Ходіння по муках

_{ЕПОПЕЯ ПРО ДОЛЮ ВІТЧИЗНИ}

_{Книга, сторінки якої ти, читачу, відкриваєш, належить до золотого фонду російської літератури і до вершинних явищ світової художньої класики XX сторіччя; її автор — один із найвидатніших письменників радянської доби. Самобутній майстер, реаліст великого таланту, Олексій Толстой був рідкісно різнобічно обдарованим: був прозаїком і однаково майстерно володів як малою формою оповідання, так і великою формою роману-епопеї; був драматургом найширшого творчого діапазону, і серед декількох десятків його п’єс є оригінальні жанрові різновиди драми і комедії; його блискуча патріотична публіцистика завоювала визнання мільйонів людей; він входив у літературу як поет і не відмовлявся від віршів у зрілому віці; а ще він писав кіносценарії, нариси, казки, розвідки про фольклор, критичні статті.}

_{При такій різнобічності його талант вражав винятковою творчою відвагою: письменник брався за найбільш масштабні і відповідальні теми, яскраво відображав переломні епохи в історичній долі всього народу. Майже в кожному жанрі, де доводилось йому виступати, він проявляв себе сміливим прокладачем нових шляхів. Як автора «Петра Першого» його заслужено вважають родоначальником радянського історичного роману; він створив перші визначні радянські романи науково-фантастичного жанру — «Аеліту» і «Гіперболоїд інженера Гаріна»; новаторську роль відіграли в нашій літературі його історичні драми про Петра І та Івана Грозного, його чудові твори для дітей.}

_{Та найвизначнішим його внеском у скарбницю літератури соціалістичного реалізму є трилогія «Ходіння по муках». Все краще, притаманне його яскравому таланту, розкрилось у ній щедро і могутньо. Однієї цієї книги було б досить, щоб ім’я її автора назавжди залишилось у шерензі корифеїв вітчизняної літератури. Широтою охоплення життя і пластичністю образів ця монументальна епопея стоїть поряд з такими величними творами радянської класики, як «Життя Клима Самгіна» М. Горького і «Тихий Дон» М. Шолохова. Насамперед у відношенні до трилогії є глибоко справедливим і точним визначення літературознавців, що книги О. Толстого — це художній літопис Росії. Вдумливим і всеосяжним, тривожним і захопленим поглядом художник простежив, як через випробування історії, через війни, очисні грози революцій Росія йшла від самодержавства до соціалізму. Толстой образно назвав цю путь очищення Вітчизни ходінням по муках, бо справді у муках і стражданнях народжується нове життя.}

_{Випробування революції стали і для самого письменника ходінням по муках. У літературу він ввійшов незадовго до Жовтня. Та перш ніж піднятись до розуміння історичної закономірності соціалістичного перевороту і досягти справжнього творчого розквіту, йому довелося пройти через ідейні хитання і сумніви, страждання еміграції, нелегке вживання у нову, соціалістичну дійсність. І в суто творчій його біографії переддень і період революції були ходінням по муках, бо йому довелось болісно переборювати ворожі модерністські впливи на шляху до реалізму і народності. Оновлена Вітчизна вперше вивела рядового дореволюційного літератора на широкі творчі простори, окрилила його талант. «Якби не було революції, — зауважував сам О. Толстой, — то в кращому разі мене б чекала доля Потапенка: сіра, безбарвна діяльність дореволюційного середнього письменника. Жовтнева революція як художникові мені дала все»}[1]_.

_{Творчість О. Толстого, як і творчість його великого сучасника М. Горького, що творив теж на зламі двох епох, була сполучною ланкою між російською класикою і новою, соціалістичною літературою. Твір радянського письменника «Ходіння по муках» міг бути написаний лише таким природним спадкоємцем великих традицій дожовтневої літератури, яким був Олексій Толстой. Підсумовуючи зроблене ним, К. Федін відзначав: «Серед найпередовіших письменників російської літератури радянського періоду Толстой був індивідуальністю найяскравішою і талантом сліпучим. Він не повторював нікого ні в чому і одночасно був тонко відчутним зв’язком з невмирущою нашою спадщиною XIX віку. Золота нитка, яку він тягнув з минулого, найніжнішими волосками своїми вела до Тургенєва, Аксакова, Лєрмонтова, Пушкіна».}

_{Щоб глибше збагнути художню своєрідність епопеї «Ходіння по муках», всю складність і значимість поставлених у ній проблем, необхідно бодай коротко простежити за цією золотою ниткою і за ідейно-естетичним розвитком її автора.}

_{Син самарського поміщика графа Миколи Олександровича Толстого Олексій Миколайович народився (1883) і виховувався у сім’ї з хорошими літературними і демократичними традиціями. Його мати, Олександра Леонтіївна, уроджена Тургенєва, була письменницею; вітчим, Олексій Аполлонович Бостром, — високоосвічений ліберальний земський діяч, атеїст і матеріаліст, спадкоємець славнозвісних шестидесятників. В автобіографії письменник згадував, що поняття «шестидесятник» в їхньому домі «завжди вимовлялось як священне, як найвище».}

