі, і свій обов'язок я бачу так: не лише бути королем, але й бути людиною. Девіде, я не можу втекти від самого себе, від того, у що я вірю. Це не просто виклик Уркгарту. Це радше виклик самому собі. Чи можеш ти зрозуміти?

Щойно ці слова прозвучали, плечі Майкрофта похилилися під тягарем кількох світів, які звалилися на нього. Зморений життєвою гонитвою, він уже не мав снаги. Той, хто сидів поряд з ним, був не просто королем, а й людиною, яка наполягала на праві бути самою собою. Майкрофт точно знав, що відчував його співрозмовник, і був у захваті від його мужності. Він кивнув.

— Звісно, я розумію,— тихо відповів він.

Розділ тридцять шостий

— Мортімо! Тост знову згорів!

Уркгарт роздивлявся руїни свого сніданку, який розкришився від першого ж доторку ножа і посипався на коліна. Дружина досі була в халаті: учора вона знову повернулася пізно — «тяжко гарувала, розповідаючи всьому світу, який ти чудовий, любий мій»,— і ще не до кінця прокинулася.

— У цій крихітній кухоньці я думати не можу, Френсисе, не те що готувати тости. Спочатку зроби ремонт, а тоді отримаєш пристойний сніданок.

Знову те ж саме. Він і забув про це, викинув з голови. На думці були інші речі.

— Френсисе, що з тобою?

Вона знала його надто давно, щоб не вловити знаків.

Він указав на газети, де писалося про плани королівських візитів.

— Він викрив мій блеф, Мортімо.

— Це погано?

— А що може бути ще гірше? Причому все ж налагоджувалося. Соцопитування повернулися на нашу користь, скоро будуть вибори. А це все міняє,— він обтрусив крихти з колін.— Я не можу їздити по країні, де всі тільки й розводяться, що про злидні та пенсіонерів, які мерзнуть у своїх домівках. Ми вилетимо з Даунінг-стріт, не встигнеш ти й обрати нові шпалери, я вже не кажу доробити ремонт.

— Вилетимо з Даунінг-стріт? — Її голос нажахано забринів.— Це може прозвучати тупо, але хіба ми не щойно сюди в'їхали?

Він багатозначно подивився на неї.

— Ти шкодуватимеш за цим? А ти дивуєш мене, Мортімо. Здається, тебе майже ніколи не застати вдома.

Зазвичай вона поверталася вдосвіта, і зараз, коли дружина сиділа перед ним, він зрозумів, у чому справа. Вранці вона не дуже ясно думала.

— Хіба ти не боротимешся з ним?

— З часом — так. І поборю його. Але часу в мене нема, Мортімо, лише два тижні. А найгірше, що король навіть не усвідомлює, що він накоїв.

— Ти не повинен здаватися, Френсисе. Це потрібно і тобі, і мені,— вона змагалася зі своїм тостом, начебто підкреслюючи, які чоловіки слабкі й нікчемні створіння. Але на цій ниві вона досягла не більшого успіху й тому страшенно дратувалася.— Я розділяла з тобою всі жертви і всю каторжну працю, не забувай. І в мене теж є своє життя. Мені подобається бути дружиною прем'єр-міністра. Й одного дня я стану вдовою колишнього прем'єр-міністра. Мені потрібна підтримка і трохи пошани від суспільства, коли я лишуся зовсім сама,— це прозвучало себелюбно, черство. І, як завжди, вона не змогла втриматися й використала свою найпотужнішу зброю — його провину.— Якби у нас були діти, опора мені, все було б інакше.

Він роздивлявся руїни свого сніданку. Ось до чого він дійшов. Торгівля над його труною.

— Борися з ним, Френсисе.

— Я так і збираюся, але не варто його недооцінювати. Я відітну йому ногу — а він пришкутильгає на другій.

— Тоді вдар дужче.

— Маєш на увазі — як Джордж Вашингтон?

— Маю на увазі — як кривавий Кромвель. Або ми — або він, Френсисе.

— Мортімо, я силкувався уникнути цього, я дуже старався. Це ж означає не просто знищити одну людину, але — кілька століть історії. Є певні рамки.

— Подумай над цим, Френсисе. Це взагалі можливо?

— Це, звісно, відверне громадську увагу він рюмсання над знедоленими.

— Уряд не розв'язує людських проблем, а лише намагається розсортувати їх на свою користь. Ти зможеш розсортувати їх на свою користь?

— За два тижні? — Уркгарт рішучо глянув їй у вічі. Вона не жартувала. Це смертельно серйозно.— Над цим я міркував усю ніч,— він обережно кивнув.— Можливо, так. Потрібно трохи везіння. І чаклування. Перевести стрілки на нього: народ проти короля. Але це будуть не просто вибори — це буде революція. Якщо ми виграємо, королівська родина не оговтається ніколи.

— Не пробивай мене на жалість. Я з Кагунів.

— Але чи Кромвель я?

— Ти станеш.

Йому раптом згадалося, що Кромвеля відкопали з могили й настромили його гнилий череп на палю. Уркгарт дивився на залишки своїх обвуглених тостів і дуже боявся, що дружина має рацію.