_{Дитинство майбутнього письменника пройшло на степовому заволзькому хуторі Сосновці, що був власністю вітчима, у поетичному єднанні з природою. Тут відбувались події, що примушували хлопця задумуватися над долею народу. На все життя залишили страхітливе враження голодні 1891–1893 роки, коли земля Заволжя лежала в тріщинах, гаряча мла суховіїв спалювала все, а виснажену скотину підв’язували попругами під повітками. Тут він вперше вступив у світ книжок, під керівництвом матері пробував писати. Улюбленим читанням у домі були книги Тургенєва, Льва Толстого, Некрасова, Пушкіна.}

_{Коли вітчим розорився і сім’я переїхала в Самару, О. Толстой навчався у Самарському реальному училищі, гаряче віддавався віршам. Літературні спроби продовжував у Петербурзі, де з 1901 року почав навчання у Технологічному інституті, брав участь у студентських заворушеннях, демонстраціях.}

_{Пізніше про свої віршовані спроби, частково видрукувані у провінційних газетах, Толстой висловлювався скептично, як про безпорадні й сірі. Природно, що у значній мірі воно так і було. Але риторичні і незрілі спроби ті промовисто говорять про настрої і спрямування таланту початківця. То були наслідувальні поезії в дусі громадянської лірики Некрасова і Надсона, відгуки на події передодня першої російської революції. Звичайно, наївно висловлені там мотиви соціального протесту ще не були свідченням стійкості революційних переконань молодого поета. Однак вони дають уявлення про духовне формування, джерела і спрямування ідейного розвитку майбутнього письменника. Записи студента Толстого у щоденнику тих років свідчать, що до володарів його літературних симпатій належали також А. П. Чехов і О. М. Горький, зокрема останній йому імпонував тим, що показував «красу і силу» простих трудівників.}

_{Коли революція 1905 року потерпіла поразку і настала, за висловом В. Воровського, «ніч після битви» — похмурі часи розгулу реакції, засилля декадентських течій у мистецтві, О. Толстой зазнає тимчасових, але досить дошкульних впливів ідеології й естетики символістів. У збірці «Лірика» (1907) — першій його книзі — уже немає громадянських і революційних мотивів; натомість там домінують модні декадентські настрої, естетське стилізаторство, індивідуалізм. Усе це було неорганічне, вороже вихованому на традиціях реалістичної класики «земному» таланту Толстого, це була данина літературній моді. Початкуючий літератор незабаром зрозумів це. Свою декадентську «Лірику», що була видрукувана тиражем у 500 примірників, він скуповував і знищував.}

_{У наступних книгах О. Толстого — поетичній збірці «За синіми ріками» (1909) і «Сорочачих казках» (1911) — відобразились трудні пошуки свого власного шляху, внутрішні боріння між символістсько-акмеїстичним стилізаторством і природним чуттям народності.}

_{Хитання між псевдонародним декадентським стилізаторством і прагненням до правди художнього образу відбились і у ранній новелістиці О. Толстого: «Стара вежа» (1908), «Яшмовий зошит», «Змагач», «Смерть Налимових» (1909). Яскраві побутові зарисовки, випуклі реалістичні деталі тут співіснували з елементами містики, естетизацією старовини, манірністю. Не випадково його вірші та ранні прозові твори друкувались у декадентських виданнях — «Весах», «Шиповнике», «Аполлоне» та ін. Маючи на увазі ці ранні речі, письменник пізніше зауважував: «… це була доріжка не моя, чужа».}

_{А трохи згодом Толстой уже натрапив на власну тему. «Це були розповіді моєї матері, моїх родичів про зникаючий і зниклий світ дворянства, що розорялося. Світ диваків, мальовничих і безглуздих… Ці диваки постали переді мною в усій пишноті типів зникаючої кріпацької епохи»}[2]_{. Художня знахідка ця, звичайно, не була випадковою, її підсунуло письменникові саме життя, вона була закономірною в ідейно-творчій еволюції художника. Оповідання і повісті, зібрані у цикл «Заволжя», романи «Диваки» і «Кривий пан» (1910–1912) — якісно новий етап творчості Толстого, краще з того, що він створив до Жовтня. Реалістичні тенденції тут повністю перемагають.}

_{В основу сюжетів і образів тут покладені дійсні історії і життєписи з родинних хронік рідних і близьких йому Тургенєвих, Толстих та інших дворянських родів. Головна тема творів — економічне і моральне виродження дворянства — розкривається на широкому суспільному тлі. В чаду пиятики, розпусти деградують самодури Налимови, розорюються дивакуваті мрійники, такі як Огей Коровін. Згасає цілий поміщицький стан. Дворянська Росія назавжди відходить у минуле. Сюжети і образи заволзького циклу О. Толстого нагадують нам гоголівську поему «Мертві душі», сприймаються так, ніби це продовження розпочатої Гоголем оповіді у нових умовах. Разом з тим це своєрідні підступи до майбутньої трилогії, зокрема до роману «Сестри», де показано остаточний розвал буржуазно-поміщицької Росії. На відміну від таких сучасників, як І. Бунін, Б. Зайцев, М. Кузьмін та інші, що схильні були естетизувати романтику зруйнованих дворянських гнізд, граф О. Толстой без елегійних зітхань і смутку прощався з рідним йому поміщицьким станом, світ добре знайомих йому епігонів кріпосницького побуту охоче малював засобами сатири й іронії, нещадно викриваючи приречений історією клас.}

_{У заволзькому циклі письменник зробив спробу показати позитивних героїв. Такими виступають тут головним чином жінки: Віра Ходанська («Заволжя»), Соня («Диваки»), Катя Волкова («Кривий пан»), Олечка («Ярки»). Душевною чарівністю, моральною чистотою, самовідданий коханням вони нагадують героїнь романів улюбленого Толстим Тургенєва. Позитивний ідеал молодого художника знаходився ще поза сферою передових суспільних інтересів, обмежувався дещо наївними уявленнями про любов як про найвищу всеочисну силу суспільства. Однією лише силою самовідданого кохання героїні О. Толстого відкривають шлях до морального відродження навіть для таких розпусних і нікчемних людей, яким є князь Краснопольський («Кривий пан»). Зауважимо, що такий позасоціальний ідеал — всеочисного кохання, що стоїть над усім, — ще пройде через ряд творів О. Толстого аж до роману «Сестри».}

_{Заволзький цикл привів О. Толстого до передового табору письменників-реалістів, з декадентством було покінчено. Більшовицька «Правда» (26 січня, 1914) у статті «Відродження реалізму» вітала перехід ряду російських письменників на позиції демократії і реалізму і поставила ім’я О. Толстого зразу ж за ім’ям М. Горького. Молодий автор заволзького циклу зближується з демократичними письменниками, що групувались довкола відомої «Среды», видає свої твори у передовому «Книгоиздательстве писателей» у Москві. На нього покладає великі надії О. М. Горький. У 1910 році він писав М. М. Коцюбинському: «Рекомендую увазі Вашій книжку Олексія Толстого. Обіцяє стати великим першорядним письменником, їй-право!}»[3]_{А роком пізніше Горький рекомендує слухачам Вищої соціал-демократичної школи в Болоньї звернути увагу на «нового Толстого, Олексія, — письменника безумовно видатного, сильного, який з жорстокою правдивістю зображує психічний і економічний розклад сучасного дворянства»}[4]_.

_{Цю добре знайому «тему спогадів» Толстой продовжував освоювати і в драматургії (комедії 1913–1916 pp.: «Насильники», «Голубонька», «Ракетка», «Зозулині сльози» та ін., об’єднані в цикл «Комедія кохання»). П’єси ставились на кращих сценах Москви і Петербурга, мали успіх, особливо «Голубонька», що була удостоєна Грибоєдовської премії. Але сам письменник відчував вичерпаність теми і спробував звернутись до живої сучасності. «І тут я зазнав краху. Повісті й оповідання про сучасність були невдалі, нетипові… я не бачив справжнього життя країни і народу»}[5]_.

_{Роки імперіалістичної війни не були для О. Толстого щедрими у творчому відношенні, мало цінного добавили до його ужинку. Як військовий кореспондент «Русских ведомостей» він об’їздив фронтові дороги Західної України, Кавказу, побував на західноєвропейському театрі війни. Про свої фронтові кореспонденції і нариси, об’єднані у цикли «По Галичині», «По Волині», «На Кавказі», він пізніше висловлювався як про погані. Вони давали уявлення про події, містили живі зарисовки фронтового побуту, але не зачіпали гострих класових суперечностей, не розкривали сенсу імперіалістичної бойні, бо і царська цензура не дрімала, і сам кореспондент був ще далекий від марксистського уявлення про загарбницькі війни. В одному відношенні кореспондентська служба була, однак, дуже корисною: письменник ближче став до життя простих людей і політичних проблем сучасності, побачив трагедію народу. Чужими були йому шовіністичні крайнощі буржуазної літератури і преси, головну увагу у своїй публіцистиці він приділяв рядовим воїнам, селянам у солдатських шинелях.}

_{З весни 1916 року Толстой перестає співробітничати у газеті «Русские ведомости». Посилюються сатиричні, викривальні тенденції у його творах (незакінчений роман «Єгор Абозов», що вражаючими картинами розкладу буржуазного суспільства передував «Сестрам», п’єси «Нечиста сила», «Гіркий цвіт»). Наступило глибоке розчарування у війні, буржуазній дійсності.}

_{Палко вітав О. Толстой Лютневу революцію. Йому здавалось, що це вихід із кризи, що настала ера «цілковитої свободи», рівності, справедливості. Введений в оману маніфестами Тимчасового уряду, він не бачить загострення класової боротьби, закликає до єдності станів в ім’я врятування Росії від навали німецьких завойовників, від анархії. Глибока любов до вітчизни і водночас розгубленість і безпорадність політична відбиваються у його творах напередодні і в перші дні Жовтня («Оповідання проїжджої людини», «Змилуйтесь!»). Події сучасності письменник прагне пояснити історичними аналогіями, висуває ідею про марність спроб прискорити процес насильницькими заходами революцій і реформ («Смерть Дантона», «День Петра», «Мана»).}

_{Дорого заплатив письменник за нерозуміння природи Жовтня і творчої енергії комуністів — роками трагічної незлагоди з народом і батьківщиною, творчими невдачами. В вересні 1918 року він від’їздить в окуповану Одесу, а звідти весною 1919 року, підхоплений біженським потоком, — у Францію. Там до дна він випив гірку чашу емігранта, болісно переживав розрив з Росією. Статті, нариси, оповідання, повісті, написані у цей період, перейняті глибокою тугою за батьківщиною. Загострене патріотичне почуття інколи надавало творам незвичайної сили, як у високопоетичній автобіографічній повісті «Дитинство Микити» (1919). Та гранична ідейна розгубленість письменника, нерозуміння подій на батьківщині, емігрантське оточення позбавляли орієнтирів. Роздуми про долю вітчизни упирались в упереджену ворожість до більшовиків, Радянської влади. Все написане ним у ці роки позначене печаттю болісного роздвоєння, ідейно-політичної тенденційності. Дещо пізніше, прагнучи розірвати з емігрантським оточенням, Толстой писав з притаманною йому прямотою: «Я являю собою натуральний тип російського емігранта, тобто людини, яка пройшла увесь скорботний шлях ходіння по муках. В епоху великої боротьби білих і червоних я був на боці білих»}[6]_{. Ось на таких позиціях стояв письменник, коли у 1919 році розпочав роботу над романом «Ходіння по муках», ще не усвідомлюючи, що це початок великої, більш як двадцятилітньої праці, що ця назва стане назвою триголії, що твір, задуманий як сімейнопобутовий, про долю інтелігентської родини, перетвориться у величаву соціально-історичну епопею про народ і вітчизну в буремну епоху революції.}

_{Роман друкувався в емігрантських журналах «Грядущая Россия» і «Современньїе записки» (Париж, 1920–1921), а коли готувалось окреме його видання (Берлін, 1922), автор уже встиг суттєво переглянути свої погляди і своє ставлення до Радянської Росії. Восени 1921 року О. Толстой переїздить у Берлін, приєднується до зміновіхівської групи «Накануне», яка у порівнянні з паризькою еміграцією зайняла більш тверезу позицію у ставленні до Радянського уряду. В ідейній еволюції письменника відіграли позитивну роль його зустрічі у Берліні з Горьким, Єсеніним, Маяковським, листування з радянськими літераторами К. Чуковським, В. Лідіним, В. Івановим, А. Соболем. Тож природно, що у передмові до цього окремого видання письменник уже висловлює оптимістичний погляд на події в Росії, накреслює план дальшої оповіді.}

_{У квітні 1922 року у берлінській газеті «Накануне» О. Толстой видрукував «Відкритий лист Н. В. Чайковському». Звертаючись до одного з лідерів реакційної еміграції, письменник рішуче заявляв про розрив з нею, про свою повагу до Радянської влади і червоних військ, що у боротьбі з інтервентами зуміли відстояти цілісність і незалежність держави, про те, що совість кличе його їхати у Росію і хоча б гвіздок свій власний та забити у пошарпаний бурями російський корабель. Передруковуючи цю сміливу відсіч білоемігрантщині, «Известия» (25 квітня, 1922) заявляли, що російська література не забуде цей лист, як не забула вона лист Чаадаєва і лист Бєлінського до Гоголя. 1 серпня 1923 року О. Толстой повернувся на Батьківщину. Закінчувалось його ходіння по муках, відкривались нові творчі обрії.}

_{Тематичним і жанровим багатством і різноманітністю художніх форм позначена творчість О. Толстого після повернення додому. Тут і гостросатиричні твори про загниваючу білу еміграцію («Пригоди Невзорова, або Ібікус», «Чорна п’ятниця», «Чорне золото»), і повісті про нелегкі непівські будні («Голубі міста», «Гадюка»), і науково-фантастичний роман («Гіперболоїд інженера Гаріна»), історичні п’єси («Змова імператриці», «Азеф», «На дибі»). Та першорядне місце у його творчих задумах належало «Ходінню по муках». У 1925 році письменник готує нове видання роману, вносячи в нього значні зміни, і приступає до накопичення матеріалу до другої книги епопеї. Художник по-новому сприймає революцію, радянську дійсність, і це докорінно міняло саму концепцію і пафос задуму. Твір тепер мислиться йому як історична оповідь про велич і випробування соціалістичної революції.}

_{У чому ж сила і слабкість первісної редакції роману, що зрештою отримав назву «Сестри» і став першою книгою трилогії? У якому напрямку йшли його переробки?}

_{Роман створювався письменником, котрий хоч і не в усьому вірно розумів події, інколи ставився до них упереджено вороже, але був дуже чутливим до історичної і художньої правди. Толстой добре усвідомлював, що Жовтневий переворот означав повне і остаточне повалення буржуазно-поміщицького ладу Росії, катастрофічне завершення того розкладу старого суспільства, який йому довелось спостерігати і відображати у багатьох своїх творах. Він ніколи не був захисником того ладу, визначав неминучість його занепаду. У романі автор прагнув осмислити причини і наслідки занепаду застарілої монархії, всього буржуазно-дворянського суспільства, показати трагічне становище духовно близької йому інтелігенції в умовах цього занепаду.}

_{Живучи у невеличкому і тихому селищі на узбережжі океану в Бретані, Толстой звертався неспокійною пам’яттю до недавніх подій у Росії, гаряче вболіваючи за долю і майбутнє рідного народу, натхненною рукою правдивого художника малював картину загибелі буржуазно-поміщицької імперії. Картина вийшла насправді потрясаюча, вона вражає читача і грандіозністю, і правдою живих характерів, і глибиною проникнення у суспільні процеси, і тривожними роздумами над долею рідного краю. Величезне враження залишає вже вступний розділ про атмосферу духовного розкладу царської столиці. Написаний він за допомогою засобів художньої публіцистики, сповнений своєрідного трагічного пафосу і гіркого сарказму, дає настрій всій книзі, до якої автор взяв за епіграф тужний вигук із «Слова о полку Ігоревім»: «О Руськая земле!..»}

_{Роман густо заселений людьми, що репрезентують різні соціальні стани, суспільні групи. Це переважно інтелігенція: поет-символіст Безсонов, адвокат Смоковников, поети і художники-футуристи Сапожков, Жиров, Валет, інженер Струков, репортер Арнольдов і багато інших. І всі вони мечуться в духовному бездоріжжі, всі позбавлені високих ідейних прагнень і моральних устоїв, почуття відповідальності за долю вітчизни, далекі від народу «розумові аристократи», «папільйони». Прагнучи максимально повно розкрити їх деградуючий духовний світ, письменник будує свій твір переважно на діалогах, майже не користується описами, дає можливість своїм героям висловитись в суперечках, публічних виступах, користується прийомом внутрішнього монолога. Трагічно переживає свою спустошеність і приреченість усієї буржуазної культури митець глибоких почуттів і нерядового таланту Олексій Олексійович Безсонов, який віддалено, може, пародійно нагадує Олександра Олександровича Блока. Мабуть, письменник хотів, щоб загибель Безсонова сприймалась як символ загибелі буржуазної культури: недавній кумир аристократичних салонів, хворий, знесилений і духовно надламаний, він безцільно бреде десь прифронтовою дорогою, попадає під скинуті з цепеліна бомби, і зрештою його вбиває здичавілий солдат-дезертир. Прикриває красивими, пустопорожніми фразами, політичною демагогією своє єство людини безідейної і безпринципної один із тих, хто претендує на роль ідеолога суспільства, Смоковников. І його кінець промовистий: він гине від рук збунтованих солдатів у момент, коли агітує за політику Тимчасового уряду. Огиду викликає у читача навмисне брутальна поведінка і нігілістична фразеологія діячів анархістсько-футуристичної «Центральної станції по боротьбі з побутом», цього найпотворнішого з проявів розкладу буржуазної культури.}

_{Письменникові легко було описувати побут літературно-мистецьких салонів, об’єднань, літературної богеми. Він добре знав цей побут. Створювана художником картина і в цілому, і в усіх своїх деталях справляє враження безсумнівної щирої правди.}

_{І все ж автор первісної редакції роману не зміг повністю стати над забобонами свого середовища. Виголошуючи відхідну старому світові, він не бачив творчих сил могильника буржуазії — робітничого класу, не приймав правди більшовиків, тому фактично нічого не міг протиставити розкладу; події передодня і періоду революції уявляються йому як загальний занепад, як всеосяжна катастрофа. Всі помимо волі є учасниками і винуватцями назріваючої катастрофи. У цей ряд письменник ставить і революційних робітників, більшовиків, зображає їх або як анархістів, або як пропагандистів примітивного «зрівнялівського» соціалізму. Соціал-демократ студент Гвоздьов твердить, що революція зрівняє всіх, взявши за взірець принижену людину, а «вершки повинні бути зрізані». І тактикою, і ідеями більшовики, як їх зображено у романі, нічим принципово не відрізняються від експропріаторів-анархістів, однаково винні у руйнуванні батьківщини. Більшовик Акундін зображений як фанатик, що закликає до руйнування заради руйнування, людина жорстока і деспотична. Товариш Кузьма, робітник Філька, особливо партійні ідеологи, такі як Акундін, наділялись відразливою зовнішністю і неприємними рисами характеру. У нових редакціях все це усувалось, роман звільнявся від антибільшовицьких тенденцій.}

_{Позитивні ідеали автор роману зв’язує з своїми улюбленими героями — сестрами Катериною і Дашею Булавіними, інженером Іваном Телєгіним, офіцером Вадимом Рощиним; це вони повинні протистояти аморальній і деградуючій буржуазній інтелігенції. Від зіткнення з загниваючим світом вони ще не встигли розбеститись, зуміли зберегти цілісність натури, щирість почуттів, людяність, глибоку любов до вітчизни. З неприхованою симпатією і тривогою стежить художник за їх шуканнями і переживаннями, зворушливим і вірним коханням.}

_{Найбільш поетичні образи — Даша і Телєгін; їх взаємини описані з особливим емоційним піднесенням, задушевним ліризмом. У царстві розпусти, моральних збочень, нещирості вони — промінь справжньої людяності, щиросердості, духовного здоров’я і чистоти. Стурбовано спостерігаючи за тим, якими спокусами зустрічає цих ніжних і недосвідчених людей підступний світ столичних декадентських салонів, ми зрештою порадуємося за них: яке щастя, що вони знаходять одне одного, що зміцнять свої душі великим коханням, підуть з ним через випробування війни і революції, щоб злитись з народом, знайти оновлену вітчизну. Свої уявлення про незіпсовану інтелігентність і про красу людських відносин, про близький до глибинних першооснов народного життя російський характер письменник втілив насамперед у ці художньо досконалі і правдиві образи.}

_{Літературознавці не без підстав пояснюють життєву достовірність і переконливість образів головних героїв роману тим, що автор при їх створенні широко використав реальний життєвий матеріал, що Телєгін і Рощин немало увібрали в себе від роздумів і настроїв самого письменника, що прообразами Каті і Даші стали дружина О. Толстого Н. В. Крандієвська — їй присвячено роман — та її сестра. Дійсно, талановито індивідуалізувавши образи, письменник у той же час ніби поділив між Телєгіним і Рощиним свої сподівання і сумніви, політичні пристрасті і болісні помилки. У думках і вчинках цих героїв відбивається така ж політична наївність і упередженість до більшовицьких ідей, які характерні були для самого письменника періоду створення роману, вони висловлюють думки, дуже близькі до думок О. Толстого, що були висловлені ним у статтях, нарисах, листах 1917–1920 років. Рощин і Телєгін неспроможні розібратися у смислі подій, збагнути історичну закономірність і велич соціалістичної революції. Болісні їх ходіння по муках, пошуки свого місця у житті, бо їм здається, що гине у руїні, у стихії батьківщина, а вони безсилі зарадити горю. Ось офіцер Рощин приїздить з фронту і повідомляв друзям, що солдати не хочуть більше воювать, армія розповзається. «Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина… Велика Росія перестала існувати з тої хвилини, коли народ кинув зброю… Велика Росія тепер — гній під оранку…» У первісному тексті роману Рощин зображався як принциповий і активний ворог більшовиків. У розмові з Катериною він називав штаб більшовиків «зміїним гніздом», погрожував зліквідувати його. Не проявляв такої рішучої ворожості, але не розумів і не приймав ідей більшовиків і Телєгін, якого робітники вважали демократом і «своїм». У нових редакціях письменник звільняє своїх героїв від такої антибільшовицької закінченості, знімає епізоди, які закривали їм шлях до ідейної перебудови у майбутньому.}

_{Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.}

_{А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.}

_{Роман «Вісімнадцятий рік» — друга частина трилогії — друкувався у 1927–1928 роках. За ті сім літ, що пролягли між першою і другою книгами епопеї, відбулись значні благотворні зміни в країні і у світогляді О. Толстого. Якщо події 1917 року автор «Сестер» сприймав переважно трагічно, як розгул стихії, як руїну, то у «Вісімнадцятому році» він дивиться на революцію вже як на могутню очищаючу силу. Вогнем, злигоднями, окопним життям і кров’ю випробовувалася на стійкість людина у вирі революції і громадянської війни. Відділявся людський накип, у білі армії, в еміграцію відходили непримиренні захисники старого ладу, слабкодухі, розгублені. Народ витримав випробування. Цю ідею проголошує епіграф роману: «В трьох водах топили, в трьох кровях купали, в трьох лугах варили. Чистіші ми чистого».}

_{На відміну від «Сестер», де у центрі уваги автора була особиста доля інтелігентів, їх ідейні шукання, «Вісімнадцятий рік» задуманий був як монументальне історичне полотно про буремний рік усієї країни; тут особисте героїв-інтелігентів відійшло на другий план, на авансцену епопеї вийшов народ, основою сюжету, його рушійною пружиною стали грандіозні події громадянської війни.}

_{«Сестри» були особистим письменницьким сприйняттям дійсності, автор описував середолище, до якого сам належав. Тепер перед ним постало завдання створити художню історію громадянської війни, боротьби з інтервенцією, подій, яких він особисто майже не знав. Виникла необхідність спертися на справжній матеріал недавньої історії, вивчити величезну кількість різноманітних документів — статей, спогадів учасників боїв, військових наказів і т. п. О. Толстой керувався принципом: «граничний історизм», не шкодував сил і часу на те, іцоб органічно вжитись в героїчне гинуле, оживотворити його. Він подорожує по місцях, де гриміли бої, — Поволжя, Дон, Кубань, південь України, зустрічається з видатними червоними командармами, партизанами, читає мемуари білих генералів Алексєєва, Денікіна, Краснова та ін. Турбувала письменника загроза документальної сухості, що часто буває наслідком недостатності особистих вражень.}

_{Та більш за все боявся він спрощення, плакатності, парадного лакування. Коли редактор «Нового мира» В. Полонський звернув увагу О. Толстого на ту обставину, що «Вісімнадцятий рік» має ювілейний характер (10-річчя Жовтня), і натякнув, що він має бути святковим, письменник відповів: «… Я не тільки визнаю революцію, — з самим таким визнанням не можна було б писати роман, — я люблю її похмуру велич, її всесвітній розмах. І от завдання мого роману — створити цю велич, цей розмах в усій його складності, в усій його трудності… Ви пишете, щоб я з перших же слів ударив у литаври перемоги, ви хочете, щоб я почав з перемоги і потім, мабуть, показав розтоптаних ворогів… Мій план роману і увесь його пафос у поступовому розгортанні революції, в її неймовірних труднощах, у тому, що купка пітерського пролетаріату, керована «вибухом ідей» Леніна, кинулася в криваву кашу Росії, перемогла і організувала країну. В романі я беру живих людей, з усіма їхніми слабкостями, з усією їх силою, і ці живі люди роблять живе діло. У романі — чим важчі умови, в яких відбувається революція, тим більше для неї честі… І вже дозвольте мені говорити у моєму романі, не боячись нічого, не оглядаючись… Мій роман читатимуть не тільки до десятиріччя Жовтня, але читатимуть, може, через п’ятдесят років. Читатимуть багатьма мовами земної кулі. Я надто серйозно відчуваю свою відповідальність»}[7]_{. Цей глибоко актуальний і в наш час лист говорить про творчі принципи автора епопеї більше і виразніше, аніж могли б про це сказати спеціальні дослідження. Видатний художник умів служити історичній і художній правді, послідовно відстоювати її.}

_{На останніх сторінках роману «Сестри» ми попрощались з героями, що встигли стати улюбленими і чимось навіть рідними, в Петрограді у переддень Жовтня. І ось велика буря 1918 року підхопила їх, розкидала по всій неосяжній країні. Не можна пересидіти таку бурю у затишному гнізді, не можна жити одним коханням у таку годину. Довелось закоханим пережити найстрашніше — розлуку, у вирі подій і доріг загубити одне одного, пройти вогняну купіль і вже потім з загартованими серцями шукати зустрічі. Дія переноситься на простори розбурханої революцією країни — на Дон, Кубань, Поволжя, Україну; із віталень і салонів Петербурга — у безкраї степи, у самий вир, де вирішувалась доля молодої Республіки Рад. Після словесних перепалок в інтелігентських клубах — гримить зброя, сходяться у жорстокі двобої ворогуючі армії. Письменник змушує нас знову хвилюватись за долю своїх чесних, але малодосвідчених і слабко захищених героїв, виходити разом з ними на перехрестя трудних шляхів, мучитись питаннями вибору. Але тепер уже перед нашими очима — вся країна і вся революція, найбільш гарячі точки громадянської війни: бої з окупантами на Україні, заколоти есерів у Ярославлі і Москві, чехословаків — у Заволжі, наступ денікінської Добровольчої армії, затоплення Чорноморської ескадри, героїчні походи червоних військ на Кавказі, кровопролитні сутички з білокозаками на Дону і Кубані. Важливу роль починають відігравати масові сцени, описи театрів боїв, вводяться нові герої — мужні ватажки червоних загонів, рядові бійці, вимальовується збірний образ революційного народу.}

_{Ще у період написання «Сестер» Толстого цікавило питання про «розум або безглуздя історії», про співвідношення стихійних і цілеспрямованих сил у революції. Тоді він недооцінював класову самосвідомість пролетаріату, керівну роль партії і перебільшував роль стихії. У наступних романах трилогії ця проблема стає однією з центральних і художньо переконливо розв’язується у відповідності з досвідом революції. Автор «Вісімнадцятого року» і «Хмурного ранку» змалював немало вражаючих картин вибухів стихії, розгулу анархії, таких, наприклад, як сцени у штабі головкома Сорокіна, перестрілка у ростовському кінотеатрі, галасливі мітинги у червоних полках, махновщина і т. ін. Та буйній і примхливій стихії, що так захоплювала багатьох літераторів 20-х років, — згадаймо «Вітер» Б. Лавреньова, «Повольників» О. Яковлєва, «Ватагу» В. Шишкова, «Річки вогняні» і «Росію, кров’ю вмитую» А. Весьолого, — О. Толстой протиставляє героїку свідомого революційного подвигу і обов’язку, показує, як могутні стихійні процеси Комуністична партія дисциплінувала, спрямовувала. Запам’ятовуються створені тут образи більшовиків Рубльова, Гимзи, Гори, Чугая. За допомогою першого з них Іван Телєгін знаходить вірну путь, стає у Червоній Армії одним з тих, хто здійснює волю партії. Комуністи допомагають і Рощину зробити остаточний вибір, порвати з білогвардійцями і перейти на бік Радянської влади.}

_{У романі «Вісімнадцятий рік» Толстой робить спробу створити образ вождя революції В. І. Леніна. Це була одна з перших вдалих спроб у нашій художній Ленініані. Образ дається не безпосередньо від автора, а через сприйняття молодшої з сестер Булавіних. Даша слухає промову Леніна на заводському мітингу. Вона прийшла сюди з ідейною плутаниною в голові, вона жадібно тягнеться до правди. Вперше слухає вона цю людину і зразу ж відчуває на собі благотворну силу логіки її думок, чарівність її простоти, бачить її вплив на людей. Письменник навіть не називає імені оратора, але так виразно передає характерні його портретні риси, мову, жести, що ми бачимо живого Леніна.}

_{Своєрідним відгалуженням від трилогії стала повість О. Толстого «Хліб» (1937), що була задумана як доповнення до «Вісімнадцятого року» і перехідний місток до завершальної частини епопеї. Письменник розгорнуто зображав тут події 1918 року, коротко змальовані вже у трилогії, — відступ червоних частин на чолі з К. Ворошиловим із Донбасу до Волги і оборону Царицина. Історичні матеріали, надані письменникові редколегією «Історії громадянської війни», були підібрані не зовсім об’єктивно, мали у своїй основі хибну концепцію і дуже зв’язували творчу уяву художника. Тож не дивно, що повість у тій своїй частині, де вона була перенасичена фактичними відомостями, де творча фантазія змушена була відступити перед вимогами строгої документальності, мала вигляд белетризованої ілюстрації до відповідного розділу «Історії громадянської війни». І лише там, де з’являлись викликані творчою уявою автора живі характери — Іван Гора, Горпина Чебрець, Карасьова, — твір звільнявся від схематизму і сухості, піднімався до рівня кращих речей О. Толстого.}

_{Велика перерва між другою і завершальною частинами трилогії була заповнена різноманітною творчою працею, головним чином працею над історичним романом «Петро Перший» (ч. І — 1929, ч. II — 1934).}

_{«Я не шкодую, — говорив О. Толстой, — що між другою і третьою частиною була така довга перерва, тому що за цей час сам, у своєму житті, в своєму ставленні до життя, до дійсності, до нашої боротьби, почав ставитися значно зріліше, значно поглибленіше»}[8]_.

_{Переконавшись на повісті «Хліб», що надмірно ретельне слідування документальному матеріалу засушує художній твір, автор «Хмурного ранку» прагне надати максимальний простір творчій фантазії, свободу дії для живих образів. На відміну від «Вісімнадцятого року», де особисту долю героїв трохи заступала велика кількість подій, публіцистичних описів становища на фронтах і т. ін., Толстой у останній частині трилогії свідомо обмежує зображення громадянської війни майже виключно показом боїв у районі Царицина і півдня України. Основна «корисна площа» книги віддається героям, бо революцію робили люди і треба було показати революцію зсередини.}

_{Складні перипетії шляхів Телєгіна, Рощина, Даші і Каті у взаємодії з історичними подіями дають сюжетну канву роману. Раніше за інших героїв завершує ходіння по муках Іван Телєгін, бо ближче за інших стояв до народу, своєчасно прислухався до порад комуністів. Зустрівшись з Дашею на фронті, він допомагає коханій здобути велике щастя в служінні революційному народу. Серед простих людей полку вона знаходить щирих і вірних друзів, з незнаним до цього запалом віддається роботі медсестри, організатора самодіяльності, лекцій для бійців. У ніжній і тендітній дівчині, що була, як свічка на вітрі, революція відкрила велику силу духу, щедру обдарованість. А разом з нею прилучаються до мистецтва, до світла знань і ті прості люди з низів, яких «революція наверх витягнула», такі як Онися.}

_{Найбільш трудним було ходіння по муках Вадима Рощина. Так задуманий був образ, таким він складався ще у «Сестрах». Побувавши у Добровольчій армії і розчарувавшись у білогвардійському русі, він, шукаючи Катю, попадає до махновців, з огидою спостерігає розгул стихії бандитизму; зрештою, матрос Чугай, представник Червоної Армії, допомагає йому стати на шлях духовного відродження. Зрозумівши свої ідейні хиби і свою вину перед народом, Рощин ревно служить революції.}

_{Художньо переконливо проводиться у трилогії ідея: чесні люди, справжні патріоти неминуче повинні прийти до усвідомлення правди соціалістичної революції, до служіння їй. З думою про батьківщину, про народ, своє місце в житті йшли Телєгін, Рощин, Даша і Катя трудними шляхами. І ось вони збираються у Москві, на з’їзді Рад, слухають доповідь про електрифікацію країни.}

_{«Ти розумієш, — говорить Рощин Каті, — якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватися для добра… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…»}

_{Останню сторінку «Хмурного ранку» О. Толстой дописав 22 червня 1941 року, а Державну премію за трилогію вніс у фонд оборони, на будівництво бойового танка. Серед наших письменників років війни, яких він називав «мулярами фортеці невидимої, фортеці душі народної», йому належало найпочесніше місце як одному з найбільш талановитих і невтомних. До його голосу письменника-трибуна, полум’яного публіциста, члена Державної комісії по розслідуванню злочинів гітлерівців прислухалась вся країна. Високим патріотичним пафосом позначені всі його твори, написані у ці суворі роки випробування духовних сил народу, — публіцистичні статті, зібрані у книгу «Батьківщина», «Оповідання Івана Сударєва», дилогія п’єс «Іван Грозний», «Петро Перший», над завершенням якої він працював до останніх своїх днів. У шеренгу книг, що воювали проти фашистської чуми, вступив і роман «Хмурний ранок», вступив великими тиражами ленінградського, горьковського, ташкентського видань (1941–1942). У 1943 році трилогія «Ходіння по муках» після остаточних авторських правок одержала стрункість однієї книги і вийшла у Москві окремим виданням. З того часу вона перекладалась на багато мов, дістала світове визнання; перекладалась та видавалась і у нас на Україні (1951, 1955).}

_{Олексій Толстой не дожив до дня Перемоги, на високому піднесенні його життя урвалося 23 лютого 1945 року. У книзі народного життя він відкрив і силою великого таланту втілив у художні образи повчальні і яскраві сторінки, тому його твори назавжди залишаться з народом.}

_{Андрій КУЛІНИЧ}